These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
Жінки у ЗСУ, ухилянти в спортзалах і "бусифікація": про що у чергах під ТЦК говорять цивільні та військові
Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.
"Сліпий і хворий. Але придатний" - що розповідають у чергах під ТЦК у Києві
Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.
"Сліпий, хворий - але придатний" - що розповідають у чергах під ТЦК у Києві
Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.
Під Києвом буяє тропічний сад: як там вирощують екзотичні фрукти
У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.
Тропіки під Києвом: як біля столиці вирощують екзотичні фрукти
У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.
Мільйонер із США виділив гроші на безкоштовне житло для українців: як там живуть люди
Американський благодійник Делл Лой Хансен збудував у Мощуні будинки для родин, які втратили житло через війну. Його фонд "Місія Хансена в Україні" допомагає постраждалим від агресії РФ. Мощун - село, яке одне з перших зустріло ворога на підступах до Києва. У лютому-березні 2022 року тут точилися запеклі бої: будинки палали, а мешканці рятувалися, як могли. Коли російські війська відступили, від села залишилися лише руїни - понад 85% будівель було знищено або пошкоджено, а дороги, електромережі та водопостачання виведені з ладу. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала в Мощуні та нових будинках. І дізналася, як сьогодні живе село. ВІДНОВИЛИ 206 БУДИНКІВ - Ви можете проговорювати, якою може бути ванна кімната, зручності. Є можливість доплатити, щоб збільшити площу будинку, - про умови благодійної програми з відновлення житла розповідає працівниця старостату Анна Заіка місцевій мешканці Мощуна. - Ви хочете два санузла? Жінка сидить у довгому пальті напівоберта й гортає документи. Шапку не знімає. - У мене є родичі - племінниці з дітьми. Коли до мене будуть приїжджати, то накладно з одним санузлом, - пояснює їй односельчанка, на вигляд близько 60 років. До будинку культури, що водночас є й адмінбудівлею, часто приходять жителі. Відбудова села триває, а більшість людей - потребує допомоги. Благодійний фонд "Місія Хансена в Україні" підтримує родини, чиї будинки були зруйновані або пошкоджені внаслідок війни. У межах програми "Фенікс" фонд співпрацює з державною програмою "єВідновлення", додаючи до суми державного сертифіката додаткове фінансування, необхідне для повноцінного завершення будівництва, ремонту та облаштування благоустрою. Ця сума може досягати $30 тис. на кожен будинок. - Поки з допомогою виходить 80 квадратів, - додає працівниця фонду Ірина. - Щоб збільшити до ста - треба доплатити ще понад 8 тис. доларів. Поки погоджуємо, можете ще подумати. У селі наразі проживає близько 1000 людей. До повномасштабного вторгнення населення складало 1200 осіб. Одна родина має статус внутрішньо переміщених осіб. - Біда Гостомельської громади в тому, що не створюються системні рішення, - пояснює Ірина. - Якщо заходить приватний донор, то максимум - не заважають. Однак є населені пункти, які самостійно докладають зусиль до відновлення й розвитку. Зараз USАІD закрив енергетичні програми. Тому будемо шукати донорів, щоб оновити у Мощуні й енергетику. Освітлення й електрифікацію відновили завдяки тому, що Аня, Вадим і Мирослава тут написали у всі можливі інстанції. У громадах є бюджети. Тут питання у доцільності їхнього використання. Станом на березень 2024 року у Мощуні вдалося відновити 206 житлових будинків. Протягом 2022 року за кошти резервного фонду державного бюджету було відремонтовано майже 60 будинків, де замінили вікна, двері та відновили покрівлі. Міжнародні партнери долучилися до облаштування тимчасового житла - у дворогосподарствах мешканців встановили модульні будинки. Окрім житлової