Gazeta.ua

11 березня 1931 року в Радянському Союзі заборонили продавати та ввозити Біблію. Книга увійшла до списку антирадянської літератури як така, що суперечить марксизму-ленінізму. Заборона стала закономірним наслідком антирелігійної кампанії. В країні проводили репресії проти священників, перетворювали храми на світські будівлі, а церковні цінності звідти вилучали й продавали за кордон. Діяли громадські організації, серед яких і Спілка войовничих безбожників. У діяльності спиралися на вчення Леніна, який одним із головних завдань визначав боротьбу з релігією і чорносотенним духовенством, а також Сталіна, який казав, що партія не може бути нейтральною щодо релігії. Біблію радянська енциклопедія почала називати збіркою єврейських міфів, яку використовують для затьмарення свідомості народу, а Ісуса Христа - міфічною особою. Людей заохочували читати й дивитися карикатурні Біблії. Одну із таких книг написав 1882 року французький письменник Лео Таксіль. Його "Забавна Біблія" висміювала текст Старого Заповіту та вказувала на значні протиріччя. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 1930 року радянські спецслужби взялися за ліквідацію церкви Попри заборону, Біблію поширювали нелегально. ЇЇ можна було купити на чорному ринку за середню місячну зарплату робітника або ж виміняти. Виготовляли і самвидав, але уривками, адже книга була дуже великою. Хтось намагався переписувати її вручну та читати рукопис. Офіційно в державі дозволяли купляти лише Псалтир, популярний для читання, але також за великі гроші. Якщо Біблію знаходили у когось вдома то могли розцінити її наявність як можливу участь у "антирадянських, іноземних та релігійних організаціях", що загрожувало трудовими таборами або пізніше навіть розстрілом. Натомість, в переважній більшості книгу просто вилучали та знищували. Вперше заборону на продаж Біблії зняли 1956 року за Микити Хрущова. Тоді надрукували близько 25 тис. примірників, але активно поширювати не дозволили. Незабаром наступ на церкву відновився. Повний дозвіл на видання і розповсюдження надали лише наприкінці 1980-х, в часи гласності й перебудови. 1933 року католицька церква у Ватикані готувалася святкувати 1900-річчя смерті і воскресіння Ісуса. На честь цієї події тодішній папа Пій ХІ, в миру - Аброджіо Даміано Акілле Раті, італієць із Рима, засудив християнські гоніння в СРСР і відслужив спеціальну месу на підтримку переслідуваних католиків СРСР, де засудив убивства священників та "моральне розбещення молоді".

10 березня 1944 року солдати Армії Крайової і польські партизани спалили українське село Сагринь на Холмщині - тепер Люблінського воєводства Польщі. Трагедія сталася через польсько-українське протистояння часів Другої світової війни. Поляки прагнули помститися українцям за різанину, яку УПА чинила на Волині. Для знищення українських сіл на Холмщині польське підпілля підготувало цілу операцію, яку назвали "Грубешівська революція". Її гаслом стало: "Від Вепра до Буга - чорна смуга". Село Сагринь стало одним із перших у списку. У селі працювало близько 20 українських поліцейських та діяв пост української самооборони, на якому перебувало до 60 чоловік. Саме тому заночувати туди приходили й жителі сусідніх сіл. О 4:40 усі прокинулись, почувши постріли. На село наступало приблизно 800 чоловік. Командував підрозділами АК Зенон Яхимек, а батальйони хлопські з місцевих селян очолював Станіслав Басая. Від пострілів запальними кулями по солом'яних стріхах запалали хати. Люди запанікували та почали рятуватися. Одні тікали до заздалегідь приготованих льохів, інші - до лісу. Але село майже оточили. Солому поливали бензином, запихали під стріхи будинків й запалювали. Потім розстрілювали озброєних, а після взялися за цивільних. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Людей загнали у сарай і розстріляли У результаті нападу загинули від 800 до 1240 жителів Сагрині та сусідніх сіл, більшість із яких були жінками і дітьми. Нападники знищили 260 хат, сотні господарських будівель, церкву, молитовний будинок громади євангельських християн. "Трупами наших людей були вкриті поля, городи, двори, - згадувала жителька Анастасія Крамик. - Мати, баба, я і моя молодша сестра Галя дивом залишилися живими, бо були у сховищі - викопаній ямі на городі за клунею, на якій зверху був насипаний кіпець. Бандити спалили все село. І, повбивавши всіх людей, які не встигли заховатися, ходили по дворах, відкривали льохи і, якщо когось знаходили, чинили всілякі звірства: перерізували шиї, відрізували груди, вбивали немовлят. Викрикували імена і прізвища знайомих їм селян, імітували плач і крики, і деякі люди, думаючи, що то свої, виходили зі сховищ і тут же були вбиті". Із 10 березня до 5 квітня 1944-го в ході операції було знищено 36 українських сіл. Масове вбивство жителів села Корюківка на Чернігівщині здійснили загони німецької та угорської військової жандармерії 2 березня 1943-го. Збереглися тільки 10 цегляних будинків та церква. Загинуло 6,7 тис. людей, з них 1377 - спалили живими. Через 4 роки після трагедії у Чернігові відбувся відкритий судовий процес над 16 колишніми німецькими та угорськими військовослужбовцями, які брали участь у знищенні Корюківки. Військовий трибунал засудив усіх звинувачених до 25-річного ув'язнення у виправно-трудових таборах.

