Еспресо

Сьогодні в студії нашій у цивільному. Не на фронті, не на службі безпосередньо. Як відчуття? Львів - це де місто, де як ніколи відчуваєш вайб колишнього життя. Колишнього - це гучно трошки трошки сказано, бо і Львів насправді дуже потерпає від війни. Комусь здається, що війна десь далеко від західної частини України, але навіть останні обстріли і ті ракети, які летіли по Львову, нагадують нам, що війна заграбастала всю країну. Але загалом тут добре, тут легко, тут багато спогадів юности хороших, тут багато друзів живе. Та і загалом приїзд на фестиваль, для мене зараз це не дуже часта активність, так би мовити, життєва, ненайзвичніше, бо колись за літо ти обкатував там по 15-20 фестивалів, тепер їх, по-перше, набагато менше стало, їх кілька великих лишилося.Хто ризикує в цей час з благородною метою збору коштів для Сил оборони працювати, а з іншого боку вже моя зайнятість не дозволяє завжди відповідати на запрошення. Ви сказали про те, як добре згадується попередній, довоєнний вайб, оцей настрій, а щось тригерить?Та загалом, це вже не Львова стосується, це будь-яких куточків України стосується, ті українці…В тилу?Та, в тилу, які живуть в трошки іншій, не скажу, що паралельні реальності, але іноді ти спостерігаєш збоку десь в соцмережах за деякими колишніми знайомими, за розмовами десь з сусідів, коли вдома. Ти розумієш, що війна до них далеко. Наче облітають ракети, наче облітають шахети, наші однокласники, а десь і родичі, у війську, все інше, але вони десь роблять вибір на користь самозабуття певного.І це проявляється не тільки в якихось там речах побутових, а в тому, що люди досі не зробили вибір на користь української мови, наприклад. Те, що вони не ставлять дорівнює між російським контентом, російською мовою із ракетами, які по нас летять, не ставлять дорівнює з режимом путінським. А це все частина великої війни, бо культура - це один з найдієвіших інструментаріїв.Якщо війну озброєну проти нас ведуть більш як десятиліття, то війну культурну з нами століттями ведуть. І русифікація, і колонізація нас, і нав'язування меншовартості. Здавалося, вже останні дурні, самозабуті будуть робити вигляд, що не розуміють, що зараз відбувається, але їх багато. Багато людей, які їздять на кабріолетах по Києву з російською музикою. Я не хочу на них акцентуватись, але я я не знаю, скільки ракет ще повинно прилетіти, скільки людей має загинути, щоб ці люди зробили вибір на користь України. Але я оптиміст, я сподіваюся, що щось таке змусить їх в якийсь момент, хоча би доля їхніх дітей майбутніх зробити цей вибір. Ви дуже емоційно реагуєте зараз просто на запитання. А як ви реагуєте тоді на вулиці, коли це бачите і чуєте?Іноді я уникаю конфліктів, якщо мені доводиться з донькою, наприклад, гуляти, я стикаюсь з чимось, я роблю вибір на час проведення з донькою, але не на з'ясування, ні на моралізаторські лекції, якісь на вулицях чи просвітницькі, назвемо їх більше так, ніж моралізаторські.Але загалом із тих людей, які готові робити зауваження з приводу хвилини мовчання. І з приводу один з останніх випадків я зробив зауваження чоловіку в Києві, який на Дніпровській набережній дитині далі включав російськомовний контент. І я запитав, чи він вважає, що це окей це робити. Він сказав, що це їхня особиста справа. Він буде зі своїми дітьми робити все, що вважатиме за потрібне. І що з цим робити? Бо це Ну, це не подинок і випадок.Ну, це не питання окремих індивідуумів, інфлюенсерів, чи музикантів, це питання системне. Це і державна політика, це і громадський сектор, це відповідальність тих же митців і усвідомлення ними, що вони завжди є рупор пропагування певних цінностей. Вони повинні використовувати свою аудиторію, щоб звертатися.Тому що багато з цих людей слухають українську музику, вони підписані на сторінки відомих українців, але дуже багато митців достатньо інфантильні в цьому питанні. Вони десь вибрали собі таку позицію, типу творчість для творчості, іноді вони якісь збори роблять і так далі, але вони забувають, що перед ними є певна відповідальність, особливо в теперішні часи, це якісь цінності нести.Це про щось говорити, ретранслювати, типу багато дуже артистів, особливо з поп-сегменту, зробили вибір все-таки, хай це кон'юнктурний, часто ринковий вибір на користь україномовної музики, на користь української умови в публічному просторі, вони повинні про це говорити частіше. Про це багато говорилось в 22-му, але, на жаль, ця тема не педалюється зараз, а дарма. Тому що той же Київ, підлітки на відсотків 90 по всьому Києву, якщо ти чуєш, вони російськомовні. І вони не роблять вибір на користь української мови і на користь українського контенту часто. Мені подобається те, що є прийняття законодавчих речей, публічних якихось речей, знову-таки про слухання музики в публічному просторі, про виконання артистами виключно україномовних, англомовні теж вітаються, звісно, пісень.