Український тиждень

За ідеально вибіленими фасадами історичних будинків, витонченою доглянутістю парків та скверів, смачною їжею в ресторанах і бездоганною чистотою в готелях, офісах чи крамницях туристичної Праги, — сотні тисяч людей. Емігранти: здебільшого українці. Брак сну. Десятки (чи й понад сотню) робочих годин на тиждень. Жити у місті великих можливостей не завжди означає мати змогу з них користати. Трудова еміграція стала для 45-річної Іри з Тячівського району звичкою. Розповідаємо про те, яка їжа повертає їй відчуття дому, що таке фушка та чому заробітчанка не ходить до музеїв.

Телефонний дзвінок (Львів-Прага, вересень 2026)

— Як ти взагалі вирішила поїхати на заробітки? — питаю в Іри (тут і далі в тексті імена змінені на прохання героїнь).— Як, як? Таж не було вибору. Що з тієї роботи вдома? Що там була б я відклала з цих грошей? Чесно кажу, не пам’ятаю навіть конкретних сум, але було мало. Хотіла ремонти зробити вдома, одягнутися красиво. Хотіла, щоб було так, як у всіх.Поки я по один бік телефонної лінії у Львові дожовую свій дуже пізній сніданок з яєшні, канапки та фруктів, по той бік слухавки в Празі Іра прибирає офіс однієї з топменеджерок банку, в якому є навіть власний туалет і душова. Говоримо по відеозв’язку. На полиці у ванній лежить купа дорогої косметики, а ще — дивний сувенір: прозорий куб, усередині якого — порізані шредером справжнісінькі гроші.— У багатих свої причуди, таке з грошима зробити, — коментує Іра. Трохи помовчавши, додає: — Треба йти з якоїсь фушки (підробіток, — Авт.), бо я вже не годна. Не маю сил. До нового года ще дотягну, дале всьо — хоть одну гія (треба, — Авт.) одмінити, може, в суботу. Би був у ня хоть динь виходного. Ге у нас типир у Празі була якась виставка. І ти думаєш, я можу пуйти? Нині у сім часу (о сьомій годині, — Авт.) закриваєся, а я до пів сьомої на роботі. Куди я встигну? А тот музей: ніґдам (ніколи я, — Авт.) даже в тому музеї не була на Вацлаваку (Вацлавська площа, центр міста, — Авт.). Кажут, шо він дуже файний. Жиєш, блін, у Празі, а, кроме роботи і квартири, не видиш нич (не бачиш нічого, — Авт.). Коли йдеш попри тоті музеї — чи вночи, чи рано, — то ще всьо закрите.

У дорогу (Закарпаття, Тячів, квітень 2014)

За кермом легкового авто на чеських номерах сидить лисий чоловік 34 років з блакитними очима. На пасажирському — чорноока жінка з каштановим хвилястим волоссям середньої довжини. Позаду тихенько вмостилися двоє білявих дівчаток дев’яти й семи років. Сонце змушує термометр на вулиці показувати температуру до 20°С. Минає третій день святкування Великодня.33-річна Іра прямує до авто своєї двоюрідної сестри Оксани, яка з чоловіком-чехом та двома дітьми гостювала у батьків на малій закарпатській батьківщині. Вона ще з 2001-го працювала в Чехії, зустріла там хлопця, з яким одружилася у 2005 році. Іра ж сьогодні вперше перетне український кордон у західному напрямку й увійде у статус трудової емігрантки. Вже мала домовленість про роботу через колегу мами з міського пологового і повинна була їхати наступного тижня, але сестра запросила в гості на кілька днів і пообіцяла потім завезти в Прагу.— Я дуже сильно хвилювалася, переживала за все, — каже Іра. — Побула кілька днів в Оксани. Мені не хотілося весь цей час сидіти на плечах у сестри. Потім подзвонили, що вже завтра зранку треба виходити на роботу. Тож я різко зібралася, й Оксана з чоловіком мене відвезли. Коли ми зайшли в ту квартиру у Празі, в якій я мала жити, то була трохи шокована.Невеличкий коридор був брудний і увесь заставлений топáнками (взуттям, — Авт.). У кімнаті площею шість квадратних метрів Іра мала ще двох сусідок. Загалом у трикімнатній квартирі проживало восьмеро людей. Так тривало майже шість років.— Я пам’ятаю, як в перший день ревáла (плакала, — Авт.). Зайшла в душ і ридала. Думала собі: якби зараз, у цю хвилину був якийсь транспорт, і мене питали, чи їдеш додому — я б була поїхала.

