Український тиждень

У ці жовтневі дні 2026 року українська наукова й музейно-культурна спільнота відзначає 150-річчя від дня народження Сергія Єфремова (1876–1939) — «патріарха української ідентичності», талановитої і трагічної постаті ХХ століття. Проведені наукові і просвітницькі заходи свідчать, що Сергій Єфремов залишається і через столітній відрізок часу для сучасної України цікавим, актуальним, непересічним своїм ґрунтовним науковим доробком, влучними думками, передбаченнями, спостереженнями та історичними узагальненнями. Цей великий українець викликає повагу як своїми особистими якостями (працелюбством, інтелігентністю, глибокою ідейністю, талантом, чесністю; сучасники назвали його «совістю» української нації), так і різними гранями подвижницької праці, які стали сферами його самореалізації (творчої, наукової, громадсько-культурної).
Сергій Єфремов
Сергій Єфремов — активний учасник українського націєтворення, процесу, який розгорнувся в Наддніпрянщині з другої половини ХІХ ст. і тривав до 1917 р. Основним сенсом національних заходів у той період стало збереження основ української ідентичності в умовах імперської окупації Наддніпрянщини. Сергій Єфремов — один із найталановитіших публіцистів українських періодичних видань, які почали відроджуватися в Наддніпрянській Україні після 1905 року за його ж участю, блискучий і гострий на слово полеміст, захисник українського національного життя від вигадок і намовок українофобів. У молодій українській періодиці талановитий С. Єфремов почав друкувати і свої літературознавчі студії: ґрунтовні статті про творчість і спадщину Тараса Шевченка, з невідомими біографічними фактами про Кобзаря, цінні нариси про розвиток українського літературного процесу в його іменах, творах, позитивних і негативних тенденціях, які насторожували автора, часто викликали сміливу і відверту критику.
Читайте також: «Рада» — єдина щоденна українська газета Наддніпрянщини — у цікавих фактах своєї видавничої історії
У період становлення української преси Наддніпрянщини (1905–1914 роки), публіцистика Сергія Єфремова стає однією з його найвиразніших творчих граней. Їй притаманні актуальні теми, самобутній авторський стиль, образність, широка обізнаність автора із темою, яку він висвітлював, фактична доказовість у дискусіях і полемічних перепалках із опонентами, негайні і обґрунтовані відповіді на несправедливі інсинуації. Публіцистична спадщина С. Єфремова об’єднала величезний масив (у кілька тисяч) різножанрових матеріалів: статей, нарисів, циклів, окремих книжкових видань. У ній відобразилися уважні, часто критичні, часом — прогностичні, або болісні спостереження С. Єфремова над важливими суспільними явищами і процесами, які він вивчав, осмислював, в яких шукав причинно-наслідкові маршрути, доводячи закономірність, винятковість, або трагізм. У багатовекторній за тематикою публіцистиці Сергія Єфремова початку 1900-х років, провідне місце зайняло національне питання, актуальне й болюче для кожного українця, якому довелося пережити московську окупацію у різні історичні періоди, і відчути її агресивну, несправедливу і жорстоку природу.
Редакція газети «Рада»
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів підняв у національній пресі, зокрема в газеті «Рада» (1906–1914), питання про російський централізм і доктрину великодержавності, що сформувалася на ньому. Публіцист сміливо назвав російський шовінізм ментальною особливістю росіян, пануючою у всіх соціальних і політичних прошарках їхнього суспільства.
Сергій Єфремов заявив про російський централізм як про основу державної імперської політики щодо поневолених народів, яка відзначалася повним ігноруванням національного питання і неприхованим національним гнітом.
