These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
Окупанти прориваються до Дніпропетровщини: як живуть у місті, що може першим прийняти удар ворога
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
Як живе місто, яке росіяни можуть атакувати першим на Дніпропетровщині
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
Сучасна фортеця: як живуть у місті, яке росіяни можуть атакувати першим на Дніпропетровщині
Павлоград - перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові. Попри періодичні "прильоти" ракет і ударних дронів - Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав'ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців. Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині - дізнавалися кореспондентки Gаzеtа.uа. ВИРУЄ ЖИТТЯ Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс - причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста - кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті. Павлоград розташований на Дніпропетровщині - десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом. - Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, - говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби - оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. - А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати. Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого. У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди - обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб - близько 38 грн за буханку, філе курятини - від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі - приблизно на 10-15%. Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква - 26,89 грн/кг, буряк - 16,39 грн/кг, капуста - 29,95 грн/кг, а цибуля - від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві. Більшість будинків - багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі - церква, поруч - кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві. На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося. - Я працюю в торгівлі - у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, - вдумливо відповідає Рената Архіпова. - Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони - з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно. 6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п'ятьма балістичними ракетами "Іскандер". Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої. Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 - безпосередньо по місту. Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох. - Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, - розповідає жінка. - У центрі живемо, то для нас плюс - все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки. На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: "Під час тривоги ТЦ не працює!". Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину. Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі. Ми звикли до всього, що відбувається в країні - Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто - закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: "Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили". Попри загрозу боїв за Павлоград - кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова. - Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: "Зніму квартиру або дім". На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду - взагалі мовчу. Людяності нуль. Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли. - У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 - це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали - мінімум 1000 за сутки. Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають. - Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас - все закінчиться, - зізнається Рената. - Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги&hеllір; У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди - не знаю. У мене дитина каже: "Я не хочу жити в Росії". РІЗНІ ЛЮДИ У центрі міста над дорогою - алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю. Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника. Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних "прильотів" останнім часом не було, зізнається Архіпова. - Лякає те, що у нас - завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. - Gаzеtа.uа), - каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. - Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно. - У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут - військові? - питаємо. - Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, - відказує жінка. Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни. - У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш - а за що тоді скільки років боролися? - з сумом говорить Архіпова. - Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися. Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові - чорна хустка. - Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, - на видиху каже жінка. - 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату.... Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували. - Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, - додає вона. Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград - важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з'єднуючи схід і центр України. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи - Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, - з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. - Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу. Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку. - Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки - сидять в кафе. МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ Павлоград - заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву - Павлоград. Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам'яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини ІІ Павла І та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до ХVІІІ століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла. - Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, - розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. - Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей - то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий - то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах. У ХХ столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі. Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості. Напруга відчувається весь час - Люди бояться - місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, - розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і "Міжнародного благодійного фонду "Жива"" Аліна Кривсун. Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо. - На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, - пояснює Кривсун. - Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато. З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу. У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися. ІСТОРІЯ "ЛУНИ" - Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: "Сиди, ми тобі зателефонуємо". Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, - розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. - Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали "загальна мобілізація". Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку - якщо усіх записати добровольцями - грошей не вистачить на виплати. Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ - вирішив добровільно вступити у військо. Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами. - Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, - згадує чоловік. - Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було. Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв - побратими дали Ігорю позивний "Луна". - Я пам'ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: "Дивись, ми в червоній зоні". І справді - нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім - чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба. На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн. - Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій - виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху - влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі - холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати - встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше. Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери. Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею. Під час боїв "Луна" отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус "позаштатного" військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася. - Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, - каже "Луна", відводячи погляд. - У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: "А що це у тебе?". Я відповів: "Та об сучок зачепився". Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення. Тут більшість за Януковича були й "Партію регіонів" Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається "Луна". - У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й "Партію регіонів"&hеllір; Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: "Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво", - згадує чоловік. - Я запитав, чому, а вона відповіла: "Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що - здасть". Тому й зараз, думаю, є багато ждунів. Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але "ніхто в груди себе не бив". - Знаєте, як раніше - в одній сім'ї хтось підтримував Януковича, хтось - Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він "свій" і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, - каже Ігор. - Але згодом вони змінили думку. Мама казала: "Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще". А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна&hеllір; Зараз "Луна" працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко. - Сиджу у мами на шиї, - каже жартома і мимоволі нервово оглядається. - Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.