Гастрономічне відчуття дому (Прага, серпень 2026)

Тик-тик-тик-тик-тик-тик-тик. Коліщатка емігрантської валізи кавового кольору стукотять по кількасотлітній празькій бруківці. Рюкзак, вщерть набитий сувенірами й смаколиками з Греції, висить на Іриних плечах. Темне блискуче волосся зав’язане в тугий хвіст. Окуляри-авіатори зі скельцями коричнево-фіолетового відтінку пасують до засмаглої шкіри обличчя й прикривають зелені котячі очі й підфарбовані вії. Іра повернулася з відпустки на Криті разом з подругою Оленою, яка працює в Німеччині, але ще два дні гостюватиме в Іри у Празі.— Бо раніше дурна була, лиш типир додумалася, що мош на себе заробляти, і вже два літа пудряд була на морі. А давно вже слід було на то море їздити. Бо треба щось увѝдіти в сюй жизні, — водночас сумно й весело констатує Іра.— Хуух, — видихає, підіймаючи важку валізу по сходах у під’їзді. Новенький ліфт із дзеркалом у повний зріст підіймає нас на шостий поверх старого будинку в міському окрузі Праги 6, район Дейвіце.Два оберти ключа в замковій щілині відкривають перед нами типове емігрантське житло європейської столиці: три спальні, дві кухні, два холодильники, одна ванна кімната, один санвузол, один балкон (він і курилка), одна пральна машинка на всіх. У типовому житлі — типові мешканці-заробітчани: дві українки, двоє молдован, один словак. Усі тут, щоб заробити грошей.Зараз кімнату Іра ділить з іншою двоюрідною сестрою, Галею, з сусіднього села. Тож можна іронічно припустити, що густота населення закарпатців у Празі становить дві особи на 25 метрів квадратних. Галя зустрічає нас пляшкою вина, борщем з домашньою сметаною, яку фантастичним чином якось передали із Закарпаття, салом і твердим сиром, сірим хлібом, свіжими огірками та помідорами, від запаху яких аж лоскоче в носі. На столі стоїть чаша з українськими цукерками: «Ромашка», «Червоний мак», «Ліщина», «Ірис Міlky Sрlаsh», «Кара-кум». Все, як має бути. Втілення гастрономічного відчуття дому. Гаряча червона юшка кислинкою подразнює кінчик язика. Циньк-циньк-циньк: розмова супроводжується сьорбанням і цоканням ложок по денцях мисок. Іра й Галя працюють на одній роботі, тільки в різні зміни, тож Галя відчуває повну відповідальність переказати сестрі-сусідці-колезі все, що трапилося в колективі під час роботи за період Іриної відсутності.Серед імен, матюків і пліток устигаю вловити контекст того, як неофіційно працевлаштовані жінки намагаються фіксувати свої робочі години на прибиранні офісних приміщень банку, адже від цього напряму залежить їхня зарплата. Оплата праці для заробітчан відбувається зазвичай не за фіксованою ставкою, а погодинно: більше відпрацьованих годин — більше грошей на руки.Після довгого дня і смачної вечері вкладаємося спати. Квартира мансардна, тож у літню спеку під дахом почуваєшся майже як у сауні. Сьогодні ночуємо вчотирьох у кімнаті п’ять на п’ять метрів. Стіл стоїть під вікном, з якого відкривається розкішний вид на дахи з червоної черепиці, які ще можна розгледіти крізь нічну синяву. Над дахами на надцять метрів височіє, і чи не найяскравіше світиться, одна з найвідоміших пам’яток архітектури в Європі — Празький град.Вид з вікна на місто і Празький град. Тут і далі фото авторкиСередньовічний замок, один з найбільших замкових комплексів у світі, відкидає шлейф світла в нічне небо. Два односпальні ліжка розміщені під протилежними стінами в кімнаті, мов замкові мури, обрамлюють додаткове спальне місце на сьогодні — надувний матрац. Ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф — під гудіння електричного насоса некоролівське ложе, плід побутової промисловості, його величність матрац, виростає у нас на очах за лічені хвилини. Богемські монархи в замку навряд чи ночували б на такому, але жителям глобалістського світу на орендованих квартирах цілком зійде. Кімната засинає. Секунда за секундою, субота перетікає в неділю. Завтра Галі на роботу. Іра, Олена і я вирушимо на прогулянку «містом ста веж».

