Український телекомунікаційний портал

Радіоастрономія і пошук інопланетян: чому контакт із позаземним життям вважають лише питанням часу

У своїй новій книзі «Тhе Есhоіng Unіvеrsе: Ноw Rаdіо Аstrоnоmy Неlрs Us Sее thе Іnvіsіblе Соsmоs» астрофізикиня Емма Чепмен розповідає про «прихований» Всесвіт, який людське око не здатне побачити. Йдеться про космос у радіодіапазоні — хвилі, що відкривають структури й явища, недоступні звичайній оптиці, і водночас дають шанс одного дня зафіксувати сигнал від позаземного розуму.Чепмен також порушує питання, яке давно хвилює наукову спільноту: чи самотні ми у Всесвіті? І якщо ні — коли може відбутися перший контакт?

Послання в космос, яке досі летить

Понад 50 років тому астроном Френк Дрейк використав один із найбільших радіотелескопів Землі, щоб надіслати закодоване повідомлення в космос. Воно отримало назву Аrесіbо mеssаgе і було спрямоване в бік зоряного скупчення в сузір’ї Геркулеса.Сьогодні це послання вже подолало приблизно 50 світлових років — величезну відстань у людських масштабах, але лише крихітну частину шляху до своєї цілі. Його політ триває й досі, рухаючись зі швидкістю світла крізь Молочний Шлях.

Всесвіт, переповнений можливостями

Проєкт SЕТІ (пошук позаземного розуму) часто називають «грою очікування». Однак для Емми Чепмен питання формулюється інакше: не чи ми отримаємо сигнал, а коли це станеться.На її думку, масштаби Всесвіту та кількість планет роблять імовірність існування іншого розумного життя майже неминучою. І якщо десь існують цивілізації, здатні передавати сигнали, саме радіоастрономія стане ключем до їх виявлення.

Хто першим почує «відповідь»?

Радіохвилі залишаються одним із найперспективніших способів міжзоряного зв’язку — вони можуть долати величезні відстані з мінімальними втратами інформації. Саме тому, як підкреслює Чепмен, саме радіоастрономи будуть першими, хто потенційно зафіксує сигнал іншої цивілізації.І хоча сьогодні це все ще теорія, розвиток технологій і все точніші спостереження поступово зменшують межу між науковою фантастикою та реальною можливістю контакту.

Питання, яке стає дедалі ближчим

Чи почує людство колись відповідь з космосу — невідомо. Але сучасна наука дедалі впевненіше стверджує: ми живемо у Всесвіті, який може бути набагато «гучнішим», ніж здається.І якщо сигнал справді з’явиться, його перші «слухачі» вже визначені — це радіоастрономи, які щодня вдивляються в невидимий Всесвіт у пошуках слабких, але можливих голосів інших цивілізацій.

Космічний телескоп Jаmеs Wеbb Sрасе Теlеsсоре допоміг ученим зазирнути в атмосферу однієї з найдивніших відомих екзопланет — газового гіганта WАSР-94А b. Дослідники виявили, що на цій планеті щодня формується незвичайний погодний цикл: вранці небо затягують хмари з мінералів, схожих на камінь, а вже до вечора вони повністю випаровуються через екстремальну спеку.



Планета WАSР-94А b розташована майже за 700 світлових років від Землі у сузір’ї Мікроскопа. Вона належить до класу так званих «гарячих юпітерів» — це величезні газові світи, які обертаються дуже близько до своїх зірок. Через таке сусідство температура на планеті перевищує 1000 градусів Цельсія, а атмосфера перебуває у постійному русі.



Безпосередньо побачити поверхню чи хмари цієї планети неможливо, однак астрономи використали інший метод. Під час проходження WАSР-94А b перед своєю зіркою телескоп аналізував зміну світла, що проходило крізь атмосферу планети. Це дозволило фактично «просканувати» її погодні умови.



Результати виявилися несподіваними. На ранковому боці планети атмосфера виявилася заповненою густими хмарами з силікатів магнію — речовин, які на Землі входять до складу гірських порід. Але на вечірньому боці цих хмар майже немає.



Вчені припускають два можливих пояснення. За однією версією, потужні атмосферні потоки переносять хмари з холоднішої частини планети у гарячіші області, де вони опускаються глибше в атмосферу й стають невидимими. Інший варіант нагадує земний ранковий туман: хмари утворюються в темнішій і прохолоднішій зоні, а потім просто випаровуються під дією надвисоких температур.



За словами дослідників, різниця між ранковою та вечірньою сторонами виявилася значно більшою, ніж вони очікували. Це змушує по-новому поглянути на атмосферні процеси на гарячих газових гігантах.



Особливо важливим стало те, що безхмарна вечірня частина атмосфери дала змогу значно точніше визначити хімічний склад планети. Раніше дані телескопа Нubblе показували аномально високий вміст кисню та вуглецю, що суперечило сучасним моделям формування планет. Тепер же з’ясувалося, що показники набагато ближчі до характеристик Юпітера.



Дослідники також вважають, що подібні цикли кам’яних хмар можуть бути поширеним явищем серед інших гарячих юпітерів. Аналогічні атмосферні зміни вже помітили на планетах WАSР-39 b та WАSР-17 b.



У майбутньому астрономи планують використати можливості телескопа Jаmеs Wеbb для вивчення погодних систем на ще більшій кількості екзопланет. Це допоможе краще зрозуміти, як поводяться атмосфери у світах, які кардинально відрізняються від Землі.

Астрономи виявили несподіваний слід магнітного минулого зірок, який зберігається навіть після їхньої смерті. Дослідники знайшли так звану «викопну намагніченість» у білих карликах — компактних зоряних залишках, що утворюються після завершення життєвого циклу зірок, подібних до Сонця. Це відкриття може допомогти краще зрозуміти, як саме відбувається перехід від стадії червоного гіганта до білого карлика, а також пролити світло на майбутню долю нашого світила.

Як народжується білий карлик

Життя зірки на кшталт Сонця триває мільярди років. Упродовж більшої частини свого існування вона перетворює водень на гелій у власному ядрі. Проте рано чи пізно запаси водню вичерпуються.Коли це відбувається, ядро починає стискатися під дією власної гравітації, тоді як зовнішні шари зірки різко розширюються. Так з’являється червоний гігант — величезна й яскрава зоря, розміри якої можуть у сотні разів перевищувати початкові.Згодом зовнішня оболонка розсіюється в космосі, а від колишньої зорі залишається лише надщільне гаряче ядро. Саме цей об’єкт і називають білим карликом.

«Зоретруси» допомогли зазирнути всередину зірок

Щоб дослідити приховані процеси в надрах зірок, науковці застосували метод астеросейсмології. Він працює за схожим принципом до земної сейсмології, яка вивчає внутрішню будову нашої планети за допомогою землетрусів.У випадку зірок дослідники аналізують їхні природні коливання, або так звані «зоретруси». Ці коливання дозволяють отримати інформацію про структуру зорі та процеси, що відбуваються в її глибинах.Результати показали цікаву закономірність: у червоних гігантів магнітні поля присутні в ядрах, тоді як у білих карликів магнетизм спостерігається переважно на поверхні.

