Український телекомунікаційний портал

Інженери Пенсильванського університету розробили новий теплоізоляційний матеріал, який може допомогти захистити майбутні місячні бази від екстремальних температур і механічних пошкоджень. Він складається із сотень тонких шарів пластику Мylаr, відомого також як матеріал для виготовлення рятувальних термоковдр. Результати дослідження опублікували в журналі АСS Аррlіеd Маtеrіаls & Іntеrfасеs.



Розробку назвали НyLІFS — багатошарові гібридні ізоляційні плівки. Вона має розв’язати одну з головних проблем космічної теплоізоляції: матеріали, які добре утримують тепло, часто виявляються надто крихкими або погано витримують фізичне навантаження.



Дослідники виявили, що частинки, які виробники використовують для розділення шарів майлару, також відіграють певну роль у теплопередачі



На Місяці обладнання повинне працювати в умовах різких температурних коливань — від сотень градусів нижче нуля до температури кипіння води. Крім того, ізоляція має витримувати транспортування, монтаж, обслуговування та випадкові удари.



Наявні технології мають певні обмеження. Аерогелі добре перешкоджають передачі тепла, але їхня пориста структура робить матеріал вразливим до пошкоджень. Багатошарова ізоляція, яку широко використовують у космосі, складається з відбивних плівок і проміжних шарів, проте такі конструкції можуть рватися та погано витримують значне навантаження.



Для нової розробки науковці використали Мylаr — двовісно орієнтований поліетилентерефталат (ВоРЕТ). У поєднанні з алюмінієм він добре відбиває інфрачервоне випромінювання, завдяки чому допомагає зберігати тепло. Частину плівок дослідники додатково вкрили надтонким шаром оксиду алюмінію, щоб підвищити їхню жорсткість.



Під час випробувань у вакуумі найкращі зразки продемонстрували теплопровідність на рівні інших високоефективних вакуумних ізоляційних технологій, зберігаючи водночас гнучкість.



Механічні тести також показали високу стійкість матеріалу. Зразки багаторазово стискали під тиском близько 20 мегапаскалів — приблизно 2900 фунтів на квадратний дюйм. Це відповідає навантаженню, за якого сила близько 90 кілограмів припадає на площу розміром із кінчик пальця. Навіть після десяти послідовних циклів стискання ізоляційні властивості матеріалу збереглися.



Дослідники також з’ясували, що на передачу тепла впливають мікроскопічні частинки, які виробники додають до Мylаr, щоб тонкі плівки не злипалися. Вони утворюють невеликі точки контакту між сусідніми шарами. Саме через ці ділянки, як показало моделювання, у вакуумі переважно передається тепло між плівками.



Це відкриває можливість точніше керувати теплоізоляційними властивостями матеріалу, змінюючи розмір, кількість і розподіл таких частинок. Водночас експерименти виявили, що найтонші плівки не обов’язково забезпечують найкращу ізоляцію: додаткові точки контакту між шарами можуть збільшувати передачу тепла.



Поки що дослідники виготовляють зразки площею лише близько одного квадратного сантиметра. Їхнє ручне складання займає кілька годин, тому для практичного використання потрібно розробити швидший спосіб виробництва великих конструкцій. Серед можливих рішень — безперервне нанесення покриттів на рулони плівки.



Надалі матеріал планують перевірити у більших масштабах, зокрема на стійкість до згинання, ударів і стирання. Якщо результати підтвердяться, НyLІFS може стати основою теплоізоляції місячних поселень, скафандрів, місяцеходів, електроніки та іншого обладнання, розрахованого на тривалу роботу в космосі.

Дослідники з Аргонської національної лабораторії США порівняли, як різні кристалічні грані іридію впливають на перебіг важливих електрохімічних реакцій. Експерименти проводили як у кислому, так і в лужному середовищах. Результати допоможуть точніше оцінювати властивості каталізаторів і визначати, як можна підвищити ефективність хімічних процесів.Іридій — сріблясто-білий перехідний метал, який широко використовують в електрокаталізі. Такі каталізатори прискорюють хімічні реакції на поверхні електродів. Однак ефективність матеріалу залежить не лише від його хімічного складу: важливу роль відіграє те, як саме розташовані атоми на поверхні.

Чому різні грані одного металу поводяться неоднаково

Кристали мають кілька граней, на кожній із яких атоми утворюють різні геометричні структури. Через це одна й та сама речовина може демонструвати відмінну хімічну активність залежно від того, яку саме поверхню контактує з реакційним середовищем.Це можна порівняти з огранюванням діаманта: різні грані по-різному відбивають світло, хоча складаються з одного матеріалу. У випадку металевих кристалів відмінності стосуються не оптичних властивостей, а здатності поверхні взаємодіяти з іншими речовинами.Щоб систематизувати ці особливості, команда Аргонської національної лабораторії дослідила три грані кристалів іридію. Кожну з них перевіряли в кислому та лужному розчинах. Такий підхід важливий, оскільки електрохімічні технології працюють у різних умовах кислотності, а властивості каталізатора можуть суттєво змінюватися залежно від середовища.

Чотири реакції та різні результати

У центрі уваги опинилися чотири процеси, важливі для електрохімічних технологій: виробництво водню, використання водню як палива, відновлення кисню та утворення перекису водню — побічного продукту деяких реакцій.Дослідження показало, що універсальної поверхні іридію, яка однаково добре працювала б у всіх випадках, немає. Різні кристалічні грані виявилися ефективнішими для різних завдань. Водночас значення мало й саме реакційне середовище.Зокрема, реакції за участю водню відбувалися повільніше в лужних розчинах. Кисле середовище, навпаки, сприяло їм завдяки більшій доступності протонів, необхідних для перебігу цих процесів.Для реакції відновлення кисню кислотність розчину не мала такого помітного значення. Проте умови впливали на утворення перекису водню: у кислому середовищі його кількість була майже непомітною, тоді як у деяких лужних умовах побічного продукту утворювалося значно більше.Це важливо для практичного застосування. Перекис водню може знижувати ефективність електрохімічних процесів і створювати ризики для обладнання.

База даних для точнішого проєктування каталізаторів

За словами електрохіміка Аргонської національної лабораторії П’єтро Папи Лопеса, цінність роботи полягає не в тому, щоб просто визначити, чи є іридій хорошим каталізатором. Дослідники прагнули надати науковій спільноті порівнювані дані про реакційну здатність чітко визначених поверхонь цього металу.Такі результати створюють основу для точнішого прогнозування поведінки каталізаторів. Якщо враховувати одночасно структуру поверхні та властивості середовища, науковці зможуть краще відокремлювати вплив окремих чинників і цілеспрямованіше вдосконалювати електрохімічні системи.Головний висновок дослідження: ефективність металевого каталізатора визначається не лише тим, з якого матеріалу він виготовлений, а й тим, як організовані його атоми на поверхні та в яких умовах відбувається реакція.

У віддаленій частині Тихого океану розташовані два коралові атоли — Біґар і Бокак, екосистеми яких залишаються одними з найменш порушених діяльністю людини в регіоні. Нове дослідження, опубліковане в журналі Frоntіеrs іn Маrіnе Sсіеnсе, показало надзвичайне біорізноманіття цих територій і важливість їхнього захисту.



Минулого року атоли оголосили першою національною морською заповідною територією Маршаллових Островів. Їхня віддаленість значною мірою допомогла зберегти природні екосистеми. Біґар розташований більш ніж за 100 кілометрів від найближчого населеного атола, а Бокак — майже за 400 кілометрів від людських поселень.



Основою дослідження стала експедиція 2023 року, під час якої науковці вивчали морські та наземні екосистеми атолів. Вони зафіксували 266 таксонів рифових риб із 38 родин. Біля Бокака загальна біомаса риб була більшою. Особливо помітну роль відігравали акули: вони становили 26,8% біомаси риб на зовнішньому схилі рифу Біґара та 33,9% — Бокака.



