Український тиждень

Одне з оповідань Панаса Мирного (так, він писав не лише великі романи) починається буркотінням бабусі. Онуки все ніяк не відчепляться від старої та настирливо просять її розповісти казку про Правду та Кривду, якою та вже давненько хвалилася поділитись. «Застряла вам у зуби та Правда та Кривда!» — сердиться стара, але ніде діватися — починає «свої кази та перекази». Майже так само і з Панасом Мирним. Немало сучасних читачів подумки дратуються: застряла йому в зуби та Правда та Кривда, усе тільки про них і торочить, а ще — про лихоліття, страждання й народ нещасний… Утім, тут варто вдивитися глибше.Фото Панаса Мирного 1889 року. Мирний Панас. Вибрані твори: в 2 томах. Київ: Держ. вид-во худож. літ., 1949. Том 1. (Київ: НБУ імені Ярослава Мудрого, 2019).«Зацикленість» письменника на одних і тих самих мотивах було важко не помітити ще його сучасникам. Критик Михайло Рудницький влучно зауважив, що після кількадесятьох сторінок Панас Мирний лишає в нашій уяві образ сивобородого діда, який оповідає про давнє лихоліття. А особливо слушною є така заувага: особа Панаса Мирного часто щезає за змальованими ним картинами; і врешті ми інколи забуваємо, що читаємо автора, себто живу людину, котра сама мусить переживати щось особисте, натомість натрапляємо на сторінки історії — «історії зближеної більше до сліпої долі, ніж до ходу подій».І це mаkе sеnsе! Адже для письменників реалістичної традиції персональна індивідуальність апріорі не була першорядною. Автори цієї стильової парадигми мислили масштабами, панорамами, державами, містами, селищами, сім’ями, генераціями. Вони зчаста могли ігнорувати індивідуальність людини, проте з особливим фанатизмом зосереджуватися на «індивідуальності» родини, покоління, нації. Перед нами специфічне мислення в квадраті (про квадрати ще поговоримо), що намагається охопити якомога більше аспектів людського життя (згадаймо «Людську комедію» Оноре де Бальзака).Ніхто так не намагався осмислити свою епоху, її передумови та можливі наслідки, як письменники реалізму: його представники в українському культурному просторі вимушені були мати багато «професій» — етнограф, фольклорист, поет, «журналіст», лікар, чиновник, працівник статистичного бюро тощо; вони виношували сюжети й о́брази своїх героїв на основі прочитаних у газетах новин; намагалися охопити настільки багато сфер навколишнього життя, що починали плутатися в іменах власних персонажів.Водночас соціальні катаклізми доби (від голоду й зубожіння до кріпосної неволі) зумовлювали суперечливі й неоднозначні настрої: ідилічні мрії про сокровенний спокій і добробут перепліталися з песимістичним осмисленням дійсности й катастрофізацією майбуття. Для Панаса Мирного така двоїстість віднайшла вираження у двох тісно зрощених візіях українського суспільства — «утопічній» та «дистопічній». Розглянемо з цього ракурсу пару текстів-«двійників» — «Казку про Правду та Кривду» (1883) й оповідання «Сон» (1905).

