Gazeta.ua

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни. З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме. Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. СОРТУВАННЯ СМІТТЯ ТА ГАЗОНИ У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці. Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні. За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву. Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво. Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село. Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця". Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології. Це працює - як теорія розбитих вікон - Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко. У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування. - Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 гривень, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 гривень. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко. У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат. Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару. Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич. - Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів. Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття. - Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич. ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, воно засноване 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня. У ХVІІ столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село. Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків. Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян. - Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень. На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх. - Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо. Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис. - Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці. "КАЗКОВЕ СЕЛО" Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше. - У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні. Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село". - Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Аudі, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтневий палац, там був госпіталь. Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні. - Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман. Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація. - Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу. Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів. - Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт. Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів. - Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості. Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку. - Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною. Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили. - У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі. "НІЯКИХ ТАУНХАУСІВ" - За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словенії. Це був МВА, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман. Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він. Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання. - У нас тут навіть кілька людей із офісу Місrоsоft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко. На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати. Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ВІЙНА Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом. - Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива. Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах. Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів. До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Fіlm.uа. Але нині цю ініціативу поставили на паузу. - Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти. У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих. - Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів. За 6 км звідси була лінія фронту Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах. - У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За шість кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було. Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села. - Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FРV. У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн. МОЛОДЬ І СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію. - Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже 10 років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили. Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття. - Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує. Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді. - Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили. Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей. - Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре. Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки. - Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно. До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій. - Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже. Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя. - У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці. Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію. - Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим. Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки. Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.