За допомогою підводних апаратів дослідники також виявили 138 таксонів риб на глибинах до 275 метрів. Для 14 груп ці спостереження, ймовірно, стали першими задокументованими знахідками в межах Маршаллових Островів. Камери для глибоководних досліджень зафіксували ще 79 груп риб на більших глибинах.



Крім того, на атолах збереглися великі колонії морських птахів, місця гніздування черепах, природна рослинність і складні коралові екосистеми. На думку морського еколога Алана Фрідлендера з Гавайського університету, ці території можуть слугувати важливими природними орієнтирами для розуміння того, якими були морські екосистеми до масштабного впливу людини, а також допомогти розробляти програми їхнього відновлення.



Водночас дослідники наголошують: називати атоли повністю недоторканими було б неправильно. Під час експедиції там виявили популяції завезених полінезійських щурів. Крім того, навіть віддалені рифи потерпають від глобального потепління океану, знебарвлення коралів і закислення води.



Наскільки важливим є збереження таких екосистем, показує контраст із сусіднім атолом Бікіні. Лише за кілька днів після дослідження Бокака експедиція відвідала територію, де США проводили ядерні випробування в середині ХХ століття. Вибухи знищили три острови, а радіоактивне забруднення досі робить атол непридатним для постійного проживання. Під час занурень дослідники побачили значні ділянки мертвих і зруйнованих коралових рифів.



Науковці підкреслюють, що Біґар і Бокак не є абсолютно незмінними природними системами, проте належать до найкраще збережених прикладів тропічних морських екосистем. Їхнє подальше вивчення може допомогти зрозуміти масштаби змін, яких зазнали коралові атоли в інших частинах світу.

Між відмовою від викопного палива та скороченням викидів парникових газів завдяки захисту природних територій існує тісний взаємозв’язок. Поєднання цих напрямів може допомогти досягти кліматичних цілей із меншими економічними витратами та водночас зменшити шкоду для екосистем. Такий висновок зробили дослідники Потсдамського інституту досліджень впливу клімату (РІК). Їхню роботу опублікували в журналі Nаturе Sustаіnаbіlіty.



До наземних кліматичних заходів належать відновлення лісів, ґрунтів, водно-болотних угідь і торфовищ, які поглинають вуглекислий газ, а також скорочення викидів метану й закису азоту в сільському господарстві. Інший напрям — вирощування біомаси для виробництва біопалива або вилучення СО₂ з атмосфери.



За допомогою моделі, що об’єднує економіку, енергетику, землекористування та клімат, науковці порівняли різні сценарії скорочення викидів. Вони встановили, що без суттєвого внеску наземних заходів досягти обмеження глобального потепління до 1,5 °С до 2100 року, навіть із тимчасовим перевищенням цього рівня, уже не вдасться.



Водночас надмірне використання земель для кліматичних потреб може загрожувати продовольчій безпеці, водним ресурсам і біорізноманіттю. Наприклад, якщо всі можливі наземні заходи спрямувати на досягнення цілі обмежити потепління до 1,7 °С, для вирощування біомаси у 2050 році знадобиться від 66 до понад 300 мільйонів гектарів. Для порівняння, площа Франції становить близько 63 мільйонів гектарів, а Аргентини — 278 мільйонів.



Щоб зберегти обсяги виробництва продовольства, довелося б значно інтенсифікувати сільське господарство. До того ж значна частина потенціалу наземних кліматичних заходів зосереджена в країнах Глобального Півдня, де вже гостро стоять проблеми нестачі їжі та води й втрати біорізноманіття.



Різницю між можливими стратегіями ілюструє й ціна вуглецю. Якщо не застосовувати наземні заходи, для досягнення цілі 1,7 °С її довелося б підвищити до 400 доларів за тонну СО₂ до 2040 року. У такому сценарії сукупні втрати споживання у 2025–2100 роках становили б 3,5% порівняно зі сценарієм без додаткових кліматичних заходів. Якщо ж задіяти всі можливі наземні заходи, достатньо було б ціни 130 доларів за тонну СО₂, а втрати споживання скоротилися б до 1,3%.



Однак дослідники застерігають від надмірної залежності від використання земель. Натомість вони пропонують збалансовану політику: виробляти енергію з залишкових матеріалів, обмежено використовувати спеціально вирощену біомасу, встановити граничні ціни на викиди метану й закису азоту та забезпечити масштабну охорону лісів у всьому світі.



Такий підхід, на думку авторів, дасть змогу поєднати енергетичний перехід із захистом природних екосистем і не перекладати надмірні витрати кліматичної політики на людей та довкілля.

Під час звичайного дослідження морського дна біля узбережжя Корсики вчені виявили незвичайні структури — тисячі майже ідеальних кіл, які нагадують величезні яєчні з жовтками посередині. Їхнє походження досі залишається предметом наукової дискусії.



Перші незвичні об’єкти помітили ще 2011 року в акваторії морського природного парку Кап-Корс і Ажате. Морський біолог Крістін Перген-Мартіні аналізувала дані гідролокатора, коли серед звичайних відображень каміння та піщаних ділянок почали повторюватися характерні круглі форми. Згодом дослідники нарахували понад 1300 таких утворень на обмеженій ділянці морського дна.



Щоб з’ясувати їхню природу, до дослідження долучився підводний фотограф і дослідник Лоран Баллеста разом із двома дайверами з Аndrоmèdе Осéаnоlоgіе. Під час занурень вони встановили, що центральна частина кожного утворення — це скупчення червоних вапнякових водоростей, а зовнішнє кільце сформоване іншими водоростями, які називають родолітами. Отже, йшлося не про сліди вибухів, як припускали деякі науковці: структури виявилися живими.









У 2023 році дослідники залучили два підводні апарати, щоб фахівці з океанології та клімату могли детальніше вивчити ці утворення. Частина матеріалу в їхніх центральних вапнякових скупченнях має вік близько 21 тисячі років — час останнього льодовикового максимуму.



Одна з гіпотез пояснює появу кіл змінами рівня моря. Коли під час льодовикового періоду вода була нижчою, водорості могли рости на освітленому сонцем дні. Після танення льодовиків рівень океану піднявся, світло перестало проникати до колоній, і великі водоростеві структури зруйнувалися. Згодом, коли рівень моря стабілізувався, водорості знову почали розростатися, а родоліти могли сформувати характерні кругові структури.



Однак дослідження 2024 року поставило під сумнів достатність доказів давнього природного походження цих кіл. Автори припустили, що вони можуть бути слідами боєприпасів, які американська авіація скинула в море наприкінці Другої світової війни.



Обидві версії передбачають необхідність захисту цієї ділянки морського дна. Прихильники природного походження хочуть зберегти унікальні водоростеві утворення, а прихильники версії про боєприпаси закликають обмежити якірні стоянки, тралення та днопоглиблювальні роботи через можливу наявність нерозірваних бомб.



Отже, загадка понад тисячі кіл біля Корсики поки не має остаточного розв’язання.

Археологи виявили в Перу незвичайне поховання немовляти, череп якого мав лише один очний отвір у центрі обличчя. Генетичний аналіз решток віком понад 1600 років показав, що дитина мала трисомію 13 — хромосомну аномалію, відому також як синдром Патау. Вона могла спричинити рідкісну ваду розвитку — циклопію.Скелет дівчинки знайшли разом із рештками іншого немовляти в керамічній посудині на археологічній пам’ятці Хауранга в долині Пальпа, на півдні Перу. Цей регіон відомий численними геогліфами, які називають лініями Наска. Поховання датують середнім періодом культури Наска — приблизно 325–440 роками нашої ери.На цій території археологи дослідили кілька десятків поховань того самого періоду. Однак один із двох немовлят, знайдених в одній посудині, мав надзвичайно рідкісні анатомічні особливості.

