Gazeta.ua

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.

У ніч на 24 квітня Росія завдала масованого удару по Києву. Застосовано щонайменше 11 балістичних ракет, зокрема північнокорейські КN-23, а також дрони-камікадзе та крилаті ракети. Одна з балістичних ракет влучила в житловий масив у Святошинському районі. Найбільших руйнувань зазнала двоповерхова будівля, яку ракета зруйнувала майже повністю. Пошкоджено також житлові будинки поблизу. Відомо про щонайменше 12 загиблих, понад 90 людей постраждали Серед травмованих - щонайменше шестеро дітей. На місці удару тривають аварійно-рятувальні роботи. До ліквідації наслідків залучено понад 70 рятувальників, кінологів, техніку ДСНС та комунальних служб. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на місці трагедії та дізналися про наслідки російського ракетного удару, а також поспілкувалися з очевидцями та постраждалими. ШУКАЮТЬ РОДИЧІВ Дорогою до епіцентру вибуху минаємо житлові вулиці з понівечиними будинками. Більшість будівель мають від двох до пʼяти поверхів. Вони стоять без вікон, з побитими фасадами й дірками в даху. На балконах - розірвані штори, а біля під'їздів - купи скла та побутових речей. У дворах гамірно. Із вікон надвір вилітають уламки, з дахів із тріском на асфальт падає шифер - комунальники, волонтери та мешканці прибирають завали в квартирах. Під ногами - бите скло, зім'яті віконні рами, уламки меблів, штори, змішані з землею. Балістична влучила у старий двоповерховий житловий будинок. Більша частина будівлі вщент зруйнована - від підʼїзду лишилися тільки бетонні сходи та купи битої цегли. Чути гарчання техніки та звук робочих інструментів. Робота рятувальників на місці трагедії не зупиняється ще від другої години ночі. Територія оточена стрічками, між завалами працюють у касках - хтось тягне дерев'яні балки, хтось обстежує приміщення з собаками. - Після другої години ночі, якщо не помиляюсь, рятувальники безперервно продовжують проводити аварійну пошуково-рятувальну та пошуково-аварійні роботи, - каже Павло Петров, речник ГУ ДСНС у Києві. - Наразі у нас залучені кінологічні відділення, також працюють психологи разом з людьми, які шукають тут своїх родичів. Станом на ранок рятувальникам вдалося врятувати 17 осіб. Постраждали понад 70 - 43 госпіталізовані, серед них діти. Є вісім підтверджених загиблих. Ще одне тіло чекає на ідентифікацію. - Тут більше 15 одиниць техніки різноманітної, а також більше 70 чоловік особового складу, плюс працює кінологічне відділення, - зазначає Петров. - Я зараз бачив, як відпочивала собака, я питаю у кінолога: "А скільки вона працює?" Він каже: "З 2:30 і працювала". Знову піде. Серед уламків рятувальники регулярно зупиняються на "хвилини тиші" - прислухаються, кличуть. Саме так вдалося знайти 29-річного чоловіка, який відгукнувся на голоси. Його обережно витягли з-під уламків і передали медикам. Хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати - У певний період часу рятувальники припиняють роботу, починають гукати і слухати уважно. І от саме під час такої хвилини вони і почули, що хлопець відгукнувся, почали з ним контактувати, знайшли приблизно де він, відкопали, дізналися, у якому він положенні, - додає речник. Психологічна допомога тут так само необхідна, як і фізична. Понад 30 людей уже звернулись до психологів, серед них - батьки дітей, яких досі шукають під завалами. - Роботи продовжуються і досі. Тут працюють психологи, особливо з батьками отих дітей, яких наразі шукають рятувальники, - каже Петров. "СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ЖИВІ" Біля зруйнованого під'їзду - старенька жінка на стільці. Вона мовчки тримає в руках палицю й ганчірку. За її спиною - авто з вибитими шибками, накрите старим килимом. Поруч снують сусіди - несуть пакети, роздивляються уламки, говорять тихо й уривками. Діти стоять поруч із дорослими, притискаючись до ніг. Біля огороджувальної стрічки збирається натовп підлітків. Юнаки та дівчата нервово спостерігають за роботою рятувальників та підбігають ближче, як тільки зʼявляються якісь новини. - У цьому будинку живе наш однокласник з родиною. Усі вони там - він, сестра, тато й мама. Ми від самого ранку тут чекаємо, доки їх врятують. Ми ось перейшли в 11 клас, - говорить знервовано хлопець. Його очі почервоніли чи то від пилу, чи то від сліз. - З ними немає звʼязку і ми всі дуже хвилюємося. Але сподіваємося, що живий. 28-річна Світлана з донькою на руках спостерігає за розбором завалів. В чотирьохповерховому будинку, де мешкала родина вибило вікна і пошкодило дах. - У нас в під'їзді старі звичайні вікна, не пластикові - вилетіли всі. Дах зруйновано там, де наша квартира. І так затікала вода, - розповідає жінка, - а зараз там дирка. І я переживаю, що буде затікати в квартиру, бо передають дощі, а в мене маленька дитина. Родина мешкає на найвищому поверсі. Світлана каже, що спочатку почула різкий звук, встигла добігти до коридору - і пролунав вибух. - У квартирі все ціле. Одне вікно, яке було на провітрюванні, його вирвало, але воно закривається. Сама основна проблема - це дах, який буде протікати, - додає вона. Рятувальники працюють безупинно, залазять на покрівлі, обережно ступаючи по крихких уламках. Частина даху провалилася, вікна й балкони - вирвані вибуховою хвилею. Одна з багатоповерхівок навпроти перетворилась на скелет - зовнішні стіни ще стоять, але всередині - порожнеча. Зламані балки, обгорілі дерев'яні конструкції, уламки цегли й труби валяються просто в квітучих деревах. Під завалами - потрощене авто. Сусіди приносять воду, ковдри, допомагають один одному з речами. На стелі однієї з уцілілих квартир ще висить люстра - її видно крізь вибите вікно. Там досі стоїть холодильник з десятками магнітів. Біля вантажівки - черга. Там роздають панелі ДСП. Люди передають одне одному пакунки з речами, розбирають купи одягу, шукають документи, ліки. ПРИЦІЛЬНИЙ УДАР На першому поверсі будинку, що навпроти зруйнованої двоповерхівки, мешкає 22-річна Валерія. Вночі вона була вдома разом з родиною. Усі спали, а прокинулись вже після удару - коли вибуховою хвилею вибило шибки, зізнається. - Ми прокинулись, коли все повилітало. Вікна, двері, весь дім задрижав. Ми мешкаємо на першому поверсі. Укриття у нашому будинку не було, - каже дівчина. - Колись намагалися зробити підвал як сховище, але потім його переробили, і нічого нормального з того не вийшло. У будинку навпроти, за її словами, загинула ціла родина - батько, мати, бабуся. 