Тренд пошуку "Вихід На Пенсію"

Понад три десятиліття в Apple завершилися для одного з найвідоміших керівників компанії, але його наступний крок поки залишається закритим.
Філ Шиллер залишив керівну роль в Apple після десятиліття відповідальності за магазин застосунків App Store. Кадрові зміни відбуваються одночасно з передаванням посади генерального директора: після відходу Тіма Кука компанію очолив Джон Тернус.
Як інформує Techcrunch
Шиллер не припиняє роботу з Apple повністю. Він продовжить співпрацю у статусі Apple Fellow, який присвоюють працівникам за вагомий технічний або управлінський внесок. У новій ролі він займатиметься окремими проєктами, подробиці яких не розголошують.
До Apple Філ Шиллер приєднався ще 1987 року. За час кар’єри в компанії він мав лише одну чотирирічну перерву. Усередині Apple його перехід на нову посаду сприймають як імовірний етап перед остаточним завершенням професійної діяльності.
Хто відповідатиме за App Store
Операційне управління App Store планують передати Карсону Оліверу. Він працює в Apple понад 14 років і протягом цього часу був пов’язаний із командою магазину застосунків.
Водночас App Store виводять із маркетингового напряму та передають до підрозділу сервісів, яким керує Едді К’ю. Реорганізація відбувається на тлі тривалого судового спору Apple з Epic Games через комісії за внутрішні покупки в застосунках.
Epic Games звернулася до суду з антимонопольним позовом проти Apple у 2020 році, звинувативши компанію в незаконній монополії. Суд не підтримав ключові претензії щодо монополізації, але зобов’язав Apple дозволити розробникам спрямовувати користувачів до зовнішніх способів оплати. Розгляд справи досі триває.
Серія кадрових змін в Apple
Відхід Філа Шиллера продовжив низку змін у складі керівництва Apple. У грудні після 27 років роботи кар’єру завершив головний операційний директор Джефф Вільямс. Також компанія оголосила про вихід на пенсію Лізи Джексон і головної юрисконсультки Кейт Адамс.
У жовтні Apple планує залишити Дженніфер Бейлі, яка понад 20 років керувала Apple Pay. У червні з компанії пішов Пол Мід, відповідальний за гарнітуру Vision Pro, та перейшов до OpenAI. Після цього Apple скоротила команду Vision Pro приблизно на 100 працівників.
Новому генеральному директору Джону Тернусу доведеться формувати наступне покоління управлінців Apple паралельно з вирішенням ключових стратегічних питань компанії.
Інші теми, які вам можуть сподобатися:
Тім Кук передав посаду CEO Apple Джону Тернусу, але залишився виконавчим головою ради директорів і зберіг відповідальність за ключові політичні контакти компанії.
MapQuest очолив рейтинг навігаційних застосунків в американському App Store після відмови перейменувати озеро Онтаріо. Завантаження сервісу зросли більш ніж удесятеро.
Apple запропонувала знизити комісію за зовнішні платежі в iOS-застосунках до 5–15% у межах судового спору з Epic Games.
The post Філ Шиллер залишив керівну роль в Apple, а App Store передадуть Карсону Оліверу first appeared on Межа. Новини України..

Українці продовжують отримувати пенсії та інші соціальні виплати. Представники деяких професій мають право на достроковий вихід на пенсію. Зокрема, це стосується і шахтарів. У Головному управлінні Пенсійного фонду України (ПФУ) в Донецькій області розповіли, як призначається пенсія шахтарям та скільки страхового стажу для цього потрібно.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Страховий стаж: як змінився порядок зарахування періодів роботи


Хто може отримати шахтарську пенсію
У ПФУ пояснили, що право на пенсійне забезпечення шахтарів та членів їхніх сімей визначено законами «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV, «Про підвищення престижності шахтарської праці» №345-VI.
Так, до осіб, на яких поширюється дія закону №345-VI належать:
працівники державних воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань) у вугільній промисловості — за Списком №1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, а також на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість на яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженим Кабміном;
працівники, які видобувають вугілля, залізну руду, руди кольорових і рідкісних металів, марганцеві, уранові, магнієві (солі калієво-магнієві та солі магнієві) та озокеритні руди, які зайняті повний робочий день на підземних роботах (за Списком №1);
працівники шахтобудівних підприємств, які зайняті повний робочий день на підземних роботах (за Списком №1);
члени сімей вищезазначених категорій осіб.
Скільки стажу треба мати шахтарям для виходу на пенсію
У ПФУ додали, що на пільгових умовах пенсія за віком, згідно із законом №1058, призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, а також на роботах з особливо шкідливими й особливо важкими умовами праці за Списком №1 та за результатами атестації робочих місць:
після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків (з них не менше 10 років на зазначених роботах);
не менше 20 років у жінок (з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах).
У Фонді підкреслили, що незалежно від віку пенсія на пільгових умовах призначається працівникам, безпосередньо зайнятим повний робочий день на підземних і відкритих гірничих роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, а також на будівництві шахт і рудників, якщо вони працювали на зазначених роботах не менше 25 років.
«Працівникам провідних професій на таких роботах — робітникам очисного вибою, прохідникам, вибійникам на відбійних молотках, машиністам гірничих виймальних машин — пенсія призначається за умови, що вони були зайняті на таких роботах не менше 20 років», — йдеться у повідомленні.
У ПФУ зауважили, що мінімальний розмір пенсії шахтарям, які відпрацювали на підземних роботах не менш як 15 років для чоловіків та 7,5 року для жінок (за Списком №1), встановлюється незалежно від місця останньої роботи у розмірі 80% зарплати (доходу), з якої обчислюється пенсія, але не менш як три розміри прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Страховий стаж: чи зараховують роки роботи у РФ


«За кожний повний рік стажу роботи на підземних роботах, а також на роботах з особливо шкідливими й особливо важкими умовами праці за Списком №1, зайнятість на яких давала і дає право на пільгову пенсію, до страхового стажу додатково зараховується по одному року», — йдеться у повідомленні.
У Фонді додали, що час перебування на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи і за шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах.
Як підтвердити пільговий стаж
Для підтвердження пільгового стажу до органу ПФУ необхідно надати такі документи:
трудову книжку;
уточнюючу довідку підприємства, установи, організації або їх правонаступників, де буде вказано періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу, професія або посада, характер виконуваної роботи, розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до яких включається цей період роботи, первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка, в т.ч. виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/ або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій;
копії наказів підприємства про результати атестації робочих місць.
Нагадаємо, хто може отримати одноразову грошову допомогу при виході на пенсію.

Учасники бойових дій в Україні мають право оформити пенсію за віком раніше за загальновстановлений термін. Для дострокового виходу на пенсію закон визначає конкретні вимоги щодо віку та страхового стажу. Крім того, після призначення виплати УБД можуть отримувати спеціальні підвищення, доплати та адресну допомогу. 

Коли саме УБД можна вийти на пенсію та скільки отримувати, розповіли Факти ICTV, передають Новини.LIVE.

Коли УБД можуть достроково оформити пенсію

Право учасників бойових дій на достроковий вихід на пенсію за віком передбачене статтею 115 Закону України № 1058-IV.

Щоб скористатися цією можливістю, недостатньо лише досягти встановленого віку. Одночасно мають бути виконані вимоги щодо страхового стажу, а статус учасника бойових дій повинен бути офіційно підтверджений.

У 2026 році право на дострокову пенсію за віком мають:

• чоловіки — після досягнення 55 років за наявності щонайменше 25 років страхового стажу;
• жінки — після досягнення 50 років за наявності щонайменше 20 років страхового стажу.

Отже, чоловіки-УБД можуть вийти на пенсію на п'ять років раніше, а жінки — на десять років раніше за загальний пенсійний вік.

Важливою умовою є також наявність підтвердженого статусу учасника бойових дій. Перелік осіб, які належать до цієї категорії, визначений статтею 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Як подати документи на пенсію

Оформити дострокову пенсію можна у будь-якому сервісному центрі Пенсійного фонду України. Звертатися саме за місцем реєстрації не потрібно.

Подати заяву також можна дистанційно — через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду або застосунок "Дія".

У разі онлайн-оформлення до заяви необхідно додати скановані копії документів. Вони мають бути підготовлені у форматі PDF або JPEG та засвідчені кваліфікованим електронним підписом.

Від чого залежить сума пенсії УБД

Дострокова виплата учаснику бойових дій є пенсією за віком, тому її розмір визначається за загальними правилами пенсійного законодавства.

На кінцеву суму впливають, зокрема, страховий стаж та заробітна плата, яка враховується під час розрахунку пенсії.

Водночас за понаднормативний страховий стаж передбачена доплата. Вона нараховується за кожен повний рік стажу понад 35 років для чоловіків і понад 30 років для жінок.

Які доплати передбачені для УБД

Учасникам бойових дій до основної пенсії встановлюється підвищення у розмірі 25% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. У 2026 році ця сума становить 648,75 грн.

Таке підвищення пов'язане безпосередньо зі статусом УБД, тому його можуть отримувати ветерани незалежно від виду призначеної пенсії.

Крім того, окремі категорії пенсіонерів можуть мати право на пенсію за особливі заслуги перед Україною. Її розмір залежить від характеру та рівня відповідних заслуг.

Також учасникам бойових дій передбачена щомісячна цільова грошова допомога на прожиття — 40 грн.

Якою буде мінімальна пенсія УБД у 2026 році

З 1 березня 2026 року для учасників бойових дій встановлено гарантований мінімальний загальний розмір пенсійної виплати — 6 197 грн.

Якщо після проведення всіх передбачених законодавством розрахунків розмір пенсії та належних доплат виявиться нижчим, пенсіонеру встановлюють щомісячну адресну допомогу. Вона дозволяє довести загальну виплату до гарантованого рівня.

Скільки отримують УБД з інвалідністю внаслідок війни

Для осіб, яким встановлено інвалідність внаслідок війни, передбачені значно вищі мінімальні пенсійні виплати.

З 1 березня 2026 року вони становлять:

• 18 885 грн — для осіб з інвалідністю I групи;
• 15 494 грн — для II групи;
• 10 625 грн — для III групи.

Таким чином, статус учасника бойових дій та статус особи з інвалідністю внаслідок війни передбачають різні пенсійні гарантії.

Який максимальний розмір пенсії для УБД

Для пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", законодавством також передбачено максимальний розмір.

З урахуванням усіх належних підвищень і доплат пенсія не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів для осіб, які втратили працездатність.

У 2026 році максимальний розмір такої пенсійної виплати становить 25 950 грн.

Раніше Новини.LIVE розповідали, якими пільгами зможуть користуватися родини військовослужбовців у вересні. Серед них освітні можливості для дітей, медичне забезпечення, знижка на житлово-комунальні послуги. Додаткові пропозиції також доступні у програмі "Плюси" в Армія .

Також Новини.LIVE розповідали, що для українських військовослужбовців готують важливі зміни. У Верховній Раді зареєстрували законопроєкт, який має врегулювати правила поводження з кредитними боргами. Розглядається також ініціатива щодо спеціальних рахунків для грошового забезпечення та бойових виплат.