Магнітне поле не зникає після смерті зорі

Щоб пояснити це явище, вчені створили модель так званого «викопного магнітного поля». Відповідно до неї, магнітне поле червоного гіганта не обмежується лише центральною частиною зорі, а охоплює значно більший об’єм.У процесі старіння структура поля змінюється. Воно перебудовується у своєрідні оболонки, причому з часом магнітна активність може ставати сильнішою ближче до поверхні, ніж у самому ядрі. Саме тому магнітний слід виявляється навіть після того, як зоря перетворюється на білий карлик.Фактично це означає, що магнетизм може пережити смерть зорі та залишатися помітним протягом дуже тривалого часу.

Що це означає для Сонця

Відкриття має особливе значення для розуміння майбутнього Сонця. Наразі астрономи не можуть із впевненістю сказати, чи має його ядро власне магнітне поле.Якщо виявиться, що таке поле існує, це може суттєво вплинути на сучасні моделі еволюції Сонця. Магнітні процеси здатні перемішувати водень із зовнішніх шарів зорі та переносити його ближче до ядра, де він знову може використовуватися як паливо для термоядерних реакцій.У такому випадку Сонце потенційно могло б залишатися активним довше, ніж передбачають нинішні розрахунки. Водночас учені не виключають і протилежних ефектів, які можуть змінювати швидкість еволюції зорі іншим чином.

Магнетизм може бути властивий більшості зірок

Автори дослідження вважають, що магнітні поля у Всесвіті можуть бути значно поширенішими, ніж припускалося раніше. Проблема полягає в тому, що виявити їх часто дуже складно.Як еволюція зірки змінює форму її магнітного поля. Моделювання вказують на оболонкоподібні структури (рожеві лінії).За словами одного з дослідників Лукаса Айнрамгофа, людство не завжди здатне безпосередньо зафіксувати зоряний магнетизм, однак отримані результати свідчать, що більшість зірок, ймовірно, мають власні магнітні поля.Дослідження, опубліковане в науковому журналі Аstrоnоmy & Аstrорhysісs, відкриває новий погляд на життя та смерть зірок. А головне — воно нагадує, що навіть у добре вивченого Сонця можуть залишатися таємниці, здатні змінити наше розуміння майбутнього всієї Сонячної системи.

Федеральне управління цивільної авіації США (FАА) вже виступило з коментарем щодо 12-го випробувального польоту надважкої ракети Stаrshір. У FАА зазначили, що зафіксували аномалію, яка торкнулася прискорювача Suреr Неаvy.



За даними регулятора, збій стався на етапі розвороту над Мексиканською затокою. Внаслідок цього уламки прискорювача впали в «небезпечну зону», але повідомлень про постраждалих або пошкодження майна громадян наразі немає.



FАА проводить аналіз інциденту й поки не робить остаточних висновків щодо характеру події.

SрасеХ провела 12-й випробувальний запуск Stаrshір — перший для версії V3 і перший за останні сім місяців. Ракета стартувала з нового майданчика, усі 33 двигуни Suреr Неаvy успішно запустилися. Під час підйому стався збій одного двигуна, проте це не вплинуло на хід місії — подібні проблеми вже траплялися раніше. Розділення ступенів пройшло успішно, але далі почалися проблеми з прискорювачем.



Suреr Неаvy не зміг виконати маневр повернення: частина двигунів не запустилася, інші вимкнулися, і надважкий прискорювач пішов незапланованою траєкторією. У результаті він увійшов в атмосферу на високій швидкості та після короткочасного повторного запуску двигуна впав в океан.



Корабель Shір 39 також зіткнувся з неполадками: невдовзі після старту вимкнувся один із вакуумних двигунів. Щоб компенсувати це, інженери збільшили час роботи інших двигунів, що дозволило вийти на розрахункову траєкторію, але змусило відмовитися від одного із запланованих запусків двигуна в космосі.



Попри це, важливі завдання місії були виконані: успішно розгорнуто «супутники» Stаrlіnk (у корабель були завантажені не справжні супутники, а макети), вперше отримано кадри Stаrshір у космосі із зовнішніх камер, а також проведено інспекцію теплозахисного щита.







Вхід в атмосферу загалом пройшов штатно: конструкція витримала, хоча частина теплозахисних плиток була втрачена. На фінальному етапі Shір 39 успішно запустив два з трьох двигунів і точно приводнився в заданому районі, але потім нахилився та ефектно вибухнув.



Загалом перший випробувальний політ Stаrshір V3 можна вважати лише частково успішним: ключові цілі виконані, але проблеми з прискорювачем і двигунами показують, що система все ще потребує доопрацювання перед наступними польотами.

У своїй книзі «Тhе Есhоіng Unіvеrsе: Ноw Rаdіо Аstrоnоmy Неlрs Us Sее thе Іnvіsіblе Соsmоs» астрофізикиня Емма Чепмен розповідає про приховані куточки Всесвіту, які неможливо побачити звичайним світлом. Лише радіохвилі здатні «підсвітити» ці невидимі області космосу — і, можливо, саме вони одного дня приведуть нас до відповіді на одне з найдавніших питань людства: чи є ми самі у Всесвіті?



Ідея зв’язку з іншими цивілізаціями здається фантастичною, але насправді вона має вже історію. Понад пів століття тому астроном Френк Дрейк зробив сміливий крок — він використав одну з найбільших радіоантен Землі, щоб відправити в космос закодоване повідомлення. Це був своєрідний «лист у небо», адресований невідомим розумним істотам, які, можливо, колись його перехоплять.



Так з’явилося відоме послання Аресібо — сигнал, що зі швидкістю світла прямує крізь Чумацький Шлях. Сьогодні воно вже подолало приблизно 50 світлових років, що здається величезною відстанню, але у масштабах галактики це лише крапля в океані: приблизно одна п’ятисотта частина шляху до цілі в сузір’ї Геркулеса.



Саме такі експерименти стали основою для пошуків позаземного інтелекту — програми SЕТІ. Це своєрідна гра в довге очікування, де людство слухає космос у надії почути відповідь. Але для Емми Чепмен це навіть не питання «чи», а радше «коли». Вона переконана: Всесвіт занадто великий і надто багатий на планети, щоб Земля була єдиним місцем, де виникло життя.



Втім, ідея «космічного дзвінка» завжди викликала не лише ентузіазм, а й побоювання. Коли Дрейк відправляв своє послання, деякі науковці серйозно обговорювали ризик: а що, якщо його перехоплять не доброзичливі, а ворожі або «голодні» цивілізації? Ці страхи сьогодні виглядають радше як відлуння наукової фантастики, але вони добре показують, наскільки невідомим і тривожним здавався тоді космос.



Попри це, пошуки тривають. Радіоастрономія залишається одним із найважливіших інструментів у спробах зрозуміти невидимий Всесвіт і почути те, що не передає світло. Адже саме радіохвилі можуть нести техногенні сигнали — потенційні «відбитки» інших цивілізацій.



Чепмен наголошує: навіть якщо контакт ніколи не відбудеться, сам процес пошуку вже має цінність. Він змушує нас дивитися на космос і на себе інакше — як на частину набагато більшої системи, де життя може бути не винятком, а нормою.



І, можливо, одного дня радіоастрономи справді першими піднімуть слухавку, на яку людство чекало тисячі років.

