Gazeta.ua

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів "Попереду заміновано", хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки. Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп. Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди. Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу. Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку. Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації. Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго. Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту. &еnsр;Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку. &еnsр;Чому пішки? Техніка вона ж ціль номер один, пояснює Дмитро. На нас трьох ну, може, три міни кинуть, від FРV в кущі можна пірнути. А на БТР там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати це вже лотерея. Кожен вихід як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають. Із собою мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі оце й уся відмінність. Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ найкраще. Що треба? Наступ найкраще Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку. &еnsр;Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, згадує Дмитро. Знайшли. Але загиблий богатир понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі. Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки. Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий&hеllір; якщо є шанс забрати то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька. Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все. А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють. &еnsр;Це не так, додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати&hеllір; Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту. Кожен вихід евакуаційної групи це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів. Передплатити журнал "Країна"

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги? &еnsр;На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій? &еnsр;Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів? &еnsр;Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го? &еnsр;Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції. &еnsр;Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося? &еnsр;Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації? &еnsр;Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині? &еnsр;За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів? &еnsр;Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ІD командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії? &еnsр;Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року? &еnsр;Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.

Я чутлива на слово. Якщо зачіпає якась фраза чи діалог, нотую. А потім у голові пишуться одночасно п'ять книжок. Уперше російську мову я почула в цирку. Гриміла музика, клоун звертався до дітей, ті йому відповідали. А я ні. Бо не розуміла, що відбувається, не розуміла навіть запитання. І почала плакати. Усе афіші, репліки, жарти було російською. Непідписані фотографії не мають ніякого сенсу, так казала моя тітка. Тому ми друкуємо та підписуємо всі знімки. Я паперова людина. На папері видно почерк, коли людина спішила чи хвилювалася, або в неї ручка закінчилася. Мене 6-річну мама навчила вести щоденник. За кілька років читаєш його і дивуєшся або розчаровуєшся. Мій рід це рід священника Петра Франца й історика Івана Крип'якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і зачитував акт Злуки в Києві. Це рід воїнів УПА. Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка "Любіть Україну", і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв'язки з В'ячеславом Чорноволом тата оголосили ворогом народу. Він не зрікся переконань, не "став зручним" заради спокою і тому не зміг захистити докторську з теми водневого двигуна. Йому доводилося змінювати роботу кожні пів року, бо колективи не мали права звикати до "неблагонадійного". На партійних зборах про нього казали: "Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру". Найстрашніше для батька було, коли погрожували нас із сестрою забрати в сиротинець, бо, мовляв, він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме нині Росія робить із нашими в'язнями психічно ламає. З роками розумієш, що дитина це дар. Мої діти були дуже активні, і щоб їх заспокоїти, ми з чоловіком придумали спосіб: переписувати тексти із книжок, які вони читали. У куті вони теж стояли. Але ми мудріли що старші ставали, то менше карали дітей. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті. Уперше російську мову я почула в цирку Казав мені один старший священник, що коли сивина покриє мою голову, то буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше головою, але більше серцем і в руках мати якусь практику. Я виросла поруч із стрийком Даньом Богданом-Петром Крип'якевичем так ми називали брата мого тата, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама й тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина змалку бачить немічну людину. Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині Михайло й Богдан бували в нас у хаті, Іван Світличний із дружиною Льолею мешкали в нас якийсь час після ув'язнення. Удома зберігався архів Івана Крип'якевича. Тітка етнографиня, мама художниця, батько фізик, тусівка пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була в шоці, бо в них були "хрусталя, стєнка, коври і телевізор". У нас він теж був, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорі цілі вівтарі. Ми мали старі меблі, ті що тепер антикваріатом називають. У школі я знала, що не все можу розповідати. Брат моєї бабці Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушували людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині. Мама садила мене малу собі на коліна й малювала. А я це сприймала як містерію на білому папері з'являються візерунки. Морок це класне місце, щоб шукати Бога Люблю малювати під музику, наприклад на якомусь концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось і це транслюють на великому екрані. Наприклад, був концерт Соломії Чубай "Колискові для Олекси", я під час концерту малювала, й це показували на великому екрані. Я вільна художниця, мені завжди було байдуже, що скажуть люди. Українська інтелігенція безпорадні люди. Ніжні, дивні й переважно бідні. Але то є закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати водички, то вони чинять якусь класну паску. Церква живий організм. Іноді люди її затискають у якісь свої обценьки. Є офіційна, а є жива церква. Жива має реагувати на всі виклики суспільства та бути там, де біль і страх, це наші капелани. Офіційна церква це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лиш іноді вона буває жива. Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто прав у неділю, щоб покарати. Ісус їв із блудницями й ламав усі стереотипи. Нині він, певне, був би в гарячих точках. Морок це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрити Євангеліє не всю Біблію з її об'ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 2030 сторінок і прочитати. Там немає нічого, чого не змогла б зробити звичайна людина. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує. Батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу, водили на гуртки, спорт, шукали добрі товариства. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас на фортепіано, батько Богдан на скрипці, мама Люба співала. Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською дійсністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних родинах. У 20 я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я дивилася на них із захопленням, але думала, якщо стану черницею, то збожеволію, бо хотітиму мати дітей. У пошуках майбутнього чоловіка я точно знала: це не має бути художник, бо ми здохнемо з голоду. І це не має бути хтось набагато старший, як мій тато, який був старший за маму на 20 років. Тому коли до мене залицялися львівські кавалери поважного віку, одразу відмовляла. У нас із Михайлом море конфліктів. Після 30 років спільного життя ми щойно дозріли до сімейної терапії психолога. Хоча в нас є романтика, можемо їхати кудись, проводити час і ще не набридли одне одному. Французький письменник і богослов Мішель Куаст казав: "Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліші бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за тіло твого чоловіка. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди". Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп'ютер у сім'ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. І так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець. Важливо дати можливість попрощатися з небіжчиком, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб, як допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного й запитує рідню: "Хочете попрощатися з рукою?" і тоді, наприклад, лише рука лишається відкритою в домовині, решту накрито. Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з останнього його перебування на фронті. Маю на стриху тарілочку, де лежать набої відстріляні, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка, і весь гардероб, який іще не наважилася комусь віддати. Маю його шеврон "Небонуті" від команди Аеrоtіm. Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знимок. Мій внутрішній голос чітко диктував, що робити спочатку, що потім, щоб нічого не забути. Так з'явився посмертний альбом фотографій Артемія. Дружба це коли людина мовчки здатна бути поруч у найтяжчі моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Рятувала мене декілька разів, коли я була у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив ніяких порад. Історія України це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю і трагедії. Так і в нашій історії мусять залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені кулею дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите й водночас про цінність життя та миру. З оптимізмом дивлюся в майбутнє України, бо навіть у найважчі моменти народжуються позитивні зміни. Мусимо пам'ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє. Історія це тканина, яку рвали і шматували багато разів Фінанси це щось, що завжди текло повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідки брали на всякі потреби, доки не почалася інфляція, яка з'їдала ті гроші. Люблю товариства, люблю пізнавати з різними людьми, тому, як маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки й каву разом. Найважливіше пронести крізь життя чистоту тієї внут­рішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись кінця. Культура це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому. Смерть це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоча загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивишся на свої пальці, руку й думаєш: це все колись лежатиме в землі, в дерев'яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятися.