Рапорт командира підрозділу разом із наказом командира частини є обов'язковими для підтвердження участі бійця в боях та нарахування грошей. Аби отримати виплати за виконання бойових задач, потрібні реальні підтвердження. Процедуру фіналізують Міноборони та МВС, але граничний розмір суто бойових нарахувань для піхотно-штурмових підрозділів встановлено на рівні 460 000 гривень.
Про це повідомляє пресслужба Сил оборони України, передає Новини.LIVE.
Хто має обов'язково надати докази про виконання бойових задач для виплат
Базовою та обов'язковою умовою для нарахування коштів залишається рапорт командира підрозділу, на підставі якого командир військової частини видає відповідний наказ. Лише за наявності цих розпорядчих документів військовослужбовці можуть розраховувати на бойові доплати.
Чи може боєць отримати понад 460 тисяч гривень за виконання задач на фронті
Особливі умови передбачено для бійців, які підписали піхотно-штурмовий контракт і безпосередньо беруть участь у штурмових операціях. Замість очікуваних 250–400 тисяч гривень верхня планка щомісячних бойових виплат становить 460 тисяч гривень.
Ця гранична сума формується виключно з трьох компонентів: 100 тисяч гривень за пряму участь у бойових діях, зональної виплати у 70 або 170 тисяч гривень, а також добових за штурмові дії, які становлять 20 або 40 тисяч гривень за кожен відповідний день. Навіть якщо сумарний розрахунок за цими трьома пунктами виявляється більшим, нарахування обмежуються встановленою позначкою у 460 тисяч гривень.
Водночас низка нарахувань не підпадає під дію цього фінансового ліміту і виплачується окремо.
Поза обмеженням бійці отримують базове щомісячне грошове забезпечення, одноразову допомогу за перший контракт, а також прямі бонуси за знищення ворога та взяття полонених.
Зокрема, за кожного полоненого передбачено 100 тисяч гривень, а за ліквідацію живої сили противника буде виплачено 15 тисяч гривень за особу. Для військовослужбовців, які проходять службу в тилу без виконання бойових розпоряджень, встановлюється фіксована додаткова винагорода у розмірі 10 тисяч гривень.
Чи дадуть бойові виплати бійцям без контрактів
Мобілізовані громадяни, які вирішили не підписувати контракт із військом, не втратять право на такі виплати. Їхнє базове грошове забезпечення на бойових посадах залишатиметься незмінним і нараховуватиметься за тими ж правилами, що й для військовослужбовців-контрактників. Держава встановила єдиний верхній поріг для таких виплат у 460 тисяч гривень на місяць для одного бійця.
Командир не хоче робити наказ про бойовий вихід — що робити
Якщо командир не оформив офіційний наказ про бойовий вихід, військовослужбовцям радять не мовчати, а відразу звертатися до Головного управління захисту прав військовослужбовців або телефонувати на спеціалізовану гарячу лінію за номером 1512, яка працює для бійців та їхніх сімей.
Також Новини.LIVE інформували, що юристи роз'яснили, чи вважається вбивство військовослужбовця товаришем по службі причиною для відмови у виплатах та допомозі родині. Це не анулює право рідних на державну допомогу. Водночас для нарахування коштів і відкриття права на відстрочку родині доведеться пройти складний бюрократичний шлях і документально довести всі деталі трагедії.
Для перерахунку військових пенсій у зв'язку з підвищенням окладів у чинній армії потрібна оновлена довідка від ТЦК. Однак військкомати нерідко занижують суми або забувають врахувати належні надбавки. Юристи пояснили, як в таких випадках змусити їх зробити коректні розрахунки.

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Про життя на Запоріжжі
Єлизавета Цареградська: Розкажіть, де народились і жили?
Ірина Волошина: Я народилася в Запорізькій області. Є таке містечко — Василівка. До речі, дуже популярний ексміністр Михайло Федоров також народився у Василівці. Ми із ним земляки.
Василівка розташована на Сімферопольській трасі, дорогою до Криму, між Запоріжжям і Кримом. Але від Запоріжжя — буквально 40 кілометрів. Тому я там хіба що народилася, там жили мої дідусь і бабуся, але все своє свідоме життя, перші 30 років, я провела в Запоріжжі. Там закінчила школу, університет, почала свою кар’єру, зокрема в університеті як викладачка.
Але вже в Бердянську я опинилася через родинні обставини. Я народила свого сина в Запоріжжі, і він почав дуже сильно хворіти. А Запоріжжя — це індустріальне місто з дуже поганою екологією.
І мій тодішній чоловік, нині колишній, сам родом із Бердянська. Він запропонував: «А спробуймо на літо переїхати до моря». Ми переїхали — і в дитини всі обструктивні бронхіти повністю минули, всі висипання пройшли самі по собі. Тобто екологія все-таки зіграла дуже велику роль.
І тоді я ухвалила для себе дуже непросте рішення. Попри те що я була і викладачкою кафедри, і вже стала лікаркою, все-таки вирішила виховувати дитину в Бердянську як у більш екологічно чистій зоні. Але, звісно, у курортному місті лікарів завжди не вистачало, тому я там була дуже популярною лікаркою.
І буквально через декілька років, зрозумівши, що я не можу знайти тут адекватного для себе місця, того кабінету, де хочу працювати, я організувала власну клініку. Дуже популярну клініку, багато відомих людей були моїми пацієнтами в Бердянську. І перша приазовська студія вакцинації також була організована там моїми руками, чим, власне, я дуже пишаюся.
Початок війни
Єлизавета Цареградська: Як на вас вплинув початок війни у 2014 році? Як тоді виглядало ваше життя і, власне, які виклики постали перед вами — як у професійній діяльності, так і в повсякденному житті?
Ірина Волошина: Я вперше побачила таку велику хвилю людей з досвідом переміщення. Бердянськ розташований на узбережжі Приазов’я, тому саме туди приїхало дуже багато людей із Донеччини та Луганщини.
Перша велика хвиля переселенців опинилася саме в Бердянську. Фактично кожна третя людина в місті була внутрішньо переміщеною. Для мене, звісно, як для людини, яка тоді ще сама не була ВПО, було дуже важко бачити таку кількість людей, які постійно плакали, розповідали про свої проблеми, про те, що втратили домівки.
Я дуже добре пам’ятаю одну історію. До мене на консультацію прийшла жінка років 40 із 12-річною донькою. І буквально вже під час другої консультації ми зрозуміли, що в неї злоякісний процес у яєчнику. На жаль, це була вже четверта стадія з метастазами.
Мене ця історія дуже вразила, тому що я розуміла: дитина може залишитися абсолютно сама. І я навіть не знала, що їм порадити, як можна зарадити в такій ситуації. Жінка фактично вже під час консультації зі мною прощалася. Як далі склалася доля цієї родини, я не знаю. Але таких історій, на жаль, було дуже багато.
Бували й зовсім інші ситуації. Наприклад, люди приходили до мене на УЗД серця, роздягалися, а я бачила сліди від ременів зброї. Одного з перших таких пацієнтів я запитала: «Ви воюєте?». А він відповів: «Я найманець». І людина говорить тобі це просто в обличчя. Ти не знаєш, як на це реагувати.
При цьому я розуміла, що він точно воює не на українському боці. І ти просто не знаєш, що робити в такій ситуації, як поводитися. Тому тоді було дуже багато незвичного, такого, з чим ми раніше ніколи не стикалися і не знали, як діяти.
Потім, із часом, десь до 2018–2020 років, до пандемії, ми вже адаптувалися до такої кількості переміщених людей. І, звісно, майже кожен другий серед моїх пацієнтів, з якими в Бердянську була укладена декларація, був не місцевим, а саме людиною з досвідом переміщення.
Повномасштабне вторгнення
Єлизавета Цареградська: 2022 рік і все те, що передувало повномасштабному вторгненню. Зокрема, інформаційний простір буквально волав про те, що це може статися: були рекомендації, як зібрати тривожну валізку, що робити у разі вторгнення тощо. Ви тоді теж ставилися до цього як до такої, грубо кажучи, нереальної загрози?
Ірина Волошина: Кінець 2021 року я пам’ятаю достатньо чітко. І навіть зараз не можу сказати, чому тоді так це сприймала.
Можливо, моя психіка якось відмежовувалася від усього цього, спрацьовувала внутрішня невіра в те, що таке взагалі може статися. Бо для мене повномасштабна війна була абсолютно несумісною з моїм сприйняттям реальності. Тому, можливо, я навіть не звертала уваги на ці попередження, навіть якщо вони й лунали.
До останнього дня, до останньої миті я взагалі не вірила, що ця війна почнеться. Тому жодної особливої зібраності чи підготовки в мене не було.
Хоча в самому місті вже за кілька місяців до повномасштабного вторгнення відбувалися доволі показові речі. Наприклад, Бердянськ фактично залишився без виконавчої влади. У владі опинилися якісь абсолютно випадкові люди, і місто фактично залишилося без належного управління.
Так зрештою і сталося: у перший день повномасштабного вторгнення російські війська спокійно зайшли до Бердянська. Їм фактично ніхто не чинив жодних перешкод. Місто виявилося абсолютно неготовим.
Єлизавета Цареградська: Починається повномасштабне вторгнення. Якими були ваші перші думки, дії та рішення? Що ви робили далі?
Ірина Волошина: Абсолютний шок. Я думаю, що, хоча ви й кажете про попередження і справді багато людей заздалегідь виїхали далі від небезпечних регіонів або взагалі з країни, у мене це викликало абсолютний шок і, на жаль, паніку. Зараз, коли минуло вже кілька років, можливо, я реагувала б інакше.
Але першою реакцією було, знаєте, завмирання. Ти просто сидиш і не розумієш, що робити далі. Потім — перші дзвінки родичам і друзям: що робимо, як координуємося? Частина моєї родини — мама, брат, інші рідні — залишалися в Запоріжжі. Тому ми постійно були на зв’язку, з’ясовували, хто де перебуває і що робить. Так минули буквально перші кілька днів.
А потім я зрозуміла, що моя клініка і весь колектив опинилися в окупації. Я мала допомагати тим, хто залишився в Бердянську, а Київ усе-таки не був окупований. Тому першою моєю думкою було знайти можливість передавати туди все необхідне.
Так почалася перша гуманітарна допомога, перші посилки. І, попри те, наскільки це було складно, мені все-таки вдалося організувати передачі, і ми допомагали людям, які залишалися в Бердянську.
Про переїзд до Німеччини
Єлизавета Цареградська: Куди далі ви поїхали?
Ірина Волошина: Так сталося, що наприкінці березня мені надійшло запрошення з Німеччини. Я не хотіла виїжджати просто в якісь загальні табори для біженців. Мене запросив університет на так званий Rescue Fellowship. Це була спеціальна програма підтримки для викладачів і професорів університетів, яка одразу передбачала житло. Водночас ти приїжджаєш фактично на стажування, проходиш певну програму підготовки та навчання.
Це був університет у місті Бохум у Німеччині. Програма була розрахована на три місяці. І я їм дуже вдячна.
Я потрапила на кафедру медичної етики, яку очолює дуже відомий у Німеччині психіатр. Йому дуже близька тема біженців і проблем, з якими вони стикаються. У Німеччині ця тема залишається надзвичайно важливою ще з часів Другої світової війни й досі активно обговорюється.
Я безмежно вдячна німцям за ту підтримку, яку вони нам надали. І, звісно, коли ми з донькою їхали туди на три місяці, я була абсолютно впевнена, що довше ніж на три місяці ми там не залишимося.
Єлизавета Цареградська: А що було далі?
Ірина Волошина: Не зовсім. Коли три місяці стажування завершилися, я зрозуміла, що війна триває. Моя молодша донька тоді була в першому класі, і в Німеччині їй довелося знову йти до першого класу. Я зрозуміла, що морально ще не готова повертати Марію до Києва, тому почала шукати можливості, де ще можу бути корисною і як можу реалізувати себе хоча б тимчасово.
Так я потрапила до німецької клініки «Праксіс» — це заклад первинної ланки, клініка сімейної медицини. Там також працювали чудові люди — Ольга та Йорн Фляйтери. Вони одразу запросили мене як колегу на так звану госпітацію, тобто стажування.
Чому запросили? Тому що була величезна кількість переміщених з України людей, які зверталися до лікарень і лікарів, але не знали мови. Так склалося, що я можу говорити англійською, а німецькою — на базовому рівні. Але принаймні я могла перекласти медичні проблеми, знала, як аналізувати медичну документацію, як із нею працювати.
Тому мені фактично дали окремий кабінет, допустили до розмов із пацієнтами, щоб я як колега допомагала німецьким лікарям. Паралельно я проходила мовні курси. Був період, коли я, чесно кажучи, не знала, чи будемо ми повертатися в Україну взагалі. Це тривало ще кілька місяців після університетського стажування.
Але потім, чесно скажу, мене дуже сильно накрив депресивний стан. Особливо коли ти приходиш на роботу в цю клініку сімейної медицини, до тебе звертаються наші ж українці, ти їм допомагаєш, усе перекладаєш, потім пояснюєш ситуацію німецькому лікарю. А після цього люди кажуть: «Ой, ви знаєте, ми біженці, нас так бомблять». Я запитую: «Звідки ви?». Вони відповідають: «Ми з Ужгорода», «Ми зі Львова», «Ми з Чернівців».
І я розумію, що мене десь починає на це не вистачати. В якийсь момент мене дуже сильно накрив такий депресивний стан, коли я вже не могла відповісти собі на запитання: що я тут роблю, окрім того, що тут безпечно?
«Я зрозуміла, що маю потребу долучитися до гуманітарного реагування»
Єлизавета Цареградська: Як, на вашу думку, досвід життя за кордоном, коли ти чітко розумієш, що йдеться про базову потребу — забезпечити безпеку для себе та своєї дитини, а також рішення, які ви тоді ухвалювали, зокрема зрештою повернутися до Києва, змінили вас? І що саме цей досвід підсвітив у вашій особистості?
Ірина Волошина: Для мене це, чесно скажу, теж стало відкриттям. Я не очікувала, що в нібито комфортній, абсолютно забезпеченій Німеччині, де в мене було все — мені надали житло, службову машину, я працювала, дитина ходила до школи, — мене все одно не полишатиме запитання: «Що я тут роблю?».
Особливо гостро я це відчувала, коли розуміла, що мій колектив, мої люди залишаються в Україні, а я перебуваю тут, нібито в безпеці. Це відчуття постійно не давало мені спокою.
Чому я зрештою повернулася в Україну? Знову ж таки, певною мірою це був випадок або, радше, привід. Я зрозуміла, що маю потребу долучитися до гуманітарного реагування. Відчула, що мені стане легше, якщо я братиму участь у гуманітарних програмах, потреба в яких в Україні тоді була просто колосальною, особливо у прифронтових областях.
І коли гуманітарна організація CARE Ukraine — це частина глобальної організації, яка відкрила свій офіс у Львові, — оголосила конкурс на посаду радника з медичних питань, я подала резюме. Мене запросили на роботу. Причому вони навіть не наполягали, щоб я одразу повністю переїжджала в Україну: спочатку це була часткова зайнятість.
Але я бачила, що вони постачають справді вкрай необхідні речі та медикаменти саме тим громадам, які критично цього потребують. Наприклад, контрацептиви, презервативи, препарати для безпечного переривання вагітності, обладнання для медичних кабінетів. Тобто займалися темами, на які під час війни взагалі мало хто звертає увагу.
І я зрозуміла, що на той момент це саме моя організація, моє місце. Фактично вони й повернули мене з Німеччини в Україну. І тоді я відчула абсолютне полегшення. Донька ще кілька років залишалася з моєю мамою в Німеччині, я регулярно до них їздила. А зараз уже повністю забрала її до Києва.
Про адаптацію літніх людей
Єлизавета Цареградська: Якщо говорити про літніх людей, як гадаєте, наскільки вони взагалі мають можливість самостійно виїжджати та переміщатися країною без допомоги рідних? І наскільки таке переміщення впливає на якість їхнього життя?
Ірина Волошина: Для літніх людей дуже важливе соціальне оточення. Звісно, думаю, трохи легше, коли поруч є діти, які можуть допомогти. Я бачила дуже багато таких людей, зокрема й у Німеччині: спочатку вони приходили, наприклад, із донькою чи сином, але потім відселялися й уже самостійно приходили на прийом, дуже добре адаптувавшись.
Так само і в Україні є багато прикладів, коли людина хоча б тимчасово виїжджає з тієї ж Херсонщини й переїжджає на Вінниччину або Закарпаття, певний час там перебуває. Але рішення, куди рухатися далі, кожна людина вже ухвалює сама.
Мені здається, що чим старша людина, тим сильніше вона прикипає до конкретної локації, до свого місця й асоціює себе з ним. І саме тут можуть виникати певні труднощі. Тому дуже важливо розуміти, з ким ти виїжджаєш, у якому складі й що на тебе чекатиме на новому місці.
Тому інформація про конкретні умови дуже важлива. Якщо є можливість одразу пояснити людині: ви їдете, у вас там точно буде окрема кімната, буде страховка, медичне забезпечення, ви отримуватимете виплати, які можуть бути вдвічі чи втричі більшими за вашу пенсію в Україні, — для багатьох це дуже суттєвий аргумент.
І насправді я бачила дуже багато літніх людей, які змогли так адаптуватися, зокрема в Німеччині.
«Варто довіритись та евакуюватись»
Єлизавета Цареградська: На вашу думку, де проходить межа між очікуванням на допомогу й власною ініціативою? З одного боку, зрозуміло, що не вся підтримка може просто «впасти людині на голову» — іноді потрібно самому шукати можливості, докладати зусиль, звертатися по допомогу.
З іншого боку, ми дуже часто чуємо від людей про відчуття приреченості. І в попередніх випусках цього подкасту також говорили про те, що якби не власні заощадження, допомога близьких чи фізично сильні люди поруч — особливо коли йдеться, наприклад, про людей з інвалідністю, — вони просто не змогли б облаштувати свій побут і життя, тому що держава не забезпечує достатньої підтримки.
Таких ситуацій, я переконана, справді багато. Але є й інший бік — коли людина сама шукає виходи, бере ініціативу у свої руки. Наскільки в таких умовах узагалі можливо вибудувати для себе якусь систему життя, певну опору й передбачуваність, коли навколо постійна невизначеність, обстріли, кризи та інші виклики?
Ірина Волошина: У кризовій ситуації, я думаю, якщо хтось поруч говорить, що вас потрібно рятувати, і пропонує конкретні варіанти допомоги, можливо, варто цих людей усе-таки почути.
Насамперед я звертаюся до тих, хто зараз перебуває в зоні, де оголошена примусова евакуація, або там, де ситуація вже наближається до цього. Не бійтеся. Люди, які до вас приходять і пропонують допомогу з евакуацією, як правило, працюють через уже перевірені й безпечні канали, якими скористалася не одна людина.
Тому варто довіритися і, можливо, десь переступити через себе, прийняти те, що певний час вам буде некомфортно. Але якщо ваше життя для вас є більшим пріоритетом, ніж комфорт тут і зараз, то, можливо, саме це рішення вас урятує.
«Спробуйте зрозуміти, куди саме ви хочете переїхати»
Єлизавета Цареградська: Можливо, ви могли б дати ще кілька порад як людина, яка, хай і не в класичному розумінні, має власний досвід переміщення і добре знає цю тему зсередини. Які ваші спостереження чи практичні підказки могли б стати в пригоді людям, які зараз опинилися в подібній ситуації?
Ірина Волошина: Для тих, хто зараз думає про переміщення — з України за кордон, назад в Україну або з однієї області в іншу, — насамперед спробуйте зрозуміти, куди саме ви хочете переїхати.
Що може в цьому допомогти? Навіть звичайні групи у Facebook. Знайдіть групу конкретної громади, зайдіть туди, погугліть, почитайте, що пишуть люди, які там живуть.
Іноді громади пропонують навіть житло. Крім того, зараз є багато вакансій для представників різних професій — починаючи від учителів, лікарів, медсестер. Насправді можливостей для працевлаштування досить багато. Війна — це, з одного боку, величезне горе. Але, з іншого боку, під час війни багато людей знаходять себе в абсолютно новій, іноді навіть несподіваній сфері.
Ти ніколи не думав, що, наприклад, можеш шити речі, малювати картини або допомагати іншим людям і водночас отримувати за це зарплату. Тому спробуйте бути відкритими до тих джерел інформації та можливостей, які є. І обов’язково спілкуйтеся з людьми, які вже зробили цей крок.
Запис «Будьте відкритими до нової інформації та можливостей»: як адаптувалася лікарка з Бердянська в столиці спершу з'явиться на Громадське радіо.

