These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
"Зеленський не чує, не бачить?" - що про мир з РФ говорили у церквах Києва на Різдво
Різдво цьогоріч вдруге офіційно відзначається в Україні за новим церковним календарем - 25 грудня. Це рішення стало частиною відходу від радянської спадщини та наближення до європейських традицій. Для багатьох українців святкування в цей день символізує ідентичність та єдність. По всій країні відбулися урочисті богослужіння, які зібрали тисячі вірян. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у храмах Києва й дізналася, про що там говорять прихожани і яким бачать майбутній рік для України. ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ Вранішнє сонце пробивається крізь фактурні вікна Михайлівського золотоверхого собору. Храм уже повен людей - у вишиванках, заквітчаних хустках. Пахне ладаном і чути тільки приглушений шепіт вірян, які заходять до храму, схиляючи голови для молитви. На амвоні вже стоять священники - у біло-срібному облаченні. Богослужіння з нагоди Різдва очолює предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. Починається літургія. Перші слова молитви лунають гучно і урочисто. Обабіч вівтаря на підвищеннях стоять оператори - службу транслюють наживо. Деякі віряни заходять у храм ненадовго. Запалюють свічки, від яких повітря стає мов тягучим і солодким. Схиляють голови, осіняють себе хрестом і виходять надвір. Церковний спів чути й на вулиці. До храму поспішають ішні прихожани. Багато людей ведуть дітей. Біля входу літня жінка одягає онуку шапку, відволікаючись від молитви. - Зараз свята, і, звичайно, піднесений настрій, чогось доброго чекаєш. Але бачите, в нас зараз такі обставини, що весь час плакати хочеться, - говорить 65-річна Валентина й на її очі накочуються сльози. - Я приїхала до дочки в гості з Рівненської області, уже тут місяць. Але й так кожної неділі ходжу до цього храму. Вчора в нас був Святвечір, сьогодні в гості підемо, вже до сутінків. Уранці Росія завдала масштабного ракетного удару по Україні. Однак Валентина запевняє, що у храмі їй було спокійно. - Щось у мене, видно, такий характер. А от дочка то вже подзвонила: "Мамо, йди додому або в метро". Вона дуже боїться, - зізнається вона. - Слава Богу, аби щось вже воно затихло. Хотілося би припинення вогню, але теж не хочеться віддавати нашої України нікому. Навіть і кусочка. А щодо цього Трампа, то на все Божа воля. Але по відчуттях щось він мені не дуже подобається. Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить Хор відповідає на молитви співом, який розливається по храму. Голоси звучать гармонійно: "Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас!". Хтось заплющив очі, інші схилили голови до землі. Десь в іншому кутку собору - тихий дитячий плач. Мати вмить заспокоює маля. У лівій частині віряни вишикувалися в чергу на сповідь. - Я зустрічаю новий 2025 рік з надією на перемогу, завершення війни, - каже із сумом 66-річний Олександр Федорович. - Чи можлива зараз перемога збройним шляхом? Складно. Я вважаю, що в нас трошки неправильна влада і командири. Проблема саме в керівництві. Рішення якісь не ті. А те, що твориться з боєприпасами&hеllір; Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить. Він справжній президент? Чи справжній головнокомандувач? Чоловік не впевнений, що у 2025 році можливе припинення вогню чи завершення війни. - Хотілося б цього, але однозначно відповісти не можу, тому що гинуть найкращі з українців. Найкращі вже загинули, бо вони пішли першими, стали на захист держави і державності. Але мова ж йде про те, що якщо перемир'я, то ті території залишаться. І не факт, що через кілька років ситуація не повториться. У цьому провина наших партнерів. Недостатня допомога і тиск - як з боку Європи, так і Сполучених Штатів. Я вважаю, того нелюда треба було зупиняти ще під час грузинських подій. Європа спить, так і не прокинулась. Штати далеко, у них свої інтереси, вони за океаном. Можливо, Трамп більш рішучий. Одне, що нас тримає, - це надія. "БЛАГОСЛОВЛЯЮ" Завершальна молитва. Епіфаній благословляє людей, піднімаючи хрест, і вітає вірян з Різдвом. Люди повільно розходяться під святкову музику церковних дзвонів. На виході ліворуч від брами за донат можна придбати домашню випічку - горішки, печиво, торти й тістечка. А також в асортименті розписані гільзи, дідухи, букети сухоцвітів, прикраси ручної роботи. На дрон для підрозділу, що на Харківському напрямку Волонтери збирають кошти ледь не щонеділі. 49-річна Тетяна Лопушанська з сестрою почали проводити ярмарки ще з початку повномасштабного вторгнення. Пізніше Епіфаній дозволив збирати донати біля Михайлівського монастиря. - Наші діти в пласті, і ми з ними включилися в цю історію ще з 2016 року. Коли почалася Велика війна, ми почали активно проводити збори. Потім на День Києва я кажу: давайте попросимо Епіфанія. У нас є досвід, вміємо і хочемо. І він сказав: "Супер, благословляю". Так ми почали тут проводити ярмарок. Ми тут щосуботи, щонеділі і по великих святах, - розказує Тетяна. - Багато коштів пішло на виробництво дронів. Починали двома сім'ями: моя сестра, я з племінниками і моя сім'я. А тепер у нас уже пів України: Харків, Львів, Глобине, Сарни, Рівне, Тернопіль. Діти-семінаристи дивляться на нас і питають: "А можна, ми будемо з вами?" Це круто. Останнім часом українці стали менше донатити, каже жінка. Випікають смаколики за свої кошти. Усе, що зібрали, віддають на потреби фронту. - Донатять зараз переважно військові, їхні сім'ї, сім'ї загиблих і волонтери. Учора, у Святвечір, отримали запит із фронту на мавіки, машину. Ми скинулися, але мені плакати хотілося. Дуже сумно, що є дві України: одна тут святкує біля ялинки, а інша - на фронті, - жаліється Лопушанська. - Ми не маємо права сидіти вдома. Я хочу перемоги. Якщо