Просто дуже важко за п'ять, навіть за 15 чи 10 років переламати хід подій, який вибудовувався сотнями років, дуже важко. І це практично неможливо, і треба розуміти, що це гра в довгу. Просто дуже важливо тим, хто взявся за це не збавляти. І при цьому має бути підтримка держави, відповідно.Десь на рівні законодавчому - штрафи, посилення штрафів, десь на рівні просвітницькому, грантування проєктів, підтримка митців, підтримка інфлюенсерів, блогерів українських. Я вважаю, це дуже важливо. Типу блогери не мають бути пропагандистами, які лояльні максимально до політики конкретної влади і так далі, але блогери мають бути ретрансляторами певних цінностей.І тоді ми зможемо через 5-7-10 років говорити про те, що ми справляємося і беремо під контроль це питання. Тому я більше позитивно налаштований, ніж негативно, але наразі хотілось би трошки іншу картинку бачити, бо навіть без цього сам сусід наш східний уже приклався добрезно, щоб ми себе переосмислили. Але, на жаль, не все так швидко. Це теж треба розуміти. Чого зараз в першу чергу бракує? Які кроки би ви зробили, якби від вас залежало прийняття рішень? І тоді перспектива, який період нам потрібен? Це має бути тих 40 років Мойсеєвих, два покоління, які забудуть, як було колись, чи справимося швидше?Мені бракує, чесно кажучи, якогось державотворчого бачення процесів, але для мене основна зараз проблематика, знову-таки, в мовному питанні - це комунікація держави із саме з молоддю, з тінейджерами. Бо десь українська мова для багатьох з них є певною зобов'язалівкою, знаєте, як вірші, які змушують в школі вчити. І це мова якогось такого штучного офіціозу для них, натомість на перервах поза школою - це російська мова.Це означає те, про що я згадував, можливо, створити якісь дорадчі органи, які в абсолютно неформальному ключі зможуть не те, щоб об'єднати, але принаймні збирати в одному місці інфлюенсерів, українських блогерів, зокрема, пропрацьовувати з ними якісь ціннісно-орієнтаційні речі, тактики і стратегії, просування популяризації української мови. Ну, в тій же рашці, не хочу приклад приводити, але держава дуже тісно працює і з блогерами, і з усіма, хоча в них нема потреби свою мову, але вони інші речі ретранслюють. І мають бути люди, які розуміють, хто справді актуальний, хто справді затребуваний в цій віковій категорії в цій, в цій, в цій, іти з ними на контакт, сприяти тому, що держава фінансуватиме якісь їхні просвітницькі проєкти. Не робити їх за шаблонами якимись просвітянськими, робити абсолютно сучасними, вайбовими, мовою, яка є живою мовою для конкретних людей. Бо знову таки а-а ми бачимо от приклад тих же Курганів і Агрегатів, які пропагують суржик, до суржику можна по-різному ставитися, але тим не менше, я вважаю, що такі проєкти, як вони, дуже багато роблять для українізації людей, бо суржик - це теж певний етап, певний етап в українізації твоїй.Багато хто соромиться свого суржику, багато хто соромиться своєї типу недосконалої української, хоча жива мова, вона на те і жива, побутова. І вони легалізують оцей процес по-здоровому і виходять на рівні максимально широкі. Це перше і єдине, що би я зробив, звернув би увагу на тих, хто справді є іконічними персонами, саме для підлітків, тінейджерів. Бо що стосується всіх законодавчих обмежень, в принципі все ок.Окей, єдине, я, можливо, штрафи би підняв. Багато хто дуже полегко порушує це в нас, як з правилами дорожнього руху, перевищення 340 грн, якщо заплатив перші дні, я можу далі порушувати безконечно. Але якби штраф був 20 000 грн, людину наступний раз би замислилася, чи готова я перевищувати на 15 км швидкість і потім 500 доларів платити за це. Чому, на вашу думку, так важко нам цього російського позбутися? Чому ми тримаємося так сильно? П'ятий рік війни. Десь звичка, поколіннєва, причому, звичка, звичка, яка передавалася нам від батьків.Ну, я ще раз повторюсь, дуже важко змінити за 5, 10, 15 років те, що століттями будувалося, переламати хід історичних подій, згадуючи нашу історію, Емські укази, Валуєвські циркуляри ХІХ століття, русифікацію наших еліт, русифікацію країни, те, що із заходом країни відбувалося, там в 39-му дуже багато російської еліти проводило, вчителі, інженери, які ставали, займали тут керуючі посади і так далі.Все це відбувалося, десь потім формування спільного медіапростору. В шоу-бізнесі це десятиліттями була орієнтація на Москву. Ти мав заявити про себе там, щоб тебе визнали тут. Як би це дивно не було, типу засвітитись на центральних каналах. От, це ж теж робилося, це абсолютно імперський, колоніальний контекст. І ми в цьому в контексті були.Прививання меншовартості. Це всього стосувалося, дуже багато років люди навіть елементарно не могли призвичаїтись до нового українського дубляжу, бо десятиліттями звикли дивитися російську мовні дубляжі.І вже в 10-х роках у мене навіть були знайомі, які настільки десь на підшкірці звикли російською мовою дивитися переклади піратського кіно в інтернеті, що знадобилося вольове зусилля для них самих, щоб зробити вибір на користь українського дубляжу. Але знову таки минув ще певний відтинок часу, ще десяток років, і я вже навіть не знаю зараз людей, які справді будуть дивитися російськомовні дубляжі.