Gazeta.ua

Ставка на бразильців, яку робить "Шахтар", себе вичерпала Збірна України під керівництвом тренера Сергія Реброва провалила Євро й непереконливо зіграла в Лізі націй. У чому проблема? &еnsр;Ребров занадто повірив у свій тренерський геній. Допомогли журналісти: ще не почав тренувати, а з нього зробили мегазірку: український тренер, який досяг успіхів за кордоном. Від перших кроків Сергія на посаді тренера віддавало цією безапеляційністю. Наведу простий приклад. Після провалу тренери вживають оргзаходів. Треба показати людям, які їх призначили, що вони зробили висновки. На Євро-2024 поїхали Степаненко й Сидорчук. Гравці, найкращі часи яких уже позаду. Я так розумію, їх узяли до збірної, щоб подякувати за попередні заслуги. На Євро ми провалилися. І що бачимо після цього? На матчі Ліги націй Ребров знову викликає Сидорчука та Степаненка. І тільки коли на горизонті почали вимальовуватися останнє місце в групі й відставка тренера, тільки тоді тренер звернув погляд на інших людей. Очевидно, що він загрався у свої безапеляційні рішення. Плюс президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко зробив Реброва головним і відповідальним за результати всіх збірних від наймолодших до національної. Такого прецеденту немає ніде у світі. Я не здивувався б, якби йшлося про Північну Корею чи Китай. Це монополія на ухвалення рішень, а такого бути не повинно. Після цього почалися хаотичні дії із запрошення взагалі не відомих футболістів із "Руху" й "Ворскли", які до того навіть у резервних списках не були. Якщо невдачі триватимуть, а попереду в Лізі націй дві гри з Бельгією, де ми не є фаворитами, то Андрій Шевченко має відреагувати на такий стан речей. Не забуваймо, що попереду непроста група відбору на Кубок світу з Францією чи Хорватією, Ісландією та Азербайджаном. У такій ситуації Ребров має обмежений кредит довіри. А проблеми накопичуються. Дискваліфіковано Мудрика. Зубков перейшов у таку команду ("Трабзонспор" із Туреччини, який посідає дев'яте місце. Країна), звідки важко буде пробитися до основного складу збірної. Судаков загальмував у своєму розвитку. Бражка може надломити психологічно ситуація із забороною трансферу до англійського "Вулвергемптона". Є проблеми й у захисній лінії особливо на флангах захисту, Довбик у новій команді не вражає грою та результативністю. Тішить лише загальноукраїнська риса, що, коли все погано, ми збираємося й видаємо потрібний результат. Цим ми, до речі, схожі на італійців. Але вони мають традиції, а ми ні. Плюс тактичні новації, де італійці неперевершені. Нині половина команд у світі грає у три захисники та три форварди. У нас такої тактичної побудови не використовує жодна команда в чемпіонаті. Що зайвий раз підтверджує, що тактика наше слабке місце. Чому "Динамо" та "Шахтар" провалилися в єврокубках? &еnsр;Нічого несподіваного не сталося. В умовах, коли головною проблемою команд є не сама гра, а адаптація до неї й логістика, чекати видатних результатів не доводиться. "Динамо" помилилося, коли обрало домашньою ареною не сусідню Польщу чи Словаччину, а німецький Гамбург за кілька десятків кілометрів від берега Північного моря. Плюс відсутність досвіду в перспективного тренера Олександра Шовковського. Він перегорав. І команда разом із ним також. До прикладу, провальний 0:4 матч із "Ференцварошем". Якби тоді вдалося перемогти, то єврокубкова кампанія не видавалася б такою жахливою. У цьому матчі помилився тренер. Якщо ти вважаєш, що твоя команда здатна перемогти, не треба її додатково навантажувати психологічно. Треба знімати стрес, а не додавати його. А недосвідчені тренери вважають: що вище вони піднімуть градус протистояння, то краще. Класичний приклад Лобановський на Олімпіаді в Монреалі, коли збірна СРСР провалилася, бо провідних гравців треба було розвантажити, а не додатково навантажувати. Ребров відповідає за всі збірні. Це монополія на ухвалення рішень, а такого бути не повинно Кожен тренер знає: якщо маєш не надто надійний захист, то високих результатів очікувати не варто. Якби матч тривав 10 хвилин, тоді можна було б на щось сподіватися. А за 1,5 години захист помилиться багато разів. Навіть тепер ледь не в кожному тренувальному матчі кияни дозволяють суперникам створити щонайменше три стовідсоткові нагоди для взяття воріт. Якщо маєш такі проблеми в обороні нині, то що буде в матчі проти класних команд? У "Динамо" цієї осені не грали через травму Попов і Дячук. Замість них виходив на поле Біловар, який за інших обставин (зять президента клубу Ігоря Суркіса. Країна) навряд чи мав шанс. Захисники взагалі не так часто травмуються, а в "Динамо" якась пошесть. Якщо хочеш будувати команду, то її фундамент центр захисту. Ще одна причина жахливого результату воротарі "Динамо" не показували взірцевої гри. Взагалі після Шовковського тут теж провал. Як свого часу в "Мілані", коли Костакурта й Мальдіні грали до 40 років. А що потім? Якщо ти граєш до 40 років, тобто зайві п'ять, то, виходить, хтось молодий ці п'ять років не грав. А якщо тренер не ставить молодого таланта, то він злочинець. Чому власники "Динамо" брати Суркіси не продали півзахисника Володимира Бражка до англійського "Вулвергемптона"? &еnsр;Маю інформацію, що з часів Ярмоленка та Циганкова ситуація змінилася й гравців, яких не можна продати, вже немає. Усе залежить від суми. Якщо в Європі купують угорців за 40 мільйонів чи грузинів за 60, то чому наші хлопці мають іти за 20? Єдине, що нині грає проти нас, воєнний стан. Покупці розуміють, що ми потребуємо грошей і на нас можна злегка натиснути. Що в такій ситуації робити? &еnsр;Гадаю, треба все ж відкидати амбіції та йти єдиним правильним шляхом тим, яким ідуть країни колишньої Югославії. Вони ростять і продають футбольні таланти в юному віці. Так само Нідерланди. Через високі податки футбольним клубам там важко живеться й вони вимушені заробляти, продаючи найкращих гравців. Там узагалі є дивною ситуація, коли в клубу лише один акціонер. Зазвичай не менш як 710, тобто класичні акціонерні клуби. У нас такого жодного немає. І як показує практика, без грошей великих міжнародних корпорацій нічого не досягнеш. Обов'язково в Україну треба пускати інвесторів. А що з "Шахтарем"? &еnsр;Ставка на бразильців себе вичерпала. "Шахтар" нагадує клуб, який рухається вперед із головою, повернутою назад. Бразилія вже не та бідна країна, в якій можна було купувати таланти за безцінь. Це одна з країн регіону, яка розвивається швидко. Інша річ, що бразильський футбол переживає величезну кризу. Команда востаннє вигравала Кубок світу 23 роки тому. І ніхто не посипає голову попелом, не б'є у дзвони. Раніше програш Бразилією Кубка світу спричиняв падіння уряду та тривале обговорення причин. Тепер усе буденно й без емоцій. Теперішній футбол став настільки інтенсивним у Європі, що бразильці ментально не готові до такої боротьби. Тому "Шахтарю" треба коригувати чи змінювати вектор. Є надійніші гравці ті ж словаки, чехи, угорці. І головне набагато дешевші. Ось читаю, що "Шахтар" купив бразильця, 19-річного Кауа Еліаса, за 17 мільйонів євро. А пів року тому той коштував лише 4. А де він себе проявив? Та ніде! А як пояснити регрес талановитих гравців команди Судакова, Бондаренка? &еnsр;У пріоритеті інші люди. Візьміть матч із нідерландським ПСВ. Гра давалася, команда вела 2:0. Попри вилучення можна було довести справу до перемоги. Однак тренер Марино Пушич робить заміни й міняє Сікана й Зубкова, які грали добре. Результат на табло. Притому заміни в "Шахтарі" планова акція, яку роб­лять в той самий час, не зважаючи на те, що відбувається на полі. Значить, це стратегічний план тренера. Українські футболісти це розуміють і масово від'їжджають за кордон. Це може спричинити проблеми у внут­рішньому чемпіонаті. Бо попри слабкість нинішньої української першості вона зберігає свою специфіку. "Динамо" випереджає "Шахтар" на сім очок. Долю чемпіонства вже вирішено? &еnsр;Якби "Шахтар" був здоровим організмом у найкращій формі, то це не здавалося б серйозним показником. Донеччани мають проблеми ментального характеру. Я не бачу на полі лідера. Натомість бачу недосвідченого тренера, для якого "Шахтар" взагалі перша самостійна робота, бо до цього він був лише асистентом. Тому оголошені трансфери донеччан дещо запізнілі, бо їм тільки до нашої їжі треба звикати місяців два. Та й до погоди теж. А ще є обстріли, нічні тривоги. Натомість "Динамо" обійшлося майже без утрат, якщо не рахувати воротаря Георгія Бущана. Крім того, кияни вийшли з виснажливого логістичного графіка. Не