Gazeta.ua

Я в житті так не тремтів, як того вересневого ранку. Позаду півторамісячне перебування в навчальному центрі. А тепер перший день у районі бойових дій. Липкий страх пронизує з голови до п'ят. Голова відмовляється мислити, а язик рухатися. Скількимога намагаюся сконцентруватися на словах досвідченого побратима, якого поставили мене опікати. Він говорить про командира на позивний "Фенікс". &еnsр;Має чудовий професійний вишкіл. Грамотний офіцер, поміркований. Водночас суворий, але справедливий. Мати Василева! Суворий. З таким "видатним" воїном, як я, він точно не панькатиметься. Але все виявляється не так страшно. За якийсь час отримую завдання, координатором якого буде "Фенікс". Знайомлюся ближче з молодим привітним чоловіком. Другий у 59-й бригаді заступник командира. У розмові він тверезо оцінює свої можливості. Каже, що до будь-якої посади можна дорости, тільки будучи на ній. Підкреслює цінність людського життя. Тільки за звільнення всіх окупованих територій. Проте виключно за допомогою дипломатії. Інакше втрати особового складу ЗСУ будуть непомірні. Не пропускає жодного матчу футбольної збірної України. Я не став згадувати провал на Євро-2024 і невиразну гру команди в осінній частині Ліги націй. Сказав собі, що привітаю Другого, якщо наші пройдуть Бельгію. Шкода, але не цього разу.

&еnsр;Берлусконі? почувши ззаду голос Сергійовича, згортаю відкрите вікно на ноуті. Не хочеться пояснювати, що шукав світлину путінського посіпаки, бо веду телеграм-канал про "Мілан" клуб, який покійний уже негідник відродив і зробив знаковим для тисяч людей мого віку. На щастя, Сергійович і не ставить додаткових запитань. Хоча до спорту номер один небайдужий. Уродженець Сімферополя, він займався у спеціалізованій футбольній школі. Ганяти м'яч дуже любить. І суворо дотримується самодисципліни. Ніякого пива, коли пролунав фінальний свисток. Тож приказка "Люблю футбол за те, що після футболу" не для нього. Ми шанобливо звертаємося одне до одного по-батькові. Трохи ніяково чути компліменти від максимально чесного Сергійовича. Бо на відміну від нього я не був у війську з першого дня повномасштабки, не перебував у ворожому оточенні на Антонівському мосту, коли вибратися нашим бійцям вдалося за­вдяки героїчним діям танкістів 59-ї. Тож не маю права розповідати про цю війну. Тільки слухати. Але Сергійович поки що публічно ділитися не готовий. Каже, що ми обов'язково житимемо й за 10 років він сяде під мій диктофон. А перший тост у нас буде "нульовий". Саме з нього завжди починають Сергійович і солдати ЗСУ. Згадують тих, хто віддав життя за Україну. А поки що Сергійович наполегливо кличе мене пограти у футбол. Навіть зна­йшов для цього ідеальне поле. Я знаю, що неодмінно вийду на нього. І зроблю все, щоб не зганьбитися.

&еnsр;Хотіла б зустрітися з Януковичем. Давно його не бачила, каже Яна Клочкова. Тепер мені соромно за свою байдужу реакцію на ці слова. Зметикував тільки, що репліка дала нам заголовок. Виправдовувати себе тим, що на вулиці березень 2007-го і до трагічних подій на Майдані-2 ще сім років? Таке собі, бо був Майдан-1. Обійшовся без кровопролиття, але моральне обличчя висуванця від влади й подальші дії його прибічників у Сіверськодонецьку щонайменше мали викликати незадоволену гримасу на моєму обличчі. Логіка Клочкової зрозуміла. Вона ­тодішня депутатка Партії регіонів. ­2004-го тодішній прем'єр очолював Національний олімпійський комітет і розщедрився на чималі премії переможцям Ігор, які відбувалися в Афінах. Уродженка Сімферополя у столиці Греції фінішувала першою двічі. 2014-го вона чкурне до рідного Криму й жодного разу не висловиться про російське вторгнення в Україну. А я викину спільне фото з чемпіонкою і принципово не вживатиму рекламованої Клочковою води "Бонаква". Три тижні тому в мене було інше інтерв'ю. Він не тріумфатор спортивних змагань. На його честь не здіймався прапор України. І державу не прославляв, як Яна. Він її зберігає, очолюючи найрезультативніший підрозділ БПЛА у 59-й бригаді. І не любить, коли його за це вихваляють, каже, що всі роблять спільну справу. Його позивний "Бонаква". Замовляючи обід, я попросив сьогодні воду саме цієї марки. Бо тепер вона в мене асоціюватиметься з великим воїном, а не Золотою Рибкою.

