Gazeta.ua

Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і "бачив": тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак. Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем. Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав'язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п'ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев'язали й ми дісталися евака. Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття. Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі. Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО. Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров'ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув'язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах. Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з'їзд проросійської партії "Славянское единство". На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З'їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із "поунсовлених" керівників харківських "слав'яноєдів" дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: "На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з'їзд закриваю". Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без "Беркута", ми їх добряче пом'яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно. Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись. Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув'язнений за бійку з "Беркутом", коли розвалювалася моя сім'я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають. Авторитети формують світогляд людини Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть. Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів. Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від "злих дядьків із ТЦК". Вибір завжди є. Сила не лише в м'язах, а й у свідомості. Був три роки ув'язнений за спротив системі в акції "Україна без Кучми". Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук'яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт. Перші дев'ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав "Кобзар". Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний. Українська мова багата, бо має слова "воля" і "свобода". Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом. Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: "Чому ти боїшся? " "Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове". Відповідаю: "Даю тобі надійного стрільця". Може сказати: "Не підходить". Тоді ходжу козирем: "Я йду з тобою". Ніби згоден, але зауважує: "Треба добрий тепловізор". Знаходжу. А він мені: "Позиція небезпечна". Кажу: "Ми натягнемо сітку від FРV". Аргументи вичерпуються і він згоден. Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому? Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: "А ти чого живий?" Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар'єр скінчився. Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути. Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій. Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував. Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому. Мова словесна кров нації. Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини. Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше. Планую життя не далі, ніж на три місяці. Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе. Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів. Великий поступ складається з малих кроків. Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати. Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини. Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров'ї три місяці. В Абхазії п'ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в "Айдар" ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир'я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п'ять років провоював. Як писав Лупиніс: "Життя триває, точиться війна". Людина це сума її виборів Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні. Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу. Влада має бути чесна й україноцентрична. Повертати в сім'ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: "Це порушення прав". Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди. Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками. Бог це наша совість і пам'ять. Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів. Сором не дає розлюднитися. Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший. Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні. Причина короткої національної пам'яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв. Зрада це спалення спільних мостів. Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах. Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: "О, все й так більш-менш добре", спиняємося в розвитку. ­Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?

Початок існування світу це не хаос, який набув якихось інших проявів, він походить із вищої істини про те, що все творить любов. Теорія Великого вибуху, яку тепер вважають поясненням створення світу, зовсім не заперечує творчого втручання Бога, навпаки потребує Його. Природні еволюції не суперечать божественному створенню, бо передбачають, що живі істоти розвиватимуться. Забудьте про необхідність справляти враження. Це безглуздо, бо цінність життя визначається не успіхом і не схваленням інших, а тим, що є всередині нас. Я вірю, що диявол існує. Мабуть, його найбільший успіх у наш час полягає в тому, що він вселив нам, ніби його не існує, ніби все впорядковується в суто людській площині. Не дивлюся телевізора. Таку обітницю я дав Діві Марії 15 липня 1990 року. Я вірю в Бога, але не в католицького Бога, Я вірю в Ісуса Христа, його втілення. Ми бачимо глобалізацію байдужості. Існує культура конфлікту, яка змушує нас думати лише про себе. Змушує нас жити в мильних бульбашках, які, хоч і милі, але несуттєві. Я бачу Церкву як польовий госпіталь після битви. Немає сенсу питати важкопораненого, який у нього рівень холестерину чи цукру. Треба лікувати його рани. Потім займемося рештою. Правда може бути життєво важлива, але без любові вона нестерпна. Сповідь очищає душу грішника, вона не допомагає жертві. Вся наша Церква потребує прощення. Де наше смирення? Гріх це рана, а не пляма. Її потрібно лікувати, зцілювати. Прощення недостатньо. Пекла немає, є зникнення грішних душ. Душі померлих у гріху не караються. Ті, що каються, отримують прощення від Бога і входять до рангу душ, які Його споглядають, а ті, що не каються і тому не можуть бути прощені, зникають. Коли ніхто не винен, винні всі Нелегко довірити себе Божому милосердю. Я знаю, що Він має особливу здатність забувати наші помилки. Бог забуває, а я ні. Коли ніхто не винен, винні всі. Кожен крок, кожне зусилля, кожне випробування, кожне падіння і кожне піднесення має сенс у Божому задумі спасіння, оскільки Він хоче життя, а не смерті, і радості, а не болю для Свого народу. Божа радість прощати. Боже буття це милосердя. Кожна людина не тільки має свободу і право говорити те, що вона думає, заради спільного блага вона зобов'язана це робити. Бог це світло, яке освітлює темряву, хоча й не розчиняє її, і іскра божественного світла є в кожному з нас. Політика є найважливішим видом громадської діяльності і має своє власне поле дії, яке не є полем дії релігії. Нагадування Ісуса закликає кожного з нас ніколи не зупинятися на поверхні речей, особливо коли перед нами людина. Ми покликані зазирнути далі, зосередитися на серці, щоб побачити, наскільки кожна людина здатна на щедрість. Скандал це говорити одне, а робити інше. Це подвійне життя. Господь відкупив усіх нас кров'ю Христа. Усіх нас, а не тільки католиків. Усіх! Боже милосердя не має меж, якщо ви йдете до нього зі щирим і розкаяним серцем. Для тих, хто не вірить у Бога, питання полягає в тому, щоб слухатися свого сумління. Інтернет, зокрема, пропонує величезні можливості для зустрічей і солідарності, це щось справді добре, дар Божий. Релігія без містики це філософія У наш час глибоких змін Церква покликана запропонувати свій унікальний внесок, роблячи видимими знаки Божої присутності та близькості. Важливо знайомитися з людьми, слухати, розширювати коло ідей. Світ перетинають дороги, які то зближуються, то розходяться, але головне, що вони ведуть до Добра. Люблю містиків. Містику вдається відірватися від дій, фактів, цілей і навіть від душпастирської місії. І він піднімається, доки не досягне сопричастя з блаженствами коротких миттєвостей, але які наповнюють ціле життя. Містики були фундаментальні для Церкви. Релігія без містики це філософія. Серед вразливих, якими Церква хоче опікуватися з особливою любов'ю та турботою, є ненароджені діти найбеззахисніші та найневинніші з-поміж нас. Сьогодні намагаються позбавити їх людської гідності й робити з ними все, що заманеться, забирають їхні життя та ухвалюють закони, які нікому не дозволять стати на заваді цьому. Та захист ненародженого життя тісно пов'язаний із захистом усіх інших прав людини. Він передбачає переконання, що людина завжди є священною і недоторканною в будь-якій ситуації і на кожному етапі розвитку. Людина є самоціллю і ніколи не є засобом вирішення інших проблем. Тільки-но це переконання зникає, зникають і міцні та довговічні підвалини для захисту прав людини, які завжди залежатимуть від швидкоплинних примх сильних світу цього. Одного лише розуму достатньо, щоб визнати непорушну цінність кожного окремого людського життя, але якщо поглянути на це питання з точки зору віри, то "кожне порушення особистої гідності людини волає до Бога про помсту і є злочином проти Творця людини. Плач новонароджених дітей це найпрекрасніша музика й найкраща проповідь, які ми чуємо. Бо це крик надії, що життя триває, рухається вперед, що любов плідна. Діти мають право зростати в сім'ї з батьком і матір'ю, які здатні створити сприятливе середовище для розвитку й емоційної зрілості дитини. Сьогодні шлюб і сім'я переживають кризу. Ми живемо в культурі тимчасового, в якій усе більше людей відмовляється від шлюбу як су­спільного зобов'язання. Революція в моралі та звичаях часто відбувалася під прапором свободи, але насправді вона принесла духовне й матеріальне спустошення незліченній кількості людей, особливо найбідніших і найвразливіших. Права людини порушують не лише тероризмом, репресіями чи вбивствами, а й несправедливими економічними структурами, які створюють величезну нерівність. Тоді, як доходи меншості зростають у геометричній прогресії, зростає і прірва, що відділяє більшість від добробуту, яким користуються ці щасливі одиниці. Цей дисбаланс результат ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансових спекуляцій. Отже, вони заперечують право держави, покликаної пильнувати за загальним благом, здійснювати будь-яку форму контролю. Так народжується нова тиранія, невидима й часто віртуальна, яка в односторонньому порядку й невблаганно нав'язує власні закони і правила. Шлюб без сварок трохи нудний Необов'язково вірити в Бога, щоб бути хорошою людиною. У певному сенсі традиційне уявлення про Бога застаріло. Можна бути духовним, але не релігійним. Необов'язково ходити до церкви й давати гроші для багатьох природа може бути церквою. Деякі з найкращих людей в історії не вірять у Бога, тоді як деякі з найгірших вчинків були зроблені в Його ім'я. Бог завжди є нашим