Тренд пошуку "БАЖАННЯ Старим Новим роком"

Зареєструйтесь, щоб залишати коментарі та вподобайки
Фільтр новин
Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".  ____________________________________________________________ Я пропоную подивитися на Малевича, але крізь призму нашої власної ідентичності. Ви пригадуєте 2016 рік, коли виникла така ідея перейменувати аеропорт "Бориспіль" на аеропорт "Малевич"? Тоді були різні страшні думки, гарячі дискусії, я пригадую таку позицію, що люди казали: приписувати Малевичу українськість - це така наша меншовартість, Малевич не є українцем. Урешті було голосування, аеропорт лишився Борисполем, але я не про це, а про те, що минули шість років і, мені здається, щось за цей час зрушилось насамперед у нас самих, і коли у нас самих це зрушилось, тоді й у світі музеї почали називати Малевича українським художником, а не російським. Це пов'язана якось з тим, як мінялася наша ідентичність за останні шість років? Безперечно. Те, що ми про себе дізнались за ці шість років, за останні два роки, дуже впливає на те, як ми оцінюємо події, які відбувалися до нас, наше минуле, наше ставлення до цього й ми переоцінюємо багато в чому ті події, які відбувалися. Також мені здається, що тут дуже важлива наша робота, яка була пророблена в цьому напрямі. Якщо говорити про Казимира Малевича, це те, чим я займаюся і знаю, наскільки багато за останні шість років зроблено було досліджень, публікацій, фільмів. Ми зрозуміли, що в Малевичі українського і чому ми можемо його вписувати в наш контекст та як він з ним пов'язаний, бо, власне, в цих зв'язках розкривається ідентичність, розкривається зв'язок. Фото: spravjniistoriyi Коли ми нічого про Малевича не знали й тільки чули від дослідників з Росії, що не можна говорити ні про який київський період, тому що немає документів, немає архівів, як ви доведете, що взагалі він там щось робив і це мало якесь значення. Інша справа, коли є опубліковані матеріали його лекції в Київському художньому інституті, які ось в цій книзі доступні й англійською, й французькою мовами. Власне ця книжка вийшла у 2016 році, потім були видані окремо переклади. Хто її видав? Це видавництво "Родовід", підтримане Києво-Могилянською бізнес-школою. Видання виходило разом з міжнародною конференцією, присвяченою Малевичу, власне таких конференцій за ці роки вже було дві й це теж дуже важливо, коли дослідники Малевича з усього світу і дослідники авангарду з усього світу приїздять до Києва, щоб поговорити про нові знахідки й нові відкриття. Якщо я правильно пригадую, в Родоводі було також видане велике дослідження Жан-Клода Маркаде у 2012 році, французького дослідника творчості Малевича і саме він почав першим, принаймні я від нього дізналася, що Малевича можна назвати українським художником. Я думаю, якщо говорити про те, хто взагалі першим звернув увагу на зв'язки Малевича з Україною, буде справедливо згадати Дмитра Омеляновича Горбачова, який взагалі є відкривачем авангарду - це людина, яка своїми руками розмотувала ось ці вали, які були призначені для знищення, цей спецфонд у Національному художньому музеї. Це було те авангардне мистецтво, яке цілеспрямовано знищували більшовики у 30-ті роки XX ст. та від якого насправді дуже мало що залишилось і самих митців знищували, їхні твори знищували, архіви знищували. Це й дозволило потім говорити, що: "так у вас тут ничего не было", як можна говорити про київський період Малевича, якщо немає про що говорити. Але, як виявилось, деякі архіви мають властивість виринати з попелу, з'являтися та творити історію. Ми зараз про це ще обов'язково поговоримо, що в Малевичу є українського, чому він український. Але ви згадали Дмитра Горбачова, я слухала його прекрасні, чудові просто лекції, всім раджу в українському… це зараз називається не художній інститут, а Мистецька академія. І він розповідає, зокрема і про Малевича - це надзвичайно цікаві лекції. Я пригадую, що ви ж зробили фільм у 2019 році про Малевича і цей фільм називається "Малевич. Народжений в Україні", ви сценаристка цього фільму. І що мене вразило, Павло Гудімов розповідає, що в цій самій Мистецькій академії був спротив до того, що Малевич частина її історії, що Малевич в них викладав, тобто частина викладачів взагалі цього не знала. Чому це відбувалося, як таке могло бути? До слова, ці лекції Дмитра Горбачова, про які ви згадуєте, ми теж організовували, я була співорганізатором тоді й це спроба повернути Малевича в стіни Академії. Коли Малевич викладав наприкінці 20-х років XX ст. - це був інший час, це була інша Академія мистецтв, недарма її, наприклад, європейська журналістка, яка приїздила в Київ, називала "Київським бат-хаусом", тому що це була унікальна абсолютна школа мистецька, де одночасно викладали Володимир Татлін, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Малевич і дуже багато взагалі видатних митців, які зібралися там в одних стінах і в кожного з них була своя методика викладання. Це був період власне українізації та політики Скрипника? Так, це все конкретно 1924-1930 рр., у нас є чіткі терміни цього періоду, коли ректором був Іван Врона. Він був призначений Скрипником туди й навіть призначення Малевича Врона погоджував зі Скрипником, як ми знаємо з документів. Тобто це були прямі безпосередні зв'язки. Ця історія яскрава, коротка, через шість років вона обривається в 30-му році XX ст., коли хвиля репресій проти авангардного мистецтва з Москви докочується до Києва. Гоніння на авангардистів розпочалися спочатку в Росії з середини 20-х після того, як помер Ленін, прийшов до влади Сталін, коли вже не потрібно було революційне мистецтво, бо Радянський Союз перетворився на імперію дуже швидко й, очевидно, тоталітарному режиму революційне мистецтво не потрібно, воно йому небезпечне. Зараз ми поговоримо про репресії, але я правильно розумію, ви зараз кажете про те, що ці репресії, які були ще тоді в часи сталінізму, є наслідком і інерцією цього ставлення до авангардизму й забуття в сучасній Київській мисливській академії? Безперечно, тобто це та політика 1930 року, яку запровадили при Сталіні, досі своїм наслідком має забуття і небажання взагалі мати нічого спільного з Малевичем. На моєму досвіді з середини 2010-х років ми намагаємось переконати Академію, що Малевич вартий того, щоб хоча б його портрет повісити на стінах поруч з іншими професорами. І я знаю особисто, скільки разів чула - ні, - від директорів, заступників, ректорів. Чому, бо він не соціаліст? Так. Вони говорять про те, що викладається в академії та той соцреалістичний канон, який досі, як би, нікуди не подівся, що є ось цією абракадаброю, яку вони не розуміють, для них Малевич залишається незрозумілою абракадаброю. Власне вони, як би, від цього відхрещуються і не хочуть нічого з цим мати спільного. Тому це досі вороже, воно досить чуже в Інститут. Я не можу сказати, що там жодного викладача немає, який це розуміє і варто згадати, що в нашому фільмі також є Дмитро Антонюк, викладач архітектури. Він своїми силами у кабінеті реконструював цю присутність Малевича, навіть створив навколо цього міф, що це був саме кабінет Малевича, хоча не зрозуміло чи так, але він відтворив там виставку й власне ось це його особисте зусилля. Тому що в нього теж був цей момент, коли його іноземна колега, здається зі Швеції, приїхала й присоромила тим, що вона знала про те, що Малевич викладав у Києві, а він, викладаючи в тих самих стінах, про це нічого не знав і ніколи не чув. Оце його особистий досвід, доволі травматичний, призвів до того, що йому захотілося цього Малевича повернути та з ним ми намагалися це легітимізувати у цих стінах. На жаль, досі це не є таким і Малевич досить чужорідний елемент в Академії. Фото: spravjniistoriyi Найбільш впливовий український художник є ніби чужим для головного центру навчального мистецького в Києві. Ви говорили про репресії щодо Малевича, коли вони почалися, він спочатку ототожнював себе з революцією, він себе теж називав революціонером, коли почалися гоніння? Революція як така відбувалася не тільки політично, революційні ідеї перш за все сформувались на початку століття в культурному середовищі, бо люди розуміли, що старі імперії мусять померти. Власне митці, зокрема авангардні, намагалися вибудувати собі ось це майбутнє без імперії, де люди всі вільні, де всі мають однакові можливості, однаково можуть реалізувати себе. Насправді ідеї прекрасні про світле майбутнє, вони були сформовані в середовищі авангардистів ще до 1914 року. Тобто не революція була першою, а мистецтво було першим і коли з'явилася ця політична вже хвиля більшовизму вони зрозуміли, що їм потрібна ця підтримка, щось що буде візуалізувати їхнє уявлення про зміну для широких мас, які були часто навіть не писемні, потрібні були якісь яскраві образи. Тому більшовики взяли на озброєння авангардне мистецтво, вони ним користувалися, бо воно ілюструвало цю радикальність, ці зміни, але дуже швидко це змінилось при тому, що самі художники дуже часто не ототожнювали себе з більшовизмом. Малевич насправді за своїм політичними вподобаннями більше був анархістом. До речі, ще до 19 років, якщо не помиляюсь, він друкувався в газеті "Анархіст" - це говорить про його якісь ототожнення та ідентифікацію в політичному сенсі. Потім, очевидно, коли анархізм зазнав поразки, була реальність певна, до якої він пристосовувався. Він співпрацював з більшовицьким режимом, навіть мав доволі успішну кар'єру, наприклад, здійснив реформу музеїв, запропонував створити мережу музеїв сучасного мистецтва в Радянському Союзі, яка спиралась на сучасне мистецтво, вони купували твори в митців і розповсюджували їх ось по цих всіх музеях. У принципі, ту мережу радянських музеїв, яку ми знаємо, це ідея Малевича, він її, як культурний менеджер, скажімо, придумав та увів. Але Малевич, якщо читати уважно його спогади, щоденники, до більшовиків дуже скептично ставився і ніколи не був прихильником цих ідей, хоча в нього були дуже хороші зв'язки й високопоставлені більшовики за нього періодично вписувались, коли його арештовували, хотіли звільнити, чи не випускали за межі Радянського Союзу. Насправді це закінчилось все дуже трагічно і для авангардного мистецтва в цілому, і для конкретних людей, і для Малевича. Коли у 20-ті роки XX ст. змінюється влада, вони починають гоніння на авангард - спочатку з тодішньої столиці - Ленінграда чи Петрограда, закривають Інститут художньої культури, який Малевич очолював впродовж трьох років, його звинувачують в усіх смертних і не смертних гріхах, й фактично перерізають йому можливості будь-якої діяльності. Фото: spravjniistoriyi Тоді з'являється Київ у його житті, як ось така остання надія. Його запрошують у Київ, дають повну свободу і тут Скрипник ще мав можливість певний час стримувати оцю хвилю, яка йшла з Росії, хвилю репресій, хвилю гонінь і на якісь кілька років тут ще ця атмосфера свободи залишалась. Малевич планував переїхати до Києва насправді перевести своїх учнів, родину, але ця можливість закрилась в 1930 році, дійшла ця хвиля репресій, звільнила з Інституту Врону, заборонила всі ці авангардні вподобання вже у Києві, хоча Київ не був навіть тоді столицею. Малевича арештували. Під час того, як він був під арештом, його звільнили з Інституту, викинули все, що було в його кабінеті (у нього був свій кабінет) й так дуже сумно закінчилась ця історія. Скажіть, будь ласка, але він перед тим поїхав у Берлін, брав участь у виставці, їхав через Польщу, доїхав до Берліна, побув там кілька місяців і раптом радянська влада йому наказала повернутися. Це було зрозуміло для нього (я зараз скажу, на чому базую те, що це було зрозуміло для Малевича), що з ним буде далі, чому його примушують повернутися. Є його заповіт 1927 року і, наскільки я розумію, він їхав до Берліна та вивозив деякі речі - тексти якісь, свої роботи, щоб зберегти. Він лишає своєрідний заповіт в Берліні - "у разі моєї смерті (уявіть собі) або безвихідного ув'язнення і якщо власник цих рукописів побажає їх видати, то для цього їх потрібно вивчити й тоді перекласти іншою мовою, бо, перебуваючи свого часу під революційним впливом, можуть бути сильні суперечності з цією формою захисту, яку я маю нині". Що це означає? Це означає, що, по-перше, він розуміє, що він або буде убитий, або його ув'язнять і він не каже про те, що він перебуває під тиском. Я правильно розумію? Абсолютно так. Чому він не лишився в Берліні, коли його викликали? Насправді Малевич, коли їхав у цю подорож, мав план якось залишитись у Європі, й ця подорож планувалася спочатку, як подорож у Варшаву, Берлін і Париж. Париж була його мрія, як кожного художника-модерніста, але не судилося. Малевич приїхав у Варшаву і там подав анкету на отримання французької візи. У цій анкеті він вказав себе поляком. Хоча завжди писав про себе - українець. Уже на той момент, так, він писав про себе українець, тому що після радянсько-польської війни у 1921 році вже бути поляком було небезпечно в Радянському Союзі. Підозрюю, що це стало відомо спецслужбам тому, коли він приїхав у Берлін, тільки-тільки відкрив свою виставку і буквально на наступний день прийшла телеграма в якій була вимога через 24 години повернутися у Радянський Союз. Тобто він у Берліні був всього кілька днів?  Він встиг приїхати, розпакувати виставку, повісити її. Тобто він в Німеччині був недовго, буквально до двох тижнів. Так, він був змушений буквально на наступний день після відкриття виставки повернутися. Тобто йому не вдалося лишитися на Заході? Йому не вдалося отримати візу як поляку, щоб поїхати у Францію, щоб там зачепитись. Поляки насправді теж не були до кінця впевнені в тому, чи не співпрацює він з більшовицьким режимом і чи не є шпигуном, тобто він потрапив, скажімо так, між вогнем і мечем, між двох таких систем. Більше того є підозра, що в цій телеграмі були погрози його близьким, бо в нього лишалися донька, мама, дружина, його учні, які безперечно могли бути жертвами цього шантажу. Він повертається в Радянський Союз, його арештовують, за що? Є спогади родини, що коли він повернувся в Москву, його відразу заарештували й кілька діб тримали на Луб'янці, це не підтверджена архівна історія. По-перше, Росія ніколи не відкривала свої архіви, тим більше архіви спецслужб, тому це перевірити неможливо станом на зараз; це базується тільки на спогадах його родини, можливо, він кілька діб перебував під цим арештом. Насправді вагомий арешт, який в його житті був, трапився саме в 1930 році - це через 2,5 роки після повернення з Німеччини й причиною була поїздка за кордон, бо його звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини. У нього залишались якісь марки з цієї поїздки, які при арешті в нього знайшли та обвинуватили. І ось ця країна, яка це зробила, фактично поламала людині долю, тому що він помре буквально за п'ять років від раку (очевидно пережите теж якимось чином надірвало його здоров'я), після того, коли він здобуває світове визнання і світову славу, каже: "это русский художник"; і скрізь Малевич пишеться - росіянин. Це мій такий вступ до українськості Малевича. Розкажіть, будь ласка, які є аргументи у нас, що це людина української культурної ідентичності? Ми можемо говорити про низку, скажімо так, речей, які визначили Малевича, його особистість, його погляди, його ставлення до мистецтва, окрім самого факту народження в Києві. При тому в Києві на Жилянській - це важливо, тому що це було середовище старої громади, через вулицю від нього жили Драгоманови, Косичі, тобто це було те середовище людей, яке мріяло про Україну й жило цим українством, українською культурою. Навіть наперекір тому, що це була польська родина з українізованих поляків, збіднілої шляхти, очевидно, що зв'язки були й це було все одно середовище, яке між собою перемішувались. Далі родина Малевича жила до фактично його 18-річчя в українських селах і це не завжди визначили його ставлення до життя і взагалі якісь ідеали. Він пише у своїй автобіографії наприкінці життя, що захоплюється всім життям селян, йому подобається їхнє життя, їхні хати, їхній одяг, їхня їжа, їхнє мистецтво і взагалі "українські селянки були моїми першими вчителями мистецтва" - це його пряма цитата. Він у всьому їх наслідує, вважає, що це є справжнє життя, вільне життя; він говорить про те, що вони живуть згідно з природою, гармонійно, що вони зранку йдуть співаючи на поля працювати, ввечері з сонечком повертаються додому теж співаючи. Тобто для нього це якась певна така ідилія, яку він, вже бувши людиною перед смертю (він знав, що помирає), вважав ось таким раєм на землі й своїм власним раєм. Тобто це українське дитинство було для нього найкращим, що було в його житті. Далі він дуже швидко розуміє, що в нього є ось це прагнення бути митцем, його це дуже цікавить, мама підтримує, навчає всіляких ремесел, він вчиться в українців цього також і прагне опанувати фах. Це теж пов'язано з Києвом насамперед, де він бачить вперше картину - це була намальована вітрина, але він так описує, що це була дівчина, яка сиділа на ослінчику, чистила картоплю і його вразило, як ось ця майстерність художника настільки була реалістична, що можна було переплутати й подумати, що це справжня, жива дівчина і це його вражає на все життя.  У Києві мама купує йому перший набір професійних фарб, у Києві він потрапляє в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, у Києві він потрапляє вперше в майстерню професійного митця Миколи Пимоненка, до якого він потім апелюватиме у своїх творах. І власне центральною темою його такого ще не обов'язково реалістичного, але предметного живопису є два селянських цикли - це 10-ті роки та кінець 20-х років XX ст. Тобто селянин, для нього, той український селянин, якого він бачив у дитинстві, є певним головним дієвцем його картин, тобто він звертається постійно до цієї теми повертається до неї вже зрілим, вже після супрематизму в цей так званий супренатуралістичний період свій наприкінці 20-х років. Бо ця тема його не відпускає, він вважає, що вона залишається для нього актуальною, той рай, той ідеал, який для себе вбачає саме в селі. Безперечно ми говоримо про ці речі зараз, які сформували Малевича, які на нього впливали. Далі дуже важливо, наскільки Малевич впливав на український контекст, на українське середовище. Тут нам дуже важливі 1920-ті роки, коли він уже сформованим художником повертається до Києва, починає викладати в Київському художньому інституті. Він переформатовує освіту, тому що його запрошують не тільки викладати, але також дати методичні вказівки, допомогти перебудувати ось цю систему, бо Малевич також був теоретиком і вибудував власну педагогічну систему в мистецтві. Він потрапляє в це київське середовище, спілкується з новою генерацією, публікує низку своїх статей останніх. Нова генерація - це був у 1920-ті роки головний журнал, напевно, в усьому Радянському Союзі, присвячений сучасному мистецтву, видавав його Михайль Семенко, лідер українського футуризму, який ще бувши юним поетом, знаючи знову ж про супрематизм Малевича, присвячував йому низку супрапоезії - це якби супрематизм в поезії. Тобто цей зв'язок між Семенком і Малевичем взагалі має таку тяглість в десятиліття. І ось наприкінці 20-х років XX ст. вони вже спілкуються напряму, і Семенко запрошує Малевича друкуватися в Новій генерації. У нас в цій другій книзі, яку сьогодні хочу показати, Ярина Цимбал публікує вперше доказ того, що Малевич мав прямий зв'язок з Новою генерацією. Тут є лист Малевича до Полторацького, в якому Малевич, наприклад, передає привіт Семенкові. Це вже ми говоримо про певне коло друзів, дружнє спілкування, якусь певну взаємодію. Тут же насправді є і зв'язок з Лесею Українкою, бо Малевич викладає в інституції разом зі Світозаром Драгомановим. Світозар Драгоманов, двоюрідний брат Лесі Українки, має фотокамеру, він фотографує об'єкти, речі, предмети й картини Малевича на його прохання, надсилає це в певні журнали. Це середовище, яке спілкується дуже тісно, в них спільні проєкти, вони щось разом роблять, мріють про щось на майбутнє. Це дуже важливий чинник, коли Малевич був дуже тісно вписаний в українське середовище. Знову ж таки, його остання прижиттєва персональна виставка відбувається в Київській картинній галереї в 1930 році. Вона має такий шалений успіх, що її продовжують ще на місяць і потім Малевич сподівається, що ці картини будуть продані та залишаться тут, в Україні для українців. Тобто дуже багато якихось тем, які пов'язують і залишають Малевича вбудованим, він як би проростає в цьому контексті. Розкажіть, будь ласка, про дивовижну артіль у селі Вербівка, де артіллю керувала, як я розумію, Олександра Екстер. Що це була за артіль і який стосунок мав до цього Малевич? Дякую, що ви згадали, це теж дуже важливий сюжет насправді. Коли Малевич не жив в Україні, але цей зв'язок все одно тривав, йдеться про артіль у селі Вербівка. Це був маєток Наталі Давидової. Наталя Давидова була дружиною сина декабриста, а сама вона з давнього козацького роду Гудимів-Левковичів і треба сказати, що цей давній козацький рід має теж свою тяглість та історію. У них традиційно цей рід був пов'язаний зі створенням текстилю і різних ремесел, в них була майстерня, яка займалася вишивкою ще за часів Гетьманщини. Власне Наталя Давидова під хвилею сучасних трендів, як би ми сказали, того часу вирішує у своєму селі відкрити артіль і допомогти сільським жителям віднайти власний інструмент заробітку грошей, реалізації якоїсь творчої справи. Це було тоді модно, багато поміщиків створювали такі артілі. Зараз це Черкащина, недалеко від Сміли, Кам'янки - це прекрасні місця. Я їздила туди нещодавно з дослідженням і дуже раджу всім подивитися ці місця, вони неймовірні. Власне Давидова сама художниця, товаришує з Олександрою Екстер. Олександра Екстер - це ще одна велика постать цього київського часу, бо вона більшість свого життя прожила у Києві й у Києві реалізовувала свої проєкти. Й ось Олександра Екстер, артдиректорка цієї артілі, формує концепцію цього стартапу і запрошує до співпраці різних сучасних митців, яких вона знає з різних міст ще тоді Російської імперії, ми говоримо зараз саме про 1914 рік, коли ця Імперія вже хитається, але ще тримається купи. Й Екстер запрошує Малевича, якого вона теж добре знає, вони спілкуються і зустрічаються на спільних виставках. Малевич, створюючи свій супрематизм спочатку дає його як ескізи для вишивок у село Вербівка. Тобто перш ніж показати це на знаменитій виставці "0,10" у Петрограді в грудні 1915 року, він віддає ці ескізи, напевно, десь наприкінці літа чи на початку осені, тому що виставка у Вербівці в жовтні відбувалась, тобто за кілька місяців. Ці селянки вишивають супрематичні подушки, шалики, якісь там предмети простого ужитку, ужиткові предмети декорують цими абстрактними формами. Фактично ці селянки були першою аудиторією, першими глядачками супрематизму, вони починають відразу з ними взаємодіяти, перевтілюють у вигляді вже вишивок, в якійсь певні предмети, об'єкти. Тобто цей зв'язок він має таку багатошаровість. Я весь час сиджу слухаю вас і думаю: Господи, що б могло бути, якби це все не було знищено, як би розвивалися культура дивовижно? Ми можемо тільки здогадуватися, але насправді це абсолютно неймовірні речі й та виставка вербівських вишивок була супер успішна. Вона їздила Європою, навіть за океан подорожувала. 