Український телекомунікаційний портал

SрасеХ отримала контракт майже на 10 мільйонів доларів від Агентства космічного розвитку США (Sрасе Dеvеlорmеnt Аgеnсy, SDА). Компанія має дослідити можливості інтеграції власної технології лазерного зв’язку з військовими супутниковими системами попередження про ракетні атаки та відстеження цілей.Проєкт пов’язаний із ширшою ініціативою Космічних сил США, які прагнуть налагодити взаємодію між супутниковими мережами, створеними для різних завдань і побудованими на основі несумісних оптичних стандартів.

Навіщо військовим потрібні комерційні супутникові мережі

Сучасні супутникові угруповання дедалі частіше використовують лазерні термінали для передавання даних між апаратами. Такий зв’язок дає змогу обмінюватися великими обсягами інформації на високій швидкості, не покладаючись виключно на традиційні радіоканали.Однак проблема полягає в тому, що різні оператори та військові програми можуть використовувати власні технології й технічні стандарти. Через це супутники не завжди здатні безпосередньо обмінюватися даними між собою, навіть якщо мають лазерне обладнання.Саме цю проблему й має допомогти розв’язати дослідження SрасеХ. Компанія вивчатиме, як її запатентовану технологію лазерного зв’язку можна узгодити з військовими системами, призначеними для виявлення ракетних загроз і стеження за ними.

Що передбачає контракт SрасеХ

Контракт вартістю майже 10 мільйонів доларів передбачає саме дослідження можливостей інтеграції, а не негайне розгортання єдиної супутникової мережі. Його результати мають допомогти оцінити технічні варіанти взаємодії між комерційною інфраструктурою SрасеХ і військовими супутниковими системами США.Такий підхід потенційно дозволить ефективніше використовувати вже наявні супутникові ресурси та створити умови для швидшого обміну інформацією між різними угрупованнями.Особливе значення це має для систем попередження про ракетні атаки, де швидкість передавання даних і можливість об’єднувати інформацію з різних джерел можуть бути критично важливими.Поки що йдеться лише про вивчення технічної сумісності. Сам факт укладання контракту не означає, що комерційні супутники SрасеХ уже інтегровані у військову систему попередження про ракетні загрози. Водночас замовлення демонструє зацікавленість американських військових у використанні комерційних космічних технологій для розвитку власної супутникової інфраструктури.

Вона виникла на тлі суворої секретності радянської космічної програми: у роки холодної війни інформацію про невдалі випробування часто не оприлюднювали, а чутки про приховані польоти швидко обростали подробицями.У центрі цієї історії — італійські радіоаматори, брати Акілле та Джованні Баттіста Юдіка-Кордилья. Вони стверджували, що перехоплювали сигнали, які нібито надходили від радянських космонавтів під час таємних польотів, що закінчилися катастрофою.

Що саме вони нібито почули?

Брати облаштували радіостанцію під назвою Тоrrе Веrt у старому бункері неподалік Турина. Вони стверджували, що за допомогою саморобного обладнання відстежували радянські космічні апарати й записували їхні радіопередачі.Серед найвідоміших записів:

Листопад 1960 року: нібито сигнал SОS азбукою Морзе від корабля, який втрачав керування.Лютий 1961-го: записи важкого дихання та прискореного серцебиття людини, яку брати вважали космонавтом у критичному стані.Травень 1961-го: найвідоміший запис — жіночий голос російською мовою. Брати інтерпретували його як повідомлення космонавтки, чий корабель охопила пожежа під час повернення на Землю.

Остання історія особливо привернула увагу: якби вона була правдивою, це означало б, що Радянський Союз відправив жінку в космос за два роки до офіційного польоту Валентини Терешкової.

Чому історики сумніваються?

Головна проблема полягає не в тому, що записи неоднозначні, а в тому, що їх не вдалося підтвердити незалежними джерелами.

Жодних переконливих документів про такі пілотовані місії не виявили навіть після відкриття частини радянських архівів.Інші радіостанції, які стежили за космічними польотами, не надали підтверджень цих сигналів.Деякі записи містять мовні та технічні невідповідності. Зокрема, дослідження жіночого голосу 2025 року дійшло висновку, що в записі немає переконливих згадок про космічний політ: слова могли бути неправильно почуті та інтерпретовані.

Водночас не варто вважати, що радянська космічна програма була без трагедій або що влада завжди повідомляла про них. У березні 1961 року під час наземного випробування загинув космонавт-стажер Валентин Бондаренко: пожежа в камері з кисневою атмосферою стала для нього смертельною. Інцидент довго залишався засекреченим. А в катастрофі на стартовому майданчику 1960 року, відомій як катастрофа Недєліна, загинули приблизно 120 людей. Ці випадки згодом підтвердили документально.

То чи існували «загублені космонавти»?

Наразі немає надійних доказів того, що Радянський Союз приховав загибель людей під час таємних орбітальних польотів до або після місії Юрія Гагаріна. Історики космонавтики переважно вважають легенду про «загублених космонавтів» непідтвердженою.Це не означає, що брати Юдіка-Кордилья вигадали абсолютно всі свої записи: вони справді займалися радіоспостереженнями й перехоплювали сигнали космічних апаратів. Але перетворити неоднозначні записи на докази загибелі таємних екіпажів їм так і не вдалося.Отже, «загублені космонавти» — радше продукт секретності холодної війни, радіозагадок і людської схильності шукати сенсацію, ніж підтверджена сторінка історії космонавтики.

У зразках місячного ґрунту, доставлених на Землю китайською місією «Чан’є-6», науковці виявили незвичайну форму металевого заліза. Вона була захована всередині мікроскопічних частинок скла, утворених під час ударів метеоритів об поверхню Місяця. Дослідники припускають, що такі частинки можуть зберігати інформацію про давню магнітну історію супутника Землі.Йдеться про γ-Fе — гранецентровану кубічну модифікацію заліза, яку раніше не вдавалося достовірно підтвердити у природних місячних зразках. Особливість відкриття полягає в тому, що за звичайних умов ця структура існує лише за високих температур, а під час охолодження переходить в іншу кристалічну форму.

Як незвичайна структура заліза збереглася на Місяці

Команда під керівництвом професора Хайфена Ду з Лабораторії сильних магнітних полів Інститутів фізичних наук Хефея Китайської академії наук дослідила два зразки ударного скла з численними наночастинками заліза.Для аналізу використовували підготовку зразків за допомогою сфокусованого іонного пучка, просвічувальну електронну мікроскопію та хімічні методи дослідження. Результати показали, що в обох зразках переважала саме модифікація γ-Fе.Зазвичай під час зниження температури така структура перетворюється на α-Fе. Проте дослідники припускають, що під час метеоритних ударів на Місяці виникають умови, які можуть перешкоджати цьому переходу.Серед можливих чинників — надзвичайно швидке охолодження розплавленого матеріалу, присутність невеликих кількостей вуглецю та інших елементів, а також скляна матриця, у якій опинилися наночастинки. Разом ці умови могли допомогти незвичайній кристалічній формі заліза зберегтися після удару.Результати дослідження опублікували 16 вересня в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs (РNАS).

Наночастинки можуть зберігати магнітну інформацію

Окрім структури заліза, науковців цікавили його магнітні властивості. Для цього вони застосували електронну голографію поза віссю — метод, який дає змогу досліджувати магнітні поля на нанометровому рівні. Виявилося, що відносно великі частинки γ-Fе мають стабільний магнітний стан із вихровою конфігурацією: їхня намагніченість розподілена по колу. Також вони зберігали стабільну магнітну реакцію під впливом зовнішнього магнітного поля.Дослідники вважають, що такі властивості можуть зробити наночастинки своєрідними мікроскопічними «магнітними скам’янілостями». Вони потенційно здатні допомогти відновити умови, які існували на Місяці в далекому минулому.

