Українська правда

Коли йдеться про скорочення державних витрат, військові адміністрації окупованих громад легко опиняються серед тих, чию роботу намагаються оцінити за простим принципом: якщо територія окупована, то навіщо там адміністрація? Немає міста під контролем — немає звичної роботи, а отже, можна скоротити бюджет, штат і повноваження. На перший погляд, така логіка здається зрозумілою. Але вона не враховує головного: окупація території не скасовує відповідальності української держави перед людьми, які звідти виїхали, втратили домівки, документи, майно або можливість вирішити звичайні життєві питання. Саме тому розмова про міські військові адміністрації тимчасово окупованих громад має бути не лише про штатну чисельність і витрати на утримання апарату. Вона має бути про те, які функції держава повинна виконувати, хто за них відповідатиме і що станеться з людьми, якщо ці функції просто зникнуть.

Досвід, який триває з 2014 року

Це не нова проблема для Луганської та Донецької областей і Криму. Ці регіони стикаються з нею ще з 2014 року, відтоді як частина їхніх територій опинилася під окупацією. Досвід цих років показав, наскільки важливо зберігати українську державну присутність на рівні конкретних міст і громад — у Донецьку, Луганську, Сорокиному, Єнакієвому та інших населених пунктах. Адже окупація не припиняє потреб людей у державних послугах і не скасовує їхніх прав. Саме тому сьогодні питання не в тому, чи потрібні державі міські військові адміністрації окупованих громад. Питання в тому, як вони мають працювати, які завдання виконувати і якими ресурсами для цього володіти. Якщо за понад дванадцять років ми побачили, наскільки складно людям відновлювати документи, оформлювати майно та відстоювати свої права, то скорочення таких адміністрацій без чіткого розуміння, хто перебере на себе їхні функції, може лише поглибити цю проблему. Тому перш ніж ухвалювати рішення про скорочення бюджетів, штатів чи повноважень, потрібно оцінити реальне навантаження адміністрацій і визначити, які функції держава не має права втратити. Я бачу це не лише як управлінську проблему. Це є й у моїй родині. Після смерті батька моєї дружини залишилося майно на окупованій території. Нотаріус бачить відомості про нього в електронних реєстрах, але оформити спадщину у звичайному порядку не вдається: необхідне підтвердження отримати через нотаріуса чи ЦНАП не виходить, тому питання доводиться вирішувати через суд. Судовий процес триває вже дев'ять місяців, а між засіданнями іноді минає по три місяці. Це не історія про те, що всі подібні справи обов'язково мають проходити однаковий шлях. Кожна ситуація має свої юридичні обставини. Але вона показує проблему, яку не можна ігнорувати: дані можуть існувати в державній системі, а людина все одно змушена витрачати місяці, щоб реалізувати своє право. І тут постає просте запитання: хто має допомагати людині пройти цей шлях, збирати інформацію, пояснювати процедури, взаємодіяти з іншими органами та представляти інтереси громади? Якщо місцеві інституції поступово втрачають спроможність, відповідь стає дедалі менш очевидною.

Що робить міська військова адміністрація, коли місто окуповане?

Може здаватися, що міська військова адміністрація потрібна насамперед для управління територією. Але в умовах окупації її робота не обмежується питанням, чи може керівник фізично перебувати в місті. Є мешканці, які виїхали й потребують допомоги. Є переміщені заклади освіти та охорони здоров'я, працівники, архіви й документи, майнові питання, звернення громадян, питання захисту дітей. Є необхідність взаємодіяти з нотаріусами, судами, правоохоронними органами та іншими установами. Є потреба документувати завдані збитки, зберігати управлінську інформацію, готувати рішення та програми для майбутнього відновлення. Це не абстрактний перелік. В аналітичній довідці щодо оптимальної структури військових адміністрацій тимчасово окупованих громад Луганщини наведено конкретний приклад: Старобільська міська військова адміністрація у 2025 році опрацювала 9 795 документів — 6 678 вхідних і 3 117 вихідних. Ідеться лише про документообіг самої адміністрації, без урахування додаткової роботи структурних підрозділів та підпорядкованих установ. Звісно, кількість листів сама по собі не доводить ефективності органу. Але вона точно не узгоджується з уявленням, що за окупації міська адміністрація нічого не робить. Щоб оцінити її роботу, потрібно дивитися на зміст завдань, кількість звернень, реальні результати для людей і те, які функції більше нікому виконувати.

Скорочувати витрати — не означає скорочувати відповідальність

Це не аргумент на користь збереження кожної посади чи кожної структури в її нинішньому вигляді. Державні органи мають пояснювати, на що витрачають кошти, яких результатів досягають і чи можна виконувати окремі завдання дешевше та швидше. Але оптимізація має починатися з функцій, а не із заздалегідь визначеної кількості людей, яких потрібно скоротити. Міські військові адміністрації різних громад не можна оцінювати за однією механічною формулою. Відрізняються кількість мешканців, які виїхали; масштаби руйнувань; кількість переміщених установ; обсяг звернень і складність завдань. Там, де певні функції можна об'єднати або централізувати на рівні області, це варто розглядати. Там, де потрібна безпосередня робота з конкретною громадою, її не можна просто передати "кудись вище" без визначення відповідального органу. Тому перед скороченням бюджетів і функціоналу варто відповісти щонайменше на три запитання. Перше: які саме потреби мешканців сьогодні забезпечує міська військова адміністрація? Друге: хто виконуватиме ці функції, якщо їх скоротять або передадуть іншому органу? Не на папері, а на практиці. Третє: як людина зможе отримати необхідну послугу, підтвердити свої права, знайти документи або вирішити майнове питання після таких змін? Якщо на ці запитання немає чітких відповідей, скорочення ризикує стати не оптимізацією, а простим зменшенням державної спроможності. Я близько десяти років працював у системі державної влади. Мій професійний шлях проліг від Луганщини до Волині. Цей досвід дав мені розуміння того, як державні механізми працюють зсередини і як багато залежить від рішень, які на папері можуть здаватися суто організаційними. Змінити структуру або прибрати функцію можна одним рішенням. Відновити втрачений зв'язок між державою та людиною набагато складніше.

Міська адміністрація — це не лише про сьогодні

Міські військові адміністрації окупованих громад потрібні не для того, щоб імітувати управління територією, яку Україна наразі не контролює. Їхнє завдання — зберігати дієвий зв'язок між громадою, її мешканцями та українською державою, виконувати ті повноваження, які можливі в умовах окупації, і готувати основу для майбутнього повернення. Це також питання пам'яті та відповідальності. Місто — не лише його вулиці, будівлі й комунальна інфраструктура. Це люди, документи, історії, майно, заклади, місцеві зв'язки. Якщо втратити все це в управлінському сенсі, то після деокупації доведеться не тільки відновлювати зруйноване, а й заново будувати те, що можна було зберегти. Тому я не пропоную залишити все без змін. Я пропоную не підміняти аналіз функцій скороченням заради скорочення. Потрібно перевірити реальне навантаження міських військових адміністрацій, визначити необхідний мінімум функцій, прибрати дублювання там, де воно є, і забезпечити зрозумілу відповідальність за кожну послугу та кожне завдання. Держава вже має досвід того, що відбувається, коли зв'язок з окупованими громадами слабшає. Люди, які понад дванадцять років живуть із наслідками окупації, не повинні знову платити за управлінські рішення власним часом, грошима та роками судових процесів. Місто може бути окупованим. Але це не означає, що його мешканці перестають бути громадянами України, а держава — відповідальною за свої громади. Саме з цього принципу і варто починати розмову про майбутнє міських військових адміністрацій. Денис Денищенко

Рік тому, коли НАБУ оголосило про операцію "Мідас", це виглядало як ризикована ставка Бюро. Лише за чотири місяці до того орган ледь не втратив незалежність — і раптом така справа щодо найближчого оточення президента. Сьогодні можна сказати ствердно: цю ставку зіграно.


За кілька днів до річниці справи, а саме 4 листопада, НАБУ і САП оголосили про завершення досудового розслідування. За цей час "плівки Міндіча" з одного конкретного, хоч і вельми масштабного кейсу розрослися до опису розгалуженої злочинної схеми, яка зачепила чимало сфер функціонування держави.


Попереду ще судовий процес, який у справах такого масштабу триває роками. Тож говорити про те, що НАБУ вже "виграло" зарано — тут ми можемо аналізувати хіба саме розслідування і його ефект, а не результат всієї справи.


Та головне в "Мідасі" — це ефект доміно, який він запустив. Застава за Галущенка привела детективів до справи "Форест Гамп". Там, за версією слідства, збирання необхідних 150 млн грн організувала група, до якої входила заступниця керівника Офісу президента Ірина Мудра. У серпні Мудру звільнили, а ВАКС узяв її під варту. Обшуки в Андрія Єрмака 28 листопада коштували йому посади, а у травні він отримав підозру — щоправда, вже в іншій справі, про легалізацію 460 млн грн на будівництві котеджів "Династії". Вже у вересні наступного року було викрито "Карфаген" — ця справа призвела до відставки Генпрокурора, його першого заступника й арешту високопосадових прокурорів. А в результаті другого її епізоду, про який ми дізналися минулого тижня, підозри отримали ще й топпосадовці СБУ, Нацполіції та Офісу Генпрокурора.


Ще два роки тому таке коло фігурантів здавалося недосяжним для антикорупційних органів. Тепер же під підозри потрапляють ексміністр, ексглава ОП, якого всі вважали всемогутнім, та його ексзаступниця. А статус нардепа чи генерала СБУ (як в останньому епізоді "Карфагена") перестав бути охоронною грамотою.


Як це сталося?


Тут нагадаю, що "Мідас" неможливо зрозуміти без подій липня 2025 року. Це розслідування в принципі не відбулося б без "картонкового майдану". Протести дали Бюро те, чого не забезпечить жоден закон, — реальний публічний мандат. І якщо тоді скептики жартували, ніби люди на мітингах не зможуть розшифрувати абревіатури НАБУ і САП, то сьогодні від тих сумнівів нема й сліду. Мабуть, найкращим підтвердженням цього стало те, що "Мідас", Міндіч та обшуки НАБУ міцно увійшли в сучасний український фольклор — на рівні мемів і трендів в ТікТоку.


Суспільство, яке роками заявляє свій запит на справедливість, саме в НАБУ і САП побачило практичну відповідь. І це запустило процеси у владній вертикалі, значно глибші, ніж будь-хто очікував торік у липні чи листопаді.


Саме після перших підозр Міндічу і Цукерману зламалася модель "одного голосу у вухо президента": Єрмака на чолі Офісу змінив Кирило Буданов, і конфігурація управління з боку ОП почала поступово змінюватися. Галущенко і Гринчук залишили урядові посади, а "Енергоатом" отримав нове керівництво.


Чим далі, тим більше посадовці розуміють, що організовувати чи долучатися до схем — собі дорожче. НАБУ і САП стали настільки незручними, що на плівках Ірина Мудра з Максимом Микитасем у приватних розмовах прямо констатували: з цими антикорупційними органами домовитися неможливо.


Це не означає настання інституційного миру. Конфлікт між антикорупційним блоком і владою просто змінив форму: із законодавчої площини він перейшов у кадрову та кримінальну. Кожна нова підозра здатна загострити його знову.


Влада на словах усіляко підтримує НАБУ і САП, але на ділі спостерігаються протилежні тенденції: за рік парламент не ухвалив жодного закону з "плану Качки-Кос", який мав би суттєво посилити антикорупційні інституції. Попри те, що відповідних ініціатив до Ради заходило чимало, жодна з них навіть не потрапила до порядку денного, а більшість зависла на рівні профільних комітетів. І це в той час, коли від цих законів напряму залежать євроінтеграційний поступ та фінансова підтримка в межах Ukrаіnе Fасіlіty Рlаn.


З довірою суспільства ситуація складніша, і це варто визнати прямо. Найповніші дані з щорічного дослідження НАЗК лише частково охоплюють період після "Мідаса", тому приписувати всі зрушення виключно цій операції було б некоректно. Втім, вектор змін показовий.


П'ятий рік поспіль головну відповідальність за її подолання громадяни покладають на президента, його Офіс, парламент і НАБУ. Але цього разу очікування від президента й парламенту впали, а від НАБУ — зросли. Оцінки ефективності антикорупційної діяльності населення підвищило для всіх органів без винятку, а бізнес традиційно найвище оцінює саме НАБУ і САП. Але і цих оцінок недостатньо — жодна з цих інституцій поки не отримала навіть показника у 2,5 бала з 5.


Проте найпереконливіший аргумент на користь Бюро надійшов минулого тижня з Брюсселя. У звіті Єврокомісії від 4 листопада операцію "Мідас" згадано як приклад якісної роботи антикорупційного блоку — причому як у контексті розслідувань, так і в запобіганні корупції у сфері закупівель. Європейська комісія прямо зазначила, що це розслідування викрило ймовірне розкрадання коштів у великих масштабах та політичний вплив високого рівня при укладанні оборонних контрактів.


Також у звіті ЄК зафіксовано зростання кількості обвинувальних актів за результатами розслідувань НАБУ і САП та збільшення кількості вироків ВАКС. На цій підставі Комісія підвищила загальну оцінку готовності України у сфері боротьби з корупцією, зробивши висновок: антикорупційні органи працюють незалежно та ефективно.


Водночас той самий звіт фіксує два негативні аспекти, в умовах яких доводиться працювати правоохоронцям: тиск на НАБУ і САП (кримінальні провадження проти детективів, стеження, дискредитаційні кампанії) та пасивність у реформах. Брюссель вимагає, зокрема, розширити підслідність НАБУ, посилити самостійність НАБУ й САП у розслідуванні справ щодо народних депутатів і нарешті ухвалити Антикорупційну стратегію на 2026–2030 роки. Тобто виконати зобов'язання, які Україна взяла на себе, але не поспішає реалізовувати через небажання подальшого посилення антикорупційного блоку.


Звіт Єврокомісії підтвердив: наші партнери поділяють позицію громадського сектору щодо оцінки прогресу органів та сумніваються в політичній готовності до реформ. Динаміка є, але системної політичної волі до реформування досі бракує.


По суті, за останній рік "Мідас" перетворив незалежність НАБУ на одну з ключових умов євроінтеграції та вивів боротьбу з корупцією на принципово новий рівень розуміння державних процесів. Будь-яка наступна спроба реваншу тепер матиме високу не лише внутрішню, а й зовнішньополітичну ціну.


Цар Мідас отримав дар перетворювати все на золото — і трохи не помер від голоду. Схема, названа на його честь, мала схожу логіку: вона перетворювала енергетику у воєнний час на готівку, доки не з'їла власних творців. І хоча це розслідування вже пройшло фазу досудового слідства, воно запустило процеси, які тривають далі.


НАБУ за рік здобуло головне — статус гравця, на якого зважають і на Банковій, і в Брюсселі. Але ставки підняли обидві сторони. Слідство в "Мідасі" закінчили. Наступний раунд вирішуватимуть уже не обшуки й плівки, а те, якими будуть вироки ВАКС у цій та інших справах, про які ми так багато читали і слухали весь останній рік.


Андрій Боровик, виконавчий директор Тrаnsраrеnсy Іntеrnаtіоnаl Ukrаіnе

У суботу, 7 листопада, Володимир Зеленський пообіцяв повернути декларування для працівників СБУ й попросив Раду ухвалити закон невідкладно. А в неділю, 8 листопада, він доручив прем'єру Сергію Корецькому представити програму безкоштовного проїзду в наземному транспорті Києва. Перша обіцянка — в межах повноважень Президента, адже він ініціатор законодавчої норми. Друга — ні. Водночас підхід до розв'язання проблем спільний — імперативний метод. Конституція не дає главі держави права ставити завдання уряду. А скільки коштує проїзд у столичному тролейбусі, вирішує не Банкова й не Кабмін, а міська влада. Утім, доручення з'являються найшвидше саме тут, бо дедалі важливіше не те, хто має повноваження, а те, хто першим оголосить добру новину.

Президент, уряд і громада: хто кому підпорядкований

Україна є парламентсько-президентською республікою. Уряд формує та контролює Верховна Рада, вона ж може відправити його у відставку. В Конституції визначено вичерпний перелік повноважень Президента — права давати вказівки уряду він не містить. А закон про Кабмін прямо забороняє посадовцям Офісу Президента і РНБО давати доручення уряду та його членам. Те, що заборонено апарату, глава держави робить публічно в соцмережах. Скриншот Теlеgrаm-каналу президента Друга ланка цього ланцюга ще важливіша. Тарифи на міський транспорт, за законом про місцеве самоврядування, є власним повноваженням міської влади. Ба більше органам виконавчої влади заборонено втручатися в законну діяльність місцевого самоврядування. Тож президент доручив уряду розробити програму у сфері, де повноважень немає ні в нього, ні в уряду. Зустріч Володимира Зеленського з керівниками інших гілок влади ЧЕСНО неодноразово наголошував на цій негативній тенденції: рішення щодо Кабміну дедалі частіше фактично ухвалюють на Банковій, а парламент лише оформлює їх. Зауважимо, що ця тенденція не нова, аналогічні "координаційні" зустрічі, на яких керівникам органів влади "нарізались" конкретні задачі та терміни виконання, були фактично відразу після обрання Володимира Зеленського на посаду Президента у 2019 році. Проте через сім років проблематика змінилась, і дійшло до "доручень" запровадження безкоштовного транспорту в столиці.

Чому саме Київ?

Наземний транспорт під час повітряних тривог зупиняється не лише в столиці. Після жовтневих ударів Дніпро повторно залишилося без світла: трамваї, тролейбуси й метро стали, пасажирів возили лише автобуси. Масована атака 3 листопада знеструмила більшість населених пунктів Вінниччини. Проте доручення президента стосується тільки Києва. Харків запровадив безкоштовний проїзд ще в травні 2022 року рішенням міської влади й коштом міського бюджету, без жодного доручення з Банкової. Саме так і має працювати самоврядування: громада ухвалює рішення і сама за нього відповідає. Київ і справді має свою специфіку: метро, мости через Дніпро, масштаби міста. Але якщо держава вважає проблему загальнонаціональною, то логічним кроком була б урядова програма підтримки транспорту для всіх громад під обстрілами, ухвалена постановою, з передбаченим кошторисом і зрозумілими критеріями. Натомість маємо адресне доручення одному місту, оголошене в Теlеgrаm. Це більше схоже на політичний жест, ніж на державну політику. Показово, що мерія відповіла не про тарифи, а про борги держави. За словами Віталія Кличка, уряд 11 років не платив Києву субвенцію за перевезення пільговиків, і сума боргу перевищила 8 млрд грн. 25 резервних автобусів стоять без водіїв через обмеження на бронювання. Обидва важелі перебувають у руках уряду, тож йому доручили те, чого він робити не може, замість того, що він може й мусить. Звідки взяти на це гроші, у дорученні не сказано.

Банкова проти Хрещатика

Конфлікт Офісу Президента з київською мерією триває роками. З 2022 року паралельно з міською владою в столиці діє військова адміністрація, керівника якої призначає президент. За день до доручення про проїзд, 7 листопада, Зеленський заявив, що міська влада майже не виконала кроків за планами стійкості, і доручив МВС разом із КМДА готувати резервні транспортні схеми. Допис Володимира Зеленського у Fасеbооk У такому контексті безкоштовний проїзд стає зручним інструментом. Добру новину оголошує Банкова, а рахунок і відповідальність за можливий провал лягають на уряд і мерію. Претензії до міської влади можуть бути цілком обґрунтованими. Але за це мер має відповідати перед міською радою та виборцями. Коли центр, обходячи очільника міста, обіцяє киянам безкоштовний проїзд, це вже не управління, а популізм: політична конкуренція, перенесена на автобусні маршрути.

