Українська правда

На перший погляд така постановка питання здається абсурдною і нереалістичною. Але цифри – річ вкрай вперта, і вони якраз говорять, що це цілком реально. За різними оцінками, населення України у 2026 році становить від 32 млн (дані МВФ) до близько 29 млн осіб (дані українських демографів). Відтак, навіть за умови чисельності населення на підконтрольній уряду України території у 29 млн людей, нам достатньо, щоб 20% (5,8 млн) виконували військовий обов'язок (2 людини з 10) один раз на п'ять років, аби мати постійну та дієву армію із понад 1 млн військовослужбовців. Це означатиме, що військовозобов'язаний громадянин служитиме, наприклад, 1 рік, а далі 4 роки житиме цивільним життям. При налагодженні такої системи Україна стає в принципі нездоланною для російських окупантів чи інших ворогів. Наявність понад шести мільйонів боєздатного українського війська та підготовленого резерву повністю зводить нанівець будь-який план не те що взяти "Київ за три дні", а навіть "Малу Токмачку за 10 років". Дослідження показують, що головні перешкоди й демотиватори, які відлякують громадян від служби, пов'язані саме з невизначеністю термінів служби, несправедливою мобілізацією та відсутністю регулярної ротації. Саме це не дає людині прогнозувати власне майбутнє й почуватися господарем своєї долі. Так, на думку голови Українського безпекового клубу, керівника проєктів ГО "Фонд сприяння демократії" Юрія Гончаренка, опитування щодо ротаційної моделі військової служби переконливо доводить: людина обирає ухилення, тому що ризики безстрокового перебування на фронті переважають будь-які можливі санкції. Втім, у разі запровадження фіксованого циклу служби раціональним вибором стає добровільна служба з розумінням дати повернення і гарантованого періоду відновлення. Ці нескладні підрахунки демонструють, що проблема з мобілізацією та справедливими термінами служби виникає головним чином не через брак людей, а через погану організацію, неналежну комунікацію та брак необхідної етики. Катастрофічно бракує "дорослих" у політикумі, які б взяли на себе політичну відповідальність, забезпечили прозорий і чесний діалог із громадянами та налаштували ротаційну систему військової служби. Якщо заглиблюватися у тему організації ротаційної служби, то там існує багато компонентів рішення, компенсаторів та факторів:

від оптимізації економічного бронювання, розширення міжнародного рекрутингу, запровадження диференційованої системи грошового забезпечення, зміни батьківських обовʼязків на час служби й аж до гендерного паритету у виконанні військового обовʼязку, суттєвого збільшення рівня роботизації на ЛБЗ, оновлення логіки територіальної оборони, обовʼязкової етапності проходження служби та нової системи дозволів на зберігання й використання зброї під час воєнного стану.

Але ключовим питанням залишається довіра та готовність військово-політичного керівництва гарантувати й забезпечити чесне, справедливе та прозоре виконання військового та громадянського обов'язку, яке б водночас дозволило реалістично планувати життя навіть попри повномасштабну війну. Хтось називає це "оборонною демократією", хтось – "воєнною демократією", але в кінцевому підсумку все зводиться до питання про готовність громадян по черзі захищати свою спільноту, свій дім і спосіб життя, якому вони віддають перевагу. Окрім виключно безпекових резонів, додаткова перевага такої системи полягає ще й у тому, що виникає абсолютно новий рівень суспільної та екзистенційної солідарності, адже зрозуміла і справедлива система розподілу ролей для гідної участі громадян у захисті своєї країни слугуватиме джерелом консолідуючого спільного досвіду.

Україна — морська держава. І це не красиве формулювання зі стратегій і доктрин. Сьогодні це питання нашого виживання. Від того, чи контролюємо ми власне море, залежить робота портів, експорт, економіка, міжнародна торгівля і, зрештою, здатність країни вести війну.


Повномасштабне вторгнення росії змінило наше уявлення про Чорне море. Україна, яка на початку великої війни мала значно слабші традиційні військово-морські спроможності, змогла нанести серію асиметричних ударів, відібрати у противника ініціативу на значній частині акваторії, відсунути російський флот від українського узбережжя на тилові бази та на тривалий час забезпечити функціонування морського коридору.


Це стало можливим завдяки людям. Військовим морякам: командирам, інженерам, фахівцям із навігації, озброєння, зв'язку, безпілотних систем і десятків інших спеціальностей. Тим, кого готує Інститут Військово-Морських Сил.


І саме тому сьогодні я хочу поставити питання, яке давно назріло. Чи відповідає система морської освіти України потребам держави, яка веде найбільшу війну в Європі з часів Другої світової? На мою думку, відповідь очевидна: вона потребує глибокого переосмислення.


До повномасштабної війни Україна була одним із важливих постачальників кадрів для світового торгівельного флоту, посідаючи, за даними Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNСТАD), шосте місце. На комерційних суднах планети офіційно працювало близько 47 тисяч українців, або 4,04% плавскладу, причому експерти вважають, що реальна їхня кількість набагато більша - до 200 тисяч.


Українські моряки працювали на суднах під прапорами інших держав. Морська професія була однією з небагатьох, яка дозволяла українцям отримувати конкурентну зарплату на глобальному ринку, але податки здебільшого вони платили поза межами нашої держави.


Для цього в Україні сформувалася велика система підготовки цивільних морських фахівців. Її основу становлять державні та приватні заклади освіти, навчально-тренажерні центри, численні програми підготовки й перепідготовки.


За радянських часів в Україні фахівців для цивільного флоту (йдеться виключно про суднові, корабельні, спеціальності - судноводіїв, механіків, радистів тощо) готував лише один виш, а саме Одеське вище інженерне морське училище імені Ленінського комсомолу. Нині це національний університет "Одеська морська академія".


Сучасний "пул" морських вишів набагато більший. Якщо не брати до уваги навчальні заклади, що залишилися на тимчасово окупованих територіях, і відокремлені структурні підрозділи на кшталт двох дунайських інститутів ОМА і ДУІТ, їх шість. Це Національний університет "Одеська морська академія"; Одеський національний морський університет (колишній Одеський інститут інженерів морського флоту), де також готують судноводіїв та механіків; Державний університет інфраструктури та технологій (Київ), Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова (Миколаїв), Херсонська державна морська академія і приватна установа "Морський інститут післядипломної освіти імені контрадмірал Федора Ушакова" (Херсон). Остання, попри слово "післядипломної" в назві, приймає на перший курс і вчорашніх школярів. Спеціалізації тут ті самі, що й у ХДМА.


В мирний час така система мала свою логіку. Світовий ринок потребував моряків, Україна могла їх готувати. Українці могли працювати за кордоном. Але війна змінює не лише кордони, вона змінює державні пріоритети. І головне питання сьогодні полягає не в тому, чи потрібні Україні цивільні моряки.


Звичайно, потрібні. Питання в іншому: чи правильно ми розподіляємо державні ресурси між підготовкою кадрів для комерційного (транснаціонального) ринку та підготовкою фахівців, від яких безпосередньо залежить оборона держави?


Війна змінила Україну. Сьогодні Україна потребує сильних Військово-Морських Сил. Потребує не завтра, не після війни, а саме зараз. ВМС — це не лише кораблі. Сучасна морська війна — це ракетне озброєння, морські безекіпажні та безпілотні системи, підводні технології, а ще розвідка, зв'язок, системи ситуаційної обізнаності й управління. Це десятки складних військових спеціальностей.


За кожною технологією стоїть людина, яку треба не просто навчити, а ще й виховати як командира. Сформувати відповідальність, вміння приймати рішення, діяти в умовах невизначеності.


Саме тому підготовка військового моряка не може бути побічним напрямком розвитку морської освіти. Це має бути одним із державних пріоритетів — особливо зараз, коли Україна створює нову модель військово-морської війни, коли технології змінюються швидше, ніж ми встигаємо робити підручники.


Сьогодні Інститут Військово-Морських Сил є єдиним в Україні профільним військовим закладом, який готує офіцерів для національного військового флоту, Морської охорони Державної прикордонної служби, Сил спеціальних операцій, Головного управління розвідки, Служби безпеки України, інших складових сектору безпеки і обороні. Він був утворений шляхом реорганізації Академії Військово-Морських Сил, яка після тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя у 2014 році була передислокована на материкову частину України.


Це був складний шлях. В Одесі ми були вимушені починати життя заново. Будувати навчальну базу, формувати колектив, відновлювати систему військово-морської освіти. На жаль, власних фондів Інститут так і не отримав — він досі є структурним підрозділом Національного університету "Одеська морська академія". І, треба визнати, тягне жалюгідне існування. Чисельність не більше батальйону, мізерна матеріально-технічна база, складні відносини з цивільною академією, яка буквально дозволяє військовим морякам користуватися своїми багатствами. А частіше відмовляє в елементарному. Навіть з деяких приміщень намагалися виселити. Зараз Інститут знаходиться на розосередженні і інших місцях дислокації, але проблему це не знімає.


Між тим, за роки передислокації вдвічі зросло державне замовлення на підготовку офіцерів ВМС, відповідно збільшилася кількість постійного складу, зокрема наукових та науково-педагогічних працівників. Сьогодні ми готуємо фахівців за напрямами, яких ще кілька років тому просто не існувало в українській освіті.


Сучасна війна змусила нас змінюватися.


Але проблема лишається: наші потреби ростуть значно швидше, ніж можливості матеріальної бази. Неможливо будувати флот на ентузіазмі. Українські військові моряки давно навчилися робити більше, ніж від них очікують. Відновлювати, будувати, винаходити, адаптувати цивільні технології для військових потреб, створювати нове там, де, здавалося б, немає нічого. Ця здатність стала однією з причин успіху України на Чорному морі.


Але є речі, які не можна постійно компенсувати ентузіазмом. Не можна нескінченно будувати систему військової освіти виключно завдяки ініціативі офіцерів, допомозі волонтерів і міжнародних партнерів. Не можна вимагати від військового закладу підготовки офіцерів ХХІ століття, залишаючи його з інфраструктурою, яка не відповідає масштабу поставлених завдань. Без повноцінних навчальних корпусів, лабораторій, тренажерних комплексів, полігонів, спортивної інфраструктури, гуртожитків.


В минулому році народний депутат багатьох скликань, голова Меджлісу кримськотатарського народу в 1991-2013 роках, Герой України Мустафа Джемілєв звернувся з листом до тодішнього міністра оборони Рустема Умерова, в якому запропонував революційний варіант: давайте на базі Одеської морської академії відродимо Академію військово-морських сил. У якій буде один або два цивільних факультети такі приклади мають місце один з них Військово-морська академія ім. Ніколи Вапцарова (ВМАНВ) — основний морський вищий державний навчальний заклад Болгарії, розташований у місті Варна.


Ідея насправді напрошувалася давно. Питання лише в державних пріоритетах. Держава має переглянути співвідношення ресурсів, які спрямовуються на підготовку цивільних і військових морських фахівців. Тому всі ресурси потрібно спрямувати на підготовку військових моряків, а цивільні фахівці - це друга черга (навіщо витрачати колосальні суми державних грошей на утримання корпусів в яких навчають студентів 99% з яких не будуть працювати ні на державу, ні в державі).


На жаль, ініціатива Джемілєва знайшла розуміння лише у військових колах. Його звернення переправили тодішньому міністру освіти і науки Оксену Лісовому, який відповів суворою відмовою. Якщо коротко, то військові не заслуговують жодної довіри, вони все зруйнують, а ще реорганізація ОМА призведе (увага!) до проблем із безпекою в Чорному морі. Відповідь МОН від 03.02.2025 №1/2102-25.


Ось цитата:


"Приєднання Національного університету "Одеська морська академія" як єдиного і основного на цей час діючого вітчизняного вищого навчального закладу в морській сфері з національним статусом (це неправда, - Авт.) до вищого військового навчального закладу призведе до ліквідації університету і нестиме загрозу національній безпеці у сфері морської діяльності. Ця загроза полягатиме у відсутності забезпечення сталого економічного та соціального розвитку суспільства шляхом згортання та недоступності демократичного цивільного контролю за навчанням та підготовкою цивільних фахівців у сферах торгівельного мореплавства, морського транспорту, суднобудування, судноремонту, використання ресурсів моря та рибного господарства як сфер морської галузі національної економіки України і яка в подальшому чомусь здійснюватиметься у вищому військовому навчальному закладі Збройних сил, який належатиме до сфери управління Міністерства оборони України".


Позиція МОН демонструє формально-бюрократичний підхід, який не враховує безпекових реалій воєнного часу. Національну безпеку у "сфері морської діяльності" зараз і найближчими роками, а то й десятиліттями забезпечуватимуть лише Військово-Морські Сили Збройних Сил України в тісної взаємодії з іншими компонентами Сил безпеки та оборони. Освітня діяльність НУ "Одеська морська академія" цю сферу жодним чином не зачіпає, якщо її випускники й працюють на балкерах і контейнеровозах (ні, не працюють), які беруть участь у морському коридорі, то винятково як вільнонаймані працівники в комерційних структурах. Зрештою, безпеку цивільного судноплавства в українському морському коридорі забезпечують військовослужбовці Сил оборони, які щодня ризикують життям, захищаючи можливість функціонування цього коридору. Саме цей фактор також має враховуватися при визначенні державних пріоритетів у морській освіті.


До речі, при всій повазі, за роки повномасштабної війни НУ "Одеська морська академія" значно скоротила обсяги підготовки. Їхні корпуси пустують, деградуючи в інженерному плані. Їх вимикають від опалення, "консервують".


Я не закликаю закривати цивільні морські університети і не вважаю, що Україна має відмовитися від підготовки фахівців для торгівельного флоту. Навпаки. Морська економіка після війни буде одним із найважливіших чинників відновлення держави. Нам потрібні моряки. Потрібні суднобудівники, портовики, морські інженери, цивільні судноводії, механіки, радисти тощо. Всі потрібні! Але перш за все нам потрібна державна стратегія та пріоритети.


Система морської освіти України значною мірою формувалася під логіку освітнього ринку. Де є попит — там відкривається спеціальність, де можна набрати студентів — там з'являється програма, де є контракт — там є фінансова мотивація. Для приватного сектору це нормально, для держави — ні.


Враховуючи вимоги Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2022-2032 роки, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 286-р, яка передбачає оптимізацію системи вищих навчальних закладів, Міністерством освіти і науки України проводиться робота щодо реорганізації Національного університету "Одеська морська академія" та Одеського національного морського університету і утворення на їх базі Українського державного морського університету. Це дає реальну надію, що частина матеріально-технічної бази, яка вивільниться в процесі об'єднання, буде передана для розміщення Військово-морської академії.