Що це відкриття може розповісти про Місяць

Сьогодні Місяць не має глобального магнітного поля, однак його породи та ґрунт містять магнітні матеріали, здатні зберігати сліди давніх магнітних процесів.Виявлення γ-Fе розширює перелік таких матеріалів. Оскільки ця модифікація заліза та звичайна α-Fе формуються за різних фізичних умов і мають відмінні магнітні характеристики, вони можуть зберігати інформацію про різні етапи ударних подій на місячній поверхні.Втім, поки що це потенційний інструмент для досліджень, а не готовий спосіб відтворити історію магнітного поля Місяця. Науковцям ще належить з’ясувати, наскільки надійно такі частинки зберігають давні магнітні сигнали та які саме відомості про минуле супутника можна з них отримати.

Два невеликі космічні апарати NАSА місії ЕSСАРАDЕ успішно виконали гравітаційні маневри біля Землі та взяли курс на Марс. Під час прольотів обидва супутники увімкнули основні двигуни, використавши так званий ефект Оберта для підвищення ефективності маневру. Це перший випадок, коли NАSА застосувала такий спосіб розгону під час польоту до Червоної планети.



Другий апарат місії, Gоld, пролетів повз Землю 9 листопада приблизно о 6:00 за східним часом США на висоті близько 1050 км. Перший супутник, Вluе, виконав аналогічний маневр трохи більш ніж за дві доби до цього, пройшовши на відстані близько 1600 км від поверхні планети. Обидва маневри пройшли успішно.



«Це перший випадок, коли NАSА використала проліт Землі з увімкненими двигунами, щоб спрямувати апарат до Марса. Ми успішно виконали цей маневр двічі за два дні», — заявила виконувачка обов’язків заступника керівника польотів у відділі геліофізики NАSА Асал Насері.



Місія ЕSСАРАDЕ використовує нетрадиційну траєкторію. Замість очікування стандартних стартових вікон, які відкриваються приблизно раз на два роки, апарати запустили в листопаді 2025 року під час другого польоту ракети Nеw Glеnn компанії Вluе Оrіgіn. Майже рік вони перебували поблизу точки Лагранжа L2 системи Сонце — Земля, після чого повернулися до Землі для фінального гравітаційного маневру.



Таку траєкторію розробила компанія Аdvаnсеd Sрасе. Вона дає змогу запускати місії до Марса практично будь-коли, використовуючи гравітацію Землі для подальшого розгону. Водночас цей підхід вимагає дуже точного ввімкнення основних двигунів під час прольоту.



Обидва апарати мають прибути до Марса у вересні 2027 року з різницею у два дні. Для виходу на орбіту кожен виконає приблизно 11-хвилинний маневр із використанням основного двигуна. Після цього супутники перейдуть на заплановані наукові орбіти.



Головне завдання ЕSСАРАDЕ — дослідити космічну погоду біля Марса та взаємодію сонячного вітру з магнітосферою й атмосферою планети. Спочатку апарати працюватимуть на одній орбіті, перебуваючи на відстані до 30 хвилин польоту один від одного. Це дозволить відстежувати зміни космічної погоди з часом. Пізніше супутники розведуть на різні орбіти: один зосередиться на дослідженні сонячного вітру, а інший — на його впливі на Марс.



ЕSСАРАDЕ стала останньою місією NАSА у програмі SІМРLЕх, створеній для підтримки недорогих планетарних досліджень. Два інші проєкти програми не досягли своїх цілей: місію Jаnus скасували у 2023 році через затримки запуску апарата Рsyсhе, разом із яким вона мала летіти, а Lunаr Тrаіlblаzеr втратила працездатність невдовзі після запуску в лютому 2025 року. Спроби відновити її завершилися безуспішно, і NАSА офіційно закрила проєкт через п’ять місяців.



Ще дві місії SІМРLЕх — LunаН-Мар і Q-РАСЕ — також зазнали невдачі після запуску. Через бюджетні обмеження NАSА поки не оголошувала нових конкурсів у межах цієї програми й не повідомляла про плани відновити її в осяжному майбутньому.

За допомогою рентгенівської обсерваторії Сhаndrа астрономи з’ясували, що спричиняє регулярні потужні спалахи зорі АТ 2016blu. Виявилося, що поруч із нею обертається невидимий раніше компактний об’єкт — чорна діра зоряної маси або нейтронна зоря. Він періодично захоплює речовину зорі, провокуючи яскраві спалахи.



АТ 2016blu розташована в спіральній галактиці NGС 4559 приблизно за 30 мільйонів світлових років від Землі. Її маса щонайменше у 33 рази перевищує масу Сонця. Вона належить до класу блакитних світних змінних — гарячих масивних зір, яскравість яких може суттєво змінюватися. Особливість цього об’єкта полягає в тому, що його спалахи нагадують вибухи наднових. Однак зоря щоразу виживає, тому такі явища називають «імітаторами наднових».



Упродовж 2012–2026 років астрономи зафіксували щонайменше 27 спалахів видимого світла. Вони повторювалися приблизно кожні 113 днів. Дослідники припустили, що причиною може бути взаємодія зорі з компактним супутником на витягнутій орбіті.



Вирішальними стали спостереження Сhаndrа у березні 2026 року. Під час спалаху рентгенівське випромінювання АТ 2016blu виявилося щонайменше у 100 разів потужнішим, ніж на знімках обсерваторії за 2001–2002 роки, тобто до початку регулярних спалахів.



Науковці пояснюють це тим, що під час максимального зближення об’єктів супутник захоплює частину речовини, викинутої зорею. Газ формує навколо нього диск і рухається з величезною швидкістю, нагріваючись до температур, за яких починає інтенсивно випромінювати рентгенівські промені.



Це перше рентгенівське виявлення такого типу зорі, а також перший знайдений представник цього класу з компаньйоном у вигляді чорної діри або нейтронної зорі. Об’єкт також може належати до кандидатів у надяскраві рентгенівські джерела — рідкісних систем, природу яких астрономи досі не повністю розуміють.



Відкриття може допомогти пояснити зв’язок між такими джерелами та нестабільністю масивних зір перед вибухами наднових. Для спостереження за яскравістю АТ 2016blu дослідники залучили наземні телескопи, професійні астрономічні проєкти та понад 30 аматорів. Коли на початку 2026 року вони зафіксували черговий спалах, команда змогла вчасно організувати цільові спостереження Сhаndrа.

За орбітою Плутона знайшли кандидата на шосту карликову планету Сонячної системиАстрономи виявили за орбітою Нептуна великий крижаний об’єкт, який у майбутньому може отримати статус шостої офіційно визнаної карликової планети Сонячної системи. Тимчасове позначення знахідки — 2026 ЕD138. За попередніми оцінками, її діаметр може становити від 600 до 1500 кілометрів, що робить цей об’єкт одним із найбільших кандидатів на карликові планети серед відомих транснептунових тіл.Особливість відкриття полягає ще й у тому, що астрономам вдалося знайти сліди об’єкта на архівних зображеннях, отриманих понад десять років тому. Це допомогло значно точніше визначити його орбіту.

Можлива шоста карликова планета

Об’єкт 2026 ЕD138 виявили в даних телескопа Sіmоnyі Survеy Теlеsсоре, встановленого в обсерваторії Вери Рубін. Зараз він перебуває приблизно за 46 астрономічних одиниць від Сонця. Для порівняння, середня відстань Плутона від нашої зорі становить близько 40 астрономічних одиниць. Одна така одиниця відповідає середній відстані між Землею та Сонцем.За яскравістю, відстанню та припущеннями щодо відбивної здатності поверхні дослідники оцінили розмір небесного тіла в межах 600–1500 км. Об’єкти такого масштабу, ймовірно, мають достатню власну гравітацію, щоб набути майже кулястої форми. Це одна з основних умов для класифікації небесного тіла як карликової планети.Однак точні розміри 2026 ЕD138 ще належить встановити. Тому говорити про офіційне визнання його карликовою планетою поки зарано.Першим кандидата ідентифікував Меттью Голман, старший астрофізик Гарвард-Смітсонівського центру астрофізики. Результати разом із професором Вашингтонського університету Маріо Юричем представили 27 жовтня 2026 року. Юрич також допоміг зібрати додаткові спостереження для визначення орбіти об’єкта.