Наша школа дубляжу, по-перше, виросла, концептуально дуже. Я не знаю, правда, як з дубляжем за кордоном, бо в багатьох країнах тієї ж Європи явища дубляжу взагалі відсутні. В тій же Польщі, наскільки я знаю, все йде мовою оригіналу просто з сабами польськими, наприклад. Ну, що теж класно. Я дуже радий, що в наших кінотеатрах вже теж фільми в оригіналі можна дивитись. Це теж про європейські цінності. Тому все логічно насправді. Дуже важко вириватися із-під цього тиску, дуже важко вириватися з цієї залежності, а ще важче вириватися з привитого комплексу меншовартості, що там завжди краще, що там завжди концептуальніше, там більше ресурсів, але це вже давно не так. Ця війна дуже сильно ще перемішала, так би мовити, українців. Дуже багатьом довелося, на жаль, через ці обставини мандрувати, комусь довелося виїхати, і оселитись у новому середовищі. Дуже часто це з більш російськомовного середовища, переїжджають на захід, де частіше все-таки є більше української мови. Але це не завжди допомагає. Чому тоді люди, переїжджаючи зі сходу, які розмовляли вдома російською і казали, дуже часто ми таке чули: “Мені важко, всі довкола говорять російською, як я перейду, я не маю з ким розмовляти українською”. Приїжджають на захід і не розмовляють тут українською, хоча довкола українська. І тепер кажуть: "Ой, з мене будуть сміятися, бо я не гарно говорю”. Або: “А мені це не потрібно".Мені здається, навіть якщо вони вперто відмовлятимуться переходити на українську, їхні діти вже в середовищі. Я був свідком чогось схожого, ну як свідком чогось схожого, в Луцьку теж, де Фіолет починався в кінці нульових. Величезна кількість тусовки музичної саме була російськомовна. Чого вона була російськомовна? Це були, так вже вийшло, теж дивна річ, це були учні на той час єдиної російськомовної школи в Луцьку, яка теж мала певне коріння.І якось так вийшло, що це мої однолітки, іноді старші за мене і так далі, їхні бабусі, дідусі, хтось росіяни, вже їхні діти вже були такі напів, типу, все намагалися родинне оце вогнище російсько-культурне підтримувати, але вже вони, навіть якщо спілкувалися вдома російською, продовжували там з бабою, з дідом спілкуватися, то в оточенні вже нашому це виключно україномовні люди.Навіть ті, хто десь намагалися, я ще пам'ятаю, ще до спочатку повномасштабки, та вони вже давно попереходили на українську, а їхні діти так тим паче. Тому я на теж це теж позитивно дивлюся. Більше того, я впевнений навіть, що ці люди, які зараз відмовляються спілкуватися українською, чи не можуть, чи не хочуть, в кожної якісь причини, за 5-7 років ситуація трошки зміниться.Це справді така асиміляція, яка трошки природніша, ніж здається, проте ти навіть не помітиш, коли замість да будеш так казати, там замість нет - ні в магазині, або до тебе, коли до тебе будуть звертатися. Це дуже багато хто так русифікувався в Києві свого часу. Знову таки, з моїх колег-музикантів, які приїжджали з тих же західних регіонів, і коли навколо тебе 99 відсотків не російськомовних, в якісь моменти несвідомо, починаючи з російської, відповідає. Це вони так відповідали.Ну, бо настільки ти починаєш асимілюватися, зливатися з ландшафтом мовним, місцевим. Точно те саме буде з цими людьми. Будуть одиниці лишаться, які будуть на впертому стояти, але більшість чекає доля проста асимілюватися в тому середовищі, де вони опинилися тепер. Як справляєтеся зі своєю сім'єю, зі своїми доньками? Як забезпечуєте те, щоб вони спілкувалися далі українською, щоб російськомовне оточення не впливало.Це для мене болюче питання. Це болюче питання, бо старша, яка підлітка, 13 буде, вона, здебільшого, якщо говорити про шкільне середовище, знаходиться в середовищі виключно російськомовних дітей. В її класі, можливо, одна чи дві дитини ще спілкуються українською. Тобто з одного боку не дуже хочеться тиснути на дітей, бо я відповідальність за це виключно на батьків покладаю, виключно.З іншого боку ми маємо робити якісь превентивні речі і зараз у нас трошки з запізненням у випадку зі Златою, але план з'являється. Ми намагаємося допомагати і формувати альтернативне школі середовище, де би люди були україномовні. Що стосується Єви, їй чотири роки, вона в садочку. Десь взимку принесла додому "хлєбушек".Сказала: "Мам, є хлебушек?" Ну, я написав дуже гнівний лист в чат, де батьки для вихователів, попросив їх попрацювати зі щелепами своїми, якщо є в когось якісь проблеми з цим. Ну, бо я цього терпіти не буду ніразу. Ну, дитина не буде ці бацили приносити. Хоча я розумію, що це тільки початок, бо ми зі Златою вже мали досвід, і вона вже спілкувалася з дітьми на вулиці російською, бо всі російською спілкуються, і вона з ними російською.А зараз як?