Український тиждень

Уже 105 років минуло від угоди, яка поховала спробу українців звільнитися відкритим фронтом від московсько-більшовицької окупації, — Ризької угоди. Тоді поляки домовилися про мир і поділ територій із московськими комуністами та їхніми «українськими» маріонетками, не запросивши до переговорів свого нещодавно оформленого офіційного союзника — уряду Української Народної Республіки. Ті події є важливим уроком не лише для історії, а й для сьогодення. Адже тоді, як і сьогодні, кожен союзник прагне насамперед забезпечити власні інтереси.

Воювали разом та домовлялися без представників УНР

Те, що сталося, було наслідком попередніх подій, які виявилися досить напруженими для всіх сторін, та ще й відбувалися в умовах, коли світ ледь-ледь переводив подих після Першої світової війни.Варшавська угода. У квітні 1920 року фактичний диктатор УНР Симон Петлюра та його уряд пішли на відчайдушну спробу продовжити боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів і забажали миру та співпраці зі щойно відновленою Польщею. Очільник поляків Юзеф Пілсудський був готовий об’єднати зусилля проти більшовицької Москви, але цей союз від початку був нерівним. Уряд УНР погоджувався на територіальні поступки — залишення більшої частини Західної України полякам — в обмін на польську підтримку української державності та військову співпрацю.Навесні польсько-українські війська вирушили на Київ, проте надовго втримати місто не змогли. Відступили під натиском так званої Червоної армії, яка під час стрімкого рейду ледь не захопила Варшаву. Важливим епізодом цієї кампанії стала оборона міста Замостя наприкінці серпня 1920 року. Тоді підрозділи Армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка відіграли ключову роль у стримуванні наступу військ більшовицького воєначальника та символу червоної кінноти Сємьона Будьонного.Пізніше сталося «Диво на Віслі», коли польські війська та ополчення відкинули більшовиків від столиці. Однак усі розуміли, що ця перемога стала можливою, зокрема, після «Дива під Замостям».Пізніше поляки пропонували генералові Безручку свій найвищий військовий орден, та він відмовився, зазначивши, що тоді воював передусім за Україну.Засідання делегацій у РизіПісля Варшавської битви сторони були виснажені війною, а перспектива її продовження вимагала нових людських і матеріальних ресурсів. Більшовики, втративши надію захопити Польщу, прагнули повернути наступальні сили проти монархістів та УНР, тому були не проти замиритися із Пілсудським. Польські політики, маючи непогані для себе територіальні здобутки, прагнули їх закріпити і домогтися прийнятного миру. Керівництво ж УНР, яке перебувало на чужій території, не мало вибору, окрім як відновлювати бойові дій проти більшовиків та очікувати допомоги варшавського союзника.Читайте також: Ризький шок Та вже восени 1920 року поляки, які до того вели перемовини в Мінську, перемістили їх до Риги, де визначили не лише фатальний для українців розподіл територій, а й, зрештою, такий, що виявився фатальним і для самої Речі Посполитої. Адже не минуло й двох десятків років, як більшовики знову вдерлися до Польщі, та цього разу вже не залишили їй жодних шансів на порятунок.

Спогади українських дипломатів про Ригу:

