Давай займемось текстом

— Не знаю як, але баба Устя тоді якось примудрилась зберегти склянку пшона. Це така жовта каша, що баба Шура інколи варить із гарбузом, знаєш? Так ось прабаба твоя взяла те зерно, поїхала в місто і там обміняла його на швацьку машинку! Такі були часи, що люди хороші речі віддавати за дрібку їжі… Вона тоді ще геть не вміла на такій шити, але зрозуміла, що робочий інструмент — це джерело прибутку. Привезла ту машинку додому, так-сяк навчилася на ній строчити — і почали до неї ходити люди. Комусь дірку залатати, комусь сорочку пошити, у кого простирадло порвалося… І кожен якусь платню їй давав. Так вона дітей і ростила. Молодець твоя прабаба! Хтось би інший на її місці проїв би те пшоно — і все. А вона собі з того, як би то сказати…
— Зробила бізнес?
— Так-так! — сміється дід. — Правильно кажеш! Зробила бізнес! До речі, машинка досі в нас у хаті стоїть. Мама Оля тобі на ній плаття шиє!
— Це та сама машинка? — здивувалася я.
— Так-так, за склянку пшона куплена. Зносу їй немає. От раніше робили речі! Я її тільки інколи змащую мастилом і ремінь міняю, а так працює… Підростеш трохи — і ти зможеш на ній шити.

====
Уривок з моєї книжки \"Це я така у бабу Устю\".
Це те, що мені розповідали старші про Голодомор. Вони жили у селі Макіївка (на перетині Полтавщини та Чернігівщини).