буде перемир'я, то всі смерті будуть даремні. Маємо рухатися, бо програє той, хто перший видихнеться. Дуже важливо для хлопців на фронті знати, що тут працюють люди. Вони не самі. Я вважаю, що кожен українець має знайти свою стежку в обороні. Хтось плете сітки, хтось працює логістом, хтось купує дрони. Тетяна відволікається - хтось хоче придбати печиво за донат. Готівку кидають у гільзу від снаряда. На прилавку волонтерки розвісили прапори, подаровані військовими. - Ми не можемо перемогти з цією владою. Вибори наче не на часі, але зараз при владі дуже багато випадкових людей, які не бажають перемоги. Мені дуже подобається Прокопенко. Це людина з бездоганним авторитетом. Він був би чудовим президентом, хоча навряд піде на вибори. Президент має бути патріотом і показувати приклад. Закон має діяти для всіх. Якщо вкрав - відповідай. СВЯТВЕЧІР І "ТИХА" ПЕРЕМОГА В Успенському соборі Києво-Печерської лаври на завершення літургії хор співає традиційні українські колядки. Віряни разом зі священниками виводять радісно "Добрий вечір тобі, пане господарю". Це вже третє Різдво у лаврі, коли в храмах молитви звучать українською. - Попри все, із позитивним настроєм все-таки дивимося у 2025 рік. Найголовніше - не зневіритись, вірити, що все буде добре і буде Україна, - наголошує 40-річна Людмила. Із чоловіком, сином і донькою фотографуються біля арок з гірляндами перед входом в собор. - Я не тільки ходжу щороку на службу, а й щонеділі. Але на такі великі свята вирішила прийти до Лаври. Приходиш і душа наповнюється, стає радісно. Дуже радісно, що ми можемо в такій святині насолоджуватися українськими піснями. До переходу Різдва на 25 грудня ставиться позитивно. Із 2014 року Людмила ходить тільки в українську церкву. Головне прийняти це в душі, і тоді перехід стає простим, додає. - До тих, хто святкує 7 січня, ставлюся з розумінням. Мої батьки живуть у Почаєві, і вони святкують 7 січня. Сподіваюся, рано чи пізно ми прийдемо до єдності, - каже вірянка, тримає білі китиці на хустці, які розхристує вітер. - У 2024-му настрій погіршився трохи, але я все одно вірю в перемогу. Це буде, певно, не ейфорічна перемога, а тиха й радісна, можливо, навіть на папері. Рано чи пізно ми прийдемо до єдності - Чи погодилась би на припинення вогню без повернення територій? - питаємо. - Дуже важко сказати. Говорила з мамою, яка похоронила сина. Вона сказала: "Скільки ми ще будемо хоронити? Інші теж хочуть жити. Батьки хочуть бути для своїх дітей, сини - повернутися до своїх матерів, жінки чекають", - переказує слова знайомої Людмила. - Навіть ті, хто похоронили близьких, починають думати, що можливо пора щось завершувати. Сьогодні у родини особливі традиції - зібратися в церкві. Святвечір проводять за всіма традиціями - 12 страв, дідух. - Я виросла на Західній Україні, тому ці традиції для мене незмінні. Після церкви телефонуємо бабусям, сестрам, тітям і дядям. Для нас Різдво - це сімейне, домашнє свято, а не для торгових центрів, - каже наостанок вірянка. Жінки у храмі тримають на руках дітей. Чоловіки зняли шапки. Біля вівтаря на столі лежать проскури у кошику з білою серветкою, поставили й кухоль з водою. За ним під стіною - Вертеп в оточенні різдвяних ялинок з мерехтливими вогниками. Вівтар прикрасили хвойними гілками з червоними кулями. СИНИ НА ПЕРЕДОВІЙ Не всі церкви Києво-Печерської лаври звільнили від служителів РПЦ. Поки не вдалося повернути храм Агапіта Печерського. Прохід на територію Нижньої лаври перекрили правоохоронці кілька місяців тому. Однак церква над дорогою відкрита. Різдво ж тут святкують 7 січня. Представники так званого "московського патріархату" відмовилися переходити на новий календар. - Чи проводять різдвяну службу сьогодні в церкві? - питаємо вірян біля воріт надворі. Усі здивовано хитають головою, мовляв: "Різдво 7 січня - тоді й приходьте". На вулиці мало людей. Час від часу з оберемками жовтих свічок із храму виходять прихожани. - Я з дитинства святкувала 7 січня. Зараз просто не розберу, що до чого, того й роблю, як було. До людей, які святкують 25 грудня, ставлюся з повагою. Бог один для всіх. Головне - вірити, - розказує 82-річна Валентина Куценко. - Я сама зараз. Двоє синів на передовій. У мене тільки онук зостався. Як його заберуть - то мені вже тільки помирать. А зараз ловлять всюди. Опікунство не дозволяють оформити. Кажуть, що тільки з першою групою. А я ж перехворіла онкологією, маю проблеми зі спиною, що ледь ходжу. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба Однією рукою жінка спирається на ціпок, другою - на милицю. З важкістю одягає рюкзак на плечі і повільно крокує до автобусної зупинки. - Я з Харківської області. Переїхала в Київ, коли захворіла. А коли хотіла вертаться додому, то було вже пізно. Була домівка, хазяйство. А тепер усе розбите, нема нічого, - розповідає вірянка. - Я пережила вже одну войну. Хоч і мала була, а все помню. Казали: "Ось-ось закінчиться". А вона все йшла, а як закінчилась, ой&hеllір; почалась голодовка. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба - а він такий гливкий. Штучно це зробили нам, бо, памʼятаю, урожай тоді гарний був, вродило. Старшому сину Валентини Куценко 56 років, молодшому - 49. Обидва перебувають під Покровськом. - Їсти важко, умови важкі. Син у землянці два на два, їсти - те, що волонтери привезуть. Але каже: "Все добре, не журись", - ділиться жінка. - Але я не готова я віддати території за мир. Віддаси раз - потім прийдуть за іншим. Українці - це працьовитий народ, ми тут стараємось, а вони хочуть усе готове. Валентина сідає в маршрутку. Їде в кімнату, яку для неї винайняв онук. На подвір'ї біля Успенського собору чути гул розмов і привітання. Люди обмінюються теплими словами, дехто загортається в тепле пальто. Діти бігають, сміючись,і зупиняються, щоб погріти руки біля батьків.