13-річну доньку дістали з-під завалів живою, у неї - політравма. Зараз дівчинка перебуває у лікарні після операції. - У тій сім'ї є ще старша сестра і брат. Їм двадцять два і двадцять один, але їх у момент удару не було вдома, - говорить Валерія. Пожежі після удару не було. Усе, що пам'ятає - густий пил, крізь який нічого не видно. Швидка приїхала майже миттєво - менше ніж за десять хвилин після виклику. Якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало - Мені здається, вибух був настільки сильний, що якби ще щось здетонувало - нас би просто не стало. Після того ще чули вибухи, але вже не такі, - згадує дівчина. У цьому районі, каже, живе багато літніх людей і корінних киян. Більшість квартир - приватні. Її родина мешкає в трьохкімнатній. - Поки ніхто не сказав, що буде далі. Кажуть, приїде якась комісія. Але де ночувати, куди діватися тим, у кого більше нема дому? Це ж десятки зруйнованих квартир. І ніхто не готовий до цього, - знизує плечима Валерія. Тримає за повідок великого лабрадора, що стомлено спить поблизу. Біля місця удару - лише стадіон, університет, житлові будинки. Постраждала також школа - від вибухової хвилі вибило шибки у пластикових вікнах. - Думаю, що це був прицільний удар по цивільній інфраструктурі. Бо в нас тут нічого військового немає, - обурюється Валерія. Чоловіки закривають вікна дошками. У дворах працюють десятки комунальників - оперативно прибирають уламки, складають цеглу й скло у рядна й мішки. - Та все вибило - металеві двері з ноги рівняв. Добре, що всі живі і здорові!... Немає тут вікон, тріщини в стінах, - емоційно каже чоловік розмовляючи по телефону. Найближче укриття знаходиться в школі №96. Через вікна без шибок видно шкільні дошки, парти, навчальні плакати. Тут організували й пункт допомоги постраждалим. У навчальний заклад місцеві й волонтери зносять воду, їжу, ліки. ЗАПАХ ГАЗУ Й ДІРКИ У СТІНАХ За вщент зруйнованим будинком стоїть цегляна пʼятиповерхівка. У тіні щойно зазеленілих дерев валяються уламки, стоять зімʼяті й машини без скла. Будинок після ракетного удару залишився без вікон, балконів і дверей. У садках червоним майорять тюльпани. За стрічкою стоїть чоловік, на вигляд років 60. Біля ніг поставив величезний пакет. У пʼятиповерхівці живе його друг. - Він вдома, але нас туди не пускають. Ми хотіли допомогти, щось прибрати в хаті туди-сюди, але стоїмо і дивимось, - каже сивоволосий чоловік. - Вночі всіх виводили, а зараз вже не пускають, бо з даху все скидають, для безпеки. - Як думаєте, що буде з цими будинками? - питаємо. - А людей куди? Хто зараз буде будувати? Дах зроблять, вікна і двері поставлять, а далі - як хочете. Людям треба десь жити. У кого є за що, може хоч якийсь ремонт зробити. А у кого нема за що? А на суботу дощі, хоч би дах відремонтували, - відказує розгублено. Про події ночі розповідає ще один мешканець постраждалого будинку. Чоловік виносить на двір зимові куртки, бушлат, трохи вцілілих продуктів і складає все на дитячу гойдалку поблизу. Він був удома з самого початку тривоги. Каже, від моменту сирени до вибуху минуло не більше десяти хвилин. - Ми щось встигли зрозуміти, але вже було пізно, - каже чоловік. - А зараз що буде - ще не знаємо. Поки цими питаннями не займаємося. Газ скипів із труби - її розірвало Після вибуху у квартирі панував повний безлад. Частину речей знищено, дещо залишилось, але головна небезпека була в іншому. - Газ скипів із труби - її розірвало. У квартирі стояв запах газу, дихати було нічим. Крім пилу ще й газ "допомагав". Наразі чоловік ще не знає, куди буде переміщена його родина, і чи отримає вона тимчасове житло. Але впевнений: найголовніше - що всі живі. Більшість будинків тут - зведені після Другої світової війни. Є "сталінки", "хрущовки" та тимчасові панельні двоповерхівки, які тутешні мешканці називають "бараками", які будували для тимчасового проживання. Кияни отримували тут квартири переважно від заводу "Антонов". Поруч із двоповерхівкою стоїть жінка. На шиї звʼязка ключів, щось безперервно перевіряє в телефоні. Позаду - авто, накрите килимом замість даху, і розбиті вікна. Навколо - сусіди, які мовчки роздивляються уламки своїх квартир. Люди ходять, хитаючись від втоми, тримають у руках телефони, документи, пакунки. Жінка чекає новин від своїх друзів - родину, яка проживала тут понад 25 років. - Вони самі вибрались, самі. Просто дивом. Їх не діставали - вони самі якось вийшли. Я не знаю, що їх урятувало. Квартиру привалило. Вони ледве вийшли, - каже вона схвильовано. - Вони тут живуть, скільки я пам'ятаю. Чи купували квартиру, чи отримували - я не знаю. Але це був їхній дім. На тлі уламків стоїть червоний автомобіль із розбитими вікнами. Уся територія розчищена для роботи спецслужб. Люди за стрічкою дивляться на зруйнований фасад - там, де ще вчора були квартири, сьогодні чорні дірки у стінах. Мовчазна метушня, багато пилу, різкий запах дерева, що горіло. Рятувально-пошукові роботи тривають. Наразі відомо про 12 загиблих, серед них, і 17-річний хлопець, порятунку якого від самого ранку чекали однокласники. 90 людей постраждали, із яких 44 - у лікарнях столиці. У Києві 25 квітня оголосили Днем жалоби за загиблими внаслідок сьогоднішньої атаки Росії.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.