У Ганновері подружжя вже 7 років не може переїхати до своєї квартири, яку придбало за 230 тисяч євро, щоб жити там після виходу на пенсію.

Російський диктатор Володимир Путін продовжує утримувати при владі перевірену роками "стару гвардію", коригуючи правила та фактично скасовуючи вікові обмеження для ключових чиновників. Ще одним прикладом став голова Слідчого комітету Росії Олександр Бастрикін, термін повноважень якого продовжили до 7 серпня 2027 року. Бастрикін керує Слідчим комітетом РФ із 2010 року. У серпні 2026 року йому виповниться 73 роки – значно більше за стандартний вік, після якого російські чиновники повинні залишати державну службу. Проте для впливового силовика правила неодноразово змінювалися. Як зазначають аналітики Інституту вивчення війни, Путін послідовно усував юридичні обмеження, які б змусили його давніх соратників піти на пенсію. Ще в березні 2021 року російський президент підписав закон, який скасував обов'язковий вік виходу на пенсію для високопосадовців, які призначаються президентом. Це дозволило окремим представникам влади залишатись на своїх посадах і після 70 років. Пізніше, у жовтні 2024 року, Кремль знову скоригував законодавство. Тоді було змінено норми щодо співробітників Слідчого комітету, що дозволило Бастрикіну зберегти свою посаду і після досягнення раніше встановленого граничного віку. У ISW вважають, що така політика демонструє прагнення Путіна зберегти довкола себе старіюче, але перевірене коло лоялістів. Замість оновлення системи Кремль вважає за краще утримувати на ключових посадах людей, чия особиста відданість вже не викликає сумнівів. Продовження повноважень Бастрикіна може мати ширше значення. Аналітики припускають, що Путін продовжить використовувати керівництво Слідчого комітету для підтримки своєї кампанії з націоналізації економічних активів у Росії, а також для реалізації внутрішніх силових пріоритетів Кремля. Таким чином, кадрова політика Путіна все більше будується не довкола оновлення еліт, а довкола збереження особистої лояльності. І для цього Кремль, схоже, готовий знову і знову переписувати правила. Читайте також на порталі "Коментарі" - Росія вже програє": Мельник в ООН зробив важливу заяву про зміни у війні.

Для виходу на пенсію, особа має набути достатньо стажу. Законом встановлено мінімуми, які потрібно набути. Які ці значення будуть у 2027 році, читайте далі. Повний текст новини

Для призначення пенсії враховують не лише роки офіційної роботи. У деяких випадках до страхового стажу зараховують і періоди, коли людина не працювала. Це може вплинути на право виходу на пенсію та розмір виплат. Повний текст новини

Португальський нападник назвав імовірну дату виходу на спортивну «пенсію»

Право на пенсію в Україні залежить не лише від віку, а й від кількості років страхового стажу. Якщо його недостатньо, вихід на заслужений відпочинок доведеться відкласти. З'ясовуємо, чи вистачить 20 років стажу для призначення пенсії. Повний текст новини

ТСН.ua підрахував, чи варто відкладати вихід на пенсію після 60 років заради надбавок.

Банер із зображенням президента Дональда Трампа прикрашав будівлю Міністерства сільського господарства США у травні 2025 року. Рой Рочлін/Getty Images/Архів.

