Gazeta.ua

У Києві вдруге пройшов мітинг проти закону № 12414, який змінює повноваження Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Протести почалися 22 липня - після того, як Верховна Рада проголосувала за законопроєкт. Попри критику президент України Володимир Зеленський підписав документ у той же день, що викликало обурення в громадян. Уже 23 липня акції відбулися щонайменше в 14 містах України, зокрема у столиці. Учасники протестів вимагають скасування закону. Закон підтримали 263 народних депутати. Він надає можливість Офісу Генерального прокурора контролювати діяльність НАБУ і САП, зокрема: доступ до матеріалів справ, втручання в розслідування, надавати письмові вказівки детективам, формувати прокурорські групи у справах НАБУ і закривати провадження на підставі клопотань сторони захисту. Керівник САП же втрачає право самостійно формувати групи прокурорів, тепер ці рішення ухвалюватиме Генпрокурор. У Європарламенті розкритикували закон №12414. Депутати деяких партій вважають це кроком назад у боротьбі з корупцією, що може завадити Україні вступити в ЄС. Також відомо, що голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зателефонувала Володимиру Зеленському та попросила розʼяснити ситуацію. Кореспонденти Gаzеtа.uа побували на акції протесту в Києві. "СКАСОВУЙТЕ ЗАКОН" Біля театру Франка - тисячі людей. Площа перед будівлею заповнена вщент. Багато хто тримає в руках саморобні плакати, переважно на картоні. На них написи - з вимогою скасувати новий закон №12414: "Будь-яка незалежність тепер під загрозою", "12414 - тиша в залі? Ні! Опір на вулиці", "Чорні брови, карі очі - наближатись до Росії ми не хочем!", "Влада вбиває Україну", "Ідем в ЄС, а не в прірву". Акція запланована о 20:00, проте вже за кілька годин до початку на площі починає збиратися народ. Приходять і з дітьми. Деякі учасники одягнені в одяг з патріотичною символікою, на плечах - українські прапори. - Слава Україні! - кричить чоловік у рупор. - Героям слава! - відповідають в унісон протестувальники. Частина людей стоїть на сходах і газонах, дехто сидить на асфальті або влаштувався на підвищеннях біля фасадів будівель. Мітингувальники стають півколом - обличчями до будівлі Офісу президента. Піднімають руки з плакатами догори. Скандують гасла: "Одна єдина - соборна Україна", "Нах*я мені система, що працює проти мене", "Влада - це народ", "Скасовуйте закон", "Україна не Росія" та інші. Хтось кричить у гучномовець. Замість оплесків - стукають кулаками по картонках і тупотять ногами. На асфальті попереду інших учасників акції сидить жінка з українським прапором на плечах. У руках тримає картонку: "Президент, ти з нами чи проти нас?". Звати Марина, їй 21 рік. Її чоловік - військовослужбовець, уже понад рік на фронті, на Запорізькому напрямку. - Я сьогодні вийшла вперше. Учора дісталася лише о десятій вечора, вже було запізно йти, - намагається перекричати натовп, що скандує гнівно "Руки геть від САП і НАБУ". - А сьогодні прийшла, тому що маю відстоювати права своєї країни на життя без корупції. Мій чоловік воює там, а я - тут. Я борюся за права мого народу, моїх майбутніх дітей, за те, щоб у цій країні не доводилося більше сміятись крізь зуби, коли чуєш про справедливість. У нас війна - ми не маємо права дозволити собі ще й відкат назад у системі. Марина говорить швидко й прямо, хрипить від крику. За останній рік змінила ставлення до багатьох речей, побачила систему зсередини, багато дізналась, коли чоловік пішов служити, зізнається. За її словами, ухвалення закону № 12414 - це сигнал, що ситуація в державі загрозливо змінюється, і мовчати вже не можна. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали - Я не можу стояти осторонь, коли відбуваються такі речі. Коли я вчора дізналася про закон - чесно, можна матюкатися? У мене було бажання піти й набити ї*альники деяким панам у кабінетах, які це все проштовхують, - говорить Марина. - Я не вірю у заспокійливі коментарі влади. Повірю тільки тоді, коли скасують цей закон і винесуть щось інше, аргументоване, з фактами, а не казочку, яку розповідають нам зараз. На протести буде ходити стільки, скільки буде потрібно, каже. Сьогодні залишиться до 22:00, бо вже болить горло, але завтра знову прийде. - Буду тут, поки закон не скасують. Я знаю, що це займе час, але іншого шляху нема. У першу чергу відповідальність лежить на тих депутатах, які його подали. Вони мали подумати головою - якщо вона у них є - чи треба нам це, - додає Марина. - У нас уже була структура. Були НАБУ, був САП. Так, вони працювали неідеально, але працювали. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали. Це просто спроба змусити їх мовчати. Купити тишу про корупцію. На висловлювання у мережі, що мітинги нібито розколюють країну, реагує різко. - Я ж не лох. Це не розкол, а навпаки - єднання, - наголошує жінка. - Ми всі з різних міст: Суми, Харків, Запоріжжя, Одеса. Ми тут, тому що хочемо бути разом у цій боротьбі. Хтось воює там, хтось воює тут. НАЦІОНАЛІСТИЧНА МОЛОДЬ Близько 20:00 на площі стає ще гучніше - скандування посилюється, учасники синхронно піднімають картонні плакати вгору. Площа діє як єдиний організм: коли одна частина натовпу починає вигукувати гасло, за кілька секунд його підхоплюють інші. Уже вкотре протестувальники виконують Державний гімн України - стоячи з рукою на серці або тримаючи прапори. Крики накочуються з різних боків. На ялинці навпроти театру видніється великий синьо-жовтий стяг - один з мітингувальників виліз на дерево й під вигуки людей розмахує прапором. Попереду з червоно-чорним прапором в руках стоїть Левко - 17-річний юнак у чорному береті. - Я тут вже другий день. Ми з друзями вважаємо, що це абсолютно несправедливий закон відносно української Конституції і української антикорупційної діяльності, - каже хлопець. Левко - волонтер і речник спілки націоналістів Києва. Це вже не перша його акція протесту. Раніше він вже брав участь в антикорупційних мітингах. - Ми показуємо, що націоналістична молодь і спільнота стоїть проти антиконституційних законів, - додає Левко і щораз міцніше стискає руками прапор. - Влада має скасувати цей закон і лишити НАБУ і САП незалежними організаціями. Сутеніє - і люди вмикають ліхтарики на телефонах. Понад дорогою за сквером десятки людей тримають кількаметровий український прапор. У центрі - Олександра, їй 22 роки. Каже, що сумнівів щодо участі не мала. - Зараз здається, що вибору вже немає. Якщо ми не будемо виходити й не зупинимо це, вони просто продовжать робити з нас дурнів - як це вже було раніше, говорить дівчина, не випускаючи прапор з рук. - По суті, вирок над злочинами тепер дають в руки самим злочинцям. Ті, хто просував цей закон - тепер вирішуватимуть, хто корупціонер, а хто ні. І кого притягати, а кого покривати. Олександра вважає, що відповідальність лежить як на Верховній Раді, так і на президентові. - Правки, які стосуються НАБУ і САП, були внесені буквально за кілька хвилин до голосування. Щоб прошмигнути непомітно. І зробити вигляд, що нічого такого не сталося. Про яку прозорість тоді може йти мова?, - додає. - Це нас не наближає до Європи. Це нас віддаляє. Це вже звучить з вуст наших партнерів. Ніч планує провести вдома, але має намір повертатися на акції щодня. - Сьогодні піду додому, але прийду знову, - наголошує жінка. - Іноді буває відчуття помиральної ями. Тут такого немає. Видно, що люди борються. І це означає, що ми не залишимося на тому місці, що жертва наших військових - не марна. ЦИКЛІЧНА ІСТОРІЯ Над головами - постійний рух: таблички, прапори, ліхтарики. На будівлю позаду вивели світловий напис: "Руки геть від НАБУ і САП". Попри темряву, більшість людей не розходяться. Протестувальники залишаються стояти вздовж вулиці, на тротуарах, газонах, під деревами. На перехрестях патрулюють правоохоронці. Синє світло сигнальних вогнів підсвічує плакати й обличчя людей. Частина учасників протесту організованою колоною спускається дорогою до метро. Автомобілі, що проїжджають повз, сигналять на знак підтримки. Серед протестувальників - 66-річна Наталія Голубцова. Вона прийшла разом із донькою, але в натовпі розгубилися. Каже, що не встигла приєднатися до протесту напередодні. Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку - Ми довго мовчали. І, можливо, запізнилися, але краще вже зараз, ніж ніколи. Я не могла не прийти, - запевняє Наталя. - Сьогодні остаточною краплею для мене стало повідомлення, що Верховна Рада пішла у відпустку. Ви розумієте, як це звучить? Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку. Це не вкладається в голові. Наталя брала участь у Революції Гідності. Була на Майдані з першого дня і до самого кінця. - І коли палав Будинок профспілок, і коли нас гнали по вулиці, і коли дехто на колінах клявся, що тепер він для народу. Ми вже все це проходили, - обурюється жінка. - Те, що зараз відбувається, дуже схоже на 2013 рік. Ми віримо, а потім знову те саме. Історія циклічна. Ніхто не очікував, що така зрада може бути внутрішньо у часи війни, коли гинуть тисячі українців. Зараз дуже тонка межа. Нам не можна допустити внутрішньої війни, але ми маємо бути почутими. Єдиним правильним рішенням Наталя вважає ветування закону. Каже, що буде приходити на кожну акцію, поки не буде змін. ⁃ Ми будемо далі приходити, вимагати і не схилимося. Ми такий народ, - додає наостанок Наталя. - Там на болотах будуть мовчати, а ми вже це пройшли. Після "беркутів" нам нічого не страшно. Де б не було - тут, на Банковій, на Майдані. Будемо стояти.

У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.

У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.