вірю я в добрі перспективи команди Пушича ще й тому, що непогано посилилися найближчі конкуренти "Олександрія", "Полісся" та "Кривбас". Першоліговий "Металіст-1925" з Харкова скуповує всіх більш-менш помітних гравців із прем'єр-ліги Калюжного з "Олександрії", Крупського з "Ворскли". Це нормально? &еnsр;Ні, але цілком припустимо. Гірше, що в Україні такі проєкти зазвичай довго не тримаються. Закінчиться ентузіазм у власника й команда може зникнути. Бо той бізнес, який мають ці власники (біржа криптовалют. Країна) не дуже стабільний і не дає змоги дивитися з оптимізмом на найближче майбутнє. У мирний час для наших футболістів нічого не зміниться, бо для них і нині кордони відкрито Як вам історія з об'єднанням "Руху" й "Карпат"? &еnsр;Наскільки мені відомо, тютюновий бізнес президента "Руху" теж пов'язаний із політичними впливами. А політичні впливи в Україні це найменш стійка річ. Більше того, така ж доля може чекати ще на два-три клуби в Україні, бо їхні власники не мають жодної стратегії розвитку фінансової звітності немає, кон­тролю за коштами також, планів клубів взагалі не чуємо, стратегії ніхто не озвучує. Ну от яка стратегія розвитку в клубу ЛНЗ із Черкас? Єврокубки? Ну це ж не стратегія. У найкращому разі це буде молдавський "Шериф", тільки вигляд збоку. Або "Шахтар" із Солігорська. Умовно це можна назвати так: є гроші є проєкт. Нема, то й нема. Якщо хочете, то це не ідеологічні чи історичні клуби, вони вийшли не з міста, а з якоїсь аграрної фірми. Що буде з українським футболом у мирний час? &еnsр;Сильно нічого не зміниться, бо для футболістів кордони й так відкрито. От якщо вступимо в Євросоюз, тоді ситуація може змінитися, бо зникне квота для гравців не з країн єврозони. Найкраще цією ситуацією скористаються молоді гравці, які виїдуть одразу. Але я очікую і на позитив. Прийде більше грошей. Дасть Бог, інвестори почнуть відбудовувати країну, а це мільярди доларів. Деяким інвесторам запропонують соціальні пакети підтримку спорту. Той же "Хюндай" чотири роки був спонсором олімпійської збірної. Для таких потужних компаній 100 мільйонів узагалі не гроші. Якщо наші футбольні уми пустять цей капітал у свої клуби, то це створить конкуренцію. Не буде такого, що два клуби борються за чемпіонство та тримають на контракті ледь не 80 відсотків гравців усієї ліги. Якщо такі зміни стануть реальністю, то десь років за три ми матимемо конкурентний чемпіонат. Однак доведеться звикати, що в бідній країні не буде багатих клубів. Це було б добре, але це ненормально. Що буде з поколінням українських гравців, які дітьми виїхали в Європу і грають за відомі клуби, прорив чи вони згаснуть? &еnsр;Усе індивідуально. Якщо хлопець має талант, то проб'ється нагору. Візьміть того ж Златана Ібрагімовича, який приїхав у Швецію з Боснії. До речі, теж тікав від війни. Але є й інший приклад Едін Джеко залишився в Боснії і теж став зіркою футболу, попри всі негаразди життя в розірваній війною країні. Тільки різниця в тому, що Златан виступав за Швецію, а Едін за батьківщину. Тому небезпека в тому, що не всі, хто виїхав, гратимуть за Україну. Зідан, на жаль, не грав за Алжир. Якщо ми прагнемо в Європу, то маємо зрозуміти, що Європа це свобода й вільний вибір національної команди, за яку хочеш грати.

Історія, культура та мова це фундамент, на якому тримається нація. Розуміти їх означає усвідомлювати, хто ми є, звідки прийшли та куди рухаємося. Щоб глибше зануритися в українську спадщину, варто читати книжки, які розповідають про наш шлях, традиції та боротьбу за суверенітет. СЕО видавництва Vіvаt Юлія Орлова радить книжки, які допоможуть краще пізнати Україну таку, яка вона була, є і буде "Як зрозуміти українців. Кроскультурний погляд" Марина Стародубська Що робить українців такими, якими ми є? Чому в нас особливий стиль комунікації, своєрідне ставлення до влади та суспільних норм? Марина Стародубська крізь призму кроскультурних досліджень пояснює характерні риси українського менталітету, їхні витоки та вплив історичних подій. Ця книжка допоможе краще зрозуміти себе й інших, розібратися в національних особливостях без стереотипів і зайвих емоцій. "Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга" Орися Демська Це ґрунтовне дослідження історії української мови як невіддільної частини національної ідентичності. Авторка фіксує шлях мови від зародження до сучасності, висвітлює спроби утвердження, репресії та русифікацію. А що найважливіше визнання української на рівні ЄС. Орися Демська доступно пояснює ключові історичні події, що впливали на розвиток української словесності, та показує, чому захист мови це питання існування держави. "Країна жіночого роду" Вахтанг Кіпіані Україна це історія не лише видатних полководців, політиків чи революціонерів, а й жінок. Книжка Вахтанга Кіпіані повертає голоси тим, кого часто недооцінювали або забували. Тут зібрано розповіді про лікарок, письменниць, військових, діячок культури та науки від Лесі Українки до Людмили Павличенко, від Катерини Білокур до Валентини Шевченко. Ця книжка не просто знайомить з їхніми долями, а й нагадує: українська історія пишеться не лише чоловічими руками. "Еволюція українського вбрання. Сторінки історії" Зінаїда Васіна Українське вбрання це історія, вплетена у візерунки, кольори та силуети. Дослідження Зінаїди Васіної фіксує еволюцію національного костюму від скіфських шат до вишуканих строїв козацької доби. Розкриває зв'язок одягу з культурою, традиціями та подіями, що формували українську ідентичність. Кожна сторінка цієї книжки це зустріч із минулим, яке продовжує надихати й сьогодні. "Зродились ми великої ­години&hеllір; ОУН УПА. Історична правда" упорядник Вахтанг Кіпіані Діяльність ОУН УПА досі для багатьох залишається контраверсійною і таємничою. Вахтанг Кіпіані, Надія Білань, Володимир Мороз, Ігор Гошовський, Юрій Нестор, Руслан Забілий, Ігор Бігун, Осип Зінкевич проаналізували різні аспекти цієї сторінки нашої історії й поділилися думками у статтях. А ми у Vіvаt зібрали їх в одну книжку, яка відповість на запитання, які могли вас цікавити чи турбувати. "Я перетворююсь&hеllір; Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимир Вакуленко-К. Ця книжка свідчення окупації, закарбоване в щоденнику українського письменника Володимира Вакуленка-К., убитого росіянами. Його записи, заховані в саду, стали голосом незламності, пам'яті та спротиву. Разом із поезією автора та спогадами близьких вони розповідають історію життя, обірваного війною, та правди, яку неможливо знищити. Ця книжка важливий документ війни та цінний літературний проєкт, який не дає змоги забути про звірства ворога й силу українців. "Діалоги про війну" Ольга Муха Коли світ стикається з війною, доводиться шукати нові слова для визначення дійсності. Саме цим і займаються українські та світові інтелектуали у своїх "діалогах про війну". Вони намагаються осмислити досвід, який здався б неможливим у ХХІ ст. Ця книжка руйнує стереотипи, шукає правду та допомагає зрозуміти, як вижити, коли звичний світ руйнується, і що робити, щоб його відбудувати. "Її війна. 25 історій про сміливість, силу і любов" Євгенія Подобна 25 історій про жінок, які пережили окупацію, полон, втрати, але не втратили себе. Військові, лікарки, волонтерки, переселенки їхні голоси звучать крізь вибухи, через темряву підвалів і втому доріг, щоб розповісти про біль, стійкість і любов. У цих розповідях є смерть і страх, але є і світло віра, вдячність, народження дітей попри обстріли. Це документ про війну й людяність, яка навіть у найтемніші часи не згасає в українцях. "Слова і кулі" Наталя Корнієнко Коли слово стає зброєю, а письменники та журналісти змінюють тексти на окопи, народжуються історії, які варто почути. "Слова і кулі" це 24 інтерв'ю з тими, хто колись творив сенси, а тепер творить майбутнє, тримаючи в руках зброю або допомагаючи тим, хто на передовій. Ця книжка розповідає про трансформацію сучасності людей, ролей, самого життя. У ній війна звучить через голоси тих, хто знає силу слова, але мусив навчитися сили дії. "Чому Україна виграє" Сергій Громенко Це видання спростовує історичні міфи, розкладає по поличках геополітичні прорахунки Кремля та реальність, яка вже не лишає Росії шансів. Це книжка про причини війни, її невідворотний фінал і майбутнє, яке формується просто зараз. Зібрані у виданні тексти автор писав іще до широкомасштабного вторгнення, але їхня актуальність вражає. Сергій Громенко пояснює логіку цієї війни, її наслідки для всього світу та чому москва приречена на поразку.

