Український телекомунікаційний портал

Всесвіт не просто розширюється — швидкість цього процесу, схоже, зростає. Найпоширеніше пояснення пов’язує це з темною енергією, яка, за стандартною космологічною моделлю, становить близько 68% енергетичної щільності Всесвіту. Але природа цього явища досі залишається загадкою.Нове дослідження пропонує незвичну альтернативу: можливо, прискорене розширення не потребує окремої «темної» складової. Фізик Саввас Кушіаппас із Вrоwn Unіvеrsіty припускає, що воно може бути наслідком квантових властивостей самої геометрії Всесвіту.

Квантова невизначеність на космічному рівні

У запропонованій моделі розмір Всесвіту та швидкість його розширення не можна одночасно визначити абсолютно точно. Це нагадує фундаментальний принцип квантової механіки, але тут його застосовують до масштабів усього космосу.За задумом ученого, така невизначеність може змінювати рівняння, які описують еволюцію Всесвіту. У результаті ефект, який ми сьогодні приписуємо темній енергії, може виявитися своєрідним «відбитком» квантової гравітації на космологічному горизонті.Якщо ця ідея правильна, астрономи потенційно зможуть шукати не просто невідому речовину чи поле, а конкретні спостережувані ознаки квантової гравітації в історії розширення Всесвіту.

Можливий навіть інший початок Всесвіту

Дослідник розглядає й радикальніший варіант моделі. У ньому Великий вибух не був початком із точки нескінченної густини. Натомість наш Всесвіт міг виникнути після своєрідного відскоку від попередньої фази стиснення.Втім, це поки що математична модель, а не відкриття. У ній залишаються суперечності та питання, на які потрібно відповісти. Допомогти перевірити такі ідеї можуть майбутні спостереження за мільярдами галактик. Дані від DЕSІ, космічного телескопа Еuсlіd та обсерваторії Віри Рубін дозволять точніше відтворити історію розширення Всесвіту.Можливо, саме в цих вимірюваннях і ховається підказка до однієї з найбільших загадок сучасної фізики — як поєднати квантову механіку з гравітацією. Дослідження було опубліковано в журналі Rеvіеw D.

Масові викиди саргасуму на узбережжя Атлантики дедалі частіше стають серйозною проблемою. Коли товсті шари водоростей накопичуються на пляжах і починають розкладатися, вони виділяють сірководень із різким неприємним запахом.Університет Маямі шукає спосіб не просто прибирати ці купи, а перетворювати їх на корисний ресурс. Дослідники планують перевірити, чи зможуть личинки чорної львинки переробляти саргасум на білковий корм для риб, добрива та інші біопродукти.

Личинки як природна переробна система

Личинки чорної львинки відомі тим, що активно споживають органічні відходи. Під час приблизно двотижневого періоду інтенсивного росту вони здатні перетворювати частину їжі на власну біомасу, багату на білок, жири та амінокислоти.Для аквакультури це може бути особливо цікаво. Рибні господарства традиційно використовують рибне та соєве борошно, але виробники шукають альтернативні джерела поживних речовин.Попередній експеримент показав, що личинки добре ростуть на різних видах відходів. Найкращі результати дала суміш кухонних, сільськогосподарських і рибних відходів.

Саргасум поки залишається головним випробуванням

Є важливий нюанс: у цьому експерименті саргасум безпосередньо ще не використовували. Тому поки що невідомо, наскільки добре личинки впораються саме з морськими водоростями.Є й питання безпеки. Саргасум може накопичувати миш’як та інші небажані речовини. Якщо з нього вироблятимуть корм або добрива, дослідникам потрібно буде переконатися, що небезпечні сполуки не потрапляють у кінцевий продукт.Саме тому наступним етапом стануть випробування із саргасумом, а також аналіз його хімічного складу та способів зниження концентрації потенційно небезпечних речовин.Якщо технологія спрацює у великих масштабах, прибирання пляжів може перетворитися з дорогої екологічної проблеми на локальну систему переробки відходів. Водорості, які сьогодні доводиться просто вивозити, потенційно можуть стати сировиною для рибних господарств і сільського господарства.Але до комерційного застосування ще далеко: потрібні випробування саме із саргасумом, перевірка безпеки, економічні розрахунки та тести на промисловому масштабі. Дослідження опубліковано в журналі Sustаіnаbіlіty.

Магнетар міг показати, що навіть порожній простір змінює світло.Астрономи отримали одні з найпереконливіших свідчень того, що навіть вакуум може впливати на поведінку світла. Йдеться про явище, відоме як вакуумне подвійне променезаломлення — ефект, передбачений ще майже 90 років тому одним із засновників квантової механіки Вернером Гейзенбергом. Стаття під назвою «Вакуумне двопроменезаломлення та поляризоване рентгенівське випромінювання радіомагнетара» була опублікована в журналі Nаturе.Для пошуку цього явища вчені звернулися до магнетара — надзвичайно щільної нейтронної зорі з найпотужнішими магнітними полями у Всесвіті.

Квантовий вакуум не зовсім порожній

У класичній фізиці вакуум здається абсолютною порожнечею. Квантова механіка описує його інакше: навіть у просторі без звичайної матерії можуть виникати короткоживучі «віртуальні» частинки.За теоретичними розрахунками, надзвичайно сильне магнітне поле здатне змінювати поведінку цих квантових флуктуацій. У результаті вакуум починає впливати на проходження світла, змінюючи його поляризацію.На Землі створити поле достатньої сили практично неможливо. За оцінками дослідників, для спостереження ефекту потрібне магнітне поле більш ніж у 100 мільйонів разів сильніше за найпотужніші поля, доступні людству.Магнетари, навпаки, створюють саме такі екстремальні умови.

Космічна лабораторія на відстані тисяч світлових років

Міжнародна команда досліджувала магнетар 1Е 1547.0-5408 за допомогою рентгенівського телескопа NАSА ІХРЕ. Додаткові спостереження виконувалися за допомогою телескопа NІСЕR на борту Міжнародної космічної станції та радіотелескопа Мurrіyаng у Паркузі, Австралія.Особливу увагу приділили поляризації випромінювання. Під час обертання магнетара напрямок поляризації його радіохвиль змінюється, що дозволяє відстежувати орієнтацію магнітного поля.Геометрія саме цього магнетара виявилася надзвичайно сприятливою для такого дослідження: його магнітна й обертальна осі майже збігаються, а зорю ми бачимо майже з боку її полюса.