У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку ракета влучила у дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд до самого підвалу. Під завалами опиняються мешканці щонайменше тридцяти квартир. Станом на вечір відомо про 13 загиблих, десятки поранених і зниклих безвісти. За даними Повітряних сил, Росія випустила понад 440 "Шахедів", 14 крилатих ракет (зокрема Х‑101), щонайменше дві балістичні та близько 32 інших боєприпасів. Одна з крилатих ракет влучила близько 4:00 ранку у дев'ятиповерховий будинок у Солом'янському районі. Одночасно по всьому місту сталося щонайменше 27 прильотів: у житлові будинки, школи, промислові об'єкти, транспортні артерії, що спричинило руйнування близько 70 будинків та понад 30 автомобілів. Станом на вечір 17 червня офіційно підтверджено загибель 13 людей. Близько 156 осіб зазнали поранень, 68 з них - госпіталізовані, зокрема двоє дітей середньої тяжкості. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на місці трагедії. ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТІЛ Вранці на вул. Вацлава Гавела стоїть гіркий запах пилу, сажі й гару. Дим давно розвіявся, але щось обвуглене ще тліє під завалами. У центрі столичної девʼятиповерхівки зяє діра - від удару російської ракети обвалився цілий підʼїзд до підвалу. Навколо розкидані обгорілі матраци, уламки цегли, обвислі дроти. Люди мовчки дивляться, як рятувальники намагаються дістати когось із-під бетонних плит. Двір сірий від попелу, а легкий вітер скидає на голови людей обпалене листя дерев. Із місця, де був вхід до будинку, стирчать уламки арматури. Біля автівки зі шматком бетонної плити на капоті стоїть заплаканий чоловік, нервово палить цигарку. Поруч із психологинею ДСНС спілкується його дружина. Подружжя чекає, доки з-під уламків дістануть їхнього сина. Речниця Головного управління ДСНС у місті Києві Світлана Водолага розповідає, що під завалами можуть залишатися люди, тому пошукові роботи тривають з особливою обережністю: - Працюємо швидко, але обережно, щоб не нашкодити. Окрім інженерної техніки та особового складу, задіяна кінологічна служба. Наші собаки навчені шукати як живих людей, так і тіла, - каже вона. За її словами, службові собаки пришвидшують пошук: - Якщо собака позначає вірогідне місце перебування людини, саме там організовуємо пошукові роботи. Це значно полегшує роботу, - пояснює Водолага. - Наразі проходить ідентифікація. Лише після її завершення зможемо назвати точну кількість загиблих. Час від часу рятувальники оголошують хвилину тиші. У цей час дослухаються до звуків, а службові собаки шукають людей під горою уламків. Зруйновані фасади й стіни оголили внутрішні частини квартир. Видно меблі, залишки побутових речей, міжкімнатні двері й різних візерунків шпалери. Собака позначає вірогідне місце перебування людини Із тріском рятувальники за допомогою крану розгрібають груди каміння й бетону, що перемішалися з одягом, сантехнікою дитячими іграшками. Асфальт всіяний склом, під будинками - уламки віконних рам, побиті автомобілі. Частину території огороджено стрічкою. На дитмайданчику навпроти зруйнованої багатоповерхівки стоять десятки людей - місцеві мешканці, постраждалі а також друзі й рідні тих, кого ще досі не вдалося відшукати. Деякі з валізами. - Боже, за що це все? - хриплим від плачу шепотом говорить сусідці світловолоса жінка. РОЗТРОЩЕНІ КВАРТИРИ Біля сусіднього будинку сидить Дмитро з кількома друзями. Він живе поряд - його квартира не постраждала критично, але вибило вікна. Каже, що зранку не спав, одразу після вибуху вийшов надвір. - Ракета здетонувала чи просто впала - не знаю. Але пожежа точно була. Я можу показати: це я о четвертій ранку вийшов, - говорить Дмитро і відкриває відео в телефоні. На кадрах - вогонь і дим, видно обгорілі балкони. У квартирі немає води, світла і газу. Хлопець живе з батьками, вони точно не знають, де проведуть цю ніч. - Ніхто поки нічого конкретного не казав. Обіцяли, що можуть заклеїти вікна, але коли - не знаємо. Ми вдома були, як усе сталося, в кімнаті, не в коридорі. Дмитро згадує, що знає кількох людей із зруйнованого під'їзду. Каже, що частина мешканців була вдома і , можливо, ще спала. Удар припав на сьомий під'їзд девʼятиповерхівки. - Два прольоти просто немає. Люди могли бути внизу, тому ймовірно, що ще не всіх дістали, - додає він. На запитання про найближче укриття хлопець називає підземний перехід через дорогу. Каже, що дехто з мешканців під час тривоги йде туди. Інші - до школи, де зараз розгорнуто пункт допомоги. На лавці біля зруйнованого під'їзду - чоловік із пов'язкою на лобі. Під правим оком - синець, у руках - пакети з речама. Він мовчки дивиться в бік будинку. Денису - 50 років. Він мешкає у шостому під'їзді, поряд із зруйнованим. Під час вибуху перебував удома, біля вікна. Каже, що не очікував нового удару: до того близько двох годин тривала повітряна тривога, а коли все стихло, мешканці почали повертатися з укриттів. Думаю, що будинок будуть зносити - Я був у квартирі. Люди вже повернулись - хтось із підземного переходу, хтось із підвалу в будинку. А близько четвертої - вибух. Вибило всі вікна, мене по обличчю вдарило. Добре, що в мами були відкриті - скло не полетіло, - згадує він. Пожежа до їхнього під'їзду не дісталась, але коли чоловік вийшов надвір, побачив, як біля входу горить автівка. У нього розсічення на обличчі - на місці йому надали першу допомогу, після чого доправили до лікарні. Лікарі наклали шви. - Вся квартира розтрощена. Думаю, що будинок будуть зносити. Ми взагалі без речей. Чекаємо, може дозволять зайти, - сподівається чоловік. Самостійно вийти з під'їзду не вдалося - металеві двері від вибухової хвилі повідкривалися і перекрили прохід. На сходах лежали уламки скла. Рятувальники допомагали мешканцям вибратись. Знайомих у зруйнованому сьомому під'їзді Денис не мав. Чи залишаються під завалами люди, не знає, але каже, що багато хто пішов до укриттів - у підземний перехід або школу. Сьогодні Денис планує тимчасово зупинитися у родичів. Квартиру його родина отримала ще у 1978 році по обміну - дві кімнати й кухня. Нині чоловік не працює. Поруч із місцем удару, за його словами, розташовані житлові будинки. Неподалік також кілька шкіл - №161, 26 і 67. - Як далі з цим жити, що з ними робити - я не знаю. Думаю, ми можемо або до своєї смерті з ними