Український тиждень

«Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде», — розповідає в інтервʼю Тижню піаніст, етномузиколог, дослідник давньої української музики Тарас Філенко. Слідуючи власному принципу, доктор Філенко протягом останнього року відвідав майже двадцять країн світу на різних континентах — від Кенії та Ботсвани в Африці до Індії та Індонезії в Азії, де розповідав про українську культуру, історію, музику та життя у війні.
Які підходи найкраще працюють, аби заохочувати іноземців більше дізнаватися та цікавитися українською культурою? Як боротися із російською пропагандою та «культурними» диверсіями у країнах так званого глобального Півдня? Що говорити аудиторіям про Україну сьогодні, якщо заборонено вживати слово «війна»? Про все це читайте в інтервʼю Тижня із піаністом, етномузикологом, дослідником давньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтервʼю також дивіться тут.

— За час, що минув від попереднього нашого інтерв’ю, Ви відвідали із концертами близько 20 країн на різних континентах. Готувати такі виступи —це колосальне навантаження, особливо якщо взяти до уваги, що ви намагаєтеся не лише презентувати українську культуру, але й проводити паралелі із культурами країн, де маєте виступ. Чи вдалося виробити вже певну «програму підготовки»?
— Для кожної країни і для кожної аудиторії я готую певний, так би мовити, аспект. Основна моя місія — представити українську культуру, історію, війну, наші болі, але подати це все у такому контексті, щоб люди ним зацікавились, щоб вони не тільки емоційно це сприйняли, а щоб інтелектуально відчули значимість і тяглість нашої культури у світовому контексті і зробили щось додаткове.
І це «додаткове» — для мене найголовніше. Тому що дуже легко приїхати на якийсь концерт, виступити, послухати оплески та подяки і розійтися. Найголовніше — залишити слід і заохотити людей до співпраці у всіх видах.
Я граю виключно українську музику. Винятки бувають, якщо захід організовує посольство країни-партнера. Так, якщо, наприклад, посольство Франції, то я граю твір Фридерика Шопена, але поєдную його з твором Миколи Лисенка і представляю на слайдах спогад із щоденника Шопена. Наприклад, про те, як він виїхав із Варшави під час повстання 1830 року. Там він пише: «А може ці московити вже вбили мою матір і мою сестру? О Бог, чи ти є, що ти дозволив це?» Я це ставлю на слайд німецькою, французькою чи англійською мовою і граю твір Шопена, також пояснюю слухачам, що він не міг повернутись у Варшаву, тому що всі, хто виїхали звідти, вважались, так би мовити, зрадниками. Це був царський вердикт.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди потрібно робити такі паралелі, які є нам корисними, аби донести потрібну інформацію.
Слайди — це дуже важливо. Утримати протягом півтори години аудиторію, яка ніколи не чула української музики, яка майже не знає про війну та де знаходиться Україна — це дуже важко. Тому я підготував програму, де граю приблизно по 7-8 хвилин музичний твір, але й також візуальний ряд. Музичні твори, які я граю невеликі, але різних жанрів — від ранньої класики Бортнянського, Ревуцького Лятошинського, Скорика і до модерних композиторів.
Візуальний ряд — це не тільки портрети композиторів, але й живопис ХІХ століття, примітивізм, модернізм та інші. Для мене це велика робота, тому що із десятка картин, мені треба вибрати ту, яка найбільше підходить до цієї теми.
Інший важливий елемент — це заохочення місцевих музикантів та артистів брати участь в моїх концертах. Для мене стало відкриттям, як багато людей йде на це. Наприклад, нещодавно коли я був у Китаї, то вислав тамтешнім музикантам твори, вони їх обробили і зі мною зіграли імпровізацію на ґучжені, піпа та на китайських флейтах. І це створює зовсім інший ефект. Коли я заохочую місцевих музикантів грати зі мною, вони приводять свою публіку чи своїх студентів. Я також маю принцип — усі мої концерти безкоштовні, але натомість прошу віддячити відгуком. Прошу, наприклад, вислати мені емейлом кілька речень про те, що їм сподобалося, що вони дізналися про Україну і чи хотіли б співпрацювати далі. Ви б бачили, скільки людей йде на співпрацю! Одна жінка з Китаю мені сказала, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші мені пишуть, що хотіли б записати подкаст про Україну на основі українських пісень.

Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди «Ой чий то кінь стоїть…» та «Ой чорна, я си чорна…». Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під «Рапсодію» Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, також дуже важливо нам, українцям, не не брати на себе роль жертви. Бо у нас таке часто буває. Я це розумію, тому що сам дуже на цьому балансую. Дуже важко говорити з посмішкою про біль, але оцей елемент жертви він має не відійти. У нас є настільки величезні здобутки у всьому. У нас є така величезна культурна спадщина.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту — або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
— Як ви шукаєте тих людей — музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
— Ви знаєте, ніколи в житті не зв’язувався з посольствами, тому що гадав, що у мене є свій світ, а у них — свій. Після Індії, де я познайомився з прекрасним дипломатом Володимиром Притулою, який зробив для мене дуже багато, я відчув, яку можна одержати підтримку від нашої молоді в посольствах. Бо які я маю контакти у Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії, чи в Перу. Ніяких. В мене є тільки контакти через наше посольство. Безперечно, вони роблять Сізіфову працю з нашими мінімальними бюджетами на культуру.
Ці молоді дипломати якимось чином вишукують спонсорів, якісь форми оренди приміщень чи якусь колаборацію. Маю сказати, що нас дуже підтримують посольства інших країн, тому часто, якщо потрібен зал, то це може бути за підтримки Аllіаnсе Frаnсаіsе або Gоеthе-Іnstіtut. Більше того, дуже часто ці посольства також приводять на наші концерти свою аудиторію, яка нам невідома.
Інколи готую концерти за три місяці чи півроку наперед. Як я вже казав, для кожної аудиторії це трохи по-різному. Зараз мій акцент на студентах та дипломатах. Тому що молодь, між іншим, у всьому світі готова. до сприйняття, підтримки та кооперації. І просто потрібно наводити ці контакти. Наприклад, як було у мене у Ботсвані.
Після концерту, де брали участь король і королева Ботсвани, король підійшов до мене і сказав: «Ми хочемо створити в Ботсвані академію музики. Як би ви нам порадили це зробити?». Я їм порадив звернутися до Львівської консерваторії, пояснивши, що ми маємо тяглість і з Відня — західна культура, але в нас також є автентика і курс на етномозикологію. Через чотири місяці у нас є підписані документи між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо нам вдасться провести там імплементацію на принципах і філософії українського музичного закладу, це буде перший такий прецедент в історії України. Тому що вони вже готові. У них є приміщення на 200 кімнат, у них є зал на 1500 осіб та навіть бюджет на один рік для навчання студентів.
— Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
— На початку повномасштабної війни я почав виступати по університетах Америки. Фандрайзинг був великий. Тобто перші два роки я збирав гроші. Між іншим для львівських госпіталів на одному концерті ми зібрали дуже велику суму. Але потім я відчув, що у нас є потреба просувати нашу культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, але також в першу чергу на Півдні. Африка — це ж величезний континент з велетенським потенціалом. І там, як ніде, російська пропаганда останні два-три роки має величезні успіхи, на жаль. Вони туди вливають великі кошти і працюють дуже професійно.
Як приклад, у мене був концерт у Кенії, після якого мене запросили на місцеве телебачення. Ефір був із 8:00 до 9:00 вранці в неділю. Я вже виходив зі студії після участі у телепрограмі (було прекрасне інтерв’ю, гарні питання) і раптом ідуть на мене жінки в кокошніках. Це все о 9:00 ранку в неділю в столиці Кенії Найробі. Я питаю у них англійською: «Вибачте, а ви звідки?». А вони мені: «Wе аrе frоm Russіа. Wе аrе аngеls оf реасе» (англ. «Ми з Росії. Ми — ангели миру»). Коли вони мене запитали, звідки я і почули, що з України, то почали тікати.