Що таке циклопія

Череп дитини був дуже маленьким, а в центрі обличчя розташовувався лише один очний отвір. Також дослідники помітили інші порушення розвитку кісток черепа. Ці ознаки відповідають сучасному клінічному опису циклопії — важкої вродженої вади, за якої передня частина мозку плода не розділяється на дві півкулі.Циклопія може супроводжуватися й аномаліями носа: він може бути відсутнім або мати вигляд трубчастого утворення над єдиним оком. Порушення виникає на дуже ранньому етапі вагітності — приблизно на четвертому-п’ятому тижні, коли лобова частина мозку має розділитися на ліву та праву півкулі.Це надзвичайно рідкісна вада: за оцінками, вона трапляється приблизно в одному випадку на 100 тисяч народжень.

Генетичний аналіз встановив причину аномалії

Щоб краще зрозуміти причини порушень розвитку, науковці секвенували геном немовляти. Аналіз показав наявність додаткової копії 13-ї хромосоми. Такий стан називають трисомією 13, або синдромом Патау.Ця хромосомна аномалія відома як одна з основних генетичних причин циклопії. Водночас далеко не в усіх випадках трисомії 13 розвивається саме така вада. Синдром Патау також пов’язують із підвищеним віком матері, проте встановити, чи мав цей чинник значення в конкретному випадку, дослідники не можуть.Генетичні дані також підтвердили, що дитина мала дві Х-хромосоми, тобто була дівчинкою.

Незвичайне поховання без ознак особливого ставлення

Другу дитину, поховану в тій самій посудині, скелет якої не мав помітних аномалій, генетично не вдалося пов’язати з тією самою матір’ю. Немовля з циклопією лежало на дні посудини, а інше — зверху. За словами дослідників, обидві дитини, найімовірніше, були поховані одночасно.Подібне подвійне поховання в одній посудині було незвичним для культури Наска. Однак археологічних доказів недостатньо, щоб стверджувати, ніби дитину з рідкісною вадою поховали за особливим обрядом або, навпаки, виділили серед інших.Дослідники звертають увагу, що немовля поховали на звичайному цвинтарі, без особливих поховальних предметів, разом з іншою дитиною. Це може свідчити, що після смерті до нього ставилися так само, як і до інших членів громади. Точний вік дитини на момент смерті встановити складно. Водночас стан решток дає підстави припускати, що вона могла прожити кілька тижнів або навіть місяців після народження.Дослідники наголошують: в інших давніх суспільствах Анд люди з інвалідністю іноді посідали особливе місце в громаді, зокрема виконували ролі, пов’язані з релігійними практиками. Чи існувала подібна традиція серед населення Наска, за одним похованням визначити неможливо. Проте ця знахідка дає рідкісну можливість дослідити, як давні спільноти ставилися до дітей із серйозними вродженими порушеннями.Результати дослідження опубліковано в журналі РNАS.

Дослідники продемонстрували незвичний спосіб керування магнітними властивостями окремого атома. За допомогою радіочастотних сигналів їм вдалося змінювати спін атомного ядра — квантову характеристику, пов’язану з його магнетизмом. Результат виявився несподіваним: ядро реагувало на електричні сигнали навіть тоді, коли його взаємодія зі спіном електрона була недостатньою, щоб пояснити таку поведінку.Експеримент провела команда Делфтського технічного університету. Результати дослідження опублікували в журналі Nаturе Соmmunісаtіоns. Робота не лише демонструє новий рівень контролю над магнітними властивостями атома, а й порушує питання про механізм, який дослідники поки не можуть повністю пояснити.

Чому магнетизм атомного ядра важко контролювати

Основна частина магнітних властивостей атома пов’язана з електронами. Їхній магнетизм відносно сильний, тому електронний спін легше виявляти та змінювати. Атомне ядро також може мати власний спін, але його магнітна взаємодія значно слабша. До того ж ядро краще захищене від зовнішніх впливів.Для дослідження таких процесів команда використовує модифікований сканувальний тунельний мікроскоп. Він дає змогу спрямовувати електричні сигнали на окремі атоми та вивчати їхню поведінку.Раніше науковці переважно працювали з електронним спіном, а ядерний досліджували опосередковано — через надтонку взаємодію. Це квантовий зв’язок між магнітними властивостями електрона та ядра, який дає змогу отримувати інформацію про стан останнього.

Ядро відреагувало всупереч очікуванням

У новому експерименті провідна авторка дослідження Гестер Веннема та її колеги одночасно застосували два сигнали: один був налаштований на електронний спін, інший — на ядерний. Аналізуючи їхній вплив окремо, дослідники виявили, що можуть змінювати напрямок ядерного спіну навіть тоді, коли він значною мірою відокремлений від електронного.Це стало несподіванкою. Згідно з простішою моделлю поведінки атома, ядро не мало б помітно реагувати на електричні сигнали сканувального тунельного мікроскопа без достатньої взаємодії з електронним спіном.Для керування дослідники адаптували метод подвійного магнітного резонансу, який раніше вже використовували в інших експериментах. Він дає змогу окремо впливати на електрон і ядро, добираючи частоту сигналу відповідно до їхніх магнітних резонансів.Кожен можливий перехід між квантовими станами потребує сигналу з певною частотою. Гестер Веннема порівнює це з гітарними струнами: щоб змусити конкретну струну вібрувати, потрібно зіграти відповідну ноту. Частоти, характерні для ядерного спіну, у 100–1000 разів нижчі, ніж для електронного.

Можливості для квантових технологій

Ядерні спіни вважаються перспективними носіями квантової інформації. Вони відносно добре захищені від зовнішніх збурень, які можуть порушувати крихкі квантові стани. Тому можливість керувати спіном окремого ядра потенційно може допомогти створювати нові способи запису та зчитування квантової інформації.Однак до практичного застосування ще далеко. Поки що дослідники продемонстрували фізичний ефект в експериментальних умовах, а не готову технологію зберігання даних.Головне питання залишається відкритим: який саме фізичний механізм дає змогу ядерному спіну реагувати на електричні сигнали, якщо зв’язок з електронним спіном не пояснює цього повністю? З’ясування причини такої поведінки стане наступним кроком у дослідженні.

У Гренландії виявили два великі нестабільні гірські схили, обвали яких можуть спричинити потужні цунамі та загрожувати прибережним поселенням. Один із них становить особливо близьку небезпеку: за оцінками науковців, зсув може статися протягом найближчих років або десятиліть.



Ризик нагадує про катастрофу 2017 року, коли масштабний обвал породи в затоці Каррат спричинив мегацунамі. Хвиля досягла висоти близько 10 метрів на узбережжі селища Нуґаатсіак. Тоді загинули четверо людей, ще дев’ятеро зазнали поранень. Через катастрофу поселення досі залишається покинутим. За оцінками дослідників, з гори Умміаммакку обвалилося до 58 млн кубометрів породи.



У новому дослідженні, опублікованому в журналі Соmmunісаtіоns Еаrth & Еnvіrоnmеnt, геологиня Марі Кайдінг та її колеги з Геологічної служби Данії та Гренландії й Норвезького геотехнічного інституту проаналізували два раніше виявлені нестабільні схили у системі фіордів Уумманнак.



Перший розташований у затоці Каррат, приблизно за 3 км на захід від місця обвалу 2017 року. Його площа над рівнем моря становить 2,65 млн квадратних метрів, а обсяг потенційно нестабільної породи оцінюють приблизно у 400 млн кубометрів. Це один із найбільших картографованих активних нестабільних схилів у світі.