"Блошиний" ринок на Почайні з'явився ще у 2000-х. Із часом він розрісся у масштабний осередок вуличної торгівлі, який відомий і за межами Києва. Нині "барахолка" у столиці - це місце, де можна відшукати практично будь-яку ретро-річ і не тільки. Тут продають одяг, взуття, електроніку, інструменти, книги і навіть антикваріат. Як працює стихійний ринок на Почайні, хто там скуповується та які ціни виставляють продавці - дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ПІОНЕРСЬКИЙ ЗНАЧОК Перед входом на "блошиний" ринок висить стара затерта вивівка: "Києвская барахолка". На базарі гамірно. А через юрби людей повільно намагаються проїхати автівки. Ринку не видно ні кінця, ні краю. Біля коробок з книжками сидить жінка в камуфляжній куртці синьо-жовтих кольорів. - Де закінчується барахолка? - питаємо. - Будете довго йти. А потім ще розвилка йде аж до рельс і далі. Тому - зручне взуття, водичка, бутерброд і вперед!, - відповідає російською. На десятках розкладених столів можна побачити безліч товару: техніка, прикраси, посуд. По праву сторону чоловіки, що продають ювелірку та біжутерію - активно підраховують зароблені гроші. По сусідству продавець сидить на маленькій табуретці й пропонує придбати різного роду значки. ⁃ В яку ціну значки? Ну вот этот, комсомольський? - один з покупців розглядає річ, яка сподобалася його доньці. - Це піонерський. Віддам за 30 гривень, - відказує торговець та розповідає історію знаку. На товари рідко де вказані ціни. Деякі продавці спочатку оцінюють допитливим поглядом покупця, а потім називають вартість. Багато з торговців продають кришталеві вази та салатники. Все розкладене так, щоб кожен товар можна було розгледіти. ДОРОГОЦІННЕ НЕ В МОДІ На столі з червоною скатертиною викладено різноманітний товар: статуетки, фужери, срібло, іграшки, старовинні книги з мистецтва, конверти тощо. Продавець Ігор торгує сам. Хоча маю ще компаньйона зізнається. - Дуже багато товару не викладено, немає куди, - усміхається. - У нас абсолютно різний товар. Щось окремо виділити важко. Але знаємо, що на все знайдеться свій покупець. Комусь потрібен посуд, комусь - прикраси. Продавати дорогоцінні речі немає сенсу, то навіть показувати не буду, продовжує чоловік. - Тут свої колекції виставлять бєсполєзно, ти його не продаси за реальні гроші. Все, що більш-менш коштовне - не продається на базарі в нинішній час, - каже Ігор, - Все дороге - краще продfвати в інтернеті, на еВаy, Еtsy, аукціонах. Тут же рух, розмови, продажі, але не великі гроші. Найбільше Ігор продає годинників. Постійно їх відшукую, реставрую, зізнається. Більш коштовні продає онлайн. - Але і тут є цікаві позиції, - показує екземпляри на прилавку. - Це "Ракети", випущені у 1990-ті. Кожен зі своїм унікальним, кам'яним циферблатом. Їх зробили менше 100 штук. Віддаю за 2700 гривень. А ось це - "Ренесанс" з 1980-х. Коштують 2000. Але повторюсь, що товари в ціновому діапазоні від $100 і вище - не викладаю. Бо люди хочуть їх забирати ледь не безкоштовно. Часто до мене приходять люди і пропонують свої товари. - У мене, як у будь-якому бізнесі, є закупівельна ціна і власна невелика націнка. Я заробляю чесно. У мене немає такого, що одна ціна для одного, інша - для іншого. Для всіх однаково: чи це іноземець, чи українець. Тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів До Ігоря підходить пара. Купують старовинну новорічну іграшку за 250 гривень. Чоловік швиденько відраховує решту. - Серед продавців і покупців тут ходять легенди про неймовірні товари, які колись були продані, - розповідає Ігор. - Є історія, що тут продали брошку з брильянтами за п'ятнадцять тисяч доларів! Покупець просто підійшов та відрахував гроші. Але це - поодинокі випадки. Колись Ігор теж не продавав, а приходив на барахолку звичайним відвідувачем. - Раніше я спеціально приїжджав - ще до ковіду, до війни. Приїжджав здебільшого в суботу, дуже рано. Ходив, вишукував&hеllір; Було азартно і цікаво. Ігор переконаний, що барахолка набагато краща за сучасні речові магазини. - Що таке барахолка? Це круче, ніж ти зайшов в антикварний салон! В салоні в тебе ніхто не купить, а тут зосереджені абсолютно різні категорії аутсайдерів, - наостанок додає і йде відповідати на питання покупця. СТАТУЕТКИ І ПЛАТІВКИ Ринок тягнеться через вулицю Вербова і до залізничних колій. Через великий натовп людей - місця для проходу не багато. Біля деяких розкладок зібралися черги, зокрема попит тут на прикраси, старовинні речі чи хрустальні вироби. - Сігарети і гарячі пиріжки, - кричить жінка в