забудови, у Мощуні вдалося частково відновити соціальну інфраструктуру. Було відремонтовано будинок культури, облаштовано пункт здоров'я та організовано автобусне сполучення. Завдяки ініціативі "Місія Хансена в Україні" у Мощуні збудували шість нових будинків для родин, які втратили своє житло через війну. Це дозволило деяким мешканцям повернутися до нормального життя у власних оселях. ЗАЇЗД ДО ВЕЛИКОДНЯ - Ми ще не завезли все. Але плануємо до Великодня заїхати. Замовили сестрі тюлі нові, - Віра і Юрій Ющенки зустрічають на порозі свого нового будинку - одноповерхове житло з персиковими фасадами й широкими вікнами. Для будівництва використовували піноблоки. - Тут стіни дебелі й ремонт хороший. Заходять у просторий сучасний будинок. Обоє виглядають схвильованими, уважно оглядають кожен куточок свого майбутнього дому. - Два місяці будували. У серпні залили фундамент, а в жовтні готово було, - розказує 54-річний Юрій Петрович. - Ще не все готово, не зібрали до кінця меблі. Кухня, диван і стіл були. У вітальні на підлозі - кульки синьо-жовтого забарвлення. Залишилися ще з дня завершення будівництва. Кухня-студія світла, з новими меблями та технікою. Поруч стоїть генератор - тимчасова необхідність. У березні 2022-го ворожий снаряд влучив у їхній будинок. Удар прийшовся у самий центр будівлі. Усе розірвало на шматки, зізнається 42-річна Віра. З того часу родина мешкає в модульному будинку, який встановили за рахунок благодійника Делл Лоя Хансена. - Уже два роки, слава Богу, як живемо. То трохи обжили. Поставили на Рождество 25 грудня. Якби знали, що приїдете, то підготувалися, - Віра Ющенко запрошує у модульний будинок, де живе з чоловіком та донькою Діаною. Поспіхом прибирає зі столу ще теплі від чаю чашки. - Сразу не жили, бо не треба було каналізацію зробити й воду провести. Скважину до серпня провели, бо стара згоріла. Одягнена в просту, але зручну темну кофтину. Волосся зібране у високий пучок. Віра родом із Закарпаття, але після одруження з чоловіком живуть у Мощуні. До повномасштабного вторгнення Ющенки проживали у великому будинку з чотирма кімнатами. Якраз закінчили ремонт - замінили підлогу, затягнули стіни. Зараз родина має дві окремі кімнати, простору кухню й ванну кімнату. Усередині тепло й пахне деревом, яким обшиті стіни. Простора кухня, оформлена у світлих тонах і оснащена сучасними меблями та побутовою технікою - газова плита, витяжка, холодильник, мікрохвильова піч. На стінах - мармурові кахлі, а над робочою зоною акуратно розташовані ножі та кухонне приладдя. Крізь вікно, прикрите рожевими фіранками, пробивається м'яке світло. По квартирах чужих ходили - Тут була кухня, холодильник, диван. У комнаті - шкаф, кровать, стіл і ще багато всього. Як для того, що все згоріло - то шикарно, - розказує Віра. - Ми вже мєлочі добавили. До цього ж по квартирах чужих ходили. Спальні кімнати прості, але затишні. Дерев'яні стіни прикрашені особистими фотографіями. У господарській спальні висить годинник, а поруч килим, лежать серветки з вишивкою. На вікні - напівпрозорі фіранки з мереживом. - Я поки уют собі не зроблю, то не перейду в будинок. Уже в нову хату сестрі заказала тюль. Сюди тоже сразу купила все, що мені треба, - посуду, каструлі. Убрала, позастеляла й зайшла у хату як в готель. Не можу в бардакові, така я є, - сміється господиня. - Скільки того життя. СПОРОЖНІЛЕ СЕЛО Мощун - невелике село на Київщині за 7 км від столиці. На початку березня російські війська, просуваючись з боку Бучі та Гостомеля, намагалися прорвати оборону Києва через Мощун. Зайшли в село 26 лютого. Росіяни не очікували побачити супротив у такому маленькому населеному пункті. Однак із перших днів, окрім ЗСУ, опір чинили й місцеві мешканці. Саме тут українські захисники зупинили ворога, і село стало місцем тривалих бойових