"Уряд Сполучених Штатів готовий домовитися з урядом Франції про укладання договору. Але той має бути відкритий для підписання всіма націями, які згодні засудити війну та відмовитися від неї як від інструменту національної політики та обрати мирне вирішення міжнародних суперечок", написав Державний секретар США Френк Біллінґс Келлоґ до міністра закордонних справ Франції Арістіда Бріана в червні 1927-го. Таким чином держсекретар відповів на пропозицію з Парижа підписати договір про вічну дружбу між двома країнами. Френк Біллінґс Келлоґ (18561937) мав великий досвід юриста, обирався в Сенат від Республіканської партії та рік був послом у Великій Британії. 5 березня 1925 року він обійняв посаду Державного секретаря США. Тоді його основна увага була зосереджена на Мексиці, де новий президент Плутарко Еліас Кальєс захотів націоналізувати нафтові родовища, які розробляли американські компанії. Келлоґ у червні 1925-го виступав із погрозами на адресу мексиканського уряду, у Вашингтоні говорили про можливу війну. Та після численних переговорів за участі дипломатів, політиків та представників нафтових компаній напруженість між США та Мексикою знизилася. Тоді ж американський президент Джон Кулідж доручив держсекретареві втрутитися в територіальну суперечку між Перу та Чилі. Для цього Келлоґ організовував зустріч у Вашингтоні. На ній сторони, що ворогували, дійшли згоди, яку закріпили угодою. У квітні 1927-го під час промови з нагоди 10-річчя вступу США в Першу світову війну Арістід Бріан закликав Вашингтон дати іншим країнам приклад засудження воєн у майбутньому й підписати двосторонній договір. Келлоґ запропонував угоду, до якої могли б долучитися всі охочі відмовитися від воєн. Бріан погодився. Розпочалася робота над Паризьким пактом. Він складався з трьох статей. Документ засуджував використання війни для врегулювання міжнародних спорів. Підписанти відмовлялися від війни як інструменту національної політики щодо інших країн та зобов'язувалися вирішувати суперечки лише мирними засобами. У серпні 1928-го пакт підписали представники Австралії, Бельгії, Великої Британії, Ірландії, Індії, Італії, Німеччини, Канади, Нової Зеландії, ПАР, Польщі, США, Франції, Чехословаччини та Японії. Згодом документ ратифікували у СРСР та ще 46 країнах. За прізвищами ініціаторів його назвали Пактом Бріана Келлоґа. "Неприпустимо використовувати силу для дотримання умов нашого пакту про відмову від війни, виступав перед Радою з міжнародних відносин у Вашингтоні Келлоґ після підписання документа. Опора на силу перетворить прагнення до тривалого миру на військовий союз, яких ми прагнемо позбутися. Нація, яка виправдовуватиме свої дії самообороною, буде змушена постати перед судом громадської думки". За вирішальну роль у створенні цього документа Френка Біллінґса Келлоґа удостоїли Нобелівської премії миру 1929-го. На практиці договір виявився недіє­вим. 1931 року Японія розпочала окупацію Маньчжурії. Згодом Італія вторглася в Ефіопію, а Радянський Союз і Німеччина почали ділити Східну Європу. Пакт Бріана Келлоґа став прикладом того, що війнам неможливо запобігти, просто заборонивши їх і підписавши документ. 24 лютого 1921-го на залишках кургану біля міста Егтвед у Данії фермер Педер Платц відкопав видовбану у 2-метровій дубовій колоді труну з жіночими останками. Дослідники датували поховання 1370 роком до н. е. Жінка віком 1618 років була загорнута у шкуру бика, одягнена у вовняну коротку блузу та спідницю до колін. На тканому поясі мала бронзову пластину. Біля ніг стояла посудина з берести із залишками пшеничного пива з медом і журавлиною, а поруч із головою згорток із обпаленими кістками дитини 56 років. Останки жінки майже повністю зотліли, залишилися лише волосся й зуби. Знахідки законсервували й виставили в Національному музеї в Копенгагені. У ніч на 26 лютого 1852 року біля південного узбережжя Африки британський паровий фрегат Віrkеnhеаd налетів на підводну скелю і почав тонути. На борту було 643 особи переважно військові. Корабель мав вісім рятувальних шлюпок. Із початком завантаження на човни, замість поширеного раніше правила "Кожен сам за себе", капітан дав команду: "Перші жінки та діти". Врятувалися 193 особи. Зокрема, всі присутні на судні 13 дітей і сім жінок. Відтоді пріоритет порятунку жінок та дітей почали називати Віrkеnhеаd drіll принципом "Біркенхеда". "Це цілком справедливо, щоб ті, хто віддавав життя та проливав кров задля нашого захисту, насолоджувалися миром, який вони забезпечили всім нашим підданим. Ветерани мають проводити решту своїх днів у спокої", йшлося в едикті французького короля Людовика ХІV, підписаному 24 лютого 1670-го. Документом засновано Королівський готель для інвалідів у Парижі. Протягом п'яти років звели комплекс споруд, який став одним із найважливіших шедеврів французької класичної архітектури. Будівлі були розраховані на 1,52 тис. військових, які через стан здоров'я чи вік не могли більше служити. При готелі діяла лікарня на 300 ліжок. Працездатні ветерани виготовляли взуття, панчохи, форми, сірники та гобелени

&еnsр;Майже 100 сценічно-художніх образів балетних та оперних вистав налічує доробок Євгена Лисика від 1960-х до передчасної смерті 1991 року. А ще панно, малюнки, ескізи, картини, макети. Десятки тисяч розписаних квадратних метрів театральних горизонтів, каже генеральний директор Львівської національної опери Василь Вовкун. Євгена Лисика називають реформатором оперної сценографії. Він 30 років працював у Львівській опері, зокрема головним художником. Створив там сценографію до понад 40 вистав. А загалом до більш як 80 постановок у різних театрах. До 9 березня у львівському Центрі інтелектуального мистецтва "Меркурій" продовжується виставка "Лисик". Це перша експозиція, яка презентує творчість Євгена Лисика суто як художника театру. В одній локації зібрали інсталяції, макети до вистав, фотографії, ескізи костюмів і сценографій. Особливістю проєкту стали 17-метрові сценічні завіси "Христос" 1988 року до балету "Ромео і Джульєтта" та "Друге коло пекла" 1986-го до балету "Створення світу". Про виставку розповів її співкуратор, художник Микола Молчан Проєкт має мету популяризувати твори Євгена Лисика, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка 1971 року за сценографію до опери "Золотий обруч" Бориса Лятошинського. Театральний