These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
Як у Києві прощалися з Вікторією Рощиною, яку закатували в полоні
8 серпня у Києві попрощалися з журналісткою Вікторією Рощиною, яка померла у російському полоні. Її тіло передали в рамках обміну ще у лютому цьогоріч. В полоні вона знаходилася із серпня 2023-го. Росіяни затримали її, коли Вікторія збирала матеріали для публікацій на окупованій території. 27-річна Вікторія Рощина зробила чимало репортажів із зон активних бойових дій, окупованих територій. Писала про права людей та воєнні злочини. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з журналісткою та поспілкувалася з її колегами. ПАНАХИДА Панахиду за загиблою проводять в Михайлівському соборі на Подолі. Перед входом в ряд вистроїлися журналісти, багато з них працювали з Вікторією і знали її особисто. В багатьох у руках квіти - троянди, лілії, соняхи. До собору під'їжджає катафалк і всі мовчки спостерігають. Люди в чорно білому вбрані заносять закриту труну до собору. Попереду несуть портрет Вікторії Рощиної. Згодом всі заходять до зали, де розпочинається церемонія прощання. Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року. Журналістка працювала в різних медіа - "Радіо Свобода", "Громадське" та "Слідство.Інфо" та була позаштатною авторкою "Української правди". Вікторію вперше затримали російські силовики у березні 2022 року в Бердянську. Вона провела 10 днів у полоні, після чого була змушена записати відеозвернення під тиском. Тоді її відпустили. Всередині собору стоїть запах ладану. Біля портрету загиблої стоїть кошик з квітами від однієї з редакцій, де та колись працювала та вінок сплетений з колосків. Перед церемонією дехто підходить лишити квіти. У залі стоїть суцільна тиша. Після панахиди всі повільно виходять і спостерігають як труну ставлять у катафалк. Потім повільною ходою всі слідують за автівкою у напрямку Майдану Незалежності, де проведуть прощання. ПОКЛИКАННЯ У ЖУРНАЛІСТИЦІ Посеред Майдану Незалежності вже встановлена апаратура. Люди формують півколо і до мікрофона виходить Ангеліна Карякіна. Зліва стоїть родина загиблої журналістки, а справа розташований чорно-білий портрет. - Я працювала з Вікторією майже три роки. Віка ніколи не кидала почате, - говорить Карякіна. - Якщо вона починала вести якусь справу, якусь історію, чи висвітлювати якусь подію, нам редакторам ніколи не доводилось їй нагадувати про те, що щось далі відбувається... Вона ніколи не жалілася, не брала відпусток, вихідних, вона завжди працювала, тому що для неї це була не робота. Журналістика - це було для неї покликання&hеllір;Єдине, на що вона могла поскаржитись, це обмеження до доступу, її до інформації&hеllір;Вона створювала величезну кількість проблем редакторам, продюсерам, прес-секретарям, іншим людям, про яких вона розповідала історії, особливо про зловживання чи порушення, але немає жодної людини в тому колективі, де ми працювали, яка б не згадувала про неї з посмішкою. 24 квітня стало відомо, що наприкінці лютого цього року тіло Вікторії Рощиної було повернуто в Україну. Її особу підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Про загибель журналістки у російському полоні повідомили 10 жовтня 2024 року. У листі від Міністерства оборони РФ, який того дня отримав батько Вікторії, зазначалося, що вона померла 19 вересня 2024 року. На церемонії прощання також був присутній народний депутат України Ярослав Юрчишин, який виступив з промовою. - Я пам'ятаю її політичним журналістом, який приходив на різні прес-конференції, задавав незручні питання. Вона ставила ті питання, які хотіла, там, де хотіла, так, як хотіла і ніхто не міг їй заборонити, - каже Ярослав Юрчишин. - Справжні вони не палають, вони горять. Вони запалюють всіх навколо, але дуже часто цей запал їм коштує найдорожчого - здоров'я, життя. Вікторія була людиною, яка не знала слова "ні". Усі відмовляли її від поїздок на окуповані території, ніхто не хотів брати відповідальність, але вона розуміла, що це її місія. І вона це зробить. За інформацією Координаційного штабу, Рощину планували включити до обміну полоненими 13 або 14 вересня, однак цього не сталося. Серед присутніх сьогодні тут є Юлія Макаренко. Вона познайомилася з Вікторією Рощиною ще у 2017 році на тренінгу від Інституту розвитку регіональної преси в Харкові. - Я тоді працювала в розслідуваннях. Вона, здається, тільки хотіла стати журналістом-розслідувачем, - каже Юлія тримаючи в руках мікрофон. - Вона була дуже завзята. Коли ми починали тему на тренінгу, то в неї була дуже міцна хватка. Вона завжди починала з початку, навіть якщо чогось не розуміла, постійно запитувала. Юлія розповіла, що згодом зустріла Вікторію під час роботи в судах. - Коли ми були на суді по Паші "Мерседесу", де журналісти стояли з одного боку й дотримувалися певної позиції, вона намагалася з'ясувати, що ж насправді сталося, і дивилася на ситуацію з усіх боків, - розповідає Юлія. - Я всі відео, які бачила в Теlеgrаm тоді, - це все були зняті Вікою кадри з якихось різних місць, кімнаток. Не знаю, як вона туди потрапляла, але їй завжди вдавалося взяти коментар. Останній раз вони бачилися в суді по справі Червінського, трохи поговорили і все. В смерть Рощиної Юлія спочатку не повірила. - Я думала, що побачу її на наступному суді, але коли з'явилась інформація про зникнення, я, як і всі колеги, чекала її повернення і не вірила навіть тоді, коли прийшло повідомлення батьку, що вона загинула. Думала, що це помилка. Коли довго тіло не повертали, це ще здавалося ознакою, що Віка точно не загинула. Розслідувачі з "Слідство.Інфо" у співпраці з іншими медіа зібрали свідчення очевидців та дізналися умови утримання журналістки. У полоні українську журналістку жорстоко катували: на її тілі були численні ножові поранення і травми, її вага була близько 30 кілограмів. - Думаю, що Віка ніколи не йшла на компроміси з росіянами. І навіть якщо ціна цього була її життя. Вона багато знала, багато дізналася, і вони не дали їй шансу це розповісти. Вона розуміла, на що йде, і що з нею щось може трапитися. Знала про свій стан здоров'я, коли відмовлялася від їжі та навіть голодувала. Усвідомлювала, чим це може закінчитися, але не пішла на співпрацю з ворогом, - наостанок додає Юлія Макаренко. ЗГЛАДЖУВАЛИ КУТИ Одним серед тих, хто працював з журналісткою Вікторією Рощиною є Тарас Ільків. Чоловік одягнений у чорну сорочку. Зараз він військовий, але раніше працював редактором на Радіо Свобода. - Ми з Вікою працювали на початку широкомасштабного вторгнення. Кілька місяців я працював як редактор Радіо Свобода над серією репортажів з окупованих міст - Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона. Це була дуже важлива робота, - каже Тарас. - Колеги часто казали, що з Вікторією важко працювати. Але справа не в тому, що вона не слухала редактора - просто все було навпаки. Зазвичай редактор ставить завдання, а журналіст виконує. Віка ж приходила зі своїм баченням і чітким планом, і ти вже міг або погодитися, або ні. Через це були довгі перемовини, ми злагоджували всі кути, щоб це подивилося як можна більше людей. Тарас Ільків наголошує, що саме завдяки цим репортажам суспільство дізнавалося правду про життя в окупації. - Згадайте весну 2022-го: всі писали про відхід окупантів з Київщини. А про окуповані мало, що було відомо. Вона зробила там колосальну роботу по збору інформації, тому що ми спрацювали вже після її першого полону і вона явно хотіла доробити те, що не змогла зробити першого разу, коли пробувала туди прорватися, - згадує Тарас. - Вона показала те, що там живуть українці, там живуть наші люди. Важливо про них пам'ятати. Люди важливіші за території. І про те, що варто не забувати цих людей. Ільків каже, що матеріали Рощиної викривали російську пропаганду і розвінчували міфи про "звільнення" територій. - Я впевнений, що через роки її репортажі будуть вивчати на журфаках. Я надіюсь, не тільки в Україні, тому що вони показують і руйнують міф, який росіяни нав'язують. Це все можна побачити в репортажах про обмеження свободи слова, про брак ліків в аптеках, придушення малого бізнесу. Тобто ті речі, які зовсім небагато збирають переглядів, але вона вміла зібрати цю інформацію, поговорити з людьми, щоб це дійсно прочитало дуже багато. І час був підібраний саме такий, коли важливо було показати, що це наші люди, наші міста і там гуманітарна катастрофа, - додає Тарас. КАТУВАННЯ І ПОБИТТЯ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку, або чоло до труни. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. - На момент початку повномасштабної війни я відслідковувала всі важливі події, як і зараз. Історія Вікторії Рощиної, особливо її перший і другий полон, була для мене дуже показовою. Особливо мене цікавили деякі території Запорізької області, бо звідти родом мій батько і бабуся, тому це було для мене близько, - каже Катерина, - Звістка про смерть в полоні абсолютно жахлива, брутальна і зрозуміло було, хто відповідальний за це. Стосовно тортур над українськими полоненими Катерина каже, що це спосіб залякування. - Я можу сказати про цивільних, які потрапляють в полон. Це метод залякування і тиску. Вони вибирають на окупованих територіях окремі категорії людей, які виступають проти системи і закривають цих людей, беруть в полон, катують їх, інколи випускають, щоб ці люди були прикладом того, що інші мають мовчати, - каже Катерина. - Інколи ці люди зникають і їх очевидно вбивають. Це теж ознака для всіх інших і для родичів про те, що треба мовчати. Це абсолютна тактика. Катерина сподівається, що винні у смерті Рощиної та інших закатованих українців понесуть покарання. - Я знаю, що методом Оsіnt ( Розвідка на основі відкритих джерел, процес збору та аналізу інформації з загальнодоступних джерел для отримання розвідувальних даних - Gаzеtа.uа ) і інших технологій, вбивць знаходять, - каже жінка. -Ми живемо в цифрову еру, де багато що фіксується. Чи вдастся їх покарати, залежатиме від того, хто буде влада в РФ. Я думаю, при зміні влади, можливо, це буде ймовірно. Прокуратура заочно оголосила підозру начальнику СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області РФ, причетному до катувань журналістки Вікторії Рощиної, а саме 44-річному підполковнику внутрішньої служби РФ Олександру Штоду. У неволі вона зазнала систематичних катувань, побиттів, принижень, погроз, а також суворих обмежень у доступі до медичної допомоги, питної води та їжі. Крім того, щодо неї застосовували фізичні покарання та психологічний тиск. Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі.