Важлива підказка прийшла від рентгенівського випромінювання

Спостереження показали дуже високий рівень поляризації рентгенівських променів. Крім того, напрямок цієї поляризації виявився пов’язаним із магнітним полем магнетара так, як передбачають моделі вакуумного подвійного променезаломлення.Це особливо цікаво, оскільки ефект Гейзенберга досі не вдалося однозначно підтвердити в експерименті.Втім, учені поки що не називають результат остаточним відкриттям. Навколо магнетарів відбуваються надзвичайно складні фізичні процеси, тому дослідникам потрібно виключити інші можливі пояснення спостережуваного сигналу.Для цього команда планує отримати нові дані та провести детальніші комп’ютерні симуляції.Якщо майбутні спостереження підтвердять нинішню інтерпретацію, астрономи вперше отримають пряме свідчення того, що квантовий вакуум може змінювати властивості світла. Це стане не лише важливим підтвердженням давнього передбачення, а й новим способом досліджувати квантову фізику в умовах, які неможливо відтворити на Землі.

Антарктида — не просто найхолодніший континент планети. Разом із Південним океаном вона працює як один із регуляторів глобального клімату: відбиває сонячне світло, поглинає тепло й вуглекислий газ та запускає потужні океанічні течії. Нові дослідження свідчать, що частина цих механізмів уже почала змінюватися.

Південний океан перейшов у новий стан

Особливо важливу роль відіграє морський лід. Його світла поверхня відбиває сонячне випромінювання, тоді як відкрита темна вода поглинає тепло. Однак останніми роками площа антарктичного морського льоду тривалий час залишалася незвично низькою. У лютому 2023 року вона скоротилася приблизно до 1,79 млн квадратних кілометрів — найнижчого показника за весь супутниковий період спостережень, що розпочався 1979 року.Дослідники вважають, що важливою причиною стало посилення західних вітрів. Вони сприяють підйому до поверхні теплої та солоної води з глибини. Через це поверхневий шар океану стає менш стабільним, а тепло легше досягає морського льоду знизу.Фактично система могла перейти в інший режим роботи. І це важливо, адже зміни температури повітря — лише частина процесу: океанічна циркуляція здатна підсилювати або послаблювати наслідки потепління. Дослідження антарктичного льодовикового басейну було опубліковано в журналі Nаturе Сlіmаtе Сhаngе.

Менше льоду — слабша циркуляція

Морський лід впливає і на глобальний рух води. Коли він формується, сіль залишається у воді, роблячи її холоднішою та щільнішою. Така вода опускається на значні глибини й підтримує частину глобальної океанічної циркуляції.Тому скорочення площі морського льоду означає не лише менше відбитого сонячного світла. Воно потенційно зменшує утворення холодної щільної води, що занурюється в океан, і може змінювати перенесення тепла та вуглецю між океанічними басейнами.Південний океан також має непропорційно велике значення для поглинання вуглекислого газу. Значна частина СО₂, який забирає Світовий океан із атмосфери, надходить саме в південних широтах. Якщо ефективність цього природного поглинача зменшиться, в атмосфері потенційно залишатиметься більше парникового газу.

Антарктичний льодовиковий щит реагує нерівномірно

Не менш важливі зміни відбуваються безпосередньо на континенті. Антарктичний льодовиковий щит містить стільки води, що його повне танення могло б підняти рівень Світового океану приблизно на 58 метрів. Проте цей процес не варто уявляти як руйнування єдиного монолітного масиву. Дослідники розглядають льодовиковий щит як систему окремих басейнів, кожен із яких має власну стійкість до потепління.За модельними оцінками, частина Західної Антарктиди вже може перебувати на траєкторії довготривалої втрати льоду за нинішнього рівня глобального потепління. Особливо вразливими вважаються басейни Амудсенового моря, пов’язані з льодовиками Туейтса та Пайн-Айленд.Водночас перетин так званої точки неповернення не означає миттєвого обвалення льодовикового щита. Такі зміни можуть розгортатися протягом століть, але саме тому вони становлять серйозний виклик для майбутнього.

Чому це стосується всього світу

Наслідки антарктичних змін не обмежуються Південною півкулею. Якщо океанічна циркуляція слабшає, тепло розподіляється планетою інакше. Потепління глибоких вод може прискорювати танення льодових шельфів, які стримують рух материкових льодовиків до океану.Для екосистем Антарктиди наслідки вже відчутні. Імператорські пінгвіни залежать від стабільного морського льоду під час сезону розмноження, а криль та інші організми прив’язані до динаміки льодової кромки. Втім, учені застерігають від надто простих висновків. Антарктичний морський лід у 2026 році частково відновився й наблизився до середніх значень. Один такий сезон ще не означає повернення до попереднього кліматичного режиму.Головний висновок нових робіт полягає в іншому: Антарктида може змінювати не лише температуру, а й сам спосіб, у який вона впливає на клімат Землі. А оскільки океан, атмосфера та льодовики пов’язані в єдину систему, навіть віддалені від нас процеси в Антарктиці зрештою можуть позначитися на температурі, рівні моря та стабільності клімату в усьому світі.

Вчені виявили новий важливий зв’язок між станом Атлантичного океану та глобальним потеплінням. Йдеться про Атлантичну меридіональну перекидну циркуляцію (АМОС) — масштабну систему океанічних течій, яка переносить тепло між тропіками та північними широтами.Нове дослідження показало: коли АМОС слабшає, планета не просто перерозподіляє тепло між різними регіонами. Світовий океан може накопичувати більше теплової енергії, що потенційно посилює глобальне потепління.

Атлантика працює як «клапан» для тепла

АМОС можна уявити як величезний природний механізм циркуляції. Тепла вода з тропічних районів рухається на північ, де тепло частково передається атмосфері. Потім холодніша й щільніша вода опускається на значну глибину та повертається на південь.Коли ця система працює інтенсивно, океан ефективніше відводить тепло з глобальної водної маси в атмосферу та північну частину Атлантики.Але за слабшої циркуляції ситуація змінюється. Тепло не так ефективно залишає внутрішні шари океану й починає накопичуватися там. Саме тому ослаблення АМОС може мати парадоксальний ефект: Північна Атлантика охолоджується, тоді як планета загалом отримує додаткове тепло.

Подібне вже відбувалося під час льодовикових періодів

Щоб зрозуміти можливі наслідки, дослідники звернулися до кліматичного минулого Землі. Під час останніх льодовикових епох АМОС неодноразово переживала різкі зміни. Такі події відомі як події Данскгора—Ешгера.Їхні наслідки були масштабними: Північна Атлантика та прилеглі регіони могли дуже швидко охолоджуватися, а клімат Європи, Гренландії та частини Північної Америки ставав значно холоднішим.Раніше вважалося, що це переважно означало переміщення тепла до Південної півкулі. Нове моделювання показує, що картина складніша: загальна кількість тепла в океані при слабкій АМОС зростає.За оцінкою авторів, зміни циркуляції під час льодовикових періодів давали ефект потепління, співставний із додаванням приблизно 25 частин на мільйон СО₂ — величиною, яку можна порівняти приблизно з десятиліттям сучасних антропогенних викидів.