Де є повноваження, там і процедура

Президент знає, як діяти в межах своїх повноважень. 7 листопада, на тлі скандалу в СБУ, Володимир Зеленський заявив, що затвердив законопроєкт про декларування для всіх співробітників відомства, й закликав Раду ухвалити його терміново, а також анонсував нові кадрові рішення. А вже 9 листопада вніс до Ради цей невідкладний законопроєкт. Такий вигляд має визначена законом процедура: законодавча ініціатива, профільний комітет, обговорення, голосування в залі й відповідальність депутатів за свій вибір. Право законодавчої ініціативи та кадрові укази щодо керівництва СБУ є саме тими інструментами, які Конституція та закони дають керівнику держави. Внесений законопроєкт ще не став законом: від того, в якій редакції його ухвалить Рада, залежить, чи побачать громадяни статки тилових силовиків ще під час війни. Ризики очевидні: обіцяного доведеться чекати роками, як це вже було з реформою ДБР, а антикризова програма вичерпає себе на рівні вечірнього звернення.

Небезпека розмивання повноважень

Історія з київським проїздом показує, до чого призводить розмивання меж між гілками та рівнями влади. Рішення ухвалює президент, а виконувати його мусить уряд. Якщо програма провалиться, Рада може висловити недовіру Кабміну, але не Офісу Президента. Кияни можуть не переобрати мера, але оцінювати дії Банкової на міських виборах вони не будуть. Доручення в Теlеgrаm не має номера, строку, кошторису чи процедури оскарження. Його виконання неможливо перевірити, а невиконання неможливо оскаржити. Популярну обіцянку оголошує один, а платити за неї доведеться іншим. Якщо центр може вирішувати питання тарифів у столиці, він може робити це в будь-якій громаді. Сьогодні йдеться про проїзд, завтра — про тепло чи вивезення сміття. Децентралізація, яку Україна будувала десять років і яку записала до своїх євроінтеграційних зобов'язань, перетворюється на вертикаль доручень. Прихильники такої моделі посилаються на воєнний стан і роль Верховного Головнокомандувача. Але воєнний стан не змінює розподілу повноважень за Конституцією, а тролейбусний тариф не є питанням оборони. Якщо держава хоче допомогти пасажирам під обстрілами в Києві, Дніпрі, Вінниці чи Харкові, у неї є законні інструменти: урядова програма для всіх громад, ухвалена постановою, погашення боргів за проїзд пільговиків, зрозумілі правила бронювання для критичних підприємств. Якщо ж президент вважає, що уряд чи мерія не справляються, для цього існує парламентський контроль, міська рада, суд і вибори. Доручення в Теlеgrаm до цього переліку не входить. Безкоштовний проїзд може бути доброю новиною для пасажира. Але погано, що його оголошують у Теlеgrаm, замість того щоб рішення ухвалив орган, який має на це повноваження та нестиме відповідальність за наслідки. Доручення, яке не можна виконати, перевірити чи оскаржити, є не управлінням, а його імітацією. Ірина Корженкова

Через три тижні після ударів дронів по дата-центрах "Яндексу", поширення перших фейків і спростувань на цю тему, ГО САТ-UА нарешті змогла чітко довести, що активність ботів у ці дні таки меншала. 11 жовтня 2026 року, в день другого удару по дата-центрах "Яндексу", по інтернету розлетівся графік, який показував, що нібито активність ботів різко упала до нуля. Багато українських експертів і фактчекерів написали, що цей графік – неправдивий. Що це просто картинка. Але при цьому вони не казали, чи зупинилися боти насправді. Вони визнавали, що для відповіді на це запитання просто ні в кого не було достатньо даних. Пізніше була публікація Центру протидії дезінформації, яке спиралося на підрахунок акаунтів, які система Оsаvul промаркувала як такі, що мають ознаки неавтентичної поведінки. Однак оскільки тут методики не були цілком прозорими, то ГО САТ-UА все ж таки запустила дослідження, яке мало відповісти на це запитання. І ось ми нарешті отримали результати. Повне дослідження читайте на сайті ГО САТ-UА, а тут – коротко про методику і результати.

Як викрити ботів в епоху ШІ

В епоху ШІ графік, який показує, як різко впала активність ботів – це, на жаль, утопія. Коли такі графіки заполонили інтернет 11 жовтня – ми одразу зрозуміли, що це лише картинка. Просто ні в кого немає такої "кнопки", щоб це відстежити. Ще в 2022 році, на початку великої війни, це була вирішувана задача: можна було знайти всі повідомлення в соцмережах на певну тему – дописи і коментарі – і за допомогою простої програми виділити ті, які дослівно повторюють певний текст. Або не дослівно, а щоб збіг складав до 90%. Потім з масиву таких текстів відкинути ті, які є просто поширеннями публікацій популярних новин з медіа, а також тексти, які самі собою стали вірусними – тобто, їх природно поширювали люди, а не боти. Так ми, наприклад, дивилися, як у різних кампаніях росіяни використовують ботів на початку повномасштабного вторгнення. Але в умовах ШІ все змінилося: поширення дослівних текстів зараз теж використовується, але тільки у найдешевших кампаніях. А в більшій мірі боти все ж пишуть пости або коментарі, складені із різних слів і в різний спосіб. А ШІ допомагає їм формулювати найбільш відповідні фрази. Більше того, такі коментарі поширюються за допомогою мереж куплених або зламаних акаунтів, які виглядають, як реальні люди, тож достатньо рідко буває, що один і той самий акаунт пише одразу сотні коментарів на одну тему за годину – а це раніше також було однією з ознак ботів. Тому для того, щоб детектувати "неавтентичне поширення", доводиться також залучати ШІ. Чекати пару тижнів, поки він усе обробить. І загалом не бути на 100% упевненим, що результати точні.

Наш дизайн дослідження

Ми обрали як основу дослідження вивчення того, наскільки в інтернеті були присутні теми, характерні для російської пропаганди в Україні. Звісно, меседжі в цих темах поширюють не тільки боти: є чимало звичайних громадян, які ці тези підхоплюють: інколи – свідомо, інколи – ні. Але якби інтенсивність появи цих меседжів скоротилася, це би вже свідчило про щось. Отож, ми виділили п'ять тем, які вже були присутні в риториці офіційної російської пропаганди, а отже, могли поширюватися і бот-мережами:

критика ТЦК; вимоги відставки В. Зеленського; комунальний колапс у Києві; заклики до "мирної угоди"; претензії до виробників української зброї.

У кожній темі було зібрано всі дописи та коментарі у популярних в Україні соцмережах (Fасеbооk, Х, Теlеgrаm, YоuТubе, Тhrеаds, ТіkТоk, Іnstаgrаm, ВluеSky), що містили характерні для таких тем ключові слова. Збір було проведено на початку доби 13 жовтня за допомогою однієї з комерційних моніторингових систем за період 13 вересня – 12 жовтня 2026 року. Обсяг кожного з таких масивів складав від 64 тис. до 140 тис. повідомлень. З кожного з таких масивів було випадковим чином виділено по 15 тисяч повідомлень для аналізу. За допомогою навченої моделі ШІ для всіх дописів і коментарів було визначено ключовий меседж, виокремлено авторів, що залишали нетипово велику кількість дописів, знайдено гіперпосилання, що надто активно поширювалися тощо. Динаміку найбільш масових меседжів, активностей користувачів та гіперпосилань було проаналізовано в контексті змін, які з ними сталися 8 і 11 жовтня. Також було вивчено загальну динаміку уваги до кожної теми.

І що ж ми отримали?

З-поміж п'яти проаналізованих тем у трьох було зафіксоване певне (хоча й не абсолютне) падіння інтенсивності поширень меседжів, які використовуються російською пропагандою.

критика ТЦК (спад 11 жовтня); комунальний колапс у Києві (спад 11 жовтня); заклики до "мирної угоди" (спад 8 жовтня).

Кожне з цих падінь може бути пояснене й іншими причинами: могли просто втратити актуальність ключові інфоприводи, на яких базувалися інформаційні атаки. Або бот-мережі могли просто працювати циклічно: не постійно поширювати певні повідомлення, а створювати своєрідні сплески. Однак оскільки таке падіння зафіксоване у трьох із п'яти тем, і саме у зазначені дати, ми все ж таки можемо обережно припустити, що це – не просто збіг: зі значною ймовірністю падіння серверів "Яндексу" все ж могло спричинити зниження активності певних бот-мереж. Не всіх: частина, імовірно, продовжила працювати. А ще пропагандистські меседжі (як-от у кейсі критики ТЦК) у нас і досі багато хто поширює органічно. Або ж у деяких темах може працювати одразу декілька бот-мереж, а падіння серверів спричинило проблеми лише у деяких із них (як у кейсі закликів до "мирних переговорів"). В інших темах падіння не було зафіксовано. Наприклад, деяку українську зброю так само продовжили активно критикувати у соцмережах, і в частині критики ми помітили ознаки ботів. Але, можливо, це були не російські, а українські боти, запущені опонентами відповідних виробників. А в темі відставки Володимира Зеленського боти цілком зупинилися ще 1 жовтня, коли його почав активно критикувати Дональд Трамп. У цей час українці "згуртувалися довкола прапора", отож, напевно, й організатори бот-атак вирішили, що на певний час "качати" ці теми немає сенсу. Наша методика цілком відкрита, тому ми запрошуємо інших професійних дослідників інфополя до дискусії для того, щоб інтерпретувати разом отримані нами результати. Артем Захарченко

Операція НАБУ та САП "Карфаген" вкотре підсвітила прогнилість системи органів правопорядку та прокуратури. Якщо перша частина спецоперації показала, як прокурори збагачувалися на кришуванні колцентрів, то друга частина шокувала тим, наскільки глибоко криміналітет вкорінився в органах поліції, Службі безпеки України та прокуратурі. Виявилося, що ті, хто мав би захищати людей від кримінальних осередків, не просто системно збагачувалися на нелегальному бізнесі з колцентрів і наркотрафіку. Вони банально допомагали кримінальним формуванням полювати на людей, використовуючи для цього свої службові повноваження та можливості. Очевидно, що за цих обставин просто звільнень з посад, навіть генералів СБУ, або відсторонення прокурорів і поліцейських недостатньо. Притягнення цих людей до кримінальної відповідальності розпочато, але це тривалий процес. Поміж тим, в системі прокуратури, СБУ та поліції залишаються сотні кадрів, які слухняно виконували незаконні вказівки та були в кращому випадку мовчазною частиною системи, а в гіршому — свідомими співучасниками. Підопічний ексгенпрокурора Руслана Кравченка та організатор кришування кол-центрів Сергій "Канцлер" Кропива, наприклад, особисто проводив співбесіди з кандидатами на керівні посади в прокуратурі. Ці люди залишаються на своїх місцях. Вже звільнений генерал СБУ Антон Кравчук взагалі очолював внутрішню безпеку СБУ. Тобто відповідав за виявлення недоброчесних кадрів та порушників всередині служби. Його товариш – генерал-майор Сергій Дука – був першим заступником керівника Департаменту захисту національної державності. Він керував сотнями оперативників, які мали протидіяти системним загрозам національної безпеки. Проте оприлюднені НАБУ матеріали свідчать, що Дука навпаки був яскравим втіленням цих загроз. Саме тому для реальних змін потрібні системні рішення. Наріжним каменем таких рішень мають бути незалежні та відкриті конкурсні процедури в системі прокуратури та органах правопорядку, а також реальні інструменти для очищення інституцій. Доказ цьому те, що саме НАБУ і САП, керівники та співробітники яких призначаються за дійсно незалежними конкурсами, стали чи не єдиними інституціями в країні спроможними зупиняти свавілля правоохоронців та масштабні корупційні оборудки. Це при тому, що це найменш чисельні інституції в системі, які через свою роботу перебувають під постійними переслідуваннями ручних СБУ та прокуратури. Як зазначив керівник підрозділу детективів НАБУ Олександр Абакумов в ефірі Української Правди, наразі в НАБУ і САП разом над цими задачами працюють всього лише близько 900 осіб. Проте вже очевидно, що президент Зеленський та його оточення вважають своїм пріоритетом збереження "ручного впливу" на СБУ, Прокуратуру, Нацполіцію та ДБР. Ціною, яку платить суспільство, залишається прогнила система. Проте якщо політики рано чи пізно зміняться через вибори, то для органів правопорядку та прокуратури критично необхідні конкурси і інструменти очищення. Але поки що ключові законодавчі зміни щодо прокуратури та органів правопорядку або на паузі, або нам пропонують замилювання очей замість реформ. Насамперед йдеться про законопроєкт №16144, яким у жовтні уряд Зеленського пафосно прозвітував про подання в парламент з голослівною назвою "про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення організаційних засад діяльності органів прокуратури, забезпечення інституційної незалежності органів прокурорського самоврядування та органу, що здійснює дисциплінарне провадження". Голосувати його у залі у першому читанні народні депутати планують вже сьогодні – 10 листопада. Але ні про очищення прокуратури, ні про незалежні конкурси в проєкті не йдеться. Натомість пропоновані зміни лише бетонують існуючу систему кругової поруки, бо по факту залишають усі кадрові відбори за самими прокурорами та їхнім керівництвом. Процедур очищення подібних до переатестації (як це зараз передбачено для БЕБ та Митниці) взагалі немає. А прокурорське самоврядування, за версією авторів, має стати кращим завдяки створенню Ради етичних стандартів, яка перевірятиме доброчесність та професійну компетентність членів Ради прокурорів (ключового органу прокурорського самоврядування) та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП). От тільки контролюватимуть рішення в новоствореній Раді так само люди з прокурорської системи. Все це в підсумку може лише законсервувати проблеми і точно не вирішить їх. Натомість перше і головне, що потрібно для змін в прокуратурі, — це незалежний конкурс на посаду Генпрокурора та законодавчі гарантії від політичного звільнення. Без незалежного конкурсу Генпрокурор залишається політичним призначинцем. На практиці це означає одне: призначення на посаду можливе лише у випадку повної лояльності до президента та політичних сил, які це призначення погодили. І навпаки – будь-які дії, спрямовані на розслідування діяльності політичних еліт чи очищення системи, закінчаться неминучим звільненням. Останній яскравий приклад – цілковите ігнорування закону обома останніми очільниками ОГП: втікачем Русланом Кравченком і в. о. Генпрокурора Антоном Ковальським. Обидва відмовилися розпочинати кримінальне провадження стосовно керівника фракції "Слуг Народу" Давида Арахамії. Політично призначені посадовці відмовлялися навіть зареєструвати справу і дозволити НАБУ і САП бодай розпочати розслідування стосовно особи, яка з великою вірогідністю стоїть за роздачею конвертів із грошима в парламенті. Бо таке розслідування загрожує конкретним політикам, які потрібні ручній системі. Виправити це вдалося виключно завдяки судовому контролю, і саме у Вищому антикорупційному суді, судді якого також призначалися за результатами незалежного добору з міжнародними експертами. Сталося це після того, як наш Центр протидії корупції (ЦПК) подав до ВАКСу відповідну заяву. Замість розбудови системи правосуддя, очищення прокуратури та впровадження нових стандартів – Генпрокурор стає бар'єром для початку розслідування та гарантією недоторканості окремих осіб. До слова, реалії демонструють, що навіть велика лояльність до влади не гарантує особі Генпрокурора абсолютно нічого. Навіть лояльні генпрокурори стають цапами-відбувайлами для політиків. Варто лише згадати, як звільняли вже колишніх досить лояльних до влади Генпрокурорів Андрія Костіна та Ірину Венедіктову. Обоє позбулися своїх посад несподівано швидко, безцеремонно та без особливих пояснень. Читайте також: Реформа для своїх. Чому прокуратура й далі буде залежною від політиків Попри те, що Конституція визначає строк повноважень Генпрокурора у цілих 6 років, практика демонструє, що втриматися на цій посаді довше півтора-двох років неможливо. У першу чергу – через заполітизованість посади та механізмів призначення і звільнення. Але півтора-два роки часу не вистачає навіть на те, щоб розслідувати справу і скерувати її до суду. Особливо коли йдеться про організовану злочинність та тяжкі злочини. Не кажучи вже про системні зміни в прокуратурі. Неможливо забезпечити сталість роботи системи за такий короткий час. І в цьому, зокрема, криється відповідь на те, чому критично важливі розслідування часто не добігають до результату у вигляді скерованої справи до суду. А криміналітет часто уникає покарання та просто змінює криптогаманці посадовців, яким треба оплатити відсутність проблем із законом. Натомість реальні покарання отримують крадії ковбаси в супермаркеті. Без забезпечення незалежності ключової фігури в системі прокуратури всі інші зміни не мають жодного значення. Бо інакше прокурорське самоврядування чи рядові прокурори не мають шансу стати незалежними. Адже їхній керівник залишається політичним призначенцем, особа якого змінюється кожні півтора-два роки зі своїм баченням роботи, змін і правил гри, а може й криптогаманцем. Саме тому політична керованість та лояльність породжують корупцію та кришування "колцентрів" замість реального забезпечення справедливості. В системі дуже добре розуміють, що завтра все може змінитися, сталості немає, невідворотності покарання так само. А трансльовані в найвищих кабінетах країни цінності у вигляді гасел, що "корупцію треба контролювати та очолити, а не боротися", стають правилом виживання. Зовсім інші підходи й правила діють у системах з незалежними керівниками. Яскраве свідчення тому – останні спецоперації НАБУ і САП, як-от "Мідас", "Феміда", "Форест Гамп" та "Карфаген". Незалежні антикорупційні інституції викривають топпосадовців, скеровують такі справи до суду та добиваються вироків. САП сьогодні – єдиний острів у системі прокуратури, де є дійсно незалежні добори на посади очільника, керівників підрозділів та прокурорів. Усіх добирають незалежні комісії, де, звісно, є й прокурори, але рішення приймаються шляхом обов'язкового голосування двох експертів, які делеговані міжнародними партнерами. Саме завдяки цим інструментам свого часу вдалося не допустити в САП та НАБУ втікача Руслана Кравченка, який не пройшов перевірок на доброчесність незалежними комісіями, але пройшов тест на політичну лояльність до влади. Першими його здобутками на посаді стали атака на НАБУ з масовими обшуками та скасування конкурсів на керівні посади в прокуратурі. Натомість прокурори, які пройшли сито незалежних комісій в САП, зараз відстоюють у судах підозри у найгучніших викриттях останніх років. Запропонована ж урядом Зленського модель у законопроєкті №16144 для всіх решти прокурорів не витримує жодної критики. Весь вплив залишається у людей із системи, які все одно залежать від політично призначеного керівника.

Генпрокурор залишається політичним призначинцем; його заступники також поза будь-якими процедурами добору. Керівників департаментів в Офісі Генпрокурора добиратимуть комісії, створені політично призначеним Генпрокурором з числа керівників ОГП та одного представника Ради прокурорів (6 членів від керівників ОГП 1 від Ради прокурорів). Керівників обласних та окружних прокуратур, а також їхніх заступників має відбирати Рада прокурорів (це 15 прокурорів різних рівнів: троє з ОГП, 7 – з окружних прокуратур, 4 – з обласних прокуратур та 1 представник із САП). Керівників підрозділів обласних прокуратур, заступників керівників окружних прокуратур та керівників підрозділів окружних прокуратур відбиратимуть комісії, створені обласними прокурорами, з числа 6 керівників відповідних прокуратур і 1 представника Ради прокурорів.

