Еспресо

Спаленого Києва стає все більше та більше — чорні смердючі плями розповзаються наче гангрена на тілі колись безтурботного європейського міста. Вже півмісяця як на парковці чималенького шулявського бізнес-центру стоїть одинока спалена машина. Їх тут завжди було багато, інші згорілі вже забрали, й тільки ця сирітка — в одних ребрах. Я тут не був два тижні — дивився на скляні варшавські хмарочоси. Але чогось не викликали вони в мене більше того захоплення своїм шиком, як тоді, коли їх будували. Емоцій не було, була лише бездушна механіка: скільки гераней запустять, а скільки бандеролей, а якщо іскандер? І ось, повернувшись, знову йду, як два тижні тому, знову та сама одинока спалена машина. Але через дорогу — новий приліт. Нові випалені вікна та купа битого скла — колись такого ж привабливого як і на варшавських хмарочосах. Цього разу мішенню став торгівельний центр. Як прочитав в стрічці новин, то не одразу й зрозумів наскільки глибоко поцілили русскіє. У моє безтурботне минуле. Коли долар був навіть не по вісім, а по п'ять. Коли помаранчевий президент так завів економіку, що мікрохвильовка, пралька та машина перестали бути тільки телевізійною рекламою гарного життя. Коли замість обшарпаних ЦУМів почали з'являтися сучасні моли. Цей був одним з перших, одним з найбільших, одним з найпопулярніших в столиці. Я тоді жив на Кардачах і мало не щодня бував в там: як не в супермаркеті, так в кінотеатрі, як не на льодовому майданчику, так в кафешці. Бентежила лише назва ТРЦ. "Більшовик". Такий ось парадокс помаранчевої епохи: меморіал Голодомору, до якого цівочка людей та торгово-розважальний "Більшовик", в якому щоденний тлум. Остап Кривдик тоді написав колонку на Українській правді — про неприпустимість такого неймінгу. Його тоді мало хто зрозумів — нарікали, що западенці нав'язують свої норми. Не нав'язували — попереджали, бо їх прадідів російська імператорська армія вилікувала від москвофілії ще в 1915 році, коли Львів взяли. Ця ж армія тепер вилікувала й решту Україну — когось раніше, когось пізніше. Але завжди виставляючи кривавий рахунок за свої процедури. "Більшовик" перейменували лише у 2015 році. Нині він також смердить гаром, зіяє чорними вікнами та тріщить склом, як і бізнес-центр через дорогу. Нема вже долара по-п'ять, нема "Більшовика".Але Київ — прибере ребра тієї останньої спаленої машини на парковці, позамітає осколки, пофарбує стіни в офісах. Так завжди було. І після 1169, коли Андрєй Боголюбський вперше спалив первозванне місто. І після Батия в 1240, і після Єдигея в 1416, і після Менглі І Ґерая в 1482, і після Януша Радзивіла в 1651, і після Лєніна в 1918, і після Сталіна в 1941, і після Гітлера в 1943. Де вони всі? Де всі ті, хто підняв руку на місто апостола Андрія? Як закінчили своє життя? Сконав від сифілісу? Захлинувся в риганині та валявся у своїх сцяках? Згорів в килимі? Від отрути в кумисі? Корчачись в агонії від астми? Зарізали власні ж бояри? Як подохне ще один завойовник Києва — не так вже і важливо. Його останні дні точно будуть страшними, а його кістки гризтимуть собаки — навіть якщо не реальні, а символічні пси історії. А Київ — вистоїть. І стоятиме стільки скільки Дніпро тектиме в Чорне море. От тільки бите скло підмете.* Публікується зі збереженням стилю автораДжерелоПро автора: Олег Манчура, журналіст.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.