Давай займемось текстом

У коментарях під вчорашнім дописом про Міцю, «горівку» та подорож ви запитували, чому я не йняла віри голландським ветеринарам. Розповім.

Мабуть, доведеться почати із самого початку. Це було літо 2021-го, ми жили у Львові, і я віднесла Міцю на щеплення, зокрема проти сказу. Це тепер уже я така розумна і знаю, що саме в цьому випадку його не треба було робити з багатьох причин, але тоді все виглядало як стандартна «правильна» процедура. Хай би їй грець…

Через два місяці після процедури я помітила в Міці на спині кульку. Маленьку. Я почекала день, почекала два. Кулька не зникла. Я подзвонила львівському ветеринарові й пояснила ситуацію. Ветеринар відповіла, що так вона нічого сказати не може, треба робити біопсію. От тільки лікар, який її робить, у відпустці і потрібно чекати місяць. Утім, мене запевнили, що нічого термінового тут немає. Ну добре.

Через місяць ми поїхали на біопсію. Міця спокійно й мило витримала процедуру. Її обіймала вся клініка, її ставили в приклад собаці породи кане-корсо, що тремтіла від страху. Кілька днів по тому прийшли результати. Ліпома. Жировичок. Нічого страшного. Можна не оперувати. Хух.

Минав час, кулька росла. Я знову подзвонила ветеринарові. Так, ліпоми можуть збільшуватися. Нічого страшного, таке буває. Якщо вже дуже заважатиме, то приходьте, видалимо. І якщо вже робити наркоз, то й камінь із зубів зняти треба… Я вагалася. Кулька Міці нібито не заважала, зайвий раз різати її мені не хотілося… Міці вже було 11,5 років. Крім того, тривала пандемія, усе працювало в закритому режимі. Потім я розгрібала термінову роботу… Потім були новорічні свята. Потім я захворіла. А потім настало 24 лютого.

Звичайно, тоді було незрозуміло, лячно, тривожно. Мої близькі дуже хвилювалися і почали вмовляти мене виїхати до ЄС. І нас із Міцєю до себе в село під Братиславою запросила моя подруга, із якою ми дружимо ще з Криму. Хоча нагода побачитися була прикрою, проте ми були раді зустрітися після довгої перерви з карантинами. Щоправда, шлях до Братислави автобусом тривав 35 годин, упродовж яких у ньому безперестанку голосило з 20 немовлят — але ми з Міцею витримали.

У Словаччині ми гостювали місяць. І хоча подруга в мене чудова й жилося нам разом добре, утім я розуміла, що треба щось робити. Ситуація в Україні виглядала не дуже — і не схоже було, що саме я могла якось вплинути на це… Дати раду спочатку собі, а потім допомагати рідним людям і рідній країні — це видалося мені найкращим планом дій із можливих.

Ані роботи, ані житла Словаччина не обіцяла. Я познайомилася там із дуже милими людьми, але, на жаль, ми якось не знаходили спільних мрій, ідей, інтересів. Коли я захотіла помалювати, щоб зняти стрес, то не змогла знайти папір і олівці. Немає. Ніяких. Довелося об’їхати чимало магазинів, щоб купити бодай найпростіші. Місцеві пояснили, що такі речі краще замовляти в інтернеті. І я зрозуміла, що з моїми творчими замашками тут буде доволі складно.

В Амстердамі у мене теж були друзі, вони наполегливо кликали до себе. Я почала шукати інформацію — і побачила в Нідерландах купу вакансій на місце маркетолога. Тисячу чи дві. Були й інші посади. Для багатьох із них досить було знання англійської мови. Я стала розсилати резюме. Незабаром почалися співбесіди. І ось мене вже хотіли бачити в Нідерландах власною персоною. Тож треба було їхати, але для подорожі потрібно було зробити Міці документи: тест на антитіла до сказу.

Ми відправились до словацької клініки в сусідньому селі. Дуже скромний заклад, однак там працювали люди з великими серцями. Щойно вони побачили Міцю, як сплеснули руками і сказали, що ліпом таких розмірів не буває і так швидко вони не ростуть. Кулька на той час уже була з яйце. Лікарі сказали, що потрібно терміново оперувати. Завтра.