В підсумку, мова йде навіть не про те, що більшість мають прокурори, в такій моделі немає навіть місця для будь-кого з поза системи. Незалежність Ради прокурорів нібито має забезпечити вже згадану вище перевірку кандидатів на доброчесність та професійну компетентність, яку буде здійснювати вже новостворювана Рада етичних стандартів. Проте склад Ради етичних стандартів важко назвати незалежним, радше навпаки. Пропонується, аби перші два роки вона діяла у тимчасовому складі з шести членів: 3 прокурори від Ради прокурорів та по одному представнику від Ради суддів, Президії Національної академії правових наук та Уповноваженого ВРУ з прав людини. Рішення має прийматися чотирма голосами. Подібна конфігурація в складі та процедурі прийняття рішень виглядає як цілковите знущання, оскільки представники не прокурорської квоти викликають ще більше питань. Наприклад, Уповноважений з прав людини — це також повністю політична фігура, яку призначає парламент. Нинішній уповноважений Дмитро Лубінець до цього призначення був нардепом. Вже зараз, в силу закону, Уповноважений призначає трьох людей до прокурорського КДКП за згодою з правоохоронним комітетом. Так ось, в 2024 році Лубінець запропонував у КДКП адвокатку Катерину Коваль, наближену до заступника керівника Офісу Президента Олега Татарова, яка в інтересах ОП два роки зривала та затягувала конкурс на керівника САП. Рада суддів неодноразово відзначалася призначенням сумнівних кандидатів. Наприклад, в конкурсну комісію з відбору членів ВККС та загалом відзначилася системним захистом кругової поруки в судовій системі. Раніше навіть реєстрували законопроєкт про її ліквідацію. Через два роки склад РЕС оновиться і стане постійним, де більшість голосів матимуть вже прокурори, делеговані Радою прокурорів. Ще трьох делегують по одному представнику КДКП, з'їзду адвокатів та з'їзду юридичних вишів. В цьому контексті згадуються аналогії з судової системи. Свого часу перші спроби очищення судової системи, включно з конкурсом до Верховного Суду, провалилися саме тому, що кандидатам з легкістю вдавалося пояснити лакшері квартири та автівки фантастичним чином на кшталт заробітків на збиранні полуниці. І це при тому, що до цих процедур долучалася Громадська рада доброчесності, яка надавала свої висновки щодо кандидатів. Хоч якось змінити підходи до аналізу та оцінки доброчесності кандидатів у суддівській сфері вдалося лише з часом та із запровадженням незалежних представників громадськості та міжнародних експертів з наданням останнім реального впливу на процес. І навіть за цих умов він ще далекий від ідеалу. У підході ж прокурорських конкурсів та оцінки доброчесності кандидатів до КДКП та РПУ і близько немає місця незалежним членам комісій, тому з великою вірогідністю провал цих процедур – питання часу. Окрім цих змін, законопроєкт має ще багато інших нюансів та деталей. Він запроваджує оцінку якості роботи прокурорів, але з тим же внутрішніми прокурорськими комісіями, які будуть проводити відбір прокурорів. Розширюються повноваження Ради прокурорів, яка затверджуватиме порядки відборів, оцінки прокурорів, збільшується склад КДКП за рахунок прокурорської квоти. Правоохоронний комітет парламенту вже запропонував прийняти цей законопроєкт в цілому, додавши кілька незначних правок. Проте всі ці зміни не мають жодного значення з вищезазначених причин. Єдине, що зміниться, — призначення ручних людей у прокуратурі отримає вивіску "незалежний відбір", а члени ради прокурорів та КДКП отримають горде звання "доброчесних" без реальних перевірок. Країна вчергове втратить час і можливість для реальних змін у секторі. Олена Щербан, заступниця виконавчого директора Центру протидії корупції

Переговори в Абу-Дабі ще не розпочалися, а вже отримали чимало авансів — аналітичних, експертних і дипломатичних. Навколо майбутньої зустрічі сформувалося ціле поле очікувань, прогнозів і трактувань.



Хотів би і я поділитися своїми міркуваннями щодо перспектив цього етапу переговорного процесу. Але почати варто не з прогнозів про те, чим він завершиться, а з простішого запитання: хто, власне, і за що торгується навколо України?



Показовим є вже сам склад російської делегації. Мединський знову її очолює, але цього разу представництво москви помітно посилене. До переговорів залучені представники дипломатичного відомства, військової розвідки та Генерального штабу. Підготовку до зустрічі путін обговорював особисто з членами Ради безпеки.



Це дає підстави припускати, що москва розглядає переговори значно ширше, ніж обговорення технічних параметрів припинення вогню. Її інтерес полягає не лише в закріпленні військових результатів агресії, а й у спробі домогтися політичних та безпекових змін, які обмежили б можливості України самостійно визначати своє майбутнє.



Для Трампа пріоритетом, схоже, є швидка домовленість, яку можна було б представити як його особистий дипломатичний успіх. Для путіна — угода, що дозволила б закріпити результати агресії та використати їх для перегляду архітектури європейської безпеки на користь москви.



Українська позиція принципово відрізняється від обох цих підходів. Для Києва припинення війни не може означати визнання права сили змінювати міжнародно визнані кордони, відмову від суверенного вибору або погодження на обмеження власної обороноздатності. Україна не може обміняти сьогоднішню тишу на відкладену загрозу нової війни.



Йдеться не лише про території. Йдеться про те, чи залишатиметься Україна повноцінним суб'єктом міжнародної політики, здатним самостійно визначати свою зовнішню та безпекову політику, обирати союзи й отримувати реальні, а не декларативні гарантії безпеки. Інакше переговори ризикують перетворитися на узгодження умов, за яких агресор отримає можливість продовжити досягнення своїх цілей іншими засобами.



Показовою є оцінка данського військового аналітика Андерса Пука Нільсена. Він звертає увагу на принципову різницю між українським і російським баченням переговорів. Україна готова обговорювати припинення бойових дій уздовж нинішньої лінії фронту, але без юридичного визнання окупації та за наявності надійних гарантій безпеки.



Для москви ж передача решти Донбасу — лише початкова умова для подальших вимог: обмеження української армії, зміни політичного устрою України та перегляду ролі НАТО у Східній Європі. Тобто за формулюванням "усунення першопричин конфлікту" фактично стоїть прагнення москви відновити сферу впливу й домовитися зі США про новий устрій європейської безпеки, в якому Україні відводиться роль об'єкта домовленостей.



Європа, своєю чергою, не хоче опинитися в ситуації, коли питання її безпеки вирішуватимуть без її участі. Але між усвідомленням цієї загрози та здатністю виступити єдиним політичним суб'єктом із достатнім впливом на переговорний процес усе ще залишається дистанція. Самої присутності європейців за столом, що поки також не є вирішеним питанням, для цього недостатньо.



Не варто недооцінювати й обставини, в яких Україна входить у цей процес: військовий тиск, систематичні удари по енергетичній інфраструктурі, залежність від зовнішньої допомоги та резонансні корупційні справи. Усе це створює додаткові проблеми для українського керівництва і може послаблювати його переговорні позиції. Тому особливо важливо, щоб внутрішні проблеми не ставали додатковим важелем тиску на Україну з боку її опонентів.



Можливо, ми спостерігаємо початок іншого процесу — боротьби за умови, на яких війна може бути припинена. І ця боротьба відбуватиметься не лише на фронті, а й за столом переговорів, у Вашингтоні, європейських столицях та в українській внутрішній політиці.



На моє переконання, головне питання сьогодні не в тому, чи вдасться Трампу посадити путіна за стіл переговорів, і навіть не в тому, чи вдасться їм про щось домовитися. Важливо, чи буде результат цієї домовленості сумісним із правом України самостійно визначати власне майбутнє та з безпекою Європи.



Для США це також буде серйозним стратегічним випробуванням. Якщо персональна домовленість із кремлем послабить довіру союзників до американських гарантій безпеки, її стратегічна ціна може виявитися значно вищою за короткострокові політичні дивіденди. Дипломатичний успіх президента ще не обов'язково означає стратегічний успіх держави.



Адже припинення вогню і завершення війни — не одне й те саме. А угода, яка не усуває причин агресії та не гарантує Україні можливості захистити себе, може виявитися лише паузою перед наступним етапом війни.



Євген Перелигін, надзвичайний та повноважний посол

Я розумію, що після перегляду відео другого етапу операції "Карфаген" у багатьох із вас могло виникнути одне дуже просте, майже фізичне бажання – піти й помитися.


Відмитися від усього того бруду, який ви побачили. Від цинізму, жорстокості, від того, з якою буденністю люди можуть обговорювати шахрайство, насильство, викрадення та катування інших людей. Від усвідомлення того, що за всім цим можуть стояти ті, хто за своїми службовими обов'язками мав би захищати нас від злочинності.


Але я хочу сказати вам одну річ. Те, що ви побачили – лише верхівка айсберга.


Ми показали тільки те, що могли показати, не зашкодивши інтересам слідства. Значна частина матеріалів поки що не може бути оприлюднена. І повірте, найтемніша частина цього корупційного айсберга ще залишається під водою.


Коли ти працюєш із такими матеріалами, виникає дивне поєднання двох почуттів. З одного боку, майже фізична гидливість. Від того, наскільки глибоко може опуститися людина, наскільки потворними можуть бути стосунки між криміналом і представниками держави. А з іншого – дуже чітке усвідомлення: ніхто, крім нас самих, цього не виправить. І саме це друге відчуття значно сильніше за перше.


Ми звикли говорити про корупцію як про щось далеке від повсякденного життя. Про високі кабінети, великі гроші, хабарі, відкати, біткоїни, офшори, складні фінансові схеми. Про людей, яких більшість українців ніколи не бачила і, можливо, ніколи не побачить.


Але операція "Карфаген" показує зовсім інший бік корупції.


Корупція – це телефонні шахраї, які телефонують вам або вашій бабусі, щоб виманити останні заощадження.


Корупція – це наркотики, які можна придбати буквально за рогом, у сусідньому магазині.


Корупція – це коли людину можуть викрасти, побити, катувати, а ті, хто мав би шукати злочинців, допомагають їм уникнути відповідальності.


Корупція – це коли ви можете стати жертвою злочину, але навіть не знатимете, що звертаєтеся по захист до людей, які самі можуть бути частиною злочинної системи.


І ось тут ми підходимо до найважливішого.


Корупція – це не лише про гроші. І навіть не лише про зловживання владою.


Це про безкарність.


Тому що корупція породжує безкарність. Безкарність породжує вседозволеність. А вседозволеність рано чи пізно перетворюється на насильство.


Коли злочинець знає, що за гроші можна купити захист правоохоронця, він перестає боятися закону. Коли правоохоронець розуміє, що його повноваження можна перетворити на джерело незаконного збагачення, він перестає служити державі. А коли ці двоє знаходять спільну мову, виникає щось значно небезпечніше за звичайну корупційну схему.


Виникає мафія.


Не та романтизована мафія з кіно, з її вигаданими кодексами честі та красивими костюмами. А справжня, потворна система, у якій організована злочинність отримує захист держави, а корумповані представники держави – гроші та вплив криміналу. Система, у якій правоохоронні повноваження можуть використовуватися не для боротьби зі злочинністю, а для її обслуговування. Для переслідування конкурентів, тиску на підприємців, журналістів, громадських активістів і навіть інших правоохоронців, які відмовляються приймати ці правила гри.


Саме ознаки такої системи ми побачили під час операції "Карфаген".


На другому етапі операції ми повідомили про підозру першим п'ятьом учасникам нової злочинної організації, до якої, за даними слідства, було залучено щонайменше 12 осіб.


Ми показали, як, за версією слідства, могла працювати система прикриття десятків шахрайських колцентрів. Як взаємодіяли представники кримінального середовища та правоохоронних органів. Як обговорювалися напади на людей, які наважувалися протидіяти злочинному бізнесу.


І це лише частина того, що нам вдалося встановити.


Але я хотів би, щоб із цієї історії ми зробили ще один, значно ширший висновок.


Корупція не існує окремо від суспільства. Вона проростає крізь нього.


Вона не починається і не закінчується в кабінеті високопосадовця, який отримує хабар. Для її існування потрібні десятки, сотні, а іноді й тисячі людей, кожен із яких виконує свою маленьку функцію у великому злочинному механізмі.


Хтось організовує шахрайський колцентр. Хтось приходить туди працювати оператором і щодня виманює гроші в незнайомих людей. Хтось продає наркотики. Хтось забезпечує прикриття. Хтось передає інформацію про майбутні обшуки. А хтось просто переконує себе, що нічого страшного не відбувається, адже він лише виконує свою роботу.


Але це самообман.


Коли ви свідомо йдете працювати в шахрайський колцентр, коли допомагаєте злочинному бізнесу, коли стаєте частиною системи, побудованої на обмані, насильстві та корупції, ви не просто заробляєте гроші. Ви допомагаєте руйнувати країну, у якій живете. І водночас позбавляєте майбутнього самих себе.


Тому що корупція має одну страшну властивість. Вона ніколи не зупиняється там, де їй дозволили існувати. Вона поширюється, захоплює нові території, нові інституції, нові сфери нашого життя. Сьогодні вона забезпечує безкарність телефонним шахраям. Завтра – наркоторговцям. Післязавтра – тим, хто викрадає та катує людей.


Корупція діє як ракова пухлина. Вона пускає метастази в державні інституції, руйнує їх зсередини, поступово позбавляючи державу здатності виконувати свої найважливіші функції.


І на певному етапі питання вже не в тому, наскільки ефективно працює той чи інший державний орган. Питання в тому, чи здатна така держава взагалі існувати. Тому що держава, у якій злочинці можуть купувати правоохоронців, а правоохоронці продавати злочинцям свою владу, поступово перестає бути державою для своїх громадян. Вона більше не гарантує безпеку. Не забезпечує справедливість. Не захищає слабшого від сильнішого. Вона перетворюється на територію, де право має той, хто може за це право заплатити.


І якщо цей процес не зупинити, така держава зрештою приречена. Саме тому мене завжди дивує, коли я чую, що боротьба з корупцією зараз нібито не на часі. Що під час війни є важливіші завдання. Що можна відкласти боротьбу з корупцією до перемоги, а вже потім розбиратися з усіма цими проблемами.


Операція "Карфаген" дає на це дуже просту відповідь. Боротьба з корупцією не просто на часі. Вона є однією з умов виживання держави. Тому що неможливо побудувати сильну державу, якщо її інституції зсередини руйнує організована злочинність. Неможливо забезпечити безпеку громадян, якщо ті, хто повинен їх захищати, працюють на кримінал. Неможливо говорити про майбутнє країни, якщо ми дозволяємо корупції щодня це майбутнє знищувати.


І неможливо перемогти цю хворобу напівзаходами.


Онкологію не лікують умовляннями. Не домовляються з метастазами про те, щоб вони поки що не поширювалися. Не відкладають лікування до зручніших часів. Її лікують рішуче, системно, іноді болісно. Використовуючи всі доступні засоби, щоб урятувати організм.


Національне антикорупційне бюро має дуже амбітну мету: викорінити системну корупцію як явище. Зруйнувати механізми, які дозволяють злочинності проникати в державні інституції. Позбавити організований кримінал можливості купувати державний захист.


Наша робота – це своєрідна антикорупційна хіміотерапія. Ми повинні знаходити й випалювати ці метастази, навіть коли вони проникли дуже глибоко. Навіть коли лікування викликає шалений спротив. Навіть коли комусь здається, що краще нічого не чіпати.


Бо альтернатива значно страшніша.


Операція "Карфаген" триває. І для нас це не просто назва одного з розслідувань. Це символ роботи, яку ми маємо довести до кінця.


Ми не можемо дозволити собі звикнути до цього бруду, від якого неможливо відмитися. Не можемо прийняти його як неминучу частину нашого життя. Не можемо погодитися з тим, що злочинність і корупція завжди будуть сильнішими за державу.


Тому що ніхто, крім нас самих, не зробить нашу країну іншою.


Карфаген має бути зруйнований.


САRТНАGО DЕLЕNDА ЕSТ


Олександр Абакумов


Джерело

Система правосуддя має бути зацікавлена в тому, щоб судді відкрито повідомляли про зловживання чи корупцію колег. Натомість справа Лариси Гольник демонструє, з якими наслідками можуть зіткнутися ті, хто наважується це робити. Вища рада правосуддя (ВРП), відповідальна за очищення судової системи від недоброчесних, подала на звільнення суддю з Полтави Ларису Гольник. Отримала таке покарання суддя за нібито поширення конфіденційної інформації з використанням доступу до судового реєстру. Але, насправді, вона викрила іншу суддю Наталію Тімошенко на схемі ухилення чоловіків від мобілізації через рішення про фіктивне виховання дитини батьком самостійно. Схоже, система намагається дати Ларисі Гольник та іншим суддям недвозначний сигнал, що про порушення колег потрібно мовчати, а якщо ні — можна поплатитися власною посадою.

Схема Наталії Тімошенко

Для того, щоб розібратись у ситуації, вам треба знати всіх дійових осіб. Почнемо спочатку — Лариса Гольник. Вона викриває корупцію не вперше, ще у 2014 її намагався підкупити тодішній мер Полтави Олександр Мамай. Він хотів, щоб Гольник закрила кримінальну справу, у якій він був обвинуваченим. Вона звернулась до правоохоронців та допомогла зафіксувати спробу дати хабар. Тоді ж суддя зазнала тиску, отримувала погрози від голови суду Струкова та фізичні напади від невідомих осіб. За свою позицію та протидію корупції Гольник отримала міжнародне визнання та нагороди. Читайте також колонку Лариси Гольник: Безкарні? Судді та їхні мажорні клієнти-ухилянти Далі — Наталія Тімошенко. Вона також суддя Шевченківського районного суду Полтави. У березні 2025 року Лариса Гольник звернулася до ВРП зі скаргою на неї. Та Тімошенко мала сумнівну репутацію і до історії з Гольник. На "совісті" судді, зокрема переслідування активістів Майдану, та рішення, у якому вона називала Донецьк частиною так званої "ДНР". Лариса Гольник разом зі своїм чоловіком Ігорем Гавриленком у співавторстві подали на Тімошенко скаргу — та через інші проступки. Подружжя звернуло увагу на 3 рішення судді Тімошенко, які допомогли чоловікам звільнитись або ухилитись від військової служби. І тут у історії зʼявляється полтавський бізнесмен Геннадій Сікалов — фігурант кримінальних проваджень та редактор сайту "Останній бастіон". Публікації цього сайту часто використовувалися російською пропагандою і, врешті, його заборонили в Україні. З 2022 року бізнесмен служив у ЗСУ. Але знаходив час ходити до SРА–клубу в Полтаві й навіть судитися з ним через відмову в обслуговуванні. У 2023 році Сікалов отримав рішення суду від Наталії Тімошенко про самостійне виховання доньки. За кілька тижнів після набрання ним законної сили звільнився з військової служби. В інших судових документах він продовжував називати себе одруженим і вказував спільну з "колишньою" дружиною адресу. Тож є вагомі сумніви у тому, що він сам виховував дитину. Читайте також колонку Ігоря Гавриленка: "Останній бастіон" Кремля у Полтаві Показово, що засідання у справі Сікалова тривало аж 13 хвилин. Суддя Тімошенко не залучила орган опіки та піклування, не з'ясувала думку дитини та не повідомила матір дитини про розгляд справи. Але й мати не заперечувала, щоб у неї забрали дитину. Увесь процес виглядав фікцією з однією метою. До того ж Тімошенко засекретила рішення від публічного доступу.