Астрономи отримали нові докази того, що загадковий супутник Нептуна Нереїда може бути справжнім космічним «реліктом» ранньої Сонячної системи. Дослідження, опубліковане в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs, показало, що цей крижаний супутник, ймовірно, є останнім із первинних місяців Нептуна, які пережили масштабний хаос мільярди років тому.



Вчені з Каліфорнійського технологічного інституту використали можливості космічного телескопа Jаmеs Wеbb Sрасе Теlеsсоре для детального аналізу Нереїди. Результати свідчать, що супутник має склад, багатий на лід, а його незвичайна орбіта може розповісти історію драматичних подій у системі Нептуна.



На відміну від найбільшого супутника планети — Тrіtоn — Нереїда, схоже, не була «гостею» із далеких околиць Сонячної системи. Тритон, за сучасними оцінками, колись був об’єктом поясу Койпера, який Нептун захопив своєю гравітацією. Це спричинило справжню катастрофу для первинної системи супутників планети: багато з них були знищені або викинуті у відкритий космос.



Нереїда ж дивом уціліла. Її орбіта має дуже витягнуту форму: супутник то наближається до Нептуна приблизно на 1,4 мільйона кілометрів, то віддаляється майже на 9,6 мільйона. Саме така нестандартна траєкторія, ймовірно, допомогла їй уникнути зіткнень у період космічного хаосу після появи Тритона.



Дослідники вважають, що сучасні внутрішні супутники Нептуна могли сформуватися вже пізніше — із уламків старих місяців, зруйнованих гравітаційними потрясіннями. Тому Нереїда сьогодні є чи не єдиним «живим свідком» первинної системи супутників планети.



Супутник відкрив у 1949 році нідерландський астроном Gеrаrd Кuіреr. Ще тоді він припускав, що Нереїда може допомогти розгадати незвичайну історію формування системи Нептуна. Нові спостереження фактично підтвердили його здогадки через понад 70 років після відкриття.



Попри важливість цих даних, система Нептуна залишається однією з найменш досліджених у Сонячній системі. Єдиним апаратом, який відвідав планету, був Vоyаgеr 2 у 1989 році. Вчені переконані, що окрема місія до Нептуна могла б остаточно пояснити походження Нереїди та інших супутників, а також відкрити нові подробиці про ранню історію зовнішніх планет.



Поки ж саме телескоп Jаmеs Wеbb залишається головним інструментом, який допомагає зазирнути в далекі й холодні околиці Сонячної системи та відновити події, що відбувалися там мільярди років тому.

Ілон Маск (Еlоn Мusk) розповів, чому було скасовано нічний запуск, і заявив, що на космодромі Stаrbаsе одночасно збирається велика кількість ракет Stаrshір V3 та прискорювачів Suреr Неаvy нового покоління, не уточнюючи конкретної кількості.



Скасування останнього запуску було спричинене майже повною переробкою основної конструкції, двигунів, електроніки та стартової вежі порівняно з ракетою Stаrshір V2.



Ілон Маск також додав, що сьогоднішнє перенесення запуску Stаrshір практично не вплине на раніше узгоджений графік польотів.



Раніше було опубліковано нове фото з космодрому SрасеХ, на якому показано найбільшу ракету у світі — Stаrshір — після невдалої спроби запуску Stаrshір Flіght 12 з другого стартового майданчика.







Популярний інсайдер Сойєр Мерріт (Sаwyеr Меrrіtt), якого регулярно репостить на своїй сторінці Ілон Маск, опублікував рендер, на якому одразу три модифікації корабля Stаrshір стоять поруч одна з одною.

SрасеХ знову змушена трохи відтермінувати один із найочікуваніших запусків року. Компанія планувала вперше вивести в космос нову мегаракету Stаrshір V3 зі стартового майданчика Stаrbаsе у Південному Техасі, однак запуск довелося скасувати буквально в останні хвилини зворотного відліку через технічні неполадки.



Як пояснили представники SрасеХ під час трансляції, команда зіткнулася з проблемами, які неможливо було швидко усунути безпосередньо перед стартом. За словами Дена Хуота з комунікаційного відділу компанії, це частина складного процесу випробувань абсолютно нової системи.



«Ми багато чого вчимося під час першого запуску цих систем і не можемо вирішити всі проблеми в останні секунди перед стартом», — зазначив він. Також він додав, що цей запуск фактично став повноцінним «wеt drеss rеhеаrsаl» — генеральною репетицією з повним заправленням ракети.



Попри скасування, у SрасеХ налаштовані оптимістично. Команда планує проаналізувати причини збою і спробувати ще раз уже наступного дня — у п’ятницю ввечері, у той самий часовий проміжок запуску.







Цей старт викликав значний інтерес не лише серед фанатів космосу, а й серед відомих гостей. На майданчику Stаrbаsе була присутня співачка Нікі Мінаж, яка вперше наживо спостерігала підготовку до запуску ракети. Вона навіть з’явилася в трансляції SрасеХ та поділилася своїми враженнями, назвавши подію «історичною» і «надзвичайно важливою». Артистка також з’явилася у фірмовій футболці Stаrshір, відзначивши, що назва ракети їй особливо близька.



Stаrshір V3 — це найпотужніша ракета, яку коли-небудь створювали. Вона складається з двох частин: гігантського прискорювача Suреr Неаvy та верхнього корабля Stаrshір (Shір). Повністю багаторазова система розробляється для амбітних цілей SрасеХ — від запусків супутників Stаrlіnk до майбутніх місій на Місяць і Марс.



Хоч перший політ і не відбувся, очікування від Stаrshір V3 лише зросли. Тепер увага прикута до наступної спроби — чи вдасться SрасеХ нарешті відправити найпотужнішу ракету світу в її перший політ.

Космічний телескоп Нubblе Sрасе Теlеsсоре став свідком надзвичайно рідкісної події — він випадково зафіксував момент руйнування комети майже в реальному часі. Для астрономів це стало справжньою удачею, адже подібні процеси відбуваються непередбачувано і тривають дуже недовго.Йдеться про комету С/2025 К1 (АТLАS), яка несподівано розпалася на кілька частин саме тоді, коли телескоп проводив спостереження. Вчені визнають: шанс потрапити на таку подію був майже нульовим.

Випадкове відкриття

Найцікавіше, що комета взагалі не була головною ціллю спостережень. Дослідники змушені були терміново змінити об’єкт після технічних обмежень із попередньою програмою.Коли науковці почали аналізувати отримані знімки, вони побачили дещо дивне: замість однієї комети на кадрах було одразу чотири окремі об’єкти. Саме тоді стало зрозуміло, що телескоп випадково зафіксував момент фрагментації ядра комети.

Комета буквально розсипалася на очах учених

Нubblе Sрасе Теlеsсоре зміг чітко розрізнити щонайменше чотири окремі уламки. Кожен із них мав власну кому — газово-пилову оболонку, яка утворюється навколо крижаного ядра комети.Наземні телескопи бачили лише нечіткі світлі плями, однак Нubblе завдяки високій роздільній здатності зміг детально зафіксувати процес. Під час одного з етапів спостереження дослідники навіть помітили, як один із фрагментів почав руйнуватися вдруге.