"Вона не палала. Вона - горіла" - як у Києві прощалися з Вікторією Рощиною, яку закатували в полоні
8 серпня у Києві попрощалися з журналісткою Вікторією Рощиною, яка померла у російському полоні. Її тіло передали в рамках обміну ще у лютому цьогоріч. В полоні вона знаходилася із серпня 2023-го. Росіяни затримали її, коли Вікторія збирала матеріали для публікацій на окупованій території. 27-річна Вікторія Рощина зробила чимало репортажів із зон активних бойових дій, окупованих територій. Писала про права людей та воєнні злочини. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з журналісткою та поспілкувалася з її колегами. ПАНАХИДА Панахиду за загиблою проводять в Михайлівському соборі на Подолі. Перед входом в ряд вистроїлися журналісти, багато з них працювали з Вікторією і знали її особисто. В багатьох у руках квіти - троянди, лілії, соняхи. До собору під'їжджає катафалк і всі мовчки спостерігають. Люди в чорно білому вбрані заносять закриту труну до собору. Попереду несуть портрет Вікторії Рощиної. Згодом всі заходять до зали, де розпочинається церемонія прощання. Вікторія Рощина народилась 6 жовтня 1996 року. Журналістка працювала в різних медіа - "Радіо Свобода", "Громадське" та "Слідство.Інфо" та була позаштатною авторкою "Української правди". Вікторію вперше затримали російські силовики у березні 2022 року в Бердянську. Вона провела 10 днів у полоні, після чого була змушена записати відеозвернення під тиском. Тоді її відпустили. Всередині собору стоїть запах ладану. Біля портрету загиблої стоїть кошик з квітами від однієї з редакцій, де та колись працювала та вінок сплетений з колосків. Перед церемонією дехто підходить лишити квіти. У залі стоїть суцільна тиша. Після панахиди всі повільно виходять і спостерігають як труну ставлять у катафалк. Потім повільною ходою всі слідують за автівкою у напрямку Майдану Незалежності, де проведуть прощання. ПОКЛИКАННЯ У ЖУРНАЛІСТИЦІ Посеред Майдану Незалежності вже встановлена апаратура. Люди формують півколо і до мікрофона виходить Ангеліна Карякіна. Зліва стоїть родина загиблої журналістки, а справа розташований чорно-білий портрет. - Я працювала з Вікторією майже три роки. Віка ніколи не кидала почате, - говорить Карякіна. - Якщо вона починала вести якусь справу, якусь історію, чи висвітлювати якусь подію, нам редакторам ніколи не доводилось їй нагадувати про те, що щось далі відбувається... Вона ніколи не жалілася, не брала відпусток, вихідних, вона завжди працювала, тому що для неї це була не робота. Журналістика - це було для неї покликання&hеllір;Єдине, на що вона могла поскаржитись, це обмеження до доступу, її до інформації&hеllір;Вона створювала величезну кількість проблем редакторам, продюсерам, прес-секретарям, іншим людям, про яких вона розповідала історії, особливо про зловживання чи порушення, але немає жодної людини в тому колективі, де ми працювали, яка б не згадувала про неї з посмішкою. 24 квітня стало відомо, що наприкінці лютого цього року тіло Вікторії Рощиної було повернуто в Україну. Її особу підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Про загибель журналістки у російському полоні повідомили 10 жовтня 2024 року. У листі від Міністерства оборони РФ, який того дня отримав батько Вікторії, зазначалося, що вона померла 19 вересня 2024 року. На церемонії прощання також був присутній народний депутат України Ярослав Юрчишин, який виступив з промовою. - Я пам'ятаю її політичним журналістом, який приходив на різні прес-конференції, задавав незручні питання. Вона ставила ті питання, які хотіла, там, де хотіла, так, як хотіла і ніхто не міг їй заборонити, - каже Ярослав Юрчишин. - Справжні вони не палають, вони горять. Вони запалюють всіх навколо, але дуже часто цей запал їм коштує найдорожчого - здоров'я, життя. Вікторія була людиною, яка не знала слова "ні". Усі відмовляли її від поїздок на окуповані території, ніхто не хотів брати відповідальність, але вона розуміла, що це її місія. І вона це зробить. За інформацією Координаційного штабу, Рощину планували включити до обміну полоненими 13 або 14 вересня, однак цього не сталося. Серед присутніх сьогодні тут є Юлія Макаренко. Вона познайомилася з Вікторією Рощиною ще у 2017 році на тренінгу від Інституту розвитку регіональної преси в Харкові. - Я тоді працювала в розслідуваннях. Вона, здається, тільки хотіла стати журналістом-розслідувачем, - каже Юлія тримаючи в руках мікрофон. - Вона була дуже завзята. Коли ми починали тему на тренінгу, то в неї була дуже міцна хватка. Вона завжди починала з початку, навіть якщо чогось не розуміла, постійно запитувала. Юлія розповіла, що згодом зустріла Вікторію під час роботи в судах. - Коли ми були на суді по Паші "Мерседесу", де журналісти стояли з одного боку й дотримувалися певної позиції, вона намагалася з'ясувати, що ж насправді сталося, і дивилася на ситуацію з усіх боків, - розповідає Юлія. - Я всі відео, які бачила в Теlеgrаm тоді, - це все були зняті Вікою кадри з якихось різних місць, кімнаток. Не знаю, як вона туди потрапляла, але їй завжди вдавалося взяти коментар. Останній раз вони бачилися в суді по справі Червінського, трохи поговорили і все. В смерть Рощиної Юлія спочатку не повірила. - Я думала, що побачу її на наступному суді, але коли з'явилась інформація про зникнення, я, як і всі колеги, чекала її повернення і не вірила навіть тоді, коли прийшло повідомлення батьку, що вона загинула. Думала, що це помилка. Коли довго тіло не повертали, це ще здавалося ознакою, що Віка точно не загинула. Розслідувачі з "Слідство.Інфо" у співпраці з іншими медіа зібрали свідчення очевидців та дізналися умови утримання журналістки. У полоні українську журналістку жорстоко катували: на її тілі були численні ножові поранення і травми, її вага була близько 30 кілограмів. - Думаю, що Віка ніколи не йшла на компроміси з росіянами. І навіть якщо ціна цього була її життя. Вона багато знала, багато дізналася, і вони не дали їй шансу це розповісти. Вона розуміла, на що йде, і що з нею щось може трапитися. Знала про свій стан здоров'я, коли відмовлялася від їжі та навіть голодувала. Усвідомлювала, чим це може закінчитися, але не пішла на співпрацю з ворогом, - наостанок додає Юлія Макаренко. ЗГЛАДЖУВАЛИ КУТИ Одним серед тих, хто працював з журналісткою Вікторією Рощиною є Тарас Ільків. Чоловік одягнений у чорну сорочку. Зараз він військовий, але раніше працював редактором на Радіо Свобода. - Ми з Вікою працювали на початку широкомасштабного вторгнення. Кілька місяців я працював як редактор Радіо Свобода над серією репортажів з окупованих міст - Маріуполя, Бердянська, Мелітополя, Херсона. Це була дуже важлива робота, - каже Тарас. - Колеги часто казали, що з Вікторією важко працювати. Але справа не в тому, що вона не слухала редактора - просто все було навпаки. Зазвичай редактор ставить завдання, а журналіст виконує. Віка ж приходила зі своїм баченням і чітким планом, і ти вже міг або погодитися, або ні. Через це були довгі перемовини, ми злагоджували всі кути, щоб це подивилося як можна більше людей. Тарас Ільків наголошує, що саме завдяки цим репортажам суспільство дізнавалося правду про життя в окупації. - Згадайте весну 2022-го: всі писали про відхід окупантів з Київщини. А про окуповані мало, що було відомо. Вона зробила там колосальну роботу по збору інформації, тому що ми спрацювали вже після її першого полону і вона явно хотіла доробити те, що не змогла зробити першого разу, коли пробувала туди прорватися, - згадує Тарас. - Вона показала те, що там живуть українці, там живуть наші люди. Важливо про них пам'ятати. Люди важливіші за території. І про те, що варто не забувати цих людей. Ільків каже, що матеріали Рощиної викривали російську пропаганду і розвінчували міфи про "звільнення" територій. - Я впевнений, що через роки її репортажі будуть вивчати на журфаках. Я надіюсь, не тільки в Україні, тому що вони показують і руйнують міф, який росіяни нав'язують. Це все можна побачити в репортажах про обмеження свободи слова, про брак ліків в аптеках, придушення малого бізнесу. Тобто ті речі, які зовсім небагато збирають переглядів, але вона вміла зібрати цю інформацію, поговорити з людьми, щоб це дійсно прочитало дуже багато. І час був підібраний саме такий, коли важливо було показати, що це наші люди, наші міста і там гуманітарна катастрофа, - додає Тарас. КАТУВАННЯ І ПОБИТТЯ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку, або чоло до труни. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. - На момент початку повномасштабної війни я відслідковувала всі важливі події, як і зараз. Історія Вікторії Рощиної, особливо її перший і другий полон, була для мене дуже показовою. Особливо мене цікавили деякі території Запорізької області, бо звідти родом мій батько і бабуся, тому це було для мене близько, - каже Катерина, - Звістка про смерть в полоні абсолютно жахлива, брутальна і зрозуміло було, хто відповідальний за це. Стосовно тортур над українськими полоненими Катерина каже, що це спосіб залякування. - Я можу сказати про цивільних, які потрапляють в полон. Це метод залякування і тиску. Вони вибирають на окупованих територіях окремі категорії людей, які виступають проти системи і закривають цих людей, беруть в полон, катують їх, інколи випускають, щоб ці люди були прикладом того, що інші мають мовчати, - каже Катерина. - Інколи ці люди зникають і їх очевидно вбивають. Це теж ознака для всіх інших і для родичів про те, що треба мовчати. Це абсолютна тактика. Катерина сподівається, що винні у смерті Рощиної та інших закатованих українців понесуть покарання. - Я знаю, що методом Оsіnt ( Розвідка на основі відкритих джерел, процес збору та аналізу інформації з загальнодоступних джерел для отримання розвідувальних даних - Gаzеtа.uа ) і інших технологій, вбивць знаходять, - каже жінка. -Ми живемо в цифрову еру, де багато що фіксується. Чи вдастся їх покарати, залежатиме від того, хто буде влада в РФ. Я думаю, при зміні влади, можливо, це буде ймовірно. Прокуратура заочно оголосила підозру начальнику СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області РФ, причетному до катувань журналістки Вікторії Рощиної, а саме 44-річному підполковнику внутрішньої служби РФ Олександру Штоду. У неволі вона зазнала систематичних катувань, побиттів, принижень, погроз, а також суворих обмежень у доступі до медичної допомоги, питної води та їжі. Крім того, щодо неї застосовували фізичні покарання та психологічний тиск. Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі.