Ветеран це частина громади, й він повертається до неї, каже колишній військовий Вадим Свириденко Що для вас було найголовніше за останній рік у плані реабілітації учасників бойових дій? &еnsр;Усі ті, хто потребують реабілітації, мали однозначно її отримати, не дивлячись на складність травми. У нас є нові виклики. Міністерства, відомства й усі, хто займаються цим, їх приймали. Реабілітація не стояла на місці. Весь час іде моніторинг, ухвалюють нестандартні рішення. Розкажіть про лікування комбінованих травм. &еnsр;Це такі ураження, де можуть бути ампутації, черепно-мозкові травми, втрата зору, контузії долучаються, уламкові поранення. Медики дивляться, що першочергово робити, щоб довезти до стабпункту, там уже надають первинну допомогу, далі госпіталь. А потім поступове відновлення. Не все так просто, тому що в госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда, до якої входять усі лікарі, яких знаєте. Окрім педіатрів. Такі команди мають працювати в лікарнях усіх рівнів. Ми розуміємо, що хвороби наздоганятимуть бійців у мирний час. Варто зробити таку систему, щоб не доводилося продавати квартири, аби вилікуватися. Якщо це втрата зору, соціалізація має відбуватися ­якнайякісніше. Людині треба видати ціпок, ті гаджети, які допомагають орієнтуватися, навчати її освоювати простір навкруги. У якому стані нині психологічна допомога бійцям? І чи навчені азів психології соціальні менеджери? &еnsр;Психолог спілкується з пацієнтом. Це частина медичної допомоги. До того ж говоримо про мультидисциплінарну команду, коли кожен виконує свою частину роботи. З бійцем працюють місяць, два, три, а потім за пів року знову. У госпіталі має працювати мультидисциплінарна команда А соціальний менеджер займається проблемами, які бійцю у важкому стані не потрібно вирішувати: втрата документів, документи про поранення, проблеми якісь життєві. І за законодавством, він має надати роз'яснення, як що й куди рухається. Соціальні менеджери вперше з'явилися в Рівненській області? &еnsр;Так, пілотний проєкт почав працювати в Рівному. Ми побачили, що це правильний шлях. Відстежується кожен ветеран, його здоров'я, можливості. У 62 громадах обрали соціальних менеджерів когось із ветеранів, когось із соціальних служб. Вони проходили навчання в Острозькій академії, складали іспити. Виникла довіра між територіальною громадою і бійцем, державою і бійцем. І коли кажуть, що суспільство має піти до ветерана й розв'язати всі питання, цього не станеться, якщо ветеран не зробить хоч якихось кроків назустріч суспільству. З розумінням, що йому це потрібно. Є механізми, є проєкти розроблені, є ті самі соціальні менеджери ветеран має розуміти: якщо звернеться до того чи того фахівця, він отримає те, що йому потрібно. Нині це масштабується по всій Україні. Ми не забуваємо, що багато хто повернувся з інвалідністю, різним ступенем травм, з полону. До кожного треба свій підхід, своя програма. Тому це справді розв'язання питань на рівні територіальних громад. І тут мають бути залучені Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство соціальної політики, депутати Верховної Ради. Сьогодні в нас суспільство поранене, це нам на десятиліття роботи. Восени торік відбувся міжнародний ветеранський форум "Ветерани: шлях додому". І спортивний фестиваль там був. &еnsр;Протягом року відбулося п'ять форумів і наприкінці року заключний у Львові. Спортивні фестивалі робили по всій Україні, їх теж було п'ять. Це ми говоримо не про великі досягнення і не про великий спорт. Бійці могли прийти подивитися, розслабитися, зробити якісь вправи, побути з людьми. І воно спрацювало: багато бійців, які були в собі замкнуті, почало спілкуватися, грати в петанк, піклбол, баскетбол на візочках. Ми плануємо на цей рік такі фестивалі робити в Житомирській області, Івано-Франківській, провести Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції: 16, 32 і 48 кілометрів. Кілька років ми приїжджаємо на Саtеrаn Yоmр у Шотландії, де наші бійці беруть участь у марш-кидках 35, 62 і 75 кілометрів. Це міжнародні ветеранські змагання. Ми хотіли зробити в нас подібне, але не з такою складною дистанцією. Плануємо, що Карпати Yоmр відбуватимуться щороку і там ветерани збиратимуться, спілкуватимуться. Якщо з часом це будуть тисячі ветеранів, це буде прекрасно. Ідеться не тільки про важкопоранених, може долучитися будь-яка людина, ветеран чи цивільний, яка хоче підтримати, просто бути поряд. Був форум у Львові про спроможності громад у захисті прав та задоволенні потреб ветеранів. Чи все гаразд у громаді з ветеранами? &еnsр;Ветеран це частина громади, й він повертається до неї. Якщо ветеран важкопоранений, то громада має прийти до нього в хату, подивитися, в яких умовах він живе. Нормальна реакція громади виділення грошей, допомога, якась соціалізація. А якщо людина прийшла без травм, зрозуміло, що вона буде далі в цій громаді працювати, спілкуватися, приходити щодня на роботу, податки платити. Але ветерану теж треба допомогти: якась перекваліфікація або навчання, дати можливість допомагати іншим. Але без згоди ветерана, його бажання повернутися, цього ніколи не станеться. Тому ці шляхи мають перетнутися десь посередині. Карпати Уоmр це марш-кидок, де будуть три дистанції Людина, яка втратила зір, може працювати насправді продуктивно. Ми стільки разів бачили, що такі ветерани стають хорошими психологами. Соціальні програми, соціалізація мають удосконалюватися. Це стосується і цивільних, які можуть життя побудувати абсолютно по-іншому. Я давно бачив у Чехії реабілітаційні центри, де люди, які народжуються зі складними вадами, стають дизайнерами, ще якісь професії опановують. Тобто було б бажання такі програми розробляти. Ви брали участь у 49-му марафоні морської піхоти США? &еnsр;Я був із командою. 10 кілометрів біг, як завжди. Цілої дистанції не пробігаю, виконую свої завдання як тренер на дистанції, щоб хлопці не травмувалися, робили все правильно. Марафони це для мене підтримка як фізична, так і психологічна: треба тренуватися, бути у формі. Я допомагаю іншим і показую, що це можливо. Як справи у спортивного клубу ІRОN WАRRІОRS? &еnsр;Ходимо тренуватися до спортивного залу "Меридіан" у вівторок та четвер: піклбол, петанк, баскетбол на візочках. Там така атмосфера, що ми психологічно розвантажуємося. Немає великих навантажень, але це динаміка, рух, які відновлюють. Тому хочемо розширюватися. Мріємо про свій спортивний зал із різними видами спорту, який працюватиме з ранку до вечора, щоб там були психологи. Потім можна було би відправляти на якісь змагання, якщо є бажання бійця. І сім'ї можуть приходити. Ми прагнемо відновлювати й дивитися, як боєць іде по життю, яка фізкультурно-спортивна реабілітація в нього, яка підтримка вдома. Бо розуміємо, що якщо боєць поранений чи просто повернувся з війни, то з ним треба спілкуватися, дивитися, чи в нього стабільно все в житті, може, він сам захоче комусь допомагати. Війна буде нас наздоганяти в мирні часи. Кількість реабілітаційних центрів збільшилася останнім часом? &еnsр;Так. Будуватимуть центри, нові відділення. Ми нині боремося не за кількість центрів, а за якість. Тому тепер і пакети НСЗУ змінюються, і прагнемо, щоб була достатня кількість фахівців, щоб не було на одного реабілітолога 30 людей. На жаль, фахівців поки що недостатньо. Яка ситуація в нас із протезуванням? &еnsр;Держава повністю покриває вартість протезів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста чи майстерні, але вони некритичні. У реабілітаційних центрах паралельно приходить протезист, розповідає, як відновлюватиметься боєць, як із ним працюватиме реабілітолог, щоб не просто дати протез, а ще й навчити ним користуватися, обслуговувати. І на сьогодні робимо великий крок уперед: протезисти почали вчитися у вищих навчальних закладах. Іще декілька років тому цим займалися протезні майстерні, які самі навчали. Це буде здорова конкуренція. Наш ринок отримає хороших якісних протезистів. Черги є, тому що всі хочуть потрапити до фахового протезиста Дніпровський протезний завод це потужне державне підприємство, яке виконує складні протезування. Нині по всій Україні багато хороших протезних установ: полтавський "Ортопед", запорізький "Ортотех". А ви надаєте перевагу яким протезам? &еnsр;У мене є і механічні, й електричні, й біонічні протези, й повсякденні, і спортивні. Це залежить від того, як ми навчилися ними користуватись і що робимо. Я завжди звертаюся до протезистів, ерготерапевтів, читаю літературу. До речі, в Полтаві "Ортопед" виготовляє багато приладів для ерготерапії. Наприклад, для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки нижче ліктя і вище ліктя, щоб справді вони були самостійні й могли їсти без допомоги протеза, є спеціальні манжети, куди вставляють виделку, або спеціальні виделки. Така співпраця триває, ми весь час пробуємо ці предмети повсякденного обслуговування вдосконалювати. Чи продовжуєте займатися легкою атлетикою, футболом? &еnsр;Уже не так, як це було після поранення. Я тепер більше себе підтримую непрофесійно, щодня роблю якісь вправи, гантелі, відтискання. Інколи вибігаю на стадіон, а футбол просто люблю коли бачу м'яч, буцаю його із задоволенням. Тому це повсякденна підтримка, без якої не можна, тому що м'язи швидко втрачають фізичну форму й має бути створений м'язовий корсет.

У нас зовсім не розвинений ринок послуг у книговиданні, каже політик та експерт із маркетингових комунікацій Артем БІДЕНКО Чому книговидання і книгорозповсюдження важливе для України? &еnsр;Я люблю наводити простий приклад. На книжкові ярмарки або виставки обов'язково приїжджає українська еліта найвище політичне керівництво, актори, співаки. Президент і перша леді приходять на Книжковий арсенал, Форум видавців і показують, що вони читають. Цього не відбувається практично в жодних інших сферах. Коли виходить новий фільм, президент зазвичай не приїжджає на прем'єру. Це свідчить про те, що в людській свідомості читання асоціюється з чимось правильним, інтелектуальним, таким, що розвиває і підвищує тебе. Якщо ж говорити мовою наукових фактів, читання розвиває мозок, робота з текстом сприяє тому, як людина володіє асоціативним мисленням, наскільки в неї розвинене абстрактне, наскільки може відчувати себе в цьому світі. Популяризація читання це обов'язок держави в багатьох країнах. Освітні дослідження вивчають, як читають учні та студенти. Якщо читання або розуміння тексту падає, одразу б'ють на сполох щось не так із нашими навчальними програмами. Сьогодні, попри розвиток інноваційних комп'ютерних технологій, читання все одно перебуває в основі людського світосприйняття. В епоху цифровізації ми все одно читаємо з екранів, слухаємо аудіокниги й оперуємо певними текстами. А якщо піти ще глибше, в семіотику, то тексти основа нашого буття. Те, якими ми є в житті, визначається тим, як ми говоримо й читаємо. Ви сказали, що обов'язок держави популяризувати читання. Чи виконує цей обов'язок наша держава? &еnsр;Наші очільники демонструють велику прихильність до книжок і читання. На іміджевому рівні так і має бути: еліта повинна показувати пріоритети що важливо й куди рухатися. На рівні реалізації часто звучить критика, але будьмо чесні: наша держава, в якій не закрито багато потреб, усі сфери й усі галузі кажуть "Дай!", усе одно не забуває про читання. Існує державна програма з видання книжок, закупівлі їх для бібліотек, постійно обговорюється проблематика. Є група народних депутатів, яка вважає, що ця тема важлива, і ми дякуємо їм за це. Маємо ту проблему, яка стосується багатьох сфер, недостатню якість кадрів. Найперше в державному апараті, що менеджерять ці процеси й у своїй оцінці ризиків та наявних інструментів не можуть піднятися на вищий рівень і працювати з індустрією. Для багатьох це досі радянська сфера, в якій є бібліотеки та якісь видавці, що постійно просять гроші, вони ж бізнесмени й заробляють на цьому. Той фактор, що ця індустрія не лише бере, а й віддає готовий продукт, який можна використовувати, на жаль, мало хто розуміє. Ставлення до того, що держава має інвестувати в цю індустрію та отримувати більший результат, також немає. І саме в цьому проблема проблема менеджменту, проблема застарілих ціннісних орієнтирів та адвокації індустрії. Бо адвокація має відбуватися централізовано та ґрунтуватися найперше на популяризації читання, а вже тоді на формуванні фондів і на закупівлі. Зсув у бік "Давайте закупимо книжки" і спричинив ставлення "Що ж вони завжди просять?" Я постійно декларую і наголошую, що основне завдання перед нашою асоціацією (Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів. Країна) озвучувати й адвокатувати перед державою і навіть вимагати від неї кампаній із популяризації читання із залученням преси, відомих людей аж до президента. Треба демонструвати, що читання це класно, модно, особливо для молоді, яка сьогодні сидить у тіктоку. Там, до речі, теж є потужна спільнота блогерів, які популяризують читання. Еліта повинна показувати пріоритети І ще один важливий фактор, який у нас нерозвинений, це великий бізнес. За кордоном, найперше у Штатах, великі компанії та багаті люди вже більш як століття тому будували бібліотеки. Ці люди фінансують бібліотеки своїх університетів і шкіл. У нас цього, на жаль, немає. Бізнесу треба пояснювати: "Шановні, ваші очікування від кадрової політики, появи якісних менеджерів мають утілюватися в тому, що ви інвестуватимете в їхнє на­вчання, а книжки це база". Як оцінили б український книжковий ринок? Яке співвідношення пропозиції і попиту щодо книжки в українському суспільстві? &еnsр;Торік спостерігалося певне зростання кривої продажів відкривали магазини, купували книжки. Було відчуття, що є певні підстави для оптимізму, але воно виявилося хибним. Нині продажі сильно впали. Багато надрукованого лежить на складах, книжкові магазини викручуються з останніх сил. За моїми оцінками, пропозиція більша від попиту в кілька разів. Попит сьогодні формується сталими аудиторіями, які й так читають. Нові аудиторії залучаються слабко. Тому для ринку важливо знайти якісь механізми й отримати допомогу від держави, щоб змінюватися. Також у нас зовсім не розвинений ринок послуг у сфері книговидання. Мається на увазі ринок авторів, перекладачів, оформлювачів, дизайнерів. Низькі гонорари, й через це бути письменником вкрай невигідно. Це ненормально, авторство має бути індустрією. Це соціальний ліфт українець повинен знати, що, коли він талановитий і випишеться, в нього є перспектива стати новою Джоан Роулінґ хоча б на рівні України. Це означає нормально заробляти й забезпечувати себе. У нас на літературі заробляють одиниці, притому заробляють чисто на виживання. