Українська соціальна мережа на Платформі we.ua

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

Оригінал: Die Monotonisierung der WeltПереклад українською. Мова оригіналу — німецька.Автор: Stefan Zweig1925р

Перед перекладом

Ділюся перекладом есею Стефана Цвейґа «Монотонізація світу», написаного 1925 року. Це текст про те, як міста, звички, смаки й способи розважатися поволі стають схожими — аж до того, що світ ніби втрачає власний унікальний стиль кожного куточка, щоби стати сірим нічим.

Насправді гарний момент, щоб поділитися цим перекладом саме тепер, бо Цвейґова тривога про однакову книжку в руці, однакову розмову на губах і вибір «за думкою світу» звучить надто впізнавано в році 2026, коли все здається однаковим і визначеним алгоритмами.

Париж на три чверті американізований, Відень — забудапешчений: у своєму несамовитому есеї 1925 року Стефан Цвейґ нарікає на нівелювання та одноманітність культур. Америка колонізує Європу своєю «метушливою, нервовою й агресивною» нудьгою.

Монотонізація світу.

Монотонізація світу. Найсильніше духовне враження від кожної подорожі останніх років, попри всі окремі радощі: тихий жах перед монотонізацією світу. Усе стає одноманітнішим у зовнішніх формах життя, усе нівелюється за єдиною культурною схемою. Індивідуальні звичаї народів стираються, вбрання уніфікується, звичаї стають інтернаціональнішими. Дедалі більше країни ніби культурно всотуються одна в одну як губка, люди діють і живуть за однаковою схемою, дедалі більше міста зовні уподібнюються одне до одного.

Париж на три чверті американізований, Відень забудапештений: дедалі більше вивітрюється тонкий аромат витонченого і особливого в культурах, дедалі швидше облуплюються барви, і під потрісканим шаром лаку стає видимим сталевого кольору поршень механічного виробництва, сучасна світова машина.

Цей процес триває вже давно: ще до війни Ратенау пророче проголосив цю механізацію буття, перевагу техніки найважливішим явищем нашої доби, але ніколи це падіння в одноманітність зовнішніх форм життя не було таким стрімким як останніми роками.

Усвідомімо це ясно! Імовірно, це найпекучіше, найвирішальніше явище нашого часу.

Симптоми:

Симптоми: щоб увиразнити проблему, можна було б перелічити сотні. Я швидко виберу лише кілька найзвичніших, доступних і помітних кожному, аби показати, якою мірою звичаї та побутові форми за останнє десятиліття стали монотонними й стерильними.

Танець

Найочевидніше: танець. Ще два-три десятиліття тому він був пов’язаний з окремими націями та особистими уподобаннями індивіда. У Відні танцювали вальс, в Угорщині — чардаш, в Іспанії — болеро, під незліченні різні ритми й мелодії, у яких так само виразно втілювався геній митця, як і дух нації. Сьогодні мільйони людей від Кейптауна до Стокгольма, від Буенос-Айреса до Калькутти танцюють той самий танець, під ті самі п’ять чи шість задиханих, безособових мелодій. Вони починають в ту саму годину: так само, як муедзин у східній країні скликає десятки тисяч людей в одну годину заходу сонця на єдину молитву, так само нині двадцять тактів о п’ятій годині пополудні кличуть усе західне людство до того самого ритуалу. Ніколи, окрім певних формул і форм церкви, двісті мільйонів людей не знаходили такої одночасності й одноманітності вираження, як біла раса Америки, Європи та всіх колоній у сучасному танці.

Мода

Другий приклад: мода. Ніколи вона не мала такої блискавичної однаковості в усіх країнах, як у нашу епоху. Раніше минали роки, перш ніж мода з Парижа доходила до інших великих міст, і ще роки — перш ніж вона проникала з великих міст у село; існувала певна виразна межа, яку народ і звичай протиставили її тиранічним вимогам. Сьогодні її диктатура за один удар пульсу стає універсальною.

Нью-Йорк диктує коротке жіноче волосся: протягом місяця, ніби скошені однією косою, падають 50 чи 100 мільйонів жіночих кіс.

Жоден імператор, жоден хан у світовій історії не мав подібної влади, жодна заповідь духу не знала подібної швидкості. Християнству, соціалізмові потрібні були століття й десятиліття, щоб здобути послідовників, щоб зробити свої заповіді дієвими для такої кількості людей, що паризький кравець сьогодні за вісім днів робить слухняною собі.