"Скільки ще будемо хоронити?" - що про мир з РФ говорили у церквах Києва на Різдво
Різдво цьогоріч вдруге офіційно відзначається в Україні за новим церковним календарем - 25 грудня. Це рішення стало частиною відходу від радянської спадщини та наближення до європейських традицій. Для багатьох українців святкування в цей день символізує ідентичність та єдність. По всій країні відбулися урочисті богослужіння, які зібрали тисячі вірян. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у храмах Києва й дізналася, про що там говорять прихожани і яким бачать майбутній рік для України. ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ Вранішнє сонце пробивається крізь фактурні вікна Михайлівського золотоверхого собору. Храм уже повен людей - у вишиванках, заквітчаних хустках. Пахне ладаном і чути тільки приглушений шепіт вірян, які заходять до храму, схиляючи голови для молитви. На амвоні вже стоять священники - у біло-срібному облаченні. Богослужіння з нагоди Різдва очолює предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній. Починається літургія. Перші слова молитви лунають гучно і урочисто. Обабіч вівтаря на підвищеннях стоять оператори - службу транслюють наживо. Деякі віряни заходять у храм ненадовго. Запалюють свічки, від яких повітря стає мов тягучим і солодким. Схиляють голови, осіняють себе хрестом і виходять надвір. Церковний спів чути й на вулиці. До храму поспішають ішні прихожани. Багато людей ведуть дітей. Біля входу літня жінка одягає онуку шапку, відволікаючись від молитви. - Зараз свята, і, звичайно, піднесений настрій, чогось доброго чекаєш. Але бачите, в нас зараз такі обставини, що весь час плакати хочеться, - говорить 65-річна Валентина й на її очі накочуються сльози. - Я приїхала до дочки в гості з Рівненської області, уже тут місяць. Але й так кожної неділі ходжу до цього храму. Вчора в нас був Святвечір, сьогодні в гості підемо, вже до сутінків. Уранці Росія завдала масштабного ракетного удару по Україні. Однак Валентина запевняє, що у храмі їй було спокійно. - Щось у мене, видно, такий характер. А от дочка то вже подзвонила: "Мамо, йди додому або в метро". Вона дуже боїться, - зізнається вона. - Слава Богу, аби щось вже воно затихло. Хотілося би припинення вогню, але теж не хочеться віддавати нашої України нікому. Навіть і кусочка. А щодо цього Трампа, то на все Божа воля. Але по відчуттях щось він мені не дуже подобається. Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить Хор відповідає на молитви співом, який розливається по храму. Голоси звучать гармонійно: "Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас!". Хтось заплющив очі, інші схилили голови до землі. Десь в іншому кутку собору - тихий дитячий плач. Мати вмить заспокоює маля. У лівій частині віряни вишикувалися в чергу на сповідь. - Я зустрічаю новий 2025 рік з надією на перемогу, завершення війни, - каже із сумом 66-річний Олександр Федорович. - Чи можлива зараз перемога збройним шляхом? Складно. Я вважаю, що в нас трошки неправильна влада і командири. Проблема саме в керівництві. Рішення якісь не ті. А те, що твориться з боєприпасами&hеllір; Хто за це відповість? Зеленський не чує, не бачить. Він справжній президент? Чи справжній головнокомандувач? Чоловік не впевнений, що у 2025 році можливе припинення вогню чи завершення війни. - Хотілося б цього, але однозначно відповісти не можу, тому що гинуть найкращі з українців. Найкращі вже загинули, бо вони пішли першими, стали на захист держави і державності. Але мова ж йде про те, що якщо перемир'я, то ті території залишаться. І не факт, що через кілька років ситуація не повториться. У цьому провина наших партнерів. Недостатня допомога і тиск - як з боку Європи, так і Сполучених Штатів. Я вважаю, того нелюда треба було зупиняти ще під час грузинських подій. Європа спить, так і не прокинулась. Штати далеко, у них свої інтереси, вони за океаном. Можливо, Трамп більш рішучий. Одне, що нас тримає, - це надія. "БЛАГОСЛОВЛЯЮ" Завершальна молитва. Епіфаній благословляє людей, піднімаючи хрест, і вітає вірян з Різдвом. Люди повільно розходяться під святкову музику церковних дзвонів. На виході ліворуч від брами за донат можна придбати домашню випічку - горішки, печиво, торти й тістечка. А також в асортименті розписані гільзи, дідухи, букети сухоцвітів, прикраси ручної роботи. На дрон для підрозділу, що на Харківському напрямку Волонтери збирають кошти ледь не щонеділі. 49-річна Тетяна Лопушанська з сестрою почали проводити ярмарки ще з початку повномасштабного вторгнення. Пізніше Епіфаній дозволив збирати донати біля Михайлівського монастиря. - Наші діти в пласті, і ми з ними включилися в цю історію ще з 2016 року. Коли почалася Велика війна, ми почали активно проводити збори. Потім на День Києва я кажу: давайте попросимо Епіфанія. У нас є досвід, вміємо і хочемо. І він сказав: "Супер, благословляю". Так ми почали тут проводити ярмарок. Ми тут щосуботи, щонеділі і по великих святах, - розказує Тетяна. - Багато коштів пішло на виробництво дронів. Починали двома сім'ями: моя сестра, я з племінниками і моя сім'я. А тепер у нас уже пів України: Харків, Львів, Глобине, Сарни, Рівне, Тернопіль. Діти-семінаристи дивляться на нас і питають: "А можна, ми будемо з вами?" Це круто. Останнім часом українці стали менше донатити, каже жінка. Випікають смаколики за свої кошти. Усе, що зібрали, віддають на потреби фронту. - Донатять зараз переважно військові, їхні сім'ї, сім'ї загиблих і волонтери. Учора, у Святвечір, отримали запит із фронту на мавіки, машину. Ми скинулися, але мені плакати хотілося. Дуже сумно, що є дві України: одна тут святкує біля ялинки, а інша - на фронті, - жаліється Лопушанська. - Ми не маємо права сидіти вдома. Я хочу перемоги. Якщо буде перемир'я, то всі смерті будуть даремні. Маємо рухатися, бо програє той, хто перший видихнеться. Дуже важливо для хлопців на фронті знати, що тут працюють люди. Вони не самі. Я вважаю, що кожен українець має знайти свою стежку в обороні. Хтось плете сітки, хтось працює логістом, хтось купує дрони. Тетяна відволікається - хтось хоче придбати печиво за донат. Готівку кидають у гільзу від снаряда. На прилавку волонтерки розвісили прапори, подаровані військовими. - Ми не можемо перемогти з цією владою. Вибори наче не на часі, але зараз при владі дуже багато випадкових людей, які не бажають перемоги. Мені дуже подобається Прокопенко. Це людина з бездоганним авторитетом. Він був би чудовим президентом, хоча навряд