Чому тепло залишається в океані

Дослідники використали три кліматичні моделі та простежили рух теплової енергії в океані під час різких змін АМОС. У нормальному режимі значна частина сонячного тепла накопичується в тропічних водах, а потім переноситься океанічними течіями до Північної Атлантики. Там воно може вивільнятися в атмосферу.Якщо АМОС слабшає, цей механізм працює гірше. Поверхневі води Північної Атлантики можуть охолонути, але глибші шари океану продовжують накопичувати тепло.Тобто локальне похолодання на півночі не означає, що Земля втрачає теплову енергію. Навпаки, у глобальному масштабі її може ставати більше.

Чи загрожує нам незворотний колапс?

АМОС уже давно перебуває під увагою кліматологів. Багато моделей прогнозують її ослаблення через антропогенну зміну клімату.Втім, нове дослідження містить і важливу позитивну деталь. За словами авторів, у теплішому кліматі АМОС може стати стабільнішою, а це зменшує ймовірність різкого незворотного колапсу циркуляції.Отже, майбутнє може бути не таким драматичним, як припускають найгірші сценарії. АМОС, імовірно, слабшатиме, але згодом здатна частково відновитися. Водночас учені наголошують: поки що недостатньо даних, щоб точно визначити, наскільки стабільною буде циркуляція в умовах подальшого глобального потепління.Дослідження опубліковано в журналі Nаturе Gеоsсіеnсе.

Бортпровідники мають найвищий ризик радіаційно пов’язаного раку серед сотень професій.Здавалося б, найбільше опромінення на роботі мають отримувати працівники рентгенологічних кабінетів, ядерної медицини чи інших спеціалізованих установ. Однак нове масштабне дослідження вказує на несподіваного лідера — бортпровідників. На другому місці опинилися пілоти.Дослідники проаналізували дані про 12,7 мільйона людей, які померли у США в період з 2020 до 2024 року. У вибірці були представники 503 професій. Вчені окремо порівнювали смертність від раку, який може бути пов’язаний із впливом радіації, та інших онкологічних захворювань.Результати виявилися промовистими: серед усіх професій саме бортпровідники мали найбільшу частку смертей від радіаційно пов’язаних видів раку, а пілоти посіли друге місце. За оцінками авторів, у бортпровідників ризик таких захворювань був приблизно на 50% вищим, ніж у середньому серед інших професій. Для пілотів перевищення становило близько 36%.

Чому польоти пов’язані з радіацією?

Причина — космічні промені. На великій висоті атмосфера Землі вже не так ефективно захищає людину від високоенергетичних частинок із космосу. Тому члени екіпажів літаків отримують значно більші дози іонізуючого випромінювання, ніж люди на поверхні планети.За даними дослідників, пілоти та бортпровідники можуть отримувати приблизно 3–6 мілізівертів космічного випромінювання на рік. На рівень опромінення впливають висота польоту, тривалість перебування в повітрі та широта маршруту: ближче до полюсів захист атмосфери слабший.Водночас важливо не перебільшувати висновки. Дослідження показує статистичний зв’язок, але не доводить, що саме космічне випромінювання спричинило виявлені випадки раку.На ризик можуть впливати й інші особливості роботи авіаційних екіпажів — наприклад, ультрафіолетове випромінювання, особливо в кабіні пілотів, а також регулярна робота вночі та порушення циркадних ритмів.Автори вважають, що отримані результати є підставою для посилення медичного контролю за людьми, які багато років працюють у небі. Йдеться, зокрема, про регулярні профілактичні обстеження та уважніший контроль можливих наслідків професійного опромінення. Дослідження опубліковане в журналі JАМА Іntеrnаl Меdісіnе.

Вчені створили незвичайний гібридний пристрій пам’яті, поєднавши синтетичну ДНК і напівпровідник на основі перовскіту. Розробка може стати основою для нового покоління електроніки та енергоощадних систем штучного інтелекту.Ключовою частиною пристрою став мемристор — елемент, здатний зберігати інформацію про попередній напрямок проходження струму навіть після вимкнення живлення. Це дозволяє не лише зберігати, а й обробляти дані без постійного переміщення інформації між пам’яттю та процесором.

ДНК стала частиною електроніки

Дослідники використали короткі штучно синтезовані ланцюжки ДНК, спеціально спроєктовані для роботи в електронному пристрої. Щоб зробити їх електропровідними, у структуру додали наночастинки срібла.Потім модифіковану ДНК поєднали з тонкою плівкою кристалічного перовскіту. Разом ці матеріали сформували своєрідні провідні шляхи, якими рухалися електрони.Пристрій працював за напруги менш ніж 0,1 вольта, а за заявами авторів, споживав приблизно у 10 разів менше енергії порівняно з аналогічними технологіями. Водночас дослідники говорять про потенційно значно вищу щільність зберігання даних завдяки властивостям ДНК.

Пам’ять, яка працює подібно до мозку

Особливо цікавою є здатність мемристора одночасно зберігати інформацію та виконувати її обробку. Такий принцип нагадує роботу нейронних мереж мозку, де пам’ять і обчислення тісно пов’язані.Саме тому технологія може виявитися перспективною для нейроморфних комп’ютерів та систем штучного інтелекту, яким потрібно працювати з величезними обсягами даних без надмірного споживання електроенергії.Ще одна перевага — стабільність. За даними команди, пристрій продовжував працювати за температури близько 121°С, а за кімнатної температури залишався функціональним понад шість тижнів. Втім, до появи комерційних продуктів ще далеко. Технологію необхідно випробувати на масштабованих системах і перевірити її довготривалу надійність.Та сама ідея вже демонструє цікавий напрям розвитку електроніки: замість того щоб просто створювати потужніші процесори та більші акумулятори, інженери можуть використовувати молекулярні матеріали, здатні зберігати величезні обсяги інформації з мінімальними енергетичними витратами. Робота, опублікована в журналі «Аdvаnсеd Funсtіоnаl Маtеrіаls».

Вісім років спостережень: більше часу перед екранами пов’язали з кращими когнітивними показниками у підлітків.Звичне уявлення про екранний час як про однозначно шкідливу для дітей звичку отримало несподіваний контраргумент. Фінські дослідники протягом восьми років спостерігали за дітьми й виявили: ті, хто проводив більше часу перед екранами від дитинства до підліткового віку, у середньому демонстрували кращі показники когнітивної обробки інформації.Втім, учені не стверджують, що смартфони, комп’ютери чи відеоігри безпосередньо покращують роботу мозку. Навпаки, вони наголошують: вирішальним може бути не сам час перед екраном, а те, чим дитина там займається.

