Gazeta.ua

У битві при Комп'єні 23 травня 1430-го бургундці взяли в полон Жанну д'Арк. За два роки Орлеанську діву звинуватили в єресі й чаклунстві та спалили. Жанна д'Арк у 13 років вперше почула голос Бога та святих. Вони повідомили, що саме їй судилося зняти облогу з Орлеана і вигнати англійців з Франції. 17-річною вирушила до капітана міста Вокулера і оголосила про свою місію. Дофіну Карлу VІІ вона повідомила, що послана Небом для порятунку Франції. Король їй повірив і послав у бій. Жанна чудово володіла зброєю, у битві завжди була попереду. Після звільнення Орлеана стала всенародною героїнею. Солдати називали Орлеанською Дівою та святою. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Снаряд розколов навпіл шолом воєначальниці Перемоги слідували одна за одною - захоплений Жаржо, центральний укріплений пункт англійців на Луарі. Потім Мен-сюр-Луар, Пате. 23 травня 1430-го вона потрапила в полон бургундцям. Вони продали її англійцям. В листопаді 1430-го над Жанною в Руані розпочався суд за звинуваченнями у єресі та зв'язку з дияволом. Інквізиція висунула 12 статей звинувачення. 30 травня 1431-го Жанні дозволили висповідатися й причаститися. На неї вдягли довгу сорочку, просочену сіркою, й повезли до місця страти. Після оголошення вироку прив'язали до стовпа й підпалили. Коли полум'я згасло, кат піднявся на ешафот і знайшов там її серце. Перед стратою йому звеліли спалити все дощенту. Через 25 років після загибелі Жанна Д'Арк була реабілітована і визнана національною героїнею. Французький король Філіп ІV Красивий 13 жовтня 1307-го арештував членів ордену тамплієрів. Від цієї дати походить забобон про п'ятницю,13.

Під час повстання 6 травня 1920-го зазимці знищили експедиційний загін червоних "В мае месяце с. г., когда поляки подходили к Киеву, крестьяне с. Зазимье начали проявлять свою подлую мысль более активно и открыто, о чем узнала Черниговская губчека", йшлося в одному з чекістських документів про повстання селян Зазим'я за 10 кілометрів на північний схід від Києва У перших числах травня 1920-го з Броварів до Зазим'я прибув кінний загін 25 червоноармійців із комісаром. Червона армія вела бої з польсько-­українськими військами, які наступали на Київ. Зібрали мітинг у центрі села, стали вимагати від місцевих, щоб надали 40 підвід із кіньми для перевезення військових вантажів, продовольство й фураж. Це була не перша така експедиція червоних, і селяни розуміли, що назад свого майна можуть і не отримати. Тому вирішили не давати коней і підвід. Аби виграти час, голова сільської ради Євдоким Приходько вдався до хитрощів. Запропонував комісарові, щоб солдати пообідали, а тим часом господарі підготують коней і підводи. Доки червоноармійці обідали, зазимці поховали коней по полях й у лісі. Коли ж "гості" повернулися, голова відмовив, сказав, що коні й підводи потрібні селянам для весняно-польових робіт, тому надати не можуть. Вохрівці вступали в село, немов на параді Відмова обурила комісара, й той став погрожувати наганом. Оголосив, що забере в заручники голову Євдокима Приходька й секретаря сільської ради Олександра Рижого. А селяни до наступного ранку мають підготувати коней і підводи. Дії комісара розлютили зазимців, вони готові були взятися за зброю. Її з часів Першої світової війни в селі було чимало, як і чоловіків, які вміли нею користуватися. Бачачи рішучість зазимців, комісар не наважився на радикальні кроки. Спіймавши облизня, червоний загін ні з чим вирушив у бік Броварів. Зазимські чоловіки зі зброєю, дотримуючися дистанції, супроводжували їх. На хуторі червоні зупинились, і комісар зробив кілька пострілів у бік зазимців. У той час житель хутора Микола Калениченко, сільське прізвисько Грейса, орав поле. Пострілом із рушниці вбив комісара. Червоноармійці підібрали тіло й залишили село. Як усе було згодом, свідчив на допиті в чека 41-річний Микола Радченко: "Я живу на хуторі біля моста. В день повстання я був удома, до мене зайшли два червоно­армійці, які попросили снідати. Я їм дав, вони поснідали й пішли в село за підводами. А я до сусіда Василя Рижого. Через час я йшов додому й побачив, що по мосту біжать люди: солдати спереду, а ззаду жителі. На нашому хуторі була чутна стрілянина, на самому краю хутора, а хто стріляв, я не знаю. Я побачив, що кулі влучають у мою комору, тому із сімейством сховався в погріб. До мене прибігли Анна Шведанова, Наталія Рижа, які сиділи з нами до кінця всієї стрілянини. Після всього цього я вийшов на міст, де було багато народу й був голова Євдоким Приходько. Я запитав, у чому справа, голова сказав, що якась банда приходила за підводами, почали стріляти, ми їх прогнали, а хто проганяв, я не знаю, там були чоловіки й жінки, але я після переляку не помітив&hеllір;" Спротив червоноармійцям, а ще вбивство комісара не могли минути безкарно. Зазимці стали готуватися до відсічі загарбникам. Зібралися в хаті голови сільської ради Євдокима Приходька. Найбільш авторитетні й досвідчені у військових справах чоловіки утворили повстанський комітет. Його очолив Іван Радченко, колишній унтерофіцер, кавалер Георгіївського хреста, в ­майбутньому учасник легендарного Другого зимового походу. Членами стали: голова сільської ради Євдоким Приходько, секретарі Олександр Рижий, Прокіп Якушко, Степан Суботовский та інші. Члени повстанського комітету зібрали схід села, на якому оголосили про намір чинити спротив окупантам. Як стверджував на допиті в чека чоботар, 61-річний Григорій Верозуб, одним із тих, хто виступав на сході, був Захарій Мельник, який закликав: "Дивіться і чуйте, молоді люди, що я говоритиму. Якщо з'являться в нашому селі кравець, швець чи кузнець, чи який би то не був іноземець, то беріть палиці й женіть, щоб вони наше село за декілька верст обходили". Односельці одностайно їх підтримали. Зазимці стали готуватися до оборони, облаштовувати бойові позиції на підступах до села: з півдня, від Броварів, та сходу від Пухівки. З півночі й заходу село прикривала річка Десна, яка тієї весни широко розлилась і затопила довколишні луги. Обороною