У селі Рожни, що на Київщині, розташована теплиця, у якій цілий рік вирощують цитрусові, банани, ананаси, папаю та десятки інших тропічних культур. Власник теплиці - Анатолій Патій, 72-річний інженер за освітою, який понад 40 років займається селекцією рослин і розробкою енергоефективних тепличних систем. Його теплиця побудована за запатентованою технологією "термоса" і функціонує без постійного опалення. Основу бізнесу складає вирощування і продаж саджанців, адаптованих до кімнатних умов. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на фермі, поспілкувалися з власником і дізналися, як вирощують тропічні культури в теплиці. "ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ" Тепло вдаряє в обличчя одразу, щойно заходиш до теплиці. На вулиці ще прохолодно, а всередині - справжнісіньке літо. У теплиці, яку власник Анатолій Патій назвав "Банановою фермою" пахне квітами й трохи парфумами. - Ми з вами зараз у теплиці типу "Термос". Тут ми не топимо ні вдень, ні вночі - зараз усередині 25 градусів тепла без жодного опалення, - Анатолій Патій стоїть поміж апельсинових дерев, тримаючи пальцями квітучу гілку. Йому 72, він носить просту картату сорочку. - Форточки відкриті, провітрюється, але все тримається завдяки конструкції. Це і є особливість теплиці "Термос" - вона не впускає холод і не випускає тепло. На перший погляд ця теплиця більше нагадує шматочок тропіків, ніж традиційне українське сільське господарство. Усередині панує вологий мікроклімат, а замість звичних для нашого регіону овочів та ягід тут вирощують цитрусові, банани та ананаси. Зелене листя апельсинів і лимонів переплітається між собою, утворюючи в приміщенні грайливі тіні. Гілля під вагою плодів звисає майже до землі. Технологію Патій запатентував ще у 1995 році в Німеччині. Каже, що продав понад 800 проєктів в Україні, країнах СНД і ще 30 - у Європі. За цією системою будують не лише теплиці, а й житлові будинки, магазини, гаражі. Товщина стіни - 25 см, що, за його словами, відповідає 3,5 м цегли. - Але ми продаємо не просто проєкти, - додає він. - Ми реалізуємо готовий бізнес. Франшизу. Бізнес на саджанцях, які тут же й вирощуємо. Доглядати за рослинами Анатолію допомагає дружина. Плоди екзотичних рослин чоловік не продає, натомість зосередився на реалізації саджанців. - Я вивів сорти, які прекрасно себе почувають у кімнатних умовах. Робимо так звані "дерева-сади" - це коли на одному дереві прищеплені різні цитрусові, - показує чоловік різні плоди, що висять на сусідніх гілках. - На одній ростуть апельсини, на іншій - мандарини. Оскільки всі цитрусові родичі, їх можна зрощувати разом. У мене є дерева з чотирма-шістьма видами плодів одночасно. Смак у них не такий кислий, як у магазинних Серед десятків сортів тут є і лимон "Київський", який Патій вивів ще у 1994 році. Плоди цього сорту сягають до півтора кілограма. - Він прекрасно росте в кімнаті, має широкий листовий апарат, і не надто кислий. Це мій авторський сорт, - додає Анатолій. - Подивіться на розмір плоду цього лимону - навіть невеликий має солідну вагу. А були й більші - по півтора кілограма. Смак у них не такий кислий, як у магазинних. Схрестив помело з турецьким лимоном. У тому ж році винахідник написав книжку про цей сорт. Назвав її "Поцілунок сонця". - У дитинстві мені подарували апельсин - я тоді був у першому класі. І я бігав по селу, показував, розповідав, що його поцілувало сонце. Батько мій, агроном, сказав мені: "Дитино, не бігай - з'їж, а зернятко посій". Я так і зробив. Через 20 років дерево заплодоносило. Хоч Анатолій закінчив інститут цивільної авіації, усе ж повернувся до землі. - Батько агроном, а я пішов іншим шляхом, але, як бачите, усе одно до цього прийшов. Пам'ятаю, як перед ринком "Юність" грузин продавав саджанці - лимона, апельсина, мандарина. Поруч поставив також дерево з плодами. Я був інженером, мав 140 рублів зарплати. А потім побачив, як він за дві години заробив стільки, скільки я за рік. Тоді й вирішив серйозно цим займатися. КОКО ШАНЕЛЬ І "ДЕРЕВА-САДИ" Одна частина теплиці відведена під цитрусові дерева. Тут ростуть мандарини та апельсини, чиї гілки буквально прогинаються під вагою яскраво-помаранчевих плодів. Листя соковито-зелене, місцями ще можна помітити білі квіти. - Квіти апельсина - з них Коко Шанель зробила легендарний парфум Сhаnеl №5. Їхній аромат тут відчувається одразу, тільки зайдеш. У традиціях Іспанії та Італії, коли дівчина виходить заміж, їй у волосся вплітають вінок з цих квітів, - розповідає Анатолій. Повітря тут сповнене солодкого запаху цитрусових, що змішується з легкою вологою землі. Уздовж стін стоять вазони з молодими деревцями