Археологи зробили унікальне відкриття в Помпеях. Вони виявили фреску, датовану 40-30 роками до нашої ери, яка займає три стіни банкетного залу. На ній зображені сцени ритуалів, пов'язаних із культом Діоніса - бога вина, святкувань і екстазу. Подібні зображення знаходили й раніше, проте це перша знахідка такого масштабу за останні сто років, передає Нyреrаllеrgіс. Фреска зображає процесію Діоніса. Сатири грають на музичних інструментах, а вакханки виконують ритуальні танці або беруть участь у полюванні. У центрі композиції - Сілен, старший супутник бога, поряд із жінкою, яку приймають у культ. Посвячення відбувалося через спеціальні обряди, що називалися містеріями. Ці ритуали дозволяли їхнім учасникам вийти за межі звичайних соціальних правил. Танці, музика та сп'яніння допомагали досягти стану божественного екстазу. В них брали участь не лише вільні громадяни, а й раби та іноземці. Деталі цих обрядів майже не збереглися. Відомості про них дійшли лише у вигляді фресок, артефактів та письмових згадок, адже з часом греко-римські релігійні традиції зникли. Знайдена фреска є мегалографом - великим живописним зображенням. Вона належить до другого стилю помпейського живопису, який використовував техніку оптичної ілюзії (trоmре l'&оеlіg;іl). Художники створювали ефект глибини, імітуючи архітектурні елементи, такі як ніші, колони й арки. Це робило стіни візуально просторішими. Особливість цієї фрески - фігури, що ніби стоять на п'єдесталах, подібно до статуй. Однак завдяки кольорам і світлотіні вони виглядають живими. Такий прийом був характерним для другого стилю, який прагнув максимальної реалістичності. Дослідники встановили, що зображення створили приблизно за 40 років до нашої ери. Це означає, що фреска проіснувала кілька десятиліть до того, як у 79 році виверження Везувію поховало Помпеї під попелом. У давньоримському місті Помпеї археологи виявили великий саркофаг із напівмуміфікованими рештками місцевого жителя. Знахідку назвали унікальною. Написи на саркофазі свідчать, що покійного чоловіка звали Марк Венеріус Секундіо. На момент смерті йому було понад 60 років. Раніше був рабом, згодом вільновідпущеним, а потім став місцевим заможним жерцем.