Універсальна зброя: як бійців учать стріляти з кулеметів, що нищать бронетехніку і "Шахеди"
Війна змінюється. Тож адаптація нашого війська до нових умов - стає питанням виживання. Разом із опануванням нових видів зброї, "друге дихання" на навчальних полігонах отримала і незмінна класика крупнокаліберний кулемет. Він здатний зупиняти бронетехніку, приземляти ворожі дрони, прикривати піхотинців в обороні та наступі. А з використанням спеціального програмного забезпечення, безпілотних технологій та навчання у віртуальній реальності - ефективність кулеметного розрахунку зростає в рази. Як вчать користуватися кулеметом під час базової загальновійськової підготовки в одному з навчальних центрів, читайте у репортажі на Gаzеtа.uа. ВІРТУАЛЬНІ ЧЕРГИ Солдат у зношеному пікселі готується до бойового завдання: вмикає всі системи та одягає окуляри доданої реальності - VR. Зосереджується. Сьогодні він стежитиме за землею і небом: має знищувати все, що летить, біжить або їде в бік його позиції. Його знаряддя не ударні дрони, якими часто керують з використанням VR-окулярів. Боєць береться за ручки макету крупнокаліберного кулемета ДШКМ, обвішаного численними датчиками. Ними обладнана і платформа, на якій стоїть кулеметна турель. Поруч монітори показують карту місцевості та дублюють пейзаж, який кулеметник бачить у віртуальній реальності. Так виглядає тренажер, на якому відпрацьовують роботу кулеметного розрахунку курсанти одного з навчальних центрів. Інструктор з вогневої підготовки, запускає програму-симулятор та командує: "До бою!". Першим у небі з'являється ворожий безпілотник "Шахед". Кулеметник трохи присідає, підіймаючи ствол ДШКМ вгору, та приземляє дрон двома "віртуальними" чергами. З протилежного боку чути лопотіння вертолітних гвинтів. Боєць розвертає кулемета, пальцем перемикає електронний приціл і прошиває борт російського Ка-52 кулями. На моніторі спалахує вибух: ціль знищено. Тим часом з боку ворожих позицій наростає ревіння дизелів. Програма імітує, як просто на кулеметника суне бронемашина, а за нею - вантажівка з російським десантом. Зрешечені кулеметними чергами, вони займаються і вибухають. Солдат швидко "перезаряджає" кулемет-тренажер, бо в небі з'являється нова ворожа ціль. Це російська військова частина в окупованому Криму Тренажером керує сержант ЗСУ, який служить інструктором з вогневої підготовки. Він сидить за ноутбуком, на якому відкрита мапа з місцевістю, що слугує віртуальним полем бою. Мапа на екрані не секретна, каже сержант. Це російська військова частина в окупованому Криму. В тренажер внесені околиці реальних ворожих об'єктів біля фронту і в глибині окупованих територій. До кулемету підходять інші бійці. По черзі відпрацьовують вогонь по цілях на землі та небі. Тренажер моделює різні бойові ситуації. Курсанти відпрацьовують влучання в повітряні й наземні цілі, вчаться змінювати дальність та прицілюватись правильно, описує вправу сержант-інструктор. В процесі ми їх коригуємо, і так у бійців напрацьовуються навички влучання в ціль. УНІВЕРСАЛЬНІ ЛІКИ Інструктор згадує свій досвід на фронті. Розповідає, чим корисний крупнокаліберний кулемет у реальному бою. Кулемет може як прикривати українські позиції, так і задіюватися в наступальному бою. Калібр 12,7 міліметрів здатний працювати по укріпленнях, легкоброньованих цілях. Наприклад, ми знищували російські бронеавтомобілі з протитанковим комплексом, говорить інструктор. Кулеметний розрахунок може також працювати як елемент ППО, прикриваючи в небі певний сектор. Враховуючи досвід бойових дій, ми створюємо на тренажері відповідні сценарії для курсантів. У даному тренажері відтворений кулемет, який стоїть на кузові пікапа. Тому ця зброя є "мобільною" здатна прямувати у той, звідки і очікується ціль. Крупнокаліберний кулемет це універсальна, потужна та далекобійна "класика", яка не старіє. Він дістає ворога на відстані понад два кілометри. Його не може зупинити ані РЕБ, ані погана погода. А от він сам здатен впоратися з різними цілями, додає сержант. Піхотинців із цією зброєю, вчать маскувати позиції та оперативно їх змінювати Водночас в бою кулеметні розрахунки стають одними з пріоритетних цілей для ворожих дронів і артилерії. Тому піхотинців із цією зброєю, вчать маскувати позиції та оперативно їх змінювати. Додатково бійці тренуються працювати із дальніх позицій коли до ворога більша відстань. Це дозволяє краще убезпечувати кулеметників. Їхній вогонь коригується за картинкою та координатами, що передає дрон. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали зброю, яку воїни захопили в РФ: історії успішних операцій ЗСУ На полігоні бійці вчаться працювати з кулеметом не тільки на тренажері. Час від часу чути, як від стрільбища неподалік лунають черги та одиночні постріли з кулемету калібру 12,7 мм. ДОСВІД ІНСТРУКТОРІВ Молодий боєць з позивним "Вікінг" та дотепним шевроном "Необмежено придатний" наводить "Дашку" (народна назва кулемету ДШКМ. Gаzеtа.uа) на ціль дерев'яний щит, який видніється за кількасот метрів. Перевіряє, чи надійно стоїть тринога. Враховує відстань, посуваючи прицільну планку. Відступає трохи назад, корпус нахиляє вперед і завмирає, тримаючи "ворога" у прицілі. За пару секунд інструктор дає команду: "Вогонь по готовності!". Коротка черга глушить навіть крізь навушники, а ударна хвиля б'є у груди. З мішені розлітаються тріски та сніговий пил. За секунду чутно приглушені відстанню звуки влучань. Давай, я потримаю стрічку. Патрон вкладаємо сюди, "Вікінг" удвох зі старшим побратимом перелаштовують зброю, бо переходять до наступної вправи вогню одиночними пострілами без кулеметної стрічки. Іноді ця навичка може врятувати життя. Наприклад, вона дозволяє продовжувати вогонь в разі дрібних несправностей кулемета, які виникли просто під час бою. Хлопці роблять все, не знімаючи рукавичок. Бо ствол кулемета після інтенсивної стрільби стає гарячим. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "В цьому році війна закінчиться" - боєць "Крим" розповів про службу у поліції, зачистки і свій бізнес Мої побратими вже мають досвід збиття "Шахедів" Це відділення бійців сьогодні спробує кілька варіантів ведення вогню з ДШКМ на різні дистанції: на десятьох вони мають кілька годин та ящик набоїв. Нам дуже допомагає фронтовий досвід наших інструкторів. Вони знають, як поводитися з кулеметом, розуміють всю специфіку його використання в бою, курсант на позивний "Шершень" закінчує вправи та ділиться враженнями, доки наступний кулеметний розрахунок готується до стрільби. У своєму підрозділі я буду спеціалізуватися переважно на повітряних цілях. І це навчання (теорія, тренажери та реальні стрільби. Gаzеtа.uа) допомагає зрозуміти нюанси, як саме з кулемета знищувати розвідувальні, ударні безпілотники та все інше, що запускає в небо ворог. Мої побратими вже мають досвід збиття "Шахедів". Але не з кулемета, а з ПЗРК. У цивільному житті "Шершень" займався бджільництвом. Нині за сотнею його вуликів приглядає дружина. Боєць порівнює координацію армійського підрозділу з тим, як поводиться бджолиний рій. Нам та нашим командирам варто подивитися на бджіл: на те, як вони дбають про оборону свого вулика. Наприклад, є бджолині породи, в яких матка залучає до оборони вулика не декілька десятків бджіл, а все своє сімейство. За свій дім всі стоять як один, стверджує "Шершень". Вечоріє. Частина бійців навчальної групи збирає відстріляні гільзи у спорожнілий ящик від набоїв. Інші обережно складають важкого кулемета та його триногу. Ввечері "Дашку" ретельно почистять, бо на ранок на кулеметні стрільби вирушає наступна група курсантів. ПОТРІБНА КЛАСИКА Російсько-українська війна це постійні зміни тактики сторін та нові технічні рішення. Але в цьому змаганні технологій деякі речі залишаються незмінною "класикою". Один з яскравих прикладів це крупнокаліберні кулемети. ЗСУ використовують кілька моделей великокаліберних кулеметів: НСВТ "Утьос" українське військо має на озброєнні й радянську версію, і трофейні зразки російської модифікації "Корд", і аналоги, вироблені в Україні; ДШК, у просторіччі "Дашка" (зокрема, ДШКМ та інші модифікації) старий, але досі ефективний концепт. Окремі країни НАТО продовжують його виробництво, тож Україна використовує і західні, й радянські версії; Кожен із кулеметів має свою специфіку Вrоwnіng М2 цей американський кулемет і набої до нього Україна отримує від західних партнерів. Відзначається високою точністю та довговічністю, часто використовується мобільними вогневими групами ППО для збиття "Шахедів". Кожен із кулеметів має свою специфіку, але всі вони активно використовуються на автотранспорті та броньованих платформах, у фортифікаціях, а в полегшених модифікаціях із засідок для протидії снайперам, гранатометним та мінометним розрахункам російських загарбників.
"В цьому році війна закінчиться" - боєць "Крим" розповів про службу у поліції, зачистки і свій бізнес
З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.
"Ухилянти", зачистки і меблі: як "Крим" пройшов війну та розвинув свій бізнес
З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.
Який вигляд має "скіфське золото", яке РФ намагалася відібрати в України: секрети скарбів