Публіцист сміливо констатував відсутність у Російській імперії державної національної політики та пояснював це тим, що самі росіяни, як пануюча нація, у своїй історії ніколи не зазнавали національного поневолення і підпорядкування іншим націям. Це й сформувало у них почуття зверхності і нерозуміння національних потреб народів, які у різний спосіб потрапляли під їхнє панування. Сергій Єфремов відзначав, що росіяни ставилися до поневолених народів із позицій пануючого народу: забороняли їм національно-культурний розвиток, знищували історичну пам’ять, викрадали кращі літературні імена, історичні й культурні здобутки, переслідували національно свідомих представників тієї чи іншої нації, застосовували щодо них репресії. На думку С. Єфремова, саме ментальні особливості росіян і відсутність в їхній історії національного гніту, зробили їх націоналістами (шовіністами), нетерпимими і ворожими до підкорених народів. Публіцист вважав російський централізм і ментальні особливості московитів великою загрозою як для України, так і для інших народів імперії, які в умовах імперського панування були фактично національно безправними.
Сергій Єфремов неодноразово відзначав тотальний характер російського централізму, його притаманність усім суспільним групам і політичним силам. У зв’язку із цим, він застерігав українців від довіри, наприклад, так званим «харошим» росіянам, які позиціонували себе лібералами, гуманістами, або інтелігентами помірковано-демократичних світоглядів. С. Єфремов називав нові російські політичні сили, сформовані на початку ХХ ст., облудливими і небезпечними для українців. Маркером для визначення їхньої справжньої сутності публіцист вважав позицію нових партій і політиків до національного питання. За його уважними спостереженнями, на цій платформі усі росіяни (праві, ліві, центристи, реакціонери й ліберали) ставали одностайними: не визнавали національних потреб народів, доводили у своїх творах, публічних виступах досконалість і зверхність російської мови, історії, літератури над мовами й культурними здобутками інших народів, «присвоювали» собі імена талановитих представників інших народів (письменників, художників, публіцистів), формували штучну ідеологію одного народу, його спільних культурних, моральних, історичних цінностей.
Сергій Єфремов ще 100 років тому розвінчував природу російського шовінізму, яка сиділа в кожному росіянину, і лише прикривалася масками інтелігентності, лібералізму, гуманізму.
Він не визнавав і так званого поміркованого російського націоналізму, виразником якого стала конституційно-демократична партія (кадети). Бо у своїй програмі ця партія, як і інші російські партії, не відображала національного питання, ігнорувала національні потреби багатьох народів, підтримуючи у такий спосіб шовіністичну імперську національну політику.
Читайте також: Єфремов: наука і критика в боротьбі за ідентичність
С. Єфремов розвінчував і ставлення до національного питання так званих російських письменників-гуманістів, які захищали «униженныхъ и оскорбленныхъ», демонстрували у своїх творах до них співчуття і висловлювали підтримку. Український публіцист був здивований тим, що ці «гуманісти» серед соціальних кривд російської дійсності не помічали болісних фактів національної несправедливості, не бачили мільйони пригноблених співвітчизників, позбавлених елементарних умов для їхнього національно-культурного розвитку. Ці мільйони, за словами С. Єфремова, стали невидимками для російських письменників, не викликали в них жодних реакцій. Причина такого ставлення, за словами С. Єфремова, ховалася в тому ж таки російському шовінізмі, національній зверхності, яка у цьому випадку маскувалася «гуманізмом». С. Єфремов зауважував і складні взаємини між українською та російською інтелігенцією, пояснюючи їх також шовіністичними амбіціями росіян, які перешкоджали формуванню конструктивних взаємин між двома народами.
С. Єфремов зауважив відсутність національного питання і у програмах популярних російських соціал-демократичних партій, які приваблювали своїми соціально-економічними обіцянками, політичними гаслами, але цілком ігнорували національні потреби поневолених народів, ніби їх і не було у реальному житті.
Це стало ще одним промовистим фактом на підтвердження висновку С. Єфремова про тотальний характер російського шовінізму, про щільну просоченість усіх різновидів російської громадської і політичної думки доктриною великодержавного централізму і націоналізму. Їхню сутність і можливі трагічні наслідки у взаєминах між націями в історичній перспективі С. Єфремов відобразив в одному зі своїх нарисів 1909 р. із публіцистичного циклу «З нашого життя» в газеті «Рада». Зокрема, писав: «І тим більша небезпека для великоруського та звеликорущеного громадянства лежить в проповіді націоналізму, що воно всією своєю історією, традиціями й вихованням дуже нахильне до централізму державного і національного. Це той ґрунт, на якому насіння націоналізму дуже добре приймається й дає великий урожай — але урожай кукілю і зіновати, що можуть зовсім засмітити й занечистити поле щиролюдських стосунків між націями під одним дахом і виявитись кінець-кінцем в війні всіх проти всіх — війні, що всією вагою своєю впаде на плебейські, слабші, не зміцнені ще нації» (1909, № 105, с. 2).