На перший погляд — дві крайності

Якщо поглянути на два тексти без прискіпливости, збагнемо: «Казка» демонструє умовний рух від «утопічного» до «дистопічного», заразом «Сон» — від «дистопічного» до «утопічного». Найяскравіші маркери «утопічного» соціального устрою українців бачимо в оповіданні «Сон»: немає «мого» і «твого» («усе гуртове»); відсутність «начальників» над людьми (є натомість тільки ті, які протягом року дають «розпорядок у всякому ділі»); у школах дівчата вчаться разом із парубками; вдома до догляду за дітьми залучено не лише матір, а й батька; кожен займається улюбленою справою, маючи рівномірне навантаження й справедливу плату; серед будівель наявні майстерні, шпиталі, спеціальні школи, місця громадських зборів і розваг; є розвинені технології, електрика (найбільший акцент на обробленні землі — «плуги парові, сіялки, жатки, молотилки» — справжня мрія для згорблених від праці селян); цілковита відсутність злочинів (убивств і крадіжок), а найтяжчим покаранням у разі чого є вигнання з громади.Тимчасом «Казка» переконливо, хоч й абстрактніше, змальовує риси «дистопічного»: нескінченні «змагання» між людьми; боротьба, бійки; війни, геноциди; розбрат, взаємна ненависть; виокремлення низки царств і панств. Окрім того, натрапляємо тут на своєрідні прообрази бюрократичних і юридичних феноменів: у сцені поділу стихій між Правдою і Кривдою вбачаємо натяки на зародження «договору» та його порушення, на появу приватної власности, на початок тенденції ділити спадщину.Однією з визначальних передумов розгортання «дистопічних» реалій у «Казці» є суцільна розгубленість першого Чоловіка на землі. У ньому Панас Мирний виписує образ нерішучого монарха, показує наслідки його правління. І це демонструє нестандартний письменницький погляд на постать володаря як таку: зобразити не диктатора чи тирана-вбивцю, а пасивного боягуза.Парадокс: за легкодухого й байдужого монарха суспільство саме́ переймає на себе роль тирана-вбивці, і врешті — маємо результат, аналогічний до наслідків правління диктатора.Типовий жест правителя-страхопуда — «махнути рукою», що мимоволі перегукується з тиранічним помахом меча або сигналом розправи. «Не знає чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого», — звучить майже в дусі екзистенційного чорного гумору, але ні, це відправна точка розгоряння «дистопічного» (без)ладу в тексті письменника.Не можемо не накласти на «Казку» й контекст доби. Зі скасуванням кріпосного права в Наддніпрянській Україні селянам давали свободу, але не давали землі, внаслідок чого й поставали масові розбійництва (що докладно зображує роман «Хіба ревуть воли…»). Тому відмову монарха з твору Панаса Мирного чітко розподіляти спадщину між нащадками, через що врешті розпалюються війни й геноциди, можна порівняти зі згаданою відмовою давати звільненим селянам землю.

На другий погляд — замаскована під утопію антиутопія

Класика. Позірна утопія часто виявляється прихованою антиутопією. Як це працює в Панаса Мирного?Здавалось би, в одному тексті «хороше» переростає в «погане», а в другому — «погане» в «хороше»; усе чітко. Утім, той самий «утопічний» пасаж в оповіданні «Сон» не можемо сприймати без підозри. Зокрема, фрази в омріяній українській громаді на кшталт «а хіба ж ми чужі між собою?»; «нема кращого й найправдивішого, як усе, хто що має, буде не твоє або моє, а всіх разом», — хоч-не-хоч, перегукуються з Олдосом Гакслі та його «всі ми, зрештою, належимо одне одному».Обкладинка. Мирний Панас. Сон. Київ: Держ. вид-во худож. літ., 1950 (Київ: НБУ імені Ярослава Мудрого, 2020).Урешті-решт, у проєкті ідеального суспільного ладу Панаса Мирного випливає на поверхню чимало суперечливостей, попри те, що їх так кортіло назавжди зарити в мулі. Передусім, мешканці селища майже цілковито абстрагізовані: вони не мають фактично жодних національних або культурних маркерів. Навіть рослинність фігурує доволі абстрактно: «квітник», «овощ», «бур’яни», «корисна рослина» тощо (що особливо контрастує, приміром, з розкішними «гербаріями» на сторінках Нечуя-Левицького). Постає питання, а чи українці перед нами взагалі?..Чоловіки, котрі супроводжують протагоніста, ніби не мають жодної індивідуальности: в них відсутні вирізняльні риси обличчя, прикметні елементи одягу або поведінкові звички, ці постаті неначе «пластилінові». Ґреґорі Клейз, один із теоретиків дистопії, наголошує, що в тексті, поданому як утопія, часто віднаходимо таку хибу, як придушення різноманітности. Так, утопія дбає про безпеку, але якою ціною? За дослідником, люди стають більш схожими за зовнішністю, думками та світоглядом; і в такий спосіб єдність, порядок та однорідність переважають ціною індивідуальности та різноманітности.Не охоплює Панас Мирний проблему, до прикладу, рельєфу, нерівномірного ґрунту, зміни погоди, різноманіття харчів, співіснування людей із тваринним світом, сирітства, відсутности матері або батька в родині, багатодітности, невзаємного кохання, шлюбної зради тощо. Перед обличчям прихожого протагоніста ніхто випадково не проносить труни, місцеві жодного натяку не роблять на цвинтар. Тобто герой не бачить перед собою ні найменшого прояву «темної» сторони життя — смерти, втрати, неволі, горя, сліз, болю. Єдине, про що ненароком згадують місцеві, — немічні й каліки, котрих утримують і лікують у шпиталях. Та й звідки тоді беруться ці каліки й хворі?Також виникає питання: як саме чоловік, який веде героя, ніби тінь Вергілія з Данте, дійшов усвідомлення, що воля — «найсвятіше» право людини, якщо він і, напевне, ніхто з громади ніколи не покуштували протилежного — неволі? І взагалі, куди поділися оті всі заздрісні й дріб’язкові нечуєвські Параски й Палажки, котрі не вдовольняються своїм і вічно зазирають через тин? Де пропав амбітний карпенко-карівський Терентій Пузир, якому завжди всього мало? Куди діли Гервасія Люборацького, що день і ніч марив тим, аби його діти вирвалися з тісної хатини й побачили світ, отримали ширші знання та досвід?Звідси — думка, від якої мурахи шкірою: а чи провідник героя часом не пропагандист?..