Американський футбол найпопулярніший вид спорту у США. За фінальним матчем, який у народі називають супербоулом, стежить уся країна. 30 секунд реклами під час трансляції коштують $8 млн. На гру прийшла співачка Тейлор Свіфт, адже в ній брав участь її бойфренд. Уболівальники команди-суперниці зустріли її появу свистом, а президент Трамп виклав цей момент у своєму профілі в соціальній мережі Свіфт на виборах голосувала за Камалу Гарріс. Співачка не святкувала перемоги ні у виборах, ні в супербоулі команда її коханого Тревора Кейсі з Канзасу поступилася Філадельфії. Мені достатньо знати результат і подібні навколоматчеві подробиці. Адже для спортивних тонкощів, усіх цих квотербеків із тачдаунами, є Іван колега. Він безмежно залюблений у цей вид спорту, а на додачу ще й бейсболом цікавиться. Мені малозрозумілий такий підхід. Та тішуся, що хтось не просто може ввести в курс справи, а і кваліфіковано написати. Єдине, чого уникаю, подробиць в особистих бесідах. Бо довго не можу робити зацікавлений вигляд. Значно простіше розмовляти про футбольний "Дніпро" його пріоритет у "нормальному" футболі. І це теж дивно, бо Іван корінний киянин. На початку січня ми, нинішні військово­службовці, зустрілися в одному з при­фронтових містечок. Про супербоул не говорили. Про "Дніпро" теж. Були важливіші теми, бо йому довелося пройти через пекло боїв і навіть вскочити в окоп ворога. І я радію, що бачу Івана живого та здорового. Принаймні фізично, бо ментально війна свіжості точно не додає. І ясна річ, змінює пріоритети. Настільки, що сезону він не дивився. Тільки огляд фіналу. "Магомса закрили круто" з цих слів я не зрозумів нічого. Зате усвідомив, що під час війни чіпати Івана не варто. Навіть із супербоулом. Вірю, що про нього він іще напише. Тільки для цього треба перемогти. Не Філадельфії нам усім.

Тарас новачок нашої армійської команди. Класний чоловік спокійний, ввічливий, правильних поглядів. Який іще може бути уродженець Тернополя? З'ясовуємо, що в нас є спільні приятелі. Але по ходу знайомства моє обличчя таки набуває набурмосеного вигляду. Це коли дізнаюся, що Тарас небайдужий до футболу, й уточнюю за кого він уболіває. &еnsр;За "Ювентус" з 1998-го, повідомляє. Це викликає певну повагу. Бо співрозмовник заздалегідь уточнив свій вік 34. Отже, з 8 років він уже залучений до лав прихильників найпопулярнішого клубу Італії. Не став дізнаватися, чи привела його до Старої Синьйори перемога команди Ліппі над підопічними Лобановського у чвертьфіналі 1998-го. Просто вислухав, що Тарас замовив футболку "Ювентуса", а дружина під час відвідин Турина привезла йому браслет з емблемою "б'янко-неро". А ще він непогано знає футбольну історію. Апріорі не міг дивитися Євро-1988. Проте чудово обізнаний із перипетіями того турніру, який для мене був перший свідомий, і зовсім не дивується, що я за "Мілан". &еnsр;Ну, краще за "Ювентус", ніж за "Інтер", промовляючи ці слова, заспокоюю сам себе. І одразу настрій падає. Тарас просить уточнити, як зіграли команди між собою останній матч. Відбувся в Турині чотири дні тому, а він перебував у такій точці, де подивитися поєдинок неможливо. &еnsр;"Ювентус" переміг 2:0, зітхаю, воліючи не розвивати теми, бо в другому таймі за "Мілан" мені було соромно. З часу тієї розмови минув місяць. Команди провалили останній тур Ліги чемпіонів і могли зустрітися вже в першій стадії плейоф. Проте жереб розпорядився інакше. І реванш за поразку "Мілан" може взяти хіба в гіпотетичному фінальному матчі Кубка Італії. Та його заплановано тільки на травень. А мені хочеться швидше. Тому наполегливо кличу Тараса пограти у футбол. Він стане найпринциповішим суперником.

Так, позавчора тут був Ярик Ракицький, каже чергова спортшколи одного з містечок на Дніпропетровщині. Вперше з часів початку війни. Навіть не впізнала його. Схуд, шапку натягнув майже на очі. Жалкую, що не перетнулися. Того дня мав армійське завдання їздив з оператором до саперів 59-ї бригади. Висвітлювали їхню роботу. Водій розповів, що намотує 200250 кілометрів, перш ніж розвезе всіх хлопців по позиціях. І потім найбільше, чого бажає, аби всіх забрати й доставити назад розбитими шляхами Донеччини. Тієї самої Донеччини, де Ракицький провів значну частину свого життя. Підлітком він поїхав до академії "Шахтаря". Талант центрального захисника був очевидно помітний. І вже в 20 років він став грати в основі клубу. Замінив Дмитра Чигринського, якого продали до "Барселони" за 25 мільйонів доларів. Власник "Шахтаря" Ахметов знав, що реінвестувати ці кошти у придбання нового оборонця не варто. Бо клуб цілком міг покластися на свого вихованця. Одночасно Ракицький дебютував у збірній. Там була своя історія. Він не співав національного гімну. Навіть коли почалася перша фаза російсько-української війни, яку в нас недолуго називали АТО. Бовкнув, що це заважає зосередитися на грі. У глибині душі не вважав Росію ворогом. Тому 2018-го подався до пітерського "Зеніта" головної команди тероросії, створеної "кооперативом "Озеро". Після 24 лютого 2022 року він зрозумів усе. Повернувся до України, "щоб бути зі своїм народом і не мати нічого спільного з Російською Федерацією, яка тисячами вбиває українців і нищить наші міста". Хоча інтерв'ю все одно воліє не давати. Тому мені навряд чи вдалося б його розговорити. Навіть якби зустрілися. Але не під диктофон розповів би великому мовчуну про героїчну роботу наших саперів. І не тільки їхню.