зіткнень. Авіаудари, артилерійські обстріли та вуличні бої перетворили Мощун на лінію фронту. - Ми виїхали 28 лютого з донькою через Горенку. Уже горіли хати в Мощуні, табличок не було дорогою. А чоловік зостався, бо мати була лежача на тій стороні села, - згадує Віра. - Ухажував за нею. Село фактично спорожніло. Більшість мешканців евакуювалися, а ті, хто залишився, ховалися у підвалах. - Утром 6 березня він її покормив, грубу протопив, а на обід вона згоріла&hеllір; Тоді у Мощуні вже нікого не було, даже воєнних - повиїжджали всі. Усе кипіло, горіло. На вечір чоловік ще окопи копав, а як вертався, то хотів удостовіритися, чи дійсно хата згоріла. Його вже воєнні, що у лісі були, не пускали. Але лісником робить, то все тут знає і любими б способами пішов до мамки. До батьківського дому Юрій не доїхав близько 200 м. Росіяни вискочили з лісу й почали стріляти по машині. - "Ниву" обстріляли. Але був поруч янгол-охоронець, вочевидь. Бо під номерами був газовий балон - номера прошиті кулями, а до бака всього 15 сантиметрів. І пасажирське сидіння прострілене. Коли по ньому відкрили вогонь, то сразу й не поняв. Але ж побачив, що хата згоріла, а в ній - мати&hеllір; Жодної кісточки не знайшли, нічого взагалі. Це від фосфору так горить, ним всюди били. Там тільки дві пружинки з ліжка знайшли і все. - Я машину кинув біля лісництва. Номер прострелили і у двері попали, у кришу, а коли тікав - то ще і в зад, - додає Юрій. Юрій вибіг з машини й кинувся тікати в ліс. Хотів пішки дістатися Пущі-Водиці, але дорогою підібрали українські військові. Довезли до місцевої школи, а потім - до Оболонського району столиці. Звідти чоловік виїхав до родини на Закарпаття. - 8 березня приїхав до нас. Звʼязку не було з ним до цього. Я думала, що вже живого його нема&hеllір; У мене свекруха, мабуть, відчувала таке. Бо казала: "Як буде війна, то знай, що все в житті наживне. Головне - щоб чоловік у тебе залишився". У травні вже викликали на роботу сюди. Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів До середини березня українські військові почали контрнаступ, вибиваючи ворога з позицій. Російські війська змушені були відступати, але перед цим знищили значну частину інфраструктури. До 29 березня Збройні сили України повністю зачистили село від окупантів. - Як сусід скинув, що тут залишилося, то не хотіла повертатися, - зізнається Віра. - Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів, але штукатурка обгоріла. У сусіда три хати було у дворі - тож нічого немає. Документи у нас всі згоріли тоже. Але там роботи не було, а хати дуже сильно в ціні піднялися. Як жити? Тут проробив лісником 31 рік, то й вернулися. Близько 85% будинків у Мощуні були знищені або сильно пошкоджені. Електромережі, дороги, водопостачання - були виведені з ладу. У лісі поблизу села були залишки ворожої техніки, нерозірвані снаряди та окопи, залишені окупантами. Деякі будинки обікрали мародери. - Мати вважається зниклою безвісти. Оскільки не змогли провести експертизу, - додає жінка. Відновлення села почалося відразу після звільнення. Завдяки волонтерам, державним програмам та міжнародним благодійним ініціативам частину осель вдалося відбудувати. НОВИЙ БУДИНОК - Ми раніше жили в обичному залізному вагончику. Ну, такому, що на будівництвах часто ставлять, щоб робітники жили, - 31-річна Наталя Онищенко спирається на новий деревʼяний стіл у вітальні-студії. На підлозі біля кухонної зони розкидані іграшкові автомобілі її сина. - У новому будинку ми з грудня. Від підписання документів і до того, як заїхали, пройшло всього чотири місяці. На місці новобудови колись стояв великий двоповерховий будинок. У ньому жили всією родиною, згадує Наталя. - З сімʼєю брата чоловіка й батьками, - додає. - По ньому було два чи три прильоти&hеllір; І взагалі нічого