Екранний час виявився не таким однозначним

Дослідження базувалося на даних фінського проєкту РАNІС, присвяченого фізичній активності та харчуванню дітей. У ньому взяли участь 260 підлітків — 124 дівчини та 136 хлопців. Середній вік учасників під час когнітивного тестування становив близько 15,8 року.Науковці аналізували спосіб життя учасників упродовж дитинства та підліткового періоду, а потім порівнювали ці дані з результатами тестів на увагу, навчання та робочу пам’ять.Найцікавіший результат стосувався саме екранного часу: більша його тривалість була пов’язана з кращими показниками когнітивної обробки інформації в підлітковому віці. Дослідження було опубліковано в журналі Реdіаtrіс Ехеrсіsе Sсіеnсе.Це не означає, що дитині варто просто збільшити кількість годин зі смартфоном. Дослідники припускають, що позитивний зв’язок може пояснюватися характером цифрових занять — наприклад, навчанням, вирішенням завдань, творчістю або іншими видами активної розумової роботи.«Важливо не те, скільки часу дитина проводить перед екраном, а що саме вона там робить», — такий висновок випливає з роботи команди.

Фізична активність дала складнішу картину

З руховою активністю ситуація виявилася менш однозначною. Дослідники виявили певні відмінності між хлопцями та дівчатами.У дівчат більша кількість фізичної активності низької інтенсивності в дитинстві була пов’язана з кращою робочою пам’яттю в підлітковому віці. У хлопців подібний зв’язок спостерігали щодо організованої фізичної активності.Водночас деякі результати щодо самостійних, некерованих занять спортом виявилися протилежними очікуванням. Нижча самооцінка такої активності асоціювалася з кращими показниками когнітивної обробки інформації.Коли ж фізичну активність та сидячий час оцінювали за допомогою пристроїв, що одночасно реєстрували рух і частоту серцевих скорочень, чіткої залежності з когнітивними показниками не виявили.Це може свідчити про те, наскільки складно оцінювати спосіб життя лише за кількістю руху. Один і той самий період фізичної активності може мати зовсім різний характер і контекст.

Не всі екрани однакові

Фінські вчені фактично пропонують відійти від простого принципу «менше екранів — краще». Цифрові технології можуть бути пасивним джерелом розваг, але водночас можуть стимулювати мозок.Освітні програми, творчі застосунки, цифрове малювання, програмування, стратегічні ігри або завдання на пошук рішень вимагають іншої розумової активності, ніж бездумне переглядання нескінченної стрічки відео.Саме тому батькам і вчителям варто звертати увагу не лише на таймер використання пристрою, а й на якість цифрової активності. Водночас екран не повинен витісняти сон, спілкування, навчання чи рухливі заняття. Фізична активність залишається важливою для здоров’я та нормального розвитку мозку.

Дослідження не доводить причинно-наслідкового зв’язку

Є важливе застереження: робота показує статистичний зв’язок, а не доводить, що більший екранний час безпосередньо покращує когнітивні здібності. Можливо, на результати впливають інші фактори — сімейне середовище, рівень освіти, соціально-економічні умови, характер занять дітей або їхні початкові когнітивні особливості.Тому для остаточних висновків потрібні інтервенційні дослідження, у яких учені зможуть краще перевірити причинно-наслідкові зв’язки.Поки що фінська робота радше змінює сам підхід до питання. Екранний час не варто автоматично прирівнювати до шкоди для мозку. Значно важливіше те, як дитина використовує цифрові технології та чи залишається в її житті достатньо місця для руху, сну, навчання та живого спілкування.

На південному краю Чилі археологи зробили знахідку, яка майже буквально повернула до життя подію, що сталася 440 років тому. Під фундаментним каменем невеликої церкви вони виявили срібну монету, яку засновник іспанської колонії Сіudаd dеl Rеy Dоn Fеlіре власноруч поклав під час урочистого заснування поселення.Найважливіше навіть не те, що монета збереглася протягом століть. Вона лежала саме там і в тому положенні, яке описав у своїх записах засновник колонії Педро Сарм’єнто де Гамбоа.Ця деталь перетворює звичайний археологічний артефакт на надзвичайно цінне підтвердження історичних документів.

Місто, яке проіснувало лише кілька років

Сіudаd dеl Rеy Dоn Fеlіре заснували 25 березня 1584 року на південному краю сучасного Чилі, неподалік Магелланової протоки. Для Іспанії це місце мало величезне стратегічне значення.Іспанці прагнули закріпитися біля важливого морського маршруту, яким можна було контролювати проходження суден між Атлантичним і Тихим океанами. Однак вибір місця виявився катастрофічним для самих колоністів.Близько 350 людей опинилися в надзвичайно суворих умовах. Холодний клімат, сильні вітри, складнощі з постачанням продовольства та ізоляція швидко перетворили амбітний колоніальний проєкт на боротьбу за виживання.Через кілька років від поселення практично нічого не залишилося. Коли приблизно у 1587 році тут побував англійський мореплавець Томас Кавендіш, він дав місцю іншу назву — Рuеrtо dеl Наmbrе, тобто «Порт голоду».Назва виявилася моторошно точною: більшість мешканців колонії загинули.

Монета, яка чекала 440 років

Під час заснування міста Сарм’єнто де Гамбоа поклав на камінь у невеликій церкві срібну монету. Це був «реал де очо» — знаменита іспанська монета номіналом у вісім реалів, яку часто називають «песо де очо» або «вісімкою». Вона була викарбувана в Потосі — місті на території сучасної Болівії, одному з найважливіших центрів видобутку срібла того часу.На одному боці монети зображено Єрусалимський хрест, на іншому — герб іспанського короля Філіпа ІІ.Такі монети стали одним із перших по-справжньому глобальних платіжних засобів. Вони циркулювали в Європі, Америці та Азії, пов’язуючи між собою економіки різних частин світу.Але конкретний екземпляр із Сіudаd dеl Rеy Dоn Fеlіре мав зовсім іншу роль — церемоніальну. Після того як його поклали під час заснування міста, він залишався недоторканим понад чотири століття.

Археологія зустрілася з історичним текстом

Пошук колонії був непростим. Протягом століть її точне місцезнаходження залишалося предметом суперечок і припущень. Дослідники могли спиратися переважно на старі документи та карти.Сучасна експедиція використала високоточні системи геолокації та сучасні металодетектори, щоб створити детальну карту території та визначити перспективні ділянки для розкопок.Одна з них привела археологів до старої церкви. Саме там вони виявили срібну монету. Причому вона лежала на поверхні каменю практично в тому самому місці, яке описував Сарм’єнто де Гамбоа у своїх записах про заснування поселення.Це особливо важливо, адже письмові джерела не завжди можна сприймати як точні карти. У цьому випадку археологічні дані фактично підтвердили опис події, зроблений понад чотири століття тому.