І от хто я такий? Одне інтерв’ю, але вони і це єдине інтерв’ю перебивають оцими своїми кокошніками, розумієте? Те ж саме було, між іншим, і у Джакарті і в деяких інших місцях. Наприклад, на Мадагаскарі. Там мій перший концерт відбувся, але як тільки вони побачили, що вся програма українська, а там я грав також і на Органі, і на роялі, то останні п’ять чи шість концертів були відмінені в той же самий день. Тобто боротьба йде і вона буде йти не тільки за нашого життя, на жаль.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з’ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки — спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я про це дізнався, то подумав, що це ж вони практично за копійку, охоплюють цілу верству людей у цій країні. Це ж батьки, які хочуть, щоб їхня дитина вирвалася з бідності і кудись виїхала, шукають можливість все це вивчити.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.

— Наше з вами попереднє інтерв’ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
— Знаєте все вийшло спонтанно і завдяки особливим людям. Наш пан посол Олександр Нечитайло і Кирило Чуйко — прекрасний молодий дипломат, прекрасно говорить китайською. Він зробив усе, щоб налагодити контакти в університетах. На мою думку, Китай найважча країна. Коли я туди прибув, мені відразу сказали: «Не можна вживати слово “війна”».
— А що ви говорили натомість?
— Натомість я проводив історичні паралелі. Кажу, а ви пригадуєте, що було в Монголії у ХV столітті. Також, наприклад, при вході до нашого посольства у Китаї є дві бронзові стели з віршами. На одній слова Тараса Шевченка, а на іншій — великого китайського поета VІІІ століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Коли я був у Джакарті (Індонезія), то дізнався, що там є дуже гарний композитор Ананда Сокарлан. Я йому подзвонив і запитав, чи міг би він мені вислати ноти. Він мені прислав цілу цю збірку. І один із творів я обрав. Це була рапсодія. Він її писав на основі фольклорних елементів і дитячих тем, а також на основі найдавнішого в історії людства татуювання на мумії.
Я вивчив цей твір, тому що хотів його поставити поруч із рапсодією Лисенка, де він вводить елементи бандури, народних танців та дитячий елемент. Мені зайняло місяць, аби це зробити. Але після того, як я грав поруч два твори — індонезійського та українського композиторів, зовсім інше було ставлення.
Коли наші оркестри або музиканти виїжджають на гастролі закордон не треба виконувати Бетховена, Дворжака чи Брамса і лише один-два твори українські. Потрібно виконувати українські твори. Ми не маємо на це права. Не бійтесь, що нас не сприймуть. Сприймуть. Якщо представити правильно, якщо подати це, сприймуть.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший гріх — це страх. Якщо ми не будемо стукати і не будемо йти, нічого не буде. Які завгодно треба робити форми, щоб ця боротьба продовжувалась, тому що вони нас поглинуть.
— Хотіла б також повернутися до вашої книги «Світ Миколи Лисенка», яку ви написали у співавторстві із вашою мамою Тамарою Булат. Минулу нашу розмову ми починали із цієї книги. Ви тоді згадували, яку велику роботу пророблено в архівах різних країн світу. Наразі ми маємо цю книгу англійською та українською, але мені видається, що було б добре мати також інші переклади цієї книги — наприклад, німецькою чи французькою. Чи були пропозиції щодо перекладів або підготовки курсів, які б базувалися на цій книзі?
— Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка — Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
І це був трошки інший варіант, тому що, знаєте, якщо ми пишемо для іноземного читача, то треба це враховувати. Це для нас Богдан Хмельницький або Битва під Пляшовою — це вже цілий шар знань, для іноземця — потрібне пояснення. В Україні я цю книгу зміг видати за підтримки різних фондів та організацій пізніше.
У чому її цінність? Вона вся збудована на архівних матеріалах. І це дуже важливо, тому що як для історика музики, для мене зараз дуже важливий аспект — представлення первинних джерел. Якщо ми не маємо первинних джерел, дуже легко робити інтерпретації. І ця книга вона не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у ХІХ столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об’єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.