Останній вікенд перед Різдвом. Він казковий. Бо дістався Львова і проводжу вечір у її компанії. Хоча важко відігнати думки про робоче завдання тижневої давності. Бурдюг у одному із сіл Донеччини. Там розташовуються бійці батальйону "Шквал" одного з найбільш бойовитих у 59-й бригаді. Сплять у мішках просто на землі. Сама "позиція" нагадує курник місця мало, людей багато. Гаразд, досить у це заглиблюватися. Врешті, відпустка коротка чотири дні. Треба зосередитися на тому, що тут і зараз. І сказати їй, що в армії втратив інтерес до спорту. Є речі важливіші. Залишу собі тільки "Мілан" і теніс. Але все одно даю ствердну відповідь на запитання, чи дивитимуся бій Усик Ф'юрі. Совість не дозволить пропустити подію такого масштабу. Приносять суші. Я дещо психую і замовляю пів літра морквяного фрешу. В армії годують непогано, але такого не дають. Можна відвести душу. Нам комфортно. Говоримо про все і ні про що. І тут у мене дзеленчить телефон. Дивлюся на екран і німію від напису: "Командир". Ні, я отримав добро на поїздку. Але не взяв із собою ноутбук. І якщо зараз буде текстове завдання пропав. Тремтячими руками беру слухавку. Вона каже, що вираз обличчя в мене як у СЗЧшника. Мені щастить. Командир ставить завдання зовсім іншого порядку. Його донька в Лондоні. Там допомагає українцям, має зустріч із Борисом Джонсоном. А сьогодні ввечері хоче подивитися бій Усика і просить підказати, яким чином їй це зробити. Спільними зусиллями їй допомагаємо. За кілька годин дістаюся готелю. Хочеться спати їхав добу через усю країну. Але відставити сон бокс. Він не надто видовищний. Але навіть я розумію: Усик перемагає, бо чудово відпрацював тактично. Ф'юрі підготувався, та все одно втратив свій шанс. Після бою приходить повідомлення з Лондона: "Слава Україні! Ми переможемо".

Нарада закінчується. Командир дивиться в записник. Обводить усіх поглядом і зупиняє його на мені. Усередині все холоне: що не так зробив? Але подальші слова керівника розвіюють страх. Просто чергове завдання. Досі розповідали про бійців живих, героїчних, сповнених оптимізму. А тут треба знайти вдову й поспілкуватися з нею вислухати, поспівчувати й викласти розмову на нашу медіаплатформу. Нічого складного. Настрій підіймається. Настільки, що, коли командир під час розставання запитує, коли я врешті одружуся, намагаюся жартувати. &еnsр;Що я вам поганого зробив? Жінка це лише тягар для чоловіка, обмеження його свободи й постійні сумніви: чи любить по-справжньому, чи просто вдає? А потім я говорив із нею. Ні, не вдовою дружиною полеглого. Саме так себе називають ті, в кого терроросія відібрала коханих. Вона розповідає про останні дні свого чоловіка. Він повернувся з відпустки й одразу пішов на позицію. Звідти його забирали вже важко пораненого. Коли їй повідомили просто посеред вулиці, перехожим довелося приводити до тями. Вона щодуху мчала до лікарні імені Мечникова. Досвідчений лікар миттєво виклав усю жорстоку правду, й тільки інтерн намагався заспокоїти. Вона дивилася на чоловіка, в якому ледь жевріло життя, і вірила: він її чує, бо ледь ворушив рукою та ногою. Вона переривається і перепрошує. Потрібна пауза, бо спогади, як спис, пронизують молоду жінку наскрізь. Я ледь чутно кажу, що розумію. І не уточнюю, що пауза потрібна не тільки їй, а й мені. Хоча це не я ходив на цвинтар щодня упродовж перших шести місяців після загибелі воїна. І не я роблю це тепер двічі на тиждень. І не в мене залишилося двоє маленьких синів. Просте завдання виявилося найскладнішим інтерв'ю в моїй практиці. Тепер я знаю, що є жінки, які по-справжньому люблять і нічого не вдають.