воювати, або укласти перемир'я. Більше варіантів не видно. Бо скільки це ще триватиме? Кожного разу нова хвиля, нові обстріли, нові люди без дому. Хтось каже - треба добивати, але я не знаю&hеllір; Людям потрібен спокій, щоб просто вижити. Але чи дадуть - це вже не від нас залежить, - додає наостанок і допомагає матері піднятися з лавки. Жінка забилася під час падіння. КАСЕТНІ БОЄПРИПАСИ Начальник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко підтверджує, що по Києву нанесено одну з наймасштабніших атак за останній час. За його словами, у місті пошкоджено щонайменше 27 локацій різного ступеня. - Найголовніше - це люди. Станом на 10:00 маємо 114 постраждалих, з них 68 госпіталізовано. У лікарнях перебувають також двоє дітей у стані середньої тяжкості. Встановлено особи чотирьох загиблих, ще понад десять тіл - без ідентифікації. Є зниклі безвісти, - говорить Ткаченко. Він зазначає, що найбільш постраждав Солом'янський район. Там зафіксовано влучення у гуртожиток та пряме влучання ракети у дев'ятиповерховий житловий будинок - саме той, біля якого триває рятувальна операція. За даними очільника МВС та рятувальників, це була російська крилата ракета Х‑101. Ракета увійшла приблизно на рівні четвертого поверху, спричинивши руйнування під'їзду аж до підвалу - конструкція "склалася" під вагою удару. Окремо Ткаченко називає інші пошкодження: у Солом'янському районі постраждали також п'ятиповерховий житловий будинок, ліцей-інтернат, станція техобслуговування. Частину повітряних цілей вдалося збити - уламки впали на території нежитлової забудови. У Святошинському районі зафіксовано руйнування в 12-поверховому будинку - постраждала ліфтова шахта, виникла пожежа. В Дарницькому - вибиті вікна на рівні з 10 по 17 поверх 20-поверхового будинку, пошкоджено ліцей, а також об'єкти "Укрзалізниці", зокрема будівлі та поїзд. У Дніпровському районі уламки збитої ракети пошкодили стіну житлового будинку. Пошкоджено також балансові території "Укрзалізниці". В Подільському районі уламки падали на кількох локаціях - попередньо без значних пошкоджень. В Оболонському - постраждали автомобілі, у Шевченківському - вибито вікна в будівлях. - Остаточна кількість загиблих залишається невизначеною, поки не завершиться розбір завалів. Якщо говорити про цю локацію, під завалами може бути від чотирьох до чотирнадцяти людей, - каже Ткаченко. - У місті також виявлено залишки боєприпасів - ракети, "Шахеди", касетні елементи. Уточнення щодо типу озброєння триває. "ШАХЕДИ ЛЕТЯТЬ" Близько полудня оглянути зруйнований будинок у Солом'янському районі приїхали прем'єр-міністр Денис Шмигаль та віце-прем'єр-міністр з відновлення України - міністр розвитку громад та територій Олексій Кулеба. Вони спілкуються з рятувальниками, обговорюють першочергові кроки з ліквідації наслідків атаки. - Понад 70 будинків у столиці зазнали пошкоджень. Постраждалі отримають необхідну допомогу, а відновлювальні роботи будуть організовані в найкоротші терміни, - говорить Олексій Кулеба. Біля будинку тим часом безперервно працює важка техніка, близько 500 рятувальників та медиків. У брудних від попелу кросівках, із пляшкою води на паркан дитмайданчика спирається струнка жінка. - Мій батько на третьому поверсі, якраз де зараз рятувальники, - говорить повільно, від неї пахне валерʼянкою. Через хвилювання говорити відмовляється, але додає, що батько завжди виходив в коридор, але його квартиру повністю завалило. - Носилки! Сюди! Носилки! - раптом чути крик рятувальників із завалів. Група працівників ДСНС завзято розгрібає каміння лопатами й руками, великі частини уламків доводиться розпилювати. Рідні зниклих безвісти мешканців девʼятиповерхівки підбігають ближче до червоної стрічки. Хтось намагається підійти ближче, але правоохоронці поки нікого не підпускають. Медики заходять у сусідній підʼїзд, а невдовзі - виносять тіло у білому пакеті. За ширмою проводять огляд. Після цього намагаються розшукати близьких і родичів у натовпі. Поруч із місцем удару чути розповідь чоловіка, що шукає свою матір. Каже, рятувальники ще встигли з нею поспілкуватися - вона була притомна, відповідала. - ДСНС ще з нею розмовляли, заспокоювали, питали: "Що будемо робити?". А вона каже: "Сидітиму в коридорі, бо ще "шахеди" летять". Не вижила&hеllір;, - каже крізь сльози чоловік. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири Під деревом біля будинку стоїть жінка з чорною кішкою на руках. 57-річна Оксана Загородня у світлій сорочці в смужку, з сірим рюкзаком за плечима. Кішка тулиться до грудей, насторожено озирається довкола. На руці в Оксани - свіжа подряпина. - Не спускалась в ніяке укриття, нікуди не ходила. Коли тоді, з першої до другої, гахкало сильно - ховалась у туалеті, - згадує Оксана. Після тієї серії вибухів все наче вщухло. Жінка каже, що трохи заспокоїлася, навіть прилягла. А потім усе почалося знову. - Я знов побігла в туалет. Молилась. Читала "Отче наш". А потім - як гахнуло. Все полетіло, все шкереберть. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири. Добре, що двері не були заблоковані. А потім - куди ж без неї. Я давай шукати свою Азу, - розповідає Загородня. Кішка зникла десь у темряві. Було близько четвертої ранку, а електрика не було. Вона спустилася з речами, залишила їх на вулиці й знову побігла вгору. - Кіцькала, заглядала. Нема. Воно ж трусливе, боїться. І ось тільки зараз із рятувальником піднялася знову. І я згадала - у мене кухня нова, там унизу, де ніжки, зроблені отакі панелі. І вона завжди туди ховалась. Я туди - і вона як вилетить. І ДСНСник побачив - і в спальні її зловив, - пригортає кішку міцніше до грудей жінка. - Боже, як я вдячна. Вона ж найрідніше. Я її з вулиці підібрала, у нас в родині ніхто не загинув - і вона ціла. Це найголовніше. Жінка каже, що завжди боялася спускатися в підвал, навіть коли тривали обстріли. - Я дуже того боюсь. Що як засипле - то будуть чекати декілька днів, - зізнається. ЛЮДИ ПІД ЗАВАЛАМИ У сусідніх до епіцентру удару будинках вибило вікна. У деяких квартирах скло розлетілося на кілька метрів - осколки досі лежать на підлозі, під під'їздами видно пластикові рами, уламки шибок, розірвані штори й обгорілі сторінки книжок. Біля входів стоять мешканці з мітлами та совками, хтось зносе сміття у відрах і пакетах, інші заклеюють віконні отвори плівкою. Переносять