з боку Броварів доручили керувати Григорієві Суботовському, сотнику Армії УНР. Східним флангом Іванові Радченку, який водночас мав керувати всією операцією. Про ексцес у Зазим'ї негайно повідомили Чернігівській губернській надзвичайній комісії. Для покарання "заколотників" із Чернігова 3 травня відрядили експедиційний загін 165 особливого батальйону 12 бригади ВОХР війська внутрішньої охорони, сформованої на основі 12 Саратовського продовольчого полку. Під командуванням комбата Шпаковського та воєнкома Наумчика, чисельністю 108 осіб. Частини ВОХР часто використовували для придушення повстань по всій Україні, зокрема в Холодному Яру. Увечері 5 травня пароплав "Житомир" із вохрівцями пришвартувався в селі Пухівка, сусідньому із Зазим'ям. Відстань по прямій майже 4 км. Увечері провели збори села, на яких Наумчик агітував за радянську владу й виконання її наказів. Виступ агітатора, в ході якого він декілька разів викрикував "Слава комуні!", особливого враження на селян не справив. Ті реагували пасивно. Увечері до вохрівців підійшов один старий і розповів про сутичку в Зазим'ї. Мовляв, прибув якийсь кавалерійський загін і вимагав у них підводи. Пухівці надали, а зазимці відмовилися. Спалахнув конфлікт, у ході якого загинуло декілька червоноармійців. Спалили практично все село Уранці 6 травня вохрівці розпочали наступ на Зазим'я. Перед цим до них прибув посланець від зазимців, передав записку, в якій ті просили обійтися без бою, заявили про готовність підпорядкуватися радянській владі. На підступах до Зазим'я вохрівці побачили лінію окопів і ланцюг повстанців. Для переговорів відправили делегацію чотирьох червоноармійців із воєнкомом Наумчиком. Той мав дати сигнал: один постріл заходити в село тихо, якщо декілька з боєм. Та через якийсь час селяни стали підніматися з окопів і йти в село. Згодом повернувся один із червоноармійців із запискою від Наумчика. Писав, що загін може спокійно заходити в село й іти до церкви. Повстанці погодилися здати зброю і просять не проливати крові. Вохрівці вступали в село, немов на параді. За спогадами старожилів, усі бійці були добротно взуті й одягнені: в нових хромових чоботях, штанах-галіфе із діагоналлю, у військових гімнастерках, на головах червоноармійські сукняні шоломи з червоними зірками. У багатьох на грудях патронташі, стрічки оперізували тулуб навхрест. Усі озброєні гвинтівками. Зазимські хлопчаки з острахом і цікавістю дивились на чужинців крізь щілини в парканах. Вохрівці зупинилися біля місцевої церкви. В цю мить пустилася злива і вони змушені були розійтися по сільських хатах у центрі села. Штаб залишився біля церкви, як і обоз із патронами й кулеметом. На їхній подив господарів у домівках не виявилося, куди поділися невідомо. За пів години в селі пролунали постріли. Вохрівці стали хапати гвинтівки й бігти до церкви. За однією з версій, три червоноармійці, які розмістилися в хаті Петра Карсима, вийшли у двір і їх убили селяни. За іншою червоноармійці пішли по хатах у пошуках їжі, стали грабувати. У дворі Одарки Якуші застрелили її хлопця. Це стало сигналом до бою, розпочалася стрілянина з обох боків. На звуки пострілів із лісу в село стали підтягуватися інші повстанці. "Через полчаса мы вдруг услышали стрельбу из винтовок. Сразу схватили винтовки и побежали к церкви, свідчив про перебіг бою червоноармієць 165 батальйону Ілля Кожанов. Прибежав туда, мы узнали, что на нас наступают и, открыв стрельбу, окружили нас кольцом в деревне, причем их еще не было видно. Когда мы увидели, что несколько наших товарищей ранили, то зашли за каменную ограду в церкви. Оттуда начали отстреливаться и поставили в воротах пулемет, который защищал обоз с патронами, гранатами и т. п. Т.к. мы его не смогли перетащить за ограду только побежит наш к обозу, так там и останется. Только удалось перетянуть 1 ящик патронов. После этого был убит пулеметчик и другой. Потом они появились на улицах и начали кричать "Сдавайтесь!", но пулеметом их тоже много было побито. Во время этого ранили в голову навылет военкома Наумчика, который тотчас и упал. Сделали ему перевязку и отнесли в избушку, бывшую здесь в ограде. После этого с нашей стороны послышались крики "Сдаемся" и стали подымать белый флаг, но они ни на что не смотрели и стреляли. После этого мы вынуждены были залезть в избушку, были раненые и убитые, всего у нас осталось человек 35. После этого мы начали бросать винтовки в двери по приказанию комбата. Когда мы были в избушке, то очнулся Наумчик и просил нас, чтобы мы не сдавали оружие, но было поздно. Бандиты уже кричали нам: "Выходите". Первым вышел фельдшер Зейдель. Его сейчас же убили. Потом они начали кричать: "Выходите". Но мы не выходили. Тогда они открыли стрельбу по избушке, и мы должны были выйти. Выходивших товарищей сейчас же расстреливали. Это и я видел, как мой брат лежал на мне. После этого они дали по нам залп и несколько красноармейцев упало. Тогда бандиты бросились и начали раздевать убитых. Я же видя, что дело плохо, бросился бежать. Когда я бежал, то видел живыми Шпаковского, Иванюшина и др. тов., стоявших с руками, поднятыми кверху. Убежал я за церковь, и увидел, что за мной бежало еще 3 красноармейцев и бандиты по нам стреляли&hеllір;" У бою зазимці знищили майже весь склад озброєного до зубів експедиційного загону 165 батальйону, що прибув "втихомирювати" село, 106 із 108 осіб. Врятувалися тільки двоє червоноармійців брати Ілля та Федір Кожанови. Ілля кинувся втікати під градом куль, пере­скочив через затоку і сховався в лозі, а далі залитими лугами пробрався до Пухівки. Там стояв якийсь червоний кавалерійський дивізіон. Його бійці чули звуки бою в Зазим'ї, але не захотіли йти на допомогу. Федір отримав поранення, прикинувся вбитим, і його вкинули селяни в яму, разом з іншими тілами червоних, уночі вибрався і наступного дня опинився в Броварах. Це погано закінчилося для селян, адже обидва дали свідчення чекістам про перебіг повстання і головне учасників. Наступні декілька днів минули в запеклих боях між червоними й зазимцями. На Зазим'я наступали частини регулярної 58 дивізії під командуванням Княжніна. З броварської залізничної станції село обстрілювали з далекобійних гармат. Робили спроби висадити десант із боку Десни. Червона кавалерія прорвала оборону зазимців із боку Погребів 8 травня. Більшість селян, аби уникнути розправи, втекла в задеснянські села та ліси. Червоні вчинили над Зазим'ям жорстоку розправу спалили практично все село. Після придушення повстання в село приїхали чекісти з Остра й Чернігова, допитували селян. Більшість із них заперечувала участь у повстанні, давала свідчення так, щоб не виказати односельців. 