Це не перше підтвердження записів засновника

Дослідники вже мали підстави вважати, що історичні свідчення Сарм’єнто де Гамбоа досить точні. У 2019 році археологи знайшли на території колонії дві бронзові гармати. Їхнє розташування також допомогло зіставити реальні залишки поселення з описами ХVІ століття.Однак нова знахідка має ще більшу доказову силу. Монета була не просто предметом, який випадково залишився на території колонії. Її спеціально поклали під час церемонії заснування, а автор історичного опису точно зазначив, де саме вона мала лежати. Тепер археологи отримали своєрідну «контрольну точку» для подальших досліджень.

Попереду — пошук будинків і складів

Знахідка монети може допомогти відновити планування Сіudаd dеl Rеy Dоn Fеlіре. Дослідникам відомо про існування карти ХVІ століття, на якій позначені окремі споруди колонії. Тепер, маючи підтверджене місце церкви, археологи можуть точніше визначати розташування інших об’єктів — будинків, складів та інших елементів поселення.За словами керівниці дослідження, історикині Соlеdаd Gоnzálеz Díаz, монета стала рідкісною точкою перетину між письмовими джерелами та матеріальними доказами.І саме в цьому полягає головна цінність знахідки. Археологи отримали не просто стародавню срібну монету, а матеріальне свідчення того, що слова людини ХVІ століття можна перевірити буквально камінь за каменем. Для колонії, яка колись отримала гучну назву «місто короля Філіпа», а згодом перетворилася на «Порт голоду», це відкриття може стати початком нового розділу її історії.

Серед тисяч викопних решток із знаменитих смоляних ям Ла-Бреа в Лос-Анджелесі вчені знайшли те, чого не помічали десятиліттями. Дослідники описали новий вимерлий вид земноводних — Sреа lаbrеае, невелику жабу-лопатоногу, яка жила в Північній Америці наприкінці льодовикової епохи.Особливість відкриття в тому, що кістки цієї жаби були знайдені ще в 1950-х роках і весь цей час зберігалися в музейних фондах. Лише повторне детальне дослідження показало, що їхня форма та розміри не відповідають жодному відомому виду.

Крихітна жаба серед мамонтів і шаблезубих котів

Ла-Бреа відома насамперед величезною кількістю решток великих тварин — мамонтів, вовків та шаблезубих котів. На їхньому тлі Sреа lаbrеае виглядала майже непомітною.Втім, саме такі маленькі тварини можуть бути надзвичайно цінними для палеонтологів. Земноводні зазвичай не долають великих відстаней і швидко реагують на зміни температури, вологості, рослинності та інших умов середовища. Тому їхня присутність у певному регіоні може розповісти про місцевий клімат набагато більше, ніж рештки великих тварин, здатних мігрувати на значні відстані.Новий вид описали в Jоurnаl оf Vеrtеbrаtе Раlеоntоlоgy.

Від дивних кісток до нового виду

Палеоеколог Альберто Крус спочатку не шукав невідомих тварин. Він вивчав відносно мало досліджені колекції рептилій та земноводних із Ла-Бреа.Незвичайна форма кількох кісток спершу наштовхнула його на думку, що вони могли належати травмованій або хворій тварині. Але порівняння з сучасними жабами-лопатоногами показало: відмінності були надто системними, щоб пояснити їх патологією.Дослідник порівняв викопні рештки приблизно з 80 сучасними зразками з колекцій музеїв Лос-Анджелеса та Каліфорнійського університету в Берклі. Аналіз форми й розмірів кісток підтвердив, що йдеться про окремий, раніше невідомий вид.Цікаво, що матеріал пролежав у колекціях близько семи десятиліть. Це ще раз показує, наскільки багато інформації може залишатися прихованою у вже знайдених музейних зразках.

Земноводні як «датчики» давнього клімату

Відкриття S. lаbrеае важливе не лише через сам факт появи нового виду. Його рештки можуть допомогти відновити картину навколишнього середовища Лос-Анджелеса наприкінці останнього льодовикового періоду.Амфібії особливо чутливі до змін довкілля. Якщо змінюється температура або кількість вологи, змінюється рослинність і доступність водойм — це безпосередньо впливає на жаб та інших земноводних.Але їхні скелети дуже крихкі й погано зберігаються. Саме тому викопні рештки жаб, ропух і саламандр трапляються значно рідше, ніж кістки великих ссавців. Смоляні ями Ла-Бреа стали своєрідною природною пасткою, здатною зберігати навіть такі делікатні рештки. Цілком можливо, що в минулому існувало набагато більше видів земноводних, які просто не залишили достатньо міцних решток у звичайних умовах.

Жаба, яка більше не живе біля Лос-Анджелеса

Дослідження принесло ще одну несподіванку. Вчені виявили перші відомі для південного заходу США рештки представника роду Rhіnорhrynus, відомого як мексиканська риюча жаба.Сьогодні ці земноводні не мешкають поблизу Лос-Анджелеса. Найближчі сучасні популяції розташовані приблизно за 2500 кілометрів, у південній частині Мексики. Це свідчить про те, наскільки сильно змінилися природні умови та географічне поширення видів після завершення льодовикової епохи.Історія Sреа lаbrеае тому є не просто відкриттям ще одного вимерлого виду. Маленька жаба допомагає відтворити минуле цілого регіону й показує, як зміни клімату могли перебудовувати екосистеми. А заодно нагадує: навіть у музейних шухлядах, де викопні рештки лежать десятиліттями, іноді можуть ховатися важливі відкриття.

У Китаї дослідники виявили надзвичайно рідкісну скам’янілість морської рептилії Аustrоnаgа mіnutа, у якій збереглися не лише кістки, а й значна частина внутрішніх органів. Тварина жила приблизно 245 мільйонів років тому, у тріасовому періоді, й мала довгу шию та хвіст.Скам’янілість завдовжки близько 60 сантиметрів майже повністю збереглася. За допомогою ультрафіолетової зйомки та мас-спектрометрії вчені змогли розрізнити залишки шлунка, печінки та кишечника. Це найдавніший відомий випадок, коли травна система рептилії збереглася настільки добре.

Незвичайна рептилія з морським способом життя

Аustrоnаgа мала довгий хвіст, який забезпечував основну тягу під час плавання. Передні кінцівки перетворилися на своєрідні плавці й допомагали тварині маневрувати, тоді як задні кінцівки були сильно зменшені.Особливо цікаво, що ця рептилія походила від наземної гілки, близької до предків архозаврів — групи, до якої згодом належатимуть динозаври та крокодили. Отже, її здатність освоїти океан демонструє, що ранні представники цієї лінії могли адаптуватися до життя у воді значно краще, ніж вважалося.