У Національному музеї історії України працює виставка "Скарби Криму. Повернення". Там представлено "скіфське золото" - колекцію древніх артефактів, за яку Україна понад 10 років судилася з РФ. 565 експонатів із чотирьох музеїв Криму і одного закладу Києва передали на виставку до Амстердаму перед окупацією Криму. Коли Росія захопила півострів - почала вимагати повернути коштовності. Натомість Україна звернулася до Нідерландів із закликом передати колекцію у Київ. У 2021-му Апеляційний суд Нідерландів постановив, що культурна спадщина належить саме народу України, а не музеям на тимчасово окупованих територіях. Пізніше "скіфське золото" передали Києву. Скарби перебуватимуть у Києві, допоки Крим визволять. Тоді перевезуть на півострів. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на виставці та розпитали про найцінніші експонати колекції. Також дізналися історії віднайдення цих коштовностей. ВИКРАДЕНА СПАДЩИНА Музей розташовано на території заповідника Києво-Печерська лавра. Квиток на виставку коштує 150 грн, пільговий для дітей, студентів і пенсіонерів - 80 грн. Додатково можна доплатити за послуги екскурсовода - 250 грн за групу до чотирьох людей. Якщо відвідувачів більше, то додатково необхідно сплатити по 50 грн за людину. Відвідувачів приходить чимало у вихідні дні. Могло бути би ще більше, але про виставку мало хто знає, кажуть музейники. - Музей не має зараз потужної реклами, - жаліються працівники. - На початку, коли виставку широко рекламували на телебаченні, а у метро висіли банери - потік відвідувачів був значно більшим. Перед входом зустрічає Оксана Ліфантій - провідна наукова співробітниця музею та кураторка виставки. Заводить у першу залу. На чорних стінах з обох сторін розмістили детальну інфографіку про історію переміщення експонатів, ключові дати судових справ та історію пошуків історичної спадщини. Праворуч - велика карта розкопок. - Якби в нас було більше часу, то можливо ми якось вигадливіше закріпили би предмети. Міністерство культури допомогло нам знайти спонсора. Від друку банерів, етикеток і всього іншого - це гроші меценатів, - зізнається Оксана Ліфантій і підходить до карти. - Часто цю колекцію називають "скіфське золото". Але золота зі скіфських курганів тут немає. Представлене золото походить із склепів пізніх скіфів. Предмети з колекції було знайдено на території сучасної України під час археологічних розкопок курганів, що належали скіфській цивілізації, зокрема у Криму. Ці артефакти датуються VІІІІІ ст. до нашої ери. - Ось тут на карті окремо помаранчевим відмічені пункти, де окупаційна влада продовжує розкопки й зараз. Ми не можемо це проконтролювати. Україна не знає, куди ці речі йдуть. Україна не знає, куди ці речі йдуть Центром експозиції першої зали є кам'яні акротерії - архітектурні деталі будівель або поховальних стел. А також один рельєф, виготовлений з мармуру. Його знайшли на території Таманського півострова (сучасна Росія. - Gаzеtа.uа) наприкінці ХІХ століття і датують часами Боспорського царства, коли столицею там був Пантікапей (сучасна Керч. - Gаzеtа.uа). - Артефакт оздоблений тамгою, яка символізувала владу правителя Тіберія Юлія Євпатора. Такі символи були рідкісними й використовувалися лише кількома правителями, - розказує Оксана. - Два акротерії зроблені з пісковика - м'яка порода каменю, з якої виготовлена більша частина кам'яної скульптури. Ймовірно, вироби були створені місцевими майстрами. Це - надмогильні стели. У лівому кутку зали біля дверей виставили сірий ящик із дорожніми позначками. У ньому й доставили акротерій. - Таких ящиків було дуже багато, вони займали цілий зал. Ми вирішили залишити один серед експонатів, як частину історії, - пояснює кураторка виставки. ПОВЕРНЕННЯ АРТЕФАКТІВ Кімнати в цій частині музею не мають вікон. Кроки відбиваються луною від високих стель. У наступній залі - найменшій з усіх - прохолодно. На підлозі стоїть зволожувач повітря. Тут представлені дерев'яні вироби, які потребують відповідного зберігання й особливих температурних умов. Вітрини яскраво підсвічуються, коштовні речі виблискують. Особливе місце серед експонатів займають дерев'яні лаковані шкатулки виготовлені в Китаї: дві трискладові і одна двоскладова. Їх знайшли в західному Криму. Предмети так добре збереглися, що можна розгледіти візерунки. - Це унікальна знахідка, бо до розкопок в 1990-х роках вважалося, що такі лаковані вироби не доходили далі Центральної Азії. Потім виявилося, що вони були в Криму, - із захватом розповідає Ліфантій. Шкатулки виготовлені з дерева та вкриті тонким шаром лаку, що захищає поверхню та надає їй блиску. Їх використовували для зберігання коштовностей, прикрас або інших цінностей, які належали представникам скіфської еліти. - Їх знайшли в 1996-1999-х роках, а змогли відреставрувати лише до 2010-го. Спочатку думали робити закордонну виставку в Японії, але Фукусіма (у 2011-му в цьому місті сталася аварія на АЕС. - Gаzеtа.uа) цьому завадила і виставку перенесли до Німеччини, - згадує науковиця початок закордонного турне "скіфського золота". - І відповідно підтягнули яскраві речі з цього ж могильника. Саме ці шкатулки посприяли тому, що експонати поїхали за кордон і не потрапили в окупацію (мова про те, що саме шкатулки зацікавили дослідників історії за кордоном. І завдяки їм там були організовані виставки. - Gаzеtа.uа). У 2014 році колекцію скіфських скарбів з кримських та київського музеїв передали до музею Алларда Пірсона в Амстердамі. Після анексії Криму Росія заявила про права на артефакти. Україна ж наполягала, що ці цінності є частиною державного фонду і не можуть бути передані разом із територією. Через апеляції Росії процес затягнувся - Пропагандистська російська машина на Заході працює дуже активно. Незаконні розкопки, які проводяться в окупованому Криму, спрямовані на те, щоб у науці закріпити уявлення про Крим як частину Росії, - каже кураторка виставки. Артефакти стали об'єктом тривалого судового розгляду. Україна, заручившись підтримкою юристів, істориків і музейних працівників, доводила у нідерландських судах, що скіфське золото належить державі, а не окупованій території. У 2016 році суд постановив повернути колекцію Україні, але через апеляції Росії процес затягнувся. Лише у 2021 році Апеляційний суд Амстердама остаточно визнав права України на артефакти. - Це була безперечно моральна перемога і революційна подія зі збереження спадщини, - каже Ліфантій. - Це рішення вважається першим такого роду в міжнародній судовій практиці, бо ухвалене під час активної фази війни. ЗВʼЯЗКИ Й БАГАТОГРАННІСТЬ КРИМУ Виставка демонструє історичну багатогранність Криму, запевняє науковиця. У кожну епоху півострів населяли різні народи. Вона також відображає тісні зв'язки Криму з материковими країнами й розвінчує хибне уявлення про те, що півострів "належить" якійсь одній нації. - Крим ніколи не був територією одного постійного етносу - його степи й узбережжя слугували прихистком для численних культур. Наприклад, домінування скіфів почалося з материкової України, але згодом їхні спільноти перемістилися в Крим, де знайшли новий дім. Ця історична взаємодія степового Криму та степової України створила глибокі зв'язки між регіонами, які простежуються й досі. Артефакти з Криму, зокрема ті, що знайдені у прибережній зоні та курганах - є свідченням цих зв'язків, каже Ліфантій. - Якщо копати, хто був перший, то знайдеш інший народ. І що - тоді греки мають захоплювати України, чи скіфи? Це показує абсурдність історичних спроб переділу вже існуючого розподілу землі. Ландшафт із курганами, античними руїнами й степами вплинув на формування українського етносу та культури, додає жінка. - Є багато етнографічних та археологічних експедицій в яких брали участь відомі письменники і надихались античною спадщиною. Навіть Шевченко брав участь в розкопках скіфських курганів. Ці артефакти - не просто пам'ятки історії. Вони є частиною ландшафту, який формував українську ідентичність. ЗОЛОТІ ВІНКИ Й ЖІНОЧЕ ПОХОВАННЯ За міцним склом вітрин у третій залі висять золоті прикраси, поховальні вінки з тоненьких золотих пелюсток та амулети. Збережені фрагменти зброї та фурнітура поясів пізніх скіфів. Також в одному з могильників знайшли рештки шовкової сорочки, виготовленої в Китаї. У кімнаті прохолодно. На підлозі стоять амфори. У вітринах - стародавній посуд для вина, зокрема патера. - За допомогою такого посуду, імовірно, робили узливання богам. Чим більш нарядніше та із зображенням богів - тим вірогідніше, що це був ритуальний посуд, - розповідає Оксана. Більшість могил були пограбовані і наразі збереглося мало золотих виробів, зізнається науковиця. - У цій вітрині - артефакти з парного жіночого поховання. Померлі, імовірно, мали значний вплив у своєму суспільстві. Примітно, що їхня могила була пограбована, як і багато інших поховань у цьому регіоні. Проте залишки артефактів свідчать про вправність майстрів і поховальні традиції. Грабіжники точно знали, де шукати цінності. І забрали все, що вважали найціннішим. Поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу Серед речей - окислений ключ, який використовувався для відкривання шкатулки. Це свідчить про наявність у похованні предметів, які були важливими для власниць. - Цікаво, що більшість знайдених артефактів, таких як золоті накладки на очі та рот, поховальні вінки - виготовлялися виключно для поховання і не використовувалися за життя. Їхня фольга настільки тонка, що вона сильно пошкоджена через час і вагу ґрунту. Це підтверджує, що ці речі мали переважно символічне значення, хоча й виготовлялися зі справжнього золота, - розказує кураторка. - Порівняно з речами для повсякденного використання, які були міцними та добротними, поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу й не призначалися для довготривалого використання. На тканині висять дві ажурні золоті пластинки з рослинним орнаментом. Накладки для очей і рота, а також вінки - дещо пошкоджені і м'яті. Серед унікальних експонатів виставки - частки сокири доби бронзи, що датуються ІІІ тисячоліттям до нашої ери. У виставці представлені також предмети з різноманітних матеріалів: дерево, срібло, бронза, кераміка. Прикраси, які робили з гальки та мушель. У скіфських коштовностях використовували дорогоцінні камені: аметисти, гранати, серделіти. Зустрічаються також рідкісні предмети зі слонової кістки. Оксана звертає увагу на амулет з чоловічої могили. - У цьому амулеті як вставку використали шматочок мушлі, який вмонтували в золоту оправу. Тобто, тут дуже багато різноманітних комбінацій. Оксана проводить в останню залу, яка до виставки була повністю заставлена ящиками. Тут найнижча температура й