30 липня 1920 року уповноважений Остерського політбюро Гончар допитав 64-річну Феодосію Стрельченко, син якої Іван брав участь у повстанні й був убитий: "Не пам'ятаю, якого числа, як було повстання, мій син Іван з'явився додому й казав, що його виганяють селяни піти проти червоно­армійців. Я сину казала: "Не ходи нікуди", він не чув моїх порад, кажучи, що його силою заставляють, але хто заставляв його, я не знаю&hеllір; Син мій Іван після ліквідації повстання поступив добровольцем у червону армію, де його, за чутками, розстріляли". Нічого не сказав про учасників повстання й 67-річний Омелян Рижий, батько одного з керівників повстання: "Мій син Олександр був секретарем, і що він робив, як старик узагалі нічого не знаю, хто до нього заходив, запам'ятати не міг. Знаю тільки, що мій син пішов уже після повстання, чому він пішов, не знаю, і куди заховався теж не знаю. Жінка його Агафія в теперішній час живе у свого батька у &hеllір; Мироновського, так як мій дім згорів, а в її батька залишився". Однак Гончару вдалося розколоти чоботаря, 61-річного Григорія Верозуба. Той довго вагався, побоюючись помсти односельців, але зрештою назвав імена понад 50 осіб. Гончар рекомендував своєму керівництву провести арешти й доправити заарештованих в Остер для подальшого слідства: "Рассмотрев весь собранный на месте в с. Зазимье обвинительный материал о гибели отряда губчека 165 батал., нашел следующее: как видно из дела, что из участников восстания находится 30 человек дома, 9 человек мобилизованы, 10 скрывается, из них Леонтий Загура находится под укрытием семейства, 2 челов. в других селах на жительстве и Иван Якуша заключен под стражу при милиции. Илья Власов, Колпак-Загура содержатся в тюрьме. В силу того, что, как мною установлено на месте в с. Зазимье, скрывающихся трудно разыскать, а кои находятся дома, необходимо их арестовать, предварительно допросить и направить вместе с делом в Черниговскую губчека". Невідомо, як зазимці дізналися про зраду Верозуба, але в ніч на 6 вересня 1920-го його вбили у своїй хаті пострілом через вікно. Вступив добровольцем у червону армію, де його, за чутками, розстріляли Водночас червоноармійці Федір й Ілля Кожанови випадково впізнали в Чернігові зазимця, 24-річного Петра Калениченка, який після повстання вступив на службу в той-таки 165 батальйон. Під час допиту в Чернігівській губернській надзвичайній комісії він назвав імена багатьох повстанців. Після цього чекісти провели арешти в Зазим'ї, ув'язнили десятки чоловіків. 28 жовтня 1920-го колегія Чернігівської губчека розглянула справу на 22 учасників Зазимського повстання: 11 найактивніших засудили до розстрілу, шістьох менш активних, але участь яких вважалася доведеною, до п'яти років концтаборів, решту звільнили через недоведеність звинувачень. Постанова колегії Чернігівської губчека, набрана на друкарській машинці, містила примітку рукою: "К розыску остальных участников принять самые решительные меры". 23 зазимців, які переховувалися, оголошено в розшук. Після повстання 1920-го село Зазим'я радянська влада вважала контрреволюційним. Репресії проти зазимців відбувалися й у наступні роки.

У шведському Варберзі археологи натрапили на шість затонулих кораблів. Судна знайшли поруч із давньою береговою лінією та старовинними укріпленнями гавані, передає Неrіtаgе Dаіly. Їх вік охоплює період від Середньовіччя до ХVІІ століття. Розкопки провели поблизу історичного ядра міста. Дослідження засвідчили, що ці кораблі різних типів і конструкцій. Найкраще збережене судно, відоме як Vаrbеrgsvrаkеn 2, датують 1530-ми роками. Його збудували з місцевого дуба за допомогою клінкерного методу, при якому дошки корпусу накладалися внахлест. У звіті зазначено, що на цьому кораблі видно ознаки бергхульту. Це спеціальна смуга на корпусі, що захищала його від пошкоджень. Також виявлені сліди дії вогню. Дослідники припускають, що судно або навмисно спалили, або воно загорілося до того, як пішло під воду. Ще один човен, Vаrbеrgsvrаkеn 5, походить із ХVІІ століття. Він мав подібну будову і, ймовірно, використовувався для перевезень між Варбергом і Ню-Варбергом. Інше знайдене судно, Vаrbеrgsvrаkеn 6, належить до типу карвел. Його побудували шляхом щільного укладання дощок без нахльосту. Це свідчить про вплив голландської школи суднобудування. У корабля добре зберігся кіль. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи могли знайшти затонулий корабель славетного капітана Клінкерна техніка була типовою для північної Європи. Її використовували ще з епохи вікінгів. Такий підхід дозволяв будувати гнучкі та витривалі корпуси, здатні витримувати сильні хвилі. Згодом поширилась карвельна конструкція. Вона відкрила можливість створення більших суден із жорсткішим корпусом. Уламки обох типів суден, включно з двома коггами ХІV століття, які ще досліджуються, дають змогу глибше зрозуміти еволюцію торгівлі в регіоні. Це також вказує на обмін технологіями між різними морськими культурами того часу. Розкопки організували за участі Музею Бохуслен, візуальної археології та культурної служби регіону Халланд. Отримані результати проливають світло не лише на морське минуле Швеції, а й на ширші економічні зв'язки вздовж північного узбережжя Європи. Давньоєгипетський корабель, знайдений на дні Нілу, підтвердив достовірність записів Геродота, зроблених 450 року до н. е. У праці "Історія" є опис та схема єгипетського вантажного судна під назвою "Баріс".