Поет і художник Тарас Шевченко народився 9 березня 1814-го у селі Моринці - нині Звенигородський район на Черкащині. Його батьки були кріпаками. Крім Тараса мали ще 6 дітей. 1823-го померла мати Катерина, а через 2 роки батько Григорій. Щоб вижити, Тарас пішов наймитувати. У 1828 році його взяли козачком до маєтку Павла Енгельгардта у селі Вільшана - тепер Городищанський район на Черкащині. Пан зауважив, що хлопець має талант до малювання. Забрав із собою до Вільно, а потім Петербурга. Там влаштував на навчання до художника Василя Ширяєва. Однієї ночі влітку 1836-го Тарас Шевченко пішов до парку у Петербурзі, де змальовував статуї. Там його помітив художник Іван Сошенко. Познайомив з іншими письменниками та художниками з України. Вони організували викуп земляка з кріпацтва. З тих пір він став успішним художником. З легкістю витрачав гроші на красивий і модний одяг, любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу. Нелегка доля талановитого молодика робила його популярним в петербурзьких салонах. "Тарас мій частенько став роз'їжджати по вечорах. Він, як то кажуть, увійшов у моду. Його приймали скрізь як диковинку. Він став гарно вдягатися, навіть з претензією на франтівство. Словом, у нього вселився світський біс", - згадував Іван Сошенко, який жив з Тарасом Шевченком у одній квартирі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СБУ розсекретило документи до дня народження Тараса Шевченка Життя Тараса Шевченка різко змінюється 1846-го. Він живе у Києві. Зближується з істориком та публіцистом Миколою Костомаровим. Знайомиться з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Їх арештовують за створення політичної організації. Слідство не може довести причетність Шевченка до кирило-мефодіївців, але визнають винним за "окремі дії". Наприкінці травня 1847-го відправляють на військову службу до Оренбурзького краю. Забороняють писати і малювати. Через 10 років він повертається. Хоче жити в Україні, але йому забороняють. Помер 10 березня 1861-го у Петербурзі. Мав водянку у легенях. "Він вставав дуже рано, о четвертій годині. Зразу йшов у сад. Вибере у ньому який найкращий куточок і малює його на папір. Здається, не залишилося ні одного місця, не замалюваного у його альбом. Його поетична душа більш любила густі, глухі куточки саду, в котрих іскуство людей не займало іскуства матері природи", - писав у "Споминках про Тараса Шевченка" 1875-го його троюрідний брат Варфоломій. Тарас Шевченко залишив більше 200 поем та повістей, до 800 картин. Gаzеtа.uа пропонує ознайомитись із маловідомими історіями з життя Тараса Шевченка. 1843 року він покохав Теодосію, доньку попа Григорія Кошиця з села Кирилівка. У нього хлопець наймитував. З дівчиною хотіли одружитись, але Кошиці були проти. Мати Теодосії умовила знайомих кликати за хрещених до своєї дитини Тодосю й Тараса. Кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Дівчина здогадалася про задум, взяла дитину і пішла з нею до іншого попа й охрестила з іншим кумом. Тоді Кошиці відкрито відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

У німецькому місті Падерборн археологи виявили середньовічний кар'єр ХІ століття. Поруч із ним знайшли висічені у скелі підвальні приміщення. Розкопки проводяться в історичному центрі міста. Дослідження розпочали в листопаді 2024 року перед будівництвом нової адміністративної будівлі. Про це пише Неrіtаgе Dаіly. Кар'єр, який розкопали вчені, використовували для добування каменю. З цього матеріалу зводили палаци та храми Падерборна. Згодом територію пристосували для будівництва житлових будинків та міської інфраструктури. Точна площа кар'єру поки невідома. Він розташований поряд із зовнішньою стіною монастиря Абдінггоф. Бенедиктинське абатство, що знаходиться поруч, також зведене в ХІ столітті. Це свідчить про те, що матеріали з кар'єру могли використовувати для його будівництва. У безпосередній близькості археологи розкопали приміщення, висічені у скелі. Найімовірніше, це були льохи або підземні сховища. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У могилі знайшли складний стілець Доктор Хайке Таузендфройнд, керівник експедиції, зазначила, що ці знахідки вбудовані прямо в скельний масив. Їхня форма свідчить про використання як фундаментів для споруд, зведених зверху. Дослідники планують детально вивчити шари засипки. Це допоможе визначити періоди будівництва та використання території. Глибина кар'єру наразі досягає п'яти метрів. Для порівняння, аналогічний кар'єр у Кеттергагені сягав 8 м. Очікується, що подальші дослідження дадуть змогу встановити точні розміри об'єкта. Археолог-аматорВольфганг Херктвиявив скарб кельтських монету землі Бранденбург на північному сході Німеччини. 41 золоту монету створили понад 2 тис. років тому. Це перший відомий кельтський золотий скарб у Бранденбурзі.