Держава повинна насамперед відповісти на просте запитання: яких фахівців вона потребує? І вже після цього визначати, скільки закладів освіти необхідно, які спеціальності вони повинні забезпечувати, яку матеріальну базу повинні мати, скільки коштів держава готова вкладати у підготовку кадрів. А якщо це стосується сектору оборони, то треба відкинути ринкову логіку. Бо йдеться не про гроші, а про наше виживання, виживання країни.


Прямо зараз наш ворог — російська федерація — системно нарощує кількість вищих військових навчальних закладів. І посилює спроможності тих, що існують. В рф вже є 44 діючих ВВНЗ, та іхніх філій, з яких у 2025 році випущено близько 17,6 тис. офіцерів. Я не є прихильником збільшення кількості ВВНЗ, але вважаю що в кожному виду Збройних Сил України повинна бути своя академія (університет).


Це постійна гонка, змагання. Логіка війни. Ще раз, я не проти підготовки цивільних моряків, але ж не за рахунок підготовки військових під час найстрашнішого випробування для нашого народу. Ситуація, при якій військові вимушені щось просити, домовлятися, перебувати в статусі гостей, неприпустима (те більш що частина навчально-матеріальної бази на якої зараз розміщається НУ ОМА була побудована спеціально для підготовці офіцерів запасу для підводних сил радянського союзу).


Керівництво держави це розуміє, тому було видано Указ Президента України №583/2026 від 4 липня "Питання створення Військово-морської академії", зараз крок за Кабінетом Міністрів України, чи спроможен новий уряд вирішити питання фондів для нового ВВНЗ яке не вирішувалось протягом десятиліть, чи вони як їх попередники перешлють в Міністерство Оборони відповідь, яку їм підготують у цивільному ВНЗ про те як цивільні моряки забезпечують обороноздатність держави з морського напрямку?


Ми можемо й надалі сперечатися про структуру навчальних закладів, про підпорядкування, майно, аудиторії та корпуси.


Але це не відміняє найголовнішого: чи отримує єдиний в Україні профільний військово-морський заклад освіти все необхідне для підготовки офіцерів, від яких залежить безпека нашої держави?


Україні потрібна не просто система підготовки військових моряків. Україні потрібна інституція, яка формуватиме військово-морське мислення держави — поєднуватиме освіту, науку та розвиток військового мистецтва. Вона має спиратися на унікальний бойовий досвід України, інновації, багатодоменні операції, безпілотні системи, мережеве управління та стандарти НАТО.



Бойовий досвід має властивість зникати разом із поколінням його носіїв, якщо його не перетворити на знання, доктрину, методики підготовки та військову науку. Україна вже отримала унікальний досвід сучасної морської війни. Наше завдання — не просто зберегти його, а перетворити на основу розвитку ВМС наступного покоління.Максим Кіріакіді

 Список до першого вересня складається з речей, які можна порахувати та купити: зошити в клітинку і в косу лінію, циркуль, який загубиться до жовтня, форма, з якої дитина виросте до січня, наплічник, який втратить свій вигляд навесні. Це добрий список, у ньому все чесно, кожна річ має ціну і місце. Але є одне, чого немає в цьому списку, хоча насправді цей Дар Часу Технологій і Біч Часу Людяності давно лежить у кишені й буде поруч із дитиною кожен день цього року, на кожному уроці, на кожному домашньому завданні, о пів на дванадцяту ночі, коли треба здати есе, а нічого не написано. Ця річ не коштує нічого і вміє все. Ми з вами перший рік заходимо у вересень, коли можна чесно сказати: домашнє завдання як формат втратило сенс у тому вигляді, у якому воно існувало сто років. Воно раніше полягало в тому, щоб дитина сама дійшла до відповіді, а відповідь тепер лежить на відстані одного запиту в безкоштовний акаунт ШІ, і жодна дитина у світі не має тих внутрішніх причин, щоб іти пішки там, де можна доїхати. Ми вже знаємо дві вічних реакції, про які написані сотні статей:

заборонити, поставити глушилки, писати від руки, повернутися до зошита; майбутнє вже тут, розслабтеся, діти самі розберуться, ми ж пережили калькулятор.

Обидві реакції зручні тим, що не потребують від дорослого нічого. Перша дозволяє нічого не міняти, друга — нічого не робити.

Множник

Найточніша метафора для того, що зараз відбувається, це не інструмент і не помічник. Це множник. Молоток можна не взяти в руки, і тоді він просто лежить. Множник так не працює. Множник завжди діє, він застосовується до того, що ви йому дали, і повертає результат, пропорційний вкладеному. Якщо дитина приходить із власним запитанням, з чернеткою, зі своєю поганенькою гіпотезою, з роздратуванням від того, що щось не сходиться, множник це збільшує, і збільшує сильно, оскільки множиться на щось, що більше одиниці. А якщо дитина приходить порожня, з одним лише текстом завдання, скопійованим із месенджера, то множення відбувається так само справно, тільки множиться на щось дуже близьке до нуля, але точно набагато меншим за одиницю. Тобто дитина щось несла, невелике, своє, ще не оформлене, і після контакту з інструментом понесла менше, ніж мала на початку. Найкраще дослідження на сьогодні зробила команда Гамси Бастані з Пенсильванського університету, і воно вийшло торік у РNАS. У ньому взяли участь майже тисяча старшокласників у турецькій школі. Експеримент проводили на уроках математики: чотири заняття по дев'яносто хвилин, три групи. Перша працює зі звичайним інтерфейсом на базі GРТ-4, друга з тим самим GРТ-4, але переробленим під навчання, з підказками замість відповідей і з внесеним учительським матеріалом, третя – без нічого, з підручником і зошитом. Далі всім дають однаковий іспит, і на іспиті інструменту немає ні в кого. Під час практики перша група розв'язує на сорок вісім відсотків краще за контрольну. Друга, з навчальною версією, на сто двадцять сім відсотків краще… А на іспиті, коли інструмент прибрали, перша група показує результат на сімнадцять відсотків гірший за тих, хто весь час сидів із підручником. Друга група показує результат такий самий, як контрольна. Давайте тут трохи зупинимося. Зверніть увагу – інструмент один і той самий, як і модель, як і діти з тієї самої школи, з тих самих класів. Різниця тільки в конструкції взаємодії: в одному випадку вона дає готову відповідь, в іншому веде до неї підказками. І результат протилежний за знаком. Ось це і є множник. Він не хороший і не поганий, він множить те, що ви в нього поклали, включно з конструкцією, у якій ви його поставили. 50 Х 0,1 = 5 та 50 Х 1,1 = 55 — відчуваєте різницю при рівній базі? І там же, у тій самій роботі, є одна дуже неприємна деталь. Дослідники окремо запитали дітей, як вони самі оцінюють вплив інструмента на своє навчання. Діти оцінили його надто оптимістично. Ті, кому стало гірше, вважали, що їм стало краще. Я про це вже писав в іншому контексті й повторю тут: власної фальші зсередини не чути. Хор, який за місяць "з'їхав" на пів тону, звучить для себе чисто. Дитина, яка перестала думати, суб'єктивно почувається розумнішою, ніж торік, бо тексти в неї стали кращими, а часу на них іде менше. Сигнал про деградацію не приходить у формі неприємного відчуття. Він взагалі не приходить, доки хтось ззовні не задасть камертон. Дослідження Ліхи Лі з колегами з Місrоsоft і Карнегі-Меллон, оприлюднене на СНІ торік, опитало триста дев'ятнадцять фахівців про дев'ятсот тридцять шість реальних робочих ситуацій, і знайшло залежність, яка фактично є формулою: чим вища довіра до інструмента, тим менше критичного мислення людина застосовує, а чим вища впевненість людини у власній компетентності, тим більше. Дві впевненості, спрямовані в різні боки. Це опитувальне дослідження, тобто воно фіксує самозвіт, а не поведінку, і це треба усвідомлювати. Але напрямок збігається з експериментальними даними, і в подальших роботах видно, що ефект найсильніший у наймолодших користувачів. І на останок цих думок приведу дуже гучне дослідження МІТ Меdіа Lаb про "когнітивний борг", де п'ятдесятьом чотирьом людям вимірювали активність мозку під час написання есе і побачили найслабшу нейронну зв'язність у групи, яка працювала з мовною моделлю. Про нього торік писали всі та було б занадто просто провалитися в цю солодку безвихідь паніки. Але тут я мушу сказати те, чого не писав майже ніхто: це препринт, вибірка невелика, і на нього вийшов окремий фаховий коментар із серйозними зауваженнями до дизайну й до аналізу. Я його тут згадую не як доказ, а як гіпотезу, яку ще перевірятимуть. Мені здається важливим не користуватися слабкими доказами навіть тоді, коли вони підтверджують те, у що я вірю.

Що робити з оцінюванням

Тепер практична частина, і почну з неприємного висновку для системи шкільної (і не тільки) освіти. Уся конструкція оцінювання побудована на дефіциті відповідей. Відповідь була рідкісним ресурсом, її треба було здобути, і сам факт наявності правильної відповіді був надійним свідченням того, що дитина пройшла шлях. Тест із варіантами, контрольна, реферат, есе на задану тему: усе це вимірювало не знання як таке, а слід, який залишає процес. Дефіцит закінчився. Точка неповернення. Крапка. Закрита дужка. Відповідь тепер безкоштовна, миттєва і кращої якості, ніж напише більшість учнів. Це означає, що вимірювальний прилад показує цифри, які більше ні з чим не пов'язані. Не "стало гірше вимірювати". Взагалі не вимірює, більше так не працює. Тому тести з готовими відповідями треба не покращувати, а виводити з ужитку як основу оцінювання. І замінювати їх треба не чимось одним, а набором форматів, у яких видно розгортання думки. Ось те, що працює і що можна запускати з цього вересня, без реформ і без грошей в кожній школі кожним небайдужим вчителем: Оцінюйте чернетку, а не чистовик.

Дитина здає не текст, а історію тексту: перший начерк, місце, де вона застрягла, те, що викинула, і причину. Чистовик додається, але важить менше. Це перевертає всю економіку списування: підробити чернетку довше, ніж її написати. Я прошу часто своїх студентів супроводжувати роздум малюнками, моделями, самоцитуванням і збираю це в кінці модуля. Іноді дає можливість зазирнути дуже далеко.

Питайте про власний текст.

П'ять хвилин усних питань до того, що дитина здала. Чому тут саме цей приклад. Що станеться з висновком, якщо прибрати другий абзац. Де тут місце, у якому ти не впевнена. Дитина, яка думала, відповідає з задоволенням. Дитина, яка не думала, розсипається на другому питанні, і робить це без приниження, бо питання про текст, а не про неї. До речі, тут завжди видно хто саме писав той текст, який дитина принесла з відповіддю. Усна логіка розмовної речі для чутливого вуха тільки підкреслює те, що вже видно на папері.

Давайте задачі, в яких інструмент гарантовано помиляється.

Локальний контекст: скільки людей жило у вашому селищі до великої війни і звідки ви це знаєте. Свіжі дані. Власний досвід. Суперечливі джерела, які треба звести. Модель на цьому або промахнеться, або чесно скаже, що не знає, і в обох випадках дитині доведеться працювати. Локальність може бути по часу, по місцю, по справі, по хобі, по сфері професійної діяльності. Вона вимагає від вчителя небайдужості власної підготовки, але в результаті… виходять небайдужі та підготовлені діти.

Перевертайте роль.

Дайте класу відповідь, згенеровану моделлю, і завдання знайти в ній помилку, натяжку, підмінене поняття. Це найкраща вправа з критичного мислення, яку я взагалі бачив, і вона безкоштовна. Дитина з позиції споживача відповіді переходить у позицію того, хто відповідає за якість, і це різні люди. Я іноді взагалі даю по 3-4 варіанти таких відповідей, а іноді вплітаю цитати відомих людей — дуже потішно, коли справжній текст Сергія Жадана наділяють ярликом ШІ.

Оцінюйте запитання.

Якість того, що дитина запитує в моделі, є прямим відбитком якості її мислення, значно чеснішим за фінальний текст. Заведіть формат, у якому здається не результат, а три запитання, які дитина ставила, і те, як вона їх уточнювала після поганих відповідей. Тут місце для тих сміливців, хто наважується входити в буремні води ШІ разом з дітьми.

Ставте задачу до пояснення, а не після.

Ману Капур називає це продуктивною невдачею: діти спочатку борються з задачею, на яку в них ще немає інструмента, потім отримують пояснення, і засвоюють глибше, ніж ті, кому пояснили спершу. У світі, де готова відповідь під рукою, цей порядок стає ще важливішим, бо саме опір формує ту порожнину, в яку потім лягає знання. На цій технології ще до знання цієї теорії я побудував десятки освітніх проєктів і програм та відточив її до рівня супертонкого інструменту, яким користуюся дотепер.

Захист перед своїми, а не перед учителем.

Коли дитина розповідає роботу однокласникам, які ставлять питання, працює зовсім інший механізм відповідальності. Перед учителем можна відбути. Перед своїми — не можна. Це давня класика. Працює і зараз.

І тепер чесно про ціну. Усе це коштує вчительського часу, якого в системі немає. Перевірити тридцять тестів займає годину, вислухати тридцять п'ятихвилинних захистів займає три. Тому будь-яка розмова про нове оцінювання, у якій не сказано, що вчитель має отримати за це час і гроші, є розмовою ні про що. Я не знаю, як швидко це вирішиться на рівні системи. Я знаю, що окремий учитель може почати з одного предмета, з одного класу і з двох форматів, і це вже буде більше, ніж нічого.