Попередній переїзд двох аграрних установ уже скоротив їхній штат більш ніж удвічі, а новий план може повторити цей сценарій.
Як стало відомо з CNN
Адміністрація Дональд Трамп продовжує масштабну перебудову Міністерства сільського господарства США (USDA). План передбачає переведення федеральних службовців із Вашингтона до нових регіональних центрів. Працівники та профспілки побоюються, що така реорганізація призведе до відтоку досвідчених фахівців і погіршить державні послуги для фермерів, малозабезпечених американців та місцевої влади.
Аграрна економістка Economic Research Service (ERS) Laura Dodson наприкінці червня отримала повідомлення про переведення до Канзас-Сіті у штаті Міссурі. Вона звернула увагу на наслідки подібного рішення 2019 року, коли ERS і National Institute of Food and Agriculture (NIFA) також перевели до Канзас-Сіті.
Тоді дві установи втратили понад половину працівників. Федеральний наглядовий звіт зафіксував, що після цього кількість досліджень зменшилася, а розгляд грантових заявок став повільнішим.
Міністерство сільського господарства США знає, що сталося; вони знають результати. Вони провели цей експеримент у 2019 році.
– Laura Dodson
Опитування American Federation of Government Employees Local 3403 показало, що лише 6% працівників ERS, які отримали повідомлення про переведення, готові змінити місце проживання. Ще 25% респондентів не ухвалили рішення. За оцінкою Dodson, службу можуть залишити до 80% її колег.
Представники профспілок розглядають переведення як спосіб непрямого скорочення штату: працівникам формально пропонують нові посади, але переїзд для багатьох із них є неможливим.
Позов проти реорганізації USDA
Коаліція профспілок, муніципалітетів і неприбуткових організацій за підтримки Democracy Forward звернулася до суду, щоб заблокувати зміни. Позивачі наполягають, що Конгрес не схвалював настільки масштабну перебудову USDA.
У судових документах Міністерство сільського господарства США заявило, що має широкі законні повноваження змінювати внутрішню структуру. У відомстві також зазначили, що поінформували Конгрес про заплановані кроки.
USDA пояснює реорганізацію необхідністю краще узгодити роботу персоналу, послуги та фінансові ресурси. Відомство обіцяє компенсувати витрати працівникам, які будуть зобов’язані переїхати, а також стверджує, що чинні співробітники зможуть залишитися в департаменті.
Водночас документи, оприлюднені в суді, містять різні підходи до чисельності персоналу:
план 2025 року передбачав скорочення штату на 23% від приблизно 103 тисяч працівників USDA, які працювали у відомстві в січні 2025 року;
новіша позиція USDA передбачає найм близько 16 тисяч осіб, зокрема через внутрішні переведення та підвищення;
відомство заперечує намір проводити формальне скорочення штату.
Втрата працівників і загрози для регіональних програм
Від початку другого терміну Дональд Трамп USDA вже втратило понад 28 тисяч співробітників через відставки, вихід на пенсію та програми стимулювання звільнень. Навіть з урахуванням нових працевлаштувань загальна чисельність персоналу скоротилася майже на 16 тисяч людей.
Chearice Vaughn, президентка American Federation of State, County and Municipal Employees Local 3870, входить до групи з 45 профспілкових працівників Rural Development. Їм повідомили про можливе переведення з Вашингтона до Далласа.
Близько двох третин учасників профспілкового опитування заявили, що переїзд для них малоймовірний. Серед причин вони назвали сімейні обставини, необхідність догляду за родичами та питання опіки над дітьми.
Усі ці додаткові витрати не покращують послуги й не роблять нас ближчими до громад, адже ми обслуговуємо всі штати. Це лише створює ризик втратити людей, які знають, як виконувати цю роботу.
– Chearice Vaughn
Зміни можуть позначитися на роботі низки регіональних програм, зокрема тих, що стосуються харчування WIC, сільського водопостачання, електромереж, широкосмугового інтернету та підтримки малого бізнесу.
National WIC Association застерігає, що втрата досвідчених регіональних працівників здатна ускладнити розподіл фінансування між штатами. У USDA наполягають, що попередні затримки з виділенням коштів були пов’язані не з нестачею персоналу, а з наявністю фінансування та звичайними бюджетними процедурами.
План реорганізації також передбачає закриття частини регіональних офісів і створення п’яти центрів Food and Nutrition Administration. Працівники вважають, що віддалення офісів від штатів, які вони обслуговують, збільшить витрати на відрядження та обмежить можливості для особистої взаємодії.
Таким чином, реорганізація USDA може стати одним із наймасштабніших елементів ширшої кампанії адміністрації Трамп зі скорочення федерального апарату, а її наслідки залежатимуть від того, скільки фахівців погодяться залишитися на службі після переведень.
Вас можуть зацікавити такі матеріали:
Дональд Трамп підписав указ про перегляд дитячої вакцинації. Фахівці попереджають, що відмова від MMR може підвищити ризик пропущених щеплень.
Аналіз впливу політики Трампа на профспілки у США та перспективи руху праці в державному і приватному секторах.
The post Адміністрація Трампа перебудовує USDA, профспілки попереджають про втрату фахівців first appeared on Межа. Новини України..

Поки одні американці відкладають купівлю житла, інші сигнали економіки демонструють несподівану стійкість — особливо у сфері малого бізнесу.
Як пише Reuters
Продажі на вторинному ринку житла США у липні скоротилися другий місяць поспіль. Вищі іпотечні ставки та подорожчання будинків через обмежену пропозицію продовжують витісняти потенційних покупців із ринку.
Зростання ставок за іпотекою пов’язують із подорожчанням нафти на тлі конфлікту на Близькому Сході. Водночас дорогі кредити стримують і власників житла, які не поспішають продавати нерухомість та змінювати старі позики з нижчими ставками на нові. Це ще більше поглиблює дефіцит пропозиції.
Ніхто з тих, хто вже має будинок, не може собі дозволити його продати, люди з наднизькими іпотеками часів COVID не можуть дозволити собі відмовитися від них. Якщо ніхто не продає, ніхто не може купувати, запаси низькі. Ціни падали аж до шоку від цін на нафту.
– Carl Weinberg, головний економіст High Frequency Economics
За даними Національної асоціації рієлторів, продажі наявного житла в липні знизилися на 1,7% – до сезонно скоригованого річного темпу 4,06 млн об’єктів. Економісти очікували показник на рівні 4,05 млн одиниць.
Статистика вторинного ринку враховує угоди після їхнього закриття. Тому липневі дані переважно відображають договори, підписані у травні та червні, коли іпотечні ставки знову почали зростати після короткочасного зниження.
Середня ставка за популярною 30-річною іпотекою з фіксованою ставкою від початку війни у лютому зросла на 71 базисний пункт. За даними Freddie Mac, минулого тижня вона становила 6,69% – найвищий рівень із липня 2025 року. Чимало власників будинків мають кредити з фіксованими ставками нижче 5%.
Ринок житла США залишається слабким
Обсяг продажів житла у США тримається нижче 5 млн одиниць уже чотири роки. У липні показник знизився на Середньому Заході та Півдні, зріс на Північному Сході й не змінився на Заході. У річному вимірі продажі все ж збільшилися на 0,7%.
Зараз перебування на ринку житла може нагадувати рух у заторі з постійними зупинками. Зниження іпотечних ставок або завершення навчального року на короткий час змушує людей рухатися, доки підвищення ставок і кінець літніх канікул знову не змусять їх натиснути на гальма.
– Mary Lee Blaylock, президентка Coldwell Banker Affiliates
Найбільш помітним є спад у сегменті будинків вартістю до 250 тис. доларів. Причиною залишається гостра нестача доступного стартового житла для покупців, які вперше виходять на ринок.
Водночас продажі будинків за ціною від 750 тис. доларів зростали двозначними темпами. Така динаміка вказує на посилення так званої K-подібної економіки: заможні домогосподарства почуваються значно впевненіше, ніж сім’ї із середніми та нижчими доходами. Їхній фінансовий стан також підтримало зростання фондового ринку.
Запаси раніше проданих будинків у липні зменшилися на 1,9% – до 1,54 млн одиниць. Це на 0,6% менше, ніж рік тому. За поточного темпу продажів наявної пропозиції вистачило б на 4,6 місяця – стільки ж, як у червні та липні 2025 року.
Медіанна ціна наявного житла зросла на 2% у річному вимірі й досягла 434 100 доларів. Частка покупців, які придбали житло вперше, у липні становила 29% проти 33% у червні та 28% рік тому. Для стабільного ринку цей показник має бути близьким до 40%.
Середній термін експозиції об’єктів на ринку зріс із 28 до 29 днів. Частка проблемних продажів, зокрема через стягнення майна за борги, залишилася на рівні 2%.
Інвестиції у житловий сектор, до яких належать будівництво та продаж житла, відновилися у другому кварталі після п’яти кварталів безперервного спаду. Проте економісти вважають це зростання нетривалим через низьку доступність житла для потенційних власників.
Настрої малого бізнесу США сягнули максимуму за 11 місяців
На тлі слабкого ринку житла малий бізнес продемонстрував більш оптимістичні настрої. У липні індекс оптимізму малого бізнесу, який розраховує Національна федерація незалежного бізнесу, зріс на 2,4 пункту – до 99,8 пункту. Це найвищий рівень із серпня 2025 року та вище за 52-річне середнє значення 98,0.
Індекс зайнятості відновився на 1,9 пункту – до 102,1 після чотирьох місяців падіння. Частка власників, які планують створювати нові робочі місця протягом наступних трьох місяців, зросла на 9 пунктів – до 20%. Це найбільше значення з жовтня 2022 року.
Цей індекс, випереджаючи на чотири місяці, останніми роками був надзвичайно надійним випереджальним індикатором офіційних оцінок зайнятості у приватному секторі.
– Oliver Allen, старший економіст США у Pantheon Macroeconomics
Збільшення планів із найму може свідчити, що неочікуване скорочення кількості робочих місць поза сільським господарством у липні було тимчасовим. Однак бізнес може зіткнутися з дефіцитом працівників.
Частка власників, які мають відкриті вакансії, але не можуть їх закрити, піднялася до найвищого рівня з червня 2025 року. Нестача кадрів стосується як кваліфікованої, так і некваліфікованої праці.
Минулого тижня уряд повідомив про несподіване зниження зайнятості поза сільським господарством у липні та суттєвий перегляд у бік зниження даних за травень і червень. Частина економістів пов’язує це з браком робочої сили.
Чисельність робочої сили цього року скоротилася більш ніж на мільйон осіб через вихід людей на пенсію та посилення протидії нелегальній імміграції з боку адміністрації президента Donald Trump. Подальше скорочення можливе через втрату захищеного статусу сотнями тисяч іммігрантів.
Власники малого бізнесу в різних галузях – від будівництва до сільського господарства – назвали доступність працівників однією з головних проблем. Особливо гостро вони відчувають нестачу кваліфікованих кандидатів і поступове звуження ринку праці.
Дивіться ще:
Іпотечні ставки зросли до понад 6%, а продажі житла в США впали до багаторічних мінімумів через геополітичну напруженість і слабкий ринок праці.
Стислий огляд: Іпотечні ставки в США залишалися нижче 6% минулого тижня на тлі нафтової волатильності та геополітичної напруги, але відновлення попиту на житло залежатиме від розвитку подій на Близькому Сході та коливань цін на нафту.
Ринок нерухомості США уповільнюється, але ціни залишаються високими через нерівність очікувань продавців і покупців.
The post Іпотечні ставки послабили ринок житла США, а малий бізнес підвищив оптимізм first appeared on Межа. Новини України..

Деякі українці можуть скористатися пільгою дострокового виходу на пенсію.

Американський ринок праці подав суперечливий сигнал: зайнятість слабшає, але один ключовий показник може змусити ФРС діяти обережніше.
Як вказує Reuters
Рівень безробіття у США залишається одним із ключових орієнтирів для Федеральної резервної системи під час ухвалення рішень щодо процентних ставок. Попри слабші показники зайнятості у липні, цей індикатор свідчить, що американський ринок праці все ще перебуває у сильному стані.
У липні кількість робочих місць у США несподівано скоротилася, а темпи зростання зарплат сповільнилися. Водночас рівень безробіття знизився до 4,1% – найнижчого показника більш ніж за рік. Від листопадового максимуму на рівні 4,5% він поступово зменшується.
Показник у 4,1% зазвичай відповідає ситуації, коли економіка перебуває поблизу повної зайнятості. Він також опустився нижче рівня, який багато економістів та представників ФРС вважають довгостроковою природною нормою безробіття – рівнем, що сам по собі не прискорює і не стримує інфляцію.
Упродовж останніх двох років медіанна оцінка довгострокового рівня безробіття у прогнозах ФРС становила 4,2%. Тепер фактичний показник уперше за понад рік виявився нижчим за цю позначку.
Низьке безробіття підтримує ціновий тиск
Безробіття у США тримається на рівні 4,5% або нижче вже 58 місяців поспіль. Це найдовший такий період за всю історію спостережень. Верхня межа в 4,5% відповідає верхньому краю діапазону довгострокової оцінки природного безробіття ФРС.
Тривалий дефіцит робочої сили може бути одним із пояснень того, чому інфляція так довго перевищує цільовий рівень ФРС у 2%. Коли безробіття низьке, роботодавці змушені активніше конкурувати за працівників, що може створювати додатковий тиск на зарплати та ціни.
Оцінки природного рівня безробіття не є незмінними. За нижчої оцінки NAIRU безробіття має впасти ще сильніше, аби почати підштовхувати інфляцію вгору. За моделлю Федерального резервного банку Канзас-Сіті, довгостроковий природний рівень безробіття, або U-star, у липні становив 4,3% – мінімум майже за два роки.
Хоча на ринку праці існує багато важливих показників – від числа вакансій і заявок на допомогу з безробіття до темпів найму та динаміки зарплат, – рівень безробіття має особливу вагу. Він зрозумілий, регулярно оновлюється та дозволяє порівнювати ситуацію у США з іншими країнами.
ФРС використовує цей показник і в ширших економічних моделях, зокрема в “правилі Тейлора”. Такий підхід допомагає оцінити рівень процентних ставок, за якого регулятор може одночасно наближатися до цілей зі стабільності цін та максимальної зайнятості.
Чому слабкий звіт із зайнятості не знімає ризик підвищення ставок
Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку не спирається лише на один індикатор. Для оцінки ситуації регулятор розглядає весь набір даних, оскільки низький рівень безробіття може не повністю відображати реальний стан економіки.
Американський ринок праці дедалі більше залежить від скорочення пропозиції працівників. Рівень участі населення у робочій силі, якщо не враховувати викривлення періоду пандемії 2020–2021 років, перебуває поблизу мінімумів за понад 50 років.
Частину людей від пошуку роботи можуть стримувати соціальні наслідки пандемії, а також вихід на пенсію представників покоління бебі-бумерів. Водночас багато аналітиків називають жорстку імміграційну політику президента Дональда Трампа головною причиною різкого скорочення кількості доступних працівників.
Це означає, що безробіття може залишатися низьким не лише через сильний попит на персонал, а й через обмежену пропозицію робочої сили. За таких умов для стримування зростання безробіття економіці потрібно створювати значно менше нових робочих місць, ніж раніше.
Липнева статистика це підтвердила: кількість робочих місць скоротилася, хоча жоден із 68 учасників опитування не очікував чистого падіння зайнятості. Після суттєвого перегляду даних за попередні місяці тримісячне середнє зростання кількості робочих місць опустилося до 20 тисяч проти 142 тисяч у травні.
Зарплати також зростали повільніше. Середній погодинний заробіток у липні збільшився на 0,1% за місяць і на 3,2% у річному вимірі, що виявилося нижчим за всі прогнози учасників опитування.
Однак для ФРС цього сповільнення поки може бути недостатньо, щоб переважити ефект від історично низького безробіття та інфляції, яка вже п’ятий рік поспіль перевищує ціль регулятора. Якщо рівень безробіття залишатиметься низьким, тиск на процентні ставки у США, ймовірно, зберігатиметься.
Інші теми, які вам можуть сподобатися:
Попри рекордні інвестиції у штучний інтелект, технологічні компанії на Західному узбережжі США скорочують найм, а фахівці місяцями не можуть знайти роботу.
Зайнятість у правничому секторі США в липні 2026 року досягла історичного максимуму, тоді як фінансовий сектор втратив 14 тисяч робочих місць.
Долар США частково відновився після падіння до мінімуму за два місяці. Інвестори оцінюють нафтові ризики, слабкі дані про зайнятість і майбутню інфляційну статистику США.
The post Безробіття у США впало до 4,1%, що ускладнює зниження ставок ФРС first appeared on Межа. Новини України..