Серед чужих (Празький град)

Вуличками історичного центру між кольоровими старими будинками течуть яскраві струмки із людей. Окрім туристів, нашарування архітектурних стилів та середньовічну міську структуру порушують обабіч припарковані автомобілі. Та все ж європейська традиція в історичній архітектурі не замінювати вікна на пластикові, а реставрувати дерев’яні пасує обличчям будинків. Де-не-де з цих вікон-очей сльозами проступають синьо-жовті стяги. Це свої. Тішуся. Проте, зауважую, що прапорів значно менше, ніж я бачила в празькому центрі у 2022-му.Разом з Ірою та Оленою підіймаємося сходами нагору. Липкий піт виступає на скронях. З кожною сходинкою стегнові м’язи в ногах все більше напружуються. Собор святого Віта — головний катедральний собор Праги, частина замкового комплексу — височезний, стрункий, похмурий, контрастує з людським, національно-строкатим панно. Хвилі туристів хаотично рухаються вгору-вниз, тримаючи смартфони в руках і безупинно знимкуючи. Серед натовпу чехів, які приїхали до столиці, європейців інших націй, а також азійських, арабських та американських туристів одразу видно і чути закарпатських заробітчан.Туристи перед Собором святого Віта, замковий комплекс Празького граду. Прага, Чехія, 23.08.2026«Пак ти не годен ня нормально сфоткати?» — чую жіночий голос серед юрби, але не встигаю зловити промовицю поглядом.— Наші одіваються більш солідно, нарядно, — коментує Іра. — Якось і поведінка в наших не така, як у чеху. Чехи чуствуються як у себе вдома, а наші перепужені (перелякані, — Авт.), більш стримані.Станом на 30 червня 2026 року на території Чеської Республіки було зареєстровано загалом понад 1 млн 140 тис. осіб іноземного громадянства (10 % від загальної кількості населення). Понад половину з них становлять українці. Найвища частка іноземців була зафіксована в Празі (32,5 %) (з Квартального звіту про міграцію Q2/2026 міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки).Проходячи через темну склепінчасту арку, виходимо до готичного західного фасаду собору святого Віта, який, здається, поглинає сонячне світло. Сотні людських і цифрових очей намагаються закарбувати цю велич у своїй пам’яті. Замковий комплекс добудовувався і перебудовувався впродовж століть. Архітектурно він встиг застати епохи романського, готичного, барокового та ренесансного стилів, тому туристи з постмодерного світу тільки доповнюють цю еклектику.Фасад собору святого Віта. Прага, Чехія, 23.08.2026— Вдома в мене була своя справа, — ділиться Іра, поки ми один за одним минаємо внутрішні подвір’я Празького граду. — В селі я мала магазин. Там продавала продукти, побутову хімію, якесь шмáтя (одяг, — Авт.). Закрила, бо було невигідно.Перед цим також було декілька робіт по найму: продавчиня, барвумен, офіціантка. Після закінчення дев’ятого класу в професійно-технічному училищі Іра отримала атестат офіціантки-продавчині, тож сфери обирала відповідні.Підходимо до оглядового майданчика на площі Градчанській. Під небом ширяють пухнасті клубки літніх хмарок. Місто розсипалося різнокаліберними намистинами й камінчиками неоднорідної гостроти й округлості будівель. Якщо міряти за рівнем моря, то Прага лежить біля наших ніг.