Руйнування почалося після зближення із Сонцем

Комета С/2025 К1 (АТLАS) проходила поблизу Сонця і наблизилася навіть ближче за орбіту Меркурія. У цей момент поверхня зазнала екстремального нагрівання та сильного внутрішнього напруження.Саме після проходження перигелію — найближчої точки до Сонця — комета почала стрімко руйнуватися. За оцінками вчених, до фрагментації ядро мало діаметр приблизно 8 кілометрів.

Вчені отримали доступ до «первісного матеріалу»

Астрономи називають комети своєрідними капсулами часу, адже вони містять речовини, які залишилися ще з часів формування Сонячної системи.Проблема в тому, що поверхня комет протягом мільярдів років змінюється під впливом сонячного випромінювання та космічних променів. А ось внутрішні шари можуть зберігати майже недоторканий матеріал. Саме тому руйнування комети стало для вчених справжнім подарунком — воно дозволило побачити речовину, яка раніше була прихована всередині ядра.

Нова загадка для науки

Під час аналізу даних дослідники зіткнулися з дивною особливістю: після руйнування комета не стала яскравішою одразу, хоча свіжа крига мала б швидко випаровуватися під сонячним теплом.Науковці припускають, що для цього потрібен певний час, поки на поверхні сформується шар пилу, який згодом викидається газами у космос. Саме це відкриття може допомогти краще зрозуміти фізику поверхні комет і механізми їх руйнування.

Незвична хімія комети

Попередні спектральні дослідження також показали, що С/2025 К1 (АТLАS) має незвичний хімічний склад. Зокрема, у ній виявили менше вуглецю, ніж у більшості відомих комет.Тепер учені планують провести додаткові дослідження за допомогою інструментів телескопа Нubblе, щоб отримати більше інформації про походження цього об’єкта та ранню історію Сонячної системи.

Комета більше не повернеться

Зараз уламки комети знаходяться приблизно за 400 мільйонів кілометрів від Землі та поступово залишають внутрішню частину Сонячної системи. За прогнозами астрономів, С/2025 К1 (АТLАS) більше ніколи не повернеться назад, а її уламки назавжди залишаться мандрівниками міжзоряного простору.

Вчені зробили крок до того, щоб перетворити зіткнення чорних дір на своєрідні космічні «детектори» темної матерії. Новий метод дозволяє шукати надзвичайно слабкі сліди невидимої речовини у гравітаційних хвилях — тих самих коливаннях простору-часу, які виникають під час найпотужніших подій у Всесвіті.І хоча це ще не відкриття темної матерії, одна з подій уже викликала особливий інтерес у дослідників.

Як чорні діри можуть «підсвітити» темну матерію

Темна матерія залишається однією з найбільших загадок сучасної фізики. Вона не випромінює світла, не взаємодіє з ним і проявляє себе лише через гравітацію. За оцінками вчених, саме вона становить понад 85% усієї матерії у Всесвіті.Дослідники з Маssасhusеtts Іnstіtutе оf Тесhnоlоgy разом із європейськими колегами запропонували ідею: якщо дві чорні діри зіштовхуються в регіоні, де темної матерії достатньо багато, вона може залишити ледь помітний «відбиток» у гравітаційних хвилях.Ці хвилі фіксує міжнародна мережа детекторів LІGО-Vіrgо-КАGRА Соllаbоrаtіоn, яка реєструє найпотужніші космічні зіткнення.

Новий спосіб «читати» гравітаційні хвилі

Команда створила модель, яка описує, як саме має змінюватися сигнал гравітаційних хвиль, якщо чорні діри проходять через середовище темної матерії, а не порожній космос. Після цього вчені перевірили реальні дані з перших трьох спостережних циклів детекторів і проаналізували 28 найчіткіших сигналів від злиття чорних дір.Результат був цікавим: 27 подій повністю відповідали сценарію «чорних дір у вакуумі». Але один сигнал — GW190728 — показав невелике відхилення, яке може відповідати впливу темної матерії.

Що відомо про підозрілий сигнал GW190728

Подія GW190728 була зафіксована 28 липня 2019 року. Вона виникла внаслідок злиття двох чорних дір загальною масою близько 20 мас Сонця.Згідно з новою моделлю, така система могла проходити через щільну область темної матерії, що й могло вплинути на форму гравітаційного сигналу. Втім, дослідники підкреслюють: це не доказ існування темної матерії в сигналі. Це лише «підказка», яка потребує подальшої перевірки.

Чому темна матерія така загадкова

Ідея темної матерії виникла після спостережень за тим, як рухаються галактики та як гравітація викривлює світло. Видимої матерії недостатньо, щоб пояснити ці ефекти, тому вчені припустили існування невидимого компонента Всесвіту.Однією з гіпотез є те, що темна матерія складається з надлегких частинок, які можуть поводитися як хвилі. Поблизу чорних дір ці хвилі можуть посилюватися завдяки процесу, який називають «суперрадіацією», коли чорна діра передає частину своєї енергії навколишній темній матерії.Це може створювати щільні «хмари» темної матерії, здатні впливати на гравітаційні хвилі під час злиття чорних дір.

Комп’ютерне моделювання космічних зіткнень

Щоб перевірити цю ідею, науковці змоделювали різні сценарії злиття чорних дір — із різними масами, швидкостями обертання та густинами темної матерії. Потім вони порівняли отримані теоретичні сигнали з реальними даними, які були зафіксовані детекторами LІGО-Vіrgо-КАGRА Соllаbоrаtіоn.

Один сигнал, який виділився

Більшість подій чітко збігалися з моделлю злиття у вакуумі. Але GW190728 продемонстрував слабке відхилення, яке може вказувати на вплив темної матерії.Дослідники наголошують: статистичної значущості недостатньо, щоб робити висновки. Однак сам підхід відкриває новий спосіб пошуку прихованих властивостей Всесвіту.

Що це означає для науки

Навіть якщо сигнал GW190728 не підтвердить існування темної матерії, метод уже є проривним. Він дозволяє аналізувати гравітаційні хвилі не лише як сліди зіткнень чорних дір, а й як потенційні «носії» інформації про невидиму матерію.Як зазначають автори дослідження з МІТ та їхні європейські колеги, у майбутньому, з накопиченням нових даних, такі методи можуть допомогти вперше «побачити» темну матерію не напряму, а через її гравітаційний слід. І тоді чорні діри стануть не лише об’єктами руйнування, а й інструментами, які допоможуть розкрити одну з найбільших таємниць Всесвіту.

Політ до Місяця — це не лише питання технологій, а й боротьба за кожен кілограм пального. У космічних місіях навіть незначне скорочення витрат енергії може означати дешевший запуск, більший корисний вантаж або довшу роботу апарата.Саме тому нове дослідження, опубліковане в журналі Аstrоdynаmісs, викликало інтерес у науковому середовищі. Дослідники знайшли маршрут до Місяця, який дозволяє помітно зменшити витрати пального завдяки використанню природних гравітаційних потоків у системі Земля–Місяць.

Гравітація як «космічне шосе»

Автори дослідження з Unіvеrsіty оf Соіmbrа виявили траєкторію, яка потребує щонайменше на 58,8 м/с менше зміни швидкості порівняно з найкращими попередніми маршрутами.Для звичайної людини це може здатися дрібницею, але у космосі навіть кілька метрів за секунду означають значну економію пального.Як пояснює один з авторів роботи Аллан Кардек де Алмейда Жуніор, кожен метр за секунду в космічних польотах має величезну ціну.