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом. У нас відсутні літературні агенти, і це теж проблема. Коли індустрія оформлюється, з'являються елементи, що підживлюють її. Це юристи, які займаються правами; це перекладачі, в яких є своя школа, вони вчаться і розв'язують якісь свої суперечки; це дизайнери, що опановують нові технології. Усе це у взаємодії з авторами й утворює живий організм. У нас це проявляється точково ми знаємо умовно до 10 дизайнерів. Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" реалізувало обкладинку зі штучним інтелектом і все пропало. Хоча це можливість розвивати наявних дизайнерів, яких мало. Індустрія вимагає нового підходу, вона потребує інвестицій від бізнесу й держави. Інакше, коли в Україні почнеться відновлення, сюди рано чи пізно прийде якась велика група і скупить більшість видавництв та переробить їх на свій лад. Ані Курков, ані Жадан не є багатими письменниками порівняно, наприклад, зі Стівеном Кінгом П'ять років тому було опубліковане дослідження RеsеаrсhВrаndіng Grоuр про те, що 57 відсотків українців не прочитали за рік жодної книжки. Ці дані панічно ширилися в соцмережах. А потім порівняли ці цифри з даними інших країн, і виявилося, що в Польщі ще нижчий рівень там читає 38 відсот­ків населення. &еnsр;Сумніваюся в достовірності даних щодо рівня читання в Україні. Поки що це звичайні опитування, які засвідчують те, що люди декларують. Їх опитують щодо читання, і вони кажуть: "Звісно, я читаю по три книжки на місяць". Щоб точно знати рівень читання, реалізуються складні дослідницькі панелі, які враховують опитування, продажі, шелфтести у книгарнях (шелфтест тестування товару на основі онлайн-опитування, коли демонструються віртуальні моделі магазинних полиць. Країна). Це ком­плексний метод, яким займаються великі дослідницькі компанії. Наша асоціація також подає запит на грант щодо реалізації такої дослідницької панелі в Україні. Бо я зовсім не впевнений, що 40 відсотків українців читають. Маючи дітей, які вчаться в Україні, і знаючи, як відбувається навчання за кордоном, я можу порівнювати читання в українських школах значно слабше. Мало вчителів вміє правильно його викладати часто це є факультатив, стисле прочитання змісту книжки. І це знов-таки проблеми підготовки кадрів як готуються вчителі, а також проблема наявності книжок у бібліотеках. Як стимулювати молодь і підлітків більше читати? І як узагалі пробудити в українців любов до читання? &еnsр;Будь-яка стимуляція передбачає комплексні заходи. З одного боку, це має бути наявність продукту нам потрібна велика кількість цікавих і доступних книжок на будь-який смак. Тобто не тільки люди, які добре заробляють, повинні мати доступ до книжок, а й дітям у селах потрібна можливість піти і знайти останню книжку Жадана в сільській бібліотеці. Жадана я називаю як приклад може бути будь-який закордонний автор. Другий момент маркетинг товару. Має бути реклама товару. Читай і ти будеш модний, крутий, тебе любитимуть дівчата чи хлопці. Тобто це класична рекламна кампанія, що має тривати роками. Третій момент це локації. Нам потрібні книжкові супермаркети. Крім них, також повинні бути бібліотеки, спейси, книжкові клуби місця, де є можливість не купити книжку, а взяти її почитати. Четвертий підготовка тих, хто вчить читати, вчителів. Я вітаю реформу "Нова українська школа", її треба всіляко підтримувати і просувати, щоб учителі знали, як зацікавити дітей, щоб програма змінювалася, щоб у ній було більше цікавих книжок і менше нецікавих. Чи зріс в українців інтерес до читання під час повномасштабної війни на хвилі патріотичного піднесення? &еnsр;Однозначно зріс інтерес до читання і української літератури. Найбільше цьому сприяли відключення електропостачання, оскільки в тих умовах книжка виявилася доступною розвагою. Ковід також вплинув на зростання рівня читання. Плюс держава реалізувала кілька хороших програм наприклад, можливість купувати книжки за кешбек. Тому ситуація з читанням покращилася. Але читання це не еластичний продукт, воно не може розтягуватися до 100 відсотків аудиторії, має певні межі. Для його розширення треба використовувати інші методи, нові механізми. Які виклики стоять нині перед нашим книговидавництвом? &еnsр;Основний це світова економічна рецесія, що позначається на Україні. Заклик не змінюватися, залишитися в тому стані, в якому індустрія існує, не адаптуватися під виклики цифрової ери, а також під виклики війни й відбудови справляє згубний вплив. Коли ти не адаптуєшся, ти знищуєш сам себе. Адаптивність це важливий фактор. Чим книговидання важливе для вас? Яку книжку вам хотілося б прочитати сьогодні? &еnsр;Я люблю читати, в мене велика бібліотека. Цю любов мені прищепила мама. Часто читаю дві-три книжки паралельно. Мені було приємно займатися великим проєктом підтримки книговидання в Міністерстві інформаційної політики. Щорічно протягом кількох років ми добирали книжки для Сходу України. Я читав усіх претендентів, ми визначали, хто найкраще підходить. Це була драйвова історія, яка давала відчуття чогось корисного. Коли росіяни заходили в ті школи й викладали фото бібліотек з нашими книжками, виникало відчуття того, що ці книжки все ж були, люди могли їх читати. Це моя персональна історія інвестиція зусиль у те, що робить державу сильнішою. Щодо того, яку книжку я хотів би прочитати, я люблю "Бійцівський клуб" Чака Поланіка. Нині почав читати "Темну матерію" Блейка Крауча, бо подобається фантастика для розслаблення. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно Яку роль грає книговидавництво у вашому житті? &еnsр;Не маю прямого стосунку до книговидавництва, я лише керівник Асоціації книговидавців. Видавництво я розглядаю як індустрію, так само, як зовнішню рекламу, з якою працював, чи як державну службу. Для мене це швидше система, в якій відбуваються певні процеси, і ключовий процес популяризація читання мені особисто цікавий. Чому багатьом українцям так важко дається відмова від російського контенту загалом і російської літератури зокрема? &еnsр;Тому що ті патерни поведінки, які закладають із наро­дження, важко викорінити. Якщо люди звикли читати зліва направо й чорним по білому, то саме так їм зручно. Якщо люди звикли читати російською, то їм так зручно, і змінити це надзвичайно складно. Мають минути роки, щоб людина у зрілому віці справді змінила щоденні звички. Тому ключову роботу варто вести з молодим поколінням саме їм потрібен цей продукт, і вони через умовні 10 років даватимуть своїм дітям українську книжку. Моя мама читає українською, але я розумію, що їй усе ж зручніше читати російською, тому підсвідомо вона вибере російськомовну книжку. Слава Богу, що тепер такий вибір значно менший. Це психологічний фактор якщо ми звик­ли їсти правою рукою, то важко перевчитися на ліву. Але можливо. До 30 років це та ключова аудиторія, з якою треба працювати, якщо ми захочемо змінити цінності в суспільстві. Старше покоління підтягуватиметься.

Упопулярній психології останнім часом багато говорять про синдром завченої безпорадності. Він виявляє себе в тому, що людина завчасно опускає руки перед труднощами, психологічно готується до поразки, оскільки не вірить у власні сили. Українському суспільству варто придивитися до ознак цього синдрому, оскільки на колективному рівні ми надто регулярно опиняємось у становищі лузера. Здобуття незалежності, Помаранчева революція, Євромайдан, контрнаступ&hеllір; Усе чомусь відбувається за схожою схемою: виклик відповідь ейфорія від перемоги і єдності втрата єдності й віри в успіх знову в ямі. Але синдром тут спрацьовує інший. Амбіцій і самовпевненості нам зазвичай позичати не доводиться. Бракує іншого підготовки. Постійна неготовність ставала причиною перманентних поразок українських сил та втрат, яких зазнала наша нація впродовж останніх двох десятиріч. Після Помаранчевої революції країну спіткала морально-політична катастрофа, яка була всім очевидна, а також інтелектуальна і стратегічна безпорадність, яка була зрозуміла далеко не всім. А втім, саме відсутність розуміння, що і як робити з економікою, зовнішньою і внутрішньою політикою, брак менеджменту, професійного аналізу та творчого синтезу призвели до краху "помаранчевої команди" навіть більшою мірою, ніж скандальні взаємини між Ющенком і Тимошенко. Історія повторилася після Революції гідності. Історія ще раз повторилася вже перед початком повномасштабної війни, коли країна приходила до тями після "електоральної революції" 2019 року. Ми постійно не готові та змушені хаотично й імпульсивно реагувати на черговий виклик сьогодення. Причини такої неготовності лежать одразу в кількох площинах. Частково вони зумовлені деякими рисами ментальності українців, описаними, зокрема, Остапом Вишнею в гуморесці "Чухраїнці". Справді, жартувати ми вміємо, але висновків робити поки що ні. Однак існує й цілком раціональне пояснення тому стану інтелектуальної та ідейної безпорадності, яка зводить нанівець наші успіхи й досягнення, здобуті напруженням волі та спалахами національного ентузіазму. Точніше, їх є декілька. Політики в Україні навчилися імітувати патріотизм і турботу про спільне благо, прикриваючи ними своє прагнення отримати інструменти влади, які надалі використовують для грабунку. Звісно, що за цих умов держава не може стати центром пошуку рішень, їх ухвалення й реалізації. Держава лишається транзитною точкою в перетворенні капіталу публічності на капітал тіньових статків. Інтелектуальне середовище в Україні залишається провінційним, вторинним у своїх уявленнях та ідеях та заробітчанським за своєю соціальною природою. У такому середовищі важливі ідеї можуть виникати, але не можуть розвиватися. На тлі спекуляцій, безпринципності й некомпетентності зростає конфліктність, яка виявляється в багатьох формах. Це й нетерпимість до іншої думки, й боротьба за місце під сонцем, і схильність до афекту там, де потрібні розважливість і раціональність. На жаль, усі ці риси та задавнені хвороби національного організму нікуди не зникли в умовах війни. Нині вони переходять у стадію загострення прямо на наших очах. Політичний сезон ще не почався, а на політичний ринок вже вийшли численні популісти із залежаним товаром радикальних гасел, простих рішень, страхів, ілюзій та безсоромного обману. Ми й надалі не готові думати власною головою, шукаємо зовнішніх учителів і чудодійні рецепти, які змінять наше життя, не змінюючи нас самих. Національна стратегія лишається заручником політичного піару, аналітичні інституції заручниками недофінансування або випадкових грантів, медійний простір заручником хайпу й політичних технологій. У цій війні ми остаточно виборюємо свою незалежність. Але в післявоєнних реаліях ми опиняємося на порозі нової доби, перед викликом найважливіших рішень, які визначатимуть українську ідентичність, форму та зміст української державності й наше місце в сучасному світі на майбутні десятиріччя. Знов не будемо готові?