шанувальником, Він найстійкіший із фанів. Воскресіння Христа це не подія минулого, воно містить життєву силу, яка пронизала цей світ. Там, де все здається мертвим, раптово з'являються ознаки воскресіння. Це непереборна сила. Часто здається, що Бога не існує: скрізь навколо нас ми бачимо постійну несправедливість, зло, байдужість і жорстокість. Але також правда, що серед темряви завжди виникає щось нове. Життя рано чи пізно проривається вперто й переможно. Щодня в нашому світі краса народжується заново. Цінності завжди з'являються знову під новими масками, і всі, хто проповідує Євангеліє, є інструментами цієї сили. Діалог це набагато більше, ніж передавання істини. Він виникає із задоволення від розмови та збагачує тих, хто виражає свою любов одне до одного за допомогою слів. Це збагачення, яке полягає не в предметах, а в особах, які діляться собою в діалозі. Між ідеями та реальністю є постійна напруженість. Реальності просто існують, тоді як ідеї розроблені. Між ними має бути постійний діалог, щоб ідеї не відірвалися від реальності. Небезпечно зупинятися лише в царстві слів, образів і риторики. Реальність є більшою за ідеї. Це вимагає відмови від різних засобів маскування реальності: ангельських форм чистота, диктатура релятивізму, порожня риторика, цілі, більш ідеальні, ніж реальні, ознаки неісторичного фундаменталізму, етичні системи, позбавлені доброти, інтелектуальний дискурс, позбавлений мудрості. Задоволення від їжі необхідне для того, щоб ви зберігали своє здоров'я, а задоволення від сексу для того, щоб любов була прекрасніша і зберігала людський рід. Багато хто з молодих людей мертвий зсередини, бо живе без надії. Інші ж витрачають своє життя на поверхові речі, думаючи, що живуть, а насправді всередині вони вже мертві. Такий спосіб життя це цифровий нарцисизм. Не можна вбивати в ім'я Бога. Це блюзнірство. Волію радше бачити Церкву покалічену, поранену і брудну, бо вийшла на вулиці, ніж Церкву хвору через закритість і зручності, через зацикленість на власній безпеці. Коли відвідую в'язниці, то думаю: чому вони, а не я? Їхнє падіння могло бути моїм. Я не почуваюся кращим за них. Щоб піти за Ісусом, треба мати трохи відваги, треба наважитися поміняти диван на пару черевиків, що допоможуть ходити шляхами, які вам ніколи не снилися. Час, у якому живемо, потребує не диванної молоді, а молоді в черевиках, найкраще якісних. Держави мають бути світські, бо релігійні погано скінчать. Шлюб без сварок трохи нудний. Але є один секрет. Трапляється, що чоловік і дружина сваряться, іноді навіть літають тарілки. Але треба помиритися, доки не закінчився день. Для цього не треба слів, достатньо дружнього жесту, ніжності і примирення готове. Знаєте чому? Бо якщо не помиритеся до того, як ляжете спати, то небезпечною може бути холодна війна наступного дня. Виникає знеохочення. Тож сваріться, скільки хочете, але увечері миріться. Геній жінки необхідний там, де ухвалюють важливі рішення. Що було б, якби ми ставилися до Біблії, як до своїх мобільних телефонів? Якби носили її завжди із собою, поверталися по неї, коли забули, відкривали часто протягом дня; якби ми читали повідомлення Бога з Біблії, так, як читаємо повідомлення зі смартфона. Ніколи не будьте сумні. Християнин не може бути сумний! Люд Божий не потребує супергероїв. Він чекає на душ­пастирів, які можуть співчувати, можуть узяти за руку, зупинитися біля того, хто впав. Щоб не виникало перешкод між благанням про прощення і Божим милосердям, я дарую всім священникам у межах їхнього служіння право відпускати гріх аборту. Проблема зміни клімату нерозривно пов'язана з проблемами занепаду етики, моралі, духу рівності та соціальної справедливості. Склалася важка ситуація, наша планета страждає, але вікно можливостей усе ще відчинене. У нас поки що є час. Імперіям властиво ставити народи на друге місце Штучний інтелект лежить в основі епохальних змін, які ми переживаємо. Молімося, щоб прогрес робототехніки та штучного інтелекту завжди служив людині і був, скажімо так, людяним. Імперіям властиво ставити народи на друге місце. Задоволення приходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське і не будь-яке інше. Воно просто божественне. Сексуальне насильство це жахливий злочин. Священник, який робить це, зраджує тіло Господа. Це як сатанинська меса. На нас чекають надія на нове життя й остаточно звільнений світ. Новий початок може здивувати нас, навіть якщо іноді це здається неможливим, тому що Христос переміг смерть. Текст укладено на основі висловлювань Папи ­Франциска в численних інтерв'ю різним виданням упродовж багатьох років

Люди, які захищають закон, права та свободи громадян, у будь-якому суспільстві належать до найбільш високооплачуваних фахівців. Україна не виняток. Наші судді та прокурори очолюють рейтинги із заробітків. Та завжди є запит на соціальну справедливість. Суспільство каже: окей, ці люди заслуговують на особливі умови оплати праці за ризики, напруженість та навантаження. Але вони не мають бути "особливі" там, де всі повинні бути рівні. І тут все непросто. От дві сьогоднішні історії про те, як, охороняючи закон, можна скористатися його прогалинами та суперечностями Пенсіонери-мільйонери, або Історія перша Працівники прокуратури рано виходять на пенсію. Та багато хто з них продовжує працювати на своїх посадах. І зрозуміло, отримувати пенсію. "Країна" придивилася, скільки пенсіонерів-працівників у керівництві столичної та обласних прокуратур. Чемпіоном виявилася Сумська обласна прокуратура. Її керівник і всі його заступники пенсіонери. Заступник керівника Сумської обласної прокуратури, 40-річний Олексій Ляшенко, з 36 років отримує пенсію. І якщо 2021-го це було 122 тис. грн, то за 2024 рік 801 тис. грн. Тобто майже всемеро більше. Аналогічно в решти заступників. У Харківській обласній прокуратурі немає керівника, але всі троє заступників пенсіонери-мільйонери. І вони очолюють список із 10 прокурорів із найвищими пенсіями за 2024 рік. Дані, що відображені в таблиці, взяті з їхніх декларацій. Як бачимо, троє лідерів списку до своєї доволі вагомої, як за українськими мірками, платні отримують понад 100 тис. грн пенсії щомісяця. Інші учасники рейтингу від 23 до 85 тис. грн. Диво великих пенсій, як то кажуть, рукотворне. За законодавством, розмір пенсії для тих, хто досягнув пенсійного віку, має становити 60% суми грошового забезпечення, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Та працівники прокуратури мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку за наявності 25 років вислуги, зокрема стажу роботи на посадах не менш як 15 років. Водночас прокурори з мільйонними зарплатами судяться з Пенсійним фондом за перерахунок своїх пенсій і збільшують їх багатократно. Так заступник керівника Харківської обласної прокуратури Станіслав Муратов 2024-го отримав понад 1,3 млн грн пенсії. Виплати почалися 2021-го, коли йому виповнилося 39 років, тоді розмір пенсії становив 244 тис. грн. А далі був суд, який зобов'язав ПФУ "призначити пенсію за вислугою років, зарахувати до неї навчання у вузі, що відповідає законодавству. До прокурорської вислуги років слід також зобов'язати зарахувати період роботи охоронцем", ідеться в рішенні Харківського адмінсуду. Працівники прокуратури особлива каста Перший заступник керівника ­Херсонської обласної прокуратури Олександр Михалік з лютого 2023-го отримує 73 тис. грн пенсії на місяць. 2023 року він використовує право за ст. 86 Закону "Про прокуратуру" і звертається до Головного управління ПФУ в Харківській області для встановлення пенсійного забезпечення. Отримує відмову. Звертається до Харківського окружного адмінсуду з адміністративним позовом. І отримує добро: рішенням від 3 липня 2023 року суд призначає йому виплату пенсії в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати та зобов'язує державу перерахувати позивачеві пенсію за вислугою років із розрахунку 90% розміру зарплати без обмеження максимального розміру зарплати. У чому тут сіль байки? Пенсію держслужбовців багато років встановлювали на рівні 90% заробітної плати, але потім відбулося кілька секвестрів пенсійних виплат для держ­чиновників. Спочатку 2011-го в рамках реформування пенсійної системи внесли зміни до законодавства, відповідно до яких пенсію призначають у розмірі 80% суми зар­плати. У березні 2014-го Законом "Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні" пенсії обмежили 70% зарплати, а наприкінці того ж року 60%, але не більш як 10 прожиткових мінімумів 29,2 тис. грн. Чому ж тоді суди масово ухвалюють рішення на користь прокурорів? Бо працівники прокуратури всі ці роки були й залишилися особливою кастою в державі. Спочатку отримували пенсії за Законом "Про прокуратуру" від 2001 року до 90% зарплати. У липні 2015-го набула чинності нова редакція Закону "Про прокуратуру": умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури мав визначати Кабмін. Тобто уряд мав розробити і схвалити підзаконний акт на зразок постанови, який передбачив би такий механізм. Але урядовці цього механізму не розробили й документа не схвалили. В результаті, починаючи з 2015-го, в Україні жоден закон не визначав ані умов, ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону "Про прокуратуру". Цим і скористалися прокурори, масово почали подавати позови до судів. І адмінсуди пішли їм назустріч. Прокурори дійшли навіть до Конституційного суду, доводячи, що обмеження для пенсії на рівні 60% зарплати, але не більш як 10 прожиткових мінімумів, тобто 29,2 тис. грн, мають діяти для всіх, але не для них. І Конституційний суд у грудні 2019-го визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення частини 20 ст. 86 Закону "Про прокуратуру" 2015 року. Тобто не повинен уряд визначати рівень пенсійного забезпечення прокурорів. Як з'ясувала "Країна", третина прокурорів-пенсіонерів у керівництві обласних прокуратур скористалася методом і підвищила свої пенсії вдвічі-втричі. Приклад керівництва заохочує їхніх колег теж судитися за перерахунок пенсій. Позови вже подають навіть працівники, які вийшли на пенсію 10 років тому. Проблема настільки поширена, що на неї звернули увагу народні депутати. В грудні 2024-го в парламенті зареєстрували законопроєкт, який пропонує призначати пенсії працівникам прокуратури за вислугу років тільки після їх звільнення з органів прокуратури. Як це відбувається із суддями, які отримують пенсії в розмірі 50% грошового забезпечення тільки після відставки. У березні 2025-го документ винесли в сесійну залу на перше читання. Законопроєкт підтримали 223 народні обранці з необхідних 226. Документ відправили на доопрацювання. У квітні законопроєкт знову потрапив до сесійної зали, і депутати з другої спроби таки проголосували його в першому читанні. Основна норма про нарахування та виплату пенсій прокурорам лише після звільнення з прокуратури в ньому залишилася. Зауважимо, що законопроєкт підтримали всі відомства, крім одного Офісу генпрокурора. Півтора мільярда за ковід, або Історія друга Ви вже забули за ковід? А от судді ні. І вимагають розрахуватися з ними за обмежені зарплати під час карантину у квітні-серпні 2020 року. Тож держбюджету знадобиться 160 років, щоб виконати вже прийняті судові рішення виплатити суддям компенсацію 1,6 млрд грн. Як до цього дійшло? Судді районних, апеляційних, адміністративних, господарських судів позиваються до територіальних підрозділів Державної судової адміністрації України, щоб відсудити кошти, які держава зекономила на їхніх зарплатах під час коронавірусної кризи 2020-го. Але спочатку трохи теорії. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів згідно зі ст. 130 Конституції України. Відповідно, в держбюджеті окремо визначають видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Але Конституція не надає закону про Державний бюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Як, наприклад, щодо Закону "Про судоустрій і статус суддів", який визначає розмір винагороди суддів. 2020 року Україна, як і більшість країн світу, змушена була реагувати миттєво, щоб зберегти життя своїх громадян. Пам'ятаєте, як запровадили карантин і з'явилися щоденні звіти про госпіталізованих і померлих? Причому тут судді? У квітні того року Верховна Рада внесла зміни до держбюджету на поточний рік, обмеживши до завершення карантину, запровадженого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVІD-19, доходи бюджетників десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020-го. Тобто не більш як 47&thіnsр;210 грн. За даними Центру демократії та верховенства права, середня заробітна плата в Україні на той момент становила 10&thіnsр;847 грн. А суддівські винагороди 2020 року коливалися в межах від 63 до 115 тис. грн плюс доплата за вислугу років до 80% суддівської винагороди. Після внесення цих змін до держбюджету голови судів як бюджетних установ почали видавати накази про урізання суддівської винагороди означеними 10 розмірами мінімальної зарплати. Це обурило суддівський корпус. Зокрема, Асоціація розвитку суддівського самоврядування у квітні 2020-го звернулася з листом до голови Верховного суду. Посилаючись на те, що "розглядаючи справи, пов'язані з порушенням правил карантину, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил, суди наражаються на небезпеку", Асоціація закликала голову Верховного суду звернутися до Конституційного суду щодо неконституційності норм про обмеження розмірів суддівських зарплат. Звісно, звернення не забарилося. Який був результат розгляду цього звернення? Прогнозований. Голова Верховного суду, якому обмежили виплати майже вдвічі, звертається до Конституційного суду, тобто до суддів, чия грошова винагорода зменшилася орієнтовно вп'ятеро, і запитує: чи правильно уряд їм усім обмежив суддівську винагороду? На чию користь буде рішення? Тож уже в серпні 2020-го Конституційний суд визнає неконституційними зміни до ст. 29 Закону "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими обмежили зарплати державних службовців. Рішення розв'язало руки служителям Феміди, і вже наприкінці 2020 року вони почали масово подавати позови з вимогою виплатити суддівську винагороду в повному розмірі. А до кінця 2020-го суди першої інстанції винесли 680 рішень на користь суддів. 2021-го кількість рішень, за даними аналітичної системи Ореndаtаbоt, перевалила за 2 тисячі. "Країна" дослідила десятки судових документів із різних регіонів України та склала рейтинг сум суддівських позовів. Судді судяться за недораховану винагороду Звісно, територіальні підрозділи Державної судової адміністрації подавали апеляції, але це нічого не вирішувало. Для прикладу, за п'ять місяців 2021-го до Восьмого апеляційного адмінсуду у Львові на апеляційний розгляд надійшло 92 рішення судів першої інстанції. І всі вони по суті встояли в апеляції: дві третини скарг залишили без задоволення, а судове рішення без змін, решту скарг задовольнили частково суд не визнав наказів про виплати в обмеженому розмірі злочинними, як вимагали позивачі, але зобов'язав виплатити заявлені суми. Загалом пошукова система Єдиного державного реєстру судових рішень видає понад 5 тис. документів за темою "судді судяться за недораховану винагороду". Процес триває й досі. За чотири місяці 2025 року маємо 79 нових рішень судів на користь суддів. Проблема, однак, у тому, що рішення є, а грошей немає. У бюджеті ДСА на 2023-й на виплати на виконання рішень судів заклали 1 млн грн, ­2024-го ця цифра виросла до 10 млн грн, таку ж суму закладено в бюджет 2025 року. Але це крапля в морі порівняно з реальними масштабами витрат. Щоб задовольнити всі рішення судів, ухвалені на користь суддів, із держбюджету треба витратити на це 1,654 млрд ­грн. Ці дані є у звіті ДСА за ­2024-й, який є в розпорядженні "Країни". Ці цифри озвучив тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА Максим Пампура й під час засідання Ради суддів України 6 березня 2025 ­року. Обуренню суддів не було меж. &еnsр;Якщо ми візьмемо борг ДСА перед нашими колегами в 1,6 мільярда й поділимо на цих 10 мільйонів, які виділено на 2025-й, то фактично потрібно 160 років, щоб погасити борг! емоційно порахував Костянтин Кобилянський, член Ради суддів, суддя Окружного адмінсуду Києва. Максим Пампура, тимчасовий виконувач обов'язків голови ДСА, відповів, що він щомісяця звертається до бюджетного комітету ВР і Мінфіну, але, на жаль, відповідь завжди однакова: усі ресурси спрямовуються на відсіч збройній агресії Росії. Така відповідь не задовольнила членів Ради суддів. Вони вимагали термінових змін у ситуації й навіть перейшли до погроз тимчасовому виконувачу обов'язків голови ДСА. На думку Костянтина Кобилянського, більшість суддів поки що толерантно ставиться до заборгованості ДСА перед ними й не подає на примусове виконання. Але всім може ввірватися терпець, дав зрозуміти він, і тоді чиновникам загрожують штрафи та кримінальна відповідальність. Насправді судді керуються зовсім не толерантністю, а цілком прагматичними міркуваннями. Вони ж бо чудово розуміють, що в разі примусового виконання хтось із чиновників отримає кримінальне провадження, хоча незрозуміло, як виплатити ці кошти, коли їх немає в бюджеті адміністрації. Але цей крок ніяк не конвертується в реальні гроші. До того ж на виплату суддям буде навіть менше, бо гроші у вигляді штрафів з ДСА України просто перекочують до бюджету Міністерства юстиції. Тобто суддям, щоб отримати відсуджену в держави копійку, доведеться жити навіть довше, ніж ті самі 160 років. Ситуація заплутана. Але створили її судді, які не можуть не розуміти обмеженості держбюджету країни під час війни. Втім, очевидно, впевненість у своїй особливості бере гору. До цієї святої впевненості додаються неабиякі апетити служителів Феміди. Апетити підштовхують до досить цинічної маніпуляції під час підрахунку компенсації. Адже добре відомо, що в період ковіду суди не працювали за звичним графіком розглядали лише термінові справи, запроваджували чергування суддів, дистанційний розгляд справ. Відповідно, практично всі судді відпрацьовували лише частину робочого часу. Але точного обліку цього часу не вели. Тепер же практично всі судді, подаючи свої позови, вказували дані про весь відпрацьований час. Звідси й захмарна цифра компенсації. Нарешті про моральний аспект цієї проблеми. Ніхто не зобов'язував суддів подавати позови під час війни, це лише право, яким вони могли скористатися. І скористалися. Є приклади суддів, які з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відмовилися від своїх позовів. Але їх небагато. Наприклад, семеро суддів Волинського апеляційного суду, зокрема голова суду Василь Подолюк, у лютому 2022 року подали позови на загальну суму 2,7 млн грн. Ці справи Волинський окружний адміністративний суд почав розглядати за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення РФ. Але так і не розглянув: до честі служителів Феміди, всі вони тоді, коли російські війська намагалися оточити Київ, подали заяви про відмову від позовів. Заяви датовано березнем 2022-го. І повторно до суду вони не зверталися. Та це виняток. Наприкінці травня судді зберуться в Києві на з'їзд. Питання невиконання рішень судів щодо виплат суддівської винагороди розглядатимуть одним із перших. Щось нам підказує: судді наполягатимуть на "короновірусних" компенсаціях. І апелюватимуть до справедливості.

Результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки У своїх інавгураційних промовах новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц чітко заявляє, що Європа змінюється і змушена дбати про власну безпеку. Розповідає про нову безпекову політику, можливості, перспективи, зокрема й у контексті війни між Україною та Росією. Чи зможемо ми остаточно переорієнтуватися? І чи зможе це зробити Європа? З початку лютого цього року Європейський Союз опинився у вкрай складному становищі. Європейські держави передали свої безпекові питання до відання Сполучених Штатів ще з другої половини ХХ століття. І весь розвиток ЄС був тісно пов'язаний саме з наявністю цієї парасольки з боку Вашингтона. Нині все змінилося. По-перше, американці та європейці мають геть різні погляди на війну в Україні. Трамп намагається будь-що закінчити її якнайшвидше і з якнайбільшою користю для себе. Для Європи, яка межує з Росією і може бути безпосередньо залучена в цю війну, такий варіант уже зовсім неприйнятний. Бо ніхто не знає і не може дати гарантії, що Путін не нападе знову. Тож стратегія ЄС полягає насамперед у тому, щоб підготувати Європу до можливого великого конфлікту з Росією в майбутньому. Найчастіше згадується період у п'ять-десять років. Саме тому, як зазначають європейські експерти, війну в Україні принципово не можна завершувати здаванням територій Путіну та будь-якою формою капітуляції. Така позиція може нас обурювати, але стратегічно вона зрозуміла. Уже тепер росіяни будують залізниці, склади зброї тощо на кордонах із Польщею (у Калінінграді), Норвегією, Фінляндією, Естонією та Литвою. Саме балтійські і скандинавські політики найрішучіше вимагають змін в оборонній політиці ЄС. По-друге, відносини Європи із США вже тепер є ускладненими як із погляду військового, так і економічного. Запровадження нових тарифів для країн ЄС та подальша тарифна війна, цілком можливо, призведуть до закриття американського ринку для європейців і навпаки. До того ж Трамп досі мріє про Гренландію, яка належить Данії, а отже є частиною ЄС. Будь-які дії Сполучених Штатів із залученням війська в такому разі можуть призвести до кінця НАТО в тому вигляді, в якому ми його знаємо. І найголовніше США Дональда Трампа перестали дивитися на Європу як на екзистенційного союзника, який завжди за будь-яких умов значно ближчий, ніж просто партнер. Для нової американської влади, яка орієнтується на більш-менш рівний розподіл світу між різними центрами тяжіння з Китаєм, Росією тощо, Європейський Союз не лише не розглядається як партнер, а й є прямим конкурентом, якого потрібно максимально ослабити. Зрозуміло, що це змусило Європу потроху прокинутися. Оскільки небезпека війни нікуди не поділася, а місце "нацистів" у російському дискурсі замість американців посіли європейці. Мало не всі наші сусіди розпочали перевірку своїх можливостей. Німеччина проводить інвентаризацію укриттів та будує нові. Бундестаґ звернувся до великих німецьких компаній із проханням забезпечити можливе розгортання військ і техніки на східному кордоні НАТО. Протягом місяця після початку можливих бойових дій німці готові доправити туди до 35 тисяч солдатів і понад 200 літаків і кораблів. Франція перевіряє стратегічні сили стримування. Велика Британія оцінює ризики масованого нападу росіян та проблеми з реакцією на нього в режимі