Володимир Кедровський, посол УНР у Латвії, Естонії та Фінляндії, який спостерігав за перемовинами у Ризі залишив докладний спогад про ту ситуаціюНайвиразніше атмосферу Ризьких переговорів передав Володимир Кедровський — дипломат Української Народної Республіки, який представляв її інтереси в Латвії, Естонії та Фінляндії й уважно стежив за перебігом польсько-більшовицьких перемовин.Він передає атмосферу, в якій довелося працювати. Закордонні журналісти цікавилися думкою українців про перемовини, затамувавши подих чекали, чи визнає Польща існування совєцької України, а представництво УНР не мало чітких інструкцій щодо подальших дій.Володимир Кедровський зауважував, що польський посол у Латвії Вацлав Каменецький запевняв його: інструкції польській делегації щодо українського питання нібито випрацювали у Варшаві за погодженням з урядом УНР. Такі заяви створювали враження, що польська дипломатія не збирається вирішувати українське питання без відома українців. Вагомим було питання повноважень «української совєцької» делегації, тобто маріонетки Кремля. Дипломат описує, наскільки багато серед іноземних журналістів було віри, що Польща не піде на таку авантюру і не зрадить союзників. Але реальність була іншою: перевірочні комісії завершили роботу, і очільник делегації від Польщі Ян Домбський оголосив, що повноваження «совєцько-української» мирної делегації визнано задовільними.Особливо болісним для Кедровського стало те, що польські представники не просто ухвалили рішення, яке суперечило очікуванням українців, а й намагалися пояснити його нібито попередньою згодою уряду УНР. У спогадах дипломат передає розмову з польською делегацією, що відбулася вже після того, як він разом із Сергієм Шелухіним, якого УНР делегувала на Ризькі перемовини, та іншими представниками української сторони намагався з’ясувати обставини ухваленого рішення:«Ясно було, що всі члени польської делегації зговорилися різними аргументами доказувати нам, що поляки так поступили також в інтересах українських державників, бо, мовляв, ні армія, ні уряд УНР тепер не в стані далі продовжувати боротьбу, а треба їм мати певну передишку…. Не стану тут пригадувати деталі, може це зробить хтось інший, а для мене все було в тій кімнаті отруєно неправдою, брехнею й старанням замилити очі “дурненьким українцям”».Обкладинка спогадів Володимира КедровськогоТакож Володимир Кедровський досить яскраво означує почуття дипломатів, які опинилися у ситуації, коли долю їхньої держави вирішили без них, та ще й переконували, що це на краще для всіх сторін:«Вийшли ми звідти з тяжким почуттям і почуванням якоїсь огиди. Так немов ми були серед людей, з якими нижче нашої гідности було не то, що говорити, але й стрічатися на вулиці. Ніхто не зміг сказати отверто й ясно: “Так, ми признали радянську Україну. Нам цього треба. Ви тепер зеро й нема чого нам більше з вами возитися!”. А то ні, кожний доказував, що вони наші “щирі приятелі”, що все зроблено в Ризі в обопільних інтересах і навіть по згоді з урядом УНР, який цьому перемирʼю був радий. Я навіть не міг сказати, що більше мене обурювало, чи поступовання Домбського з його обіцянкою на перемир’я, яка давала можливість большевикам негайно, не чекаючи дійсного перемир’я, концентрувати свої війська проти армії УНР й, не оглядаючись на польську армію, повести контр-наступ проти армії УНР, чи обурюватися на оті сакраментальні завірення, що все, що робиться- робиться “за вашу й нашу вольносьць!”»Додав гіркоти до цього враження Володимир Кедровський і спогадом про інформаційну кампанію, яку проводив колишній союзник: «В додаток до того, що Польща в Ризі зраджувала свого союзника, вона ще розповсюджувала наклепи й брехню, щоб дискредитувати перед чужим світом українську армію та відібрати від неї симпатії тих, що розуміли роль української армії в боротьбі проти большевицької Росії й ставилися прихильно до підтримки тої армії. Полякам треба було обкаляти свого союзника, щоб тим хоч трохи послабити вражіння від своєї зрадницької поведінки супроти тої армії, яка хоробро билася на полях Поділля з вдесятеро переважаючим ворогом».Надісланий із Варшави на переговори знаний український юрист Сергій Шелухін тоді не зовсім орієнтувався у ситуації. Їдучи у Ригу, він був упевнений, що УНР братиме участь у перемовинах і що Польща не піде на крок, який фактично заперечував би її союз із Петлюрою. Він згадував:«Так інформували мене і в нашім міністерстві закордонних справ, а коли посол з Латвії, Кедровський, прислав з Риги телеграму, що поляки визнають совєтський уряд на Україні, то цьому, покладаючись на інформації варшавських дипльоматів, в міністерстві у нас настільки не повірили, що там писали мені перебалакати з Кедровським і сказали йому уважніше ставитись до своїх донесень».Лист Шелухіна про Ризький договір, обкладинкаСитуація, коли представник від УНР уже міг тільки висловити протест проти прийнятого поляками із більшовиками договору, дуже обурили Сергія Шелухіна. В цьому він вбачав не тільки зраду союзників, а й некомпетентність своїх колег. Про це він пізніше написав не одну статтю із докладним розбором юридичних аспектів тодішньої міжнародної ситуації.Спогади керівника уряду УНР Ісаака Мазепи дають змогу побачити ширші наслідки Ризького договору для українського політичного середовища, уряду УНР та інтернованих військових. Фактично це були катастрофа й крах надій, які протягом кількох років плекали урядовці в закордонному центрі УНР у Тарнові, а військові — в таборах для інтернованих:«Поки не був підписаний Ризький договір, у Тарнові жили переконанням, що до замирення між Совітською Росією та Польщею не дійде і що дальша війна неминуча. Пригадую, в розмовах зо мною Петлюра, а також Тютюнник майже кожного разу підкреслювали, що миру між поляками і большевиками не буде, і що на весну 1921 року треба чекати подій… Після підписання Ризького договору, в Тарнові і в таборах, як я сказав, ще погіршало. Хоч поляки запевняли, що все буде гаразд, але на ділі було інакше. Як наслідок цього, українські вояки в таборах, а також урядовці в Тарнові та Ченстохові почали рятувати себе “самотужки”. Багато молоді перебиралося в Чехію, де знайшли змогу вчитися».

А що думали поляки?