трохи тьмяне світло. Багато речей з одного поховання частково поїхали на виставку, а частково залишились в Криму, додає кураторка. - Часто питають: "Це ж все із Криму врятували?". Ні, не все, - розглядає залишки лука Оксана і з сумом в очах усміхається. - Дуже багато комплектів розірваних є. Навіть на прикладі напівдіви-напіврослини у центрі попереднього залу. Частина її камʼяних паростків лишилася в Керченському музеї. Тобто навіть шматок однієї скульптури розірваний між Україною і окупованою територією. Зараз у столиці - мала частина того, що зберігалося в Криму до окупації. РИМСЬКИЙ ПОСУД Серед експонатів - прикраси, пекторалі та предмети зброї. Грецькі колоністи, які заснували міста-держави, залишили по собі керамічні вироби, амфори й архітектурні деталі. Є прикраси для кінської збруї, виготовлені в різноманітних формах, часто із зображеннями голів тварин, таких як барани, хижі кішки чи вовки. Подібні прикраси були популярними серед варварських народів, особливо сарматів і аланів. - Вплив цих культур був настільки сильним, що навіть боспорські правителі адаптували їхні традиції. Помітно, що в аланських похованнях ІV століття нашої ери переважають срібні вироби, а золото зустрічається рідше, - Оксана переходить до вітрини поруч. - Серед знахідок є й посуд римської та провінційно-римської роботи. Зокрема, розписний грецький і римський посуд, датований V століттям до нашої ери є найдавнішими експонатами цієї колекції, яким понад 2,5 тис. років. Інший посуд із цієї вітрини належить до ІV століття. За склом стоять мармурові рельєфи та декрети, які слугували вшануванням видатних громадян античних міст. Один із них присвячений торговцю з Сінопи, який прославився своєю діяльністю в Херсонесі, збагативши поліс. Його досягнення увічнили у проксимічному декреті - почесному написі для іноземця. Рельєфи, створені на честь таких людей, зазвичай розміщували в центрі міста, щоб під час свят громада могла бачити і вшановувати їх. - Є декрет, присвячений історикові, який народився і працював у Херсонесі. Хоча його твори не збереглися, про його заслуги свідчать уламки мармурових плит, знайдені серед руїн. Вважається, що його також нагородили золотим вінком, оскільки його зобразили на декреті, - розказує Оксана Ліфантій. Окремий інтерес викликає предмет, імовірно, виготовлений зі слонової кістки, датований ІV століттям н.е. На ньому зображено богиню з дитиною на руках, що може нагадувати іконографічний прообраз, хоча він значно відрізняється від християнських традицій. У вітрині також представлено архітектурний декор із Херсонеса: карнизи, черепиця, зливи у вигляді левів та прості надгробки. Надгробні плити спочатку вважалися залишками поховань місцевого таврського населення, але їхня кількість вказує на те, що це були маркери для небагатих громадян Херсонеса. Науковиця проводить до двох надгробків - чоловіка та юнака-гімназиста. У той час дівчата здобували освіту вдома, адже для них не існувало спеціальних навчальних закладів. А от хлопці відвідували гімназії. Згідно з написом, цей юнак - Єрмадор, син Алкіма - не встиг стати повноправним членом суспільства, адже помер, перебуваючи ще у статусі учня. Надгробки закладали в середину стіни - Цікаво, що кольорові розписи на надгробках збереглися завдяки їхньому перевикористанню. Спочатку ці плити встановлювали над могилами, але в часи скрути їх використовували для будівництва оборонної стіни, - пояснює Ліфантій, показуючи на кольорові розписи стел. - Надгробки разом із деталями храмів та іншими залишками будівель закладали в середину стіни, щоб зміцнити її. Археологи, які досліджували цю стіну в 1960-х роках, виявили, що вона складалася з різноманітних матеріалів. Ймовірно, ці укріплення споруджували для захисту від пізніх скіфів. Закінчується виставка уламками посуду з написами, відомими як остракони. У Херсонесі, який найдовше в Криму зберігав демократичний устрій, такі черепки використовували для голосування, зокрема під час остракізму - вигнання небажаних громадян. Також вони слугували для записів чисел, магічних знаків, проклять, а ще - для передачі повідомлень між людьми або богам. "ЧОРНІ" АРХЕОЛОГИ Між залами неквапливо ходить жінка у довгій спідниці, светрі й жилеті з підкладкою з овчини. На шиї висять окуляри. У Національному музеї Галина Клименок працює доглядачкою понад 10 років. Її завдання - слідкувати за відвідувачами й підтримувати у залах оптимальні умови для зберігання експонатів. - Зараз тут вологість 53,1, а коли вона доходить до 55, то ми включаємо генератори, - розказує Галина Василівна. - Вони працюють як осушувачі. У залах із лакованими шкатулками та літографіями працюють зволожувачі, щоб вони не пересихали. Ми постійно слідкуємо за цими параметрами. Із відкриттям нової виставки всі працівники повернулися до роботи, що стало справжнім святом, зізнається жінка. - Знаєте, дуже позитивно відреагували на повернення цих скарбів в Україну. Ми ж не працювали на початку Великої війни, бо всі експонати евакуювали, а багато працівників залишилися без роботи, - каже доглядачка. - Коли почали відкривати тимчасові виставки, запросили працювати тих, хто найбільше потребував роботи. А вже з відкриттям цієї великої виставки змогли повернути всіх. Це була подвійна радість - і для нас, і для музею. Серед її улюблених експонатів - знаменита скіфська пектораль, чохол на акінак із грецькими сюжетами, а також вироби з пісковика, яких у музеї раніше майже не було. - Ми дуже боляче реагуємо на те, що Росія масово вивозить нашу культурну спадщину. Вони проводять розкопки некрополів без дотримання жодних наукових вимог, як чорні археологи, - додає вона схвильовано. - Потім забудовують території та намагаються представити все так, ніби це російська земля. Це просто нестерпно для нас, бо це наша робота, наша історія, за яку ми боролися стільки років. Науковці детально підготували стенди з інформацією, які дають змогу дізнатися всю історію навіть без екскурсійного супроводу. Виставку хвалять як українці, так і іноземні відвідувачі, додає. - Іноземці часто в шоці, коли бачать таку різноманітність експонатів. Їм дуже подобається. Раніше до нас приїжджали групи з Латинської Америки, Індії, Китаю, Японії, - каже наостанок Галина Василівна і йде в сусідню залу перевірити температуру. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ Й ТОРГІВЛЯ - Більшість предметів на цій виставці мають свій контекст. Вони не знайдені випадково металошукачами чи людьми, які могли не повідомити про місце знахідки, а виявлені переважно освіченими людьми, - Оксана Ліфантій проводить до вітрини, у центрі якої невеликий черепок. На ньому ледь видно напис. На шматку стінки амфори тонко наскрябано: "Здрастуйте, відкрий мішок та візьми з мішка гроші". Амфору датують ІV століттям до нашої ери. - Цей текст, а особливо слово "мішок", що означає велику торбу грошей, свідчить про значну торгівельну операцію. Якби хтось побачив це під ногами, не звернув би уваги, - знизує плечима науковиця. - Але цей шматочок амфори дає неймовірно багато інформації про тогочасне життя. Кураторка виставки показує маленький мармуровий вівтарик. Його знайшли під час розкопок Херсонеського театру. У Причорномор'ї театри мали бути в кожному полісі, але збереглися рештки лише в Херсонесі. Це єдиний театр, від якого залишилися такі значущі сліди. Решта були розібрані або зруйновані. - Цей вівтар свідчить, що театр ремонтували за часів римських легіонів. Сам вівтар був споруджений на кошти римського легіонера, про що є напис: він доклався до ремонту театру та спорудив вівтар як дарунок богині Немезіді. Вівтар привезений з інших територій, і на ньому приносили жертви богині, - розповідає вона. - Це могли бути тварини, рослини, вино чи олія - усе, що люди вирощували або здобували. Люди намагалися заручитися прихильністю богів і вірили, що це принесе їм добробут - дощі, гарний врожай чи спокійне море. Музей працює щодня з 10:00 до 18:00, а каса зачиняється о 17:00. Купити квитки можна також онлайн. У залах спокій порушує тільки тихий голос екскурсовода й кроки відвідувачів, що зітхають, зачаровані красою кримських скарбів.
"Скіфське золото" у Києві: які таємниці та міфи приховує легендарний скарб - фото
У Національному музеї історії України працює виставка "Скарби Криму. Повернення". Там представлено "скіфське золото" - колекцію древніх артефактів, за яку Україна понад 10 років судилася з РФ. 565 експонатів із чотирьох музеїв Криму і одного закладу Києва передали на виставку до Амстердаму перед окупацією Криму. Коли Росія захопила півострів - почала вимагати повернути коштовності. Натомість Україна звернулася до Нідерландів із закликом передати колекцію у Київ. У 2021-му Апеляційний суд Нідерландів постановив, що культурна спадщина належить саме народу України, а не музеям на тимчасово окупованих територіях. Пізніше "скіфське золото" передали Києву. Скарби перебуватимуть у Києві, допоки Крим визволять. Тоді перевезуть на півострів. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на виставці та розпитали про найцінніші експонати колекції. Також дізналися історії віднайдення цих коштовностей. ВИКРАДЕНА СПАДЩИНА Музей розташовано на території заповідника Києво-Печерська лавра. Квиток на виставку коштує 150 грн, пільговий для дітей, студентів і пенсіонерів - 80 грн. Додатково можна доплатити за послуги екскурсовода - 250 грн за групу до чотирьох людей. Якщо відвідувачів більше, то додатково необхідно сплатити по 50 грн за людину. Відвідувачів приходить чимало у вихідні дні. Могло бути би ще більше, але про виставку мало хто знає, кажуть музейники. - Музей не має зараз потужної реклами, - жаліються працівники. - На початку, коли виставку широко рекламували на телебаченні, а у метро висіли банери - потік відвідувачів був значно більшим. Перед входом зустрічає Оксана Ліфантій - провідна наукова співробітниця музею та кураторка виставки. Заводить у першу залу. На чорних стінах з обох сторін розмістили детальну інфографіку про історію переміщення експонатів, ключові дати судових справ та історію пошуків історичної спадщини. Праворуч - велика карта розкопок. - Якби в нас було більше часу, то можливо ми якось вигадливіше закріпили би предмети. Міністерство культури допомогло нам знайти спонсора. Від друку банерів, етикеток і всього іншого - це гроші меценатів, - зізнається Оксана Ліфантій і підходить до карти. - Часто цю колекцію називають "скіфське золото". Але золота зі скіфських курганів тут немає. Представлене золото походить із склепів пізніх скіфів. Предмети з колекції було знайдено на території сучасної України під час археологічних розкопок курганів, що належали скіфській цивілізації, зокрема у Криму. Ці артефакти датуються VІІІІІ ст. до нашої ери. - Ось тут на карті окремо помаранчевим відмічені пункти, де окупаційна влада продовжує розкопки й зараз. Ми не можемо це проконтролювати. Україна не знає, куди ці речі йдуть. Україна не знає, куди ці речі йдуть Центром експозиції першої зали є кам'яні акротерії - архітектурні деталі будівель або поховальних стел. А також один рельєф, виготовлений з мармуру. Його знайшли на території Таманського півострова (сучасна Росія. - Gаzеtа.uа) наприкінці ХІХ століття і датують часами Боспорського царства, коли столицею там був Пантікапей (сучасна Керч. - Gаzеtа.uа). - Артефакт оздоблений тамгою, яка символізувала владу правителя Тіберія Юлія Євпатора. Такі символи були рідкісними й використовувалися лише кількома правителями, - розказує Оксана. - Два акротерії зроблені з пісковика - м'яка порода каменю, з якої виготовлена більша частина кам'яної скульптури. Ймовірно, вироби були створені місцевими майстрами. Це - надмогильні стели. У лівому кутку зали біля дверей виставили сірий ящик із дорожніми позначками. У ньому й доставили акротерій. - Таких ящиків було дуже багато, вони займали цілий зал. Ми вирішили залишити один серед експонатів, як частину історії, - пояснює кураторка виставки. ПОВЕРНЕННЯ АРТЕФАКТІВ Кімнати в цій частині музею не мають вікон. Кроки відбиваються луною від високих стель. У наступній залі - найменшій з усіх - прохолодно. На підлозі стоїть зволожувач повітря. Тут представлені дерев'яні вироби, які потребують відповідного зберігання й особливих температурних умов. Вітрини яскраво підсвічуються, коштовні речі виблискують. Особливе місце серед експонатів займають дерев'яні лаковані шкатулки виготовлені в Китаї: дві трискладові і одна двоскладова. Їх знайшли в західному Криму. Предмети так добре збереглися, що можна розгледіти візерунки. - Це унікальна знахідка, бо до розкопок в 1990-х роках вважалося, що такі лаковані вироби не доходили далі Центральної Азії. Потім виявилося, що вони були в Криму, - із захватом розповідає Ліфантій. Шкатулки виготовлені з дерева та вкриті тонким шаром лаку, що захищає поверхню та надає їй блиску. Їх використовували для зберігання коштовностей, прикрас або інших цінностей, які належали представникам скіфської еліти. - Їх знайшли в 1996-1999-х роках, а змогли відреставрувати лише до 2010-го. Спочатку думали робити закордонну виставку в Японії, але Фукусіма (у 2011-му в цьому місті сталася аварія на АЕС. - Gаzеtа.uа) цьому завадила і виставку перенесли до Німеччини, - згадує науковиця початок закордонного турне "скіфського золота". - І відповідно підтягнули яскраві речі з цього ж могильника. Саме ці шкатулки посприяли тому, що експонати поїхали за кордон і не потрапили в окупацію (мова про те, що саме шкатулки зацікавили дослідників історії за кордоном. І завдяки їм там були організовані виставки. - Gаzеtа.uа). У 2014 році колекцію скіфських скарбів з кримських та київського музеїв передали до музею Алларда Пірсона в Амстердамі. Після анексії Криму Росія заявила про права на артефакти. Україна ж наполягала, що ці цінності є частиною державного фонду і не можуть бути передані разом із територією. Через апеляції Росії процес затягнувся - Пропагандистська російська машина на Заході працює дуже активно. Незаконні розкопки, які проводяться в окупованому Криму, спрямовані на те, щоб у науці закріпити уявлення про Крим як частину Росії, - каже кураторка виставки. Артефакти стали об'єктом тривалого судового розгляду. Україна, заручившись підтримкою юристів, істориків і музейних працівників, доводила у нідерландських судах, що скіфське золото належить державі, а не окупованій території. У 2016 році суд постановив повернути колекцію Україні, але через апеляції Росії процес затягнувся. Лише у 2021 році Апеляційний суд Амстердама остаточно визнав права України на артефакти. - Це була безперечно моральна перемога і революційна подія зі збереження спадщини, - каже Ліфантій. - Це рішення вважається першим такого роду в міжнародній судовій практиці, бо ухвалене під час активної фази війни. ЗВʼЯЗКИ Й БАГАТОГРАННІСТЬ КРИМУ Виставка демонструє історичну багатогранність Криму, запевняє науковиця. У кожну епоху півострів населяли різні народи. Вона також відображає тісні зв'язки Криму з материковими країнами й розвінчує хибне уявлення про те, що півострів "належить" якійсь одній нації. - Крим ніколи не був територією одного постійного етносу - його степи й узбережжя слугували прихистком для численних культур. Наприклад, домінування скіфів почалося з материкової України, але згодом їхні спільноти перемістилися в Крим, де знайшли новий дім. Ця історична взаємодія степового Криму та степової України створила глибокі зв'язки між регіонами, які простежуються й досі. Артефакти з Криму, зокрема ті, що знайдені у прибережній зоні та курганах - є свідченням цих зв'язків, каже Ліфантій. - Якщо копати, хто був перший, то знайдеш інший народ. І що - тоді греки мають захоплювати України, чи скіфи? Це показує абсурдність історичних спроб переділу вже існуючого розподілу землі. Ландшафт із курганами, античними руїнами й степами вплинув на формування українського етносу та культури, додає жінка. - Є багато етнографічних та археологічних експедицій в яких брали участь відомі письменники і надихались античною спадщиною. Навіть Шевченко брав участь в розкопках скіфських курганів. Ці артефакти - не просто пам'ятки історії. Вони є частиною ландшафту, який формував українську ідентичність. ЗОЛОТІ ВІНКИ Й ЖІНОЧЕ ПОХОВАННЯ За міцним склом вітрин у третій залі висять золоті прикраси, поховальні вінки з тоненьких золотих пелюсток та амулети. Збережені фрагменти зброї та фурнітура поясів пізніх скіфів. Також в одному з могильників знайшли рештки шовкової сорочки, виготовленої в Китаї. У кімнаті прохолодно. На підлозі стоять амфори. У вітринах - стародавній посуд для вина, зокрема патера. - За допомогою такого посуду, імовірно, робили узливання богам. Чим більш нарядніше та із зображенням богів - тим вірогідніше, що це був ритуальний посуд, - розповідає Оксана. Більшість могил були пограбовані і наразі збереглося мало золотих виробів, зізнається науковиця. - У цій вітрині - артефакти з парного жіночого поховання. Померлі, імовірно, мали значний вплив у своєму суспільстві. Примітно, що їхня могила була пограбована, як і багато інших поховань у цьому регіоні. Проте залишки артефактів свідчать про вправність майстрів і поховальні традиції. Грабіжники точно знали, де шукати цінності. І забрали все, що вважали найціннішим. Поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу Серед речей - окислений ключ, який використовувався для відкривання шкатулки. Це свідчить про наявність у похованні предметів, які були важливими для власниць. - Цікаво, що більшість знайдених артефактів, таких як золоті накладки на очі та рот, поховальні вінки - виготовлялися виключно для поховання і не використовувалися за життя. Їхня фольга настільки тонка, що вона сильно пошкоджена через час і вагу ґрунту. Це підтверджує, що ці речі мали переважно символічне значення, хоча й виготовлялися зі справжнього золота, - розказує кураторка. - Порівняно з речами для повсякденного використання, які були міцними та добротними, поховальні прикраси виготовлялися з тонкого матеріалу й не призначалися для довготривалого використання. На тканині висять дві ажурні золоті пластинки з рослинним орнаментом. Накладки для очей і рота, а також вінки - дещо пошкоджені і м'яті. Серед унікальних експонатів виставки - частки сокири доби бронзи, що датуються ІІІ тисячоліттям до нашої ери. У виставці представлені також предмети з різноманітних матеріалів: дерево, срібло, бронза, кераміка. Прикраси, які робили з гальки та мушель. У скіфських коштовностях використовували дорогоцінні камені: аметисти, гранати, серделіти. Зустрічаються також рідкісні предмети зі слонової кістки. Оксана звертає увагу на амулет з чоловічої могили. - У цьому амулеті як вставку використали шматочок мушлі, який вмонтували в золоту оправу. Тобто, тут дуже багато різноманітних комбінацій. Оксана проводить в останню залу, яка до виставки була повністю заставлена ящиками. Тут найнижча температура й трохи тьмяне світло. Багато речей з одного поховання частково поїхали на виставку, а частково залишились в Криму, додає кураторка. - Часто питають: "Це ж все із Криму врятували?". Ні, не все, - розглядає залишки лука Оксана і з сумом в очах усміхається. - Дуже багато комплектів розірваних є. Навіть на прикладі напівдіви-напіврослини у центрі попереднього залу. Частина її камʼяних паростків лишилася в Керченському музеї. Тобто навіть шматок однієї скульптури розірваний між Україною і окупованою територією. Зараз у столиці - мала частина того, що зберігалося в Криму до окупації. РИМСЬКИЙ ПОСУД Серед експонатів - прикраси, пекторалі та предмети зброї. Грецькі колоністи, які заснували міста-держави, залишили по собі керамічні вироби, амфори й архітектурні деталі. Є прикраси для кінської збруї, виготовлені в різноманітних формах, часто із зображеннями голів тварин, таких як барани, хижі кішки чи вовки. Подібні прикраси були популярними серед варварських народів, особливо сарматів і аланів. - Вплив цих культур був настільки сильним, що навіть боспорські правителі адаптували їхні традиції. Помітно, що в аланських похованнях ІV століття нашої ери переважають срібні вироби, а золото зустрічається рідше, - Оксана переходить до вітрини поруч. - Серед знахідок є й посуд римської та провінційно-римської роботи. Зокрема, розписний грецький і римський посуд, датований V століттям до нашої ери є найдавнішими експонатами цієї колекції, яким понад 2,5 тис. років. Інший посуд із цієї вітрини належить до ІV століття. За склом стоять мармурові рельєфи та декрети, які слугували вшануванням видатних громадян античних міст. Один із них присвячений торговцю з Сінопи, який прославився своєю діяльністю в Херсонесі, збагативши поліс. Його досягнення увічнили у проксимічному декреті - почесному написі для іноземця. Рельєфи, створені на честь таких людей, зазвичай розміщували в центрі міста, щоб під час свят громада могла бачити і вшановувати їх. - Є декрет, присвячений історикові, який народився і працював у Херсонесі. Хоча його твори не збереглися, про його заслуги свідчать уламки мармурових плит, знайдені серед руїн. Вважається, що його також нагородили золотим вінком, оскільки його зобразили на декреті, - розказує Оксана Ліфантій. Окремий інтерес викликає предмет, імовірно, виготовлений зі слонової кістки, датований ІV століттям н.