комп'ютерної симуляції. Латвія будує завод із виробництва великих боєприпасів, Литва розробляє плани евакуації та розширює дороги й логістику. Разом із Фінляндією, Естонією та Польщею розробляють проєкт "Стіна дронів". Проте найважливішою в захисті Європи була заява президента Франції. Емманюель Макрон запропонував, щоб Франція як ядерна держава гарантувала безпеку інших держав ЄС. Це може передбачати розміщення французької ядерної зброї в інших країнах, зокрема Німеччині. Адже самі німці не можуть володіти власною ядерною зброєю. Це передбачено Договором про остаточне врегулювання щодо Німеччини, укладеним під час возз'єднання країни 1990 року. Та розроблення ядерного потенціалу цілком можливе під парасолькою ЄС, і це зовсім не порушить зобов'язання, адже не Німеччина його розробляє. Незрозуміло, чи готова Європа виконувати роль США щодо війни в Україні. Попри всі "коаліції рішучих", європейці не готові ухвалювати серйозні рішення в цьому питанні. Знов-таки, є надія на нового канцлера Німеччини, проте спадок, який йому залишено, не надто оптимістичний. Водночас зрозуміло, що результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки. І саме він буде головним чинником, який зумовить розвиток Європи на багато десятиліть наперед. Є сильна підозра, що нова американська влада, не кажучи вже про російську, активно працюватиме над розвалом ЄС. Адже після цього всі угоди ЄС щодо безпеки та НАТО автоматично стануть нечинними, а великі держави отримають палітру невеликих країн замість одного сильного конкурента. Альтернативою в усіх цих проблемах могло би стати створення єдиної європейської армії, яка в перспективі цілком здатна впоратися з будь-якою російською загрозою. Проте це створює низку проблем. По-перше, незрозуміло, що буде з НАТО. І чи здатен Альянс захистити своїх членів у Європі. Навіть якщо нині відповідь позитивна, незрозуміло, чи не може статися так, що Трамп виведе Сполучені Штати з НАТО. Створення ж європейської армії без урахування чинника НАТО перетворює її по суті на конкурента Альянсу. Бо не можна планувати будь-які військові питання без конкретики щодо цього тільки через припущення, що НАТО немає і потрібно захищатися без нього. Україна має вступити в ЄС Єдина армія мусить мати згоду всіх країн ЄС, зокрема на єдине командування, єдиний штаб, підрозділи військ у різних регіонах тощо. Це вже наднаціональне питання, яке передбачає вторинність національного керівництва різних країн. Тому воно зіткнеться із запеклим опором у багатьох країнах ЄС. І сказати прямо, цей опір нині подолати не видається можливим. Бо хоч-не-хоч, Європейський Союз не держава. Навіть не конфедерація. Тому всі питання досі розв'язують національні уряди. Проте окремі країни не здатні воювати з Росією, а спільну армію ці країни очевидно заблокують. Тому це замкнуте коло. З другого боку, в європейських країнах дедалі більше говорять про "деамериканізацію Європи". Складають великі переліки товарів і послуг, брендів, які можна замінити європейськими. Враховуючи, що торговельний баланс між ЄС та США виразно на користь першого понад $150 млрд різниці, намагання американців підвищити тарифи або в інший спосіб штучно вплинути на цей процес призводить до карколомної відмови від американських товарів та їх бойкоту у країнах ЄС. Що знов-таки нищить американську торгівлю. У перспективі така політика з обох боків може стати вкрай корисною, знищивши СОТ і глобалізацію торгівлі загалом. Американці купуватимуть американське, європейці європейське, китайці китайське. Винятки здебільшого охоплюватимуть групи товарів, які або не виробляють у конкретному регіоні, або є сировинними, як-от нафта, газ, метали тощо. Тобто загалом це повернення до післявоєнних часів. Не факт, що саме так і буде, але тенденція простежується цілком зрозуміла. Тут варто поставити логічне запитання: чи українці вважають себе частиною Європи і чи готові купувати європейські товари як альтернативу американським і китайським? З мого досвіду спілкування, це вкрай сумнівно. Легко здогадатися про відповідь, якщо згадати, в якій валюті, крім гривні, українці здебільшого тримають заощадження у доларах чи євро. Навіть попри очевидне падіння долара останнього місяця баланс виразно не на користь європейської валюти. І от коли ми кажемо про "європейців" і "європейське", то тут ідеться і про українців. Україна принципово мусить якнайшвидше і якнайрадикальніше оформити свій вступ у ЄС. Річ у тім, що Україна в кожному разі змушена буде обирати блок, до якого належатиме. Бо лише в такому випадку ми забезпечимо універсальність можливої війни, а отже більшу безпеку для себе. Нині маємо лише три варіанти, два з яких умовно неприйнятні: ЄС, союз із Росією і союз із США. Союз із Росією за визначенням непри­йнят­ний, тому нема сенсу його розглядати. Союз зі Сполученими Штатами в нашому географічному розташуванні й теперішніх відносинах із Трампом видається неможливим. Теоретично союзником американців може бути хіба Велика Британія, яка, як здається, досі не визначилася зі своїм геополітичним майбутнім. Єдиний можливий варіант Європейський Союз. Або ми самі. Зрештою, ніхто з великих гравців, включно з Росією, не проти нашого вступу до ЄС. І цілком можливо, що розвиток єдиної оборонної політики ЄС може обхідним шляхом привести нас у перспективі до військового блоку. Тому, попри те, що ЄС досі розрізнений, Україна мусить зробити все від неї залежне, щоб приєднатися до Союзу і сприяти якнайглибшій інтеграції європейських країн. Відкриття першого кластера є життєво важливим для нас, як і детальна дорожня мапа процесу вступу. Очевидно, нам доведеться змагатися з теперішньою владою Угорщини та Словаччини, проте воно того варте. Попри всі проблеми, ЄС як альтернатива Трампу стає дедалі популярнішим серед інших країн. Ісландія буквально кілька днів тому закликала поновити переговори про вступ у ЄС. За інформацією обізнаних джерел, Туреччина навіть готова відправити миротворців в Україну в обмін на подальшу інтеграцію країни в ЄС. І це може бути рятівним колом для Європи, бо у випадку Туреччини військова потужність значно важливіша в цей період часу, ніж дотримання демократичних принципів усере­дині країни. Саме Туреччина в перспективі здатна "роз'яснити" Угорщині потребу вступу України. Ба навіть у Канаді розглядають можливе членство в ЄС, поки що неофіційно. Але сам факт цього фантастичний. Єдина Європа, яка охоплювала б території від Канади до Каспійського моря, а можливо, й Північної Африки, цілком могла би стати потужним гравцем на світовій арені. Але знов-таки це питання до рішучості європейських політиків і чітке дотримання стратегії. А отже, на нас чекає або ситуація, коли ЄС під сильним тиском США, Росії та Китаю розвалиться на низку держав орбанівського типу, або ж, навпаки, перетвориться на сильний політичний блок країн із потужною оборонною складовою. І тоді наш кордон із Росією буде кордоном Європи, який захищатимуть геть усі європейці. Передплатити журнал "Країна"

Трампу плювати на червоні лінії Києва, але не на спільну позицію України та Західної Європи, каже Олексій ПАНИЧ, філософ, культуролог, перекладач Як оцінюєте перші 100 днів президентства Дональда Трампа? &еnsр;Трамп намагався у своєму специфічному стилі рухатися від "перемоги" до "перемоги". Є приказка: в носорога поганий зір, але з його вагою це не його проблема. Для Трампа як бізнесмена це звичний стиль. Він не політик, який сім разів відміряє і один раз відріже. Його стратегія почати щось робити, а далі буде видно. Його специфічний стиль імпровізувати нагадує наш бізнес 1990-х. Спочатку наїзд із розрахунку, що інша сторона з переляку одразу поступиться. Якщо Трампа одразу не злякалися, він починає втілювати погрози. А далі від нього надходить пропозиція: якщо хочете, щоб я цього не робив, запропонуйте щось, я готовий домовлятися. Я вже порушив статус-кво. Але який буде новий? Тут можуть бути відступи, маневри, але важливий кінцевий результат, а не фонтан публічних декларацій. Це видно по договору між Вашингтоном та Києвом щодо надр і ресурсів. Усе остаточно! Але якщо ви продовжуєте опиратись і можете довести, що для мене не так і вигідно чіплятися за цю версію як остаточну, запропонуйте щось, може, й домовимося. Такий приблизно алгоритм дій за перші 100 днів президентства Трампа. Думаю, так триватиме наступні півтора року, тобто до парламентських виборів у США, коли зміниться частина Конгресу. Тоді, найімовірніше, там сформується демократична більшість. А доти ми приречені бачити такого Трампа. Зливання "мирного плану", де США визнають Крим російським. Чим це небезпечно? &еnsр;Трампу не хочеться тиснути на Путіна та псувати з ним стосунки, бо там проєкти бізнесові на порядки вигідніші, ніж те, що може запропонувати Україна. Для Путіна піддатися на тиск це втратити обличчя, практично стати на міліметр від втрати влади або якогось сумного фіналу свого президентства. Тому Трампу найпростіше для пристойності трошки на нього підтиснути, але кулуарно. Послухати пропозиції Путіна і викотити їх Україні з мінімальними поправками. Якщо Київ погодиться "прокатіло". Якщо ні "нє прокатіло". У принципі Трамп міг би й переступити через Україну, але тут є небезпека західні союзники. Чому це небезпека? &еnsр;По-перше: коли президент Володимир Зеленський написав, що Україна ніколи не визнає Крим російським, Трамп потім вибухнув, що це заважає переговорам, адже Зеленського ніхто не змушує визнавати Крим російським. І всі думають: а в чому ж тоді проблема? А вона в тому, що коли США визнають Крим російським, то зроблять це або з мовчазної згоди України, або попри декларовану незгоду України. І це велика відмінність. Якщо Україна промовчить, Москва та Вашингтон, наприклад, можуть внести резолюцію в Радбез ООН, де є мирне врегулювання і згадується російський Крим. І після того виникає ситуація, коли Європа Крим російським не визнає, але велика частина країн неєвропейських має величезну спокусу сказати: якщо США та Росія визнали, то ми теж. Це розкол світового співтовариства, якого категорично не хоче ЄС. Путін це розуміє, а для Трампа аби тепер мати успіх, а далі хоч трава не рости. Важливий кінцевий результат, а не фонтан публічних декларацій По-друге: для Білого дому важливі відносини із Західною Європою. На червоні лінії Києва Трампу плювати, але не на спільну позицію України та ЄС. Вашингтону потрібні союзники проти Китаю. Його головна ідея це глобальна боротьба проти КНР, яка хакнула систему світового порядку і торгівлі. У правовому полі, що створено після Другої світової війни, Пекін навчився так зловживати правилами, що це важко довести юридично. Повертаємося до Криму: якщо Трамп посвариться із Західною Європою, то це автоматично спричинить її певне зближення з КНР. Чого Пекін і прагне? &еnsр;КНР нині це та сумнозвісна мудра мавпа, що сидить і дивиться на боротьбу двох тигрів у долині. Тому Трампу не можна залишатися з Китаєм сам на сам, посварившись із рештою світу. У Західній Європі все одно найближчі геополітичні союзники США. Трамп мусить враховувати їхні позиції. Відповідно, пропозиції Путіна Трампу щодо України мають пройти фільтр, чи не буде спільного жорсткого вето в найбільших держав Європи Франції, Німеччини. США має ідею "з Росією проти Китаю", що Москва може допомогти Вашингтону у протистоянні з КНР. Чому є