Постанову про ознаки куркульських господарств, до яких має застосовуватися Кодекс законів про працю, видали в СРСР 21 травня 1929 року. 6 вересня аналогічний документ ухвалили в Харкові столиці УСРР. До куркульських господарств зараховували ті, в яких господарі постійно використовували найману працю на полі, підприємствах або ж ручних промислах. Також ті, які мали власний млин, або ж маслобійню, круподерню, вовночесальню, шаповальню, сушарню для картоплі, плодів або городини, цегельню чи інші промислові установки, здавали в найм механічні сільськогосподарські машини, приміщення чи підприємства. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не штовхайтесь, будь ласка! Це вам не вісімнадцятий рік": як з'явилися радянські буржуї Якщо люди торгували, жили з лихварства, торговельного посередництва, були служителями культу та мали інші "нетрудові" прибутки то їхнє господарство теж вважалося куркульським. Однак для цього розмір доходів такого господарства мав становити по 300 руб. на одну особу, але не менш як 1,5 тис. руб. на господарство. Під такі ознаки можна було підігнати майже будь-якого селянина заможного чи бідного. У часи колективізації з їх допомогою визначатимуть та ліквідовуватимуть "куркулів" та "куркульські" господарства. 4 лютого 1930-го в секретній інструкції Президії ЦВК СРСР наказувалося виселити найбагатших куркулів і напівпоміщиків у віддалені місцевості, а інших куркулів розселити в межах району, в якому проживали, але за межами колгоспних господарств. Їхню землю передавали колгоспам. Чекісти розпочали операцію з розкуркулення у 29 округах УСРР 18 лютого 1930 року. Мали відібрати та передати державі найродючіші селянські господарства та "надлишкові" запаси продукції. Заможних селян, яких вважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури, убивали, відправляли до Сибіру чи виселяли з власної землі. До 10 березня каральні органи ОДПУ за допомогою партійного активу змогли виселити до 19,5 тис. господарств - близько 93 тис. осіб. Залучали до акції і місцевих жителів сіл, незаможних селян, розпалюючи ненависть всередині громади. Змушували дітей публічно зрікатися батьків-куркулів, обіцяючи не депортувати чи не виселяти.

У північній частині Марокко археологи натрапили на три древні некрополі, розташовані на півострові Танжер. Ці розкопки дозволили поглибити знання про поховальні звичаї, яким приблизно 4000 років, передає Аrkеоnеws. Роботи проводили під керівництвом доктора Хамзи Бенаттіа. Команда зосередила увагу на північно-західному узбережжі півострова, досліджуючи сліди людської активності, що охоплюють період від 3000 до 500 року до нашої ери. Найяскравішим відкриттям стали кам'яні цистові поховання. Це гробниці, видовбані в скелях і накриті великими кам'яними плитами. Одна з таких могил, датована радіовуглецевим методом приблизно 2000 роком до нашої ери, стала першою з науковим датуванням у північно-західній частині континенту. У навколишніх скельних укриттях археологи виявили гравіювання геометричних форм. Зустрічаються паралельні лінії, концентричні кола та інші символи. Їх призначення могло бути ритуальним або мати зв'язок з позначенням території. Неподалік стояли вертикальні камені. Дослідники припускають, що вони могли слугувати маркерами меж чи церемоніальних просторів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Археологи знайшли спостережну вежу римських легіонерів На стінах укриттів також зафіксували зображення людських фігур. Серед них є й орнамент з восьми дзеркальних трикутників, відомий як "бі-трикутники". Подібний мотив зустрічається на доісторичних пам'ятках Ібіци та часто асоціюється з жіночою символікою. Хамза Бенаттіа підкреслив, що нові знахідки свідчать про значно ширший культурний простір, ніж раніше припускали. Археологічний ландшафт виявився складнішим і вказує на зв'язки між доісторичними культурами Сахари, Піренейського півострова та північного заходу Африки. Розташування Танжерського півострова, де сходяться Атлантика та Середземне море, а також Європа й Африка, могло сприяти обмінам уже в часи пізнього неоліту. Це відкриття змінює уявлення про роль регіону в доісторії Західного Середземномор'я та змушує переосмислити значення Північної Африки в ранніх економічних і культурних процесах. У руїнах Саньсіндуї на південному заході Китаю археологи виявили золоту маску. Маску знайшли влітку, але лише зараз про неї стало відомо. Загалом на цьому місці виявили понад 500 артефактів.

Американський пілот Чарлз Ліндберг 20 травня 1927-го розпочав перший безпосадковий трансатлантичний переліт. Отримав "Ортігську премію" як перший льотчик, який перетнув Атлантичний океан із Нью-Йорка до Парижа без проміжної посадки - майже 5,8 тис. км. Цю подорож Чарльз Ліндберг вирішив здійснити в 25 років. Замовив у Сан-Дієго літак. 10 травня випробував його при перельоті із Сан-Дієго в Нью-Йорк. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бюро розслідувань очолив бібліотекар Політ Ліндберга відбувався на моноплані під назвою "Дух Сент-Луїса", вагою понад 2300 кг. Тривалість подорожі - 33,5 год. Маршрут пролягав так, щоб максимально летіти над сушею: Нью-Йорк - Ньюфаундленд - Ірландія - Англія - Париж. Люди, які зустрічали його в аеропорту, пів години носили пілота на руках. Деякі потай відламували шматки літака собі на сувеніри. Ставши світовою знаменитістю, Ліндберг здійснював польоти по США і Латинській Америці, популяризуючи авіацію. Першою жінкою в світі, що подолала звуковий бар'єр на літаку, стала американка Жаклін Кокран. Це сталося 18 травня 1953 року. Вона розігнала реактивний літак до швидкості 1043,79 км/год над озером Роджерс Драй у штаті Каліфорнія.