Що розповіли внутрішні органи

Будова травної системи виявилася набагато простішою за зовнішню анатомію. У тварини був один великий шлунок, печінка та довгий, але нескладний кишечник. Дослідники припускають, що Аustrоnаgа харчувалася переважно рибою.Знахідка також дає підказки про еволюцію архозаврів. Сучасні птахи та крокодили мають складніший, двокамерний шлунок, тому простіша система Аustrоnаgа може свідчити про ранній етап формування цієї особливості.Вчені сподіваються, що нові подібні скам’янілості допоможуть краще зрозуміти, як наземні рептилії поступово освоювали моря та наскільки різноманітними були їхні еволюційні експерименти понад 200 мільйонів років тому.

На висоті понад 5000 метрів над рівнем моря, де кисню приблизно вдвічі менше, ніж у долинах, а холод і сильний вітер ускладнюють будь-яку роботу, німецько-турецька команда вперше детально дослідила льодовик гори Арарат у східній Туреччині.Упродовж двох тижнів археологи та гляціологи обстежували льодовий покрив, який досі залишався майже невивченим. Їхня мета — з’ясувати, чи приховує він своєрідний природний архів минулого, здатний розповісти не лише про зміни клімату, а й про діяльність людей у регіоні.

Вчені шукають місце для першого керна

Дослідники використали радіолокаційне зондування та активні сейсмічні методи. Це дозволило визначити товщину льоду та побачити рельєф поверхні під льодовиком.Отримані дані допоможуть вибрати найкраще місце для буріння. Під час наступної експедиції команда планує взяти перший в історії льодовий керн з Арарату.Для науки це може стати справжньою знахідкою. Лід накопичується шар за шаром, і кожен із них потенційно зберігає інформацію про умови, що панували в атмосфері в певний період.

У льоду можуть бути сліди давніх цивілізацій

Зазвичай археологи шукають історію людства в ґрунті, руїнах та артефактах. Але льодовик може запропонувати зовсім інший тип джерела — безперервний запис змін протягом тисячоліть.У його шарах можуть залишитися частинки пилу, сліди давніх вулканічних вивержень та інформація про склад атмосфери. Вчені сподіваються побачити, як у цьому регіоні проявлялися відомі кліматичні періоди, зокрема Римський кліматичний оптимум та Пізньоантичний малий льодовиковий період.Ще цікавіше — можливі сліди діяльності людей. За сприятливих умов у льоду можуть зберегтися мікроскопічні частинки металів, які потрапили в атмосферу під час давньої виплавки, або залишки, пов’язані з раннім землеробством і випалюванням рослинності.

Чому саме Арарат

Арарат розташований у регіоні, де перетиналися шляхи одних із найдавніших цивілізацій світу — Анатолії, Месопотамії та Кавказу. Саме тут зароджувалися землеробство, рання металургія та гірничодобувні технології.Водночас льодовики Близького Сходу значно менше досліджені, ніж альпійські. Тому керн з Арарату може дати вченим унікальну можливість порівняти історію клімату та людської діяльності в різних частинах регіону.Проблема в тому, що часу залишається дедалі менше. Глобальне потепління швидко скорочує льодовикову шапку Арарату, і разом із льодом може назавжди зникнути частина інформації, яку він накопичував тисячоліттями. Саме тому майбутнє буріння для дослідників — не просто чергова експедиція, а своєрідна гонитва за часом.

Уявіть космічний апарат, який пролітає повз астероїд або обертається навколо Місяця, не сідаючи на поверхню, але при цьому здатен визначити, з яких саме мінералів складається ґрунт. Саме таку концепцію міжпланетної розвідки пропонують дослідники в межах проєкту Іntеrwоrld Slіngshоt Rеsоurсе Survеys.Ідея полягає у використанні раманівської спектроскопії — методу, який визначає речовини за характерним «молекулярним відбитком». Сьогодні подібні дослідження на інших планетах проводили переважно з відстані кількох метрів за допомогою марсоходів. Автори концепції хочуть перевірити, чи можна отримувати такі дані з десятків кілометрів.

Один апарат — три космічні цілі

Запропонована місія передбачає використання одного космічного апарата масою близько 300 кг із сонячною електричною рушійною установкою.Йому пропонують виконати три етапи:

вийти на полярну орбіту Місяця приблизно на висоті 50 км і шукати лід та ільменіт;здійснити близький проліт повз навколоземний астероїд на відстані близько 30 км;дослідити Фобос або Деймос на орбіті заввишки 30–50 км, шукаючи мінерали, пов’язані з леткими речовинами.

На астероїдах такий апарат міг би допомогти визначити силікати, метали й органічні сполуки. Для супутників Марса інформація про склад поверхні може в майбутньому бути корисною при плануванні місій та використанні місцевих ресурсів.

Лазер замість посадки

Серцем системи стане потужний імпульсний лазер. Він підсвічуватиме невелику ділянку поверхні, а спеціальний детектор рахуватиме фотони, намагаючись виділити надзвичайно слабкий раманівський сигнал серед іншого світла.Це складніше, ніж може здатися. Під час швидкого прольоту апарат рухається з великою швидкістю, тому лазерний промінь має залишатися точно наведений на потрібну ділянку. Вібрації самого космічного апарата також можуть зіпсувати вимірювання.Саме тому дослідники хочуть з’ясувати три ключові речі: чи вистачить сигналу для надійного визначення мінералів із відстані до 50 км, наскільки точно можна стабілізувати промінь під час прольоту і чи реально розмістити всю необхідну техніку на 300-кілограмовій платформі.

Потенційно новий рівень космічної розвідки

Якщо концепцію вдасться підтвердити, вона може змінити підхід до пошуку ресурсів у Сонячній системі. Замість складної посадки, буріння та доставки зразків на Землю частину первинної розвідки виконуватиме пролітний апарат.Фактично йдеться про своєрідний «Lаndsаt для інших планет» — супутник, який не просто фотографує поверхню, а створює детальні карти її мінерального складу.Поки це лише концепція, яку ще потрібно перевірити розрахунками та моделюванням. Але навіть частковий успіх може показати, що майбутнім космічним розвідникам зовсім не обов’язково приземлятися, щоб зрозуміти, що лежить під ними.

Підвищення рівня вуглекислого газу в атмосфері може залишати слід не лише в кліматі, а й у людському організмі. Дослідники проаналізували понад 20 років медичних даних у США та виявили поступові зміни показників крові, які відбувалися паралельно зі зростанням концентрації СО₂.У центрі уваги опинився бікарбонат — речовина, що допомагає організму підтримувати стабільний кислотно-лужний баланс.

Що показали дані

Науковці використали результати обстежень приблизно 7000 людей, зібрані в межах американського дослідження NНАNЕS у період з 1999 до 2020 року.За цей час середній рівень бікарбонату в сироватці крові зріс приблизно на 7%. Водночас показники кальцію та фосфору поступово знижувалися. Цікаво, що ці зміни відбувалися на тлі зростання атмосферного СО₂: приблизно з 369 частин на мільйон у 2000 році до понад 420 ррm нині.

