Український тиждень

Про випадковість написано безліч текстів, навіть я колись написав колонку на цю тему — «Справа Єнота», у ній я цитую близьких мені письменників, які в своїх творах торкались теми випадковості. От хоча б мій улюблений Веслав Мисливський, у романі «Трактат про лущення квасолі» написав:
«Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти». А Ошо в «Книга его. Свобода від ілюзії» написав «У житті немає зайвих речей. Що б не сталося, воно мало статися. Усе, що відбувається, має свої приховані причини».
Чому я це пишу? Бо за останній тиждень чи два мені цілком «випадково» написало кілька людей, у певному сенсі «змушуючи» мене відповісти. Спочатку це були дві молоді дослідниці, одна з них, Євгенія, вивчає історію інституції, якою я керував понад сім років – Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві – і яку я покинув у 2005 році, тобто 21 рік тому. Інша, Дарія, пішла ще далі і повернулась аж на 33 роки назад, коли у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я організував першу велику виставку актуального мистецтва України за кордоном із вельми метафоричною назвою «Степи Європи». Дарія молодша за ту виставку, тож для неї це певною мірою праісторія, до якої вона повертається, щоб могти здійснити цілком сучасне спостереження про нове мистецтво з України, і при цьому вкорінити її в понятті, яке здалось мені адекватним для розуміння цього мистецтва три десятиліття тому — Степи Європи.
2013 року в польському виданні «Оbіеg» вийшло інтерв’ю зі мною (авторка — Зофія Блющ) «Від “Степів Європи” до “Ukrаіnіаn Nеws”. Розмова з Єжи Онухом». Пізніше до цього інтерв’ю повернувся Юрій Білей (член «Ореn Grоuр»), учасник бієнале в Венеції в 2024 році, це було вже через 21 рік після відкриття виставки «Степи Європи» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» . Я натрапив на це інтерв’ю на початку 2026 року і опублікував його українською на шпальтах «Українського тижня» у квітні цього ж року. Нещодавно я отримав листа від шанованого мною художника, колись молодого, а нині вже цілком зрілого покоління, Нікіти, в ньому знайшов такі міркування:
«Якийсь час тому (значно пізніше від моменту публікації і значно раніше від моменту нинішнього, коли взявся написати) мені трапився ваш текст на УТ, переклад ще давнішого польского інтерв’ю.
Чомусь саме зараз, коли місто неметафорично горить і біля моєї майстерні вже не вперше прилетіло, призабуті сюжети з історії українського мистецтва хочеться повернути у дійсність (на мою думку, межа між дійсним та видуманим фактично щезає коли всім стає на неї байдуже). Ніби ми відпливли від «довоєнного» берега настільки далеко, і стала настільки очевидною незворотність, що не згадані зараз явища та питання тих часів забудуться вже остаточно.
Так от, перечитав фрагментик з «Несподіванки. Частини першої» , де із певною наполегливістю повторюється мотив формальної (або художньо-мовної) неіноваційності того мистецтва, що ви зустріли в Україні. «Його (Голосія) картини, які жодним формальним відкриттям не були», «про них (РЕП) можна сказати будь-що, але не те, що вони прокладали нові шляхи у мистецтві», «стратегії, якими користувались художники в ці два визначальні моменти, були вторинними в формальному сенсі», «у формальному сенсі художники переважно послуговувались досить одноманітною мовою».
Свої роздуми щодо мого «історичного» інтерв’ю про «історичну» виставку з 1993 року, а потім про події 2004 року Нікіта завершив такими словами:
«Але у кожного переламного моменту, з якого ми свідчимо, є лінія причинно-наслідкових зв’язків (не кажу «історичне коріння»), що тягнеться у минуле. І тут момент історичного зламу дає (або не дає) нам оцей специфічний «історичний зір», можливість подивитись в глибину крізь ґрунт».
Поява майже одночасно Євгенії, Дарії і Нікіти в моєму сповненому метафор інтелектуальному просторі, можливо, цілком випадкова, хоча… випадковість завжди чекає, поки відчиняться маленькі двері, крізь які вона може прослизнути.
Хочу їм подякувати, що лише з їм відомих причин вони запустили цей ланцюжок випадковостей, який знову змусив мене подумати про минулий час і повернутися до нього ще раз, але ніби по-новому.
«Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції».
«(…) Цей процес повернення з одного боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність.
(…) Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки».
«Чи життям людини править випадковість? Словом: чи ми — більярдні киї, більярдисти чи більярдні кулі? Гравці чи пішаки у грі?»
Зиґмунт Бауман, «Мистецтво життя».