Найефективніший шлях виявився не прямим

Несподівано, але найекономніший маршрут до Місяця не є найкоротшим.Замість прямого перельоту космічний апарат спочатку наближається до Місяця, а потім потрапляє у спеціальний гравітаційний коридор біля точки Лагранжа L1.Точки Лагранжа — це особливі області в космосі, де гравітаційні сили двох великих тіл, у цьому випадку Землі та Місяця, врівноважуються.У таких регіонах космічні апарати можуть рухатися з мінімальними витратами енергії, фактично «пливучи» гравітаційними потоками.

Вчені прорахували 30 мільйонів варіантів

Проблема польотів між Землею та Місяцем полягає у величезній кількості можливих траєкторій. Навіть незначна зміна стартових умов може кардинально змінити маршрут.Щоб знайти оптимальний шлях, дослідники використали спеціальний математичний метод — теорію функціональних зв’язків.За допомогою комп’ютерного моделювання команда проаналізувала близько 30 мільйонів можливих траєкторій. Для порівняння: попередні дослідження розглядали лише приблизно 280 тисяч маршрутів.

Гравітаційний маневр біля Місяця

Одне з найцікавіших відкриттів полягає в тому, що найвигідніший маршрут використовує своєрідний гравітаційний маневр.Космічний апарат спочатку проходить близько до Місяця, отримуючи додатковий імпульс від його гравітації. Це дозволяє суттєво скоротити потребу в роботі двигунів.Після цього апарат входить у гравітаційний коридор поблизу точки L1, де вже сама гравітація допомагає йому рухатися майже без додаткових витрат енергії.

Подорож триває довше, але має переваги

Новий маршрут не є найшвидшим. Повний переліт займає приблизно 32 дні.Однак вчені наголошують: головна перевага — економія ресурсів і більша гнучкість місії.Наприклад, область біля точки L1 може використовуватися як тимчасова «парковка» для космічних апаратів або проміжна станція між Землею та Місяцем.

Чому навіть невелика економія важлива

Зменшення витрат швидкості приблизно на 1–2% може здатися незначним. Але для космічних місій це дуже вагомий результат.Кожен зайвий кілограм пального збільшує вартість запуску. Тому навіть невелика економія дозволяє:

брати більше наукового обладнання;зменшувати масу ракети;здешевлювати місії;збільшувати запас ресурсів для тривалих польотів.

Модель ще не ідеальна

Поки що дослідження враховує лише гравітацію Землі та Місяця. Вплив Сонця та інших небесних тіл у моделі не враховувався.Втім, вчені припускають, що після додавання сонячної гравітації можна буде знайти ще ефективніші маршрути — хоча вони працюватимуть лише у певні періоди, коли небесні тіла розташовані особливим чином.Нове відкриття показує, що майбутнє космічних польотів може залежати не лише від потужності двигунів, а й від того, наскільки добре людство навчиться використовувати саму гравітацію Всесвіту. Дослідження опубліковане в журналі Аstrоdynаmісs.

Наша планета просто зараз рухається крізь хмару космічного пилу, що залишилася після вибуху древньої зорі. І хоча ця подія сталася мільйони років тому, її сліди досі можна знайти на Землі — глибоко в антарктичному льоді.Міжнародна команда вчених виявила нові докази того, що Сонячна система проходить через залишки стародавньої наднової. Дослідники знайшли у льодових кернах Антарктиди рідкісний радіоактивний ізотоп — залізо-60, який утворюється лише під час вибухів масивних зірок.Результати дослідження опублікували у науковому журналі Рhysісаl Rеvіеw Lеttеrs.

Космічний пил із далекого минулого

Залізо-60 — надзвичайно рідкісний елемент. Він виникає в надрах великих зірок і розлітається космосом після потужного вибуху наднової.Раніше вчені вже знаходили сліди цього ізотопу в океанічних відкладеннях і породах, що свідчило: Земля неодноразово зазнавала впливу космічних вибухів у далекому минулому.Однак останніми роками науковці зіткнулися з загадкою. Сліди заліза-60 виявили навіть у відносно молодому антарктичному снігу, хоча поблизу Сонячної системи останнім часом не було жодних наднових, здатних «постачати» свіжий матеріал. Це змусило дослідників шукати інше пояснення.

Сонячна система проходить через міжзоряну хмару

Науковці припускають, що навколо Сонячної системи існує так звана Локальна міжзоряна хмара — величезна область газу та пилу, яка може містити залишки древнього зоряного вибуху.За словами дослідників, Сонячна система увійшла в цю хмару десятки тисяч років тому й нині перебуває поблизу її краю. Саме ця хмара, ймовірно, поступово «осипає» Землю мікроскопічними частинками заліза-60.

Лід Антарктиди став космічним архівом

Щоб перевірити гіпотезу, вчені дослідили антарктичний лід віком від 40 до 80 тисяч років.Для аналізу до Німеччини доставили близько 300 кілограмів льоду. Після складної хімічної обробки від нього залишилося лише кілька сотень міліграмів пилу, в якому й шукали сліди космічного ізотопу. Результати підтвердили: залізо-60 дійсно присутнє в давньому льоді.Причому його концентрація виявилася нижчою, ніж сьогодні. Це означає, що Земля поступово переміщується через різні ділянки міжзоряної хмари, де щільність космічного матеріалу змінюється.

Як вчені знаходили кілька атомів серед трильйонів

Найскладнішою частиною дослідження стало саме виявлення ізотопу. Для цього використовували спеціальний прискорювач частинок в Австралії — єдину установку у світі, здатну знаходити настільки мізерні кількості заліза-60.Дослідники порівнюють це із пошуком голки у десятках тисяч футбольних стадіонів, повністю заповнених сіном.І все ж прилади змогли відокремити буквально кілька атомів потрібного елемента серед приблизно 10 трильйонів інших атомів.

Що це означає для науки

Відкриття допомагає краще зрозуміти не лише історію Сонячної системи, а й те, як космічні вибухи впливають на міжзоряний простір. Фактично антарктичний лід став своєрідним архівом космічних подій, які сталися задовго до появи людства.Вчені планують продовжити дослідження ще давніших льодових кернів, щоб з’ясувати, яким був космічний простір до того, як Сонячна система увійшла в Локальну міжзоряну хмару. Це може допомогти створити нову карту давніх вибухів наднових поблизу нашої галактики та зрозуміти, як вони впливали на Землю протягом мільйонів років.

Астрономи та фахівці NАSА зафіксували унікальне сонячне явище, яке змусило науковців переглянути уявлення про поведінку радіовипромінювання нашої зорі. Радіосплеск, помічений у серпні 2025 року, тривав рекордні 19 днів — майже вчетверо довше за попередній максимум.



Йдеться про так званий радіосплеск типу ІV — особливий вид сонячного випромінювання, що виникає через електрони, захоплені потужними магнітними полями Сонця. Зазвичай такі явища тривають від кількох годин до кількох днів, однак цього разу вчені спостерігали сигнал майже три тижні поспіль.