За корупцію — догана, за викриття — звільнення

Всі ці деталі стали відомі громадськості лише завдяки Гольник. Вона, як суддя, мала повний доступ до Реєстру судових рішень. Так вона змогла побачити закриту справу Сікалова. Згодом вже Друга дисциплінарна палата ВРП виявила загалом 7 рішень Тімошенко за такою ж схемою з грубими порушеннями. Деякі з них суддя ухвалила за декілька днів, а засідання тривали до 10 хвилин. Коли ж ВРП захотіла побачити матеріали справи Сікалова, вони зникли в суді. Схоже, їх знищили, щоб приховати свавільній дії судді Тімошенко. ВРП виявила, що подібні рішення ухвалювали ще двоє суддів цього суду — 15 справ у Володимира Бугрія та ще 10 справ у Олени Шевської. За всі ці порушення троє суддів отримали лише суворі догани. Жодного не звільнили. Звісно ж, впливовий бізнесмен з проросійськими поглядами, якому перейшли дорогу, сидіти, склавши руки, не стане. Сікалов звернувся зі скаргою вже на Гольник. Він поскаржився ВРП, що суддя нібито незаконно використала його конфіденційну інформацію: про сім'ю, доньку, перетин кордону ним та його колишньою дружиною. Та Гольник фактично викривала корупційну схему, але через форму звернення — дисциплінарну скаргу — не могла отримати формального статусу викривача. За скаргою Сікалова Перша дисциплінарна палата ВРП спочатку відкрила справу щодо Гольник, а тепер застосувала до неї найжорстокішу форму покарання — подання про звільнення. Хоча дисциплінарний інспектор, який розглядав справу, пропонував покарати Гольник лише доганою. Жорсткішу альтернативу запропонував член ВРП Віталій Махінчук. Той самий, який систематично голосує проти звільнення суддів скандального Окружного адміністративного суду Києва, суддів "Майдану" та "за" уникнення суддями відповідальності через втечу у відставку. Махінчука на плівках НАБУ у операції "Форест Гамп" згадує Ірина Мудра, ексзаступниця голови Офісу Президента. Згадує, як когось лояльного, кого "можна використати". Пропозицію Махінчука щодо звільнення Гольник підтримали ще троє членів ВРП Максим Сав'юк, Юлія Бокова та Алла Котелевець. Це дисциплінарне покарання фактично вибиває Гольник з конкурсу до апеляційного суду. 2 листопада Гольник мала пройти співбесіду у Вищій кваліфікаційній комісії суддів. Вона просила відкласти дисциплінарне засідання, однак ВРП розглянула справу за її відсутності. Для порівняння, ВРП вже півтора року відкладає справу одіозного судді ОАСКу Євгенія Аблова, який то не прийде, то захворіє або ж піде на навчання. Через дисциплінарне стягнення Гольник вибуває з конкурсу. І навіть якщо рішення ВРП згодом скасують, повернутися до участі в ньому вона вже не зможе. Таке вже було у 2018 році, коли через догану її не допустили до конкурсу у Вищий антикорупційний суд. Згодом стягнення скасували. Показово, що навіть ВРП старого зразка тоді обмежилась лиш доганою. Поспіх з рішенням цього можна пояснити наближенням 7 листопада — дати, коли спливали строки притягнення Гольник до дисциплінарної відповідальності, та бажанням членів ВРП "провчити" суддю з Полтави за небажання мовчати. Читайте також колонки Лариси Гольник: Соцпакет для судді-викривача: булінг від "системи", несприйняття "міжнародниками"

Небезпечний прецедент

Рішення направити на звільнення виглядає як показова розправа. Особливо якщо врахувати деталі того, що судді, замішані у корупційній схемі, досі зручно сидять у своїх кріслах та не отримали нічого, крім догани. Натомість судді, що допомогла розкрити цю схему, тепер загрожує звільнення. Ще у січні 2024 року НАБУ викрило аналогічну схему суддів, які відмазували чоловіків від мобілізації, у Білгород–Дністровському суді. Тільки масштаби там значно більші, ніж у Полтаві. Четверо суддів цього суду ухвалили понад 800 замовних рішень. Жоден інший суддя чи працівник цього суду не повідомив правоохоронців про корупційну схему! Тепер зрозуміло, чому так сталось, бо у суддів діє правило "своїх не здають". А рішення ВРП, яка вирішує долю суддів, щодо Гольник ще більше цементує це правило. Для інших суддів це чіткий сигнал — якщо бачите порушення колег, краще мовчіть. Адже за їх викриття можете отримати суворіше покарання, ніж самі порушники. Хоч у 2023 році Вищу раду правосуддя перезавантажили, та такі "публічні страти" лиш підтверджують, що впливи старої системи залишились. Тому змінювати ВРП варто і надалі. Потрібно змінити процедуру добору у цей орган. Недостатньо просто відсіяти кандидатів, у яких немає явних ознак недоброчесності. Потрібно, щоб відбір був позитивним, тобто до складу потрапляли найкращі з усіх кандидатів за заслуги. Бо наслідки таких рішень виходять далеко за межі репутації ВРП. Вони можуть зашкодити вступу України до ЄС. Незалежність і доброчесність судової влади – визначальні критерії для прийняття нашої держави до Євроспільноти. А вибірковість ВРП у підходах щодо покарань суддів точно не відповідає європейським стандартам. Ярослав Кузишин, Адвокаційний менеджер Фундації DЕJURЕ

Територія повертається. Частина перша Латиною "алібі" означає "деінде". Після доби карт, симуляцій і метамодерного "наче" людині, державі й спільноті дедалі важче бути деінде, і ніч на Борщагівці показала це дуже наочно.

Ніч біля воріт

Увечері 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці під Києвом жінка у формі медика стала на коліна перед камерами телефонів біля воріт приватного будинку. У цьому будинку Національна гвардія тримала мобілізованих і повернутих після самовільного залишення частини військових перед відправкою на навчання, а жінка розповідала про страшні травми тих, хто всередині. За кілька годин місцеві анонімні канали дописали до її розповіді сорок заручників у підвалі й одного загиблого, і біля воріт зібрався натовп: яйця, газ, мат, розтрощений автобус Нацгвардії, постріли у дворі й чотирнадцятирічний хлопець на паркані з камінням. До ранку ця картина почала розсипатися: поліція спершу заявила, що постраждалих немає, а за кілька годин командувач Нацгвардії Олександр Півненко відправив до лікарні чотирьох своїх військових. Журналісти "Слідство.Інфо" з'ясували, що жінка назвалася власницею приватної швидкої допомоги, яка не працює з 2023 року, а Михайло Ткач знайшов її відео, де вона на початку жовтня кликала людей на мітинг "Ми за мир в Україні". Що насправді відбувалося в будинку, мають встановити слідчі, і вгадувати я не буду. Читайте також колонку Аліни Михайлової: Петропавлівська Борщагівка: правда без самосуду

Деінде

Латинське аlіbі означає "деінде", "в іншому місці". У суді алібі рятує, бо доводить, що тебе не було там, де стався злочин, а в моральному житті воно працює ще простіше, бо суд не потрібен: досить переконати себе, що ти був деінде, навіть якщо стояв поруч. Тієї ночі алібі мав кожен: держава відповідала безособовими реченнями "інформація не відповідає дійсності", "призначено перевірку", "винні відповідатимуть за законом", і в жодному з них не було людини, яка каже "я". Натовп мав алібі кількості: коли нас багато, ніхто окремо ні за що не відповідає. Адміністратори анонімних каналів мали алібі пересилання, бо вони нічого не вигадували, вони лише переслали. Коментатори мали іронію, яка дозволяє брати участь, нібито не беручи участі.

Не-алібі в бутті

Філософським поняттям слово "алібі" зробив Михайло Бахтін. У 1919–1921 роках, коли йому було трохи за двадцять, він писав трактат про вчинок, який так і не закінчив. У 1928 році Бахтіна заарештували й вислали до Казахстану, а рукопис пів століття пролежав у сирому сховищі, де його пошкодили щури й вода, аж поки 1972 року його не відшукали учні філософа. Уперше трактат надрукували 1986 року, а українською він вийшов 2019-го в журналі "Психологія і суспільство" під назвою "До філософії вчинку". Головна думка трактату: у людини немає алібі в бутті. Кожен із нас стоїть на єдиному й неповторному місці, на якому, крім нього, не стоїть ніхто, і з цього місця він мусить відповідати сам. Окремо Бахтін писав про представництво: представник лише спеціалізує свою особисту відповідальність, і в політиці така спеціалізація особливо часто вбиває живу участь, тож відповідальність стає порожньою і формальною. Таку саму втрату, за Бахтіним, ми переживаємо щоразу, коли в іншій людині бачимо представника якогось великого цілого замість неї самої. Чоловіки за тими воротами тієї ночі майже для всіх стали представниками: для натовпу — "сонечками", яких треба визволяти, для системи — СЗЧ-шниками, яких треба доставити, для каналів — картинкою. І майже ніхто не спитав їх самих, чого вони хочуть.

Звідки в нас стільки алібі

Алібі люди мали завжди, але кожна доба минулого століття додала до них своє. У модерні алібі називалося планом: партія знає, держава вирішила, на кресленні все правильно. Тим часом ще в 1931 році інженер Альфред Кожибскі попереджав, що мапа не територія. Мапа корисна, доки її будова збігається з місцевістю: якщо на правильній мапі Дрезден лежить між Парижем і Варшавою, то й на землі він між ними, але жодна мапа не показує всього. Модерн цього попередження не почув: проєктувальники Каховського водосховища дивилися на козацький Великий Луг як на порожнє місце на кресленні, і майже сімдесят років ми жили на цій карті, називаючи її морем. Постмодерн дав алібі вишуканіше, і Жан Бодріяр у 1981 році відкрив свою книжку "Симулякри і симуляція" притчею Борхеса. Картографи імперії так прагнули точності, що склали мапу завбільшки з саму імперію, точка в точку, і користуватися нею стало неможливо, бо вона просто повторювала країну в натуральну величину. Нащадки її покинули, і в пустелях ще довго валялися її клапті, а сама земля нікуди не поділася. Бодріяр перевернув цю притчу. У Борхеса земля пережила свою мапу, а в наш час, писав Бодріяр, мапа з'являється раніше за територію і сама її творить, спершу народжуються картинка, новина чи образ, а під них уже підлаштовуються події й люди. Тому в пустелі лишаються клапті не карти, а реальності, і цю "пустелю реального", де справжнє ще трапляється, але в ньому вже ніхто не живе, пізніше пояснить Нео Морфеус у "Матриці". Якщо територія лише інтерпретація, то й відповідати ні за що: можна без кінця сперечатися про наративи, і ніхто не винен, бо ніде нічого насправді не сталося. Метамодерн спробував вийти з цієї пустелі. Нідерландські дослідники культури Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер у 2010 році описали чутливість, яка хитається між модерною щирістю і постмодерною іронією, як маятник, і назвали її поінформованою наївністю: людина діє так, наче мета досяжна, хоча знає, що може ніколи до неї не дійти. Її легко впізнати у фільмах Веса Андерсона чи в людях, які вміють одночасно плакати й жартувати, але в цьому "наче" теж ховалося алібі, двері, через які можна вийти, якщо стане надто боляче.

Війна забрала "наче"

Повномасштабна війна залишила від цього "наче" дуже мало, бо ракета не питає, щиро ти живеш чи з іронією, а мати, яка чекає сина з полону, не чекає його наполовину. Італійський філософ Мауріціо Ферраріс назвав схожий поворот новим реалізмом: після медійного популізму, воєн після 11 вересня й фінансової кризи факти, як він писав, повертаються за своїми правами. Бруно Латур у книжці "Де приземлитися?" порівнював нас із пасажирами літака, якому нікуди сісти, бо обіцяного аеропорту глобального світу більше немає, і кликав приземлятися на Землю, до конкретних місць і конкретних залежностей. Я називаю цей рух простіше: територія повертається, причому такою, якою стала. Разом із нею до нас приходить питання, яке Бахтін поставив сто років тому: де стою я і хто відповідає з мого місця.

Як працює алібі

Соціальні психологи давно знають, як влаштоване алібі натовпу. У 1968 році Джон Дарлі й Бібб Латане розсадили студентів по окремих кімнатах для розмови через інтерком, і посеред розмови один зі співрозмовників, насправді магнітофонний запис, починав задихатися в епілептичному нападі. Ті, хто вважав, що чує його сам, звернулися по допомогу ще до завершення нападу в 85% випадків, а ті, хто думав, що його чують ще четверо, лише в 31%. Альберт Бандура пізніше описав цей механізм як розпорошення відповідальності й поставив поруч із ним зміщення відповідальності, коли людина пояснює свій вчинок наказом згори. Цифровий світ додав до цих механізмів пересилання. Дослідники Массачусетського технологічного інституту Сороуш Восугі, Деб Рой і Сінан Арал простежили, як у Тwіttеr з 2006 по 2017 рік поширювалися близько 126 тисяч історій, і у 2018 році опублікували висновок: неправда розходиться далі, швидше й ширше за правду, а ймовірність, що її перешлють, на 70% вища. Автори окремо перевірили роль ботів і з'ясували, що різницю між поширенням правди й неправди створюють люди. Тож фраза "я лише переслав" нічого не рятує, бо з таких пересилань і складається механізм, який за кілька годин зробив із жінки на колінах головне джерело тієї ночі.

Алібі держави

У держави алібі буденні, а платять за них усі: безособове речення стає алібі, коли за ним немає людини, готової поставити підпис, а спростування, яке не доживає до ранку, працює на ворога краще за будь-яку ботоферму. Трапляються й глибші алібі, які тягнуться роками. Упродовж шести років, від 2019-го до жовтня 2025-го, в уряді не було віцепрем'єра з гуманітарної політики, посадовця, який відповідає за цінності, пам'ять, мову, виховання й довіру. На початку великої війни Офіс омбудсмана отримав 18 скарг на дії ТЦК, а за 2025 рік уже 6127, і керівник Офісу Президента Кирило Буданов визнав, що місць, де людей тримають перед відправкою, багато. Омбудсман Дмитро Лубінець розповідав, що про порушення в Білоцерківському ТЦК спершу не говорив публічно, бо Росія використовує такі теми в пропаганді, а його рекомендації два місяці ігнорували, доки чоловік зсередини не виклав відео. Мовчання "щоб не дати ворогові картинку" теж стає алібі, і дуже небезпечним, бо картинка однаково приходить, тільки пізніше і з пострілами. Після тієї ночі я почув лише одне речення з підметом: командувач Нацгвардії Олександр Півненко пообіцяв особисто контролювати розслідування й оприлюднити його результати. У цього речення немає алібі, бо під ним стоїть ім'я, і тому його варто буде перечитати на початку грудня разом із висновками слідства.

Алібі спільнот

Свої алібі мають і спільноти. У вітамодерні, як я називаю свою спробу описати час після метамодерну, я розрізняю спільноти комфорту і кола суб'єктності. Спільнота комфорту збирається навколо спільної карти, однакових ворогів, однакових жартів, однакового обурення. Найцінніше, що вона дає людині, полягає у звільненні від відповідальності, бо "всі так думають". Коло суб'єктності збирається навколо спільної території, двору, школи, громади, справи, і кожен у ньому лишається на своєму місці й відповідає з нього. Натовп біля воріт за кілька годин зібрався навколо чужої карти як спільнота комфорту в найгіршій її формі, і в ньому вистачало дорослих, які мали б зупинити хлопця на паркані. Ми, люди, які пояснюють, звикли вважати пояснення різновидом участі, хоча дуже часто воно стає місцем, звідки зручно дивитися: я стою над подією, розкладаю її на рівні, механізми й концепти, і поки я це роблю, мене в ній немає. Я ловлю себе на цьому щоразу, коли моя перша реакція на біду виявляється професійною, і замість того, щоб спитати про те, що всередині ситуації і про людей в ній, я вже малюю схему.

Що означає жити без алібі

Жити без алібі можна й без героїзму: Бахтін писав, що людину зобов'язує її підпис під обов'язком, і цей підпис кожен ставить на своєму рівні. Для держави підпис означає першу особу: "я ухвалив це рішення", "я перевірив і відповідаю". Він означає відповідальність за спростування, які лишаються правдою й наступного ранку, навіть якщо для цього доведеться годину помовчати. А ще — готовність чесно сказати "ми помилилися", якщо спростування не витримало перевірки. Для спільнот підпис означає повертатися від карт до територій: знати, хто живе у твоєму під'їзді, хто з сусідів служить, хто з літніх людей лишився сам, у кого з близьких хтось у полоні, і хоча б раз на місяць стукати в ці двері без приводу. Для кожного з нас підпис починається з трьох запитань, які я пропоную ставити собі щоразу, коли щось стається: Де я зараз, на місці події чи на її карті? Хто підпише речення, яке я збираюся сказати або переслати? Що з цього лишиться правдою завтра вранці? Рукопис Бахтіна дійшов до нас пошкодженим, частину слів у ньому вже не прочитати, але місце про алібі вціліло. Денис Блощинський

За два з половиною роки роботи в програмі медичних гарантій ми так і не дізналися, за якими правилами НСЗУ визнає одну виконану роботу і не визнає іншу. А у 2026 році в українській медицині ця дивна категорія роботи стала масовою: її зробили, результат отримав лікар, на його підставі призначене лікування, але для платника цієї роботи наче не існує.


У бізнесі є дві зрозумілі категорії: робота виконана і робота оплачена. У відносинах з НСЗУ виникла третя – зарахована. Приміром, за три квартали цього року нам не зарахували понад 20% нашої роботи за ПМГ, а це близько 700 тисяч тестів.


Я зараз навіть не про гроші. Реагенти використані, дослідження проведені, результат є в ЕСОЗ, лікар його бачить. Але коли система рахує, скільки послуг було надано, частини цих послуг немає. Це означає, що немає релевантних даних про стан здоров'я людей. А немає даних, то для системи немає і цих пацієнтів.


І це вже проблема національного масштабу. Бо на цих даних держава потім планує наступний рік. Якщо реально виконано десять тестів, а система визнала вісім, то наступного року вона виходитиме з того, що вісім буде достатньо. Недооблік сьогодні стає аргументом для меншого фінансування завтра. А потім менший ліміт – доказом, що більше тестувати українців і вкладати в превентивну медицину і не треба було. Виходить замкнене коло, у якому держава сама себе переконує, що людям потрібно менше діагностики.


Після того як приватні лабораторії доєдналися до ПМГ, виявилися пацієнти, яких система раніше фактично не бачила. Наприклад, понад дві третини людей, які приходять у Сінево за програмою медичних гарантій, за 20 років до цього жодного разу не були нашими клієнтами. Це не люди, яких ми переманили з комунальної лабораторії. Значна частина раніше просто не користувалася доступною діагностикою: дорого, далеко, довго, незручно. За час участі в програмі це майже 2 мільйони людей.


Тобто ось це зростання реального попиту може означати те, що реформа нарешті дісталася до пацієнта.


Системі б радіти, але система у відповідь вводить коефіцієнт 0,6, якщо кількість лабораторних записів зросла більш ніж на 80%. Але тільки для приватників: державні і комунальні заклади від цього коефіцієнта звільнені. Логіка зрозуміла: бюджет треба контролювати. Але чи справді різкий приріст є ознакою, притаманною приватному сектору?


На круглому столі в Торгово-промисловій палаті Лілія Тимощук, керівниця офісу судових експертиз, яка на замовлення ТПП провела незалежне економічне дослідження, перевірила різні пороги приросту – 70%, 80%, 100%, 120%. У кожному сценарії 94–96% надавачів, які перетинали поріг, були державними або комунальними. Виходить, що коефіцієнт карає за ознаку, яка здебільшого трапляється в державних і комунальних закладах, але саме вони від нього звільнені. У результаті коефіцієнт 0,6 застосували до 58,7% приватних надавачів і лише до 21,1% державних і комунальних.


Є ще один момент. Сукупна планова вартість договорів приватних надавачів у пакеті амбулаторної допомоги становить 2,53% його вартості. Тобто жорсткі обмеження вводять для сектору, який отримує дуже невелику частину коштів цього пакета.


Питання не в тому, чи треба контролювати бюджет. Питання – як. Замість того, щоб контролювати, щоб гроші не виходили за межі державних і комунальних закладів, які вже отримують 95% коштів програми, варто б подбати, щоб лікар міг виписати те, що держава готова покрити. Тобто, регулювати це на етапі, коли лікар направляє пацієнта на обстеження. Є направлення на аналізи, що лікар вважає необхідними для встановлення діагнозу? Є результат аналізу? Тоді роботу лабораторії має бути оплачена Тобто бюджет можна захищати, не караючи надавача за те, що до нього прийшло більше пацієнтів, каже Лілія Тимощук і пропонує, зокрема, однакові пороги для всіх надавачів і перевірку направлень.


