Gazeta.ua

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Байкерський фестиваль "Дорога до перемоги" пройшов у Білій Церкві. На ньому збирали допомогу для 32-ї окремої механізованої бригади, яка воює на Покровському напрямку. Був проведений чемпіонат по скидам із дронів, турнір зі страйкболу, лицарські бої, виступали рок-гурти. Серед учасників було чимало діючих бійців ЗСУ. Як проходив захід та що на ньому говорили про реальний стан справ на фронті, дізнавалася кореспондентка Gаzеtа.uа. ГОЛОВНА ЦІЛЬ На фестиваль, який проходив біля міста - люди поступово сходяться в обід. На вході до локації припаркований червоний мотоцикл Fаzеr 600, який розігрували за донат у мінімум 500 грн. Неподалік у шатрі торгують байкерськими куртками. Є ятки з різними сувенірами, банданами. - Основна ціль - це допомога Збройним Силам України. Цей івент - це як майданчик для спілкування цивільних і військових. Ми будемо проводити в різних регіонах такі заходи, акумулювати кошти і купувати мотоцикли для військових, - каже Олександр Стогнієнко, засновник громадської організації "Об'єднаний байкерський фронт", яка і підготувала захід. Подібні фестивалі проводять двічі на рік: у травні та вересні. Вхід - безкоштовний, але є можливість зробити пожертву на потреби ЗСУ. - У нас є громадська організація, є членські внески - 300 грн. Ми на на них купуємо деталі і за рахунок цього відновлюються мотоцикли, - продовжує Олександр Стогнієнко, - Левова частка витрат - це мої кошти. Військові кажуть, що мотоцикли на фронті допомагають. В них набагато важче влучити і на них можна швидше проїхати місто. Пахне вуличною їжею. Для гостей готують шашлики та різні закуски. Пиво продають по 50 грн за 0,5 л. Увагу привертають байкери, які колонами заїжджають на локацію. Одягнені у шкіряні куртки з емблемами власних мотоклубів, вони паркуються та ідуть до сцени слухати пісня у виконанні запрошених рок-гуртів. Час від часу у мікрофони оголошують про початок аукціонів. Розігрують, зокрема, прапор України з підписом Валерія Залужного, використаний РПГ з автографом генерал-лейтенанта Сергія Наєва. До намету 32-ї бригади вишикувалася чимала черга із бажаючих взяти участь в турнірі зі скидів із дронів. Замість бойової частини до безпілотника воїни кріплять кульку з водою. Задача учасників - підняти дрон у повітря та влучити "зарядом" у визначену ціль. Переможцям пропонують фірмові чашки, використані гільзи, футболки, чарки. Боєць з позивним "Луг" проводить інструктаж кожному з учасників. Після чого слідкує за точністю скидів. - Ці дрони використовуються на бойових завдання, - каже "Луг" з прикритим обличчям. - В нас є багато різноманітних дронів. Для розвідки є Маvіс 3 Рrо, Маvіс Іntеrрrіsе денний, Іntеrрrіsе нічний. Прошка коштує до 120 тисяч, Денний десь до 150 тисяч. А є такі, що до 200 тис. гривень дотягують. Йому 24 роки, мобілізувався понад рік тому. Раніше брав участь безпосередньо в боях, а зараз - вчить новобранців керувати дронами. Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає 32-га бригада отримує безпілотники переважно від волонтерів. Також військові самі відкривають збори. - Заряд на дрон роблять за допомогою 3D принтер. Переважно, проводяться збори на плати для скиду. А так волонтери роблять їх безкоштовно, - веде далі "Луг". - Дрони - це така штука, що їх завжди не вистачає. Чим більше дронів і людей, які вміють ними керувати - тим краще. Для того, щоб навчитися керувати дроном визначених рамок немає, все залежить від людини. Навчання може бути коротким, або ж тривати 1-2 місяці і більше. Через посилення дощу люди розходяться, щоб дочекатися своєї черги, адже в дощ скиди не проводять. Натомість можна відвідати польової кухні, яку бригада розмістила навпроти своєї палатки. Сьогодні пригощають картоплею та гречкою з м'ясом, салатом з капусти та яблуневим компотом. СИТУАЦІЯ НА ФРОНТІ Біля польової кухні, де гостей пригощають картоплею та гречкою з м'ясом і салатом - зустрічаємо старшого офіцера відділення психологічної підтримки персоналу 32-ї ОМБР 27-річного Богдана на позивний "Інтелігент". У бригаді він служить з травня 2024 року. До цього був у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Розпитуємо "Інтелігента" за бойовий досвід. Він відразу пригадує важкий бій на Бахмутському напрямку. - Будучи на позиціях в Бахмуті, ми були по інший берег річки. Противник підірвав мости і повністю контролював вогнем переїзд через дамбу. І ми уже розуміли, що скоріш за все вже і відступити не зможемо. У нас шлях - тільки вперед, - пригадує "Інтелігент". - Але потім дуже швидко бригада зреагувала та зробила переїзд через річку, що дало можливість підвозити до нас боєприпаси і провізію. Тоді ще не була так добре розвинута структура безпілотних систем і не було можливості постійно дронами доставляти. Стосовно ситуації на фронті військовий каже, що у ворога є певні переваги. - В