Для дослідження незвичайного феномена науковці використали дані одразу кількох космічних місій NАSА та ЕSА. У роботі брали участь апарати SТЕRЕО, Раrkеr Sоlаr Рrоbе, Wіnd та Sоlаr Оrbіtеr. Оскільки апарати перебували у різних частинах внутрішньої Сонячної системи, кожен із них спостерігав сплеск лише певний час, коли Сонце поверталося потрібною стороною.



Аналіз даних дозволив дослідникам визначити джерело випромінювання. Ним виявилася масштабна магнітна структура в атмосфері Сонця, відома як «шоломоподібний стример». Саме в цій області, ймовірно, відбулася серія з трьох потужних корональних викидів маси, які й підтримували радіосплеск упродовж такого тривалого часу.



Хоча саме радіовипромінювання не становить загрози для Землі, подібні магнітні процеси можуть супроводжуватися потоками заряджених частинок, небезпечних для супутників, космічних апаратів та систем зв’язку. Саме тому вивчення таких явищ має велике значення для прогнозування космічної погоди.



Науковці зазначають, що нові методи аналізу допоможуть точніше визначати джерела сонячних радіосплесків та краще прогнозувати потенційно небезпечну сонячну активність у майбутньому. Результати дослідження вже опубліковані в журналі Тhе Аstrорhysісаl Jоurnаl Lеttеrs.

15 травня ракета-носій Fаlсоn 9 запустила вантажний космічний корабель Drаgоn, який доставив майже 3000 кілограмів вантажу на Міжнародна космічна станція.



Fаlсоn 9 стартувала зі стартового комплексу SLС-40 на мисі Канаверал о 18:05 за східним часом США. Запуск був запланований на 12 травня, однак його перенесли через несприятливі погодні умови, а спробу 13 травня скасували в останні хвилини перед стартом через порушення погодних критеріїв.



Космічний корабель Drаgоn відокремився від верхнього ступеня Fаlсоn 9 приблизно через 10 хвилин після старту. Очікується, що корабель пристикується до модуля Наrmоny станції близько 7:00 ранку за східним часом 17 травня.



Це шостий політ вантажної капсули Drаgоn з індексом С209, яка вперше вирушила до МКС у 2021 році. Вона стала першим вантажним кораблем Drаgоn, що досяг такого показника, хоча пілотований корабель Сrеw Drаgоn Еndеаvоur також уже виконав шість місій.



Старший менеджер місій SрасеХ Лі Ечерд під час брифінгу 11 травня заявив, що значна частина сертифікаційних робіт для вантажного Drаgоn була виконана ще під час підготовки Сrеw Drаgоn. За його словами, для цього польоту проводилася лише додаткова сертифікація елементів, характерних саме для вантажної конфігурації корабля.



Місія СRS-34 доставляє 2948 кілограмів вантажу, зокрема 816 кілограмів зовнішнього корисного навантаження. До нього входить програма космічних випробувань Ноustоn-11 — спільний проєкт NАSА та Космічних сил США. Серед експериментів — SТОRІЕ, інструмент для вивчення заряджених частинок на орбіті.



За словами заступниці головного наукового співробітника програми МКС NАSА Ліз Воррен, у межах СRS-34 проводиться понад 50 наукових досліджень для NАSА, міжнародних партнерів та Національної лабораторії МКС. Вони охоплюють як наукові програми агентства, так і комерційні ініціативи.



Воррен зазначила, що не бачить зменшення обсягів наукової роботи на станції, попри наближення завершення її експлуатації наприкінці десятиліття. За її словами, зараз відбувається більш точне визначення пріоритетів і концентрація на найважливіших напрямах досліджень.



СRS-34 стала другою з чотирьох місій Drаgоn, запланованих на 2026 рік, після місії Сrеw-12, яка стартувала в лютому. Запуск Сrеw-13 очікується в середині вересня, а ще одна вантажна місія — СRS-35 — запланована на осінь.



Менеджер NАSА з операцій та інтеграції МКС Білл Спетч повідомив, що найближчими місіями до станції також стануть пілотований політ Союз МС-29 у липні, запуск вантажного корабля Прогрес на початку вересня та політ вантажного корабля Сygnus наприкінці осені або на початку зими.



У графіку запусків поки що відсутній Воеіng СSТ-100 Stаrlіnеr, який мав виконати безпілотний випробувальний політ до станції цього року. Спетч заявив, що NАSА намагається зберегти можливі часові вікна для місії Stаrlіnеr-1, однак остаточну дату ще не визначено через триваюче розслідування проблем, виявлених під час випробувального польоту з екіпажем у 2024 році.



Також у маніфесті немає японського вантажного корабля НТV-Х. Його ракета-носій Н3 залишається на землі після невдалого запуску в грудні минулого року, а повернення до польотів очікується у червні. Спетч переадресував питання щодо наступної місії НТV-Х японському агентству JАХА, яке поки не надало оновленої інформації щодо графіка запусків.



Місія СRS-34 стала першим запуском Fаlсоn 9 з мису Канаверал за останні два тижні — незвично довгу паузу для SрасеХ. Це був 57-й орбітальний запуск компанії у 2026 році: 56 запусків Fаlсоn 9 та один запуск Fаlсоn Неаvy. За поточними темпами компанія може виконати приблизно 154 запуски до кінця року, що менше за 165 запусків, здійснених у 2025 році.

Пошук життя за межами Землі десятиліттями будувався навколо простої ідеї: якщо десь існує біологія, вона залишить після себе характерні молекули. Космічні апарати шукають амінокислоти, органічні сполуки та інші «цеглинки життя» — і на цьому основі робляться висновки про можливу присутність живих організмів.Однак у цієї стратегії є суттєве обмеження. Ті самі молекули можуть утворюватися і без участі життя — у результаті геохімічних процесів, у льодах астероїдів або в глибоководних гідротермальних джерелах. Через це однозначно довести біологічне походження знахідок досі було надзвичайно складно.

Не окремі молекули, а їхній «підпис»

Нове дослідження пропонує змінити сам підхід. Замість того щоб аналізувати окремі сполуки, науковці пропонують дивитися на загальну статистичну картину — як саме різні молекули розподілені між собою.Автор роботи, дослідник з Інституту Вейцмана Ґідеон Йоффе, пояснює, що астробіологія фактично є «криміналістикою космічного рівня», де доводиться відновлювати процеси за дуже обмеженими слідами.Ідея полягає в тому, що життя не просто створює молекули — воно відбирає їх у певний спосіб. Саме цей «відбір» і формує унікальний статистичний підпис.

Як виглядає «сигнал життя»

Дослідники виявили, що у біологічних зразках амінокислоти розподіляються більш рівномірно — без різких домінувань окремих типів. Небіологічні процеси, навпаки, зазвичай «перевиробляють» лише кілька сполук, тоді як інші майже не з’являються.Подібна закономірність спостерігається і для жирних кислот, але з протилежним ефектом: живі системи формують більш впорядковані набори коротких ланцюгів, тоді як нежива хімія створює хаотичніший і рівномірніший спектр.Таким чином, різниця між життям і нежиттям проявляється не в самих молекулах, а в тому, як вони організовані.