Зараз українською спілкується, але в мене є підозра, що все-таки десь там, де ми не бачимо, все одно вона спілкується з дітьми російською. Навіть у Злати були прецеденти такі, що вчителі спілкуються з дітьми на уроках українською, на перервах з ними російською спілкуються. Ну, про що ми говоримо? Я би таких людей звільняв за такі провини педагог має йти і позбавлятися права викладати.Як реагують ті ж педагоги в тому випадку в садочку, коли ви робите зауваження і акцентуєте на неприпустимості "хлєбушка" замість хліба?Достатньо ок ідуть на зустріч, тобто “гаразд, гаразд, все, дякую”, типу, немає ніяких конфліктів. Але знову таки була нещодавно ситуація, влітку не вистачало вихователів і була якась вихователька і пропонують вихователя, і кажуть: "Так, все окей з нею, але я проблема, що вона дуже погано говорить українською мовою, переважно російською, старається” і так далі. І почала частина батьків захищати, казати: "Ну вона ж людина хороша, вихователька хороша".Але моя дружина відразу сказала, що, якщо таке трапиться і вона бачитиме, що вона спілкується з дітьми російською, зразу будуть листи мовному омбудсмену йти, це все буде публічно виставлятися, всі відразу задню дали. Тільки такою мовою ультимативною з цими людьми говорити, які не готові приймати нової реальності. Ми почали цю розмову із того, що ви в цивільному, що ви зараз не на фронті, а вже понад два роки ви там. Розкажіть про те, як ви мобілізувалися, як все почалося?Це вже два і кілька місяців в Збройних Силах України. Мобілізувався я добровільно. Теж вичікував час певний, бо Єва народилася після початку повномасштабки в травні. І я вже тоді знав, що рано чи пізно піду до Сил оборони.Просто для себе вирішив, що тільки трошки Катерині, моїй дружині, стане легше, бо з двома дітьми лишати я не хотів. Якось для себе я це внутрішнє рішення приймав. Єва трошки підросла. Я знайшов підрозділ для себе. На той момент це були культурні сили. З ними я якийсь час працював як цивільна людина, артист. Їздив з мобільними групами Культурного десанту, які по лінії фронту працювали. Саме як артист просто співав. Згодом я мобілізувався, якийсь час був на південному напрямку. Миколаївщина, Херсонщина, теж керував мобільною групою. Потім мене повернули до Києва, де довший час я був проджектом компаній інформаційних. Ми під егідою Генштабу і командування сухопутки робили різні інформаційні компанії. Та ж “Україна стоїть, бо стоїть піхота”, які минулого травня класно дуже країну сколихнуло.От, багато іншого і нещодавно я змінив підрозділ. Я перевівся до 46-ї окремої аеромобільної десантно-штурмової бригади. Зараз налаштовую так вимовити службу свою, буду займатися дечим іншим, змінився, буду займатись фандрайзингом, накопиченням грошей для бригади.Не те, щоб для мене трошки нова історія, бо в мене дуже хороший організаторський досвід, як орга Бандерштату 15 років.У бригади дуже багато бойових запитів і потреб, людей не дуже багато, які би вміли, мали напрацювання якісь. Є команда невелика, яка готова готова цим займатися і зараз я адаптуюся, теж формую навколо себе ще якийсь цивільно-пул людей, які мені будуть допомагати, бо в планах дуже багато і фестиваль, наприклад, новий робити, який буде під бригаду працювати. Багато чого є в планах і дуже хочеться бути ефективним. Дуже.Чому вирішили змінити підрозділ? Набрид культурний десант? Ні, не те, щоб набрид, просто засидівся елементарно. Хотілось трошки змінити специфіку роботи своєї. Та й загалом це нормально мій агітувати в межах Сил оборони. Мені здається, більшість військових це проходили. На будь-якому місці десь трошки підвигораєш, десь втрачаєш мотивацію, десь розумієш кінцеву цінність роботи, яку робиш.У мене з'явилася така пропозиція, достатньо хороша. І я аж емоційно піднесення таке відчув. І тому рішення було прийняте. Керівництво до нього з розумінням поставилося, бо я добровільно прийшов у підрозділ. До достатньо совісно відпрацював ці кілька років, без без зальотів яких, без нічого, типу. По мінімалу, відлучаючись на якусь концертну діяльність, на все інше, робив це виключно під час відпусток.Ніколи не зловживав якимось становищем публічної людини і так далі. Тому абсолютне порозуміння було з командою. Я думаю, ми далі будемо підтримувати зв'язки, бо коли ти десь послужиш два роки, це вже не просто тимчасові колеги, якісь це побратими, це вже друзі, з якими ти багато щось ніс, і ці люди лишаються для мене близькими, вони нікуди з життя не зникають, але ми вже десь будемо співпрацювати в інших проектах і в інших речах.Наскільки простий чи навпаки складний оцей процес перевестися, якщо от просто у вас виникло бажання: “Я тут вже попрацював, попробував, а зараз хочу щось інше, щось нове”. Да дуже по-різному. Якщо десь легше міжвідомчі переведення взагалі мегаскладні, якби я, припустимо, хотів перевестися там в якийсь підрозділ Нацгвардії, припустимо, Азов, Люберт, своїх земляків з Волині, то це могло би дуже довго час по часу зайняти і півроку, і до року іноді.