Я не стверджую, що приватний надавач завжди ефективніший за державний. Це було б так само примітивно, як стверджувати протилежне. Медицина має ділитися на якісну і неякісну, ефективну і неефективну, а не на державну і приватну, – формулює Сергій Бут, голова Асоціації приватних медичних закладів України.


Парадокс у тому, що приватні лабораторії, приватні учасники програми ПМГ не просять НСЗУ оплачувати виконані послуги за ринковою ціною. За час участі в ПМГ тільки Сінево зробило майже 2 мільйонам українців понад 10 мільйонів тестів, ринкова вартість яких – близько 2,5 млрд грн. НСЗУ покрило 313 млн, тобто близько 13% ринкової вартості. При цьому за одну й ту саму роботу приватні лабораторії отримують утричі меншу оплату, ніж комунальні, саме через застосування коефіцієнтів.


Ми свідомо працювали в цій моделі як у соціально важливому проєкті. І будемо далі продовжувати це робити. Бо для нас це передусім про соціальну відповідальність. Але соціальний проєкт не означає, що система може дозволити собі не бачити власні дані. І якщо держава не хоче бачити цей попит, ми продовжимо його фіксувати.


Найдорожча помилка тут – не переплатити приватній лабораторії. Найдорожча помилка полягає в правилах, за якими реальний попит пацієнтів стає підставою покарати надавача, якого НСЗУ сама відібрала за своїми вимогами, а виконана послуга зникає зі статистики. Бо тоді держава економить не на лабораторії. Вона економить на власній здатності бачити, скільки медицини насправді потрібно людям і та тому, щоб пацієнти могли отримувати якісні послуги тоді і там, де вони обирають.



Микола Скавронський, заступник генерального директора європейської мережі лабораторій Сінево

Як держава-агресор хоче повернутися в хокей і чому їй це не вдається, попри рішення САS 30 жовтня Спортивний арбітражний суд у Лозанні (САS) зобов'язав Міжнародну федерацію хокею (ІІНF) негайно допустити російські збірні до всіх чемпіонатів світу сезону 2026/27 – чоловічого, жіночого, молодіжного та юніорських. В рф це рішення викликало ейфорію. Міністр спорту Дегтярьов того ж дня відрапортував: "Росія повертається у світовий хокей. Це місце по праву належить нам". Але святкували вони не довго. За кілька днів рішення САS стало настільки токсичним, що від нього почали відхрещуватися усі: федерації, міста, спонсори і уряди держав. Порядні люди не хочуть бруднитися і воліють тримати закривавлених українською кров'ю російських спортсменів на відстані.

Дивне непослідовне рішення

Формально САS не давав росії повної індульгенції. В рішенні йшлося про те, що ІІНF, мовляв, "недостатньо обґрунтувала" безпекові ризики від виступів росіян. Федерація відповіла, що "не погоджується" і вважає відсторонення спортсменів з рф необхідним, але підкорюється. Такий вердикт САS виглядає щонайменше суперечливим. Бо той самий суд 13 жовтня залишив у силі заборону для росіян у керлінгу, а навесні у справі російської шахової федерації вимагав припинити діяльність на окупованих українських територіях під загрозою трирічної дискваліфікації. Російська хокейна федерація на наших захоплених землях чинить так само. Чому в одному випадку суд визнав бан для росіян правильним, а в інших ні – залишається загадкою. Але, очевидно, ті, хто проштовхнув рішення, не розраховував на грандіозну негативну зворотну реакцію. І це надзвичайно позитивний сигнал про те, що здорові сили в світовому спорті здатні консолідуватися та проявити позицію.

Шквал несприйняття

Реакція на рішення вийшла не просто масовою, вона пішла хвилями, і кожна наступна була вищою за попередню. В першій хвилі були федерації. Тон задала Фінляндія, чинний чемпіон світу. Президент федерації Гейккі Гієтанен назвав рішення "незрозумілим в усій його повноті" і сформулював позицію прямо та чітко: "Ми не гратимемо проти росії, доки триває агресивна війна проти України". Фіни не обмежилися заявою, вони збирають "єдиний фронт" країн, які скажуть ІІНF те саме. І цей фронт швидко формується. Рада шведської федерації ухвалила рішення про те, що збірна не гратиме матчів проти рф, аналогічні постанови прийняли норвежці та данці. Латвії й вирішувати не довелося: з 2024 року закон забороняє її збірним грати з росією та Білоруссю під будь-яким прапором. Німеччина, Чехія та Австрія підтвердили, що їхня позиція незмінна – повернення росії вони відкидають. В другій хвилі опору опинилися країни-господарі турнірів. Німеччина, яка приймає чоловічий чемпіонат світу-2027, розглядає повернення права на проведення. "Допуск росії матиме для нас як господарів значні безпекові, політичні та економічні наслідки", – пояснив голова Федерації хокею Німеччини Франк Лутц. Фінське місто Турку пішло далі і вже відмовилося від своєї частини молодіжного чемпіонату світу 2028 року, якщо гратиме росія. "Ми діємо відповідно до наших цінностей – навіть якщо це означає відмову від великих подій і можливостей, які вони дають", – заявила мер Пійя Ело. Слідом свою позицію позначили спонсори. Шведська АJ Рrоduktеr, яка 37 років була партнером хокейних чемпіонатів світу, прибирає свої логотипи з турніру 2027 року. Очевидно, це стане сигналом і для інших: ніхто не захоче псувати свою репутацію толеруванням росії. Третя хвиля – найвища, бо йде від урядів держав. Канада, де 26 грудня стартує молодіжний чемпіонат світу, назвала рішення "дуже небажаним". Держсекретар зі спорту Адам ван Куверден наголосив, що росії не місце в міжнародному спорті, "доки триває її незаконне і невиправдане повномасштабне вторгнення в Україну". Чехія, яка в січні приймає юніорський жіночий чемпіонат світу в Остраві, вже дала зрозуміти, що віз російським хокеїстам не видасть. Федеральний уряд Німеччини оцінює рішення "дуже критично" і нагадує, що давно домагається єдиної жорсткої візової політики щодо росії в усьому Шенгені. Швеція діє на випередження: міністри міграції та спорту надіслали Єврокомісії лист із вимогою прискорити нові візові правила, щоб не пустити росіян на лижний чемпіонат світу у Фалуні. Фінляндія пообіцяла вжити необхідних заходів, щоб російських спортсменів в країні наступного року не було. Це продовжує її попередню вимогу заборонити росіянам туристичні візи на рівні всього ЄС. Зараз Єврокомісія розглядає такі пропозиції. Адже йдеться про питання національної безпеки держав ЄС.

Реваншу росії не буде

ІІНF опинилася в безпрецедентній ситуації. Їй доведеться або присуджувати технічні поразки збірним, які не вийдуть на лід проти рф, або визнати, що формат турніру без росії – єдиний робочий варіант. Причому, цей варіант в багатьох випадках може реалізуватися мимо її волі, коли держави просто не видадуть російським хокеїстам віз. Все це поставить ІІНF на межу виживання. Не забуваймо, що федерація роками жила коштом "Газпрому" і відмовилася від цих грошей лише у 2022 році. Повернутися до попередньої моделі вона навряд чи зможе, бо так втратить усіх західних партнерів.

Спорт поза політикою обертається проти агресора

Багато років росія поширювала в світі тезу про "спорт поза політикою". Мовляв, не треба обмежувати російських атлетів через те, як діє уряд їхньої країни. Ніби-то вони з цим жодним чином не пов'язані. Але тепер така логіка може обернутися проти них самих. Якщо спорт поза політикою, то він жодним чином не може нав'язувати урядам держав своїх рішень. Міжнародні федерації і спортивний арбітраж – це по суті, громадські організації, зареєстровані у Швейцарії. Вони мають право вирішувати, хто грає в їхніх турнірах. Але не можуть вказувати, кому перетинати кордон Фінляндії, Чехії чи Канади. Візи, в'їзд, громадський порядок, національна безпека є суверенною компетенцією держав. Жоден арбітр у Лозанні не вплине на мотивацію країни, яка бачить, що російський атлет насправді – це пропагандист війни, військовослужбовець армійських клубів і потенційний шпигун чи терорист. Тож росії доведеться змиритися із ситуацією, коли їхні спортсмени матимуть формальний дозвіл федерації на виступ, але фізично не зможуть потрапити на спортивну арену.

Хокей – не виняток, а тест

Хокейний кейс важливий далеко за межами хокею. Якщо ІІНF прийме формулу турнірів без росії – це буде сигналом для усіх інших федерацій, які або вагаються, або вже ухвалили рішення на користь агресора. В такому випадку активність рф з лобіювання своїх інтересів в спортивному середовищі майже втратить сенс. Вони не зможуть повернутися та подолати ті блоки, що стоятимуть на цьому шляху. Й головним блоком буде сама війна, яку веде Кремль. З убивцями не захочуть мати справу. Ольга Саладуха

Коли ми говоримо про звільнення Криму від російської окупації, передусім думаємо про військові, політичні та дипломатичні зусилля. Але є ще один надзвичайно важливий напрям роботи, який не можна відкладати до моменту деокупації. Це формування знань, наукової експертизи та інституцій, необхідних для майбутнього Криму. Ми маємо вже сьогодні готувати відповіді на запитання, які постануть перед українською державою після відновлення її суверенітету над півостровом. Яким буде його політичний і правовий устрій? Як забезпечити права корінного кримськотатарського народу? Як відновлювати мову, культуру, історичну пам'ять? Як долати наслідки десятиліть російської колоніальної політики та окупації? Відповіді на ці питання не можуть народитися за один день. Вони потребують років тривалої системної роботи, досліджень, дискусій та підготовки фахівців. Саме тому розвиток кримськотатарських студій я розглядаю не лише як академічне завдання, а як складник стратегічної підготовки до деокупації та реінтеграції Криму, визначення його майбутнього у складі Української держави. Минулого тижня я мав честь взяти участь у Міжнародному симпозіумі "Повернення гуманітарних наук у центр уваги: Україна та світ", присвяченому 50-річчю Канадського інституту українських студій при Університеті Альберти. Ця подія стала нагодою замислитися над тим, наскільки важливу роль можуть відігравати наукові інституції у збереженні національної ідентичності та підготовці до майбутніх історичних змін. П'ятдесят років тому, коли Україна перебувала під радянським пануванням, українська громада Канади інвестувала у створення власної академічної експертизи. Українські науковці досліджували історію, мову, культуру, політичні процеси. Вони зберігали й розвивали знання, які згодом стали потрібними незалежній Україні. Цей досвід має особливе значення для кримських татар сьогодні. Точна дата звільнення Криму залежить від багатьох чинників, але готуватися до цього майбутнього ми маємо вже сьогодні. Це не лише наближає день повернення півострова та створює умови для його успішної реінтеграції, а й гарантуватиме відновлення прав корінного кримськотатарського народу. Кримські татари мають виступати повноправними суб'єктами досліджень, проєктів, рішень та ініціатив щодо минулого, сьогодення та майбутнього Криму. Це має охоплювати весь спектр питань: від визначення правового статусу півострова та реалізації права на самовизначення до безпекових, екологічних і гуманітарних рішень. Для нас принципово важливо, щоб наукові дослідження Криму та кримськотатарського народу здійснювалися за безпосередньої участі кримськотатарських учених. Тут має діяти принцип: "Нічого про нас без нас". Це не означає ізоляції від міжнародної академічної спільноти. Навпаки, ми прагнемо, щоб кримськотатарські дослідники працювали у партнерстві з провідними університетами та науковими центрами світу. Ми маємо сформувати власний погляд на нашу історію, сьогодення та майбутнє. Не дозволяти іншим визначати, ким ми є, якими були наші державні традиції та яке місце кримськотатарський народ має посідати і яку роль відігравати в незалежній Українській державі. Водночас ці знання потрібні всьому українському суспільству. Кримські татари мають бути представлені у всьому спектрі українського суспільного, культурного й академічного життя, а не лише в політичному дискурсі окупації та репресій. Говорячи про майбутнє України, ми щоразу мусимо запитувати себе: де в цьому майбутньому Крим і якими є в ньому місце та роль корінного кримськотатарського народу? Адже Крим — це його рідна земля та єдина історична Батьківщина. Не менш важливо інтегрувати кримськотатарську історію у світовий науковий простір. Світ має розуміти, що кримськотатарський народ не з'явився на міжнародному порядку денному внаслідок російської агресії 2014 року. Ми маємо багатовікову історію, власні державні традиції та невіддільно пов'язані з Кримом права і прагнення.

Від академічної дискусії до практичних рішень

Досвід Канадського інституту українських студій засвідчує: інвестиції у знання можуть випереджати політичні події на десятиліття, але саме завдяки цим інвестиціям суспільства виявляються краще підготовленими до історичних можливостей.Канадський інститут українських студій розглядає підтримку кримськотатарського народу не як окрему тему, а як невіддільну частину ширшого осмислення України, її історії та майбутнього. Особливо цінним є те, що саме Інститут став одним з ініціаторів розвитку міжнародної співпраці у сфері кримськотатарських студій. Одним із важливих результатів дискусій, що відбулися за сприяння Канадського інституту українських студій, стало просування ідеї створення Асоціації кримськотатарських студій. Ця ініціатива обговорюється з 2024 року. Ми бачимо майбутню асоціацію як міжнародну платформу, здатну об'єднати дослідників різних напрямів, підтримувати наукові проєкти, сприяти пошуку ресурсів та накопиченню знань про Крим. Йдеться не лише про істориків, мовознавців чи культурологів. Крим потребуватиме досліджень у сфері права, економіки, екології, управління природними ресурсами, відновлення інфраструктури та суспільних відносин. Наприклад, уже сьогодні слід досліджувати майбутні механізми забезпечення Криму водою. Або правові засади реалізації права кримськотатарського народу на самовизначення у складі України. Такі питання потребують серйозного наукового обґрунтування. Без нього ми ризикуємо опинитися перед складними проблемами, до вирішення яких не будемо готові. Одночасно ми продовжуємо наполягати на створенні в Україні Інституту мови, культури та історії кримськотатарського народу. Це завдання ми заклали до Стратегії розвитку кримськотатарської мови, схваленої Кабінетом Міністрів України 23 лютого 2022 року. Адже держава має брати на себе системну відповідальність за збереження та розвиток мови й культури корінного народу. Попри відмінності у формах, механізмах та організації діяльності, Міжнародна мережа кримськотатарських студій і державний інститут у синергії створюватимуть потужну інтелектуальну та інституційну основу для майбутнього Криму. Під час одноденного робочого ретриту "Корінна співпраця у кримськотатарських студіях: Ініціатива Yоllаr", який відбувся днями в межах міжнародного симпозіуму "Повернення гуманітарних наук у центр уваги: Україна та світ", організованого Канадським інститутом українських студій та Університетом Альберти, учасники узгодили фінальні штрихи багатомісячної дискусії щодо заснування Мережі кримськотатарських студій. Переконаний, що вже найближчим часом для громадськості будуть оприлюднені чітко сформульовані цілі, завдання та принципи роботи кримськотатарських студій. Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу Р.S. Хочу висловити особливу вдячність Канадському інституту українських студій та його неймовірній директорці Наталії Ханенко-Фрізен не лише за запрошення взяти участь у відзначенні його 50-річчя, а й за значно ширшу підтримку. Саме за ініціативи Інституту були організовані мої поїздки до Оттави та Торонто, які дали можливість провести важливі зустрічі з канадськими парламентарями, представниками академічної спільноти та української і кримськотатарської громад.

1 листопада 2026 року, 22:47. Застосунок "Повітряна тривога" попереджає про радіаційну небезпеку в Києві. Далі – хімічна загроза, вуличні бої, а насамкінець російськомовне повідомлення про "ядерну тривогу" по всій країні. За сім хвилин користувачі отримали 122 фейкові сповіщення, а на Львівщині через збій частина вуличних гучномовців навіть відтворила сигнал "Радіаційна небезпека". Застосунок зламали. Ця історія – про дві речі. Перша: кібербезпека – така сама частина тотальної оборони, як укриття чи генератори. Застосунок у 2022 році створили приватні розробники разом із Мінцифри, і офіційно це лише додатковий канал оповіщення. Однак на нього щодня орієнтуються мільйони людей, тож одна вдала атака б'є по всіх одразу. Друга – незручне питання: а якби загроза була справжньою? Чи знають люди, чим сигнал "Хімічна небезпека" відрізняється від повітряної тривоги і чому підвал тоді може виявитися найгіршим місцем (багато отруйних газів важчі за повітря)? Чи знають директор школи, керівник котельні чи сільський староста, що робити в першу годину: кого оповістити, де взяти засоби захисту, куди вивозити людей? Добре, що цього разу все обійшлося мемами та новою хвилею жартів про Щекавицю. Небайдужих в Україні не бракує: у лютому 2022 року країна продемонструвала безпрецедентну здатність до самоорганізації – мільйони громадян долучилися до волонтерства, евакуації, забезпечення війська та підтримки критичної інфраструктури. Але стихійний порив, навіть вкрай ефективний, – це ще не тотальна оборона (Тоtаl Dеfеnсе). Тотальна оборона – це коли держава, громади, бізнес і громадянське суспільство однаково розуміють загрози, заздалегідь знають, хто за що відповідає, і вміють працювати разом, а все це закріплено в законах.

Оборона як справа усього суспільства: нордичний підхід

Ідея всеохопної оборони сформувалася під впливом Другої світової війни, яка продемонструвала вразливість не лише армії, а й усього суспільства. Особливого поширення цей підхід набув у країнах Північної Європи та Балтії, які зробили ставку на залучення всіх наявних ресурсів до оборони держави. Для Фінляндії визначальним став досвід Зимової війни 1939–1940 років, коли країна зуміла протистояти радянському наступу, покладаючись переважно на власні сили. Відтоді готовність суспільства до криз стала невіддільною складовою національної безпеки. Навіть після завершення Холодної війни Фінляндія зберегла цю систему, побудовану на постійній взаємодії держави, бізнесу та громадянського суспільства. Один із символів цієї системи – національні оборонні курси. З 1961 року чотири рази на рік депутати, посадовці, керівники компаній, медіа та громадських організацій на три з половиною тижні відкладають свою роботу, щоб розібратися, як країна житиме під час кризи і що в ній робитиме кожен із них. Національні курси пройшли вже понад 10 тисяч людей (та ще 60 тисяч пройшли регіональні курси), а у вересні 2026 року слухачкою стала навіть дружина президента Фінляндії Сюзанн Іннес-Стубб. Інший шлях, протилежний, пройшла Швеція. Розбудувавши потужну систему тотальної оборони в роки Другої світової та Холодної воєн, згодом вона значною мірою її згорнула. Повернутися до цієї моделі змусила російська агресія проти України. У 2020 році Швеція розпочала масштабні навчання Тоtаl Dеfеnсе 2020, залучивши до відпрацювання кризових сценаріїв державні установи, муніципалітети та центральний банк (Риксбанк). Сьогодні шведська модель поєднує військову й цивільну оборону, а кожен мешканець віком від 16 до 70 років формально є частиною тотальної оборони. А оновлена у 2024 році брошура "Якщо настане криза чи війна", яку розіслали в усі шведські домогосподарства, попереджає прямо: допомога не прийде до всіх одразу, тож щонайменше тиждень доведеться триматися самостійно.

Український парадокс: сила самоорганізації та слабкість координації

Цей парадокс має щонайменше три виміри. Інституційний: потужна хвиля самоорганізації 2022 року так і не переросла в сталі механізми співпраці суспільства й держави. Управлінський: посадовці, навіть маючи повноваження, не поспішають домовлятися з громадянським суспільством на своєму рівні – чекають рішень згори. Суспільний: тривала війна, психологічне виснаження, стрес і відчуття несправедливості поступово знижують готовність людей долучатися до захисту країни. Якщо в березні 2022 року захищати Україну зі зброєю в руках були готові 80% опитаних ("Рейтинг"), то у вересні 2025-го – 54% тих, хто не служить (КМІС). У результаті волонтери, громадські організації та бізнес зробили для оборони країни величезну роботу, але їхня співпраця з державою здебільшого тримається на особистих знайомствах, ініціативі окремих людей і домовленостях "тут і зараз". Там, де мали б працювати заздалегідь узгоджені алгоритми, досі доводиться покладатися на чиюсь небайдужість.