"20 років назад тут три хати стoялo" — як живуть у селі "пастухів", яке стало популярним курортом
Через село Яблуниця на Івано-Франківщині проходить найвищий в Україні гірський перевал висотою у 931 м над рівнем моря. Його називають Яблуницьким або "татарським". Вважається, що саме через нього у ХІІІ ст до Європи йшла монголо-татарська орда. Люди їдуть сюди здебільшого за краєвидами - з перевалу відкривається панорама на Чорногірський та Свидовецький хребти. Також Яблуниця розташована між двома найпопулярнішими туристичними центрами Карпат - Яремчею і Буковелем. Це теж сприяє тому, що все більше і більше українців їдуть відпочивати і сюди. Тож не дивно, що за останні роки Яблуниця стрімко почала змінюватися: від тихого села серед гір - до котеджного містечка із широким переліком розваг. Водночас в Яблуниці досі панує звична сільська буденність. Місцеві ведуть господарства, заготовляють дрова на зиму та бояться рейдів ТЦК. Як живуть у селі-курорті, читайте в репортажі Gаzеtа.uа. ЯБЛУНИЦЬКИЙ ПЕРЕВАЛ Яблуниця - гірське село в Івано-Франківській області, розташоване на висоті близько 960 м над рівнем моря, за 15 хв їзди від курорту Буковель. Це один із найближчих до туристичного центру населених пунктів, що активно розвивається. Щороку Яблуниця приймає тисячі туристів, які обирають село як альтернативу більш дорогим готелям на західній Україні. Село розташоване поруч із Яблуницьким перевалом - важливою географічною точкою Карпат, через яку проходить автомобільна траса і з якої відкривається панорама на Говерлу, Петрос та сусідні хребти. Перевал пролягає на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. На ньому функціонують десятки готелів, дитячих таборів. Біля одного з котеджів на перевалі понад 50 років живе дід Ярослав з дружиною Ганною. Подружжя має чималу ділянку землі. Нижче схилом - живе їхній син з дітьми, а вище - донька з родиною. Пенсіонери мають невелике господарство. Сідаємо на лавку біля ганку, з якого відкривається вид на полонину. Ліворуч старенька батьківська хата Ганни, у якій певний час мешкало подружжя. Згодом родина звела новий будинок за гроші з проданої землі. Ярослав каже, що вони вже звикли до постійного потоку туристів. - Каждий рік приїжджають. Головне, що не топчут землю та й добре, - говорить чоловік. Він одягнений в зелений тонкий жилет і сірі спортивні штани. - Краще стало жити, але у ті часи люди були дружніші. А тепер - ні, тепер каждий про себе. Цивілізація стрімко бере своє - і старі традиції забуваються, а темп життя у горах змінюється, зізнається. - От зараз всі на машинах. Люди добрі! Тепер тебе ніхто не питає, де ти ті гроші взяв. Я прийшов з армії і півтора місяця походив. Мене участковий питає: "Ти чому не на роботі?". А зараз ніхто нікого не питає. Але, як кажуть, усе одно всі однаково дадуть звіт перед Богом, хто як жив, хто що робив і хто звідки мав. ЗАНУРЕННЯ В ІСТОРІЮ Яблуниця вперше згадується в історичних документах ще у ХVІІІ столітті. Село виникло як поселення пастухів і лісорубів, адже через нього пролягав важливий гірський перевал між Галичиною та Закарпаттям. У різні часи Яблуниця входила до складу Австро-Угорщини, Польщі, Радянського Союзу, до 1939 року - до Надвірнянського повіту Станиславівського воєводства у складі Польщі. У міжвоєнний період тут діяла читальня "Просвіти" та активно розвивалося громадське життя. У радянський період місцеві займалися землеробством, скотарством та деревообробкою. Туризм почав оживати вже в 1990-х, а справжній стрибок розвитку стався після будівництва Буковелю. Завдяки близькості до курорту й зручному розташуванню на перевалі - село стало теж привабливим для інвесторів. Яблуницький перевал - це одна з найвідоміших гірських сідловин українських Карпат. Здавна служив важливою транспортною артерією. Ще в ХІІІ столітті перевалом проходили монголо-татарські орди. Пізніше він відігравав роль торгового шляху між Галичиною, Закарпаттям та Угорщиною. У різні періоди цим маршрутом користувалися купці, війська, чумаки, а також втікачі, які перетинали кордони імперій. У ХХ столітті перевал мав стратегічне значення: у 1918-1919 роках ним переходили частини Української галицької армії, а пізніше - радянські та німецькі війська під час Другої світової війни. Сьогодні у Яблуниці проживає близько 1 986 осіб. У селі залишаються десятки родин, які не пов'язані з бізнесом. Вони тримають худобу, рубають дрова, вирощують городину. Частина здає житло туристам у сезон, щоб підзаробити, або торгують на ярмарках. Попри розвиток туризму, місцева молодь не хоче лишатися в селах, зізнається пан Ярослав. Коли успадкують землю, то зачасту продають під забудови. - Діти вже зараз не хочуть коло землі робити. Нею треба займатися, доглядати. От сусідня земля була брата Ганни. Після його смерті землю продали, бо жінка з Ворохти, і діти там теж своє мають, то їм ця земля вже й не треба була, - бідкається чоловік. Син Ярослава має чотирьох дітей. Зараз він працює на будівництві, як і більшість місцевих. Раніше чоловік їздив працювати за кордон. Проте зараз це стало важчим, адже потрібно регулярно відмічатися у ТЦК. - Ніби він і може поїхати кудись на заробітки, але ж кожні три місяці треба відмічатися у воєнкоматі. І після цього там ще довго дозвільні документи роблять, - пояснює Ярослав, погладжуючи свого пса. У подружжя три собаки та двоє котів. Ярослав каже, що роботи у селі немає. Більшість влаштовуються в котеджі, або працюють в Буковелі. - На курорті дуже багато роблять, але ж не тільки звідси, а й з усієї України. Та більшість же не офіційно - хто за них буде платити податки? А раніше був лісокомбінат у Ворохті. Там 5000 чоловік робило, автобуси і машини возили. Зараз вже цього немає. ПРОДАЖ ЗЕМЛІ ТА РОЗБУДОВА Одна з проблем життя поблизу курорту - значне зростання цін в місцевих магазинах. Їх піднімають для туристів, а страждають місцеві, обурюється Ярослав. - Ну от продукти, наприклад - це ціла Україна подорожчала. Тут нема що говорити. А тут для туристів - ще окремо ціни піднімають, - насуплює брови селянин. - Саме в Яблуниці. Ну йдіть в любий готель, там же ціни ненормальні - 7-9 тисяч за ніч для родин. Яблуниця стала однією із перших, хто почав централізовано приймати туристів у Карпатах. - Село вже людей приймало давно, але там на початку і в центрі. У нас були три підйомники прості. Але люди їхали і три рубля платили, п'ять рублів платили за ніч, розумієте? А в Поляниці тоді було хат 40 приблизно - глушина. Буковель стали будувати - і місцеві начали землю продавати. То ще по дві гривні долар був, як все начали скуповувати. Мало хто жив на перевалі, зате мали землю - і саме вона згодом перетворилась на курорти. - От представте - 20 років назад, у цьому районі було дуже мало людей. Три хати було. Коли начали на Буковель тягнути трасу, все й почалося. Уже навіть немає, що купувати. Тут всі приїжджі. Самі "бідні" люди. Он "Яблуниця" готель, це два швагри. Один директор лампового заводу, другий мебельного заводу. Жити посеред полонини дорого, особливо взимку. - Опалюємо ми деревом, а другий поверх котлом, але від світла. А дрова дорогі, машину треба замовляти. Нам вистачає однієї на зиму, а от дочці треба три. Одна машина коштує 20 тис. грн., от і рахуйте, - каже Ярослав. - Газу в нас немає. Їдеш купуєш балон - та й маєш. КАРПАТСЬКІ РОЗВАГИ Однією серед розповсюджених розваг у Карпатах є катання на квадроциклах, баггі та мотоциклах. Ціни залежать від транспорту та кількості осіб. Вранці біля одного з таких прокатів на перевалі зустрічаємо чоловіка в захисному костюмі, на вигляд йому близько 20 років. В'ячеслав возить туристів на екскурсії. - Ці ось 2500 тисячі за годину, - каже він, показуючи на багі. Позаду чоловіка видніються вкриті сизим туманом верхівки гір. - Квадроцикли - 3500 за годину. Стартуємо від бази, їдемо через ліс на полонину і на хребет. Це залежить від маршруту, що обираєте. Також тут пропонують прокат лиж і видають спеціальні захисні костюми. В'ячеслав розповідає, що кататися приїжджають з Харкова, Одеси, Херсону та Львова. - У нас є тури на Драгобрат, - розповідає. - Вони тривають приблизно 6-8 годин, а ціни коливаються залежно від кількості техніки і людей. Поблизу Яблуниці працює етно-парк "Полонина Перці". Працює навесні, влітку та восени. У високий сезон - щоденно, у міжсезоння - за попереднім записом. Вхідний квиток коштує 300 грн - дорослий, 250 грн - для дітей віком від 6 до 16 років. Безкоштовно відвідати полонину можуть діти-сироти, люди з інвалідністю, ветерани та учасники бойових дій. Сюди щосезону приїжджають тисячі туристів. На території є міні-ферма, етно-кафе, де готують традиційні гуцульські страви - банош, бограч тощо. Для туристів облаштовані фотозони, ярмарок, проводять майстер-класи. Більшість котеджів мають чани та басейни, а деякі SРА. Також можна замовити кінну прогулянку. - Колись тут був рафтинг (екстремальний спорт або розвага, коли люди сплавляються гірською річкою. - Gаzеtа.uа), але річка впала, вода пішла і грунт став мілкий - та й закрили, - розповідає водій Андрій дорогою до готелю. - Хто просто йде прогулятися в ліси, то можна знайти кущі диких ягід. Перша - суниця, а за нею вже чорниця в серпні. Андрію близько 40 років, працює водієм на замовлення. Йому часто телефонують люди, які вже приїздили раніше й стали постійними пасажирами. Якщо не може поїхати сам, то телефонує колегам. Водій розповідає, що на перевалі менше котеджів, ніж в самій Яблуниці, зате звідти відкривається значно кращий краєвид. - Ось на цій горі три бугельні підйомники, але потім їх закрили, - каже чоловік проїжджаючи центр Яблуниці. - Я вам скажу, що за союзу в цьому районі було вісім бугельних підйомників (гірськолижний витяг, де лижник або сноубордист чіпляється до металевої тяги з "бугелем", і його тягнуть угору по схилу. - Gаzеtа.uа). Оскільки Яблуницький перевал розташований на вʼїзді до прикордонної області, там встановили блокпост. Для перевірки зупиняють усі автівки. Однак менше туристів стало не через з блокпости, а через