Український інститут національної пам'яті

131 рік тому в Криму народився Бекір Чобан-заде — кримськотатарський учений, поет та засновник модерної кримськотатарської літературної мови.

Разом із Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим згадуємо постать, яка стала символом відродження, сили знання та незламності перед обличчям репресій.

Гортайте далі, щоб дізнатися більше про людину, яка навіть перед розстрілом залишалася вірною своєму слову й народові.

В цивільному житті Світлана була медсестрою у реанімації Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Іллі Мечникова. Цей досвід безумовно допоміг їй врятувати десятки життів вже в ролі медикині в Силах оборони України, проте навряд хтось очікував, що вона так само сміливо зможе взяти на себе командування бойовим підрозділом і врятувати його від оточення.

Світлана приєдналася доброволицею до захисту України ще з самого початку повномасштабного вторгнення Росії. В лавах 128-ї окремої бригади ТрО «Дике Поле» її медичні навички неодноразово рятували поранених побратимів. Син медикині, теж доброволець, загинув у боях під Бахмутом, але попри це, вона продовжує свою службу.

Днями стало відомо про героїзм Світлани в одному з боїв її батальйону, який тримає оборону на Запорізькому напрямку. Під час російського штурму підрозділ медикині залишився без командира, а тому вона була змушена прийняти командування на себе. Отримуючи інструкції від комбата, Світлана організувала оборону та корегувала дії бійців на позиціях.

Коли підрозділ потрапив в оточення через групу окупантів, що зайняла будинок в їхньому тилу, вона особисто знищила ворожих штурмовиків влучним пострілом з одноразового гранатомету. Завдяки її сміливості та міцності організованої нею оборони, бійцям вдалося утримати позицію і пізніше безпечно провести ротацію.

За проявлену відвагу Світлану було нагороджено медаллю «Хрест Сухопутних військ». Після цього вона повернулася до свого підрозділу й продовжує захист України.

#FightForUkraine

🇺🇦 23 травня - День Героїв України

Це день вшанування всіх, хто боровся і бореться за нашу волю. Від Русі до сьогодення.

🕯 У найтемніші часи ми маємо триматися разом і не забувати, хто ми є - українці!

📚 Читаючи книжки, пізнаючи мову, історію, культуру та мистецтво, слухаючи музику, дивлячись українське кіно -
ми не просто зростаємо,
ми вшановуємо свою спадщину. А культура - це памʼять, опора і сила!

Ми знаємо, ви сумували 😉
Тому запрошуємо до нашої Української Культурної теки - простору натхнення та єдності,
де зібрані найкращі Telegram-канали з душею.💛💙

Разом творімо українське й споживаємо лише якісний контент

🫡 ТИЦЯЙТЕ СЮДИ

23 травня українці вже багато десятиліть відзначають День Героїв.

Це неофіційна дата вшанування пам’яті тих, хто поклав життя в боротьбі за волю і незалежність України. Цей день – нагадування про тяглість української військової традиції, героїзм воїнів, пам’ять про знакові битви та незламність українського духу, який у найважчі часи безнадії запалював покоління до боротьби за свою державу.

Нині ми живемо в часи героїв. Українці зруйнували нав’язаний нам образ народу-жертви і показали себе народом-воїном. Якщо глибше зазирнути в історію, можна переконатися, що ми завжди були такими – боролися за свою свободу. І тому ми збереглися як нація.

Одним із символів боротьби за утвердження України в ХХ столітті став полковник армії УНР, засновник УВО та ОУН Євген Коновалець. Його мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Він і сам був уособленням цієї соборності: народжений на Галичині, він став однією із найяскравіших постатей Української революції 1917-1921 років на Наддніпрянщині.

Навіть у найтемніші часи, коли здавалося, що все втрачено і боротися немає сенсу, Євген Коновалець вірив в Україну. Його слова сьогодні звучать як заповіт нинішньому поколінню борців за свободу України. Далі– у каруселі.

🔹 Тиждень безбар’єрності 2025 🔹
19–25 травня в Україні вперше проходить Національний тиждень безбар’єрності.

Безбар’єрність — це коли можеш.
Навчатися. Пересуватись. Працювати. Бути почутим.

Це не про «особливі умови», а про спільний простір, зручний і гідний для кожного. Бо суспільство без бар’єрів — це суспільство можливостей.

📢 Долучайся до змін. Поширюй. Розповідай. Надихай.

#тиждень_безбарєрності

Ігор Куркострига був експертом у металургії, який присвятив ній все своє професійне життя. Навіть вже будучи на фронті, він отримав від побратимів свій позивний – «Вікінг», серед іншого, через особливу любов до холодної зброї і однойменний ніж. Водночас вдома Ігор завжди був справжнім серцем для всієї своєї родини.

Він народився 31 грудня 1985 року в Дніпрі. Там Ігор провів усе своє дитинство, а згодом вступив до Національної металургійної академії України, де отримав ступінь магістра за спеціальністю «Ливарне виробництво чорних і кольорових металів».

Щиро захоплюючись своєї справою, він почав професійну кар’єру з посади інженера-технолога на ливарному виробництві місцевого заводу, а з 2021 року вже виконував обов’язки його головного металурга. За відданість роботі Ігор неодноразово отримував відзнаки та нагороди.