Абстрактність як прийом, або «Чорний квадрат» Панаса Мирного

Оповідання «Сон» — така собі версія супрематичного «Чорного квадрату» у виконанні Панаса Мирного: посеред світової пустки (біле тло) — «сіра безодня» людської порожнечі й безпорадности (сам квадрат). «Сонця не видко, світу бракує… сіро, димно, моторошно!..» — атмосфера, не чужа сторінкам письменника. І в цьому «чорному квадраті» людської самотности проблискують світлі, ледве помітні начерки суспільної ідилії й добробуту. І для кожного читача ці лінії вибудовують свої візерунки. А для декого так і лишається безпроглядна чорна фігура.Казимир Малевич «Чорний супрематичний квадрат» (1915)Хоч і не варто сприймати це порівняння з абстракціонізмом надто серйозно, але в Панаса Мирного подеколи справді бере гору безпредметність: «Закльовувались у голові невеличкі ростки якихся таємних гадок, чогось такого, що не давалося ні думкою обхопити, ні очима осягнути». Проте, звісна річ, подібні явища слід розглядати в рамках інших стильових традицій.На прикладі «Сну» допитливий читач помічає, що автор, по суті, вчинив наперекір постулатам реалізму, випустивши чимало граней і деталей людського життя. Проте пам’ятаймо, що Панас Мирний захоплювався фольклором, біблійним легендаріумом, орнаменталізмом, бароко, а це вже великою мірою обґрунтовує його мислення абстракціями, алегоріями, символами, алюзіями. Тому «утопічне» та «дистопічне» в текстах автора — це миттєві спалахи, дійсні «сни» за своєю суттю. Вони показують нам лише уламки ймовірного розвитку подій, демонструють короткі загадкові жести і швидко щезають, розсіюються, залишаючи читача без відповідей, у вихорі здогадів і розмислів. Як людину залишає світло останнього сірника посеред темряви (до речі, метафора цілком у дусі бароко).Ба більше, Панасові Мирному часто властиве містеріальне мислення (він навіть пише драму-містерію «Спокуса»). Адже нерідко його герої відкривають для себе певну істину шляхом страждань і випробувань, подібно до кальдеронівського Сигізмундо. Відтак усвідомлюємо, що «утопічний» світ в українського автора постає внаслідок тривалої та важкої регенерації, переродження. І тут ми підходимо до питання: тож чому і в який спосіб «утопічне» зрощується в Панаса Мирного з «дистопічним»? На це можна спробувати дати відповідь, зі свого боку, крізь інше питання. Питання ціни. Яка ціна «утопії»?Письменник замислюється, а яким коштом можна здобути сокровенну Волю, «найсвятіше» право людини? Тільки крізь кров, крізь боротьбу через «стилет», а не «стилос». Недарма персоніфікована воля мовить: «Та такі ж нікчемні співаки складали про мене голосні пісні, буцім піснями можна здобути волі?! Та ще вбогі гречкосії та ті, що з голоду пухли, зітхали по мені… Оце-то вони тепер заворушились і встали…». І тут Панас Мирний стоїть дуже близько до Лесі Українки та її драми «Бояриня» (1910), у якій Оксана докоряє собі й Степану за те, що їхні долоні покрила «немов якась іржа… як на старих шаблях буває».Певною мірою автор транспонує схему містерії з однієї людини на світ, на цілі покоління, на український народ. Фактично маємо справу з переосмисленою ідеєю палінгенезії, котра яскраво виявила себе ще в романтизмі. Прикметно, що й Леонід Ушкалов, один із найплідніших дослідників Панаса Мирного, писав: шлях до омріяного майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу (до речі, саме Ушкалову належить порівняння розглядуваної постаті Волі з кістлявою дівчиною на малюнку Пауля Клеє). «Утопія», що постає вві сні перед героєм, — вистраждана; це світ, перероджений, відновлений унаслідок людської боротьби одне з одним. Це «утопія», котра настала крізь стадію «дистопії». І так по колу. «Сон» можна вважати умовним продовженням «Казки», як і «Казку» можна було би сприймати за продовження «Сну», якби не сюжет про сотворення світу, себто про «початок початку».Пауль Клеє «Дівчина на дереві» (1903)