Чеснота є практикою

І третє, найглибше, заради чого я все це пишу. Ми звикли думати, що школа передає знання, а виховання це те, що додається зверху, класною годиною і бесідою про поведінку. Насправді все навпаки. Знання передається сьогодні мільйоном способів, безкоштовно, у будь-який час доби. А те, що передається тільки від людини до людини і тільки через повторення, це спосіб бути. Аласдер Макінтайр писав про практику як про діяльність, усередині якої є блага, недосяжні поза нею. У шахів є зовнішнє благо, це виграш, і є внутрішнє, доступне тільки тому, хто грає: розуміння позиції, здатність побачити на три ходи, задоволення від точності. Дитина, якій пообіцяли цукерку за виграш, навчиться махлювати, бо цукерка є зовнішнім благом і її можна отримати коротшим шляхом. Дитина, яка полюбила саму гру, махлювати не буде, бо це знищує те, заради чого вона грає. Тепер підставте сюди наш випадок. Модель віддає дитині зовнішнє благо практики, оцінку і готовий текст, повністю відрізаючи внутрішнє. І робить це безкоштовно, миттєво і без жодного відчуття провини, бо ніхто не обманутий, і формально нічого не порушено. Це означає, що вся вага переноситься на одне питання: чи встигла дитина полюбити саму гру до того, як їй показали короткий шлях. Звідси три речі, які я вважаю справжнім змістом наступних років. Вчити вчитися. Не як мотиваційне гасло, а як конкретне ремесло, якому є чому вчити. Розподілене повторення замість зубріння перед контрольною. Пригадування замість перечитування, бо перечитаний текст дає оманливе відчуття знання, а спроба пригадати дає справжнє. Уміння розібрати велику справу на кроки. Уміння помітити момент, коли ти перестав розуміти, і зупинитися саме там, а не через двадцять хвилин. Це все передається і тренується, і майже ніде не викладається. Вчити мислити. Тут я був би конкретним до нудьги. Розрізняти твердження та оцінку. Питати, звідки джерело і хто його автор. Тримати в голові дві суперечливі версії довше за хвилину, не хапаючись за зручнішу. Помічати підмінене поняття. Формулювати, у чому саме ти не згоден, замість того щоб сказати, що співрозмовник дурний. Бачити ціле, створювати моделі та виходити за межі власної позиції. І окремо, найважче: помічати задоволення від власної правоти як сигнал небезпеки, а не як підтвердження. Практикувати чесноти. Саме практикувати, у буквальному арістотелівському сенсі, через повторення дії, а не через розмову про неї. І я б назвав чотири, які цього року важать більше за решту: Терпіння перед нерозв'язаним. Двадцять хвилин над задачею до того, як відкрити будь-що. Це найпростіше правило в усьому тексті, і воно змінює більше, ніж будь-яка методика, бо саме в ці двадцять хвилин утворюється те, що потім буде помножене. Чесність як декларація, а не як контроль. Не ловити, а вимагати назвати: чим користувався, у якому місці, що саме взяв. Дитина, яка звикла це називати, будує звичку бачити межу власного внеску. Дитина, яку ловлять, будує звичку не попадатися. Мужність здати недосконале. Це чеснота, якої ми самі не маємо. Здати своє криве замість чужого гладенького вимагає більше сміливості, ніж ми зазвичай визнаємо, і якщо школа за криве карає, то вона щодня, дуже послідовно навчає протилежного. Розрізнення. Здатність відповісти на питання, що тут моє, а що не моє: у тексті, у думці, у бажанні. Це, як на мене, головна навичка найближчих десятиліть, і вона не має нічого спільного з технологіями, вона просто вперше стала питанням виживання особистості. Ми віддали машині обчислення і не втратили нічого важливого. Ми віддали їй пам'ять про телефонні номери і теж якось живемо. Тепер нам пропонують віддати формулювання, а разом із ним ту незручну паузу, у якій людина ще не знає, що вона думає, і мусить це з себе видобути. Ця пауза і є місцем, де людина стає собою. Її не можна віддати, бо віддавати нема кому: там нікого немає, там порожньо, там просто дуже добре навчена статистика. Тому наплічники для своїх дітей ми якось знайдемо де взяти, і пенал буде зібраний з олівцями, ручками-стирачками та улюбленими стікерпаками на перші уроки в цьому вересні. Мабуть, найкращою мотивацією будуть саме ці кілька хвилин вибору рюкзака в магазині та той час повільної спільної роботи ввечері тридцять першого серпня, коли можна запитати, чого дитина боїться цього року, і почути відповідь, якої не дасть жодна модель, бо вона її не знає. Як і не знаємо ми, батьки, але саме формулювання питання залишає нам шанс на те, що наш множник буде все-таки більше за одиницю. РS Цей текст написано за допомогою ШІ. Клод та GРТ мені допомагали шукати дослідження, уточнювати гіпотези критикувати певні формулювання. Колонка була написана за 4 підходи іа на її написання пішло приблизно 6,5 годин чистого часу.

Джерела

Ваstаnі Н., Ваstаnі О., Sungu А., Gе Н., Каbаkсı Ö., Маrіmаn R. Gеnеrаtіvе АІ Wіthоut Guаrdrаіls Саn Наrm Lеаrnіng: Еvіdеnсе frоm Ніgh Sсhооl Маthеmаtісs. РNАS, 2025, 122(26): е2422633122. Lее Н.-Р., Sаrkаr А., Таnkеlеvіtсh L., Drоsоs І., Rіntеl S., Ваnks R., Wіlsоn N. Тhе Іmрасt оf Gеnеrаtіvе АІ оn Сrіtісаl Тhіnkіng: Sеlf-Rероrtеd Rеduсtіоns іn Соgnіtіvе Еffоrt аnd Соnfіdеnсе Еffесts Frоm а Survеy оf Кnоwlеdgе Wоrkеrs. СНІ '25, 2025. Коsmynа N. еt аl. Yоur Вrаіn оn СhаtGРТ: Ассumulаtіоn оf Соgnіtіvе Dеbt Whеn Usіng аn АІ Аssіstаnt fоr Еssаy Wrіtіng Таsk. аrХіv:2506.08872 (препринт; див. також фаховий коментар аrХіv:2601.00856 із зауваженнями до дизайну й аналізу). Карur М. Рrоduсtіvе Fаіlurе. Соgnіtіоn аnd Іnstruсtіоn, 2008. Rоеdіgеr Н., Каrрісkе J. Теst-Еnhаnсеd Lеаrnіng. Рsyсhоlоgісаl Sсіеnсе, 2006. Вjоrk R. Dеsіrаblе Dіffісultіеs іn Тhеоry аnd Рrасtісе. МасІntyrе А. Аftеr Vіrtuе, 1981 (розділ про практику, внутрішні й зовнішні блага).

1 вересня діти пішли до школи. Діти є діти. Вони можуть заговоритися з один з одним, задуматися, вибігти на дорогу чи не подивитися в потрібний бік. Дорослий теж може бути неуважним або просто невиспаним після нічної тривоги. Люди помиляються та хіба вони мають платити за це власними життями? Тим паче, коли містом летить автомобіль на швидкості 150 км/год, часу виправити помилку немає. 5 червня загинув наш 12-річний син Гріша. Та він не здійснив жодної помилки. Він повертався додому зі школи, користувався підземним переходом (кажуть, вони створені для безпеки пішоходів…) Автомобіль на швидкості 150 км/год влетів всередину підземного переходу і вбив чотирьох людей. В Києві, на Караваєвих Дачах, вся країна бачила це відео. Після загибелі сина ми з дружиною домовилися про дві речі. Перша — зробити все, щоби домогтися справедливого покарання винуватцю. Відповідно до закону. Друга — зробити все, щоб змінити реальність на наших дорогах. Бо загибель Гріши — це не просто жахливий збіг обставин. Вона сталася в країні, де небезпечні порушення правил дорожнього руху роками сприймаються майже як буденність. Стало нормально їхати містом 70 км/год. Часто — 100. Хтось їде 150. Спробуйте їхати дозволені 50 — і дуже швидко хтось пояснить вам фарами, сигналом чи непристойними жестами, що ви всім заважаєте. Так само ми звикли до статистики смертей на дорогах. Читаємо чергову новину про ДТП, співчуваємо і гортаємо далі. Аж поки черговою цифрою не стає твоя дитина. І тоді ти дивишся на аналогічну статистику Європи, і — сюрприз — вона в рази менша. В рази! Читайте також: Трагедії на дорогах: де шукати крайнього?

Безкарність створює вседозволеність

Останнім часом я багато думаю про те, чому люди дозволяють собі так поводитися за кермом. Моя відповідь проста: тому що їм за це нічого не буде. Можна постійно перевищувати швидкість, проїжджати на червоне, створювати аварійні ситуації — і ризикувати лише невеликим грошовим штрафом, якщо порушення взагалі зафіксують. Поки ти когось не скалічив або не вбив, система знову і знову даватиме тобі можливість це зробити. Для мене це і є безкарність. А безкарність створює вседозволеність. Всі три місяці після загибелі Гріши я бачу одну резонансну аварію за іншою:

4 липня — ДТП на трасі Одеса–Миколаїв із 12 загиблими. 31 липня в Луцьку загинув 14-річний хлопець. 17 серпня у центрі Києва два автомобілі знесли літню терасу ресторану, чудом без жертв. 19 серпня — знову Караваєві Дачі, за кількасот метрів від місця загибелі Гріши, двоє загиблих на автобусній зупинці. Розслідування нардепа Железняка про гонщика-стрімера під 300 км/год, який поки нікого не вбив. На авто матері. Зі знятими номерами. В прямому етері з двома тисячами глядачів.

І це лише те, що потрапило в новини. Саме тому після загибелі Гріши ми з дружиною вирішили боротися не лише за справедливість у його справі, а й за зміни, які можуть попередити наступні смерті. Запобігти. Я подав петицію до Президента з вимогою системних змін у сфері безпеки дорожнього руху. За 14 днів її підтримали понад 25 тисяч людей. Для нас це був важливий сигнал: проблема болить далеко не лише нашій родині. Президент відповів на петицію і кілька разів публічно говорив про ситуацію на дорогах. 20 серпня питання безпеки дорожнього руху окремо обговорювали на нараді при РНБО за участі представників держави, парламенту та громадськості. Я вдячний усім, хто не відмахнувся від цієї теми. Але після загибелі Гріші мене не цікавлять слова. Я хочу бачити реальні зміни. Читайте також: 39 сигналів перед трагічною ДТП у Києві: як має змінитися суспільство

Нині рішення за Верховною Радою

3-го вересня 2026 року парламент має розглядати законопроєкти №15348 та №15348-1 щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Ці законопроєкти різні, і навколо їхніх положень можна та потрібно дискутувати. До них можна вносити правки, їх можна посилювати між читаннями. Жоден закон сам по собі не зробить українські дороги безпечними наступного ранку. Але сьогодні це необхідний крок, must hаvе. Тому моє прохання до народних депутатів дуже просте: 3 вересня прийдіть у зал і підтримайте зміни, щоб парламент нарешті міг рухатися далі. Не відкладайте це питання до наступної резонансної ДТП. Якщо людина раз за разом грубо порушує правила, очевидно, штрафу їй недостатньо. Вона має втратити право кермувати. А якщо сідає за кермо попри заборону — має сісти у вʼязницю. Так само нам потрібно переглянути підхід, за якого відповідальність за перевищення швидкості сьогодні фактично починається лише після перевищення встановленого обмеження більш ніж на 20 км/год. За ці місяці ми прочитали, мабуть, тисячі коментарів про такі зміни. Здебільшого на підтримку, іноді нерозуміння: "Знову хочуть залізти водіям у кишеню". "Спочатку зробіть нормальні дороги". "Навіщо зменшувати 20 до 10?" "Камери потрібні тільки заради штрафів". Іноді складається враження, що можливість безкарно порушувати ми захищаємо як якесь фундаментальне право людини. Але право доїхати швидше не може бути важливішим за право дитини повернутися додому живою. Коли ви вирішуєте їхати містом 100 км/год, ви ризикуєте не лише собою (ваше тіло — ваше діло). Він робите цей вибір і за пішохода на переході, за дитину на велосипеді, за пасажира іншого автомобіля, за маму з візочком, за людину, яка не виспалася після тривоги і на секунду втратила увагу. Водій пошкодить авто. Пішохід втратить життя. Має значення, хто з них був неправий?

Я хочу сказати це депутатам особисто

Я прямо попросив Верховну Раду дати мені можливість виступити перед голосуванням. Сподіваюся, депутати мене почують і дадуть ці дві хвилини виступу. Я хочу сказати їм те саме, що пишу зараз: не чекайте наступної трагедії, щоб повернутися до цього питання. Бо 3 вересня це голосування буде не просто про розміри штрафів чи зміни до кодексів. Воно буде про те, яку поведінку на українських дорогах держава вважає допустимою. Можна ще роками пояснювати водіям, що 100 км/год у місті — небезпечно, просити бути уважними, проводити інформаційні кампанії, а після чергової трагедії — висловлювати співчуття. А можна зробити так, щоб небезпечна поведінка мала реальні наслідки до того, як вона когось уб'є. Тому 3 вересня я прошу народних депутатів про дуже просту річ: прийдіть у зал і проголосуйте щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху (№15348 та №15348-1). Вони вже у Верховній Раді. Якщо вони потребують посилення — посилюйте їх між читаннями. Але не залишайте все, як є. І коли будете натискати кнопку, подумайте не про те, чи сподобається виборцям новий штраф. Подумайте про дітей цих виборців. Про наших дітей. Про людей, які просто переходять дорогу. Грішу ми не повернемо. Але наступну смерть ще можна не допустити. Зі святом всіх, хто пішов сьогодні у школу! Олексій Глушич, батько загиблого 12-річного Гріши Глушича, військовослужбовець 2 Корпусу НГУ "Хартія"

"Уяви, у нас не набрали перший клас. Вчора попросили забрати документи", — написала моя колега в розпачі минулого тижня про школу, яку ми обговорювали кілька місяців тому.


Як виявилось, така ситуація не лише в цій конкретній школі, а й у ще десятку по Києву: вперше за довгий час деякі школи не змогли сформувати перші класи, бо не було навіть тих мінімальних 15 дітей, які необхідні для його відкриття. Так, частина батьків з дітьми виїхали через безпекову ситуацію, і тому в класі, де мав бути син колеги, забрали сім заяв протягом серпня, але проблема не тільки в цьому. В країні зменшується чисельність дітей, і це не лише "воєнний" ефект — це наслідки тривалого падіння народжуваності, яке почалося після 2014 року.


Для суспільства, судячи з кількості новин у медіа і запитів до експертів, це виявилось дуже неочікуваним і дуже некомфортним фактом. Воно несподівано "побачило", як скорочується, і ми почали відчувати те, що можна назвати "демографічною тривогою". Цим словосполученням позначають стан, коли держава і громадяни реально починають переживати через скорочення населення, перейматись низькою народжуваністю та високою міграцією. Ми почали реально уявляти своє демографічне майбутнє: зменшення чисельності дітей у школах, потім студентів в університетах, а потім — учасників ринку праці і тих, хто задіяний в обороні. Це виявилось настільки тривожно, що навіть у різних формах вийшло у публічний простір.


Це дуже неприємне відчуття, але саме тривога може стати хорошим поштовхом для пошуку довгострокових рішень. Утім, спочатку варто розібратись, що насправді стоїть за порожніми класами початкової школи.


Почнімо з того, що падіння народжуваності як тренд в Україні почало формуватись ще з 1986 року, з Чорнобилем і початком "перебудови", тому в 2001 у нас народилось вдвічі менше дітей, ніж 1985-го. У Києві реакцією на це стало суттєве скорочення дитячих садочків і перепрофілювання їхніх будівель під податкові, магазини, приватні установи. Але пізніше, приблизно з 2006 року, народжуваність почала зростати, в тому числі завдяки політиці держави, економічному зростанню, введенню базової виплати при народженні дитини. Тому у 2010-му народилось майже 514 тис. дітей, а в 2012 — 520,7 тис., що всього на третину менше, ніж в 1985-му, і майже на 40% більше, ніж 2001-му. З'явились черги в школи, запис у дитячі садки "з народження". Навіть обережно заговорили про можливу стабілізацію ситуації.