не осталося. - Ми з чоловіком, і двоє його хлопців, - пояснює Анна Заіка і знайомить з рідними. - А ми зараз у модульному будинку. Вагончик стоїть поруч із теперішньою терасою - компактна споруда з металевого профілю, утеплена монтажною піною, яка місцями проступає на стиках панелей. Має темні металеві двері та геть малі пластикові вікна. На даху видно димар - у холодну пору вагончик господарі опалювали буржуйкою. Поруч стоїть старий холодильник просто неба. Позаду також напівкругла металева споруда - модульний будинок, який надали волонтери. Господарі називають його "курінь". - Це пінопластове. Воно почало цвісти, усе сиріло. Потім нам поставили цей вагончик, і ми перейшли сюди. Два роки в ньому прожили, - каже Онищенко. - Привикали потроху. Ну, там просто - коли світла не було, ми буржуйку підпалювали. Готували на газовому балоні, а то і на кострі. На подвірʼї холодно й сіро, удалині видніються залишки зруйнованих будівель. Чоловік Наталії пропонує зайти в новий будинок. - Тільки почали обживати, - каже Петро Заіка. Проводить екскурсію й показує їхню з дружиною спальню. Кімната оформлена у світлих тонах. Велике вікно з білими фіранками, у центрі - двоспальне ліжко, застелене ковдрою. Над узголів'ям висить сімейне фото, а в кутку стоїть синій дитячий стільчик. У синовій кімнаті на ліжку охайно розкладені м'які іграшки, а поруч лежить дитяча книга. На підлозі - багато різнокольорових автівок, які аккуратно зібрані в зелений органайзер. На задньому плані - вікно, крізь яке видно двір, а поруч із ним розташований диван, застелений зеленою пледом. На дивані спокійно дрімає кіт. Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно - Ми виїхали з Мощуна лише 5 березня. Малому на той момент було всього 18 днів, - розказує Наталя. - Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно. Прилітали ракети, будинок у сусідки загорівся. Росіяни були в іншій стороні, на дачах. А коли по вулиці вже рухалися танки, то наважилися виїжджати. Ховалися у погребі, а вдень у хату - їсти готувати. Тоді ще був газ. Як виїхали, то вже 10 березня сказали, що будинка вже немає. Сімʼя родом із Мощуна. До останнього не вірили, що отримають такий будинок, зізнається Наталя. - Дитині є де розігнатися, - додає. Після деокупації в село почали повертатися мешканці. Наталія розповідає, що люди стали більш згуртованими. Будинок функціонує за рахунок електроенергії. За комунальні послуги минулого місяця родина заплатила близько 17 тис. грн. Найбільше - за опалення. - Цього місяця зекономили, то буде 10 тисяч. Але й морозів сильних не було, а то б і по 20 тисяч платили. Навесні плануємо поставити дровʼяний котел, - говорить Онищенко. - Ми тут живемо утрьох. Братові чоловіка Павлу також вдалося взяти участь у програмі - їхній будинок по-сусідству. З РОСІЄЮ ДИПЛОМАТІЯ БЕЗСИЛЬНА Історія Мощуна сягає кількох століть, хоча точна дата заснування невідома. Поселення виникло як частина навколокиївських сіл, мешканці яких займалися землеробством, лісництвом та ремеслами. У різні періоди історії Мощун був тісно пов'язаний із Києвом, особливо як постачальник сільськогосподарської продукції. У ХІХ-ХХ століттях село розвивалося як частина Київського повіту. Під час Другої світової війни село, як і вся Київщина, пережило нацистську окупацію. У післявоєнний період поступово відновлювалося, а згодом стало частиною передмістя столиці. До початку повномасштабного вторгнення село мало розвинену інфраструктуру - школу, декілька магазинів, поштове відділення та будинок культури, що одночасно виконував функції адміністративної будівлі. Ці будівлі були зруйновані окупантами. Наразі крамниці відновили роботу. Однак дітей доводиться возити на навчання в сусідні населені пункти. Щогодини з Мощуна курсує маршрутка до Києва. Більшість дошкільнят у селі