й горщики з саджанцями. - Але є одна проблема: їх катастрофічно не вистачає. Люди розкуповують усе. Саджанці - це живий бізнес. Чим довше росте рослина - тим більше вона коштує. Якщо ви не продали огірки - вони згниють. А якщо не продали саджанець за 400 гривень, то за два місяці він уже коштує 1500, - пояснює Патій. - Бувало великі дерева й за $1000 продавав. Окрім цитрусових, у теплиці ростуть інжир, гранат, оливкове дерево, лавровий лист. А деякі види витримують навіть до 33 градусів морозу. Інжир, наприклад, Патій схрестив із шовковицею, отримавши морозостійкий крупноплідний сорт. - Це результат 25 років роботи, - каже він. - Але воно того варте. Усе починалося з однокімнатної квартири, де він вирощував і розмножував перші саджанці. - Я поїхав у Москву, знайшов 12 книжок, де описувалося, як в Україні вирощували екзотику. Виявилось, що в нас були теплиці по півтора кілометра довжиною. Ми експортували 3000 пудів ананасів. А потім прийшли більшовики - і все зруйнували. Потім були експерименти з прищепленням, а далі - наукові дослідження. Ідею відновити втрачену культуру Анатолій реалізовує вже понад 25 років. - Я ж захотів усе це повернути в Україну. І придумав теплицю "Термос", - у глибині приміення Анатолій Патій показує дерево, на якому росте одразу шість видів цитрусових. - Ось тут у мене мандарини, на другій гілці - лайм, далі - апельсин, ще далі - грейпфрут. А ось тут - лимон. Причому оранжевий. Схрестив турецький лимон з апельсином. В апельсині ж вітаміну С більше, ніж у лимоні. Вийшов такий собі кисло-солодкий гібрид - дуже смачний. "Дерева-сади" - екзотичні мікси для кімнат, балконів, а іноді й для зимових садів. Особливо цінують такі дерева заможні клієнти. Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! - Є люди, які хочуть маленьке деревце - для підвіконня. А є багаті люди, які мають зимові сади, і їм треба щось велике. Для них я використовую метод повітряного укорінення. Беру велику гілку, зрізаю кору, обгортаю мохом, землею, пакетом - і за три місяці отримую готове дерево. Висаджую в горщик і продаю. Це вже інша ціна. Патій переконаний: бізнес на саджанцях - недооцінене джерело доходу в Україні. - Голландія на цьому заробляє 160 мільярдів євро на рік! Це більше, ніж чотири бюджети України. А країна в них у кілька разів менша, - додає він. У теплиці ростуть також псідіум суничний, що цвіте безперервно, і дає ароматні плоди зі смаком ананаса і полуниці. Є і лайм, який цвіте п'ять разів на рік, лимон київський - сім, апельсин - два-три. - Усі ці сорти я виводив роками. Ананас, наприклад, - це 25 років наукової роботи. А ось цей - найбільший у світі, виросте до 15 кілограмів, - показує Патій на рослину міцним високим литям одразу за проходом у сусіднє приміщення. За зеленню видніється величезний продовгуватий ананас. НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ БАНАН У цій частині теплиці ще тепліше - справжній куточок джунглів. Величезні широкі листки бананових дерев створюють густу тінь, а між ними звисають грона ще зелених плодів. Колючі листки вибиваються з вазонів, а вглиб теплиці можна побачити ще молоді рослини. Особливе місце займає банан. - Усі ці сорти я створював спеціально для вирощування в кімнатах. Ось, наприклад, суперкарликовий банан. Він витримує посуху, - каже господар. - Спочатку зменшив висоту з 3,5 метра до 2,5, потім до 1,5. А тепер є такі, що можна лежачи зривати банани. Цей сорт витримує посуху до дев'яти місяців. Ідеальний для кімнат. Бананові саджанці, за його словами, розлітаються. Ціни - від 500 грн, але попит настільки високий, що Патій просто не встигає вирощувати потрібну кількість. - Мені треба 40-50 тисяч саджанців на рік. До війни ще більше було. А зараз ТіkТоk, інтернет, програми знімають. Уже понад 100 телеканалів побували тут, навіть китайське Сіньхуа приїжджало. Суперкарликовий банан - найнижчий у світі. Виведений у 2005 році. Серед тропічної зелені - монстери. Вони дають плід, який на Мальдівах і Майорці називають "бананас", каже власник. - На вигляд - як ананас, а всередині - як банан. Найсмачніший плід у світі, - переконує. Світло м'яко проходить крізь стіни, не обпікаючи листя. Поруч росте папая. І не одна. Вона тут жовтіє, дає плоди, і навіть "змінює стать". - Один рік дає жіночі плоди, інший - гермафродитні, а третій рік - взагалі нічого. Чоловічі квітки йдуть. І так може бути на кожній гілці. Міняються ролями, - каже Патій. - З плодів ми варили варення, сто банок - усе розкупили. У сусідньому кутку - кавове дерево з червоними плодами, що вже почали опадати. З одного дерева можна зібрати близько 700 г бобів. Із них можна варити каву. Теплиця, за