У промові перед євангелістами у Флориді американський президент Рональд Рейган 8 березня 1983-го публічно назвав СРСР "Імперією зла" і оголосив своїм головним завданням боротьбу з ними. 40-й президент США Рональд Рейган (1911-2004) закінчив середню школу в Діксоні і поступив до коледжу міста Юрека на факультет економіки і соціології. Переїхав до Лос-Анджелеса, розпочав кар'єру актора. Він виконав ролі у 77 телевізійних та художніх фільмах. Спочатку Рейган був членом Демократичної партії США, але перейшов до Республіканської. 1964 року на партійній конвенції Рональд Рейган виголосив свою знамениту промову "Час обирати". Лише з третьої спроби Рейгану вдалося виграти первинні партійні вибори і стати кандидатом у президенти від Республіканської партії на виборах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сухий закон найкраще, що може бути" італійський мафіозі Рональд Рейган мав чітку позицію і щодо економічної політики - його підхід назвали рейганомікою і щодо міжнародних справ. На президентській посаді збирав анекдоти про СРСР. І часто розповідав їх. "Коли вони проповідують верховенство держави, заявляють про її всемогутність над окремою людиною, прогнозують її можливе панування над усіма народами Землі, вони є центром зла в сучасному світі", - каже американський президент Рональд Рейган 8 березня 1983 року. Рейган залишив посаду 1989 року по завершенню другого терміна. Його наступником став Джордж Буш-старший. Імперія зла - поширений літературний вислів, широко вживається в американській літературі і кінематографі з початку 1970-х. Перша літературна згадка виразу міститься в "Історії магії" Еліфас Леві. До Радянського Союзу "імперіями зла" американські публіцисти та літератори називали Римську імперію в період до прийняття християнства. Конгрес США 17 січня 1919 року заборонив виготовлення, продаж і перевезення алкоголю у країні. Так вимагали релігійні організації. У народі заборону прозвали сухим законом.

8 березня 1946 року у соборі Св. Юра у Львові розпочався контрольований Кремлем Львівський уніатський церковний собор. На ньому під тиском комуністичного режиму ухвалили рішення про ліквідацію Брестської церковної унії, розриву з УГКЦ з Ватиканом і об'єднання з Російською православною церквою. Головою собору призначили Гавриїла Костельника. Органи НКДБ у квітні 1945 року призначили його адміністратором Львівської архієпархії. Після смерті митрополита Андрея Шептицького у 1944 році Костельник і його прихильники пропагували серед грекокатоликів ідею об'єднання з православними. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Архімандрит УГКЦ загинув у московській тюрмі У Львівському соборі взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріархії. Вони одностайно скасували Берестейську унію 1596 року. Греко-католицька церква пішла у підпілля. Її майно передали РПЦ. У 1989 році УГКЦ вийшла з підпілля та повернула собі втрачене майно та будівлі. Предстоятель Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький звернувся з останнім словом до оточення 31 жовтня 1944-го. Митрополит страждав від ускладнення грипу.

Відстоювала права народів, які жили на території Російської імперії "Велика заслуга Русової, що вона такий знаток діточої душі, в першу чергу душі української дитини, промовляє за тою дитиною на світовій арені як педагог і як українка і з малюнків наших дітей виводить перед світом нашу політичну&hеllір; бездомність", казала поетеса та перекладачка Костянтина Малицька про педагогиню Софію Русову. Вона була перша в Українській Центральній Раді жінка міністр освіти. Її іменем названо вулиці, вона заснувала перший українськомовний дитячий садок у Києві, розробила перші українські підручники, до того ж заклала основи української системи освіти. А ще створила Союз українок, боролася з русифікацією і була справжня українка, хоч і не за походженням Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в селі Олешня Чернігівської губернії в аристократичній родині. Її батько Федір Федорович Ліндфорс, офіцер у відставці, за походженням швед, мати Ганна Жерве, дочка генерала наполеонівської армії, француженка з титулованого роду. Вона рано пішла з життя Софійці не було навіть 4 років. Тож займалися вихованням дівчинки батько та її старша сестра Марія. А ще няня звичайна українська селянка. Були також гувернантки, які навчали французької, англійської та німецької мов. У вільний час маленька Софійка бавилася із селянськими дітьми, бачила їхнє злиденне життя та щоденну важку працю. Батько Софії Федір Ліндфорс мав великий авторитет серед місцевого селянства. А її сестра Марія відкрила в Олешні школу, підтримувала контакти з яскравими представниками української інтелігенції, вони були часті гості в садибі Ліндфорсів. Початкову освіту Софія здобула вдома. У бібліотеці Ліндфорсів були оригінали творів Жан-Жака Руссо, Йоганна Вольфганга Ґете, Джорджа Байрона та Вольтера. Коли Софії виповнилося 9 років, родина переїхала до Києва. Дівчина вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, найпрестижнішої в місті. Закінчила її із золотою медаллю. Софія мала талант до музики захоплювалася оперою, серйозно займалася фортепіано. Проте за рік несподівано не стало батька&hеllір; Ішов 1871-й. Софії 15, й вона разом зі старшою сестрою вирішує відкрити в Києві перший українськомовний дитячий садок. Їм