Український тиждень

Настав перший тиждень після 17 жовтня (адже, на жаль, в історії сучасної Франції, можливо, буде «до» і «після» 17 жовтня).
Я думаю про комерсантів, яких пограбували тієї жахливої суботньої ночі та в неділю, і які побачили на світанку свої розтрощені вітрини, свої порожні полиці та своє зруйноване варварами життя, сповнене праці, надії та самопожертви.
Я думаю про пожежників, які зазнали погроз, в яких жбурляли каміння, яких принижували, іноді навіть травмували, і про те, що в Ліоні, Жуе-ле-Тур та Тулузі їм намагалися завадити, під улюлюкання, дістатися туди, де палав вогонь.
Я думаю про мешканців Ліможа, які бачили, як їхня міська ратуша, їхня «Нотр-Дам Республіки», — цей осередок пам’яті та життя, де покоління містян одружувалися, голосували, святкували народження дітей та вшановували своїх предків, — руйнувалася на їхніх очах та знищувалась пожежею.
Я думаю про сміттярів, яким втомлені від погромів бунтівники, ситі галасом і руйнуванням, котрі на світанку повернулися додому, щоб проспатися, залишили прибрати наслідки своїх трощень та брудні вулиці.
Я думаю про поліцейських, яких тижнями ображали, називали ворогами людства та вбивцями, і які в той день, а потім тієї ночі, залишалися на своїх постах, наражаючись на лють роззлюченого натовпу. Вони стоїчно витримували камінний дощ і зазнали численних поранень. Ці захисники миру заслуговують на вшанування з боку вдячної батьківщини.
Я думаю про тих брутальних невігласів, які трощили заради самого трощення, грабували, щоб перепродати, і знімали себе на відео для соцмереж з хештагом «Вкрадено 17 жовтня». Така от позначка для балаклави, пуховика, спортивного костюма чи парфумів, якими вони вихваляються як трофеями. Але я думаю також про не зовсім мудрих людей, яких красномовні негідники з партії «Нескорена Франція», з депутатським шарфом на плечах, переконали, нібито насильство є «законним», буцімто час настав «зруйнувати фортецю» і що не слід «піддаватися сторожовим псам, які закликають до спокою» (точні цитати… джерела та контекст доступні… чому б не створити парламентську слідчу комісію, яка б встановила відповідальність цих людей за цей спалах дикунства?).
Я думаю про сім’ї, які не можуть ні звести кінці з кінцями, ні оплатити шкільне приладдя для дітей, ні заправити машину, не обмежуючи себе, і чиї справедливі вимоги були заглушені галасом прихильників Меланшона, а потім, коли стало зрозуміло, що все пішло не так, — новим галасом симпатиків Чавеса. Так ніби учасники протестів були військом, що має крокувати в ногу, вони побігли ввечері на телебачення, де, в традиціях казарменої комедії, заповзялися закликати «народ» до «дисципліни» та «спокою».
Я думаю про обдурених старшокласників, яким обіцяли фахових вчителів та просторі класи та про яких казали, що вони стануть серцем протестного руху. Думаю про їхній законний і благородний гнів, про їхнє усвідомлення, що вони виявилися, у кращому разі, статистами в дешевій опері на славу фальшивого «революціонера», який продався диктаторам, а в гіршому — були використані як виборче гарматне м’ясо.
Я думаю про мешканців площі Белькур у Ліоні, Старого порту в Марселі чи бульвару Магента в Парижі, що їх ці бунтівники мріяли перетворити на нові зруйновані квартали Республіки, і яким довелося зачинити віконниці, залишити дітей вдома та чекати, поки галас стихне, щоб, наче в місті, що перебуває у стані війни, наважитися знову вийти на свіже повітря.
Я думаю про славну традицію паризьких повстань, яку, можливо, трохи ідеалізую — але ні; я не снив; я добре прочитав «Знедолених» Гюго, «Сентиментальне виховання» Флобера і «Повстанець» Жюля Валлеса; адже існував ідеал, що надихав Гавроша, Сенекала та Делесклюза: непевна ідея справедливості, обіцянка звільнення. І навіть у травні 68-го ті, хто кидав бруківку, були добре освіченими й зорієнтованими на майбутнє; яка шкода, що все це зникло! Цей гнів, який віднині втратив слова, без причини, без перспективи! Цей нігілістичний бунт, що живиться образою та ненавистю, який нічого не сподівається і ні до чого не прагне!
Я думаю про Париж, який так люблю, чиї зображення вже облетіли весь світ і замість нас розповідають про те, чого ми не змогли запобігти: наші розтрощені вулиці, наші пропалені проспекти, наша Республіка, якій кинули виклик у її знакових місцях, наші політичні керівники, які не дають собі ради з ситуацією і які зазнали зневаги за шість місяців до президентських виборів, що мають для країни вирішальне значення.
Я думаю про все це. Мені сумно. Я боюся того, що наближається. Мені пригадуються слова Токвіля, сказані 27 січня 1848 року, незадовго до лютневих подій, а потім — жорстокого придушення повстання: «Я вважаю, що ми зараз засинаємо на вершині вулкана». Чи ми дійсно дійшли до цієї стадії? Від того, що саме питання виникло, тіло береться сиротами.