Кіно

Третій приклад: кіно. Знову безмірна одночасність понад усіма країнами й мовами, вироблення однакової вистави, однакового смаку (чи несмаку) для мільярдних мас. Цілковите скасування будь-якої індивідуальної ноти, хоч виробники тріумфально вихваляють свої фільми як національні: «Нібелунги» перемагають в Італії, а Макс Ліндер із Парижа — у найбільш німецьких, найбільш націоналістичних виборчих округах. І тут інстинкт масовості сильніший і самовладніший за думку.

Радіо

Четвертий приклад: радіо. Усі ці винаходи мають лише один сенс: одночасність. Лондонець, парижанин і віденець чують те саме в ту саму секунду, і ця одночасність, ця уніформність п’янить своєю надмірною масштабністю. Це сп’яніння, стимулятор для маси і водночас у всіх цих нових технічних дивах — величезне протверезіння душевного, небезпечна спокуса пасивності для окремої людини.

І тут індивід, як у танці, моді й кіно, підкоряється однаковому стадному смаку, він більше не обирає, виходячи зі своєї внутрішньої сутності, а обирає за думкою світу.

До нескінченності можна було б множити ці симптоми, і вони самі множаться день у день. Почуття самостійності в насолоді затоплює час. Уже стає важче перелічити відмінності між націями й культурами, ніж їхні спільні риси.

Уже стає важче перелічити відмінності між націями й культурами, ніж їхні спільні риси.

Наслідки:

Наслідки: припинення всякої індивідуальності аж до зовнішнього. Не минає безкарно те, що всі люди ходять однаково вдягнені, всі жінки однаково одягнені, однаково нафарбовані: монотонія неминуче мусить проникнути всередину. Обличчя стають подібнішими одне до одного через однакову пристрасть, тіла — через однаковий спорт, уми — через однакові інтереси. Несвідомо виникає подібність душ, масова душа через посилений потяг до уніфікації, хиріння нервів на користь м’язів, відмирання індивідуального на користь однаковості типу.

Розмова, мистецтво мовлення, витанцьовується й виспортивлюється, театр грубо перетворюється в дусі кіно, в літературу вганяють практику швидкоплинної моди, «сезонного успіху». Уже, як в Англії, немає більше книжок для людей, а є лише «книжка сезону», уже, подібно до радіо, поширюється блискавична форма успіху, про який одночасно повідомляють на всіх європейських станціях і вже наступної секунди прокручують далі. А оскільки все налаштоване на короткострокове, зростає споживання: так освіта, терпляче й осмислене підсумування, що діє протягом усього життя, стає в наш час вкрай рідкісним явищем, як і все те, що здобувається лише індивідуальним зусиллям.

Походження:

Походження: звідки приходить ця страшна хвиля, що загрожує змити з нашого життя все барвисте, все своєрідне? Кожен, хто був там, знає: з Америки. Історики майбутнього на наступній сторінці після великої європейської війни позначать для нашого часу, що в ньому почалося завоювання Європи Америкою. Або більше того — воно вже триває повним, стрімким ходом, а ми лише цього не помічаємо (усі переможені завжди думають надто повільно).

Вже кожна країна разом усіма нами разом, з усіма своїми газетами й державними діячами радіє, коли отримує доларовий кредит. Ще ми плекаємо ілюзії щодо філантропічних та економічних цілей Америки: насправді ми стаємо колоніями її життя, її способу життя, рабами ідеї, у своїй основі чужої Європі, — машинної. Але така економічна залежність видається мені ще незначною порівняно з духовною небезпекою. Колонізація Європи політично не була б найстрашнішим: рабським душам усяке рабство здається лагідним, а вільна людина всюди вміє зберегти свою свободу.

Справжня небезпека для Європи, на мою думку, лежить у духовному: в проникненні сюди американської нудьги, тієї жахливої, цілком специфічної нудьги, що там піднімається з кожного каменя й будинку серед нумерованих вулиць; тієї нудьги, яка, на відміну від колишньої європейської, не є нудьгою спокою, сидіння на лавці в пивній, гри в доміно й куріння люльки, тобто марнуванням часу, хоч і ледачим, але все ж нешкідливим: американська нудьга ж метушлива, нервова й агресивна, вона сама себе переганяє поспішною гарячковістю, прагне приголомшити себе спортом і сенсаціями.

