Територія А

Північні кевеен-кегебешні мудрагелі швидко зрозуміли, спостерігаючи за цими подіями: Україна кудись «відпливає», доктор, ми єйо теряєм… На цей час вже на повну залопотів невидимими крильцями інтернет, і стало можливо цілеспрямовано бомбити аудиторію будь-де своїми творами, меседжами, іпсо. Ясно, що вони скористалися цим по-повній. І «велікая культура» знову безцеремонно почала повертатися, продиратися у вуха і голови української молоді, протистояти всьому нашому, знову вкотре (!) доводячи вже новим поколінням українців їхню меншовартість. Погляньте на чарти різних платформ останніх переднавальних років – наша юнь майже однаково сприймає і моргінштернів і ко, і західних виконавців. Щоправда, і наших там теж чимало, але загальний тренд невтішний. Картина трохи змінилася після 24022022, але не кардинально.

Отже, повертаючись до картинки, яка наштовхнула на ці невеселі роздуми.

За своє, за свою самобутність, неповторність, унікальність свого голосу у хорі інших народів світу ми ведемо цю невидиму, але добре чутну війну вже не один десяток років ( два-три століття ). На тлі нинішньої смертельної щоденної небезпеки, ці «бої місцевого значення» ніби й не варті таких роздумів і якихось невідкладних рішень.

Але, все ж таки, позбуваючись ( сподіваюсь цього разу вже назавжди ) меншовартості по відношенню до колонізаторської культури, випалюючи у собі усі прояви ресентименту і ностальгії за юністю у обіймах дружби народов, будьмо пильними, щоб не втратити себе у обіймах інтернешнл глобалістів, які до будь-якої культури прикладають прості і легкі стандарти «загальнозрозумілого», доступного навіть немовляті. Тим самим нівелюючи її унікальність, особливість. Однією з особливостей культури, надто пісенної, є мова. Щоб виразити своє, глибинне, не пустопорожнє, не фастфуд, потрібна саме мова – її обертони, звучання, співочість. Боже збав мене протиставляти українську англійській або ще якійсь! Але йдеться саме про показ і демонстрацію себе на європейській сцені. Не про те, як ми ловко осягнули усі формати і навчились бути не гірше, а про репрезентацію своєї самобутності.

Таке враження, що ми зараз добряче хитнулися в іншу сторону: дивіться, ми такі як всі. Назви гуртів, пісні – все, як ви любите, шановні європейці.

Можливо, воно й треба: такий період нашої історії, що ми маємо ще довести світу такі прості речі. Що ми – однієї крові.
Але дивлюся на картинку – і чомусь невесело. Виринає думка: це точно українській список виконавців?

P.S. Усіх поборників євростандартів і убивчих аргументів типу «бо як інакше нас почують?», прошу не напружуватись 😊 Я не проти інтеграції у світову культуру, хай навіть у такий спосіб. Але... Дикі танці ж європейці почули якось!»

Підписуйтеся на ​⁠@terytoriya
​⁠