вцілілі речі на подвір'я - стільці, побутову техніку, посуд і одяг. У дворах тихо, чути лише стукіт віника по бетону і періодичні голоси. Люди прибирають мовчки. До постраждалих підходять волонтери - пропонують допомогу. - У мене ж мама така маленька - їй 90 років, - розказує жінка у квітчастій сукні за коліна. Вона із родичами кілька годин чекає біля завалів. - Завжди намагалася спускатися, коли тривога. Але ж світла не було, то побоялася, мабуть. Ми нещодавно переклеїли ій шпалери, купили крісло-гойдалку. Вона працювала на заводі й своїми руками будувала цей дім. Казала: "Я звідси нікуди не поїду". Пережила голод, Другу світову війну, радянщину - а тут таке&hеllір; У зруйнованому під'їзді, де, за словами рятувальників, мешкало близько тридцяти родин, продовжують знаходити тіла. Речниця ДСНС Світлана Водолага підтверджує: син, на якого годинами чекали батьки біля стрічки, не вижив. Їх запросили для опізнання - щойно тіло хлопця деблокували з-під уламків. Станом на вечір 17 червня кількість загиблих у Києві зросла до 13 осіб. Пошуково-рятувальна операція триває.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

У Києво-Печерській лаврі вдруге пройшли театралізовані екскурсії присвячені історії відбудови та зростання лаври у ХVІІІ ст. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Глядачі змогли побачити театралізовані виступи, відтворені за архівними документами тих часів, а саме - майстерню Олімпія Галика, підготовку до приїзду імператриці Єлизавети І та її візит. Також побували у закритій Всіхсвятській церкві. Як пройшла унікальна екскурсія, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. НЕЗВИЧНІ ЕКСКУРСІЇ Відвідувачів зустрічають біля входу до Лаври. Кожного фіксують у списку і видають квиток. Поруч - стіл з обережно розкладеними листівками. За ним сидить Олександра, яка займається каліграфією і скорописом ХVІІІ ст. Підписує листівку за вільний донат на збір для Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького. Екскурсії "Ніч у Києво-Печерській лаврі. Бароко" мають п'ять локацій. - Лавра - це те, що людям треба побачити. Для мене дуже показовою була історія, коли минулого року ми прийшли сюди домовлятися про те, щоб вперше потрапити. Це була наша велика мрія, - каже Олександра Іванова менеджерка з партнерств і комунікацій об'єднання "Ніч в Університеті". - Раніше ми сюди не приходили, бо тут було заселення московських попів і московської пропаганди. А минулого року заступниця директора сказала нам, що їхня мета - привести українців. Ми зробили це минулого року і ось прийшли знову. У чорному костюмі стоїть Олексій Руденко, руки тримає за спиною. Він - засновник об'єднання і наразі діючий військовослужбовець. Незважаючи на військову службу, Олексій продовжує брати участь в екскурсіях, а під час виконання завдань - тримає зв'язок онлайн. Згадує історію, як усе починалося: у 2016 році студпарламент університету ім. Тараса Шевченка запропонував студентам-історикам провести екскурсію для першокурсників. Тоді з'явилася ідея зробити це театралізовано - в костюмах. Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. - Там було багато насправді про що розповідати - про бій під Крутами, про навчання в університеті Святого Володимира. І тоді це все робилося як одноразовий проєкт, але ми побачили, що дуже відгукнулось людям, вони ніколи такого не бачили, - розповідає занурюючись у спогади Олексій. - Ми ще кілька днів там відтирали руки і одяг від запаху гасу, бо в нас тоді газові лампи були. Побачивши зацікавленість людей студенти продовжили проводити подібні екскурсії і згодом вийшли за межі університету. - Це вже був не виняток із правила, а послідовний проєкт. Згодом нам пішли на зустріч заповідники. Зокрема, Софія Київська, а потім інші. Так ми вибудували партнерство з багатьма інституціями, - каже Олексій Руденко. СТРАТЕГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Печерський монастир був заснований майже за 100 років до заснування Москви. Навіть після приєднання України до Московського царства, Лавра зберігала свою самобутність. У ХVІІІ столітті попри тиск з боку імперської влади, ченці намагалися писати українською мовою і всіляко чинили супротив цензурі друку. Для того, щоб провести екскурсії команда вичитала багато джерел, літописів, спогадів, архівних документів. Зокрема засновник об'єднання розповів, що залучили літературу, наукові праці по історії лаври і з них компонували матеріал. Також використовували звіти з археологічних розкопок, які проходили на території лаври. - У 1686-88 роках Київський митрополит перейшов з підпорядкування Константинополю Москві. І ми, власне, показували цю подію на наших ночах у Лаврі рік тому. А тепер ми вже показуємо події після того, як це сталося, - говорить Олексій Руденко. - Лавра, щоправда, намагалася іменувати себе все ще під Ставропігією, тобто під автономним управлінням Константинопольського патріарха, але коли вони одного разу видали "Місяцеслов" з таким формулюваням то у них забрали, реквізували всі книги, які були видані і наказали впредь іменуватися Ставропігії всєросійського патріарха. І в подальшому цензура у ХVІІІ столітті тільки погіршувалася. Географічне розташування Лаври також мало стратегічне значення. Вона знаходилася неподалік від кордонів Речі Посполитої, що сприяло розвитку торгівлі та, зокрема, контрабанди. Існують свідчення про участь монахів у контрабанді алкоголю та книг, що було зумовлено різницею в законодавстві між Московією та Річчю Посполитою. - Різні цікаві моменти, які ми знайшли в документах і хочемо розповісти, щоб показати, що це справжні люди, що вони теж жили так само, як ми. Це не люди з книг, не люди з ікон. В них були свої проблеми, - розповідає Олександра Іванова. - Наприклад, хтось міг викрасти бочку вина або перевіз її незаконно. І це теж справжнє життя, яке треба показувати, аби люди розуміли, що історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. ВНЕСОК ІВАНА МАЗЕПИ Перед початком театралізованої вистави екскурсовод проводить коротку інструкцію відвідувачам: вимкнути звук на телефоні, не вмикати спалах під час фото та відео і повідомити, якщо комусь стане погано. - Питання: хто був першим ігуменом Києво-Печерського монастиря? - звертається до людей гід. Та сама і відповідає. - Першим ігуменом Печерського монастиря був