Закони є, узгодженості немає

Цілісної системи всеохопної оборони, як у Фінляндії чи Швеції, в Україні поки немає. Але й сказати, що для неї бракує законів, не можна. Закон "Про основи національного спротиву", Кодекс цивільного захисту України, Концепція забезпечення національної системи стійкості окреслюють частину ключових напрямів цієї роботи. Проблема не стільки в законах, скільки в тому, що державні інституції, громадський сектор і бізнес діють неузгоджено. Територіальна оборона, цивільний захист, підтримка критичної інфраструктури та забезпечення національної стійкості мають свої завдання, але під час кризи повинні діяти як єдина команда. Коли зникає світло чи зв'язок або треба терміново евакуювати людей, знайомитися й домовлятися вже пізно.

Стійкість починається з кожного

Хто має знати, що робити, якщо наступного разу сигнал "Хімічна небезпека" виявиться справжнім? Не лише держава: тотальна оборона тримається й на відповідальності кожного громадянина та керівників на місцях. Коли окрема людина, сільська бібліотека, школа чи котельня чітко знає свою роль у кризі, вона здатна якийсь час протриматися самостійно. З такої автономії і складається стійкість усієї країни. Для цього не завжди потрібні нові закони чи великі бюджети. Не чекаючи вказівок згори, керівник будь-якої громади може об'єднати бізнес, громадський сектор та комунальні служби, узгодити їхні дії на випадок кризи й організувати спільні навчання. Саме на такій взаємодії ґрунтується фінський підхід до безпеки.

Вчитися діяти разом – до кризи

Громадянське суспільство тим часом не чекає, поки всеохопна оборона остаточно оформиться в державну систему, а вже робить практичні кроки. Один із них – програма "Тоtаl Dеfеnсе: Lеаdіng Rеsіlіеnt Ukrаіnе", започаткована ГО "Jоіn Ukrаіnе" та Українським католицьким університетом. Партнери програми – шведські Агенція з питань миру, безпеки та розвитку (FВА) та Агенція психологічного захисту. Пілотний курс об'єднав військових, посадовців, представників бізнесу, медіа та громадського сектору. Дискусії, аналіз реальних ситуацій і спільні навчання показали, наскільки різним може бути бачення одних і тих самих загроз. А отже, наскільки важливо вчитися діяти разом. Цю роботу продовжує другий набір програми, що стартував восени 2026 року. Тож Україні не потрібно з нуля створювати суспільство, здатне до спротиву, – воно вже довело свою силу. Тепер завдання держави – перетворити цю силу на злагоджену систему, де кожен знає свою роль і ніхто не залишається сам на сам із загрозою. Любов Цибульська, експертка зі стратегічних комунікацій та фахівчиня з питань гібридних загроз в Україні, засновниця та чинна директорка ГО "Jоіn Ukrаіnе"

В Україні закон чітко вказує на проходження військової служби жінками виключно за їх добровільною згодою. Але для деяких категорій діє законодавчо встановлений обов'язок військового обліку. Розглянемо питання обліку жінок детальніше. Військовий обов'язок та правила його виконання в Україні регулює закон "Про військовий обов'язок і військову службу". Саме у цьому законі йдеться про військовий облік жінок. Тим часом, в інфопросторі постійно з'являються повідомлення про начебто жіночу мобілізацію. Проте у Верховній Раді вже неодноразово робили заяви про невідповідність інформації про мобілізацію жінок нормам законодавства. Зокрема, в одній з таких заяв Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки повідомив, що жодних законодавчих ініціатив, законопроєктів чи навіть внутрішніх обговорень щодо мобілізації жінок немає, і що жінки в Україні долучаються до Сил оборони виключно добровільно.

Законодавство про військовий облік жінок: які правила діють сьогодні

В законі "Про військовий обов'язок і військову службу" правила для жінок визначені ст.1, Глави 1 документу. Йдеться про те, що жінки, які придатні до проходження військової служби і виявили бажання проходити базову військову службу, беруться на військовий облік призовників за їх заявою. Після проходження базової військової служби звільнені жінки за їх бажанням беруться на військовий облік військовозобов'язаних. Це визначає частина 11, статті 26 цього Закону. При звільненні зі служби такі жінки мають у п'ятиденний строк прибути до відповідних районних (міських) ТЦК та СП для взяття на військовий облік. Звільнені з військової служби особи, які за станом здоров'я придатні для військової служби, можуть зараховуватися до військового оперативного резерву у порядку, встановленому Генеральним штабом Збройних Сил України. Що важливо для розуміння законодавства в розрізі служби жінок: жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров'я та віком і закінчили заклади професійної, фахової передвищої або вищої освіти та здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, підлягають взяттю на військовий облік військовозобов'язаних. А ті жінки, які мають спеціальність або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, беруться на військовий облік військовозобов'язаних за їх бажанням. Отже, жінки з медичною або фармацевтичною освітою мають обов'язково стати на військовий облік, тоді як жінки, що мають споріднені спеціальності, стають на облік добровільно. Вичерпний перелік споріднених спеціальностей вказаний у Наказі Міноборони №313 від 11 жовтня 2021 року. Важливо і те, що в законі чітко прописана добровільність жіночого призову: жінки, які вже перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час у добровільному порядку. Так само у мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу та службу у військовому резерві лише добровільно (за контрактом). Нагадаю, що українське законодавство врегульовує питання рівності прав для військовослужбовців обох статей. В законі "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що жінки виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками (за винятком випадків, передбачених законодавством з питань охорони материнства та дитинства, а також заборони дискримінації за ознакою статі).

Військовий облік жінок в Україні: якою є законна процедура

Якщо військова служба жінок – це виключно добровільна справа, то військовий облік ні. Адже, як було згадано вище, жінки певних професій мають обов'язково перебувати на військовому обліку. До речі, військовий облік для жінок, які мають медичну або фармацевтичну освіту, може відбуватися автоматично. З 31 липня 2025 року в Україні діє оновлений механізм постановки на військовий облік цієї категорії жінок. Оновленим п. 50 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (Постанова КМУ від 30.12.2022 № 1487), заклади освіти, які здійснюють підготовку жінок за медичною або фармацевтичною спеціальністю, зобов'язані у семиденний строк після здобуття освіти подати список таких жінок за додатком 14 до ТЦК за задекларованим або зареєстрованим місцем проживання жінок. Після того, як ТЦК та СП отримають списки, дані вносять до реєстру "Оберіг", де жінки зазначені, як військовозобов'язані. Відповідно, їм присвоюється військово-облікова спеціальність. Після цього є обов'язок жінок на обліку прибути до ТЦК для проходження військово-лікарської комісії (ВЛК). Але така схема діє не для всіх, адже в разі отримання освіти після 31 липня 2025 року, жінки мають самостійно звернутися до ТЦК для постановки на військовий облік. Наразі контроль над військовим обліком жінок покладено на роботодавців: саме керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій повідомляють ТЦК та СП про жінок, які там працюють і які здобули освіту за медичною або фармацевтичною спеціальністю і ще не перебувають на військовому обліку. Для постановки на військовий облік жінкам, які мають спеціальність або професію згідно з Переліком, визначеним Наказом Міноборони №313, необхідно надати наступні документи:

заява про взяття на облік; паспорт або ІD-картка; ідентифікаційний номер; документ про здобуття спеціальності/професії; довідку з роботи із зазначенням спеціальності за якою працює на даний час; свідоцтво про народження дітей/документ про опіку (у разі наявності); свідоцтво про шлюб; фотокартки 3х4.

Повний пакет документів та висновок військово-лікарської комісії потрібно надавати ТЦК та СП за місцем реєстрації. І лише тоді буде виданий військово-обліковий документ. Він необхідний при працевлаштуванні, адже у 2024 році набрала чинності зміна до п. 51 Порядку №1487. Що це означає: сьогодні діє правило обов'язкового надання військово-облікового документа під час працевлаштування. При чому, надати роботодавцеві можна як паперовий документ, так і електронний документ у системі Резерв . Щодо штрафів за порушення правил військового обліку жінок, то тут найчастіше йдеться про ст. 210-1 КУпАП, яка врегульовує питання штрафів за недотримання правил ведення військового обліку посадовими особами органів державної влади, місцевого самоврегулювання, підприємств та організацій. Адже сьогодні саме в обов'язки роботодавців сьогодні входять наступні дії:

вести персональний облік призовників, військовозобов'язаних і резервістів серед своїх працівників; своєчасно повідомляти ТЦК та СП про прийом на роботу та звільнення осіб, що підлягають обліку; сприяти явці працівників за викликом до органів комплектування та соціальної підтримки; вносити відмітки до списків персонального обліку протягом 7 днів з моменту будь-яких змін.

Розмір штрафу за порушення правил військового обліку для посадових осіб і юридичних осіб за статтею 210-1 в особливий час становить від 34 000 до 59 500 грн. Юлія Татік

Світ сьогодні стає дедалі турбулентнішим, і в ньому майже не залишилося держав, які можуть гарантувати власну безпеку самотужки. Коли навесні 2026 року іранський режим атакував дронами своїх сусідів у регіоні Перської затоки, по допомогу до України звернулися партнери, зокрема Сполучені Штати. Уже в середині березня на Близькому Сході та в регіоні Затоки працював 201 український військовий експерт із протидії "шахедам". Безпеку сьогодні будують союзи, а для ефективної взаємодії потрібна спільна мова. Для військових нею стала Міlіtаry Еnglіsh – мова спільних стандартів, процедур і документів. Проте важливо опановувати її не як набір термінів, а як інструмент мислення і пояснення. Довгий час ми відчували себе nоt gооd еnоugh для НАТО, а вивчення англійської часто зводилося до сертифікатів, тестів і завчених фраз. Після 2014 року, а особливо з початком повномасштабної війни, ситуація змінилася. Співпраця із союзниками стала питанням виживання, а англійська – необхідним інструментом цієї взаємодії. Україна дедалі більше стає країною, яка навчається у партнерів, ба більше, слугує джерелом знань про сучасну війну. У вересні 2025 року під час навчань RЕРМUS/Dynаmіс Меssеngеr 25 у Португалії вперше в історії НАТО силами умовного противника керував штаб Військово-морських сил України. Сценарій протидії безекіпажним системам значною мірою формували українські військові, для яких морські дрони є частиною реального бойового досвіду. Згодом у Любліні офіцери Польщі та Німеччини переймали український досвід застосування безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та розвідки під час семінарів JАТЕС. Це не означає, що Україна перестала навчатися у партнерів. Від 2015 року британці в межах операції Оrbіtаl, канадійці в межах UNІFІЕR та американські інструктори готували українських військових. Після 2022 року цю роботу продовжили Іntеrflех та навчальна місія ЄС ЕUМАМ Ukrаіnе. Проте поряд із цим напрямом сформувався зустрічний рух: тепер українські військові дедалі частіше самі передають партнерам знання, здобуті в умовах сучасної війни. Важливо, що ця взаємодія не зводиться до НАТО як інституції. Наші ключові військові партнери – конкретні армії з власними традиціями, доктринами й потребами. Стратегічний оборонний огляд Великої Британії 2025 року, наприклад, ставить за мету інновації, керовані уроками з України, у сферах дронів, даних і цифрової війни. Водночас поруч із ним сформувався зустрічний рух: тепер українські військові дедалі частіше самі передають партнерам знання, здобуті в умовах сучасної війни. Михайло Федоров, який у січні–липні 2026 року очолював Міністерство оборони, під час візиту до штабу NSАТU у Вісбадені сформулював це так: "Україна довела свою спроможність посилювати партнерів. Бойовий досвід, інновації та швидкість адаптації українських Сил оборони є практичним внеском у розвиток сучасної військової доктрини". Проте мати унікальний бойовий досвід ще не означає вміти його передати. Щоб він став знанням для партнерів, потрібно пояснити, чому певне рішення спрацювало, за яких умов його застосували, які воно має обмеження та як його можна адаптувати до іншої армії. Командир 2-го корпусу Національної гвардії "Хартія" Ігор Оболєнський сформулював це дуже чітко: "Найперший стандарт НАТО – це мова". Як мовна тренерка, яка готує професіоналів до роботи англійською, я б додала: "Мова в міжнародній військовій взаємодії є не лише стандартом сумісності, а й інструментом, від якого залежить, наскільки точно партнери зрозуміють український досвід і що саме вони зможуть із нього використати".

Від рішення на фронті до знання для союзників

Щоб зрозуміти роль мови в цьому процесі, варто з'ясувати, який шлях проходить бойовий досвід, перш ніж стане знанням для іншої армії. У НАТО цей процес має чітку логіку. Спочатку є спостереження (оbsеrvаtіоn), тобто опис проблеми або успішної практики. Далі – ідентифікований урок (lеssоn іdеntіfіеd), коли встановлено причини та визначено необхідні зміни. І лише після їх впровадження урок стає засвоєним (lеssоn lеаrnеd). Українська Доктрина з вивчення та впровадження досвіду, ухвалена 2025 року, використовує схожу логіку. Головний принцип: досвід стає засвоєним не тоді, коли про нього розповіли, а коли він змінив практику. Український досвід проходить щонайменше три своєрідні "переклади": Перший – з дії у слова. Частина бойового досвіду існує як неусвідомлене знання. Військовий може швидко ухвалювати рішення, але не завжди здатний пояснити їхню логіку. Дослідник Ікудзіро Нонака описував перетворення неявного знання на явне як один із ключових етапів створення знань. Досвід, який не вдалося сформулювати, складно передати далі.Другий – з української мови англійською. Тут важливі професійна термінологія, граматика, вимова та здатність точно формулювати думку. Проте на цьому передання досвіду не завершується.Третій – з українського військового контексту в контекст партнера. І він, на мою думку, один із найскладніших. Дослідник Том Дайсон зазначає, що нове знання стає корисним, коли його поєднують із наявними практиками організації. Тому українське рішення потрібно співвіднести зі структурою командування, технікою, процедурами та ресурсами партнера. Цьому процесу сприяє JАТЕС, перша спільна організація у структурі НАТО та України, яка з лютого 2025 року працює в Бидгощі (Польща) та допомагає інтегрувати український бойовий досвід у доктрини й практики Альянсу. Паралельно розвивається обмін оборонними даними: у квітні 2026 року Україна та Німеччина підписали відповідну угоду, яка, зокрема, передбачає доступ партнерів до даних DЕLТА та інших цифрових систем. Ініціатива Теst іn Ukrаіnе дозволяє випробовувати технології в умовах реальної війни. Проте дані показують результат рішення, але не завжди пояснюють його логіку. Тому важливо передавати те, що я б назвала анатомією українського уроку: Рішення. Що саме зробили. Умови. Місцевість, щільність РЕБ, ресурси, дії противника, час. Логіка. Чому обрали це рішення і від яких альтернатив відмовилися. Результат. Що змінилося і як це оцінили. Межі. За яких умов рішення не працюватиме і як довго залишатиметься актуальним. Найпростіше передати перший пункт. Значно складніше – решту чотири, хоча саме в них часто міститься найцінніше знання. Водночас нам самим досі бракує інструментів аналізу, які дозволяють із бойового епізоду вивести принцип, а з принципу – рекомендацію для іншої армії. Тому партнери нерідко забирають наш досвід як руду, самі переробляють її та створюють "айфони" – доктрини, навчальні програми, технології. Найцінніша частина цього шляху, а разом із нею і додана вартість, залишається не в нас. Щоб це змінити, потрібні дві речі: уміння аналізувати власний досвід і мова, якою можна донести цей аналіз до союзників.

Чому знання Міlіtаry Еnglіsh недостатньо

Коли ми говоримо про англійську для військових, легко звести мовну підготовку до професійної лексики. Проте для передання досвіду цього недостатньо. Навіть стандарт НАТО SТАNАG 6001 оцінює професійний розмовний рівень насамперед через здатність людини виконувати комунікаційні завдання: пояснювати, уточнювати, аргументувати рішення, відповідати на заперечення та відстоювати позицію. Показово, як змінюються мовні завдання разом із роллю України. На початку 2024 року Ігор Оболєнський, розповідаючи про те, як "Хартія" будувалася за натівськими статутами, говорив: "Все, що потрібно - це трохи знати англійську і читати з першоджерел". Проте передавати власний досвід складніше, ніж вивчати чужий. Потрібно пояснювати рішення, відповідати на непередбачувані запитання та перевіряти розуміння. Фактично ми переходимо до ситуації, коли одним із першоджерел для партнерів стає український військовий досвід. Додатковий виклик – військова термінологія, яка сформувалася в українському контексті й не завжди має прямі відповідники англійською. Наприклад:

"Посадка". Буквальне рlаntіng не передає значення лісосмуги, для якої доречніше використовувати trее lіnе. "Нуль". Перекладу zеrо недостатньо, адже йдеться про найближчі до противника позиції, які можна пояснити як fоrwаrd-mоst роsіtіоns оn thе lіnе оf соntасt. "Відпрацювати ціль". Залежно від контексту йдеться про еngаgе або strіkе, а не буквальне wоrk оut. "Евак". В арміях партнерів розрізняють МЕDЕVАС (евакуація спеціалізованим медичним транспортом із наданням допомоги дорогою) і САSЕVАС (вивезення пораненого доступним транспортом). Для штабного планування ця різниця впливає на розрахунок необхідних сил і засобів.

Кожна така розбіжність може здаватися незначною. Проте разом вони здатні змінити уявлення партнера про умови, за яких українські військові ухвалювали рішення, а отже, і висновки, які він зробить із цього досвіду.

Що губиться під час передавання військового досвіду

Помітити неправильний переклад відносно просто. Значно складніше виявити ситуацію, коли співрозмовники вважають, що зрозуміли одне одного, але насправді по-різному інтерпретували сказане. У лінгвістиці є поняття lеt іt раss: людина може пропустити незрозумілий фрагмент, сподіваючись зрозуміти його з контексту. У звичайній розмові це допомагає підтримувати комунікацію, але під час передавання бойового досвіду створює ризик пропустити важливу умову, без якої рішення не спрацює. Дослідник менеджменту Габріель Шуланскі проаналізував 122 випадки передання найкращих практик в організаціях і визначив одним із головних бар'єрів складність самого знання. Його важко передати, якщо отримувачеві бракує контексту або розуміння причин певного результату. У військовій сфері ставки значно вищі. На мою думку, під час передавання українського досвіду особливо легко втратити чотири складові. 1. Контекст. Рішення завжди залежить від конкретних умов: рельєфу, щільності РЕБ, ресурсів, погоди та дій противника. Для українського військового ці обставини можуть бути очевидними, але для партнера їх потрібно пояснювати так само чітко, як саме рішення.2. Логіка рішення. Важливо пояснити не лише що зробили, а й чому. Наприклад, FРV-дрони на оптоволокні стали однією з тем інноваційних челенджів JАТЕС. Проте цінність досвіду полягає не тільки в описі технології, а й у поясненні, чому попереднє рішення перестало працювати, які переваги дала альтернатива та якою була ціна вибору. У доктринах НАТО та США є поняття соmmаndеr's іntеnt, або задум командира. Розуміння мети та бажаного результату дозволяє підлеглим адаптувати дії до змін. Так само і з переданням досвіду: знаючи лише що зробили, партнер може спробувати це повторити. Розуміючи чому, зможе адаптувати рішення до власних умов.3. Обмеження та актуальність. Важливо пояснювати, де рішення перестає працювати і як довго залишається актуальним. Ігор Оболєнський звертав увагу, що західні польові статути можуть оновлюватися раз на пів року, тоді як підходи до застосування дронів на українському фронті змінюються за кілька тижнів. Тому разом із досвідом потрібно передавати його умовний "термін придатності", інакше партнер ризикує засвоїти урок війни, яка вже змінилася.4. Професійні нюанси. Скорочення, сленг, неписані правила та способи взаємодії між підрозділами можуть бути зрозумілими українським військовим, але не іноземним партнерам. Без пояснення цих деталей партнер заповнюватиме прогалини власними припущеннями, які не обов'язково відповідатимуть українській реальності. У методиці викладання мов для такої роботи існує поняття медіації. У Загальноєвропейських рекомендаціях з мовної освіти її виокремлюють як самостійний вид мовленнєвої діяльності. Йдеться про здатність пояснювати поняття, передавати зміст і допомагати людям із різним досвідом формувати спільне розуміння. Проте недостатньо правильно пояснити інформацію. Потрібно перевірити, як її зрозумів партнер. Для цього у викладанні мов використовують запитання на перевірку розуміння (соnсерt-сhесkіng quеstіоns, ССQs), а у військовій практиці – близький за логікою інструмент bасk-brіеf, коли підлеглий своїми словами відтворює завдання. Цей принцип можна застосувати й під час передавання досвіду союзникам. Замість формального "Чи все зрозуміло?" запитати: "Як би ви застосували це у своєму підрозділі?" або "Яка умова тут була ключовою?". Так можна перевірити, чи вдалося передати не лише слова, а й зміст.