Але потім почалась російсько-українська війна, яка спричинила першу велику внутрішню міграцію. Зменшення соціального оптимізму і економічної стабільності привели до різкого падіння народжуваності. Усього через три роки — у 2016-му — цей показник відкотився до стану 2001-го. Ще якийсь час ми цього не помічали, адже народження дитини є переважно приватною подією, яку суспільство фіксує хіба що в річній статистиці. Натомість із початком шкільного навчання це стає значно помітнішим.


Цього вересня у перший клас підуть діти, народжені у 2019–2020 роках, коли пандемія вже впливала на рішення про народження. За нею прийшла воєнна невизначеність, яка скоротила вже і без того скромні числа народжуваності майже вдвічі.


Тому наступні роки нас чекає щорічне побиття "рекордів" зі скорочення першокласників, бо до школи підуть діти, народжені під час повномасштабного вторгнення, коли народжуваність впала ще майже вдвічі від доковідних часів.


До речі, поки діти 2010–2013 р. н., "довоєнної" когорти, ще в школі, загальна чисельність учнів виглядатиме більш-менш прийнятно (і саме завдяки їй цьогоріч ректори університетів прозвітували про більшу кількість вступників, ніж минулого року). Але цей оптимізм має "термін придатності". Зараз вступає у ЗВО остання когорта "довоєнних" дітей, чисельніша, ніж когорта до і після них. Але коли це покоління вийде зі шкільного віку, ми побачимо реальну картину.


І тоді наша демографічна тривога стане набагато гострішою. Це означає, що нам вже пора починати системну розмову про демографічне майбутнє країни, але не в традиції простих рішень, покликаних приглушити тривогу, а в більш складніших конструкціях. Тобто нам потрібно аналізувати і обговорювати реалістичні(!) мотиви і умови для підтримки народжуваності та для повернення тих, хто виїхав. Про можливості повернення дітей та молоді з окупації, про збереження зв'язків із тими, хто поїхав, але ще може захотіти повернутися, наприклад, щоби навчатися в українських університетах. І головне — про наше ставлення до дітей та молоді. Бо якщо суспільство хоче, щоб у ньому народжувалися діти, воно має зрозуміти, що дитина — не тягар, "витратна стаття" чи джерело незручностей в автобусі, потязі чи кафе, а частина громади і суспільства загалом, яка забезпечуватиме її існування. Утім, для початку нам треба хоча би набратися сміливості і побачити реальність.


Перший дзвінок уже пролунав. Важливо тепер правильно зрозуміти, про що він.


Роксолана Авраменко, старша аналітикиня Інституту фронтиру

Дивовижно, але на п'ятому році повномасштабної війни, навколо українців, які говорять українською і мають базові знання щодо історії своєї країни, досі вирують стереотипи. Наприклад, що розмова власною мовою дається їм дуже легко. Або наявність родичів в УПА дає якусь особливу преференцію у розумінні того, що відбувалося в Україні у ХХ столітті. Та й взагалі, якщо говориш українською, то ти 100 % приїхав десь зі Львова, бо жителі інших регіонів на це, мовляв, не здатні.


Я ж навпаки притримуюся думки, що бути українцем в Україні завжди було нелегко. Бо одна справа це народитися десь "на батьківщині Франка", а інша справа усвідомити це і змогти пронести крізь повністю зросійщене суспільство та ще й досягти у ньому якогось успіху. Бути українцем в Україні завжди було вибором і позицією, а не просто "бонусом" з народження. Бо ти завжди мав бути готовий до захисту своєї мови, тиску, висміювання своєї "інакшості" та поглядів. Сьогодні ця готовність має вже і воєнний вимір.


Переконана, бути українцем це свідомий вибір і він взагалі не визначається місцем народження. Я, киянка, була максимально російськомовною дитиною із російським репом у навушниках, дворах, компаніях. І дуже сильно сміялася б, якби хтось мені сказав, що я буду говорити українською і сама наважуся піти на історичні фестивалі та марші – просто з цікавості. Я, людина, яка сміялася з української мови у школі, у 2014 остаточно ухвалила вольове рішення перейти на українську на 90 %. А у 2022 році це були фінальні 100%.І справа не в місці мого народження або походженні моїх батьків. Я багато разів чула, що, мовляв, наявність родичів на заході України дала мені якісь "полегшення" при переході на українську мову. Насправді ні, бо з іншого боку у мене родичі в Білорусі та на Донеччині. Просто я зробила особистий і дуже усвідомлений вибір під час Революції Гідності. Довелося переглянути оточення, яке сміялося "ну все, поприкалувалася і давай уже нормально говоріть". Помінялося коло спілкування, цінності. І часом це було нелегко – бути українкою у своїй же країні і не отримувати того чи іншого тиску за свою набуту, але усвідомлену ідентичність.


Цим текстом я хочу закликати не ділити наше суспільство на українців, яким легше за місцем народження і українців, яким через це ж важче. І не плодити стереотипи, що при розмові українською не можна робити помилки, треба ідеально знати історію і носити Кобзар біля серця та вишиванку 24/7. До речі, той же Тарас Шевченко взагалі не з Західної України і якось примудрився стати національним ідолом. Кому-кому, а йому було максимально нелегко цю ідентичність підтримувати і нести крізь життя. Питання в іншому – чи хочеться щиро бути свідомою частиною своєї країни, зберігати її, оберігати у вибраний для себе спосіб. І підтримувати тих, хто свою українську усвідомлену ідентичність лише розвиває, але впевнено її обрав. Якщо не хочеться говорити українською, ліньки, соромно перед російськомовним оточенням, то публічно "пред'являти" людям, які змогли витримати свою позицію – це максимальний крінж. Завжди треба шукати шляхи, щоб вийшло. Якщо дійсно є таке бажання. Навіть, якщо буде нелегко.


Дарина Рогачук

Україна вистояла, тому що в найтяжчий момент ми стали разом. У лютому 2022 року ніхто не запитував у сусіда, за кого він голосував. Люди відкривали домівки незнайомцям, ставали до лав захисників, волонтерили, рятували поранених, вивозили дітей. Перед лицем смертельної небезпеки ми дуже добре зрозуміли, що головне, а що другорядне. Ми, українці, інколи іронізуємо самі над собою. Мовляв, у нас завжди є дві думки: моя і неправильна. У мирний час із цього можна посміятися. Але під час війни таке переконання перетворюється на смертельну небезпеку. Сьогодні, після років повномасштабного вторгнення, перед нами постає нове випробування: чи здатні ми залишатися разом, коли накопичилися втома, біль, втрати, розчарування і взаємні претензії? Бо ворог добре знає: якщо Україну не вдалося зламати ззовні, її треба спробувати розколоти зсередини.

Старий сценарій

Нещодавно відбулася важлива символічна подія – перепоховання праху полковника Євгена Коновальця в Україні. Зі спогадів його вбивці Павла Судоплатова знаємо: завдання полягало не лише у фізичному знищенні провідника українського визвольного руху. Після його вбивства Москва прагнула спровокувати боротьбу між наступниками, посіяти взаємну недовіру й ворожнечу та змусити українців нищити один одного зсередини. Фізичне усунення лідера мало стати лише початком. Справжньою метою був розкол. Росія змінює назви, прапори, вождів, але не змінює своєї імперської логіки. Сьогодні поряд із ракетами, дронами й військом проти України працює інша зброя – недовіра. Ворог прагне, щоб накопичений біль обернувся всередину суспільства і ми почали бачити ворога не по той бік фронту, а один в одному. Ще 1943 року митрополит Андрей Шептицький у посланні "Як будувати рідну хату" написав: "Є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, – та, попри ту волю, знайдеться, може, однаково сильна і глибока воля, щоб та держава була обов'язково такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одна особа. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?!". Минуло понад 80 років, але запитання залишається: Чи любимо ми Україну більше, ніж власне уявлення про те, якою вона повинна бути?

Єдність вільних людей

Заклик до єдності не означає заклику мовчати. Ми боремося за право бути вільними людьми у вільній країні. А вільні люди можуть сперечатися, критикувати владу, вимагати справедливості, мати різні політичні переконання і різне бачення майбутнього. Єдність починається не там, де всі думають однаково, а там, де, попри відмінності, ми перестаємо бачити один в одному ворога. У давній грецькій традиції є поняття hоmоnоіа – єдиномисліє. Це не однаковість думок, а здатність вільних людей разом шукати істину. Тому здорова демократія не суперечить єдності, а потребує її. Україні потрібні чесна критика, боротьба з корупцією, підзвітність влади та діалог. Але є фундаментальна різниця між суперечкою заради спільного блага і боротьбою за знищення опонента. Політичний опонент не перестає бути співгромадянином. Єдність потребує також сумління – не лише особистого, а й спільного, всенародного, державного. Воно починається із запитання: що сьогодні служить спільному благу? Від влади це вимагає відповідальності, поваги до закону і чесної комунікації; від опозиції – ставити державний інтерес вище партійного; від громадянського суспільства – вимагати правди, не даючи справедливому обуренню перерости в ненависть. А від кожного з нас – не привласнювати собі право визначати, хто є "справжнім" українцем чи патріотом.

За нашими воїнами має стояти народ

Осердя нашої здатності вистояти – це Сили оборони України. Але війну не може виграти сам президент, генерал чи навіть саме військо, якщо за його плечима немає народу. Війну виграє або програє весь народ. Тому наші захисники повинні не лише чути слова вдячності, а й відчувати, що суспільство не переклало на них усю відповідальність за власне майбутнє. Ми не можемо делегувати лише нашим воїнам захист України. Це – наша спільна справа і спільна відповідальність. Вона означає справедливий розподіл тягаря війни, підтримку захисників, турботу про поранених і родини загиблих, гідне повернення ветеранів до мирного життя. Військовий на передовій захищає наш спільний дім, а отже, відповідальність за цей дім залишається спільною.

Спільне серце

Є ще одне давнє поняття – соnсоrdіа – співзвуччя сердець. Україні сьогодні потрібне саме таке спільне серце: не однакові думки чи біографії, а здатність відчувати, що доля іншого стосується мене; що біль матері, яка втратила сина, – це наш біль; що людина, яка втратила дім через війну, – не чужа проблема; що мільйони українців за кордоном не перестали бути частиною свого народу. Українські громади і парафії у світі можуть бути тисячами живих представництв України – розповідати правду, гуртувати людей, підтримувати Батьківщину. Але для цього маємо подолати спокусу ділити українців на "старих" і "нових", на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. Україна сьогодні більша за свої географічні кордони, але вона повинна залишатися одним народом. Це стосується і наших відносин із сусідами, зокрема з Польщею. Святий Іван Павло ІІ показував шлях, на якому пам'ять не приховує зла, але й не стає в'язницею минулого. Слова: "Прощаємо і просимо прощення" – це не слабкість, а відвага не передавати наступним поколінням успадковану ненависть.

В основному – єдність

У День Незалежності України ми молилися під склепінням собору Святої Софії в Києві, перед стародавньою мозаїкою Богородиці-Оранти. Перед нею молилося не одне покоління наших предків, змінювалися держави й імперії, приходили війни й руйнування, а Богородиця стояла і стоїть із піднятими до неба руками. Недаремно наш народ назвав її Нерушимою Стіною. Того дня перед Орантою я молився за Україну словами, які християнська традиція передає нам крізь століття: "В основному – єдність, у другорядному – свобода, а в усьому – любов". Сьогодні ми особливо гостро відчуваємо сенс цих слів. Нашим "основним" є сама Україна – її свобода, незалежність, гідність і право нашого народу на майбутнє. У цьому ми не можемо бути поділеними. Ми можемо сперечатися про політику й економіку, мову й історію, владу й опозицію – про речі, щодо яких вільні люди не матимуть однакової думки. Це – простір свободи. Але є межа, за якою суперечка перестає служити спільному благу і починає служити руйнуванню. Тому не менш важливе – "а в усьому любов". Передовсім – у ставленні один до одного: у здатності навіть у найгострішій незгоді не заперечувати гідності іншої людини і не перетворювати співгромадянина на ворога. Грецьке слово dіаbоlоs, від якого походить слово "диявол", означає того, хто розділяє. Російська агресія залишається смертельною загрозою для нашого народу. Саме тому ми не маємо права допомагати агресору внутрішніми поділами робити те, чого він не здатний досягти зброєю. Митрополит Андрей Шептицький залишив нам заповіт: "Кожен, кому тільки добро України лежить на серці, мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя спричинятися до множення елементів єдности та до усування елементів роздору". Можливо, це і є одне з найважливіших наших завдань сьогодні: не вимагати, щоб усі стали такими, як я; не намагатися перемогти один одного; не доводити, що тільки моя частина України справжня, а навчитися бути разом. Ми вже показали світові, що українці здатні віддати життя за свій дім. Тепер маємо показати, що здатні разом його будувати. Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Від редактора: 28 серпня колишній командир одного з батальйонів 47-ї окремої механізованої бригади "Магура" Олександр Ширшин заявив, що в його автомобіль підкинули наркотичну речовину.

Раніше Ширшин звинуватив командування в "дебільних задачах" на Курщині.

Олександр у соцмережах поділився історією, відколи почав помічати стеження до сфабрикованого затримання. "Українська правда" з дозволу автора ділиться дописами.




В березні 2026-го незаконно проникли до мого житла, виламавши двері. З будинку нічого не взяли, хоча навіть на видному місці були цінні речі.Це було після спроби Генштабу подати мене в СЗЧ.


На моє звернення Національна поліція України не відреагувала, футболила і мені відмовили у відкритті провадження. І через суд я добився внесення відомостей до ЄРДР. З моменту незаконного проникнення до мого допиту пройшов місяць. Звісно, ніхто нічого не знайде через такий період. Більше того ніхто нічого не шукав.


В червні до мене намагалися проникнути знову, але вже були встановлені камери, які зафіксували двох осіб. Я вибіг на двір, зустріти "гостей", натомість вони швидко погрузились в "Таурег", і швидко поїхали.


Також неодноразово помічав, що за мною стежать, зокрема на машинах. Більшість номерів цих машин були прикриттям і не билися по базі. Повторно здійснив звернення до поліції, виклав вищеописані події і вимагав забезпечити охорону. Відповідь була проста: ми перевіримо правдивість вашого клопотання і тоді вирішимо, що робити. "Перевіряють досі".


Далі повиходили розслідування про злочини в штурмових полках, я висловився публічно, як і протягом всього року. Ширяєв мене звинуватив в тому, що я не робив, надавши офіційну відповідь медіа. Протягом всього року він носив свої "образи" на мене, час від часу обговорюючи в різних колах.