виховуються вдома. Батькам дорого возити у садок, каже Анна Заіка. - Усе дорожчає. Світло знов підніметься в ціні. І спробуй тепер отопити такий будинок, - каже жінка. - У селі жінки переважно працюють у садках, школах або медсестрами. Чоловіки - лісниками, але їх не так багато у селі осталося, бо пішли воювати. Більше 50 людей на фронті. Спершу роздавати повістки приїжджали, а потім почали на пошту відправляти. У Мощуні планують збудувати ще понад 30 будинків. На програму можуть податися лише постраждалі мешканці, у яких була приватизована земля. Щоб будинок можна було ввести в експлуатацію. Частину коштів на відновлення виділяє держава, решту - фінансує Делл Лой Хансен. Тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва - У мене згорів будинок, у якому проживала родина з пʼяти осіб. Мені можуть дати 60 квадратів, бо тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва. Держава виділяє 33 717 гривень 46 копійок за квадратний метр. По-перше, індекс інфляції не буде ж діяти, а ще ж треба докупити меблі, сантехніку. Хансен додає до $30 тисяч, - розповідає Заіка. У Мощуні відновили пункт здоровʼя. Працюють фельдшер і медсестра, а раз у тиждень приїжджає сімейний лікар. У будинку культури відкрили художні виставки, а також простір для дітей. Іноді для жителів села проводять тренінги з домедичної допомоги. Над селом щоночі літають ворожі шахеди. На щастя, завдяки роботі українських захисників, прильотів не було. Після пережитого Україна не має поступатися територіями, переконана вона. - Я вважаю, що зараз кожен набиває ціну собі, - говорить Анна. - Але хочеться, щоб перемогою все закінчилося. Стільки хлопців уже загинуло. За що? Щоб зараз ми поступилися? З Росією не вийде дипломатії. Бо цей Путін - неадекватний. Це і так зрозуміло. ТУШКІВКА НА ФРОНТ У невеликому, але жвавому кабінеті сільради кипить робота - на трьох письмових столах розкладені документи, стоять ноутбуки. Полиці заставлені нагородами й подяками від військових. Староста села Вадим Жердецький привітно запрошує сісти навпроти. Разом із ним у кабінеті працюють помічниці - Мирослава та Анна Заіка. Вадим Жердецький - корінний мешканець Мощуна в сьомому поколінні. У 2022 році ми вперше зустріли його серед руїн села. Тоді Вадим був одним із тих, хто не виїхав, а залишився, щоб захищати село від окупантів і допомагати землякам. Стоячи на тлі обгорілих будинків і вирв від снарядів, він розповідав про ворожі обстріли, про людей, які загинули, про ті жахи, які випали на долю села. Під час російського вторгнення в лютому 2022 року його будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Йому з родиною дивом вдалося врятуватися. Незважаючи на це, він активно долучився до оборони й гуманітарної допомоги для місцевих жителів та військових. - Онуку виносив з будинку під час обстрілів. То вона потім сказала: "Дєд, не переживай. Папа повбиває кацапів - і збудуємо новий", - розповідає Вадим схвильовано. - І я почав креслити план будинку. Зробив архітектурний проєкт. Будинок збудували, а той відремонтували з допомогою. Є люди з любовʼю в серці. Оце такий і Делл Лой Хансен. Сьогодні ми знову зустріли Жердецького - уже не серед руїн, а у сільській раді, де він виконує обов'язки старости з 2023 року. На цій посаді він координує процеси відновлення села, співпрацює з волонтерами та міжнародними партнерами для відбудови інфраструктури та житлових будинків. - Зараз усі обʼєднуються. Робимо тушонку на фронт, допомагаємо місцевим, - говорить Вадим. - Нам зараз не вистачає головного - перемоги й повернення додому всіх захисників. Просто не треба опускати голову ні перед ким, особливо зараз. Колись покинуті вулиці знову наповнюються життям - діти грають біля нових будинків, у дворах чути голоси, а мешканці об'єднуються, щоб зробити своє село ще кращим.