Сергій Єфремов гостює у с. Кононівка, у родини Чикаленків
С. Єфремов у публіцистиці розкривав і форми імперського націоналізму щодо України та їхні наслідки. Однією із них стали безпрецедентні імперські заборони другої половини ХІХ ст. на український друк; вони діяли кілька десятиліть і були великим випробуванням для творчих українців. Публіцист виразно відобразив становище українських письменників і публіцистів, в умовах дії Емського указу 1876 р. Зокрема, писав: «Коли на сторінках реакційної преси було повно злостивих вигадок, глузливих вихваток проти українства, коли «Московскія Ведомости», «Новое Время», «Кіевлянинъ» регулярно містили тенденційно-брехливі статті, в яких перекручували факти, переинакшували мету і завдання українства, глузували з його так, як тільки може лакей з натури глузувати з супротивника з сканатованими руками, завʼязаним ротом і одрізаним язиком» («З нашого життя», 1909, № 99, с. 2). Із власного досвіду С. Єфремов знав, як важко, а часом і неможливо було, в умовах відсутності українських періодичних видань, захистити українську думку, позицію, факти від наклепів та інсинуацій численних ворогів, які будь-яким проявам українського життя приписували ознаки «мазепинства і сепаратизму». Українофоби друкували й поширювали будь-які вигадки на українців, а вони не мали жодної інформаційної платформи відповісти на них, протистояти неправді, злу, невідповідностям. У тих умовах залишався єдиний варіант — поступова російська преса, яка друкувала й українських авторів. Але в ній треба було писати лише російською мовою і чекати довгих черг на публікації, які з друком втрачали свою актуальність, були на злобу вчорашнього, або й позавчорашнього днів. Бо й там, у редакціях так званих ліберальних газет, сиділи ті ж само російські шовіністи, які були не раді українцям, не квапилися вчасно дати їм можливість відреагувати на гарячу тему, гідно відповісти опонентам.
Читайте також: Євген Чикаленко про московитів: їхню ментальність, імперські амбіції, «хароших русских»
Із відміною заборон на український друк на початку 1900-х років, українська мова продовжувала зазнавати утисків і репресій з боку російських шовіністів та їхніх «малоросійських прислужників», що працювали на провідних адміністративних посадах, у редакціях відомих видань. Але ситуація для українців значно покращилася, адже вони вже мали власну пресу, і на кожен вигаданий факт і приниження давали достойні відповіді. Одним із захисників українського національного життя став і С. Єфремов, провідний полеміст молодої української журналістики. Найчастіше йому доводилося відповідати авторам київської чорносотенної газети «Кіевлянинъ». Для них, за словами С. Єфремова, українське слово, видання, заходи були тригерами, подібними до червоного кольору для розлюченого бика.
Українофоби приписували українцям сепаратистські наміри, трактували український рух не як внутрішній процес зі своїми стратегічними завданнями, а як «зовнішню інтригу» європейських держав, з метою послаблення, а може і розвалу російської імперії. У поле зору українофобів потрапляли будь-які факти українського життя, вони їх трактували, як того хотіли: перекручували, приписували антидержавні наміри, зовнішню підтримку тощо.