Як Україна отримала другий шанс для "прориву" На початку травня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення інвестиційного фонду партнерства у сфері корисних копалин. Це шанс, зокрема для "стратегічного" металу титану. Саме так його охарактеризував президент Володимир Зеленський у своєму указі 2021 року. Проте шанс буде змарновано, якщо не врахувати помилок Що маємо та як видобуваємо Титанова галузь України стратегічно важливий сектор економіки. Маємо майже 20 тис. родовищ титанових руд, які сукупно оцінюють у $7,5 трлн. Частка України в розвіданих запасах титанової руди у світовому масштабі досягає 20%. &еnsр;Титанова сировина не рідкість у світі, пояснює академік, почесний директор Інституту металофізики Академії наук Орест Івасишин. Це четвертий показник за запасами руд серед металів: залізо, алюміній, марганець і титан. Але дійти до чистого титану складно. Завдання відокремити всі корисні елементи й далі відновити титан у чистому вигляді, без кисню. Більшу частину концентрату титанових руд споживає хімічна галузь, яка виробляє пігменти й фарби, і майже 67% використовують у металургії. Але саме титан як метал має стратегічне значення. Держави, які вміли виготовити метал із титану й використати його для авіації та космосу, об'єдналися в Міжнародний титановий комітет. У ХХ ст. таких було шість: США, Франція, Німеччина, Японія, Велика Британія та СРСР тобто Україна, бо саме на її території є найбільші поклади ільменіту й рутилу, з яких отримують титан. Володіючи такими запасами, Україна має потужні підприємства з видобутку. Наймасштабніші Іршанський гірничозбагачувальний комбінат у Житомирській області та Вільногірський гірничо-металургійний комбінат на Дніпропетровщині. Хребет нашої титанової галузі Запорізький титаномагнієвий комбінат єдиний у Європі виробник титанової губки. Його побудували ближче до сировини та доступної електроенергії Дніпровської ГЕС. ЗТМК як хребет титанової промисловості На початку 2000-х для ЗТМК постала нагальна проблема реконструкція. Але держава як власниця підприємства була неспроможна вкладати в це кошти. Спочатку погляд звернули на Захід. Першими приїхали представники німецької компанії "Дойче Титан". У них не було металургії, але вже були вироби з титану. Вони намагалися домовитися з українськими урядовцями. Але відповіді від Міністерства промислової політики не дочекалися. Друга спроба відбулася 2005 року. Її намагалися реалізувати представники компанії Воеіng. Адже авіація є найбільшим споживачем титану він є у двигунах, шасі, інших деталях. Академік Івасишин, який супроводжував гостей до Запоріжжя, розповідає: Держава не підготувала завод до співпраці з Воеіng &еnsр;Я запропонував метод порошкової металургії. Інколи це вигідніше, ніж плавити зливок. Але нікому не вдавалося досягти високої якості виробу з порошку. Я винайшов унікальний варіант, за якого можна використовувати порошок гідриду титану. Стверджували, що цього не може бути, бо водень вважається найбільшим ворогом титану. Але ми використовуємо його тільки на початковій стадії, а на останній операції він зникає. Ми це довели, запатентували, знайшли союзників у США в особі корпорації Воеіng. 2009 року вони перевірили й заявили про готовність щорічно закуповувати майже 15 тисяч тонн порошку гідриду титану у ЗТМК і зробити комбінат своїм базовим виробництвом. Але держава не змогла підготувати підприємство до співпраці. Контракту не підписали. Воеіng налагодив співпрацю з Росією. Тим часом "хребет української титанової галузі" почувався все більш хворим. Держава мала рятувати ЗТМК. Порятунок побачили у приватизації. Титановий Фірташ, або Приватизація без хепіенду Історію приватизації Запорізького титаномагнієвого комбінату можна описувати як драму, детектив і ще в десяткові жанрів. Але в усіх варіантах головним персонажем буде український олігарх Дмитро Фірташ. 2012-го компанія "Толексіс Трейдінг Лімітед", що належить Grоuр DF, перемогла в конкурсі з відбору недержавних учасників ТОВ "Запорізький титаномагнієвий комбінат". 51% акцій став належати державі, а 49% олігарху, бенефіціару "Толексіс Трейдінг Лімітед". За ці відсотки компанія мала внести до статутного капіталу ЗТМК майже 720 млн грн та майже 160 млн як фінансове забезпечення технічної модернізації виробництва. Мав би бути хепіенд. Новий співвласник Дмитро Фірташ добився, що комбінатом керував його менеджмент, пообіцяв мільярди, щоб зробити підприємство технологічнішим. Але згодом все пішло не за планом. Що ж завадило? Насамперед електроенергія. Держава не готова була знизити ціни на електроенергію. Тож реконструкція була неможлива, вважають експерти. Інститут титану, який готовий був розробити цю реконструкцію, теж не дочекався грошей. Європа продовжує закуповувати титан у Росії Про другу причину "Країні" розповіло джерело, знайоме із ситуацією. Фірташа переконали, що для випуску титанової губки досить модернізувати тільки перший етап виробництва. Академік Івасишин відмову від повної реконструкції вважає помилкою, бо комбінат втратив те, за що його в Україні і Європі цінували, титанову губку. Протягом усього періоду управління ЗТМК групою Фірташа виробництво гідриду титану зупинили, обсяг виробництва титанової губки впав більш як удвічі. Але і шлак, який кинувся продавати комбінат, не пішов. Не додавали ентузіазму і кримінальні справи. "Країна" з'ясувала, що директора ЗТМК Володимира Сивака ­2016-го САП звинуватила у зловживанні службовим становищем і розтраті коштів на 492 млн грн. Справа тягнулася вісім років. За цей час Сивака виправдали у справі про розтрату всієї суми майже в пів мільйона грн, але звинуватили у зловживанні службовим становищем на 18 млн грн. Судиться із ЗТМК і Фірташ після того як держава звинуватила його в ­невиконанні інвестиційних зобов'язань та ініціювала повернення комбінату в державну власність. Представники олігарха звинувачують нове керівництво заводу в тому, що вони під час ковіду продавали продукцію за зниженими цінами, чим продукували збитки. У травні 2022-го Касаційний цивільний суд визнав законними рішення судів про розірвання договору зі створення ЗТМК, до статутного фонду якого держава внесла цілісний майновий комплекс комбінату. Фактично це означало повернення унікального підприємства у власність держави. Але процес цей триває досі. З початком повномасштабної російсько-української війни ЗТМК зупинив випуск титанової губки через брак хлору, що є основним компонентом виробництва. За даними аналітичної системи Опендатабот, 2024 рік підприємство закінчило з 212,5 млн грн збитків. Україна видобуває, а Росія заробляє Зазначимо, що успішний запуск ЗТМК сприяв розширенню виробництва титану в СРСР. Так з'явився титановий комбінат на Уралі. Верхнєсалдинське металургійне виробниче об'єднання, яке з 1957-го по 1990 рік було найбільшим постачальником напівфабрикатів із титану для аерокосмічної та військової промисловості, суднобудування в СРСР. Запроєктований комбінат був Інститутом титану із Запоріжжя. Під час проєктування усунули недосконалості ЗТМК. У чому недосконалість? З кожним новим етапом збільшувався об'єм титанового зливка. А економіка виробництва залежить саме від цього. ЗТМК був налаштований на реторти вагою 1 т. А росіяни видають за один цикл 10 т. Тож сьогодні РФ має фінальну частину виробництва готової продукції зі сплавів титану для світового аерокосмічного комплексу. Сучасні літаки Воеіng-787 Drеаmlіnеr та Аіrbus-380 не можуть обійтися без продукції з Уралу. Обидві компанії отримали аванс на замовлення понад 2000 літаків. Тож важко уявити, як діятимуть ці виробники в разі зриву постачання з Уралу. У Воеіng залежність від постачань із РФ становить 45%, у ЕАDS близько 60%, Воmbаrdіеr, Еmbrаyеr, РrаttWhіtnеy, RоllsRоyсе майже 100%. Така залежність виникла протягом останніх 10 років, відколи СП Воеіng Urаls Маnufасturіng розпочало відвантажувати продукцію на експорт. За даними експерта, з яким поговорила "Країна", 30% шасі для літаків Воеіng отримує з РФ. І змінити це важко, бо виробництво зав'язане на патент росіян. До речі, українці були дотичні до цього патенту, але втілити його на виробництві вдалося не нам. На початку березня 2022-го Воеіng призупинив закупівлю титану з Росії. Робота на основному устаткуванні неможлива, оскільки використання цих верстатів "обмежено експортними ліцензіями від уряду США та Японії". Експерт вважає, що інформація не зо­всім відповідає дійсності. США могли зупинити співпрацю в рамках СП, але заміну російському титану знайти нелегко. Тому він досі не під санкціями. Російський титан і санкції З початку великої війни 27 держав ЄС запровадили 17 пакетів санкцій проти РФ. Діють обмеження на торгівлю нафтою, вугіллям, деревиною та багатьма іншими ресурсами. Однак титан Європа продовжує закуповувати в Росії. 2022-го російський титан нарешті внес­ли в санкційні списки. Але це рішення заблокували Франція та інші країни члени ЄС: через залежність від російського титану найбільшого виробника літаків Аіrbus. У вересні 2023-го Бюро промисловості та безпеки міністерства торгівлі США внесло корпорацію "ВСМПО-Авісма" до так званого Еntіty Lіst як виробника зброї. Але ці обмеження не передбачають блокування діяльності компанії й зупинки придбання титану. Тож, як каже генеральний директор ТОВ ВКФ "Велта" Андрій Бродський, внесення російської компанії до Еntіty Lіst не заважає їм отримувати прибутки від титанової галузі. Півтора року під час війни титанову сировину вивозили до РФ У жовтні 2024-го американці під час зустрічі заступників міністрів фінансів країн G7 таки звернулися до союзників, аби розглянути запровадження санкцій проти російського паладію і титану. Але питання зависло. Звісно, в разі санкцій проти експорту титану з Росії більше уваги було б до українського титану. Але, щоб Воеіng зайшов на наш ринок після підписання з американцями угоди про корисні копалини, потрібні суттєві зрушення, а експерти оцінюють їх досить песимістично. &еnsр;Щоб Україна стала для Воеіng на місце Росії це не можна зробити за один день. У нас немає нічого, крім сировини, каже академік Орест Івасишин. Москва тримає їх на гачку, бо свого часу розробила сплав, що має унікальні властивості. Ніхто, крім Росії, не може виготовити великогабаритні деталі потрібної міцності. Нам іти до цього ще далеко, у кращому разі років 10. Титан у ланцюгу війни Але в основі багатьох досягнень росіян українська руда. Тож Україна під час війни зробила все, щоб заблокувати постачання титану в Росію. Це вдалося не одразу. Ось один з епізодів цієї боротьби. 