е. На ньому зображено богиню з дитиною на руках, що може нагадувати іконографічний прообраз, хоча він значно відрізняється від християнських традицій. У вітрині також представлено архітектурний декор із Херсонеса: карнизи, черепиця, зливи у вигляді левів та прості надгробки. Надгробні плити спочатку вважалися залишками поховань місцевого таврського населення, але їхня кількість вказує на те, що це були маркери для небагатих громадян Херсонеса. Науковиця проводить до двох надгробків - чоловіка та юнака-гімназиста. У той час дівчата здобували освіту вдома, адже для них не існувало спеціальних навчальних закладів. А от хлопці відвідували гімназії. Згідно з написом, цей юнак - Єрмадор, син Алкіма - не встиг стати повноправним членом суспільства, адже помер, перебуваючи ще у статусі учня. Надгробки закладали в середину стіни - Цікаво, що кольорові розписи на надгробках збереглися завдяки їхньому перевикористанню. Спочатку ці плити встановлювали над могилами, але в часи скрути їх використовували для будівництва оборонної стіни, - пояснює Ліфантій, показуючи на кольорові розписи стел. - Надгробки разом із деталями храмів та іншими залишками будівель закладали в середину стіни, щоб зміцнити її. Археологи, які досліджували цю стіну в 1960-х роках, виявили, що вона складалася з різноманітних матеріалів. Ймовірно, ці укріплення споруджували для захисту від пізніх скіфів. Закінчується виставка уламками посуду з написами, відомими як остракони. У Херсонесі, який найдовше в Криму зберігав демократичний устрій, такі черепки використовували для голосування, зокрема під час остракізму - вигнання небажаних громадян. Також вони слугували для записів чисел, магічних знаків, проклять, а ще - для передачі повідомлень між людьми або богам. "ЧОРНІ" АРХЕОЛОГИ Між залами неквапливо ходить жінка у довгій спідниці, светрі й жилеті з підкладкою з овчини. На шиї висять окуляри. У Національному музеї Галина Клименок працює доглядачкою понад 10 років. Її завдання - слідкувати за відвідувачами й підтримувати у залах оптимальні умови для зберігання експонатів. - Зараз тут вологість 53,1, а коли вона доходить до 55, то ми включаємо генератори, - розказує Галина Василівна. - Вони працюють як осушувачі. У залах із лакованими шкатулками та літографіями працюють зволожувачі, щоб вони не пересихали. Ми постійно слідкуємо за цими параметрами. Із відкриттям нової виставки всі працівники повернулися до роботи, що стало справжнім святом, зізнається жінка. - Знаєте, дуже позитивно відреагували на повернення цих скарбів в Україну. Ми ж не працювали на початку Великої війни, бо всі експонати евакуювали, а багато працівників залишилися без роботи, - каже доглядачка. - Коли почали відкривати тимчасові виставки, запросили працювати тих, хто найбільше потребував роботи. А вже з відкриттям цієї великої виставки змогли повернути всіх. Це була подвійна радість - і для нас, і для музею. Серед її улюблених експонатів - знаменита скіфська пектораль, чохол на акінак із грецькими сюжетами, а також вироби з пісковика, яких у музеї раніше майже не було. - Ми дуже боляче реагуємо на те, що Росія масово вивозить нашу культурну спадщину. Вони проводять розкопки некрополів без дотримання жодних наукових вимог, як чорні археологи, - додає вона схвильовано. - Потім забудовують території та намагаються представити все так, ніби це російська земля. Це просто нестерпно для нас, бо це наша робота, наша історія, за яку ми боролися стільки років. Науковці детально підготували стенди з інформацією, які дають змогу дізнатися всю історію навіть без екскурсійного супроводу. Виставку хвалять як українці, так і іноземні відвідувачі, додає. - Іноземці часто в шоці, коли бачать таку різноманітність експонатів. Їм дуже подобається. Раніше до нас приїжджали групи з Латинської Америки, Індії, Китаю, Японії, - каже наостанок Галина Василівна і йде в сусідню залу перевірити температуру. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ Й ТОРГІВЛЯ - Більшість предметів на цій виставці мають свій контекст. Вони не знайдені випадково металошукачами чи людьми, які могли не повідомити про місце знахідки, а виявлені переважно освіченими людьми, - Оксана Ліфантій проводить до вітрини, у центрі якої невеликий черепок. На ньому ледь видно напис. На шматку стінки амфори тонко наскрябано: "Здрастуйте, відкрий мішок та візьми з мішка гроші". Амфору датують ІV століттям до нашої ери. - Цей текст, а особливо слово "мішок", що означає велику торбу грошей, свідчить про значну торгівельну операцію. Якби хтось побачив це під ногами, не звернув би уваги, - знизує плечима науковиця. - Але цей шматочок амфори дає неймовірно багато інформації про тогочасне життя. Кураторка виставки показує маленький мармуровий вівтарик. Його знайшли під час розкопок Херсонеського театру. У Причорномор'ї театри мали бути в кожному полісі, але збереглися рештки лише в Херсонесі. Це єдиний театр, від якого залишилися такі значущі сліди. Решта були розібрані або зруйновані. - Цей вівтар свідчить, що театр ремонтували за часів римських легіонів. Сам вівтар був споруджений на кошти римського легіонера, про що є напис: він доклався до ремонту театру та спорудив вівтар як дарунок богині Немезіді. Вівтар привезений з інших територій, і на ньому приносили жертви богині, - розповідає вона. - Це могли бути тварини, рослини, вино чи олія - усе, що люди вирощували або здобували. Люди намагалися заручитися прихильністю богів і вірили, що це принесе їм добробут - дощі, гарний врожай чи спокійне море. Музей працює щодня з 10:00 до 18:00, а каса зачиняється о 17:00. Купити квитки можна також онлайн. У залах спокій порушує тільки тихий голос екскурсовода й кроки відвідувачів, що зітхають, зачаровані красою кримських скарбів.
Який вигляд мають найбільші святкові локації України та які там ціни - фоторепортаж
Ковзанка на Іподромі та "Зимова Країна" на ВДНГ - головні святкові локації Києва. Тут під час зимового сезону жителям і гостям столиці пропонують насичений відпочинок. Льодова арена на Іподромі займає площу у 6 тис. кв. м і є найбільшою в Україні. Вона входить до складу зимового містечка "Ялинка Добра" з ковзанкою, різдвяним ярмарком і тематичними фотозонами. "Зимова Країна" - це парк зимових розваг. Головною атракцією також є ковзанка площею 2,5 тис. кв. м із трибунами для глядачів і яскравим святковим освітленням. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на найпопулярніших зимових локаціях щоби поговорити з людьми та дізнатися, як українці відзначають свята та яким бачать прийдешній рік для України. ГІГАНТСЬКА КОВЗАНКА Цьогоріч на Іподромі знову відкрили зимову локацію з ковзанкою поруч із картингом. Попри святкові ятки, яскраві ліхтарі та прикрашену територію - настрій у більшості відвідувачів не надто веселий. Ковзанка у 6 тис. кв м - досі офіційно не відкрита. Продавці у ятках говорять, що майданчик запрацює, коли у столиці "ударять" стійкі морози. На меншій ковзанці поруч - багато людей. Більшість відвідувачів - діти. Дорослі стоять за межами льодової арени. На катку свою майстерність відпрацьовують і професійні фігуристки. Ціни на ковзанку стартують від 250 грн - це за пільговий і дитячий квиток. 350 грн вартує прохід для дорослих. За додаткові 200 грн на год. можна орендувати фігурку-помічника - додаткова опора у вигляді тваринок для дітей, які ще невпевнено почуваються на льоду. Продають каву, гарячий шоколад, какао, глінтвейн. Відвідувачам пропонують млинці, хот-доги, бургери, картоплю. В одній із яток можна придбати шаурму на вугіллі або чебуреки. Ціни за страви - від 90 до 300 грн. На території різдвяної казки встановили резиденцію Санта-Клауса. Він любʼязно запрошує всіх охочих всередину. - У вихідні дні людей приходить багато, а в будні малувато, - каже чоловік, називається Олександром. - Тут в резиденції можна зробити фото з Санта-Клаусом, або задонатити. Якщо батьки принесуть подарунок, я можу покласти його в мішок і подарувати дитині. Своїх не роздаю. Киянка Ірина приїхала на ковзанку з молодшою донькою. Жаліється, що ціни на розваги цьогоріч сильно виросли. - Та і сам "продуктовий кошик" стає дорожчим. Працюю інженеркою, зарплатня середня, то самі розумієте, - нарікає Ірина. Те, що робить наша влада - на голову не налазить А взагалі для мене нині головний пріоритет - троє дітей. Щоб підняти їх на ноги, потрібні гроші, каже вона. А також їм треба спокійне життя без війни. - А що думаєте про можливе перемир'я з РФ? - змінюємо тему розмови. - Перемирʼя з РФ лише затягне війну, - переконана Ірина. - Мій син служив і демобілізувався. І я не хочу, щоб його знову потім забрали на війну. Багато, хто з моїх знайомих когось втратили. Це дуже страшно&hеllір; Те, що робить наша влада - на голову