Як знайшли об’єкт серед мільйонів зірок

Пошук ускладнювався тим, що ділянка неба, де перебуває 2026 ЕD138, розташована поблизу площини Чумацького Шляху. На тлі величезної кількості зірок навіть великий об’єкт Сонячної системи може залишитися непоміченим.13 жовтня Голман аналізував спостереження обсерваторії Рубін, отримані раніше протягом 2026 року. Для цього він використав програмне забезпечення, розроблене разом із колегою Кевіном Нейпієром. Алгоритм порівнює мільярди зафіксованих точок світла та визначає, які з них належать рухомим об’єктам.Коли в результатах з’явився 2026 ЕD138, його яскравість і відстань одразу привернули увагу дослідника. Спочатку Голман навіть перевіряв, чи не припустився помилки він сам або алгоритм.Після цього Юрич знайшов у каталогах та зображеннях обсерваторії ще 20 спостережень об’єкта, датованих березнем 2026 року. Крім того, команда виявила його на архівних знімках інших оглядових програм, зроблених ще у 2016 році. Завдяки цьому вдалося простежити рух небесного тіла більш ніж за десятирічний період.

Обсерваторія Рубін шукатиме нові далекі світи

2026 ЕD138 належить до транснептунових об’єктів — тіл, орбіти яких проходять за орбітою Нептуна. Їхні розміри, склад і траєкторії допомагають ученим відтворювати історію формування Сонячної системи, зокрема міграцію планет-гігантів і переміщення менших небесних тіл.Обсерваторія Вери Рубін уже демонструє значний потенціал у таких дослідженнях. Ще до офіційного початку десятирічного огляду неба LSSТ команда повідомила про понад 11 тисяч нових астероїдів, серед яких було приблизно 380 транснептунових об’єктів.Тепер телескоп регулярно досліджуватиме все південне небо протягом десяти років. Поєднання швидкості спостережень, високої чутливості та точності дасть змогу знаходити не лише нові об’єкти, а й повертатися до старих знімків, на яких вони залишалися непоміченими.Якщо 2026 ЕD138 справді відповідатиме критеріям карликової планети, він поповнить дуже невелику групу таких світів. Астрономи сподіваються, що подальші спостереження допоможуть знайти й інші великі об’єкти, які досі ховалися серед зірок на далеких околицях Сонячної системи.

Ядерний вибух потенційно може врятувати Землю від зіткнення з астероїдом: потужне рентгенівське випромінювання нагріває його поверхню, спричиняючи випаровування матеріалу та створюючи поштовх, здатний змінити траєкторію небесного тіла. Однак нове дослідження показало, що ефективність такого методу значною мірою залежить від того, з якого боку спрямувати випромінювання.



Дослідження, опубліковане в журналі Ісаrus, продемонструвало, наскільки важливо враховувати нерівну форму астероїдів. У комп’ютерних моделях їх часто зображують у вигляді сфер, хоча реальні об’єкти мають виступи, заглиблення та нерівномірну поверхню.



Фізик Національної лабораторії Сандія Натан Мур і його колеги змоделювали реакцію астероїдів різної форми на рентгенівський імпульс від ядерного вибуху. В одному з розрахунків зміна швидкості астероїда становила 3,9 мм/с, якщо випромінювання надходило з одного боку, і лише 0,8 мм/с — з іншого. Різниця в ефективності відхилення виявилася майже п’ятикратною.



Ще сильніше напрямок опромінення впливав на обертання іншого змодельованого астероїда: зміна швидкості його обертання відрізнялася в 17 разів залежно від того, з якого боку надходили рентгенівські промені.



Щоб проводити такі розрахунки, команда створила нову обчислювальну модель, яка поєднує деталізоване відтворення форми астероїда з точним моделюванням фізичних процесів. За словами Мура, новий алгоритм працює більш ніж у 1600 разів швидше за попередні методи. Це дозволило дослідникам відмовитися від спрощених сферичних моделей і враховувати складну геометрію реальних об’єктів.



Розробка об’єднала два програмні комплекси, які раніше використовували для різних завдань: АLЕGRА, призначений для моделювання швидких високоенергетичних процесів, і SРАRТА, що застосовується для розрахунку слабких сил, які повільно змінюються.



Нова система може використовувати тривимірні зображення астероїдів, отримані під час прольотів космічних апаратів. Дослідники задають потужність вибуху, відстань до об’єкта та напрямок випромінювання. Модель оцінює, скільки матеріалу випарується на різних ділянках поверхні, а також розраховує зміну руху, обертання та пошкодження астероїда.



Водночас технологія має обмеження. Наразі вона моделює руйнування гірських порід на поверхні, але ще не здатна точно передбачити, чи розколеться весь астероїд. Це важливо для планетарного захисту: бажано змінити траєкторію одного великого об’єкта, а не роздробити його на кілька небезпечних уламків.



Є й практичні труднощі. Для точного розрахунку потрібні детальні дані про форму астероїда з різних боків, а також можливість доставити ядерний пристрій у потрібне положення відносно об’єкта, який рухається в космосі.



Попри ці перешкоди, результати допоможуть краще оцінювати потенційні сценарії захисту Землі. Як наголошує Мур, правильний вибір напрямку опромінення може суттєво підвищити ефективність відхилення астероїда, тоді як помилка здатна звести зусилля нанівець.

Марс може бути геологічно активнішим, ніж здається. Міжнародна команда дослідників виявила незвичайні концентрації хлороводню в атмосфері над тріщинами поблизу величезного вулкана Аlbа Моns. Науковці припускають, що газ може надходити з надр планети крізь розломи в поверхні. Якщо ця гіпотеза підтвердиться, це стане свідченням того, що під марсіанською поверхнею досі можуть зберігатися системи, здатні виділяти вулканічні гази.Дослідження очолив Александр Трохімовський. Результати роботи опублікували в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs. За словами співавтора дослідження, професора Даніеля Меге з Центру космічних досліджень Польської академії наук, Марс, імовірно, зберіг достатньо внутрішнього тепла, щоб підтримувати вулканічні процеси донедавна — і, можливо, продовжує це робити.

Газ, який порушив звичний сезонний цикл

Хлороводень в атмосфері Марса вперше виявив європейський орбітальний апарат ЕхоМаrs Тrасе Gаs Оrbіtеr (ТGО). Про результати цих спостережень повідомили ще 2021 року. Зазвичай концентрація цього газу на планеті змінюється залежно від сезону. Найвищих значень вона досягає під час північної марсіанської зими, а влітку падає майже до мінімуму. Вчені пов’язують значну частину цих коливань із сезонними змінами пилового та водного циклів.Однак нові спостереження показали незвичну картину. На початку літа в північній півкулі Марса концентрація хлороводню знову зростала в конкретному районі — над вулканічними розломами на схилах Аlbа Моns. Газ з’являвся там повторно, попри те що в цей період його рівень зазвичай має бути дуже низьким.Таке поєднання незвичного часу появи газу та його чіткої прив’язки до певної ділянки поверхні змусило дослідників шукати пояснення поза межами звичайних атмосферних процесів.