Свої є (Автовокзал «Флоренц»)

Флоренс, центральний автовокзал ПрагиЗелений «Фліксбас» під’їздить на платформу номер чотири. Ми прощаємося з Оленою, яка їде до німецького Гамбурга. Тут усе ще людно, попри пізню годину. Всередині приміщення вокзалу обліплене рябими оголошеннями та вивісками. Десь третина з них українською мовою. Зауважую касу номер вісім: на синьому тлі виструнчилися великі жовті літери, утворюючи слово «УКРАЇНА», під ними — округла цифра «8», теж жовта. Меншим шрифтом білого кольору зазначені міста, до яких пропонує дістатися перевізник: «ХЕРСОН, МИКОЛАЇВ, ОДЕСА, УМАНЬ, ВІННИЦЯ, ТЕРНОПІЛЬ, КИЇВ, ЖИТОМИР, РІВНЕ, ЛЬВІВ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, СТРИЙ, ДОЛИНА, КАЛУШ, ІВ.-ФРАНКІВСЬК, НАДВІРНА, ДЕЛЯТИН, ЯСІНЯ, РАХІВ, УЖГОРОД, МУКАЧЕВО». Чомусь в голові читаю їх голосом дикторки, що оголошує розклад потягів на залізничних вокзалах в Україні.Оголошення на празькому автовокзалі «Флоренс»— У наших чоловіків ніколи не зустрінеш довшого волосся, вони завжди коротко підстрижені, — зауважую я, говорячи з Ірою про те, як легко в Європі впізнавати українців.— Пак йо, — сміється Іра, — наші ни є такі патлаті. Свуй народ ти хоч-де впізнаєш. Ми раз пішли були з подругою в кафе, до чинян (чеськ. Číňаné — китайці, — Авт.) на Вацлаваку, і прийшли наші молоді хлопці, такі десь років 18. Щоб офіціантку покликати вони махали демонстративно і кричали діалектом: «Гий, тютко, пойте сюди» (Гей, тітко, ходіть сюди, — Авт.). Некультурні. Хоча чехи так само деякі. Але я щитаю, що ти є в чужій країні, то можеш трохи пристойніше ся поводити.Після короткої паузи додає:— Хоч і дома треба так: бути людинов, пуддержувати чистоту й порядок.

Що там у шафі? Леопарди! (Квартира на Дейвіце в районі Праги)

Прокидаюся від звуків того, як Іра збирається і шукає щось у шафі. Крізь прочинене вікно до кімнати прослизає свіжа ранкова прохолода. Беру до рук телефон, стрічка переповнена святковим контентом до Дня Незалежності. В Празі сьогодні робочий понеділок.— Добре рано! Прокидайся помали, — звертається Іра до мене. Сьогодні ми вдвох підемо на фушку.У чеській та словацькій мовах слово «фушка» вживається у двох значеннях: важка, виснажлива робота або невеликий підробіток на стороні. Заробітчани цим словом називають тимчасові підробітки, за які одразу отримують гроші. Свідомо чи несвідомо, але фушки вони проживають у найповнішому значенні цього слова. Іра працює на фушках шість днів на тиждень, крім неділі (а на основній роботі — шість днів, крім суботи). Прибирає приватні будинки та квартири. Всіх клієнтів знаходила через знайомих. Каже, працює у чехів, але знає, що деякі українці тут теж винаймають прибиральниць. Має ключі й вільно заходить у житло, навіть коли власників немає вдома.Дверцята шафи-купе не до кінця зачинені, крізь щілину бачу леопардовий принт. Відсуваю стулку повністю. На вішалці красується стильний костюм: спідниця-трапеція й піджак вільного крою, оксамитові. Пальці легенько торкаються м’якої щільної тканини. Виймаю вішак з шафи й прикладаю до себе перед дзеркалом цю штучну шкіру хижака, впольованого на шопінгу. Іра заходить до кімнати й сміється, але теж милується яскравим луком:— Купила в обходному (чеськ. Оbсhоdní — торговий центр, — Авт.) на акції. Так мені полюбився. Думаю, най буде, десь як треба буде вийти по якомусь поводу.Вішаю одяг на місце. Хай чекає свого поводу. Пів року вже прочекав.Іра зазвичай не снідає, але я першим прийомом їжі не нехтую, тож пакую бутерброди зі собою у поліетиленовий пакет.— Чехи довіряють українцям, якщо пускають до себе до хати чужу людину? — запитую.— Довіряють чи не довіряють… Ну, я ж тоже не з вулиці прийшла, я прийшла через когось, ко (хто, — Авт.) мене порекомендував. Той, що сьогодні в нього будемо харѝти (прибирати, — Авт.), — це друг моєї іншої пані, в якої я працюю.Іра мастить обличчя sрf-кремом. Поряд на полиці стоять різні баночки, скляночки, тюбики, флакони, стіки, дозатори та палетки небюджетної косметики. Іра одягається в сірий спортивний костюм, але бере з собою змінний робочий одяг.