За оцінкою Vox Ukraine, близько 3,5 млн економічно неактивних жінок хотіли б працювати. Але це не означає, що вони автоматично закриють кадровий дефіцит. Найбільше працівників бракує у промисловості, ОПК і правоохоронних органах. Водночас саме в них опитані жінки найменше хочуть працювати.
Серед головних бар’єрів — рівень оплати, догляд за дітьми й родичами, нестача садочків, негнучкі графіки, довга дорога до роботи та стереотипи щодо «чоловічих» професій.
Ангеліна Завадецька: Привіт, ви слухаєте або дивитеся подкаст «Що з економікою?» від Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки Приватбанку. Мене звати Ангеліна Завадецька, я комунікаційна менеджерка ЦЕС.
Максим Самойлюк: А я Максим Самойлюк, старший економіст ЦЕС. Сьогодні про те, скільки українська економіка може виграти від ширшої участі жінок у ринку праці, ми говоритимемо з Вікторією Агаповою, заступницею керівниці проєкту «Індекс реформ» громадської організації «Вокс Україна». Вікторія, привіт.
Вікторія Агапова: Привіт, вітаю, Ангеліно, Максиме.
Ангеліна Завадецька: Наприкінці липня ви опублікували дослідження «Від неактивності до продуктивності», в якому дослідили економічний ефект від інтеграції жінок у ринок праці. Ще у 2019 році ми в ЦЕС робили подібне дослідження, і тоді за нашими результатами залучення до роботи додаткових 4 мільйонів жінок принесло б Україні більш ніж 20% до ВВП. Пройшло вже 7 років від нашого дослідження, сьогодні говоритимемо саме про ваше. Давайте почнемо з бар’єрів, які сьогодні стоять перед жінками на шляху до ринку праці, і чи змінилася роль жінок на ринку праці під час повномасштабного вторгнення.
Вікторія Агапова: Дякую за питання, Ангеліно. Напевно, почну з того, що ми опитували жінок, які проживають в Україні, і це дуже важливо, тому що різні аспекти, різні бар’єри для жінок, які виїхали за кордон тимчасово або вирішили залишитися там, і ті жінки, які в Україні, матимуть різні і перепони, і бар’єри на шляху до повернення або до виходу на ринок праці.
І ми опитали 1050 жінок в Україні на підконтрольній території, і з тих жінок, яких ми опитали, понад три чверті виявили бажання вийти на ринок праці, хоча наразі є економічно неактивними. І на цьому шляху — виходити на ринок праці зараз чи ні — у них стоять, у принципі, загалом однакові бар’єри, але якщо ми подивимося на дві категорії жінок: тих, хто хоче прямо вийти на ринок праці (і половина з них хоче зробити це впродовж року), і тих, хто наразі не планує виходити, — тут будуть певні свої відмінності. Якщо ми говоримо про тих, хто зараз не планує виходити, то для них основна причина — це вік або стан здоров’я, і це можна пояснити тим, що це жінки старшого віку, які вже, наприклад, вийшли на пенсію і за станом здоров’я не бачать для себе можливості виходити на ринок праці. Якщо ж ми говоримо про жінок, які хочуть вийти на ринок праці, але зараз не інтегровані в ці процеси, то для них найперше і найважливіше — це рівень оплати праці.
Вони вважають, що він замалий, але при цьому запити, які вони озвучують щодо фінансової винагороди за свою працю чи робочий час, є співставними з ринком праці. Не можна сказати, що вони мають якісь завищені очікування. Більша частина жінок готова працювати в діапазоні від ₴20 до 30 тис., трохи більше — понад ₴30 тис.
А якщо ми подивимося на середній рівень заробітної плати в Україні: у лютому це було ₴28 тис., зараз — близько ₴33 тис. У принципі, це якраз укладається в той діапазон. Тобто не можна сказати, що очікування жінок дуже сильно завищені.
На другому місці — це комфорт і умови, аби добратися до робочого місця. Для більшості жінок дуже важливо, щоб дорога до роботи займала менше, ніж годину. Або щоб це було швидко й ефективно, тому що це додатковий час, який витрачається замість того, щоб витратити його на виконання домашньої роботи, взаємодію зі своїми дітьми, або просто провести час з друзями чи відвідати спортзал.
І якраз коли ми говоримо про бар’єри, пов’язані з домогосподарством, із сім’єю, — тут вони, у принципі, однакові і для жінок, які хочуть вийти на ринок праці, і для тих, хто зараз не планує виходити. Це або залученість до роботи у власному домогосподарстві — якщо, наприклад, це приватний будинок, який необхідно обслуговувати, — або необхідність виконувати доглядову працю, яка не є оплачуваною.
Тобто слідкувати за своїми дітьми, повністю ними займатися, або доглядати за родичами, які потребують допомоги, і тому подібне. І цей пласт роботи, цей пласт дій узагалі не покривається фінансово ніяк, і тому це якраз один із ключових бар’єрів. І це підтверджується не лише нашим дослідженням.
У принципі, з тими самими бар’єрами стикаються жінки і за кордоном — у країнах Європи, у Сполучених Штатах, в азійських країнах трохи менше. І, як це не дивно, коли ми публікували це дослідження, ми зробили пост у Фейсбуці, і було навіть трохи неочікувано, що пішла дуже сильна реакція на цей пост — почали коментувати і чоловіки, і жінки. І жінки почали підтверджувати: ми просто зайняті дітьми, зайняті доглядом за домогосподарством, і нам потрібно ще й поєднувати це з оплачуваною роботою. А коли нам це встигати — поки що питання відкрите.
Ангеліна Завадецька: А що чоловіки коментували?
Вікторія Агапова: Чоловіки — традиційно стереотипні заклики: а ви підіть на завод, а ви в окопи, — на що жінки відповідають: окей, з радістю, а можна я піду на завод? Там хоча б чіткий режим праці, я знаю, скільки маю відпрацювати, що мені потрібно зробити, скільки я посплю. А щодо того, щоб жінки теж долучалися до Сил оборони — це вже є, жінки долучаються.
У порівнянні з 2022 роком у нас кількість жінок у Силах оборони України — зараз ідеться не тільки про армію, а й про Нацгвардію — зросла на 20%. Це понад 75 тисяч жінок, і за часткою це, виходить, найбільша частка жінок в оборонній сфері серед країн Європи, наприклад. Тобто сказати, що жінки не долучаються до Сил оборони, як це іноді закликають, — це неправда, не відповідає дійсності.
Максим Самойлюк: Україні потрібно майже 9 мільйонів додаткових працівників і працівниць — це оцінка Міжнародної організації праці. Водночас у нас доволі високе безробіття. Ви у своєму дослідженні «Вокс Україна» згадуєте про 1,5 мільйона безробітних і ще безліч людей, які не працюють і не шукають роботи, — тобто це ще додатково до тих безробітних. Як у нас виходить так, що Україна одночасно має шалений дефіцит на ринку праці і дуже багато людей, які не працюють?
Вікторія Агапова: За результатами нашого опитування, яке проводили якраз у березні, колеги з Info Sapiens поділилися з нами своїми оцінками щодо безробіття.
На жаль, наразі Державна служба статистики не веде цю статистику — ми розуміємо, чому. І тому всі оцінки, всі розрахунки будуються якраз на потенційних числах, на категоріях, якими це може бути.
Так от, за результатами опитування Info Sapiens, у нас близько 30% економічно неактивного населення, тобто вони і не шукають роботу, і зараз не працюють. Якщо подивитися на розподіл між чоловіками та жінками: серед чоловіків це 23%, серед жінок — 36%. І чому так, чому в нас одночасно і шалений дефіцит працівників, і високий рівень безробіття?
Проблема, в принципі, зрозуміла — це структурне безробіття, тому що вимоги до кваліфікації робітників не відповідають тій пропозиції, яку можуть надати потенційні працівники. Тобто йдеться або про рівень навичок, або про територіальне розміщення. Якщо говорити про рівень навичок, то в нас або завищені очікування роботодавців, які не збігаються з тим рівнем навичок, який можуть запропонувати робітники й робітниці, або вважається, що завищені зарплатні очікування з боку пропозиції.
Але, в принципі, це класичні економічні неспівпадіння. А щодо структурних причин, чому все це виникло: з одного боку, у нас дуже значний відтік населення за кордон. І тут якраз ваші оцінки, які ви постійно моніторите.
Тобто в нас вимушене переміщення осіб. Плюс частина чоловічого населення, яка була на традиційно чоловічих спеціальностях, наразі теж дефіцитних, була мобілізована до Сил оборони України. Відповідно, ці лакуни, що утворилися, поки що неможливо заповнити.
З одного боку, жінки долучаються, і роботодавці намагаються перенавчати їх на традиційно чоловічі спеціальності, особливо в промисловості, зокрема в гірничодобувній сфері, металургії. Бо там шалений — як це правильно сказати — не вилучення робочої сили, а відтік. І, з одного боку, це пов’язано з тим, що окупованими виявилися саме промислові території — Маріуполь, де були найбільші металургійні заводи.
А з іншого боку, якраз через внутрішнє переміщення осіб — жінки з дітьми виїхали. І залишилися спеціальності, позиції, вакансії, які потрібно заміщувати. Тобто перенавчають жінок.
З іншого боку, є й процеси автоматизації промислового виробництва. Наприклад, у секторі кур’єрської доставки чи у вантажних відправленнях «Нової пошти» залучають нову техніку, яка дозволяє переміщувати вантажі, переносячи основне навантаження на техніку, а не на людину, — щоб хоч якось боротися з цим дефіцитом. У нас є програми навчання й перенавчання і для чоловіків, і для жінок.
Тобто є універсальні програми, а є й програми, спрямовані спеціально на жінок. Але, з одного боку, можливо, жінки якось недооцінюють свої можливості, або бояться, або, знову ж таки, зайняті доглядовою працею.
Також, можливо, вони вже спробували, але це для них не спрацювало. Третя проблема — це може бути просто недостатність інформації та комунікації, наприклад, з боку державних органів. І люди — жінки, чоловіки — просто не знають, що вони можуть тут зробити.
Якщо згадати ще інші причини структурного безробіття — це те, що частина робочої сили просто пішла в тінь. Знову ж таки, чому так відбувається? Хочуть уникнути, наприклад, мобілізації, а для цього потрібно проходити оновлення своїх даних через ЦК і так далі. Тому це проблема, яка виникла.
Якщо в інших, більш розвинених країнах це може бути пов’язано з вищим технологічним розвитком — коли не збігається класичне розуміння структурного безробіття, тобто рівень навичок не відповідає технічному розвитку, — то в нас це радше через те, що просто виїхало населення, і кваліфікованих ресурсів не вистачає.
Територіально це, знову ж таки, пов’язано з тим, що частина бізнесу релокована — наприклад, у безпечніші регіони. Частина внутрішньо переміщених осіб залишається ближче до місця, де раніше проживали, бо все ж сподіваються швидко повернутися додому. А ті, хто переїхав, наприклад, ближче на захід України, куди релокувалося підприємство, теж намагаються знайти роботу, але, можливо, через невідповідність навичок поки цього не відбувається.
Ангеліна Завадецька: А наскільки саме жінки — це недовикористаний потенціал? Бізнес уже декілька років каже, що головна проблема — це дефіцит кадрів. Наскільки жінки здатні замістити цей дефіцит?
Вікторія Агапова: За нашими оцінками… знову ж таки, це саме оцінки, припущення — точних даних щодо кількості населення в нас немає.
І от якщо ми беремо, що зараз на підконтрольній території України проживає близько 30 мільйонів осіб, і якщо беремо тих жінок, які хочуть працювати, то це виходить близько 3,5 мільйона жінок. І це в кращому випадку, бо це ті, хто зараз заявив, що хоче працювати. Близько половини з них хочуть працевлаштуватися найближчим часом.