художник був чутливий до помилок цивілізації, які виникали у вигляді катастрофічних воєн минулого. Уразливий до сучасної йому десятилітньої війни в Афганістані. Пророчий у війнах, які неодмінно повторяться в майбутньому. Про що твори Євгена Лисика? Чи це не звернення до людини у прагненні віднайти доброту, любов, повагу, совість? Чи не усвідомлення одвічного протистояння добра і зла? У центрі творчості гуманізм. Його роботи налаштовують до співпереживання. Наприклад, коли вдивляюся в завіси до вистави "Створення світу", виникає головне питання: як люди допустили перетворення раю на пекло? Ще гостріше воно порушене у другому та третьому вирішенні сценографії "Спартака". "Ромео і Джульєтта" Центральним твором проєкту є зображення Ісуса з балету "Ромео і Джульєтта" в атріумі артцентру. Христос здіймається з колодязя пролитої крові. Десь унизу тіла людей, а далі до самого горизонту розгортається фантастичний простір із туманами, крізь які видно скелі. Золоте сяйво великого серця, яке виривається з грудей, захоплює увагу. Мабуть, це зображення сюжету Воскресіння є найбільш доречним, коли Україна проходить жорстокі випробування війною. Рівномірно освітлене полотно розташовано в безпосередній близькості до глядача. Підіймаючись із поверху на поверх, ви наче художник, який на риштуваннях розписує храм. Ніколи раніше глядач не мав можливості так близько роздивитися театральну завісу. Дивовижною є історія створення полотна, яке називали "Христос", "Воскреслий Христос" або "Воскресіння". Чинний головний художник Львівської національної опери Тадей Риндзак, друг і колега Євгена Лисика, а також його учень, згадує, як за лічені дні до виходу "Ромео і Джульєтти" той показав на малярці ескіз декорації. Коли, здавалося, вистава вже повністю готова, до художника приходить розуміння, який саме повинен бути образ трагедії Вільяма Шекспіра. "Створення світу" На початку 2020 року з розпорядження директора Львівської національної опери Василя Вовкуна відбулася фотофіксація всіх збережених декорацій Євгена Лисика. Адаптовані світлини Олександра Новіцького експонують у двох залах. Творчості Євгена Лисика досі не оцінили повною мірою. Можливо, однією з причин є те, що театр, реагуючи на виклики часу, зобов'язаний змінювати репертуар і ці декорації опинилися за лаштунками. Відтоді глядач мав змогу бачити лише графічні чи малярські ескізи. І проблема не тільки в зміненому масштабі, а й у тім, що лисиківські декорації утворювали цілісний образ із музикою, хореографією, костюмами, освітленням. Сьогодні, вдивляючись в ескізи, ми наче за уламками скульптурного фризу намагаємося реконструювати в уяві всю велич храму. Коли розпочалася робота з експозицією, одразу виникла ідея розмістити бодай фрагмент справжньої декорації до балету "Створення світу" так, щоб глядач мав змогу підійти до полотна на ту відстань, з якої його створювали художники. Щоб зображення охопило все поле зору й розчинило у вигаданій реальності автора. Поряд із фрагментом завіси заекспоновано фотографії інших задників цієї ж вистави. Задум у тому, щоб глядач зміг краще уявити загальний обсяг праці над однією постановкою від ідеї до реалізації. Наприклад, до "Створення світу" художники малярки створили вісім декорацій розміром 18 на 16 метрів. "Спадок Львівської опери" 2023-го відбулася ще одна важлива, після фотофіксації декорацій і макетів до вистав, подія видання театром альбому "Євген Лисик. Сценографія Львівської опери". На жаль, далеко не всі декорації, створені майстром, можна об'єктивно оцінити. Ми вдивляємося в тих кілька чорно-­білих фото, на яких зафіксовано втрачені полотна. Бачимо підлогу в малярці, що перетворилася на сюрреалістичний простір, у якому на перший погляд важко розрізнити, де реальні художники, а де намальовані образи. Також бачимо декілька знімків, зроблених під час показів вистав. Але ж були ще сценографії, виконані в інших театрах України, Білорусі, Росії, Молдови, Туреччини, Македонії. Доля цих декорацій є невідомою. Поряд із фотографіями заекспоновано ескізи до декорацій. Глядач може самостійно порівняти ескіз, виконаний рукою Лисика, з кінцевою реалізацією задуму командою малярки. Також уперше експонується макет 19871988 років до третього варіанта сценографії балету "Спартак", який так і не був реалізований. Настільки сміливий і жахливий водночас, що його не допустили до виконання в Києві. Уся сценографія наче понівечене тіло, яке повністю втратило обриси. "Костюми" У цьому залі глядач може ознайомитися з мало висвітлюваною частиною творчості Євгена Лисика в ролі художника з костюмів. У просторі інстальовано майже 80 графічних аркушів. Ескізи створено в період, коли в обов'язки художника-постановника було включено й розроблення ескізів до декорацій, і розроблення ескізів костюмів, і виготовлення макета, і навіть ідею афіші. У такий спосіб досягали максимальної цілісності та виразності сценографії. Недоліком був величезний обсяг роботи, який фізично не могла реалізувати одна людина. Більшість макетів до вистав Євгена Лисика майстерно виконав Тадей Риндзак. Ескізи костюмів Лисик виконував як самостійно, так і в тандемі з дружиною Оксаною Зінченко, в майбутньому художницею з костюмів театру. "Ескізи" У бібліографічному покажчику "Євген Лисик" укладачі згадують 88 вистав, із яких тільки п'ять не здійснено або це були посмертні постановки. Зал "Ескізи" не міг умістити весь обсяг сценографічних пошуків. У пріоритеті були ті вистави, декорації яких були використані в інших театрах або ж втрачені. "Спогади" Про правду у створенні театрального дійства я вперше почув від Тадея Риндзака. Цей критерій є чи не найвагомішим і вирішальним для якості твору. Правда вимагає від художника позбавлення штучності та декоративності. Тільки влучне, виразне розкриття образу, й нічого зайвого. У спогадах про свого вчителя художниця Іванка Крип'якевич-Димид згадує: "Сьогодні в нас та сама тема, любив жартувати Євген Микитович, малюватимемо правду". Уся творчість Лисика це шлях до правди. Тож і текст про художника повинен бути максимально об'єктивний. А мені довелося бачити тільки одну виставу наживо, і це був приблизно 1996 рік. У пам'яті залишився лише розмитий спогад. У залі "Спогади" транслюється відеоінтерв'ю художників, які співпрацювали з Євгеном Лисиком. У їхніх розповідях можна наблизитися до правди.