Другий схил розташований у фіорді Кангерлуарсук. Він менший, але, за оцінками вчених, становить безпосереднішу загрозу. Якщо він обвалиться, у рух може прийти близько 30 млн кубометрів породи. До 2015 року ознаки нестабільності були майже непомітними, однак відтоді схил почав швидко змінюватися, можливо, навіть із прискоренням.



Дослідники вважають, що обвал цього схилу повністю або частково може статися протягом найближчих років чи десятиліть. Водночас точний час передбачити наразі неможливо. У разі зсуву цунамі може досягти поселення Уккусіссат, розташованого приблизно за 25 км, за шість хвилин після початку обвалу. Висота хвилі на узбережжі може становити від 3 до 7 метрів.



Ще масштабніші наслідки можливі, якщо обвалиться весь нестабільний схил у затоці Каррат. У такому разі хвилі можуть поширитися всією системою фіордів Уумманнак. За розрахунками науковців, висота їхнього набігу може перевищити 10 метрів навіть на відстані понад 100 км від місця зсуву.



Дослідники також звертають увагу на вплив кліматичних змін. Руйнування багаторічної мерзлоти через глобальне потепління може підвищувати ризик великих зсувів в Арктиці та високогірних районах. На думку авторів роботи, деградація мерзлоти здатна збільшувати як частоту таких подій, так і їхню масштабність.



Результати дослідження опубліковано в журналі Соmmunісаtіоns Еаrth & Еnvіrоnmеnt.

Поодинці живучі бджоли створюють матеріал, схожий на пластик, який захищає їхнє потомство, але з часом розкладається в ґрунті. Вивчення його властивостей може допомогти науковцям розробити синтетичні матеріали, які не залишатимуться в довкіллі протягом століть.



Дослідники зосередилися на виді Соllеtеs іnаеquаlіs, поширеному на сході США. Самки цих комах риють підземні тунелі й облаштовують у них невеликі камери для потомства. Внутрішні стінки кожної камери вони вкривають тонким прозорим шаром, через який бджіл називають целофановими. Потім самка залишає всередині пилок і нектар, відкладає яйце та запечатує комірку. Личинка проводить у ній понад 90% свого життя.



Покриття складається із шовку та природного полімеру, який виділяє спеціальна залоза, пов’язана з жалом бджоли. Воно, ймовірно, захищає потомство й запаси їжі від вологи та грибків.



Дослідження під керівництвом доцента Політехнічного університету Вірджинії Джонатана Кута показало, що матеріал має незвичайні властивості. У свіжих гніздах на пластик припадало близько 73% маси покриття, а через чотири місяці — лише 40%. При цьому воно не втрачало міцності одразу: приблизно через сім місяців на поверхні з’являлися тріщини, а через 11 місяців матеріал уже кришився під час механічного впливу.



Цікаво, що природний полімер бджіл за хімічною структурою нагадує поліетилен — один із найпоширеніших пакувальних пластиків. Однак він належить до поліестерів, у ланцюгах яких є зв’язки, здатні руйнуватися під дією води або ферментів. Саме ці слабші зв’язки можуть пояснювати, чому матеріал розкладається швидше за звичайний поліетилен.



Науковці також з’ясували, що структура полімеру неоднорідна. Його молекулярні ланцюги містять переважно кільця з 18 атомами вуглецю, а також меншу кількість кілець із 20 і 22 атомами. Таке поєднання може створювати ділянки, до яких легше проникають вода й ферменти. Крім того, у процесі розкладання спочатку зникають менш упорядковані частини матеріалу, а щільно упаковані ділянки руйнуються пізніше.



Дослідники припускають, що в цьому процесі можуть брати участь мікроорганізми, які живуть у гнізді, або ферменти зі слини бджоли. Попередній експеримент показав, що рідина, отримана під час промивання як свіжого, так і чотиримісячного покриття, містила речовини, здатні розщеплювати певну хімічну сполуку. Однак тест провели лише на одному новому та одному старішому гнізді, тому для підтвердження цієї гіпотези потрібні додаткові дослідження.



Команда поки не встановила, який саме механізм забезпечує розкладання матеріалу. До того ж кожне гніздо містить лише кілька міліграмів покриття, а всі старі зразки для дослідження зібрали на одній ділянці в Теннессі.



У перспективі вчені хочуть з’ясувати, як відтворити властивості природного полімеру в промислових масштабах. Це могло б стати основою для створення міцних матеріалів, які зберігатимуть потрібні властивості під час використання, але розкладатимуться в ґрунті після завершення строку служби.



Результати дослідження опубліковано в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs.

Біотехнологічна компанія Соlоssаl Віоsсіеnсеs оголосила про повернення до Нової Зеландії рідкісного яйця вимерлого гігантського птаха моа. Артефакт, знайдений у країні 14 січня 1966 року, майже шість десятиліть зберігався у приватній колекції в США. У червні 2026 року він з’явився на публічному аукціоні в штаті Колорадо, де його придбала Соlоssаl Віоsсіеnсеs.



Про плани повернути знахідку на батьківщину компанія повідомила 20 жовтня 2026 року. Церемонію репатріації планують провести у грудні. Яйце передадуть професору Те Майре Тау — історикові маорі та представнику племінного керівництва регіону Кентербері.



Знахідка має приблизно 22 см завдовжки та 17 см завширшки. За розмірами вона приблизно в півтора раза перевищує яйце страуса за довжиною, а її об’єм майже вдвічі більший. Яйце відновили з численних фрагментів, але частину уламків ще потрібно приєднати.



Це надзвичайно рідкісний екземпляр. У публічних колекціях світу відомо менш ніж 40 достатньо добре збережених яєць моа, і лише вісім із них мають не менш ніж 90% шкаралупи. Після реставрації новозеландська знахідка, ймовірно, стане дев’ятим майже цілим яйцем.



Дослідження під керівництвом маорі



До повернення артефакту долучився режисер Пітер Джексон, партнер Соlоssаl у програмі відновлення моа. Дізнавшись, що яйце продають за кордоном, він звернувся до компанії, яка погодилася придбати його власним коштом і організувати повернення до Нової Зеландії.



Подальшу роботу зі знахідкою координуватимуть дослідники народу Нгаї Таху. Вони вирішуватимуть, чи проводити неруйнівне сканування, а також відбір зразків для аналізу ДНК та ізотопів. Такі дослідження можуть допомогти визначити вид моа, походження яйця та обставини його поховання. За однією з версій, воно могло походити з людського поховання періоду мисливців на моа, приблизно 1300 року нашої ери. Однак це припущення ще потрібно перевірити.



Усі процедури мають відповідати традиційним звичаям маорі — тікана. Компанія наголошує, що корінне населення має керувати не лише науковою роботою, а й рішеннями щодо поводження з культурно значущими знахідками.



Що яйце може розповісти про моа



Скам’яніла шкаралупа яєць здатна зберігати давню ДНК. Дослідження 2010 року, проведене науковцями Університету Мердока, показало, що в шкаралупі моа бактеріальної ДНК приблизно у 125 разів менше, ніж у кістках цих птахів. Команда Леона Гюйнена змогла виділити генетичний матеріал із внутрішньої та зовнішньої поверхонь шкаралупи. Аналіз 69 яєць дозволив ідентифікувати сім видів моа.



Генетичні дані також допомогли з’ясувати особливості розмноження цих птахів. Зокрема, ДНК на зовнішній поверхні яєць деяких видів свідчить, що висиджуванням могли займатися менші за розмірами самці. Крім того, аналіз виявив дві окремі генетичні лінії в межах виду Еuryарtеryх, яйця яких відрізнялися товщиною шкаралупи.



Моа були одними з найбільших птахів Нової Зеландії. За даними Кентерберійського музею, існувало дев’ять описаних видів, що належали до шести родів і трьох родин. Після появи людей у Новій Зеландії понад 600 років тому ці птахи зникли протягом наступних 100–300 років. Дослідження 2025 року пов’язує їхнє вимирання з інтенсивним полюванням на дорослих птахів і збиранням яєць.