Але, знову ж таки, це жінки різних вікових категорій — від 18 років і до пенсійного віку, є й жінки, які вже у пенсійному віці. Хтось із них за цей час випаде з цієї когорти, хтось знайде роботу, хтось релокується, виїде за кордон. Тобто гіпотетично в нас є потенціал у 3,5 мільйона жінок.
Чи можуть вони повністю замістити цей дефіцит? Навряд чи. Знову ж таки, з одного боку, кваліфікація може не збігатися з тими очікуваннями, які постають перед нами. Якщо подивитися на сфери, які найперше потребує наша держава зараз, — це промисловість, оборонно-промисловий комплекс, правоохоронні органи.
А згідно з нашими результатами опитування, жінки найменше хочуть іти працювати саме в ці сфери. Жінки хочуть іти у сферу торгівлі, надання особистих послуг — наприклад, перукарні, манікюр, щось таке. Частина хоче йти у сферу надання соціальних послуг.
І тут якраз може бути певна точка перетину з тим, що в нас не вистачає інфраструктури доглядової праці. Тобто якщо співставити тих жінок, які хотіли б піти в соціальну сферу, то якраз цей потенціал можна було б використати, щоб організувати й покращити інфраструктуру догляду. І, знову ж таки, частина жінок змогла б зайняти ті позиції у сферах, які потребують розвитку, потребують більшого залучення.
Тобто в нас є трохи неспівпадіння між тим, у які сфери є потреба, і куди жінки хотіли б іти працювати зараз. Знову ж таки, це пов’язано з тими бар’єрами, про які ми говорили на самому початку. Жінки потребують і залучатися до оплачуваної роботи, і при цьому продовжувати виконувати доглядову працю.
А як це можна уможливити — таке поєднання? Це гнучкі формати роботи. І зазвичай сфера особистих послуг якраз може надати цю гнучкість. Або, наприклад, можна обрати місце роботи, кабінет для надання послуг, недалеко від свого дому.
Тоді ти можеш надати послугу, сама обрати кількість клієнток чи клієнтів — і піти додому до своєї сім’ї. А ті сфери, що потребують більшого залучення, є традиційно чоловічими, вони переважно передбачають офісний формат роботи з чітко визначеними годинами або графіком змін, зокрема нічні зміни. І тут якраз це неспівпадіння — не вистачає цієї гнучкості.
Ангеліна Завадецька: А наскільки роботодавці готові надавати цю гнучкість? Чи є приклади, як спрацьовують різні формати роботи — гібридний або повністю дистанційний? І чи це лише відповідальність бізнесу, чи тут ще й держава має якось посприяти?
Вікторія Агапова: Я думаю, це комплексне питання. Не можна перекладати всю відповідальність лише на бізнес або лише на державу, тому що в нас може бути теоретично класно прописана законодавча рамка, але, наприклад, немає санкцій за невиконання певних положень. Відповідно, бізнес може скористатися відсутністю цих санкцій і не дотримуватися їх або дотримуватися лише частково.
Це, наприклад, як у нас з антидискримінаційними нормами щодо працевлаштування. В оголошеннях не можна вимагати певну стать або запитувати про репродуктивні плани — чи хочете одружуватися, чи народжувати дітей. У вакансії такого бути не повинно, бо штраф — від 80 тис. грн.
Але по факту, коли жінка приходить на співбесіду, її все одно про це запитують. Особливо якщо бачать, що це жінка репродуктивного віку, — можуть запитати, які в неї плани, чи є діти. Якщо це чоловік, його про це навряд чи запитають.
І знову ж таки, у законодавстві нібито прописано, що це заборонено, що це дискримінація. Але по факту є така лазівка: немає покарання за порушення цих норм, немає відстеження саме в процесі рекрутингу, тож по факту це не завжди спрацьовує. Що ще може бути — це, з одного боку, зміни, яких ми зазнали у 2021–2022 роках, коли офіційно на законодавчому рівні закріпили поняття фрілансу, дистанційного формату роботи, — нарешті ми до цього дійшли.
І те, що пропонує новий трудовий кодекс, знову ж таки, — наприклад, для вагітних: це право вагітної обирати формат роботи. Якщо вона хоче, якщо за станом здоров’я може працювати в офісі й має таке бажання, — вона може працювати в офісі до останнього дня вагітності. І знову ж таки, з законодавства прибрали положення, що на сьомому місяці обов’язково треба йти в декрет.
Зараз, якщо жінка почувається здоровою, вона може працювати до останнього дня і в кінці робочого дня поїхати в пологовий. І це абсолютно окей, якщо їй нічого не заважає…
Ангеліна Самойлюк: Але ж вона може взяти і декретну відпустку.
Вікторія Агапова: Може, так, це право. І це прекрасно, що жінка може обирати. Тобто новий трудовий кодекс — він якраз не стільки про захист і антидискримінацію жінок, скільки про рівні права між чоловіками й жінками. Тому що питання рівності якраз у тому, щоб і жінка, і чоловік могли обирати.
Наприклад, жінка має вищий рівень оплати праці або співставний зі своїм партнером — залежно від форми стосунків. І вони самі приймають рішення, зважуючи, кому зараз краще залишитися на ринку праці. Тоді, наприклад, чоловік може піти в декретну відпустку.
Але, знову ж таки, «відпустка» — дуже абстрактне поняття, бо догляд за дитиною — це не зовсім відпустка. І якщо вони розуміють, що зараз, наприклад, чоловіку можна залишитися вдома, а для жінки важливо залишитися на ринку праці, — то він може залишитися. І якраз ця норма потенційно пропонується в новому трудовому кодексі — що навпіл можна буде ділити декретну відпустку.
Це варіанти, які спрацьовують в інших країнах світу і дійсно показують свою дієвість. З одного боку — щодо працевлаштування жінок, аби вони залишалися на ринку праці, щоб не платити той самий «штраф за материнство»: коли жінка випадає з ринку праці у зв’язку з вагітністю, пологами, у неї одразу падає заробітна плата. І з кожною наступною дитиною цей рівень знижується, тоді як чоловіки залишаються на тому самому рівні або продовжують нарощувати зарплату.
Досвід скандинавських країн, наприклад Швеції, Норвегії, — там навіть не за вибором, а чоловіки зобов’язані взяти декретну відпустку. І це, з одного боку, про досвід роботи — що жінка може залишитися на плаву й підтримувати рівень своїх навичок. З іншого боку, це і соціально-культурний феномен: ми залучаємо батьків до батьківства, як це і має бути, вони більше проводять часу з дітьми, і це про здорову взаємодію між батьками й дітьми в родині.
Щодо роботодавців — знову ж таки, дуже залежить від сфери. Якщо це, наприклад, офісна робота, ІТ-сектор, — вони досить гнучкі у форматах, можуть давати гібридний формат роботи, забезпечувати дистанційність, або пропонувати, щоб частину часу ви проводили в офісі, приїжджали на зустрічі, а частину — вдома. Особливо це стосується компаній чи працівників, які працюють на аутсорсі на закордонному ринку.
Для них фізична присутність узагалі не принципова, бо головний офіс десь за кордоном. Якщо ж говорити про новітні мілтех-компанії, які зараз активно розвиваються в Україні, — тут усе-таки більша ставка на офісну роботу. Але, знову ж таки, якщо кваліфікація людини — чоловіка чи жінки — саме така, яка зараз у дефіциті й потрібна, роботодавець піде назустріч, аби залучити цю людину, бо дефіцит кваліфікованих кадрів дуже великий. І щоб залучити таку людину, звісно, надаватимуть бенефіти, аби вона залишилася. Ми згадали про законодавство — яке воно в інших країнах, яким може бути в новому проєкті трудового кодексу.
Максим Самойлюк: А як зараз у нас? Наш трудовий кодекс, сумнозвісний, — він ще з 70-х років і нібито своїм корінням сягає Радянського Союзу, де все було про захист працівників. А от про захист працівниці — наскільки трудовий кодекс, який ми маємо зараз, сприяє залученню жінок на ринок праці?
Вікторія Агапова: Це, як кажуть, спадщина Радянського Союзу. Ми поступово — вже багато років, багато правок вносили, — аби якось його осучаснити, наблизити до зрозуміліших і сучасніших форм. Щодо того, як він регулює залучення жінок на ринок праці: зараз, оскільки в нас воєнний час, діє особливий режим, який ухвалили у 2022 році.
Він частково зупиняє дію тих норм трудового кодексу, що існували до початку повномасштабного вторгнення. Тобто в нас, наприклад, знято обмеження на залучення жінок до нічної праці чи до деяких специфічних умов роботи. Але ці норми призупинені тимчасово.
Тобто жінок можуть залучати до цього за їхнім бажанням, але щойно воєнний стан закінчиться, ми повернемося до моделі, яка існувала до повномасштабного вторгнення. Найбільшим проривом було скасування у 2017 році переліку заборонених професій для жінок — зі списку в 450 професій, куди входили, наприклад, машиністки. Хоча, насправді, виникає питання: чому вважалося, що кваліфікації жінок може бути недостатньо, — адже це абсолютно нормально.
Максим Самойлюк: Пілотами не могли бути жінки.
Вікторія Агапова: Тому що тоді, коли у 90-х цей список формувався, ще не було такого технічного розвитку, автоматизації тих процесів на заводах — на тих самих слюсарних, агрегатних, металургійних підприємствах.
Тобто виробництво не було настільки автоматизованим і потребувало більшого залучення фізичної сил. Зараз цього менше, тому, звісно, ми від цього позбулися. Але все одно лишаються певні норми щодо залучення жінок до підземних робіт, і це пов’язано вже з міжнародними конвенціями, які Україна частково денонсувала, а частково вони ще залишаються чинними.
І для прикладу, для розуміння: у нас, хоча заборони й зняті, ми досі, знаєте, за інерцією рухаємося тими коліями, що були побудовані раніше. В Україні з 15 тисяч машиністів «Укрзалізниці» лише одна жінка-машиністка.
Максим Самойлюк: Одна — не одна тисяча, одна.
Вікторія Агапова: Нещодавно було засідання комітету соціальної політики, і там озвучували ці цифри. І це, насправді, мені здається, доволі показово — що в нас така ситуація, і що з цим потрібно працювати: пояснювати, проводити антистереотипні програми, комунікувати, що це нормально, що рівень автоматизації процесів дозволяє і жінкам, якщо вони бояться важкої праці, долучатися до цих процесів також. Тому, так, у нас зараз тимчасово знято певні обмеження за кодексом законів про працю, бо діє особливий режим, але ми до нього повернемося.
Ще лишається, наприклад, обмеження щодо того, що жінки з дітьми до 3 років не можуть їздити у відрядження або брати нічні зміни. Але, знову ж таки, чому не можна їздити у відрядження? Дитину можна взяти з собою, і це абсолютно окей. Можна й залишити — якщо в батьків партнерські стосунки, чоловік може залишитися з дитиною до 3 років. Це теж абсолютно нормально.
Тобто жінки стали набагато мобільнішими, ніж раніше. Можливо, в Радянському Союзі це було просто неможливо. Зараз ми це уможливили, і це, насправді, добре.
І що я тут ще хотіла б відзначити, що дуже важливо: коли ми говоримо про зміни й потенційний новий трудовий кодекс, про досвід інших країн — європейських, насамперед скандинавських, — про те, що ми можемо ділити декретні відпустки між чоловіками й жінками, тут завжди варто пам’ятати, що ми живемо в умовах війни. І така норма, як зобов’язання чоловіка взяти частину декретної відпустки, для нас просто не спрацює, бо мобілізовані чоловіки, які зараз у Силах оборони України, фізично не можуть цього зробити.
Утім, зараз є проєкти, щоб надавати декретну відпустку тимчасово й чоловікам, але я не впевнена, що це найближчим часом проголосують, бо і в Силах оборони величезний дефіцит, не вистачає кадрів для ротації. Водночас наше законодавство дозволяє, щоб частину декретної відпустки — 14 обов’язкових днів після народження дитини — брали, наприклад, батько дитини, бабусі, дідусі, найближчі родичі. Це один із варіантів, який допомагає з цим впоратися.