них є можливість мобілізувати людей за рахунок того, що в них є певна категорія, які живуть дуже бідно. Їм пропонують просто великі кошти, - говорить "Інтелігент". - Вони можуть отримати до п'яти - десяти тисяч доларів. Виплачують і за підписання контракту, якщо я не помиляюсь - 5 млн рублів. Для РФ це дуже багато. Військовий переконаний, що переговори неминуче призведуть до якогось рішення, але на його думку це станеться ближче до осені - зими. - Поки у Росії буде можливість активно наступати - вони будуть перемовини затягувати, відкладати момент, коли доведеться прийняти якесь остаточне рішення. Все для того, щоб захопити більше територій та знищити українців, - каже "Інтелігент". - Навіть, якщо ми підемо на ці умови (РФ вимагає віддати їй повністю чотири області. - Gаzеtа.uа), але в нас не буде ніяких безпекових гарантій, то це буде просто пауза між війною. Треба розуміти, що це "потім" дуже швидко настане. РФ тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне Коментуючи ситуацію в Росії, він зазначає, що там також не все просто: у РФ проблеми з фінансами не лише через мобілізацію, а й через великі витрати на підтримку економіки, яка розвалюється. - Вона тримається, але це мильна булька, яка скоро вибухне. Мені здається, що Росії конче необхідно досягти мирних угод саме до кінця року. Вони боротимуться до осені, поки не почнеться така ж погода, як зараз у нас. А потім - місяць-два і вони загрузнуть. Фронт зупиниться і тоді вже будуть підписані угоди, - каже військовослужбовець. - А як ставитеся до нинішньої системи мобілізації в Україні? - питаємо. - Не знаю, яка система буде кращою, - знизує плечима Богдан. - Але одне із рішень - перехід до корпусної системи управління в армії. Це б дало можливість об'єднувати неукомплектовані бригади. Це складно реалізувати, бо є облік майна, документація, нюанси. Знайти баланс важко. Але коли буде корпус - він сам командуватиме, сам проводитиме ротації, - продовжує воїн, - Корпус бачитиме, якій бригаді складно і де мало людей. Він виводитиме такі підрозділи, а на їхнє місце ставитиме більш укомплектовані бригади, більш боєздатні. Таким чином фронт можна буде регулювати. Але я не скажу, що в нас великий брак людей. Просто деяким бригадам потрібно давати час на відновлення. ДОРОГА АМУНІЦІЯ Неподалік намету 32-ї ОМБР встановлене імпровізоване поле для лицарських боїв. Сьогодні тут змагаються команди з двох київських клубів: "Айна Бера" та "Панзир". По дві сторони поля стоять учасники запрошених клубів і контролюють процес бою. Після "лицарів" гості фестивалю можуть взяти участь в поєдинку. Їм дають справжні лицарські шоломи, м'які мечі та щити. Амуніція команди "Айна Бера" відповідає ХІV - ХV століттю, коли лицарі заковувалися в повні лати, які забезпечували безпечний захист. Член клубу 23-річний Олександр розповідає, що його амуніція коштує біля $ 2 тис. Важить від 25 до 30 кг. - Ціна залежить від того, наскільки підігнана під людину амуніція. Чим вона дорожча і більш анатомічна - тим зручніше рухатись і менше відчувається вага, - каже Олександр. - І так само впливає матеріал: сталь або титан. Важлива і його товщина. Тренування в клубі проводять 2-3 рази на тиждень. Змагання проводяться в теплу пору року. - Ми одягаємо обладунки, виїжджаємо в парк, або на певні заходи, - каже Олександр. - Змагаємося в турнірних номінаціях. Різні види зброї, різні види номінацій. Тривають вони певну кількість часу, або до певних виконання певних умов. Турнірні номінації один на один зазвичай тривають хвилину і під час цієї хвилини бійці набивають один по одному очки. За певними умовами удар має бути сильний, акцентований. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче В масових номінаціях система інша. Основна задача - це команда на команду, три на три, п'ять на п'ять, десять на десять і так далі, додає чоловік. Основна мета - це повалити суперника на три точки опори. Якщо людина сіла - вона вибула з бою і бій продовжується або до останньої людини, або до співвідношення 3:1. - Звичайно це боляче. Один із способів посадити людину - це зробити їй боляче, щоб вона сама захотіла сісти, - веде далі Олександр. - Удари нанесені залізною зброєю по залізних обладунках - відчуваються. Все ж таки, коли обладунки, ще в історичному контексті вироблялись, то їх ціль була захистити власника від смертельного поранення, але не захистити його від болю. Місячний внесок у клубі - 1000 гривень. Половина суми - це за членство, половина - за тренування. - Наші клуби переживають не самі найлегші часи. Порівняно з тим, що було 4-5 років тому. Якщо на тренуванні було в середньому по до 30 людей, то зараз в межах 10-20, - каже Олександр. За межами фестивалю охочі переночувати посеред поля - облаштовують наметове містечко. Чекають на диско-саунд, який розпочнеться після 23:00.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.