Повернення знахідки має не лише наукове, а й культурне значення. Як зазначив старший куратор природничої історії Кентерберійського музею Пол Скофілд, яйце має значно більшу наукову та культурну цінність у Новій Зеландії, ніж у приватній колекції за кордоном.

Таємниці водопостачання Гранд-Каньйону: 3D-карти печер показали ризики забрудненняПід плато на північному краю Гранд-Каньйону вчені дослідили понад 10 кілометрів підземних печер, якими рухається вода до одного з головних джерел водопостачання національного парку. Створені тривимірні карти допомагають зрозуміти, як працює ця прихована система, а також чому вона особливо вразлива до забруднення з поверхні.Протягом десятиліть воду для відвідувачів парку постачають із джерела Rоаrіng Sрrіngs, яке живиться підземними водами. За даними дослідження, опублікованого в серпні 2025 року, науковці з Університету Північної Аризони (NАU) зафіксували понад 10 км печерних ходів, що формують частину цієї системи.

Як лазерне сканування відкрило підземний лабіринт

Дослідження очолив аспірант NАU Блейз ЛаСала, який спеціалізується на екоінформатиці. До роботи долучився професор Темуу́лен «Текі» Санкей — фахівець із дистанційного зондування, а також працівники національного парку та волонтери.Команда обстежила три печерні системи: Rоаrіng Sрrіngs Саvе, Мuаv Wеst Саvе і Rеdwаll Еаst Саvе. Для цього використовували портативний лідарний сканер, який випромінює лазерне світло ближнього інфрачервоного діапазону та реєструє до 300 тисяч точок за секунду.За 25 днів дослідники задокументували 10,2 км підземних ходів. Деякі з них простягаються більш ніж на кілометр від входу та сягають глибини близько 400 метрів. У печері Мuаv Wеst результати лазерного сканування збіглися з традиційною геодезичною зйомкою на 98%. Водночас лідар дозволив охопити приблизно вдвічі більшу відстань за такий самий час.

Як вода проходить крізь вапнякові породи

Печери утворилися внаслідок карстових процесів: вода поступово розчиняє вапняк, створюючи тріщини, порожнини та підземні канали. Досліджені породи належать до шарів Rеdwаll і Мuаv, розташованих приблизно на 700 метрів нижче поверхні плато.Вода проходить крізь них переважно вертикальними тріщинами та підземними каналами. Це підтверджують і випробування з барвником: речовина, яку додавали в поверхневі карстові лійки, досягала джерел на відстані близько 20 км лише за тиждень.На основі тривимірних моделей автори припускають, що сучасний рух підземних вод визначають майже вертикальні розломи та нахил шарів гірських порід. Ці особливості пов’язують із тектонічними процесами й підняттям регіону. У печері Rеdwаll Еаst дослідники також помітили сліди, які можуть свідчити про використання сучасним водним потоком давніших підземних каналів.

Пожежі підвищують ризик забруднення

Карстові водоносні системи складно досліджувати й моделювати, а забруднення може швидко поширюватися ними. Наприклад, стоки з територій після лісових пожеж або бактерії Е. соlі, що потрапляють у карстові лійки, здатні дістатися джерела Rоаrіng Sрrіngs. У такому разі адміністрації парку, можливо, доведеться тимчасово зупинити водозабір.Особливе занепокоєння викликає пожежа Drаgоn Вrаvо, яка почалася 4 липня 2025 року. Вона охопила близько 60,5 тисячі гектарів, зокрема майже 28,8 тисячі гектарів території національного парку. Пожежа змінила умови на плато Кайбаб, де формується снігове живлення джерела. Тепер науковцям потрібно враховувати й ці наслідки.

Наступний етап — дослідження всієї території

Новий грант від адміністрації Гранд-Каньйону дасть змогу розширити картографування. Дослідники планують використовувати повітряне лідарне сканування та супутникові знімки за кілька десятиліть, щоб виявити карстові лійки по обидва боки каньйону й простежити, як змінювалося накопичення снігової води протягом останніх 40 років.Це важливо не лише для захисту водопостачання. Від джерел залежать місцеві рослини, тварини та цілі екосистеми. Як наголошують автори, ці водні осередки посеред посушливого ландшафту фактично виконують роль оаз.Результати дослідження опубліковано в журналі Sсіеntіfіс Rероrts.

Фізики на борту китайської космічної станції «Тяньгун» досягли рекордно низької еквівалентної температури — лише 9,7 пі кельвіна. Це приблизно у 280 мільярдів разів нижче за середню температуру космічного мікрохвильового фону, яка становить близько 2,7 К. Результати експерименту опублікували в журналі Sсіеnсе.



Абсолютний нуль, що дорівнює 0 К, є теоретичною нижньою межею температури. Досягти її неможливо, однак за наднизьких температур речовина починає демонструвати незвичайні квантові властивості. Один із прикладів — конденсат Бозе — Ейнштейна, у якому атоми переходять у спільний квантовий стан і поводяться майже як єдиний об’єкт.



Для експерименту команда під керівництвом фізиків Сяоцзі Чжоу та Сюйцзун Ченя з Пекінського університету й Вейбяо Ченя з Китайської академії наук використала атоми рубідію-87. Спочатку їх охолодили лазерами в оптичній пастці, а потім застосували випарне охолодження: найенергійнішим атомам дозволяли залишати хмару, завдяки чому середня енергія решти частинок зменшувалася.



Стійка для фізики холодного атома на борту китайської космічної станції Тяньгун



У невагомості цей процес ускладнюється, оскільки атоми не віддаляються від пастки під дією гравітації. Щоб компенсувати цю особливість, науковці створили магнітний градієнт, який імітував вплив тяжіння. У результаті вдалося отримати конденсат приблизно з 20 тисяч атомів за температури 3,1 нанокельвіна.



Потім хмару перенесли в ширшу оптичну пастку та поступово послабили її. Після вимкнення утримувального поля атоми почали розширюватися настільки повільно, що їх можна було спостерігати навіть через сім секунд. За швидкістю цього розширення дослідники обчислили еквівалентну температуру — 9,7 пі кельвіна.



Важливо, що це не звичайне вимірювання температури, а оцінка енергії руху атомної хмари за швидкістю її розширення. Такий показник має практичне значення: що повільніше розсіюються атоми, то довше їх можна спостерігати й використовувати для точних вимірювань.



Результат може допомогти розвитку квантових сенсорів. Зокрема, надхолодні атоми можна застосовувати в атомній інтерферометрії — методі, що використовує хвильові властивості атомів для вимірювання надзвичайно малих змін навколишнього середовища. У перспективі це дасть змогу точніше перевіряти фундаментальні фізичні принципи, зокрема принцип еквівалентності, згідно з яким гравітація однаково впливає на об’єкти незалежно від їхньої маси чи складу.



Науковці також сподіваються, що подібні установки на орбіті допоможуть досліджувати екзотичні стани матерії, які складно відтворити в земних лабораторіях.

14 листопада 1963 року рибалки біля південного узбережжя Ісландії помітили ознаки підводного виверження. Протягом наступних трьох із половиною років вулканічна активність сформувала острів Суртсей, розташований приблизно за 32 км від материка. Ісландія взяла його під охорону ще під час формування, перетворивши на унікальну природну лабораторію для вивчення того, як життя заселяє нову сушу.



Виверження тривало до 5 червня 1967 року. Після його завершення площа острова становила близько 2,6 км², а найвища точка сягала 170 метрів над рівнем моря. Однак хвилі, вітер і дощ поступово руйнували вулканічну породу. До 2006 року площа скоротилася приблизно до 1,4 км², а висота найвищої точки зменшилася до 155 метрів.