У ній більше немає нічого ігривого, натомість вона біжить у скаженій одержимості, у вічній втечі від часу: вона винаходить щораз нові мистецькі засоби, як кіно й радіо, щоб годувати голодні чуття масовою комбікормовою поживою, і перетворює спільність інтересів розваги на велетенські концерни, подібні до своїх банків і трастів.

З Америки приходить та страшна хвиля одноманітності, яка дає кожній людині все те саме: той самий комбінезон на тіло, ту саму книжку в руку, ту саму авторучку між пальці, ту саму розмову на губи й той самий автомобіль замість ніг. Фатальним чином з іншого боку нашого світу, з боку Росії, у зміненій формі напирає та сама воля до монотонії: воля до поділу людини на частки, до уніформності світогляду, та сама страшна воля до монотонії.

Європа ще є останнім бастіоном індивідуалізму, і, можливо, судомне напруження народів, той роздутий націоналізм, за всієї своєї насильницькості, все ж є певною мірою гарячковим несвідомим бунтом, останньою відчайдушною спробою захиститися від зрівнялівки. Та саме судомна форма оборони виявляє нашу слабкість. Уже геній тверезості працює над тим, щоб стерти Європу, останню Грецію історії, зі скрижалі часу.

Протидія:

Протидія: що ж тепер робити?

Штурмувати Капітолій, кликати людей: «На вали, варвари вже тут, вони руйнують наш світ!»

Іще раз вигукувати слова Цезаря, але тепер у серйознішому сенсі: «Народи Європи, бережіть свої найсвятіші блага!»

Ні, ми вже не такі сліпо віруючі, щоб гадати, ніби товариствами, книжками й прокламаціями ще можна протистояти світовому рухові нечуваної сили та придушити цей потяг до монотонізації. Що б не було написано, воно лишалося б аркушем паперу, кинутим проти урагану. Що б ми не написали, це не досягло б футбольних уболівальників і танцюристів шимі, а якби й досягло, вони вже не зрозуміли б нас.

У всіх цих речах, з яких я лише деякі окреслив, у кіно, радіо, танці, у всіх цих нових засобах механізації людства криється величезна сила, яку не здолати. Бо всі вони здійснюють найвище ідеальне прагнення пересічності: давати розвагу, не вимагаючи зусиль. І їхня нездоланна сила полягає в тому, що вони нечувано зручні. Нового танцю найгрубіша служниця може навчитися за три години, кіно розважає неписьменних і не вимагає від них ні грана освіти, а щоб насолоджуватися радіо, досить просто взяти приймач зі столу й приставити до голови — і ось уже воно лунає у вухо; проти такої зручності навіть богам борються намарно.

Той, хто вимагає лише мінімуму духовних і фізичних зусиль та морального напруження, неодмінно мусить перемагати в масі, бо більшість палко на його боці; а той, хто сьогодні вимагав би самостійності, власного вибору, особистості навіть у розвазі, був би смішним перед такою величезною перевагою.

Якщо людство нині дедалі більше нудьгує й монотонізується, то з ним, по суті, не відбувається нічого іншого, крім того, чого воно в найглибшій суті прагне. Самостійність у веденні життя й навіть у насолоді життям тепер є метою лише для такої незначної кількості людей, що більшість уже й не відчуває, як сама стає частинкою, захопленим потоком атомом гігантської сили. Так вони тепло купаються в потоці, який зносить їх у безсутнісне; як сказав Тацит: «ruere in servitium», кидатися самим у рабство, — ця пристрасть до саморозчинення зруйнувала всі нації.

Тепер черга Європи: світова війна була першою фазою, американізація — другою. Тому — жодної протидії!

Було б величезною самовпевненістю, якби ми захотіли відвадити людей від цих (у найглибшій суті порожніх) розваг. Бо ми — будьмо чесними — що ще маємо їм дати?

Наші книжки вже не доходять до них, бо давно не спроможні дати того холодного напруження, того лоскотливого збудження, яке спорт і кіно щедро їм пропонують; вони навіть настільки безсоромні, що вимагають від наших книжок духовного зусилля й освіти як передумови, співучасті почуття й напруження душі.

Ми — визнаймо це — стали страшенно чужими всім цим масовим радощам і масовим пристрастям, а отже, й духові епохи; ми, для кого духовна культура є пристрастю життя, ми, хто ніколи не нудьгує, кому кожен день надто короткий навіть на шість годин, ми, кому не потрібні апарати для вбивання часу й машини для розваг — ні танець, ні кіно, ні радіо, ні бридж, ні показ мод.