Все його життя змінилося в 2022 році, коли через повномасштабне вторгнення Росії в Україну Ігоря Куркостригу мобілізувався до лав ЗСУ. Невдовзі він став командиром взводу 9-ї роти 3-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи. Проявивши на фронті власиву йому завзятість та надійність, Ігор разом з побратимами пройшли крізь одні з найзапекліших боїв – Авдіївку, Бахмут, Білогорівку. У січні 2023 року йому було присвоєно звання лейтенанта.

5 березня 2023 року Ігор Куркострига загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Білогорівка Луганської області. Він отримав смертельне поранення від пострілу танка, коли пішов перевіряти стан побратимів після артилерійського обстрілу.

За проявлену хоробрість та залізне лідерство він був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), а також медаллю «Захисник Вітчизни» (посмертно). Йому назавжди 37 років.

#FightForUkraine

Сьогодні відзначаємо 130-ту річницю від дня народження Никифора (Епіфанія) Дровняка – унікального українського художника-примітивіста.

Його роботи виставлялися в галереях по всьому світу й досі зберігаються в престижних музеях та колекціях, але сам він до кінця життя лишався жебраком і тікав звідусіль, де його намагалися втримати.

Більше про життєвий та творчий шлях Никифора Дровняка розповідаємо в каруселі.

18 травня – День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу. У 1944 році згідно із таємною постановою Державного комітету оборони № 5859-сс «Про кримських татар», підписаною Сталіним, розпочалася спецоперація військ НКВД з метою «звільнення» Кримського півострова від корінного населення.Формальною підставою стали обвинувачення кримських татар у масовому дезертирстві та колабораціонізмі, що геть не відповідало дійсності – понад 17 тисяч кримських татар служили в Червоної армії з перших днів війни. Третину учасників партизанського руху, що розгорнувся на півострові, також складали кримські татари.Спецоперація, у якій було залучено 32 тисячі співробітників НКВД, розпочалася о 3-тій годині ночі. Депортованим (а це були переважно жінки, діти й старі, оскільки усе доросле чоловіче населення воювало) давалося на збори від кількох хвилин до пів години, після чого їх звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, а звідти переповненими, наглухо закритими ешелонами відправляли на «спецпоселення» на схід – в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан. Частина депортованих потрапила на примусові роботи до Московського вугільного тресту, до таборів фронтового резерву та до ГУЛАГу. Дорога тривала до трьох тижнів. Багато депортованих від голоду та хвороб померли в дорозі.Загалом протягом трьох днів з Криму було вивезено понад 190 тисяч кримських татар. Окремою трагічною сторінкою цієї спецоперації стала доля жителів кількох кримськотатарських сіл на Арабатській стрілці – про них просто забули, а коли спохопилися, то просто вивезли на баржі в море і потопили. Також у 1944-му з Криму було депортовано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турків і ромів.Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.Лише 1989 року кримським татарам дозволили повернутися на батьківщину.Після незаконної анексії Криму в 2014 році російська влада продовжує дискредитацію та утиски кримських татар, що лишилися на півострові. У 2015 році Верховна Рада визнала примусове виселення корінного народу Криму актом геноциду. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади, в 2024 – парламент Польщі, а в 2024 – парламент Естонії. Детальніше про депортацію кримськотатарського народу 1944 року читайте в наших інформаційних матеріалах.Детальніше про День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу історик Андрій Іванець в інтерв'ю для Радіо Культура.Дітям про депортацію розказує Джамала в проєкті «Книга-мандрівка».Перший кримськотатарський художній фільм про сталінські депортації «Хайтарма».
https://www.youtube.com/watch?v=S3xE_nq7iAw&t=3s

Сьогодні в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій.

День пам'яті, який щороку відзначаємо в третю неділю травня, покликаний насамперед вшанувати загиблих внаслідок Великого терору 1937–1938 років та інших жертв політичних переслідувань з боку комуністичного режиму.

Спільно з Меморіальним заповідником ″Биківнянські могили″ підготували для вас матеріал про лише невелику кількість тих, хто став жертвою комуністичних репресій під час Великого терору. Люди різної професії, релігії, національності та соціального статусу. Всі вони стали жертвами вигаданих звинувачень та позасудових розправ.

На жаль, від початку російської гібридної агресії в 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії в 2022, терор і політичні переслідування стали моторошною реальністю для величезної кількості українців, чиї міста і села окупували війська агресора.

Катування та згвалтування, розстріли невинних без суду і слідства, насильницькі депортації, фільтраційні табори, масові переслідування з політичних мотивів – здавалося, що все це з падінням радянської системи назавжди залишилось в історії. Але ідеологічні спадкоємці СРСР у Росії знову принесли на українську землю масові політичні репресії.

З огляду на все, що стало відомо після визволення від російської окупації Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Херсона, Ізюма та Куп’янська, а також через ті вісті, які приходять з окупованих Нової Каховки, Мелітополя, Маріуполя, Бердянська та інших міст, День пам’яті жертв політичних репресій набув для нас ще одного трагічного значення.

Ціною надзусиль і багатьох життів Україна бореться не тільки за те, щоб звільнити свою землю від російських окупантів та відновити суверенітет. Вона бореться за те, щоб сталінські методи Великого терору не були інструментом політики в XXI столітті.