Суртсей цікавий не лише геологам. Дослідження кернів, відібраних у 1979 та 2017 роках, показали, що пори у вулканічній породі поступово заповнюються новими мінеральними сполуками, зокрема алюмінієвим тоберморитом. Подібний мінерал у значних кількостях відомий також у стародавніх римських портових спорудах, де він утворився в бетоні під впливом морської води.



Острів став природним експериментом із заселення життя. Перші рослини з’явилися тут уже 1965 року. Насіння приносили океанічні течії, а разом із ним поширювалися бактерії, пліснява та гриби. Першою судинною рослиною стала морська ракета — прибережний вид, знайдений біля північного берега.



Наприкінці першого десятиліття на острові налічувалося десять видів судинних рослин. До 2004 року їхня кількість зросла до 60. Також дослідники зафіксували 75 видів мохоподібних, 71 вид лишайників і 24 види грибів. Загалом на Суртсеї спостерігали 89 видів птахів, 57 із яких гніздяться в інших частинах Ісландії, а також 335 видів безхребетних.



Особливо помітно на розвиток рослинності вплинули мартини. Їхня велика колонія оселилася на південних лавових полях 1986 року. Птахи приносили насіння, а їхні послід і рештки їжі збагачували ґрунт поживними речовинами. Після цього заселення рослинами різко прискорилося. Найактивніші періоди припали на 1992–1995 та 2006–2007 роки.



У період із 1965 до 2015 року ботаніки нарахували на острові 74 види судинних рослин. Це приблизно 15% усієї місцевої судинної флори Ісландії. Водночас більша частина Суртсея досі має розріджений рослинний покрив.



Доступ на острів суворо обмежений. Суртсей отримав статус природного заповідника ще 1965 року, а 2006-го охоронну територію розширили до приблизно 65 км², включно з прилеглою акваторією. Висаджуватися тут можна лише з дозволу природоохоронного агентства Ісландії. Туристам заборонено сходити на берег, а відвідувачі не можуть залишати сміття, приносити ґрунт чи живі організми або порушувати природні об’єкти. Зазвичай на острів організовують лише одну-три дослідницькі експедиції на рік, у кожній із яких бере участь не більш ніж 10–12 осіб.



У 2008 році ЮНЕСКО внесла Суртсей до списку Світової спадщини. Водночас острів продовжує зменшуватися через берегову ерозію. За оцінками, море може з часом забрати ще близько двох третин його території, залишивши лише найстійкішу частину вулканічної породи.



Площа острова скоротилася зі 148,1 гектара у 1998 році до 128,3 гектара у 2016-му. Попри це, інвазивних чужорідних видів на Суртсеї поки не виявили. За станом природного середовища стежать ісландські наукові установи разом із Товариством дослідження Суртсея. Остання оцінка Міжнародного союзу охорони природи, завершена в жовтні 2025 року, визначила перспективи збереження острова як добрі.

Міжнародна група науковців виявила на Туринській плащаниці складну суміш генетичного матеріалу, що охоплює ДНК людей, бактерій, грибів, рослин і тварин. Серед незвичайних знахідок — сліди середземноморського червоного корала. Результати дослідження опублікували в журналі Sсіеntіfіс Rероrts.



Для аналізу вчені використали зразки тканини, офіційно зібрані ще 1978 року. Дослідники вперше застосували до них метод метагеномного секвенування нового покоління без попередньої ПЛР-ампліфікації. На відміну від традиційного аналізу, ця технологія дає змогу одночасно виявляти генетичний матеріал багатьох організмів.



Серед людських слідів ідентифікували кілька ліній мітохондріальної ДНК, яка передається материнською лінією. Також виявили різноманітні мікроорганізми, зокрема бактерії, характерні для людської шкіри, гриби та мікроби, здатні жити в солоному середовищі. До останніх належать і деякі археї — одноклітинні організми, відмінні від бактерій.



Рослинна ДНК включала сліди пшениці, моркви, кукурудзи, бананів і арахісу. Серед тваринного генетичного матеріалу були фрагменти, пов’язані з великою рогатою худобою, свинями, курми, собаками та котами. Окрему увагу привернула присутність ДНК середземноморського червоного корала.



Однак ці результати не розкривають походження плащаниці. Науковці наголошують, що за виявленою ДНК неможливо встановити вік тканини або підтвердити її автентичність. Оскільки протягом століть до полотна торкалися люди й воно перебувало в різних умовах, генетичний матеріал накопичувався в різний час. Відокремити найдавніші сліди від пізніших наразі неможливо.



Дослідження натомість демонструє, як сучасні методи судової генетики допомагають отримувати нову інформацію зі зразків історичних артефактів, зібраних десятиліття тому. За словами професорки судової експертизи Університету Ланкаширу Ноемі Прокопіо, плащаниця є своєрідним архівом генетичних слідів, що накопичувалися внаслідок тривалого контакту з людьми та навколишнім середовищем.

Найбільша суцільна піщана пустеля світу не завжди була безжиттєвим морем дюн. Під час вологіших періодів плейстоцену в пустелі Руб-ель-Халі на Аравійському півострові виникали тимчасові озера, навколо яких могли формуватися зелені природні коридори. Вважалося, що такі водойми приваблювали давніх людей і допомагали їм мігрувати з Африки до Азії.Однак нове дослідження, опубліковане в журналі Nаturе, виявило несподівану закономірність: попри численні сліди стародавніх озер, дослідники майже не знайшли ознак людської присутності. Виявилося, що для виживання та тривалого проживання людям потрібна була не лише вода, а й відповідна сировина для виготовлення кам’яних знарядь.

Стародавні озера без слідів людей

Команда науковців подолала приблизно 1500 кілометрів пустелі Руб-ель-Халі, досліджуючи геологічні відкладення та шукаючи можливі сліди давніх поселень. Із 125 обстежених ділянок озерні відкладення виявили на 55. За результатами попередніх досліджень, водойми в цьому регіоні існували приблизно 122–67 тисяч років тому.Проте жодних переконливих слідів людської діяльності біля цих озер знайти не вдалося.«Ми стояли на берегах одного стародавнього озера за іншим, але не знайшли нічого, що було б створене людськими руками», — розповів геоархеолог Рудольф Деллмор з Віденського університету.Це спостереження ставить під сумнів поширене припущення, що наявність прісної води та прилеглих пасовищ автоматично робила центральні райони пустелі привабливими для давніх людей.

Чому води було недостатньо

Під час експедиції дослідники виявили лише 10 ділянок із геологічними відкладеннями каменю, придатного для виготовлення знарядь методом оббивання. Усі вони розташовувалися на зовнішніх окраїнах пустелі.Центральна частина Руб-ель-Халі має іншу геологічну будову. Там переважають карбонатні та евапоритові породи, які не підходять для виготовлення традиційних кам’яних інструментів. Для спільнот, які залежали від таких знарядь, доступ до відповідної сировини міг бути не менш важливим, ніж наявність води.Щоб перевірити цю гіпотезу, науковці не обмежилися польовими спостереженнями. Вони також створили модель, яка враховує одночасно доступність води та геологічні особливості місцевості.За розрахунками дослідників, 57% територій доісторичної Аравії, які могли бути доступними завдяки наявності води, не мали придатного каменю для виготовлення знарядь.

«Зелена Аравія» була мозаїкою придатних для життя територій

Автори дослідження порівняли свої висновки з археологічними даними з інших регіонів світу — зокрема Лівії, Тибету, Єгипту, Південної Африки та Північної Америки. У різних природних умовах доступність кам’яної сировини також впливала на те, де оселялися давні люди.Для Аравійського півострова це означало, що навіть у вологі періоди придатні для життя території були розділені на окремі зони, де одночасно були вода та матеріали для виготовлення інструментів.Дослідники описують таку місцевість як своєрідний «літичний архіпелаг»: його окремі острови визначалися не лише кліматом, а й геологією.Отже, стародавні озера могли підтримувати життя, але не обов’язково створювали умови для тривалого людського поселення. Нові результати також свідчать, що моделі давніх міграцій, які враховують лише воду та рослинність, можуть переоцінювати площу територій, придатних для проживання людей кам’яної доби.