вдається. І це в той час, коли царський уряд заявив, що ніякого "малоросійського язика" ніколи не було й не має бути. 1 вересня того ж року до їхнього приватного садка завітало 20 дітей. Згодом саме цей садочок відвідували дві доньки Михайла Старицького. Тоді письменник і познайомив Софію та Марію з напівтаємною організацією "Стара Громада", серед членів якої були Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Чубинський, Олександр Русов, Микола Лисенко. До речі, останнього вразили, крім педагогічних здібностей Софії, її голос та гра на піаніно. Він навіть радив дівчині вступити до Петербурзької консерваторії. Проте Софія все ж обрала освіту. Микола Лисенко присвятив їм "Золоті ключі" свою першу фортепіанну рапсодію "Долю свою я вирішила тоді, коли зреклася мистецтва, взялася за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла, скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої "педагогіки", казала пізніше Софія. Сестри Ліндфорс дозволяли у приміщенні свого дитячого садка у вечірні години проводити зібрання та репетиції п'єс українською мовою, яка на той час, згідно з Валуєвським циркуляром 1863-го, була під забороною. Софія ж збирала фольклор, вивчала українську культуру, етнографію та мову. Відтоді її життя нерозривно було пов'язане з боротьбою за відродження самобутності українського народу та його історії. 1874-го Софія Федорівна одружилася з етнографом та фольк­лористом Олександром Русовим. Так панна Ліндфорс стала Русовою. В українську історію вона увійде саме під цим прізвищем. Композитор Микола Лисенко присвятив молодятам "Золоті ключі" свою першу фортепіанну рапсодію. У весільну подорож Русови вирушили до Праги. Потім їм доводилося багато переїжджати. Спершу це було через роботу Олександра він працював земським статистиком і його перекидали то в одне місце, то в інше. А вже потім через політичні переслідування Софії. Вона всюди бралася за громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи. Софія закінчила фельдшерські курси, щоб бути ближче до селян і допомагати їм: вона сама лікувала травами, приймала пологи. Була й учителькою у школах, і вихователькою у приватних дитячих садках. Важливим спільним дітищем молодого подружжя стала й підготовка видання 1876-го у Празі першого нецензурованого Шевченкового "Кобзаря", адже в Російській імперії це зробити було неможливо. Сил і впевненості в боротьбі за права українців Софії додавало знайомство з чеськими реаліями, їхньою історією і з тим, як чехи відстоювали свою ідентичність. Значну допомогу Русовим у реалізації задуму видання "Кобзаря" надав Федір Вовк український учений, відомий у Європі етнограф, антрополог, археолог, член Історичного й антропологічного товариства в Парижі. На основі засад французької антропології він доводив у своїх працях відмінність українців від росіян та їхню антропологічну спорідненість з іншими європейськими народами. Своїм коштом Русови видавали українські книжки. Проте таку патріотичність цінували не всі й жандарми часто влаштовували обшуки в помешканні. 1881-го відбувся трус у київській квартирі. Хоча нічого й не знайшли, проте Софію все одно відправили до Лук'янівської в'язниці. За кілька місяців її звільнили на поруки брата Олександра Ліндфорса. З 1880-го по 1905-й Софію Русову заарештовували п'ять разів, і за порушення Валуєвського циркуляра теж. Уперше це сталося в її 25 років за зв'язок із народовцями. Проте й далі вона всюди активно впроваджувала свої ідеї, долучалася до роботи організацій "Київська громада", "Одеська Українська громада", "Харковское Общество Грамотности", очолювала "Національний Комітет Учителів", організовувала народні читання та школи. Хоча нічого й не знайшли, проте Софію все одно відправили до Лук'янівської в'язниці Після революції 1905-го Русова була в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. З її ініціативи скликали з'їзд народів, які жили на території Російської імперії. На ньому порушували питання щодо надання повної автономії кожному народові в економічному й культурному житті, створення шкіл із рідною мовою навчання. Вона викривала шовіністичну політику та русифікацію царату. Навіть написала статтю "Хроніка національної культури" в журналі "Русская школа". 1906-го Софія змогла видати "Український буквар", хоча російська цензура таких підручників українською зазвичай не пропускала. Русова досліджувала творчість Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся, друкувала статті про них, співпрацювала з науково-популярними журналами. З 1909-го вона працювала викладачкою педагогіки у Фребелівському жіночому інституті в Києві Це був вищий педагогічний заклад, який готував виховательок для дітей дошкільного віку. Викладала Софія також французьку мову в Комерційному інституті нині в цьому приміщенні Український державний університет ім. Михайла Драгоманова. Паралельно вивчала основні зарубіжні концепції реформування школи, що допоможуть їй у подальшій роботі щодо української освітньої системи. Свої думки виклала у статтях для журналу "Світло" першого українськомовного педагогічного часопису, де Русова була ще й співредактором. Тільки за 19101914 роки в цьому журналі надрукували понад сто статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти. Софія Русова була переконана: головна особливість нового виховання концентрація на зусиллях самої дитини. Справжню