DOU - Developers of Ukraine

Чи можна виграти війну технологіями, як мотивувати айтівців працювати на армійську зарплату та що зміниться в ЗСУ з появою корпусів. Про це та інше розповів командир Третього армійського корпусу ЗСУ Андрій Білецький. Інтерв’ю записане під час конференції DОU Dаy, яка відбулася у Києві 16 травня. Розмову вела Влада Зацаринна, СЕО DОU. На DОU триває збір для Третьої штурмової. За донат від 300 грн ви не тільки робите внесок у боєздатність армії, а й отримуєте шанс виграти цінні призи. Приєднуйтеся і отримуйте топові макбуки, LЕGО, кавомашину та багато іншого! — Чого сьогодні нам найбільше бракує? Ресурсів, рішучості, технологій, єдності, може, чогось іншого? Всього, що ви перелічили, насправді. Я вважаю, що два ключові моменти завжди — це воля і мізки. А ресурс — вторинний, з простої причини: усе залежить не від обсягів ресурсу, а від ефективності його використання. Якщо ресурсу мало, але ККД 100% — це багато. Якщо ресурсу дуже багато, а ККД 30%, то це — ніщо. Відповідно спочатку має бути воля: до життя, до боротьби. Вона повинна підкріплюватися мізками, бо без них, на жаль, нічого не буває. Чи все у нас з цим добре? Не на 100%. Я думаю, що це ні для кого не секрет. — Чи корелює ця ситуація з Третьою штурмовою? І як нині справи в Третій штурмовій бригаді, зокрема в корпусі? Третя штурмова зараз — це майже 11 тисяч бійців. 95% з них — добровольці. Тож є воля і люди, які хочуть боротися. Щодо мізків, то у нас не все на 100% так, як хотілося б, але значно краще, ніж у середньому. Це можна побачити на факторах об’єктивного контролю. Це, наприклад, єБали, запроваджені Мінцифри. Вони показують, наскільки ефективно бригада знищує цілі дронами. Упродовж восьми місяців ми посідаємо перше місце серед усіх бригад Збройних сил. У нас немає голоду на людський потенціал, бо здебільшого це добровольці — люди, які прийшли з цивільного життя, були успішними бізнесменами, працювали в ІТ-сфері. Вони принесли свій досвід в армію, в управління, розвиток напрямів, технологій, тактик. Про те, як технології змінюють класичну війну — Чи можна виграти цю війну інтелектом, зокрема технологіями, алгоритмами, автоматизацією тощо? Чи війна таки все ще про окоп, штурм, посадку? Війна ще довгий час буде і про окоп, і про посадку. Інше питання, як технології змінюють війну. Нині близько 80% уражень противника відбувається через дрони. Тобто 4 з 5 противників гинуть або отримують поранення передусім завдяки новим технологіям, які з’явилися на цій війні. Технології зробили стару вчорашню систему озброєння значно ефективнішою. Там, де на ціль витрачалося 200-300 снарядів, тепер йде 25-30. Зросла ефективність піхоти, хоча їй стало водночас надзвичайно складно. Датчики, радіоелектронна розвідка, прослуховування і моментальне доведення, нові системи зв’язку — все це доводить до солдата аудіальну та цифрову інформацію фактично в окоп. Радіоелектронна та радіотехнічна розвідки теж фантастично прогресували. Вони дають величезні переваги тому, хто може зациклювати їх в єдину систему. Бригада втілює левову частку логістики завдяки наземним роботизованим комплексам. Перевозяться десятки тонн вантажів на передок під щільним контролем противника. Так, ці машини уражаються, але це машини за кілька тисяч доларів, а не люди. «Технології — це ключ» Окопи залишаться, але ефективність, обсяг втрат противника й утримання території залежать виключно від розвитку технологій. Технології роблять невразливою нашу піхоту та водночас вразливою піхоту й техніку ворога. Співвідношення впливу: приблизно 80-90% технологій до 10% класичної війни. — Як у Третій штурмовій розвивається ІТ і технології? Я знаю, що у вас є R&D, є школи. Можете детальніше розказати структуру, над чим зараз взагалі працюєте? У Третій штурмовій все відбувалося так, як і по всій армії. Спочатку це були окремі потічки, ентузіасти розвивали свої напрями. Деякі напрями помирали, деякі розвивалися, створювалися з часом R&D-центри. Ключовий напрям розробок — це повітря. Це не тільки класика типу FРV, це питання ППО. Останнім часом ми чи не єдині з лінійних бригад почали збивати «Шахеди», і збиваємо їх у чималій кількості. Як працюює R&D Третьої Штурмової 👇 У розрізі наземних роботизованих комплексів і R&D