піде на вибори. Президент має бути патріотом і показувати приклад. Закон має діяти для всіх. Якщо вкрав - відповідай. СВЯТВЕЧІР І "ТИХА" ПЕРЕМОГА В Успенському соборі Києво-Печерської лаври на завершення літургії хор співає традиційні українські колядки. Віряни разом зі священниками виводять радісно "Добрий вечір тобі, пане господарю". Це вже третє Різдво у лаврі, коли в храмах молитви звучать українською. - Попри все, із позитивним настроєм все-таки дивимося у 2025 рік. Найголовніше - не зневіритись, вірити, що все буде добре і буде Україна, - наголошує 40-річна Людмила. Із чоловіком, сином і донькою фотографуються біля арок з гірляндами перед входом в собор. - Я не тільки ходжу щороку на службу, а й щонеділі. Але на такі великі свята вирішила прийти до Лаври. Приходиш і душа наповнюється, стає радісно. Дуже радісно, що ми можемо в такій святині насолоджуватися українськими піснями. До переходу Різдва на 25 грудня ставиться позитивно. Із 2014 року Людмила ходить тільки в українську церкву. Головне прийняти це в душі, і тоді перехід стає простим, додає. - До тих, хто святкує 7 січня, ставлюся з розумінням. Мої батьки живуть у Почаєві, і вони святкують 7 січня. Сподіваюся, рано чи пізно ми прийдемо до єдності, - каже вірянка, тримає білі китиці на хустці, які розхристує вітер. - У 2024-му настрій погіршився трохи, але я все одно вірю в перемогу. Це буде, певно, не ейфорічна перемога, а тиха й радісна, можливо, навіть на папері. Рано чи пізно ми прийдемо до єдності - Чи погодилась би на припинення вогню без повернення територій? - питаємо. - Дуже важко сказати. Говорила з мамою, яка похоронила сина. Вона сказала: "Скільки ми ще будемо хоронити? Інші теж хочуть жити. Батьки хочуть бути для своїх дітей, сини - повернутися до своїх матерів, жінки чекають", - переказує слова знайомої Людмила. - Навіть ті, хто похоронили близьких, починають думати, що можливо пора щось завершувати. Сьогодні у родини особливі традиції - зібратися в церкві. Святвечір проводять за всіма традиціями - 12 страв, дідух. - Я виросла на Західній Україні, тому ці традиції для мене незмінні. Після церкви телефонуємо бабусям, сестрам, тітям і дядям. Для нас Різдво - це сімейне, домашнє свято, а не для торгових центрів, - каже наостанок вірянка. Жінки у храмі тримають на руках дітей. Чоловіки зняли шапки. Біля вівтаря на столі лежать проскури у кошику з білою серветкою, поставили й кухоль з водою. За ним під стіною - Вертеп в оточенні різдвяних ялинок з мерехтливими вогниками. Вівтар прикрасили хвойними гілками з червоними кулями. СИНИ НА ПЕРЕДОВІЙ Не всі церкви Києво-Печерської лаври звільнили від служителів РПЦ. Поки не вдалося повернути храм Агапіта Печерського. Прохід на територію Нижньої лаври перекрили правоохоронці кілька місяців тому. Однак церква над дорогою відкрита. Різдво ж тут святкують 7 січня. Представники так званого "московського патріархату" відмовилися переходити на новий календар. - Чи проводять різдвяну службу сьогодні в церкві? - питаємо вірян біля воріт надворі. Усі здивовано хитають головою, мовляв: "Різдво 7 січня - тоді й приходьте". На вулиці мало людей. Час від часу з оберемками жовтих свічок із храму виходять прихожани. - Я з дитинства святкувала 7 січня. Зараз просто не розберу, що до чого, того й роблю, як було. До людей, які святкують 25 грудня, ставлюся з повагою. Бог один для всіх. Головне - вірити, - розказує 82-річна Валентина Куценко. - Я сама зараз. Двоє синів на передовій. У мене тільки онук зостався. Як його заберуть - то мені вже тільки помирать. А зараз ловлять всюди. Опікунство не дозволяють оформити. Кажуть, що тільки з першою групою. А я ж перехворіла онкологією, маю проблеми зі спиною, що ледь ходжу. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба Однією рукою жінка спирається на ціпок, другою - на милицю. З важкістю одягає рюкзак на плечі і повільно крокує до автобусної зупинки. - Я з Харківської області. Переїхала в Київ, коли захворіла. А коли хотіла вертаться додому, то було вже пізно. Була домівка, хазяйство. А тепер усе розбите, нема нічого, - розповідає вірянка. - Я пережила вже одну войну. Хоч і мала була, а все помню. Казали: "Ось-ось закінчиться". А вона все йшла, а як закінчилась, ой&hеllір; почалась голодовка. Щавель рвали, щоб вижити, працювали за кусок хліба - а він такий гливкий. Штучно це зробили нам, бо, памʼятаю, урожай тоді гарний був, вродило. Старшому сину Валентини Куценко 56 років, молодшому - 49. Обидва перебувають під Покровськом. - Їсти важко, умови важкі. Син у землянці два на два, їсти - те, що волонтери привезуть. Але каже: "Все добре, не журись", - ділиться жінка. - Але я не готова я віддати території за мир. Віддаси раз - потім прийдуть за іншим. Українці - це працьовитий народ, ми тут стараємось, а вони хочуть усе готове. Валентина сідає в маршрутку. Їде в кімнату, яку для неї винайняв онук. На подвір'ї біля Успенського собору чути гул розмов і привітання. Люди обмінюються теплими словами, дехто загортається в тепле пальто. Діти бігають, сміючись,і зупиняються, щоб погріти руки біля батьків.
"Шахед" летить зі швидкістю 180 кілометрів на годину" - як українські "відьми" захищають небо України
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
Як бойові "відьми" полюють ночами на "Шахеди" - фото і відео
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
"Я собою закривала дітей" - як бойові "відьми" полюють ночами на "Шахеди"
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
Невигідна мирна угода, мобілізація та наближення фронту: про що українці говорили "чорної п'ятниці" у гігантських ТРЦ