не налазить. Жінка додає, що найбільше обурена високими зарплатами, які під час війни продовжують отримувати чиновники, судді тощо. - А на війну в цей час відправляють звичайних людей не обізнаних у військовій справі. Ті, хто навчалися і отримують військові пенсії чи квартири - сидять в тилу, - каже схвильовано. - Зараз немає лідера, який міг би піднімати країну. Можливо, Залужний би щось змінив&hеllір; Біля фудкортів зустрічаємо 25-річного Владислава, керівника філіалу компанії з продажу автотоварів. Згадуючи 2024-й він каже, що рік був надзвичайно важким. - Я був останній раз тут в 2020-му. З того часу тут багато, що змінилося. З'явилося більше активностей. Вражає, - додає чоловік. Біля ковзанки немає охорони. Також відвідувачі жартують, що й працівники ТЦК сюди не приходять. За політичним життям в країні Влад особливо не слідкує. Але переконаний - на можливих майбутніх виборах він віддасть перевагу кандидату-дипломату. - Президент представляє країну на міжнародній арені і він повинен мати навички дипломата, а не військового, - говорить він. - Думаю, що нашому президенту зараз вдається представляти країну, як буде надалі - покаже час. Владислав не має ні відстрочки, ні броні. Але воювати особливо не хочеться, зізнається. - Я бачив у новинах відео про "бусифікацію" людей, але особисто з цим не стикався. Дані оновив вчасно. Не хотілось би воювати, але розумію, що рано чи пізно - це може статися. Морально до цього готовий. Добровільно піду, якщо буде повторний напад на Київ. Хоча це малоймовірно. РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ МИР Щороку з настанням зими територія ВДНГ перетворюється на масштабний тематичний парк "Зимова країна". Цьогоріч локація відзначає 10-річницю. Тут створюють атмосферу новорічних свят з різноманітними розвагами для дорослих і дітей. Ближче до вечора у вихідний день на ВДНГ зібралося багато людей. Сюди на свята відвідувачі зʼїжджаються з різних куточків України. На вході встановили велику ялинку - з різнокольоровими прикрасами й сценою внизу. Для дітлахів аніматори проводять конкурси. Навпроти ялинки золотом виблискує святкова карусель з яскравими ліхтарями. Найпопулярнішою локацією "Зимової країни" є велика ковзанка просто неба площею 2,5 тис. м кв. Вона розташована серед старих павільйонів і прикрашена навісом із гірлянд. Вартість катання - 390 грн, пільговий квиток коштує 270 грн. Для дітей до 4 років вхід безкоштовний. За огорожею над ковзанкою нависають батьки. Виглядають своїх дітей, щоб сфотографувати їх на льодовій арені. - Ми живемо в Київській області. Цього року вирішили приїхати з дітьми, щоб їх вигуляти. Найбільш необґрунтовані ціни - це на іграшки для дітей, - розповідає біля ковзанки 33-річний Євгеній. Взяв на руки сина, щоб показати арену. - Наприклад, м'які іграшки коштують 890 гривень. Настрою зустрічати Новий рік не було, святкували без зайвого розмаху через війну. До прогнозів щодо можливого припинення вогню у 2025 році чоловік ставиться скептично. - Головне - мир. Але важливо, щоб це було результативно. Просто припинення вогню нічого не вирішить, якщо воно не буде супроводжуватися перемогою. І ця перемога має бути на наших умовах. Зараз ми не в найкращій формі, але рішення мають ухвалювати всі громадяни, а не окремі люди, - каже Євгеній. - Я вважаю, що перш за все треба звертати увагу на населення, на їхній стан і мотивацію, а також на командування. Тоді й буде ефективною мобілізація. За 30 років не було підготовки людей, і тепер ми задаємося цими питаннями. Головна проблема мобілізації - корупція. І це не тільки в центрах комплектування, а й у державі загалом. За 30 років не було підготовки людей Поруч із ковзанкою облаштовані гірки для спуску на тюбінгах. Для тих, хто віддає перевагу активному відпочинку, тут є маршрути для прогулянок та зимові атракціони. Квиток на екстремальну карусель коштує 300 грн, автодром - 250 грн, у кімнату віртуальної реальності - 200 грн. Для учасників бойових дій вартість усіх розваг дешевша на 50 грн. Навколо майорять різнокольорові ліхтарі. Із яток, що розкидані на кожному кроці, доносяться запахи смаженого мʼяса, випічки з корицею. Ребра на вогні коштують 329 грн за 400 г, пʼянкий глінтвейн - від 130 грн, мариновані овочі - 162 грн. На ярмарку продають також сувеніри й льодяники. Для найменших відвідувачів "Зимової країни" створили спеціальні зони з інтерактивними шоу, творчими майстер-класами та ігровими майданчиками. Тут діти можуть зустріти Санту або зробити своїми руками новорічні іграшки. На території комплексу облаштовані фотозони у новорічному стилі. НОВА ЛОКАЦІЯ Цього року "Зимова країна" на ВДНГ відкрила нову локацію - "Теплу алеєю". Головна її особливість - обігрівачі, розташовані вздовж маршруту. Навіть у морозну погоду тут панує приємне тепло. Також встановили лавки з пледами і запалили ватру, на якій відвідувачі смажать маршмеллоу. "Тепла алея" прикрашена у святковому стилі - дерев'яні конструкції, оздоблені гірляндами, тепле світло ліхтарів і різдвяні ялинки. Відвідувачів зустрічають яскраві інсталяції та декорації. На локації відкрили ресторани з десертами й азійською кухнею. Локшину з морепродуктами продають за 350 грн, гостру капусту - за 150 грн. - За останні три роки, напевно, вперше на ВДНГ прийшов. У мене мама була тут минулого року і сьогодні зі мною приїхала. Вона казала, що з'явилося багато нових і цікавих локацій, яких раніше не було, - розповідає 29-річний Олег. Питає, чи може говорити російською. - Ми гуляли й ходили до фудкорту, який стилізований під китайську тематику, і там було дуже цікаво. Такого минулого року не було. Родина родом із Запоріжжя. Його мама живе там і досі, а Олег переїхав у столицю понад 10 років тому. - Мама приїхала до мене в гості, на свята. Постійно навідується на Новий рік. На ВДНГ можна погуляти приблизно за дві-три тисячі гривень на двох, - пояснює чоловік. - Це якщо щось смачненьке спробувати чи піти на атракціони. В цілому ціни зрозуміло, що вищі, ніж раніше. Але 2024 рік важким видався. Ціни на продукти ростуть постійно. Я працюю на двох роботах і отримую середню зарплату, але тяжко - особливо дорого коштує м'ясо. Учора була одна ціна, а сьогодні вже інша. За рік усе подорожчало приблизно на 50%. Чоловік розказує, що на життя у столиці впливає й війна. Маю проблеми зі здоровʼям, тому не придатний до військової служби, зізнається. - Щодо мобілізації та ситуації в країні, у мене ставлення негативне до всього цього. Представники ТЦК мене зупиняли, але все було спокійно, без конфліктів. Просили документи - показав, усе нормально. Ніяких проблем, як це показують у відео в інтернеті, коли "пакують" у буси, у мене не було, додає Олег. - Зараз жити складно. Три роки спостерігаю цю війну: боїшся виходити з дому, ракети летять, бахкає. Планувати щось наперед неможливо. Але я вважаю, що молодь повинна дозволяти собі відпочивати, адже життя триває. Мої друзі, які зараз воюють, говорять: "Відпочивай, тому що завтра може статися все, що завгодно". Сидіти вдома три роки - не варіант. Ми фізично не можемо перемогти - Як бачите майбутнє України у 2025 році? - питаємо. - Я бачу цей конфлікт як затягування удавки на горлі. Ми фізично не можемо перемогти, якщо врахувати співвідношення ресурсів: нас 30 мільйонів, а їх - набагато більше. Потрібно завершувати це, інакше замість людей на ВДНГ будуть стояти прапорці, - наголошує Олег і роззирається довкола. - У мене є родичі в Запорізькій області, яка зараз під окупацією. Всі вже дуже втомилися від цього. Головне, щоб припинили стріляти й люди не гинули. Території можна повернути дипломатичним шляхом, але не такими методами, як зараз. - У Запоріжжі зараз депресія, - обурюється мати чоловіка Світлана. - Люди намагаються хоч трохи розважитися, але їх одразу засуджують: "Ти пішов у ресторан? Лихий ти!" Що тепер, лягти й помирати? Навіть під час Другої світової війни проводили концерти й підтримували людей. У нас у місті вже немає ні підтримки від влади, ні ясності, як діяти далі, ні держави навіть. Постійно сирени - кожні 5-10 хвилин, іноді годинами. Постійний стрес, руйнування навколо - це важко. Вечір на ВДНГ наповнюється святковими вогнями. На катку звучить музика, діти сміються, а дорослі гріються гарячим глінтвейном. Атмосфера насичена - у повітрі пахне прянощами, солодкою ватою і теплими вафлями. Люди роблять фото біля яскравих локацій, обирають сувеніри для близьких і піднімають келихи.
ТЦК, "президент" Залужний і біда у Запоріжжі: про що говорять люди у найбільших святкових локаціях України та які там ціни