1915 рік - це ж якраз те, що називають його стрибком у безпредметність. Я не знаю, кому належить цей вислів, я це вперше побачила у Жана-Клода Маркаде, що це означало для нього, як він підходив до цього? Я знаю, що він в таємниці це все робив, тому що не хотів спочатку цим творчим методом ділитися, бо дуже багато було конкуренції в середовищі. Треба розуміти, який це був час, це було таке вікно можливостей, коли митці могли створювати абсолютно нове в мистецтві. Це був момент, коли реалізм як єдиний метод вже віджив своє, тому що з'являються нові медіа, з'являється фотокамера, з'являється відео, яке фіксує і реальність максимально правдиво, легко і швидко. Й живописці, візуальні митці переосмислюють, а навіщо ж тоді живопис, яка його роль, що тоді робить митець? І ось вони знаходять кожен свій окремий жанр, свій окремий напрям - імпресіонізм, сюрреалізм, експресіонізм, фовізм. Цей період, як Малевич його називає - період виникнення "ізмів" різноманітних - футуризм, кубофутуризм. Це намагання віднайти новий сенс живопису і Малевич розумів, що всі ці "ізми" так чи інакше тимчасове, це хвиля, ось ми відпрацьовуємо ідею руху в живописі, чи враження в живописі, а що далі? - Все, ти далі це просто повторюєш. Малевич мрія вийти в нову якість мистецтва, він абсолютно був переконаний у власній місійності, він знав, що зробить той революційний стрибок в мистецтві, який залишить його в історії. Він просто жив цим, я не знаю, він переконаний був у цьому з самого дитинства і він це зробив, довго шукав насправді.  Можна сказати, що останній період перед винайденням супрематизму він просто експериментував, ледь не щомісяця в нього були якісь нові підходи - февралізми, кубофутуризм щось ще, він шукав. Це була величезна інтелектуальна робота, він намагався втілити те, що він відчував, чим має бути мистецтво в якійсь конкретній формі, в якомусь візуальному образі. Потім він, працюючи над виданням ескізів до футуристичної опери "Перемога над сонцем", яку вони робили ще в 1913 році й це був такий виключно сміливий експеримент, як можна взагалі найконсервативніший вид мистецтва - оперу трансформувати в щось абсолютно радикальне, авангардне - їм це вдалось. І власне я можу тут заспойлерити, художній фільм, над яким ми зараз працюємо з колежанками, з колегами "Малевич" - так і називається, він вийде вже наприкінці цього року і я сподіваюсь, що буде в широкому українському прокаті. Ми там відтворюємо цю атмосферу абсолютно якогось неймовірного, сміливого прориву в незрозуміле та готовність наразитись на абсолютну поразку і не розуміння аудиторії, але здійснити ось цей мистецький жест, якусь радикальну відмінність від всього, що було раніше. Там в одній з декорацій він використовував просто чорну завісу - це була просто чорна штора, яка закривала повністю сцену й через неї пробивалося сонце. Він у 1915 році проглядаючи ці ескізи натикається на цей чорний квадрат і розуміє, що це воно. Тобто в нього навіть і був такий момент, коли він описував, що пережив, як такий містичний досвід, він каже: "Я бачив просто блискавки в очах, зі мною щось таке відбувалося, я не розумів, що зі мною, я тиждень не міг ні їсти, ні пити просто тільки думав про те, що ж я зробив". Тобто його просто осяяло в якийсь момент, що ось цей воно, цей образ. Насправді супрематизм як певна така серія його творів, яку він експонував у 1915 році, з'являється дуже швидко, там навіть були технологічні проблеми, бо він не встигав ці всі полотна просушувати, там недостатньо ґрунтовка просихала, потім вони потріскались й зараз в цьому шукають ще якісь додаткові сенси, хоча це просто було в такий технологічний ґандж. Він не мав часу сушити це все, в нього просто воно горіло під руками, йому треба було швидко це зробити. До того ж була конкуренція, він же був не один, був ще Татлін, інші митці з якими вони змагалися - це було якби ось таке інтелектуально-мистецьке середовище, дуже бурлило, хто ж буде першим, хто ж вигадає щось таке, що вразить всіх інших. Він це приховував і намагався, щоб ніхто не знав, до цього знали тільки двоє людей, здається, його найближчі друзі до 1915 року й українські селянки села Вербівка. Говорячи про те, що ж він зробив, що було радикальною зміною. Він розірвав зв'язок мистецтва та реальності, тобто все мистецтво до Малевича так чи інакше апелює до дійсності, навіть якщо це умовні абстракції Кандинського, вони все одно апелюють до дійсності, бо вони апелюють до певного нашого психологічного світу, як ми щось переживаємо, які відчуття. Але ці переживання, відчуття вони все одно певним чином викликані, або мають якийсь емоційний імпульс від реальності. Малевич дуже холодно, математично, я б сказала, дуже абстрактно говорить: "мені навіть емоції не потрібні для того, щоб створити нове, мені достатньо кольору, форми й білого полотна, все, я можу нескінченно творити світи, тому що в мене є колір і форми". На цьому він базує свою систему супрематизму, більше того він розуміє, що це складна інтелектуальна конструкція, яку може не кожен побачити в "Чорному квадраті" й він пише брошуру, і видає разом з цією виставкою цю брошуру "Від кубізму і футуризму до супрематизму" в якій пояснює, що треба читати, як це треба мистецтво розуміти. Це теж жест, який згодом стане основою сучасного мистецтва. Фото: gettyimages Зараз мистецтво поза контекстом, поза текстом додатковим не існує, ти не зрозумієш, якщо не прочитаєш, не зробиш над собою зусилля. Малевич так і говорив, що "всі чомусь вважають, що мистецтво має бути пристосоване до нашого розуміння, а я вважаю, що ми повинні пристосувати себе і свою голову до розуміння мистецтва". Це дивовижно і мені, знаєте, що дивовижно, коли я читаю його тексти, то це говорить не самородок (його часто називають самородком, людина, яка дуже куцу освіту отримала), але він, коли пише про мистецтво - це філософія, він говорить як філософ, це філософська думка. Я пригадую, що був такий, здається, Олександр Бенуа, російський художник і письменник; він сказав, що Малевич своїм "Чорним квадратом" перекрив у мистецтві все, що було "хорошого і ніжного" - це не дослівна цитата. Але чи був опір в мистецтві того часу до більшовицького перевороту, ще до радянської влади, чи був опір цій філософії Малевича? Безперечно, це був страшний скандал, критика була нищівна, його поливали брудом, звинувачували в усьому чому тільки можна і його це ще більше заводило. Як ми розуміємо, це не закінчилося 100 з чимось років тому і сьогодні в Академії мистецтв у Києві так само не розуміють, це та сама традиція. Але Малевич справді зазіхнув на оте все старе, він справді говорив, що всі ці музеї, які в нас є з усіма його Мадоннами і Венерами - це все треба викинути на смітник, бо мистецтво має бути сучасним, або його не повинно бути взагалі. Він відторгав оцю красивість, ми б сказали, оцю вишуканість форми, яка не відповідає духу, потребі. Малевич в цьому сенсі був, можна сказати, конструктивістом, бо вважав, що мистецтво повинно бути пристосоване до життя, якщо мистецтво не слугує життю безпосередньо ось тут і зараз людям, значить воно не потрібно, значить це не мистецтво, це "украшательство", як він казав.  Те, на що ми зараз кажемо попса. Так, попса, щось відчужене від людини, її потреб, її життя. Малевич вважав, що мистецтво повинно бути скрізь, абсолютно частиною всього нашого життя, не дарма він дизайнував костюми, наприклад, зачіски, одяг, меблі, посуд. Для нього це було або скрізь, або це не мистецтво. Фото: wikipedia Ви згадали про Татліна і я хочу запитати, чи це правдива легенда про те, що Татлін, засновник світового конструктивізму, був бандуристом? Я чула це від Дмитра Горбачова, але що вони разом співали пісні з Малевичем, це правдива історія? Хочеться знову тут заспойлерити трошечки наш фільм про Малевича, тому що в нас якраз він є одним із головних персонажів і там ми трошки цієї теж теми торкаємось. Те, що Татлін був бандуристом - це абсолютна правда і про це свідчать спогади, є фотографії - Татлін з бандурою, щобільше, він сам робив бандури. Тобто ось ці його рельєфи так звані, або контррельєфи, об'єкти - це фактично розібрана в кубістичному сенсі бандура. Якщо, наприклад, Пікассо у своїх кубістичних роботах звертається до гітари, яка була частиною його культури іспанської чи каталонської, то для Татліна над цим прообразом натягнутих струн в куті - є бандура, очевидно. Він її розбирав, збирав, конструював, вона його надихала. А чи співали Малевич з Татліним, можливо. Ми не знаємо про це точно, але був період, коли вони дуже добре спілкувались, є навіть фотографії, які Малевич намагався знищити, але вони дійшли до нашого часу, де Малевич з Татліним на одній вечірці й цілком могли співати українських пісень. Ось "Гуде вітер вельми в полі" Дмитро Горбачов каже (я не знаю цієї пісні), що він "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля" співав у ті часи. Якщо ми спойлеримо, то давайте ще трішечки заспойлеримо. А хто грає Малевича, можете розкрити? Так, звичайно, це вже публічна інформація, Віталій Ажнов у нас грає Малевича в головній ролі - це театральний актор. Фото: rbc.ua А Татліна? Татліна грає молодий актор Олександр Новіков, він менш, напевно, відомий як кіноактор, але настільки фактурно схожий на Татліна, що ми не могли просто не взяти його на цю роль і він дуже гарно зіграв. Я тепер обов'язково хочу вас запитати про цю драматичну історію. Знаю, що ви не вперше вже про це розповідатимете, але думаю, що не так багато людей знають цю історію про заповіт Малевича, про те, як він продумав свій похорон, своє поховання і свою могилу. Чим це все закінчилося? Малевич довго хворів, він знав, що хвороба невиліковна і в нього був час підготуватись до свого прощання. Він як справжній митець перетворив свої похорони на перформанс і сам написав сценарій поховання, намалював ескіз, залишив заповіт, що робити, де і так далі. Фото: suspilne.media Власне ось за цим заповітом, за цим сценарієм все і відбулося. Це напевно теж був такий його протест проти режиму, проти системи, коли він свій мистецький жест зміг втілити в той момент, коли фактично система вже притисла людину і її свободу до стінки. Це 1935 рік, момент, коли Малевич уже поза будь-яким дозволеним мистецтвом, його вже кілька років не можна ні експонувати, ні говорити про нього, фактично вже на цей момент мали б його забути, одначе на його похороні збираються тисячі людей, які його пам'ятали, любили, поважали - його учні, послідовники, прихильники. Його мали хоронити в широкій труні з розкиданими руками, на кришці цієї труни мали бути намальовані хрест, коло і квадрат - це супрематичний триптих, але цензура не дозволила намалювати хрест, бо бачили в ньому символ християнства, хоча для Малевича це було абсолютно інше значення й один з його учнів трошки адаптував цю труну і вже за ескізом його учня вона була реалізована. Малевича з Ленінграда привезли до Москви, там його тіло спалили й прах похоронили під Немчинівкою - це селище біля Москви, де була їхня родинна дача, де він любив бувати й власне за селом під Дубом. Ця його любов до природи, до якихось вільних просторів, втілилася в останній волі. Ця могила була зрештою загублена, втрачена і станом на зараз немає ні праху, ні точного місця його поховання. Більше того нереалізована його остання воля, в його заповіті говориться про те, щоб на могилі поставити вертикальну колонку, так він називав архітектон - це такі архітектурні форми, які він створював впродовж 20-х років XX ст. Ця форма схожа на такий хмарочос, не знаю, така висока просто колонка. І поставити на горі телескоп, щоб кожна людина могла побачити Юпітер. Тобто його остання воля це було бажання, щоб людина усвідомила себе як космічну одиницю, космічну сутність.  Натомість кажуть, що там, де була його могила, знаходиться ЖК якийсь російський, я не знаю чи це правда. Олександр Ройтбурд розповідав про те, що там ледь не паркінг, тобто в'їзд до паркінгу на його могилі. Так, декілька років тому його родина і якісь художники робили дослідження, аерофотозйомку, намагаючись хоч якось встановити, де ж була ця могила. Вони припускають, що те місце, де вона була - це зараз територія закритого якогось приватного ЖК і саме на цьому місці паркінг, дитячий майданчик, такі зони побутування. Я знаю, що там була якась судова тяжба між цим ЖК і прагнули якось відвоювати цей шматочок землі, але що там на болотах, нас уже не так і цікавить. Але просто, як метафора, ставлення Росії до своїх митців і не тільки своїх, а й тих, яких вони хочуть присвоїти, просто яскрава.
we.ua - Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська
Інвестиційний банкір Сергій Фурса: Україна може бути містком бізнесу для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії
Еспресо представляє цикл інтерв'ю до спецпроєкту, який присвячений другій річниці широкомасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. Розмова з найкращими експертами нашої країни на теми, які хвилюють кожного із нас, на теми, які хвилюють наших партнерів.  Сьогодні говоритимемо із Сергієм Фурсою, інвестиційним банкіром і економічним експертом. Почнемо, напевно, з найгостріших інформаційних приводів, деякі із яких вже відійшли на другий план, і це добре, це означає, що в принципі сталися ті речі, яких ми чекали і без яких економічне існування нашої країни було би під великим питанням. Одне з останніх - це виділення з боку Європейського Союзу 50 млрд для нас. Так, на перспективу, під конкретні умови, фактично, гроші за реформи, нічого нового ніж те, що ми мали за останні 10 років тут не сталося. Якщо згадати кінець грудня, то ми були в підвішеному стані стосовно 12-го пакету санкцій, але наразі він ухвалений, ми бачимо, як різні країни доєднуються до норм, прописаних в цьому пакеті. Крім цього, власне Німеччина, яка зараз є фронтменом e Європі з допомоги для нас, заявляє про те, що збільшить її на перспективу. Тільки Сполучені Штати у нас досі підвищеному стані: чи можна, враховуючи весь позитив, який я зараз назвала, уявити існування в економічному сенсі нашої країни без ухваленої від Штатів допомоги? Я думаю, що Штати нам важливі більше як військова допомога. Фінансово так, теж дуже важливі їхні 11 млрд доларів, але уявити, як ми проходимо цей рік без допомоги від Штатів можна: без економічної катастрофи, так, з економічними проблемами, з напруженнями, із дуже сивим волоссям у Мінфіна, але якось можна, а от без військової допомоги набагато складніше. Хоча, знову ж таки, тут Європа також бачить, що треба перехоплювати ініціативу на себе, і, наприклад, військова допомога Європи на 2024 рік вже складає 24 млрд євро, в доларах це майже 27 млрд, що співставно з допомогою американців перших двох років. Тому тут Європа перехоплює, але 10 млрд доларів це завжди 10 млрд доларів і компенсувати повністю якимись іншими грошима ззовні не вийде, і тоді доведеться, по-перше, дуже напружувати українські банки, бо в них багато грошей, багато вільної ліквідності, половина цих банків державні, тому вони приречені в такому випадку купувати більше ОВДП, але повністю ми цю дірку таким чином не перекриємо. Можливо, якщо, знову ж таки, не буде американських грошей, доведеться додруковувати Національному банку. Емісія в нашій ситуації - чи страшно це настільки, як було, коли ми з вами зустрічалися в цій студії кілька років тому? Ну, кілька років тому в принципі все було відносно не так страшно, як зараз, взагалі не страшно, якщо чесно. Вже зараз багато речей, які відбуваються навколо, без війни можна було б критикувати, наприклад розмови про те, що треба підвищувати податки. Це погана ідея завжди, але у нас поки унікальна ситуація, адже з початку війни ми не підвищили податки. Такого ніколи в історії людства не було, щоб країна була в такій війні, з такою агресією, і податки не підвищувались. Це неможливо, це все завдяки нашим західним партнерам відбувається, тому якщо раптом повна допомога не надходитиме, то, можливо, доведеться і підвищувати податки. Тут вже питання на скільки, враховуючи, що в нас зараз резерви Нацбанку значно виросли за минулий рік, завдяки, знову ж таки, західній підтримці. Якийсь там люфтік у 2-3 млрд доларів додрукувати протягом року ми собі можемо дозволити, краще це робити в останню чергу і взагалі до цього не звертатися, але от 2-3 я думаю, що ми можемо надрукувати і не відчути значного тиску на гривню. Фото: скріншот https://minfin.com.ua Податки, от при цьому слові, я думаю, багато хто міг напружитися. Взагалі дилема, що робити: чи є в нашого суспільства, в учасників економічних процесів в нашій країні так званий "жирок", щоб можна було говорити про зміну системи оподаткування? Бо з одного боку, суто формально, судячи з усіх офіційних даних, ми доволі бідні люди, але, будемо відверті, все не так погано, як навіть у багатьох інших країн. Ні, ми бідна країна, і навіть якщо всі гроші багатих людей забрати та поділити, ми все-одно залишимось бідним краєм. По-друге, навіть якщо так зробити, це нічого не дасть. Так, ми всі збідніли у 22-му році. Наприклад, у мене навпроти будинку, де був ресторан, відкривається "Пузата хата". Це типовий приклад того, як знижується чек середній, умовно кажучи, як люди витрачають. Раніше це був якийсь такий ресторан, недорогий але ресторан, зараз "Пузата хата". Тому в принципі люди стали бідніші. Але, знову ж таки, по-перше, війна почалася на піку нашого ВВП за всю історію і на піку зарплат за всю історію. Тобто таких високих доходів і такого високого ВВП не було, тому цей удар прийшов ще в той момент, коли жирок вже був накопичений, плюс ці всі гроші наших західних партнерів, які заливаються сюди два роки поспіль, їх реально дуже-дуже багато і вони тут якось розподіляються, не завжди справедливо ми це бачимо по дорогих авто, які імпортуються, але все ж таки вони тут є, тому податки ми собі, по-перше, можемо дозволити, а по-друге, це ж не від бажання. Якийсь бізнес навіть цього не витримає, але питання - загинуть люди, чи загине якийсь бізнес, отака дилема. Це не те, що хтось хоче вводити більше податків, ніхто цього не хоче, але іноді просто не буває виходу. І знову ж таки, в нас поки що унікальна ситуація, яка дуже розслабила українців. От якби всі ці заходи жорсткі вводилися в перші місяці війни, то люди сприймали б це природньо, ну війна ж. Продуктові картки пам'ятаєте, як в Англії були? Чи що було в Сполучених Штатах. А зараз за два роки війни нічого не відбулося такого, люди сидять, все ж нормально, і зараз, якщо таке буде вводитися, всі будуть казати, що чиновники погані, влада погана,  банкір поганий. Завжди в нас банкіри погані, а не війна, тому що цей розрив ланцюжка логічного відбувся за два роки завдяки тому, що нас, де-факто утримували західні партнери, і продовжують утримати. Якщо ці гроші забрати у нас тут буде відразу колапс, і "жирка" не буде ні в кого. Давайте поговоримо про ті перспективи, куди, поки що, ми не можемо пірнути: неабияким ресурсом для нас могли б стати заморожені та конфісковані активи Російської Федерації і громадян, які там є. Загалом, ми говоримо про 300 млрд доларів, це те, що курсує в інформаційному просторі, і це ого. А чи вірите ви в юридичні механізми, які дозволять нам користуватися цими грошима і вести війну за рахунок цих грошей? Чи це можливо. Ні, не вірю. На цей момент ми дуже далеко від цього. Про що зараз домовились європейці: ці гроші переважно в Європі, там різні дані, там, насправді, такий бардак навіть у таких речах, у американців та європейців немає нормальної статистики, але, судячи з усього, десь 280 млрд це в Європі. Але вони бояться, вони заморозили їх та бояться конфісковувати, що з погляду українців взагалі нелогічно. Вони бояться цим нашкодити власній фінансовій системі, бояться когось налякати, але якщо ти якийсь заможний дядя з Китаю, тобі конфіскували і заморозили, яка тобі різниця? Ти вже знаєш, що заморозити їх можуть, але вони бояться, європейської центральний банк на цьому наполягає. І ще є один момент, чому вони бояться, це Німеччина, до якої придивляються пильно поляки і хочуть, щоб за Другу Світову їм відбашляли, і Німеччина боїться, що якщо зараз буде цей прецедент з російськими грошами конфіскованими, то далі Польща, через якісь судові механізми доб’ється репарацій від Німеччини за Другу Світову, і тому вони також дуже обережні. Але ми розуміємо, що Німеччина править бал в Європейському Союзі. Окремо, якщо прийде Трамп, розмов про це було вже дуже багато, бо Трамп скаже "у них є гроші, нехай вони за все платять і нехай купують навіть нашу зброю за ці гроші". Він це може зробити, тому цей ризик є, але поки що домовленість така, що ці гроші кудись вкладаються, вони генерують відсоткові прибутки і ці відсотки ідуть Україні. За минулий рік, за 23-й, відсотків назбиралося 4,4 млрд євро. Ці гроші, скоріш за все, ми отримаємо, хоча, знову ж таки, поки що не факт, бо домовленості стосуються наступних років. У 24-му вже має бути десь 6 млрд євро, зростає сума, тому оці гроші будуть і вони можуть йти і на озброєння також, але от поки що чи прийдеться 4 млрд на 2024 рік, це під питанням. І в якому форматі теж ще не зрозуміло. Насправді доволі цікаве питання - страх зламати власну систему, при якій люди з різних куточків світу сприймають європейські фінансові установи як супернадійні і вкладаються, і бережуть свої ресурси, свої фінансові можливості. Саме тут Європа боїться це втратити, я правильно розумію? Так, оскільки будь-яка заможність в сучасному світі базується на двох речах: верховенство права і святості правовласності. Оці дві речі, які роблять будь-яку країну заможною, без цих речей країна може багатство втратити, і Європа боїться поставити під питання сам факт, що в них може бути ненадійна юрисдикція. От насправді цікаво, суто психологічно, чи зможуть вони рано чи пізно принаймні перейти цей рубіж? Бо є такі моменти, знаєте, там де не працюють санкції, добре працюють Сили оборони України, але, на жаль, вони не можуть піти рейдом на якісь банківські установи в Європі, для того щоб забрати російські гроші. Але коли ми говоримо про те, що Росія залишається потужним експортером енергоресурсів і, на жаль, не спрацьовують світові обмеження так, як би нам хотілося в цьому сенсі, і це продовжує вливати гроші у військові бюджети Російської Федерації, Сили оборони коректують цей момент і вже зараз наш противник позбавлений третини експорту пального по морю. В даний момент так, але це, здається, стосується тільки бензину, і треба розуміти, що я не знаю, як довго це буде відбуватися. Ми пам'ятаємо, що росіяни робили з нашою інфраструктурою нафтогазовою, все ж працює. Тобто ми адаптувалися, при чому, у росіян набагато більше потужностей, ніж було у нас з точки зору ураження російської території, а також в них більш модернізовані заводи, і це наче їхня сила, а де-факто виявилась їхньою слабкістю, бо в цих модернізованих заводах обов'язково є якась супер модернова штука, яку їм робили європейці. Це важлива штука для операцій всім заводам, ця штука виводиться з ладу, а поремонтувати її важко, бо детальки в Європейському Союзі і санкції заважають, а працювати без цього воно не може, тому мені самому цікаво, як цей ефект буде працювати. Бо, знову