WAS

Штучний інтелект почали використовувати для пошуку творів мистецтва, викрадених нацистами у власників під час Другої світової війни та напередодні неї. Дослідники Університету Санта-Клара у Каліфорнії створили AI Provenance Assistant — чатбот, який дозволяє шукати інформацію про походження та колишніх власників творів після запиту звичайною людською мовою. Зараз система працює з документами про твори, які нацисти звозили до паризького музею Же-де-Пом. Наприклад, на запит про майно єврейського банкіра й колекціонера Гуго Сімона програма знаходить понад 70 пов’язаних із ним робіт, серед яких твори Пікассо і Каналетто.

Пошук ускладнює те, що відомості про конфіскації, продажі, переміщення та післявоєнні претензії розкидані між десятками архівів різних країн, записані різними мовами і зберігаються в різних форматах. Розробники планують підключати до чатбота нові бази даних, щоб він міг зіставляти імена власників, назви творів, історію продажів і архівні записи. Наступний етап передбачає пошук закономірностей у вже відомих випадках нацистського пограбування та порівняння їх із музейними й мистецькими базами, де окремі предмети досі не були визначені як викрадені. Інша ШІ-платформа, Legacy Explorer, уже дозволяє одночасно шукати документи й фотографії з кількох баз даних про пограбовані культурні цінності.

У Роттердамі ексгумували останки Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових стрільців, керівника Української військової організації та першого голови Організації українських націоналістів. Ексгумацію провели на кладовищі «Кросвейк», де Коновалець був похований після загибелі 23 травня 1938 року. Його вбив у Роттердамі агент радянських спецслужб Павло Судоплатов, який передав Коновальцю вибухівку, замасковану під коробку цукерок. Могила мала статус тимчасової, оскільки передбачалося, що згодом його останки перепоховають в Україні. У травні 2026 року нідерландська сторона надала Україні необхідний дозвіл на перепоховання.

Після повернення в Україну прах Коновальця планують перепоховати на Національному військовому меморіальному кладовищі. Церемонію прощання мають провести в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ у Києві, дату оголосять окремо. Організаційними питаннями займалися представники Офісу президента, Міністерства закордонних справ та Українського інституту національної пам’яті. Рішення про перенесення останків стало частиною державної програми повернення в Україну похованих за кордоном діячів українського визвольного руху.

Вчора авіарейси, що прибувають до аеропорту Катанії на сході Сицилії, були призупинені після того, як вулканічний попіл від нещодавнього виверження вулкану Етна потрапив у повітряний простір навколо аеропорту.

Найбільше задокументоване історичне виверження Етни — великого активного стратовулкана — почалося в березні 1669 року. Йому передували кілька тижнів землетрусів, які пошкодили містечко Ніколозі та сусідні поселення. У ніч із 10 на 11 березня на південному схилі Етни розкрилися тріщини, почалися вибухи та викиди попелу, а біля Ніколозі сформувалися нові конуси Монті-Россі, вулканічні пагорби, які виникли навколо нових жерл, з яких вивергалися лава, попіл і вулканічні уламки.

Потоки лави рушили вниз густонаселеною місциною, знищуючи сільськогосподарські землі та поселення. Протягом березня вони поховали або сильно пошкодили поселення Мальпассо, Маскалучію, Містерб’янко та інші населені пункти, а тисячі мешканців в паніці тікали.

На початку квітня лава наблизилася до Катанії. Група містян на чолі зі священником Дієго Паппалардо спробувала розібрати край застиглого лавового каналу і відвести потік від міста. Це, до речі, вважають першою відомою спробою штучно змінити напрямок лави.

Але через конфлікт із мешканцями сусідньої місцевості люди Паппалардо припинили роботи. Лава дійшла до міських мурів, обтікала їх, вилилася в Іонічне море і згодом прорвалася до західної частини Катанії, знищивши сотні будівель і змінивши берегову лінію. Виверження завершилося в липні 1669 року.

Сучасні дослідження не підтверджують повідомлень про десятки тисяч загиблих. Хоча дванадцять поселень були знищені, а багато тисяч людей втратили житло.

11 серпня 1919 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра віддав наказ розпочати наступ на Правобережній Україні з головними напрямками на Київ та Одесу. Це був перший великий спільний стратегічний наступ Армії УНР і Української галицької армії, проведений за єдиним оперативним задумом і під керівництвом спільного Штабу Головного отамана. Для наступу українські сили поділили на кілька груп: основні частини УГА разом із Запорізьким корпусом рушили на Київ, Січові стрільці та 2-й Галицький корпус діяли на житомирському напрямку, інші частини Армії УНР і УГА просувалися через Умань і Бірзулу до Одеси.

Наступ розвивався одночасно на широкому фронті. 12 серпня українські війська зайняли Вінницю, 19 серпня — Бердичів, 21 серпня — Житомир, згодом просунулися через Білу Церкву, Фастів і Васильків. На півдні вони дійшли до району Бірзули. Під ударами українських і денікінських сил більшовицькі війська наприкінці серпня залишили Київ і значну частину Правобережної України. 30–31 серпня частини УГА й Армії УНР увійшли до Києва.