Максим Самойлюк: Коли ми говоримо про ринок праці, не можна оминути тему мігрантів. Це дуже гостра тема в Україні. І коли люди чують, що Україні потрібні мігранти, — згадуючи ті 9 мільйонів, яких треба додатково залучити на ринок праці, — постає питання: якщо ми залучимо більше українок, чи зможемо обійтися без мігрантів? Чи це неможливо?
Вікторія Агапова: Я думаю, тут важко говорити про конкретне стовідсоткове заміщення. Ми все одно говоримо про порядок цифр, які трохи не зіставні з тим, що ми можемо дати. Тобто, за нашими оцінками, це 3,5 мільйона жінок. Але це станом на зараз, і частина з них, знову ж таки, вийде на пенсію, частина виїде за кордон, і тут ми будемо зважати на безпекову ситуацію, яка розвиватиметься.
Тобто частину ми можемо залучити, і це буде, як варіант переорієнтації, усе-таки більше на власні ресурси всередині країни — той потенціал, який у нас є і який ми можемо використати. І якщо вимірювати це у відсотках зростання ВВП, — це серйозно. Щодо того, чи можемо ми взагалі відмовитися від мігрантів, — напевно, стовідсотково сказати про це неможливо, але я б говорила про те, що ми все-таки в першу чергу маємо розглядати внутрішній ресурс.
Оскільки, з одного боку, ті жінки, які тут проживають, хочуть бути залученими, хочуть знайти роботу, вони культурно й соціально адаптовані до роботи в цих умовах. І, наприклад, якщо потрібно навіть частково релокувати потенційних працівниць в інші регіони України, серед внутрішньо переміщених осіб це буде вже трохи простіше: вони вже погоджуються, їм простіше це зробити, бо вже пережили цей досвід релокації, і готові й далі переїхати, якщо їм нададуть бажаний рівень оплати праці та умови. Щодо залучення мігрантів — тут знову ж таки питання рівня оплати праці, бо необхідно замотивувати; питання адаптації в нашому соціокультурному середовищі; питання вивчення мови, культурних аспектів, забезпечення житлом і так далі.
Тобто я б усе-таки говорила про те, що нам варто в першу чергу дивитися на власні внутрішні ресурси, бо це питання і нашого внутрішньоекономічного розвитку, і питання збереження людського капіталу — саме на території України.
Максим Самойлюк: А наскільки Україна стане багатшою, якщо ми залучимо більше жінок із цього внутрішнього ресурсу на ринок праці? 
Вікторія Агапова: У нашому дослідженні ми дивилися на це з точки зору зростання ВВП, оцінювали, будували моделі, — це якраз те, про що ви згадували. Ми у 2019 році прогнозували, що якщо залучимо більше жінок, це дасть зростання на 26%.
Ми будували кілька моделей. Якщо брати базову економічну модель, то зростання на 0,1 відсоткового пункту у співвідношенні зайнятості до населення України може дати 0,1 відсоткового пункту зростання ВВП. І якщо подивитися з цієї точки зору — за тією економічною моделлю, яку ми побудували, — якщо залучити всіх 3,5 мільйона жінок, які хочуть працювати (а половина з них — якраз найближчим часом), це дозволить підвищити рівень зайнятості на 11,7 відсоткового пункту, і ми можемо очікувати, — і це вже стеля, стеля, — плюс 8% зростання ВВП у перший рік. І це непогано.
У другий рік це вже буде 4%, а протягом наступних чотирьох років — кожен рік плюс 1%. Але це, насправді, найоптимістичніший сценарій, і виглядає, що він доволі недосяжний. Тому все-таки можна говорити й про інші моделі, інші оцінки. Ми також зверталися до Вероніки Мовчан з Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.
Дуже вдячні їй за допомогу. І за її моделлю зростання ВВП у перший рік може скласти 1,4%. Тобто значно консервативніший сценарій.
І ми якраз можемо орієнтуватися десь у цьому діапазоні — від 1,4% до 8% максимум, якщо говорити саме про зростання ВВП.
І це за умови, що жінки підуть працювати саме в ті сфери економіки, куди вони хочуть піти, і якщо ці сфери зможуть поглинути таку пропозицію. Бо може бути так, що багато жінок хочуть працювати у сфері торгівлі, туристичних послуг або HoReCa.
А ринок просто не потребує такої кількості робочої сили саме там. Бо ринок потребує в промисловості, в оборонно-промисловому комплексі. Тобто ми дивимося на найкращі, оптимістичні сценарії — якщо складуться всі зірки і все буде на найкращому рівні.
Але якщо цього збігу не буде, тоді, знову ж таки, не буде й такого зростання ВВП. З іншого боку, ми говоримо не лише про зростання ВВП — ми говоримо про зростання продуктивності як такої. Бо це якраз питання, яке часто зараз підіймається.
І пам’ятаємо, що нещодавно в медійному середовищі, в інфопросторі, говорили про те, що в Україні дуже низька продуктивність праці і що в нас є свої певні проблеми з цим. І тут питання в тому, що якщо жінки будуть залучені до ринку праці на позиції, які відповідають їхнім навичкам і кваліфікаціям, або перенавчаться на позиції, що потребують людського ресурсу, — тоді ми будемо говорити не лише про кількісне економічне зростання, а й про економічний розвиток. Тобто про зростання продуктивності, про покращення умов життя, добробуту й інших соціально-економічних показників.
Ангеліна Завадецька: 73% опитаних вами жінок, які зараз не працевлаштовані, хочуть працювати, хочуть влаштуватися. Але ми розуміємо, що це неоднорідна маса — це різні жінки різного віку, з різними бажаннями, різними вимогами чи очікуваннями від роботодавців. Чи робили ви умовну кластеризацію, ділили їх на групи — кому що треба, чи за віком, чи за іншими показниками? І якщо так: чого більше хочуть жінки 18–25 років? Чого очікують від роботодавців жінки старшого віку?
Вікторія Агапова: Ми робили кластеризацію за відповідною методологією, яку можна знайти в цьому дослідженні. Тобто все прозоро й відкрито, усе можна перевірити. У нас вийшло дві категорії, два кластери жінок.
Перший — це жінки старшого віку, здебільшого вже пенсійного. У них уже дорослі діти, рівень доходів у сім’ї нижчий за середній порівняно з другим кластером. І вони, наприклад, проживають з дітьми, старшими за 23 роки.
Тобто вони менш імовірно шукатимуть роботу — серед них це десь 56%, які намагатимуться знайти себе. Для них важливі обмеження — це вік, стан здоров’я, рівень навичок: вони самі вважають, що можуть мати недостатній рівень навичок, аби відповідати тим позиціям, на які їх могли б запросити.
Друга категорія — це жінки молодшого віку, від 18 до 35 років. Вони здебільшого мають дітей дошкільного віку, вищий рівень доходів у сім’ї, і кількість осіб у домогосподарстві — медіанно — від трьох осіб. Тобто ці жінки з імовірністю 97% шукатимуть роботу.
І тут якраз показово, що ці жінки — оскільки в них є діти дошкільного віку, до 6 років, — хочуть іти на ринок праці, мають достатній рівень навичок, готові перенавчатися. Для них бар’єрами, або тими вимогами, які вони хотіли б бачити від роботодавця, є: добиратися до роботи менш ніж за годину, бажано мати поруч дитячий садочок. Тому що, з одного боку, це може бути вимогою, а з іншого — просто було б добре.
Серед жінок із найвищим рівнем доходів, яким вистачає сімейного бюджету на покриття всіх основних потреб, — вони теж з меншою ймовірністю шукатимуть роботу. Так уже склалося. Що цікаво з результатів нашого дослідження, із регресійної моделі, яку ми побудували на основі цих двох кластерів: жінки, які отримують виплати як внутрішньо переміщені особи, також з меншою ймовірністю шукатимуть роботу.
Знову ж таки, це може бути пов’язано з тим, що вони релокувалися, з тим, що вже отримують виплати, з тим, що рівень їхніх навичок, можливо, не відповідає тому, що зараз потребує роботодавець. У нас вийшло два таких кластери, і ключові вимоги такі. І ще важливо для другого кластеру — молодших жінок, готових шукати роботу, — це здоровий колектив.
Тобто вони хочуть працювати в колективі, де роботодавець їх розуміє, де є здорова комунікація, здорова корпоративна культура, можуть скластися дружні стосунки.
Ангеліна Завадецька: Що держава та бізнес роблять для доступності дитячих садочків чи доглядової роботи для людей, які цього потребують? Що зараз працює на практиці, а що ще потрібно і державі, і бізнесу, щоб залучити жінок?
Вікторія Агапова: Якщо розділити два треки: якщо говорити про дитячі садочки з боку держави — у нас із 90-х років дуже сильно падає кількість активних, якщо поглянути на графік, дитячих садочків, ясельних груп. З одного боку, це пов’язано зі зменшенням кількості дітей як такої.
З іншого боку, це пов’язано з тим, що змінюється й система дошкільної освіти: якщо певні групи не заповнені, їх закривають або об’єднують територіально з іншими. Щоб це якось спрацювало — і це, у принципі, частково вирішує проблему, — дозволили відкривати приватні дитячі садочки, зокрема сімейного типу.
Тобто якщо це відповідає певним державним вимогам, можуть реєструватися невеличкі групи на базі сімейних будинків. Це може спрацювати. З іншого боку, знову ж таки, ми повертаємося до того, що живемо в умовах воєнного часу.
І дитячі садочки, школи, освітні заклади мають бути обладнані укриттями. І, як ми бачимо, — ця тема зараз теж дуже активно піднімається в медіа, в інфопросторі, у соціальних мережах, — знову постає питання, що навіть через п’ять років повномасштабної війни в нас є проблеми з укриттями, причому просто фізично, і не лише біля закладів освіти. Тому саме ця потреба в захищеності дітей теж буде однією з проблем.
І це та проблема, про яку якраз згадували жінки, що прийшли коментувати під нашим постом у Фейсбуці. Вони кажуть: я хочу працювати, і я працюю, але я хочу знати, що якщо зараз оголосять повітряну тривогу, моя дитина буде в безпеці, а мені не доведеться бігти з робочого місця до садочка чи школи, щоб перевірити, що з дитиною все гаразд. Тобто обладнання укриттями — це проблема, яку потрібно вирішувати.
З погляду соціального забезпечення й інфраструктури доглядової праці для старших людей — у нас є соціальний патронаж, який має бути на комунальному, місцевому рівні. Але, знову ж таки, його або не вистачає на ту кількість людей, яким потрібно надавати ці послуги, або держава лише частково компенсує оплату цих працівників. З іншого боку, у нас люди не хочуть звертатися по таку допомогу — вони можуть про неї просто не знати.
І тут якраз питання комунікації — про те, що такі програми існують і що ними можна скористатися. Щодо бізнесу — він частково йде назустріч: наприклад, облаштовують дитячі кімнати або дитячі садочки на території підприємств, якщо є така можливість, або частково компенсують оплату садочка. Але, наскільки я бачила за даними, це поки що не поширена практика.
І навіть якщо проводяться якісь заходи, великі конференції, присвячені соціальним питанням, — жінки з дітьми приїжджають на них, а дитячих кімнат немає. Тобто якщо ми говоримо про цю проблему і про те, що її потрібно вирішувати, — то навіть говорячи про неї, ми не можемо її вирішити: жінки, які хочуть про це говорити, не можуть приїхати з дітьми й залишити їх десь. Тобто в нас якось непослідовна ця політика.
Максим Самойлюк: До речі, про бізнес: чи є розуміння, чому він не залучає більше працівниць? Ми розуміємо, які бар’єри є з боку жінок, — а які бар’єри можуть бути з боку бізнесу?