Редакція газети «Рада»
С. Єфремов називав матеріали чорносотенних видань про українців політичними доносами, які провокували численні заборони і репресії проти українського руху. Наприклад, київський українофоб А. Савенко звернув увагу на декламування учнями віршів і виконання пісень українською мовою на літературних вечірках у церковних школах. Він трактував такі заходи як проникнення «крамольного духу», у формі українофільства, у сферу церковної освіти, та закликав адміністрацію негайно заборонити їх. Цей же автор був «стривожений» і поширенням українських книжок видавництва «Час» у шкільні бібліотеки, підозрюючи їх у сепаратистському змісті. С. Єфремов не залишав подібні інсинуації без відповідей, які друкував в газеті «Рада». Публіцист чітко окреслив сприйняття українського національного життя російськими шовіністами: усякий прояв українства (в одязі, друкованому слові, культурних заходах) вони трактували як ознаку неблагонадійності і сепаратизму. С. Єфремов підкреслював нетерпимість і ненависть російських націоналістів до українців, бо вони, за його спостереженнями, навіть «на сиву шапку і яскраву стрічку» дивилися із неприхованим роздратуванням.
Читайте також: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою
Сергій Єфремов зауважував і войовниче ставлення росіян до української мови, українських творів, авторів і видань. Зазвичай, в українському слові вони також бачили примару сепаратизму. До прикладу, публіцист уважно спостерігав за обговоренням у 1909 р. українського питання депутатами ІІІ Державної Думи. Тоді йшлося про запровадження української мови у початкові школи й судову сферу Наддніпрянської України. Ці питання були актуальними і логічними, бо у реальному житті українці дуже потерпали від засилля російської мови, але їх «провалили» російські депутати своїм «войовничим патріотизмом». С. Єфремов так коментував ті події у передовій статті «Мова в суді»: «Ще кілька слів про російську мову. Патріотичні промовці увесь час говорили про її красу, державність, величність і т. и. і з усієї сили обороняли її. Од кого ця оборона була? Хто нападався на російську мову? Хто хоче її принизити й як? Це так і лишилось невідомим, бо ніхто ніколи й не нападався на російську мову. Але така вже психологія зажерливости, що всяке чуже право розглядає вона як обмеження власного і на цій струнці добре вміють награвати патріоти. І вони награвали, галасливо й бундючно, пишними чужими фразами обороняючи те, проти чого ніхто не нападався» (1909, № 278, с. 1).
Сергій Єфремов заперечував і правдивість офіційних заяв про рівне становище українців з іншими народами Російської імперії, зокрема із московитами.
Своїм опонентам він формулював конкретні запитання: чому українським драматургам дозволяли писати українські твори, але забороняли їх ставити на сцені, тоді як у російському перекладі вони без перешкод здобували сценічне життя. Публіцист був стурбований і русифікацією театральних афіш у Києві, на яких назви відомих українських драматичних творів почали з’являтися російською мовою і звучали неоковирно, втрачали національний колорит: «Пошилися в дурні» — «Записалися в дураки», «Грицько на вечорницях» — «Гришка на журфиксах». С. Єфремова турбувала і така проблема: чому стаття одного змісту українською і російською мовами мала різні історії: перша після друку зазнавала репресій, а друга вільно йшла в інформаційний світ? Такими фактами публіцист відображав умови, в яких українцям доводилося формувати національне життя, видавати книги і періодику, писати статті і навіть розвивати театральне мистецтво.
Сергій Єфремов вперше у публіцистиці окреслив і наслідки імперського панування для Наддніпрянської України: її соціальної історії, національно-культурного і освітнього розвитку початку ХХ ст. За його словами, яскравим проявом російського централізму щодо України стала імперська політика тотальної русифікації. Вона включила: офіційні заборони на українську мову в адміністративно-судовій, освітній, видавничій, культурній сферах, знищення української національної історії, її підміну державницькою російською історією, зі спотвореними історичними процесами, фактами, героями. Наслідки русифікації публіцист називав справжніми національними трагедіями. Однією з них стала втрата українським суспільством частини своєї інтелігенції, яка перейшла на російське поле (громадське, політичне, публіцистичне). С. Єфремов вважав, що цей перехід вирвав із національної історії, літератури, культури ціле покоління талановитих українців. Публіцист відзначив умови, які сприяли переходу: за відсутності власного національного життя, освічені українці приставали до російських революційних організацій, партій, часописів. Вони їх приваблювали програмами перебудови суспільних взаємин, державного ладу на засадах справедливості. Революційні ідеї були популярними серед студентської молоді, їх прийняло чимало і українських студентів. Захоплення російськими революційними організаціями відривало їх від національного життя і русифікувало. У середовищі нових організацій та ідей студентська молодь забувала про власний народ, його національний гніт і безправність.