Як готують операторів дронів, які нищитимуть ворога: репортаж з фото
14 березня 2014-го 500 бійців Самооборони Майдану вирушили до тренувального центру, ставши до лав Сил оборони України. Вони першими стримували російську навалу на Сході. За ними добровольцями у військо пішли тисячі хлопців і дівчат. Відтоді саме 14 березня ми відзначаємо День добровольця. Їх і зараз чимало йде до ЗСУ. Велика частина - це молодь, яка цілеспрямовано обирає військові спеціальності, пов'язані з сучасними технологіями. Як добровольців вчать управляти безпілотними системами у спеціальній школі Сухопутних військ, читайте у репортажі на Gаzеtа.uа. КОЖЕН ХЛОПЕЦЬ ВОЮВАТИМЕ Лісосмуга край поля - пошарпана зимовими вітрами. Біля неї з підвітряного боку покладено дерев'яний щит з намальованою літерою "Н", обведеної колом. Це - імпровізований злітно-посадковий майданчик для квадрокоптерів. - Йду на посадку! - чутно голос одного з курсантів. - Приймаю! - відповідає інший. Двоє курсантів входять до складу екіпажу безпілотника Маvіс-3. Завершують виконання навчального завдання: тривалий політ в умовах сильного вітру в ручному режимі, без використання автоматичної стабілізації. "Мавік" повільно знижується до бійців, похитуючись від поривів вітру. Молодий чоловік у пікселі з нашивкою-позивним "Троль" простягає руку і обережно приймає дрон: - Пташка в мене! - каже. Його побратим на позивний "Лугано" за мить вимикає коптер і підіймає очі від пульта. Хлопці замінюють акумулятор і передають дрон, пульт і кейс з аксесуарами наступній парі літунів. Сідають під лісосмугою, де найменше дошкуляє вітер. - Мені 20 років. Прийшов служити за контрактом, - зізнається "Троль". - Це не був якийсь злам в моєму житті: я довгий час зважував усі за і проти. Думав, як до цього поставляться рідні. І вирішив: піду служити, як відзначу 20-річчя. Кремезний неголений "Троль" - виглядає значно дорослішим за свої роки. І так само по-дорослому озвучує своє ставлення до поповнення українського війська. Такий "качок" чи то боїться, чи то соромиться військових - З 2022 року слідкую за фронтом: як він просувається - на нашу користь чи не дуже. Спілкуюся зі знайомими, які служать. В мене ж є друзі у війську. А ще - хрещений батько і дядько, - веде далі доброволець. - І як би це не звучало погано, хлопці на фронті закінчуються. Дехто загинув, чимало отримали поранення або зіткнулися із проблемами зі здоров'ям. Вони повертаються в цивільне життя. Тому хтось їх має замінии. Боєць замовкає. І після паузи озвучує головне. - Кожен чоловік мав би усвідомити, що на нашу землю прийшов ворог. І його треба знищувати. Розумію, що кожному хлопцю потрібно буде взяти зброю до рук. Але в наших містах я бачив багатьох, хто цього ще не зрозумів. Зокрема, оті "мажори", що викрасовуються на дорогих машинах з "блатними" номерами, ходять до залів. Всім своїм способом життя демонструють, що цілком здорові. Але такий "качок" чи то боїться, чи то соромиться військових. Розвертається і йде подалі, побачивши навіть не представників ТЦК, а бійців у зношеному "пікселі", які приїхали з фронту і просто сидять п'ють каву... Найбільше в армії "Тролю" подобаються дві речі: рівність між побратимами і доступ до сучасних технологій. - Дрони дуже мені близькі. Все своє життя я проводив за комп'ютером, грав у різні "шутери"; пульт або джойстик відчуваю як власне продовження. Керувати "Мавіком" мені набагато легше, ніж умовному мобілізованому солдату, якщо він раніше в цивільному житті не "літав". І