Чорна п'ятниця - це щорічна акція, яка знаменує старт передріздвяного сезону розпродажів. Вона традиційно припадає на останню пʼятницю листопада. Історія чорної пʼятниці почалася у США. У цей день магазини там пропонують значні знижки та вигідні пропозиції. З часом традиція поширилася по всьому світу і стала символом масових розпродажів. В Україні Чорна п'ятниця набула популярності відносно недавно, але вже стала звичною подією для багатьох торгових мереж та онлайн-магазинів. Попри це знижки часто є менш значними, ніж за кордоном, а самі розпродажі нерідко тривають кілька днів або навіть цілий тиждень. Згідно з опитуванням Rаkutеn Vіbеr, лише 17% українців планували скористатися розпродажами цього року, тоді як більшість - 83% - заявили про відсутність інтересу або недовіру до акцій. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у найбільших торговельних центрах Києва й дізналися, про що там говорять покупці, скільки витратили цьогоріч на покупки й чи правдиві знижки. ВОСЬМИГОДИННИЙ ШОПІНГ Дорогою до ТРЦ LаvіnаМаll здається, що сьогодні там виступає зірка. Але ні - це чорна п'ятниця. Тому припаркувати авто - задача не з легких. На вулиці юрбляться покупці - хтось виходить з пакунками, а інші навпаки - тільки налаштовуються на шопінг. У середині - гамірно. Хтось швидко ходить по крамницях, намагаючись встигнути обійти побільше "точок". Хтось повільно походжає, придивляючись до банерів з інформацією про знижки. Деякі магазини вже прикрасили вітрини по-різдвяному. На вивісках - інформація про знижки: 30%, 40%, 60%. Популярна акція: 1+1=3. Хоча в більшості магазинів розпродажі тривають до 1 грудня включно, крамниці популярної закордонної компанії пропонують покупцям знижку 40% тільки в п'ятницю і на окрему групу товарів. Однак багато покупців вважають цю пропозицію вигіднішою, ніж в інших магазинах. Перехожі з іронічною посмішкою дивляться на чоловіка, який несе величезний пакет. Серед натовпу - молода дівчина, яка приїхала в ТРЦ раніше, щоби встигнути скупитися. Представляється Анною. Усі взяли вихідний саме до чорної п'ятниці - Я приїхала спеціально зранку, щоб не було багато людей, але таке враження, що всі взяли вихідний саме до чорної п'ятниці, - сміючись каже. Сьогодні шопінг у неї вперше у житті тривав 8 годин. Цей ТРЦ обрала, бо живе поряд. - Насправді, я приїжджала в ТРЦ за тиждень придивитися до того, що продають, щоб швиденько купити, - посміхається. - Але не так склалось, як думала. Однак я все одно змогла взяти нові джинси по знижці. Загалом - приблизно тисячі чотири витратила. Із найдешевшого взяла нові шкарпетки, а найдорожчі були якраз джинси - 1200 гривень. Анна додає, що ціни на одяг за останні місяці в Україні сильно не зростають. Натомість жаліється на здорожчання продуктів. - Яйця по 90 гривень, а масло по 120. Це взагалі як? - говорить. Чи не найбільший страх при таких тривалих закупах - повітряна тривога. Тоді з ТРЦ потрібно було би виходити, зізнається жінка. І зауважує: попри небезпеку, поїздки у великі торговельні крамниці - це для неї спосіб відволіктися від поганих новин. - Коли приїжджаєш в таке місце і немає тривоги, то на деякий час можна забути, що йде війна. Відчути присмак минулого, так би мовити. Усі ненавидять Росію, але у такі "особливі" дні можна трохи розслабитися і згадати минуле - як легко тоді було. Це чудово, що навіть в такі часи - маємо такі можливості. Знаємо, кому за них дякувати. Наостанок Анна жаліється, що мала сьогодні неприємний інцидент із консультантом одного із магазинів. - Я колись працювала консультантом в магазині і ми ніколи не дозволяли собі такого ставлення до клієнтів. А тут я приміряю річ, прошу замінити розмір, а наді мною - жартують і йдуть! Мені просто забракло слів і я пішла геть. МИРНИЙ ДОГОВІР І НАТО Люди швидко ходять від одного до іншого магазину. Хтось у коридорі сидить і чекає близьких із покупками. Чоловіки розважають дітей, поки мами приміряють одяг. Деякі - навіть дрімають на лавках. - Мама, може вже хватіт! - змучено говорить хлопчик, несучи пакет з покупками. У деяких крамницях неможливо проштовхнутися. Найбільший ажіотаж у крамниці косметики, де діє акція "3=6". Бренд парфумерії назвав пʼятницю "червоною" й дарує додаткову знижку у 3%, якщо покупець має на собі якусь річ цього кольору. Одні з найнижчих цін - на спортивний одяг. Тут пропонують речі зі знижкою до 40%, або за акцією: "1+1=3". У магазинах сегменту мас-маркет пропонують навіть акцію: 3+1. Біля виходу з ТРЦ зустрічаємо Аліну з Владом. Дівчина каже, що приїхала саме в п'ятницю, бо на вихідних працює. Та і навряд можна буде щось купити в неділю - усе розберуть, запевняє. - Я витратила 13 тисяч. Купила дві пари взуття та курточку. Всі покупки планові, нічого зайвого, - розповідає Аліна. - Курточка - це моя найдорожча покупка сьогодні, вартувала 7 тисяч. Ціни цьогоріч зросли через курс долара, але всеодно не зовсім виправдано, переконує дівчина. - Чи переймалися своєю безпекою, йдучи за покупками у настільки людне місце? - питаємо. - Мені не страшно бути в торговельному центрі, адже я не вважаю це прям небезпечною локацією, - пояснює вона. - Але думаю, що якби була тривога, мені було б не комфортно саме на відкритому просторі (на вулиці. - Gаzеtа.uа). Вони мають сказати, чи готові віддати те, за що так довго боролися Попри постійні тривоги і нальоти на столицю ракет і дронів - Аліна не згодна на зупинку бойових дій без жодних гарантій безпеки для України. І переконує, що рішення про початок або закінчення перемовин мають приймати з урахуванням думки військових. - Вони мають сказати, чи готові віддати те, за що так довго боролися (мова про поступки територіями. - Gаzеtа.uа). Ніяк інакше! А мирний договір повинен містити в собі ключові фактори - це вступ України до НАТО, або двосторонній договір про безпеку з США. Попри великий потік людей, довгі черги в примірочні та до кас, у магазинах чисто. Консультанти швидко розкладають речі на місця та прибирають наслідки чорної п'ятниці. Раптом у ТРЦ зникає світло - планове відключення. Однак за кілька хвилин вмикають генератори - і покупці продовжують шопінг. РОСІЯ ЗНОВУ НАПАДЕ Увечері дорога до одного з найбільших ТРЦ Києва Rеsрublіkа Раrk займає втричі більше часу, ніж навіть у вихідний. Із чергової маршрутки на зупинку виходить багато людей. Переходять дорогу й вервечкою тягнуться до головного входу. Назустріч їм - покупці вже з повними руками пакунків. Чорна пʼятниця у розпалі - кияни поспішають після роботи вхопити товари за вигідними цінами. На шопінг прийшли цілими родинами. Покупці сидять попід вікнами біля ескалатора - жінки годують немовлят, чоловіки поповнюють банківські картки через термінал. Пакети з товарами у декого вже не поміщаються в руках. На щастя, тут можна взяти візок. Пройти з ними крізь натовп у магазинах важко, тому покупці залишають їх на вході. Іноді разом із дітьми. - Реальні чи ні - а знижки є. Десь акції, наприклад візьми дві речі, а отримай три. Але не всюди, - розповідає 37-річний Павло. Разом із дружиною оглядають покупки на виході з чергового магазину. - У нас був список, але зробили й спонтанні покупки. Витратили близько 400-500$, бо відкладали гроші, хоч і не для чорної пʼятниці. Найвигідніша покупка - зимова куртка для дружини. На українські бренди подекуди більші знижки, ніж на закордонні. Можливо, це повʼязано із культурою сейлів