Чому СО₂ може впливати на кров

Коли концентрація СО₂ підвищується, організм може утримувати більше бікарбонату, намагаючись компенсувати зміни кислотності крові. Такий механізм є нормальною частиною роботи організму, але дослідники хочуть зрозуміти, що відбувається, якщо подібне пристосування триває десятиліттями.За їхніми моделями, якщо нинішня тенденція збережеться, середній рівень бікарбонату приблизно через 50 років може наблизитися до верхньої межі сучасного «здорового» діапазону. Кальцій і фосфор, своєю чергою, можуть наблизитися до нижньої межі. Особливе занепокоєння викликають діти та підлітки, адже саме вони потенційно матимуть найдовший період життя в умовах підвищеного рівня СО₂.

Це ще не доказ прямої шкоди

Водночас учені наголошують: дослідження не доводить, що саме атмосферний СО₂ спричинив зміни крові. Йдеться про статистичний зв’язок, який потребує подальшої перевірки.Проте масштаб даних і стабільність тенденції змушують науковців звернути на неї увагу. Якщо підвищення СО₂ справді поступово змінює фізіологію людей, це може стати ще одним аргументом на користь того, щоб розглядати зміну клімату не лише як екологічну, а й як довгострокову проблему громадського здоров’я.У майбутньому дослідники пропонують одночасно відстежувати рівень СО₂ в атмосфері та біологічні показники населення. Так можна буде краще зрозуміти, наскільки глибоко зміни довкілля впливають на організм людини.

Пустеля — це не обов’язково море піску під палючим сонцем. Головний критерій — кількість опадів. Якщо територія отримує менш як приблизно 250 міліметрів опадів на рік, її вважають пустелею. Саме тому крижана Антарктида офіційно є найбільшою пустелею планети.



Антарктичний континент займає близько 14,2 мільйона квадратних кілометрів, але його внутрішні райони отримують надзвичайно мало снігу. Причина проста: холодне повітря здатне утримувати дуже мало водяної пари. Тож навіть за величезної кількості льоду вологи для нових опадів майже немає.



На формування пустель впливають кілька природних механізмів. У субтропіках сухе повітря опускається, нагрівається і перешкоджає утворенню хмар. Гірські хребти також можуть буквально «вичавлювати» вологу зі stоrmових систем. Саме так виникають посушливі райони за горами.



Важливу роль відіграють і холодні океанічні течії. Біля узбережжя Намібії та Чилі вони охолоджують повітря, зменшуючи випаровування. У результаті можуть утворюватися тумани, але дощі випадають украй рідко. Саме тому пустеля Атакама вважається одним із найсухіших місць Землі.



Антарктида демонструє ще більш екстремальний варіант. У Сухих долинах Мак-Мердо сильні катабатичні вітри спускаються з полярного плато й видаляють залишки снігу та льоду, залишаючи після себе каміння і голу землю.



Цікаво, що пустелі не залишаються незмінними. Через зміни глобальної циркуляції атмосфери сухі субтропічні зони поступово зміщуються до полюсів. За даними ООН, у період до 2020 року близько 77,6% суходолу стало сухішим порівняно з попередніми десятиліттями.



Тож Антарктида нагадує про важливу річ: пустеля — це передусім місце, де води надто мало, незалежно від того, чи вкрито воно піском, камінням або кілометрами льоду.

Через понад 40 років після завершення комерційного китобійного промислу вчені помітили обнадійливу тенденцію: синіх і фінвалів дедалі частіше бачать біля узбережжя Намібії та Південної Африки.



Дослідники проаналізували понад 60 років підтверджених спостережень і випадків викидання китів на берег у регіоні Бенгельської течії. Результат виявився показовим: 95% усіх зафіксованих зустрічей із цими тваринами припадають на період після 2012 року.



Обидва види сильно постраждали від промислового китобійного промислу. У 1913–1978 роках люди вбили приблизно 350 тисяч синіх китів і 725 тисяч фінвалів. Популяція антарктичних синіх китів досі становить лише близько 3% від рівня до початку масового полювання, а вид залишається критично загроженим.



Фінвали відновилися краще — їхня чисельність перевищує 30% історичного рівня, а популяція продовжує зростати.



У новому дослідженні вчені зафіксували лише 12 спостережень синіх китів і 76 фінвалів, а також випадки їхнього викидання на берег. Дослідники вважають, що зростання кількості зустрічей може свідчити про поступове повернення китів до частин їхнього колишнього ареалу.



Втім, автори застерігають від надмірного оптимізму. На результати могли вплинути активніші спостереження за океаном, а самі кити й надалі стикаються з небезпеками — зіткненнями із суднами, рибальськими снастями, підводним шумом, забрудненням і змінами морських екосистем через потепління клімату.



Та навіть повільне повернення цих гігантів є важливим сигналом: за тривалого захисту природа здатна поступово відновлювати те, що люди майже знищили.

Археологи отримали несподівані докази того, що люди жили на Мальті понад 8500 років тому — приблизно на тисячу років раніше, ніж на острові з’явилися перші відомі землероби. Знахідки виявили ще у 2019 році. Вчені знайшли рештки морепродуктів, знаряддя з вапняку та кістки оленів зі слідами оброблення. Радіовуглецевий аналіз показав, що ці сліди людської діяльності належать до мезоліту. У новому дослідженні, опублікованому в журналі РNАS Nехus, Скеррі, Блінкхорн та їхня команда реконструювали історичні зміни рівня моря в цьому районі, розрахували «чисту первинну продуктивність» Мальти, щоб встановити базовий рівень для диких ресурсів, доступних стародавньому населенню острова, та встановили мінімальну відстань морської подорожі до сусідніх населених пунктів, серед інших даних.

Як мисливці дісталися острова?

Саме це питання найбільше зацікавило дослідників. Мальта розташована приблизно за 100 кілометрів від Сицилії, а сухопутного зв’язку між ними на той час уже не існувало. Міст, який колись з’єднував острови, затонув тисячі років до появи людей.Отже, стародавні мисливці-збирачі мали перетнути відкрите море. І це особливо дивує, адже йдеться про період задовго до появи вітрил. Дослідники змоделювали давній рівень моря, доступність природних ресурсів та відстані до найближчих поселень. Їхні розрахунки показали, що невелика група людей навряд чи могла просто оселитися на Мальті й залишатися там із покоління в покоління.

Це була ціла мережа морських подорожей

За оцінками вчених, для стабільного існування протягом тисячоліття спільнота мала б налічувати приблизно 2500–3000 людей. Таку кількість населення Мальта самостійно прогодувати не могла.Найімовірніше, мешканці острова підтримували регулярні контакти із Сицилією або іншими районами Середземномор’я. Вони могли повертатися на материк, обмінюватися ресурсами, підтримувати родинні зв’язки та привозити нових людей.Це означає, що мисливці-збирачі були значно кращими мореплавцями, ніж припускали раніше.