американці, які в це вірять? &еnsр;Цей наратив у США дивує наївністю. В Україні важко уявити, як мало можуть знати про Росію американські політики й аналітики. Трампісти, зациклені на своїх ідеях, як-от ­"ре­несанс християнської цивілізації", вбачають у Росії оплот релігійної ортодоксії. Для них РФ православна країна, яка має бути їхнім союзником. Для нас це дико звучить, бо Росія це країна, де релігію вже щонайменше 300 років повністю підпорядковано державі, але у США цього не розуміють. Я вперше приїхав у Штати у 19992000 роках, побував у провідних університетах Атлантичного узбережжя: Гарвард, Єль, Прінстон, Колумбія. Там багато разів чув розмови про російську "православну цивілізацію". Ніхто навіть не ставив цієї тези під сумнів, це було щось наче самозрозуміле. Впливовим був а для багатьох і досі є Самуель Хантінгтон, який прямим текстом пише, що Росія це "православна цивілізація" (1996-го Хантінгтон написав книжку "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу", де, зокрема, розглядав Україну як цивілізаційно "розколоту країну". Країна). Сполученим Штатам Америки потрібні союзники проти Китаю Американцям треба пояснювати, що, по-перше, православ'я це не тільки РФ. По-друге, Росія від часів Петра І це світський монарх на чолі духовної влади якщо не формально, то фактично. Американці знають викривлену картинку. Керуючись цими уявленнями, вони постійно перезавантажують стосунки з Москвою. Думають, що це не дуже правильна, але все ж таки християнська і європейська країна, яка духовно споріднена з ними, а не Китаєм. Це не так? &еnsр;Насправді все навпаки. В основі Російської імперії лежить тип політичної і правової культури, який прийшов до Великого князівства Московського від Орди. А в Золотої Орди звідки? З Китаю. Чингізиди створили гігантську імперію і раптом отримали проблему: а як цим величезним простором керувати? Власних управлінських практик у них не було; єдине, що вони могли зробити, це взяти китайський досвід і у спрощеному вигляді його адаптувати до своїх умов. А що таке китайський досвід? Ставимо намісника на територію, від якого вимагаємо дві речі підтримувати порядок і збирати податки. В усьому іншому хай робить, що хоче. Хіба це не "представник президента РФ у федеральному округу"? Але донести це трампістам важко. Різниця в нашому та їхньому баченні Росії це провалля, яке практично неможливо подолати в один стрибок. А в два й більше стрибків провалля не долають. Крім того, американцям важко дається думка, що хтось з якоїсь там України може щось знати про Росію, чого вони не знають. Наведу приклад. За всієї моєї поваги до Тімоті Снайдера й усього, що він робить для України, мушу зазначити: якщо заговорити з ним про розпад Росії, він або припиняє розмову, або ухиляється від прямої відповіді. Тут у нього ментальний блок. Звідки? &еnsр;На мій погляд, від його вчителя Хантінгтона, бо, за його теорією, Росія це "окрема цивілізація", а втрата окремої цивілізації це неповторна втрата для людства. Тому можна бачити злочини Росії в минулому чи теперішньому, але у "прекрасну Росію майбутнього" треба вірити. Це глибоко сидить в американців. Але ж навіть історія Сталіна та перезапуск РПЦ під час Другої світової це інструментальне використання бренду православ'я, щоб пояснити американцям лендліз для СРСР. Може, вони не хочуть це так бачити? &еnsр;Вони щиро бояться того, що прийде на заміну Росії. Для них немислимо уявити цю гігантську зону без жорсткого контролю з Москви. Бо тоді, мовляв, там буде страшний хаос, який закінчиться невідомо чим. Але той факт, що американці мислять у межах дихотомії "або авторитарна Москва, або хаос" це вже плід російського впливу. Про Сталіна можу сказати, що в нього перезапуск РПЦ був не лише для американців. Він почав трохи раніше загравати. На початку радянсько-німецької війни своє перше звернення він почав із "братів та сестер", а не з "товаришів". Це класичне звернення до релігійної громади, а не до атеїстів. І це було зорієнтовано на всі релігійні спільноти, загравали з усіма. Тоді на певний час мобілізували всіх, а щойно небезпека відійшла, почали закручувати гайки. Крім цивілізаційної теорії, є ще концепції "Центрально-Східної Європи". Там у провідних теоретиків угорець Єно Сюч, поляк Оскар Галецький Україна, за винятком Східної Галичини і з натяжкою Правобережної України, не входить у Центрально-Східну Європу. Ці дві популярні серед інтелектуалів США та Європи концепції на ментальній мапі залишають Україну поза НАТО і поза Європою, але в пакеті з Росією. Чи не є ці інтелектуальні концепції прикладною політичною отрутою для України, втіленням чого був, скажімо, відомий візит старшого Буша до Києва, де американський президент фактично агітував українців за новий союзний договір СРСР? &еnsр;Ця проблема походить від запитання "Де закінчується Європа?" На кожному етапі історичного розвитку ХХ століття відповідь на це запитання змінювалася, але кожна відповідь подавалася як остаточна. Ще за Гітлера німці вважали, і це була офіційна ідеологія нацистської Німеччини, що вони не належать до "гнилого Заходу". Вони, якщо й Європа, то принципово новий лад Європи, бо західніше "гнилі" ліберали, а східніше більшовицькі "орди". Після Другої світової "межі Європи" провели по лінії між НАТО та радянською зоною. Думали, що це назавжди, тоді Мілан Кундера ображався, що це "забута" Європа (Мілан Кундера чесько-французький письменник, свої погляди висловив в есе 1984 року "Трагедія Центральної Європи". Країна). У 1990-х Семюель Хантінгтон проводить кордон по Дніпру і каже, що Україна штучна країна, бо належить двом цивілізаціям. Лівий берег належить "православній цивілізації", тобто Росії, а правий берег із натяжкою, але належить Європі. Єдина країна за умов "цивілізаційного розколу" не дуже життєздатна. Україна ж нині пересуває кордон Європи від Карпат через Дніпро до своїх східних кордонів. Змиритися з цим одні можуть легко, як-от французький філософ Бернар Анрі-Леві, а комусь у Польщі, Словаччині чи Угорщині це важко. Для Віктора Орбана взагалі неприйнятно. Йому потрібна слабка й нейтральна Україна, якою можна по-хижацькому живитися. Та 2022 рік показав принаймні "контрольному пакету" країн ЄС, що Україна це справді Європа. Чимось ці дві теорії можна підважувати, щоб на Заході тези "Україна це Європа" не сприймали зі спротивом? Скажімо, модернізаційна теорія чи інший контрнаратив? &еnsр;Модернізаційний наратив це двосічна зброя, бо він може говорити, що Росія може модернізуватися і нормалізуватися як країна. Це небезпечно для нас, бо нам тоді скажуть, що разом із вашими "братами" й модернізуйтеся. А так не станеться, бо в одному пакеті треба брати культуру, історію та економіку. Тут варто розділяти країни, як це робить Олександр Еткінд в останній своїй книжці, на ті, що залежать від трудових здобутків своїх громадян, і ті, що паразитують на природних ресурсах. Бо це принципово інший лад життя, політична система, стосунки в суспільстві (Олександр Еткінд, британський та американський культуролог, у книжці Nаturе's Еvіl: А Сulturаl Ніstоry оf Nаturаl Rеsоurсеs досліджує зв'язок між природними ресурсами, державою та ідеями зла в історії. Країна). Росія останні п'ятдесят років це "бензоколонка з ракетами" Якщо не почати з того, що Росія останні 50 років це "бензоколонка з ракетами", то не зрозуміємо, чого від неї можна очікувати. Якщо РФ не збанкрутує через непомірні витрати, які навіть нафтою і газом не зможе покрити, вона ще певний час протримається як авторитарна хижацька держава. Доки у світі не відбудеться зелений перехід, стрімке зниження попиту на викопне паливо. За прогнозами, це років 1520. Росія останні 400 років торгувала зі світом сировиною, обмінюючи її на технологічну продукцію. І доки вона торгує сировиною, доти там буде авторитарна влада. Чому? &еnsр;Влада концентрується в тих, хто видобуває сировину, охороняє і контролює її продаж. На вершині цієї піраміди безпекові структури, які гарантують нафтогазовому сектору безпеку. Тому на чолі цієї ієрархії ФСБ і Путін особисто, а під ними банки, транспорт, термінали, видобуток. І ці кілька відсотків російського населення контролюють левову частку державних доходів. Така система збережеться найближчі 20 років, якщо не лусне від надмірних витрат. Якщо колеги на Заході хочуть її зберегти, треба мати на увазі, що мирна вона не буде. Адже доходи діляться нерівномірно, більшість людей там утриманці держави, але їх треба чимось зайняти, бо як утриманці вони дуріють, але в жодній іншій ролі вони цій державі насправді непотрібні. Тому Росії в нинішньому вигляді потрібна війна. Можна зайти з другого боку: доводити, що Росія це особливого типу колоніальна імперія. На цю тему є дослідження. Вони не є мейнстримом на Заході, але їх треба показувати партнерам, ширше й докладніше обговорювати. Заходу треба доводити, що краще й безпечніше нині виходити на контрольований демонтаж цієї структури, а не чекати, доки вона вибухне. Передплатити журнал "Країна"

В угоді про мінерали не прописано екологічної складової. Треба створювати власні замкнені технологічні цикли видобутку копалин, каже економіст Борис Кушнірук. Україна і Сполучені Штати Америки підписали угоду про мінерали, тобто угоду щодо економічного співробітництва та створення Фонду інвестицій у відновлення України. Чим це для нас корисно? &еnsр;Ідеться про спробу знайти модель співпраці з новою адміністрацією США, яка вимагає інших підходів, ніж президентства Джо Байдена. У нас є претензії до попередньої команди Білого дому. Вони не хотіли поразки України, та водночас не хотіли й поразки Росії. Тож давали нам зброю в обмежених обсягах і не завжди ту, якої ми потребували. Але давали безкоштовно. З адміністрацією президента Дональда Трампа все складніше. Їм потрібно, щоб принаймні зовні все відбувалося не так, як за Байдена. Тому нова адміністрація Білого дому намагається вибудовувати інакшу зовнішню політику. Наша пропозиція, щоб США брали участь у розробленні й видобуванні рідкісноземельних металів, була продиктована бажанням розпочати співпрацю. Але український уряд і президент припустилися помилки вони запропонували ідею, не наповнивши її змістом. Відповідно, склалася ситуація, коли американці почали наповнювати її змістом, який нас абсолютно не влаштовував, і це створювало напруженість. Також ми хотіли обміняти цю угоду на гарантії безпеки з боку США, але Штати цього не планували. І як показує час, жодні підписані угоди нічого не гарантують. Якщо укладається угода про безпеку, а сторона її не виконує, що тоді робити? Кому скаржитися, якщо на вас нападе Росія, а Вашингтон умиє руки? На жаль, безпекові складові нині формуються не так, як це було протягом багатьох десятиліть. Угода про мінерали створила формальний фон, що ми тепер не просто отримуємо від Штатів допомогу, а і США натомість отримують доступ до наших родовищ. Це ключова відмінність від співпраці, що була за адміністрації Байдена. Якщо розглядати угоду по пунктах, то вона точно не порушує української Конституції, не порушує Угоди про асоціацію, тому не є для нас проблемою в юридичному плані. Власне, копалини, що лежать у землі, не варті нічого. Щоб вони отримали якусь ціну, треба організувати розроблення, побудувати інфраструктуру, забезпечити видобуток, провести збагачення, а тоді вже виставити на продаж. І це