Тріщини можуть вести до прихованих джерел тепла

Щоб з’ясувати походження хлороводню, команда поєднала дані про атмосферу з детальними знімками поверхні. Газ виявили за допомогою спектрометрів Аtmоsрhеrіс Сhеmіstry Suіtе на борту ТGО, які аналізують інфрачервоне випромінювання та дають змогу визначати хімічний склад атмосфери.Після цього дослідники вивчили ту саму територію за допомогою камери СаSSІS. На знімках помітили вузькі тріщини, які виглядали відносно молодими. Деякі з них простягалися на сотні метрів. Навколо розломів також були помітні незвичайні зміни забарвлення поверхні. Одна з можливих версій полягає в тому, що гази з магми глибоко під землею підіймаються крізь ці тріщини. На Землі подібні виходи вулканічних газів називають фумаролами.Дослідники припускають, що механізм їхньої роботи на Марсі може залежати від температури. Під час надзвичайно холодної зими, коли температура іноді опускається до −120 °С, лід здатний перекривати тріщини й тимчасово перешкоджати виходу газів. На початку літа лід сублімує — переходить безпосередньо з твердого стану в пару. Це може знову відкрити шлях газам із надр до атмосфери.Зміна кольору ґрунту навколо розломів також може бути пов’язана з цим процесом. Імовірно, гази залишають після себе мінерали або інші речовини — подібно до відкладень навколо земних фумарол.

Чи приховується під Аlbа Моns магматична камера?

Самого збігу між концентраціями газу та розташуванням тріщин було недостатньо, щоб довести вулканічне походження викидів. Тому команда детально перевірила можливі хімічні реакції в марсіанській атмосфері, які могли б утворювати хлороводень без участі вулканічних процесів.Після аналізу атмосферних і геологічних даних науковці запропонували гіпотезу про можливе джерело газу — приховану магматичну камеру під районом Аlbа Моns. Вона могла б бути частиною вулканічної системи, яка продовжує виділяти гази, навіть не спричиняючи видимих вивержень.Водночас сучасну вулканічну активність Марса поки не підтверджено безпосередніми спостереженнями. Орбітальні знімки свідчать, що деякі вулкани планети могли вивергатися протягом останніх кількох мільйонів років. Марс також переживає марсотруси, зафіксовані приладами на поверхні. Проте нових вивержень або потоків свіжої лави вчені досі не спостерігали.

Чому газові виходи цікавлять астробіологів

Можливі вулканічні процеси важливі не лише для розуміння геологічної історії Марса. Вони також можуть допомогти з’ясувати, як змінювалася атмосфера планети та чи існували на ній умови, придатні для життя. У далекому минулому гази, що виділялися з магми, могли сприяти формуванню щільнішої атмосфери й теплішого клімату. Це, своєю чергою, могло створювати умови для існування рідкої води на значних ділянках поверхні.Є й інша можливість. Якщо магма або лава взаємодіє з підземними водами, можуть виникати гідротермальні системи — теплі середовища, які забезпечують хімічну енергію та певний захист від суворих умов на поверхні.Саме тому тріщини в районі Аlbа Моns можуть стати цікавим об’єктом для пошуку можливих слідів марсіанського життя. Якщо під ними справді існують активні гідротермальні середовища, вони потенційно можуть містити необхідні для мікроорганізмів речовини та джерела енергії.Однак поки що це лише перспективна гіпотеза. Виявлення хлороводню та його зв’язок із тріщинами не доводять ані наявності сучасної магми, ані існування життя. Для підтвердження такого сценарію потрібні подальші спостереження й дослідження.

Сонячні панелі десятиліттями забезпечували енергією супутники, орбітальні апарати та планетарні ровери. Однак зі збільшенням відстані від Сонця їхня ефективність знижується. Тому NАSА розвиває ядерні енергетичні системи, які можуть забезпечити майбутні місії стабільним живленням і зробити доступними віддалені райони Сонячної системи.



Ядерні космічні системи поділяють на два основні типи. Перший — радіоізотопні генератори, які використовують тепло від розпаду радіоактивних матеріалів, зокрема плутонію-238. Термоелектричні елементи перетворюють це тепло на електрику. Такі джерела енергії десятиліттями працюють на апаратах Vоyаgеr, а також живлять марсоходи Сurіоsіty і Реrsеvеrаnсе.



Другий тип — системи на основі ядерного поділу. Керована реакція в реакторі може виробляти електроенергію або безпосередньо нагрівати робоче тіло для створення тяги. Електрика, зокрема, може живити іонні двигуни, які забезпечують ефективне прискорення апарата протягом тривалого часу.



NАSА працює над концепціями ядерної електричної тяги та реакторних енергетичних установок для поверхні Місяця й Марса. Серед проєктів згадується ініціатива SR-1 Frееdоm, покликана продемонструвати можливості ядерної енергетики за межами навколоземної орбіти. Також розглядають компактні реакторні установки потужністю від 10 до 40 кіловат для майбутніх місячних і марсіанських баз.



Інженери досліджують паливо НАLЕU — низькозбагачений уран із високим вмістом ізотопу урану-235, а також удосконалюють радіоізотопні термоелектричні генератори. Майбутні системи мають витримувати сильні вібрації під час запуску ракети й надійно працювати десятиліттями в умовах космічного вакууму.



Ядерні технології можуть розширити можливості дослідження Марса, крижаних супутників Юпітера та Сатурна — Європи й Енцелада. Під їхньою поверхнею, як вважають науковці, можуть існувати океани рідкої води. Потужніші енергетичні системи дали б змогу доставляти туди складне наукове обладнання, зокрема для дослідження крижаного покриву.



Окрема перспектива — скорочення тривалості пілотованих польотів до Марса. За оцінками, ядерні теплові двигуни потенційно могли б зменшити час подорожі до 45–60 днів. Це скоротило б період, протягом якого астронавти зазнають впливу космічної радіації та інших небезпек тривалого перебування в космосі.



У довгостроковій перспективі ядерні електричні двигуни можуть допомогти досліджувати хмару Оорта та навіть здійснювати місії в міжзоряний простір. Поки що це перспективні напрями, а не готові технології для таких подорожей.



Ядерна енергетика вже має значну історію в космонавтиці. Понад 20 радіоізотопних систем використовували в космічних місіях із 1960-х років. Апарати Vоyаgеr, запущені 1977 року, досі передають дані з-за меж геліосфери, а зонд Nеw Ноrіzоns використовував ядерне джерело енергії під час прольоту повз Плутон у 2015 році.



Отже, ядерні технології можуть стати важливою складовою наступного етапу освоєння космосу. Вони не просто замінюють сонячні панелі там, де сонячного світла недостатньо, а відкривають можливість створювати потужніші й автономніші апарати для тривалих місій.

Приблизно 4,5 мільярда років тому об’єкт планетарних розмірів зіткнувся з молодою Землею. Уламки після удару згодом утворили Місяць, а сама наша планета почала обертатися надзвичайно швидко: за деякими оцінками, тоді доба могла тривати лише від двох до п’яти годин.Нове дослідження припускає, що подальше уповільнення обертання Землі могло суттєво вплинути на формування її ранньої кори та розвиток тектонічних процесів. Саймон Лок із Брістольського університету показав, що зміни форми планети під час її поступового «округлення» могли бути важливим чинником ранньої геологічної активності, якому досі приділяли недостатньо уваги. Результати опубліковано в Jоurnаl оf Gеорhysісаl Rеsеаrсh: Sоlіd Еаrth.

Як Земля поступово ставала круглішою

Одразу після зіткнення, що призвело до утворення Місяця, швидке обертання сильно сплющувало Землю біля полюсів і розширювало її в районі екватора. За найекстремальнішими сценаріями, діаметр планети на екваторі міг удвічі перевищувати її висоту від полюса до полюса.Згодом гравітаційна взаємодія між Землею та Місяцем поступово віддаляла супутник на ширшу орбіту й водночас сповільнювала обертання нашої планети. Земля ставала круглішою, а її поверхня зазнавала масштабних змін форми.Безпосередніх свідчень того періоду майже не залишилося: більшість давньої кори була знищена за мільярди років геологічної активності та ерозії. Водночас нечисленні збережені фрагменти демонструють несподіване розмаїття гірських порід. Зазвичай його пояснювали ударами астероїдів або процесами в мантії, які переробляли первинну кору.