Я дуже різні історії чув. Я обійшовся без рапорту, я прийшов, розповів своєму командуванню, що є така пропозиція. Не ставив їх перед фактом рапортами, що я хочу переводитись. Я завжди за людяність, будь-яку, навіть якщо тебе десь щось не влаштовує. Я вважаю, сідаєш за стіл, говориш, щось пропонуєш, натомість. Я, наприклад, не йшов, лишаючи по собі. Я цілий був керівником відділу останнім часом, я знайшов, виростив за останній рік собі людину, яка замінила мене, підготував її. Тобто я прийшов з готовою пропозицією: “Я йду, але по собі автономну одиницю лишаю потужну, яка в плані виробничих потужностей далі буде багато що робити”. І все чудово в моєму випадку склалося, але знаю дуже різні історії. Десь це обміни людину на людину, десь ще якісь речі, але це нормально, в принципі. Особливо коли люди цінні для підрозділу, треба розуміти, хто тебе замінить і що ти отримуєш в перспективі. Зараз наші глядачі запитають: "У чому ж полягає робота?" у тому ж культурному десантні, от, або ця ваша нова посада, де ви будете накопичувати, збирати гроші для підрозділу. Як виглядає цей графік? Бо ми приблизно розуміємо, якщо штурмовик, які він має завдання, коли людина в окопі, які вона має завдання, хто працює в ППО, теж це намацальне і зрозуміле. Як виглядає ваша робота у Збройних Силах України? Культурні сили - це кілька великих груп людей. Одна з них - це мобільні групи, які працюють по лінії бойового зіткнення. Фактично, це сім мобільних груп, включно з тими, хто працюють у шпиталях, у реабілітаційних центрах. Це групи, які складаються переважно з п'яти-семи людей.Там є і музиканти, і літератори, і психологи, і там умовно лялькарі десь в якихось групах. Зазвичай ці мобільні групи заходять в якусь бойову бригаду на два-три тижні, інколи тиждень чи місяць. І щоденно відпрацьовують по два-три заходи для особового складу. Бо дуже часто в бойових бригадах на посаді умовно ПППшник, а це людина - це психологічна підтримка персоналу.Колись це називалось морально-психологічне забезпечення - МПЗ, тепер це ППП називається в силах оборони за бюрократичною роботою, за роботою пов'язаною з більш з якоюсь такою адміністративкою, відсутній момент психологічної роботи з особовим складом, що дуже погано в більшості.Тому що, особливо там, де є бойовий стрес, особливо там, де є вигорання, де є певне незадоволення і так далі, і немає абсолютно каналів пропрацювання цих емоцій. То наші мобільні групи культурних сил, точніше Культурного десанту, бо це вже окремий проєкт і займається тим, фактично робить цю емоційну розрядку.Тому що, ну, зараз деякі бригади вже так, на прикладі Культурного десанту, починають в себе робити культурні одиниці, які ціліво збирають людей фахових, митців, психологів і так далі, які цим займались. Це є в західних арміях, це є в арміях Сполучених Штатів, це є в армії Ізраїлю. Але, на жаль, у нас цього немає, бо на ПППшниках лежать трошки інша відповідальність і військовому навіть нікому іноді прийти поговорити, зізнатись, поплакатись.Іноді офіцери бойового стресу чи капелани, якщо вони є не всюди, є капелани, з цим теж є в брак в силах оборони, виконують цю функцію психологів, духівників, скажімо так. Натомість, мистецтво, спілкування з митцем, дозволяє військовому викинути із себе ті емоції, які за інших обставин неможливо.Це один напрямок роботи, бо є ще міжнародна дипломатія, є ще організація промоінформаційних кампаній, які робляться в колабі з Генштабом, з командуванням Сухопутних військ. Це рекрутингові кампанії, це повністю запакування, бригада чи полк звертаються: нам треба гімн, нам треба символ нам треба концепт, нам треба те, культурні сили це все запаковують і роблять. Це підтримка і поширення мілітарної культури.Ми записуємо всіх тих військових, які десь до війни: хтось співав, хтось писав, допомагаємо їм десь видаватись, десь записувати пісні, десь знімати кліпи, бо їх більше, ніж ми можемо собі уявити, на відміну від рашкінської армії, в якій майже нема митців. У нас дуже велика кількість літераторів і всі це знають і музикантів пішли воювати, для більшої більшості з них це все стало на паузу. Ми робимо все можливе, щоб це тривало. Багато хто десь там вважає, що про них забуваються. Що про важливість їхню забуваються, про вдячність якусь базову забуваються. Форма лякати почала в цивільному світі. Часом самі військові своєї форми соромляться, судячи з того, як цивільні іноді на це дивляться, страхаються. Зараз моя робота буде полягати це більше фандрайзинг, залучення коштів. Є певна команда, є благодійний фонд, яка з 46-ю бригадою працює. По факту це організація зборів, організація заходів, де ці збори будуть проводитися.Бо митців культурних сил багато, а менеджерів не так багато. Мені пощастило бути не тільки митцем, а і менеджером із досвідом. Тому робота отак от виглядає. Як така кількість митців, літераторів, людей, які мають таку творчу натуру впливає і е-е може мати певну дію на військо, на суспільство загалом і на нашу державу, зрештою, на майбутнє?