Микола Бровченко, український поет-пісняр про пісню в сучасному контексті:
- Трохи з есеріалу ПРО:ПІСНІ ІСТИНИ
Відразу зауважу: я про своє, внутрішньовидове, цехове.
Цікаво може бути не всім, але тим, хто за лаштунками – може бути.
І ще один епіграф – хай всі Солов’ї співають, а всі Жадани будуть жаданими.
Не про них зараз.
Пригадую, ще півстоліття тому ми здебільшого пісні СЛУХАЛИ. Так вже складалося історично: радіо, платівки, котушки. Все – на слух. Навіть не второпавши до кінця зміст ( бо англійська та ще й в темпі року ), ми таки могли оцінити пісню, як пісню. А саме – усі найголовніші її компоненти ( мелодія, текст-зміст, аранжування, виконання ) ми висікали, як то кажуть, «на раз», іноді з першого послуху. Пісні були «самими собою», змагаючись в оригінальності, у розривах матриць і шаблонів, у майстерному використанні нових примочок тощо… Ледь помітним ще у ті часи був відео-контент, який іноді (!) супроводжував хіти, здебільшого – з метою реклами дисків LP, сорокоп’яток, іноді концертних турів. Тому будь-яке аудіо, доповнене власною уявою, відразу займало у наших власних «чартах» певне місце. Ми слухали музику, нам ніхто не нав’язував свого «бачення» почутого. Цунамі кліпів ще не накрило планету.
Я не про те, добре це чи погано – все йде, як іде, і дурне діло сперечатися з часом, технологіями, зміною психології людства тощо. Я про пісню, яка перестала бути собою. Вірніше, не так: їй уже важко існувати без відеодопінгу, без віртуальних скафандрів у медіа просторі – там їй нема чим дихати. Пісню, у якій, як не крути, відсотків на 90 має бути щось від Музики ( і ще трохи від поетики ), тепер важать на… перегляди. Ну, так, за ними, ясно, і прослуховування – куда ж без них? Пісня все ж таки….
Тільки не кидайте в мене тапочки з криками «олдскул вже не рулить, нафталін геть». Все розумію і не сперечаюся – нове мистецтво іноді прокладає собі дорогу крізь дрімучість старих пеньків, які чіпляються за «золоті часи», в упор не бачать прогресивні підходи і всілякі «ятакбачу» тощо.
Але пісня – кажу зараз дууууже в загальному охопленні, - як жанр, як різновид діяльності людей, як унікальний чинник психологічної залежності мільйонів, як пігулка щастя, як витвір нейронової еволюції багатьох тисячоліть – втрачає своє значення і найкращі звукові якості, бо змушена опиратися на відеомилиці, шукати другого дихання не у потоках нот, не у тиші і паузах між ними, не в нових, не заїжджених рядках і смислах, а у картинках. Які, як відомо, іноді пробивають мозок навиліт набагато ефективніше за будь-який звук. І пісня, прогинаючись під ці невибагливі бажання мас – бачити щось, ліниво всмоктуючи відеокашку, вдягає на себе ( або знімає з себе ) ці шати хайпу, оформлення, чужого бачення. До пісні долучається, таким чином, ще ціла купа інтерпретаторів-перекладачів, які або «розжовують» почуте ( бо куди нам, грішним, зрозуміти, що за тими словами і мелодією ), або додають щось таке, що ти після коди довго думаєш… Ні, не про пісню. Про вбрання співачки, наприклад. Або про зачіску. Про монтаж, про епатаж, про кіно, яке побачив.
Отакий розмисл. Хоча… Може, відео тут і ні при чому.
Ніхто ж не знає: можливо, людство за віки дописалося пісень до краю? 😊
І далі – степи плагіату? поля тиші?
Нот же всього сім, люди.
... More