24 лютого 2022 року в Україну вторг­лася не тільки армія РФ. Того ж дня до Дніпра приїхав Олександр Федосеєв, радник гендиректора російської металургійної корпорації "ВСМПО-­Авісма". Права рука власника ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат" Михайла Шелкова. Федосеєв мав організувати схему прихованого вивезення з України в РФ титанової сировини. І це йому вдалося. Півтора року схема працювала. У червні 2023-го СБУ заарештувала Федосеєва, пізніше ДБР встановить, що було створено злочинну організовану групу, до складу якої увійшли колишній директор ТОВ "Демурінський гірничо­збагачувальний комбінат", бенефіціар і директорка австрійської компанії й один із топменеджерів комбінату. Вищий антикорупційний суд ухвалить рішення про конфіскацію ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат". Але в Росію встигли переправити майже 11 т мінералів на майже $2 млн за даними СБУ. Ще один епізод допомоги ворогу стосується компанії "Мотор Січ". У березні цьогоріч Солом'янський районний суд Києва виніс вирок Олегу Дзюбі, заступнику директора зовнішньоторговельного департаменту АТ "Мотор Січ". Слідство встановило, що, отримавши вказівку від президента АТ "Мотор Січ" В'ячеслава Богуслаєва, саме Олег Дзюба налагодив через китайську компанію Сніnа Таly Аvіаtіоn Тесhnоlоgіеs Соrр постачання "запасних частин для ремонту двигунів літаків та гелікоптерів російського ЗАТ "Двигатели Владимир Климов Мотор Сич". За даними російського реєстру, 20% компанії належить АТ "Мотор Січ", а 50% російській корпорації "МіГ". Було поставлено запчастин, зокрема з титану, на понад 71 млн грн. Діяли також схеми, за якими частину концентрату експортували до європейських компаній у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині, зареєстрованих росіянами, щоб зрештою надійти до російських металургійних підприємств, зокрема VSМРО-Аvіsmа. Але на сьогодні даних про такі постачання немає. А що з наукою? Війна вплинула і ще на одну структуру, пов'язану з титановим виробництвом, АТ "Інститут титану". Інститут, що проєктував титанове виробництво в Україні, РФ, Казахстані, Китаї, Ізраїлі й навіть Гватемалі, держава вирішила приватизувати. 2024-го Фонд держмайна двічі виставляв його на аукціон і не знайшов покупця. Вартість лота 76 млн грн. Не допомогло і зниження ціни вдвічі. Бо важко знайти покупця, якому знадобилася база відпочинку на березі Дніпра й пів сотні проєктувальників. "Країна" з'ясувала, що потенційних власників також стримують борги з виплати заробітної плати й незакриті договірні зобов'язання на чималі гроші. &еnsр;Цінність становить будівля в центрі міста й науково-технічна продукція у вигляді архівів, досліджень, сертифікатів, ліцензій, патентів, розповів "Країні" доктор технічних наук, професор Олександр Овчинніков. Уже під час війни Інститут титану підписав меморандум на проєктування титаномагнієвого комбінату у В'єтнамі. Ціна 3 млн євро. Науковці створили проєкт, але його не реалізували, бо замовнику потрібні були державні гарантії, яких інститут надати не міг. А держава вкотре схибила. Але, на щастя України, не схибили люди. Які роблять усе, щоб зберегти титанову індустрію у країні. Додає оптимізму й Інститут металофізики НАНУ, який співпрацює з колегами з Німеччини. &еnsр;Ми нині працюємо над упроваджен­ням технології методу МІМ (метал інжекшн-молдінг) для виготовлення деталей для двигунів безпілотників, розповідає почесний директор інституту Орест Івасишин. Ідея в тому, щоб зробити деталь, яка не вимагала б жодної додаткової механічної обробки. Коли процес дійде до промислового виробництва, це зменшить вартість деталей двигуна безпілотника. Також науковці з Інституту металофізики працюють над розробкою порошку для титанових імплантів. Це покращить наявні імпланти на 50 відсотків. Як вивести титанову галузь із кризи Угода із США про корисні копалини не панацея, але дає певні можливості для порятунку галузі та виведення її в лідери. Україна має сировинні ресурси, виробництво, науку та досвід. Потрібні інноваційні рішення, сучасний менеджмент та інфраструктура. Експерти кажуть, що насамперед необхідно провести повноцінну реконструкцію ЗТМК поновити виробництво титанової губки, впровадити сучасні технології. Маємо знайти рішення проблеми з електроенергією. Очищення від корупції та прозоре управління ще дві необхідні умови. І нарешті нам потрібні серйозні зусилля у сфері дипломатії та міжнародні зусилля в лобіюванні санкцій на російський титан. Констатуємо: Україна мала всі шанси стати світовим титановим гравцем іще в 2000-х. Але через байдужість держави, невмілу приватизацію, корупцію та прорахунки в менеджменті втратила їх. І ось тепер, попри війну, маємо нові можливості. Але цього разу шанс треба використати.

П'ять випадків, коли Росія залякувала ядерним ударом Уранці 21 листопада російські війська атакували Україну балістичною ракетою, яку запустили з Астраханської області. Вдарили по критичній інфраструктурі Дніпра. Під вечір із відеозверненням виступив президент РФ Володимир Путін. Підтвердив застосування цього типу зброї. Сказав, що випустили її із системи "Орешник". Сучасні засоби протиповітряної оборони не можуть її перехопити, додав. Застосовування ракети назвав відповіддю на нещодавній обстріл Силами оборони території РФ американськими далекобійними ракетами АТАСМS. &еnsр;Тривають експертизи, щоб чітко встановити всі деталі та специфікації цієї ракети. У світі є системи протиповітряної оборони, здатні протидіяти таким загрозам. Росія має відчувати, що кожен крок, який вона робить для розширення війни, матиме для неї наслідки. Ми повинні послідовно робити все, щоб змусити її шукати миру. Цього можна досягти лише двома шляхами допомогою Україні та тиском на РФ, говорить президент Володимир Зеленський. Заступниця речника Пентагона Сабріна Сінгх підтвердила застосування Росією нового типу зброї. Це була експериментальна балістична ракета середньої дальності, каже. У її основі модель міжконтинентальної балістичної ракети РС-26 "Рубеж", яка здатна нести як звичайні, так і ядерні боєголовки. Незадовго до обстрілу Путін затвердив зміни в російській ядерній доктрині, які суттєво розширили принцип застосування ТЯЗ. Зробив це після інформації в ЗМІ, що президент США Джо Байден дозволив бити по Росії далекобійною зброєю 1. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров пригрозив світу ядерною війною під час вересневого виступу на Генеральній асамблеї ООН в американському Нью-Йорку. Тоді заявив, що Захід намагається завдати Росії стратегічної поразки. А це неприпустимо через ядерний статус РФ. &еnsр;Я не говоритиму тут про безглуздість і небезпеку самої ідеї боротися до перемоги з ядерною державою, якою є Росія, каже російською Лавров. Такі спроби є небезпечними і можуть мати катастрофічні наслідки. З початку повномасштабного вторгнення Росія регулярно використовує метод ядерного шантажу. Він розрахований на залякування країн партнерів України та послаблення їхньої підтримки. 2. Влітку цьогоріч ядерною зброєю погрожував заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков. Мовляв, Захід недооцінив готовність Росії відстоювати власні інтереси всіма наявними в неї засобами. І це може мати фатальні наслідки для інших країн. Про це він сказав на конференції в Москві, коли відповідав на запитання про ядерні технології в час розвитку штучного інтелекту. &еnsр;За останні роки в галузі ядерного стримування створено таку основу, що дасть нам змогу забезпечити власну безпеку на десятиліття вперед, сказав російський чиновник. Рябков курує в російському МЗС питання ядерного стримування й двосторонніх відносин із США. 3. Вдарити ядерною зброєю по Нідерландах у червні цьогоріч закликав генерал-лейтенант та депутат Держ­думи РФ від путінської партії "Единая Россия" Андрій Гурульов. За його словами, саме в Нідерландах зберігається майже 60% усіх вуглеводнів Європи. &еnsр;Це жирна ціль із переліку тих, які нині існують. Ми чудово розуміємо, як завдати критично неприйнятної шкоди, щоб Європа стала на коліна, розмірковує в ефірі пропагандистської передачі Володимира Соловйова Гурульов. Це справа одного дня, з мінімальним використанням ядерних боєприпасів. Такі заяви від Гурульова звучать регулярно. У вересні 2022-го погрожував Німеччині та Великій Британії. &еnsр;Байден розмірковує про застосування нами ядерної зброї, говорить про наслідки для Росії. Україна в цьому випадку нецікава, нам там іще жити, цинічно заявляв представник російської влади. Задоволений ситий німецький бюргер повинен чітко розуміти: якщо раптом по Берліну буде завдано удару, то це викличе повний хаос у всій державі та її кончину. А якщо ми Британські острови перетворимо на марсіанську пустелю тактичною оперативною зброєю без ядерного потенціалу, то про які наслідки для нас можна говорити? Як вони свою п'яту статтю ухвалять, якщо від держави, яку треба б захистити, нічого не залишиться? Торік Гурульов закликав вдарити по Україні ТЯЗ, якщо Захід передасть їй свої винищувачі. Серед його останніх погроз вдарити ядерною зброєю по американській Алясці. &еnsр;Пряма загроза території головного нашого противника це ідеальний варіант, підсумовує російський депутат. 4. Торік, наприкінці січня, США оголосили новий пакет допомоги Україні. Серед вказаної зброї були далекобійні GLSDВ. Вони здатні бити на відстань до 150 км. У ЗМІ на той час почали обговорювати інформацію про використання ракет для деокупації Криму. У Пентагоні їх призначення не коментували. Лише зазначили, що Україна сама вирішуватиме, як звільняти власні території. Заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв одразу ж пригрозив "ударом відплати", якщо українці битимуть по військових об'єктах росіян в окупованому Криму. Натякав на ядерне озброєння й обіцяв, що "палатиме вся Україна". Такі заяви від Медведєва звучать часто. "Міжнародне право чітке. Україна може звільняти свої території, застосовуючи будь-які інструменти. Крим це Україна. Тому погрози офіційних осіб Росії про "удари відплати" це тільки фіксація наміру вчинення масових убивств і спроба лякати у традиційному стилі РФ", написав тоді у твіттері радник голови Офісу президента Михайло Подоляк. 5. Голова Державної думи Росії В'ячеслав Володін погрожував знищенням Польщі й України, якщо в останньої з'явиться ядерна зброя. Так відреагував за заяву ексміністра закордонних справ Польщі, депутата Європейського парламенту Радослава Сікорського влітку 2022-го. Останній тоді сказав, що США та Велика Британія, країни гаранти Будапештського меморандуму, за яким Україна відмовилася від свого ядерного статусу, повинні захистити український суверенітет та з власних арсеналів передати нашій державі ядерні боєголовки. "Сікорський провокує ядерний конфлікт у Центрі Європи. Він не думає про майбутнє ні України, ні Польщі. У разі реалізації його пропозицій цих країн не стане, як і Європи. Саме через таких, як Сікорський, необхідно звільнити Україну не лише від нацистської ідеології, а й демілітаризувати її, забезпечивши без'ядерний статус", написав у телеграмі представник російської влади Володін.