Далі я подав заяву в ДБР, щодо дій які мають ознаки злочину, скоєних в 225 (окремому штурмовому полці, - ред.). Мені повідомили, що справу вже відкрито за фактом публікацій і долучили мої свідчення. Також в ході типу перевірок ВСП (військової служби правопорядку, - ред.), надавав покази.


Мене попереджали різні люди (близькі і не дуже), що я це роблю дарма і мене або знайдуть вбитим, або підкинуть наркоту (як вони знали??).


У зв'язку з постійними "каруселями" мав захищатися і забезпечувати власну безпеку своїми силами. Правоохоронні органи в нас не працюють! Справедливості в світі не існує і мусиш забезпечувати її самостійно в рамках закону і моральних принципів. Справедливість коштує дорого у всіх еквівалентах і це розкіш в нашій країні.


Одним з елементів є заміна номерів: багато військових їздять на накладках, "лєвих" номерах, "від руки" надрукованих чорних, без номерів... не вбачаю в цьому проблеми, якщо люди готові понести відповідальність передбачену КУпАПом.


За мною здійснювалися стеження, взлом і незаконне проникнення до місця проживання, постійні машини з номерами прикриття тощо. Все відбувається в моменти моїх публічних висловлювання щодо ОПГшних формувань і їх командирів.


Через відсутність будь-яких дій щодо мого захисту з боку правоохоронних органів, я мав самостійно захищати себе доступними та дозволеними способами.


Що далі…


Орієнтовно тиждень тому у мене почалися проблеми з сигналкою на машині... тоді я не придав цьому значення... відклав діагностику на пізніше.


Ну, і, ретроспективно, після консультацій з СТОшниками і фахівцями, розумію, що це були ознаки того, що машину ламали.


Моя машина перебуває без нагляду кілька разів на добу, у зв'язку з відсутністю камер, парковок з охороною та іншої можливостей. Ці дії повторюванні, час практично однаковий і вирахувати відсутність очей навколо та проникнути в "тачку" - задача не складна. Тепер намагаюся зʼясувати коли і де саме це могло статися.


За моєю інформацією, коли всі "вєщдоки" були на призначених місцях, поліції дали чітку наводку по кому і як працювати, що де дивитися, на що звертати увагу. Так і сталося. Майже... Не враховуючи ДТП, в яке вони попали, поки їхали затримувати, як писали в своїх чатах "наркобарона з великою партією". До речі, це було написано ще до того, як знайшли найбільший пакунок.


В цей час я вже їхав їм на зустріч і не зважаючи на їхнє становище, побачивши мою машину, член підбитого екіпажу Шевченко швидко біг її зупиняти.


Далі стандарт: у нас інформація, що ви під дією речовин. Я сказав, що можуть здійснити будь-яку зручну перевірку мого стану. На що поступила наполеглива вимога відкрити багажник.


Враховуючи, що не займаюся незаконною діяльністю, не перевожу заборонених речей і не мав чого приховувати, припускаючи, що це лише звичайний огляд, я надав доступ, показав всі речі. В машині були набої, вони їх не цікавили. Хоча під час "перевірки" мене неодноразово питали чи я не перевожу заборонених речовин.


Далі вимагали відкрити салон і були фрази: "діставай!". На питання: що діставати? Поліцейський Аліханов відповідав "все!"


В машині у мене було трошки накиданих речей, запакована посилки, які я розпаковував при поліції, рюкзак, який вони обнишпорили і потім фраза: підлокотник відкривай. Відкинувши підлокотник, Аліханов повторює "відкривай!".


Не їжджу на задньому сидінням і підлокотником не користуюсь, не зрозумів спочатку вимоги, потім побачив кришку і підняв. Там і був перший подарунок. На вимогу поліцейського я витягнув і відкрив (так, тут я протупашив, але в моменті не усвідомлював, що в машині можуть бути речі, які мені не належать..) і звідти розлетілися пакети і щось схоже на траву. Поклав це на машину, відмовився попри крики покласти назад в машину.


Навколо машини були різні люди, хтось щось питав, хтось притримував пакунок і зіп, що впав..


Потім всі різко щезли і тривалий час нікого не було.


Наступне - СОГ, біля машини зʼявилися ще зіпи.. тоді я думав, що це найбільша проблема. Поки під водійським сидінням не виявили нішу з порошками та таблетками, різним пакуванням та ізолентою.


Самі поліцейські в розмові офрек визнають, що їм дали наводку, що це виглядає, як спроба підставити, що я комусь серйозному перейшов дорогу. Кілька з них почувши хто я і що передувало сказали: "тепер ми розуміємо, чому це було зроблено!".


Що зроблено?? Все ж в межах закону.. прийняли наркобарона із Збройних сил і подвійним життям: Борець за справедливість і наркоторговець. Ідеальне поєднання, я вважаю.


Фіналочкой для мене стала наступна фраза: давайте, щоб закрити всі питання ми обшукаємо ще ваше помешкання


Ну.. і тут з цікавого.. останнім часом у звʼязку з безпекою я не живу на одному місці.. і я запитав зустрічно: яке саме мешкання ви хочете обшукати?


Побачив розгубленість в очах і словах.. поліцейські вирішили нічого не обшукувати


Може мені ще десь зарядили пару пакетів.. не знаю.


Ідея була інкримінувати збут (саме тому були ваги в першому пакунку, але не розумію нащо, якщо другий був такий, що там і без них можна було обійтися).


Все гарно підготували: групи, опера, СБУ (моє припущення), ВСП... задіяли стільки ресурсу... і провалили операцію завдяки небайдужим людям. І створили собі ще один відʼємний стрибок в рівні довіри суспільства до держави і правоохоронців. Чому б і ні... можемо собі дозволити, кредит довіри ж нескінченний..


Я здав всі аналізи, надав пояснення та все, що вимагає від мене закон. Мені нема чого приховувати, нема чого боятися. Для мене було неочікувано скільки людей мене підтримали і як висловлювалися мої побратими і ті, хто мене знає. І мабуть не просто так..


Машину вилучили, опечатали і поставили на штрафмайданчик. Зараз розгрібаюсь з бумажками, дзвінками, зустрічами..


Буду тримати в курсі, якщо треба.


Олександр Ширшин

Лариса, хазяйка квартири, де ми живемо, питає із Сорренто: "Ви ж ховаєтеся під час повітряних тривог?".
Сказати, що ми легковажні – ні. Пригадую слова Олега, мого колеги та друга, який мешкає в Харкові: "На кожну реагувати – життя не вистачить. Просто живеш, займаєшся своїми справами і знаєш: прилетить у будь-який момент".

У телеграм-каналі: "Тривога тривала 16 годин 40 хвилин у Полтаві. Це була найдовша повітряна тривога в Полтаві за час війни".

У телеграм-каналі: "Мешканка зруйнованої багатоповерхівки у Львові:

– Ви чули тривогу?

– Ну а як же ж.

– Не спускалися?

– Ні, хрестилася".

Я бачу, як кішка реагує на звуки за вікном – прокидається й дивиться, настороживши свої капловухі вуха, у той бік, де бахнуло. Так само, як і я, усі ми.

У телеграм-каналі: "У Полтаві увечері 22 березня близько 19:30 на вокзалі затримали два потяги у напрямку Києва. Один із них їхав від Харкова до Хелма. Пасажирів евакуювали на Київському вокзалі через повітряну тривогу. Для області була загроза ударних російських БпЛА. Люди чекали понад 2 години, танцювали під час евакуації на платформі біля потяга. Вимушена зупинка потяга через дронову загрозу перетворилася на імпровізований танцмайданчик".

Сьогодні прокинувся о пів на п'яту від гучного дзижчання за вікном. Мабуть, літав низько. Потім пролунав вибух, вікна й двері здригнулися. Потім ще кілька, десь далеко.

Позавчора влучило в термінал "Нової пошти", дружина й донька кажуть: було гучно, – але я проспав.

Дружина по роботі їде туди, куди вже багато разів прилетіло.

За вікном деренчить, наближається.

"О, летить. Ні, їде".

У телеграм-каналі: "Коли тривоги, літає над будинком, і тут машина їде прибирати дороги, це жах", – коментар до "Всім комунальникам, що миють дороги – пасіба, всравсь🥰".

"Вибухи, працює ППО. Мотоциклісти, як ви мені дорогі в такі моменти 🤬". Коментар: "Як зараз, шаболда поряд, і ці газують, хрін зрозумієш що, може, на зниження йде падла".

"Трамп під час виступу злякався птаха, бо переплутав його з дроном🙃"
"Ой-ой. Я подумав, що це дрон. Зараз їх роблять у всіх можливих розмірах – вони можуть бути дуже руйнівними", – сказав президент США".

Сусідська розумна собачка Муся при слові "шахед" біжить до вікна і дивиться на небо. Як і усі ми. Але коли вдарила ракета, її трясло. Як і нас.

На вулиці, зустрічаючись: "Ви вчора чули?" Так, було голосно і літало перед цим, як реактивний літак. Або "Ні, я проспав, четверта ранку" – "А я чув!" І заснути вже не міг після вибухів.

Здається, хто б не зустрівся, першою фразою – "У вас гучно було?" Гучно у всіх, якщо не сьогодні, то вчора. І буде завтра, коли зустрінемося.

З аспірантом поговорили про книги: запускається польський маркетплейс – і без жодного переходу: "На "Мотелі" позавчора з вашого боку вночі, так?"

У поїздах тільки й розмов:

""Дві ракети на Київ". Прочитала, і одразу – бах! бах!"

"Я у підвалі сиділа, дали відбій, виходжу – …"

"Під'їзд, як конструктор, склався".

"А тварини, і домашні, і в лісах – хто їх рахував? Біль, суцільний біль у повітрі. Величезний біль".

"Тра-та-та! Тра-та-та! Веземо чижа й кота, мавпу та собаку, півня-забіяку і папугу кольорову – от компанія чудова!"

""Тра-та-та, тра-та-та" – це обстріли та прильоти, все інше – переселенці".

""Тра-та-та" вони теж везуть із собою".

"Не звикнеш. Сусідка у Харкові нікуди не виїжджала. Дуже боїться, як тривога – виходить у спільній коридор. Щоразу. І сидить там, доки не закінчиться. Багато годин. Разом із іншою сусідкою. Та на початку війни виїжджала до дочки до Швейцарії, через півроку повернулася. Теж боїться дуже, коли тривога – одразу в коридор. І так до відбою там сидять разом. Інших сусідів на їхньому поверсі немає, усі виїхали".

Засинаю в плацкарті під ці історії, щось сниться з таким же сюжетом, прокидаюся – розмови ті самі:

"Та ушмалило так, аж загуло по землі".

"Сусіди добрі були. Дівчинка у них".

"У дворі фотографії обгорілі розкидані. Це все, що лишилося від дому. Від цілого життя".

"Якби не собака, якби не вийшла з нею гуляти".

"…прилетіло".

Історії не закінчуються, їх накопичилося в кожного багато. Поїзд їде та зупиняється серед поля, кричить провідник, усі виходять, над нами кружляє дрон. Буде ще одна історія, розповімо її новим попутникам на зворотному шляху.

"Радіо Свобода": ""У людей немає такого страху перед купівлею нерухомості. Люди звикли, що треба жити сьогодні й не відкладати на завтра. І купують. Ми ні від кого не приховуємо цю інформацію. Ми стоїмо зараз на "шахедному боці". І з цієї панорами відкриватиметься не лише гарне море", – розповідає Олена".

Перші враження від моря найяскравіші. Чекаєш його, їх, щоб запам'ятати надовго. Жити з ними в пам'яті. Повертатись до них часто. Приїхали пізно, четвертий поверх, море з балкону зливається з небом. За цей вид можна все пробачити, всі мінуси дороги та дорогого невибагливого курортного сервісу. На небі тільки й розмов, що про море. Поки зірки не починають падати. Розгорятися та наближатися. Море добре доносить і посилює звуки; може, зірки вибухають у небі, може, вже над тобою. Гуркіт – на все небо та море. Гучно – і так красиво, що з укриття, напівпідвалу з диванами, тягнуться люди дивитись і дивитись. Дочку теж із балкона не виженеш. Та й мене. Коли падають зірки.

На морі тільки й розмов, що про небо. Ідемо з дружиною вранці містом до АТБ і тільки й чуємо: "Усю ніч не спали", "Це страшенно чудово. Така краса". "Дивися сам – небо стає ближче. З кожним днем". Пляж переповнений, виє тривога, просять пройти в укриття, але літо, пляж – ніхто не йде.

Дружина: "Ми стали якимись простими. Радіємо, що вдалося побачити шахед. Зняти вибух. Як персонажі того серіалу, що ви з Надею дивилися, де їх вбивають за величезний приз. Лише без призу. Нас просто вбивають, і все".

Я згадую притчу Моема у п'єсі "Шеппі". Чоловік зіткнувся зі Смертю в Багдаді в натовпі і біжить від неї в інше місто, в Самарру, за сто двадцять п'ять кілометрів, щоб зникнути. Не знаючи, що саме там на нього чекає зустріч з нею.

Ні, ми не легковажні – на пляжі під виттям сирени, балконі з шахедом, що летить. Ми просто вже не біжимо з Багдаду до Самарри – смерть, "тра-та-та, тра-та-та", чекає на нас і там і тут. А небо красиве страшенно.

Ви часто думаєте про смерть – як усе закінчиться?

Скільки разів уявляв: вибух, і мене, і нас зносить ударною хвилею. Або без вибуху, вибух почуємо потім. Або вже не почуємо. Ми сиділи, стояли, готували біля плити на кухні, дивилися у вікно чи йшли з кімнати до кімнати: вибух – і все. Уявляв і на вулиці: я йду чи їду в тролейбусі, вибух. Підходжу до супермаркету, відчуваю тілом, спиною і плечима, і мозком, що може статися будь-якої миті, й зараз. Тут, на підході, в самому супермаркеті – полиці злітають, консерви, пляшки та крупи, падають люди.

Щоразу, коли проходжу повз ТЕЦ, що поряд з нами, з величезних труб якої валить пара, уявляю і з'їжуюся.

Усі ТЕЦ перебиті. Це одна, поряд із нами, залишилася.

У Моема: "Смерть розповідає: "Жив у Багдаді купець. Послав він слугу на базар за товаром, але той прибіг назад, блідий і тремтячий, і сказав: "Пане, на базарі в натовпі мене штовхнула якась стара; я озирнувся і побачив, що мене штовхнула сама смерть. Вона подивилася на мене і погрозила мені. Пане, дай мені коня, виїду з цього міста, сховаюся від своєї долі. Поїду я в Самарру, де смерть не знайде мене". Дав купець слузі коня, сів слуга на коня, встромив шпори йому в боки, і помчав кінь з усіх ніг. А купець пішов на базар, побачив мене в натовпі, підійшов і запитав: "Чому ти погрозила? вранці?" – "Я не загрожувала йому, – відповіла я. – У мене лише вирвався жест подиву. Я не очікувала побачити його в Багдаді, тому що сьогодні ввечері у нас з ним побачення у Самаррі"".