конкурентів серед бригад у нас немає. R&D ми розвиваємо в самих бригадах — це логістичні машини, машини-камікадзе, ударні машини. Найскладніший напрям — наземні платформи як носії кулеметів, гранатометів тощо. Я певен, що ударні платформи стануть наступною революцією у військовій справі. Зокрема, протипіхотні платформи і НРК-ППО, які суттєво зменшать загрозу від FРV і «Мавіків». Також розвиваються зв’язок, інформаційна безпека, створення електронних систем управління боєм. В нас є «Дельта», «Кропива» та інші. Ми розробляємо власні системи й парасолькові рішення, які їх поєднують. Про ІТ-зарплати в армії та мотивацію — DОU десять років збирає інформацію про зарплати в українському ІТ. Середня зарплата українського айтівця — приблизно $2,5-3К. Айтівець в ЗСУ зазвичай отримує близько 20 тисяч гривень. Як мотивувати людей іти у військо? Окрім бусика, тут зрозумілий підхід. Ніяк. За 20 тисяч гривень ніяк. — Що з цим робити? Елементарно — перестати займатися дешевим популізмом у концепті грошових заохочень в ЗСУ. Піхотинець на першій лінії має право отримувати справді найбільшу зарплату, бо він виконує найстрашнішу й найскладнішу функцію. Але все інше має бути конкурентним. Ми забрали в армію 200 тисяч осіб з інвалідністю та продовжуємо їм платити зарплату. Давайте елементарно перетрусимо армію — зменшимо її чисельність, відпустивши в цивільне життя декілька сотень тисяч людей, які не приносять користі, але їдять армійський бюджет. Армія, найімовірніше, не зможе повністю відповідати зарплатам, але дати достойну — ті ж самі сто тисяч — цінним спеціалістам — це ключове завдання. Проблема в армії загалом зрозуміла. Наприклад, всі жаліються, що погана БЗВП у навчальних центрах. А в чому сіль? В тому, що інструктор має бути хорошим бойовиком, бажано сержантом. Такі люди ще є, але принципово не хочуть іти з лінії в навчальні центри. Вони не хочуть отримувати 20 тисяч гривень і жити в лісі заради якісної підготовки новобранців. Про мобілізацію та військову підготовку — Що ви думаєте про страх українців щодо мобілізації? Чи є він виправданим і як його подолати? Насправді не важливо, чи страх виправданий — сам факт страху вже значущий. Його слід розділити на дві складові. Перше — страх через нефаховий розподіл. Наприклад, мотористи чи електрики часто не потрапляють у ремонтно-відновлювальні батальйони, хоча техніка потребує ремонту. Те саме стосується зв’язківців, айтівців, фахівців з радіоелектроніки. Їх відправляють у несуміжні напрями. Друге — страх через відсутність якісної бойової підготовки. Якби забезпечення працювало на всій лінії фронту (РЕБ, логістика НРК, дрони) — піхоті було б набагато легше. Але найгірше — коли людина не вміє стріляти, не знає, як поводитися з автоматом, не довіряє собі. Але це можна змінити. Ми ніколи не застосовували нові підрозділи одразу — давали мінімум два тижні на підготовку. Все зводиться до двох речей. «Люди мають знати, що їхній фах буде реалізований» Це приведе до війська фахівців і покращить ситуацію. Друге — треба серйозно ставитися до підготовки. Уже не «трьохлінійка» і не сталевий шолом. А якісна підготовка — це те, що радикально змінює бажання та здатність людини воювати. — Чи є світло в кінці тунелю? З появою корпусів ми можемо розраховувати на зміни в майбутньому, де людей почнуть нормально навчати? Корпуси — це трохи про інше. Вони про нормалізацію системи управління в ЗСУ. Чи щось змінюється? Зроблені кроки, той же Олег Апостол, колишній командир 95-ї бригади, став замом Сирського, відповідає за бойову підготовку. Він розуміє, що він робить, куди йти. Деякі невеликі зміни на краще точно відбулися. Питання в тому, що їх: а) недостатньо; б) це не може робити одна людина або група людей, навіть Головком. Треба змінювати філософію армії і держави. Чи змінять її корпуси? Змінять, якщо корпусам віддадуть бойову підготовку людей: як добровольців, так і мобілізованих. Командир корпусу буде готувати людей для себе. Він буде розуміти, що завтра це і є ті люди, з якими він і буде виконувати завдання. Про громадянську свідомість та ізраїльський сценарій — Що, на вашу думку, сьогодні означає бути громадянином України? І чи достатньо просто донатити? Я противник віри в права без обов’язків. Ці два поняття між собою пов’язані