в сучасній війні дрони - це найважливіше. Це "очі в небі" для піхоти і арти. Це зброя, яка з одного влучання може знищити ворожу СП-шку (спостережний пункт ред.), яка може залетіти в будинок з "орками" і рознести його зсередини". ХОЛОДНИЙ РОЗУМ "Лугано" - високий і міцний воїн. Пульт від дрона в його великих руках здається іграшковим. До підписання контракту хлопець працював керівником охорони на приватному підприємстві. Чимало його колег пішли до війська з 2022 року. Один служить у підрозділі РУБпАК в одній з єгерських бригад Сухопутних військ. Він і покликав "Лугано" до себе. - З початком повномасштабного вторгнення роботи в бізнесі стало менше, - визнає боєць. - А ще щодня дивишся в новинах, як від російських ракетних ударів страждають цивільні, дорослі й діти... Тож маємо йти і захищати свою Батьківщину від всякої нечисті. Це, в принципі, і є моя мотивація. "Лугано" подав заявку через спеціалізовану рекрутингову платформу Drоnе Fоrсе, яка й направила його на базову загальновійськову підготовку, а потім - на опанування "безпілотного" фаху в школу БпЛА. - Що я думаю про те, що за кілька тижнів влучатиму по російських окупантах? Вважаю, що на ворога треба дивитися з холодним розумом. Це допоможе не "затрьохсотитися" (не бути пораненим. - Gаzеtа.uа) в перші дні. А далі, з хорошим командиром, з отриманими знаннями і досвідом - все буде добре. Ставатиме більше і більше "хороших" росіян", - усміхається "Лугано". - Нам тут треба все всотувати як губка. Інструктори - це люди, які по 10-11 років на війні. Вони вижили, мають бойовий досвід, знають, як на фронті краще діяти. І діляться цим з нами. Вони досі в проміжках між викладанням бувають на "бойових". Тому вчать нас не за "совковою" книжкою, як росіян. На фронті постійно змінюється ситуація, з'являється щось нове, інструктори передають це все нам. Це неймовірно цінно. НАВЧАННЯ ПІД ЧАС БОЙОВИХ ДІЙ Інструктор кличе курсантів, щоб показати нюанси роботи з дроном в умовах періодичної дії РЕБ - пристроїв радіоелектронної боротьби. Ролі розподілені: один боєць орієнтується на місцевості за програмою у планшеті, інший - "на рації": відповідає за зв'язок групи з командиром. Третій - керує дроном. Зараз пульт в руках у інструктора на позивний "Джексон": він веде "Мавік" над полями і перелісками. Кожну свою дію пояснює курсантам. За кілька хвилин кожен з них по черзі візьме пульт і повторить побачене і почуте. "Джексон" на війні майже 11 років: пішов добровольцем на самому початку. Пальці, якими він керує пультом - в численних шрамах від травм і поранень. Але конкретики про його минулі місця служби та бойові завдання просить не озвучувати. Його мета нині - дати новобранцям максимум знань і навичок для застосування квадрокоптера на полі бою. Це найбільш універсальний дрон цієї війни, основна "робоча конячка" - "Мавіку" потрібно буде пам'ятник поставити після війни! - емоційно говорить "Джексон", доки його учні складають дрони і запаковують їх у кейси після заняття. - Тому що це найбільш універсальний дрон цієї війни, основна "робоча конячка". Він виконує цілий спектр завдань як щодо розвідки, так і по знешкодженню пі...