ж таки, у росіян це не вдалося: вони наш Кременчуцький нафтопереробний завод обстрілюють два роки, навіть от нещодавно, після того, як ми влучили ви їхні нафтопереробні заводи, вони в якості помсти всі вихідні стріляли знов по Кременчуку, але все працює. Тобто, чи буде російська нафтопереробна галузь працювати так же, як українська? Можливо, це не так значуще, те, що ми уражаємо, ми зараз не знаємо, а можливо через їхню технологічність це стане каменем спотикання, і вони не зможуть так швидко відновитись. Якщо вже торкнулися енергетики та енергоресурсів російських, того, як вони взагалі по світу розповсюджуються, багато хто ще кілька років тому не міг уявити роботу української економіки без газотранспортної системи в контексті саме транспортування російських енергоресурсів через нас в бік Європейського Союзу. Ми ж розуміємо, що на цьому проєкті вже зараз можна ставити крапку, правда? Зараз є гарантія тільки до 24-го року, хоч всі ці Фіцо, Орбани і так далі дуже сподіваються якось організувати процес, щоб газ продовжував йти. А навіщо їм це потрібно? Останні публікації, зокрема економічних видань, говорять про те, що якби Орбан, до прикладу, закуповував газ так, як це роблять зараз європейці, він би обходився йому значно дешевше. Тобто він продовжує дорожче купляти російський і стоїть на своєму. Це так зараз, але ціни на біржах можуть коливатися і коли ціна доходила до 3 тисяч, коли там Медвєдєв куражився і кричав 5 тисяч, тоді Орбан, напевно, святкував. Це був короткий момент, але, знову ж таки, чинники коливаються, тому там може бути все, що завгодно. Плюс, інфраструктура газу: він, на відміну від нафти, дуже залежний від інфраструктури і, наприклад, здається в Німеччині є один певний маленький регіон, куди труба приходить тільки через нас. Тобто, що би там ви не робили, туди потрапити не можна, поки немає інфраструктури. Тому ця технологічність і залежність від інфраструктури робить Угорщину, Словаччину та деякі країни все ще залежними від російського газу, навіть не тому, що він дешевий чи дорогий, а тому, що він фізично туди може надходити. Я почала нашу розмову, власне, з підтези про те, що ми іноді самі вставляємо собі палки в колеса. Ви писали, зокрема, що однією з таких палок є кейс Ігоря Мазепи з Concorde Capital. За вашими словами, цей кейс згуртував бізнес спільноту через страх, що можуть прийти і за ними. Я буквально сьогодні так само натикнулася на один із постів української журналістки, яка зауважувала, що комунікувати з бізнес-гравцями в нашій країні їй, як представниці медіа, стало набагато складніше, бо вони говорять "нам не потрібні зайві проблеми, до нас потім приходять з перевірками" і візити податківців стають чимось, ну, скажімо так, що виходить за рамки функціоналу який податківці мають мати в своїх руках. Це точно, що тиск силовиків збільшився за останній рік і він точно вже нагадує людям режим Януковича і це проблема. Чи не повторює це режим Януковича і чи є там ті самі архітектори, умовні Портнов, Татаров і так далі, це питання. У Януковича все ж таки все було дуже вертикально, дуже системно, зараз ми ще не розуміємо, чи це такий хаос, де всі грабують всіх, чи дійсно вже побудована якась така вертикаль, яка налаштована зверху донизу, поки що стверджувати, що вона побудована, ми не можемо. Але тим не менш, силовики стали більш активно використовуватись. На жаль, судячи з усього, є прецеденти, коли навіть політична позиція чи там позиція бізнесу, який володіє медіа, стає причиною, чому силовики налаштовані так рішуче і це, звісно, точно не допомагає нам у співпраці з нашими західними партнерами. Власне нам допомагають тому, що ми ж демократія, і тому, що ми не Росія. Якщо ми будемо повторювати те, що робить Росія, то бажання нам допомагати буде менше. Насправді, така дилема, з одного боку ми розуміємо, що в роботі українського бізнесу різних масштабів є своя специфіка. Якщо ми будемо говорити про те, що в нас бізнесмени чесні та не заплямовані, це теж буде просто брехнею. Ми вміємо ховати від держави реальний стан своїх справ. Де знаходиться золота середина? Знаєте, я 10 років працюю на телебаченні українському, і 10 років я говорю з вами про те, де золота середина, де прихід правоохоронців є правомірним, обґрунтованим, а де можна Кричати про політичний тиск або економічну небезпеку. Це завжди буде суб'єктивно, і тому ключове – це довіра. Тобто, якщо до правоохоронного органу є довіра, тоді прихід цього правоохоронного органу буде вважатися легітимним. Ми бачимо це на прикладі НАБУ. Так, в них є зальоти по Пивоварському і по Кобелю, де спільнота вважає це не дуже логічним і дивним, але це виключення скоріше, і в принципі, коли до когось приходить НАБУ, ні в кого нема очікування, що його прийшли кошмарити, так, скоріш за все там є причини. Тобто для того, щоб бізнес можна було ловити, для того, щоб бізнес, нарешті, обрав між податковою і корупційною рентами податкову ренту, бо бізнесу, що обирає корупційну ренту, простіше, адже вона менша, ніж податкова, і тому зарплати в конвертах скрізь в Україні, і це проблема, насправді, за це треба бити, за це треба ловити, але тоді тільки це працює, коли отой поліцейський, який ловить, має авторитет та довіру. Якщо там умовний БЕБ створити з чесним прозорим конкурсом, де ніхто не буде заздалегіть знати, хто буде обраний, і який пройде під керівництвом наших західних партнерів, під контролем громадськості, і буде сформована з самого початку правильна структура, тоді оцей БЕБ новий, як би він не називався, знов зможе мати довіру суспільства, і тоді коли прийдуть до Мазепи, всі вирішать: "ну, це ж Мазепа, до нього рано чи пізно мали прийти", а не так, що раз прийшли до Мазепи, значить і до мене прийдуть. Я так розумію, тобто все-таки правоохоронна система має бути першою, хто зробить крок назустріч прозорості у стосунках бізнесу і держави? Ну, бізнес сам не буде цього робити, бо йому не це не вигідно. Ви кажете з позиції інвестиційного банкіра. Так, але дивіться: ми якраз та сторона бізнесу, яка сама добровільно це зробила і у нас зараз так само, через "Українську Правду" чи "НВ" намагається кошмарити ДБР. Там Томаш навіть в інтерв'ю розповідав, що є котеджне містечко, і до кожного власника, хто купив будинок, приходить ДБР, питають як ти купив, скільки заплатив і т.д. Там все було прозоро, там нема чого робити, але вони до кожного приходять і кожного нервують, і це для бізнесу не дуже добре. Виходить, ти обрав світлий шлях, а за тобою все рівно бігають і намагаються докопатися до чогось. Тому насправді бізнес грає по правилах, а хто встановлює правила - правила встановлює держава. Якщо держава встановить такі правила, що бізнес вимушений буде грати в світло, то бізнесу нема куди діватися, бізнес буде грати в світлу, бо це буде умова виживання. І насправді, довгостроково бізнес вже також розуміє, що це йому вигідно. Ну, тут питання капіталізації, доступу до кредитних ресурсів і так далі, це стосувалося як середнього, великого, так і олігархічного бізнесу завжди, але олігархи не могли собі дозволити відпустити ситуацію. Вони завжди думали "якщо це контролюю не я, то це контролюватиме Вася, і тоді в мене будуть проблеми тому я маю контролювати". І це завжди було проблемою, власне чому олігархи не йшли на реформи, хоч реформи в олігархам вигідні, бо будь-яка велика структура в Україні при встановленні в країні верховентства права буде коштувати в 10 разів дорожче. Просто в 10 разів, і людина продає все, здобуває на нуль більше і робить все, що завгодно. Український олігархат, як ще одна частина тіла української економіки, існує дуже довгий час, але чи відбувається зараз у нас процес, коли економіка позбавляється цього баласту, враховуючи основних гравців і тих речей, які відбуваються з ними персонально та з їхніми бізнесами через війну? Так, у нас зараз позиції старі зберіг Ахметов, але він дуже давно працював саме над капіталізацією. Так, у нас багато питань по тому, як він себе поводив в 14-му році і до 14-го року, але те, що треба зрозуміти, що коли він будував цей бізнес, там нема зарплати у конвертах. Це структура, яка будує капіталізацію та плюс-мінус так само намагається грати по західним правилам. Пінчук теж, насправді, тільки ці два олігархи зараз залишилися де-факто олігархами, людьми які щось контролюють. Ті, хто грався на якихось там потоках, а-ля Коломойський, їх всіх обнулили майже, і війна їх обнулила. В їхньому числі Фірташ, який десь там в Відні сидить, і його вплив зараз, прямо скажемо мінімальний. Так само, як і Коломойського, тому війна де-факто тут допомогла. Головне, щоб це не створило нових олігархів після того, як війна закінчилась. Це можливо? Це вже важче, бо, знову ж таки, ті олігархи створювались у 90-ті, коли всі переважно просто забирали за безцінь державні активи. Зараз це вже неможливо, зараз є набагато більше контролю західних партнерів, проте, знову ж таки, ризики є завжди, особливо коли ми говоримо про силовиків, які тиснуть на бізнес. Тобто, олігархи рівня Ахметова вже неможливі, от реально неможливі вже в Україні, хіба хтось забрав би у Ахметова і став би рівним Ахметову. Більшість заможних людей, які народжувались потім, це або ІТ-сектор, або сектор, де ти створював сам. Це як Касюк, адже Касюк все з нуля створив, насправді. Так, у нас питання по ньому, що він там грався в політику, може там якісь дотації отримав, але це бізнес, створений з нуля, і дуже багато інших великих бізнесменів зараз, це люди, які не забрали щось у держави або не сіли на державне замовлення, а створювали щось з нуля. Проте дійсно, зараз в Україні багато грошей утворилося, бо велика держава, великі держзамовлення, всі гроші якось розподілялися. От умовний Гринкевич - у Львові ніхто не знає бізнесмена Гринкевича, тому мало хто вірить, що він самостійна фігура. Тобто, скоріше все, він когось фронтить, хтось стоїть за ним, і от люди, які стоять за тими, хто зараз публічно заробляє гроші, оце під питанням, чи стануть вони під після війни олігархами. Добре, давайте трошки про майбутнє: ми розуміємо, з якими викликами стикається українська економіка. Фізично руйнується інфраструктура цієї економіки, просто руйнується. Чи процес релокації вирішує хоча б основну частину цього питання? Ну, тобто, ми розуміємо, що в межах нашої держави багато підприємств намагаються переміщатися подалі від лінії бойового зіткнення, але є ті, хто виїжджають за межі країни. Є багато бізнесів, які переїхали до Польщі, які будуть там працювати, або до Німеччини, де зараз найбільша українська діаспора біженців. Це відбувається, і, насправді, в нас буде така сегментація економічно-географічна: чим ближче район буде до Росії, тим менше там буде бізнесів, тим менше там буде заможних людей, тому що всі будуть намагатися уникати інвестувати в ті регіони. Така сегрегація географічна буде. Якщо подивитися зараз на Німеччину і згадати, як вона ділилася, то зараз в західній частині і досі офісів якихось світових компаній більше, ними аж кишить саме в західній частині на відміну від східної. До речі так, адже і до того там були німці, і після того, але навіть політично Східна Німеччина голосує за нациків проросійських, тому там суттєва різниця дуже суттєва, навіть по рівню ВВП на душу населення. Різниця досі зберігається навіть в самому Берліні, тобто ті квартали, які були східною або західною Німеччиною, вони досі відрізняються. Тому це дуже складна історія, знову ж таки, німці були німцями скільки років, потім 40 років розділення, а потім вже пройшло 30 років після нього, а ситуація не виправляється, трошки згладжується, але не виправляється, тому це історія на століття, насправді. Добре, тоді як нам це століття якось "пропетляти", вибачте вже за слово, і стати більш-менш заможною країною в першу чергу для власних громадян, якщо прийнято вважати, що економічні та енергетичні можливості нашої країни зосереджені багато в чому саме ближче до Російської Федерації. Це вже так не працює, це вже стереотип, так не буде. Тим більше, що зараз головна додана вартість створюється людьми, просто фізично людьми, і там, де є люди, там є додана вартість, і якщо у людей є свобода, в тому числі економічна, то люди реалізують себе і створюють щось в економіці і економіка зростає. Тому, знову ж таки, два ключа після війни. Під час війни ніяких інвестицій не буде взагалі, це зрозуміло. Але головне після війни - це верховенство права і боротьба з корупцією, знову ж таки для того, щоб люди відчували свою свободу і для того, щоб відчували безпеку інвестувати. У нас буде після війни економічне зростання завдяки Європейському Союзу, наша інтеграція в ЄС… Якщо ми інтегруємося. Так, але я просто не можу уявити, щоб ми не інтегрувалися. По-перше, схоже, що консенсус у Європі вже є з цього приводу, і я не можу уявити жодного українського політика при владі, який після війни раптом щось таке зробить і скаже, що нам не потрібна Європа. От тут Майдан виникне сам собі просто за 3 секунди, тому ми будемо членами ЄС. Це може бути п'ять, може сім, може 10 років, я не знаю, але це не так важливо, тому що, з огляду на інвестиції, інвестор йде вже в той момент, коли країна стає кандидатом. Ми це кандидатство вже отримали, процес запустили, як тільки війна закінчується, включається цей момент інвестиційний. Ми вже побачили такі собі демоверсії цього - український lifecell купили французи, викупили у німців під час війни за 500 млн доларів. Вони пояснюють, що в них багато бізнесу в Польщі, і що багато українців зараз в Польщі, є велика синергія між Польщею і Україною, і тому для них логічно проходити до нас. Насправді, така логіка буде у дуже багатьох бізнесів, коли ми будемо інтегруватися в Європу, плюс доступ до ринку Європейського Союзу при відносно дешеві робочій силі. Але тут ми будемо упиратись в нашу найбільшу проблему після війни – демографію. Це той виклик, відповіді на який, насправді, нормальної не існує. У нас не буде нормальної демографії ніколи. Інші нації, які відновлювалися після воєн, як-от ірландці, італійці, всі ж вони воювали і потім відновлювалися. Але це відбувалося до періоду урбанізації, урбанізація не сприяє тому, що люди народжують багато дітей. Під час урбанізації народжуваність одразу падає, і тому якщо ми хочемо, щоб у нас була економічна активність значна, нам потрібна міграція. Без міграції ми це не вирішимо ніяк, навіть якщо половина українських біженців повернеться. У нас навіть до початку війни вже була проблема у бізнесі знайти людей. От ніби безробіття в Україні немає, це якась така химерна історія, але зараз навіть неможливо знайти людей для бізнесу різних спеціальностей взагалі. Іноді так дивно зараз чути, коли люди кажуть "ой, а в мене нема роботи, я лежу на дивані". Ну стривай, в Україні не може так бути, тому що зараз брак людей шалений, і якщо ти хочеш працювати, ти знайдеш роботу. Так, іноді може треба понизити свої бажання, щоб зайти роботу. Дуже часто для цього треба навчитися новому. Так, це як було з тестувальниками, коли оцей був був ІТ-бум. Він вже пройшов, насправді, але коли він йшов, багато людей підняли свої п'яті точки, пішли та стали тестувальниками, хоч вони до цього були гуманітаріями, умовно кажучи. А так навчилися і заробляли великі кошти в порівнянні з тим, що вони заробляли до цього. Тому от з безробіттям в Україні проблеми немає, а от з людьми буде. З людьми буде, і в Україні обережні в таких дискусіях, але говорять про те, як ми, інтегруючись в Європейський Союз, можемо не тільки претендувати на плюшки від ЄС, зокрема фінансові, а й матимемо певні зобов'язання перед Європейським Союзом. В цьому контексті ми велика країна, яка потребує робочих рук, будемо казати банально, а в Європу все більше стікається біженців з багатьох країн. ЄС, насправді, не завжди знає, що робити з цими людьми. Чи є можливість, або навіть ризик того, що Україна, фактично, може стати рішенням для Європейського Союзу цього питання? Питання в тому, що ті люди, які їдуть до Європейського Союз, не хочуть їхати в Україну. Насправді, є можливість залучати трудових мігрантів, аргументуючи це також тим, що ми частина Європейського Союзу. І це не означає, що ці люди мають отримати український паспорт. Дуже часто люди плутають паспорт та окреме право на роботу. Мені, наприклад, іноді дивно коли там президент говорить "давайте множинне громадянство, щоб люди приїжджали в Україну працювати". Та не потрібно громадянство нікому, просто зробіть просте працевлаштування в Україні для іноземців. Це зараз дуже складно, насправді. І це так дивно, ми наче в Швейцарії. Щоб влаштуватися легально на роботу в Україні, мігранту, навіть і Сполучених Штатів чи Німеччини, потрібно три кола пекла пройти і це дуже неправильно і дуже дивно. Нам треба в першу чергу максимально спростити цю процедуру. От ми говорили про верховенство права в сучасному світі і свободу, але також всі країни зараз полюють за талантами, більше ніхто не полює зараз за ресурсами. Вже нікому не потрібна та нафта, вона не приносить так багато, країни полюють за людськими ресурсами, оце найголовніше. І ми зараз донори, і будемо певний час донорами, але, знову ж таки, ми донори для когось. У нас є можливість налаштувати систему, щоб полювати за талантами з інших країн. Типовий приклад: якби ми повернулися в минуле, у 18-й рік. Талібан захоплює Афганістан, що має робити в сучасна Україна? Пропонувати всім жінкам з Афганістану, які хочуть бути вільними і мають освіту переїхати до нас. От рейси налаштовані, давайте до нас і забирати всіх, тому що це люди, які в такому середовищі, будучи жінками, наважились піти працювати і здобувати освіту. Це означає, що в них дуже багато бажання, що вони можуть створювати дуже багато речей. Тому от як тільки такі випадки десь по світу будуть виникати, Україні потрібно бути серед перших там, щоб залучати людей. Тема міграції дуже непопулярна в Україні, тому що ми дуже ксенофобське суспільство. Скоріше консервативне, тому що, ви вибачте, але коли закрутилося на Близькому Сході восени, писали, що в принципі Східна Європа та Україна зокрема, це такий острівець здорового глузду, адже ні антисемітських випадів не було публічних, і в принципі ніяких там акцій на підтримку ХАМАСу, і навіть не через те, що у нас війна. Так, тому що у нас нема тих процесів, які розвивалася дуже довго в Європейському Союзі та Сполучених Штатах, але при тому в нас не було і якоїсь такої симпатії чи жалості до людей, які живуть в Газі і досі немає, які, де-факто, самі винні. Ми можемо це говорити, але в нас нема до них симпатії, тому що, я думаю, ми їх прирівнюємо до росіян. У нас же нема симпатії до росіян, ми хочемо, щоб вони всі страждали, в незалежності від того, є вони в армії чи нема, і те саме, напевно, ми проєктуємо на Сектор Гази. Але питання в тому, що через цей консерватизм українського суспільства, українські політики бояться говорити на цю тему, а все одно міграція буде. Навіть зараз, під час війни є фірма, яка вам під ключ привозить 100-300 таджиків, і влаштовує їх працювати, може нелегально, все тому, що легально важко. Так от, цей процес буде, просто він може бути хаотичним, може бути врегульованим. Що відбувається, коли процес хаотичний, ми бачимо на прикладі Франції, коли в Марсель краще не соватися, що відбувається, якщо це контрольований процес, ми бачимо наприклад у Канаді і в Австралії, де вони самі регулюють, хто до них приїде, вони самі обирають, квотують і працюють над цим, і в результаті в них нема цих збурень, в них нормально іде інтеграція і це працює. Трошки повернемося все-таки до того, як ми бачимо наше майбутнє. 27 грудня уряд ухвалив оцю національну стратегію доходів до 2030 року. Дуже багато різних оцінок, я впевнена, що і ви вже ознайомилися, тож що думаєте Ну, по-перше, це схоже на План Б. Саме той план "Б" про підвищення податків. Як план "А" Мінфін зазначає, що спочатку потрібна реформа податкової, а потім всі інновації. Тому зараз, насправді, сенсу оце обговорювати немає, тому що це ніхто не буде імплантувати. Ця стратегія була зроблена для Міжнародного валютного фонду, не для того щоб це робити, а просто МВФ прописав меморандум, що треба стратегію доходів. От вам стратегія доходів, всі задоволені, але Мінфін сам наголошує, що спочатку потрібно провести реформу податкової, чи, знову ж таки, зробити сервісну інституцію, яка буде мати довіру, щоб потім ми використовували її для закручення гайок. Закручення гайок, коли ми говоримо про зарплату в конвертах, треба. Закручувати треба, коли ми говоримо про те, що інструмент ФОПів використовує великий бізнес. Треба це прикривати, бо, насправді, це створює шалену несправедливість та нерівність – це найбільша загроза зараз світу. Світ думає, що це глобальне потепління, а це, насправді, нерівність, яка дуже сильно зросла, і вона породжує запит на Популістів, на умовного Трампа і так далі. Це все речі з негативними економічними наслідками, це результат нерівності. У нас нерівність дуже висока, у нас вища нерівність, ніж в Європі, набагато вища. І вона в тому числі створена за рахунок того, що хтось заробляє багато і не платить податків, бо може собі це дозволити, а хтось заробляє мало, бо він залежить від держави, а держава в Україні ніколи багато не зможе дати. Ну, і наостанок: наша повоєнна економіка, я вже зрозуміла з усіх ваших тез, що ставку треба робити на людей і шукати цих людей, щоб вони були талановитими, ресурсними, амбітними, і дати їм мінімальний ґрунт для того, щоб вони могли себе реалізувати. Але якщо ми говоримо про галузі - от де ви бачите акценти, які треба було б розставити, бо як було вже не буде. Я думаю, що це не ми маємо вирішувати, це бізнес сам собі вирішить. От наприклад, прийдуть до нас скандинави з певними ідеями, і будуть реалізовувати їх. А в нас є свої ідеї? У нас є ідеї, в нас грошей немає. Тобто, тут вже питання технології та капіталу, оце те, чого в нас немає. Знову ж таки, світ рухається, і чим далі, тим більше у сервіси, і ми сильні у сервісах, це наша фішка. Чим далі, тим менше люди будуть працювати, більше часу буде вільного, це означає, що буде туризм і, знову ж таки, сервіси, тому я би дивився в цю сторону. ВПК може бути на перспективу? Чи близькість і сусідство з Росією виключає цей варіант? Ні, без війни можливо, але, знову ж таки, якщо ми подивимось навіть на економіку Сполучених Штатів, там ВПК мізер створює. Там немає такої доданої вартості, це маленька частина в умовах величезної сучасної цифрової економіки. Наша сила ВПК - це оця дронова історія, де ми новатори, і у нас багато зараз стартапів, багато ідей. Просто я думаю, що найкращі стартапи після війни переїдуть в Каліфорнії, просто тому, що вони вийдуть, їх хтось купить, і вони будуть штаб-квартиру мати не в Києві скоріш за все. Ми можемо і маємо позиціонувати себе через те, що буде певна мода на Україну як центр Східної Європи, де можна відкривати офіси для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії. Ми можемо бути тим містком для бізнесу саме тому, що в нас менталітет дозволяє спілкуватися і там і там, і це може бути нашою ідеєю.
we.ua - Інвестиційний банкір Сергій Фурса: Україна може бути містком бізнесу для компаній, які хочуть покривати як Східну Європу, так і країни СНД крім Росії
Збір коштів на FPV-дрони RUSORIZ