На короткий час українські сили отримали контроль над столицею значною територією від Поділля до Київщини.

На днях, у 81-шу річницю атомного бомбардування Хіросіми, у Великій Британії вперше вийшли друком загублені спогади японського методистського пастора Кійосі Танімото — одного із шести людей, чиї долі Джон Герсі описав у знаменитій книжці «Хіросіма». Танімото написав мемуари англійською мовою 1947 року, через два роки після катастрофи. Вранці 6 серпня 1945 року він перебував на околиці Хіросіми і пережив вибух, після чого повернувся до зруйнованого міста. Він допомагав пораненим, переносив людей у безпечніші місця, переправляв постраждалих через річку та шукав для них воду та їжу. У спогадах він докладно описав перші години після вибуху, пожежі, тяжкі опіки, пошуки близьких і поступове усвідомлення масштабів нового виду зброї.

Рукопис десятиліттями залишався неопублікованим серед паперів американського журналіста Джона Герсі в Бібліотеці рідкісних книг і рукописів Бейнеке Єльського університету. Герсі познайомився з Танімото 1946 року, коли приїхав до Хіросіми збирати матеріал про тих, хто пережив бомбардування. Рукопис виявили в архіві 2022 року і підготували до друку під назвою «Hiroshima, 8:15: The Lost Memoir». До видання увійшла передмова доньки Танімото Коко Кондо, якій під час бомбардування було вісім місяців і яка також вижила.

Історія ядерної зброїhttps://youtu.be/8i67oZm4Hzk

У серпні 1944 року спалахнуло Варшавське повстання. Союзники хотіли скидати польській Армії Крайовій зброю та боєприпаси з літаків, але для цього потрібні були аеродроми поблизу. СРСР виступив категорично проти: йшлося про допомогу армії, підпорядкованій, як казали в Москві, буржуазному уряду Польщі. Сталін прямо заявив американцям, що згоди на скидання вантажів повстанцям він не дає.

Як це вплинуло на стосунки союзників і чим закінчилася вся операція, дивіться у відео за посиланням - https://youtu.be/UDvNHw1UGX0https://youtu.be/UDvNHw1UGX0?si=tFNw_AZ-ErLjhZnv

10 серпня 1846 року президент США Джеймс Полк підписав закон про створення Смітсонівського інституту у Вашингтоні. Гроші на нього залишив англійський хімік і мінералог Джеймс Смітсон, який помер 1829 року і ніколи не бував у США. У заповіті він передав майно племінникові, а в разі його смерті без нащадків наказав спрямувати спадок Сполученим Штатам для заснування установи «для примноження і поширення знань». Племінник помер 1835 року, після чого американський уряд отримав спадщину - понад $500 тисяч. Конгрес близько восьми років сперечався, що створити на ці кошти: університет, бібліотеку, обсерваторію, наукову лабораторію або музей, і зрештою об’єднав кілька цих функцій в одній установі.

Смітсонівський інститут отримав раду регентів, бібліотеку, музейні колекції, хімічну лабораторію, лекційні приміщення та кошти для наукової роботи. Його перший секретар, фізик Джозеф Генрі, розгорнув дослідницькі програми та мережу метеорологічних спостережень, яка згодом стала одним із попередників Національної метеорологічної служби США. У наступні десятиліття інститут організовував експедиції, збирав природничі, історичні та етнографічні колекції, підтримував наукові дослідження. Сьогодні Смітсонівський інститут об’єднує 21 музей, Національний зоопарк і 14 освітніх та дослідницьких центрів; у його фондах зберігаються сотні мільйонів музейних, архівних і наукових об’єктів.

Плакат, присвячений спільній авіаційній операції СРСР і США під Полтавою. Автори - художники та графіки Кукринікси (Михаїл Купріянов, Порфирій Крилов, Ніколай Соколов).

Що за операція?https://youtu.be/UDvNHw1UGX0

9 серпня 1854 року в Бостоні вийшла книжка Генрі Девіда Торо «Волден, або Життя в лісах», створена на основі його дворічного експерименту біля Волденського ставка поблизу Конкорда в Массачусетсі. У липні 1845 року 27-річний Торо оселився в невеликій хатині, яку власноруч збудував на землі свого друга Ральфа Волдо Емерсона. Він прожив там два роки і два місяці, вирощував квасолю та інші культури, заробляв фізичною працею, вів докладні записи витрат, спостерігав за природою, читав і писав. Торо прагнув перевірити, наскільки людина може скоротити матеріальні потреби й самостійно забезпечувати основні умови свого життя. Він регулярно ходив до Конкорда, приймав відвідувачів і підтримував зв’язки з родиною та друзями.

У «Волдені» Торо перетворив досвід 1845–1847 років на розповідь про один умовний рік, поєднавши опис побуту, природи, господарських розрахунків і роздуми про працю, власність та особисту незалежність. Книжка стала одним із основних творів американського трансценденталізму, літературно-філософського руху, до якого належав і Емерсон. За життя Торо її читацька популярність була значно меншою, ніж у наступні десятиліття. Згодом «Волден» увійшов до класики американської літератури, а ідеї Торо про просте життя, особисту самостійність і уважне спостереження за природою вплинули на американську природоохоронну традицію та пізніший екологічний рух.