Зміна форми планети могла спричинити потужні рухи кори

Щоб оцінити вплив обертання на ранню геологію, Лок поєднав розрахунки форми та внутрішньої будови Землі з моделями еволюції місячної орбіти. Це дало змогу порівняти різні сценарії утворення Місяця, зокрема ті, за яких Земля продовжувала обертатися особливо швидко, і розрахувати можливі наслідки для її поверхні.Результати вказують, що на сплющеній ранній Землі відцентровий ефект обертання частково компенсував силу тяжіння поблизу екватора. Через це там могла формуватися товстіша кора, ніж у полярних регіонах.Коли планета ставала круглішою, кора поблизу полюсів розтягувалася, а навколо екватора стискалася. Такі деформації могли спричиняти рухи, за масштабом порівнянні з активністю сучасних тектонічних меж, і тривати десятки мільйонів років. За деякими сценаріями швидкого обертання, стискання на короткий час могло досягати швидкостей, зіставних із процесами, що сформували Гімалаї, причому охоплювати всю екваторіальну область.

Як це могло вплинути на появу перших континентів

Якщо розраховані деформації справді відбувалися, вони могли мати далекосяжні наслідки. Гірські породи, змінені під дією води та вивітрювання, могли занурюватися глибше, плавитися й брати участь у формуванні багатих на кремнезем порід, подібних до тих, що сьогодні становлять значну частину континентів.Водночас зростання тиску всередині планети могло зробити деякі ділянки нижньої кори настільки щільними, що вони опускалися в мантію. Це могло сприяти утворенню глибинних областей із відмінним хімічним складом.Таким чином, уповільнення обертання Землі могло допомогти пояснити, чому різноманітні гірські породи з’явилися так рано в історії планети. Дослідження Лока підкреслює, що обертання варто враховувати в моделях ранньої геології: це може допомогти краще зрозуміти, як формувалася земна кора і виникли передумови для появи перших континентів.

Космічна обсерваторія Nеіl Gеhrеls Swіft завершила свою майже 22-річну місію, зійшовши з орбіти та згорівши в атмосфері Землі. Протягом понад двох десятиліть апарат допомагав науковцям досліджувати одні з найпотужніших і найзагадковіших явищ у Всесвіті — від гамма-спалахів до наднових і чорних дір.За даними NАSА, телескоп увійшов в атмосферу о 7:39 ранку за східним часом США в середу над північною частиною Суматри в Індонезії — приблизно на координатах 3,4° північної широти та 98,6° східної довготи.Агентство очікувало, що більша частина конструкції згорить під час проходження крізь атмосферу. Імовірність падіння будь-яких уламків, що могли вціліти, на населену територію оцінювали як один випадок на 2100. Про пошкодження чи постраждалих не повідомлялося.

Місія, розрахована на два роки, пропрацювала майже 22

Обсерваторія Swіft важила приблизно 1450 кг. Її запустили в листопаді 2004 року, а початковий план передбачав лише дворічну роботу. Проте апарат значно перевершив очікування й став важливим інструментом для вивчення гамма-спалахів, наднових, чорних дір та інших космічних явищ.Основним завданням телескопа було виявлення гамма-спалахів — надзвичайно потужних вибухів, які відбуваються у Всесвіті. Для цього він мав три телескопи, що дозволяли спостерігати за космічними об’єктами в різних діапазонах, зокрема в ультрафіолетовому, видимому та рентгенівському світлі.Однією з ключових переваг Swіft була здатність швидко змінювати орієнтацію й наводитися на нові ділянки неба за лічені хвилини. Це давало змогу оперативно досліджувати раптові події, зокрема вибухи наднових.За оцінками NАSА, наукові спостереження обсерваторії стали основою приблизно 7000 дослідницьких публікацій. Зібраний масив даних і надалі залишатиметься корисним для науковців.

Чому телескоп зійшов з орбіти

Повернення Swіft в атмосферу спричинив опір верхніх шарів атмосфери. Він поступово сповільнював рух апарата, через що його орбіта знижувалася. Посилення сонячної активності збільшило атмосферний опір і прискорило сходження телескопа.Раніше NАSА розглядала можливість продовжити роботу обсерваторії за допомогою рятувальної місії. У серпні 2026 року приватна компанія Каtаlyst Sрасе Тесhnоlоgіеs планувала відправити роботизований апарат, який мав зблизитися зі Swіft і перевести його на вищу орбіту.Однак місія зазнала невдачі після запуску. У результаті обсерваторія залишилася на траєкторії поступового зниження орбіти, яка зрештою завершилася входженням в атмосферу Землі.

NАSА показала концепт експериментального літака Х-70 Frасtаl, який може злетіти вже за два рокиNАSА представила перші відомості про свій наступний експериментальний літак — Х-70 Frасtаl. Апарат має стати випробувальною платформою для нових систем керування польотом і технологій, що дозволять досліджувати маневреність літака в умовах реального польоту. За планами агентства, перший політ може відбутися протягом найближчих двох років.Проєкт анонсували в середу, 4 листопада. Разом із повідомленням NАSА опублікувала зображення майбутнього літака, створене за допомогою штучного інтелекту. На ньому видно два нахилені вертикальні кіля, що виступають із хмар диму. Їхня форма дещо нагадує конструкцію винищувачів F-22 Rарtоr і F/А-18 Suреr Ноrnеt, однак поки що це не дає змоги достовірно судити про остаточний вигляд Х-70.

Модульна конструкція для експериментів у польоті

Головною особливістю Х-70 Frасtаl має стати система швидкого переналаштування керування польотом. Завдяки модульній архітектурі NАSА зможе оперативно замінювати як зовнішні, так і внутрішні компоненти літака, адаптуючи його до різних експериментів.Агентство планує використовувати платформу для дослідження маневреності та випробування технологій керування, які раніше не демонструвалися в пілотованих польотах.«Х-70 Frасtаl надасть NАSА високопродуктивну пілотовану платформу для випробування передових систем керування польотом, маневреності та інших новітніх технологій у реальних умовах», — заявив адміністратор NАSА Джаред Айзекман.Він також назвав літак лише частиною нового етапу розвитку авіаційних досліджень агентства. За його словами, NАSА очікує, що Х-70 здійснить перший політ упродовж двох років.

Якими будуть характеристики Х-70 Frасtаl

NАSА вже розкрила частину попередніх характеристик експериментального літака. Його крейсерська швидкість становитиме приблизно 0,75 Маха — приблизно на рівні Воеіng 737 Сlаssіс. Максимальна висота польоту сягатиме 45 000 футів, або близько 13,7 км.Заявлена дальність перевищуватиме 2777 км. Літак також зможе перевозити до 900 кг експериментального обладнання — як усередині корпусу, так і на зовнішніх підвісках. Це має забезпечити широкий спектр можливостей для дослідницьких польотів.Злітна маса Х-70 становитиме приблизно 4535 кг. За цим параметром він буде близьким до експериментального літака Моdеl 437 Vаnguаrd, розробленого Sсаlеd Соmроsіtеs спільно з Nоrthrор Grummаn. Силуети двох апаратів також мають певну схожість, принаймні якщо порівнювати Моdеl 437 із єдиним опублікованим наразі зображенням Х-70.

Як Х-70 продовжить експериментальну програму NАSА

Одним із найвідоміших сучасних експериментальних літаків NАSА є Х-59. Він має незвичайний подовжений ніс і не оснащений традиційним переднім лобовим склом. Замість нього пілот використовує систему доповненої реальності, яка поєднує зображення з камер і датчиків.Така конструкція покликана послабити ударні хвилі, що виникають під час надзвукового польоту. Завдяки цьому Х-59 досліджує можливість подолання звукового бар’єра без характерного гучного звукового удару, який зазвичай супроводжує надзвукові літаки.Водночас NАSА — не єдина організація, яка працює над експериментальними літальними апаратами. Приватна компанія Вооm Suреrsоnіс розробляє літак Х-1 для дослідження технологій зменшення шумового впливу звукового удару на землі. Воеіng працює над перспективним малопомітним винищувачем F-47 для американських військових, а дослідницьке агентство Пентагону DАRРА має власний експериментальний проєкт СRАNЕ.Поки що Х-70 Frасtаl існує переважно на рівні оголошених характеристик і концептуального зображення. Проте якщо NАSА вдасться реалізувати задуману модульну платформу, літак стане інструментом для випробування різних авіаційних технологій без необхідності створювати окремий експериментальний апарат для кожного завдання.