Активіст, YouTube-блогер та волонтер Сергій Стерненко проводить регулярні збори коштів для закупівлі партій FPV-дронів RUSORIZ:

https://send.monobank.ua/jar/dzBdJ3737

Завдяки його ініціативі на передові позиції ЗСУ було передано понад 8 000 FPV-дронів (законтрактовано понад 10 тис).

Детальна інформація та численні звіти і відео з результатами роботи FPV - на сторінці Сергія в Facebook:
https://www.facebook.com/ssternenko/

we.ua - Збір коштів на FPV-дрони RUSORIZ
«Обов’язок захищати Батьківщину не може бути предметом торгу». Історія айтівця, який служив у ТЦК, роздавав повістки, а зараз працює у підрозділі ППО
Коли у лютому 2022 року до військкоматів вишикувались черги добровольців, одним з них став наш співрозмовник. Андрій (імʼя змінено) тільки-но почав працювати бізнес-аналітиком в EPAM, коли настав час захищати Батьківщину. За станом здоровʼя чоловіку не дозволили піти на фронт, натомість він пристав на службу в одному з районних ТЦК на півдні країни. За півтора року Андрій змінив місце служби і з жовтня 2023-го працює юристом в одному з підрозділів ППО. В інтервʼю DOU він розповів, як займався питаннями відстрочки від мобілізації у ТЦК, а потім був зобов’язаний роздавати повістки, про тиск суспільства та навички з ІТ, які вдалося застосувати на службі. «Я світчер в IT, за основним фахом — юрист» — З чого починався ваш шлях в професію? Я світчер в IT, за основним фахом — юрист, закінчив Одеський державний університет. Вперше ввійти в індустрію я спробував у 2016 році, хотів стати тестувальником, але незабаром зрозумів: для цієї спеціальності потрібен технічний бекграунд, а я — чистий гуманітарій (хоча свій перший компʼютер зібрав вручну). Тож скоро ідею стати тестувальником покинув, але від бажання перейти в IT не відмовився. У 2019 році я закінчив курси Project Manager. Обрав цей напрям свідомо, бо я не тільки юрист, а ще й управлінець — обіймав посаду директора у юридичних та логістичних компаніях. Після курсів разом з дружиною, яка за професією вебдизайнерка, і друзями-програмістами ми зробили кілька проєктів на замовлення. Протягом двох років я був і проджектом, і бізнес-аналітиком, і менеджером з продажів. Цей досвід допоміг остаточно збагнути: найбільш точно моєму фаху і бажанню відповідає професія бізнес-аналітика. Тоді я закінчив курси з бізнес-аналітики від DataArt, а паралельно самостійно вивчав профільну літературу і дивився YouTube-канали. До написання резюме я поставився відповідально, і буквально за місяць отримав офер на посаду бізнес-аналітика у компанії EPAM. Я стрімко занурився у проєкт, але коли почалось повномасштабне вторгнення, вирішив йти захищати країну, тож встиг пропрацювати там лише два місяці. — Ви одразу пішли служити? Чи пройшли якесь навчання? Я офіцер запасу, хоча в армії не служив і військову кафедру закінчив 25 років тому. Спочатку мене відправили на курси підвищення кваліфікації офіцерів запасу до Національної академії сухопутних військ у Львові. Програму, яку зазвичай курсанти опановують за чотири роки, ми пройшли за місяць. Я навчався на командира мотострілецького взводу. Під час навчання в мене загострилася хронічна хвороба. З огляду на стан здоровʼя військово-лікарська комісія рекомендувала мені служити в тилу, а далі органи розподілу особового складу розпорядили мене в один з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. «Як юрист скажу, що вручати повістки в публічних місцях можна. А ось заламувати руки чи змушувати щось робити силоміць — ні» — Яку посаду ви обіймали у ТЦК? Які у вас були обовʼязки? Офіційно моя посада звучала так — офіцер відділення рекрутингу та комплектування, але фактично я виконував обовʼязки юриста. У Збройних силах і досі діє стара пострадянська система відповідності військових звань і посад. Саме тому поширена ситуація, коли те, що записано у військовому або офіцерському посвідченні, не відповідає фактичним обовʼязкам військовослужбовця. Весь особовий склад залучили до оповіщення На початку служби я займався питаннями відстрочки від мобілізації, допомагав рідним загиблих або зниклих безвісти готувати документи для отримання одноразової грошової допомоги. Але за три місяці служби, коли гостро постало питання мобілізації, весь особовий склад залучили до оповіщення. Тобто ми ходили й розносили повістки. Так поступово суто юридична робота займала дедалі менше мого часу, а мобілізаційна — дедалі більше. Якщо повернутись до перших трьох місяців служби, то мій робочий день був більш-менш нормований. Ранкове шикування о 8:00, вечірнє — о 19:30. Але психологічно працювати було важко. Якщо людина загинула під час захисту Батьківщини або зникла безвісти, то держава виплачує грошову допомогу в сумі 15 мільйонів гривень. Оформлення всіх документів забирає у рідних зазвичай близько місяця (плюс стільки ж займає очікування на підтвердження виплати з Києва), а юристи мають визначати, чи справді родич має право претендувати на допомогу, або, наприклад, чи справді він родич — ситуації бувають різні. До мене приходили дружини та матері загиблих, і попри їхнє горе потрібно було пояснювати всі нюанси. — Чи пропонували вам колись хабар? Наприклад, щоб відстрочити мобілізацію. Ми — юристи — тільки збирали документи й передавали їх на розгляд спеціальної комісії. За результатами розгляду воєнком ухвалює рішення, тому пропонувати нам хабаря було б беззмістовно. Але були цікаві випадки, коли хлопці намагалися довести, що у них троє дітей, але двоє — записані на нього, а третя дитина — ні. Тоді вони казали щось на кшталт: «Вона точно моя, просто повірте». Звісно, в такому випадку доводилось відмовляти. — Розкажіть про свій досвід оповіщення та залучення військовозобовʼязаних. Ми починали працювати о 6-й ранку і закінчували пізно ввечері, часто — близько півночі. Спочатку вручали повістки згідно з нашим обліком — картотеки ОР-1 (оперативний резерв 1). До неї належать військовозобов’язані, які колись вже проходили військову службу. Цей список ми відпрацьовували за абеткою і роздавали повістки за місцем проживання військовозобовʼязаних. Але ефективність такого методу була занизька, тому сьогодні співробітники ТЦК стоять на зупинках чи в магазинах. Як юрист скажу, що вручати повістки в публічних місцях можна, а ось заламувати руки та чи змушувати щось робити силоміць — ні. Навіть поліція має такі повноваження в обмежених випадках. Наразі якщо людина не хоче йти у військкомат, то змусити її це зробити практично неможливо. Адміністративний штраф за неявку — від 3200 до 4800 гривень. При цьому притягнути людину до відповідальності можна, тільки якщо вона сама прийде у військкомат — адміністративний протокол співробітник ТЦК складає на своєму робочому місці. Це парадокс системи. Більша частина норм написана для умов мирного часу Основна проблема полягає в тому, що українське мобілізаційне законодавство писали люди, які навіть уявити не могли, що це стане реальністю. Більша частина норм цього закону написана для умов мирного часу. Закон передбачає: у разі виникнення потреби 100% військових самі прийдуть у ТЦК, а наша робота полягатиме тільки в сортуванні чоловіків — придатний чи ні; підходить цей фах чи ні. Повертаючись до наших реалій, у березні 2022 року справді у військкомати були черги, але у квітні вони зникли, а плани мобілізації — ні. Мобілізаційний план — чіткий, кожен воєнком знає цифри, які призначає вище військове керівництво. — Скільки повісток ви вручали на день і скільки в результаті було мобілізованих? Спочатку план був роздавати 15–20 повісток щодня, але з кожним місяцем він збільшувався. Ми з колегами вирахували воронку, і вона невтішна. Після роздачі повісток лише 3–4% відсотки чоловіків приходило до військкомату, і лише 2% з них справді мобілізувались. Принаймні така статистика була півтора року тому, коли я там працював. Це, до речі, аргумент для тих, хто каже у соцмережах: «А ви мені випишіть повістку, і я прийду». Як видно, тих, хто приходить, дуже мало. Єдиний інструмент, як вплинути на призовників, — це написати запит у поліцію. Скласти й передати до поліції списки чоловіків, які не з’явилися за повісткою. — А скільки людей приходило добровільно? Добровольці були, але їхня кількість така мала, що не можна було розраховувати на серйозні цифри. У мене є і сумний досвід. Якось до мене звернулось троє хлопців, медичні волонтери. Вони не були військовозобов’язаними, бо їм ще не виповнилось 27 років. Проте вони все одно хотіли піти на фронт. Я скерував їх до фахівця, який допоміг зібрати документи, їх вже чекала бригада. Вони пішли, а кілька тижнів тому мені зателефонувала мама одного з них і сказала, що її син зник безвісти. Те, що я відчуваю зараз, я б нікому не бажав відчувати. — Наскільки ефективно зупиняти маршрутку і видавати повістки? Важко сказати наскільки, але точно ефективніше, ніж просто роздавати повістки за адоресами. Ти вже принаймні бачиш перед собою живу людину, а не просто запис в реєстраційній картці та адресу, де давно ніхто не проживає. Проблема в тому, що більшість військовозобов’язаних не мешкає за місцем, яке вони повідомляли військкомату 15 років тому. Згідно із законом у разі зміни місця проживання чоловік має у 7-денний строк повідомити про це ТЦК, але цього майже ніхто не робить. Це правило порушують масово. Нині у ТЦК вказані адреси, за якою люди проживали ще 15–20 років тому. Мій товариш служить з першого дня, у нього навіть є орден ім. Богдана Хмельницького ІІ ступеня, але саме його прізвище я побачив у списку ухилянтів. Виявляється, він також забув повідомити про нове місце проживання: на службу пішов від ТЦК у Києві, а в Одесі, його рідному військкоматі, про це нічого не знають. — Якби можливість, що б ви змінили у структурі ТЦК? Збройні сили України — це централізована система, де всі рішення ухвалюють вертикально. Керівництво на місцях не може змінити нічого, у них є тільки мобілізаційний план, який потрібно виконувати (і при цьому вони дуже обмежені в ресурсах). Глобально змінювати потрібно законодавство і про мобілізацію, і про військову службу. Чоловіки не йдуть служити, бо розуміють: якщо ти служиш, то твої права не дуже захищені, а коли отримуєш поранення, то часто залишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Механізми на отримання допомоги від держави дуже бюрократизовані та застарілі. Це потрібно змінювати. Моя донька — сержантка армії оборони Ізраїлю Якщо кількість бійців у ЗСУ стане менше, то те, що трапилось в Бучі, Ірпені, Херсоні та інших містах, може повторитись в Одесі, Києві чи Івано-Франківську. Ми можемо знайти чи відновити будь-які інші ресурси, окрім людських. Партнери нададуть нам гроші, зброю, обладнання, але вони не можуть дати нам людей, які б виконували бойові завдання та захищали Батьківщину. Наш народ — це і єдиний ресурс, а ТЦК — це інтерфейс між Збройними силами та цим ресурсом. Чудовим прикладом є досвід Ізраїлю. Моя донька — сержантка армії оборони Ізраїлю. Я багато разів там був і бачив їхнє ставлення до військової служби. Вони всі розуміють, що служба — основна складова їхнього виживання як нації. — Як реагували на вашу роботу близькі та друзі? Близькі друзі ніяк не реагували, бо передусім вони ставилися до мене як до людини, а не як до офіцера ТЦК. А люди, з якими знайомився за межами служби, іноді спочатку лякались, адже нерідко співробітників ТЦК уособлюють з чортами. Служба в ТЦК була моїм першим військовим досвідом. Я б назвав це лагідною військовізацією, бо розпочав службу не в окопі, а в офісі й ночувати приходив додому. В ТЦК я прослужив понад рік і не хотів би ставитися до цього періоду суто негативно. Але водночас ти виходиш на вулицю з цією папкою, і тебе сприймають як ворога. При цьому я, по суті, виконую такі ж обовʼязки зі захисту Батьківщини, як військовий на фронті. Цей тиск було складно витримати, кілька місяців я шукав можливості перевестись на іншу службу — запитував у знайомих, де, можливо, звільнилось місце, писав запити — і нарешті отримав пропозицію. Нині служу в одному з підрозділів протиповітряної оборони, що захищає небо Миколаївщини від повітряних загроз. «Ми називаємо себе УПА — українська паперова армія» — Чи подобається вам служба зараз? Безумовно. Я займаюся корисною справою, працюю юристом у батальйоні. Це складно фізично, бо перебуваю далеко від дому, але психологічно набагато легше. Адже ми робимо те, що зрозуміло суспільству і всіляко підтримується ним. — Чи знадобилися вам знання в IT на службі? У нашому кабінеті в ТЦК працювало три юристи, але систему звʼязку між компʼютерами та принтером ніхто не налагодив. Наприклад, щоб роздрукувати документ, потрібно було витягнути шнур з одного ноутбука і вставити його в інший, бо принтер був один, а ноутів — два. Незручно було і документи скидати один одному не через спільну папку, а за допомогою флешки. Ця метушня заважала плідно працювати. Тому я інсталював простий сервер, до якого під’єднав цей принтер. Загалом у військовому відомстві всі процеси архаїчні, це такий бюрократизований монстр. На більшість процедур ти не маєш змоги впливати ані технічно, ані в плані організації. Наприклад, не можна зробити сітку в межах одного підрозділу, бо це заборонено. Також є спеціальні компʼютери, які з метою безпеки не можна під’єднувати до будь-якої мережі взагалі. — А плануєте повертатися в IT після перемоги? Так, планую. Я дуже вдячний компанії — усім, хто нині служить, вони виплачують компенсацію, за хлопцями зберігають робочі місця. Я підтримую контакт з колегами на проєкті, вони на мене чекають. Я розумію, що доведеться багато чого згадувати, відновлювати навички, але впевнений, що все вийде. — Як на вашу думку, цивільні айтівці і ІТ-компанії мають допомагати військовим? Що потрібно робити найбільше? Хтось підкинув ідею, що можна заплатити умовних 20 тисяч гривень від підприємства і не служити. Я вкрай негативно ставлюся до такої ідеї, бо це роз’єднає суспільство. А головне — обов’язок захищати Батьківщину записаний у Конституції. Він не може бути предметом торгу. Є невідʼємні права, а є невідʼємні обовʼязки: якщо можна продати свій обовʼязок за гроші, то тоді хтось може купити твоє право. Весь мій корпоративний досвід кричить, коли я бачу цю купу папірців Сьогодні Міністерство цифрової трансформації робить багато проєктів з цифровізації держпослуг. Можливо, є сенс підготувати щось таке й для ЗСУ. Наприклад, сфера IT може запропонувати своїх спеціалістів з кібербезпеки. Збройні сили України дуже потребують реформ, зокрема в документообігу. Іноді ми називаємо себе УПА — українська паперова армія. Наразі в Збройних силах сила-силенна папірців, які узагальнюють дані, і це узагальнення робиться вручну. Весь мій корпоративний досвід просто кричить, коли я бачу цю купу папірців. Звісно, зміни мають початися зверху, бо не може топменеджер компанії прийти до комбата і запропонувати все перенести в «хмару». Це має бути плідна співпраця між сектором Міноборони та Міністерством цифрової трансформації (нещодавно Міноборони повідомило, що з відтепер військові частини будуть вести облікові реєстри та допоміжні документи лише в електронній формі — ред.).
we.ua - «Обов’язок захищати Батьківщину не може бути предметом торгу». Історія айтівця, який служив у ТЦК, роздавав повістки, а зараз працює у підрозділі ППО
Як працює De Novo — хмарний оператор, на якому функціонує «Дія» та інші держсервіси
De Novo — це український хмарний оператор, послуги якого використовують банки й державні сервіси на кшталт «Дії» чи Prozorro. У 2023 році De Novo була серед лідерів ІТ-галузі за обсягом сплачених податків. Максим Агеєв очолює цю компанію вже 16 років. Він розповів DOU про те, як працює хмарний бізнес в Україні, чому на ринку виникла De Novo та чому співпраця з державою буває складною. А ще — про міграцію «Ощадбанку» та ДТЕК на початку війни і те, яких ІТ-спеціалістів шукає компанія. «По суті, це аналог Amazon в Україні». Що таке De Novo і як вона утворилася — Максиме, розкажіть, будь ласка, про себе читачам DOU. Я починав свій шлях в ІТ в 90-х, коли в Україні відбувалося, так би мовити, зародження комп’ютерної складової. У 1993-му я закінчив приладобудівний факультет КПІ. І відразу після цього знайшов свою першу роботу в «Квазар-Мікро». Була така свого часу відома українська ІТ-компанія. Я прийшов на позицію продакт-менеджера і пропрацював у компанії 15 років. Залишив її на посаді президента. Якщо говорити точно, це сталося у 2008 році, коли було продано 49% акцій російській АФК «Система» (попередні 51% було продано за чотири роки до того). Проте вже тоді сформувалася наша група українських партнерів, і ми вирішили створити власну компанію, яку назвали De Novo. Компанія пропонує своїм клієнтам обчислювальні потужності, резервування даних, можливість для клієнтів розміщувати власне «залізо». До речі, такою послугою користуються багато українських банків. По суті, De Novo — це аналог Amazon в Україні. Якщо брати до уваги безпековий компонент, то це дата-центр третього рівня захищеності. Коли мене питають, чим ми займаємося, я кажу, що якщо ми зупинимося, то в Україні це відчують протягом трьох хвилин. Перестануть працювати банкомати, державні послуги на порталі «Дія» тощо. — Ви були одним із засновників De Novo? Так, я один із засновників компанії. Точніше кажучи, я єдиний, хто працював як операційний менеджер, а інші члени групи просто інвестували. Я ж як почав працювати генеральним директором, так і залишився на цій посаді. Узагалі моя трудова книжка виглядає дуже просто і нецікаво. Адже там всього два записи: «Квазар Мікро» і De Novo. 15 і 16 років відповідно. Спочатку з партнерами ми хотіли зробити консалтингову компанію найвищого ґатунку. Була ідея створити український McKinsey в ІТ. Зараз я розумію, що це була дитяча мрія. А вже за два роки почали будувати перший український дата-центр. — А чому не вийшло з українським аналогом McKinsey? Про це треба робити окреме інтерв’ю. Якщо стисло, з’ясувалося, що українське суспільство не звикло платити нормальні гроші за інтелектуальні продукти, які допомагають будувати стратегію. Я не знаю, чому в Україні виникла така проблема. Якщо спрощено, то це можна вмістити в алегорію «я не буду платити, бо кум зробить мені за пляшку те саме». А ще в Україні погано, на мій погляд, працюють довгострокові стратегії. У наших реаліях виходить, що доводиться жити короткими дистанціями. І цей тренд поки що важко зламати. — Це називається тактичним плануванням. Саме так. Це тактичне планування. А високоінтелектуальні продукти на кшталт стратегічного консалтингу тут часто не потрібні. І цим Україна завжди відрізнялася від інших ринків. Тому 2010 року ми відкрили гібрид консалтингової компанії, і одночасно з цим запрацював підрозділ, який дав старт розробці дата-центру. Вже за три роки ми вирішили, що маємо покинути будь-які проєктні роботи, системну інтеграцію, консалтинг, і зосередитися лише на операторському бізнесі. Тому з 2014-го, майже 10 років, De Novo — це суто оператор хмарних та інших інфраструктурних сервісів. — Якими були первинні інвестиції? В інвестиційному договорі зафіксована сума в майже 25 млн доларів. Три інвестиційні фонди вклали в нас гроші. До того ж ми реінвестували в себе ще понад 10 млн, вже заробляючи самостійно. Останні роки ми інвестуємо у свій розвиток приблизно від 2 до 2,5 доларів CAPEX (капітальні витрати) щорічно. Наприклад, за два останні роки війни це було 4,5 млн доларів. Це досить великий обсяг інвестицій для більшості IT-компаній в Україні. — Як так сталося, що ви взагалі зацікавилися саме хмарним бізнесом? Чому, наприклад, не аутсорс? Як ви до цього дійшли? Від початку у нас була невелика кількість зацікавлених осіб. Менше ніж 10. Проте всі мали бажання використати свою експертизу і зробити щось таке, чого ні в кого не було. Погляд зупинили саме на розвитку «хмарних» технологій, адже ці ідеї тільки з’явилися на горизонті. Ми вирішили спробувати. До речі, у ті часи ми були одні з найперших, хто почав працювати з технологіями віртуалізації. І навіть вигадали термін «адаптивна інфраструктура». Я можу переконливо стверджувати, що цей термін виник саме у нас. Це був прообраз «хмари» — адаптивна інфраструктура. І в середині 2012 року ми відкрили першу українську «хмару» (вона так і називалася, хмарний сервіс від De Novo). Вона була така маленька, що нині будь-який клієнт може використовувати весь її ресурс. — Як ви сформували команду, де шукали спеціалістів? Загалом я думаю, що нам пощастило. Бо коли ми будували дата-центр, ніхто не знав, як це робити. Взагалі ніхто. Але у нас був класний архітектор у сфері ЦОДобудування (Центру обробки даних). Він зараз, здається, працює в Національному банку. Він отримав 451-й за номером у світі сертифікат «Акредитований Tier-дизайнер» від Uptime Institute. Такий сертифікат був перший в Україні. Цей фахівець створив концепцію нашого дата-центру. Одночасно з цим ми розробили власну методологію. Після успішного запуску ЦОДу ми ще два роки читали лекції: як будувати сучасний дата-центр, які проєктні підходи мають бути застосовані, щоб реалізувати проєкт з інвестицією в 13 млн тощо. Значну роль відіграла наша інженерна група, яку очолював і очолює Геннадій Карпов. Він має сильне технологічне візіонерство. Загалом ми генерували сотні ідей. І зараз в мене в голові інколи виникає їхній «цвинтар». З усіх задумів приблизно 10% знайшли своє практичне застосування. І на цих 10% побудували бізнес. Дуже багато ідей виявились невдалими, хоча спочатку нам дуже подобались. Реальність все адаптовує під себе. Ринок — це жорстока річ, яка обтесує і в фіналі залишається те, що потрібно. З того часу ми стали, можна сказати, набагато менше мрійниками, більше прагматиками. Думаю, навчилися більш прагматично ставитися до ринку. — Можете пригадати