особистість можуть виховати виключно повага й індивідуальний підхід. Русова хотіла, щоб кожна особистість могла реалізуватися, незважаючи ані на вік, ані на статки чи соціальний статус. Софія спиралася на праці Марії Монтессорі, професорки антропології та гігієни Римського університету, також Ернеста Меймана, автора теорії швидкого та ефективного запам'ятовування, і Адольфа Фер'єра, психолога, педагога-реформатора. Притому вона розробила власну концепцію "Рідна школа". "Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється у школі своєю фарбою, своєю формою" таке було кредо цієї дивовижної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточення ось де причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці. Софія вважала, що запорука впевненості та повної самореалізації людини в дорослому житті це її сформоване національне самоусвідомлення в ранньому віці. Сама була матір'ю двох синів Михайла і Юрія. Окрім освіти, Софія Русова вболівала й за жіночі права, самореалізацію жінок, їхнє здоров'я. 1913-го вона взяла участь у першому всеросійському жіночому з'їзді, на якому порушувала питання важливості навчання рідною мовою. 1919-го створила Українську національну жіночу раду й Союз жінок і обіймала посаду голови аж до 1938-го, а це майже 20 років. Русова написала й видала книжку "Наші визначні жінки" і представила її на Першому Жіночому конгресі 1934-го у Станіславові нині Івано-Франківськ. 1915-го помер чоловік Софії Олександр Русов. Це сталося в Саратові, де він працював на той момент і куди евакуювали частину Комерційного інституту під час Першої світової війни. За часів УНР і гетьманства Павла Скоропадського Русова увійшла до Центральної Ради й Секретаріату освіти, де очолила дошкільний та позашкільний відділи. Фактично це нинішній рівень міністра. Активно взялася за дерусифікацію та розроблення українських підручників. На думку педагогині, школи в Україні можуть відрізнятися одна від одної за методами й формами, проте всі вони мають бути національні за своєю суттю. Навчання обов'язково треба вести рідною мовою, а учні, крім вивчення академічних наук, мусять пізнавати країну, в якій живуть. "Національне виховання не сумісне з шовінізмом, це виховання в дусі своєї рідної мови, на українських переказах, віруваннях, звичаях історії свого народу, своїй культурі, фольклорній творчості народу", казала Софія Русова. Після лютневої революції 1917-го вона сповнена надій на розвиток української національної педагогіки. Керує Все­українською вчительською спілкою, а в педагогічній діяльності та творчості зосереджує увагу на створенні національної системи навчання й виховання. "Намагання всіх народів до забезпечення власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо всім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужча другої нації, яка її не проходила", стверджувала Русова. Того ж 1917-го вона виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. Софія Федорівна очолила українське відділення у Фребелівському жіночому інституті в Києві. Також читала лекції з педагогіки, розробила концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці "Дошкільне виховання". Вона вважала, що прагнення дитини до будь-якої діяльності гри, праці чи творчої ­самодіяльності є її найсильнішим життєвим прагненням. "І можна уявити, який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) 16-ма своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності", писала Русова. Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою На початку 1919-го під тиском більшовиків Русова з іншими урядовцями була змушена виїхати до Кам'янця-­Подільського, який на пів року став неофіційною столицею УНР періоду Директорії. Там співпрацювала з Червоним Хрестом, опікуючись долею військовополонених українців. На запрошення Івана Огієнка, ректора Кам'янець-Подільського університету, викладала в закладі педагогіку. Софія Русова входила до Міністерства освіти УНР і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії, докладаючись до науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз'яснення суті українізації. Активно займалася жіночим питанням. Після остаточного приходу до влади більшовиків Русова зневірилася в можливості національного відродження України. Через переслідування з боку нової влади виїхала в Чехословаччину, що на той час була осередком української культурної еміграції. У Празі Софія Федорівна продовжувала вести активну педагогічну й науково-видавничу діяльність: брала участь у створенні Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова, української гімназії, Української Академії в Подебрадах, захистила докторську дисертацію із соціальної педагогіки, керувала притулком для дітей емігрантів і одночасно провела велику роботу з підготовки й видання монографій і підручників: "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа соціального виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Нові методи дошкільного виховання", "Теорія педагогіки на основі психології", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Історії педагогіки", "Соціальна педагогіка" тощо. У Празі Русова увійшла до ради Світового союзу жінок. 1923-го там Софія отримала звання професорки педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. Їй тоді виповнилося 67. Софія Русова померла 5 лютого 1940-го у Празі.