"Минулого тижня Соssасk провів важливу рятувальну операцію під носом у ворога. Врятувати полонених вдалося саме в той момент, коли цих нещасних людей збиралися віддати в безстрокову неволю. Це доводить, що довга рука британської морської величі може бути застосована не лише щодо ворогів, а й до вірних друзів", розповів про звільнення заручників із німецького нафтового танкера Аltmаrk перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль під час виступу в Лондоні 23 лютого 1940-го. Операцію біля південного узбережжя Норвегії 14 лютого 1940 року провела команда британського есмінця Соssасk. З початком Другої світової війни німецькі військові кораблі нападали на цивільні судна країн антигітлерівської коаліції. На півдні Атлантичного океану такою діяльністю активно займався лінкор Аdmіrаl Grаf Sрее. Протягом вересня-грудня 1939 року він захопив 11 британських торгових кораблів. Лінкор супроводжував нафтовий танкер Аltmаrk. Його обладнали кулеметами й посилили екіпаж 20 матросами, двома радистами й офіцером. На танкер доставляли полонених моряків. Британський флот вистежив Аdmіrаl Grаf Sрее і затопив його біля берегів Південної Америки. А от знайти полонених моряків не вдалося. Аltmаrk зміг приховано переміщатися просторами Атлантичного океану. Та через зменшення запасів палива капітан Генріх Дау таки був змушений вести судно в Німеччину. Він розраховував оминути британські судна, рухаючись торговим маршрутом і через територіальні води нейтральної Норвегії. Там кілька норвезьких кораблів зупиняло німецький танкер, але після поверхового огляду пропускало. Та радіопереговори норвежців із танкером Аltmаrk засікли британські бойові кораблі, що перебували неподалік. Вони одразу відправили на перехоплення німецького судна три есмінці. Уже в територіальних водах Норвегії Соssасk дав попереджувальний постріл, вказуючи німецькому судну зупинитися. Натомість капітан Дау завів Аltmаrk до Йоссінг-фйорду. Туди його супроводжували два норвезькі міноносці, один із яких перекрив прохід до бухти. Туди ж підтягнулися ще два норвезькі сторожові кораблі, які отримали вказівку не проводити огляду німецького танкера, але й не чинити спротиву британцям. Капітан Соssасk Філіп Віан повідомив про ситуацію в Лондон. Звідти прийшла вказівка звільнити полонених. Тоді есмінець наблизився до норвезького судна, яке перекривало вхід до фйорду. Віан переконав капітана-норвежця разом оглянути трюми Аltmаrk і перевірити інформацію про полонених. Той погодився і пере­йшов на британський корабель. Близько опівночі Соssасk наблизився до німецького танкера. Той намагався протаранити есмінець, але британці уникли удару та пришвартувалися до борту Аltmаrk. Рейдова група британського судна перейшла на танкер. Почалася перестрілка, в якій загинуло семеро німецьких моряків. Один британець отримав поранення. Кілька німців вистрибнуло за борт. Один із них загинув, решту дістали з води живими. З трюму танкера на борт британського корабля перейшло 299 бранців. 17 лютого їх доставили до шотландського порту Лейта. Альтмаркський інцидент став приводом для вторгнення вермахту в Норвегію. Це сталося в ніч на 9 квітня 1940 року. У Берліні заявили, що Норвегія потребувала захисту від військової агресії з боку Великої Британії та Франції. 14 лютого 1530-го іспанські конкістадори на чолі з Нуньйо де Гусманом спалили правителя імперії Пурепеча нині територія Мексики Тангаксуана ІІ. Його держава була друга за могутністю після імперії ацтеків, яких іспанці підкорили 1521-го. Тоді Тангаксуан ІІ прийняв католицизм під ім'ям Франциск і намагався зберігати незалежність. Після його страти розпочався період іспанського панування, який тривав до проголошення незалежності Мексики 1821 року. 15 лютого 1965 року на Вежі миру в Оттаві вперше підняли нинішній прапор Канади. Ініціював зміну стягу прем'єр-­міністр Лестер Боул Пірсон ­(18971972). На нього вплинула відмова єгипетського уряду від канадських миротворчих сил. Причина прапор Канади. На ньому тоді було зображення офіційного стяга Великої Британії, яка була однією з учасниць війни в Єгипті. Пірсон поставив завдання створити прапор, який був би виключно канадський. Тоді з'явився стяг із кленовим листком. 16 лютого 1852-го в місті Саунт-Бенд в американському штаті Індіана ковалі з родини німецьких переселенців, 26-річний Генрі й на п'ять років молодший Климент Студебекери, заснували компанію з виробництва кінних фургонів. Якість техніки Studеbаkеr оцінили в уряді й замовляли транспорт для армії США. 1904 року Studеbаkеr почала випускати легкові автомобілі й вантажівки. Під час обох світових воєн їх активно використовували армії країн, які протистояли Німеччині. "Деякі з подій розкривають майже середньовічну дикість і прораховану жорстокість, які вийшли далеко за межі принципів ведення війни. Чудовий тактик, але посередній стратег, Милошевич здійснював свої амбіції за рахунок страждань тих, хто був проти нього або становив загрозу його особистій стратегії влади", заявила головний прокурор гаазького трибуналу Карла дель ПОНТЕ 12 лютого 2002-го, розпочинаючи процес над колишнім президентом Югославії, 60-річним Слободаном Милошевичем. Його звинуватили в злочинах проти людяності та геноциді боснійців. Заарештувала політика сербська поліція в нього вдома в Белграді у квітні 2001-го. За розпорядженням прем'єр-міністра Милошевича передали Міжнародному трибуналу з воєнних злочинів у колишній Югославії. Він помер до закінчення розгляду справи в тюремній камері в Гаазі 2006-го 70 кілотонн таку потужність мала перша французька дослідна ядерна бомба "Блакитний тушканчик", яку підірвали на полігоні в Алжирі 13 лютого 1960 року. Була більша за вже випробувані зразки американських, радянських і британських бомб, які мали по 2025 кт. У Алжирі французькі військові здійснили ще майже 20 підземних і наземних ядерних вибухів. 1966-го перенесли випробування на острови Тихого океану

У чоловічому тенісі з'явився новий Джокович Завершився відкритий чемпіонат Австралії з тенісу. Знову певного успіху на турнірі досягли українки. Рік тому одеситка Даяна Ястремська дісталася півфіналу. 2025-го вона також заявилася на турнір і мала всі шанси пройти якомога далі турнірною сіткою. Бо в поєдинку третього кола протистояла Олені Рибакіній. Та представляє Казахстан. Хоча народилася в Москві, а за сусідню державу почала виступати після того, як у неї не повірила країна, яка здійснює повномасштабну агресію проти України. Незважаючи на зміну громадянства, Рибакіна не стала засуджувати путінський режим. 2022-го вона перемогла на Вімблдоні, взявши в ньому участь тільки завдяки переходу під інший прапор, бо росіян на змагання не допустили. Після закінчення фінального поєдинку спортсменку запитали про війну, а вона вдала, що погано розуміє англійську. Тому поєдинок Ястремська Рибакіна був надпринциповий. Шанси нашої співвітчизниці на успіх підвищував фізичний стан суперниці. Рибакіна ушкодила спину. Під час матчу не­одноразово зверталася до лікарів. За таких умов Ястремській слід було зіграти терплячіше, з акцентом на довгі розіграші, аби вимотати опонента. Але продуманий "тактичний" теніс не для Даяни. Вона звикла діяти в шаленому темпі й постійно ризикувати. Наслідок Рибакіній потрібно було лише дочекатися помилок суперниці. "Казашка" на досвіді застосувала цю стратегію і не мала проблем із тим, щоб не витрачати зайвих зусиль. Для перемоги їй знадобилося дві партії. Проте зрозуміло, що далі з травмою далеко пройти вона не змогла. Головним досягненням став виступ Еліни Світоліної. Найвідоміша тенісистка України достроково закінчила минулий сезон. Причина травма ноги. Уродженка Одеси, сформована як тенісистка в Харкові, починала 2025-й із чистого аркуша. У неї не вірилося через значний як для жіночого тенісу вік, народження дитини і тривалу паузу у виступах. Але Світоліна вкотре довела: вона боєць і хорошого дня може обіграти фактично будь-кого. Третє коло бачилося для Еліни межею. Усе тому, що там на неї чекала Жасмін Паоліні з Італії. Торік апеннінка двічі грала у фінальних матчах турнірів "Великого шолома". Щоправда, відбувалися вони на ґрунті і траві. Ідеться про "Ролан Гаррос" і Вімблдон. У Мельбурні змагаються на харді, й там Паоліні почувається не настільки впевнено. Хоча в першій партії суперниця Світоліної жодних проблем не відчувала, вигравши її 6:2. Але Еліна серйозно підкована тактично. Вона зуміла накинути суперниці свою гру й перемолола її. Якщо в другій партії боротьба була запекла, то у вирішальній Паоліні було шкода 6:0. Про те, що Еліна розігналася, засвідчив її наступний поєдинок. Українка налаштовувалася на нього особливо. Все тому, що на іншому боці корту була Вероніка Кудерметова. Навпроти її прі­звища не було прапора. А це означало одне: представляє Росію. Світоліна поступово додавала в ході гри й вирішальна партія їй не знадобилася. Перемогла в двох. Чвертьфінал це найвище досягнення одеситки на кортах Мельбурна. Вона дворазова півфіналістка турнірів "Великого шолома", але досягала цього на кортах Лондона та Нью-Йорка. Не вдалося пройти цю стадію і цього разу. Прикро, бо першу партію виграла. Втішно, бо поступилася майбутній переможниці турніру Медісон Кіз із США. Саме американка перервала переможну серію білоруски Аріни Сабаленка, яка тріумфувала два роки поспіль. Кіз не побоялася накинути "мінській машині" атакувальний теніс, швидко вибігала на м'яч і не уникала гострих рішень. Сабаленка, програвши першу партію, зуміла витягти другу, але віддала у вирішальний момент свою подачу й не змогла захистити титул. Це настільки рознервувало прихильницю Лукашенка, що, отримавши приз за друге місце, вона разом із командою в роздягальні зімітували, що справили на нього малу потребу. "Він їсть багато борщу", саме так Світоліна пояснила яскравий виступ на турнірі свого чоловіка Ґаеля Монфіса. Француз у 38 років дійшов до 1/8 фіналу, перемігши по ходу Тейлора Фріца із США, який котирувався четвертим, дійшов до фіналу домашнього "Шолома"-2024 та грав у фіналі Підсумкового турніру. Але зрозуміло, що в такому віці на весь турнір Монфіса не вистачило й наступного матчу він просто не дограв. Він їсть багато борщу Загалом чоловічі змагання не несли особливої інтриги. Було зрозуміло, що Янніку Сіннеру з Італії не становитиме проблем захистити свій титул. Суперники йому траплялися нескладні, і єдина проблема проблема зі шлунком у ході матчу 1/8 фіналу. Єдиним реальним конкурентом Сіннера міг бути Новак Джокович із Сербії, найтитулованіший гравець в історії. Але тіло 37-річного тенісиста не витримало навантажень, і він знявся після першої партії півфіналу проти німця Зверєва. З останнім Сіннер не мав проблем у вирішальному поєдинку. Інтриги йому бракувало. Зверєв визнав, що суперник занадто сильний для нього, і не зміг нічого протиставити найсильнішому тенісисту світу. Італієць виграє 21 матч поспіль. За манерою гри в захисті, координацією, умінням переходити з оборони в атаку і тримати космічний темп, не даючи супернику підняти голову, його вже порівнюють із Джоковичем. Серб на турнірах "Великого шолома" вигравав 24 рази. Сіннер поки що три. Але йому 23 роки і не виключено, що рекорд Новака нова суперзірка світового тенісу зможе перевершити.