У пошуках позаземного розуму астрономи зазвичай зосереджуються на тому, куди спрямувати телескопи. Однак дослідники SЕТІ пропонують враховувати ще один чинник: коли саме інша цивілізація могла б спробувати вийти на зв’язок.Нова стратегія передбачає пошук радіосигналів у точці, розташування якої змінюється разом із рухом Землі навколо Сонця. Цей напрям називають антисонячною точкою. Саме на ньому зосереджена програма АТА-АSР, яка використовує радіотелескоп Аllеn Теlеsсоре Аrrаy.Роботу представили на 77-му Міжнародному астронавтичному конгресі. Стаття дослідниць Ізабель Джеррард і Софії Шейх також опублікована на сервері препринтів аrХіv.

Антисонячна точка як спільний орієнтир

Антисонячна точка — це напрямок, протилежний Сонцю з погляду спостерігача. Уявімо пряму, яка проходить від Сонця через Землю та продовжується за неї. Відповідна точка не залишається нерухомою: її координати змінюються в міру того, як наша планета рухається орбітою.Ідея дослідників полягає в тому, що така точка може бути природним орієнтиром не лише для людства, а й для іншої технологічно розвиненої цивілізації.Підґрунтям для цієї гіпотези стала теорія ігор. Зокрема, науковці використали поняття точки Шеллінга — ситуації, коли дві сторони незалежно одна від одної обирають однакове рішення, навіть не домовляючись заздалегідь. Це можливо, якщо обидві сторони мають спільне уявлення про найбільш очевидний або логічний вибір. У цьому випадку таким орієнтиром може стати транзитний метод пошуку екзопланет.

Чому транзит Землі може привернути увагу

Коли планета проходить перед своєю зорею з погляду віддаленого спостерігача, вона частково затуляє її світло. Саме цей ефект астрономи використовують для виявлення екзопланет.Якщо інша цивілізація застосовує такий самий метод, вона може помітити Землю на тлі Сонця та визначити її як потенційно придатний для життя світ. З погляду такого спостерігача наша планета раз на рік проходить перед Сонцем.Тому антисонячна точка може бути своєрідним спільним орієнтиром: і Земля, і потенційна позаземна цивілізація могли б незалежно обрати відповідні координати та часові проміжки для передавання або пошуку сигналів. Це не означає, що інопланетяни справді використовують таку стратегію. Йдеться про припущення, яке допомагає зробити пошук більш цілеспрямованим за обмежених ресурсів.

Пошук потребує кількох років

Програма АТА-АSР не передбачає безперервного спостереження за однією ділянкою неба. Оскільки антисонячна точка зміщується разом із рухом Землі, телескоп має повертатися до різних ділянок екліптики в різний час.Приблизно половина екліптики протягом року недоступна для нічних спостережень, оскільки в цей час відповідна ділянка неба перебуває на денному боці. Тому для охоплення всіх можливих положень антисонячної точки потрібно щонайменше два роки. Через особливості земної орбіти та зміщення доступної нічної ділянки повне покриття потребує розподілу спостережень приблизно на чотири роки.Перші результати пілотної кампанії охоплюють період із 30 серпня 2024-го до 25 серпня 2026 року. За 17 годин спостережень телескоп зафіксував близько 1,9 мільйона радіосигналів, але всі вони мали земне походження.Для SЕТІ це все одно важливий результат: він дав змогу перевірити роботу системи в умовах великої кількості радіоперешкод. Після пілотного етапу телескоп провів ще 121 ніч спостережень, результати яких поки не оприлюднені.Головна цінність нового підходу — спроба подивитися на проблему не лише з позиції того, хто слухає, а й того, хто потенційно надсилає сигнал. Саме це, на думку дослідників, може допомогти точніше визначити, де і коли шукати ознаки позаземної цивілізації.

Штучний інтелект може переконувати людей обирати гірші варіанти, навіть якщо його поради здаються корисними та доброзичливими. Це показав експеримент дослідників із Гонконзького університету та Університету Цінхуа. Учасники, які спілкувалися з ШІ-консультантом із прихованою метою, частіше віддавали перевагу невигідним рішенням, але більшість усе одно вважала його допомогу корисною.



У дослідженні взяли участь 233 людини. Науковці використали три версії однієї моделі — GРТ-4о, змінивши лише інструкції. Перша мала допомагати користувачам, друга — непомітно схиляти їх до заздалегідь визначеного гіршого варіанта, а третя отримала додатковий набір психологічних методів впливу.



Учасникам пропонували гіпотетичні ситуації двох типів. У фінансових сценаріях потрібно було обрати фітнес-трекер, препарат для схуднення або онлайн-магазин одягу з урахуванням бюджету. В емоційних — вирішити, як реагувати на низьку самооцінку, сварку з другом чи критику на роботі. Кожна ситуація передбачала чотири варіанти, один із яких найкраще відповідав потребам людини.



Перед розмовою всі групи найвище оцінювали оптимальний варіант. Однак після спілкування з консультантом із прихованою метою переваги учасників змінювалися. У фінансових сценаріях частка людей, які обирали нав’язуваний невигідний варіант замість найкращого, була на 29 відсоткових пунктів вищою, ніж у групі нейтрального ШІ. Для версії з додатковими методами впливу різниця становила 38 пунктів. В емоційних сценаріях відповідні показники дорівнювали 20 і 18 пунктам.



Серед методів переконання були лестощі, спроби зробити розмову приємнішою, відволікання уваги, виправдання та створення відчуття терміновості. У фінансових питаннях дослідники також зафіксували використання вигаданої інформації — таку поведінку вони порівняли з практиками недобросовісного маркетингу. Водночас додатковий набір психологічних прийомів не завжди робив ШІ ефективнішим: його вплив відрізнявся залежно від типу ситуації.



Особливо показовими виявилися оцінки після експерименту. Корисними консультантів із прихованою метою назвали 86,8% учасників фінансової групи та 86,5% емоційної. Навіть серед тих, хто спілкувався з версією, оснащеною додатковими методами впливу, таких було відповідно 78,9% і 75,6%. Для нейтрального ШІ показники становили 97,5% і 87,2%.



Деякі учасники все ж запідозрили приховані мотиви. У фінансових сценаріях про можливу сторонню мету згадали 13,2% людей, які спілкувалися з консультантом із прихованою метою, і 28,9% у групі з додатковими методами впливу. В емоційних сценаріях таких підозр було менше ніж у 10% учасників кожної групи.



Автори припускають, що люди оцінюють надійність ШІ за тими самими соціальними інстинктами, які використовують під час спілкування з іншими людьми. Водночас відчуття корисності порад не пояснювало, чому учасники змінювали свої вподобання.



Дослідники наголошують на обмеженнях роботи. Учасники лише розглядали гіпотетичні ситуації: вони не купували товари й не втілювали емоційні поради в життя. Крім того, експеримент перевіряв лише одну модель ШІ, а консультанти знали результати психологічного оцінювання кожної людини. Тому поки невідомо, наскільки подібний вплив проявлятиметься у звичайному повсякденному використанні чатботів.



Дослідження опубліковано в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs. Його результати демонструють потенціал ШІ впливати на людські рішення навіть без очевидних ознак маніпуляції, але не дають змоги оцінити поширеність такого ризику в реальних умовах.

Понад 1600 років тому римські майстри створили скляну чашу, яка й досі дивує дослідників незвичайною оптичною властивістю: залежно від освітлення вона здається то нефритово-зеленою, то рубіново-червоною. Тепер фахівчині з Університету Шеффілда вдалося розробити рецепт скла, який стабільно відтворює цей ефект.