Сергій Єфремов відзначав, що навіть антидержавний російський революційний рух зіграв на користь російській шовіністичній політиці щодо українців. Для Наддніпрянської України він обернувся втратою частини інтелігенції та сповільненням українського руху на кілька десятиліть.
Сергій Єфремов констатував і трагічні наслідки для української ідентичності від загальної русифікації освіти в Наддніпрянщині. Публіцист писав, що саме російська школа завдала величезної шкоди національному життю України. Бо вона навчала українців за чужими програмами і підручниками, виховувала у дусі відчуженості та ворожості до власного народу. С. Єфремов відзначав, що російська офіційна школа сформувала справжню прірву між українцями за ідентичністю та молодими поколіннями, які змушені були вчитися в російських школах, бо у них не було іншого вибору. За словами С. Єфремова, російська школа, справжня «мачуха для українців», усіма своїми засобами «виїдала душу живу цілої низки молодих поколінь на Україні», «приспала національні інтереси та цікавість до свого народу». Публіцист неодноразово підкреслював, що офіційна російська школа стала величезним національним злом для України, бо цілі покоління українців «годувала» неправдою, прищеплювала їм переконання про провінційність української мови, про її народність, безперспективність національної освіти і культури, тощо. С. Єфремов відзначав, що нікчемна російська офіційна освіта, яка значно понизила освітній рівень населення Наддніпрянщини, відсторонила від власного народу мільйони молодих українців, пересадивши їх на ґрунт чужої ідеології, культури, літератури, журналістики.
Сергій Єфремов піднімав і болюче питання переходу окремих українських письменників на російське літературне поле і шукав пояснення тим сумним фактам.
У публіцистиці української газети «Рада» він вперше осмислив переходи у російську літературу Миколи Гоголя і Володимира Короленка. Пишучи про роздвоєність та трагізм таланту М. Гоголя, С. Єфремов писав про дві душі письменника: українську і російську (стаття «Жертва дводушности. До Гоголевого ювилею», 1909, №№ 65, 66, с. 2–3). На думку С. Єфремова, українська душа Миколи Гоголя була сформована його походженням і життям на Полтавщині, де промайнули дитинство і юність письменника, панська ж душа М. Гоголя з’явилася у зрілі роки його життя. Її сформували соціальний статус, сімейні традиції, відсторонення від місцевого люду, зверхні погляди на селян.







С. Єфремов не засуджував М. Гоголя, не називав його ворогом України, а підкреслював його заслуги перед батьківщиною: своїми українськими творами письменник привернув увагу багатьох сучасників до українців та їхньої культури. Публіцист відзначав патріотичний вплив творів М. Гоголя на багатьох його відомих сучасників. Зокрема, писав про особисте сприйняття у підлітковому віці «Тараса Бульби», який залишив глибокі борозни на його національних почуттях. С. Єфремов співчував стану творчого роздвоєння М. Гоголя, який вважав болісним та виснажливим, і стверджував, що кращі твори, образи й літературні сюжети були створені українською душею письменника, яка, через життєві обставини, поступилася другій душі, яка вже не була такою талановитою, і не розкрила письменника у всій повноті його літературних обдарувань.
С. Єфремов у газетній публіцистиці «Ради» влучно відреагував і на офіційні заходи з нагоди 100-літнього ювілею М. Гоголя, які припали на 1909 рік і супроводжувалися неприхованим «присвоєнням» росіянами письменника та імперськими заборонами українцям презентувати українську творчість М. Гоголя. Публіцист писав про великоросійську природу ювілейних заходів, які супроводжувалися «балалайками, російськими піснями і танцями», презентаціями М. Гоголя російським письменником. С. Єфремов звертав увагу і на український бік ювілею, який став ще одним фактом на підтвердження російської політики національного гніту щодо українців. В українських містах місцеві адміністрації забороняли усі заходи з українськими піснями, читаннями українських творів М. Гоголя і рефератів про письменника. У такий спосіб не дозволялося М. Гоголя презентувати українським письменником.