У міста під шкірою

Виходимо з трамвая і спускаємося в метро на станцію «Dеjvісká»: лінія А, зелена. Глянцеві керамічні плитки на стінах — білі, різних відтінків болотяно-зеленого, коричневого й бурого, нагадують кольорову палітру Раntоnе.Г-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-ц-ц-ц-ц-ц-ц-с-с-с — спадним гулом наближається до нас сірий поїзд празького метрополітену з червоними лініями на вагонах і червоними дверима. Гурмиська людей заходять і виходять з вагонів. Не наш. В інший бік їде. Чекаємо наступного.— У неділю я працюю в денну зміну на основній роботі, — розповідає Іра. — Прокидаюся в пів шостої. На роботі повинна бути о шостій. За пів години я встигаю. Вмилася, одяглася і вийшла. Склянка води — і бігом.— То ці офіси, в яких ти прибираєш, недалеко від твого дому?— В якому сенсі дому? Маєш на увазі, від квартири, в якій я орендую кімнату?Щоразу, як я вживаю слова «дім», «вдома», «додому», маючи на увазі її квартиру в Празі, Іра думає, що я говорю про дім на Закарпатті.— А коли ти їсиш?— Вже потім на роботі вип’ю каву. А їду ми приносимо з собою, що вдома наготували — те й беремо. То якщо денна зміна. Бо в нічну нє, я вночі не їм. П’ю каву і можу взяти шось легке, тіпа фрукти чи круасан. Якби я ще вночі їла, то взагалі поправилася б.В канцеляріях (чеськ. kаnсеlářе — офіси), де працює Іра, основний цикл прибирання відбувається вночі. Вдень прибиральниці тільки підтримують чистоту на кухнях, слідкують за кавомашинами. Вночі ж прибирають усе: коридори, кабінети, туалети й ванні кімнати, кухні. Зміна триває 12 годин — з сьомої вечора до сьомої ранку (за цей період заробітчанки встигають також поспати кілька годин, коли немає наглядачів). Є також канцелярії, у яких прибирання відбувається вечорами по декілька годин, але й зарплата там суттєво менша.Заходимо у вагон. Глибокий жіночий голос дикторки озвучує прохання: «укончете просім віступ а наступ, двеже се завіраї» (з чеської: будь ласка, завершіть висадку та посадку, двері зачиняються).У-в-в-в-в-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і — протяжний і рівний звук руху поїзда, під мурами й замками середньовічного європейського міста й кросівками понад мільйона мультинаціональних його мешканців сучасності, заповнює рукотворний підземний простір.Газети, смартфони, книжки. Рюкзаки, спортивні сумки, маленькі сумочки й барсетки. Лофери, кеди, кросівки, мокасини й сандалі. Піца, кава, питний йогурт. Ряди стоячих і сидячих пасажирів метрополітену разом з їхніми пожитками рухаються всередині залізного дракона під річкою Влтавою. Ще через зупинку вагони на половину порожніють, адже на станції «Мůstеk» частина пасажирів пересідає із зеленої гілки А на жовту гілку В. Ми їдемо далі.— Скільки годин на добу ти спиш?— По-разному буває, коли як з фушки вернуся. Десь три години вдень і три години вночі.