шляпі з квітковим принтом. Вона протягом день пересувається ринком з однієї сторони в іншу, пропонуючи товар. За 5 хвилин повільної ходи опиняємося в антикварному осередку. Жінка в синій жилетці, якій на вигляд біля 60 років - продає рідкісний посуд. - Бачите, який він красивий, незвичайний, - нахвалює товар. - Потроху покупці питають, але не беруть. Я не засуджую, адже сама така. Навіть не пам'ятаю, коли останній раз щось собі тут брала. Раніше було всім легше і краще, але потім прийшли кацапи і зіпсували все і всім. Жінка на ринку вже 13 років. В колекції має статуетки та сервізи з Чехії, України, Китаю тощо. ЦІни абсолютно різні - від 200 гривень на фужери і до 4200 на колекційні вази. На питання про вартість оренди місця на ринку, продавці відповідають мовчанням. Тільки деякі відмахуються: "Платимо скільки платимо". Прийшли кацапи і зіпсували все і всім З лівого боку антикварного ряду стоїть стіл завалений коробками з обережно складеними музичними платівками. Починаючи від Івана Пановського до Лани дель Рей - є на будь-який смак. Ціни абсолютно різні: від 450 гривень і вище. Біля одного з прилавків підлітки питають про ціну вази. Не купують. - Ну зато то блюдечко ми прям класне взяли, - каже один юнак іншому проходячи далі. ВІД ПРИКРАС ДО ГВІЗДКІВ Серед техніки тут можна знайти ретро фотоапарати, старі телефони, магнітоли в машини. Також на ринку продають військову форму і елементи амуніції. - Девушка, медалі надо? - запитує чоловік в продавчині прикрас і дістає з карману дві почорнілі відзнаки, - В Прилуках їх задешево хочуть забрати. То я в Київ і привіз. - Так вони і правда дешеві. Мені не треба, - відповідає продавчиня Наталя в червоній куртці. Вона продає тут прикраси більше 5 років. В своєму арсеналі має як вінтажні так і сучасні речі з різних матеріалів: срібло, золото. - Це бурштин, це перламутр, ще в позолоті є ,- показує на прикраси, - Це вінтажний браслет. Жемчуг тут штучний, але позолочена застібка, виробник - Чехословаччина. Товар жінка зберігає в орендованому контейнері. З собою не возить. Наталя має й іншу роботу. Бо продаючи тут речі - багато не заробиш, зізнається. - Ціни у мене абсолютно різні. Є і за 5 тисяч речі, а є за 100 гривень - на любий гаманець. Ось це наприклад справжня мушля, - показує на перламутрове намисто з закрученою мушлею. - За п'ять тисяч так собі купують, не дуже часто. А дешеві речі люди дуже люблять. У кінці павільйонів починаються ятки з усім підряд: шурупи, гвіздки, секс-іграшки, виделки, календарики.За павільйонами - люди торгують просто неба, розклавши товари на ковдрах. Лежать картини, кухонне приладдя. Жінка ліворуч продає обережно розкладені ляльки в плівках. Поруч із нею чоловік розклав алюмінієвий посуд. Його сусід розмістив в коробках плати, а в ящику зі скла - телефони. - Нащо вони тут їдуть, якщо не можуть тут пролізти?- жаліється дівчинка матері на автівки, які рухаються через весь ринок. Ця зона доступна для проїзду, проте проїхати таку кількість людей і яток - важко. Пройшовши ряди контейнерів і павільйонів ринок розгалужується. Продавці стоять поодинці або невеликими групами біля розкладних столиків, ящиків. В коробці на землі - іграшки по "10 грн". Біля машини чоловік розклав кілька картонних коробок, у яких перемішані скляні стакани. Із них стирчить вивіска: "Все по 50". Поруч жінка приміряє ковбойські чоботи. А на іншому боці проходу - чоловік виклав свої товари. Поруч із купкою одягу в нього є і пікантна річ - надувна секс-лялька. ДИКЕ ПОЛЕ Йдучи в іншу сторону опиняємося біля залізничних колій. Тут панує атмосфера хаосу, оскільки відсутні столи, палатки чи організована структура. Продавці розкладають свій товар просто на тканину, плівку чи старі ковдри, або навіть на рейки. Запах пилу, вологи, металу, старих речей змішується з сигаретним димом. Покупці - це здебільшого пенсіонери, перекупники, молоді компанії людей. Продавці ж пропонують їм дешеві товари. Люди приносять усе, що можуть продати: від старих іграшок, косметики, дрібної електроніки - до одягу, предметів побуту, посуду. Під самими рейками розкладена чорно-сіра плівка. На ній - купа таблеток. Термін придатності дізнатися нереально, бо немає упаковок. Серед розсипаних блістерів можна розгледіти знайомі назви: "Ібупрофен", "Цитрамон", "Стрепсілс". Є декілька розірваних коробочок із мазями, старі бинти, засоби для інгаляції, ампули з невідомим вмістом. На деяких зашарпаних і брудних ковдрах розкладено взуття, насадки для душу, підставки під електричні чайники тощо. Є ковдри з накиданими на них ляльками і зламаними іграшками. Деякі розкладки просто неба більш організовані: амуніція для катання на роликах та спортивні товари, на іншому полотні рюкзаки і сумки. Серед десятків розкладених полотен стоять машини, власники яких також пропонують товар. Біля однієї з таких в дитячих бігунках - маленька дитина. Ціни тут умовні. Якщо щось зацікавило - запитуєш. Також можна взяти щось за обміном.

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.