Перевірка на різних зразках

Щоб перевірити свою модель, науковці проаналізували близько сотні різних наборів даних: від лабораторних мікроорганізмів і гідротермальних відкладень до метеоритів, астероїдного пилу та синтетичних сумішей, що імітують умови ранньої Землі.Результат виявився показовим — біологічні та небіологічні зразки чітко розділилися за статистичними характеристиками. Це означає, що новий метод може працювати як універсальний критерій для різних типів хімії.

Неочікуваний бонус: сліди збереження

Окремо дослідники помітили ще одну цікаву закономірність. Метод виявляє не лише наявність або відсутність життя, а й ступінь деградації зразків.Навіть сильно зруйновані матеріали, включно з викопними рештками, зберігали слабкий, але впізнаваний «біологічний слід». Це дозволяє оцінювати не лише факт життя, а й те, як довго його сліди могли зберігатися.

Практичне значення для космічних місій

Важливо, що новий підхід не потребує складного обладнання. Він базується на даних, які вже збирають сучасні космічні місії. Це відкриває можливість застосувати метод навіть до архівних вимірювань.Особливо перспективним він виглядає для місій до крижаних супутників Юпітера та Сатурна, таких як Європа та Енцелад, де вважається можливим існування підповерхневих океанів.

Стійкість навіть у жорстких умовах

Дослідники також змоделювали вплив радіації, яка активно руйнує органічні молекули на поверхні крижаних світів. Хоч сигнал і слабшає, він не зникає повністю, що підвищує шанси на його виявлення майбутніми посадковими місіями.

Новий інструмент у пошуку життя

Жоден окремий метод поки не здатний остаточно довести існування позаземного життя. Але поєднання різних підходів може суттєво підвищити впевненість учених.Новий статистичний інструмент додає ще один рівень аналізу — і не вимагає припущень про те, яким саме має бути життя поза Землею.І саме це робить його особливо важливим для майбутніх досліджень космосу: тепер пошук життя може стати не лише питанням «що ми знайшли», а й «як саме це організовано».

Упродовж останніх років тема невідомих аномальних явищ у небі знову опинилася в центрі уваги після того, як уряд США оприлюднив нову порцію матеріалів щодо випадків так званих UАР (Unіdеntіfіеd Аnоmаlоus Рhеnоmеnа). До цього поняття входять події, які раніше часто називали НЛО — невстановлені літаючі об’єкти. У нових файлах містяться фотографії, відеозаписи та звіти про спостереження як у повітряному просторі, так і в космосі.



У документах окремо підкреслюється, що йдеться про «невирішені випадки», коли державні структури не змогли дати остаточного висновку щодо природи зафіксованих явищ. Тобто частина матеріалів не має чітких пояснень навіть після аналізу фахівцями.



Водночас не всі оприлюднені приклади виглядають загадковими. Деякі зображення, зокрема світлові ефекти, нібито зафіксовані астронавтами з поверхні Місяця, найімовірніше є результатом оптичних артефактів або особливостей зйомки. У космосі також можливі спалахи, спричинені космічним випромінюванням — високоефективні частинки можуть викликати короткі світлові ефекти, особливо поза захистом магнітного поля Землі.



Подібним чином відео з яскравими об’єктами, що швидко переміщуються, іноді можуть пояснюватися набагато простіше — наприклад, комахами, які пролітають дуже близько до камери. Через розфокусування такі об’єкти можуть виглядати як швидкі світлові точки, хоча насправді перебувають на малій відстані від об’єктива.



Однак існують і випадки, які складніше одразу списати на технічні похибки. У 2020 році ВМС США розсекретили кілька відео, записаних із винищувачів F/А-18, на яких було зафіксовано об’єкти, що демонстрували незвичні траєкторії руху. Їх часто називають «Тіс Тас» через характерну форму. За офіційними заявами військово-морських сил, природа цих об’єктів залишилася невідомою.



Особливість цих спостережень полягає в тому, що їх фіксували сучасні сенсорні системи військових літаків. Це зменшує ймовірність того, що мова йде про звичайні помилки обладнання або випадкові шуми в даних. Проте навіть за наявності якісних записів пояснення поки що немає.



Ще більш обговорюваним став епізод, представлений під час одного з парламентських слухань у 2025 році. На відео, ймовірно, зняте безпілотником МQ-9, видно об’єкт, у напрямку якого було випущено ракету. За описами, боєприпас, здається, влучив у ціль, однак об’єкт не був знищений і продовжив рух. Цей випадок викликав чимало запитань щодо того, що саме було зафіксовано.



Окрему увагу привертають повідомлення про появу груп невстановлених об’єктів поблизу військових баз у США та Європі. У деяких ситуаціях йшлося про скупчення безпілотних апаратів, які спостерігалися поблизу кораблів або стратегічних об’єктів. Частину таких випадків можуть пояснювати звичайні дрони, однак у низці інцидентів не було зафіксовано очевидних джерел запуску.



Також протягом останніх років траплялися інциденти з об’єктами великої висоти. Зокрема, у 2023 році американські військові збили висотну повітряну кулю, що перетнула територію США. Подібні епізоди демонструють, що повітряний простір стає дедалі складнішим для контролю через розвиток різноманітних технологій — від спостережних аеростатів до автономних систем.



Загальна картина свідчить про те, що частина спостережень має раціональні пояснення, але інша частина залишається відкритою для подальшого аналізу. Поки що жодних підтверджених доказів позаземного походження не представлено. Водночас зростання кількості сенсорів, супутникових систем і сучасних радарів означає, що фіксується дедалі більше аномалій — і саме це створює потребу в системному підході до їх дослідження.



У підсумку нові документи не дають остаточних відповідей, але підкреслюють головне: у небі відбуваються події, які потребують уважного вивчення. І хоча більшість випадків, імовірно, мають земне пояснення, частина з них усе ще залишається предметом наукового та технічного аналізу.

NАSА проводить випробування нового космічного процесора, який може кардинально змінити можливості майбутніх місій. За попередніми результатами, цей чип працює у сотні разів швидше за комп’ютери, які сьогодні використовуються на супутниках, марсоходах і міжпланетних апаратах.

Космічні комп’ютери сильно відстають від земних

У більшості сучасних космічних апаратів використовуються процесори, створені багато років тому. Вони не надто потужні, але здатні витримувати жорсткі умови космосу: радіацію, різкі перепади температур і сильні вібрації під час запуску.Через це космічні комп’ютери значно поступаються навіть звичайним смартфонам за продуктивністю. Проте для майбутніх місій цього вже недостатньо. Нові експедиції на Місяць і Марс вимагатимуть значно розумніших систем, здатних самостійно аналізувати дані, ухвалювати рішення та керувати обладнанням без постійного зв’язку із Землею.

У 100 разів більше обчислювальної потужності

У рамках проєкту Ніgh Реrfоrmаnсе Sрасеflіght Соmрutіng NАSА створює радіаційно-стійкий процесор нового покоління. Його головна перевага — до 100 разів більша обчислювальна потужність у порівнянні з нинішніми космічними комп’ютерами.Під час перших тестів фахівці Jеt Рrорulsіоn Lаbоrаtоry зафіксували ще вражаючіший результат: у деяких завданнях чип показав продуктивність, що в 500 разів перевищує можливості сучасних радіаційно-стійких процесорів.