У прифронтовій Новопавлівці на Дніпропетровщині російські удари пошкодили дві історичні споруди. Постраждали Земська школа та Свято-Вознесенський собор. Обидва об'єкти мають архітектурну цінність, передає "Суспільне Дніпро". 3 травня по собору влучили дві керовані авіабомби. Будівля зазнала значних руйнувань. Обвалився дах, зруйновані перекриття та стіни. Уціліла лише одна ікона. За словами архітекторки Надії Лиштви, споруда зведена понад століття тому. Після встановлення радянської влади собор переобладнали під молокозавод. "Було повністю демонтовано бані, куполи. Розписи та все інше не зберіглося. Десь тільки на початку 2010 років приватний власник молокозаводу передав цю будівлю релігійній громаді", - розповіла Лиштва. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни знищили музей Нестора Махна у Гуляйполі: будівля вигоріла вщент Місцевий учитель історії Вадим Бондик пояснив, що собор зводили багато років поспіль. Його будували жителі двох сіл, розташованих по різні боки річки Солоної. Храм належав селу Підгородне. "Будували його не один десяток років", - зазначив історик. За словами Бондика, споруда частково встояла завдяки унікальній суміші, яку застосовували при її будівництві. Основу розчину складали вапно, пісок і курячі яйця. Такий склад забезпечив міцність У Дніпрі через масовану атаку БпЛА загинула дівчина, постраждали діти. У місті сталося кілька пожеж.

У турецькому Ізніку під час будівництва археологи натрапили на стародавні мозаїки, що, ймовірно, походять із часів раннього християнства. Знахідку оголосили напередодні візиту Папи Лева ХІV, передає Аrkеоnеws. Мозаїки були виявлені поблизу центру міста. На них зображені символи, зокрема корабель і олень. Археологи вважають, що вік артефактів може сягати періоду між І та ІV століттями нашої ери. Професор Мустафа Шахін пояснив, що ці зображення можуть бути богословськими знаками, пов'язаними з ранніми християнами. "Це може бути важливим візуальним свідченням перших поколінь віруючих", - сказав він. Знахідка збігається з очікуваним візитом Папи Лева ХІV до Ізніка. Поїздку називають виконанням побажання Папи Франциска. У Ватикані наголошують на символічному значенні міста. Саме тут у 325 році імператор Костянтин скликав Перший Нікейський собор. Цей Собор має виняткове значення для історії християнства. Саме там був сформований Нікейський Символ віри, який став основним викладом християнської доктрини. У 2025 році виповнюється 1700 років від часу проведення цієї події. Ізнік продовжує привертати увагу і поза релігійним контекстом. Поблизу місця розкопок розташована місцевість, яку пов'язують з іменем вигаданого героя - Максимом Децимом Меридієм із фільму "Гладіатор". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папа Римський офіційно вступив на посаду та згадав у промові Україну Знахідка мозаїк знову актуалізувала заклики визнати Ізнік об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. Аргументи ґрунтуються не лише на релігійному значенні, а й на загальнокультурній цінності міста. 29 квітня один із місцевих шукачів скарбів заявив, що, можливо, йому вдалося визначити первісне місце проведення Нікейського собору. Археологи продовжують вивчення. Ізнік залишається джерелом безцінних відомостей про раннє християнство. Мозаїки, знайдені в цьому місті, стають новим свідченням його ролі в релігійній і світовій історії. Археолог-аматор Вольфганг Херкт виявив скарб кельтських монет у землі Бранденбург на північному сході Німеччини. 41 золоту монету створили понад 2 тис. років тому. Це перший відомих кельтський золотий скарб у Бранденбурзі.

Джозеф Вейл обдурив італійського диктатора Беніто Муссоліні Він очолює список найвидатніших шахраїв, які промишляли у Сполучених Штатах Америки, Джозеф Вейл на прізвисько Жовтий Малюк. Він здійснив більше афер, ніж будь-хто інший у світовій історії. Варто сказати, досить оригінальних. Джозеф був шахрай за переконанням. Усе життя нічим іншим не займався. Коли Вейлу було десь під 100 років й він пересувався на колісному візочку, на запитання: "Якби ти зміг встати та вийти на вулицю, спробував би когось обдурити?" не вагаючись відповів: "Мрію про це, як голодний собака про мозкову кісточку". Вейл легко вживався в ролі власника казино, глави банку, з успіхом продавав безпритульних собак і еліксир від стьожкових червів. Проте ніколи не дурив бідняків. Його феноменальні здібності вирішили увічнити в кінематографі. Картина "Афера" (1973) Роя Гілла з Полом Ньюманом і Робертом Редфордом, що входить до десятки найкращих американських фільмів про аферистів, ґрунтується на біографії Вейла. Трохи пізніше вийшли у прокат ще дві кінострічки "Відчайдушні шахраї" (1988) Френка Оза і "Гральний дім" (1987) Девіда Мемета. У деяких аферах талант Вейла проявився особливо яскраво Народився Джозеф Вейл, найімовірніше, 1875 року в Чикаго. Його мати була француженка, батько німець. Чикаго тих часів мало славу гангстерського міста, і Джозеф уже підлітком став завсідником злочинних притонів. Він завжди носив із собою примірник газети Nеw Yоrk Jоurnаl, де друкували його улюблений комікс "Провулок Хогана і Жовтий Малюк". Із цим, імовірно, пов'язано його прізвисько. За іншою версією, воно виникло через його пристрасть до жовтих шовкових краваток і хусток Вейл був знаний чепурун. Працювати хлопчина почав в одному із салунів на околиці Чикаго. Робота не дуже йому подобалася, й досить швидко Джозеф став комівояжером продавав засіб від глистів власного виробництва. Цікаво, що його засіб взагалі не виводив паразитів, проте чудово допомагав від нежитю. Вейл рано одружився. До того ж із першою красунею всієї округи. Коли він прийшов із дівчиною додому, мати відвела його в куточок і тихо промовила: "Синку, вона для тебе занадто гарна. Такій дівчині чоловік потрібен багатий". "Я зароблю на все, що вона тільки побажає, ще й залишиться", заявив Джо. Так і зробив. Заради дружини він навіть намагався стати чесним. Одного разу під ім'ям Деніела О'Коннела Джозеф вирішив заробити, торгуючи