повномасштабну війну, каже чоловік. ОВЕЧІ ШУБИ ТА МІЦНІ НАЛИВКИ На Яблуницькому перевалі щодня працюють два ярмарки - зазвичай зранку і до 18:00. Точний графік залежить від погоди, сезону та самого продавця, адже багато точок - це багаторічний сімейний бізнес. Ярмарки приваблюють різноманіттям автентичного карпатського товару. Тут можна знайти: мило ручної роботи, карпатські наливки та настоянки, вироби зі шкіри та дерева, глиняний посуд, гуцульські килими, іграшки, вишиванки та теплі шкарпетки з овечої шерсті. Найбільш популярні - різні сорти меду, вина та варення. Місцеві продавці розповідають, що ледь не кожен турист купує чаї та мазі на основі цілющих рослин. - У холодильнику є домашні бринза та набір сирів по 450 грн, ковбаси смачні, є навіть кабан з вишнею, - розповідає продавчиня Наталя у теплій стьобаній жилетці. Простягає ніж зі шматком твердого сиру. - Ми даємо куштувати все. Наливок великий асортимент, є міцні та легкі. Наталя торгує на ярмарці понад 20 років. Родина має ще кілька котеджних будиночків, які здають в оренду. - Тому що на одній торгівлі не заробиш, - додає жартома. Вина коштують від 150 грн, наливки 200-250 грн. Сири переважно 60 грн. за 100 г, а чаї стартують від 50 грн. Придбати на ярмарку можна й шуби - з овечого хутра, від 3 тис. грн. - Зараз туристів менше, ніж у минулі роки, багато хто виїхав за кордон. Та й взагалі Яблуницький перевал - це більш сімейний відпочинок, спокійний. Можна у гори сходити, походити лісовими стежками та й на перевал піднятися, - каже Наталя. Жінка живе на Яблуницькому перевалі і каже, що останнім часом розпочалося активне будівництво нових комплексів під оренду. - Землі викуповують і розбудовують. У нас гектар землі і ми не збираємося продавати. - Наталя показує прямо на стежку, яка веде до гори - Це вже залежить від людей - сусіди там попродали та поїхали. Хочеться, щоб збереглася ця зелена полонина. Роботи у селі, підтверджує Наталя, майже немає. Місцеві змушені їздити в сусідні села або працювати на котеджах чи будівництвах. Каже, що представники ТЦК у селі бувають, але випадків примусової мобілізації не бачила. - Не попадаються мені. Їду у Франківськ, то видно, що там є блокпости. Тут поряд заїзд в Закарпатську область, то там перевіряють всі машини. Місцевих у нас багато служить. Із початком повномасштабної війни у 2022 році село також стало прихистком для переселенців. Дехто залишився на постійне проживання.
Провокації влади, "ганьба" Тимошенко і Безугла в натoвпі: як українці під під Радoю вимагали повернути незалежність НАБУ і САП
Верховна Рада ухвалила законопроєкт №13533, який повертає незалежність Національному антикорупційному бюро та Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. У вівторок, 31 липня, за документ проголосували 331 депутат. Закон частково скасовує положення попереднього - №12414, ухваленого тижнем раніше. Він суттєво розширив повноваження Генерального прокурора і поставив антикорупційні органи під його контроль. Закон №12414, підписаний президентом Володимиром Зеленським 22 липня, викликав хвилю обурення серед громадськості та різку критику з боку міжнародних партнерів. Його називали кроком назад у боротьбі з корупцією та загрозою для євроінтеграції. У відповідь на суспільний тиск глава держави подав новий законопроєкт, який мав відновити автономію НАБУ та САП. У день голосування під стінами парламенту зібралися сотні протестувальників - активістів, правозахисників, представників громадських організацій. Вони вимагали підтримати президентську ініціативу та не допустити демонтажу незалежних антикорупційних органів. Уперше з початку повномасштабної війни засідання Верховної Ради транслювалося наживо на YоuТubе - як відповідь на вимогу громадськості щодо прозорості процесу. Уже за кілька годин після голосування президент підписав закон. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на акції протесту під Верховною Радою. ПРОБЛЕМИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЄЮ Біля Верховної Ради близько 11:00 збираються учасники акції протесту. Люди стоять групами вздовж огорожі Маріїнського парку поблизу парламенту. Частина тримає картонки з гаслами на підтримку незалежності НАБУ і САП. Час від часу хтось викрикує гасла: "Голосуйте! Голосуйте! Голосуйте", "Стояли, стоїмо - і будемо стояти", "Руки геть від НАБУ і САП". Серед присутніх - громадські активісти, представники антикорупційних організацій, журналісти. Територію довкола парламенту перекрито колючим дротом і огорожею, чергують поліцейські. Акція відбувається спокійно. У цей час у сесійній залі депутати готуються до розгляду президентського законопроєкту №13533. Поряд із групою студентів стоїть літня жінка, загорнута в український прапор. У руках - саморобний плакат і дудка. Звати Галина, їй 71 рік. Каже, що прийшла на акцію, бо не змогла залишитись осторонь. - Я надіюся. Я дуже надіюся і дуже хочу, щоб це щось змінило. Але Зеленському я не довіряла і не довіряю. Мені хватило ще тоді, як він ішов у президенти. Його спитали: хто для вас на першому місці? А він сказав - сім'я. Ти ж батько України. Мав сказати: сім'я і Україна. А не просто - сім'я. Зеленському я не довіряла і не довіряю Галина реагує емоційно й на звинувачення, які звучать у соцмережах - що на подібні акції начебто приходять за гроші. - Та я, мабуть, уже свої два мільйони получила за те, що сюди вийшла, - каже з іронією. - Я вийшла бастувати проти них, а не за них. Голосуйте! Мітингувальники прийшли до парламенту з дітьми. Більшість уже не вперше бере участь в акції проти скандального закону. Час від часу у гучномовець активісти викрикують нові гасла. - Слава Україні! - вигукує чоловік в жилеті. - Героям Слава! - відповідає натовп. Далі люди кладуть руки на серце й співають хором державний гімн. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням На підході до парламенту журналісти зупиняють народного депутата Миколу Княжицького. Йде швидко, але погоджується відповісти. - Нас помічають західні країни. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням, з європейською інтеграцією, а отже - і з нашою безпекою, наголошує нардеп. - Для того, щоб вижити, ми повинні його ухвалити. Очевидно, будемо голосувати "за". На запитання, чи вистачить голосів, відповідає: - Я сподіваюся. Бо якщо ні - це буде другий постріл політичної еліти собі в ногу. І по Україні теж. ТЦК І "ВЕРХОВНА ЗРАДА" Одна з дівчат тримає картонний плакат з написом "Маєш мандат - май совість". Поруч інша - з номером антикорупційної гарячої лінії. Обидві стоять попереду натовпу й вигукують гасла в такт до ритмічних оплесків. Хлопець у темно-синій кофтині прикладає руку до грудей, говорить щось урочисто. Поруч - дівчина з намальованим на щоці жовто-блакитним прапором. У когось із протестувальників - картонка з фразою "Інституції - не рояль". Хтось приніс дитяче піаніно. За півгодини до початку засідання учасники акції формують колону й рушають углиб парку, ближче до будівлі парламенту. Ідуть спокійно, розтягнувшись між деревами - у руках плакати, на плечах рюкзаки й прапори. Колона зупиняється навпроти металевої огорожі, перед якою чергують правоохоронці. Люди стають обличчям до поліцейських і колючого дроту. Ближче до полудня на акції оголошують хвилину мовчання. Люди стають навколішки, нахиляють голови. У натовпі стихає навіть шурхіт - ніхто не говорить, не рухається. Попереду - синьо-жовтий і червоно-чорний прапори, поруч - портрети загиблих. Усі мовчки вшановують тих, хто віддав життя за Україну. Хтось тримає руку на серці, хтось заплющує очі. Не доля України вирішується, а доля влади На галявині трохи осторонь від натовпу стоїть жінка з картонною табличкою, на якій написано: "Ручка для підписання #1161". Її звати Ангеліна Шостак. Вона депутатка Краматорської міської ради, з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Києва з Бахмута. - Це не перша акція, на яку я приходжу. Сьогодні - особлива, бо не доля України вирішується, а доля влади, - говорить Ангеліна. - Бо або вона з народом, або з тими, хто має золоті унітази, але з собою їх усе одно не понесе. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада повернула незалежність НАБУ та САП. За - 331 голос Закон №12414 остаточно знищив довіру до влади. І навіть якщо сьогодні ухвалять новий законопроєкт, це не забирає відповідальність за підпис попереднього, каже. - Я не розумію, як так можна поводитись із власним народом? Порушувати закон, прикривати своїх друзів-корупціонерів, коли на фронті щодня гинуть люди. Я з Бахмута. Я втратила дім. У мене син на фронті з 24 лютого 2022-го, - додає. - У нього народився син, а він досі не може отримати відпустку - нема кому замінити. І от замість того, щоб чесно сказати, що потрібна мобілізація, - влада проводить свідомі провокації, які тільки відштовхують людей. Люди топляться в Тисі, але не йдуть служити. І президент не викликає тієї довіри, щоб за нього йшли воювати. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос Згадує, що разом із чоловіком була на Євромайдані. Відстоювали цінності, за які народ вийшов на вулиці й зараз. Каже - це її позиція, і вона її не змінить. - Не розумію, як можна було підписати той ганебний закон, а потім подавати альтернативний? Це не так працює, - говорить Шостак. - Треба було розглядати відразу всі варіанти - і від "Голосу", і від "Європейської Солідарності". А зараз Верховна Рада - це не Рада, а Зрада. Народ обрав депутатів, делегував їм повноваження. І кожен із них відповідає перед людьми. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос. У глибині парку хтось несе картонну фігуру з величезними очима, обвішану дрібними плакатами. Люди сміються, фотографують, хтось читає вголос написи. ФОРМА ЗАХИСТУ Трансляцію засідання Верховної Ради вмикають на невеликому планшеті. Пристрій ставлять ближче до центру, виводять звук на максимум. Люди присідають просто на бруківку, утворюючи півколо - так, щоб усім було видно і чутно. Реагують на виступи депутатів: час від часу чути сміх або обурення. - Ганьба! - кричать мітингувальники, коли за трибуною виступає Юлія Тимошенко. - Не перебивайте актрису, дайте послухати! - каже чоловік у військовій формі з прапором у руках. Натовп заходиться сміхом. На траві з подругою сидить жінка у джинсовці й з плакатом "Виправляйте. Голосуйте". Звати її Наталя Ховерко, їй 34 роки. - Сьогодні важливий день. Розглядають закон, який, ми сподіваємось, таки ухвалять. Я не скажу, що він ідеальний, але якщо він повертає незалежність антикорупційним органам - уже добре. Бо саме це зараз ключове і для внутрішньої довіри, і для підтримки від наших партнерів. У них чітка умова: НАБУ і САП мають бути незалежними. Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон Каже, що покладається на голосування, але впевненою бути не може - попередній тиждень показав, як швидко можуть знехтувати думкою суспільства. - Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон. Це сталося настільки раптово, що я навіть спочатку не зрозуміла, що трапилось. Але протест зібрався дуже швидко, й це мене приємно здивувало, - розповідає Наталя. - Тоді стало зрозуміло: людей це хвилює, і влада змушена реагувати. Саме через це ми сьогодні тут - бо протест має дію. Вона обурюється, що скандальний законопроєкт подали під виглядом поправок до закону про зниклих безвісти. - Це було цинічно. Протягти такий закон під прикриттям - блискавично, приховано - це зневага, - додає. - Ще й аргументували нібито проросійськими людьми в НАБУ. Але ж сам закон проштовхували ті, хто роками асоціювався з проросійськими силами. Це просто насмішка. Я не була великою прихильницею президента і не мала завищених очікувань. Але підписання того закону стало дуже неприємним здивуванням. Думаю, що повної довіри вже не буде. Було б добре, якби хоч частково її повернули - бо зараз дуже важкий час. Нас вбивають - а влада ще й добиває нас зсередини. Щодо вибачень депутатів, які голосували за скандальний закон, Наталя каже, що не дуже їм вірить - але вважає сам факт реакції важливим. - Можливо, не щиро. Але добре, що взагалі озвались. Це означає, що вони бачать - суспільство не мовчить. Завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон На закиди в мережі, що на акції виходять переважно студенти, які не розуміють суть або "проплачені", реагує з усмішкою: - Мені 34. Я давно не студентка. І щоразу, коли виходиш на протест - завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон, - знизує плечима. - Було би краще, якби не доводилося протестувати. Але коли немає вибору - протест стає єдиною формою захисту. Це небезпечно, це важко. Але це потрібно, на жаль. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО Напруга зростає, коли доходить до голосування. У натовпі западає тиша - чути лише звук відліку у залі засідань. На екрані планшета з'являються результати - "за" 331. Натовп одразу вибухає оплесками. Лунають вигуки. Люди аплодують, піднімають руки, хтось обіймається. Коли перші емоції стихають, у натовпі лунає нова хвиля вигуків: "Влада - це народ!". Разом з усіма аплодує радісно чоловік, загорнутий в український прапор. 41-річний Євген стоїть серед людей, які ще не розходяться після голосування. Каже, що ухвалення закону - це добре, але сам факт, що довелося виходити на вулицю, вже є поразкою для влади. - Дуже шкода, що взагалі довелося виходити. Це був репутаційний удар - не стільки по владі, як по державі, - наголошує він. - Але, як кажуть, немає худа без добра. Ми трохи провчили владу. Показали депутатам, хто тут головний. Тепер сподіваємось, що цей урок засвоїли. І що люди не забудуть 263 прізвища - тих, хто голосував "за" той ганебний закон. На виборах це має мати наслідки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський підписав закон про НАБУ та САП Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано Про новий закон каже обережно - не читав повністю, але слідкував за тим, як його оцінюють фахівці. - Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано. Там є якісь моменти, як от поліграф. Мене трохи насторожує, що в НАБУ і САП досі немає повноважень на прослуховування. Але загалом я задоволений. Влада змушена була відкотити назад. Після голосування люди не розходяться. Частина залишається біля парламенту, обговорює результати, обіймається, дякує одне одному. Хтось знову вмикає гучномовець, звучать гасла. Кажуть: це не фінал. Попереду - вимога ухвалити решту антикорупційних законів. Однак сьогодні більшість святкуватимуть, кажуть.
Провокації влади і "ганьба" Тимошенко: як українці під Верховною Радою вимагали повернути незалежність НАБУ і САП та що говорили про нардепів
Верховна Рада ухвалила законопроєкт №13533, який повертає незалежність Національному антикорупційному бюро та Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. У вівторок, 31 липня, за документ проголосували 331 депутат. Закон частково скасовує положення попереднього - №12414, ухваленого тижнем раніше. Він суттєво розширив повноваження Генерального прокурора і поставив антикорупційні органи під його контроль. Закон №12414, підписаний президентом Володимиром Зеленським 22 липня, викликав хвилю обурення серед громадськості та різку критику з боку міжнародних партнерів. Його називали кроком назад у боротьбі з корупцією та загрозою для євроінтеграції. У відповідь на суспільний тиск глава держави подав новий законопроєкт, який мав відновити автономію НАБУ та САП. У день голосування під стінами парламенту зібралися сотні протестувальників - активістів, правозахисників, представників громадських організацій. Вони вимагали підтримати президентську ініціативу та не допустити демонтажу незалежних антикорупційних органів. Уперше з початку повномасштабної війни засідання Верховної Ради транслювалося наживо на YоuТubе - як відповідь на вимогу громадськості щодо прозорості процесу. Уже за кілька годин після голосування президент підписав закон. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на акції протесту під Верховною Радою. ПРОБЛЕМИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЄЮ Біля Верховної Ради близько 11:00 збираються учасники акції протесту. Люди стоять групами вздовж огорожі Маріїнського парку поблизу парламенту. Частина тримає картонки з гаслами на підтримку незалежності НАБУ і САП. Час від часу хтось викрикує гасла: "Голосуйте! Голосуйте! Голосуйте", "Стояли, стоїмо - і будемо стояти", "Руки геть від НАБУ і САП". Серед присутніх - громадські активісти, представники антикорупційних організацій, журналісти. Територію довкола парламенту перекрито колючим дротом і огорожею, чергують поліцейські. Акція відбувається спокійно. У цей час у сесійній залі депутати готуються до розгляду президентського законопроєкту №13533. Поряд із групою студентів стоїть літня жінка, загорнута в український прапор. У руках - саморобний плакат і дудка. Звати Галина, їй 71 рік. Каже, що прийшла на акцію, бо не змогла залишитись осторонь. - Я надіюся. Я дуже надіюся і дуже хочу, щоб це щось змінило. Але Зеленському я не довіряла і не довіряю. Мені хватило ще тоді, як він ішов у президенти. Його спитали: хто для вас на першому місці? А він сказав - сім'я. Ти ж батько України. Мав сказати: сім'я і Україна. А не просто - сім'я. Зеленському я не довіряла і не довіряю Галина реагує емоційно й на звинувачення, які звучать у соцмережах - що на подібні акції начебто приходять за гроші. - Та я, мабуть, уже свої два мільйони получила за те, що сюди вийшла, - каже з іронією. - Я вийшла бастувати проти них, а не за них. Голосуйте! Мітингувальники прийшли до парламенту з дітьми. Більшість уже не вперше бере участь в акції проти скандального закону. Час від часу у гучномовець активісти викрикують нові гасла. - Слава Україні! - вигукує чоловік в жилеті. - Героям Слава! - відповідає натовп. Далі люди кладуть руки на серце й співають хором державний гімн. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням На підході до парламенту журналісти зупиняють народного депутата Миколу Княжицького. Йде швидко, але погоджується відповісти. - Нас помічають західні країни. Якщо ми не приймемо цього закону, то очевидно будемо мати проблеми з фінансуванням, з європейською інтеграцією, а отже - і з нашою безпекою, наголошує нардеп. - Для того, щоб вижити, ми повинні його ухвалити. Очевидно, будемо голосувати "за". На запитання, чи вистачить голосів, відповідає: - Я сподіваюся. Бо якщо ні - це буде другий постріл політичної еліти собі в ногу. І по Україні теж. ТЦК І "ВЕРХОВНА ЗРАДА" Одна з дівчат тримає картонний плакат з написом "Маєш мандат - май совість". Поруч інша - з номером антикорупційної гарячої лінії. Обидві стоять попереду натовпу й вигукують гасла в такт до ритмічних оплесків. Хлопець у темно-синій кофтині прикладає руку до грудей, говорить щось урочисто. Поруч - дівчина з намальованим на щоці жовто-блакитним прапором. У когось із протестувальників - картонка з фразою "Інституції - не рояль". Хтось приніс дитяче піаніно. За півгодини до початку засідання учасники акції формують колону й рушають углиб парку, ближче до будівлі парламенту. Ідуть спокійно, розтягнувшись між деревами - у руках плакати, на плечах рюкзаки й прапори. Колона зупиняється навпроти металевої огорожі, перед якою чергують правоохоронці. Люди стають обличчям до поліцейських і колючого дроту. Ближче до полудня на акції оголошують хвилину мовчання. Люди стають навколішки, нахиляють голови. У натовпі стихає навіть шурхіт - ніхто не говорить, не рухається. Попереду - синьо-жовтий і червоно-чорний прапори, поруч - портрети загиблих. Усі мовчки вшановують тих, хто віддав життя за Україну. Хтось тримає руку на серці, хтось заплющує очі. Не доля України вирішується, а доля влади На галявині трохи осторонь від натовпу стоїть жінка з картонною табличкою, на якій написано: "Ручка для підписання #1161". Її звати Ангеліна Шостак. Вона депутатка Краматорської міської ради, з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Києва з Бахмута. - Це не перша акція, на яку я приходжу. Сьогодні - особлива, бо не доля України вирішується, а доля влади, - говорить Ангеліна. - Бо або вона з народом, або з тими, хто має золоті унітази, але з собою їх усе одно не понесе. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада повернула незалежність НАБУ та САП. За - 331 голос Закон №12414 остаточно знищив довіру до влади. І навіть якщо сьогодні ухвалять новий законопроєкт, це не забирає відповідальність за підпис попереднього, каже. - Я не розумію, як так можна поводитись із власним народом? Порушувати закон, прикривати своїх друзів-корупціонерів, коли на фронті щодня гинуть люди. Я з Бахмута. Я втратила дім. У мене син на фронті з 24 лютого 2022-го, - додає. - У нього народився син, а він досі не може отримати відпустку - нема кому замінити. І от замість того, щоб чесно сказати, що потрібна мобілізація, - влада проводить свідомі провокації, які тільки відштовхують людей. Люди топляться в Тисі, але не йдуть служити. І президент не викликає тієї довіри, щоб за нього йшли воювати. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос Згадує, що разом із чоловіком була на Євромайдані. Відстоювали цінності, за які народ вийшов на вулиці й зараз. Каже - це її позиція, і вона її не змінить. - Не розумію, як можна було підписати той ганебний закон, а потім подавати альтернативний? Це не так працює, - говорить Шостак. - Треба було розглядати відразу всі варіанти - і від "Голосу", і від "Європейської Солідарності". А зараз Верховна Рада - це не Рада, а Зрада. Народ обрав депутатів, делегував їм повноваження. І кожен із них відповідає перед людьми. Президент привів цих людей до влади - і він несе повну відповідальність за кожен їхній голос. У глибині парку хтось несе картонну фігуру з величезними очима, обвішану дрібними плакатами. Люди сміються, фотографують, хтось читає вголос написи. ФОРМА ЗАХИСТУ Трансляцію засідання Верховної Ради вмикають на невеликому планшеті. Пристрій ставлять ближче до центру, виводять звук на максимум. Люди присідають просто на бруківку, утворюючи півколо - так, щоб усім було видно і чутно. Реагують на виступи депутатів: час від часу чути сміх або обурення. - Ганьба! - кричать мітингувальники, коли за трибуною виступає Юлія Тимошенко. - Не перебивайте актрису, дайте послухати! - каже чоловік у військовій формі з прапором у руках. Натовп заходиться сміхом. На траві з подругою сидить жінка у джинсовці й з плакатом "Виправляйте. Голосуйте". Звати її Наталя Ховерко, їй 34 роки. - Сьогодні важливий день. Розглядають закон, який, ми сподіваємось, таки ухвалять. Я не скажу, що він ідеальний, але якщо він повертає незалежність антикорупційним органам - уже добре. Бо саме це зараз ключове і для внутрішньої довіри, і для підтримки від наших партнерів. У них чітка умова: НАБУ і САП мають бути незалежними. Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон Каже, що покладається на голосування, але впевненою бути не може - попередній тиждень показав, як швидко можуть знехтувати думкою суспільства. - Я була в шоці, коли минулого вівторка ухвалили той закон. Це сталося настільки раптово, що я навіть спочатку не зрозуміла, що трапилось. Але протест зібрався дуже швидко, й це мене приємно здивувало, - розповідає Наталя. - Тоді стало зрозуміло: людей це хвилює, і влада змушена реагувати. Саме через це ми сьогодні тут - бо протест має дію. Вона обурюється, що скандальний законопроєкт подали під виглядом поправок до закону про зниклих безвісти. - Це було цинічно. Протягти такий закон під прикриттям - блискавично, приховано - це зневага, - додає. - Ще й аргументували нібито проросійськими людьми в НАБУ. Але ж сам закон проштовхували ті, хто роками асоціювався з проросійськими силами. Це просто насмішка. Я не була великою прихильницею президента і не мала завищених очікувань. Але підписання того закону стало дуже неприємним здивуванням. Думаю, що повної довіри вже не буде. Було б добре, якби хоч частково її повернули - бо зараз дуже важкий час. Нас вбивають - а влада ще й добиває нас зсередини. Щодо вибачень депутатів, які голосували за скандальний закон, Наталя каже, що не дуже їм вірить - але вважає сам факт реакції важливим. - Можливо, не щиро. Але добре, що взагалі озвались. Це означає, що вони бачать - суспільство не мовчить. Завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон На закиди в мережі, що на акції виходять переважно студенти, які не розуміють суть або "проплачені", реагує з усмішкою: - Мені 34. Я давно не студентка. І щоразу, коли виходиш на протест - завжди знаходяться ті, хто каже, що це за гроші. Це просто шаблон, - знизує плечима. - Було би краще, якби не доводилося протестувати. Але коли немає вибору - протест стає єдиною формою захисту. Це небезпечно, це важко. Але це потрібно, на жаль. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО Напруга зростає, коли доходить до голосування. У натовпі западає тиша - чути лише звук відліку у залі засідань. На екрані планшета з'являються результати - "за" 331. Натовп одразу вибухає оплесками. Лунають вигуки. Люди аплодують, піднімають руки, хтось обіймається. Коли перші емоції стихають, у натовпі лунає нова хвиля вигуків: "Влада - це народ!". Разом з усіма аплодує радісно чоловік, загорнутий в український прапор. 41-річний Євген стоїть серед людей, які ще не розходяться після голосування. Каже, що ухвалення закону - це добре, але сам факт, що довелося виходити на вулицю, вже є поразкою для влади. - Дуже шкода, що взагалі довелося виходити. Це був репутаційний удар - не стільки по владі, як по державі, - наголошує він. - Але, як кажуть, немає худа без добра. Ми трохи провчили владу. Показали депутатам, хто тут головний. Тепер сподіваємось, що цей урок засвоїли. І що люди не забудуть 263 прізвища - тих, хто голосував "за" той ганебний закон. На виборах це має мати наслідки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський підписав закон про НАБУ та САП Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано Про новий закон каже обережно - не читав повністю, але слідкував за тим, як його оцінюють фахівці. - Якщо НАБУ і САП підтримали, значить, не все погано. Там є якісь моменти, як от поліграф. Мене трохи насторожує, що в НАБУ і САП досі немає повноважень на прослуховування. Але загалом я задоволений. Влада змушена була відкотити назад. Після голосування люди не розходяться. Частина залишається біля парламенту, обговорює результати, обіймається, дякує одне одному. Хтось знову вмикає гучномовець, звучать гасла. Кажуть: це не фінал. Попереду - вимога ухвалити решту антикорупційних законів. Однак сьогодні більшість святкуватимуть, кажуть.
"Україна - не Росія" - тисячі людей вийшли на вулиці проти змін до САП і НАБУ
У Києві вдруге пройшов мітинг проти закону № 12414, який змінює повноваження Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Протести почалися 22 липня - після того, як Верховна Рада проголосувала за законопроєкт. Попри критику президент України Володимир Зеленський підписав документ у той же день, що викликало обурення в громадян. Уже 23 липня акції відбулися щонайменше в 14 містах України, зокрема у столиці. Учасники протестів вимагають скасування закону. Закон підтримали 263 народних депутати. Він надає можливість Офісу Генерального прокурора контролювати діяльність НАБУ і САП, зокрема: доступ до матеріалів справ, втручання в розслідування, надавати письмові вказівки детективам, формувати прокурорські групи у справах НАБУ і закривати провадження на підставі клопотань сторони захисту. Керівник САП же втрачає право самостійно формувати групи прокурорів, тепер ці рішення ухвалюватиме Генпрокурор. У Європарламенті розкритикували закон №12414. Депутати деяких партій вважають це кроком назад у боротьбі з корупцією, що може завадити Україні вступити в ЄС. Також відомо, що голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зателефонувала Володимиру Зеленському та попросила розʼяснити ситуацію. Кореспонденти Gаzеtа.uа побували на акції протесту в Києві. "СКАСОВУЙТЕ ЗАКОН" Біля театру Франка - тисячі людей. Площа перед будівлею заповнена вщент. Багато хто тримає в руках саморобні плакати, переважно на картоні. На них написи - з вимогою скасувати новий закон №12414: "Будь-яка незалежність тепер під загрозою", "12414 - тиша в залі? Ні! Опір на вулиці", "Чорні брови, карі очі - наближатись до Росії ми не хочем!", "Влада вбиває Україну", "Ідем в ЄС, а не в прірву". Акція запланована о 20:00, проте вже за кілька годин до початку на площі починає збиратися народ. Приходять і з дітьми. Деякі учасники одягнені в одяг з патріотичною символікою, на плечах - українські прапори. - Слава Україні! - кричить чоловік у рупор. - Героям слава! - відповідають в унісон протестувальники. Частина людей стоїть на сходах і газонах, дехто сидить на асфальті або влаштувався на підвищеннях біля фасадів будівель. Мітингувальники стають півколом - обличчями до будівлі Офісу президента. Піднімають руки з плакатами догори. Скандують гасла: "Одна єдина - соборна Україна", "Нах*я мені система, що працює проти мене", "Влада - це народ", "Скасовуйте закон", "Україна не Росія" та інші. Хтось кричить у гучномовець. Замість оплесків - стукають кулаками по картонках і тупотять ногами. На асфальті попереду інших учасників акції сидить жінка з українським прапором на плечах. У руках тримає картонку: "Президент, ти з нами чи проти нас?". Звати Марина, їй 21 рік. Її чоловік - військовослужбовець, уже понад рік на фронті, на Запорізькому напрямку. - Я сьогодні вийшла вперше. Учора дісталася лише о десятій вечора, вже було запізно йти, - намагається перекричати натовп, що скандує гнівно "Руки геть від САП і НАБУ". - А сьогодні прийшла, тому що маю відстоювати права своєї країни на життя без корупції. Мій чоловік воює там, а я - тут. Я борюся за права мого народу, моїх майбутніх дітей, за те, щоб у цій країні не доводилося більше сміятись крізь зуби, коли чуєш про справедливість. У нас війна - ми не маємо права дозволити собі ще й відкат назад у системі. Марина говорить швидко й прямо, хрипить від крику. За останній рік змінила ставлення до багатьох речей, побачила систему зсередини, багато дізналась, коли чоловік пішов служити, зізнається. За її словами, ухвалення закону № 12414 - це сигнал, що ситуація в державі загрозливо змінюється, і мовчати вже не можна. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали - Я не можу стояти осторонь, коли відбуваються такі речі. Коли я вчора дізналася про закон - чесно, можна матюкатися? У мене було бажання піти й набити ї*альники деяким панам у кабінетах, які це все проштовхують, - говорить Марина. - Я не вірю у заспокійливі коментарі влади. Повірю тільки тоді, коли скасують цей закон і винесуть щось інше, аргументоване, з фактами, а не казочку, яку розповідають нам зараз. На протести буде ходити стільки, скільки буде потрібно, каже. Сьогодні залишиться до 22:00, бо вже болить горло, але завтра знову прийде. - Буду тут, поки закон не скасують. Я знаю, що це займе час, але іншого шляху нема. У першу чергу відповідальність лежить на тих депутатах, які його подали. Вони мали подумати головою - якщо вона у них є - чи треба нам це, - додає Марина. - У нас уже була структура. Були НАБУ, був САП. Так, вони працювали неідеально, але працювали. Якщо проти них пішли - значить, щось вони таки викривали. Це просто спроба змусити їх мовчати. Купити тишу про корупцію. На висловлювання у мережі, що мітинги нібито розколюють країну, реагує різко. - Я ж не лох. Це не розкол, а навпаки - єднання, - наголошує жінка. - Ми всі з різних міст: Суми, Харків, Запоріжжя, Одеса. Ми тут, тому що хочемо бути разом у цій боротьбі. Хтось воює там, хтось воює тут. НАЦІОНАЛІСТИЧНА МОЛОДЬ Близько 20:00 на площі стає ще гучніше - скандування посилюється, учасники синхронно піднімають картонні плакати вгору. Площа діє як єдиний організм: коли одна частина натовпу починає вигукувати гасло, за кілька секунд його підхоплюють інші. Уже вкотре протестувальники виконують Державний гімн України - стоячи з рукою на серці або тримаючи прапори. Крики накочуються з різних боків. На ялинці навпроти театру видніється великий синьо-жовтий стяг - один з мітингувальників виліз на дерево й під вигуки людей розмахує прапором. Попереду з червоно-чорним прапором в руках стоїть Левко - 17-річний юнак у чорному береті. - Я тут вже другий день. Ми з друзями вважаємо, що це абсолютно несправедливий закон відносно української Конституції і української антикорупційної діяльності, - каже хлопець. Левко - волонтер і речник спілки націоналістів Києва. Це вже не перша його акція протесту. Раніше він вже брав участь в антикорупційних мітингах. - Ми показуємо, що націоналістична молодь і спільнота стоїть проти антиконституційних законів, - додає Левко і щораз міцніше стискає руками прапор. - Влада має скасувати цей закон і лишити НАБУ і САП незалежними організаціями. Сутеніє - і люди вмикають ліхтарики на телефонах. Понад дорогою за сквером десятки людей тримають кількаметровий український прапор. У центрі - Олександра, їй 22 роки. Каже, що сумнівів щодо участі не мала. - Зараз здається, що вибору вже немає. Якщо ми не будемо виходити й не зупинимо це, вони просто продовжать робити з нас дурнів - як це вже було раніше, говорить дівчина, не випускаючи прапор з рук. - По суті, вирок над злочинами тепер дають в руки самим злочинцям. Ті, хто просував цей закон - тепер вирішуватимуть, хто корупціонер, а хто ні. І кого притягати, а кого покривати. Олександра вважає, що відповідальність лежить як на Верховній Раді, так і на президентові. - Правки, які стосуються НАБУ і САП, були внесені буквально за кілька хвилин до голосування. Щоб прошмигнути непомітно. І зробити вигляд, що нічого такого не сталося. Про яку прозорість тоді може йти мова?, - додає. - Це нас не наближає до Європи. Це нас віддаляє. Це вже звучить з вуст наших партнерів. Ніч планує провести вдома, але має намір повертатися на акції щодня. - Сьогодні піду додому, але прийду знову, - наголошує жінка. - Іноді буває відчуття помиральної ями. Тут такого немає. Видно, що люди борються. І це означає, що ми не залишимося на тому місці, що жертва наших військових - не марна. ЦИКЛІЧНА ІСТОРІЯ Над головами - постійний рух: таблички, прапори, ліхтарики. На будівлю позаду вивели світловий напис: "Руки геть від НАБУ і САП". Попри темряву, більшість людей не розходяться. Протестувальники залишаються стояти вздовж вулиці, на тротуарах, газонах, під деревами. На перехрестях патрулюють правоохоронці. Синє світло сигнальних вогнів підсвічує плакати й обличчя людей. Частина учасників протесту організованою колоною спускається дорогою до метро. Автомобілі, що проїжджають повз, сигналять на знак підтримки. Серед протестувальників - 66-річна Наталія Голубцова. Вона прийшла разом із донькою, але в натовпі розгубилися. Каже, що не встигла приєднатися до протесту напередодні. Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку - Ми довго мовчали. І, можливо, запізнилися, але краще вже зараз, ніж ніколи. Я не могла не прийти, - запевняє Наталя. - Сьогодні остаточною краплею для мене стало повідомлення, що Верховна Рада пішла у відпустку. Ви розумієте, як це звучить? Війна, фронт, загиблі хлопці - і вони йдуть у відпустку. Це не вкладається в голові. Наталя брала участь у Революції Гідності. Була на Майдані з першого дня і до самого кінця. - І коли палав Будинок профспілок, і коли нас гнали по вулиці, і коли дехто на колінах клявся, що тепер він для народу. Ми вже все це проходили, - обурюється жінка. - Те, що зараз відбувається, дуже схоже на 2013 рік. Ми віримо, а потім знову те саме. Історія циклічна. Ніхто не очікував, що така зрада може бути внутрішньо у часи війни, коли гинуть тисячі українців. Зараз дуже тонка межа. Нам не можна допустити внутрішньої війни, але ми маємо бути почутими. Єдиним правильним рішенням Наталя вважає ветування закону. Каже, що буде приходити на кожну акцію, поки не буде змін. ⁃ Ми будемо далі приходити, вимагати і не схилимося. Ми такий народ, - додає наостанок Наталя. - Там на болотах будуть мовчати, а ми вже це пройшли. Після "беркутів" нам нічого не страшно. Де б не було - тут, на Банковій, на Майдані. Будемо стояти.
Як в зруйнованих Росією будинках живуть люди: репoртаж з фoтo
У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.
Як в зруйнованих Росією будинках живуть люди
У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.
"Нарахувала 82 "Шахеда". Летіли над нами", - як в зруйнованих Росією столичних будинках живуть люди
У ніч на 4 липня Київ зазнав однієї з наймасовіших ракетних атак від початку великої війни. Російські війська випустили понад пів тисячі повітряних цілей, з яких значну частину - по столиці. Вибухи пролунали в кількох районах, але найбільше постраждав Солом'янський. На просп. Відрадному уламки ракети влучили в житлові будинки, шкільне подвір'я, гаражний кооператив, магазини та станції техобслуговування. Спалахнули пожежі. Підтверджено щонайменше двох загиблих та понад два десятки поранених. Серед постраждалих - діти. За три тижні до цього РФ зруйнувала девʼятиповерхівку на вул. Гавела у Києві. Тоді у ніч на 17 червня 2025 року близько 4:00 ранку сюди прилетіла російська балістична ракета. Удар пройшов через усі поверхи до підвалу, зруйнувавши цілий під'їзд. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місцях ворожих ударів у Соломʼянському районі, щоб дізнатися - в яких умовах там живуть люди після пережитого. НАСЛІДКИ АТАКИ Асфальт перед школою №22 на Відрадному всіяний уламками цегли й обгорілим металом. На парковці стоять понівечені автівки - розірвані, обвуглені, з вибитими шибками й вирваними колесами. У ніс різко бʼє сморід мастила й палива, що розтеклося асфальтом від автівок. Перед школою - залишки трансформаторної будки, яка була знищена прямим влученням. У стіні зяє діра, під нею валяються залишки згорілого даху й цегла. Фасад школи побитий уламками. У багатьох вікнах вибите скло. Неподалік облаштовано пункт допомоги. Волонтери та місцеві мешканці розносять плити ОСБ, розчищають територію від уламків і сміття. Серед волонтерів - учні навчального закладу. Працює будівельна техніка, територію поступово розчищають. До волонтерського пункту приходять мешканці й сусідніх постраждалих будинків. Відміряють плити й несуть додому. Біля штабу допомоги стоїть жінка, на вигляд 50 років. Тримає панель - каже, зараз чоловік відріже, щоб тимчасово закрити вікна у квартирі, які вибило від вибуху. - Ми були в укритті, - розповідає пані Тамара, мешканка сусіднього будинку. - Найближче укриття - це навпроти заводу. Ховалися одразу, бо вже знали, що може бути щось серйозне. Цього разу очікували, що буде велика атака. Це вже друге влучання в районі школи № 22 за час повномасштабної війни. Перше, за словами місцевих мешканців, сталося восени 2022 року. У квартирі ж Тамари найбільше постраждала кухня - розбите вікно. Вибило й балконні шибки. Вона не вперше спускається в укриття, але, зізнається, ховається не кожного разу. - Сьогодні страшно було дуже. Ми десь о 6:00 повернулися додому. Але спочатку ще трохи пройшлись - подивились, що сталося. За кілька будинків звідси стояв дим. І далі, як на Київ-Волинськ, у тій промзоні - теж диміло. На фасаді школи яскравий мурал із зображеннями учнів та хімічних формул. Попри всі руйнування, на ньому немає видимих пошкоджень. У наметі роздають воду, деревні плити розклали на траві, хтось приносить з дому будматеріали. Молодь, комунальники, батьки школярів працюють разом - носять листи фанери, підмітають скло, допомагають сусідам закрити вікна. Серед тих, хто допомагає постраждалим на Відрадному, - волонтери організації "Київські кажани". Їхній мобільний штаб розгорнули біля школи, де працюють кілька десятків людей. 