&еnsр;Це найкращий Жадан за останній мільйон років. Це новий Жадан без усього зайвого та недоречного. Таким його ще ніхто ніколи не бачив, каже музичний критик Олександр Ковальчук про альбом "Семафори". Третій спільний проєкт письменника й музиканта Сергія Жадана та композитора Юрія Гуржи вийшов у грудні 2024 року. Присвячений українцям, які втратили дім або змушені були переїхати внаслідок російської агресії. "Ніхто не загубиться. Всі повернуться" слова з пісні "Пересадка" є одним із гасел альбому. За словами авторів, "Семафори" це 13 історій про людей, зірваних із місця та змушених будувати нове життя. Дорога тут не лише вимушений шлях порятунку, а й можливість повернення. Ключові образи лірики подорож, пересадка, вокзали, потяги, семафори, причали, порти. Основною характеристикою автори називають багатоголосся. До запису залучили понад 30 виконавців віком від 8 до 50 років, зокрема два хори. Платівку записували в Харкові, Тернополі та Берліні. Презентують на концертах у Харкові 1 лютого та в Києві 4 лютого. Про музичну складову альбому розповідає Юрій Гуржи "Семафори" це жива музика: барабани, гітари, електро­орган, що пульсує, елегантний струнний квартет і екстатичні хори. Це пісні надії та віри. Про сьогодення і про вічне. У них є і радість, і біль, які неможливі одне без одного. "Семафори" насамперед про дорогу, подорож, дім і його втрату, а також про віру. В альбомі багато потягів. Він дуже, можна сказати, залізничний. Ми із Сергієм Жаданом не гурт у традиційному розумінні. У нас немає постійних гастролей чи репетицій, не маємо щотижня виконувати наживо хіти зі своєї дискографії. Кожен наш альбом завжди окремий виклик, експеримент і концептуальна робота, в якій намагаємося знайти щось нове і для себе, і для слухача. Щоразу, коли починаємо працювати над новим матеріалом, щиро захоплюємося якоюсь ідеєю, і вона нас надихає. Наш дует звучить так, як не звучить жоден інший музичний проєкт, яких у нас обох достатньо. Щось особливе народжується тільки в цій співпраці, мабуть. Кожен наш із Сергієм альбом не був схожий на попередній. Цього разу тексти писав сам Жадан. І музика, що органічно пасувала до перших двох платівок, здавалася вже неактуальною, не резонувала. Я прочитав перші драфти Сергія і відчув, як стрілка мого музичного компаса показала на 1960-ті Над музикою першого спільного альбому "Фокстроти" 2021 року на тексти поетів 1920-х я працював переважно сам. Лише на завершальному етапі долучився мультиінструменталіст Євген Манко, який записав саксофон для двох треків. SkоvоrоDаnсе 2023-го на слова Григорія Сковороди був у цьому сенсі протилежністю. Для нього записали понад 30 музикантів, але основну частину роботи зробили вдвох із мультиінструменталістом Лесиком Омодадою. Він у своїй студії Shрytаl Rесоrds у Тернополі, я вдома в Берліні. Ми створили основу барабани, бас, гітари, клавішні. Коли фундамент нашого СковороДому вже був готовий, до нього почали приєднуватися інші артисти. Вони додавали свої елементи, прикрашали та наповнювали звучання. Це був масштабний процес. "Семафори" записували зовсім інакше. Тут усе максимально живе. Уся інструментальна частина гралася разом, в одному місці, в Тернополі. У нас був маленький, але міцний склад музикантів. Хімія, що виникає між виконавцями, коли вони працюють в одному просторі, не порівнянна ні з чим. Вона народжується тут і зараз, її неможливо відтворити, працюючи дистанційно. У цьому сенсі "Семафори" ближчі до того, як музику створювали раніше, до появи технології багатоканального запису. Робити "Семафори" ми із Сергієм вирішили після останнього концерту з програмою SkоvоrоDаnсе в жовтні 2023-го. Попри те, що на рахунку нашого тандема були вже два повноцінні альбоми, процес створення третього був ані швидкий, ані ­легкий. Тривав рік. Коли тільки починали міркувати, як мали би звучати "Семафори", як можливий референс згадували останні твори Ніка Кейва. Однак потім я прочитав перші драфти Сергія і відчув, як стрілка мого музичного компаса показала на 1960-ті. З одного боку, це було зовсім не те, про що ми домовлялися, але з іншого не можна не довіряти інтуїції. Після перших демо стало зрозуміло: ці пісні потребують саме такого звуку. Ключовим став той момент, коли отримав від Сергія текст "Чому ти їх так довго терпів". Прочитав його з екрана телефона, й у голові одразу заграла мелодія. Зазвичай у такі моменти не думаєш про деталі. Жанр, інструментальний склад усе це відходить на другий план. Важливе було лише одне якомога швидше записати те, що виникло в уяві. Я ще не відійшов достатньо далеко від нашого творчого процесу, щоб дивитися на нього збоку, тому складно виділити улюблені композиції. Усі мені однаково дорогі. Пам'ятаю, як кожна з них народжувалася. Є треки, які запам'яталися особливо. Наприклад, "Місто, в якому я народився". Це єдиний текст в альбомі, який Сергій написав як вірш, не як пісню. Спочатку на демо я його заспівав, потім ми разом пробували це зробити вже в харківській студії, але щось не виходило. Музика була готова і звучала чудово, але голос ніяк не вкладався в загальну картину. Тоді виникла ідея відмовитися від співу й начитати текст і все раптом стало на свої місця. Пісня склалася і тепер нагадує мені альбоми Сержа Генсбура початку 1970-х. Загалом в альбомі відкриваємо для себе нову музичну територію, де панують електрооргани, натхнені саундтреками Енніо Морріконе, Сержа Генсбура і Жана-Клода Ваньє кінця 1960-х, а також гітари, що нагадують своїм звучанням ранній рок-н-рол і серф. На "Семафорах" зустрічаються госпел, рокабілі й навіть соул. Думаю, це органічний процес впливає те, що слухаєш і що вражає. Щоб почути, як усе це поєднується, пропоную послухати платівку. Коли наш потяг уже наближався до кінцевої, раптом усвідомив: ми створили сучасний госпел електричний, еклектичний, пронизливий, відчайдушний. "Семафори" це саундтрек до ще не знятого роудмуві про сучасних Одіссеїв та Одіссейок у стилі нового українського госпелу. Герої наших пісень багато подорожують, але завжди повертаються. Для нас "Семафори" спроба витворити музичний простір, наповнений голосами людей, що потребують підтримки та розуміння. Це насправді альбом духовної музики. Якщо уявити церкву, яку заснували скептичні люди, там лунала би така музика. Головний герой альбому людина, яка має ключі від дверей, про існування яких мало хто здогадується. Час від часу виводить крізь ці двері тих, хто заблукав. Іноді випускає назад тих, кому тут незатишно. Хор в альбомі створює ефект вагомості та незворотності багатьох очевидних речей. Це багатоголосся доволі точно передає нашу сьогоднішню мову, коли будь-яка розмова нагадує передусім акапельний спів. Водночас хор це про єднання, вибрану спільнотою інтонацію, ноту, яка тримає всіх разом. Безперечно, цей альбом нагадування про те, що кожною дорогою можна не лише піти, але й повернутися. Дороги створили, щоб нагадувати нам про умовність простору та важливість пам'яті. Семафори теж про це. Центральним є образ перевізника. Це люди, які дають нам надію, подають руку, витягують із біди, виводять із темряви та формують наші маршрути. Дорога те, що нас поєднує. І так само можливість повернення", Сергій Жадан, автор текстів пісень і вокаліст альбому "Семафори"