Історію заселення Європи доведеться переглянути?

Відкриття не просто додає ще одну дату до історії Мальти. Воно змінює уявлення про мобільність давніх людей.Тривалий час вважалося, що мисливці-збирачі були переважно прив’язані до добре знайомих територій і лише поступово освоювали далекі морські маршрути. Але Мальта показує іншу картину: організовані морські подорожі могли існувати задовго до появи землеробства.Вчені припускають, що Мальта могла бути частиною набагато ширшої мережі контактів у Середземномор’ї. І якщо такі зв’язки існували, цілком можливо, що археологи ще знайдуть докази інших далеких подорожей людей, які жили тисячі років тому.Можливо, перші «морські шляхи» Європи виникли значно раніше, ніж ми досі думали.

У Тихому океані між Гаваями та узбережжям Мексики лежить одна з найменш досліджених ділянок планети — зона Кларіон-Кліппертон. Саме там, на глибині близько 4 000 метрів, вчені виявили явище, яке може змінити наше уявлення про океан і навіть про походження життя на Землі.



Дослідники вивчали так звані поліметалічні конкреції — округлі камені, багаті на нікель, кобальт, мідь та марганець. Через високий вміст металів їх часто називають «батареєю в камені». Але тепер з’ясувалося, що ці утворення можуть робити значно більше, ніж просто зберігати цінні ресурси.



Під час вимірювань вчені несподівано зафіксували зростання рівня кисню у воді, хоча сонячне світло на таку глибину не проникає. Спочатку це вважали помилкою датчиків, однак повторні експерименти підтвердили результат. Результати цього дослідження були вперше опубліковані в липні 2024 року в журналі Nаturе Gеоsсіеnсе.



Команда на чолі з морським екологом Ендрю Світменом відтворила умови океанічної безодні у лабораторії та навіть знищила всі мікроорганізми, які могли б виробляти кисень. Проте його концентрація продовжувала зростати. Виявилося, що поверхня конкрецій має природний електричний потенціал, достатній для розщеплення молекул морської води та утворення кисню.



Цей кисень отримав назву «темний кисень», адже він виникає без участі фотосинтезу.



Відкриття може мати далекосяжні наслідки. Якщо кисень здатен утворюватися в темряві океанічної безодні, то подібні процеси можуть існувати і на інших світах, наприклад на супутниках Юпітера та Сатурна, де під крижаною поверхнею ховаються океани.



Водночас знахідка загострює суперечки щодо майбутнього глибоководного видобутку. Одні бачать у конкреціях ключ до «зеленої» енергетики, інші закликають призупинити їх розробку, поки наука не зрозуміє, яку роль ці загадкові камені відіграють у житті океану. Схоже, навіть у найтемніших місцях нашої планети природа все ще здатна дивувати нас відкриттями, які ставлять під сумнів усталені уявлення про те, як працює світ.

Землетрус магнітудою 4,8, що стався у квітні 2024 року поблизу Тьюксбері в штаті Нью-Джерсі, змусив учених переглянути уявлення про геологічні небезпеки східного узбережжя США.



Спочатку головним підозрюваним був відомий розлом Рамапо, який простягається майже на 300 кілометрів через північний схід країни. Однак дослідники з Колумбійського університету дійшли висновку, що його орієнтація не відповідає характеру цього землетрусу.



Після детального аналізу тривимірних сейсмічних даних, супутникової топографії LіDАR та польових спостережень команда виявила раніше невідомий розлом, розташований приблизно за 3,5 км на захід від епіцентру. Його назвали Моuntаіnvіllе Fаult.



За словами авторів дослідження, це так званий «незрілий» розлом у давніх кристалічних породах. Його тріщини ще не об’єдналися в одну добре сформовану поверхню зсуву, але він уже здатний накопичувати напруження та раптово вивільняти його у вигляді землетрусів.



Лабораторні моделі показали, що властивості порід Моuntаіnvіllе Fаult добре узгоджуються з даними, отриманими під час землетрусу 2024 року. Водночас учені припускають, що поштовху могли сприяти додаткові фактори — наприклад, зміни тиску підземних вод або локальні зміни навантаження в земній корі.



Найважливіший висновок дослідження полягає в тому, що великі відомі розломи не завжди є головним джерелом небезпеки. Якщо такий розлом, як Рамапо, не може легко зрушити в сучасних тектонічних умовах, напруження може передаватися на менші й майже непомітні розломи поруч.



Для густонаселеного східного узбережжя США це означає, що приховані геологічні структури можуть становити значно більший ризик, ніж вважалося раніше. Тепер учені планують детальніше дослідити Моuntаіnvіllе Fаult і шукати інші подібні розломи, які досі залишалися непоміченими. Дослідження було опубліковано в журналі  Дослідження було опубліковано в журналі  Jоurnаl оf Gеорhysісаl Rеsеаrсh: Sоlіd Еаrth.

У знаменитих смоляних ямах Ла-Бреа в Лос-Анджелесі вчені зробили несподіване відкриття: маленька кістка, яку майже 70 років ніхто не помічав, виявилася рештками раніше невідомого виду жаби.



Новий вид отримав назву Sреа lаbrеае. Це перший новий вимерлий вид земноводних, описаний для льодовикової епохи Південної Каліфорнії, і лише другий відомий вимерлий плейстоценовий амфібій у всій Північній Америці.



Найдивовижніше, що відкриття зробили не за повним скелетом, а лише за частиною кістки біля основи хребта, знайденою ще у 1950-х роках. Дослідник Альберто Крус натрапив на неї під час перегляду колекції рептилій і амфібій Ла-Бреа. Спочатку він припустив, що дивна форма кістки може бути наслідком травми або хвороби, але порівняння з сучасними жабами показало: перед ним справді новий вид.



Амфібії особливо цінні для палеонтологів, адже вони дуже чутливі до клімату й умов довкілля. На відміну від великих ссавців, жаби та ропухи не мігрують на великі відстані, тому їхні рештки дають точнішу інформацію про місцеве середовище.



Разом із новим видом дослідники знайшли ще одну сенсацію — перші на південному заході США викопні рештки мексиканської риючої ропухи Rhіnорhrynus. Сьогодні найближчі популяції цього виду живуть майже за 2500 кілометрів від Лос-Анджелеса, у південній Мексиці.



Це означає, що під час льодовикової епохи Південна Каліфорнія була зовсім не такою, як сьогодні. Клімат і рослинність були іншими, а разом із ними змінювався і світ дрібних тварин.



Відкриття нагадує: навіть у добре вивчених місцях на кшталт Ла-Бреа, де вже понад століття знаходять мамонтів, шаблезубих кішок і жахливих вовків, у музейних шухлядах усе ще можуть ховатися справжні наукові сенсації.