Двоїстість людської природи, або надкушене двома Євами яблуко

До слова, у своїй «Казці» Панас Мирний значно переосмислює біблійний сюжет про постання першої людини. Ідею «первородного гріха» заміняє ідея двоїстої людської природи. За автором, людину вже від самого початку її існування наділяє двоїсте єство — частка добра і частка зла. Адже її в парі витворили і Правда, і Кривда, так само в парі взявши під свою опіку. Себто людина не набуває суперечливої сутності з учиненням гріха — вона вже є двоїстою з народження. І в цьому Панас Мирний поділяє бачення Томаса Гоббса та Вільяма Шекспіра. Доцільною тут є й думка Леоніда Ушкалова про відлуння в тексті українського класика ідей маніхейства.З іншого боку, сестри-близнючки Правда і Кривда — це такі собі дві Єви, котрих Сонце-мати проганяє з неба за нарікання на власну неньку (очевидна алюзія на вигнання Адама та Єви з Раю). Перша «згрішила», коли почала дорікати Місяцю за подружню зраду матері, вимагаючи справедливости; а друга — коли посміла шептатися про матір у неї за спиною. «Ти… за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти… за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!». Але водночас не можемо не помітити, що в Панаса Мирного тут, майже в дусі екзистенціалізму, «існування передує сутності»: саме вчинки дівчат зумовлюють надані їм імена. Так, на райському деревці росло, виявляється, два сорти яблук; утім, кожна з близнючок мала вибір — яке вкусити.Окрім того, двоїстість утілена в тексті й крізь мотиви сліпоти й зрячости. Єдині, хто наприкінці таки зберігає вірність Правді й складає про неї пісні, — це божі чоловіки; воднораз інші люди, хоч і мають фізичний зір, проте їм не властивий зір духовний, як у сліпих співців. І тут логічно згадати мандрівний сюжет «про сліпця і хромця» (одна з інтерпретацій в українському просторі належить Кирилові Турівському). У нашому випадку хромці — це божі чоловіки: вони розуміють і глибоко переживають безвідрадну дійсність, проте не можуть нічого вдіяти; а сліпці — духовно невидющі люди, котрі мають фізичні здібності змінити ситуацію, але не перейняті цим, внутрішньо зубожілі.

Правда як Україна, і до чого тут Шевченко

Образ сліпих, душевно просвітлених кобзарів дозволяє нам логічно перейти до текстів іншого українського класика, з яким Панас Мирний дуже ймовірно може вести діалог. Ідеться, звісна річ, про Тараса Шевченка, і передусім про його поему «Катерина».За повторного прочитання «Казки» в нас неминуче виникає бажання поглянути на твір крізь аспект колонізатора та колонізованих. Наприкінці історії «Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита…». Хіба це не викликає асоціації з постаттю шевченківської Катерини? В однойменній поемі Шевченка дівчину-покритку звикли розглядати як утілення пригніченої України, а заїжджого москаля — як цинічну Російську імперію, котра, окрім фізичної кривди, вдається й до психологічного насилля (безвідповідальність, відречення, обман, самообман).Зрештою ми можемо припустити, що в образі Правди приховано натяк на Україну як на тодішню колонію, а в образі Кривди — натяк на росію-колонізатора. Подібні паралелі підкріплюються й лінгвостилістично: якщо Правда «голодна та холодна», себто все більше скніє й терпить муки, то Кривда «розкоріняється та шириться», розростається в просторі. Ненажерливість протиставлена голоднечі. Насправді невситима жадоба Кривди виявляє себе ще під час поділу стихій із Правдою, коли, крім води (зокрема хмар і туману), вітру, дівчина ще хоче загарбати повітря.До слова, хмари. Кривда не просто володіє хмарами, а частенько бавиться, викликаючи грози й буревії: «…Злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари – одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче… […] Гук та гуркіт на ввесь світ гукає; огненні блискавиці крешуть…». Чорнохмарність теж не нова метафора в постколоніальному дискурсі. Зокрема, Валерій Шевчук, пишучи передмову до роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари» (перша назва якого — «Чорні хмари»), наголошує: хмари — то чорнокрилий хижий орел, символ Російської держави, що отінив, залив мороком Україну. Тимчасом самі персонажі Нечуя тут — «захмарені»: на них чатує «величезний звір із темною сизою щетиною».Грім, що лунає з чорних хмар, виводить перед нами ще одну контрастну пару в Панаса Мирного — мовчання і галас — опозиція, котра теж нерідко фігурує в постколоніальних студіях: «Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє…». Не дай Боже, аби Правда якось висловила своє невдоволення — інакше ж сестра її сприйме за «істеричку» («колоніальна істерія» — ще одне важливе поняття). Правда розмірковує: «Почати знову паювання — Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха!» Тож треба змиритися й мовчати…Єдине місце, де Правда може хоч якось виявити голос, — власна хата. Буквально. Дівчина самотужки споруджує собі хатину з гірського каміння. А в ній можна дихнути вільніше: «І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі…». Очевидно, перед нами втілено образ української хати як особливого оберега: «Тепер… Кривдо, не страшні мені твої каверзи — дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скільки хоч, а я в своєму захисті сидітиму…». Недарма також споруда, зведена Правдою, своїм дахом нагадує церкву. Водночас занехаяна або знищена оселя (розвалена Кривдою праця сестри) — символ зруйнованого сімейного гнізда, невтіленого життєвого шляху, спаплюженої долі. Що перший, що (особливо) другий о́брази — наскрізні для творчости Панаса Мирного: згадаймо хоч занедбану хату Чіпки або перетворену на шинок оселю Христі.