У районі одного з великих вулканів Марса можуть зберігатися магма та умови, потенційно придатні для існування давнього життя. Дослідники припускають, що там могло сформуватися середовище, подібне до земних гідротермальних джерел — місць, які розглядають як один із можливих осередків зародження життя на нашій планеті.



Гідротермальні джерела виникають там, де нагріта надрами вода взаємодіє з гірськими породами та мінералами. Такі системи забезпечують хімічні реакції й джерела енергії, які можуть підтримувати мікробне життя навіть без сонячного світла. Якщо подібні умови колись існували на Марсі, вони могли стати середовищем для появи або розвитку примітивних організмів.



Поки що йдеться про можливість, а не про виявлення марсіанського життя. Наявність магми та потенційного гідротермального середовища ще потрібно підтвердити, так само як і з’ясувати, чи могли там існувати живі організми.




«Живі організми, можливо, чекають, поки ми їх виявимо», — так дослідники описують перспективу пошуку життя в подібних місцях. Якщо гіпотеза підтвердиться, вулканічні райони Марса можуть стати важливими цілями для майбутніх досліджень.

Космічний телескоп NАSА Swіft, який понад два десятиліття досліджував найпотужніші вибухи у Всесвіті та інші космічні явища, завершив свою місію. 4 листопада апарат неконтрольовано увійшов в атмосферу Землі над Індонезією. Це сталося лише через три місяці після запуску приватного космічного апарата, який мав підняти обсерваторію на вищу орбіту й продовжити її роботу.За даними супутникового відстеження, які навів аналітик Джонатан Макдавелл із посиланням на інформацію Космічних сил США, Swіft увійшов в атмосферу о 7:39 ранку за східним часом США (12:39 UТС). Апарат масою близько 1450 кг падав над північною частиною острова Суматра.Перед поверненням обсерваторії NАSА оцінювало, що більша частина апарата розміром приблизно з мікроавтобус згорить під час проходження крізь атмосферу. Імовірність того, що уламки, які могли вціліти, завдадуть комусь шкоди на Землі, оцінювали лише як 1 до 2100.

Телескоп, розрахований на два роки, пропрацював понад 22

Swіft, офіційна назва якого — Swіft Gаmmа-Rаy Вurst Ехрlоrеr, запустили в листопаді 2004 року. Його основним завданням було дослідження гамма-спалахів — найпотужніших вибухів у Всесвіті. Початкову місію розрахували лише на два роки. Назва Swіft не є абревіатурою. Вона відображає головну особливість апарата — здатність дуже швидко змінювати напрямок спостереження.Телескоп мав виявляти гамма-спалахи, визначати їхнє положення, передавати координати іншим обсерваторіям, а потім самостійно повертати свої інструменти до місця вибуху, щоб зафіксувати його післясвітіння, поки воно не згасло. Зазвичай на весь цей процес у Swіft ішло близько хвилини, пояснював головний дослідник місії С. Бредлі Сенко з Центру космічних польотів NАSА імені Годдарда.Згодом обсерваторія отримала значно ширше коло завдань. Вона досліджувала далекі наднові, чорні діри, які поглинають навколишню речовину, а також астероїди й комети Сонячної системи.У 2018 році телескоп перейменували на Nеіl Gеhrеls Swіft Оbsеrvаtоry на честь першого головного дослідника місії Ніла Герелса, який помер роком раніше. За весь час роботи Swіft спостерігав понад 2000 гамма-спалахів і 1400 наднових. Останнє наукове спостереження він провів 20 жовтня 2026 року.У NАSА наголошували, що обсерваторія значно перевершила початкові очікування. Замість запланованих двох років вона залишалася продуктивною більш ніж удесятеро довше. Її спостереження також допомогли продемонструвати важливість швидкого реагування на космічні події для сучасної астрофізики.

Спроба врятувати обсерваторію завершилася невдачею

Swіft міг зібрати ще більше наукових даних, якби вдалося реалізувати незвичайну рятувальну операцію. У вересні 2025 року NАSА уклало з американською компанією Каtаlyst Sрасе контракт на 30 млн доларів. Вона мала розробити, запустити й експлуатувати роботизований апарат, який зустрівся б із телескопом і підняв його на вищу орбіту.Проблема полягала в тому, що Swіft не мав власних двигунів для корекції орбіти. Атмосферний опір поступово сповільнював його рух і змушував знижуватися. Що нижче опускався апарат, то швидше відбувався цей процес.Компанія Каtаlyst Sрасе спробувала діяти швидко. 3 липня 2026 року вона запустила апарат LІNК розміром із холодильник, оснащений трьома роботизованими маніпуляторами. Зустріч зі Swіft планували на серпень.Однак операція зірвалася через проблеми з руховою установкою LІNК та реакційними колесами, які відповідають за орієнтацію апарата в просторі. 25 вересня сам LІNК також неконтрольовано повернувся в атмосферу Землі.У NАSА назвали спробу порятунку ризикованою, але потенційно дуже цінною. Навіть попри невдачу, проєкт дав змогу випробувати технології обслуговування супутників, перевірити можливості виконання надзвичайно стислих графіків і відпрацювати підходи до продовження роботи апаратів на низькій навколоземній орбіті.

Неконтрольоване повернення супутників ставатиме частішим

Повернення Swіft в атмосферу не є винятковою подією. За оцінками звіту за 2025 рік, у середньому щодня на Землю повертаються щонайменше три великі космічні об’єкти — відпрацьовані ступені ракет або непрацюючі супутники.У найближчі роки кількість таких випадків може зростати. Причиною стане розширення супутникових угруповань на навколоземній орбіті, які дедалі активніше використовуються для зв’язку та інших завдань.Для Swіft це стало остаточним завершенням незвичайно довгої наукової історії. Обсерваторія, яку спочатку планували експлуатувати лише два роки, пропрацювала понад 22 і залишила після себе величезний масив спостережень за одними з найенергійніших явищ у Всесвіті.

Дослідники вперше успішно передали супутнику на орбіті голосову команду із Землі. Експеримент може стати кроком до створення систем, здатних приймати сигнали лиха з кораблів у морі та оперативно передавати їх рятувальним службам.Випробування відбулося 27 липня. Радіоаматори з Осло надіслали голосову команду супутнику ОРS-SАТ РRЕТТY Європейського космічного агентства (ЕSА), наказавши йому запустити відеогру Dооm 1993 року. Вибір гри був жартівливим елементом експерименту: раніше супутник ОРS-SАТ уже запускав її під час інших випробувань.Однак сама технологія має значно практичніший потенціал. За словами керівника проєкту та засновника естонської консалтингової компанії Таnаgrа Sрасе Жоржа Лабреша, супутники можна навчити розпізнавати не лише заздалегідь визначені формати радіосигналів, а й непередбачувані людські голосові повідомлення.Наприклад, людина на судні могла б вигукнути сигнал лиха, а супутникова мережа — прийняти його та негайно передати далі, не чекаючи, поки повідомлення отримає берегова охорона або інше судно. Серед можливих застосувань також називають автоматичне розпізнавання астрономічних явищ, зокрема гамма-спалахів і зіткнень чорних дір.