його словами, споживає у 15 разів менше тепла, ніж звичайна. Навіть взимку всередині не доводиться топити. Сонце нагріває приміщення, а котел господар вмикає максимум на 15 хв. - Батареї холодні, а тут тепло. Різниця колосальна. У звичайній теплиці 70% тепла йде в небо. У мене - лише 5-7%. Вологість він контролює ручним обприскуванням. Усе інше - робота природного мікроклімату. А грунти - лісові, легкі, підібрані індивідуально для кожного виду. Поради щодо вирощування Патій викладає на своєму сайті: відео, консультації, рецепти ґрунтів, підказки. Він не тільки продає саджанець, а навчає і консультує. - Наприклад, банан. Не нижче +15. Але чим тепліше - тим краще. Не ставте під батарею. Ставте на підвіконня, притіняйте тюлем. І він ростиме. І через рік-два вже дасть плоди. Інжир, за словами Патія, можна висаджувати навіть надворі. Але є нюанс - боїться весняних заморозків. - Зате жодна муха чи комар не залетить у ваш дім, якщо є інжир. Він виділяє фітонциди, вбиває комах. Але ніякої шкоди тваринам ці рослини не несуть, - запевняє винахідник. "РЕКЛАМА - ЦЕ ВАШ ПІДВІКОННИК" При відповідному масштабі теплиця здатна давати до 14 т фруктів. Але сам Патій робить ставку не на урожай, а на саджанці. - Роботи тут удесятеро менше, ніж із помідорами, - знизує плечима Анатолій Патій. - А прибутковість - у рази вища. За роки існування бананової ферми власник розвинув повноцінну мережу - теплиці за його проєктами будують по всій Україні. - У мене купують по-різному: і по одному саджанцю, і по 20. Буває, хтось будує теплицю за моїм проєктом і одразу бере великий гурт рослин - щоб з чогось почати. Бо цей бізнес окупає теплицю за рік. Помідори, для порівняння, - за п'ять-шість років. У теплиці Патія росте й мурайя - рослина, яку він називає "деревом імператора Хірохіто". - У нього ж була купа діагнозів при народженні. Лікарі сказали - не проживе й п'яти років, а дожив до 101-го. Завдяки мураї. Вона омолоджує клітини, підвищує імунітет. З листя роблять відвари, ягоди їдять. І тільки у 2000 році французькі вчені відкрили речовину, яка відповідає за це омолодження. Через зміну клімату, каже Патій, деякі культури вже можна вирощувати у відкритому ґрунті - юку, лавровий лист. - Раніше юка росла тільки в Криму, а тепер - спокійно у нас. Лавровий витримує до -15, а в нас цієї зими було максимум -8. Хто знає, може, через сто років і апельсини будемо вирощувати на вулиці. Смартфон з'явився завдяки цитрусовим Патій переконаний: фрукти не набридають, бо мають сильну імуномодулюючу дію. Завдяки тому, що їсть вирощені на "Банановій фермі" плоди, майже не хворіє. - Ми навіть варення з папаї варили - з додаванням апельсина, щоб прибрати запах гарбуза. Цитрусові зберігають вітамін С навіть після термообробки. Особливо в шкірці. Кумкват - взагалі їдять повністю, він дуже вітамінний. Смартфон, до речі, з'явився завдяки цитрусовим, - додає Патій напівжартома. - В Японії в офісах ставили цитрусові - і ті, хто з ними працював, краще вирішували задачі. Провели експеримент - і з'ясували, що аромат цитрусових знижує кількість помилок у десять разів. А далі - вже історія. Усміхається, проводить далі. Розповідає, як банани вбирають пил, як діють на організм цитрусові ефірні олії. - Цитрусові не просто очищують повітря - вони вбивають 99% бактерій. Навіть золотистий стафілокок. Банан - ще й природний барометр. Якщо вранці каплі роси на листі - буде дощ. За 40-50 кілометрів хмара стоїть, а він уже відчуває. У теплиці власник часто проводить екскурсії - 200 грн для дорослого, 100 для дітей. До 6 років - безкоштовно. Люди приїжджають з різних куточків України. Можна побачити не тільки рослини, а й картини дружини Патія - створені без фарб і пензля, лише з висушених рослин. Перші продажі саджанців були без інтернету. Один чоловік із Житомира купив мандарин - через три роки мав 110 плодів. Розповів друзям - ті купили ще. - Тоді у нас купили по 5 рослин 40 людей. Це й була реклама. Бо найбільша реклама - це ваш підвіконник. Зараз Патій має сайт і сторінки в соцмережах. Надсилає саджанці "Новою поштою" - навіть взимку, якщо погода дозволяє. Рослини в горщиках пакують в картон, підписують "верх/низ". - Ми все розповідаємо, консультуємо, - каже він. - Якщо щось не вдається - люди дзвонять, ми підказуємо. І все пояснюємо, щоб не загубити рослину, - каже наостанок Анатолій. Поки прощаємось, бере до рук молодий саджанець банана, перевіряє вологість ґрунту, легенько притискає землю навколо стебла. Зриває квіти з деяких рослин і оглядає теплицю. Коли виходиш на двір, перше, що б'є в груди - холодне повітря. За стінами, знову березень, сірі хмари і ще тьмяна трава.