Закон "Про державний гімн" Верховна Рада прийняла 6 березня 2003 року. "Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського", - йдеться в законі. Його підписав другий президент України Леонід Кучма. Закон підтримали 334 народних депутати. Проти були 46 із 433. Не брали участі в голосуванні фракції соціалістичної і комуністичної партій. Згідно із законом, урочисті заходи загальнодержавного значення мають розпочинатися і закінчуватися виконанням державного гімну. Музичне виконання гімну має здійснюватися під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Авторам слів і музики гімну України не вдалося познайомитися Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Слова гімну склав 1862-го громадський діяч із Наддніпрянщини Павло Чубинський, а музику написав композитор та священник із Галичини Михайло Вербицький. Тоді українські землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій, де відбувалося активне пробудження національної свідомості. Пісня стала символом єднання українців. Основа оригінального тексту зберігалася, але сам він змінювався багато разів.

На дні італійського озера Фусаро, що неподалік від Неаполя, археологи виявили залишки стародавньої римської резиденції, яка довгий час залишалася прихованою під водою. Відкриття стало несподіваним наслідком природних процесів у регіоні. Про знахідку повідомив мер містечка Баколі Джозі Джерардо Делла Рагіоне, передає Аrсhаеоlоgy Nеws Оnlіnе Маgаzіnе. Він наголосив, що на дні озера з'явилися стіни та кімнати римської епохи. За його словами, ця споруда, ймовірно, була розкішною віллою. Існує припущення, що в ній могли розташовуватися термальні ванни, характерні для заможних римських маєтків. Вчені пояснюють появу будівлі на поверхні явищем брадисейсмічної активності. Це природний процес повільного підняття або опускання земної кори через рух магми або гідротермальних вод. У районі Флегрейських полів, що розташовані на захід від Неаполя, рівень ґрунту за останні роки піднявся приблизно на 137 сантиметрів. Це спричинило зміну берегової лінії та виявило затоплені раніше споруди. Флегрейські поля відомі своєю сейсмічною активністю. Поблизу розташований Везувій - вулкан, що у 79 році знищив Помпеї. Незважаючи на це, римляни активно використовували місцеві термальні джерела для відпочинку. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи розкопали добре збережений храм Озеро Фусаро та його околиці були популярним місцем серед римської аристократії. Завдяки теплому клімату та цілющим джерелам тут будували палаци та вілли. Землетруси і природні катаклізми поступово затопили ці маєтки, але тепер одна з резиденцій знову опинилася на суші. Подальші дослідження знахідки проводитиме управління археології, мистецтва та ландшафтного дизайну Неаполя. Фахівці припускають, що ця вілла могла належати впливовій римській родині. Відкриття може стати значущою археологічною подією. Розкопки тривають, і вчені намагаються встановити історію та власників цього унікального маєтку. Знайшли британськийбомбардувальник-штурмовик Маrtіn 187 Ваltіmоrе, який впав у Середземне море 80 років тому. Літак виявили під час обстеження узбережжя острова Ліноза, який належить Італії. Фахівці кажуть, що літак або обстріляли, або у нього відмовив двигун. Бомбардувальник впав приблизно за 500 м від Лінози.