Невидимки (Квартира на Страшніце в районі Праги)

Раптово гостре відчуття вторгнення в чуже помешкання змушує мене заціпеніти в коридорі, поки Іра переодягається у своє робоче шмáтя в якійсь із кімнат. Ми тут не гості, орендарі чи ще хтось там. Ми — невидимки. Власника нема вдома, а коли він повернеться, то наша присутність тут не означатиме нічого більшого, ніж функцію, яка привела до ладу безлад у його помешканні.— Якби ти заробляла так, як тут, то повернулася б додому?— Якби так в Україні заробляла, тоді йо… Мені здається, шо йо… — з присмаком сумніву міркує Ірина. — Хоча не знаю, чи було б з того діло, бо я вже туй привикла…Спершу Іра у своєму уклідному (чеськ. úklіd — прибирання) спецодязі — малинові шорти й футболка, чорні гумові рукавиці — протирає пилюку з усіх поверхонь світлої й просторої чотирикімнатної квартири. Розлучений чоловік років 40 живе тут сам, іноді до нього приїздить дочка-підлітка, якій належить одна з кімнат.У спальні на полиці кілька книжок науково-популярної літератури. Власник читає англійською про еволюційну біологію та розкриття багатомільярдних шахрайств у фінтех-індустрії. На стіні у вітальні на спеціальному кріпленні висить велосипед із зеленою рамою, поряд — сноуборд. Повзаю очима далі: на купі різного штибу коробок лежить чорний мотошолом, під журнальним столиком — пазли. Намагаюся згадати, які речі в Іриній кімнаті розповідають про її дозвілля?…Книжки на полиці в спальні— Ти працюєш сім днів на тиждень. Не хочеш, щоб були хоч якісь вихідні?— Я вже над тим дуже думала. Вже чекаю раз (поки, — Авт.). Хочу си рішити із сими документами, шо та й як. Тоді лишу, напевно, суботу, не буду йти на фушку. Бо мусить бути якийсь вихідний. Мені вже не треба і тих гроший ту́лько (стільки, — Авт.).За 12 років роботи в Чехії Іра ще жодного дня не працювала офіційно. Зараз перебуває на території Євросоюзу завдяки робочій словацькій візі.— А якщо прийде поліція з перевіркою?— Мені депорт (депортація, — Авт.) не дадуть, тільки штраф, а мої документи відправлять у Словаччину. Я ще дев’ять місяців тому подала документи, щоб отримати чеську робочу візу. Поки чекаю. Але коли я її отримаю, треба буде сплачувати на місяць приблизно десять тисяч корун соціальні і здравотні (податки, — Авт.). Ще менше буду заробляти.Колись, щоб отримати чеську робочу візу на два роки, спершу потрібно було тричі отримати тримісячну. Зараз існують й інші підстави отримати триваліший дозвіл на роботу, але достеменно ніхто з моїх героїнь не знає, які саме. Заробітчани рідко займаються процесом відкриття віз самостійно в посольствах, зазвичай це відбувається за посередництва третіх осіб, так званих «фірм» чи «клієнтів».Посередники, чи то через недобросовісність, чи то через некваліфікованість, не завжди можуть довести справу до кінця. Часто заробітчани, заплативши кілька сотень зелених, не отримують ні документів, ні грошей назад. Цей заплутаний і ненадійний алгоритм ускладнює процес легалізації праці, адже необхідно проходити всі процедури знову і знову, ще й витрачаючи гроші. Тому велика частина людей працює неофіційно, використовуючи для в’їзду в ЄС робочі чи туристичні візи інших держав, або просто закордонні (біометричні) паспорти.— Коли почався коронавірус, то був настоящий кошмар. Я тут робила вісім місяців повністю начорно (нелегально, — Авт.). Віза закінчилася. Додому-то я могла поїхати, але сюди б вже не вернулася. Тож я лишилася в Празі.Наступна стадія прибирання — пилосос, але перед тим, як Іра перейде до цього етапу, я пропоную свою допомогу, і вона доручає мені прасування. Спершу показує, як саме складати футболки:— Поутюжену ставиш черевом дулу (донизу, — Авт.), рукави і частинку боків загинаєш за спину, потім нижній край з’єднуєш із горловиною — і готово!Тож ми беремося кожна до своєї роботи. Минають наступні 45 хвилин, і в результаті на полиці опиняються 22 попрасовані футболки, три пари шортів, вісім рушників і одна сорочка, а всі кімнати — з чистою підлогою (ну, майже чистою, її ще доведеться мити).— Мене все-таки приємно дивує, що чехи отак пускають українців у своє помешкання, не бояться крадіжок чи ще чогось. Це добре, — коментую я, поки Іра замішує воду з мийним засобом, і в тазику утворюється біла пухнаста піна. Бульк. Тендітні доглянуті руки, вже без рукавиць, занурюються разом зі шматкою в цей хімозний еліксир чистоти. На зап’ястку виблискує золотий браслет.Ірині руки— У приватному житлі про такі випадки не чула, але крадіжок вистачає. Я не знаю, як крадіям не соромно. На моїй основній роботі є знайома, у якої її знайома працює на кухні, звідти краде різні засоби чи продукти і продає. З одної роботи її вигнали, вона пішла на іншу і там знову краде. І як їй не соромно! Її за те й поперли, що крала, а вона продовжує. Я щитаю, що це ганьба. Сором. Хоча тепер, як то кажуть, сорому нема ні в кого. Чехи ж тоже тягнуть із роботи.