Американський благодійник Делл Лой Хансен збудував у Мощуні будинки для родин, які втратили житло через війну. Його фонд "Місія Хансена в Україні" допомагає постраждалим від агресії РФ. Мощун - село, яке одне з перших зустріло ворога на підступах до Києва. У лютому-березні 2022 року тут точилися запеклі бої: будинки палали, а мешканці рятувалися, як могли. Коли російські війська відступили, від села залишилися лише руїни - понад 85% будівель було знищено або пошкоджено, а дороги, електромережі та водопостачання виведені з ладу. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала в Мощуні та нових будинках. І дізналася, як сьогодні живе село. ВІДНОВИЛИ 206 БУДИНКІВ - Ви можете проговорювати, якою може бути ванна кімната, зручності. Є можливість доплатити, щоб збільшити площу будинку, - про умови благодійної програми з відновлення житла розповідає працівниця старостату Анна Заіка місцевій мешканці Мощуна. - Ви хочете два санузла? Жінка сидить у довгому пальті напівоберта й гортає документи. Шапку не знімає. - У мене є родичі - племінниці з дітьми. Коли до мене будуть приїжджати, то накладно з одним санузлом, - пояснює їй односельчанка, на вигляд близько 60 років. До будинку культури, що водночас є й адмінбудівлею, часто приходять жителі. Відбудова села триває, а більшість людей - потребує допомоги. Благодійний фонд "Місія Хансена в Україні" підтримує родини, чиї будинки були зруйновані або пошкоджені внаслідок війни. У межах програми "Фенікс" фонд співпрацює з державною програмою "єВідновлення", додаючи до суми державного сертифіката додаткове фінансування, необхідне для повноцінного завершення будівництва, ремонту та облаштування благоустрою. Ця сума може досягати $30 тис. на кожен будинок. - Поки з допомогою виходить 80 квадратів, - додає працівниця фонду Ірина. - Щоб збільшити до ста - треба доплатити ще понад 8 тис. доларів. Поки погоджуємо, можете ще подумати. У селі наразі проживає близько 1000 людей. До повномасштабного вторгнення населення складало 1200 осіб. Одна родина має статус внутрішньо переміщених осіб. - Біда Гостомельської громади в тому, що не створюються системні рішення, - пояснює Ірина. - Якщо заходить приватний донор, то максимум - не заважають. Однак є населені пункти, які самостійно докладають зусиль до відновлення й розвитку. Зараз USАІD закрив енергетичні програми. Тому будемо шукати донорів, щоб оновити у Мощуні й енергетику. Освітлення й електрифікацію відновили завдяки тому, що Аня, Вадим і Мирослава тут написали у всі можливі інстанції. У громадах є бюджети. Тут питання у доцільності їхнього використання. Станом на березень 2024 року у Мощуні вдалося відновити 206 житлових будинків. Протягом 2022 року за кошти резервного фонду державного бюджету було відремонтовано майже 60 будинків, де замінили вікна, двері та відновили покрівлі. Міжнародні партнери долучилися до облаштування тимчасового житла - у дворогосподарствах мешканців встановили модульні будинки. Окрім житлової забудови, у Мощуні вдалося частково відновити соціальну інфраструктуру. Було відремонтовано будинок культури, облаштовано пункт здоров'я та організовано автобусне сполучення. Завдяки ініціативі "Місія Хансена в Україні" у Мощуні збудували шість нових будинків для родин, які втратили своє житло через війну. Це дозволило деяким мешканцям повернутися до нормального життя у власних оселях. ЗАЇЗД ДО ВЕЛИКОДНЯ - Ми ще не завезли все. Але плануємо до Великодня заїхати. Замовили сестрі тюлі нові, - Віра і Юрій Ющенки зустрічають на порозі свого нового будинку - одноповерхове житло з персиковими фасадами й широкими вікнами. Для будівництва використовували піноблоки. - Тут стіни дебелі й ремонт хороший. Заходять у просторий сучасний будинок. Обоє виглядають схвильованими, уважно оглядають кожен куточок свого майбутнього дому. - Два місяці будували. У серпні залили фундамент, а в жовтні готово було, - розказує 54-річний Юрій Петрович. - Ще не все готово, не зібрали до кінця меблі. Кухня, диван і стіл були. У вітальні на підлозі - кульки синьо-жовтого забарвлення. Залишилися ще з дня завершення будівництва. Кухня-студія світла, з новими меблями та технікою. Поруч стоїть генератор - тимчасова необхідність. У березні 2022-го ворожий снаряд влучив у їхній будинок. Удар прийшовся у самий центр будівлі. Усе розірвало на шматки, зізнається 42-річна Віра. З того часу родина мешкає в модульному будинку, який встановили за рахунок благодійника Делл Лоя Хансена. - Уже два роки, слава Богу, як живемо. То трохи обжили. Поставили на Рождество 25 грудня. Якби знали, що приїдете, то підготувалися, - Віра Ющенко запрошує у модульний будинок, де живе з чоловіком та донькою Діаною. Поспіхом прибирає зі столу ще теплі від чаю чашки. - Сразу не жили, бо не треба було каналізацію зробити й воду провести. Скважину до серпня провели, бо стара згоріла. Одягнена в просту, але зручну темну кофтину. Волосся зібране у високий пучок. Віра родом із Закарпаття, але після одруження з чоловіком живуть у Мощуні. До повномасштабного вторгнення Ющенки проживали у великому будинку з чотирма кімнатами. Якраз закінчили ремонт - замінили підлогу, затягнули стіни. Зараз родина має дві окремі кімнати, простору кухню й ванну кімнату. Усередині тепло й пахне деревом, яким обшиті стіни. Простора кухня, оформлена у світлих тонах і оснащена сучасними меблями та побутовою технікою - газова плита, витяжка, холодильник, мікрохвильова піч. На стінах - мармурові кахлі, а над робочою зоною акуратно розташовані ножі та кухонне приладдя. Крізь вікно, прикрите рожевими фіранками, пробивається м'яке світло. По квартирах чужих ходили - Тут була кухня, холодильник, диван. У комнаті - шкаф, кровать, стіл і ще багато всього. Як для того, що все згоріло - то шикарно, - розказує Віра. - Ми вже мєлочі добавили. До цього ж по квартирах чужих ходили. Спальні кімнати прості, але затишні. Дерев'яні стіни прикрашені особистими фотографіями. У господарській спальні висить годинник, а поруч килим, лежать серветки з вишивкою. На вікні - напівпрозорі фіранки з мереживом. - Я