Я часто над цим задумуюся, з точки зору ризиків втратити цих людей. Втратити для країни, втратити для культури. Мовчу про те, що втратити для їхніх рідних, бо це кінець світу, як не крутий якийсь персональний апокліпсис.З іншого боку, я розумію, що це голоси правди, голоси чесності, це дух часу, який фіксується в їхній творчості, бо знову таки від Андрія Хливнюка, Хейтспіча, Дмитра Однороженка, до Федора Рудого, Валерія Пузіка, Павла Дерев'янка. Всі вони так чи інакше намагаються паралельно зі своєю службою творити.Записувати пісні, видавати збірки, відрефлексовувати свої досвіди і будувати місточки між цивільним і воєнним світом. Бо, на жаль, ця паралелі.Ми можемо і визнавати, можемо не визнавати, але відбувається процес, в якому людина, яка пережила ці глибоко травматичні досвіди, ділиться цим досвідом з тими людьми, в яких ці досвіди буде абсолютно інакше. Виникає якась емпатія, виникає відчуття єдності, співпереживання, знову таки це емоційно перебудовує людину, яка з цим стикається і в плані відповідальності, ставлення до війни, підтримки війська. Рішення для себе самого піти в це військо, туди, де ти можеш піти, де ти маєш можливість максимально свої скіли застосувати на користь війська і все це працює.Це працює зараз, це працюватиме в майбутньому. Я більш, ніж впевнений, що з числа моїх ровесників є ті люди, які колись і Букера отримають, і, можливо, навіть Нобелівську премію, бо те, що зараз відбувається з нашою країною, це історія на роки для всього світу. Це досвід, який зараз жодна країна, на мою думку, не переживає і навряд переживе найближчі десятиліття.Ми колись визначатимемо, я впевнений, і Мілтекові якісь речі в світі. Це вже відбувається або те, як ми навчились воювати, те, як ми на ти з технологіями зараз стали. Ми вже готові багатьом країнам розказувати, як це робити фахово абсолютно. І культура теж. Ми зараз отримуємо досвід, якого, на щастя, не мають 99% населення нашої планети і нам є що розказати світу.Є застерегти чим світ, знову таки, в комунікаціях своїми з агресивно шовіністично налаштованими сусідами. Ви особисто, як часто зараз маєте час, місце, простір на творчість? Як часто зараз концертуєте? По концертах взагалі зараз дуже мало. Загалом з моменту мобілізації я чітко для себе визначив зі своїм командуванням, із дружиною, яка є моїм концертним директором, що тури ми будемо робити виключно під час відпусток. Я ні в якому разі не буду відпрошуватися під час служби. Якщо будуть точкові якісь запрошення, на такий фестиваль, як “Файне місто”, де величезний збір, іде і щороку цей збір відбувається, це інша справа точкова.Тим не менше, ми намагаємося тримати руку на пульсі всього того, що відбувається. І я пишу, іноді пишу. Нещодавно закінчив новий роман, писав його ночами, буквально ночами, завжди з опівночі починав, десь до другої ночі тільки лягав спати. І восени вже вийде цей новий роман в видавництві Старого Лева. Я писав пісні, що минулого року під час відпустки в Карпатах написав пул нових пісень, віднаходив час поміж тусуваннями з родиною. Ці пісні зараз будуть записуватись. Ми виграли грант від Українського культурного фонду на проєкт "З дому додому". Буде три пісні, три кліпи саме про адаптацію військових у цивільному світі, про досвід тимчасово переміщених осіб.Це будуть історії, які асимільовані в пісенний матеріал. Ми вже зараз знімаємо кліпи. Дуже сподіваюсь, що теперішнє моє командування теж буде це лайкати, грубо кажучи, бо це все теж робота, я вважаю, на нашу. Я зараз рідко слово “перемога” вважаю вживаю, але в мене десь відносно недавно знову з'явилось бажання говорити слово “перемога”. Не знаю, таке ірраціональне трошки бажання, бо коли стоїть питання втримати те, що є. Навряд ти будеш десь в хмарах серед рожевих поні літати, але зараз я хочу знову вживати слово перемога. Вона може трошки не так виглядати, як ми там собі думали в 22-му чи ще колись, але буде певний момент, коли ми зможемо сказати: "Ми це зробили".Як гадаєте, під час війни, в воєнному часі музика, література, пісні. Усе це має бути на воєнну тематику, відповідно часу, чи можуть бути якісь інші теми?Звісно, що я найменше, що люблю, це кон'юнктуру якусь. Ну, в 22-му році ми з цим стикнулися, Байрактар поп. Байрактар рок. З одного боку, зрозуміло, що попит, намагання заткнути нішу, бо вивільнилось дуже багато місця, яке займала до цього російська музика раптово і треба було терміново заповнити музичним фастфудом.Це було зроблено, згодом логічно, що воєнних тем у музиці поменшало, це очевидно, і не хотілось би, щоб на цьому зайвий раз спекулювали, особливо ті люди, які жодного стосунку до армії не мають і писали якісь супер легендарні пісні, не знаю, про міста-фортеці, багато чого типу. Але загалом мистецтво таке, що його цінність у щирості. І головне те, що культура далі живе. Що далі видаються нові українські книги, відкриваються нові видавництва, хоча росіяни цілеспрямовано типографії і видавництва знищують з величезними накладами книг. Що створюються нові гурти, лейбли, що жанрово українська музика міниться що на зміну цій замісній терапії, коли нам треба було робити багато неякісного контенту, приходить дуже багато якісного, концептуального продукту, яких в різних формах опрацьовує наш біль, колективну травму.