Як відомо, сам Юзеф Пілсудський і його прибічники вважали Ризьку угоду певною мірою поразкою. Очільник держави якось навіть вибачався перед українськими вояками за невиконання домовленостей. Проте варто розуміти, що у відродженій Речі Посполитій на той час відродилися й імперські прагнення, про що писав ще один український дипломат Тиміш Олесіюк:«Я був учасником секретарем перед цим на переговорах і при підписанні Українсько-Польського Договору і чув урочисті запевнення представників Польського Уряду, що нововоскресла Польща не повторить вже своїх колишніх політичних трагічних помилок і не піде шляхом підбоїв і ворожнечі супроти українського народу. Навпаки, вона шукатиме сталої приязні й міцного союзу з Самостійною й Незалежною Українською Народньою Республікою для успішної оборони від спільного смертельного ворога — Московщини. Тепер, в часі польського тріюмфу, мені стало виразно видним повне замовчування (не лише польскими масами, а й польськими урядовими чинниками) факту польсько-української угоди й союзу. Попередні урочисті польські запевнення виявилися звичайним дипломатичним блахманом. пустоцвітом, без яких-будь позитивних консеквенцій на майбутне. Натомісць реальним чинником у польсько-українських народніх стосунках закріплювався ідейний вміст гасел, виписаних на численних плякатах, обношуваних польською юрбою по вулицях Варшави. На них було написано: “Вільно, Мінськ, Кіюв, Каменец-Подольскі — до Польскі!”. Дивлячися на такі гасла та зводячи до купи свої спостереження й враження — я остаточно прийшов у своїй свідомості до політично-історіософічного висновку, що дуже добре уклався в ляпідарній формі нашого народнього прислів’я: “3 того дива не буде пива!”».Подібними мотивами член польської переговорної делегації на переговорах із більшовиками Станіслав Грабський пояснював і нападки «пілсудчиків» на Ризьку угоду: «На передній план кампанії, спрямованої на те, щоб перешкодити ратифікації сеймом мирного договору із Совєтською Росією, вийшла численна на той час у Варшаві спільнота польських землевласників і діячів національно-культурного руху із Мінської та Могильовської земель, а також із районів Константинова, Кам’янця, Проскурова й Вінниці… Їхня гіркота була цілком зрозумілою. Адже понад сто років їхні родини, попри незліченні переслідування, не лише самі вперто зберігали вірність своїй національності та вірі, а й докладали величезних зусиль, щоб на землях, які до поділів входили до складу Польської Речі Посполитої, зберегти якщо не перевагу, то принаймні міцні позиції польської культури. І ось настав момент, коли в їхніх рідних краях уже були польське військо й польська адміністрація. А тепер, після блискучої перемоги над Віслою та Вкрою, Польща від них відмовляється, залишає їхні домівки, маєтки, парафії, могили — могили їхніх предків — за своїми кордонами».Сентимент зради колишнього союзника в умовах, коли йшлося про територіальні надбання, не надто хвилював польську сторону. Вони навіть вбачали за ліпше, аби в Росії перемогли більшовики, аніж монархісти, адже тоді було б складніше домовлятися про території. «Ризьке Андрусово», як називали Ризьку угоду українці, приносило полякам чимало переваг, тоді як продовження війни з більшовиками за демократичну Україну значно менше відповідало їхнім інтересам.Пізніше, коли Польща після Другої світової війни знову впала у залежність від Москви, вояк армії УНР Семен Левченко не без осуду писав: «Нехтування природнім українським союзником проти Москви повторилося й у цілком недавніх часах в 1920 році. Ми, співучасники тих подій, ще не забули, як то прийшло тоді до спільної боротьби проти комуністичної Москви, коли вона тільки-но починала вбиватись у нове імперіялістичне пір’я. В кривавій боротьбі “за нашу і вашу Волю” українська армія весь час була чесним і добрим партнером. Так, коли довелось їй покинути рідні терени, то вона чесно дотримувала раз даного слова й, вірна заповітам військової чести, боронила далі вже польські землі. .. А що далі сталось? Кінчилось так, як і раніш. Ризький договір був у нових умовах повторенням лихої па м’яти Андрусового миру. . . І тоді й тепер український союзник був залишений на поталу Москві. Хто знає, чи не платить і не заплатила тепер Польща за свою провину перед українським народом у 1920 році? Якби тоді не було кинуто на поталу українського союзника, якби перемогу над большевиками було доведено до кінця (а до того вже було дуже близько, бо на Україні в большевицьких тилах починались повстання) хто знає, як виглядав би тепер світ. Запевне третій московсько-большевицький Рим не стояв би так міцно й не вимахував би своїм енкаведистським батогом над Райном і Дунаєм».На продовження цієї думки можна припустити, що й сучасна загроза для України з боку путінської Росії, можливо, не була б такою значною, якби століття тому поляки, а згодом і решта світу не визнали більшовиків рівноправними партнерами.Ризька угода — це не лише важливий урок про наслідки переговорів «за спиною союзника», а й нагадування про те, з ким варто укладати угоди, а кого слід ізолювати й уникати співпраці, хай які тимчасові вигоди вона обіцяє. І так само, як 105 років тому, сьогодні претендентом на тотальну міжнародну ізоляцію є геноцидально-варварська Москва.