Як перевіряють новий процесор

Новий чип проходить суворі випробування, які імітують реальні умови космічного польоту.Серед тестів:

вплив потужної радіації;екстремальні температури;удари та вібрації;моделювання посадки на інші планети.

Такі перевірки потрібні, щоб переконатися, що процесор зможе працювати роками на відстані мільйонів і навіть мільярдів кілометрів від Землі.

Комп’ютер, який поміщається на долоні

Процесор створено у форматі SоС (Systеm-оn-а-Сhір) — це повноцінний комп’ютер на одному кристалі.У ньому містяться:

центральні процесорні ядра;модулі пам’яті;мережеві інтерфейси;блоки для роботи зі штучним інтелектом;системи введення та виведення даних.

За розмірами він поміщається на долоні, але має обчислювальні можливості, які раніше були недоступні для космічних апаратів.

Штучний інтелект у космосі

Новий процесор дозволить космічним апаратам працювати значно автономніше.Наприклад, марсоходи зможуть:

швидше аналізувати навколишнє середовище;самостійно обирати маршрут;розпізнавати небезпеки;оперативно обробляти великі обсяги наукових даних.

Це особливо важливо для далеких місій, де сигнал до Землі може йти десятки хвилин.

Допомога астронавтам на Місяці та Марсі

Новий чип також стане основою комп’ютерних систем у майбутніх житлових модулях, місячних базах і марсіанських станціях.Він забезпечить:

управління життєзабезпеченням;моніторинг обладнання;аналіз даних у реальному часі;підтримку автономних роботів.

Технологія стане корисною і на Землі

Процесор розробляється спільно з Місrосhір Тесhnоlоgy. Після завершення космічної сертифікації технологію планують адаптувати для цивільних галузей, зокрема авіації та автомобілебудування.

Новий етап космічних досліджень

Перший символічний крок команда зробила ще на початку тестування, відправивши електронний лист із темою «Неllо Unіvеrsе».Якщо випробування завершаться успішно, новий процесор стане цифровим «мозком» майбутніх місій NАSА і дозволить космічним апаратам працювати швидше, розумніше та незалежніше, ніж будь-коли раніше.

Технологія горизонтального старту дозволяє відправляти вантажі на орбіту зі звичайних злітно-посадкових смуг, минаючи перевантажені вертикальні стартові майданчики. Каліфорнійський стартап Fеnіх Sрасе зробив важливий крок до створення гнучкої системи виведення корисного навантаження на орбіту, яка не залежить від традиційних космодромів. Компанія завершила тижневу серію випробувань прототипу Fеnіх Аlрhа, під час яких було підтверджено здатність апарата злітати та приземлятися, використовуючи стандартну аеродромну інфраструктуру замість вертикальних стартових комплексів.



Метод, запропонований Fеnіх Sрасе, нагадує запуск планера: пусковий апарат піднімається в повітря на буксирі за літаком-носієм. Після від’єднання на певній висоті апарат вмикає власні двигуни та продовжує шлях у космос.



Під час чотирьох випробувальних польотів прототип успішно продемонстрував відокремлення від носія та виконання автономних маневрів. Керування здійснювалося за допомогою власного програмного забезпечення та авіоніки (комплексу бортового електронного обладнання), які в майбутньому планують встановити на повнорозмірну ракету Fеnіх 1.0.



Актуальність проєкту зумовлена критичним перевантаженням американських космодромів. З 2022 по 2025 рік кількість спроб орбітальних запусків у США зросла більш ніж удвічі, при цьому галузь досі спирається на два основні майданчики, побудовані ще у 1960-х роках. Міністерство оборони США висловлює занепокоєння такою концентрацією ресурсів, тому активно підтримує розробку альтернативних методів запуску.



За словами генерального директора Fеnіх Sрасе Джейсона Лі (Jаsоn Lее), використання існуючих злітно-посадкових смуг і багаторазових авіаційних засобів значно знижує вартість місій і дозволяє організовувати запуски на вимогу з максимальною гнучкістю.



Fеnіх Sрасе планує розпочати комерційну експлуатацію системи у 2028 році. На перших етапах компанія зосередиться на доставці малих супутників на низьку навколоземну орбіту та проведенні гіперзвукових випробувань. У довгостроковій перспективі розробники націлені на створення системи, здатної здійснювати кілька запусків щодня та забезпечувати доступ до сонячно-синхронних орбіт, що перетворить космічні запуски на рутинну операцію, порівнянну зі звичайною авіацією.

Чи можуть космічні спостереження впливати на наше розуміння зорових і неврологічних феноменів?

Нові розсекречені матеріали місії Ароllо 12 знову привернули увагу не лише астрономів, а й медиків та нейробіологів. На знімках і в розшифровках переговорів астронавтів зафіксовані незвичайні світлові явища, які вони описували як «спалахи» та «частинки світла», що ніби рухаються в космосі.На перший погляд це може здаватися виключно астрономічною загадкою, однак для науки про мозок подібні спостереження мають інший інтерес: як людський мозок інтерпретує невідомі або неповні сенсорні дані в екстремальних умовах.

Перцепція в умовах ізоляції та стресу

Астронавт місії, спостерігаючи світлові явища через оптичний телескоп посадкового модуля, описував їх як рухливі спалахи, що «ніби відлітають від Місяця». Спочатку це могло бути пов’язано з технічними причинами — витоком рідини або відблисками обладнання.Згодом обговорювалися й інші пояснення, зокрема електромагнітні перешкоди або вплив космічного випромінювання.З точки зору медицини та нейронауки, важливо те, як мозок людини в умовах ізоляції, мікрогравітації та високого стресу обробляє невідомі візуальні стимули. У таких ситуаціях зростає ризик оптичних ілюзій, феноменів «помилкової інтерпретації сигналів» та тимчасових порушень сприйняття.

Чому мозок «бачить» незвичне

Людський зоровий аналізатор не просто фіксує зображення — він активно його «доповнює». У незнайомому середовищі, особливо в умовах космосу, де відсутні звичні орієнтири, мозок може інтерпретувати випадкові світлові ефекти як структуровані об’єкти.Неврологи пояснюють це роботою системи передбачення: мозок намагається знайти знайомі патерни навіть у шумі. Це може призводити до того, що астронавти сприймають технічні артефакти або відблиски як «рухомі об’єкти».

Чи є це медично значущим явищем?

З медичної точки зору такі випадки важливі не через самі «світлові явища», а через те, як вони демонструють роботу людського мозку в екстремальних умовах. Космос стає своєрідною лабораторією для вивчення:

зорових ілюзійкогнітивних помилоквпливу ізоляції на сприйняттястрес-індукованих змін у мозковій активності

Ці дані допомагають краще розуміти, як працює людська свідомість і чому навіть підготовлені фахівці можуть по-різному інтерпретувати однакові сигнали.

Висновок

Хоча розсекречені матеріали Ароllо 12 не дають доказів чогось надприродного чи позаземного, вони мають цінність для науки про людину. Вони показують, наскільки складним є процес сприйняття реальності та як легко мозок може створювати «образи» в умовах невизначеності.Для медицини та нейропсихології це ще одне нагадування: іноді найцікавіші відкриття про Всесвіт починаються з вивчення самого людського мозку. Джерело