реальні витрати. У розроблення корисних копалин треба вкладати великі кошти. Тому, коли говорять, як багато ресурсів у нашій землі, це доволі ілюзорні твердження. Кажуть: надра належать народу. Насправді народу належить лише різниця між доходом від продажу копалин і витратами, пов'язаними з їхнім видобутком. Ця різниця передається народу у вигляді так званих рентних платежів до держбюджету. Запропонували ідею, не наповнивши її змістом Слід зазначити, що угода із США про Інвестиційний фонд відбудови не передбачає, що вони мають щось брати з наявних родовищ, там ідеться лише про нові розробки. І тут ми підходимо до цікавої цифри: із наявних родовищ ми отримуємо рентні платежі від видобутку копалин це стаття держбюджету за цей рік 52 мільярди гривень. Якщо поділити цю суму навпіл буде 26 мільярдів. З точки зору США, ця сума мізерна. Це та сума, яку на рік могли б переказати в цей фонд. Якщо говоримо про нові родовища, на розроблення яких треба витратити купу коштів, то це ще дорожча справа. Якщо стосовно наявних родовищ усі основні витрати на видобуток уже зроблено, лишилися тільки витрати поточні, то нові родовища треба розробляти з нуля, а первинні витрати для фізичного видобутку найбільш суттєві. Спершу треба провести розвідку, потім пробні занурення чи справді в надрах є те, що вам потрібне, і чи достатній обсяг. Тільки після цього починається будівництво інфраструктури, щоб видобувати копалини, і якщо потрібно збагачувати. У чому суть процедури збагачення? Залізну руду видобувають не в чистому вигляді, а з домішками, що можуть становити до половини маси видобутого. Везти все це на металургійний комбінат безглуздо. Тому спочатку проводять збагачення, коли прибирають непотрібні домішки. Так само з рідкісноземельними металами. Вони не так рідкісноземельні, як розпорошені по великій кількості родовищ. Щоб їх відокремити й отримати в концентрованому вигляді, потрібні значні фінансові витрати. Притому деякі види копалин під час розроблення потребують складних хімічних процесів. І тут постає проблема екології. Чому Китай є одним із найбільших експортерів рідкісноземельних металів? Бо там нікого не цікавить громадська думка. Вирішили видобувати, а яка буде екологія на території видобутку цих металів, нікого не цікавить. Хоча хімічні процеси, що супроводжують цей видобуток, можуть обернутися хімічною катастрофою. В Європі і Штатах рідкісноземельних металів часто не видобувають не тому, що їх немає, а через можливі протести населення. Недоліком укладеної нами угоди про копалини є те, що в частині видобутку рідкісноземельних металів не прописано екологічної складової. А вона необхідна, особливо у плані дотримання українського законодавства. Важливо, щоб видобуток рідкісноземельних металів не створював екологічних загроз. Бо він може бути справді корисний для України. Наприклад, літій для створення акумуляторів, уранова руда для створення замкненого циклу виробництва ядерного палива, яке нам потрібне, щоб не залежати від зовнішніх факторів і забезпечувати паливом власні атомні станції. Раніше ми повністю залежали від "Рос­атома", тепер залежимо від "Вестінхауза" (японсько-американська електротехнічна та ядерно-енергетична компанія. Країна). Залежність від інших країн завжди проблематична. Нам треба створити власні замкнені цикли. А для цього слід не лише видобувати уранову руду в нас це роблять у Жовтих Водах, а на місці створити весь технологічний цикл, враховуючи екологічний фактор. А яку вигоду від цієї угоди отримають Сполучені Штати? &еnsр;У США особливих вигод від цієї угоди немає, крім того, що вони вчинили не так, як робив Байден. Мовляв, за його каденції Штати допомагали Україні, але нічого не мали натомість. А от тепер почнуть отримувати. Хоча особливих профітів у найближчому майбутньому очікувати не варто. Але ми вже тепер можемо формувати відповідні процедури, щоб визначати пріоритети, залучати американських фахівців-технологів для ефективнішої роботи. Замкнений цикл виробництва ядерного палива високотехнологічна річ, якої на коліні не зробиш. Тому з цієї точки зору Україні ця угода вигідна. Також у ній досить обмежено, але прописано, чим для нас важливі США зброєю. Краще, коли ми її отримуємо безоплатно, але якщо ні, то хоча б на платній основі, щоб наші європейські партнери могли купувати чи давати нам гроші на купівлю американського озброєння, щоб його постачання не зупинилося. Бо на сьогодні європейські компанії неспроможні забезпечити нас усім тим, що давали американці. Це найперше стосується протиповітряної оборони. Закладена в угоді норма, що надання зброї може вважатися внеском у фінансування Фонду відбудови України, для нас великий плюс. Коли Фонд заробить багато грошей, тоді ми зможемо повертати кошти, внесені США. Але це буде в далекій перспективі. А те, що ми знову отримуватимемо зброю, добра новина для України. Чи можна сказати, що ця угода поновлює військову допомогу США і наближає мир в Україні? &еnsр;Ні, вона не наближає миру напряму. Вона створює перед­умови для співпраці України із США. Якщо ця спів­праця відбуватиметься й у плані постачання зброї добре. Ще нещодавно у протрампівських американських ЗМІ лаяли Україну, але тепер усе змінилося: Україна тепер союзник, а Росія погана. Така зміна меседжів може опосередковано впливати на досягнення миру. Трамп припустився помилки, бажаючи якомога швидшого завершення війни, він виклав свої козирі Росії на стіл іще до початку переговорів. Саме через це в Путіна немає інтересу до припинення війни. Тому Кремль вестиме війну всю весну, літо й осінь. Коли він досягне чи не досягне певних результатів на кінець осені, тоді ми зможемо розпочати якийсь переговорний процес, бо Путін зрозуміє, що далі воювати не зможе. Особливо якщо Штати продовжуватимуть постачати зброю Україні. Лише в такому контексті ця угода наближає нас до миру. Щодо військової допомоги якщо раніше нам часто постачали зброю, яка нам була непотрібна, то тепер купуватимемо у Вашингтона найнеобхідніше, чого не зможемо купити дешевше в інших країн. І значно відповідальніше ставитимемося до того, що хочемо отримати від США. Як Кремль реагує на підписання цієї угоди між Києвом і Вашингтоном? &еnsр;У Москви знову змінилася концепція. Раніше США були ворогом, потім, коли прийшов Трамп, настала "вічна дружба", а тепер знову починається розворот до концепції "Америка найбільший ворог". Путін розраховує на те, що Трампу набридне займатися Європою Але Путін розраховує на те, що Трампу набридне займатися Європою. І тоді Росія завдасть їй воєнної поразки. Європейці відверто кажуть, що припинення бойових дій в Україні може створити ­передумови для нападу Росії на Європу. Воювати на два фронти Росія не наважиться, тому якщо вона завдасть поразки Україні або зупинить війну проти неї, то за деякий час спробує атакувати країни Балтії, найперше Сувальський коридор, пов'язаний із доступом до Калінінграда. Який вплив ця угода матиме на українську економіку? &еnsр;Деякі розроблення надр ми можемо розпочинати просто тепер, не чекаючи завершення бойових дій. Якщо ми щось починаємо фінансувати, то таким чином запускаємо технологічний цикл: гроші податки робоча сила. За цим стоїть вигода для України загалом. У цьому плані угода може мати позитивний вплив найближчим часом. Усе інше залежить від того, коли, на яких умовах і на якій точці завершаться бойові дії. Щоб ми знали, де можемо видобувати, де ні. Я вже казав про важливість виробництва ядерного палива, але запустити його можливо лише після завершення воєнних дій. Хоча певні кроки можна робити вже тепер. Те саме стосується видобутку літію для акумуляторів маємо створити їх виробництво в Україні, але в умовах війни це неможливо. Щоб налагодити виробництво літієвих акумуляторів, знадобиться 10 років. А за такий час вони можуть перестати бути найбільш ефективними. Уже почалося розроблення графенових акумуляторів графену у природі значно більше, ніж літію, видобувати його легше. Потреба в літії не зникне, але як складова акумуляторів він не матиме попиту. Проте нині літій актуальний, особливо для виробництва електромобілів. Передплатити журнал "Країна"

Навіть тепер не вважаю себе дорослим. Можемо їхати з дружиною в авто, я посигналю і привітаюся з незнайомою людиною. Катерина запитує: "Хто це?" Поняття не маю, відповідаю. Перший спогад: мені 7 років і я вже курю. З велосипеда ми, малеча, викрутили дзеркальце й поміняли у старшаків на сім червоних "Прилук". Біля будинку ріс бузок. Ми дітьми гралися в різні ігри. Хто програвав, розраховувався бузковим листям. Бабуся по батьковій лінії жила в Латвії. Я сідав на велосипед "Зайчик" і "їхав" до неї в гості. Доїжджав до свого друга Грицька отже, уже в "Латвії". Батько добре заробляв, доки не почав пити. Закінчив трагічно. Відморозив руки й ноги. Відрізали. Не скажу, що на мене це якось вплинуло, ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7. Сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав. Мати жодного разу мене не карала. Хоча міг завіятися так, що рідні сестри до ночі шукали. Тому радий, що я найменший у сім'ї. Мав би молодшого брата, довелося б відповідати за нього. І він доношував би мої речі. Добре, що я не доношував. Сестри знущалися в дитинстві любили мені губи фарбувати. 2002-го приїхала бабуся з Латвії. Дала мені 5 доларів. Старша сестра попросила позичити. Не віддала досі. За фактичної відсутності батька виховував мене дід колишній прапорщик, учасник Другої світової. Аби нацисти не забрали його в Німеччину, пішов із партизанами в ліс. Завжди чекав мене на обід. Я з'являвся через раз. Дід ніколи не ображався. Перехиляв три чарчини по 50. Закушував салом. І тільки потім брався до основ­ної страви. Помер 87-річним. У школі улюбленими предметами були "Основи здоров'я", "Я і природа". У старших класах фізкультура. Ненавидів хімію. Мав трійку за дванадцятибальною системою. Учитель бігав за нами кількома проблемними учнями, які зривали дисципліну, кидався стільцями. Після хімії йшов урок "Основи здоров'я". Його вела класна керівничка. Замість заняття був "розбір польотів". Пісочила нас. Таким чином два уроки випадали. Це й була наша стратегія: один урок зірвано, на іншому наслідки. Мати жодного разу не карала Після дев'ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і сказала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка охнути. Пішов в училище на маляра-штукатура. Заробляти почав із 10 років. Ходив на будівництво. Складав цеглу. Це ніхто не хотів робити. За 3 години мав 10 гривень. Ще були гроші, які дарували на день народження, а до того ходив колядувати, щедрувати та посівати. Купував мобільні телефони. Тепер терпіти їх не можу, бо постійно мушу бути на зв'язку. Коли у відпустці, їду в місце, де зв'язок не ловить, кайфую. Мріяв бути професійним футболістом. До ДЮСШ №11 пішов у 8 років. У "Металісті" сказали, що треба міцне фінансування екіпірування, роз'їзди. Прийняли в "Арсенал". Там теж треба було платити, але менше. Займався рік. Тренер нормальний дядько був. Скорочували бюджет, він подався в команду Харківського тракторного заводу. Можна було піти з ним, але ХТЗ найпринциповіший суперник ДЮСШ №11. Хоча пізніше займався у школі "Сходу" теж конкуренти "одинадцятих". Жалкую. Там тренер ідіот. Я зламав гомілку. Каже: продовжуй, після тренування підеш до лікаря. Закінчилося тим, що вісім місяців був у гіпсі. "Манчестер Юнайтед" клуб з історією, не те що "Манчестер Сіті". 