Від того, як працюють оператори безпілотних систем, залежить успіх на фронті, каже військовий Віктор Таран Повномасштабну війну, яку веде проти нас Росія, називають війною технологій. Які саме технології найбільше вплинули на хід воєнних дій? &еnsр;Світ увійшов у четверту індустріальну революцію, і її технології плавно перейшли у війну. Перша індустріальна революція це кораблі й гармати, друга танки й літаки, третя ракети, а четверта це роботехніка, 3D і GРS-навігація, кібербезпека та роботизовані системи широкого спектра застосування дрони. На початку повномасштабного вторг­нення Україна мала технології на рівні другої індустріальної революції танки, артилерію, боєприпаси. Армія, яка нам ді­сталась у спадок від СРСР, за роки незалежності успішно розпродавалася або знищувалася. Ми не готувалися до війни. І коли почалося повноцінне російське вторгнення, виявилося, що в нас мало засобів ураження, і наприкінці весни 2022 року почало критично не вистачати боєприпасів. Нас врятували наші союзники з НАТО, які стали масово передавати зброю та боєприпаси. Водночас ми шукали, що в нас є під руками. І це були дрони ті речі, завдяки яким українці ще донедавна знімали побутові історії, стали незамінним військовим атрибутом. Разом із дронами прийшли й інші технології. Зокрема 3D-друк, який застосовують у піхоті й ­тактичній медицині. Також почали послуговуватися системами ситуаційної обізнаності "Дельта", "Кропива", "Вежа". Так само сили оборони використовують кібербезпеку, що охороняє персональний простір. Ми воюємо технологіями четвертої індустріальної революції і трансформуємо ними світ. Тобто наша війна з Росією стала першою війною з масовим використанням новітніх технологій? &еnsр;Так. Не можна сказати, що раніше ніхто не використовував технологій для воєнних дій. Згадаємо війну між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах 2010 року. Там активно застосовували "Байрактари" Азербайджан завдавав високоточних ударів по оборонних точках противника. Але це не було масово. Навесні 2022 року, коли почалося російське вторгнення, ішли танкові колони, виводили артилерію, піхота тримала оборону. Це була лінійна війна. Теперішню ситуацію аналітики НАТО називають сенсорною війною. Ми створюємо високомобільні точки, довкола яких будуються сили оборони. У їхній основі мобільні групи ударних безпілотників, танки виконують важливу, але допоміжну роль. Це повністю змінює логіку бойових дій на передовій перебувають дрони, поруч із ними засоби радіоелектронної безпеки та розвідки, щільність вогню набагато сильніша. Коли 2022 року ми починали воювати, то в нас була лінія, попереду неї сіра зона, а ззаду безпечний простір. Тепер попереду є зона 2030 кілометрів, де дрони знищують все й усіх, і така сама зона заглиблюється в тил. Ми не маємо тепер безпечної зони для евакуації та підвезення боєприпасів. Ми опинилися в ситуації, що потребує інших підходів. І цього треба вчитися, бо літають не дрони, а оператори. Від того, як працюють оператори безпілотних систем, і залежить успіх на фронті. За артилерією закріпилося прізвисько Богиня війни. Чи не претендують дрони на звання новітніх богів війни? &еnsр;Ні. Дрони не можуть виконувати ті завдання, які виконує артилерія. Дрон літає на відстань 1520 кілометрів. Артилерія б'є на 40 кілометрів. Дрон може принести 12 кілограми вибухівки, тоді як 152-міліметровий снаряд має бойову частину вагою 56 кілограмів, здатну прорвати зону оборони. Артилерію неможливо замінити, на фронті потрібні боєприпаси. На початку російського вторгнення в нас не було артилерійських снарядів. Навіть наші партнери не змогли надати потрібну нам кількість боєприпасів, вони не встигли так швидко перебудувати економіку, щоб виробляти їх. Надходили 1012 тисяч одиниць за тодішньої інтенсивності боїв це на день-два. Тому ми вимушено почали використовувати дрони як допоміжний засіб. Артилерія набагато потужніша, і вона була й залишається богинею війни. Артилерія залишається богинею війни Тобто з 2014 року дрони використовували як допоміжний засіб, а тепер їх оформили в повноцінний рід військ? &еnsр;Дрони найперше використовували як розвідники. До повномасштабного вторгнення інтенсивність бойових дій була менша, снарядів загалом вистачало. Тоді ми застосовували дрон "Фантом", що літав із зарядом акумулятора на значно меншу відстань. Такої кількості безпілотних систем, як тепер, 2014 року ще не було, ми тільки вчилися працювати з безпілотниками. Як змінювалася роль дронів із 2014-го до сьогодні? &еnsр;Після "Фантомів" з'явилися перший і другий "Мавіки" із зо­всім іншою камерою та системою навігації. Тому використання дронів змінилося якщо спершу це були розвідники, що лише інколи робили скиди, то з 2022 року вони стали повноцінними бойовими учасниками. Так само з FРV-дронами якщо у 20162017 роках їхнє використання було поодиноке, то з кінця 2022-го їх застосовують усюди. Станом на 2024 рік, Україна єдина країна у світі, що має командування Сил безпілотних систем, у яких є морські дрони, повноцінні наземні роботизовані системи. Ми починаємо створювати дрони, які виконують завдання на ураження на 500700 кілометрів. Цей шлях розвитку став можливим завдяки технологіям четвертої індустріальної революції нові чипи, системи навігації, супутники, принципово нова камера і, звісно, штучний інтелект це машинне навчання, цифрове розпізнавання камер, система наведення. Можливо, наша війна з Росією увійде в історію як війна нового типу, нового покоління? Як колись англо-бурська війна, де вперше використали кулемети й форму хакі? &еnsр;А також концтабори. Коли в березні 2022 року я з товаришем, позивний "Академік", задумав створити в Україні постійно активну систему навчання операторів БПЛА, ми про це точно не думали. Ми тоді були два старші лейтенанти, які мали мрію. На початку березня провели навчальний тренінг, здобули певні знання та навички й почали створювати школу. Учасники того тренінгу надалі заснували три школи Центр "Крук", Drоnаrіum та "Боривітер". Станом на 23 травня цьогоріч, ми навчили 20 тисяч операторів БПЛА. Внесок нашої школи більш як 8 тисяч. Це майже полк. Чи думали ми, що це якось змінить уявлення про війну чи сам спосіб її ведення? Ні, просто робили свою справу. Не знаю, як назвуть цю війну. Хтось уже називає її третім етапом Визвольної війни першим етапом були Визвольні змагання 19171922 років, другим боротьба УПА, а третій етап нині. Хтось називає війною за ідентичність, хтось вітчизняною. Степан Бандера ще у 1950-х писав, що після того, як Україна здобуде незалежність він вірив, що Радянський Союз розпадеться, її чекатиме нова агресія з боку Росії і це буде черговий етап Визвольної війни. Тому я не хотів би називати цю війну війною дронів вона ведеться за наше існування. Дрони це просто засіб. Якщо завтра їх не стане ми воюватимемо далі. Повноцінне протистояння і перші смерті серед українських військових були ще в березні 2014 року. Війна триває вже давно, тому не варто її називати війною дронів. Мені як людині з історичною освітою імпонує визначення "третій етап Визвольних змагань". Базова підготовка оператора займає від двох тижнів Скільки потрібно часу, щоб підготувати оператора дронів? &еnsр;Що довше, то краще. Але часу немає, тому в нашому центрі ми навчаємо операторів мультикоптерів два тижні, FРV два тижні, "крила" місяць. Цивільні можуть пройти скорочений курс два тижні на "крилі" й тиждень на мультикоптері. Оператори отримують сертифікати державного зразка, які є підставою для присвоєння військово-облікової спеціальності. Наш центр 2023 року перший отримав сертифікацію. Потім військові ще можуть пройти додаткове підвищення кваліфікації від тижня до двох. Тобто базова підготовка оператора займає від двох тижнів. Волонтерка Марія Берлінська заявила, що з кінця травня цього року ми почнемо все більше відставати від Росії в технічному плані. За її словами, росіяни скоро зможуть випускати понад тисячу "Шахедів" за добу. Чи зможемо ми наздогнати Росію? &еnsр;Це правда, кількість "Шахедів" з того боку зростає щодня. Чи дійде вона до тисячі на добу, не знаю. Об'єктивно ми маємо визнати, що росіяни здатні налагодити масове виробництво "Шахедів". Росія перевела майже 40 відсотків своєї економіки на військові рейки. Протистояти цьому можна лише через зміну державної парадигми. Оголошення переходу на виробництво того, що у пріоритеті для Сил оборони, перерозподіл фінансів і перебудова економіки. А також відверта розмова із суспільством. Це дискомфортно, неприємно. Але довкола Києва літають "Шахеди" і їх зустрічають мобільні вогневі групи. Завдання цих груп виконують добровольці, які вже не один рік приходять і працюють на машинах, кулеметах, чергують уночі й не отримують за це ні копійки. В Києві повно здорових чоловіків чому вони не хочуть записатися в добровольчі формування, раз на два тижні виходити на чергування? Щільність вогню була б така, що жоден "Шахед" не долетів би. І це не про мобілізацію, а про виконання громадянського обов'язку. Ми забули про війну. Таке вже було у 20152016 роках. "Шахеди" літатимуть, і єдиний варіант зупинити їх залучення кожного. Інакше не можна виграти війну зі 140-мільйонною країною, яку підтримують Китай, Іран, Білорусь, Північна Корея, частина країн Африки. Якщо ми хочемо це зупинити, треба включатися всім. Я розумію, що су­спільство втомилося за три роки, але росіяни не втомилися. Яка причина того, що Росія випереджає нас у виробництві та застосуванні дронів? Можливо, в чомусь слід переймати її досвід? &еnsр;Переймати її досвід треба давно, про це ще Ігор Луценко говорив. 