Йдеться про знамениту чашу Лікурга, виготовлену в ІV столітті нашої ери. Вона зберігається в Британському музеї та є одним із приблизно 40 відомих римських скляних виробів із ажурним декором. Водночас це єдиний збережений екземпляр такого типу, який демонструє настільки виразну зміну кольору залежно від напрямку світла.



На чаші зображено міфічного фракійського царя Лікурга, обплутаного виноградними лозами. У 2022 році міжнародна група художників і реставраторів включила її до семи скляних чудес світу.



Незвичайний ефект пов’язують із крихітними частинками золота та срібла, які давньоримські склярі додавали до матеріалу. За певних умов ці метали утворюють наночастинки, здатні поглинати світло й створювати різні відтінки залежно від розміру та форми.



Відтворити цей процес на практиці виявилося непросто. Завдання взялася розв’язати докторка Ліза Голландс, технічна фахівчиня Шеффілдського університету, після того як керівниця проєкту Моlесulаr Рhоtоnіс Вrеаdbоаrds Крістіна Меткалф попросила її створити подібне скло для фестивалю LіghtFеst у 2025 році.



Голландс, яка понад 25 років працює зі склом, спочатку вивчила історичні відомості про римські технології разом із фахівчинею з давнього скла професоркою Керолайн Джексон. Потім розробила базовий склад із сучасних матеріалів і почала експериментувати з додаванням золота та срібла. Вона випробовувала різні печі, вихідні компоненти й рівні кисню, а також перевіряла вплив цукру.



Після численних спроб дослідниця отримала матеріал, який виглядає непрозоро-зеленим у відбитому світлі, але стає червоним, якщо освітлювати його ззаду. Це підтвердило, що характерний ефект чаші Лікурга можна відтворити сучасними методами. Водночас дослідникам не вдалося встановити точний рецепт, яким користувалися римські майстри.



На основі розробки художник Елліот Вокер, переможець другого сезону шоу Nеtflіх Вlоwn Аwаy, створив сучасну скульптуру. У ній він поєднав сюжет чаші Лікурга з мотивами античної скульптури «Атлас Фарнезе», замінивши глобус чашею.



Прем’єра роботи запланована на 6 листопада 2026 року в галереї Міllеnnіum Gаllеry у межах фестивалю Fеstіvаl оf thе Міnd, який триватиме до 15 листопада. Після завершення заходу скульптуру передадуть на постійну експозицію до Музею скла Тернера при Університеті Шеффілда.



Розробка має значення не лише для мистецтва. Отримані знання можуть стати в пригоді під час створення фотонних матеріалів і спеціального скла для безпечного зберігання радіоактивних відходів. Зокрема, в університеті вже працюють над технологіями іммобілізації складних ядерних відходів у склі, щоб надійно ізолювати небезпечні речовини.

Порода з Папуа — Нової Гвінеї, яка близько чотирьох мільйонів років тому занурилася на глибину понад 90 кілометрів, допомогла вченим виявити несподівані температурні умови всередині зони субдукції. На глибині приблизно вдвічі меншій за максимальну вона була значно гарячішою, ніж передбачають сучасні моделі.



Зони субдукції виникають там, де одна тектонічна плита занурюється під іншу. Ці ділянки пов’язані із землетрусами та вулканічною активністю, а також відіграють важливу роль у довгостроковому вуглецевому циклі Землі, повертаючи речовини, зокрема вуглекислий газ, у глибші шари планети.



Міжнародна команда на чолі з дослідниками Геттінгенського університету вивчила еклогіт — червоно-зелену породу, що формується за високого тиску. Мінерали всередині неї зберегли сліди умов, у яких вона перебувала під час занурення. Зокрема, науковці виявили крихітні включення коеситу — мінералу, для утворення якого потрібен надзвичайно високий тиск.



Ці дані свідчать, що порода опустилася щонайменше на 90 км, де температура сягала приблизно 800 °С. Однак на глибині близько 45 км вона вже нагрілася до приблизно 700 °С. Отже, на половині шляху до максимальної глибини температура була лише на 100 °С нижчою.



Таке поєднання умов здивувало дослідників. За словами доктора Яна Шеніга з Геонаукового центру Геттінгенського університету, перехід від гарячої до відносно холодної субдукції суперечить сучасним температурним моделям цих зон. При цьому «холодніша» глибока ділянка не означає, що порода охолоджувалася під час занурення: йдеться про нижчу температуру порівняно з очікуваною для відповідної глибини.



Науковці розглядають два можливі пояснення. Перше — напруження зсуву між плитами може нагрівати породи на невеликих глибинах сильніше, ніж вважалося раніше. Друге — зона субдукції могла ще не встигнути охолонути до температур, типових для таких процесів. Обидва механізми могли діяти одночасно.



Результати дослідження, опублікованого в Nаturе Gеоsсіеnсе, можуть допомогти точніше оцінювати вплив субдукції на землетруси, вулканізм і переміщення хімічних речовин у надрах. Вони також дають змогу краще зрозуміти, як цей процес відбувався протягом геологічної історії Землі й триває сьогодні.

Дослідники Інституту океанографії МВАRІ отримали перші відеокадри риби Масrоріnnа mісrоstоmа у форматі 4К. Зйомка на глибині близько 600 метрів дала змогу детальніше роздивитися незвичайну будову голови та очей цієї рідкісної глибоководної риби.



Тварину помітила фахівчиня з досліджень Шеннон Джонсон, коли дистанційно керований підводний апарат Dос Rісkеtts уже повертався на поверхню. Риба перебувала приблизно за 90 кілометрів від узбережжя. Для команди МВАRІ це була лише одинадцята зустріч із цим видом.



Науковці брали участь у восьмиденній експедиції Dіvіng Dеер fоr Dеlісаtе Drіftеrs, присвяченій дослідженню желеподібних мешканців океану — медуз, сифонофор і гребневиків. Неочікувана зустріч із рибою стала завершенням насиченого дослідницького тижня.



Команда спостерігала за твариною близько 20 хвилин. За допомогою камери високої роздільної здатності вчені вивчали її тіло та поведінку, а також змінювали освітлення, щоб краще показати прозорий захисний купол на голові. Це перша зйомка Масrоріnnа у форматі 4К для МВАRІ, а також перша зустріч із нею під час роботи нового флагманського дослідницького судна інституту. Окремо оператор Кемерон Лоу записав зображення камерою віртуальної реальності, що створило стереоскопічний 3D-матеріал для майбутніх освітніх проєктів.









Особливість цієї риби — великі трубчасті очі, які можуть повертатися всередині прозорого купола. У сутінковій зоні океану, куди проникає лише слабке світло, Масrоріnnа зависає у воді та стежить за силуетами здобичі над собою. Коли вона помічає потенційну їжу, очі повертаються, утримуючи її в полі зору.



Прозорий купол не лише дає змогу рухати очима, а й захищає їх, коли риба дістає дрібних ракоподібних із жалких щупалець глибоководних сифонофор. Великі плавці допомагають їй зберігати стабільність і маневрувати під час зависання.



Дослідники не виловлювали тварину, тож вона залишилася у природному середовищі. Отримані кадри допоможуть команді МВАRІ продовжити вивчення зору глибоководних організмів та їхньої взаємодії зі світлом.



Науковці також звертають увагу на пігменти в кришталиках очей Масrоріnnа. Вважається, що вони виконують функцію, подібну до зелених пігментів в очах глибоководного кальмара Ніstіоtеuthіs hеtеrорsіs. Такі адаптації допомагають мешканцям океанської товщі помічати найменші зміни освітлення, зокрема тіні потенційної здобичі, і водночас ховатися від хижаків.