католицькою енциклопедією. Вейл сказав священнику міста Флінт зі штату Мічиган, мовляв, Папа Римський Пій Х сподівається, що жителі Флінта придбають щонайменше 2 тис. примірників. Священник купив один комплект, і тоді Вейл, посилаючись на нього, встиг збути ще 80 книжок і заробити $1600. Однак згодом священник зрозумів, що це самозванець, і замовлення анулював. Тоді ж Вейл вирішив, що з відносною чесністю покінчено, й повернувся до напрацьованого влаштування липових боксерських боїв, а також до шахрайства на перегонах. Коли йому було трохи за 20, Вейл мав солідний вигляд, й це завжди допомагало йому. "Безкоштовна земля в Мічигані" під такою назвою він і колишній пароплавний шулер полковник Джим Портер організували чергову аферу. Вейл водив Портера містом Чикаго і представляв як ексцентричного мільйонера, який задарма роздає землю. Головне, про що Вейл нібито дбав, не дозволити полковникові безкоштовно роздати всі ділянки. Щоразу, коли його партнер дарував ділянки, придбані напередодні по долару за акр, Вейл благав щасливого одержувача нікому про це не говорити, інакше всі захочуть одержати землю задарма. Суть афери була в тому, що він радив щасливчику обов'язково зареєструвати своє придбання в Мічигані, в окружній адміністрації. Плата за реєстрацію раніше становила $2, але посаду реєстратора обіймав двоюрідний брат Портера. Він підвищив ціну до $30, половину залишав собі, а другу половину віддавав Портеру й Вейлу. Шахраї заробили майже $16 тис. Мрію про це, як голодний собака про мозкову кісточку Афера Вейла із собакою була цинічно проста. Джозеф із причепуреним песиком у медалях і на модному повідку заходив у дорогий бар. Випивав склянку й не поспішаючи розповідав барменові про песика, переможця всіляких виставок, перераховував усі його нагороди, розхвалював чистокровність, родовід. Потім залишав деяку суму за перебування песика в барі та йшов ненадовго до банку, куди із собаками вхід заборонено. Тоді заходив інший пан, який замовляв випити й теж спілкувався з барменом. Тут пан "випадково помічав" песика й вигукував, що вже багато років розшукує саме такого. Він пропонував бармену спочатку $50, потім $100 і нарешті $300. Бармен продавати чужого собаку відмовлявся. Тоді чоловік залишав як заставу $50 і свою візитівку з номером телефону: "Щойно ви домовитеся з господарем песика, ви негайно отримаєте решту 250 доларів". Після того як цей поціновувач собак ішов, одразу повертався господар. І тут виявлялося, що він збанкрутів. Бідний Рекс, йому доведеться розділити сумну долю господаря. Звісно, бармен одразу ж пропонував купити песика: "У мене Рексу буде добре, та й дружина все життя мріяла саме про такого". Зрештою, вони сходилися на сумі приблизно $250, і колишній господар песика йшов, важко зітхаючи. Проте за номером телефону, що був у візитівці, ніяких любителів рідкісної собачої породи не було. Таким чином, щодня продавали приблизно 10 собак. На шахраїв працював притулок бродячих тварин, де песиків відмивали, відгодовували, стригли, чепурили й обвішували медалями. До речі, другий учасник собачої афери Фред Бакмінстер до знайомства з Жовтим Малюком служив у поліції. Якось він вистежив та заарештував Вейла. Дорогою до відділку Вейл вручив Бакмінстеру $8 тис. свій "ранковий заробіток", і сказав, що той отримуватиме стільки ж, якщо погодиться працювати з ним. До поліції вони так і не дійшли. Якось напарники придумали й провернули махінацію, яка згодом надихнула Голлівуд на створення шедевра кінематографа. Вейл із Бакмінстером заради єдиної угоди організували фіктивний банк. У банку були клерки та відвідувачі, керівник і бухгалтери, секретарки й охоронці. Однак був нюанс: кожен був шахрай актор, запрошений для виконання конкретної ролі. "Банк" розміщувався на місці Національного торгового банку, який переїхав в іншу будівлю в місто Мансі штату Індіана. А цю будівлю шахраї орендували. От тільки багатий клієнт із Канади місцевих газет не читав і про зміну офісу банком нічого не знав. У довірчій бесіді Бакмінстер повідомив йому, що власник банку контролює нафтоносні ділянки й готовий продати їх за чверть реальної вартості за $500 тис. Але оплата тільки готівкою. Канадець примчав до Чикаго. На шахраїв працював притулок бродячих тварин, де песиків відмивали й відгодовували І коли розкішний лімузин, що зустрів мільйонера на вокзалі, привіз його в "банк", канадець нічого не запідозрив. Він придбав нафтоносних ділянок на $400 тис. Коли щасливий мільйонер поїхав на вокзал, Вейл одразу розрахувався з командою акторів і закрив "банк". Наступного дня приміщення спорожніло. Усі витрати з організації афери становили приблизно $50 тис. Вейл був шахрай із принципами, і головний із них: ніколи не обманювати чесних людей. У випадку з канадським бізнесменом він цих принципів дотримався. Адже угода, запропонована канадцеві, була, м'яко кажучи, шахрайською: ділянки за чверть ціни, оплата готівкою. Проте канадця це влаштовувало не тільки через низьку ціну ділянок, а й через можливість ухилення від податків. "Я ніколи не стану обдурювати чесних людей, казав Вейл, тільки негідників. Вони хочуть отримати щось в обмін на нічого, а я даю їм нічого в обмін на щось". В іншій афері Вейл видав себе за гірничого інженера на ім'я Поуп Єйтмен, який заробив чималий статок у Чилі. Статтю про Єйтмена з великим портретом надрукували в МсСlurе's Маgаzіnе під заголовком "100&thіnsр;000 доларів на рік". Один шахрай, власник друкарні, за певну винагороду передрукував відповідні сторінки журналу, підмінив портрет справжнього Єйтмена фотографією Вейла. Останній разом із Бакмінстером підшукували якогось багатія, що мав намір вкласти гроші в гірничу промисловість. Бакмінстер у розмові з багатієм згадував про цікаву статтю в журналі, який можна знайти в місцевій бібліотеці. До цього часу Вейл і Бакмінстер встигали викрасти з бібліотеки примірник журналу й підмінити його фальшивкою. Жертва йшла в бібліотеку, де знаходила статтю з фотографією Вейла. А після прочитання переконувалася, що в такого генія вкрай необхідно вкласти гроші. Витягнувши з простака все, що потрібно, шахраї повертали на місце справжній примірник журналу й залишали місто. Незважаючи на шарм і красномовство, Вейла часто заарештовували. Щоправда, зазвичай він уникав ув'язнення, або підкуповуючи суддів, або ставлячи свою жертву в таке становище, що вона була б змушена зізнатися в участі в явному шахрайстві. 