21-річний координатор Віталій каже, що цього разу прибув на локацію після обіду. - Трохи проспав, бо у самого ніч була важка - у мене теж було влучання біля квартири, я живу в Гатному. Там гепнуло конкретно. Тож виїхав не зранку, а десь о другій. Як приїхав - одразу включився в роботу, - розказує чоловік. Стоїть у захисному шоломі й жилеті. Віталій долучився до "Київських кажанів" близько трьох-чотирьох місяців тому. До того вже мав досвід волонтерства в інших ініціативах. Зараз координує допомогу на місцях, де сталися прильоти. - Ми працюємо разом із "Добробатом", майже на кожному об'єкті. Приїжджаємо, ставимо штаб, привозимо інструменти, відкриваємо реєстрацію, - каже Віталій. - Люди підходять - і наші, і місцеві. Даємо каски, рукавиці, респіратори. Пояснюємо, як працювати безпечно. Атака справді масштабна, багато локацій Допомога передбачає прибирання уламків, демонтаж залишків вікон, зашивання плитами, винесення сміття. До роботи долучаються всі охочі - не обов'язково бути волонтером. - Якщо людина хоче - підходить, ми все дамо. Інструмент, захист, покажемо, що робити. Можна допомагати навіть кілька годин. У когось зранку робота, у когось діти - всі встигають, як можуть, - говорить волонтер. - Думаю, що сьогодні таких штабів буде більше, ніж зазвичай. Бо атака справді масштабна, багато локацій, пошкодженого житла. Запитів уже багато зранку. Віталій навчається дистанційно в Харківському університеті імені Ярослава Мудрого. Каже, що волонтерство - це те, що можна робити тут і зараз. - Хочеться бути корисним. Не сидіти вдома, а щось робити. Тут усе чесно: є руйнування - ти приїжджаєш і допомагаєш їх прибрати, - додає наостанок, поправляє ледь спітнілу бороду і знову береться до роботи. НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ За кілька будинків від школи - ще один епіцентр удару. В фасад п'ятиповерхівки з боку Відрадного влучив дрон-камікадзе. Після нього, за словами місцевих, у двір упала ще й частина ракети, яка не здетонувала. Зруйновано частину нижніх поверхів, посипалась цегла, повністю знищена зовнішня стіна кількох квартир. Ударна хвиля вибила вікна по всьому під'їзду. На місці - завал із уламків бетону, меблів, побутової техніки. Люди працюють всередині, прибирають залишки скла і уламків з осель. Їх видно крізь вікна без скла та рам. У дворі зустрічаємо Марію та Настю - мешканок п'ятиповерхівки. - Це був саме приліт. Уламки так не вибухають. Всі ж бачать, ми вже четвертий рік у війні живемо, розуміємо, що таке уламки, а що таке пряме попадання, - говорить Марія. - А потім ще й сказали, що впала ракета і не здетонувала. Нас всіх евакуювали, бо могла рвонути. Ми тоді з квартири й пішли в підвал. Страшно було, бо ж ніхто не знає, коли вона могла піти в повітря. Вибухова хвиля прийшла з різних боків - спочатку шахеди, а потім через кілька хвилин - ще один гучний удар, згадує Настя. Саме тоді, ймовірно, й упала ракета, яку згодом знайшли рятувальники. - Казали, що будуть сапери. Бо лежить просто, і ніхто до неї не підходить, - додає вона. До того моменту дівчата ховались вдома, але вночі, коли вибухи посилилися, перемістилися нижче. Вони пригадують, що перші дрони прилетіли близько другої ночі. - Це було десь між 2:20 і 2:30. Спочатку кілька шахедів, потім як бахнуло - всі повискакували. Після цього ще й балістика прилетіла. Все місто гуділо, - додає Настя. Будинок, кажуть, старий - ще з 1980-х. І він не витримав. - Від попередніх атак були тріщини, а тепер усе посипалось. Вибиті вікна, зруйновані квартири. Одна дівчина, бачите, стоїть отам угорі - в неї більше нема квартири. Вона сьогодні ночує у знайомих із двома дітьми. Ніхто їй не запропонував навіть тимчасового прихистку, - каже Марія. - Ми ж подавали документи - 10 тисяч, 20 тисяч&hеllір; Але нам зараз не до того. Нам би просто вікна поставити, дах закрити. Світло зникло після другого удару - Але страшно було, чесно. З дев'ятої вечора не спалося. Було відчуття, що летять прямо над дахом. Один за одним. Шум стояв страшенний. Я особисто нарахувала 82 "шахеда". Серйозно, ми все чули. Збивали, але уламки сипались просто сюди, - розповідає Настя. Вони показують на інші під'їзди: вибуховою хвилею винесло скло, перекошено балкони, деякі квартири залишились без даху. - Весь дім у диму був, газ перекрили десь о п'ятій ранку, бо була загроза вибуху. Світло зникло після другого удару, - кажуть дівчата. - А ми сиділи й молились, щоб витримало. Вже снилося, як будинок складається. А хто лишиться, якщо всі поїдуть? У нас тут батьки, оселі, все життя. Ми вкладали сюди свої сили. Тут уже йдеться про витримку. Нічого, скоро вони всі (росіяни. - Gаzеtа.uа) здохнуть - а оце все, що сюди летіло, полетить до них назад! У дворі стоїть важкий запах гару, паленого металу й пилу. Знизу видно перекошений і завалений гіпсокартоном фасад продуктового магазину. Довкола - розкидане листя, вибиті вітрини, пом'яті металеві ролети. Чути торохкотіння генератора. Попри ворожу атаку вранці магазин уже приймав відвідувачів. ПОКИНУТИЙ БУДИНОК У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку крилата ракета влучила в дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд. Пошуково-рятувальні роботи тривали близько 40 годин. Червоно-біла стрічка ледь натягнута, але не перекриває прохід. Понівечений дитячий майданчик. Нині територія біля будинку, як і сам будинок, нагадує зону відчуження. Біля сусідньої багатоповерхівки сидять дві жінки й жваво про щось розмовляють. Вони мешкають поруч і під час атаки були вдома. - Світло й воду вже дали, а газу немає - і не скоро буде. Готуємо на електроплитці, - каже Лідія Григорівна, споглядаючи зруйнований будинок. - А як тривога: дві стіни, я ковдрою з головою накрилася. І вікно - бам! Я ноги висовую - жива, слава Богу. Жінки кажуть, що в укриття не ходять. - Я не можу кудись бігти, у мене вже ноги болять, мені 76 років. А після прильоту - дах тече і в квартиру затікає. Досі не перекрили. А от бачите - на стояку тільки в мене віконні рами лишилися, - розповідає Надія Леонідівна, яка мешкає на п'ятому поверсі. У багатоповерхівці на вул. Вацлава Гавела загинуло 23 людини. Там, де колись був під'їзд і вирувало життя, зараз видно небо. Через зруйновані фасади та стіни проглядаються внутрішні частини квартир: шафи, заповнені книжками, меблі, залишки побутових речей. Загалом у під'їзді було 35 квартир. Перед місцем влучання лежать засохлі квіти та свічки. На лавці сидить сивий чоловік з цигаркою - у цьому будинку жили його друзі, і він приходить майже щодня, щоб ушанувати їхню пам'ять. Надія Леонідівна розповідає, що з їхнього під'їзду багато хто виїхав, залишилося лише кілька сімей. - Людей нема, район став пустий. Говорять, що розселили по школах тих, кому нікуди йти. А то багато поїхали до родственників, - кажуть жінки. - Обіцяють 20 000 на житло дати - ежемєсячно за аренду тим, кому немає де жити. Знайома казала, що отримала 10 тис. від Кличка. Вікна в будинку позабивали, а коли нові поставлять - хто його знає. За ініціативи мера Віталія Кличка Київрада ухвалила додаткові заходи соціальної підтримки. Окрім одноразової допомоги у 10 тисяч гривень для киян, чиє житло постраждало, мешканці можуть отримати 40 тисяч гривень одноразово - на термінове переселення через руйнування житла, а також 20 тисяч щомісяця на оренду. Програма щомісячних виплат розрахована на 12 місяців. Допомогу надаватимуть до моменту відновлення житла або отримання сертифіката "єВідновлення". Лідія Григорівна розповідає, що цього тижня їм видали продуктові набори: крупи, макарони, згущене молоко, олію тощо. - На скільки вистачить - не понятно. Пакунок же на сім'ю дають. Єслі на одного чєловєка - то йому на місяць хватить, а єслі сім'я з чотирьох - п'яти человек - то хіба ж того досить, - бідкається Лідія Григорівна. - Нас тут мало лишилося. Ми привикли вже до всього. Якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було Лідія Григорівна припускає, що Росія боїться НАТО і якби вони захопили Київ то пішли би на країни Балтії та Польщу. - А як поступатися? Чим? Віддати Україну? Вони й так багато зайняли. А що тоді з України залишиться? Тільки центр і Запад, - каже жінка. - З 14-го года гибнуть хлопці. За що, якщо ми все віддамо. Якби ж знати, що на цьому все закінчиться, а так - весь час будемо під прицілом. Якби його тоді зупинили (Путіна. - Gаzеtа.uа), коли він на Молдову напав, Придністров'я, Грузію, Чечню. От, якби йому тоді хвоста прижали - цього б не було. Жінки не виїжджали з початку повномасштабного вторгнення. Живуть тут понад 50 років - ще з тих часів, як працювали на заводі. Кажуть, що з часом стало страшніше. - Конєшно, страшно. Кожного разу думаю: все, кінець, - каже Надія Леонідівна, - як сирени, волають - мороз по шкірі. У нас тут перший сильний приліт був ще 31 декабря 22 року через дорогу. Лідія Григоріна каже, що зараз важко жити, допомоги не вистачає і раніше її було більше. - Квартири получили, поліклініки, лікарні були бесплатні, навчання безплатне. А потім ми працювали на заводі. Тут жили старожили, які будували ці будинки, - зауважує Лідія. - Всі жили раньше по общежитіям. На заводі було три зміни, 14 тисяч людей - неможливо було навіть хліб купити. Взагалі, хорошого мало бачили. Зараз Лідія Григорівна отримує пенсію в 6 тисяч гривень. Каже, не уявляє, як живуть люди з меншими виплатами. - Саме хуже, що нас беспокоїть, - це аптеки. Ліки подорожали в 200, а то й в 300%. Те, що раньше стоїло, наприклад, там 50 грн, зараз - 250. Ми віддаємо більшу частину пенсій на них, - каже Лідія Григорівна. Наразі в зруйнованій багатоповерхівці ніхто не живе. З вцілілих під'їздів мешканців виселили. Люди кажуть, що декого переселили до шкіл. Зараз у місцевій школі живе пара пенсійного віку, але про умови - нічого невідомо. Крім продуктів, постраждалим також видали набори з побутовою хімією. Подальша доля будинку невідома. Ходять чутки, що його ремонтуватимуть. Можливо, частину знесуть, а іншу - відновлять.
Як живуть у найстарішoму будинку Києва та який вигляд він має: репoртаж з фoтo
Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.
About news channel
Всеукраїнська он-лайн газета. Оперативні новини з України і світу: події, політика, спорт, культура
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site gazeta.ua.