У Моема Смерть рятує героя п'єси і взагалі симпатична. А "дорога до Самарри" легка. Смерть не загрожує, Смерть дивується – нашому нефаталізму, непокорі долі. Ми ніколи не готові до побачення у Самаррі. Бачимо загрозу смерті в жестах її подиву. Але дивує у Моема навіть не те, що Смерть симпатична і людяна, а те, що слуга, Смерть побачивши, якби залишився в Багдаді, на місці, не зустрівся б із нею.

Проходжу повз величезну ТЕЦ неподалік від нашого будинку. Часто повз неї ходжу. І щоразу уявляю, як у неї влітає ракета. Добре бачу це. Відчуваю, на спині волосся дибки встає. Це атавізм, тваринне відчуття небезпеки. Я тварина, у якої піднімається шерсть. А ракета летить. Поки що десь. Кудись. Але я відчуваю – будь-якої миті прилетить.

Проходимо з дружиною повз ТЕЦ до "Маркетопту". А деренчить, наростає. Дивлюсь у телефоні: тривоги немає. А все чутніше деренчить. Кажу: "Хочеш, на той бік перейдемо?" Ледве не додаю: "до Самарри". І все чутніше деренчить, небо чисте, тривог немає. Переходимо дорогу, подалі від ТЕЦ.

Хто як, а я відчуваю це спиною. Точніше, плечима. На них щось навалюється, м'язи напружуються. Як на картинці, алегоричній, Середньовіччя: Смерть стоїть за спиною людини і обіймає її кістлявими руками. Я відчуваю, ці обійми міцні.

У телеграм-каналі: "В Азербайджані поховали студентку медуніверситету Фатіму Ільяс кизи Гусейнову, яка загинула 29 червня у Холодногірському району Харкова. Дівчині було 23 роки. Вона приїхала до Харкова з Німеччини, щоби 30 червня отримати диплом про закінчення університету. Студентка загинула за день до церемонії вручення".

"У німецькій лікарні померла 23-річна випускниця Харківського національного медуніверситету Ннані Адаобі Меріан, яка зазнала тяжких поранень внаслідок авіаудару по Харкову 29 червня".

У коментарях: "Це та дівчинка, яка отримала 90 відсотків опіків тіла, втратила ногу і око. Ну і подругу – азербайджанку".

У телеграм-каналі: "Наслідки атаки рф у Дарницькому районі Києва: серед вулиці тіла загиблих. Попередньо, люди загинули, коли йшли до укриття".

Олег розповідає: стояв біля входу в метро, закурив, і тут гучно бахнуло поряд. Жаль сигарету кидати, щойно закурив, курить далі, стоїть. Бахнуло знову, ближче. Затягнувся міцніше, викинув цигарку, спустився в метро. Шість КАБів тоді прилетіло до того місця. Кожен наступний – ближче до метро.

У телеграм-каналі: ""Не пристьогуйстесь, раптом FРV чи щось таке", – харківські таксисти створюють нові міри безпеки".

Ще більше дивує у Моема, що купець не боїться смерті – йде на базар її шукати, підходить і запитує. Ніби не чекає на нього, як і на слугу, побачення з нею. Очевидно, боїться, як усі ми, але з притчі не видно, там він зі Смертю на короткій нозі.

Померла сусідка зверху. Довго було її не чути. Зазвичай рано зранку починала рухати меблі, сусідка не дуже нормальна. Барикадувалася, боялася злодіїв, самотня. Поліцію викликали, коли трупний запах наповнив під'їзд. Дружину зводив з розуму, все шукала, де кішка напаскудила. Кішка дивилася на неї чесними очима. Поліція не змогла відкрити квартиру: сусідка перед смертю не розбарикадувалася. Дочка Надя, збуджена, була в гущі подій. Прибігала додому попити та розповісти. "Рятувальників викликали! Пожежку з драбиною! Полізуть крізь балкон!" Поки чекали на пожежку, дівчаток віку Наді зібралося людей п'ять. Усі хотіли побачити смерть. Ніхто з них ще не бачив її віч-на-віч. На фотографіях, відео страшних, з війни, бачили, але особисто з нею не зустрічалися. Ми відговорювали: навіщо тобі це, снитися буде потім, це удар по психіці. Але очі в дітей горіли і руки тремтіли від перезбудження. Перша смерть, коли стільки про неї читаєш, бачиш щодня у Телеграмі, стискаєшся від прильотів, думаєш про неї постійно. І ось вона тут за дверима. Ми здалися. Поліція не пускала, але дівчатка все одно прорвалися.

Життя спрощується від війни. Ти стаєш простішим. Просто живеш. Від прильоту до прильоту, відчуття їх у себе за спиною. Віч-на-віч і не відчуєш, просто не встигнеш.







Андрій Краснящих

Противник перейшов до нової тактики щодо столичного регіону. Повітряні тривоги у Києві та області більше не є епізодичними нальотами на пару годин. Вони тривають добами та здатні затягуватися на тижні й місяці за рахунок безперервного запуску шахедів.


Старі протоколи життєдіяльності, створені під разові атаки, у цій реальності повністю нежиттєздатні. Якщо державна та міська влада не почнуть екстрено і жорстко змінювати нормативні рамки, на агломерацію чекає тотальний операційний параліч та її скорочення.


Треба називати речі своїми іменами: лінія фронту та її економіка змістилися. Київ і весь його приміський конгломерат із населенням близько 3,5 -4 мільйонів людей фактично перейшли у статус прифронтової зони з усіма відповідними правилами виживання. Старі інструкції більше не працюють, їх потрібно ламати та переписувати під війну на виснаження.


Головний механізм противника у цій новій фазі полягає у нав'язуванні так званої "економіки тертя". Мета постійних тривог полягає не лише у фізичному руйнуванні об'єктів, а й у тотальному блокуванні транзакційних витрат.


Противник прагне змусити бізнес застоюватися, зірвати логістику, знизити оборотність капіталу та виснажити запаси міцності регіону.


Безперервне "тертя" б'є практично по кожному елементу міської екосистеми.


У медичній системі паралізується робота швидкої допомоги, зриваються операції, блокується доставка крові, медикаментів та кисню, а лікарі фізично не можуть вчасно доїхати на зміну.


Освіта остаточно йде у рваний онлайн, вимиваючи з регіону сім'ї з дітьми та підриваючи демографічний потенціал.


Зупинка муніципального транспорту та блокування мостів розривають зв'язки між лівим і правим берегом та ізолюють пригород. Фури застрягають на в'їздах, зриваючи постачання та роботу розподільчих центрів.


Ритейл та ТРЦ перетворюються на джерело постійних збитків через вимоги закривати зали. Сфера послуг втрачає клієнтів та плановий графік, а дрібний і середній бізнес йде до масових банкрутств.


Заморожуються ЦНАПи, суди та реєстри, зупиняючи будь-які юридичні процеси. Закриваються відділення банків, збивається графік інкасації.


Промисловість із безперервним циклом втрачає сировину та бракує продукцію при постійних зупинках верстатів. Замирають будівельні майданчики, затягуються ремонти на комунальних мережах, перевантажуються термінали кур'єрських служб, а класичний 8-годинний робочий день остаточно руйнується, доводячи людей до вигорання.


Щоб 3,5-4 мільйонний регіон не зупинився остаточно, місто зобов'язане відмовитися від килимових обмежень та переглянути нормативну базу.


Насамперед необхідно впровадити мікрозонування загроз замість оголошення тривоги одразу на всю величезну агломерацію. Дрон над одним із передмість не повинен паралізувати роботу на іншому кінці міста.


Критично важливою є авторизація корпоративного транспорту. Бізнесу потрібно дати законний механізм організовувати службові перевезення співробітників спецтранспортом із правом проїзду через мости та артерії, оскільки зібрати весь персонал у 15 хвилинах пішої ходи від підприємства неможливо. Паралельно має впроваджуватися гнучка погодинна та відрядна оплата праці за фактичний результат, без бюрократичних тисків за рваний графік.


Скасуванню підлягає і норма про тотальну зупинку комунального транспорту. Натомість велика логістика постачання товарів має переналаштовуватися на ночі та створювати сітку мікрохабів, dаrk stоrеs та дрібних складів у районах.


Чим коротшим стає плече доставки до конкретного двору чи мікрорайону, тим менше торгівля залежить від заблокованих мостів чи магістралей.


Сама торгівля та сфера послуг уже доводять, що вони гнучкіші за будь-які інструкції. Кав'ярні, ресторани, дрібні магазини біля дому та сервіси продовжують працювати під час тривог, беручи ризики на себе. Це рішення самого бізнесу та його відвідувачів, які не готові сидіти в порожніх закладах.


Завдання держави тут не заважати й не штрафувати за роботу, а дати бізнесу спокійно функціонувати, гарантуючи базовий доступ до укриттів поруч.


Суттєвих змін потребує медична система. Більшість первинних консультацій у сімейного лікаря зобов'язані остаточно перейти в онлайн. Пацієнту не потрібно їхати через усе місто під тривогами лише заради того, щоб висловити скарги й отримати електронне направлення. Особиста присутність має залишатися лише для аналізів, МРТ, маніпуляцій та складних випадків.


Окремий пласт змін стосується державної бюрократії. Пенсійний фонд, соціальні служби та адмінпослуги зобов'язані гнучко змінити графіки роботи та нарешті перевести максимум процесів в онлайн через особисті кабінети. Те, що роками вимагало фізичної присутності й стопорилося в чергах, має вирішуватися в кілька кліків.


Київ та приміський регіон не можуть дозволити собі жити в режимі безперервної паузи. Противник розраховує виснажити агломерацію саме через простоювання та неможливість планувати завтрашній день. Відповіддю на це може бути лише повна легалізація та впровадження асинхронної, децентралізованої та гнучкої системи, в якій місто продовжує вчитися, виробляти, торгувати та лікувати паралельно з тривогою, а не в очікуванні відбою.



Белінський Олег



Джерело

Поговоримо про українську артилерію. Але почнемо з російських "виборів". Точніше, з того, що може відбутися одразу після них.


На українському порядку денному все частіше з'являються політичні прогнози щодо мобілізації в росії до чи після "виборів" з аналізом соціальних і політичних ризиків для путіна і його системи.


Яке б рішення не ухвалив керманич країни-агресора – відкрита мобілізація чи прихований призов, як би цей процес не називався офіційною російською, Україна вже зараз має активно готуватися до потенційного збільшення живої сили противника, орієнтуючись на нову хвилю восени-взимку цього року.


Я нерідко чую занадто позитиві пойнти щодо фінансового колапсу росії, який має призвести і до колапсу її армії. Проте навіть істотне уповільнення російської економіки може дати зворотний ефект: в тоталітарній державі контрактні виплати стають чи не єдиним способом заробітку для збіднілого населення.


До того ж, російська армія послідовно демонструє готовність щедро обмінювати життя своїх солдат на українські території. Для цього їй не обов'язково готувати один великий механізований прорив, робочою моделлю може залишатися систематичний тиск малими групами.


Це і постійне насичення переднього краю, і розвідка боєм, і пошук розривів між зонами відповідальності українських підрозділів, і збільшення кількості точкових локальних просувань.


Те, що сьогодні називається "кілзоною", простір в кілька десятків кілометрів перед нашими позиціями, є територією постійного спостереження та ураження.


Завдання противника – знаходити в цьому контурі часові й просторові розриви і перевантажувати нашу систему масою мікроцілей. Кожну малу групу потрібно виявити, оцінити, передати її координати, знайти вільний екіпаж і засіб ураження. Отже, противник змушує Україну витрачати на ці численні цілі дефіцитні ресурси й увагу операторів. Оскільки ціна людського життя в російському війську не надто висока, можна не сумніватися, що подібну тактику ворог збереже і примножить в найближчі місяці.


Отже, потенційна нова хвиля мобілізації в рф – це, насамперед, виклик для пропускної здатності української системи ураження. Україна не може й не повинна відповідати на російську масу власним людським ресурсом: наша відповідь має бути технологічною, і ця технологічність стосується не тільки видів озброєння, але й швидкості ухвалення рішень і здатності масштабувати вогонь.


Саме тому підготовка до можливого збільшення ворожого війська не може зводитися до нарощування якогось одного виду озброєння. Вона вимагає цілісного контуру, у якому розвідка, дрони, артилерія, зв'язок і логістика єдині, і в якому жоден елемент не працює поза цією системою. У цьому контексті популярна дискусія "дрони чи артилерія" хибна вже в самій постановці питання.


Безперечно, дрони стали одним із визначальних засобів сучасної війни. До них не було настільки масштабного масиву даних по розвідці з можливістю миттєвого коригування та оцінки результатів військових рішень. Так само вони повністю змінили правила з точкового знищення окремих цілей. Але саме артилерія все ще забезпечує масштаб і темп ураження. Особливо це стосується одночасної роботи по групових цілях і районах накопичення. Артилерійський снаряд після пострілу не залежить від каналу зв'язку і не може бути заглушений РЕБом, як дрон.


Тому саме поєднання цих засобів дає якісно новий результат. Дрони істотно підсилюють артилерію у питаннях точності і швидкості, завдяки дронам є змога ефективніше працювати по командних пунктах, логістиці та шляхах сполучення в оперативній глибині. Зі свого боку, артилерія перетворює дані розвідки на масштабоване ураження. Отже, якщо вдаватися до метафор, безпілотні системи є нервовою системою, але хребтом лишається саме арта.


У 2022 році Україна вже побачила, як відсутність достатньої артилеристської підтримки блискавично змінює співвідношення сил.


За оцінкою RUSІ, після вичерпання запасів українських снарядів, росія до червня отримала десятикратну перевагу в обсягах артилерійського вогню. Цей сумний досвід має бути переведений у промислову й логістичну політику – у забезпечення довгострокового серійного виробництва боєприпасів та підтримки заздалегідь ешелонованих запасів відповідно до прогнозованих сценаріїв. Треба розуміти, що наявний десь на складах за сотні кілометрів снаряд фактично не є доступним боєприпасом – він має цінність лише тоді, коли батарея може отримати його в межах бойового циклу.


Проте міцність артилерійського хребта визначається не лише кількістю боєприпасів і швидкістю їхньої доставки. Не менш важливо, яку дистанцію вони дозволяють контролювати. Якщо противник може вести вогонь, накопичувати сили й підтримувати логістику близько до лінії зіткнення, але поза межами нашого ефективного масованого ураження, сама наявність снарядів не створює необхідної переваги.


Отже, Україна потребує не просто власного серійного виробництва 155-мм боєприпасів, а й послідовного розвитку їхньої дальності, точності та стабільності. Саме тут питання переходить у площину переваги інженерної.