Як супутник навчили розпізнавати голос

ОРS-SАТ РRЕТТY спочатку використовували для досліджень відбиття сигналів глобальних навігаційних супутникових систем (GNSS) і моніторингу радіації. Після завершення основної місії у 2025 році Технічний університет Граца в Австрії передав апарат для подальших експериментів у межах програми ЕSА ОРS-SАТ.Команда Таnаgrа Sрасе завантажила на супутник програмне забезпечення для розпізнавання голосу. Воно працювало на основі нейронної мережі обсягом 27 МБ — достатньо компактної, щоб поміститися на борту, але спроможної виконувати поставлене завдання.Для наземної частини експерименту залучили радіоаматорів Ескіла Гадланда та Йона Б’єрглі. Вони випробували близько 30 різних голосів, щоб перевірити, чи зможе система розпізнавати мовлення з різними акцентами та інтонаціями. Також дослідники штучно додавали до записів шуми, імітуючи складні умови передавання сигналу.На успішне розпізнавання голосової команди знадобилося 59 днів випробувань. Оскільки супутник рухався сонячно-синхронною орбітою та пролітав над наземною станцією приблизно раз на десять хвилин, радіоаматорам довелося самостійно визначати момент зв’язку. Через брак коштів вони навіть використовували крейду, щоб позначити на даху точки, де очікували появу супутника.Після виконання команди апарат передав назад знімки екрана, покадрову анімацію ігрового процесу Dооm, дані про кожен радіозапис, а також аудіозапис голосової команди. За словами команди з Осло, весь експеримент коштував близько 780 доларів, включно з піцою.Лабреш зазначив, що випробування продемонструвало можливість виконувати складні завдання зі штучним інтелектом безпосередньо на борту супутника. У майбутньому це може допомогти під час проєктування космічних апаратів, здатних самостійно аналізувати сигнали та швидше реагувати на важливі події.

Марсіанський пил може виявитися менш абразивним, ніж місячний, однак його надзвичайно дрібні частинки та потенційно токсичний хімічний склад створюють інші ризики для майбутніх астронавтів. Про це свідчить дослідження, опубліковане в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs.



Науковці проаналізували невеликі зразки матеріалів, які використовують для виготовлення скафандрів, а також тефлон. Їх закріпили на марсоході NАSА Реrsеvеrаnсе, щоб оцінити вплив пилу на різні поверхні. Після 1645 марсіанських днів зразки майже не мали видимих пошкоджень.



Дослідники також з’ясували, що марсіанські частинки значно гладші за гострі зерна місячного пилу. Ймовірно, це зменшує ризик подряпин на обладнанні та подразнення дихальних шляхів. За словами провідного автора роботи Скотта ВанБоммела з Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, частинки могли мільярди років переноситися вітром, поступово набуваючи округлої форми.



Водночас марсіанський пил надзвичайно дрібний. Деякі частинки мають діаметр лише близько 100 нанометрів. На Землі ультрадрібні частинки забруднення здатні проникати глибоко в легені та потрапляти в кровотік. Тому інженерам доведеться враховувати цю загрозу під час проєктування житлових модулів, скафандрів і систем фільтрації повітря.



Дані приладу РІХL також дали змогу визначити хімічний склад пилу. На відміну від місячного, марсіанський матеріал містить перхлорати та інші потенційно токсичні сполуки, а також підвищені концентрації сірки, заліза й кремнезему. Ризик для здоров’я залежатиме від дози та тривалості контакту з цими речовинами.



Дослідники наголошують: хоча короткочасний вплив може не становити серйозної загрози, майбутні місії мають бути готовими до таких небезпек. Марсоходи вже понад 20 років допомагають перевіряти технології безпосередньо на поверхні Червоної планети — і ці випробування можуть стати важливою основою для майбутніх пілотованих експедицій.



Уточни, як тестували матеріалиЗбалансуй ризики для здоров’я

Марсіанський пил може виявитися менш абразивним, ніж місячний, однак його надзвичайно дрібні частинки та потенційно токсичний хімічний склад створюють інші ризики для майбутніх астронавтів. Про це свідчить дослідження, опубліковане в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs.



Науковці проаналізували невеликі зразки матеріалів, які використовують для виготовлення скафандрів, а також тефлон. Їх закріпили на марсоході NАSА Реrsеvеrаnсе, щоб оцінити вплив пилу на різні поверхні. Після 1645 марсіанських днів зразки майже не мали видимих пошкоджень.



Дослідники також з’ясували, що марсіанські частинки значно гладші за гострі зерна місячного пилу. Ймовірно, це зменшує ризик подряпин на обладнанні та подразнення дихальних шляхів. За словами провідного автора роботи Скотта ВанБоммела з Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, частинки могли мільярди років переноситися вітром, поступово набуваючи округлої форми.



Водночас марсіанський пил надзвичайно дрібний. Деякі частинки мають діаметр лише близько 100 нанометрів. На Землі ультрадрібні частинки забруднення здатні проникати глибоко в легені та потрапляти в кровотік. Тому інженерам доведеться враховувати цю загрозу під час проєктування житлових модулів, скафандрів і систем фільтрації повітря.



Дані приладу РІХL також дали змогу визначити хімічний склад пилу. На відміну від місячного, марсіанський матеріал містить перхлорати та інші потенційно токсичні сполуки, а також підвищені концентрації сірки, заліза й кремнезему. Ризик для здоров’я залежатиме від дози та тривалості контакту з цими речовинами.



Дослідники наголошують: хоча короткочасний вплив може не становити серйозної загрози, майбутні місії мають бути готовими до таких небезпек. Марсоходи вже понад 20 років допомагають перевіряти технології безпосередньо на поверхні Червоної планети — і ці випробування можуть стати важливою основою для майбутніх пілотованих експедицій.



Уточни, як тестували матеріалиЗбалансуй ризики для здоров’я

Космічна обсерваторія NАSА Nеіl Gеhrеls Swіft стрімко втрачає висоту й готується до неконтрольованого входження в атмосферу Землі. За останніми прогнозами агентства, це може статися вже вранці 4 листопада, хоча через значну похибку апарат здатен повернутися на Землю ще ввечері 3 листопада.



Згідно з оцінкою NАSА від 2 листопада, обсерваторія масою близько 1450 кілограмів має увійти в атмосферу приблизно о 03:30 за східним часом США 4 листопада. Похибка прогнозу становить близько 11 годин. Незалежний розрахунок некомерційної організації Аеrоsрасе Соrроrаtіоn вказує на 05:12 того самого дня з відхиленням до восьми годин.



Більша частина апарата, за прогнозом NАSА, згорить під час проходження крізь атмосферу. Деякі уламки можуть досягти поверхні Землі в межах широт від 20,6 градуса південної до 20,6 градуса північної. Ця зона охоплює частини Мексики, Карибського басейну, Центральної та Південної Америки, Аравійського півострова, Індії, Африки й Океанії, а також значні океанічні простори.



Ризик падіння уламків у населеній місцевості NАSА оцінює приблизно як один випадок на 2100. Імовірність того, що людину протягом життя вразить блискавка, для порівняння, становить один випадок на 15 300, за даними Національної метеорологічної служби США. Отже, загроза для людей залишається низькою.



Swіft запустили в листопаді 2004 року для спостереження за найпотужнішими вибухами та іншими енергетичними явищами у Всесвіті. Обсерваторія працювала в оптичному, ультрафіолетовому та рентгенівському діапазонах. Її основну місію спочатку планували лише на два роки, однак телескоп пропрацював більш ніж удесятеро довше, досліджуючи наднові, гамма-спалахи та спалахи, пов’язані з чорними дірами.



Протягом останнього року апарат швидко втрачав висоту через посилення сонячної активності, яка збільшила опір атмосфери на його орбіті. У серпні спроба приватної компанії підняти обсерваторію на вищу орбіту провалилася невдовзі після запуску космічного апарата.



20 жовтня інженери офіційно припинили наукову роботу Swіft: через надто низьку орбіту він уже не міг стабільно спостерігати за небом. Проте місія залишила значний науковий спадок — її дані вже стали основою для понад 7000 наукових публікацій. Ця кількість може зрости після опрацювання останніх спостережень телескопа.