2022 року ми намасштабували величезну кількість рішень. Необхідно було вибрати й реалізувати найбільш ефективні. Якби ми це зробили ­2023-го, то тепер мали б стандартизовані уніфіковані речі, які штампували б і масово застосовували б. Росіяни зробили ставку на дрони "Ланцет" і "Орлан". А в нас є "Дартс", "Скайхоппер", "Мрія 4.5.0", "Чаклун" це 1/10 того зоопарку, що літає. Вони всі ефективні, але відбувається певне розпорошення, а в цих умовах нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки. Нам треба визначати пріоритети, ставити їх на потоки Економіку можна мобілізувати, якщо буде державна політика, інформаційна кампанія з поясненням, що працювати мають усі. Інакше не переможемо проти нас воює авторитарна країна, яка мобілізувала колосальні ресурси. Ще 2015 року було багато тез про те, що війна вигідна військовим і волонтерам. Насправді війна не вигідна нікому, але вона точно не зменшує обертів, а в росіян є ресурси, щоб воювати. Реальні переговори, дай Боже, щоб почалися наприкінці року. А до цього часу треба ще вистояти. Українські ентузіасти власноруч створюють дрони з підручних матеріалів. Якщо їх можна виготовити в домашніх умовах, що заважає налагодити їхнє масове серійне виробництво? У державного керівництва немає розуміння важливості розвитку безпілотних систем? &еnsр;Це питання треба ставити не військовим. Камишін (Олександр Камишін міністр із питань стратегічних галузей промисловості у 20232024 роках. Країна) ­2024-го заявив, що ми виготовили майже 2 мільйони дронів замість анонсованих 5 мільйонів. Наскільки я знаю, є проблема обмежених ресурсів. Виробники можуть створювати більше, але їм для цього потрібні кошти. Їх можна брати або з бюджету, або ж є величезні ресурси кредити Національного банку України, які можна було б перенаправити на виготовлення дронів. Також є можливість відкрити ринок збуту, щоб наші виробники продавали зброю за кордон, отримували прибуток і вкладали його у дрони. Варіантів багато, але чому це не робиться, які причини треба з'ясовувати в депутатів і чиновників. Моє завдання отримати дрон і навчити ним користуватися. Чи є в України необхідні потужності для виробництва безпілотників матеріали, устаткування, навчений персонал? &еnsр;Так, є. В Україні достатньо виробників, щоб задовольнити нашу потребу в дронах. Але я бачив виробників, які простоюють, у яких завантаженість виробництва становить 4050 відсотків. Вони теж не розуміють, чому їх не контрак­тують. Ключова причина відсутність єдиної державної стратегії на цьому полі. Урядової програми про перерозподіл ресурсів на період воєнного стану не існує. Чи можна сказати, що безпілотні системи здійснили технологічну революцію? &еnsр;Це занадто вузько. Технології четвертої індустріальної революції повністю змінюють світ той світ, у якому ми жили до 2022 року. Тепер він буде принципово інший. Дрони одна з частинок цієї революції. У наших телефонах повно додатків це так само індустріальна революція. GРS-навігатор це також революція. Кібербезпека індустріальна революція. Ми в новому світі він змінюється, він цікавий, тому давайте вчитися в ньому жити. Передплатити журнал "Країна"

Ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься, каже Роман Безсмертний, політик і дипломат 2025 року відбулися значні зміни в міжнародній політиці: новий президент у Сполучених Штатах Америки, новий уряд у Німеччині, новий Папа у Ватикані. Як ці зміни впливають на Україну? Чи не витісняють вони питання українсько-російської війни з порядку денного? &еnsр;Війна все більше вражає інші держави й поширює свій вплив на людство. Теми російської агресії та близькосхідної війни стають невіддільними складовими міжнародних відносин і диктують зовнішню політику багатьох країн. Ці два вогнища однієї війни війни між віссю зла та несформованою коаліцією свободи й демократії визначають поведінку держав та їхніх лідерів. І це показник того, що ситуація з безпекою у світі погіршуватиметься. Без адекватних рішень людство впевненими темпами рухатиметься до континентальної та глобальної війни. Ще недавно принципом Німеччини було "триматися подалі від мілітаризму", а тепер вона збільшує фінансування армії та посилює підготовку війська. Британія також змінює свою військову доктрину. Європа готується до війни з Росією? &еnsр;Вона довго очікувала, що агресію Росії вдасться вгамувати іншим способом, але в лютому 2022 року Рубікон було перейдено. Країни ЄС нині на етапі швидкого зростання оборонно-промислового комплексу, пере­оснащення збройних сил у рамках НАТО. Це підготовка до протидії агресії Кремля, про яку необхідно говорити. Це гібридна війна, що йде проти переважної більшості європейських держав. РФ виношує плани ударів по країнах НАТО. Є різноманітні варіанти, найімовірніші з них відпрацьовують на навчаннях у районі Балтики. Ті, хто розуміє цю загрозу, починають швидкими темпами посилювати підготовку та збільшувати допомогу Україні. Бо ЗСУ сьогодні забезпечують час, вкрай необхідний європейським державам, щоб підготуватися до високо­ймовірної агресії Москви. Щодо можливих варіантів прояву такої агресії, то Євро­па нині сконцентрована на Балтиці, бо напруженість там зростає. У цієї напруженості є два вогнища. Перше для Росії це одне з джерел формування її мілітаристського бюджету, бо Балтика є ключовим каналом для постачання на чорний ринок тіньовим флотом нафти й нафтопродуктів. Друге нарощування сил у районі Балтики з боку Росії, що є повторенням ситуації, яка відбувалася на українсько-російському кордоні впродовж 20192021 років. Чи можна сподіватися, що згадувана вами "несформована коаліція свободи й демократії" оформиться в реальний антиросійський союз? &еnsр;Коаліція свободи й демократії має серйозне підґрунтя, щоб бути оформленою. Таким підґрунтям є формат "Рамштайн", що діє в межах технологічних необхідностей. Йому варто тільки доповнити вищий воєнно-політичний рівень, утворити об'єднаний штаб і сформувати відповідні підрозділи під його командуванням, а також спільний оборонно-промисловий комплекс. Чи є необхідність у формуванні окремих європейських збройних сил? Переконаний, що складовою коаліції мають бути спеціальні сили оборони Європи, невіддільною частиною яких повинні стати Збройні сили України. Балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс Росія продовжує реалізовувати свій план зі знищення України та відновлення імперії. Важливо, щоб сили оборони Європи почали активно взаємодіяти між собою. За рік ми зрозуміємо, що вся балаканина про вступ України в НАТО втратить сенс. Ситуація може бути така, що Альянс запрошуватиме Україну до вступу. До цього все йде балачки президента США Дональда Трампа створюють серйозну загрозу для Європи. Тому європейцям треба всіляко дбати, щоб реалізувати те, про що каже посол України у Великій Британії, генерал Валерій Залужний, утворення оборонного альянсу Європи, в який увійшла б Україна, і формування на основі європейських армій сили протидії Росії. Виборчий цикл у сусідніх з Україною державах показав, що недружні до Києва політсили набирають вагу. Як зупинити радикалізацію європейського суспільства? &еnsр;За останні 1015 років кожна європейська країна проходила випробування і лівими, як Греція, і правими, як Нідерланди, радикальними силами. Європа це електоральна демократія, яка передбачає можливість приходу до влади різних сил у конституційних рамках. Тому вона допускає такі речі, як вихід у фінал президентських виборів Джордже Сіміона в Румунії або обрання сподіваюся, востаннє Віктора Орбана в Угорщині та повернення в політику Словаччини Роберта Фіцо після гучних звинувачень проти нього. Також слід пам'ятати, що є різні праві. Новий німецький канцлер Фрідріх Мерц належить до правоконсервативного крила, як і голова італійського уряду Джорджа Мелоні. Водночас і вони дотримуються єврооптимістичної позиції, хоча Мерц значно правіший за Ангелу Меркель. Важливо, щоб праві політичні сили не підігрували ні Путіну, як це роблять Орбан із Фіцо, ні Трампу. Бо ми бачили, як періодично Орбан кидається то виконувати доручення Москви й паскудити Україні, то виконувати доручення Трампа й руйнувати Європейський Союз. Чи є загроза тотального формування антиукраїнських сил? Ніколи не кажи "ніколи". З огляду на результати виборів у Польщі перемоги Кароля Навроцького з його особливими поглядами щодо України треба готуватися до гіршого варіанта, але сподіватися на краще. Маємо розуміти, що сповідувати певні погляди право кожного європейця. Інша річ наскільки ці погляди стають офіційними. У Молдові, Румунії, Португалії, Німеччині на останніх виборах перемогли здебільшого правоконсервативні сили, але не антиукраїнські. Власне, часто в людей на виборах одна поведінка, і зовсім інша біля керма. Вибори часом здіймають таку піну, і на ній стільки сміття підіймається, що за ним не бачиш істини. Треба відстежувати, яку політику провадить той чи той обранець. Якщо виходити з балансу держав членів ЄС, то ситуація сприятлива для України. Проти двох прихильників Москви Орбана й Фіцо маємо абсолютну більшість прихильників України. Путін розглядає переговори як засіб ведення війни Як можете прокоментувати перемогу Кароля Навроцького на президентських виборах у Польщі? &еnsр;Колишній мер Варшави Рафал Тшасковський мав серйозні шанси перемогти, кількість прихильників у нього й Навроцького була приблизно однакова. Польща розколота навпіл: половина за ліберально-консервативний шлях, половина за традиціоналістсько-консервативний. Перевага визначилася кількістю тих, хто прийшов на вибори. Якби активність молоді була вища переміг би Тшасковський. Функції президента Польщі чималі, але вони не визначають внутрішньої та зовнішньої політики. Тому виборці й поводяться досить флегматично. У Польщі політично активніша молодь, але дисципліна на виборах краща в людей старшого віку. Загалом же в Європі скрізь видно зростання популярності правих сил. 510 років тому цей правий ухил спостерігався на Півночі, а нині він скотився до Центральної Європи й, очевидно, покотиться далі на Південь, де нещодавно повністю домінували ліві. Це маятник електоральної демократії. Перевага Європи в тому, що вона об'єднана спільним інтересом громадян її держав. ЄС ухвалив 17-й пакет антиросійських санкцій, спрямований, зокрема, проти тіньового флоту РФ. Урсула фон дер Ляєн заявила про підготовку 18-го пакета, який вдарить по найбільших російських газопроводах. Чи можуть ці санкції зупинити агресора? &еnsр;Санкції підривають економіку ворога. Чи є вони визначальними? Ні. Санкційна політика неочікувана. Чи могли ми 2020 року уявити, що 2024-го російським банкам заборонять використання системи SWІFТ, не кажучи про енергетичні санкції, визначення ціни на сиру нафту? Санкції мають проміжний характер, але вони діють. Не говоритиму про їхню