Бо знову таки, щоб співати про війну, не обов'язково вживати це слово, от згадуючи один з останніх виступів гурту Vіvаn Моrt. Там теж в жодній пісні, окрім, можливо, пісні на вірші Максима Кривцова загиблого. Не було згадок про війну, але контекст емоційний такий глибокий. Нам треба трошки часу, щоб глибше цю війну розібрати.І зараз дуже класно вірші на тему війни працюють, коротка проза. Той же Артур Дронь і Валерій Пузік, якого я вже згадував. Наскільки вони круто, переживаючи власні досвіди, екстраполюють на всю країну, на величезні читацькі аудиторії. Розуміння цінності цього власного досвіду, емпатії, співпереживання.І я загалом радію, що війна не поставила нашу культурну на паузу, навпаки, нагадала нам, наскільки важливо, що за культуру, зокрема, ми зараз воюємо. Бо десь це війна техніки і дронів, десь війна генералів, але здебільшого це війна антологічна, війна культур. І нашу ідентичність найперше намагаються знищити, а ми? А ми ні, а ми не здаємося.Про аудиторії і про зали, наскільки безпечно зараз організовувати концерти, наскільки безпечно зараз проводити фестивалі, які нам все-таки потрібні? Це хороше питання і складне питання, бо кожна людина, яка зараз береться за масовий захід, розуміє ризики, особливо тоді, коли летять балістичні ракети, а тривога спрацьовує потім.Ми всі це усвідомлюємо, але більшість організацій організаторів до цього достатньо совісно приходять, знову все-таки роблять фестивалі з урахуванням укриттів, які знаходяться поруч, з проведенням інформаційних кампаній чітких. Ну, очевидно, що мова не йде про проведення якихось супер великих фестивалів відкритих, по лінії там Харків, як кажу, Донецьк, Дніпро. Боже, це вже якась обмовочка про фестиваль в Донецьку. Хотілось. Все може бути.Хотілось би так. І там інша специфіка, але що далі у напрямку заходу, це стає безпечнішим трошки робити. Просто організатори мають враховувати всі ризики і справді пропрацьовувати логістично можливості людей потрапити вчасно і, головне, оперативно до укриттів. А про що сьогоднішні фестивалі? Бо якщо порівняти із 90-ми, 2000-ми, з тим же фестивалем Тарас Бульба, з вашого рідного Дубна, як вони змінилися і яку функцію сьогодні виконують? По-перше, фестивалі в Україні стали мультижанрові. Якщо колись це був рок-фестиваль, це був, були номінації, звісно, там справді Тарас Бульба і Червона Рута свого часу там справді по номінаціях, але згодом там ближче до кінця 90-х, 2000-х, якось чітко воно все виправдало, що це рок-фестиваль, фестиваль альтернативної музики і так далі. Дуже чіткий поділ був. Зараз фестивалі, навіть ті от великі, що зараз проводяться, те ж “Файне місто”. І Атлас-вікенд до Києві. Це абсолютно мультижанрові історії.Тут вам хардкор, тут вам панк протесний, тут вам абсолютно поп-музика там з Монатіком, з будь-чим. Тут вам стендап, тут, не знаю, ярмарок громадських організацій, тут літературні сцени. І мені це дуже подобається, така мультифункціональність цих просторів. Ну і все це, звісно, об'єднує зараз одна річ - це збори. Максимально великі збори, бо іноді фестивалі збирають по 100, по 150 лямів гривень.Це гроші, які конвертуються згодом у техніку, якою ми захищаємося, якою знищуємо росіян, ліпшого ККД фестивалів зараз не може бути. Ну, а ще це завжди, це певна катарсис. Це про наше ментальне здоров'я, колективне ментальне здоров'я, бо як не крути, але все-таки це розважальні формати.Ці розважальні формати відкочують нас в часи ліпшості, дають можливість перезавантажитись, піднабратися сил, з новим натхненням увірватися в будні, в свою ефективність, так би мовити. Я вважаю, що це має бути. Наскільки українська молодь сьогодні є активною. Оці заходи, які вони організовують, різні протестні акції, тобто молоді нічого не коштує, їм щось не подобається, вони реагують і виходять. Як ви оцінюєте цю діяльність і цей рівень? Це не може не подобатись. Мені, як колишньому громадському активісту, який свого часу, щоб в 2004 році підняти людей, вивести на Помаранчевий Майдан в Луцьку, обходив просто по п'ять-шість гуртожитків за вечір, ми обходили з листівками: "Виходьте, протестуйте”. Молодь на той момент дуже мляво реагувала, боялася. Зрозуміло, що це були інші часи. Тоді ми боролися з кучмізмом, януковічизмом.Це авторитаризм був, де за твоє інакодумство тебе били, тебе в бобіки садила міліція, тебе били на мітингах в Києві. Ну, я все це пройшов, ще тоді мені було 17 років, я знаю, що це таке.Тому ви маєте з чим порівняти? Оця сьогоднішня молодь не може змінити державу.І зараз, мені здається, це молоді інша. Ми пережили з того часу два Майдани, ми пережили війну, ми пережили розвиток якийсь такий локальної демократії здорової, коли в принципі до громадянського суспільства прислухаються, навіть в соцмережах, не кажучи вже про те, коли ти виходиш з картонками, тобто вистачає дуже часто шуму, адекватної реакції на якесь кадрове призначення або будь-які якісь пораженські рішення, реагують.