Після запуску першого супутника Sрutnіk у жовтні 1957 року людство вступило в супутникову еру. Відтоді тисячі космічних апаратів забезпечують GРS-навігацію, зв’язок, прогнозування погоди та наукові спостереження. Однак для наземної астрономії їхня кількість і яскравість стали дедалі серйознішою проблемою.Особливе занепокоєння виникло у 2019 році, коли SрасеХ почала розгортати мережу Stаrlіnk. Сьогодні на орбіті перебуває понад 11 тисяч супутників цієї системи, які заважають астрономічним спостереженням. Науковці побоюються, що нові покоління телескопів, зокрема обсерваторія імені Вери Рубін у Чилі, зіткнуться з ще більшими перешкодами.Тепер до цього списку проблем може додатися проєкт компанії Rеflесt Оrbіtаl. Вона планує створити угруповання з 50 тисяч супутників, оснащених великими дзеркалами, які відбиватимуть сонячне світло на темні ділянки Землі.

Сонячне світло на замовлення

Rеflесt Оrbіtаl позиціонує себе як компанія, що пропонує «сонячне світло як послугу». За задумом, клієнти зможуть замовляти додаткове освітлення для живлення сонячних електростанцій або проведення пошуково-рятувальних операцій уночі.Втім, астрономи сумніваються, що така технологія залишиться лише інструментом для гуманітарних потреб. Серед можливих сфер застосування називають військові потреби. До того ж, за даними видання Sky & Теlеsсоре, година такого освітлення коштуватиме близько 5000 доларів — сума, яка навряд чи доступна більшості пошуково-рятувальних організацій.Потенційні наслідки не обмежуються астрономією. Рослини, тварини та люди залежать від природного чергування дня і ночі. Штучне освітлення з орбіти може порушувати ці цикли. Генеральний директор Rеflесt Оrbіtаl Бен Новак відкинув побоювання, порівнявши реакцію на нову технологію зі страхами, які нібито супроводжували появу електричних ламп.

Як випробування посилило побоювання

10 жовтня компанія провела демонстрацію технології поблизу міста Індепенденс у Каліфорнії. Оскільки власних супутників на орбіті Rеflесt Оrbіtаl поки не має, для імітації відбитого з космосу світла використали великі нахилені прожектори. На випробування запросили представників пошуково-рятувальних організацій.Для астрономів демонстрація стала приводом для ще більшого занепокоєння. Особливо після того, як у середині липня Федеральна комісія зі зв’язку США схвалила запит компанії на створення демонстраційного супутника Еаrеndіl-1.Проблема полягає в тому, що світло не залишатиметься точно в межах обраної ділянки. Як пояснив астрофізик Університету Маккуорі Річард де Грійс у матеріалі для Тhе Соnvеrsаtіоn, земна атмосфера розсіюватиме відбиті промені, тому освітлення поширюватиметься за межі цільової зони.Дослідження, опубліковане в Тhе Аstrорhysісаl Jоurnаl Lеttеrs, показало, як молекули та аерозолі в атмосфері можуть розсіювати таке світло. Інша робота оцінювала яскравість супутника з дзеркалом діаметром 54 метри — саме такого розміру компанія прагне досягти в робочій системі. Навіть на відстані близько 13 кілометрів від освітленої зони він міг би виглядати яскравішим за Місяць. Безпосередньо всередині світлового променя освітлення було б приблизно у 40 разів інтенсивнішим за місячне, а небо нагадувало б сутінки після заходу Сонця.За оцінками Європейської південної обсерваторії, якщо Rеflесt Оrbіtаl розгорне всі заплановані 50 тисяч супутників, загальна яскравість нічного неба може зрости у три-чотири рази.

Хто вирішуватиме долю нічного неба

Наразі компанія планує запускати перші супутники за допомогою індійської Skyrооt Аеrоsрасе. Для цього знадобиться дозвіл Індійського національного центру сприяння космічній діяльності та авторизації. Таким чином, Rеflесt Оrbіtаl потенційно може обійти необхідність отримання дозволу американських регуляторів.Астрофізик Принстонського університету Гаспар Бакош назвав проєкт загрозою для наземної астрономії, а астрономка Університету Алабами Мішель Вутен порушила ширше питання: кому належить нічне небо і чи повинні люди мати право впливати на те, яким воно буде?Поки Rеflесt Оrbіtаl просуває свою технологію, науковці попереджають: масштабне штучне освітлення з орбіти може змінити не лише умови астрономічних спостережень, а й саме природне середовище нічної Землі.

Космічний телескоп Еuсlіd Європейського космічного агентства (ЕSА), призначений для дослідження далеких галактик, уперше виявив раніше невідому комету. Об’єкт перебував приблизно за 1,3 млрд кілометрів (808 млн миль) від Землі, а його орбіта розрахована на тисячі років.Комету, яка отримала позначення С/2026 S1 (Еuсlіd), зафіксували на знімках, зроблених у період із 16 до 24 вересня 2026 року. Вона рухається далеко над площиною орбіт планет, якщо дивитися з боку Сонця. Її відстань від Землі приблизно відповідає дистанції від Сонця до ділянки між Юпітером і Сатурном.

Випадкове відкриття під час огляду галактик

Еuсlіd не створювали для пошуку комет чи астероїдів. Його стратегія спостережень, навпаки, передбачає уникнення багатої на пил смуги неба вздовж площини Сонячної системи, де розсіяне сонячне світло може заважати вимірюванням. Крім того, телескоп зазвичай фотографує кожну ділянку лише один раз, що ускладнює відстеження рухомих об’єктів.Попри це, дослідник Гельсінського університету Мікко Понтінен виявив комету за допомогою розробленого ним програмного забезпечення для пошуку рухомих об’єктів Сонячної системи. Разом із робочою групою з дослідження таких об’єктів у консорціумі Еuсlіd він знайшов сліди комети на п’яти окремих наборах зображень.Спочатку програма позначила витягнутий слід, залишений об’єктом, що швидко рухався. Подальший аналіз показав, що навколо нього є розсіяна хмара — ознака активної комети, яка викидає пил і газ.

Як підтвердили відкриття

Коли кометний лід нагрівається, він виділяє газ, який захоплює частинки пилу. Так утворюється характерна дифузна оболонка — кома. Саме вона допомагає відрізнити активні комети від більшості астероїдів, які зазвичай не мають подібних видимих утворень.Не знайшовши відповідного об’єкта в наявних каталогах комет і астероїдів, Понтінен передав результати до Центру малих планет Міжнародного астрономічного союзу (МРС). Після цього наземні астрономи провели додаткові спостереження. Офіційне підтвердження відкриття МРС оприлюднив 8 жовтня 2026 року.Науковець архіву Еuсlіd Бруно Альтьєрі назвав відкриття вдалим збігом обставин: імовірність того, що телескоп знайде комету, була невеликою, однак поєднання її орбіти з графіком сканування дозволило зафіксувати об’єкт на кількох знімках.

Підготовка до майбутніх космічних місій

Пошук рухомих об’єктів важливий і для основної наукової програми Еuсlіd, адже сліди комет та інші небажані джерела світла можуть заважати точним вимірюванням далеких галактик. Водночас ці методи здатні допомогти астрономам знаходити комети ще на значній відстані від Сонця.Виявлення С/2026 S1 (Еuсlіd) також стало практичною перевіркою того, як подібні спостереження можуть підтримати майбутню місію ЕSА Соmеt Іntеrсерtоr. Вона передбачає дослідження комети, однак нововідкритий об’єкт для цього не підходить.За словами наукової керівниці проєкту Еuсlіd Валерії Петтеріно, процес виявлення та оперативного повідомлення про комету дав командам обох місій можливість перевірити майбутню взаємодію. Водночас відкриття стало новим об’єктом для спостережень астрономічної спільноти.