«Мільйонерка»

Підлоги начищені, речі попрасовані, ванна кімната вимита до блиску. Троє синіх сміттєвих пакетів розпласталися біля вхідних дверей. Іра перевіряє, чи все в порядку і ми нічого не забули зробити. Так ось, точно…— Еге дивися, мої піньонзи (чеськ. реnízе — гроші), — радіє Іра, вказуючи на залишені під блюдцем на поличці три купюри. 100, 200 і 500 крон. Оплата за чотири години роботи. — Це, взагалі-то, мала сума. Тепер платять на годину 250 корун (крон, — Авт.). Але тут у мене така оплата лишилася, як ми домовилися спочатку. Для нас удома то великі гроші: 500 гривень на годину.Зарплата— Ти колись рахувала, скільки в тебе за рік виходило?— За рік… — задумується Іра, підраховуючи в голові зароблені на основній роботі й фушках чеські гроші, віднімаючи той місяць в році, який проводить вдома на Закарпатті. — Ну, в рік около 500 тисяч корун.— Один мільйон гривень. Ні фіґа собі, — не приховую здивування. — Багато, як для прибиральниці на рік в Україні.— Ну, це загально, але половина чи більше витрачається на проживання. Відкладається не так багато. А уяви собі, якби не треба було платити ні за що, — мрійливо продовжує Іра. — Но хоча би квартиру не платити, най уже будуть ті продукти. У Празі, щоб купити свою квартиру, таку найдешевшу, у найгіршому районі, треба десь чотири-п’ять мільйонів корун.— То за вісім років можна скласти на квартиру, хи-хи-хи, якщо нічого не витрачати, — іронізую я.— Ага, жити на Главних Надражах (головний залізничний вокзал в Празі, — Авт.) і їсти повітря. От і маєш, Чехія. На одній зарплаті тут не витягнеш.Репортаж написаний у рамках магістерського проєкту «Наші серед чужих»: цикл художніх репортажів про трудову еміграцію на Закарпатті Школи журналістики та комунікацій УКУ