у нас і там. А може просто вже немає, куди знижувати, бо і так дешево було. Через останні погрози Путіна завдати удару по Києву родина не переймається. Було страшно хіба в перші тижні повномасштабної війни, зізнається чоловік. - Уже третій рік - що поробиш. Життя продовжується. Уже ніхто не ховається під час тривог. Від міжконтинентальної ракети було більше страху, ніж реальної небезпеки. Росіяни на нас спробували вже все, крім ядерної зброї, тому боятися вже нічого. Я думаю, що цього не буде, а якщо й буде - тоді їм настане кінець. А ми виживемо. Павло не називає прізвища, бо працює в оборонній сфері. До переговорів із Росією ставиться негативно, бо ворог вміє лише висувати ультиматуми. Воюватиме вже мій син - У них нічого не зміниться. Вони будуть далі давити й озвучувати свої вимоги. Росія не піде на поступки. Тому будь-які переговори зараз поставлять Україну в невигідну позицію, - переконує киянин і поправляє окуляри. - Нам аби просто розвалити Росію - тоді можна і кордони 1991-го, і будь-якого року, і 1917-го. От у мене малі діти, старшому 9 років. Якщо зараз буде пауза, перемирʼя, то через 10 років Росія знову нападе - і воюватиме вже мій син. Я цього не хочу. Через велику кількість людей у торговельному центрі душно. Покупці знімають куртки, від втоми сідають просто на підлогу. Біля парфумерних магазинів паморочиться голова - пряні й солодкі аромати посилюють задуху. Бренди підготувалися до чорної пʼятниці - розвісили плакати, встановили фонтани й колони з повітряних куль. Біля одного з магазинів техніки проводять безкоштовну фотосесію. Попри ажіотаж на вхід і в примірочні немає черг. Тільки в деяких крамницях речі купами лежать на полицях і вішалках. Люди приміряють товари просто посеред залу. Людей більше, ніж минулого року, каже метка консультантка одного з українських брендів. Однак вони заздалегідь підготувалися й вивели на роботу більше персоналу. Найбільш популярні товари уже традиційно - одяг, взуття й косметика. - Я прийшла, бо був настрій на покупки, - каже 60-річна Світлана Іванівна, не відходячи від свого візка. У ньому небагато продуктів, шкарпетки, шапка й рушники. Відповідає неохоче, бо переконує, що не є експерткою зі знижок. - Хочу купити трохи дрібниць для дому - та й все на тому. Просто знаю, що знижок як таких немає. Часто буваю за кордоном - от там справжні розпродажі. Ні разу в інших країнах не потрапляла саме на чорну пʼятницю, але так у них гарні знижки. ФРОНТ БЛИЗЬКО Цьогоріч найменше людей у магазинах техніки. Хоч здалеку в око кидаються вивіски неонових кольорів про "шалений" розпродаж. Товари з найбільшими знижками стоять біля кас і на вході. На жовтих цінниках під закресленими сумами вказані нові - удвічі менше. - Насправді знижки є, але не на всі товари, - говорить дівчина, років 25 на вигляд. Сьогодні нічого не купляла з техніки. - Якщо порівняти з тими, що були, то ціни реально класні. Однак на популярні товари - незначні. - Хоча у мене знайомий працює консультантом, а я хотів телевізор купити, то запитав його, коли краще приходити, - додає її чоловік. - То він порадив приходити саме у пʼятницю. Вигідно придбати у магазинах можна кухонну техніку, телевізори, пилососи. А знижки на телефони - малі. На популярні моделі - до 10%. У магазинах жіночої білизни найвигідніше купляти старі колекції. На нові знижують ціни не більше, ніж на 20%. Біля одного з таких магазинів, із пакетами в обох руках, стоїть молодий чоловік. 30-річний Дмитро чекає дівчину з примірочної. - Ми планували цей вечір провести за шопінгом. Протягом тижня дружина нагадувала про це, - сміється чоловік, виглядаючи стомленими очима кохану. - Ціни приємні дуже. Купував взуття зимове, на яке дивився три тижні тому. А сьогодні купив з правдивою знижкою 40%. Близько 12-15 тисяч витратили вже, але гроші не збирали попередньо. Треба було оновити гардероб, тому купив ще дві пари джинсів, футболки, кофти. Найдорожча покупка саме взуття, але ще шопінг не завершений. Дмитро запевняє, що іноді страшно у таких людних місцях через загрозу обстрілів. Однак чоловік працює хірургом у державній лікарні, і готовий до небезпек. На нас намагаються тиснути емоційно - Критичні ситуації - це моя буденність, - коротко додає і починає розмову про фронт. - Багато моїх близьких людей загинули на війні. Я розумію, що можу наштовхнутися на критику, але я не хочу, щоб загинув ще хтось. У травні я втратив друга. І я розумію, що якби переговори якісь були до того, то цього б, можливо, не сталося. Якщо чесно, то боляче втрачати таку шалену кількість людей. Але ті, хто прийматиме рішення, знають набагато більше, ніж пересічні українці. На нас намагаються тиснути емоційно, мовляв "ви ж хочте миру - ідіть на жертви, поступіться". А зараз компроміси для України - невигідні. Тут немає простого рішення. Але я точно знаю, що не хочу більше втрачати людей. За словами Дмитра, у суспільстві останнім часом змінилися настрої. Люди вже не такі категоричні щодо переговорів, каже він. - Я не знаю, добре це чи погано. Просто ми з цим живемо&hеllір; Колись на роботі давав інтервʼю закордонному медіа. І мене запитали: "Чи думали ви колись про те, що фронт так близько?". Звісно! Щоночі чуємо тривогу, це ж теж бойові дії. Чоловік має бронювання від мобілізації. Ціную свою освіту й професію, і хочу бути максимально корисним, говорить він. - Я знаю різні історії, коли люди йдуть, а потім розуміють, що не ту роль виконують, яку б хотіли. Кажу про своїх колег зокрема. Жалкують не тому, що втратили цивільне життя або від чогось відмовилися. А через те, що там не такі ефективні, як могли би бути тут, - розповідає Дмитро. - Хочу робити те, що я можу, а не пересаджувати десь якийсь час і виконувати обмежений обʼєм роботи. Можна емоційно сказати: "Якщо треба - я піду на фронт, візьму зброю в руки". Так багато людей говорять - а далі що. Знаю тих, хто йдуть з бажанням, але потрапляють у систему, коли не можна перевестися з однієї частини в іншу. Тобто ти мобілізувався, але відчуваєш, що на цьому місці не такий корисний, а піти в інший підрозділ не можеш. Дмитро ставить пакети на підлогу й обіймає дівчину. Наостанок каже, що бачить своє майбутнє тільки в Україні. За півгодини до закриття у торговельний центр все ще заходять нові покупці. Більшість людей мають втомлений вигляд. Разом із пакетами у руках тримають дітей. У їхніх візочках склали коробки зі взуттям. Консультанти в магазинах чекають завершення робочого дня й розкладають розкидані товари на полиці.
