Український тиждень

Є люди, чий життєвий шлях здається доброю ілюстрацією того, що неподоланих перешкод немає. Коли ми шукаємо орієнтири в часи випробувань, варто прислухатися до тих, хто вижив у жорнах історії, зміг вибудувати власну успішну долю і змінити світ довкола.
Богдан Гаврилишин — саме з таких. Хлопець із тернопільського села, який у 18 років пройшов нацистський трудовий табір, важку фізичну працю, голод і відчайдушну спробу втечі. А після війни, опинившись у таборі для переміщених осіб без жодних гарантій на майбутнє, наважився на радикальний крок — виїхати до Канади й стати звичайним лісорубом. Вже за кілька років канадські газети вийшли з сенсаційними заголовками про українського лісоруба-іммігранта, який склав іспити й вступив до Університету Торонто. Це був початок сходження людини, яка створила себе сама.
Здобувши фах інженерно-економічного спрямування, Гаврилишин став топ-менеджером світового рівня, виступав співавтором концепції сталого розвитку та консультував уряди в розв’язанні кризових ситуацій. Та хоч би де він був, потискаючи руку найвпливовішим людям світу, він представлявся з незмінною гордістю: «Гаврилишин, українець».
Його рецепт стійкості для особистості та суспільства полягав у розумінні ефективності. Як гуру з антикризового менеджменту, він вірив: вихід із будь-якого занепаду пролягає через формування критичної маси компетентних, освічених і принципових людей. Саме тому він інвестував свої ресурси і час у молодих українців, щоб вони вивчали найкращий європейський досвід і поверталися змінювати власний дім.
У сторіччя Богдана Гаврилишина пропонуємо звернутися до його книжки «До ефективних суспільств», що містить рецепт того, як вистояти й збудувати державу, якою можна пишатися. Перший варіант книжки Богдан Гаврилишин написав англійською 1979 року, в 1990-му вона вийшла друком українською (автор повернувся на Батьківщину в 1988-му, як він пише – «щоб в якийсь спосіб почати формувати незалежну державу»). Він вірив в майбутнє України і закликав «велико мріяти». У післямові до видання 2009 року Гаврилишин пише:
«Україна народилась у радості й без зайвого болю. Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу, — все це залишило глибокі сліди. Послабилися національна свідомість, гордість, самопошана, патріотизм. Закоренилися різні комплекси, дещо хибне розуміння місця України у світі. Мова і культура корінного народу опинилися під серйозною загрозою. Саме на такому тлі треба аналізувати, що сталося за останні 20 років, і думати про те, що має статися в наступних 20.
Відроджена Україна була інституційним «малям» і переживала дитячі хвороби. При владі лишалися люди, виховані за радянського періоду. Початковий економічний стан був дуже поганий. Треба було творити інституції незалежної держави. З’явилося багато іноземних радників, які, однак, не виявляли великого натхнення й зацікавленості, також були вітчизняні політичні опортуністи та бізнесові паразити. Демократії важко процвітати на пострадянському ґрунті. Тому зловживання владою і некомпетентність залишаються й на даний час.
Держава, однак, закріпилася. Вона є. Були вже позитивні періоди (літо 1996 року, 2000–2001 роки). Найважливіше — Помаранчева революція, яка виявила справжню якість і потенціал більшості народу, закріпила демократію. Фундамент у нас тепер досить солідний. Базуючись на ньому, на зміні поколінь, можна бути оптимістичними в оцінці майбутнього. Треба, проте, бути терплячими, бо пройде ще 15–20 років, аж поки ми очистимося від усіх наших інституційних хвороб, змінимо суспільний лад, станемо на впевнений шлях розвитку, ввійдемо до групи країн, які можуть собою пишатися…
Доля України в руках українців.
Будемо сподіватися, що ми готові до такого виклику».
Розмірковуючи над тим, що допоможе здолати тягар колоніальної спадщини та сформувати міцний інституційний фундамент, Богдан Гаврилишин бачив головну рушійну силу у творенні нової провідної верстви:
«Які основні передумови, щоб Україна досягла стану “нормальної держави” з вищезгаданими характеристиками? Найголовніше — це прихід до влади в усіх її гілках і на всіх рівнях нової справжньої політичної еліти, яка була б більш професійною і патріотичною, готовою працювати для суспільства, а не тільки заради власних інтересів. Це люди, які б не несли на собі тягар радянської спадщини і не діяли як чиновники колонії, хоча пам’ятали б про високий рівень науки й освіти у природничих науках, досить добру систему охорони здоров’я у Радянському Союзі. Ці люди знатимуть іноземні мови, читатимуть першоджерела, спілкуватимуться з іноземцями прямо, а не через перекладачів. Це люди, які вже виросли із сучасними засобами інформації і комунікацій. Це люди, які подорожували світом, знають, які країни і завдяки чому є “нормальними”, мають добру мережу професійних і особистих знайомих в Україні та поза її межами, не мають зайвих ілюзій щодо “цивілізованих країн”, а тому і жодних комплексів меншовартості.
Чи з’явиться така нова еліта? Вона вже виростає на наших очах. Зараз потрібно багато критичної маси таких людей, які б домінували у парламенті, Кабінеті Міністрів, адміністрації Президента. Нова еліта потребуватиме мобілізуючого бачення майбутньої України і спричинить природний відхід від влади теперішньої генерації, що нині керує країною. Допоможе й те, що повернуться з-за кордону багато недавніх емігрантів, які там навчались і набули хорошого досвіду. Як свідчить приклад деяких інших колишніх радянських країн — це станеться, тільки-но економічні перспективи в Україні поліпшаться, уряд й підприємства виявлять волю та вміння запропонувати цим людям цікаву працю».