преподобний Варлаам, - відає відвідувачам гід Анастасія Гусак тримаючи в руці металевий ліхтар із теплим вогником. Печерський монастир отримав статус Лаври у 1169 році. Вагомий внесок у розбудову обителі зробив гетьман обох берегів Іван Мазепа. Саме при ньому будувалися численні важливі об'єкти: оновлюється Успенський собор, зводяться мури навколо Лаври, чотири вежі й три в'їзні брами. З-поміж них - і Всіхсвятська церква. Однак після поразки Мазепи для Лаври настали складні часи. У 1810 році в Києві спалахує чума. Володимирський дівочий монастир, що розташовувався на місці нинішнього Арсеналу, було перенесено до Флорівського монастиря, в район, який тоді називали Нос на Ходорі. Історія - така сама, як і ми. Ми також живемо в історії. - Після цього Лавра довго боролася, аби повернути собі ці землі. Після Мазепи гетьманом обирають Івана Скоропадського, стародубського полковника. - розповідає гід, - Він, на відміну від багатьох, не піддався московській пропаганді. Скоропадський не називав Мазепу зрадником, а просто "колишнім гетьманом", дотримуючись певної нейтральності в оцінках. У цей самий час колишня столиця - Батурин - лежала в руїнах, і так тривало аж до 1826 року. Натомість новим адміністративним центром стає Глухів, значно ближчий до кордонів Московії. Після смерті Скоропадського царська влада створює Малоросійську колегію - адміністративний орган, що контролював справи в Україні. І тривалий час гетьмана взагалі не обирали. Лише в 1727 році цю посаду обіймає ще один соратник Мазепи - Данило Апостол. Незважаючи на складнощі Києво-Печерський монастир залишається осередком українського бароко. У ньому діяли іконописні майстерні, друкарня, господарські структури, а економіка продовжувала зростати. Лавра складалася з чотирьох монастирів: головного Печерського, а також Ближніх і Дальніх печер. Крім того, вона мала численні приписні монастирі по всій території України - в межах Київського, Ніжинського, Слобідського полків, а також навіть на території Білорусі. Анастасія Гусак запрошує всіх на територію. З усіх сторін розташовані старовинні будівлі Києво-Печерського монастиря. Під час короткої зупинки біля Микитівського больничного монастиря гід розповідає про пожежу в квітні 1718 року. - В свідченнях йдеться, що через свічку починається велика пожежа. Вона охоплює і Успенський собор, і друкарню, і також інші приміщення. Які були теорії щодо цієї пожежі? Вважали, що це могла бути Московія, - продовжує гід Анастасія. - Але з іншого боку вважали, що це зробила Лавра. Тому що Московія тоді хотіла дуже великий податок збирати з Лаври. А після пожежі вони вже потім писали і царю, і Івану Скоропадському, що їм потрібні гроші на відновлення. Анастасія розповідає, що перед пожежею в стінах Успенського собору була захована одна скарбниця, яка містила 25 кг золота і 300 кг срібла. Також були чутки про таємну казну, яку також переховували монахи від московитів. - Одним з найсумніших насправді наслідків поразки Мазепи, окрім того, що було загальний занепад і те, що Пьотр І не хотів фінансувати Лавру, це була також цензура. З 1720 року московити наказали писати про те, що ми керуємося лише всеросійським патріархом. Окрім цього почали сильно цензурувати тексти, щоб не було інших якихось наречий, тобто мається на увазі української мови та вилучати тексти друковані до 1720-х років, - каже гід. Всі ці дії відбувалися в добу бароко, яке було яскравим в лаврі. Воно квітнуло тут в архітектурі, живописі, малярстві. Тут існували майстерні під керівництвом ченців-малярів. І в них були свої учні-молодики. Учнями могли бути як духовенство так і міщани і селяни. - З таких відомих персонажів - це був якраз Олімпій Галик. Він керував майстернею в Лаврі з 1744 по 1755 роки. Саме лаврські митці розписали Тройську надбрамну церкву, біля якої ми тільки що були, - продовжує Анастасія. - Вони малювали не тільки ікони, а і різні портрети, як духовних діячів так і світських і таку цікаву річ, як кубушки (ескізи або замальовки портретів, ікон, тобто меншого масштабу картинки. - Gаzеtа.uа). ЧІТКА ІЄРАРХІЯ Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається в майстерні Олімпія Галика. Всередині розташовані мольберти з полотнами за якими працюють учні. Тут відтворюються події візиту генерального курунджи Миколи Каненко, який розповідає про приїзд імператриці Єлизавети. Він наказує намалювати її портрет. У 1763 році всі ремісничі майстерні, що діяли на території Києво-Печерської лаври, були об'єднані в одну спільну майстерню та школу. Вона продовжувала функціонувати ще понад 150 років. Основу становила лаврська економіка - господарство. На той час Лавра була одним із найвпливовіших економічних гравців у всій Гетьманщині. В її володінні перебувало близько 3 тис. кв. км орних земель - більше, ніж площа тодішнього Герцогства Люксембург. Додатково монастир володів ще лісами. Керівництво лаврськими маєтками було чітко структуроване: економ зовнішній відповідав за контроль над зовнішніми активами та земельними угіддями, тоді як економ внутрішній опікувався будівлями, ремеслами та внутрішніми господарськими справами монастиря. Рухаючись дорогами лаври приходимо на місце наступної театралізованої вистави. За розкладеними столами сидять не просто актори, а економ Лаври Саватія та віт одного з маєтків Терентія. Також селяни лаверських маєтностей і Либідський бровар. Тут розповідають про господарство Лаври, "невідомі" культури, такі як картопля. Дегустують квас. До складу господарства Лаври входили 250 млинів, 5 скляних заводів, 21 винокурня, численні броварні (зокрема відомий Ливицький бровар), а також свічкові, цегельні заводи та вапнярні. Загалом, на лаврське господарство працювало від 45 до 65 тисяч осіб. Лише в Гетьманщині Лаврі належало понад 200 шинків, з яких 17 - у самому Києві. Спочатку працівники Лаври не відробляли панщини, однак згодом її було впроваджено в обмеженому вигляді: один день на тиждень взимку і два дні влітку, що було суттєво м'якше, ніж у більшості регіонів Російської імперії. Тут вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес, гречку, овочі та хміль. Особливе місце займали так звані турецькі боби - квасоля. Лавра використовувала застарілі методи обробки землі, допускала внутрішні спекуляції та мала власну економічну політику. - Зокрема, монастир активно заохочував