1999-го МЮ виграв усі трофеї. Цього бачити у прямому ефірі не міг був надто малий. Але в записі неодноразово передивлявся головні матчі того сезону. Перший поєдинок наживо подивився 9-річним. МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року. "Країна"). Горіли 0:4, коли за манкуніанців забив Роналду. Головою. Я ще подумав: "Який Роналдо? Він же в "Реалі" грає". Згодом дійшло, що то португальська майбутня зірка, а не колишня бразильська. 2010-го відкрив музичну студію. Записували там реп. Після того як не вийшло стати футболістом, хотів бути музикантом. Знову промах. Бо реп треба начитувати, виходячи із життєвого досвіду. А який він міг бути в мене 18-річного? Коли ностальгійний настрій, можу переслухати кілька пісень, які записували у студії. Хочу ще раз стати батьком Після училища пішов служити. Підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там знайшов майбутнього кума. Отримував 2300 гривень. Паралельно халтурив як штукатур. За кілька днів роботи міг мати 5 тисяч гривень. Інститут танкових військ порадив чоловік сестри. 2020-го його закінчив і пішов у 59-ту бригаду. Спочатку був командиром взводу, згодом роти. ­2021-го її визнали найкращою в батальйоні, кубок дали. Усі військові відчували подих великої війни, обговорювали її. За три дні до повномасштабного вторгнення перебував у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині. Займалися бойовою підготовкою з частиною роти. Інша була в Олешках Херсонської області. У планах мали навчання з канадськими інструкторами. 21 лютого заокеанських військових уже не було поїхали. Нам прийшло розпорядження терміново переїжджати до Олешків. 23 лютого наказали обдзвонити свій оперативний резерв тих, хто звільнився упродовж року. Їх треба було призвати найпершими. Увечері того дня я пив найсмачніше пиво у своєму житті. Вночі прокинувся в казармі. Навколо метушня. Чую: "Харків обстріляли "Градами". Думаю: "Що за дурня? Провокація?" Зателефонував мамі та старшій сестрі: "Виїжджайте з міста", кажу. Дружина з дитиною вже жили в Гайсині на Вінничині. Дзвонить колега, який був в Олешках, і каже: "Тут пек­ло, потрапили в оточення". Я відповів: "Старайтеся зберегти людей, зброю, техніку". Дочекався своїх, які вийшли з оточення, і почали збиратися на Миколаїв. Прибули в пункт постійної дислокації там отримав димові гранати. 5 березня був у Миколаєві. Імовірно, розминулися з ворожою колоною. Це добре, бо нам тоді не було чим навіть відстрілюватися. Найбільш напружений момент великої війни 6 квітня 2022 року. Поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині і тримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з арти ворога. Вважаю, тоді вдруге народився. Найбільший біль загибель побратима "Тарета" восени 2023-го, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. 25 років. Перший двохсотий з мого підрозділу. Важке дитинство сирота. Але почуття гумору не втрачав. "Тарет" міг залишатися в "тиловій" зоні, але вирішив понести боєприпаси на бойову. Його дістав FРV-дрон. Похований у Кам'янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигналю. Коли запитують про смерть, перша думка: шкода, бо все тільки починається. У 18 ішов до армії, не маючи сім'ї. Тепер ситуація інша і страх більший. Друг це той, хто готовий допомогти, коли ти йому телефонуєш опівночі. Якщо пропонує перенести розмову на ранок не мій варіант. Не хочу звикати до людей. Бо вони помирають, зраджують, ідуть. Нині в мене не друзі побратими. Бо коли підемо в цивільне життя, де я митиму вікна, а він пастиме корів, то все припиниться. Не матимемо спільних завдань і тем для обговорення. З Катею разом учились у школі. Але стосунки зав'язалися, коли закінчив дев'ятий клас. Перше побачення мені 16. Написав пісню, узяв квіти й іграшкову білочку. Закинув її на дерево. Увімкнув пісню й поліз за білочкою. Вона оцінила, але очі були великі: пришелепкуватий чи що? Найбільше вдячний дружині, що терпить. Бо вдома я не живу. Навіть коли був курсантом пішов ще затемна, прийшов уже темно. Не скажу, що не докоряє. Цьогоріч на мій день народження приїхала Катя. Дарує шампунь і три пари білих шкарпеток. Я не те щоб образився, але здивувався. Краще нічого не дарувала б. І тут вона каже: "У тебе ніж негострий. Сходи в мою машину, візьми нормальний у бардачку". Я відкриваю бардачок, а там годинник за 8 тисяч гривень. От хитрюга! Дружину намагаюся балувати. Але в подарунку має бути сенс. Наприклад, кулончик із символом безкінечності аби бути разом до кінця. Купили частину будинку. Хочу його добудувати. Процес без мене йде повільніше, ніж хотілося б. Хочеться приїжджати в комфорт, бо нинішня квартира маленька. Жити у 30-тисячному містечку після мільйонника Харкова комфортно. Усе одно перевагами міста театрами, пафосними клубами не користувався. Уляна народилася в Харкові. Узяв її на руки й відчув: це той згорточок, за який ти тепер відповідаєш. Хочу, щоб донька була сильна й самостійна. Добре, якщо тато вирішить питання. Але краще без цього. Не дивлюся новин, у яких розповідають про загибель дітей. Не витримую. Хочу ще раз стати батьком. Але боюся: раптом дитина народиться з якоюсь болячкою? До грошей легко ставитися можна тоді, коли вони є. Не скнара, але на свій день народження не ставитиму дорогого віскі. Але якщо матеріальне стосується комфорту та сімейного побуту, не шкодуватиму. Краще купити якісну річ, ніж узяти фуфло. Щастя це будиночок біля моря, спокійна старість, човен, сітка. До окупації Щасливцевого (Генічеський район Херсонщини. Країна) любив відпочивати там. 2021-го навіть набрав піску звідти. Війна показала людей нутро кожного Люблю історичні оповідання Карлоса Руїса Сафона (іспанський письменник, помер 2020 року. Країна). Недавно купив "Лонтано" Жана-Крістофа Ґранже (французький автор, спеціалізується на детективах. Країна). Але читати ще не почав. Війна показала людей нутро кожного. Ношу хрестик, що його подарував воїн, який 2014-го вийшов з оточення в районі Луганська. До початку повномасштабної війни цей хрестик лежав. Із 24 лютого 2022-го він у мене на шиї. Хочу вірити, що існує той світ. Але, коли перейду в нього, боюся бути покараним через жарти на межі фолу. Коли бачу, що хлопці розбирають боєприпаси, перехрещую їх. Що таке перемога, дізнаємося тільки після закінчення війни. Нам точно не треба заходити у столицю тероросії, свого вистачає. Звалили б ці чорти з нашої землі і все було би прекрасно. Мені 29. За 10 років хочу жити й мати дві руки та дві ноги.

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги? &еnsр;На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій? &еnsр;Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів? &еnsр;Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го? &еnsр;Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції. &еnsр;Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося? &еnsр;Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації? &еnsр;Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині? &еnsр;За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів? &еnsр;Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ІD командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії? &еnsр;Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року? &еnsр;Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.

Викликів більше, ніж позитиву Перспективи українського експорту-2025, на жаль, невизначені. І річ не тільки у воєнних викликах. За­вдяки Силам оборони, що забезпечують роботу морського коридору, та налагодженню альтернативних логістичних маршрутів, нашим виробникам і трейдерам вдається ці виклики мінімізувати. Невпевненості додають геополітичні ризики. Передовсім те, що в Європі більшає прибічників відмови від продовження торговельних преференцій для української агропродукції після 5 червня, коли завершується дія попередніх домовленостей. А дехто навіть вимагає відмовитися від вільної торгівлі з Україною. Також почастішали заклики до секторальних обмежень для імпорту в Європу низки товарних груп, які не потрапляють під дію аграрних квот. Адже фермери в ЄС бояться конкуренції з боку потужних українських агрохолдингів, а чимало тамтешніх політиків із правого та лівого спектрів прагне заробити електоральні дивіденди, підтримуючи такі вимоги. І на тлі закликів, застережень, вимог та ультиматумів на адресу Європейської комісії, уповноваженої ухвалювати відповідні рішення, вряди-годи лунають лише поодинокі раціональні заяви, що підтверджують зацікавленість європейського споживача в постачанні продовольства з України. Враховуючи баланс сил, Єврокомісія, за даними Rеutеrs, планує обмежити імпорт українського цукру, після того як європейські виробники поскаржилися, що великі обсяги його постачання призвели до обвалу цін. Тож тамтешні фермери й переробники не витримують цінової конкуренції з українськими. Особливо чутлива ця тема для Франції лідерки європейського цукровиробництва. Торік обсяги експорту цукру з України досягли історичного максимуму понад 746 тис. т, за що виручили майже $420 млн. Але частка постачань у європейському напрямку, відверто кажучи, незначна. Проте навіть це налякало тамтешніх виробників. Про повну заборону постачання з нашої країни наразі не йдеться. Але, за словами комісара Єврокомісії з питань сільського господарства Крістофа Гансена, невдовзі обсяги імпорту стануть значно меншими. Також він підтвердив плани переглянути інші види імпорту з України, зокрема й постачання зернових. Євросоюз 2022 року надав Україні вільний доступ до своїх агроринків, щоб підтримати наш експорт в умовах великої війни та блокування Росією морських перевезень з українських портів. Деякий час постачання агропродукції в Європу взагалі не квотували та не обмежували. Проте під тиском європейських фермерів, особливо в сусідніх країнах, які вдалися до акцій протесту, Єврокомісія почала впроваджувати обмеження і запобіжники від можливого збільшення імпорту агротоварів з України. Тому вже торік збереження пільгового режиму торгівлі було під сумнівом. Європейці змогли домовитися про продовження преференцій до 5 червня 2025-го із щорічною пролонгацією, лише передбачивши додаткові запобіжники на вимогу противників вільного доступу української агропродукції на ринки ЄС. Поміж захисних механізмів обов'язок Єврокомісії запроваджувати квоти, щойно імпорт м'яса птиці, яєць, цукру, вівса, кукурудзи, крупів та меду з України перевищить обсяги постачань у попередні періоди. І ЄК у підсумку вдалася до квотування більшості з цих видів нашої агропродукції. Окремі країни Європи тим часом упроваджують власні обмеження на постачання агротоварів з України. Приміром, Польща, Угорщина, Словаччина та Болгарія максимально обмежили імпорт зернових. Чи не найменше загроз для української кукурудзи. Через її постійний дефіцит на європейських ринках у Євроспільноті відсутні мита на імпорт цієї культури, каже заступник міністра економіки, торговий представник України Тарас Качка. &еnsр;Європейський Союз імпортує більше кукурудзи, ніж ми можемо фізично експортувати. Водночас Україна в режимі автономних торговельних заходів дотримується обмежень на постачання кукурудзи до низки країн ЄС, що є парадоксальним і свідчить: це більше питання політики, ніж