Ковзанка на Іподромі та "Зимова Країна" на ВДНГ - головні святкові локації Києва. Тут під час зимового сезону жителям і гостям столиці пропонують насичений відпочинок. Льодова арена на Іподромі займає площу у 6 тис. кв. м і є найбільшою в Україні. Вона входить до складу зимового містечка "Ялинка Добра" з ковзанкою, різдвяним ярмарком і тематичними фотозонами. "Зимова Країна" - це парк зимових розваг. Головною атракцією також є ковзанка площею 2,5 тис. кв. м із трибунами для глядачів і яскравим святковим освітленням. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на найпопулярніших зимових локаціях щоби поговорити з людьми та дізнатися, як українці відзначають свята та яким бачать прийдешній рік для України. ГІГАНТСЬКА КОВЗАНКА Цьогоріч на Іподромі знову відкрили зимову локацію з ковзанкою поруч із картингом. Попри святкові ятки, яскраві ліхтарі та прикрашену територію - настрій у більшості відвідувачів не надто веселий. Ковзанка у 6 тис. кв м - досі офіційно не відкрита. Продавці у ятках говорять, що майданчик запрацює, коли у столиці "ударять" стійкі морози. На меншій ковзанці поруч - багато людей. Більшість відвідувачів - діти. Дорослі стоять за межами льодової арени. На катку свою майстерність відпрацьовують і професійні фігуристки. Ціни на ковзанку стартують від 250 грн - це за пільговий і дитячий квиток. 350 грн вартує прохід для дорослих. За додаткові 200 грн на год. можна орендувати фігурку-помічника - додаткова опора у вигляді тваринок для дітей, які ще невпевнено почуваються на льоду. Продають каву, гарячий шоколад, какао, глінтвейн. Відвідувачам пропонують млинці, хот-доги, бургери, картоплю. В одній із яток можна придбати шаурму на вугіллі або чебуреки. Ціни за страви - від 90 до 300 грн. На території різдвяної казки встановили резиденцію Санта-Клауса. Він любʼязно запрошує всіх охочих всередину. - У вихідні дні людей приходить багато, а в будні малувато, - каже чоловік, називається Олександром. - Тут в резиденції можна зробити фото з Санта-Клаусом, або задонатити. Якщо батьки принесуть подарунок, я можу покласти його в мішок і подарувати дитині. Своїх не роздаю. Киянка Ірина приїхала на ковзанку з молодшою донькою. Жаліється, що ціни на розваги цьогоріч сильно виросли. - Та і сам "продуктовий кошик" стає дорожчим. Працюю інженеркою, зарплатня середня, то самі розумієте, - нарікає Ірина. Те, що робить наша влада - на голову не налазить А взагалі для мене нині головний пріоритет - троє дітей. Щоб підняти їх на ноги, потрібні гроші, каже вона. А також їм треба спокійне життя без війни. - А що думаєте про можливе перемир'я з РФ? - змінюємо тему розмови. - Перемирʼя з РФ лише затягне війну, - переконана Ірина. - Мій син служив і демобілізувався. І я не хочу, щоб його знову потім забрали на війну. Багато, хто з моїх знайомих когось втратили. Це дуже страшно&hеllір; Те, що робить наша влада - на голову не налазить. Жінка додає, що найбільше обурена високими зарплатами, які під час війни продовжують отримувати чиновники, судді тощо. - А на війну в цей час відправляють звичайних людей не обізнаних у військовій справі. Ті, хто навчалися і отримують військові пенсії чи квартири - сидять в тилу, - каже схвильовано. - Зараз немає лідера, який міг би піднімати країну. Можливо, Залужний би щось змінив&hеllір; Біля фудкортів зустрічаємо 25-річного Владислава, керівника філіалу компанії з продажу автотоварів. Згадуючи 2024-й він каже, що рік був надзвичайно важким. - Я був останній раз тут в 2020-му. З того часу тут багато, що змінилося. З'явилося більше активностей. Вражає, - додає чоловік. Біля ковзанки немає охорони. Також відвідувачі жартують, що й працівники ТЦК сюди не приходять. За політичним життям в країні Влад особливо не слідкує. Але переконаний - на можливих майбутніх виборах він віддасть перевагу кандидату-дипломату. - Президент представляє країну на міжнародній арені і він повинен мати навички дипломата, а не військового, - говорить він. - Думаю, що нашому президенту зараз вдається представляти країну, як буде надалі - покаже час. Владислав не має ні відстрочки, ні броні. Але воювати особливо не хочеться, зізнається. - Я бачив у новинах відео про "бусифікацію" людей, але особисто з цим не стикався. Дані оновив вчасно. Не хотілось би воювати, але розумію, що рано чи пізно - це може статися. Морально до цього готовий. Добровільно піду, якщо буде повторний напад на Київ. Хоча це малоймовірно. РЕЗУЛЬТАТИВНИЙ МИР Щороку з настанням зими територія ВДНГ перетворюється на масштабний тематичний парк "Зимова країна". Цьогоріч локація відзначає 10-річницю. Тут створюють атмосферу новорічних свят з різноманітними розвагами для дорослих і дітей. Ближче до вечора у вихідний день на ВДНГ зібралося багато людей. Сюди на свята відвідувачі зʼїжджаються з різних куточків України. На вході встановили велику ялинку - з різнокольоровими прикрасами й сценою внизу. Для дітлахів аніматори проводять конкурси. Навпроти ялинки золотом виблискує святкова карусель з яскравими ліхтарями. Найпопулярнішою локацією "Зимової країни" є велика ковзанка просто неба площею 2,5 тис. м кв. Вона розташована серед старих павільйонів і прикрашена навісом із гірлянд. Вартість катання - 390 грн, пільговий квиток коштує 270 грн. Для дітей до 4 років вхід безкоштовний. За огорожею над ковзанкою нависають батьки. Виглядають своїх дітей, щоб сфотографувати їх на льодовій арені. - Ми живемо в Київській області. Цього року вирішили приїхати з дітьми, щоб їх вигуляти. Найбільш необґрунтовані ціни - це на іграшки для дітей, - розповідає біля ковзанки 33-річний Євгеній. Взяв на руки сина, щоб показати арену. - Наприклад, м'які іграшки коштують 890 гривень. Настрою зустрічати Новий рік не було, святкували без зайвого розмаху через війну. До прогнозів щодо можливого припинення вогню у 2025 році чоловік ставиться скептично. - Головне - мир. Але важливо, щоб це було результативно. Просто припинення вогню нічого не вирішить, якщо воно не буде супроводжуватися перемогою. І ця перемога має бути на наших умовах. Зараз ми не в найкращій формі, але рішення мають ухвалювати всі громадяни, а не окремі люди, - каже Євгеній. - Я вважаю, що перш за все треба звертати увагу на населення, на їхній стан і мотивацію, а також на командування. Тоді й буде ефективною мобілізація. За 30 років не було підготовки людей, і тепер ми задаємося цими питаннями. Головна проблема мобілізації - корупція. І це не тільки в центрах комплектування, а й у державі загалом. За 30 років не було підготовки людей Поруч із ковзанкою облаштовані гірки для спуску на тюбінгах. Для тих, хто віддає перевагу активному відпочинку, тут є маршрути для прогулянок та зимові атракціони. Квиток на екстремальну карусель коштує 300 грн, автодром - 250 грн, у кімнату віртуальної реальності - 200 грн. Для учасників бойових дій вартість усіх розваг дешевша на 50 грн. Навколо майорять різнокольорові ліхтарі. Із яток, що розкидані на кожному кроці, доносяться запахи смаженого мʼяса, випічки з корицею. Ребра на вогні коштують 329 грн за 400 г, пʼянкий глінтвейн - від 130 грн, мариновані овочі - 162 грн. На ярмарку продають також сувеніри й льодяники. Для найменших відвідувачів "Зимової країни" створили спеціальні зони з інтерактивними шоу, творчими майстер-класами та ігровими майданчиками. Тут діти можуть зустріти Санту або зробити своїми руками новорічні іграшки. На території комплексу облаштовані фотозони у новорічному стилі. НОВА ЛОКАЦІЯ Цього року "Зимова країна" на ВДНГ відкрила нову локацію - "Теплу алеєю". Головна її особливість - обігрівачі, розташовані вздовж маршруту. Навіть у морозну погоду тут панує приємне тепло. Також встановили лавки з пледами і запалили ватру, на якій відвідувачі смажать маршмеллоу. "Тепла алея" прикрашена у святковому стилі - дерев'яні конструкції, оздоблені гірляндами, тепле світло ліхтарів і різдвяні ялинки. Відвідувачів зустрічають яскраві інсталяції та декорації. На локації відкрили ресторани з десертами й азійською кухнею. Локшину з морепродуктами продають за 350 грн, гостру капусту - за 150 грн. - За останні три роки, напевно, вперше на ВДНГ прийшов. У мене мама була тут минулого року і сьогодні зі мною приїхала. Вона казала, що з'явилося багато нових і цікавих локацій, яких раніше не було, - розповідає 29-річний Олег. Питає, чи може говорити російською. - Ми гуляли й ходили до фудкорту, який стилізований під китайську тематику, і там було дуже цікаво. Такого минулого року не було. Родина родом із Запоріжжя. Його мама живе там і досі, а Олег переїхав у столицю понад 10 років тому. - Мама приїхала до мене в гості, на свята. Постійно навідується на Новий рік. На ВДНГ можна погуляти приблизно за дві-три тисячі гривень на двох, - пояснює чоловік. - Це якщо щось смачненьке спробувати чи піти на атракціони. В цілому ціни зрозуміло, що вищі, ніж раніше. Але 2024 рік важким видався. Ціни на продукти ростуть постійно. Я працюю на двох роботах і отримую середню зарплату, але тяжко - особливо дорого коштує м'ясо. Учора була одна ціна, а сьогодні вже інша. За рік усе подорожчало приблизно на 50%. Чоловік розказує, що на життя у столиці впливає й війна. Маю проблеми зі здоровʼям, тому не придатний до військової служби, зізнається. - Щодо мобілізації та ситуації в країні, у мене ставлення негативне до всього цього. Представники ТЦК мене зупиняли, але все було спокійно, без конфліктів. Просили документи - показав, усе нормально. Ніяких проблем, як це показують у відео в інтернеті, коли "пакують" у буси, у мене не було, додає Олег. - Зараз жити складно. Три роки спостерігаю цю війну: боїшся виходити з дому, ракети летять, бахкає. Планувати щось наперед неможливо. Але я вважаю, що молодь повинна дозволяти собі відпочивати, адже життя триває. Мої друзі, які зараз воюють, говорять: "Відпочивай, тому що завтра може статися все, що завгодно". Сидіти вдома три роки - не варіант. Ми фізично не можемо перемогти - Як бачите майбутнє України у 2025 році? - питаємо. - Я бачу цей конфлікт як затягування удавки на горлі. Ми фізично не можемо перемогти, якщо врахувати співвідношення ресурсів: нас 30 мільйонів, а їх - набагато більше. Потрібно завершувати це, інакше замість людей на ВДНГ будуть стояти прапорці, - наголошує Олег і роззирається довкола. - У мене є родичі в Запорізькій області, яка зараз під окупацією. Всі вже дуже втомилися від цього. Головне, щоб припинили стріляти й люди не гинули. Території можна повернути дипломатичним шляхом, але не такими методами, як зараз. - У Запоріжжі зараз депресія, - обурюється мати чоловіка Світлана. - Люди намагаються хоч трохи розважитися, але їх одразу засуджують: "Ти пішов у ресторан? Лихий ти!" Що тепер, лягти й помирати? Навіть під час Другої світової війни проводили концерти й підтримували людей. У нас у місті вже немає ні підтримки від влади, ні ясності, як діяти далі, ні держави навіть. Постійно сирени - кожні 5-10 хвилин, іноді годинами. Постійний стрес, руйнування навколо - це важко. Вечір на ВДНГ наповнюється святковими вогнями. На катку звучить музика, діти сміються, а дорослі гріються гарячим глінтвейном. Атмосфера насичена - у повітрі пахне прянощами, солодкою ватою і теплими вафлями. Люди роблять фото біля яскравих локацій, обирають сувеніри для близьких і піднімають келихи.
About channel
-
Всеукраїнська он-лайн газета. Оперативні новини з України і світу: події, політика, спорт, культура
Responsible: editorial office of the site gazeta.ua