У публіцистиці С. Єфремова прозвучала і смілива відповідь російській націоналістичній газеті «Новое время», яка висвітлювала встановлення у Москві скульптурного монументу М. Гоголю на Нікітському бульварі (стаття «Препоганий фабрикат», 1909, № 98, с. 2). У сюжеті про памʼятник письменникові, якого собі присвоїли росіяни, бо звикли «цупити собі усе найкраще», раптом вриваються образливі вислови про «хохлацьку історію і політику» М. Гоголя. На них і відреагував С. Єфремов у звичній для нього манері писати сміливо, відповідати не емоціями і образами, а лише фактами.
Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя
Перехід письменника В. Короленка у російську літературу, С. Єфремов називав типовим для того часу явищем. Він визнав його результатом «внутрішнього змагання творчої людини між місцевим народним життям та потребами вищої культури» (стаття «З нашого життя», 1910, № 60, с. 2–3). Походячи з українських родин, маючи українське коріння, творчі люди певного кола цікавилися українством лише у певні періоди свого життя (писали твори українською мовою, брали сюжети з українського життя, створювали національні образи), а потім віддалялися від нього з різних причин: через його непопулярність, існуючі стереотипи (наприклад, про провінційність). Приклади переходів творчих українців у чужу літературу С. Єфремов також називав національними трагедіями і великими втратами для національних літератур.
Сергій Єфремов (ліворуч, перший у другому ряду) гостює у Кононівці
Однією із причин таких переходів, на думку С. Єфремова, стало українофільство другої половини ХІХ ст. Публіцист трактував його як ідейно недосконале, соціально обмежене і романтичне, слабке у боротьбі за власну ідентичність і характеризував представника тієї суспільної течії так: «Український інтелігент опинився […] людиною без грунту: народником без народу, націоналом без справжнього розуміння національности, культурником без культурних здобутків і засобів, політичним романтиком, що сахався політики і проповідував «полное согласіе съ властью», коли вона на цю проповідь відповідала забороною всього українського руху, одно слово, якимсь живим анахронизмом та осередком колючих контрастів» (1910, № 60, с. 2).
Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних
Сергій Єфремов одним із перших українських публіцистів актуалізував у пресі гостроту національного питання в умовах російського імперського панування, розглянувши його у різних проєкціях. Він заявив про російську централістичну (шовіністичну) концепцію як ментальну особливість росіян, які у своїй історії не зазнавали національного гніту.
Публіцист назвав російський централізм ідеологією усього російського суспільства. С. Єфремов це визначив за ставленням різних російських політичних сил і світоглядів до національного питання, яке фактично знімало маску з усіх росіян і демонструвало їхню шовіністичну сутність. Публіцист сміливо заявив про російський централізм як про основу імперської політики щодо поневолених народів, відобразив її наслідки для Наддніпрянської України. Сергій Єфремов назвав їх національними трагедіями і втратами, які значно сповільнили український національний рух, травмували українську ментальність, вплинули на освітній і культурний розвиток багатомільйонного народу. Сергій Єфремов став і захисником українського національного життя від наклепів та вигадок українофобів, доводячи у багатьох випадках конкретними фактами їхню безпідставність. Таким чином, газетна публіцистика С. Єфремова стала формою авторського осмислення національного питання, його глибоких рефлексій і спостережень, джерелом цінних фактів про українське національне життя та його умови. Її можна назвати й інформаційною платформою для захисту основ української національної ідентичності. Цей захист С. Єфремов вів постійно, впевнено, професійно і сміливо, і в цьому його величезна заслуга в українському націєтворенні початку ХХ ст.
Читайте також: Академік Єфремов — патріарх української ідентичності, «коронований» ворогом