Затишне — це таке містечко, якого нема на жодній великій карті, але є майже в кожного в пам’яті: з однією площею, одним годинникарем і ялинкою, що щороку виростає трохи вище за минулорічну. Увечері перед Різдвом вітер знеструмив його, і святковий настрій десь загубився разом зі світлом. Ялинка на площі стояла темна. Мер зітхав про форс-мажор. Люди розходилися по домівках.
Софійка стояла біля вітрини годинникаря і дивилась на порожню площу. У кишені в неї лежав ключик — знайдений восени, невідомо від чого, але викинути рука не піднімалась.
Тоді на рукавицю сіла сніжинка — більша за інші — і прошепотіла:
— Я Іскринка. Зірка забула дорогу до вашого міста. Люди погасили вогники в серцях, і ми втратили напрямок.
Софійка не здивувалась. Просто запитала: що робити?
— Зібрати світло.
Вона пішла.
У бабусі Ганни переплутався клубок, і сама вона сиділа в темряві. Софійка розплутала нитки, бабуся витягла зі скрині старий ґніт від давно забутої лампи і дала його, ніби чекала саме цієї нагоди.
У пекарні Семен сидів серед мішків борошна — електричні печі мовчали. Розтопили стару дров’яну. Вона димила й довго грілась, але невдовзі запах свіжих рогаликів пробрався в темні провулки.
Біля під’їзду стояв хлопчик Остап — боявся темряви, не міг зробити й кроку. Софійка дала йому ліхтарик і пішла поруч. Вони дійшли до ялинки й назад. Остап засміявся.
В майстерні дід Михайло знайшов коробку старих рибальських ліхтарів. Іржаві, але справжні. Вставили ґноти, дістали гас.
Ліхтарі понесли на площу. Люди виходили з домівок і приєднувались — хто зі свічкою, хто з туристичним ліхтариком. Дорога світла звилася вулицями до ялинки.
Мер спробував виголосити промову, але слова не йшли. Він просто поставив ліхтар біля ялинки і хрипко сказав:
— Будемо колядувати без мікрофонів.
Небо лишалось хмарним. Сніг падав тихо.
— Зірка шукає дорогу зверху, — сказала Іскринка. — Але дорога — це небо внизу.
Софійка торкнулася дзвіночком — він дзвенів на шиї вуличного пса Сивка — кожного ліхтаря по черзі. Дзвін піднімався вгору з теплим повітрям і голосами людей.
Хмари розступились. З‑за них вийшла Зірка — не осліплива, а тепла. Така, яка потрібна саме зараз.
Ялинку прикрасили десятками маленьких ліхтарів — кожен поставив свій. Навіть той, хто хотів просто постояти збоку, раптом подумав: мій теж потрібен.
Тоді Софійка помітила біля основи ялинки старий металевий замок. Вклала ключик — клацнуло. Всередині лежав глиняний підсвічник з написом: «Для того, хто прийде останнім».
Вона поставила туди найменшу свічку. Полум’я ледь тремтіло, але з ним стало ясно: свято впускають тоді, коли пам’ятають про всіх.
Пізніше дід Михайло запитав:
— Було диво?
— Було, — сказала Софійка. — Але не як фокус. Як відповідь.
— На що?
— На те, що ми зробили.
Годинники в майстерні відбили північ — кожен своїм голосом, але разом. Пес Сивко ліг біля ялинки і притиснув дзвіночок лапою, щоб не загубився. А Зірка відтоді більше не блукала — бо знала: ця дорога нікуди не зникне.
The post Казка братів Деменків «Зірка, що забула дорогу» first appeared on Бабусині казочки.
«Зірка, що забула дорогу» — сучасна різдвяна казка про дівчинку Софійку, загублену різдвяну зірку та містечко, яке повернуло собі світло завдяки доброті, підтримці й теплу людських сердець.
The post Казка братів Деменків «Зірка, що забула дорогу» first appeared on Бабусині казочки.