Нам досить пройти повз рекламну тумбу у великому місті або прочитати газету, де футбольні бої описуються з докладністю гомерівських битв, щоб відчути, що ми вже стали такими ж аутсайдерами, як останні енциклопедисти за Французької революції, чимось таким самим рідкісним і таким, що вимирає, в нинішній Європі, як сарни та едельвейси.

Можливо, колись довкола нас, рідкісних останніх примірників, влаштують природний заповідник, аби зберегти нас і шанобливо охороняти як курйози часу; але ми мусимо ясно усвідомити, що нам давно бракує будь-якої сили, аби бодай щось учинити проти цієї зростаючої одноманітності світу.

Ми можемо лише відійти в тінь того яскравого ярмаркового світла й, як монахи в монастирях під час великих воєн і потрясінь, фіксувати в хроніках та описах стан, який ми, як і вони, вважаємо сум’яттям духу. Але ми не можемо нічого вдіяти, нічому завадити й нічого змінити: будь-який заклик до індивідуалізму, звернений до мас, до людства, був би зарозумілістю й самовпевненістю.

Порятунок:

Порятунок: отже, для нас, які вважають боротьбу марною, залишається лише одне: втеча, втеча в самих себе.

Не можна врятувати індивідуальне у світі, можна лише захистити індивіда в самому собі. Найвище досягнення духовної людини — завжди свобода: свобода від людей, від думок, від речей, свобода до самого себе.

І це наше завдання: ставати дедалі вільнішими, що більше інші добровільно себе зв’язують! Дедалі ширше розгортати багатоманітність інтересів у всі небеса духу, що одноманітнішою, одноколійнішою, машиннішою стає схильність інших! І все це — без показовості! Не хизуватися: ми інші! Не виставляти напоказ зневаги до всіх цих речей, у яких, можливо, є вищий сенс, якого ми не розуміємо. Відокремлюватися внутрішньо, але не зовнішньо: носити той самий одяг, переймати від техніки всі зручності, не марнувати себе на хизуваті дистанціювання, на безглуздий безсилий опір світові. Жити тихо, але вільно, безшумно й непомітно вбудовуватися у зовнішній механізм суспільства, проте внутрішньо жити лише за власним найглибшим переконанням, зберігати свій власний такт і ритм життя!

Не відвертатися пихато, не триматися зухвало осторонь, а дивитися, прагнути пізнати, а тоді свідомо відкидати те, що нам не належить, і свідомо зберігати те, що видається нам необхідним. Бо якщо ми й відмовляємося душею від зростаючої одноманітності цього світу, то все ж вдячно й вірно живемо в незнищенному цього світу, тому, що завжди лишається по той бік усіх змін.

Ще діють сили, що глузують з усякого поділу й нівелювання.

Природа ще лишається мінливою у своїх формах і, обертаючись у колі пір року, вічно творить наново гори й море. Ерос ще грає свою вічно різноманітну гру, мистецтво ще живе в творенні безперервно багатоманітного буття, музика ще струмує джерелом, щоразу інакше звучним, з відкритих грудей окремих людей, з книжок і образів ще проривається незліченність явищ і потрясінь.

Нехай усе те, що називають нашою культурою, дедалі більше ділиться на частки й протвережується цим недоладним і штучним словом — «первісне надбання людства», як Еміль Люкка називає елементи духу й природи у своїй чудовій книжці, неможливо розміняти на маси; воно лежить надто глибоко в шахтах духу, у гірничих виробках почуття, воно надто далеко від вулиць, надто далеко від зручності.

Тут, у вічно перетворюваному, завжди наново творимому елементі, на охочого чекає безмежна різноманітність: тут наша майстерня, наш власний, ніколи не монотонізований світ.

З: Стефан Цвейґ, Монотонізація світу.© S. Fischer Verlag GmbH, Frankfurt am Main

Стефан Цвейґ народився 28 листопада 1881 року у Відні. Письменник («Шахова новела», «Зоряні години людства») емігрував 1934 року до Лондона після того, як 1933 року націонал-соціалісти спалили також його твори. 1942 року він наклав на себе руки в Бразилії разом зі своєю дружиною Лоттою.

Куди ще можна жмакати

Substack⁠ · Друкарня⁠ · X / Twitter⁠ · Threads⁠ · Telegram · магазинчик вінілу

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

The post Стефан Цвейґ – “Монотонізація світу” first appeared on gallery21.