«Не в нашій стороні, не за нашої пам’яті…»: новий погляд на жанр казки

Завершити розгляд хочеться кількома зауваженнями щодо жанрової специфіки. Німецькі романтики свого часу дуже активно вдавалися до форми казки, аби випрацювати в собі «дитинний» — істинний і глибший, на їхню думку, — погляд на світ. Заразом українська реалістична традиція крізь наведений жанр намагається дослідити причини й коріння сучасних їй катаклізмів, соціальних проблем і нещасть. У «Казці» Панас Мирний пробує віднайти відповіді: чого відбувається знищення цілих родів, чого на землі існує так багато панів (станова нерівність), чого одні народи мають незгасиму злобу до інших тощо.Про перегуки бабусиної казки з тодішніми подіями в Україні може мимоволі свідчити слово «нова». Онуки не хочуть слухати чергове повторення «Івана Царевича та Сірого Вовка», «Оха», «Кози-дерези» й благають: «Бабусю, […] ви хвалилися колись нову розказати. Кажіть нову. Якось ви її називали…». Отож, «новизна», так би мовити, казки дозволяє зблизити розказане з сучасністю, із тією дійсністю, котра очікує на дітей поза вікном їхньої теплої хатинки, в пітьмі «довгої та предовгої ночі». Щось схоже було в Гофмана, коли він до свого «Золотого горнця» дав заголовок «казка з нових часів».Окрім того, привертає увагу те, яку Панас Мирний вибудовує рамку навколо основного перебігу подій у своїх текстах. У «Казці» діти пізно ввечері лагодяться спати, а бабуся на їхнє прохання змушена розповідати історію. Тож зима, тепла піч, «довга та предовга ніч» — що ще треба для затишного слухання казки? Письменник ніби спеціально створює саме такі обставини, аби слухачам було максимально легко зануритися в розповідь і зосередитися не тільки на перебігу подій, а й на емоційному переживанні історії. Схоже й в оповіданні «Сон»: посеред мороку, туманів і людської ворожнечі протагоніст спить і бачить сон про ідеальний суспільний устрій. Тут є все, аби дати чоловікові змогу сконцентруватися на власному мареві: погашене світло, прохолода як фактор міцного сну, та й навіть «людська ворожнеча», яка забезпечує разючий контраст із тими майже райськими видовищами, посталими вві сні, аби побачене здавалося ще солодшим.Отож, після детального ознайомлення з двома короткими текстами Панаса Мирного усвідомлюємо: утопія та дистопія — часто ніби дві частини тіла одного химерного звіра. Або, навіть так: утопія і дистопія становлять разом такого собі вовкулаку. Вдень це привітна, хоч і таємнича, особа, а вночі — сердега, що під повним місяцем перетворюється на вовка. В контексті української літератури це парадоксальне зрощення відчуваємо ще яскравіше: постійно обстоюючи нашу Волю, ми повік-віки балансуємо поміж «утопією» та «дистопією», мріючи про перше та мужньо борючись проти настання другого.ГлосарійУтопія — 1) літературний жанр, що містить докладний опис вигаданого суспільства, як правило, локалізованого в часі та просторі; 2) опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має вподобати значно більше, ніж його власне (у другому випадку ще вживають термін «евтопія»).Антиутопія — опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має сприймати як критику утопізму або певної конкретної утопії.Дистопія — опис вигаданого суспільства, яке, за задумом автора, читач має вподобати значно менше, ніж його власне.