ефективність, бо винятки із санкцій створюють обхідні маневри для ворога. Фривольне дотримання санкцій багатьма європейськими столицями дає рашистській системі змогу уникати обмежень. Інакше як потрапляють європейські комплектуючі в РФ? А їх можна знайти в більшості ракет, які прилітають в Україну. Потрібні не тільки санкції, а й дисципліна їх виконання та покарання за недотримання. Тож санкції мають вплив, але не є визначальним фактором перемоги над ворогом. У Стамбулі відбулися переговори між РФ та Україною. Чи виправдали вони очікування Києва? Чи можна перемогти Росію за столом переговорів? &еnsр;Кремль не вважає міжнародні відносини й дипломатію інструментом вирішення питань. Він розглядає переговори як засоби ведення війни, мета якої відновлення контролю над Центральною та Східною Європою. Росія висловила дві тези, яких не чують у Вашингтоні. Перша теза: "Законні територіальні інтереси РФ" а це кордон впливу до 1991 року, тобто східний кордон колишньої Федеративної Республіки Німеччина. Друга теза: "Виведення військ НАТО зі Східної та Центральної Європи" тобто повернення Альянсу до кордонів 1991 року, виведення з Європи американських військ і ракетних комплексів. Москва трактує вступ України в НАТО як небезпеку для себе. Росія це чорна діра, що продукує війну і кров Ми входимо в декілька років, які потребуватимуть чітких і жорстких рішень, спрямованих на формування коаліції свободи і демократії, щоб подолати російську агресію і відновити світовий порядок. Чи створити новий порядок, що базуватиметься на нормах міжнародного права і статуті ООН. Або ж закласти нові інституції, які забезпечували б дотримання норм міжнародного права. Щодо подальших переговорів українська сторона має продумувати свою інформаційну політику, яка обслуговувала б цей процес. Після попередніх раундів в Ер-Ріяді, Джидді і Стамбулі інформаційний простір був забитий рашистськими наративами. До ведення переговорів, особливо їхнього інформаційного забезпечення, треба серйозно готуватися зосереджуватися не тільки на матерії переговорів, а й на інформуванні всього світу про їх перебіг. Очевидно, що приховування змісту документів із російського боку є бажанням подиктувати наративи. Коли наша сторона прибуває на переговори, вона не знає, що обговорюватиме. Можу запропонувати такі варіанти поведінки. Перший подякувати за надані матеріали та взяти паузу для ознайомлення з ними. Другий розцінювання запізнілого надання документів як крок до зриву переговорів і заява про це. Третій із російського боку на переговори приїздить склад, що може виконувати роль стенографістів або диверсантів і не відповідає рівню події. Україна ж представлена особами, що уповноважені ухвалювати рішення, бо обтя­жені політичною відповідальністю. Зробити заяву про непродуктивність російської делегації в цій ситуації абсолютно коректно. Щодо переговорної тактики має бути відпрацьована спільна позиція української делегації та європейських партнерів. Коли відбулася перша зустріч у Стамбулі, мене здивувало, що з українського боку ніхто не сказав про резолюції, ухвалені Генеральною асамблеєю ООН після початку так званої СВО. У них дано чітку оцінку російській агресії з 2014 року та рекомендації як світу реагувати на це. Зокрема є вказівки на необхідність надання допомоги Україні, додержання принципу територіальної цілісності й суверенітету. Шкода, що представники української делегації забули про це. Ми всі заскочені думками про безсилля ООН, але не вказувати ворогу на пряме порушення цих резолюцій підігрування тим, хто хоче імпотентності Генасамб­леї. Рашистські делегати останнім часом навіть підтримують нікчемні резолюції Вашингтона. Це свідчить про небезпечну ситуацію в Раді Безпеки ООН. Але резолюції Генасамблеї не можна ігнорувати й не використовувати як аргумент для відстоювання інтересів України. 15 червня в Канаді відбудеться саміт G7, 24 червня заплановано саміт НАТО в Гаазі. Чого можна очікувати Україні від цих заходів? &еnsр;До цих подій я додав би ще червневу зустріч Європейської ради. Всі вони дадуть відповідь на запитання: як розвиватиметься ситуація далі (розмовляємо з Романом Безсмертним на початку червня Країна)? Якщо "Велика сімка" й НАТО ухвалять резолюції, що стосуватимуться об'єднання сил і збільшення допомоги Україні, буде один варіант розвитку. Якщо ж ізоляціоністські підходи Вашингтона підіграють Кремлю, восени ми станемо свідками агресивних дій Кремля в районі Балтики. Москва затягує переговори у Стамбулі, щоб отримати сигнал: що буде на зібранні "сімки" й саміті НАТО. Від цього залежатиме її поведінка посилення чи гальмування агресії. Якщо "сімка" й НАТО продемонструють єдність у підтримці України та формування нової моделі глобальної безпеки, це означатиме, що московський фюрер завів себе у капкан йому доведеться катастрофу видавати за перемогу. Дональд Трамп на початку своєї каденції робив реверанси в бік Кремля, однак після масованих травневих атак по Україні заявив, що розчарувався в Путіні. Чи означає це, що Трамп дозрів до рішучих дій? &еnsр;Розраховувати можна лише на те, що в результаті зміни кадрів до керівництва США прийдуть фахові, підготовлені люди. Не вірю, що сам Трамп може радикально змінити позицію. Він не бачить себе в системі координат, які передбачають сильну дію разом з європейськими партнерами. З його відносин із Беньяміном Нетаньягу видно, що союзництво для нього не існує як цінність. Трампа цікавлять не так державні, як особисті інтереси. Що ж до дієвої допомоги Україні вона буде, якщо в результаті кадрових змін з'являться люди, які візьмуть на себе цю роботу, як це було під час першої каденції Трампа. Я довго не розумів, як Трамп прийняв рішення про надання допомоги "джавелінами". Але згодом дізнався, що він до цього не має стосунку. Що ж до спільних дій, то активність Хакана Фідана (міністр закордонних справ Туреччини. Країна) це прояв того, що Трамп передоручає Реджепу Ердогану частину своїх функцій. У процес вступає Туреччина, яка періодично дружить то з Мос­квою, то з Києвом. Мої політичні вчителі казали: "Ніколи не довіряйте людині, яка не усміхається". А Ердоган якраз не усміхається. Тому треба бути обережним, тим паче, що для Трампа кумирами є Ердоган, Путін і Кім Чен Ин. Захід усе ще вважає РФ демократичною країною, а масові випуски ракет по українських містах непорозумінням. Як можна змінити ставлення Заходу до країни-агресора й зняти з нього рожеві окуляри? &еnsр;Починаючи з ХVІІ століття Захід сприймав Росію як тоталітарну державу. В геополітичному розкладі це чорна діра, що продукує війну і кров. Вона завжди полювала на європейські держави. Настільки низькоінтелектуальне суспільство не може бути демократичне. Захід помиляється в тому, що конкурентне середовище в Росії можливе. І перехід від розвалу Радянського Союзу до ринкової моделі сприйняли як перехід на західну модель суспільних відносин. Тому й виникла ця ідея: Росія така, як ми, з нею можна говорити. У цю гру Америка не Захід! грала від Джорджа Буша-старшого з його промовою "Котлета по-київськи". Далі був Білл Клінтон ядерне роззброєння, Джордж Буш-­молодший спершу атака на Кремль, потім пом'якшення після 11 вересня, Барак Обама перезавантаження відносин. Джо Байден і Дональд Трамп спочатку хотіли "зустрітися й вирішити", але це зазнало краху. Але то все США, не колективний Захід. Президент Володимир Зеленський заявив, що сподівається на завершення війни в червні 2026 року. Чи є у президента реальні підстави говорити про конкретні терміни завершення війни? &еnsр;Я так зрозумів, що президент спирався на дані української розвідки. Є певні дії, в результаті яких війна може завершитись і в червні наступного року, і в інший час. Усе залежатиме від ключових акторів міжнародної політики. Якщо коаліція свободи й демократії буде сформована, це прискорить перемогу над тоталітаризмом. Якщо ні розтягуватиме війну в часі, утворюватиме її нові вогнища. Будь-який конфлікт ставатиме міжнародним. 2025 року російські втрати сягнуть мільйона осіб це в Європі. Кричущий, неприпустимий факт. Такі речі мають лягти в основу дій лідерів і Європи, і США. Цю війну не можна заморозити, вона не охолоджується. Якщо знизити напруженість по лінії Москва Київ, то напруженість по лінії Москва Брюссель буде така, що запалить і Київ. Якщо погасити напруженість по цій лінії, то лінія Москва Вашингтон запалить усю Європу. Цього не розуміють у багатьох столицях світу. І це впливає на часові рамки. Ще треба згадати небувалий технологічний стрибок у площині зброї цієї війни. Вона показує війну майбутнього. І це також впливає на часові рамки. Тому визначати ці рамки можна залежно від того, як світ реагуватиме на рашистську агресію. Якщо зволікатиме з реакцією, війна набере континентального, а тоді й глобального характеру. Політика стає заручницею призначених осіб Суспільству нав'язали модель двох думок офісно-президентської і неправильної. Ворожим ІПСО називають усе, що відрізняється від позиції влади. Чи справді це так? &еnsр;Причина цього слабкість політичної системи, яка за часів Віктора Януковича була зруйнована й не відродилася. Слабкість системи призводить до слабкості політичних партій, а це призводить до відсутності в політиці професіоналів. Їх відсутність веде до заміни функції представництва в державних органах, де замість політиків з'являються мародери й рекетири. Політика стає заручницею призначених осіб. Не треба жалітися на поведінку президента, коли у країні знищено політичну систему. Через це метастази розростаються по всьому державному організму. Спроба пояснити це війною змушує мене сказати: "Не знаєте, що робити, дивіться в Конституції". Але певні особи трактують Конституцію як хочуть. Це лягає на ґрунт низької правової культури. У результаті маємо, з одного боку, громаду людей, які прикривають свої дії війною, з іншого тих, кому нав'язують монополію на істину від влади. Але немає тих, хто фахово заявив би, що цього робити не можна незалежно від того, є стан війни чи немає, бо так прописано в Конституції. Це стосується не лише тиску на певних людей та інституції, а й усіх подій, що відбуваються в державі в бізнесі, економіці, фінансовій сфері. Передплатити журнал "Країна"