своїх перших клієнтів? Як ви їх знаходили? З самого початку ми провели величезну роботу — обійшли понад 50 банків і запитали їхні вимоги та потреби. Банки — це ж про безпеку та конфіденційність. І ми це відразу відзначили та вклали в архітектуру дата-центру. Ми активно залучали іноземний досвід. Це були Intel Capital та IFC. Якось ми запросили до дата-центру CTO грецького банку Piraeus. І він сказав, що за його 20 чи 30 років досвіду все, що могло згоріти, вже горіло. Все, що могло вибухнути, вибухнуло. Все, що могло зламатися, зламалося. Він пояснив, що треба завжди резервувати дані, створювати бекапи. Про це справді треба дбати. Пам’ятати, що рушниця, яка висить на стіні, обов’язково вистрілить. Тому він спочатку не повірив нашій розповіді, що ми можемо власними силами побудувати достатньо надійний і великий дата-центр. Це був перший потужний клієнт. До речі, він з нами досі. Коли ми виводили на ринок хмарні ресурси, то дозволили будь-кому тестувати наші потужності. Запрошували усіх. Дуже було важливо отримати реальний фідбек. Я досі пам’ятаю, що перший чек був 350 доларів, виписаний невеличкою компанією. А другий клієнт — компанія «Інком» Олександра Кардакова. Вони заплатили приблизно тисячу доларів для якогось свого замовника. Усе відбувалося поступово — ми потрохи набирали клієнтів. Переломним моментом став саме 2014 рік. Коли почалася війна, нам довелося організувати дві великі міграції: «Ощадбанку» та ДТЕК. До речі, ДТЕК ми забирали з Донецька, коли там вже були терористи, а «Ощадбанк» — з Криму, коли там керували «зелені чоловічки». І тоді з’ясувалося, що ані дата-центру, ані особливо «хмарі» немає альтернативи. Ми акуратно все забрали, попри різні застереження та скепсис. І тоді в нас почалася бурхлива історія зростання. Зокрема, співпраця з державою. «Ми переконані, що українські чутливі дані мають бути в Україні». Про хмарний бізнес і державу — Як би ви взагалі охарактеризуєте хмарний бізнес в Україні? Цей бізнес складний, як і будь-який в Україні. Тут немає відмінності від пекарні чи магазину. А проте я досі дивуюсь, чому так мало компаній іде в цей бік. Звичайно, є обмеження обсягів ринку. Місткість ринку — це як соління риби. Риба візьме рівно стільки солі, скільки потрібно. Хмарний вид бізнесу дуже цікавий і досить дохідний. У 2023-му наш виторг становив понад 400 мільйонів гривень. До речі, я вважаю, цей рік для нас не дуже вдалий. І якщо зважити, що в нас працює 100 людей, то досить високий дохід. — Хто ваші основні конкуренти? І як вам дається конкурувати з глобальними гравцями ринку? Є невелика група ключових гравців. Я називаю їх «українцями». Це кілька компаній, які контролюють 90% «української частини ринку» — De Novo, GigaCloud, UCloud, Parkovyy, частково, можливо, Kyivstar, Vodafone, з не зовсім зрозумілими мені підходами. Є декілька трохи менших компаній. Нові практично не виходять на ринок. Завжди «українці» утримували щонайменше 35% ринку хмарних сервісів. Баланс був такий. При цьому іноземні компанії та українські — зростали приблизно з однаковою динамікою. Конкурували, як завжди, цінами і якістю, нішами, виконанням специфічних вимог з боку клієнтів. Державні клієнти, до прикладу, вимагають, специфічну сертифікацію, якої немає в інших. «Два роки війни змінили баланс сил радикально» Сьогодні я побачив, що іноземні компанії зросли втричі за два роки, а «українці» — удвічі. Не можна сказати, що українці працювали погано. Відповідь дуже проста: війна, велика міграція бізнесу, починаючи з весни 2022 року, яка продовжилася у 2023-му. Реально засмучує те, що, на мій погляд, одним з винуватців такої негативної ситуації є сама держава. Бо якщо бізнес іде з країни, то значить він чомусь обирає інше місце, де працювати та заробляти гроші. Щодо останніх законодавчих ініціатив, то в хмарному бізнесі, якщо великі приватні компанії виносять свої дані за кордон, це нормально, бо це рішення акціонерів, ніхто не має їм заважати. Але коли держава сама вирішує, що всі банки можна відпустити, що всі можуть йти на Захід, це однозначний сигнал, на мій погляд, і суспільству, і бізнесу, що держава говорить прямо «усім тікати». Жодної стратегії підтримки власної цифрової інфраструктури я не бачу. Всі фотографії пана Федорова чи то з Amazon, чи з IBM є сигналом вітчизняним гравцям «хлопці, вам тут нічого не світить». Мені прикро на це все дивитися. Ми якось виживемо, гроші заробляти будемо, але підхід держави до вітчизняної цифрової інфраструктури є дивним і незрозумілим. — Що ви можете сказати про відносини вашого бізнесу з державою? За всі роки роботи в нашій компанії не було жодного «маски-шоу». Я вважаю, що «маски-шоу» — це на 99% своєрідний маркетинговий продаж страху. На цій моделі будується ціла стратегія продажу іноземних ресурсів. І взагалі культивація того, що на Заході краще, ніж у нас. Нині, до речі, багато хто змінив свою думку. Це була багаторічна культивація ось такого шкідливого контенту, що тільки на Заході все добре для бізнесу. На мій погляд, це зневага до українського бізнесу. Я великий противник такого підходу. Адже впевнений, поки ми не будемо довіряти собі і своїй країні, тут мало що доброго може відбуватися. Не думаю, що відкрию Америку, якщо скажу, що нам складно працювати з нашою податковою, фіскальною системами. Як і будь-якій іншій індустрії. Я вже понад 30 років працюю в цьому бізнесі. Не знаю, чи бачив я все, але точно бачив немало за ці роки. Скажімо так, в Україні є схильність порушувати закони. Ці закони можуть вам не подобатися, ви можете вважати їх несправедливими, але щойно з’являється найменша можливість не платити податки, середньостатистичне підприємство в Україні цим скористається. Якщо можна не сплачувати податки на заробітних платах — їх не будуть сплачувати, можна не сплачувати ПДВ — їх не будуть сплачувати, можна чорні оборудки робити — будуть робити. Це настільки поширено, що сприймається як норма. У нас були досить серйозні судові справи. Ми виграли всі. Це було що при Януковичі, що при Порошенку. — Держава мала претензії до вас? Так. Ми подавали в суд. Бувало, ці суди йшли по півтора-два роки. Я маю на увазі справи податкові. Чому ми їх виграли? Тому що в нас є базовий принцип — ми робимо абсолютно стовідсотково білий бізнес. І, повірте, тут було немало «ходаків» з податкової, які пропонували домовитися. Вони казали за 20 відсотків «ми всі справи закриємо». Ми ніколи на це не приставали, тому що були впевнені: якщо у вас все гаразд з документами, ви обов’язково здолаєте цей виклик. І це моя порада і рецепт роботи. Компанія абсолютно стійка до таких загроз. Проте більшість компаній це не робить, а приймають такі правила гри. Ми ніколи не платили хабарі податківцям. Живемо собі вже шістнадцятий рік і сподіваємося, що проживемо ще стільки ж. — Як вийшло, що ви почали працювати з державою? Все почалося 2014 року. Бо до того ми принципово уникали співпраці з державними органами. Але ж почалася війна. І ми тоді вперше підготували листа і розіслали близько 30 державним установам, що можемо надати безплатні ресурси. Це було саме після успішної міграції «Ощадбанку». І почалася наша комунікація з державою. Це така величезна машина, великий заржавілий організм, і ти не знаєш, з ким потрібно комунікувати, щоб вирішувати якісь питання. Тоді у нас виникла історія з КСЗІ (комплексна система захисту інформації). «У вас є КСЗІ?» — «Нема? Їдьте геть». І тоді ми почали думати про запровадження КСЗІ. До речі, сама методологія створення КСЗІ на хмарні сервіси — це теж наше досягнення. І у 2016 році ми ці КСЗІ отримали. — І саме таким чином ви почали співпрацювати з державою, так? Ну, у 2014-2015 роках до державних органів прийшло багато молодих людей, ентузіастів, волонтерів. І ми з ними тісно спілкувалися. Проте вже 2016 року стало ясно, що всі ці волонтери йдуть геть. Представники старої фірмової української системи почали вичавлювати молодих ентузіастів. І вже з 2017-го майже нікого не залишилося. Тому Prozorro — це був унікальний кейс, коли ті молоді люди залишилися і їм вдалося реалізувати свої ідеї. Тому нам було принципово підписати контракт з ними. Хоча це було й дуже складно. — Розмістити Prozorro в хмарі це була ініціатива держави чи ваша? Це була наша ініціатива — запросити проєкт саме до української хмари. Але це було ой як не просто. Та зрештою вони стали нашим першим державним замовником. З самого початку команда Prozorro сиділа на Amazon, а ми тиснули на регулятора, щоб вони «їхали» додому. Бо ми переконані, що українські чутливі дані мають бути в Україні. Це важливо з погляду державної безпеки. Розробник, що почав працювати в AWS, болісно реагував на зміну цього середовища розробки. Технічно складно переїхати з цієї хмари до будь-якої іншої. Тому спочатку команда розробки дуже негативно ставилася до нас. Це було у 2017-2018 роки. Міграція даних тривала понад рік. Там багато сервісів, які буквально пронизують твою систему і відірвати її згодом дуже важко. Потім ми помирилися і по нині насолоджуємося добрими стосунками з цими хлопцями. — Як далі розвивалися ваша взаємодія з державними агенціями? Після цього не можу сказати, що в нас були видатні прориви з державою. До 2019 року практично нічого цікавого я не пам’ятаю. До речі, починаючи з 2016-го я почав носитися з ідеєю Cloud First. З хвилею цифрової трансформації і переведенням державних даних в «хмару». І коли прийшли вибори і перемогла команда Зеленського, до того часу ми вже повністю сформували концепцію Cloud First для України. Прийшли молоді люди, такі як пан Федоров, і їм це, як то кажуть, «зайшло». Вони схопилися за ідею, сказали, що це цікаво й абсолютно не так, як було раніше. Відтоді почався новий етап взаємодії з державою. Все досить просто та банально. В команди, яка займалася «Дією», з самого початку не було нічого: ні грошей, ні ресурсів, навіть назви. І мені здається, влітку 2019-го до нас звернулися з проханням дати їм потужності для роботи. З того часу система значно зросла та масштабувалася. — Ви офіційно обслуговуєте Мінцифри? Так, це щорічні контракти. Щороку нас шпиняють, чому, мовляв, немає чесних тендерів. На мою думку, це цілком дивна історія. Бо саме з технічного погляду «Дії» було б важко мігрувати на нову «хмару» кожного року. Та і для чого це робити, якщо на старій «хмарі» чудово працюється. Особливо коли вже довго, як то кажуть, проростаєш, то з’їхати потім — це велика проблема. — Чому все-таки не проводяться тендери? Це питання не до нас. Це питання до клієнта. Це його вибір. Ми просто обслуговуємо. Але те, що «Дія» працює, є і нашим здобутком нормального функціонування держави. «Середня вилка зарплат від 50 000 до 120 000 грн для інженерного стафу». Про кризові періоди, пошук ІТ-спеціалістів та бронювання — Як загалом змінилася De Novo за ці 16 років, які були етапи? Судячи з нашого аналізу, компанія живе циклами приблизно 5-5,5 років. Тобто кожні 5-5,5 років ми наштовхуємося на щось схоже на внутрішню кризу, нову стіну, виклик і починаємо його долати. До речі, саме зараз вчергове долаємо виклик, і вже на фініші. Це відчувається у всьому: зменшується продуктивність праці, втрачається стимул для роботи. Не виходить те, що вчора досить добре виходило. Таке відчуття, що закінчується запас пального. Та за 16 років в компанії розвинулася система рефлексії та самоаналізу. Одночасно з цим в інших аспектах ми видаємося досить консервативними. — Що ви маєте на увазі? Простий приклад: у нас за 15 років не змінився жоден менеджер компанії. Звичайно, час від часу ми сваримося один з одним як нормальні люди. Але загалом у нас надзвичайно стабільна команда. Настільки притерлися один до одного, що лезо не всунеш між нами. — А як щодо команди: розкажіть, хто у вас працює? Який спеціалістів ви шукаєте? Нині в компанії нині працює близько 120 осіб. У другій половині 2022 року ми відновили найм нових працівників. У компанії завжди є вакансії. Отже, перша група — це служба експлуатації Центру обробки даних. Це, так би мовити, чисті інженери, фахівці з електроживлення, холодильного обладнання, систем кондиціонування, автоматизованих систем управління технологічними процесами. Особливий «хардовий» інженерний світ. Ця команда працює 24/7. Друга група — це «хмарники», інженери інфраструктурного рівня, які спеціалізуються в налаштуванні спеціалізованого комп’ютерного обладнанні (сервери) та хмарних середовищ. Вони, грубо кажучи, перетворюють засобами програмного забезпечення «залізо» на віртуальні потужності, які власне і використовують клієнти. Дуже важко знаходити на ринку праці таких спеціалістів. Їх фактично немає. De Novo доводиться буквально «вирощувати» їх самостійно. Третя група — це бек-офіс, включаючи служби білінгу, бухгалтерії, адміністративну службу, службу продажів і маркетинг. Середня вилка зарплат від 50 000 до 120 000 грн для інженерного стафу. Зарплати в компанії останнім часом зростають, і плануємо, щоб скоро вони досягнули рівня 2021 року. В компанії немає системи віддаленої роботи. Дистанційний формат у De Novo не спрацював узагалі. Метаболізм компанії сповільнюється, зменшується взаєморозуміння між підрозділами, все працює неефективно проти офлайн-моделі. — Як змінився ваш бізнес з повномасштабним вторгненням? Практично ніяк. Ми займаємося тим самим. У нас було багато цікавого у 2022 році, коли сипалися запити з боку військових. І мене це не те що дратувало, радше напружувало. Бо приходить людина в мультикамі й каже, що треба дуже швидко різні потужності. Друже, ти хто? Він каже, я... звідти. Це тривало короткий період, потім якось почало нормалізуватися. — А як змінилася ситуація з клієнтами? Ми втратили деяких клієнтів, особливо 2022 року. Все через паніку, коли всі йшли на Захід, ми теж створили свою невеличку «хмару» в Європі. А розширитися швидко не могли. Нині про це мало хто згадує, але тоді був значний дефіцит будь-яких серверів. Тобто сервери постачалися за пів року, стояли черги і таке інше. І ми не встигли постачати обладнання. Проте все наше ядро клієнтів залишилося. Ми тоді втратили близько 10% клієнтів. Всі вони були невеликими замовниками, тому ми майже не відчули падіння доходу, що було досить непогано, зважаючи на обставини. В той час ми вкладали гроші в підсилення захищеності дата-центру. Загалом я не можу сказати, що бізнес наш змінився. Це був період, коли працювала стратегія на утримання ситуації під контролем: не впасти, утримати клієнтів, продовжувати працювати, тримати інженерів, захищати їх. — Питання, яке не можна уникнути — мобілізація. Ваші спеціалісти, як я зрозумів, вони, вибачте за слово, штучні екземпляри. Як вам вдається спілкуватися з державою в цьому сенсі? Наприклад, голова служби АСУТП (система управління технологічними процесами) зараз у штурмовій бригаді. І я можу сказати, що для нас це дуже болісно, бо ми його вирощували як спеціаліста, фахівця понад три роки. — І неможливо було забронювати його? Ні. Він державі потрібен як штурмовик. У нас голова R&D два роки відвоював. І от вважайте, ми два роки жили практично без R&D. І це був теж потужний удар. — Скільки фахівців у вас мобілізували? Спочатку це було п’ятеро людей, більшість зі служби безпеки. Розумієте, у нас немає такого терміна, як охорона. Це диспетчери служби безпеки, які гарно працюють з джойстиками на камерах. І вони пішли в аеророзвідку в ТрО, бо вміли працювати з дронами. Зараз у нас троє людей служать. Один був важко контужений. Але наші всі живі, цілі. Загалом ситуація з «бронею» я оцінюю як дуже погану. Після багатьох місяців проштовхування цих документів ми отримали «бронь» на ключових спеціалістів на два місяці. Це виглядає як насмішка... Це навіть не тимчасове вирішення. Я не знаю, що ще робити. Система працює так, що ті, хто ухвалює рішення, нас просто не помічають. При Генштабі створена особлива комісія, яка ухвалює рішення про бронювання. Але ми можемо подавати тільки на Мінцифри. А Мінцифри каже: «Слухайте, ну що ви від нас хочете?». Загалом, на жаль, я не відчуваю, що комусь цікаво, чи виживаємо ми як компанія. І найголовніше, що ніхто не хоче відповідати на це питання. Я сказав представникам Мінцифри, слухайте, якщо ми зупинимося, то ви відчуєте це миттєво... Розумієте директор чи бухгалтер не може сісти на місце інженера, який забезпечує роботу системи. Той же голова АСУТП. Дивіться, в нашій системі понад п’ять тисяч датчиків(!!!) стоїть. Як це можна швидко вивчити? Потрібні кілька років, щоб усвідомити, як з ними працювати. Це як власна нервова система. Поки що, на жаль, у нас немає відповіді. Поки працюємо, як працюється. — Які у вас плани в розвитку компанії на цей рік? Для нас 2022-й був роком шоку та втримання. Наступний рік пішов на формулювання нових цілей. Загалом я не можу сказати, що ми працюємо дуже швидко. Є така особливість компанії. Ми закінчили 2023 рік з дуже позитивним настроєм. Цей період кризи пошуку чогось нового завершується. І сьогодні ми виштовхуємо цілий букет нових сервісів, продуктів на ринок. Передусім це системи для машинного навчання. Майже весь рік ми витратили на роботу в цьому напрямі. Ми знайшли потрібний інструмент, який вже пройшов практичну обкатку. Думаю, що за місяць-півтора ми будемо робити офіційний анонс ML Cloud сервісу для України. Велику ставку робимо на ML, бо це виглядає як нове майбутнє. Хочу ще раз підкреслити, що наш фокус завжди на Україні. Ми не хочемо продавати це за кордон, прагнемо обслуговувати наших користувачів тут. Зараз ми почали програму виведення на ринок спеціального середовища Kubernetes для розробників. Отримали гарні відгуки, бо це дешевше, простіше, ніж аналогічні сервіси від AWS або Microsoft Azure. Це сервіс промислового класу, коли не потрібно збирати свій проєкт «на колінках». Ще ми пропонували Мінцифри зробити університетську програму для стартапів, щоб вони тестували свої моделі. Ми зацікавлені в тому, щоб ШІ розвивався в Україні. Але отримали офіційну відмову. — Їм це не цікаво? Сказати, що я був приголомшений, це нічого не сказати. Наприкінці листопада, здається, ми отримали відповідь, що їм це не цікаво, не на часі. — Хотілося б завершити розмову на оптимістичній ноті. Український «хмарний» бізнес — це абсолютна реальність. Доконаний факт. Ми працюємо над реалізацією складних технологічних процесів. А це значить, що й будь-які кризові явища здолаємо.
we.ua - Як працює De Novo — хмарний оператор, на якому функціонує «Дія» та інші держсервіси
Залужний правий у своїх вимогах, але Зеленського також поважають у Вашингтоні, - дипломат Брайза