Чому одного універсального курсу Міlіtаry Еnglіsh недостатньо

Якщо завдання військового полягає в тому, щоб говорити англійською й водночас точно передавати професійний досвід, універсального курсу Міlіtаry Еnglіsh для всіх буде недостатньо. Адже комунікаційні завдання військових суттєво відрізняються залежно від їхньої ролі та формату взаємодії з партнерами. Наприклад:

Оператор або командир ударного підрозділу під час спільних навчань може пояснювати тактику безпосередньо в полі, часто в умовах обмеженого часу, коли потрібно одночасно говорити, демонструвати дії та відповідати на запитання. Штабний офіцер, який працює в JАТЕС або бере участь у командно-штабних навчаннях, має працювати з аналітичними звітами, брати участь у варгеймах і професійних дискусіях, аргументувати свою оцінку та відповідати на заперечення. Сержант-інструктор, який навчає іноземних військових, має послідовно пояснювати дії, перевіряти розуміння, давати зворотний зв'язок і виправляти помилки. Офіцер, залучений до спільного планування, має не лише знати термінологію, а й працювати за спільними процедурами та з тими самими форматами документів, що й партнери. Бойовий медик працює зі стандартизованими форматами запиту на евакуацію та передавання інформації про пораненого, де точність комунікації безпосередньо впливає на швидкість подальших дій.

Отже, двоє військових можуть мати однаковий рівень англійської, наприклад В2, але потребувати зовсім різної мовної підготовки. Саме тому мовну підготовку варто починати не лише з визначення рівня англійської, а й з аналізу професійних завдань військового. У прикладній лінгвістиці цей підхід називають аналізом потреб (nееds аnаlysіs). На його основі формується комунікаційний профіль: що саме військовий має робити англійською, з ким спілкуватися та з якими документами працювати. Закон "Про застосування англійської мови в Україні" вже передбачає мовні вимоги для визначених категорій військовослужбовців, перелік посад яких встановлює Кабінет Міністрів. Проте важливо визначити не лише кому потрібна англійська, а й для яких конкретних професійних завдань. Саме на цьому має ґрунтуватися підготовка.

Як готувати військових до ролі тих, хто передає досвід

З досвіду роботи з професіоналами високого рівня я бачу закономірність: людина використовує англійську так, як її до цього готували. Проте передання військового досвіду рідко відбувається за сценарієм. Партнери можуть ставити непередбачувані запитання, заперечувати або намагатися адаптувати українські рішення до власних умов. Тому мовна підготовка має відтворювати реальну професійну взаємодію. Я б виділила п'ять принципів. 1. Тренувати реальні професійні ситуації. Брифінги, розбір бойових кейсів, аргументація рішень і робота з документами мають ставати практичними симуляціями. Якщо військовий братиме участь у спільному плануванні, на заняттях варто моделювати дискусії, у яких потрібно пояснювати рішення та відповідати на заперечення.2. Готуватися до непередбачуваних запитань. Підготовлену доповідь можна відрепетирувати, але запитання після неї – ні. Тому важливо тренувати перефразування, відповіді на складні запитання та вміння адаптувати пояснення до співрозмовника, наприклад, по-різному представляти те саме рішення сержантові й старшому офіцеру.3. Вчити переходити від бойового епізоду до принципу. Військовий має описати конкретний випадок і його умови, сформулювати загальний висновок, а потім допомогти партнеру адаптувати його до власної армії. Такий рух від конкретного до загального і назад описує теорія семантичних хвиль соціолога освіти Карла Матона. Без узагальнення бойова історія залишається окремим випадком, а без конкретного прикладу складно зрозуміти, як працює принцип.4. Працювати з реальними професійними матеріалами. Замість абстрактних діалогів із підручника варто використовувати накази, звіти, схеми та презентації, підготовлені з дотриманням вимог безпеки й секретності. Так військовий одночасно тренує англійську та професійні навички: пояснює рішення, аргументує його й відповідає на уточнення.5. Починати підготовку завчасно. Термінологію чи конкретний виступ можна підготувати за короткий час, але здатність аргументувати, пояснювати складні рішення та реагувати на непередбачувані запитання формується поступово. Тому для військових, які взаємодіють із партнерами, потрібна системна мовна практика задовго до міжнародних навчань чи відряджень.

Досвід "Хартії": спочатку спільна професійна мова всередині

"Хартія" добре показує ще один важливий принцип: взаємосумісність із партнерами починається зі спільних підходів і професійної мови в межах українських підрозділів. Бригаду, з якої згодом виріс 2-й корпус Національної гвардії України "Хартія", від початку будували з орієнтацією на натівські процедури планування. Ігор Оболєнський охарактеризував цей підхід так: "Кожна процедура – описана. Навіть робота кожного офіцера, сержанта на секціях – прописана. І вона постійно вдосконалюється". У лютому 2026 року "Хартія" і Третій армійський корпус уклали меморандум про спільні програми підготовки. Одним із напрямів стала уніфікація термінології. Оболєнський пояснював її значення через взаємосумісність: коли підрозділи використовують спільну професійну мову, мають однакові процедури планування та зіставний рівень підготовки, їм значно легше діяти разом. Для міжнародної взаємодії це особливо важливо. Якщо різні українські підрозділи використовують різні поняття для опису однакових дій або вкладають різний зміст в один термін, ця неоднозначність переходить і в комунікацію з партнерами. Тому перед тим, як перекладати професійну термінологію англійською, важливо домовитися про її значення українською. Українські командири дедалі частіше мають навчати інших військових не лише в межах Сил оборони, а й в арміях союзників. А отже, до здатності аналізувати власні рішення та передавати знання додається ще одна вимога: вміти робити це професійною англійською.

Що вже працює і що варто масштабувати

Україні не доводиться створювати систему передавання військового досвіду партнерам із нуля. JАТЕС систематизує уроки війни та допомагає інтегрувати їх у доктрини НАТО, навчання RЕРМUS дозволяють перевіряти український досвід, а DЕLТА та двостороння співпраця забезпечують обмін даними й знаннями. Проте ефективність цих механізмів залежить від людей. Наприкінці 2025 року командир JАТЕС повідомляв, що Центр був укомплектований трохи більше ніж на 70%. Водночас мовна підготовка часто залишається відокремленою від системи вивчення досвіду й активізується лише перед міжнародними навчаннями чи відрядженнями. На мою думку, цю ланку потрібно посилювати через п'ять кроків. 1. Вбудувати англійську в цикл роботи з бойовим досвідом. Уроки, які планують передавати партнерам, варто від початку структурувати українською й англійською: рішення, умови, логіка, результат, межі застосування та актуальність. До цього мають долучатися носій досвіду та мовний фахівець.2. Створити спільний із союзниками глосарій фронтових реалій. Не просто словник термінів, а пояснення українського військового контексту: що означають "посадка", "нуль", "евак" та як передати їхній зміст партнерам. Основою може стати уніфікація термінології всередині Сил оборони.3. Розробити комунікаційні профілі для різних посад. Визначати не лише необхідний рівень англійської, а й конкретні завдання військового: брифінги, спільне планування, навчання партнерів, робота з документацією чи медична взаємодія. На цій основі будувати підготовку та оцінювання.4. Готувати носіїв досвіду як медіаторів. Військові перекладачі незамінні, проте найточніше пояснити логіку рішення може той, хто його ухвалював або безпосередньо розуміє. Тому військовим потрібні мовні інструменти для пояснення причин, обмежень і можливостей адаптації власного досвіду.5. Починати завчасно й оцінювати результат передання знань. Мовна підготовка має передувати міжнародним навчанням і відрядженням. А перевіряти варто не лише рівень англійської, а й те, чи зрозумів партнер отриманий досвід. Для цього можна використовувати bасk-brіеf, коли він своїми словами пояснює урок та можливості його застосування. Адже урок стає засвоєним лише тоді, коли змінює практику. Україна платить за досвід цієї війни найвищу ціну – людськими життями. Тому важливо, щоб здобуті знання не губилися на шляху до союзників. Англійська потрібна українським військовим для трьох речей: Щоб самим перетворювати досвід на знання. Не віддавати партнерам цінну "руду", а самим перетворювати бойові епізоди на принципи, рекомендації та навчальні програми, стаючи співавторами доктрин. Щоб бути суб'єктним союзником на рівних. У світі, де навіть наддержави просять про допомогу, союз – це не жест доброї волі, а умова виживання. Щоб навчати союзників. Якщо ми маємо унікальний досвід і вже gооd еnоugh, щоб говорити на рівних, його передання стає нашою відповідальністю. Від цього залежить безпека України, Європи та світу. Колись ми вчили англійську, щоб нас прийняли. Сьогодні – щоб нас розуміли, з нами рахувалися і, головне, в нас училися. У цьому і полягає відповідь на запитання "щоб що". Яна Козаченко, засновниця мовної агенції ЕvеrЕnglіsh, що навчає англійської представників бізнесу, державного та оборонного секторів. Експертка з викладання англійської з понад 19-річним досвідом, учасниця робочої групи МОН у межах політики "Освіта для життя".

Після поранення та лікування у госпіталі на військовослужбовця можуть чекати нові виклики: звільнення зі служби або повернення до неї, оформлення статусів, виплат і пенсії, отримання засобів реабілітації. За кожен із цих процесів відповідають різні установи, а людині нерідко доводиться знову збирати ті самі документи. У дослідженні "Шлях пораненого 2.0" ми вивчили, що відбувається після госпіталю: поговорили з військовими, їхніми рідними, фахівцями служб супроводу та експерткою "Юридичної сотні". У цій колонці розповідаємо, з якими бюрократичними перепонами вони стикаються і як їх усунути.

Часом звільнення розтягується на декілька місяців

Більше половини опитаних почали післягоспітальний шлях зі звільнення за станом здоров'я. Але цей процес у кожного проходив по-різному. Головний сержант інженерно-саперного взводу описує свій досвід так: "Отримав рішення ВЛК, зателефонував до частини, приїхав, написав рапорт про звільнення, надав документи... Прибув туди, отримав на руки наказ... все". Солдат ДШВ розповідає іншу історію: "Я півтора місяці десь приблизно прочекав. З чим це пов'язано, не знаю". Ще одна причина затримок — здача майна та оформлення обхідного листа. Під час поранення чи евакуації, зокрема на стабілізаційному пункті, військовослужбовець може втратити спорядження. Якщо цю втрату вчасно не зафіксували, питання доводиться розв'язувати вже під час звільнення, коли потрібно повернути видане майно. Є й фінансові ризики. Після звільнення військовослужбовець втрачає право на грошове забезпечення та додаткову винагороду за решту періоду лікування. А іноді проблеми виникають навіть із виплатами за час, коли людина ще перебувала на службі. Дружина одного з опитаних розповідає: "Його довго годували сніданками, що виплатять. В результаті, дотягнули до звільнення і сказали, якщо тобі щось не подобається, звертайся до суду". Що варто змінити. Втрату спорядження під час поранення чи евакуації потрібно фіксувати якомога раніше, щоб це не затримувало звільнення. А для тих, кому важко пересуватися, має з'явитися реальна можливість звільнитися дистанційно, зокрема пройти обхідний лист без особистої присутності.

Статус ОІВВ і одноразова допомога

За досвідом наших респондентів, після встановлення інвалідності та підтвердження зв'язку поранення із захистом Батьківщини посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни (ОІВВ) можна отримати за кілька годин або днів — однак цьому передує процес збирання та подання пакету документів, часом доволі тривалий. Дані про статус не завжди вчасно потрапляють до Єдиного державного реєстру ветеранів війни (ЄДРВВ). Станом на липень 2026 року їх значною мірою вносили вручну, тож людина могла місяцями мати посвідчення, але її статус ще не відображався в реєстрі. Через таку розбіжність у державних даних один із наших респондентів отримав відмову в одноразовій грошовій допомозі: "Надав копію [посвідчення] — відмова через те, що я в реєстрі ветеранів світився як УБД, а не як ОІВВ". Водночас Пенсійний фонд уже враховував цей статус під час виплати пенсії. Постанова Кабміну №336, яка регулює цю виплату, не передбачає розбіжності з реєстром серед підстав для відмови. З червня 2026 року заяву на одноразову грошову допомогу від Мінветеранів особам з інвалідністю внаслідок війни можна подати через портал Дія. Це особливо важливо для людей, яким через наслідки поранення складно особисто відвідувати державні установи. Проте під час тестування послуги в липні 2026 року ми виявили помилки. Форма дозволяла обрати дату рішення МСЕК лише з червня по грудень 2024 року й не враховувала нову систему оцінювання повсякденного функціонування. А щоб подати заяву на виплату, людина мусила також обрати послугу оформлення статусу ОІВВ, навіть якщо вже мала його, оскільки завантажити своє посвідчення форма не дозволяла. І ще одна прогалина: чинні постанови не визначають, коли саме держава має перерахувати гроші після того, як ухвалила рішення про виплату. За словами опитаних, хтось отримував допомогу за місяць, а хтось чекав майже рік. Що варто змінити. Статус ОІВВ має з'являтися в реєстрі одразу після видачі посвідчення. Допомогти з цим може електронний кабінет уповноваженої особи, який Мінветеранів готувало до запуску на момент дослідження. У Дії потрібно дозволити завантажувати посвідчення, якщо реєстр ще не оновився, а в постановах Кабміну — визначити чіткі строки виплати допомоги.

Пенсія, на яку чекають місяцями

Щоб розрахувати військову пенсію по інвалідності, Пенсійному фонду потрібна довідка про надбавки, доплати та премії за останні 24 місяці служби. Але при звільненні частина її не видає, тож документ запитує ТЦК та СП. Військові частини натомість можуть відповідати від одного до шести місяців. Якщо за ці 24 місяці людина служила в кількох частинах, довідки доводиться збирати з кожної. А якщо якусь із частин розформували, потрібно ще знайти, куди передали документи. Військовий ДШВ, який служив у шести частинах, розповідає, що цілий рік збирав довідки для оформлення пенсії. Дві частини на той час вже розформували, а в архіві спочатку стверджували, що потрібних документів немає. Згодом їх усе ж знайшли. Але навіть без цієї довідки людина не обов'язково має місяцями залишатися без пенсії. Як пояснює експертка "Юридичної сотні" Ірина Дмитренко, Пенсійний фонд може призначити пенсію в мінімальному розмірі, а коли довідка надійде — перерахувати її та доплатити різницю. Проте, за словами експертки, працівники ТЦК не завжди знають, що можуть передати документи до Пенсійного фонду, не чекаючи на довідку. Є й несправедливість у самому розрахунку пенсії. Під час тривалого лікування військовослужбовця можуть вивести поза штат, а його грошове забезпечення — різко скоротитися. Тож людина, яка довго лікувалася після тяжкого поранення, ризикує отримувати меншу пенсію. Що варто змінити. Державні установи мають самі запитувати одна в одної потрібні довідки й стежити, щоб документи вчасно потрапляли до Пенсійного фонду. Якщо людині встановили іншу групу інвалідності або вона звільнилася зі служби, Пенсійний фонд має автоматично перевіряти, чи потрібно перерахувати її пенсію. І не вимагати повторно документів, які вже є в держави.

Протезування та засоби реабілітації: чому досвід військових настільки різниться?

Щоб скористатись державними програмами (наприклад, з протезування), військовослужбовець чи ветеран сам шукає та обирає підприємство, збирає і подає документи. Цей процес має свої труднощі. Так, один із наших респондентів розповів, що деякі контакти в державному списку підприємств були застарілими. Інший не зміг отримати компенсацію за придбаний засіб реабілітації: у ЦНАПі його запевнили, що достатньо фіскального чека, але згодом виявилося, що потрібна ще й видаткова накладна. А деякі опитані розповідали, що коли готовий протез натирав або завдавав болю, на повторний ремонт за державний кошт доводилося чекати до пів року. Інакший досвід описали військові, які зверталися до Suреrhumаns і Рrоtеz Fоundаtіоn. Людина подає заявку онлайн, а з документами й подальшими кроками допомагають працівники центру. Перед тим як виготовити постійний протез, фахівці роблять тимчасовий куксоприймач, щоб перевірити, наскільки він зручний, і за потреби підлаштувати його. Опитані також відзначали увагу до своїх потреб. Схожий досвід описали й пацієнти Unbrоkеn. Водночас бойовий медик, з яким ми говорили, отримав протез підвищеної функціональності за державні кошти. Кейс-менеджерка служби супроводу допомогла йому розібратися з процедурою та скерувала до потрібного центру. Ці історії показують, наскільки важливо, щоб людина могла отримати потрібний протез і не залишалася сам на сам із документами та складними процедурами. Що варто змінити. Держава має зробити фаховий супровід доступним для кожного, хто потребує протезування. Людина повинна мати змогу протестувати протез і підлаштувати його до своїх потреб, перш ніж отримати постійний. А співпрацю з організаціями, які вже успішно допомагають військовим із протезуванням, варто розширювати.

Висновки

Коли ми запитували військовослужбовців і ветеранів, що для них найважливіше, більшість говорила не лише про виплати й пільги, а й про можливість самостійно будувати своє життя. Майже всі також згадували людей, які допомогли їм пройти складні процедури: лікаря, кейс-менеджера, командира, який пішов назустріч. Держава гарантує пораненим військовослужбовцям і ветеранам виплати, пільги та іншу підтримку. Але на практиці людям нерідко доводиться місяцями домагатися того, на що вони мають законне право, і знову збирати ті самі документи для різних установ. Фаховий супровід допомагає пройти цей шлях, але доступ до нього має бути правилом, а не везінням. Авторки: Ілона Пекар, старша експертка Департаменту правового захисту "Принципу", Маріна Амброжак, бізнес-аналітикиня "Принципу"

Останні два тижні перед проміжними виборами до Конгресу США я провела у Сполучених Штатах. Побувала в Техасі та Вашингтоні, виступала на конференціях, зустрічалася з американськими політиками, представниками аналітичних центрів і громадянського суспільства, спілкувалася з жителями США. Ми багато говорили про Україну, війну, Росію, Китай, корупцію та майбутнє американської демократії. Я виїхала зі США буквально за кілька днів до голосування, але вже тоді було помітно: розчарування політикою Дональда Трампа зростає навіть серед людей, які два роки тому підтримали його повернення до Білого дому. Результати виборів підтвердили масштаб цих настроїв. Демократи здобули контроль і над Палатою представників, і над Сенатом. Вони перемогли навіть у штатах, які десятиліттями вважалися надійним тилом республіканців. Приміром, у Техасі демократ Джеймс Таларіко переміг кандидата Трампа Кена Пекстона ( на його передвиборчу кампанію тільки Ілон Маск витратив 212 млн дол). У Канзасі демократ Адам Гамільтон здобув сенатське місце, яке республіканці контролювали майже століття. Республіканці також втратили місце в Сенаті від штату Мен, де програла багаторічна сенаторка Сьюзан Коллінз.Це серйозна політична поразка для Трампа і Республіканської партії. Але для України головне питання не в тому, хто переміг на американських виборах. А в тому — чи зможе новий баланс сил у Вашингтоні змінити американську політику щодо Росії та повернути Україні військову підтримку, якої вона критично потребує.Моя думка: можливості для цього з'являються. Але очікувати швидких рішень не варто.