"За допомогою залізного ланцюга бурхлива Атлантика пошлюбилась із могутнім Тихим океаном. Люди зв'язали їхні води між собою", писала американська газета Тhе Роrtlаnd Тrаnsсrірt про запуск Панамської залізниці 28 січня 1855 року. Протягом ХVІХVІІІ ст. для перетину перешийка між Північною і Південною Америкою торговці та мандрівники використовували 70-кіломет­рову Королівську дорогу. Це була викладена камінням стежка, завшир­шки 1,2 м. Вона з'єднувала узбережжя Тихого океану та Карибського моря. На подолання цього шляху потрібно було витратити щонайменше чотири-п'ять днів. 1827-го президент Великої Колумбії Симон Болівар доручив інженерам прорахувати можливість будівни­цтва залізниці між важливим атлантичним портом Чагрес і містом Панама на Тихоокеанському узбережжі. Його фахівці визнали такий задум можливим, але до будівництва не дійшло. За 10 років французька компанія отримала концесію на прокладання залізниці або каналу через перешийок. Інженери більше схилялися до каналу. Проєкт був дорогий і технологічно складний, тому замовники відмовилися від задуму. Та попит на швидкий перетин перешийка зростав. Люди почали шукати нові шляхи, частково використовували для цього річки та каное. 1847-го залізницею через Панамський перешийок зацікавився співзасновник Тихоокеанської поштової пароплавної компанії американець Вільям Генрі Аспінволл (18071875). Його судна доставляли пасажирів та вантажі зі східного узбережжя США до західного, обпливаючи Південну Америку. Маршрут став популярним із початком золотої лихоманки в Каліфорнії. Аспінволл створив компанію, яка продавала акції й зібрала на будівництво залізниці $1 млн. Саме такої суми потребував проєкт. Роботи розпочали в серпні 1850 року. Люди працювали попри сильну спеку й затяжні дощі, страждали від жовтої лихоманки та малярії. Понад 12 тисяч робітників померло. Трупи консервували в діжках і продавали медичним установам для досліджень. За вторговані кошти компанія збудувала лікарню для робітників залізниці. Дорогу прокладали через річки й болота. Частину засипали, над іншими звели більш як 300 мостів. Кошторис постійно збільшували, і до завершення робіт він перевищував початкову суму увосьмеро. Собівартість кілометра Панамської залізниці стала найдорожчою із будь-коли побудованих. Ще до завершення всього маршруту готові ділянки залізниці почали використовувати для перевезень. Людей садили на потяги в терміналі, який назвали Аспінволл нині місто Колон у Панамі. Брали $25 і везли 10 км у бік Тихого океану. Далі пересаджували на мулів і за $10 доставляли до міста Панама, куди й тягнули залізницю. Початок використання поїздів зробив популярнішими акції Панамської залізниці й дав змогу швидше залучати потрібні кошти. У 18811904 роках контрольним пакетом акцій Панамської залізниці володіла французька компанія Unіvеrsеllе du Саnаl Іntеrосеаnіquе. Потім уряд США викупив залізницю і почав її активно використовувати для будівництва Панамського каналу, який зводили протягом 19041920 років. Тоді ж маршрут залізниці дещо змінили через часткове підтоплення. 5 годин, 3 хвилини і 43 секунди тривав боксерський поєдинок Гаррі Шарпа та Френка Кросбі в містечку Намеокі в американському штаті Іллінойс 2 лютого 1892 року. Шарп виграв бій нокаутом у 77-му раунді. Арбітр матчу знепритомнів у 65-му раунді й решта поєдинку відбувалася без нього. Матч став найдовшим боксерським двобоєм, який завершився нокаутом 1835 жителів островів та прибережних районів Нідерландів загинули внаслідок шторму на Північному морі, який відбувся в ніч на 1 лютого 1953-го. Хвилі розмили 50 основних дамб і пошкодили 43 тисячі споруд. Іще 230 осіб загинули на суднах у морі. Ферми в зоні стихійного лиха втратили до 200 тисяч голів худоби 29 січня 1635-го кардинал Арман-Жан дю Плессі де Рішельє (15851642) заснував Французьку академію. Вона об'єднала 40 письменників і науковців, яких називали безсмертними. Мали дбати про стан французької мови й укласти найповніший словник. Перший надрукували 1694 року. Відтоді видання оновлювали вісім разів, а в роботі над ним взяло участь понад 700 діячів. 30 січня 1835-го на території Капітолію у Вашингтоні маляр, 29-річний Річард Лоуренс, здійснив замах на президента США Ендрю Джексона (17671845). Робітник намагався вистрелити з двох пістолетів. Через високу вологість у зброї відсирів порох і вона не спрацювала. Джексон мало не до смерті побив нападника, якого визнали психічно хворим і запроторили до лікарні. "Ця книга не викриття і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів", написав Еріх Марія РЕМАРК (18981970) у передмові до роману "На західному фронті без змін", який видав у Берліні 29 січня 1929 року. У книжці описав буття і переживання німецьких солдатів під час Першої світової війни. Протягом трьох місяців продали 500 тисяч примірників. 1933-го нацисти оголосили книжку антипатріотичною, вилучали і спалювали

Його спортивний шлях нагадує кар'єру Мухаммеда Алі Минулий рік був надзвичайно успішний для Олександра Усика. Українець здобув дві вражаючі перемоги над британським гігантом Тайсоном Ф'юрі й заробив за них $159 млн набагато більше, ніж за всю попередню кар'єру. Перший бій у травні на Кіngdоm Аrеnа в Ер-Ріяді, Саудівська Аравія, приніс Олександрові перше за чверть століття звання абсолютного чемпіона світу в надважкій вазі. Усик також став першим абсолютом у хевівейті в епоху чотирьох поясів, яка триває з 2007 року. І всього лише третім абсолютним чемпіоном у двох вагових категоріях у цю епоху після американця Теренса Кроуфорда та японця Наоя Іноуе. Другий бій у грудні на тій же арені був менш драматичний, без нокдаунів. Але чітко підтвердив закономірність і справедливість першої перемоги й того факту, хто є королем найпрестижнішої вагової категорії. Усик двічі виграв у суперника з унікальним стилем і неймовірною кар'єрою, який мав домінантну фізичну перевагу, але не зміг протистояти неймовірному набору характеристик Олександра. Його звитяги над Ф'юрі демонструють, що в хевівейті збалансований набір техніки, інтелекту, витривалості й менталітету може перевершити розміри та силу. Давнє правило "Великий хороший боксер завжди переможе малого хорошого боксера" українець поставив під сумнів. Дві перемоги над Ф'юрі, одним із найтехнічніших і найскладніших надважковаговиків сучасності, додали боксерським досягненням Усика значної ваги. Адже Ф'юрі був не лише непереможний у 35 боях до зустрічі з Олександром, а й перемагав таких топбійців, як Володимир Кличко і Деонтей Вайлдер. Усика визнала найкращим боксером минулого року більшість авторитетних профільних видань. А в середині січня 2025-го на престижній церемонії Тhе Rіng Аwаrds 2024 в Лондоні українець став переможцем у трьох номінаціях: "Боксер року", "Раунд року" йдеться про 9-й раунд першого бою проти Тайсона Ф'юрі, й "Подія року" перший бій проти Тайсона Ф'юрі. Боксує для народу, який бореться за свою незалежність у найбільшій війні з часів Другої світової Уродженець Сімферополя продовжив традицію українських боксерів Віталія і Володимира Кличків, а також Василя Ломаченка, які відзначилися домінуванням на міжнародній арені. Тепер Усик за своїми досягненнями найкращий український боксер в історії і в одному ряді з найкращими