рів (окупантів. - Gаzеtа.uа), працюючи як ударна система переднього краю. Нинішні оператори квадрокоптерів можуть спиратися на досвід багатьох років війни, і це зменшує ризик помилок, говорить інструктор. - Спочатку ми просто нічого не знали. Навчалися прямо під час бойових дій. І так, поступово, вдосконалювали роботу з дронами для підтримки штурмів, для розвідки, для скидів... Навчилися не втрачати дрон без потреби, запускати його на дальшу відстань, зокрема і за рахунок ретрансляторів... Я хочу, щоб мої курсанти не повторювали наш шлях спроб і помилок, а засвоїли те, що знаємо ми. "Джексон" визначає головною ціллю та місією операторів БпЛА саме захист піхоти: - Мавік" може виявляти і знищувати живу силу ворога, яка рухається до наших позицій, - говорить інструктор. - Я вважаю, що саме піхота - це боги війни. Тому підтримка хлопців, які сидять в окопах - це головне завдання для пілота "Мавіка". ДРОНИ АТАКУВАТИМУТЬ ПОВІТРЯНІ ЦІЛІ - Я пішов до ЗСУ відносно недавно, майже рік тому, - каже "Музикант", який отримав позивний за те, чим займався в цивільному житті. - За військовим фахом я стрілець-зенітник. Ми з побратимами на Покровському напрямку працювали спершу як оператори ПЗРК, а потім, коли підрозділ трохи отримав "лящів" від окупантів - і як піхота. Стрілецькі бої там були зранку до вечора... "Музикант" насунув "балаклаву" попід самі очі, споряджає свій FРV-дрон перед вильотом. Роль навчальних боєприпасів на ньому виконають банка з енергетиком та шоколадка, які будуть доставлені на сусідню локацію, де навчається інший екіпаж. - У нас у бригаді формується взвод, який працюватиме дронами по повітряних цілях. Тут я здобуваю базовий фах оператора FРV, а далі вже в підрозділі відпрацюємо всі нюанси переслідування та збиття ворожих БПЛА. "Музикант" завершує розповідь і одягає VR-окуляри. Його дрон здіймає пилюку, запускаючи ротори, та шугає вперед і вгору. У школі БпЛА Сухопутних військ зустрічаються воїни-добровольці різних поколінь: ті, хто прийшли до війська сьогодні та здобувають свій перший військовий фах. І ті, кого їхній підрозділ направив на "підвищення кваліфікації": наприклад, колишній оператор ПТРК опановує дрон-"бомбер", колишній стрілець-розвідник тепер вчиться розвідувати за допомогою дрона-"крила". І ті, й інші, навчаються в інструкторів, у кого за плечима - роки бойового досвіду, який ще й регулярно оновлюється. Школа БпЛА Сухопутних військ готує, зокрема, пілотів "Мавіків" та операторів FРV, екіпажі розвідувальних дронів типу "крило" та важких мультикоптерів-"бомберів". Рекрутингова платформа Drоnе Fоrсе - забезпечує цей потік добровольців до війська та опікується ними на всіх етапах підготовки. Організувати навчальний процес операторів безпілотних систем - це досить складно і дорого. І тут допомогла підтримка активної частини суспільства. Школа створена як підрозділ Сухопутних військ ЗС України, але до її розгортання долучився фонд компетентної допомоги армії "Повернись живим", який разом з небайдужими українцями та бізнесом вклався в проєкт на понад 37 млн грн. Ці кошти перетворені на 8 навчальних аудиторій, 2 модульні класи, 75 симуляторів, тренувальні борти, 3 мікроавтобуси, 3 майстерні з ремонту, резервне живлення, звʼязок та інше.
Окупанти прориваються до Дніпропетровщини: як живуть у місті, що може першим прийняти удар ворога
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
Як живе місто, яке росіяни можуть атакувати першим на Дніпропетровщині
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
Сучасна фортеця: як живуть у місті, яке росіяни можуть атакувати першим на Дніпропетровщині
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
About channel
-
Всеукраїнська он-лайн газета. Оперативні новини з України і світу: події, політика, спорт, культура
Responsible: editorial office of the site gazeta.ua