Сполучені Штати вкотре здивували, і здивували неприємно, це може мати для нас катастрофічні наслідки. Ідеться про відсутність домовленості між республіканцями і демократами в українському питанні. Геополітична й внутрішня американська ситуація дуже складна. Чи можуть вони домовитись? Перш за все очевидно, що відсутність згоди виходить за межі питання допомоги Україні. Немає згоди й щодо допомоги Ізраїлю й Тайваню, а також щодо посилення захисту й адміністрування американсько-мексиканського кордону, на чому наполягали республіканці як на умові надання допомоги Україні, Ізраїлю й Тайваню. Таким чином, вся управлінська структура конгресу США, яка охоплює обидві палати, починає розпадатися. Окрім вищезазначених проблем, є й інші недоліки лідерства в конгресі. Дональд Трамп нехтує домовленостями, які досягли сенатори та члени палати представників, висловлюючи свою незгоду щодо ухвалення законів чи проєктів, оскільки він прагне створити перешкоди для президента Байдена на майбутніх виборах у листопаді. Така непокора ще більше поглиблює дисфункцію політичної та законодавчої системи США. На жаль, Україна опинилася в пастці цього хаотичного стану речей. Нині політична та законодавча системи США роз’єднані, і невизначеним залишається пошук рішень для їх об’єднання. Українське питання стало інструментом у руках виборчого штабу Дональда Трампа, яким він хоче знищувати публічно адміністрацію Байдена й самого Байдена. Погляньмо на це під іншим кутом. Я не вірю, що Дональд Трамп використовує Україну як політичний інструмент проти Байдена. Натомість одна з теорій припускає, що президент Трамп, можливо, не хоче допомагати Україні, бо хоче підтримати Путіна. Однак схоже, що Україна мимоволі стала побічною жертвою в бажанні Трампа перешкодити Байдену досягти будь-яких законодавчих перемог у конгресі США. Як я вже згадував раніше, закон, спрямований на посилення охорони та адміністрування кордону США з Мексикою, щоб краще контролювати потік мігрантів, отримав широку підтримку. Однак в останній момент втрутився експрезидент Трамп, який не дозволив республіканцям його ухвалити, бо він не хоче, щоб Байден міг заявляти про певні перемоги. Таким чином, Україна не була в центрі уваги цієї політичної битви, а скоріше стала жертвою цього процесу. Які інструменти залишаються зараз у президента Байдена, коли ми говоримо про допомогу для України? Насправді як таких інструментів у нього немає. Коли конгрес затверджує гроші, вони призначаються для України, оскільки саме конгрес контролює бюджетні видатки. Президент не може витрачати гроші, на які не отримав затвердження від конгресу. І хоча конгрес уже виділив значну суму коштів для України, після їх використання Байден не може приймати жодних інших рішень без згоди конгресу. За такого сценарію президент Байден має покладатися на свою політичну кмітливість, зокрема у рік виборів, щоб переконати конгрес, особливо республіканців, виділити більше коштів для України. Однак Трамп, схоже, має намір позбавити Байдена будь-яких перемог - як у зовнішній політиці, так і в будь-якій іншій сфері. Отже, він швидше за все згуртує членів Республіканської партії, щоб перешкодити будь-яким таким зусиллям. Більше того, це питання стосується не лише України, а й усіх Сполучених Штатів. Якщо президент Байден і конгрес не зможуть знайти спільного рішення, уряд США може залишитися без фінансування до 1 березня. Видається, що президент Трамп із задоволенням сприймає такий сценарій, бо це може погано відбитися на президентові Байдені, який виглядатиме некомпетентно. Ця ситуація підкреслює розпад всієї політичної системи США, що ускладнює можливість для президента Байдена впроваджувати нові ініціативи. Нещодавно послухав виступи Тімоті Снайдера, Гілларі Клінтон. Представники американських інтелектуальних еліт усвідомлюють усі загрози. Таке враження, що є якесь негласне рішення, якась «подвійна бухгалтерія». Що ж, це дійсно так, як ми вже неодноразово обговорювали в цій програмі. Більшість політичних лідерів США на національному рівні, чи то в конгресі, чи то на рівні міністрів, як нинішніх, так і колишніх, одностайні в тому, що допомога Україні має вирішальне значення не лише для самої України, а й для національних інтересів США. Вони розуміють, що боротьба України проти Росії має прямий вплив на більший геополітичний контекст, зокрема на простір НАТО. Неуспіх у стримуванні російської агресії в Україні може призвести до численних додаткових викликів для всіх членів НАТО. Очевидно, що українці борються не лише за себе, але й за всіх нас. Це розуміння поширене серед експертів і політиків, і в США є значна підтримка надання більшої допомоги Україні. Проте основна перешкода полягає в одній особі - і це Дональд Трамп. Його мотивує бажання не допустити політичного успіху Джо Байдена перед президентськими виборами. Трампу добре відомі пріоритети Байдена, зокрема необхідність допомоги Україні, Ізраїлю, та досягнення угод щодо кращого управління американсько-мексиканським кордоном. Отже, Трамп прагне не допустити таких досягнень Байдена. Хоча такі постаті, як Гілларі Клінтон і Тімоті Снайдер, викликають глибоку повагу і захоплення, їм бракує політичної сили чи здатності змусити Дональда Трампа поводитися по-іншому. Невизначеним залишається те, чи буде Трамп дотримуватися такого підходу щодо України протягом усієї виборчої кампанії або навіть у разі його переобрання на другий термін. Інтерв'ю з колишнім держсекретарем і директором ЦРУ Майклом Помпео, з яким я тісно співпрацював в останні роки, свідчить про те, що Трамп може врешті-решт дати допомозі Україні зелене світло. Адже незважаючи на прохання України під час президентства Обами, саме Трамп, а не Обама, дозволив продаж Україні протитанкових ракет Javelin. Це свідчить про те, що він розуміє важливість підтримки оборонних зусиль України. Однак дії Трампа щодо України є непослідовними, що свідчить про брак стратегічного планування. Він коливається між бажанням надати більше допомоги Україні та підривом зусиль, спрямованих на це. Така непослідовність може бути зумовлена його бажанням завдати шкоди Байдену, невирішеними почуттями до президента Путіна, а також прагненням позитивних відносин з Росією. Отже, підхід Трампа до України характеризується відсутністю послідовності та довгострокового планування. Так, світ настільки змінився, що старі політичні еліти вже не можуть реагувати в належний спосіб. Був прекрасний фільм Коенів «Старим тут не місце» про це - що представники старої політичної епохи вже не можуть давати відповідь на принципово нові, цинічні, страшні виклики. Але ви щойно згадували про Майка Помпео, колишнього шефа ЦРУ й Держдепартаменту - він запевняє, що Трамп буде твердим. Наскільки ми можемо йому вірити, адже він у принципі є людиною Дональда Трампа? Як я вже згадував, держсекретар Помпео висловив переконання, що Трамп зрештою підтримає допомогу Україні. Хоча я особисто не зустрічався з Дональдом Трампом, я тісно співпрацював з держсекретарем Помпео. З мого досвіду я можу підтвердити репутацію Помпео. Він говорить відверто і щиро, спираючись на свою поінформовану точку зору, отриману завдяки тому, що він обіймав важливі посади в кабінеті президента Трампа. Помпео відомий тим, що висловлює свої справжні переконання, а не просто намагається комусь догодити, навіть якщо комусь може бути неприємно чути його правду. Тому, коли Помпео заявляє про свою віру в можливу підтримку Трампом допомоги Україні, я схильний довіряти його щирості та авторитету в цьому питанні. Однак нагальність ситуації в Україні неможливо переоцінити. Україна потребує негайної допомоги і не може дозволити собі чекати на рішення президента Трампа щодо надання підтримки. Нещодавня стаття в The Washington Post, одній з найвпливовіших газет США, підкреслює жахливі обставини, з якими стикаються українські війська на лінії фронту. Є гостра нестача солдатів і артилерійських снарядів, а командири батальйонів отримують мінімальні ресурси для підтримки своїх підрозділів. Наприклад, один командир батальйону повідомив, що за останній місяць отримав лише 10 артилерійських снарядів для своїх гармат, тоді як інший розповів, що отримав лише п'ять свіжих солдатів для свого підрозділу, який потребує 200 для того, щоб бути боєздатним. Отже, Україні терміново потрібні додаткові солдати та артилерійські снаряди. Вже і негайно. На щастя, Європейський Союз знайшов спосіб обійти опозицію прем'єр-міністра Угорщини Орбана щодо надання більшої допомоги Україні. Втім, Україна все ще потребує значної допомоги від Сполучених Штатів. На жаль, з огляду на політичні перипетії у Вашингтоні, малоймовірно, що ця допомога надійде в найближчому майбутньому. Президент Джо Байден мені в чомусь нагадує президента США Вудро Вільсона, який мав надзвичайно добрі й потужні побажання, намагався створити нову систему стосунків у світі. Але американський політичний істеблішмент його не підтримав, і Ліга націй без США була де-факто приречена. Таке відчуття, що президент Джозеф Байден може повторити кар’єру Вудро Вільсона, на превеликий жаль для нас. З другого боку, нещодавно до нас приїжджала заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд. Вона знає Україну, вона вміє працювати з американськими інституціями. Її візит співпав із чутками про можливу відставку головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Вікторія Нуланд є моїм другом вже понад 30 років, і я мав честь працювати з нею як у Білому домі, так і в Державному департаменті. Я добре пам'ятаю її присутність на Майдані у 2014 році, де вона активно підтримувала рух, роздаючи печиво та демонструючи солідарність. Однак важливо зазначити, що вона не має жодного впливу на рішення, які ухвалюватиме президент Зеленський. Наскільки я знаю її характер, Вікторія Нуланд ніколи не намагалася б переконати президента Зеленського залишити генерала Залужного на посаді або ж звільнити його. Загалом у Вашингтоні ставляться досить прихильно до Залужного, особливо за його ефективність як командира під час успішного контрнаступу у вересні 2022 року. Цей контрнаступ спричинив звільнення Херсона й вигнання російських військ із Харкова. Очевидні розбіжності між президентом Зеленським і генералом Залужним, схоже, стосуються відвертої оцінки Залужного щодо ситуації на місцях, зокрема тупикової ситуації на лінії розмежування між українськими та російськими військами на півдні України. Залужний наголосив на необхідності потенційно непопулярних заходів для посилення передових сил і подолання дефіциту ресурсів, з чим президент Зеленський, схоже, не погоджується. Хоча я не можу говорити про конкретні зауваження Вікторії Нуланд під час її перебування в Києві, з журналістських репортажів із передової стає все більш очевидно, що точка зору Залужного щодо необхідності більшої кількості солдатів, боєприпасів та озброєння швидше за все є правильною. Зрештою, суперечка між Залужним і президентом Зеленським є внутрішньою справою України. Як національний лідер і верховний головнокомандувач, президент Зеленський має повноваження приймати рішення щодо кадрових питань. Саме він повинен здійснювати свої судження в інтересах українського народу. Які ваші думки про Залужного й сприйняття Штатами чергового сценарію війни? У Вашингтоні є різні погляди на ситуацію, що склалася. Генерал Залужний має високий авторитет у Вашингтоні, як і всі українські військові зрештою. Протягом останніх кількох років, особливо після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році, експерти у Вашингтоні, які стежать за перебігом військових подій в Україні, були вражені еволюцією і досягненнями українських військових. Генералу Залужному приписують важливу роль у цій трансформації. Багато хто у Вашингтоні сприймає президента Зеленського як героя, якого вважають одним із найбільш значущих і ефективних національних лідерів у світі. Він викликає глибоку повагу й захоплення у вашингтонських колах. Тому, незалежно від рішення президента Зеленського щодо свого головнокомандувача, Вашингтон, ймовірно, продовжуватиме підтримувати його. Однак особисто я вважаю, що генерал Залужний, ймовірно, має рацію, стверджуючи, що Україні потрібно більше солдатів на полі бою, незалежно від того, чи це 500 000, як пропонує Залужний, чи інша кількість. Україні терміново потрібне поповнення людських ресурсів на фронті, а також значне збільшення артилерійських боєприпасів. Півтора року тому відбувалися стамбульські зустрічі, певні перемовини. Зараз Путін їде до Ердогана особисто. Не Шойгу, не Абрамович - сам. Обговорюватимуть безліч питань: палаючий Близький і Середній Схід, перспективи Третьої світової війни на берегах Червоного моря. Але Путін наполягатиме й на своєму порядку денному, зокрема на обговоренні російсько-української війни. Я не зовсім упевнений щодо цілей візиту президента Путіна до Туреччини та його зустрічі з президентом Ердоганом. Однак одне питання, яке на мою думку точно буде, - це їхні переговори щодо турецького хабу для російського природного газу. Туреччина і Росія, в особі Ердогана і Путіна відповідно, ведуть тривалі переговори щодо нової угоди про збільшення поставок російського природного газу до Туреччини, причому Туреччина прагне отримати знижки на значну частину газу і має намір транспортувати решту газу до Європи через Болгарію, Сербію та Угорщину. Незважаючи на численні раунди переговорів, обидві сторони досі не уклали цю угоду. Мені відомо, що президент Путін зацікавлений в її укладенні, тож вона, ймовірно, і буде на порядку денному. Окрім того, президент Путін може хотіти схилити Туреччину до позиції Росії щодо України. Однак президент Ердоган дотримується послідовної та виваженої політики щодо Росії, спрямованої на протистояння російській експансії в Чорноморському регіоні, уникаючи при цьому непотрібної напруженості. Туреччина послідовно підтримує територіальну цілісність України, засуджує анексію Криму і закликає до припинення військових дій Росії. Утім, попри надання Україні військової підтримки, від безпілотників до військово-морського потенціалу, Туреччина утримується від приєднання до санкцій проти Росії і заохочує турецькі компанії продовжувати вести бізнес із Росією. Такий збалансований підхід слугує національним інтересам Туреччини, і навряд чи президент Путін зможе переконати Туреччину відмовитися від нього на користь підтримки Росії проти України, оскільки такий крок суперечив би основним інтересам Туреччини. На Близькому Сході, в Ер-Ріяді й інших місцях, відбувалися різного плану зустрічі радників із питань національної безпеки. Також міністр закордонних справ Швейцарії висловився щодо пошуку формули миру. Я вважаю, що зараз не найкращий час для переговорів, якщо тільки Україна не готова до них. Якщо президент Зеленський не дійде висновку, що не існує реального способу витіснити Росію з Криму та Донбасу, і не зробить вибір на користь переговорів, то зараз передчасно говорити про якісь переговори. Наразі Україна націлена на відвоювання своїх територій, на відновлення територіальної цілісності та утвердження свого суверенітету. Тому підтримка мирного врегулювання на цьому етапі грає на руку Путіну, потенційно дозволяючи Росії закріпити свої територіальні здобутки в Україні, подібно до ситуації, в якій опинилася Грузія у 2008 році, коли Росія залишила там свої окупаційні війська, а Грузія була змушена вивести свої війська з власної ж території. Щодо потенційного порядку денного Путіна, варто зазначити, що Туреччина вже виступала посередником між Україною та Росією у березні 2022 року, сприяючи переговорам про припинення війни. Тоді Україна запропонувала угоду про припинення вогню, згідно з якою Росія мала б вивести усі свої війська, які увійшли в Україну після 24 лютого 2022 року. Україна проголосила б нейтралітет, утрималася б від вступу до НАТО і обговорила б правовий статус Донбасу через 15 років. Хоча ця пропозиція більше не обговорюється, вона свідчила про готовність України розглядати дипломатичні рішення. Однак Росія відхилила цю пропозицію, так як Путін віддав перевагу продовженню конфлікту. Тому, враховуючи рішучість України захищати і повертати свою територію, зовнішні сторони, включаючи Швейцарію, повинні утримуватися від тиску на Україну щодо припинення бойових дій, якщо Україна не готова до цього.
we.ua - Залужний правий у своїх вимогах, але Зеленського також поважають у Вашингтоні, - дипломат Брайза
Kyivstar.Tech виросла до 500 співробітників. У компанії розповіли про бронювання фахівців і плани на 2024 рік
У 2022 році національний мобільний оператор «Київстар» оголосив про створення нового бізнесу — Kyivstar.Tech. Це ІТ-компанія, яка відокремилася від «Київстару» та обʼєднала кілька сотень фахівців із двох колишніх департаментів — інформаційних технологій і розробки диджитал-продуктів. У 2023-му ми публікували інтервʼю із новими керівниками Kyivstar.Tech, а зараз вирішили поцікавитися у компанії, як справи з клієнтами, наймом та які плани команди на 2024 рік. HR Lead Тетяна Богданова про команду і найм спеціалістів «За рік компанія Kyivstar.Tech зросла до 500 спеціалістів. Ми активно розвивали IT- і Digital-команди, шукаючи спеціалістів різних напрямів. Зараз триває процес оновлення стратегії, тож будемо потребувати й нових ролей у команді. З оновленим переліком вакансій зможемо повернутися через деякий час. З актуальними вакансіями можна ознайомитися за посиланням. Найважче зазвичай нам знайти вузькопрофільних фахівців, яких на ринку небагато. Часто такі фахівці не перебувають в активному пошуку, тому витягнути їх на розмову — непростий процес. Наприклад, цьогоріч складно було шукати ETL-розробника, SharePoint Developer, позиції рівня Tech Lead та PPC-спеціаліста». Про організацію роботи «Від початку нашого заснування ми пропонуємо фахівцям гібридний формат роботи. Наразі близько 15% команди працюють з-за кордону, і ще частина працює з різних міст України. Водночас наш офіс у Києві завжди відкритий, тож кожен співробітник, за власним бажанням, може там працювати. У цьому контексті для нас завжди був важливим результат роботи, а не місце, де працює людина». Про колег в ЗСУ і вакансії для ветеранів «Четверо наших спеціалістів зараз служать у лавах ЗСУ. Ми підтримуємо постійний зв’язок з ними, допомагаємо фінансово (компанія зберегла їхній середній дохід до мобілізації), також їхні сімʼї можуть отримувати психологічну підтримку. Щодо вакансій — у нас відкрита та прозора політика найму. Ми завжди розглядаємо всіх кандидатів з однаковим інтересом, відповідно до потреб кожної окремої позиції». Про заброньованих фахівців «Зараз в нашій команді заброньовано 93 фахівців, ще 24 спеціалісти подані на бронювання. У 2023 році механізм бронювання став більш зрозумілим і прозорим, але хотілося б пришвидшення, відповідно до встановлених законом термінів. Маємо сподівання на запровадження „єБронювання“». CEO Андрій Жуковський про актуальні проєкти «Наша команда продовжує розвивати digital-екосистему „Київстару“ (проєкти „Мій Київстар“, „Київстар Відкритий Телеком“, Hoverla, Jet та інші), тарифну лінійку та додаткові телеком-сервіси, також оптимізуємо взаємодію з клієнтами й підтримуємо інфраструктуру Ukrainian Tower Company. Окрім того, допомагаємо одному з закордонних мобільних операторів пройти нелегкий шлях заміни застарілих рішень зі спектра систем підтримки бізнесу (BSS), котрий ми самі нещодавно подолали. У 2023 році ми в пілотному режимі запустили приватну хмару на базі технологій VMware, а також почали проєкт із міграції платформи великих даних на AWS». Про зовнішніх клієнтів і плани на рік «Маємо двох таких клієнтів. Перший — українська компанія, яка працює в індустрії харчової промисловості, другий — іноземний телеком-оператор. Продовжуємо працювати над новими партнерствами. Вже сформували всередині команди функцію продажів і покладаємо на неї великі надії у 2024 році. У 2024 році також плануємо виходити на ринок з нашою сервісною пропозицією. Зокрема, щодо таких сервісів:— побудова великої інфраструктури й IP-мережі;— інтеграція офісного середовища та бізнес-процесів з телеком-мережею і телеком-сервісами;— автоматизація та роботизація бізнес-процесів;— керування складними технічними проєктами, контроль якості їх впровадження;— консультації з різних технологічних питань тощо. Також зараз наша команда формує деякі продуктові пропозиції, які можуть зацікавити ринок. Зараз знаходимося на стадії вивчення потреб та визначення пріоритетів, тому деталі розкажемо трохи згодом». Про стек технологій «Для нових розробок використовуємо платформу Kubernetes як де-факто стандарт для такої архітектури. Back-end сервіси написані на різних мовах, таких як Java, Scala, Golang, C#, Python — кожну обираємо, відповідно до наших завдань. Front-end та Mobile рішення використовують React та React Native. Бази даних дуже різні: є як реляційні, так і не реляційні. Якщо говорити про розміщення, то ми маємо гібридну структуру, в якій є як класична on-prem інфраструктура, власні приватні хмарні рішення, так і публічні (AWS, Azure). Майже всі рішення (крім дуже старих) імплементують мікросервісну архітектуру, горизонтально масштабовані й мають високу відмовостійкість». (У Kyivstar.Tech зазначили, що наразі не можуть коментувати тему кібератаки на «Київстар» і своєї залученості в ці процеси, адже триває офіційне розслідування, — ред.)
we.ua - Kyivstar.Tech виросла до 500 співробітників. У компанії розповіли про бронювання фахівців і плани на 2024 рік
Відірватися від старих ієрархій та переписати принципи: ексголова Шевченківського комітету Макаров та культорологиня Гундорова про скандали щодо державних премій
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".  ____________________________________________________________________________________________________________________ Сьогодні ми з вами будемо говорити про державні нагороди, зокрема про державні премії. Чи можуть державні премії бути незалежні від держави, від української влади? У нашій політичній культурі, коли влада в усі часи не гребувала тим, що тисла або якимось чином намагалась вплинути на журі, на комітети і якимось чином визначити своїх людей для нагородження. У мене в студії Юрій Макаров - письменник, журналіст, колишній голова комітету Шевченківської премії. Так само ми будемо говорити з Тамарою Гундоровою - літературознавицею, культурологинею, докторкою філологічних наук, яка зараз викладає в Гарвардському університеті українську літературу. Почнемо ми говорити про премії саме із Шевченківської премії, так само державної премії. Юрію, я скільки пригадую Шевченківку - завжди навколо неї були або підозри в тому, що підкуплений комітет або підозри в тому, що влада якимось чином тисне на комітет або щось не те з цією премією. І врешті навіть ти змушений був кілька років тому піти у відставку з посади голови комітету. Макаров: Я був змушений піти у відставку, тому що я наробив дурниць. Зараз усе розкажеш. Почнімо тоді так: що сталось у конкретному твоєму випадку і що це за прокляття висить над Шевченківською премією, над державною премією? Давай дуже коротко розкажемо, що сталося. Фото: suspilne.media Макаров: Я не знаю, кому це зараз цікаво – це було рік тому. У нас торік уже взимку стало зрозуміло, що не буде лауреатів в усіх номінаціях. От і у нас просто не було гідних людей, які подалися, тому що подавалися вже під час війни і багато людей виїхали, багато людей думали зовсім про інші речі – там не про премію йшлося. Коли ми подивилися все, що нам уже накидали було зрозуміло, що дві премії у нас гуляють. 9 березня минулого року збирає у себе нараду культурних діячів Володимир Олександрович Зеленський з усім квітом. Там був і голова Офісу, і міністр культури, і дієвці різні там  - людей 20 було в цій, святая святих, операційній кімнаті в Офісі президента. Було багато людей на відеозв'язку і тоді прозвучала пропозиція. А це ж присвячено до дев'ятого березня, має вже бути указ про нагородження. От і звучить пропозиція, що давайте ми спеціальну премію зробимо, додаткові номінації - за внесок у перемогу.  Зараз це вже не так гостро звучить, а тоді якраз було дуже багато таких от проявів культурної дипломатії в чистому вигляді - коли просто наявність наших митців на міжнародних майданчиках впливала на громадську думку і, відповідно, буквально на допомогу Україні з боку Заходу. Я як приклад можу там навести, коли  Kyiv Symphony Orchestra грав на саміті глав країн НАТО Березовського і Скорика і це було так наочно. Ти бачиш - ось та точка, де вирішуються долі світу і перед цими людьми безпосередньо грають український колектив українських композиторів і стоїть там Борис Джонсон підстрибує, там стоїть Макрон втикає, насолоджується. І це було наочно і коли це прозвучало, я кажу: "Ну, давайте, чому ні, власне". Це прозвучало з уст міністра культури Ткаченка чи хтось інший?  