Як і на скільки українці скуповувалися у "чорну п'ятницю" в найбільших ТРЦ держави: репортаж із фото
Чорна п'ятниця - це щорічна акція, яка знаменує старт передріздвяного сезону розпродажів. Вона традиційно припадає на останню пʼятницю листопада. Історія чорної пʼятниці почалася у США. У цей день магазини там пропонують значні знижки та вигідні пропозиції. З часом традиція поширилася по всьому світу і стала символом масових розпродажів. В Україні Чорна п'ятниця набула популярності відносно недавно, але вже стала звичною подією для багатьох торгових мереж та онлайн-магазинів. Попри це знижки часто є менш значними, ніж за кордоном, а самі розпродажі нерідко тривають кілька днів або навіть цілий тиждень. Згідно з опитуванням Rаkutеn Vіbеr, лише 17% українців планували скористатися розпродажами цього року, тоді як більшість - 83% - заявили про відсутність інтересу або недовіру до акцій. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у найбільших торговельних центрах Києва й дізналися, про що там говорять покупці, скільки витратили цьогоріч на покупки й чи правдиві знижки. ВОСЬМИГОДИННИЙ ШОПІНГ Дорогою до ТРЦ LаvіnаМаll здається, що сьогодні там виступає зірка. Але ні - це чорна п'ятниця. Тому припаркувати авто - задача не з легких. На вулиці юрбляться покупці - хтось виходить з пакунками, а інші навпаки - тільки налаштовуються на шопінг. У середині - гамірно. Хтось швидко ходить по крамницях, намагаючись встигнути обійти побільше "точок". Хтось повільно походжає, придивляючись до банерів з інформацією про знижки. Деякі магазини вже прикрасили вітрини по-різдвяному. На вивісках - інформація про знижки: 30%, 40%, 60%. Популярна акція: 1+1=3. Хоча в більшості магазинів розпродажі тривають до 1 грудня включно, крамниці популярної закордонної компанії пропонують покупцям знижку 40% тільки в п'ятницю і на окрему групу товарів. Однак багато покупців вважають цю пропозицію вигіднішою, ніж в інших магазинах. Перехожі з іронічною посмішкою дивляться на чоловіка, який несе величезний пакет. Серед натовпу - молода дівчина, яка приїхала в ТРЦ раніше, щоби встигнути скупитися. Представляється Анною. Усі взяли вихідний саме до чорної п'ятниці - Я приїхала спеціально зранку, щоб не було багато людей, але таке враження, що всі взяли вихідний саме до чорної п'ятниці, - сміючись каже. Сьогодні шопінг у неї вперше у житті тривав 8 годин. Цей ТРЦ обрала, бо живе поряд. - Насправді, я приїжджала в ТРЦ за тиждень придивитися до того, що продають, щоб швиденько купити, - посміхається. - Але не так склалось, як думала. Однак я все одно змогла взяти нові джинси по знижці. Загалом - приблизно тисячі чотири витратила. Із найдешевшого взяла нові шкарпетки, а найдорожчі були якраз джинси - 1200 гривень. Анна додає, що ціни на одяг за останні місяці в Україні сильно не зростають. Натомість жаліється на здорожчання продуктів. - Яйця по 90 гривень, а масло по 120. Це взагалі як? - говорить. Чи не найбільший страх при таких тривалих закупах - повітряна тривога. Тоді з ТРЦ потрібно було би виходити, зізнається жінка. І зауважує: попри небезпеку, поїздки у великі торговельні крамниці - це для неї спосіб відволіктися від поганих новин. - Коли приїжджаєш в таке місце і немає тривоги, то на деякий час можна забути, що йде війна. Відчути присмак минулого, так би мовити. Усі ненавидять Росію, але у такі "особливі" дні можна трохи розслабитися і згадати минуле - як легко тоді було. Це чудово, що навіть в такі часи - маємо такі можливості. Знаємо, кому за них дякувати. Наостанок Анна жаліється, що мала сьогодні неприємний інцидент із консультантом одного із магазинів. - Я колись працювала консультантом в магазині і ми ніколи не дозволяли собі такого ставлення до клієнтів. А тут я приміряю річ, прошу замінити розмір, а наді мною - жартують і йдуть! Мені просто забракло слів і я пішла геть. МИРНИЙ ДОГОВІР І НАТО Люди швидко ходять від одного до іншого магазину. Хтось у коридорі сидить і чекає близьких із покупками. Чоловіки розважають дітей, поки мами приміряють одяг. Деякі - навіть дрімають на лавках. - Мама, може вже хватіт! - змучено говорить хлопчик, несучи пакет з покупками. У деяких крамницях неможливо проштовхнутися. Найбільший ажіотаж у крамниці косметики, де діє акція "3=6". Бренд парфумерії назвав пʼятницю "червоною" й дарує додаткову знижку у 3%, якщо покупець має на собі якусь річ цього кольору. Одні з найнижчих цін - на спортивний одяг. Тут пропонують речі зі знижкою до 40%, або за акцією: "1+1=3". У магазинах сегменту мас-маркет пропонують навіть акцію: 3+1. Біля виходу з ТРЦ зустрічаємо Аліну з Владом. Дівчина каже, що приїхала саме в п'ятницю, бо на вихідних працює. Та і навряд можна буде щось купити в неділю - усе розберуть, запевняє. - Я витратила 13 тисяч. Купила дві пари взуття та курточку. Всі покупки планові, нічого зайвого, - розповідає Аліна. - Курточка - це моя найдорожча покупка сьогодні, вартувала 7 тисяч. Ціни цьогоріч зросли через курс долара, але всеодно не зовсім виправдано, переконує дівчина. - Чи переймалися своєю безпекою, йдучи за покупками у настільки людне місце? - питаємо. - Мені не страшно бути в торговельному центрі, адже я не вважаю це прям небезпечною локацією, - пояснює вона. - Але думаю, що якби була тривога, мені було б не комфортно саме на відкритому просторі (на вулиці. - Gаzеtа.uа). Вони мають сказати, чи готові віддати те, за що так довго боролися Попри постійні тривоги і нальоти на столицю ракет і дронів - Аліна не згодна на зупинку бойових дій без жодних гарантій безпеки для України. І переконує, що рішення про початок або закінчення перемовин мають приймати з урахуванням думки військових. - Вони мають сказати, чи готові віддати те, за що так довго боролися (мова про поступки територіями. - Gаzеtа.uа). Ніяк інакше! А мирний договір повинен містити в собі ключові фактори - це вступ України до НАТО, або двосторонній договір про безпеку з США. Попри великий потік людей, довгі черги в примірочні та до кас, у магазинах чисто. Консультанти швидко розкладають речі на місця та прибирають наслідки чорної п'ятниці. Раптом у ТРЦ зникає світло - планове відключення. Однак за кілька хвилин вмикають генератори - і покупці продовжують шопінг. РОСІЯ ЗНОВУ НАПАДЕ Увечері дорога до одного з найбільших ТРЦ Києва Rеsрublіkа Раrk займає втричі більше часу, ніж навіть у вихідний. Із чергової маршрутки на зупинку виходить багато людей. Переходять дорогу й вервечкою тягнуться до головного входу. Назустріч їм - покупці вже з повними руками пакунків. Чорна пʼятниця у розпалі - кияни поспішають після роботи вхопити товари за вигідними цінами. На шопінг прийшли цілими родинами. Покупці сидять попід вікнами біля ескалатора - жінки годують немовлят, чоловіки поповнюють банківські картки через термінал. Пакети з товарами у декого вже не поміщаються в руках. На щастя, тут можна взяти візок. Пройти з ними крізь натовп у магазинах важко, тому покупці залишають їх на вході. Іноді разом із дітьми. - Реальні чи ні - а знижки є. Десь акції, наприклад візьми дві речі, а отримай три. Але не всюди, - розповідає 37-річний Павло. Разом із дружиною оглядають покупки на виході з чергового магазину. - У нас був список, але зробили й спонтанні покупки. Витратили близько 400-500$, бо відкладали гроші, хоч і не для чорної пʼятниці. Найвигідніша