Вікторія Агапова: Насправді ми не опитували бізнес у рамках нашого дослідження, але тут може йтися про операційні витрати на залучення жінок, які зараз можуть бути, умовно, репродуктивного віку — можуть мати дітей або бути з дітьми. Тобто, з одного боку, роботодавці не мають законного права дискримінаційно їм відмовляти, але частково це все одно можуть робити.
Але якщо вони беруть на роботу жінку, у них, наприклад, немає компенсації за той час, коли вона влаштувалася на роботу, потім пішла в декретну відпустку, — місце роботи за нею закріпилося, а роботодавець не отримує компенсації за цей період. Утім, ми розуміємо, що це не питання моралі. Це питання в тому, що роботодавець уже вклав кошти, наприклад, у навчання, підвищення кваліфікації цієї жінки, щоб вона краще працювала на цій посаді, — підвищення її навичок.
І ці кошти бізнес, у принципі, у стандартній економічній категорії просто не може компенсувати, якщо жінка випадає з ринку праці з тієї позиції, на яку її навчили. Тому саме питання цих операційних витрат може стримувати бізнес від того, щоб наймати жінок. Що з цим робити? У мене насправді зараз немає відповіді.
Це відкрите питання, і не лише для України, а й для інших країн світу. Ми не «переможемо» його найближчим часом, радше вирішуватимемо поступово, особливо з огляду на те, що населення старіє і з’являються нові проблеми. Раніше, наприклад, одночасно проживало кілька поколінь, бо різниця між ними була меншою — народжували ближче до 20 років, тепер ближче до 40. І виходить, що з часом зросте різниця в кількості поколінь — два покоління на один часовий проміжок.
Відповідно, нам потрібно розбудовувати інфраструктуру одразу для двох абсолютно різних груп населення: для людей похилого віку, які вже мають свої традиції й навички життя, і для молодшого покоління, яке може кардинально відрізнятися від своїх батьків. Може дійти до того, що діти вже не бачитимуть своїх бабусь і дідусів. Ось цей баланс між народжуваністю й дефіцитом працівників — те, на що скаржиться бізнес.
Ангеліна Завадецька: Чи є приклади в інших країнах, як знайти цей баланс? Бо ми розуміємо, що є і політика народжуваності, і політика щодо збільшення кількості людей на ринку праці. Як тут балансувати між цим?
Вікторія Агапова: Складне питання, воно не має однозначної відповіді. У світі зараз дуже поляризована ситуація.
У країнах Африки, Латинської Америки, глобального Півдня народжуваність набагато вища — може доходити до 7 дітей на одну жінку, якщо брати відносні показники. У країнах Європи та Південно-Східної Азії цей показник — близько 1,2 дитини на одну жінку. Тобто ми зараз навіть до простого відтворення населення не доходимо.
Які політики стимулювання народжуваності поєднуються з підтримкою працевлаштування, залученості жінок на ринок праці? Універсальної відповіді немає. Є різні моделі, але вони показують дещо різні результати. Якщо говорити про політики, які намагалася реалізувати і наша влада, і інші країни, — на кшталт зростання обсягу виплат залежно від кожної наступної дитини, — то в короткостроковій перспективі це працює.
Є приклади країн, де це теж спрацьовувало, але короткостроково. Тобто певний період, умовно 5 років, це стимулюватиме, а далі однаково зійде нанівець. Якщо ж дивитися з погляду залучення батьківства до декретних відпусток, тут ситуація трохи краща: коли ми даємо можливість брати декретну відпустку і чоловікам, і жінкам, або зобов’язуємо це робити.
Це може бути питанням стимулювання. Трохи легше зважитися народити дитину, якщо знаєш, що на два тижні чи на місяць зможеш залучити свого партнера — як батька дитини, а не просто «на допомогу». Тому питання в тому, що коли є можливість залучати обох батьків і коли є можливість розвивати інфраструктуру доглядової праці — дитячі садочки, ясельні групи, — це більше спрацьовує.
Але, знову ж таки, це також питання економічних циклів. Наприклад, у Швеції теж були програми стимулювання народжуваності — виплати прив’язували до заробітної плати жінки до пологів: за період декрету вона отримувала приблизно ту саму суму, що й до відпустки. І якщо вона згодом народжувала другу дитину, виплати не змінювалися, залишалися на тому самому рівні.
Але це працює, коли є період економічного зростання, — бо виплати високі, усе добре. А коли настає спад економічної активності, коли цикл іде донизу, ближче до рецесії, — цей стимул уже не працює. І у Швеції теж був приклад, коли він не спрацював.
Тобто гроші, по факту, можуть стимулювати, але лише короткостроково. У довгостроковій перспективі — якщо дивитися не як на спринт, а як на марафон, — це розвиток інфраструктури доглядової праці й формування системи, коли обидва батьки залучені до батьківства.
Ангеліна Завадецька: Хочу тебе запитати, як людину, яка дивилася ці опитування: чи залишається в нас вікова упередженість з погляду роботодавців та й суспільства? Ти вже згадувала, що старші жінки відзначають, що можуть бути не настільки кваліфікованими. Чи є якісь програми підтримки перекваліфікації для старших жінок? І наскільки вони все-таки готові долучатися? Бо, знову ж таки, за вашим дослідженням, вони навіть готові йти на меншу заробітну плату, ніж, умовно, жінки молодшого покоління. Яка тут ситуація?
Вікторія Агапова: Програми перенавчання є, і вони універсальні — як для чоловіків, так і для жінок старшого віку. Це, зокрема, одна із цілей нашої нещодавно анонсованої інформаційної системи «Обрій» — щоб будь-яке покоління залучалося до ринку праці. Але питання в тому, що жінки старшого віку з меншою ймовірністю погоджуються на перенавчання, менш схильні до нього, бо вважають, що їхній рівень навичок і знань уже недостатній, щоб іти перенавчатися.
Або ці програми перенавчання вони проходять, але потім вакансії, які може запропонувати, наприклад, Державна служба зайнятості, не завжди відповідають тим побажанням, які має жінка щодо позиції, яку хоче зайняти. Наприклад, за результатами нашого опитування, ті жінки, які зверталися до Державної служби зайнятості — чи по програми навчання, чи по гранти для розвитку бізнесу, чи для пошуку роботи, — здебільшого були задоволені навчанням і навіть готові платити за перенавчання. А от програмами працевлаштування 60% жінок сказали, що не були задоволені: вони не змогли знайти собі роботу серед запропонованих вакансій.
Тому це якраз така проблема. З одного боку, жінки самі якось не дуже вірять у себе, що зможуть перенавчитися, знайти роботу. З іншого боку, є роботодавці, готові залучати і жінок, і чоловіків старшого віку.
Тобто можемо говорити, що ці програми універсальні для обох статей. Якщо говорити про державні програми — тут, як і в інших сферах економіки та державних ініціатив, проблема в недостатній комунікації. Населення, потенційні працівники й працівниці, можуть просто не знати, що такі програми існують.
Знову ж таки, якщо говорити про жінок старшого віку — вони здебільшого отримують інформацію або з телебачення, або з друкованих медіа, або через друзів і подруг. Тобто такий людський фактор. А державна комунікація про такі програми — це знову ж таки той самий «Обрій».
Вони роблять ставку на інформаційно-комунікаційні програми, орієнтовані на людей, які більше користуються інтернетом, активніші в соціальних мережах. І тоді частина населення може просто випадати з цих програм, із цієї комунікації, бо просто не має до неї доступу.
Максим Самойлюк: Одна з речей, яка мене найбільше вразила у дослідженні, — це те, що за його результатами більшість жінок усе-таки не хоче опановувати ті професії, де є і великий попит, і де традиційно переважали чоловіки. Це, наприклад, водійки вантажівок, зварювальниці, операторки верстатів тощо. Але водночас ті жінки, які все-таки спробували опанувати ці професії, здебільшого зробили це успішно. Як так виходить, що в нас такий дисбаланс: жінки менше приглядаються до таких професій, хоча вони нам найбільше потрібні? Чи не вийде так, що якщо ми залучимо більше жінок на ринок праці, то ті проблеми, які є найбільшими, це якраз і не дозволить вирішити?
Вікторія Агапова: Так, це проблема, і це якраз може бути ситуація, коли: якщо ми будемо залучати жінок лише туди, куди вони хочуть іти, куди готові прямо тут і зараз, без перенавчання й перекваліфікації, — ринок просто не зможе поглинути таку кількість жінок, бо в тих сферах не так уже й багато вакансій, куди жінки хочуть іти. І навпаки: традиційно чоловічі спеціальності жінки стереотипно вважають сферами, де вони або недостатньо кваліфіковані, або що це просто не їхня сфера. Знову ж таки, можливо, це просто низький рівень обізнаності.
У нашому дослідженні в нас не було окремого треку опитування про те, чому саме жінки не хочуть іти в ці професії. Точніше, було, але глибоко ми не будували регресійні моделі, не оцінювали. Але загалом жінки говорили: ми просто не хочемо йти працювати в чоловічу спеціальність, або в мене не вистачає навичок для цього, або режим роботи в цій спеціальності не відповідає моїм пріоритетам зараз.
І це, знову ж таки, проблема в тому, що традиційно чоловічі спеціальності, наприклад у промисловості, прив’язані до конкретного місця роботи й до режиму роботи, який не дозволяє тієї гнучкості, про яку ми зараз говоримо, — а вона потрібна, щоб підтримувати баланс між народжуваністю та зайнятістю жінок. Тому така проблема справді може виникати: якщо ми залучимо жінок лише туди, куди самі хочемо, дійсно виникне дисбаланс, і ми не вирішимо ці проблеми. Тобто питання, можливо, в тому, щоб популяризувати STEM серед молодих жінок, школярок, студенток, які підуть тепер перенавчатися, — адже, якщо подивитися на оцінки, рівень підготовки дівчат з технічних спеціальностей не нижчий, а буває навіть вищий, ніж у хлопців.
І питання тут уже не у відповідності — не в тому, що жінки чогось не можуть, — а в тому, що вони або не знають, що можуть це зробити, або просто не вірять у свої можливості досягти успіху в якійсь конкретній сфері. Тому саме питання популяризації STEM. І щоб хтось почав.
Ангеліна Завадецька: Знаєш, як ти сказала — одна жінка-машиністка в «Укрзалізниці». Треба, щоб їх стало 10, потім 100. І так ми підемо до того рівня, коли жінки розумітимуть свою силу і зможуть долучатися краще до тих сфер, у яких раніше вважали себе недостатньо кваліфікованими.
Вікторія Агапова: Тобто якраз, знаєте, така солідарність, сестринство, підтримка — вона й буде спрацьовувати. І якраз багато ініціатив із перенавчання, перекваліфікації жінок реалізується саме жінками. У нас є програми перенавчання жінок на машиністок, водійок тракторів, бульдозерів. І хто очолює ці програми? Жінки очолюють ці програми. Тобто коли ми зрозуміємо оцю силу солідарності й сестринства, вона якраз і покаже, що немає нічого неможливого і все можна досягти. І насправді це, знаєте, дуже круто.
І це зараз не про якийсь науковий підхід, а якщо подивитися в соцмережах — здебільшого дуже часто можна побачити, як жінки об’єднуються навколо однієї: чоловік десь на фронті, не може приїхати на пологи. І дівчата об’єднуються, кажуть: я тебе підтримаю, я приїду до тебе. Абсолютно незнайомі жінки — і вони допомагають одна одній.
І якщо ми будемо продовжувати це об’єднання, а не протистояння, — це якраз і буде той напрямок, у якому ми зможемо всього досягти.
 
 
Запис Жінки та український ринок праці: потенціал, рівень оплати та стереотипи щодо «чоловічих» професій спершу з'явиться на Громадське радіо.