поки уют собі не зроблю, то не перейду в будинок. Уже в нову хату сестрі заказала тюль. Сюди тоже сразу купила все, що мені треба, - посуду, каструлі. Убрала, позастеляла й зайшла у хату як в готель. Не можу в бардакові, така я є, - сміється господиня. - Скільки того життя. СПОРОЖНІЛЕ СЕЛО Мощун - невелике село на Київщині за 7 км від столиці. На початку березня російські війська, просуваючись з боку Бучі та Гостомеля, намагалися прорвати оборону Києва через Мощун. Зайшли в село 26 лютого. Росіяни не очікували побачити супротив у такому маленькому населеному пункті. Однак із перших днів, окрім ЗСУ, опір чинили й місцеві мешканці. Саме тут українські захисники зупинили ворога, і село стало місцем тривалих бойових зіткнень. Авіаудари, артилерійські обстріли та вуличні бої перетворили Мощун на лінію фронту. - Ми виїхали 28 лютого з донькою через Горенку. Уже горіли хати в Мощуні, табличок не було дорогою. А чоловік зостався, бо мати була лежача на тій стороні села, - згадує Віра. - Ухажував за нею. Село фактично спорожніло. Більшість мешканців евакуювалися, а ті, хто залишився, ховалися у підвалах. - Утром 6 березня він її покормив, грубу протопив, а на обід вона згоріла&hеllір; Тоді у Мощуні вже нікого не було, даже воєнних - повиїжджали всі. Усе кипіло, горіло. На вечір чоловік ще окопи копав, а як вертався, то хотів удостовіритися, чи дійсно хата згоріла. Його вже воєнні, що у лісі були, не пускали. Але лісником робить, то все тут знає і любими б способами пішов до мамки. До батьківського дому Юрій не доїхав близько 200 м. Росіяни вискочили з лісу й почали стріляти по машині. - "Ниву" обстріляли. Але був поруч янгол-охоронець, вочевидь. Бо під номерами був газовий балон - номера прошиті кулями, а до бака всього 15 сантиметрів. І пасажирське сидіння прострілене. Коли по ньому відкрили вогонь, то сразу й не поняв. Але ж побачив, що хата згоріла, а в ній - мати&hеllір; Жодної кісточки не знайшли, нічого взагалі. Це від фосфору так горить, ним всюди били. Там тільки дві пружинки з ліжка знайшли і все. - Я машину кинув біля лісництва. Номер прострелили і у двері попали, у кришу, а коли тікав - то ще і в зад, - додає Юрій. Юрій вибіг з машини й кинувся тікати в ліс. Хотів пішки дістатися Пущі-Водиці, але дорогою підібрали українські військові. Довезли до місцевої школи, а потім - до Оболонського району столиці. Звідти чоловік виїхав до родини на Закарпаття. - 8 березня приїхав до нас. Звʼязку не було з ним до цього. Я думала, що вже живого його нема&hеllір; У мене свекруха, мабуть, відчувала таке. Бо казала: "Як буде війна, то знай, що все в житті наживне. Головне - щоб чоловік у тебе залишився". У травні вже викликали на роботу сюди. Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів До середини березня українські військові почали контрнаступ, вибиваючи ворога з позицій. Російські війська змушені були відступати, але перед цим знищили значну частину інфраструктури. До 29 березня Збройні сили України повністю зачистили село від окупантів. - Як сусід скинув, що тут залишилося, то не хотіла повертатися, - зізнається Віра. - Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів, але штукатурка обгоріла. У сусіда три хати було у дворі - тож нічого немає. Документи у нас всі згоріли тоже. Але там роботи не було, а хати дуже сильно в ціні піднялися. Як жити? Тут проробив лісником 31 рік, то й вернулися. Близько 85% будинків у Мощуні були знищені або сильно пошкоджені. Електромережі, дороги, водопостачання - були виведені з ладу. У лісі поблизу села були залишки ворожої техніки, нерозірвані снаряди та окопи, залишені окупантами. Деякі будинки обікрали мародери. - Мати вважається зниклою безвісти. Оскільки не змогли провести експертизу, - додає жінка. Відновлення села почалося відразу після звільнення. Завдяки волонтерам, державним програмам та міжнародним благодійним ініціативам частину осель вдалося відбудувати. НОВИЙ БУДИНОК - Ми раніше жили в обичному залізному вагончику. Ну, такому, що на будівництвах часто ставлять, щоб робітники жили, - 31-річна Наталя Онищенко спирається на новий деревʼяний стіл у вітальні-студії. На підлозі біля кухонної зони розкидані іграшкові автомобілі її сина. - У новому будинку ми з грудня. Від підписання документів і до того, як заїхали, пройшло всього чотири місяці. На місці новобудови колись стояв великий двоповерховий будинок. У ньому жили всією родиною, згадує Наталя. - З сімʼєю брата чоловіка й батьками, - додає. - По ньому було два чи три прильоти&hеllір; І взагалі нічого не осталося. - Ми з чоловіком, і двоє його хлопців, - пояснює Анна Заіка і знайомить з рідними. - А ми зараз у модульному будинку. Вагончик стоїть поруч із теперішньою терасою - компактна споруда з металевого профілю, утеплена монтажною піною, яка місцями проступає на стиках панелей. Має темні металеві двері та геть малі пластикові вікна. На даху видно димар - у холодну пору вагончик господарі опалювали буржуйкою. Поруч стоїть старий холодильник просто неба. Позаду також напівкругла металева споруда - модульний будинок, який надали волонтери. Господарі називають його "курінь". - Це пінопластове. Воно почало цвісти, усе сиріло. Потім нам поставили цей вагончик, і ми перейшли сюди. Два роки в ньому прожили, - каже Онищенко. - Привикали потроху. Ну, там просто - коли світла не було, ми буржуйку підпалювали. Готували на газовому балоні, а то і на кострі. На подвірʼї холодно й сіро, удалині видніються залишки зруйнованих будівель. Чоловік Наталії пропонує зайти в новий будинок. - Тільки почали обживати, - каже Петро Заіка. Проводить екскурсію й показує їхню з дружиною спальню. Кімната оформлена у світлих тонах. Велике вікно з білими фіранками, у центрі - двоспальне ліжко, застелене ковдрою. Над узголів'ям висить сімейне фото, а в кутку стоїть синій дитячий стільчик. У синовій кімнаті на ліжку охайно розкладені м'які іграшки, а поруч лежить дитяча книга. На підлозі - багато різнокольорових автівок, які аккуратно зібрані в зелений органайзер. На задньому плані - вікно, крізь яке видно двір, а поруч із ним розташований диван, застелений зеленою пледом. На дивані спокійно дрімає кіт. Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно - Ми виїхали з Мощуна лише 5 березня. Малому на той момент було всього 18 днів, - розказує Наталя. - Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно. Прилітали ракети, будинок у сусідки загорівся. Росіяни були в іншій стороні, на дачах. А коли по вулиці вже рухалися танки, то наважилися виїжджати. Ховалися у погребі, а вдень у хату - їсти готувати. Тоді ще був газ. Як виїхали, то вже 10 березня сказали, що будинка вже немає. Сімʼя родом із Мощуна. До останнього не вірили, що отримають такий будинок, зізнається Наталя. - Дитині є де розігнатися, - додає. Після деокупації в село почали повертатися мешканці. Наталія розповідає, що люди стали більш згуртованими. Будинок функціонує за рахунок електроенергії. За комунальні послуги минулого місяця родина заплатила близько 17 тис. грн. Найбільше - за опалення. - Цього місяця зекономили, то буде 10 тисяч. Але й морозів сильних не було, а то б і по 20 тисяч платили. Навесні плануємо поставити дровʼяний котел, - говорить Онищенко. - Ми тут живемо утрьох. Братові чоловіка Павлу також вдалося взяти участь у програмі - їхній будинок по-сусідству. З РОСІЄЮ ДИПЛОМАТІЯ БЕЗСИЛЬНА Історія Мощуна сягає кількох століть, хоча точна дата заснування невідома. Поселення виникло як частина навколокиївських сіл, мешканці яких займалися землеробством, лісництвом та ремеслами. У різні періоди історії Мощун був тісно пов'язаний із Києвом, особливо як постачальник сільськогосподарської продукції. У ХІХ-ХХ століттях село розвивалося як частина Київського повіту. Під час Другої світової війни село, як і вся Київщина, пережило нацистську окупацію. У післявоєнний період поступово відновлювалося, а згодом стало частиною передмістя столиці. До початку повномасштабного вторгнення село мало розвинену інфраструктуру - школу, декілька магазинів, поштове відділення та будинок культури, що одночасно виконував функції адміністративної будівлі. Ці будівлі були зруйновані окупантами. Наразі крамниці відновили роботу. Однак дітей доводиться возити на навчання в сусідні населені пункти. Щогодини з Мощуна курсує маршрутка до Києва. Більшість дошкільнят у селі виховуються вдома. Батькам дорого возити у садок, каже Анна Заіка. - Усе дорожчає. Світло знов підніметься в ціні. І спробуй тепер отопити такий будинок, - каже жінка. - У селі жінки переважно працюють у садках, школах або медсестрами. Чоловіки - лісниками, але їх не так багато у селі осталося, бо пішли воювати. Більше 50 людей на фронті. Спершу роздавати повістки приїжджали, а потім почали на пошту відправляти. У Мощуні планують збудувати ще понад 30 будинків. На програму можуть податися лише постраждалі мешканці, у яких була приватизована земля. Щоб будинок можна було ввести в експлуатацію. Частину коштів на відновлення виділяє держава, решту - фінансує Делл Лой Хансен. Тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва - У мене згорів будинок, у якому проживала родина з пʼяти осіб. Мені можуть дати 60 квадратів, бо тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва. Держава виділяє 33 717 гривень 46 копійок за квадратний метр. По-перше, індекс інфляції не буде ж діяти, а ще ж треба докупити меблі, сантехніку. Хансен додає до $30 тисяч, - розповідає Заіка. У Мощуні відновили пункт здоровʼя. Працюють фельдшер і медсестра, а раз у тиждень приїжджає сімейний лікар. У будинку культури відкрили художні виставки, а також простір для дітей. Іноді для жителів села проводять тренінги з домедичної допомоги. Над селом щоночі літають ворожі шахеди. На щастя, завдяки роботі українських захисників, прильотів не було. Після пережитого Україна не має поступатися територіями, переконана вона. - Я вважаю, що зараз кожен набиває ціну собі, - говорить Анна. - Але хочеться, щоб перемогою все закінчилося. Стільки хлопців уже загинуло. За що? Щоб зараз ми поступилися? З Росією не вийде дипломатії. Бо цей Путін - неадекватний. Це і так зрозуміло. ТУШКІВКА НА ФРОНТ У невеликому, але жвавому кабінеті сільради кипить робота - на трьох письмових столах розкладені документи, стоять ноутбуки. Полиці заставлені нагородами й подяками від військових. Староста села Вадим Жердецький привітно запрошує сісти навпроти. Разом із ним у кабінеті працюють помічниці - Мирослава та Анна Заіка. Вадим Жердецький - корінний мешканець Мощуна в сьомому поколінні. У 2022 році ми вперше зустріли його серед руїн села. Тоді Вадим був одним із тих, хто не виїхав, а залишився, щоб захищати село від окупантів і допомагати землякам. Стоячи на тлі обгорілих будинків і вирв від снарядів, він розповідав про ворожі обстріли, про людей, які загинули, про ті жахи, які випали на долю села. Під час російського вторгнення в лютому 2022 року його будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Йому з родиною дивом вдалося врятуватися. Незважаючи на це, він активно долучився до оборони й гуманітарної допомоги для місцевих жителів та військових. - Онуку виносив з будинку під час обстрілів. То вона потім сказала: "Дєд, не переживай. Папа повбиває кацапів - і збудуємо новий", - розповідає Вадим схвильовано. - І я почав креслити план будинку. Зробив архітектурний проєкт. Будинок збудували, а той відремонтували з допомогою. Є люди з любовʼю в серці. Оце такий і Делл Лой Хансен. Сьогодні ми знову зустріли Жердецького - уже не серед руїн, а у сільській раді, де він виконує обов'язки старости з 2023 року. На цій посаді він координує процеси відновлення села, співпрацює з волонтерами та міжнародними партнерами для відбудови інфраструктури та житлових будинків. - Зараз усі обʼєднуються. Робимо тушонку на фронт, допомагаємо місцевим, - говорить Вадим. - Нам зараз не вистачає головного - перемоги й повернення додому всіх захисників. Просто не треба опускати голову ні перед ким, особливо зараз. Колись покинуті вулиці знову наповнюються життям - діти грають біля нових будинків, у дворах чути голоси, а мешканці об'єднуються, щоб зробити своє село ще кращим.