боксерами світу. Дві перемоги над Тайсоном Ф'юрі й визнання Усика найкращим боксером 2024 року вивели його в пантеон легенд світового боксу. Нині він одна з найяскравіших боксерських зірок епохи, яка ще й очолює рейтинг найкращих боксерів світу незалежно від вагової категорії. Очолює справедливо, адже зустрічався з боксерською елітою в обох категоріях, по два рази перемагаючи таких зірок, як Ентоні Джошуа і Тайсон Ф'юрі, часто виграючи чемпіонські поєдинки на чужій території. В історії хевівейту мало таких боксерів, які були відносно невеликими за розмірами, але змогли домінувати в над­важкій вазі. Усика в цьому плані можна порівняти з Мухаммедом Алі за швидкість і розуміння боксу. З Евандером Холіфілдом, який також перейшов у хевівейт з крузервейту. З Роєм Джонсом-молодшим переходив через вагові категорії, але його успіхи в надважкій вазі були обмежені. З Роккі Марчіано домінував у надважкій вазі, але не мав досягнень в інших категоріях. Виняткові навички Усика, зокрема його швидкість, робота ніг, технічна майстерність, витривалість і боксерський ІQ, стали ключовими для його успіху в кількох вагових категоріях. Стиль Олександра робить його унікальним серед надважковаговиків. Усик закріпився як одна з ключових фігур світового боксу, а його видатні досягнення в поєднанні з ідеальним послужним списком без поразок роблять українця одним із найдосконаліших боксерів в історії. Якщо Усик продовжить свою серію перемог, особливо над топовими суперниками, і завершить кар'єру непереможним, це зробить його практично недосяжним для критики. Вагомий чинник для визнання його одним із кількох найкращих в історії. Після завершення кар'єри Олександр також має витримати історичну конкуренцію з іншими легендами, як-от Мухаммед Алі, Шугар Рей Робінсон, Роккі Марчіано, Майк Тайсон і Леннокс Льюїс. У кожного з них є свої аргументи на користь величі. Будуть враховані також тривалість домінування тільки час покаже, наскільки довго Усик зможе утримувати свій статус. І збагачувати також, адже рости є куди. Уже цьогоріч він має шанс стати дворазовим абсолютом у хевівейті і триразовим загалом. А під завісу кар'єри може опуститися в першу важку вагу, щоб вдруге завоювати звання абсолютного чемпіона в ній. Неофіційний статус найвеличнішого вже кілька десятиліть заброньоване за Мухаммедом Алі не лише через надзвичайні спортивні досягнення, а й завдяки впливу на суспільство, спорт загалом. Він був активний борець за права афроамериканців і виступав проти расової дискримінації. Алі відмовився йти на службу в армію. Його позбавили чемпіонського титулу, боксерської ліцензії й відправили до суду. Це зробило його іконою для багатьох людей, які виступали проти війни у В'єтнамі. Здобутки Алі виходять за межі спорту. Усик менш впливовий у глобальному масштабі, але його досягнення мають велике значення для українців. Він боксує для свого народу, який бореться за незалежність у найбільшій війні з часів Другої світової. Цей факт додає Олександрові значної ваги не лише як спортсмену, а і як історичній постаті. У важкі для України часи Усик став символом стійкості, мужності й непохитності. Він виступає і як посол України на світовій арені. Перемоги Олександра демонструють світу силу українського народу, а також піднімають моральний дух мільйонів співвітчизників. Це особливо важливо в контексті війни, коли кожен тріумф на міжнародній арені є своєрідною перемогою для країни. Бої Усика це більше, ніж спорт. Його внесок у піднесення духу українського народу та привернення уваги світу до боротьби України проти російських окупантів робить Усика більше, ніж просто спортсменом. Це підсилює його велич у спортивній та історичній перспективі.

Він стає пародією на Віталія Кличка Загалом я не особливо цікавлюся боксом. Але мене про це ніхто й не запитує. Упродовж останніх років не минає і дня, щоб стрічка новин не принесла мені щось нове про боксера Олександра Усика. І не лише спортивне. У загальнонаціональних українських новинах Усик з'являється чи не частіше за президента Зеленського: Усик сказав те-то, про Усика згадав такий-то, Усику запропонували те-то, від Усика чекають того-то, Усик був там-то. І так щодня без перерви. Навіть на бокс. Спеціально перевірив: починаючи з 2019 року, Олександр Усик провів на рингу аж сім поєдинків. Тобто власне боксом цей спортсмен публічно займається трохи більш як раз на рік. Тож мав час заявитися в чемпіонат України з футболу за команду з Житомира. Добре, що її тренерам вистачило здорового глузду не випускати його на поле. Який висновок? Очевидно, що з боксера Усика активно й послідовно ліплять загальнонаціонального кумира. Використовують усі можливі інструменти сучасного маркетингу. І тому Усик у нас тепер усюди. Інколи здається, що суто бокс лише заважає його розкручуванню. Судіть самі: після піврічного галасу навколо бою Усика з британським важковаговиком, яскравого шоу до і після бою, оті 36 хвилин, упродовж яких двоє здоровенних боксерів штовхалися в рингу, видавалися найменш привабливими. Усе найцікавіше було до і після. Якось одразу забулося те, що чемпіон світу за всіма можливими й неможливими версіями відомих, не дуже відомих і зовсім не відомих боксерських організацій так і не зміг завдати супернику хоча б одного справді сильного удару, який відправив би того якщо не в нокаут, то хоч би нокдаун. Навіщо про це згадувати, коли набагато цікавіше розповідати, в чому Усик вийшов на ринг, у чому з нього пішов, що й коли тримав у руках, із ким обнімався, кого привітав, чим вечеряв тощо. Тридцять шість хвилин, упродовж яких двоє здоровенних боксерів штовхалися в рингу, видавалися найменш привабливими Тепер усе починається знову. Смартфони бідолашних українців знову перевантажуються від щоденних новин про Усика, який невідомо коли наступного разу вийде на ринг, переганяючи за своєю кількістю новини про всі зимові види спорту разом. Нас просто змушують говорити про цього боксера. Хоча говорити, власне, немає про що. Ну виграв він за очками двобій за звання чемпіона світу. Так у нас вистачає чемпіонів світу в інших, не менш популярних за бокс, видах спорту. Але про них згадують побічно. Усюди Усик і ще раз Усик! З цього приводу згадую два епізоди з життя боксерів, які мені запам'яталися на все життя. Перший відкриття ХХVІ Олімпійських ігор 1996-го в місті Атланта, штат Джорджія, США. Ексчемпіон світу з боксу, 54-річний Мухаммед Алі, тремтячими від хвороби Паркінсона руками запалює олімпійський вогонь, водночас відбиваючи бажання займатися боксом у кількох наступних поколінь юних американців і не лише американців. Другий за три роки по тому на токшоу одного з провідних телевізійних каналів Німеччини чемпіон світу з боксу Віталій Кличко невимушено спілкується з публікою тамтешньою мовою, викликаючи в німців оплески, а в кількох наступних поколінь юних українців нестримне бажання займатися боксом. Аби стати таким самим успішним, як Віталій Кличко. Олександрові Усику поки що далеко як до першого, так і до другого варіанта продовження кар'єри. Але щось підказує, що повторити шлях Кличка, який після кар'єри боксера став одним із найпопулярніших українських політиків, йому навряд чи вдасться. Тому що це видаватиметься пародією. Погана пародія і зовсім не смішна.