торгівлі, пояснює посадовець. Попри спроби обмежень агроімпорту з України в ЄС, торік обсяги взаємної торгівлі сільгосппродукцією зросли до $17 млрд. Частка нашого експорту $13 млрд. Це найвищий показник за час дії Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Але з початку 2025-го, коли держави члени ЄС поновили переговори про продовження дії автономних торговельних заходів у відносинах з Україною, виникли побоювання, що скасування безмитної торгівлі вже за два місяці може стати реальністю. Хоча якраз брак часу для підготовки нової угоди, а рішення європейці мають ухвалити щонайпізніше в середині травня, може зіграти нам на користь. Аналітики вважають найімовірнішим сценарієм тимчасове продовження чинних правил. Та чи надовго? Адже на тлі цього ключового для українського агроекспорту виклику маємо й позитивні очікування, пов'язані зі збільшенням порівняно з торішніми показниками врожаю основних сільськогосподарських культур, а отже, з покращенням експортного потенціалу наступного маркетингового сезону з 1 липня 2025-го до 30 червня 2026 року. І це може ще більше налякати європейських фермерів та політиків лобістів їхніх інтересів. Цьогоріч обсяги виробництва сільгосппродукції можуть принаймні на 3% перевершити показники 2024-го, за оцінками Інституту аграрної економіки. Продукції рослинництва буде на 3,4% більше, ніж торік. Передовсім завдяки розширенню посівних площ під олійні, очікуваному збільшенню врожайності кукурудзи та покращенню агротехнологій. Але й тут усе, як мовиться, вилами по воді писано. Жодних погодних катаклізмів наприкінці 2024-го й на початку 2025 року не було, й озимина перезимувала добре левова частка посівів перебуває в хорошому стані. Та вже взимку аграрії й експерти звертали увагу на брак вологи для весняного пробудження рослин і для насіння, яке ляже в ґрунт під час посівної яровини. Березневе бездощів'я і заморозки на початку квітня лише посилили побоювання. Тому виконавчий директор Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин радить з обережністю оцінювати плани на врожай. &еnsр;У березні Україна потерпала від посухи. Якщо й улітку буде аномальна спека, то про якесь покращення порівняно з украй невдалим для рослинництва попереднім роком ітися не може. Ми повернулися на традиційні ринки, але через поганий врожай 2024-го мали там не надто велике представництво. Однозначно сказати, що наступного маркетингового сезону ситуація покращиться, не можна. Тим паче, на тлі невизначеності з продовженням дії пільгового режиму торгівлі з ЄС, говорить Пендзин. Окремо звертає увагу на проблеми, пов'язані з напрямами нашого експорту. Хоча постачання Чорним морем здійснюють доволі активно, виробникам і трейдерам доводиться неабияк переплачувати за страхування безпекових ризиків. Це негативно впливає на прибутки аграріїв і обсяги експортної виручки для держави. Озимина перезимувала добре Економіст нагадує, що до активної фази бойових дій частка агроекспорту з України становила 35%, ще 40% показник металургії. Тепер же аграрний експорт це 67% нашого постачання за кордон. &еnsр;Не тому, що стало більше сільськогосподарської продукції, а тому що показники металургії стрімко впали. І з огляду на це маємо ще один негативний чинник велике від'ємне сальдо торговельного балансу. Ми надто залежні від імпорту, завозимо у 2,5 разу більше, ніж вивозимо. Тож ситуація в зовнішній торгівлі для України вкрай складна, додає Пендзин. Постачання металів і залізорудної сировини справді одна з ключових статей українського експорту. За цим напрямом теж варто говорити більше про виклики, ніж про здобутки. Адже через війну країна втратила левову частку потужностей. Багато з них повністю знищено, чимало підприємств опинилося в тимчасовій окупації. З приємного те, що на початку року металургійні підприємства на підконтрольній території наростили випуск сталі й чавуну. Скажімо, в січні-лютому чавуну виробили 1,14 млн т 108,4% проти показника перших двох місяців 2024-го, сталі 1,18 млн т, 109,9%, прокату 0,96 млн т, 106,3%. Більшість виробленого, як і видобутої руди, традиційно йде на експорт. Загалом 2024 року з України експортували майже 6 млн т чорних металів, на 22,6% більше, ніж 2023-го. Експорт напівфабрикатів зріс на 56,7%, сталевого прокату на 28,4%. Натомість експортні продажі металургійної сировини скоротилися на 6,3%. Надходження валютної виручки від постачання чорних металів за кордон перевищили $3 млрд це на 16,9% більше, ніж на рік раніше. Пожвавився й експорт залізорудної сировини. Обсяги постачання зросли із 17,7 до 33,7 млн т. Основні покупці Китай, Словаччина й Туреччина. Добрі новини про поліпшення виробничих показників підприємств галузі, певно, мають додати оптимізму й у питаннях експорту й експортної виручки. Так, після різкого падіння на початку великої війни нинішнє відновлення мізер, ми не зможемо завалити металургійною й залізорудною продукцією всю Європу чи пів Китаю. Але й кілька сотень мільйонів додатково зароблених на цьому доларів не будуть зайві. Проте й тут маємо додатковий виклик. На відміну від ринків агротоварів, ціни на більшість видів яких у світі стабільно високі, заробітки на продукції металургії критично залежать від кон'юнктури світових ринків. А там через розв'язані новою адміністрацією Білого дому торговельні війни ще та турбулентність. Та й інших проблем ніхто не скасовував. Олег Пендзин коментує: &еnsр;Тепер начебто відновлюється експорт залізної руди в Китай, але тут дається взнаки питання логістики. До війни майже весь металургійний експорт ішов через Маріуполь. Нині місто в окупації. А портову інфраструктуру на підконтрольних територіях методично обстрілює ворог. Плюс обстріли залізниці, видобувних підприємств. Та й загальна ситуація в економіці не додає оптимізму.

"Наша баба Оксана померла", почув у слухавці сумний жіночий голос із німецького мобільного номера&hеllір; Я не одразу пригадав тривожне літо 2023-го, коли майже цілодобово приймали людей, які тікали від війни Здебільшого біженці мовчазні, бо стомлені й закриті в собі. Їхні думки ще серед неспокою, переляку, образ, люті та зневаги. Привітавшись кивками голів, поскладали клунки в багажний відсік, і бусик повіз родину з Мелітополя ще заспаними селами в Чортків. &еnsр;Наша мама пече найкращий хліб на весь Мелітополь, почувся голос серед сонної невагомості. На обличчі літньої жінки кволо розплющилося одне око. &еnsр;Розкажіть про свій хліб. Бабця плеснула в долоні й голосно засміялася. &еnsр;Та стидно мені розказувать осьо при людях! Мене отдали замуж у 15 год. Я його страшенно не хотіла. Йому було 19 год навіщо мені таке старе, думала собі. А свекруха була розумна. Ото каже, за кілька днів, якщо хочеш, можеш іти додому. Боже, я мало не розплакалася від щастя! Ступаю на подвір'я, а батько питають, чому прийшла? Я як почну плакать і батькові в ноги. Умоляю, щоби не одганяв, бо втоплюся. Коли ж я вже була в хаті обережний стук. Заходить мій чоловік, а за ним свекруха з величезним клунком і каже: "Ваша дочка сказала, що не може в нас жить. То я зібрала Василеві дещо з пожитків хай поживуть у вас". Батько голову опустили й кажуть: нехай. А в мене душа в п'ятки: це ж шо я наробила? У нас у хаті без мене четверо дітей, а тепер получається, що я татові ще одного привела і він вже має шістьох? Я як заору переляканим голосом: "Ні! Ми будемо спать у тебе!" Він починає взуваться, скручує пожитки і повертаємося до нього на хутір. Потом наші мандри все життя пригадували. Все запитували: "Ти туди чи абратно?" або "Де твої перини?" Бо він туди йшов із перинами і назад вертався з перинами. &еnsр;Мама, та про хліб розкажи! Бабуся милосердно дала нам відреготатися, а потім продовжила, перебираючи худими жилавими пальцями ворсинки на хустці: &еnsр;Каже свекруха, що вони всі йдуть у поле, бо тода совхоз був. А я маю спекти хліба. Лише пам'ятала, як мама наливали в ночви воду. Підігріла відро води. Ну мені ж 15 год. Набила туди з десяток яєць. Притягнула серед хати мішок з борошном і давай вбухувать. Пол мішка туди пашло. А тут заходить тьотя Катя. Сусідка свекрухи. Глянула так подозрітєльно і каже: "Ну нічо, будете мати надовго хліба". Не знаю, звідки в мене стало здоров'я все те місити. Побігла помити обличчя від муки й тіста, забігаю, а воно в ночвах подушкою і приготувалося втікать. Весь день пішов на те, що я ледь встигала тістові не дати випасти. Приходять свекор зі свекрухою. Стали у дверях. А я їм кажу: говорила тьотя Катя, що хліба надовго стане. Ми зі свекрухою дивимося одна на одну. Я тоді не витримала, хапаю хустину і, плачучи, біжу додому. Розповіла мамі, сидимо й ревемо обидві. Чуємо тато з кимось розмовля. І заходить мій чоловік. З тією ж периною. Спали в нас. Зранку мене прикликала баба Настя. Наша сусідка. Вона була молодша од моєї мами. Жила одна. І її називали чомусь баба Настя. Осьо в баби Насті я і навчилася пекти хліб. &еnsр;Нам секрети баби Насті розкажете? &еnsр;Чого ж не розказать? Баба Настя брала літру води, вливала туди пів криночки олії, сипала дві жмені цукру, пів жмені солі й ложку оцту. Усе то мало закипіть. Як остигало, то розбавляла п'ять ложок тієї води з пів кринки закваски. Коли підходило всипала борошна. &еnsр;Білого? &еnsр;Різного. Яке було, теє і брала. Вимішувала й лишала. Потім розкладала у форми. Ще пів годинки чекала. І закладала на годинку в піч. Я, бува, замість цукру меду давала. А олію в нас б'ють запашну. Ото спечу хліб, діти голодні зі школи поприходять, а він ще теплий. Поки приношу ніж, а вони хліб повлупали і їдять з молоком. Чоловік не раз казав: ти мені свого хліба не підсовуй. Намащував масла, в нас три корови було, ми щороку здавали щось на м'ясо. Чотири дівчини в хаті росло, нада було придане копить. Поїсть масла. А борщем потім я свиней гостю. Бабуся киває рукою, ніби просить почекати. Ми автоматично почали сміятися за нею, а вона замахала рукою, що не треба. &еnsр;Ото розпочалася война. У мене вже Оксанці 1 год. Приїхала на косовицю грузова, й забрали чоловіків до воєнкомату. Я плачу. 17 год, у тебе немовля на руках і одбирають чоловіка. На другий день дізналася, що сплять они на полу, бо чекають відправлення. Схопила перину й пішки понесла до району. Принесла до воєнкомату й кажу постовому, що тут десь мій чоловік чека потяга і спить на полу. Он послухав і кудись побіг. Приходить четверо солдатов і офіцер. Офіцер каже: "Дєвушка, беріть свою періну і бєгітє с нєй далеко-далєко, пока ніхто не увідєл, кому ви періну прінєслі. С нього буде вся армія сміяться". Я возращаюсь і плачу. Чотири года чоловік отвоєвал. Без двух пальцев вернувся. Ой, я потому і нєнавіжу Путіна. Он нє відсидиться в своєму бункері. Сколько бєди надєлал&hеllір; Все йому повернеться! У сусідньому селі согнали до школи дітей, наказали одягнуть пілоткі і сказали, що ани тепер рускіє. Так спеціально роблять, шоб відбити в дітей пам'ять. Да у нас рускіє єслі кагда і билі, то в канавах п'яниє блєвалі. Ось такі рускіє. Хочуть вирубати наше коріння, як то роблять з деревами. Щоби росли лише їхні будяки. І тоді скажуть, що то їхня земля. Нікада так не буде! Поки ми їхали, то адаптовували з донькою її перепис. Бабуся відійшла, але залишила по собі прекрасний рецепт хліба. І подумалося, було би добре, якби в нас з'явився хліб "Мелітопольський" пшенично-житній, вологий, з апетитними дірками в м'якуші.