У грудні 1948 року в Талладезі, штат Алабама, члени Ку-клукс-клану влаштували показову різдвяну акцію для фотографів: група чоловіків у білих балахонах стала поруч з 107-річним Джеком Ріддлом та його 86-річною дружиною Джозі. Один із кланівців переодягнувся Санта-Клаусом. Подружжю подарували радіоприймач, щоб слухати проповідників. Великий дракон Клану в Джорджії Семюел Ґрін заявив журналістам, що цей жест мав продемонструвати «серце кланівця», після чого запросив фотографів зафіксувати вручення. Преса тоді писала, що Джек Ріддл є колишнім рабом.

Епізод припав на період, коли Ку-клукс-клан намагався публічно представляти себе як громадську і благодійну організацію, в той час як у південних штатах США продовжували діяти расова сегрегація, залякування та насильство проти афроамериканців.

Що таке ККК насправдіhttps://youtu.be/tMc1arda4KQ

Виявляється, ще у 1830–1850-х роках у Лондоні покупцям дорогих маєтків пропонували своєрідні «віртуальні тури» нерухомістю. Аукціоністи і землеміри Brooks and Hedger (згодом Brooks and Green) використовували так звану “космораму” — популярний тоді оптичний атракціон. Зображення будинків і маєтків ховали за перегородками і розглядали через опуклі лінзи, які збільшували картину та створювали відчуття глибини. Освітлення посилювало ефект присутності. Фірма на Олд-Бонд-стріт рекламувала такі покази щонайменше до 1859 року і повідомляла про кількасот зображень різних маєтків, частину з них показували з «повітряної перспективи», щоб одночасно було видно будинок і прилеглу територію.

Такі презентації з’явилися за десятиліття до поширення фотографії в рекламі нерухомості. Для кожного зображення художник мав особисто приїхати до маєтку і підготувати його зображення, тому технологію використовували переважно для дорогих об’єктів. Відомості про цю практику виявив професор Ексетерського університету Джон Планкетт під час дослідження історії косморам у Великій Британії та Ірландії. У газетних оголошеннях кінця 1830-х років він знайшов рекламу таких переглядів нерухомості, а загалом дослідницький проєкт зафіксував понад 650 косморам у Португалії, Іспанії та Великій Британії.

1944 року лейтенант Повітряних сил Армії США Дональд Борбі служив на бомбардувальнику B-17. Але у вільний час Борбі фотографував… Полтаву! Місто, його мешканців, американських і радянських військових, зруйновані вулиці, а також робив знімки міста з повітря. На одному з таких кадрів видно центральну частину міста.

Фотографії десятиліттями зберігалися в родині Дональда Борбі й тривалий час залишалися недоступними широкому загалу. 2025 року їх показали на виставці в полтавському артпросторі «Культура». Після переговорів донька Борбі Бернадетт Борбі Тріподі погодилася передати світлини на зберігання до полтавського архіву.

Але що Борбі робив у Полтаві? Дивіться тут!https://youtu.be/UDvNHw1UGX0

7 серпня 1876 року в нідерландському Леувардені народилася Маргарета Гертруда Зелле, яка увійшла в історію під сценічним ім’ям Мата Харі. У 18 років вона вийшла заміж за офіцера Рудольфа Маклеода і кілька років прожила з ним у Нідерландській Ост-Індії, де познайомилася з місцевою культурою та танцями. Після повернення до Європи шлюб розпався, і 1905 року Зелле почала виступати в Парижі як «східна» танцівниця Мата Харі. Вона створила для публіки вигадану біографію уродженки Азії, виступала на сценах Парижа, Берліна, Відня та інших міст і стала відомою куртизанкою. Серед її знайомих були військові, дипломати й заможні аристократи.

Під час Першої світової війни нейтральне нідерландське громадянство дозволяло Маті Харі подорожувати між воюючими країнами, що привернуло увагу розвідок. 1915 року німецький представник у Нідерландах Карл Кромер запропонував їй 20 тисяч франків і присвоїв агентурний номер H-21; згодом вона погодилася працювати і на французьку розвідку. Небезпечним кроком стало прийняття німецьких грошей і подальші контакти з німецькими офіцерами: наприкінці 1916 року в Мадриді вона зустрічалася з військовим аташе Арнольдом Калле, після чого французи перехопили його радіограми про агента H-21 і ототожнили цей номер із Матою Харі. 13 лютого 1917 року її заарештували в Парижі, у липні військовий суд визнав винною у шпигунстві на користь Німеччини. Докази її реального внеску в роботу німецької розвідки і досі оцінюють суперечливо: відомо, що вона прийняла німецькі гроші, а от масштаб переданої нею інформації залишається предметом дискусій. 15 жовтня 1917 року 41-річну Мату Харі розстріляли на військовому полігоні у Венсені поблизу Парижа.