покупка - зимова куртка для дружини. На українські бренди подекуди більші знижки, ніж на закордонні. Можливо, це повʼязано із культурою сейлів у нас і там. А може просто вже немає, куди знижувати, бо і так дешево було. Через останні погрози Путіна завдати удару по Києву родина не переймається. Було страшно хіба в перші тижні повномасштабної війни, зізнається чоловік. - Уже третій рік - що поробиш. Життя продовжується. Уже ніхто не ховається під час тривог. Від міжконтинентальної ракети було більше страху, ніж реальної небезпеки. Росіяни на нас спробували вже все, крім ядерної зброї, тому боятися вже нічого. Я думаю, що цього не буде, а якщо й буде - тоді їм настане кінець. А ми виживемо. Павло не називає прізвища, бо працює в оборонній сфері. До переговорів із Росією ставиться негативно, бо ворог вміє лише висувати ультиматуми. Воюватиме вже мій син - У них нічого не зміниться. Вони будуть далі давити й озвучувати свої вимоги. Росія не піде на поступки. Тому будь-які переговори зараз поставлять Україну в невигідну позицію, - переконує киянин і поправляє окуляри. - Нам аби просто розвалити Росію - тоді можна і кордони 1991-го, і будь-якого року, і 1917-го. От у мене малі діти, старшому 9 років. Якщо зараз буде пауза, перемирʼя, то через 10 років Росія знову нападе - і воюватиме вже мій син. Я цього не хочу. Через велику кількість людей у торговельному центрі душно. Покупці знімають куртки, від втоми сідають просто на підлогу. Біля парфумерних магазинів паморочиться голова - пряні й солодкі аромати посилюють задуху. Бренди підготувалися до чорної пʼятниці - розвісили плакати, встановили фонтани й колони з повітряних куль. Біля одного з магазинів техніки проводять безкоштовну фотосесію. Попри ажіотаж на вхід і в примірочні немає черг. Тільки в деяких крамницях речі купами лежать на полицях і вішалках. Люди приміряють товари просто посеред залу. Людей більше, ніж минулого року, каже метка консультантка одного з українських брендів. Однак вони заздалегідь підготувалися й вивели на роботу більше персоналу. Найбільш популярні товари уже традиційно - одяг, взуття й косметика. - Я прийшла, бо був настрій на покупки, - каже 60-річна Світлана Іванівна, не відходячи від свого візка. У ньому небагато продуктів, шкарпетки, шапка й рушники. Відповідає неохоче, бо переконує, що не є експерткою зі знижок. - Хочу купити трохи дрібниць для дому - та й все на тому. Просто знаю, що знижок як таких немає. Часто буваю за кордоном - от там справжні розпродажі. Ні разу в інших країнах не потрапляла саме на чорну пʼятницю, але так у них гарні знижки. ФРОНТ БЛИЗЬКО Цьогоріч найменше людей у магазинах техніки. Хоч здалеку в око кидаються вивіски неонових кольорів про "шалений" розпродаж. Товари з найбільшими знижками стоять біля кас і на вході. На жовтих цінниках під закресленими сумами вказані нові - удвічі менше. - Насправді знижки є, але не на всі товари, - говорить дівчина, років 25 на вигляд. Сьогодні нічого не купляла з техніки. - Якщо порівняти з тими, що були, то ціни реально класні. Однак на популярні товари - незначні. - Хоча у мене знайомий працює консультантом, а я хотів телевізор купити, то запитав його, коли краще приходити, - додає її чоловік. - То він порадив приходити саме у пʼятницю. Вигідно придбати у магазинах можна кухонну техніку, телевізори, пилососи. А знижки на телефони - малі. На популярні моделі - до 10%. У магазинах жіночої білизни найвигідніше купляти старі колекції. На нові знижують ціни не більше, ніж на 20%. Біля одного з таких магазинів, із пакетами в обох руках, стоїть молодий чоловік. 30-річний Дмитро чекає дівчину з примірочної. - Ми планували цей вечір провести за шопінгом. Протягом тижня дружина нагадувала про це, - сміється чоловік, виглядаючи стомленими очима кохану. - Ціни приємні дуже. Купував взуття зимове, на яке дивився три тижні тому. А сьогодні купив з правдивою знижкою 40%. Близько 12-15 тисяч витратили вже, але гроші не збирали попередньо. Треба було оновити гардероб, тому купив ще дві пари джинсів, футболки, кофти. Найдорожча покупка саме взуття, але ще шопінг не завершений. Дмитро запевняє, що іноді страшно у таких людних місцях через загрозу обстрілів. Однак чоловік працює хірургом у державній лікарні, і готовий до небезпек. На нас намагаються тиснути емоційно - Критичні ситуації - це моя буденність, - коротко додає і починає розмову про фронт. - Багато моїх близьких людей загинули на війні. Я розумію, що можу наштовхнутися на критику, але я не хочу, щоб загинув ще хтось. У травні я втратив друга. І я розумію, що якби переговори якісь були до того, то цього б, можливо, не сталося. Якщо чесно, то боляче втрачати таку шалену кількість людей. Але ті, хто прийматиме рішення, знають набагато більше, ніж пересічні українці. На нас намагаються тиснути емоційно, мовляв "ви ж хочте миру - ідіть на жертви, поступіться". А зараз компроміси для України - невигідні. Тут немає простого рішення. Але я точно знаю, що не хочу більше втрачати людей. За словами Дмитра, у суспільстві останнім часом змінилися настрої. Люди вже не такі категоричні щодо переговорів, каже він. - Я не знаю, добре це чи погано. Просто ми з цим живемо&hеllір; Колись на роботі давав інтервʼю закордонному медіа. І мене запитали: "Чи думали ви колись про те, що фронт так близько?". Звісно! Щоночі чуємо тривогу, це ж теж бойові дії. Чоловік має бронювання від мобілізації. Ціную свою освіту й професію, і хочу бути максимально корисним, говорить він. - Я знаю різні історії, коли люди йдуть, а потім розуміють, що не ту роль виконують, яку б хотіли. Кажу про своїх колег зокрема. Жалкують не тому, що втратили цивільне життя або від чогось відмовилися. А через те, що там не такі ефективні, як могли би бути тут, - розповідає Дмитро. - Хочу робити те, що я можу, а не пересаджувати десь якийсь час і виконувати обмежений обʼєм роботи. Можна емоційно сказати: "Якщо треба - я піду на фронт, візьму зброю в руки". Так багато людей говорять - а далі що. Знаю тих, хто йдуть з бажанням, але потрапляють у систему, коли не можна перевестися з однієї частини в іншу. Тобто ти мобілізувався, але відчуваєш, що на цьому місці не такий корисний, а піти в інший підрозділ не можеш. Дмитро ставить пакети на підлогу й обіймає дівчину. Наостанок каже, що бачить своє майбутнє тільки в Україні. За півгодини до закриття у торговельний центр все ще заходять нові покупці. Більшість людей мають втомлений вигляд. Разом із пакетами у руках тримають дітей. У їхніх візочках склали коробки зі взуттям. Консультанти в магазинах чекають завершення робочого дня й розкладають розкидані товари на полиці.
Який вигляд має "єгипетська" піраміда в українській глибинці: секрети древнього маєтку із магічним дзеркалом
Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.
Таємне кохання Шевченка та "єгипетська" піраміда в парку: які таємниці приховує древній маєток в українській глибинці - фото
Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.
"Єгипетська" піраміда, містичне дзеркало і таємне кохання Шевченка: що "приховує" древній маєток на краю Полтавщини
Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.
About channel
-
Всеукраїнська он-лайн газета. Оперативні новини з України і світу: події, політика, спорт, культура
Responsible: editorial office of the site gazeta.ua