селян купувати більше горілки на свята і весілля - саме у лаврських шинках. При цьому лавра закуповувала горілку у держави за міркою 14,5 кварт (приблизно 14 літрів), а продавала місцевому населенню за 12-квартовою міркою, залишаючи собі понад 2 літри прибутку з кожного продажу, - розповідає гід Анастасія. - Крім прибутку від торгівлі, Лавра отримувала значні доходи з податків, які стягувала із селян. Лише впродовж 30 років, починаючи з 1854 року, від лаври втекло понад 800 сімей і часто вони йшли до гайдамаків або козаків. ВІЗИТ ЄЛИЗАВЕТИ Із розвитком масштабного господарства зросла і потреба в обліку майна та землеволодінь. Для цього в Лаврі було створено спеціальний архів, у якому зберігалися документи про право власності на землю, будівлі та виробництва. У 1770-х роках у Лаврі навіть було офіційно запроваджено посаду архіваріуса. Устави в Лаврі діяли суворі. В ченці брали тільки чоловіків старше 30 років, неодружених з відсутністю судимостей чи боргів. Селяни мали надавати письмовий дозвіл від поміщика. Кандидати проходили трирічний випробувальний термін - "іскус", але випускникам Могилянської академії дозволяли скорочений термін у півроку. Всі нові монахи фіксувалися в списках, які передавалися до Синоду. Після пожежі у 1730- х роках поновили активну відбудову лаврської дзвіниці. Архітектор Йоганн-Готфрід Шедель добудував дзвіницю у 1744 році. Її висота - 96,5 м, і вона залишалась найвищою будівлею Києва понад 200 років. Будівництво тривало 13 років через землетруси та переробку креслень. Її відкриття приурочили до приїзду імператриці Єлизавети І. Приїзд імператриці якраз і продемонстрували на третій локації театралізованої екскурсії, яку розмістили серед дворів Лаври. Лавра активно готувалась: будувались тріумфальні в'їзди, розписували храми, готували портрети. Візит імператриці став шансом для козацької старшини добитись політичних поступок через її фаворита - Олексія Розумовського. - Окрім цього, по приїзду імператриці спускався вирізьблений з дерева янкул з хрестом в одній руці і також з паперами, з документами в іншій руці, саме при її в'їзді до території Печерську. Окрім цього, звісно, вони хотілося б здобутися того, щоб була менша цензура, - говорить гід, - Було підготовлено відповідні звернення, зокрема за підписом Григорія Сковороди. Формально гетьманство було відновлено лише у 1747 році, а гетьманом став Кирило Розумовський у 1750-му. Після візиту Єлизавета І виділила 18 000 карбованців на реконструкцію та розвиток. Завдяки клопотанням Олексія Розумовського ще 5 000 карбованців було спрямовано на підмурівку Києво-Печерської фортеці. Монастир добився послаблення цензури друку і полегшення постригу для бажаючих стати ченцями. ЗАТОПЛЕНІ ПЕЧЕРИ У 17301740-х роках Лавра стикнулася з серйозною проблемою - зсувами ґрунтів і підтопленням печер. Для вирішення ситуації було створено спеціальну інженерну комісію, яку очолив французько-російський інженер Данило (Даніель) Де Баскет. У 1745 році він розробив перший генеральний план Києва, де запропонував укріпити береги садінням дерев і затопленням човнів біля узбережжя. Довго не виділяють кошти і роботи починаються аж в 1753 році і тривають 12 років, поки не починають робити кам'яний фундамент, щоб підкріпити береги. Також Лавра постійно наражалася на ризик через розташовані поруч порохові склади Києво-Печерської фортеці. У 1741 році одна з таких споруд загорілася, викликавши тривогу серед ченців. Сама Лавра тоді належала до Київ-Печерської фортеці, тобто до певної фортифікаційної зони. І в неї було пару бастіонів, зокрема Різдвяний. - Є така річ, як пристріляння. Інколи випробовують гармати, чи вони добре стріляють з певної позиції. Саме так з Різдвяного бастіону гармата влучає прямо в церкву Різдва Богородиці і тоді постраждали певні вікна, - продовжує гід перед входом у сади Лаври, - Вони вирішили це більше не робити. Але через деякий час вони забули і знову влучили в церкву Різдва Богородиці. На наступній локації, що розташувалася в монастирських садах відвідувачам повідали про зусилля архімандрита Йосипа повернути Вознесенський (Флорівський) монастир до складу Києво-Печерської лаври. Серед важливих персон присутні архімандрит Йосип, черниці Флорівського монастиря, інженер Данило Де Баскет, а також обер комендант київського Костюрина. Останню театралізовану виставу показали у Всіхсвятскій церкві, яка закрита на реставрацію. - Церква є яскравим прикладом барокової архітектури часів Мазепи. Під контролем Москви багато змінилося в українському церковному обряді. В першу чергу тепер не обирався Київський митрополит, його обирав Синод, - продовжує гід піднімаючись сходами до церкви, - Окрім цього було відкинуто присягу молодих під час вінчання, а Євангеліє тепер читалося під час служби не обличчям до парафіян, а спиною. Це були одне з нововведень в повсякденний обряд, який відбувся якраз через контроль московитів. Після початку правління Єкатерини ІІ почалося вилучення майна у церков і монастирів. У Лаври забрали Кловський палац, який належав друкарні. Спершу його перетворили на склад провіанту, згодом - на шпиталь, а потім - на першу чоловічу гімназію в Києві. У 1764 році Кирила Розумовського змусили зректися гетьманства, і на цьому завершилась доба Гетьманщини. Коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. На останній локації відтворили події 1773 року і розповіли про життя двох монахів, які жили якраз на ХVІІІ століття. Лаврського монаха Єпіфанія затримали на кордоні з Річчю Посполитою з контрабандним вином. Він стверджував, що це було замовлення братії, але старша братія і архімандрит заперечували оскільки він мав не ввести вино, а вивести книжки на територію Замостяна. На його захист виступив монах Єремія, який тоді поширював по Києву листівки та вірші з критикою Лаври. Глядачам продемонстрували скликання Духовного собору - найвищого органу монастиря, що складався з 12 старших ченців. Там і вирішили долю обох монахів. ВОЛОНТЕРИ Команда "Ніч в Унівеситеті" складається з 80 людей. Це як актори, так і модератори, фотографи, дизайнери тощо. Проєкт волонтерський, тому більшість виконують свою роботу на безоплатній основі. Зокрема багато учасників захищають Україну на фронті. - В нас багато дуже хлопців та дівчат служать, насправді. Анна одна з акторів, зараз закінчує четвертий курс і вже більше двох років служить в українській добровольчій армії, - доповнює Олександра, - Тому, коли є відпустки, наші актори намагаються вирватися і прийти. Під час проведення другого вечора екскурсій об'єднання дізналося, що один з акторів Назар Малік, який грав з найперших екскурсій у 2016 році, а у 2024 долучився до війська - загинув 22 травня на Покровському напрямку. - Назара складно було не помітити. Він був смішним і дотепним, і хоч не всі його розуміли, складно не погодитися з тим, яку велику частину в нашому проєкті він становив. Товариш, друг, брат і син, знавець військової історії та озброєння, імпровізатор, жартівник, почесний амбасадор Масандри, людина з чи не найбільшою кількістю шинелей без ґудзиків і петлиць з гримерки, а з 2024 року - офіцер Збройних Сил України, - написало об'єднання "Ніч в Університеті" в своєму Теlеgrаm-каналі.