В принципі, влада готова реагувати. Влада, бізнес, якісь інші установи вибачаються, змінюються. Всі готові зараз говорити. Всі думають про репутаційні втрати і ризики, десь про вибори якісь майбутні думають. У кожного своя мотивація. І я дуже радий, що ця молодь в нас є, молодь, яка відкриває для себе в собі свою українськість, свою гідність, свою безстрашність певно.Бо колись це вартувало зусилля написати якусь картонку і вийти, заявити про свою позицію на весь світ. Зараз це набагато легше робиться і покоління якесь нове виросло. Багато критики у бік зумерів, ну, від моїх ровесників міленіалів, про те, що це трошки недалеке покоління. Ну, але так говорити - це трошки неправильно. Про нас теж свого часу казали, що ми недалеке покоління і ще якесь.Я навіть не хочу згадувати, що там про нас говорили, що ми не хочемо вчитися, що нам тільки дай по майданах побігати. Ну, бо для мене Помаранчева революція - це перший курс був. Я пів семестру першого просто мене не було на парах. І це розказували, що: от колись люди хотіли вчитися, освіту здобувати, а вам би тільки ламати все, руйнувати, що ми тут будували, типу.От ця молодь інша, ця молодь хай така перспектива майбутнього дуже туманна, як військових, де горизонт планування дуже маленький насправді, бо ти думаєш, ти за півгодини їдеш туди і туди, буквально за 5 хвилин ти вже не туди, в протилежне їдеш. Країна вся живе з таким горизонтом планування, але я радий, що ця молодь готова кричати, готова виходити на вулицю, готова казати своє ні, не готова, коли її тримають за дурнів.Звісно, не хочеться, щоб це десь в охлократію якусь переходило, щоб вулиця диктувала, особливо в питаннях військових, якісь речі. Але загалом це ті європейські цінності, про які ми ще колись говорили там перед Революцією Гідності, під час Революції Гідності. Ми отримали їх зараз.Ми маємо не все так гладко, як би хотілося, але принаймні мені не соромно ні разу, що наше покоління дало поштовх цьому поколінню, типу передало естафету цю такої козацької вольниці і готовності. Але чи означає це, що наше покоління повинно зупинитися. От ви особисто, у вас є досвід Майдану. Двох Майданів. Є профільна освіта політологічна. Можливо, ви плануєте, якось хочете після війни долучитися до цих державотворчих змін? Президентство, про яке вам в школі ще говорили. Ні в якому разі, я справді мав певні наміри, коли поступив до університету пов'язати своє життя з громадсько-політичною діяльністю, але мені знадобилося років п'ять затусованості в локальні політичні движі в Луцьку, щоб зрозуміти, що мені це нецікаво, на жаль.Я у якийсь момент зробив ставку на культурну діяльність, активізм і, в принципі, коли б там не закінчилась війна, як би вона не закінчилася, я з позитивом все-таки на це дивлюся. Хочу далі продовжувати.А як, як, ви думаєте, це все може закінчитись і коли? Ваші прогнози?Ну, це гра в довгу, ми повинні розуміти, навіть якщо якимось дивом дипломатичні домовленості сягнуть свого апогею, ми справді умовно заморозимо бойові дії по лінії зіткнення. То ми повинні розуміти, що швидше всього в силу спадковості російських політичних еліт це буде просто пауза для перепочинку, для під накопичення нових сил. Але й ми вже повинні бути до цього...Другого 22-го року їм не буде. Бо наша країна вже далеко не та. З точки зору, так, в нас є багато внутрішніх проблем. Я згоден, десь кадрових, десь корупційних, десь ще якісь, але ми вже інша країна. І ставлення до свого державного кордону, в нас вже інше, ми вже з полегкістю ніколи просто так не пропустимо. Тому ми вже будемо жити в оцим з перманентним відчуттям присутності ворога.Навряд ми вже найближчі там років 100-150 будемо говорити з ними не те, щоб на якихось рівних. Тяжко, тяжко, але все, що я хочу насправді зараз - це розуміти, що коли моя донька згадуватиме своє дитинство за років там 15-20, я не знаю. Я хочу, щоб вона не пам'ятала цих обстрілів, цього всього, щоб мала вже трошки іншу країну, країну можливостей, країну розвитку. Які мрії маєте? Поїхати до океану. Немає якихось творчих задумів. Я хочу просто трошки світом помандрувати. Відчути трошки більше свободи, ніж ту, яку маю зараз. Хочу в Португалію катнути, хочу нарешті у Сполучених Штатах побувати, побігати каліфорнійським пісочком десь там, хочу на якісь кілька величезних фестів з'їздити. Відпочити, перевести подих, а тоді повернутися до звичного життя. Знову писати пісні, нормально писати. Не вибирати собі час: от буде відпустка через півроку, тоді я сяду, буду писати пісні. Не хочу так.Хочу зараз, от в мене є натхнення, прийшов образ, хочу прям вже сісти написати пісню. Зараз такого немає, але буде таке. Я бажаю, щоб так було якомога швидше, щоб було натхнення, був час, була можливість якомога швидше писати, подорожувати, мандрувати і бути зі своїми найріднішими.