Макаров: Ні, це прозвучало з уст директорки Одеської опери, а міністр це підхопив, а я своєю чергою підхопив. Це називається, якби так делікатно сказати, простодушний. І таким чином це дало аргументи тим людям, що завжди підозрювали. Тобто оця інерція підозри щодо комітету Шевченківського вона тут спрацювала і вас відразу почали підозрювати, що ви працюєте з владою - влада тисне. Макаров: Так. Головне те, що затримали у зв'язку з цим (указ щодо премії, - ред.). А в мене не було можливості порадитися з моїми колегами. Я потім уже зрозумів, що там була певна комбінація – недарма ця пропозиція прозвучала, недарма її підхопив Олександр Ткаченко. Я ці всі комбінації – я їх не викуповував. От я її підхопив тому, що вона мені здалася слушною.  Але насправді це було неправильно і коли мої колеги вперлися і почали казати про це. А там всі люди дуже непрості і дуже самостійні і на них тиснути просто неможливо. Повторюю багато разів – це дуже гідні люди з поганими характерами (у кращому сенсі цього слова) і з репутаціями. Вони сказали: "Ні, це неправильно, бо ми підриваємо довіру до премії –довіра в суспільстві і так дуже слабка".  І ось тут моє запитання – чи це, на твою думку, власне така доля в цих державних премії – що завжди будуть аргументи в людей, які підозрюють, завжди будуть ці підозри? Чи якби ти не зробив цієї помилки, а премія б далі була репутаційно неушкоджена, поза підозрами і вона б функціонувала належне? Фото: suspilne.media Макаров: Не була б. Я ж там був ще в попередньому складі комітету за головування Юрія Миколайовича Щербака – святої людини, абсолютно без тіні якоїсь іронії, свята людина. Він дипломат – він дуже такий розумний, методичний, точний і при цьому високоморальний і він дбав про те, щоб там не було неподобств. Там були різні люди в тому комітеті, але мені за жодне з цих рішень попереднього складу не було соромно. З тих, до яких я долучився. Там можна було розставляти трохи інші акценти і коли прийшов наш склад таких знаєте революціонерів – то ми почали бешкетувати, ми почали просувати авангардні проєкти. Не за сукупністю заслуг, а за те, що саме сьогодні рухає українську культуру, так як я це розумію. Там була безліч образ – там була образа, що, скажімо, не пройшов у третій тур Роман Балаян геніальний наш режисер, який зняв не найкращу свою стрічку. "Як ви могли образити живого класика або як ви могли не дати премію там, скажімо, Грабовському – композитору, представнику цього українського авангарду музичного 60-х років". Ті твори, які були представлені – вони вже були, так би мовити, інерцією, а натомість прозвучали речі, які можливо в іншому контексті б не прозвучали. Типу Валентина Васяновича "Атлантида" чи продюсерська програма сучасної української музики "Вухо". Кожна з цих нагород викликала силу-силенну такої люті причому, поганого штибу люті. Хейт от у чистому, у вихідному значенні цього слова. Тому що – з одного боку, це закладено в цю премію конкретно, тому що є присмак радянської премії. Щоправда, вона народилась у часи відлиги, її називають сталінською премією. Вона не сталінська – це якщо вже на те, то це хрущовська премія.  Але першим лауреатом, мені здається, був Корнійчук з літератури. Хвіст не простий.  Макаров: Так, дуже непростий, але головне що. Є завжди підозри, що щось у нас рухається згори і є завжди підозра, що будь-кого з публічних людей можна або нагнути, або підкупити. Оце розлито в суспільстві. Коли от торік я склав з себе повноваження – в мене був такий мікромарафон інтерв'ю і мене весь час питають: "Скажіть що у вас там, що на вас повпливали з Офісу". А я кажу: "От цікаво, як на мене можна вплинути, що мені можна запропонувати, якщо я за попередні роки, так би мовити, не набув нічого. Яким чином, ну що?"     Дивися, тобто ти зараз говориш, що в менталітеті нашого суспільства однаково будь-яка державна премія буде завжди під підозрою під скандалом і завжди будуть люди, які не будуть довіряти. Макаров: А якщо це не державна премія, то скажуть, що це "міжсобойчик". Хіба що, чомусь книжка року BBC, тому що, це ж бренд BBC – вона не викликає такого от сумніву. Все одно кажуть люди: "Домовилися свої з своїми". Звісно, що є свої, звісно що є, те, що називалося свого часу російським словом "групповщина". Куди ти дінешся, тому що ми всі, всі діячі культури так чи так – тупцюють на одному майданчику і ти з усіма знайомий або принаймні через одне рукостискання. Ти колись з кимось працював, ти колись з кимось був у одному проєкті.  Зв'язки можна знайти, було б бажання. Макаров: Авжеж, але коли починається, особливо коли ти зачіпаєш оці от старі типу ієрархії. Як вони нас зненавиділи в Спілці письменників, як вони нас зненавиділи в Спілці композиторів просто. Там один конкретно пан голова спілки написав – там був один брудний натяк на адресу моєї дружини. Я йому тут же ж відписав, що як зустріну – наб'ю пику. Знаєш, що він мені пише? "Ой, я стара людина, я після операції, мене бити не можна". Як ти з такими людьми будеш далі робити українську культуру?  Дивись, про старі ієрархії ми ще обов'язково поговоримо тому, що це дуже цікава історія. Оце зіткнення нового і старого світів. Насправді багато хто з людей зрозуміють, що розмова про державні премії – це не лише розмова про Шевченківську премію, а перш за все наша розмова, наш тут діалог пов'язаний з перекладацькою премією, з найдавнішою дуже авторитетною перекладацькою премією Максима Рильського, якій понад 50 років. Вона, як кажуть, навіть у той час застою, коли Шевченківську премію давали за твори соцреалізму, премію Максима Рильського однаково отримували дуже достойні люди, дуже достойні перекладачі – тобто це премія дуже важлива, дуже авторитетна.  І ось минулого тижня комітет премії Максима Рильського оприлюднив імена лауреатів премії 2023 року. Премія була присуджена, зокрема Дмитру Дроздовському, науковцю, літературознавцю та Ендрю Шеппарду, перекладачу з російської –за переклад англійською мовою збірки текстів ірпінських дітей "Ірпінь - мій дім". Проблема в тому, що літературознавець, науковий співробітник Інституту літератури Дмитро Дроздовський не раз був звинувачений у плагіаті і є висновок комісії Інституту літератури про те, що в одній з його наукових праць 64% плагіату. І проблема в тому, ще цей Ендрю Шеппард, який перекладав нібито разом з Дмитром Дроздовським твори ірпінських дітей є перекладачем справді з російської і є редактором журналу британсько-російського товариства "Східно-західний огляд". Це видання є виразником поглядів так званих хароших русскіх, тобто дотепер це видання залишається майданчиком репрезентації російської культури за кордоном. До нас долучилась Тамара Гундорова - літературознавиця, культурологиня, докторка філологічних наук. Доброго дня! Скажіть, будь ласка, як Ви сприйняли це рішення комітету премії Максима Рильського?  Фото: theukrainians.org Гундорова: Я повинна сказати, що я не була здивована. Річ у тому, що ця історія з Дроздовським, яка розпочалася ще 4 чи 5 років  тому, не закінчена і у мене таке враження, що насправді вона як ракова пухлина поширюється, і в нашому суспільстві теж так само і охоплює різні сфери. Тут йдеться не тільки про запозичення скажімо, а й про наукову репутацію, про репутацію перекладача, редактора "Всесвіту", яким лишається Дроздовський. Розумієте в чому справа, коли розпочалася ця історія із плагіатом у нас в Інституті. Я просто нагадаю, під час обговорення дисертації Дмитра Дроздовського, яка виконана була в докторантурі нашого Інституту, було виявлено факт запозичення. Була створена ціла комісія, куди входили не тільки ми як співробітники інституту, а так само ми запросили своїх колег з інших вишів, з інших університетів і ми навіть не підозрювали загалом, що нас чекає.  Насправді можна говорити про те, що це такий унікальний факт тотального плагіату. Вся робота фактично, от коли ви говорите чи згадуєте про 64% запозичень – насправді ситуація виглядає так, що 64% ми проаналізували цієї роботи. Це розумієте рукопис, більше ніж 300 сторінок і там фактично 90% тих запозичень – тобто це запозичення, яке можна назвати тотальним. Тут не йдеться про запозичення якихось шматків текстів чужих – тут ідеться про статті. Наприклад, статті опубліковані в західних виданнях англійською мовою досить погано перекладені, які від початку, від першого рядка, від першого слова до кінця вставлені, як розділ дисертації Дроздовського. Ви можете собі уявити. Тут же, власне, виявилося, що розумієте, ця якась така шахрайська, не зовсім порядна репутація, підхід виявляється в різних сферах. І що важливо було, мені здається, що, по-перше – це фактично йшлося про знищення взагалі самої науки і парадокс полягає в тому, що попри те, що після цієї історії з Дроздовським про плагіат стали говорити багато і виник навіть наказ такий офіційний про перевірку на рівні студентських робіт, дисертацій, обов'язково статті. Я хочу сказати, що це продовжується і це до певної міри, мені здається, що це як така ракова пухлина – воно пронизує українську, зокрема і науку, і гуманітаристику значною мірою. І воно виходить на інші поля і от власне ця історія із премією вона вказує на те, що цей плагіат чи ця недоброчесність вона поширюється на інші сфери. Вона фактично знищує їх, як, наприклад, знищує ту ж саму премію Рильського. Пані Тамаро, Ви минулого тижня написали, що Дроздовський в Інституті літератури лишається бажаною персоною, щобільше –ним пишаються і сприймають несправедливо постраждалим. Як таке може бути? Ви говорите про те, що це ракова пухлина – оця проблема толерантності української академії до плагіату. Пробачте, я Вас запитаю прямо: що б сталось, якби, наприклад, у західній академії, в Гарварді, де Ви зараз перекладаєте, сталось би щось подібне, як би колеги реагували на такі факти? Гундорова: Я вам скажу так, насправді недоброчесність і плагіат – це не тільки суто українське явище. Ми постійно чуємо про ці історії і недавно була історія в Гарварді, дуже голосна історія про те, що з посади президента Гарвардського університету змушена була піти президентка, яку звинуватили в плагіаті. Це дуже великий скандал. Розумієте, що мається під плагіатом – іноді плагіатом вважається просто такі загальновідомі фрази, які інакшими словами ти не можеш перефразувати. Це як, наприклад взяти і сказати, що небо синє чи голубе. До таких речей ти теж повинен вдаватися. Це інший випадок, але ви розумієте в чому справа – випадок Дроздовського показує що він ніде, в жодній сфері фактично не був покараний, чи не відповідає за свій вчинок, окрім того, що ми не допустили його до захисту. Цю дисертацію він досі не захистив. Він, до речі, мушу сказати, робив кілька спроб домовитися з різними університетами в Україні і захиститися. До речі, за підтримки МОН, які писали листи із проханням допомогти йому захиститися, взяти його до захисту – він, мовляв, переписав, він змінився і так далі. Повторні різні, так би мовити, експертизи показували, що особливо нічого там не змінилося. Дроздовський залишився непокараний і він, наприклад у нас в інституті, він лишається, так би мовити, жертвою нашого нападу. Це говориться, так би мовити, як ми стали вороги, зокрема я, тому що я винесла сміття з хати. Вважається, я можу сказати, що не тільки у нас скажімо серед деяких співробітників чи дирекції, але в суспільстві теж так само вважається, що тут немає нічого особливого – всі так роблять, це масово, мовляв.  Тоді ж ми зверталися до Шевченківського комітету, членом якого тоді був Дроздовський. Треба віддати належне Сергію Тримбачу, який власне відреагував на це все і поставив питання перед членами Шевченківського комітету, але розголосу якогось це не набуло. Але ще є ось одна посада і тут це дуже важливо – Дроздовський був і лишається редактором "Всесвіту". Серед членів редколегії лише здається Стріха і Франкевич заявили про те, що вони виходять з редколегії, але це було тихо. Це не було настільки публічно, щоб про це знали. Цей випадок із Шеппардом – він просто ще раз показує на те, що це репутація науки, літературознавства, літератури, літературного поля фактично підривається не тільки в межах України, але і поза її межами, тому що Дроздовський залучає до своїх афер, я інакше це не можу назвати, багатьох науковців з поза меж України. Ми відкрили, наприклад, що він просто підтасовує, фальсифікує відгуки якихось вчених, які коли ми до них зверталися просто були шоковані, що вони потрапили в цю історію, тому що все це було зовсім інакше трактовано з боку Дроздовського щодо них. Мені говорили про те, що Дроздовський обіцяє якомусь другорядному, третьорядному українському поету перекласти його і опублікувати десь за кордоном. Мені просто про це люди писали і таких історій маса.  Я хочу сказати, що в моєму розумінні Дроздовський по-своєму є цікавим і геніальним у такому плані як літературний персонаж шахрайського роману. Ця історія із премією просто проявила те, що лишається очевидним.  Фото: theukrainians.org Запитаю, пані, Тамаро, Вас тепер про премію. Максим Стріха –  науковець і теж перекладач, до речі, єдиний член комітету премії Максима Рильського, який не погодився і на знак протесту вийшов з комітету. Він написав текст, який називається "Як вбили премію Рильського". Він пише, що комітет все ще може збиратися і якісь рішення ухвалювати, але це вже матиме дуже мале дотикання до актуального українського перекладацтва. Чи Ви згодні з тим, що премію справді вбили чи, на вашу думку, це дещо перебільшення є? Гундорова: Це дуже добре справді звучить. Я хочу нагадати, що у 2017 році я написала теж статтю, про те як Дроздовський, який був на той час консультантом МОН вбиває поле науки, знищує поле української науки. Це тільки вже повторення цих акцій. Мені здається, питання з преміями загалом в Україні є дуже складним на сьогодні. Почавши від Шевченківської і Рильського і так далі. Я не думаю, що ця історія вбила премію Рильського – абсолютно ні, тому що вона ім'я Рильського і реноме, репутація Рильського. Нічим і ніхто ніколи, тим більше Дроздовський і компані – вони не можуть її підірвати.  Йдеться про те, що варто зробити, як вийти з цієї ситуації і мені здається, я навіть сама хотіла написати публічного такого листа-звернення щодо цих премій. Наприклад, взяти премію не тільки Рильського, а премію, наприклад, Лесі Українки. Премія, яка теж в радянські часи виникла. Вона присуджується за твори для дітей. Ви можете собі уявити, що найбільш інтелектуальна письменниця українська вважається, що вона є дитячою письменницею. Це абсолютно типовий радянський жест, коли, так би мовити, жінці-письменниці відводиться певна роль, скажімо, виховательки, матері для дітей і так далі. Тобто це тільки в такому суцільно патріархальному суспільстві може бути найінтелектуальніша письменниця модерністська вважатися такою письменницею. Я не говорю про те, що для дітей це не поважно чи не престижно. Просто-напросто Леся Українка не спеціалізувалася в цьому. Є Нестайко, є багато інших авторів, які власне є письменниками для дітей. Шевельов написав книжку, яка називається "Книжка не для дітей". Він власне говорив про цей високий рівень критики і літератури з критерієм якого він підходив до літератури і він говорив, що це справді тексти не для дітей, не для інфантильного прочитання.  Я колись була причетна  один тільки раз, здається, до премії Гоголя. Я взагалі не знала про її існування. Я звернула увагу, що популяризації немає і рівень тих робіт, які подаються на цю премію - це жах. Гоголь - ім'я, яке ми просто преспокійно викидаємо з нашого поля, з нашої літератури, з нашої свідомості і так далі. Але, ви розумієте, Гоголь – великий, за Гоголя варто боротися. Премія Гоголя теж повинна даватися за кращі здобутки.  Мені здається, всі ці премії, які були створені в радянські часи – їхні правила, їхні принципи і все інше варто передумати і переписати. Інакше ми ніколи не вийдемо з того, що такі як Дроздовський будуть перемагати і по тому як підбирається журі саме очевидно, так, як комітети підбираються. Це видно на прикладі теперішнього комітету Шевченківського – от це викликає дуже багато питань. Я думаю про це треба говорити і  просто вимагати, щоб ці всі питання були розглянуті на рівні міністерств, уряду і так далі, хто за це відповідає.  Ми дуже дякуємо Вам за те, що ви знайшли час включитися.  До речі, пані Тамара дуже влучно зараз сказала про склад журі і склад комітетів деяких премій, я б сказала, великої частини премій – людей, які дуже далекі від гуманітаристики.  Є звернення, яке українська культурна спільнота надіслала – це відкритий лист, які дієвці культури надіслали до прем'єр-міністра України, до міністра культури України, до голови Держтелерадіо і до членів комітету премії Максима Рильського. У цьому зверненні, яке підписало дуже багато достойних людей сказано про те, що премія Рильського, а власне і лауреат цієї премії за минулий рік суттєво підважують роль однієї з найдавніших премій в Україні та знецінюють перекладацьку роботу, ставлячи під загрозу тяглість у культурі та довіру до державних інституцій загалом. І ось вони пишуть про те, що в комітеті дуже незначно і мало представлені фахівці саме з перекладу і це ставить під сумнів спроможність комітету Максима Рильського оцінити якість перекладу. Адже кілька перекладачів зі спільноти підозрюють лауреата у використанні машинного перекладу, тобто йдеться про Дроздовського, без подальшого редагування. До того ж сам текст попри свою важливість, ці тексти ірпінських дітей, попри важливість цього тексту для України і для світу, ці тексти є простими і не містять жодних перекладацьких викликів.  Що просять дієвці культури, що просить культурна спільнота? Перше – скасувати результати цьогорічної премії через недовіру фахової спільноти. Друге – сформувати чіткі критерії та зрозумілу систему оцінювання номінованих доробків і відправити у відставку нинішній склад комітету премії Рильського. На твою думку, Юро, чи врятують ці три пункти премію Рильського? Макаров: Почнемо з самісінького початку. Чому це важливо, в принципі?  Переклад – це найважливіша галузь національної культури, це перше. Зараз Наталя Яковенко, на мій смак – це історикиня номер один, яка закинула свої дослідження і перекладає українською аж Тіта Лівія.Тіт Лівій – це давньоримський історик, який там понаписав 100 томів і оце от пані Наталя сидить і перекладає. Коли її запитують: "Навіщо?" – вона каже: "Ну як, якщо в культурі нема Тіта Лівія – це все одно, як може в культурі не бути Шекспіра – це недокультура". І це дуже важливий момент. Тобто це люди, які заводять світову культурну спадщину у твою власну культуру. Або там, скажімо, Олексій Панич перекладає Арістотеля і у нас є якісний, фаховим філософом перекладений Арістотель українською. Я собі думаю, от ми хвалимося у нас там мало не перша Конституція, там Конституція Пилипа Орлика, а Конституція Пилипа Орлика який, між іншим все це знав – і Тіта Лівія, і Арістотеля, бо він навчався у Вільно, в єзуїтському коледжі, а потім в Києво-Могилянському колегіумі.  Якби він не знав всього цього (він знав це вочевидь в оригіналі), то не було б у нас Конституції Пилипа Орлика і не було б цієї традиції конституційного права, не було б цієї правової свідомості, принаймні в певних елітах. Що таке правова свідомість – це означає, що ніякий мент тебе не може посадити в буцегарню з міркувань революційної доцільності. Ось у чому, ось заради чого. Друге – якість. Те що, там фігурує пан Шеппард, я не знаю – це щоразу треба досліджувати, але я подивився – виклали шматочки цього перекладу. Це просто дуже погана англійська, розумієте, дуже погана. Це соромно посилати у світ від імені України і соромно це просувати в такий спосіб. І третє власне – це доброчесність узагалі. У нас немає інституту репутації, про це тільки мертвий уже не казав – вона у нас не працює. Я радий, що тут з'явилася Тамара Гундорова, бо є людина з бездоганною репутацією. І той факт, що вона представляє Україну в Гарварді, на хвилиночку, якраз свідчить про те, що наша культура, наша гуманітаристика є на достатньо високому рівні. Українських науковців і гуманітаріїв знають, перекладають, видають і запрошують, і це означає, що єдине яким чином можна перезавантажити взагалі в принципі будь-що, і премію Рильського зокрема – це не виписувати критерії, тому що щоразу є якісь дрібні обставини, які повертають ситуацію на 180°, а перезавантажити капітулу журій – високе журі.  Усе одно будуть незадоволені, як незадоволені рішенням Нобелівського комітету або незадоволені рішенням Венеційського кінофестивалю або Оскарівського комітету, все що завгодно, завжди будуть незадоволені. Але принаймні, якщо є люди в білих шатах, а вони у нас є, я наполягаю, і тут от знову-таки повертаючись до початку, до моєї особистої помилки. Не треба боротися за якісь оперативні досягнення, якщо вони йдуть на шкоду оцьому загальному рівню довіри в суспільстві. Ти сказав про білі шати, але раніше ти сказав про старі ієрархії. Для мене ось ці скандали, які постійно відбуваються причому не лише в преміях вони відбуваються. Вони відбуваються навколо УКФ, вони відбуваються навколо Довженко-Центру, вони відбуваються навколо Держкіно - вони відбуваються навколо будь-якої культурної чи наукової інституції і це конфлікт старого і нового. Білих шатів, нових інтелектуальних запитів і викликів, і тих людей, носіїв оцих бюрократичних радянських цінностей. Мені здається, що Анна Войченко, теж перекладачка чудова, дуже добре підсумувала, що відбувається. Я зацитую її пост - Анна Вовченко пише таке: "Можна, звісно, чекати поки вся ця несвіжа заскніла проросла мохом альтернативна тусовка, оплачувана з наших із вами податків просто зникне за давністю років і відповідно до законів біології. Але тим часом саме ця заскніла тусовка не просто асоціюється в пересічній свідомості з державою на  противагу комерційному літпроцесу. Вона її, тобто державу, уособлює на своєму відрізку діяльності і тим самим протиставляє державу в цьому сучасному, адекватному, просто порядному і відповідним інтелектуальним запитом 24-го року. Принижує державу нашу до рівня Януковича і Табачника, пластмасових вінків і з глечиками на українському стенді в Франкфурті - словом усього того із чого ми насилу, буквально з кров'ю, почали видиратися 10 років тому”. Скажи, будь ласка, у нас є перспектива відірватися від цього - від оцих старих ієрархій?  Макаров: Безумовно. Просто треба перетрусити, я перепрошую, я розумію, що інституції живляться традиціями, але якщо інституції токсичні, то їх треба перетрушувати. Йдеться не лише про вік, пан Дмитро (Дроздовський, - ред.) - він дуже молода людина. Він цілком собі представник нової генерації, але у нас достатньо людей з Кодексом і я все ж таки переконаний, що в молодому поколінні, яке ще не загрузло в цих стосунках, людей, які готові відстоювати гідність, відстоювати правду і треба весь час сказати: "Правда існує. Біле і чорне існує. Світлий бік сили і темний бік сили - це не умовність, це не вигадка, це існує".     Якщо є можливість гуртуватись людям порядним - то це треба робити і є можливість, є сили в суспільстві попри те, що суспільство (багато людей гідних виїхали, просто фізично їх зараз немає в Україні і взагалі нібито в Україні не до цього). Але разом з тим, якщо цього не робити, то ми час від часу будемо червоніти від сорому, а під час війни це шкідливо. Для країни, для держави, для нашого з вами ментального здоров'я, тобто взагалі це не питання перемоги - це поразка.