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни. З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме. Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. СОРТУВАННЯ СМІТТЯ ТА ГАЗОНИ У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці. Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні. За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву. Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво. Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село. Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця". Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології. Це працює - як теорія розбитих вікон - Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко. У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування. - Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 гривень, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 гривень. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко. У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат. Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару. Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич. - Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів. Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття. - Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич. ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, воно засноване 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня. У ХVІІ столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село. Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків. Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян. - Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень. На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх. - Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо. Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис. - Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці. "КАЗКОВЕ СЕЛО" Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше. - У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні. Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село". - Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Аudі, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтневий палац, там був госпіталь. Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні. - Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман. Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація. - Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу. Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів. - Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт. Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів. - Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості. Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку. - Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною. Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили. - У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі. "НІЯКИХ ТАУНХАУСІВ" - За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словенії. Це був МВА, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман. Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він. Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання. - У нас тут навіть кілька людей із офісу Місrоsоft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко. На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати. Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ВІЙНА Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом. - Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива. Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах. Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів. До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Fіlm.uа. Але нині цю ініціативу поставили на паузу. - Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти. У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих. - Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів. За 6 км звідси була лінія фронту Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах. - У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За шість кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було. Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села. - Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FРV. У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн. МОЛОДЬ І СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію. - Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже 10 років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили. Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття. - Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує. Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді. - Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили. Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей. - Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре. Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки. - Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно. До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій. - Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже. Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя. - У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці. Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію. - Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим. Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки. Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.