Для українського приватного оборонного виробництва дальність понад 30 км – важливий технологічний рубіж. Вона означає перехід від самого факту виготовлення боєприпасу стандарту НАТО до створення продукту для сучасної контрбатарейної боротьби.


Команда "Укр Армо Тех" менше ніж за рік розробила з нуля та кодифікувала український 155-мм снаряд із підтвердженою дальністю понад 30 км. Аналогічно діють й інші виробники, бо всі розуміють, що стандартної дальності вже недостатньо.


Усі ми бачимо масштаб подальших викликів: ми спостерігаємо за динамікою війни і усвідомлюємо, що 30 км – це далеко не фінальна точка. Нашим наступним практичним рубежем розробки вже зараз є 40 км, а в перспективі і 50 км. Така дальність дасть можливість уражати артилерію противника, райони накопичення, логістику та командні пункти превентивно, що в результаті дозволить скоротити і кількість малих штурмових груп, які дістаються кіллзони й створюють постійний потік дрібних цілей. А найголовніше – вона зменшить ризик для українських розрахунків і розширить можливості вогневого маневру між ділянками фронту.


Для нефахівців технологічні відмінності у створенні снарядів із різницею дальності навіть в 10 кілометрів неочевидні. Проте збільшення кілометражу точного польоту вимагає складної інженерної розробки з високими вимогами до аеродинаміки, стабільності заряду та прогнозованості розсіювання.


Епоха, коли снаряд був шматком металу із вибухівкою, минула десятиліття тому, тож сучасний снаряд радше є частиною цифрового контуру, де розвідка, координати, розрахунок, постріл, коригування й оцінка результату працюють в полі високоточних чисел.


Для України створення таких боєприпасів має ширше, ніж потреби конкретної ділянки фронту, значення.


Сьогодні всі наші виробники снарядів формують інженерну школу, якої до 2022 року в українському сегменті 155-мм калібру фактично не існувало. Вона перетворює унікальний бойовий досвід на технології та серійні компетенції. І в найближчому майбутньому вони будуть потрібні не лише Україні. Російсько-українська війна істотно спустошила європейські склади, тож навіть якщо Європа не вступить у відкрите протистояння, вона все одно буде змушена відновлювати арсенали й переосмислювати здатність вести тривалі бойові дії високої інтенсивності. І в цьому контексті Україна, нарешті, може стати не тільки споживачем чужих мілтек-рішень, а й одним із авторів нової архітектури європейської безпеки.


Росія ще довго зберігатиме здатність кидати в наступ десятки тисяч людей і приймати втрати, неприйнятні для будь-якої цивілізованої країни. Наша відповідь на це має бути сформована до того, як підуть в атаку нові, посилені колони противника. Нам вже зараз необхідні можливості завдати ворогу масштабованого ураження раніше, ніж він накопичить сили та почне спроби посилити наступ.


Запланований нашим виробництвом перехід від дальності 30 до 40 , а згодом і 50 км – це не змагання за технологічний рекорд. Це стратегічний розрахунок, важливий і для України, і для майбутньої системи безпеки Європи.


Наївно думати, що війна Європи з рф – остання в найближчому десятилітті, як і наївно думати, що епоха артилерії відійшла в минуле, надаючи перевагу виключно дронам. Будь-яка технологія не спрацює ізольовано – лише в комплексі. Уразити будь-який об'єкт на території ворога, що працює на придушення наших сил та засобів, все ще під силу тільки старому доброму – або "новому злому" – артилерійському снаряду. І Україна активно розвиває виробництво саме таких снарядів, формуючи ефективний сучасний комплекс засобів ураження.


Геннадій Хіргій, генеральний директор "Укр Армо Тех"

Херсонська громада сьогодні живе в умовах, які важко порівняти з більшістю українських міст. Російські війська щодня застосовують проти херсонців широкий спектр озброєння. Значною мірою це зумовлено близькістю ворожих позицій, що розташовані по той бік Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона та його прибережних населених пунктів. Люди, які залишаються тут, змушені жити серед звуків вибухів, постійних обстрілів і безперервної загрози для життя.

Однак, одним із головних інструментів терору проти цивільного населення стали саме російські безпілотники. Зараз зона їхнього застосування стрімко розширюється. Дрони дедалі глибше залітають у громаду – з'являються над житловими кварталами, дорогами та маршрутами, якими щодня користуються люди. Межа між місцями, де ще донедавна можна було пересуватися з відносно меншим ризиком, і зонами безпосередньої небезпеки фактично стирається.







Такий дрон може з'явитися будь-якої миті, і людина часто навіть не здогадується, що вже опинилася в полі зору російського оператора. Це принципово інший характер загрози. Оператор у режимі реального часу бачить людей, може визначити конкретну ціль, стежити за її переміщенням і обрати момент для атаки. Деякі безпілотники можуть тривалий час перебувати в очікуванні, спостерігаючи за рухом на землі. Це так звані "дрони-ждуни", що можуть залишатися на дахах будівель і чекати на появу цілі.

Із того, що ми бачимо щодня, можу сказати: люди, цивільні автомобілі, громадський транспорт, карети швидкої допомоги – для ворога пріоритет. Це – цілеспрямоване полювання на чиєсь життя. Така персоніфікована небезпека докорінно змінює повсякденне життя міста, перетворюючи навіть звичайне пересування вулицею на постійну оцінку ризику для власного життя.

За даними Сил оборони, в середньому за тиждень над Херсонською громадою фіксується близько дві тисячі ворожих дронів. З початку цього року внаслідок атак таких безпілотників у громаді загинули понад 80 мирних жителів, ще понад 1200 людей отримали поранення. Сьогодні саме ворожі дрони є основною причиною загибелі та поранення цивільних. Тож із упевненістю можемо говорити про системну кампанію дронового терору, яку Росія цілеспрямовано веде проти цивільного населення.

Нещодавно весь світ облетіло відео, на якому російський дрон переслідує продавця овочів у Херсоні. Ці кадри – лише один відсоток того, що насправді щодня переживають херсонці. Спроби "вполювати" людину чи цивільний автомобіль можуть повторюватися десятки разів протягом одного дня.







19 серпня за один ранок російські війська атакували громадський транспорт, автомобіль та цивільну жінку. Лише впродовж доби, унаслідок тільки цих атак, загинуло шестеро людей.







Ця загроза повністю змінила звичайне життя містян. Збираючись вийти з дому, херсонці сьогодні спочатку перевіряють моніторингові tеlеgrаm–канали, щоб оцінити активність ворожих безпілотників у районі, куди вони прямують: люди стежать за повідомленнями, щоб зрозуміти, чи безпечно зараз виходити на вулицю, їхати містом або краще перечекати небезпеку.







Люди тут живуть перебіжками: від будинку до автомобіля, від автомобіля до магазину, швидко перетинають відкриті ділянки, не затримуються на зупинках, намагаються не стояти поруч із припаркованими автомобілями та громадським транспортом. І така обережність — не перебільшення, а вимушена реакція на реальну загрозу.


Адже під прицілом ворога перебуває навіть звичайний міський транспорт. Лише з початку цього року внаслідок атак дронів були пошкоджені 16 автобусів і 45 тролейбусів комунального підприємства. Багато з них — неодноразово.


Ворог прицільно б'є по людях, які їдуть на роботу, до лікарні чи просто намагаються дістатися до своїх близьких. З початку року також уражено понад 770 цивільних автомобілів.







Аморальний терор російських військ дійшов до того, що дрони цілеспрямовано залітають у вікна квартир містян та атакують людей на балконах. Саме в цьому полягає одна з ключових цілей терору — не дати людині відчути себе в безпеці навіть у власному дворі чи домі.

Окремий напрям цього терору — атаки на гуманітарні вантажі та транспорт, який доставляє людям продукти, ліки, воду та іншу необхідну допомогу. Ми маємо випадки, коли російські дрони атакували волонтерів, які привозили воду херсонцям. Показовим є і удар по автомобілю гуманітарної місії ООН, яка прямувала до "червоної зони", щоб допомогти людям, які, попри постійні обстріли, залишаються там.







Це спроба ускладнити саме життя міста. Ворог створює небезпеку для тих, хто привозить гуманітарну допомогу, постачає продукти й ліки, забезпечує роботу підприємств та підтримує життєдіяльність громади.

Це також серйозний тиск на бізнес. Коли підприємець розуміє, що його магазин, автомобіль чи працівники можуть стати ціллю ворожого дрона, він змушений замислюватися, чи безпечно продовжувати тут роботу. Так само ризикують перевізники та постачальники, які щодня мають їхати до Херсона. Через атаки дронів на трасу Херсон — Миколаїв вартість доставки вже зросла приблизно на 10%.







Росіяни при цьому відкрито вихваляються такими атаками у своїх пропагандистських каналах, намагаючись виправдати удари по цивільному транспорту вигадками про "транспорт подвійного призначення" та іншими пропагандистськими тезами. Але жодна пропаганда не змінить очевидного факту: ворог намагається зробити життя херсонців максимально нестерпним, залякати людей, відлякати тих, хто приїжджає до міста і, зрештою, змусити місто не просто боятися, а повністю зупинитися.

Те, що в тилових громадах є звичайною частиною дня, у Херсоні дедалі частіше потребує окремого зваженого рішення: чи можна зараз вийти з дому, якою дорогою їхати, де безпечніше зупинитися, чи варто взагалі вирушати. Це не серії випадкових інцидентів. Це системна модель терору, яку Росія цілеспрямовано застосовує проти цивільного населення і якщо світ не реагуватиме на це саме як на системну загрозу, а не як на сукупність локальних та "випадкових" атак, тактика прицільного полювання на людину як на ціль залишатиметься безкарною. А отже, матиме шанс поширитися далеко за межі українських прифронтових громад.

Ярослав Шанько, начальник Херсонської міської військової адміністрації

Колективна заява коаліції громадських організацій, що працює над ветеранською політикою: Правозахисний центр для військовослужбовців "Принцип", Vеtеrаn Нub, РеСтарт. Платформа відновлення людського капіталу, Юридична сотня. Виступаючи 22 серпня на Міжнародному ветеранському форумі, Президент Володимир Зеленський сказав те, про що громадські організації говорять уже кілька років: Україні потрібне окреме, сучасне ветеранське законодавство, що будується довкола реального бойового досвіду людини. Він також доручив народним депутатам та уряду разом із ветеранською спільнотою підготувати відповідні законодавчі пропозиції. Ми — коаліція організацій, які роками працюють у цій сфері, — наголошуємо: ця робота вже виконана. Вже є напрацьований проєкт Закону про державну ветеранську політику, і він готовий до законодавчого процесу вже зараз.

Результат кількох років роботи

Цей текст — результат кількох років роботи чотирьох громадських організацій — Правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип", Vеtеrаn Нub, Рестарт та Юридичної сотні. Уперше свою концепцію законодавства ми представили в жовтні 2023 року, і саме вона лягла в основу Стратегії ветеранської політики, яку Кабмін схвалив наприкінці 2024 року. У 2025 році ми поглибили аналітику: підготували окремі експертні концепції щодо ветеранів і ветеранок та щодо їхніх сімей, з детальним розбором чинної нормативної бази, картою стейкхолдерів і окремим розділом про бюджетування — про те, з яких джерел і як сьогодні фінансується підтримка ветеранів, де ця система працює, а де є розриви. Закон про державну ветеранську політику — наступний крок цієї роботи. Це десятки зустрічей із профільними експертами, представниками Міністерства у справах ветеранів, ветеранами та ветеранками з різним досвідом служби, їхніми родинами. Ми розробляли цей документ у тісній співпраці з попереднім складом уряду та Комітетом ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів — і сподіваємося, що ця багаторічна робота не буде змарнована. Проєкт Закону був переданий Міністерству у справах ветеранів, а також проєкт Кодексу, який на 80% відповідає пропозиціям Коаліції наших організацій вже був зареєстрований минулого року в парламенті. Зрештою, неважливо, в якій формі законодавство буде ухвалено — закону чи кодексу, важлива — суть. Наша країна матиме понад 10 мільйонів бенефіціарів політики: воїнів, ветеранів, ветеранок та їхніх сімей. У держави просто немає часу відкладати створення законодавства для такої великої частини власного населення.

Що пропонує проєкт Закону

Головна ідея документа — осучаснити державну політику щодо ветеранів та їхніх сімей на противагу давно застарілому Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 1993 року. Кілька ключових рішень: Статус ветерана визначається на основі бойового досвіду — участі в бойових діях чи виконанні бойових завдань. Ветеранів поділено на дві групи за періодом служби: до проголошення незалежності України та після 1991 року, зокрема учасники російсько-української війни та миротворчих місій. Частину цивільних категорій, які сьогодні охоплені чинним законом про ветеранів війни (наприклад, учасники Революції Гідності, ліквідатори наслідків Чорнобильської катастрофи), пропонуємо врегулювати окремими законами, які врахують саме їхній досвід у створенні системи підтримки. Родини — окремі, чітко визначені категорії. Коаліція пропонує насамперед визнати досвід і статус сімей ветеранів, на яких також впливає військова служба і її наслідки, особливо, коли йдеться про кризові досвіди — поранення, зникнення безвісти, полон чи загибель. Зараз такі сім'ї визначеного статусу не мають, хоча мають свої потреби в підтримці з огляду на досвід служби, очікування рідної людини з полону та зниклого безвісти. Закон має впорядкувати всі гарантії для цих родин в одну зрозумілу систему. Тому пропонується чіткий перелік: родини ветеранів, родини загиблих, родини зниклих безвісти та родини полонених — окремо, з урахуванням різного досвіду й різних потреб кожної категорії. Визначення членів сім'ї має "розширений" та "звужений" формат. "Розширений" перелік покликаний визнати на законодавчому рівні досвід цих людей і охоплює тих, хто є фактичними членами сім'ї, а також осіб, які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу (за наявності рішення суду), пасинків, падчерок, братів, сестер, дідусів, бабусь, онуків, опікунів та інших осіб. "Звужений" перелік членів родини охоплює тільки тих членів осіб, які матимуть право на конкретні види підтримки від держави. Визнання статусу має відбуватися без окремого посвідчення — за фактом турботи й участі в житті ветерана чи ветеранки, а не лише за формальним документом про шлюб чи спорідненість. Період відновлення. Це новий елемент, якого раніше не існувало: щонайменше три роки з моменту звільнення зі служби, коли держава гарантує найбільший обсяг підтримки без прив'язки до фінансового стану людини — саме тоді, коли фізично, психологічно й матеріально найважче. Після завершення цього періоду настає підтримка іншого характеру, а за потреби продовження періоду відновлення — з оцінкою реальних потреб. Ми пропонуємо повторювати відновлення щоразу після завершення служби. Інструменти для відновлення добробуту, а не пакет пільг. Мета Закону — не накопичувати нові пільги поверх старих, а дати людині інструменти для повернення до цивільного життя: освіту й перекваліфікацію, працевлаштування, власну справу, житло, медичну допомогу, право на відпочинок після служби та фінансову підтримку саме в момент звільнення з військової служби, коли, згідно досліджень, ветерани найбільше цього потребують. Підтримка має бути структурована за категоріями бенефіціарів і їхніми реальними потребами, а не бути однаковим переліком пільг та послуг на всіх. Мета проєкту Закону – не "закрити" всі потреби ветерана/членів родини готовими (декларативними) пільгами та фінансовою допомогою всім "по-трошки" (як це передбачено в чинному Законі), а дати інструмент, за допомогою якого вони зможуть адаптуватися до життя зі своїм новим досвідом. В цьому контексті важливо осучаснити й систему соціального захисту військових та їхній сімей. Обсяг державної підтримки ветеранів війн до проголошення незалежності залишається практично без змін порівняно з чинним законом: пільги на комунальні послуги, пільговий проїзд, безоплатна медична допомога та ліки, підвищення пенсії тощо. Вшанування пам'яті — окремий напрям політики, а не додаток до інших питань. Міністерство у справах ветеранів повинно планувати та здійснювати заходи щодо вшанування та увічнення пам'яті загиблих (померлих) ветеранів і ветеранок, популяризації військової історії, а також відзначення ювілейних, пам'ятних та історичних дат і міжнародних днів на державному рівні. Крім того, ветерани залучаються до заходів у сфері відновлення та збереження національної пам'яті, а держава підтримує проєкти громадських об'єднань, спрямовані на збереження пам'яті про загиблих (померлих) ветеранів. Бенефіціарами ветеранської політики мають бути:

