Територія А

Микола Бровченко - український поет, автор багатьох хітів про українську самобутність, комплекси меншовартості й шанси залишитися вторинними у музиці:

«При всій повазі до кожного з учасників українського відбору на Євро2024, при всій прихильності до самого конкурсу, його організаторів місцевих і європейських, не можу не звернути увагу на, як на мене, занадто сильне «прогинання» усіх національних поп-культур під інтернешнл ( а без евфемізмів – англомовне ) наповнення контенту, від назв гуртів і одинаків/начок до власне самих творів, смисли яких мають бути легкими для сприйняття умовним єврослухачем з англонавченим вухом. Типу – такі реалії, такі умови змагання: хочеш бути почутим усією Європою ( світом ), хочеш вписатися в тренд і не виглядати як Пилип з маргінезів – співай загальнодоступною… Розумію, що ринок диктує, невблаганні закони маркетингу вимагають такого підходу, амбіції кожного учасника перегонів змушують думати про несподіванки а ля ABBA ( співали рідною аж поки не зрозуміли, що цей шлях не веде на світові Олімпи ) і таке інше...
Але чомусь не полишає якесь тьмяне почуття меншовартості у цьому всьому.

Далі – невеселі роздуми з цього приводу. Без висновків.

Ми ж, українці, як ніхто можемо пригадати це відчуття, та шо там пригадати – ще й досі позбуваємось цієї експансії всього нерідного, а саме руського, як «кращого, більшого», куди нам... Поволі виборсуємось. Не без манівців і ностальгічних пароксизмів – мене, наприклад, трохи напружують рецидиви «порятунку» хороших пєсєн з недавнього минулого шляхом перекладу їх українською. Іноді хочеться сказати: люди, дайте пісням спокій – вони відбулися вже такими, як народжені, хай існують десь ( бажано не в нашому медіапросторі ), доживаючи віку. Пишемо своє, нове, що відлунює викликами часу. Хорошої легкої музики у світі на всіх мовах, дяка мережам, в доступі цілі Еверести. До речі, там, у нашому недавньому минулому безліч призабутої геніальної української попси – від 50-60 років починаючи ( та й до цього є розсипи перлин! ).

І якщо раніше нам свідомо давали відчути нашу меншовартість, насаджуючи її через ідеологію і культуру наші колонізатори з півночі, то зараз ми самі залюбки обираємо іншу її сторону – західну. Щоправда, це зачудування і намагання наслідувати саме західні ( світові ) зразки попси і року було з нами вже давно, ще з часів совка. Тоді ми чітко протиставляли цю «справжню музику» тодішнім симулякрам совестради, жалюгідному наслідуванню місцевими віа «гігантів року», вторинності мелодій, стилів. Тоді це було виправдано: ми опиралися фальшивкам, прагнучи чути ( що було нелегко ) і бодай повторювати світові оригінали. Ми відчували свою вторинність в цьому, але меншовартість – тільки по відношенню до «величі старшого брата».

Незалежність дала новий поштовх і надію. На початку 90-х ми ніби прокинулися від летаргії, відчули свою більшовартість. Українська пісня почала набирати обертів, витісняючи ( наскільки було можливо ) общепонятний репертуар. Вона стала модною.

Дев’яності відкрили нам і Океан, і ТНМК, і Скрябіна і ще з десяток імен, які вже стали класикою, зробивши неймовірний квантовий циб у розвитку саме українського року, попси. Чомусь не пригадую, щоб у назвах команд, що з’являлися тоді, надто у текстах пісень було таке сліпе наслідування і намагання видаватися «більш західними», фірмОвими. Ні, навпаки – українська мова тоді «рулила», визначала акценти, теми, була показником справжності і якості музики. Не буду зараз досліджувати медійні показники і рейтинги ( так, вся музика створювалася здебільшого на потребу внутрішнього ринку, в Європі нас ніхто не знав і не чекав, а усі спроби деяких звьоздочок завоювати мейджорів, заспівавши цілі альбоми англійською, записавши їх у лондонах, провалилися ), але факт лишається фактом – у перше десятиліття Незалежності ми нарешті могли створювати своє, не оглядаючись і не прагнучи вгодити колонізаторам. Наша меншовартість танула в медіапросторі. Як виявилося – ненадовго і не назавжди…