Техас показав: навіть виборці Трампа не хочуть, щоб Америка дружила з Путіним

Перед поїздкою до Вашингтона я відвідала Техас. Це штат, який традиційно голосує за республіканців і де Трамп перемагав на трьох останніх президентських виборах. Там спілкувалася з людьми, які голосували за нього. І мене здивувало, наскільки критично частина з них оцінювала політику президента США щодо України та Росії. "Я на таке не підписувався. Я не голосував за те, щоб Америка стала другом Путіна", — приблизно так звучала думка, яку я неодноразово чула. Причому це були не обов'язково люди, які розчарувалися в усій політиці Трампа. Дехто продовжував підтримувати його жорстку імміграційну політику, схвалював дії ІСЕ та інші суперечливі рішення адміністрації. Але ставлення президента США до Володимира Путіна викликало в них обурення, як і деякі інші рішення Трампа. А результати голосування показали, що проблема значно масштабніша, ніж невдоволення окремими указами президента США. Американці захотіли повернути систему стримувань і противаг, яка за останні два роки фактично послабилася. За даними АР Vоtеr Роll, близько 70% виборців хотіли б, щоб Конгрес активніше контролював президента. Це важливий сигнал: навіть у країні з дуже поляризованим суспільством значна частина громадян не хоче концентрації влади в руках однієї людини.

Що це означає для американської допомоги Україні

Повернення демократів до контролю над обома палатами Конгресу змінює політичний баланс у Вашингтоні на останні два роки президентства Трампа. Але не варто плутати контроль над Конгресом із контролем над усією американською зовнішньою політикою. Дональд Трамп залишається президентом і головнокомандувачем країни. Він зберігає значний вплив на рішення щодо військової допомоги, санкцій, дипломатії та переговорів із Росією. Ба більше, новий Конгрес розпочне роботу лише 3 січня 2027 року. До цього діятиме старе скликання, так званий lаmе-duсk Соngrеss ("конгресс кривої качки"). Частина його членів уже програла вибори або вирішила не балотуватися знову, але юридично вони зберігають повноваження до завершення каденції. Це означає, що не варто очікувати негайного ухвалення нового пакета допомоги Україні. Водночас у нової демократичної більшості з'являються інструменти впливу. Вона зможе ініціювати законодавчі пропозиції, проводити слухання, вимагати документи від адміністрації, розслідувати її рішення та блокувати частину законодавчих ініціатив президента. Конгрес також має ключову роль у затвердженні бюджетних видатків. Саме тому зміна більшості може відкрити шлях до переговорів про нове фінансування України. Але є принципове юридичне обмеження: президент має право накласти вето на законопроєкт. Щоб його подолати, потрібні дві третини голосів в обох палатах. Тобто демократична більшість сама по собі не гарантує нового пакета американської військової допомоги. Для цього потрібна підтримка частини республіканців. І тут є підстави для обережного оптимізму. Підтримка України ніколи не була виключно демократичним питанням. У Республіканській партії залишаються політики, які розуміють загрозу Росії та важливість американської допомоги для безпеки Європи й самих Сполучених Штатів. Натомість серед тих, хто залишає Конгрес, є послідовні прихильники України (наприклад, конгресмен-республіканець Браян Фіцпатрік, давній друг і прибічник України). Втрата таких союзників — погана новина незалежно від їхньої партійної належності. До Конгресу прийдуть нові законодавці, серед яких є люди, які уже підтримують Україну, але є і демократи, позиції яких щодо України нам ще належить зрозуміти. Не можна автоматично вважати, що кожен демократ добре знає історію російської агресії або безумовно підтримуватиме нашу країну. Тому Україні потрібно починати роботу з новим Конгресом уже зараз: знайомитися з новообраними конгресменами, спілкуватися з їхніми командами, пояснювати, чому підтримка України відповідає американським інтересам. Нам потрібні союзники в обох партіях.

Проблема — відсутність ракет Раtrіоt

Навіть якщо новий Конгрес зможе домовитися про додаткову допомогу Україні, це не означає, що вона надійде вчасно для вирішення наших найбільш нагальних проблем. Одна з них — дефіцит американських перехоплювачів Раtrіоt, необхідних для захисту українських міст та енергетичної інфраструктури від російських ракетних атак цієї зими. Це питання не можна відкладати до січня. Україна потребує не лише нових бюджетних рішень, а й конкретних домовленостей щодо наявних запасів озброєння, виробництва, постачання та пріоритетів американської оборонної політики. Водночас є ще одна сфера, де Конгрес може відіграти важливу роль, — санкції проти Росії. Нещодавнє рішення адміністрації Трампа дозволити Росії повернути на американський і світовий ринки понад 300 тисяч тонн дизельного пального викликало обурення серед американських політиків. Губернаторка Нью-Джерсі Мікі Шеррілл попередила портових операторів про можливу незаконність приймання таких поставок, посилаючись на американський закон 2022 року, який забороняє імпорт російських енергоносіїв. Демократи можуть використати парламентські механізми, щоб домагатися обмеження таких рішень адміністрації. Зокрема, конгресмен Грегорі Мікс уже запропонував двопартійний законопроєкт, спрямований проти плану повернення російського дизелю на світовий ринок.

Україна не повинна знову стати заручницею американської внутрішньої політики

Ще до виборів у Вашингтоні багато говорили про те, що демократи можуть почати масштабні розслідування діяльності адміністрації Трампа, якщо отримають контроль над Конгресом. Тепер така перспектива стала значно реальнішою. Комітети Конгресу зможуть проводити слухання, вимагати документи, викликати свідків і перевіряти можливі порушення з боку адміністрації та її оточення. Але для України тут є серйозний ризик. Ми вже проходили через ситуацію, коли наша країна стала частиною американської внутрішньополітичної боротьби. Під час першого імпічменту Трампа Україна опинилася в центрі конфлікту між президентом і його політичними опонентами. Тоді йшлося, зокрема, про телефонну розмову Дональда Трампа з Володимиром Зеленським і затримку американської військової допомоги. Якщо майбутні розслідування перетворяться виключно на інструмент боротьби демократів проти республіканців, Україна знову ризикує стати токсичною темою американської політики. Ми не повинні допустити повторення такого сценарію. Україна має бути темою, яка об'єднує, а не роз'єднує, адже підтримка України є в інтересах усіх громадян США, яким небайдужа тема свободи, демократії та безпеки у світі.Олена Трегуб, виконавча директорка та співзасновниця Незалежної антикорупційної комісії (НАКО)

Проміжні вибори в США завершилися перемогою демократів: вони забрали обидві палати Конгресу. Наступні два роки Вашингтон займатиметься передусім внутрішніми проблемами Америки. Для Києва це вікно можливостей, яке відчиниться в січні. І ми скористаємося цим вікном, якщо прийдемо до нових конгресменів із поясненням, як Україна може допомогти розв'язати ці проблеми.

Що сталося

У ніч на 4 листопада пройшли проміжні вибори в США — в результаті: демократи повернули собі контроль над обома палатами Конгресу. За попередніми підрахунками, у Палаті представників вони мають щонайменше 224 місця з 435, у Сенаті – 53–54 зі 100. Остаточну цифру в Сенаті визначить Аляска, де сертифікація триватиме до кінця листопада. Джеймс Таларіко став першим демократом, якого Техас обрав до Сенату з 1988 року. Канзас востаннє відправляв демократа до Сенату в 1932-му. У Мені Сьюзен Коллінз програла Трою Джексону після майже трьох десятиліть у Сенаті. Перехід обох палат до опозиції на проміжних виборах стався лише вп'яте від часів Другої світової. Для України важливіше інше: разом зі старим Конгресом іде покоління людей, які знали нашу країну особисто. Не балотувалися Мітч Макконнелл, Том Тілліс, Джин Шагін. З Палати йдуть Ненсі Пелосі, Стені Гоєр, Майкл Маккол, Дон Бейкон. За попередніми даними, свій округ у Пенсильванії програв Браян Фіцпатрік, співголова Українського кокусу. Натомість до Сенату приходять Рой Купер, Шеррод Браун, Таларіко, Джексон та інші, чиї позиції щодо України досі не сформовані.

Що реально змінюється у Вашингтоні

Новий Конгрес збереться 3 січня 2027 року. Від того дня демократи очолять ключові для України комітети (зі збройних сил, розвідки, закордонних справ і асигнувань), визначатимуть порядок денний, проводитимуть слухання і зможуть викликати посадовців для свідчень. Для нас це конкретні речі. Ukrаіnе Suрроrt Асt Палата вже ухвалила 226 голосами проти 195, з підтримкою 18 республіканців, проте Сенат так і не взяв його до розгляду. У новому Сенаті законопроєкт отримує другий шанс. Комітети зможуть запитати, чому Білий дім обмежив для України доступ до Stаrshіеld, чому затримується партія Раtrіоt, на яких умовах 16 жовтня оголосили послаблення санкцій за законом Грема. Палата також пише оборонний бюджет і голосує за нього, тож у ньому можуть з'явитися кошти на українські потреби, хай і невеликі. Щорічна допомога Ізраїлю, наприклад, уже вписана в американський оборонний бюджет. Крім цього, варто очікувати розслідувань, чому американська армія не досягла успіху в Ірані і який український досвід вона не використала. Це пряма можливість показати цінність України як експортера безпеки. При цьому варто тверезо бачити межі. Розвідувальні дані, експортні ліцензії, графік поставок і санкційні послаблення залишаються в руках президента Трампа. Комітет може вимагати документи, проте ракету він для нас не відвантажить. У Сенаті більшість усе одно впирається у філібастер і потребує 60 голосів, а для подолання вето потрібні дві третини обох палат. Найризикованіший час для нас – наступні два місяці. 10–11 листопада в Абу-Дабі відбудуться тристоронні переговори, 18–19 листопада саміт АТЕС у Шеньчжені, де можлива зустріч Трампа, Путіна і Сі. 11 грудня закінчується тимчасове фінансування уряду. Усе це відбувається, поки стара більшість ще при владі, а нова не має жодного комітету.

Що це означає для України

Політична ціна тиску на Київ і поступок Москві зростає. Адміністрації буде складніше ухвалювати рішення про Україну без пояснень перед Конгресом. Суспільна база теж на нашому боці: за опитуванням Тhе Есоnоmіst/YоuGоv 19–20 жовтня, 66% зареєстрованих виборців більше співчувають Україні, ніж Росії. Водночас у нового Конгресу буде повний стіл. Війна з Іраном, розслідування щодо адміністрації, ризик зупинки уряду, ціни на пальне – все це конкуруватиме за увагу кожного офісу. Україна стане однією з десятків тем, і в черзі до кожного нового сенатора та конгресмена стоятимуть делегації з усього світу.

Нашу історію треба розповісти заново

Нові конгресмени та сенатори не пам'ятають лютого 2022 року з Капітолію. Вони виграли вибори, говорячи про ціни, житло і роботу. Кожен із них поставить нам одне й те саме питання: що з цього матимуть мої виборці і моя країна? На це питання в нас є сильна відповідь, якою ми досі користуємося недостатньо: Україна допомагає Америці розв'язувати її власні проблеми. Україна експортує безпеку, і робить це саме там, де в Америки зараз найгостріші проблеми. Протидія дронам. Війна з Іраном показала вразливість американських баз на Близькому Сході до дронів іранської конструкції. Україна п'ятий рік щоночі відбиває атаки тих самих "шахедів". За цей час ми створили дешеві перехоплювачі, налагодили їхнє масове виробництво і відпрацювали тактику, якої в такому масштабі не має жодна інша армія. Цей досвід неможливо відтворити на полігоні. У липні Трамп заявив, що США купуватимуть українські дрони. Конгрес має інструменти, щоб перетворити цю заяву на програму спільної розробки й виробництва з бюджетом, обсягами і звітуванням. Оборонна промисловість США. Підтримка України завантажує американські заводи. За механізмом РURL союзники оголосили близько $6,3 млрд, з яких $2,5 млрд піде на нові закупівлі в США. Близько 60% попередньої американської допомоги Україні залишилися в американській економіці. Наступний крок – спільне виробництво українських систем на території США. Для Америки це робочі місця і технології, перевірені в бою. Для кожного конгресмена – виборці, які знають Україну як партнера. Китай. Пекін залишається головним пріоритетом американської національної безпеки, і війна в Україні безпосередньо його стосується. Співпрацю Росії, Ірану і Китаю Україна бачить першою: у компонентах збитих ракет і дронів, у ланцюгах постачання, у тактиці. Водночас ми будуємо виробництво дронів, незалежне від китайських компонентів, і робимо це у воєнному масштабі. Перед тією самою задачею стоять США та їхні союзники в Індо-Тихоокеанському регіоні, і наш досвід їм знадобиться. Тому в кожен новий офіс варто приходити з конкретною пропозицією: спільна програма протидії дронам, лінія виробництва в окрузі, обмін даними з фронту. Це розмова двох партнерів.

Як це роблять інші

У Sеrреns Сеntеr ми минулого року дослідили, як у Вашингтоні працюють Південна Корея, Тайвань, Ізраїль і Саудівська Аравія. Висновки прикладні. Південна Корея десятиліттями повторює одне гасло альянсу – "Каччі капсіда", "ідемо разом". Коли Трамп повернувся з митами, Сеул перевів розмову в мову конкретики: $350 млрд інвестицій у США, включно з $150 млрд у суднобудування, в обмін на нижчі мита. Наnwhа купила верф у Філадельфії, і тепер про корейський інтерес говорять американські робітники з Пенсильванії. Корейські компанії лише у 2024 році витратили на лобіювання у США понад $35 млн. Корейські кокуси працюють в обох палатах Конгресу, і саме вони добилися, щоб оборонний бюджет зафіксував мінімум 28 500 американських військових на півострові. Крім того, угоду про розподіл витрат на війська Сеул підписав заздалегідь, до виборів 2024 року, щоб не залежати від їхнього результату. Тайвань зосередився на роботі зі штатами. Кокуси дружби з Тайванем працюють у законодавчих зборах понад двадцяти штатів, від Коннектикуту до Західної Вірджинії. Понад двадцять штатів мають власні торговельні офіси в Тайпеї. Коли Вашингтон охолоджується, ці зв'язки нікуди не зникають. Ізраїль домігся головного: його військова перевага в регіоні з 2008 року закріплена в американському законі, і кожен президент мусить її підтверджувати. Паралельно американські організації щороку возять до Ізраїлю делегації конгресменів і відставних генералів, щоб ті бачили все на власні очі. Усі ці країни працюють у мирні роки, між виборами, через кокуси, аналітичні центри, штати і бізнес. Коли настає криза, мережа вже існує.

Наша задача – працювати системно

Після кожних виборів у США українська сторона робить ривок. Делегації, листи з привітаннями, фото в коридорах Капітолію. Потім увага спадає до наступної кризи. Так ми щоразу починаємо з нуля, тоді як Корея чи Тайвань продовжують з того місця, де зупинилися. Системність для мене означає кілька речей, які працюють постійно, хто б не був при владі у Вашингтоні чи в Києві. Карта рішень. Для кожного нашого запиту – дрони, ППО, санкції, фінансування – треба точно знати, хто його пропонує, хто затверджує і хто фінансує. У Кореї інвестиційні проєкти відбирають президент і комітет під головуванням міністра торгівлі, а чисельність військ фіксує Конгрес, і Сеул лобіює кожне питання там, де приймають рішення. Наш власний дроновий меморандум це добре показує: його готували з Держдепом, тоді як частина посадовців Пентагону і Білого дому ставилася до нього скептично. Така карта має бути спільною для всіх, хто їде до Вашингтона від України. Календар і перші сто днів. Американський Конгрес живе за передбачуваним ритмом: слухання навесні, робота над оборонним законом NDАА влітку, бюджетний рік з 1 жовтня. Корейське лобі підсилює роботу саме тоді, коли пишеться текст закону, і тому фрази про війська на півострові потрапляють у фінальний документ. Нам потрібен свій календар на рік наперед, де заздалегідь зрозуміло, які формулювання ми хочемо бачити в законі і в який місяць настає час про них говорити. Перша точка в такому календарі – найближчі сто днів: до квітня кожен новий член комітетів зі збройних сил, закордонних справ, розвідки й асигнувань має отримати брифінг від України і запрошення приїхати. Окремо варто працювати з їхніми радниками: саме вони пишуть тексти законів і часто залишаються на Пагорбі довше за своїх босів. Ізраїльський досвід показує, що одна поїздка з добре продуманою програмою дає більше за десяток меморандумів. Кокуси і обидві партії. З поразкою Фіцпатріка і відходом ветеранів Український кокус доведеться збирати заново, з новими співголовами від демократів і республіканців. Корейські кокуси в обох палатах організовують брифінги, приймають делегації і вносять поправки, тобто працюють як інституція. Важливо зберегти і республіканський фланг: 18 голосів за Ukrаіnе Suрроrt Асt – це наш фундамент на 2028 рік, коли баланс сил знову зміниться. Корея й Тайвань свідомо тримають окремі канали до кожної з партій. Штати і округи. Конгресмен слухає своїх виборців. Тайвань це зрозумів і побудував стосунки з парламентами штатів, Саудівська Аравія відправляла посла до торгових палат Айови й Мену. Україні варто їхати туди, де працюють заводи, що виробляють зброю для нас, і де живе наша діаспора. Український ветеран, який розповідає робітникам заводу, навіщо їхня продукція на фронті, переконує сильніше за будь-яку презентацію у Вашингтоні. Дані, на які можна послатися. Аналіз американського центру СSІS про проблеми альянсу з Кореєю став мовою оборонного закону. Радник у Конгресі пише текст, спираючись на дослідження, яким довіряє. Україні потрібні регулярні публікації англійською, спільні проєкти з американськими аналітичними центрами і цифри з фронту, які можна перевірити і процитувати. Закон як мета. Військова перевага Ізраїлю закріплена в американському законі з 2008 року. У 2022 році Конгрес ухвалив закон про стійкість Тайваню, який відкрив йому пряму військову допомогу. Поки наша підтримка залежить від щорічних суперечок навколо бюджету, вона лишатиметься вразливою. Багаторічна рамка безпекової співпраці може стати довгостроковою ціллю для України вже в 120-му Конгресі. Координація і вимірювання. У Кореї посольство зводить в одну картину роботу міністерств, лобістських фірм, події і медіа. У нас до Вашингтона їдуть посольство, міністерства, депутати, бізнес, аналітики, військові, діаспора – і часто з різними пріоритетами. Потрібна якщо не координація, то хоча б спільне розуміння пріоритетів. І міряти результат треба змінами у законах, слуханнями і співавторами законопроєктів. Свою частку цієї роботи ми в Sеrреns Сеntеr робимо вже зараз: створюємо оборонну аналітику, яку презентуємо її в Пентагоні, Держдепі, Конгресі, американських аналітичних центрах і оборонній індустрії, часто разом з українськими військовими і ветеранами. Так ми поєднуємо реалії фронту зі стратегією Заходу. Наше головне завдання – показати, як саме Україна може бути партнером. І допомогти це партнерство збудувати. Конгрес змінюється кожні два роки. Наша присутність у ньому має бути постійною. Марина Гриценко, співзасновниця та виконавча директорка Sеrреns Сеntеr fоr Іntеrnаtіоnаl Sесurіty