у всьому: в сім’ї, дружбі, на роботі і в громадянстві. Я противник концепції «всі повинні воювати» з простої причини — це неефективно. Наприклад, у мене в бригаді щільність — одна людина на кілометр фронту. Цей показник у два з половиною рази нижчий, ніж у сусіда зліва і сусіда справа. При цьому найбільша смуга взагалі, зараз вона знову 60 кілометрів. Це в чотири рази більше, ніж дозволяє бойовий статут Збройних сил України. Він визначає 15 кілометрів як максимум для бригади. Тієї кількості людей, яка є нині, мало б вистачати з головою, щоб спокійно утримувати лінію. Питання, знову-таки, в ефективності. Для мене громадянин України — це людина, яка на своєму місці, у своїй місії елементарно корисна для країни. З цих маленьких корисностей складається загальний результат країни. — Як нам будувати безпечну державу, яка не житиме війною, але буде готова до неї завжди? Зараз dеftесh-виробники кажуть: «Ми вкладаємося, а якщо війна зупиниться, то про нас всі забудуть». Як це все втримати? Це буде заїжджена фраза, але для нас ізраїльський сценарій завтра — очевидний. Це майбутнє країни, якщо вона взагалі це майбутнє планує мати. Роками в країні нав’язувалась думка, що мілітаризм — це зло, армія — інститут вчорашнього дня. Через це ми знищили 2500 новітніх танків, утилізували більше снарядів, ніж використали з 2014 року, віддали ядерну зброю. Але виявилося, що «прекрасного нового світу» не існує. Україна повинна змінити філософію. Приклад Ізраїлю показує: щоб «ніколи знову» — треба бути сильними. Якщо ми почнемо дивитися на здорову мілітарність як на позитивне явище, якщо визнаємо, що армія та ВПК — ключові для держави речі, це буде правильний початок. Ключове питання — яка армія переможе після війни: нова, технологічна, орієнтована на якість. Чи стара — з мертвим формалізмом і кількісним підходом. Від цього залежить, чи буде в нас здоровий мілітаризм. Про страхи, рушії та мотивацію — Які ваші особисті страхи або сумніви були найсильніші за ці роки війни, як ви з ними впоралися? Нині мій найбільший страх, що армія почне повертатися до бирок на автомати. Чесно скажу, я дуже переживаю, що перші проблиски умовного перемир’я призведуть до таких наслідків. Я дуже довіряю своїм соратникам, але бачу, що не зможу їх втримати в такій структурі. Нині вони готові на все, але тому, що бригада/корпус діє досить автономно у своїй внутрішній кухні. Якщо говорити про страхи війни, то найбільш травматичний для мене за час війни момент — це Маріуполь. Там було багато товаришів і загинуло три моїх друга, декілька близьких друзів потрапили в полон, як і ще сотні інших хлопців, яких я знав. — Що зараз вас мотивує і надихає рухатися вперед? Можна сказати, що ідея, але це не повністю відповідає дійсності. Передусім люди. Це те саме фантастичне відчуття національної єдності, яке ми мали на початку 2022 року. Волонтери, інженери, військові — всюди. Смішно, коли приїжджають американці з відомих структур, дивляться на наші рішення у сфері шкідливого ПЗ і кажуть: «Ми так не можемо. Може, ізраїльтяни можуть». А тут — хтось зробив це майже «на колінці», передав у бригади безплатно, і це працює. А десь витратили десятки мільйонів — і не отримали результату. Це надихає. «Чесна відповідь на питання „що головне?“ — люди» — Отже, що б ви хотіли сказати трьом тисячам українських айтівців, які зібралися тут сьогодні? Нам треба їх мотивувати, надихнути на щось. Мотивувати треба чесно. Я думаю, що Україна як держава втратила більшість своїх можливостей. У нас відбулася катастрофічна деіндустріалізація, ми втратили значну частину демографічного ресурсу. Ми самі себе, будьмо чесними, теж не надто поважали — як країну, як народ. Але ми вже четвертий рік протистоїмо росії, і з огляду на потенціали — результати для росії зовсім не вражають, а втрати фантастичні. Це зробили ви — українські мізки, український талант. Це — останній ресурс, який залишився у країни для ривка. У ХХІ столітті цього достатньо. Інтелект виходить на перший план, і штучний інтелект ще не скоро замінить людський. Я хочу лише одного — щоб кожен із нас використав те, що у нас є в голові і за душею, для розвитку країни. Нам може бракувати заводів, демографії, ресурсів. Але мізків і характеру — вистачить. І цього достатньо.