we.ua - Відірватися від старих ієрархій та переписати принципи: ексголова Шевченківського комітету Макаров та культорологиня Гундорова про скандали щодо державних премій
"Зараз БЕБ не працює": у Центрі економічної стратегії пояснили, що потрібно для перезавантаження Бюро
Про це він заявив у етері Еспресо. "Зміни тепер точно будуть і вони будуть швидкі, але я не впевнений, що ці зміни будуть через те, що нарешті прийшло таке системне розуміння того, що треба інакше державі взаємодіяти з підприємцями, бо це ж, цитуючи Кучму, вже було. Були засідання Гройсмана, були закони, стоп маски-шоу, стоп маски-шоу 2, там були чудові норми, котрі далі не працюють. Ми повертаємося до тої самої історії, але тут важливіше, що перезавантаження зараз прописане в ключових наших домовленостях з міжнародниками", - пояснює Гайдай. Йдеться зокрема про Міжнародний валютний фонд та умови програми фінансування з боку Євросоюзу на 50 млрд євро: "Міжнародники ставлять ці вимоги не просто так, бо теж хочуть, щоб Україна збільшувала свою фіскальну спроможність, щоб економіка зростала, щоб з неї сплачувалися податки в бюджет і фінансувалася армія". "Чому зараз БЕБ не працює? Тому, що був провалений повноцінний конкурсний відбір на голову БЕБ, результатом чого стало призначення податкового міліціонера, який, скажімо, не вміє будувати сучасну аналітичну інституцію, яка займається розслідуванням складних високорівневих економічних злочинів. Тому, в першу чергу, треба вибрати якісне, незалежне політичне керівництво - це виклик, бо в нас історично всі влади хотіли контролювати розслідування економічних злочинів, під час війни, звісно, це бажання не зменшилося", - наголошує старший економіст Центру економічної стратегії. За його словами, також треба провести переатестацію та розробити новий механізм взяття на роботу. "Перший законопроєкт - це №10439 не адресує ці проблеми, тобто він залишає механіку відбору голови Бюро економічної безпеки, яку знову можна хакнути. Так само залишається можливість переведення працівників без конкурсу. У такому вигляді як зараз цей законопроєкт не перезавантажить БЕБ якісно в сучасний орган, котрий добре робить свою роботу. По-друге, це скоріш за все викличе серйозні проблеми з нашими донорами, інша справа, що це фінансування і фінансування МВФ прив'язане з реформами", - підсумував Гайдай. Довідково. БЕБ зʼявилося у травні 2021 року. Головною метою створення органу було зменшити тиск правоохоронців на бізнес та знизити кількість обшуків. Реформа анонсувалася для того, аби припинити старі методи переслідування бізнесу владою – безпідставні перевірки, тиск кримінальними справами. До реформи за економічну безпеку відповідало одразу кілька органів: СБУ, Національна поліція, Податкова міліція Державної фіскальної служби.  Що передувало Кабінет Міністрів зареєстрував у Верховній Раді два законопроєкти №10439 та №10440, які стосуються реформи Бюро економічної безпеки. Натомість у Центрі протидії корупції зазначають, що головний недолік реформи БЕБ за проєктом Кабміну – відсутність належних механізмів переатестації та звільнення недоброчесних співробітників Бюро.  Урядові законопроєкти про реформу БЕБ не отримали підтримки від Європейської Бізнес Асоціації. Асоціація висловила свою незгоду з законопроєктами №10439 та №10440, які були зареєстровані у Раді в понеділок, і запропонувала вдосконалити вже чинні законопроєкти №10088 і 10088-1.
we.ua -
Свідзінський, Мітасов і російська ракета
Ну, така, що трагедія, яка сталася на напівзруйнованій в результаті удару російської ракети вулиці Пушкінській, що неподалік однойменної станції метро, нарешті, на другому році війни, викликала у міського голови негайне бажання цю саму вулицю перейменувати. Крім того, звісно, влучили в центр колишнього пролеткультівського життя, у справжню символічну пам’ятку 1920-30-х років, що розляглася на цьому відрізку Пушкінської аж до постмодерну 1990-х. Тож, блукаючи руїнами пам’яті, згадалося з цього приводу. Зокрема про те, як акурат отут-о, на розі Пушкінської та Каплунівської – пізніше Червонопрапорної, а нині Мистецтв – побіля Будинку письменників, де Майк Йогансен виграв на більярді в Маяковського, загнавши того під стіл, вже горіло й палало, як оце нещодавно. Володимир Свідзінський, споглядаючи стовп диму від згорілого письменницького архіву в тому самому письменницькому будинку, який, тікаючи у 1941-му підпалили "свої", казав своєму молодшому побратимові Василю Боровому: "Не все згорить!" Згоріло, звісно, не все, адже частина архіву (зокрема Вапліте) було врятовано і виринуло вже в Канаді, хоча сам Свідзінський не вцілів, будучи невдовзі спалений в клуні, разом з колоною арештантів, яку перед стрімким наступом німців гнали з Харкова на Старий Салтів. "У полум’ї був спервовіку, / І в полум’я знову вернуся…" - передбачив поет свою долю. До речі, дивно, що вулицю, на розі якої усе це відбувалося, не назвали іменем Мітасова, божевільного "пророка", який обписав всі фасади довколишніх будинків дрібним скорописом своїх "послань". Оце було б по-харківськи, наче фігура отця Федора з чайником на Південному вокзалі! "Жить и работать. Где. На Земле" - нотував на стінах Мітасов, який у тих самих 1980-х частенько стовбичив тут же, на розі Червонопрапорної у своїй вічній фуфайці й вушанці, де не раз давав йому закурити. Бубонів свою мантру, тупцяв на снігу, балакав неохоче. Його "творчий" спадок чистої "харківської" культури соцреалістичного зразка згодом накрила постмодерна хвиля "демократичних" патріотів, які, не зрозумівши шизофренічної хтоні "пророка", нашвидкуруч квацяли поверх його писань свої "Бред!", "Грязь!" і "Смрад!". Фото: Архів Ігоря Бондара-Терещенка Хай там як, але було щось й чисте в епосі 90-х, яку ми проживали на Пушкінській. Крім зниклих "знаків часу" на зразок остовпілого (і померлого в божевільні) Мітасова з’явилася нова емблематика слобідської столиці. Наприклад, художник Микола Базиль біля кіоску "Союздруку" на тому самому розі, де й Свідзінський з Мітасовим, і сьогоднішня російська ракета. Розгорнута газета завбільшки з самого художника свідчила, що все у нашому пролеткульті гаразд, і є три копійки навіть на свіжу пресу. Не раз і не п’ять брели ми розпатлані й розвихрені попідруки з Валером на цьому відтинку Пушкінської, дорогою з гастронома до, ясна річ, Літмузею, наслухаючи з усіх боків заздрісні вигуки: "Ото бондарі гуляють!". На цьому самому відтинку, де неподалік знаходився цілий Літературний Ярмарок 1920-х – скопище редакцій пролетарських газет і журналів – водив на екскурсію похмільного Андруховича з друзями старий місцевий поет Володимир Гаряїв, учень Михайля Семенка, останній учасник "Нової Генерації". Утім, ніякі не друзі чи ще які місцеві борзописці увійдуть своїми пророцтвами на зразок чи то свідзінських, а чи мітасівських (вибирайте) до історії слобідської культури, а такий собі загадковий Петро Нейштетер, який у 90-х і загибель пролеткульту на цьому самому році Пушкінської згадав, і решту сьогоднішніх подій передбачив. "О четвертій годині дня, заїхавши на тротуар, на розі вулиць Пушкінської й Червонопрапорної зупинився фургон з написом "Хліб", - дізнаємося ми подробиці наразі вже нейштетерових "пророцтв". - З кабіни вийшла довга персона невідомої статі, така довга, що й на світі не буває, відчинила задні дверцята фургона й залізла всередину. Перед тим, як залізти, персона почепила на дверцята оголошення: "Усім, того гідним, пропонуємо екскурсійну подорож до Сірої Землі" Першим біля фургона з’явився чоловік років сорока, невисокий на зріст, сухорлявий, з сивуватими вусами і сизуватим обличчям. Це був Гудрон Нехатько, мудрий люмпен-міщанин, що пережив фініш радянської влади, як він сам казав, з мінімумом втрат. "Великій свині – велике корито", – такий був концентрований вираз життєвої філософії Нехатька. Оскільки він щиро вважав себе великою свинею, то завжди шукав великого корита з добірною поживою і, як правило, знаходив. Нехатько дійсно був свинею, а щодо калібру – великою свинею його можна вважати лише у місцевому масштабі. І поживу відшукував добірну, звичайно, за місцевими мірками. Надходив недільний вечір. Нехатько опинився в центрі міста невідомо чому й шукав невідомо чого. І от така їрунда перед очима. Нехатько взявся рукою за двері фургона й зазирнув усередину. Фургон був майже порожній. У лівому дальньому куті стояло кілька ящиків для молочних пляшок. Під правою стіною – тапчан з дошок, вкритий брудною потертою ватянкою. На тапчані лежала довга персона, виставивши підошви сорок четвертого розміру просто в обличчя Нехатькові. Нехатько спитав у персони: – Ти ето, шо ти, млє, за чіпуху повісив? Персона підвелась, сіла на тапчані й спитала у відповідь: – А тобі що, повилазило, або читати не вмієш? – Тю, млє, я тє по-людськи питаю, тє шо, трудно отвєтіть? – Екскурсія буде в Сіру Землю. – А шо то за Сіра Земля? – Загірня комуна. – Ну то сам їжджай у таке дірмо, прізвєздяний. Сказавши так, Нехатько пішов до гастронома. Довга персона лягла на тапчан. Швидше за все, оголошення пропонувало подорож до якого-небудь закарпатського колгоспу. Малоймовірно, що довга персона читала Хвильового. Попри всю його нечемність, Нехатько був правий: їхати з Харкова на Закарпаття хлібним фургоном – справа несерйозна. У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною – невідомо". Спеціально для Еспресо Про автора. Ігор Бондар-Терещенко — український поет, драматург, літературознавець, арткритик Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Свідзінський, Мітасов і російська ракета
КБФ: Росія провокує нестабільність по всьому світу
Про це йдеться у статті Київського безпекового форуму. Не останню роль у цьому процесі відіграють багаторічні зв’язки Москви з низкою радикальних терористичних угруповань і авторитарних режимів і бажання Кремля відвернути увагу світу від своїх протизаконних дій шляхом розпалювання старих та ініціювання нових суперечностей і конфліктів. Москва зацікавлена у поставках зброї від своїх теперішніх маргінальних партнерів, в першу чергу Ірану та Північної Кореї, не зупиняється і перед розвитком військово-технічного співробітництва з цими країнами, які багато років перебувають під жорсткими міжнародними санкціями, у т.ч. передачею сучасних технологій, що може суттєво посилити їхній військовий потенціал, як і їхні агресивні апетити.   Найбільш гарячою залишається ситуація на Близькому Сході. Як відомо, конфлікт тут був спровокований масштабним терористичним нападом на Ізраїль ХАМАСу – давнього партнера Москви і Тегерану. Для унеможливлення в майбутньому повторення таких дій Тель-Авів продовжує в секторі Гази проведення військової операції зі знищення цього терористичного угруповання.   Незважаючи на часткове виведення військ Ізраїлю з сектора Гази наприкінці минулого і на початку цього року, Тель-Авів не має намірів зупиняти бойові дії в цьому районі. 21 січня Армія оборони Ізраїлю серією авіаударів по об'єктах ХАМАСу розпочала новий великий наступ на західний район Хан-Юніса на півдні сектора Гази, де переховується багато мирних мешканців. Дії військових ведуться і в таборі для біженців, оскільки там розташовано декілька об'єктів ХАМАСу.   Незважаючи на зусилля США, Єгипту й Катару, зайшов у глухий кут процес повернення заручників. ХАМАС вимагає для цього виведення ізраїльських військ із Гази, припинення бойових дій та звільнення великої кількості палестинських в'язнів, що для Ізраїлю є неприйнятним. Керівництво Тель-Авіва наполягає, що бойові дії проти ХАМАСу будуть продовжуватися доти, доки ця терористична організація не буде повністю знищена, а сектор Гази демілітаризований, що може зайняти ще багато місяців. Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу заявив, що і після знищення ХАМАСу сектор Гази має залишитися під контролем Ізраїлю. Більше того, бажання контролю з боку Тель-Авіва поширюється і на Західний берег річки Йордан. Незважаючи на заклики США і ЄС, в осяжному майбутньому ізраїльське керівництво поки що не погоджується на формування самостійної Палестинської автономії, і перспективи довготривалого стабільного врегулювання у цьому регіоні поки що незрозумілі.   Що стосується Росії, у цьому конфлікті вона вирішила однозначно підтримати ХАМАС, навіть ціною непоганих у минулому відносин з Ізраїлем.  Більше того, події в Газі виявили і деякі аспекти військової підтримки цього угруповання з боку Москви, які раніше широко не висвітлювалися, зокрема виробництво в Газі за російською ліцензією автоматів Калашнікова і набоїв до них. У Секторі також працювали цілі підприємства з виробництва ракетних установок дальністю до 250 км, мінометів та іншої зброї. З високою долею ймовірності можна припустити, що Москва не просто знала про таку діяльність, а й усіляко їй сприяла. Арабські країни, у т.ч. Іран, надаючи активну моральну підтримку палестинцям, до прямих військових дій проти Ізраїлю не вдаються. Однак це не стосується їхніх проксі-армій – радикальних і терористичних угруповань, розташованих в різних країнах регіону, які зберігаються завдяки активній фінансовій та іншій підтримці деяких арабських столиць, перш за все Тегерана.   Особлива увага у цьому зв’язку прикута до єменських хуситів, які у відповідь на дії Ізраїлю в секторі Гази вдалися до піратських дій і обстрілів суден в Червоному морі і фактично заблокували його для судноплавства. Серія цілеспрямованих авіаударів по військових об’єктах хуситів силами США та Великої Британії за підтримки Австралії, Бахрейну, Канади та Нідерландів з метою припинення обстрілів поки що бажаного результату не дали. Сподівання американців на вплив Китаю, який безпосередньо зацікавлений у відновленні морського торговельного шляху через Червоне море, на Тегеран з метою змусити його припинити агресію хуситів у Червоному морі, також поки що не виправдовуються. Напруженою залишається ситуація навколо Тайваню. Це пов’язано з перемогою на нещодавніх виборах провладного кандидата, керівника Демократичної прогресивної партії Лай Цзіньте, прихильника самостійного розвитку острова, що підриває плани Сі Цзіньпіна на швидке просування у питанні приєднання острова до Китаю.   На сьогодні ситуація перебуває на стадії голосних політичних заяв. 25 січня  речник міноборони КНР полковник У Цянь заявив, що Тайвань є частиною Китаю і ніколи не буде суверенною державою.  За його словами, "незалежність Тайваню" та спроби іноземних сил розколоти Китай ніколи не матимуть успіху. Разом із тим він підкреслив, що  китайська армія готова "стати залізною стіною на захист національного суверенітету і територіальної цілісності" країни. Враховуючи життєву важливість для Пекіну збереження і розвитку торгівлі з Заходом, є сподівання, що військового конфлікту між Китаєм і Тайванем удасться уникнути. Однак сторони готуються до війни. Окрім модернізації свого військового потенціалу, Пекін проводить масові чистки партійного і військового апарату. Тайвань також проводить глобальну модернізацію своїх збройних сил і збільшує ракетний потенціал для протистояння Китаю. Крім того, Тайбей сподівається на продовження твердої підтримки з боку США, про що нещодавно заявив новообраний президент Лай Цзіньте. Однак блокування Конгресом США допомогового пакету, який передбачає таку підтримку, а також можлива перемога Дональда Трампа на президентських виборах можуть внести певні корективи і у це питання. Що стосується Трампа, в Пекіні з ентузіазмом сприйняли його неоднозначні слова під час інтерв’ю Fox News, де він у відповідь на запитання журналіста щодо підтримки Тайбею обмежився зауваженням про те, що Тайвань, фактично, забрав у США цілу галузь - виробництво мікрочіпів.       Дедалі агресивнішими стають заяви очільника одного з ключових партнерів Росії - Північної Кореї, які він підкріплює демонстраціями своїх військових спроможностей та військовими провокаціями. На початку січня під час інспекції роботи військових заводів країни Кім Чен Ин назвав Південну Корею найбільш ворожою державою та пригрозив Сеулу, що в разі конфронтації перетворить сусідню країну на попіл. За його словами, він не буде починати війну в односторонньому порядку, але й не має наміру її уникати. Також він заявив, що не бачить сенсу у політиці примирення та об’єднання з Південною Кореєю. При цьому  Кім Чен Ин  висловив задоволення тим, що північно-корейські підприємства "бездоганно виконують план оснащення" військових з'єднань та ракетних частин новітніми озброєннями. Разом із тим він наголосив на необхідності випускати більше озброєнь та бойової техніки. Одними войовничими заявами Пхеньян не обмежується. Він вдається і до небезпечних військових провокацій. 5 січня КНДР випустила 200 снарядів у напрямку Південної Кореї, які влучили в морську буферну зону на північ від північної обмежувальної лінії, тобто фактично морського кордону з Південною Кореєю. А нещодавно Північна Корея запустила декілька крилатих ракет у напрямку відкритого моря, які впали у воду між Корейським півостровом та Китаєм. Напруженими залишаються відносини між Гаяною та Венесуелою у зв’язку з референдумом, проведеним 3 грудня 2023 року останньою щодо анексії багатої на нафту гаянської провінції Ессекібо. Референдум був організований президентом Венесуели Ніколасом Мадуро з метою розширення своєї підтримки напередодні виборів, які мають відбутися цього року. Повернення контролю над Ессекібо підтримується переважною частиною населення, як проурядовими, так і опозиційними силами. При цьому спостерігачі зауважують, що Мадуро в питанні анексії використовує й інструменти, випробувані Росією в Україні, у т.ч. роздачу паспортів жителям провінції. Венесуела залишається вірним союзником Росії, однією з небагатьох країн, які стабільно підтримують Москву під час голосування резолюцій ГА ООН, пов’язаних із засудженням агресії проти України та анексії українських територій. Варто відзначити і залежність Венесуели від Росії у військовій сфері. Її збройні сили широко використовують російську зброю - від автоматів Калашнікова до літаків Су і систем ПРО, а російські інструктори здійснюють підготовку збройних сил. Зараз питання Ессекібо розглядається в Міжнародному суді ООН. Однак деякі оглядачі не виключають в подальшому і конфліктного розвитку ситуації. Події на Близькому Сході та війна Росії проти України дещо відвернули увагу світу від ще одного неспокійного континенту – Африки, де Росія також відіграє певну деструктивну роль. Результатами російського впливу стали військові перевороти в окремих державах, з їхньою переорієнтацією з Заходу на Москву, з демократичного урядування на автократію, із залученням Росії до розграбування корумпованими режимами природних багатств Африки і штучною підтримкою контрольованої нестабільності. У травні 2021 р. військовий переворот відбувся у Малі, у вересні 2022 р. – в  Буркіна-Фасо. Нові хунти обрали орієнтацію на Москву та стали залежними від присутності бойовиків ПВК "Вагнер". У липні 2023 року цей процес продовжився в Нігері. Приводом для цих перевороті стала активізація джихадистських угруповань, які з 2012 року перетворили Західну Африку на один із найбільш нестабільних регіонів планети. І це не всі країни Африки, де протягом останніх років військові дозволили собі зловживання владою. У цьому списку можна згадати і Чад, і Судан, і Габон, хоча природа переворотів там була дещо іншою. Ще в декількох країнах спроби переворотів (Гамбія, Гвінея-Бісау, Сан-Томе і Принсіпі) та змова військових (Сьєрра-Леоне) зазнали невдачі. Хоча не в усіх країнах очевидним є пряме російське втручання, агресія Росії проти України все ж таки залишається одним із факторів посилення нестабільності на континенті. Як мінімум, вона сприяє зростанню цін, зокрема на продовольство, що призводить до загострення соціальних і політичних суперечностей.
we.ua - КБФ: Росія провокує нестабільність по всьому світу
Середа 28 Лютого

14

°

Хмарно

6° - 15°

0 %

1018 мм

3.69 м/с

  • 16:00

    15°
  • 19:00

    11°
  • 22:00

    10°
  • 01:00

    9°
  • 04:00

    9°

Що не так з цим дописом?

Захисний код

Натискаючи на кнопку "Зареєструватись", Ви погоджуєтесь з Публічною офертою та нашим Баченням правил