1925-го у Джозефа накопичився майже мільйон доларів у вигляді рухомого та нерухомого майна. На своє 50-річчя, дивлячись на доньку, що підростала, він вирішив стати чесним бізнесменом. Для цієї мети Вейл купив шестиповерховий готель "Мартінік" у колоніальному стилі. Усе було оформлено з витонченим смаком, включно з підпільним баром, тоді як у штаті діяв сухий закон. На якийсь час готель став одним із наймодніших місць міста, де влаштовували вечірки впливові політики, богема, й були там найкращі танцівниці кабаре. Однак, як згодом напише сам Вейл: "Усі шахраї прогорають саме на тому, що намагаються зайнятися чесним бізнесом". Якось і самому Вейлу довелося стати жертвою обману. Перебуваючи на трансатлантичному лайнері, він закохався в чарівну графиню і про свої афери забув. Аж ось судно підійшло до берега і графиня зізналася, що має терміново знайти $10 тис. для покриття карткових боргів батька-алкоголіка. Вейл дав їй гроші, а вона залишила в заставу до наступної зустрічі, призначеної за кілька годин, перли. Графиня так і не з'явилася, а перли виявилися фальшивими. Вейл мужньо переніс обман, сказавши про зниклу кохану: "А ми могли би працювати разом!" Джозеф Вейл обдурив навіть італійського диктатора Беніто Муссоліні. Шахрай приїхав у Італію під виглядом офіційної особи, інженера шахтної промисловості, і продав великому Дуче права на розроблення багатих шахт у Колорадо. Чистий дохід Вейла в цій операції становив $2 млн, притому з особистих грошей Муссоліні. Багато разів Вейл публічно оголошував, що кидає шахрайство. 1948-го разом із чиказьким журналістом Бренноном написав мемуари, в яких оголосив, що відтепер вестиме чесне життя. Його вистачило ненадовго: він одразу ж продав Бреннону ексклюзивні права на екранізацію своєї біографії, а потім іще раз продав ті самі права голлівудській студії. Почався розгляд, фільм так і не вийшов, але подвійний гонорар залишився у Вейла. Гроші потрібні мені були зовсім не заради грошей Одна з останніх витівок Вейла полягала в тому, щоб проголосити на маленькому острівці посеред озера Мічиган незалежну республіку. У журнальному інтерв'ю він повідомив лавреату Нобелівської премії з літератури Солу Беллоу, що має намір після цього претендувати на допомогу, яку США надають зарубіжним державам у рамках відповідної програми. Багато хто з письменників і сценаристів, які за основу своїх творів узяли його класичні афери, не згадували, чиї саме ті були, тож великих грошей Вейл із цього не отримав. А ті вісім мільйонів, які, згідно з найскромнішими підрахунками, він заробив за свою шахрайську кар'єру, розчинилися як дим. Наприкінці життя він заявляв, що твердо вирішив жити до 100 років. До старості Жовтого Малюка стали переслідувати невдачі. Він був занадто знаменитий, і варто було йому лише з'явитися в якомусь містечку, як одразу ж слідував профілактичний арешт. Чепурун Джозеф Вейл, який витрачав мільйони на красунь і скакових коней, купував готелі й особняки, перетворився на убогого, брудного старого, який доживав віку у притулку для бідних. У своїй біографії Вейл зізнавався: "Гроші потрібні мені були зовсім не заради грошей, як багатьом багатіям, а виключно заради задоволення, яке можна за них купити. Тепер я стара людина, і що мені приносить задоволення і справді приваблює це прогулянки із собакою і розмови з донькою. Тож той факт, що мої мільйони залишилися в минулому, мене зовсім не засмучує". Вейл помер 26 лютого 1976-го у тверезому розумі й бадьорий духом. Був похований на південній околиці Чикаго. Можливо, справді дожив до 100 років, адже він казав усім, що народився 1875-го, проте різні документи свідчать, що дата його народження 1877-й. До самого кінця Вейл не міг утриматися від шахрайства.

19 травня 1994-го від раку лімфатичних вузлів померла Жаклін Кеннеді. Їй було 64 роки. Жінка відома всьому світу як перша леді США з 1961 по 1963 роки. Одна з найпопулярніших жінок свого часу, законодавиця мод і краси в Америці і Європі, героїня світської хроніки. Її називають просто "Джекі". Жаклін Бувьє народилась 28 липня 1929 року в передмісті Нью-Йорка Саутгемптоні в родині ірландки і француза. Батько був біржовим маклером. З дитинства дівчинка гарно їздить верхи і це захоплення матиме все життя. Студенткою останнього курсу нью-йоркського коледжу їде на два роки до Парижа, у Сорбонні удосконалює французьку мову й вивчає культуру та мистецтво Європи. Пізніше в США переходить в університет Джорджа Вашингтона, де отримує диплом бакалавра мистецтв. Працює репортером в газеті. 1952-го на обіді в друзів знайомиться із сенатором і мільйонером Джоном Кеннеді. За рік оголошують про заручини. Побралися 12 вересня 1953-го. Джон на 12 років старший за неї. Він не був прихильником шлюбу, але холостяцький стан шкодив його політичній кар'єрі. Тому вирішив одружитися. Жаклін знала про його репутацію ловеласа. І здогадувалася, чого можна чекати від чоловіка у шлюбі. "Не думаю, що є багато чоловіків, вірних дружинам", - казала вона до весілля подрузі. Мати запевняла, що заміж треба виходити за великі гроші. Вона й сама покинула брокера - батька Жаклін - заради мільйонера. Ідеальний тип чоловіка для Жаклін: значно старший за дружину, у нього є стиль, гроші, становище в суспільстві, він уміє спокушати жінок. У характері має щось авантюрне, що приємно лоскоче нерви. Подружня вірність до цих чеснот не входила. Ось чому Джон Кеннеді підійшов їй. Як і вона йому - елегантна, розумна, добре освічена, фотогенічна дівчина зі світським лоском. Після весілля рейтинг Джона Кеннеді поповз угору, любовних походеньок він не закинув. Якось покоївка знайшла в його ліжку чорні шовкові труси й віддала їх Джекі - вирішила, що то її. Жаклін дочекалася чоловіка і віддала йому знахідку: "Це не мій розмір. Поверни їх господині", - сказала. Кеннеді й не думав ховатися. Урешті-решт Джекі почала подумувати про розлучення: вона не кохала чоловіка, але його зради її принижували. "Ти маєш лишитися із Джоном, - сказав їй свекор. - Ти - ідеальна дружина політика", - і вручив їй мільйон доларів. Жаклін гроші взяла, але вирішила помститися. У Голлівуді вона дозволила себе спокусити кінозірці - Вільямові Голдену. Зустрічалася з ним в тому ж готелі, де її зраджував чоловік із кінозіркою Мерилін Монро. Після повернення в Білий дім завагітніла. "Це не моя дитина", - заявив Джон і продовжив розважатися. Коли катався на яхті із вродливими жінками, Джекі госпіталізували. Вона народила мертву дівчинку. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Краса та грація найяскравішої жінки ХХ століття у неймовірних фотографіях "Негайно повертайся додому, - наполегливо радили Кеннеді приятелі. - Якщо ти збираєшся балотуватися у президенти, маєш бути із дружиною. Інакше всі жінки Америки проголосують проти тебе". "Я залишуся з ним, але не збираюся бути вірною", - проговорилася Жаклін подрузі. У той час на неї звернув увагу власник танкерного флоту, і неабиякий любитель жінок, грек Аристотель Онасіс. Джекі, яку називали найелегантнішою дамою світу, вразила його. Він захотів відібрати її в Кеннеді, сім'ю якого ненавидів. Вважав, що цей клан хоче його знищити і постійно боровся з ним за владу і гроші. А відтепер і за Жаклін. Спершу заприятелював із її сестрою Лі. Згодом через неї запросив на свою яхту дружину Кеннеді. І вона погодилася - на зло чоловікові, який вкотре втік розважатися. Усі розкоші світу були на яхті мільйонера: вісім сортів чорної ікри, вина, сири, два перукарі з Парижа та три шеф-повари. Онасіс мало не носив Жаклін на руках. "Варто було побачити її обличчя зранку, щоб зрозуміти, що між ними відбувалося вночі", - розказував один із гостей. За місяць, 22 листопада 1963-го року, Джона Кеннеді застрелили в Далласі на очах у дружини - вони їхали разом в автомобілі. Куля вцілила в шию і голову президента. Його кров і мізки заляпали всю автівку. Зокрема й рожевий костюм від Шанель, що був на Жаклін. Перша леді пішла за чоловіком в операційну. Її намагалися не впустити. "У нього стріляли на моїх очах, я вся в його крові. Що може бути гірше? Я хочу бути з ним, коли він помре", - заявила й відмовилася від заспокійливого. У тому ж заляпаному кров'ю й мізками костюмі вона стояла поруч із Ліндоном Джонсоном, коли той у літаку складав присягу на президенство. Витримка й гідність Джекі вразили американців, вона стала національною святинею. За п'ять років світ шокувала звістка: Джекі вийшла за Онасіса. Преса майоріла заголовками: "Вийшла за незаповнений чек", "Джон Кеннеді вмер удруге". Ніхто не знав, що тривалий час вона з Онасісом, який мав славу найбагатшого чоловіка світу, були таємними коханцями. "Він хотів її отримати і знав, як це зробити, - ця жінка любить гроші", - згадував приятель грека. Їй було 38, йому 68, хоча казав, що 62. Офіційно шлюб тривав шість років, але фактично розвалився за кілька тижнів. Жаклін не сиділа біля чоловіка, не панькалася з ним. Натомість тринькала його гроші. Могла забігти у крамницю й за 10 хв. лишити $100 тис. Якось на вечірці пес зіпсував соболине манто її сестри Лі. "Завтра ми купимо інше, а рахунок пошлемо Арі", - так називала Онасіса. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 перших леді, які стали найвідомішими в історії За перший рік заміжжя вона витратила $20 млн. Аристотель вирішує розлучитися. Наймає приватного детектива, щоб звинуватити Джекі в зраді. Але несподівано в авіакатастрофі гине його 25-річний син. Тільки-но вимкнули апарат штучного дихання, як Жаклін підійшла до нареченої небіжчика. "Він хоче зі мною розлучитися, - заговорила про Онасіса. - Не знаєте, скільки дасть відкупного?" Та мало не впала: "У таку хвилину для родини ви хочете говорити про гроші?" Аристотель сумував за сином і слабшав із кожним днем. Коли він помер, Жаклін пробула біля труни 7 хв. За його спадок вона гризлася. За грецькими законами, донька Христина була головною спадкоємицею. Вона віддала вдові $26 млн і антикваріат. За 20 років він приніс їй $35 млн прибутку на аукціоні Сотбіс. "Я думала дати менше, але мені набридло сперечатися з нею, - казала Христина. - Не можу на неї дивитися, я ненавиджу її". Джекі після того, як вдруге овдовіла, стала редактором журналу за платнею $200 на тиждень. До кінця життя її близьким другом був Моріс Темплсмен - промисловець і торговець діамантами. * Перша леді США відома тим, що здійснила реконструкцію Білого Дому. * Мала трьох дітей від Джона Кенеді. 1957-го народила доньку Керолайн. 1960-го з'явився на світ син Джон - 1999-го він загинув в авіакатастрофі. 1963-го народивя син Патрік - прожив три дні. * Жаклін Кеннеді увійшла в історію як еталон краси і втілення елегантності. Стиль першої леді сміливо можна назвати поєднанням жіночності і шику. Джекі була і залишається яскравим взірцем для наслідування жінкам зі всього світу. Вона не любила своє обличчя, а саме великі вилиці і широко посаджені очі. Тому вона носила великі сонцезахисні окуляри. У свій час ця знахідка дуже сподобалася жінкам. Костюми-двійки, туфлі з вузькими мисом, топи з рукавами в три чверті - всі ці речі були введені в моду першою леді. * Собачка Стрілка із СРСР, що першою із собак побувала в космосі, народила цуценя Пушинку. Її Микита Хрущов подарував Жаклін і донці Керолайн. * За фотографію голої Жаклін Онассіс знаменитий папарацці Рон Галелла отримав $1 200 000. У 1970 році під видом садівника-мексиканця, начепивши сомбреро і вуса і заховавши камеру в тачку з дерном, Галелла пробрався на острів, що ретельно охоронявся, - приватну власність Онассіса і зробив знімок Жаклін топлес. Того ж року фотографії голої Жаклін Кенеді Онассіс були опубліковані в порнографічному американському журналі Нustlеr, що принесло йому справжній успіх.