ветерани війн до проголошення незалежності України (особи, які до 24 серпня 1991 року брали участь у війнах чи в бойових діях із захисту Батьківщини або в бойових діях на території інших держав); члени сімей загиблих (померлих) ветеранів війн до проголошення незалежності України; ветерани/ветеранки (особи, які після проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) брали безпосередню участь у бойових діях з метою захисту Батьківщини або за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки чи у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії); члени сімей ветеранів/ветеранок; члени сімей ветеранів/ветеранок, захоплених у полон; члени сімей осіб, зниклих безвісти за особливих обставин; члени сімей загиблих (померлих) ветеранів/ветеранок.

Час на зволікання вичерпано

Ми вітаємо позицію Президента і готові до законодавчого процесу — разом з тим, що цей процес неминуче означає перемовини. Але саме тому говоримо відкрито: у цьому процесі є ризик, який ми вже бачили раніше — популістські норми з'являються легко, але так само легко з фінальної редакції випадають ефективні механізми реалізації. Ми закликаємо і депутатів, і уряд тримати в центрі уваги не декларативні гарантії, а те, чи ресурси й механізми для їх виконання. Держава мусить говорити з ветеранами та їхніми сім'ями як з дорослими людьми, а не засипати обіцянками, які потім вони чи їхні наступники не зможуть виконати. Так само важливо чесно сказати і державі, і самим ветеранам та ветеранкам, й родинам: навіть за найсприятливішого сценарію ця робота не буде швидкою. Якщо Верховна Рада ухвалить закон ще цього року і Президент його підпише, щонайменше рік піде на розробку і ухвалення підзаконних актів, без яких закон просто не запрацює на практиці. У найкращому разі повноцінна реалізація нової ветеранської політики стане можливою не раніше 2028 року. Це означає, що часу на паузи, повторні узгодження з нуля чи втрату вже напрацьованого — просто немає. У нас є готовий, обґрунтований проєкт, побудований на роках аналітичної роботи та безпосередньої роботи з бенефіціарами. Наступний крок — за політичною волею.

Україна вже пройшла значний шлях у цифровізації держави. Електронні послуги, цифрові документи, державні реєстри, система електронної взаємодії Трембіта стали частиною повсякденної роботи держави та взаємодії громадян із нею. Наступний етап – зробити так, щоб Україна могла так само ефективно взаємодіяти й з цифровими системами держав Європейського Союзу. Для цього в ЄС ухвалили Іntеrореrаblе Еurоре Асt – регулювання, яке визначає підходи до взаємодії державних цифрових систем та розвитку транскордонних цифрових послуг. Його мета – зробити так, щоб державні органи різних країн могли безпечно обмінюватися даними, а цифрові послуги працювали між країнами за спільними принципами. Щоб ці правила почали працювати на практиці, Україна та ЄС розробили спільний план впровадження Іntеrореrаblе Еurоре Асt. Він визначає, що саме Україна має зробити для поступової інтеграції у цифровий простір ЄС: від гармонізації законодавства та створення Національної рамки інтероперабельності до участі у спільних проєктах і розвитку транскордонних цифрових послуг.

Що таке інтероперабельність і навіщо вона потрібна

Якщо пояснювати просто, інтероперабельність – це здатність різних цифрових систем взаємодіяти між собою, обмінюватися даними та правильно їх розуміти завдяки спільним стандартам. Для громадянина результат такої взаємодії виглядає дуже просто: менше довідок, паперових документів і ситуацій, коли одну й ту саму інформацію потрібно повторно надавати різним державним установам. В Україні цей принцип уже працює. Наприклад, завдяки Трембіті державні органи можуть обмінюватися необхідними даними між реєстрами та інформаційними системами. Але європейська інтеграція ставить перед нами наступне завдання – адаптувати наші підходи до вимог ЄС, щоб така взаємодія працювала і на транскордонному рівні. У перспективі українець, який навчається, працює чи веде бізнес в ЄС, зможе отримувати державні послуги без зайвих довідок і паперових документів. Наприклад, щоб підтвердити диплом, вступити до університету чи влаштуватися на роботу, не потрібно буде повторно збирати дані, які вже є у державних системах. Необхідною інформацією українські та європейські державні органи зможуть обмінюватися цифровим шляхом. Українці вже мали такий досвід. Під час пандемії цифровий СОVІD-сертифікат у Дії можна було використовувати за кордоном, оскільки українське рішення було сумісним із відповідною європейською системою. Це простий приклад того, що на практиці означає сумісність цифрових рішень різних держав.

Навіщо Україні окремий план з ЄС і що він передбачає

Сумісність державних систем — це не лише технологічне питання. Недостатньо створити АРІ або технічно з'єднати два реєстри. Держави мають однаково розуміти правила роботи з даними, використовувати узгоджені стандарти, мати відповідальні інституції та спільні підходи до створення цифрових сервісів. Саме тому спільний план України та ЄС охоплює значно більше, ніж технологічну інтеграцію. Він визначає конкретні кроки у законодавстві, державному управлінні, архітектурі цифрових систем, розвитку транскордонних сервісів та підготовці фахівців. Сам документ має оновлюватися відповідно до подальшого діалогу і домовленостей між Україною та ЄС. Перший напрям – спільні правила. Україна має розробити та ухвалити Закон "Про інтероперабельність", гармонізований з Іntеrореrаblе Еurоре Асt. План передбачає не тільки розробку законопроєкту, а й проведення його оцінювання з погляду інтероперабельності, отримання рекомендацій. Це важлива зміна самого підходу до цифровізації. Інтероперабельність має враховуватися не постфактум, коли інформаційні системи вже створені, а ще на етапі розробки правил та рішень, які можуть впливати на транскордонну взаємодію. Другий напрям – Національна рамка інтероперабельності. По суті, це набір принципів, стандартів і рекомендацій, на які держава має орієнтуватися, створюючи або модернізуючи цифрові системи. Завдання полягає в тому, щоб нові реєстри, інформаційні системи та електронні сервіси одразу проєктувалися з урахуванням взаємодії з іншими системами та європейськими підходами. Спільний план передбачає розробку такої рамки та її подальше нормативне впровадження в Україні. Тобто ми поступово синхронізуємо з ЄС не окремі цифрові продукти, а саму модель, за якою держава їх створює. Третій напрям – інтеграція в європейську систему інтероперабельності. Україна долучається не лише до європейських стандартів, а й до структур, у межах яких формуються та впроваджуються ці підходи. Україна вже представлена у Іntеrореrаblе Еurоре Воаrd, а в подальшому мають бути визначені компетентні органи та єдина контактна точка, відповідальні за реалізацію Іntеrореrаblе Еurоре Асt. Четвертий напрям – розвиток транскордонних цифрових послуг. Україна братиме участь у спільних проєктах з розвитку транскордонної взаємодії та зможе долучатися до rеgulаtоry sаndbохеs – середовищ, де можна тестувати нові рішення для цифрової взаємодії між країнами. Паралельно країни ЄС активно впроваджують Оnсе-Оnly Тесhnісаl Systеm (ООТS), і Україна також працює над його впровадженням за підтримки проєкту DТ4UА. Її логіка проста: якщо необхідні підтверджені дані вже є в державних системах, людині не потрібно повторно збирати й подавати їх для отримання послуги в іншій країні.

Від адаптації до обміну досвідом

Україна вже має значну частину необхідної цифрової інфраструктури: електронну ідентифікацію, цифрові документи та послуги, державні реєстри, систему Трембіта. Тому наступне завдання – гармонізувати ці рішення з європейськими правилами та стандартами. Водночас це двосторонній процес. Україна отримує доступ до європейських практик, експертних спільнот і спільних проєктів, але й може ділитися власним досвідом цифрової трансформації. Зокрема, план передбачає можливість додавання українських рішень з інтероперабельності до європейського каталогу для їх повторного використання. До речі, цей обмін досвідом уже відбувається і на експертному рівні. Академія електронного управління у межах проєкту DТ4UА підтримує Мінцифру в реалізації спільного плану. Спільно працюємо над гармонізацією законодавства та Національною рамкою інтероперабельності, а також долучаємося до європейських робочих груп і спільних ініціатив. Ця робота має цілком практичну мету – зробити взаємодію з державою простішою для людей і бізнесу навіть тоді, коли йдеться про послуги в різних країнах. Сьогодні для цього часто доводиться повторно підтверджувати інформацію, збирати документи та проходити додаткові процедури. Реалізація Іntеrореrаblе Еurоре Асt має поступово це змінити: державні системи України та ЄС зможуть взаємодіяти за спільними стандартами, а громадяни та бізнес – простіше отримувати транскордонні цифрові послуги. Для України це перехід від цифрової держави, яка ефективно працює всередині країни, до цифрової держави, інтегрованої у спільний європейський простір. Марі Педак, керівниця проєкту Європейського Союзу DТ4UА, старша експертка Академії електронного управління (Естонія)

Сучасна війна — це жорсткий гібрид механізованих штурмів, інфільтрації та технологій. Противник діє за принципом тотального тиску: він кидає в бій абсолютно всі ресурси заради однієї мети — просунутися вперед і закріпитися. Вони не рахують ні грошей, ні людських життів. Ми такого дозволити собі не можемо. І справа не лише в дефіциті людського ресурсу — справа у наших цінностях, моралі та відношенні до цінності людського життя. Саме тому ми змушені постійно шукати асиметричні рішення та шукати способи переграти ворога, в якого всього більше. Сьогодні "лінія фронту" — це давно не суцільна смуга окопів. Це хаотично розташовані позиції у суцільних "кіл-зонах", де кожен метр передової цілодобово проглядається FРV-дронами, важкими бомбардувальниками та закритий мінними полями. Утримувати піхоту в таких умовах — завдання на межі людських можливостей. Технології справді змінюють правила гри та дають змогу перехоплювати ініціативу. Але навіть вони не скасували головного закону цієї війни: земля належить тому, чия піхота стоїть у окопі. А це означає, що конкретний солдат має фізично зайти на позицію, утримати її під безперервним вогнем і пройти через те саме пекло під час ротації. І тут виникає головне системне протиріччя: як утримати позицію людиною, коли сама присутність людини в радіусі кількох кілометрів до "нуля" стає для неї смертельним вироком? Відповідь полягає не в тому, щоб прибрати солдата з передової взагалі — це поки що неможливо. Вона в тому, щоб забрати у людини найнебезпечнішу рутину і передати її техніці. Саме так у нашу військову реальність безповоротно заходять наземні роботизовані комплекси (НРК). Вони стають тим самим зв'язковим ланцюгом між тилом і позицією в окопі, беручи на себе ризики там, де раніше платили життями. То що ж таке НРК, де й для чого їх застосовують, з якими викликами стикаються підрозділи та як це працює на практиці?

Міф про "автономність" та екосистема НРК

Перш за все, варто розвіяти міф: якщо це наземна роботизована платформа, це зовсім не означає, що людський фактор звідси викреслено. Роботизований не дорівнює "без участі людини". Навпаки, за кожним виїздом стоять десятки фахівців. За короткими трьома літерами "НРК" ховається ціла екосистема: виробництво, навчання, планування місій, доопрацювання (бо жоден заводський комплекс не поїде в бій без адаптації в "місцевій майстерні") та безпосереднє застосування. На один виїзд працюють оператори, інженери, тактичні координатори, медики та зв'язківці. На сьогодні НРК застосовуються у двох основних форматах: гусеничні та колісні платформи.

Швидкість гусеничних становить від 8 до 20 км/год; Колісна база (яку часто збирають на базі квадроциклів) розвиває до 70 км/год.

Вартість таких виробів на серпень 2026 року коливається від 400 тисяч до понад 1 мільйон гривень. Наразі найбільше застосування НРК знайшли у логістиці, евакуації поранених і полеглих, дистанційному мінуванні, а також у виконанні ударних завдань (комплекси-камікадзе або платформи з бойовими модулями). В останні я особисто вірю найменше. Як мінімум, це складний технологічний процес, як максимум — це дорого. Ми ж у нинішніх умовах шукаємо найперше бюджетні та дієві рішення.

Чому коли ми вживаємо термін НРК, ми вживаємо його як екосистема НРК?

Сам по собі комплекс у зв'язці "платформа пульт керування" ізольовано не працює. Його ефективне застосування вимагає розгорнутої інфраструктури забезпечення: * Транспорт та логістика: Комплекс необхідно чимось транспортувати, довозити до стартової позиції, евакуйовувати та возити на ремонт. * Зв'язок і живлення: Ключові елементи, які забезпечують безпосереднє управління, дальність дії та автономність роботи. * Пункти управління: Облаштовані позиції чи мобільні центри, з яких здійснюється керування та координація взаємодії з іншими підрозділами. * Майстерня та інфраструктура: Приміщення та матеріально-технічна база для підготовки НРК до виїзду, обслуговування й відновлення. * Ремонтна база та комплектуючі: Інструменти, обладнання (наприклад, для зварювання додаткового захисту чи заміни шасі), розхідники та запасні частини для оперативного ремонту й модернізації. Тепер до застосування: 1. Головний напрямок — це логістика Щодня на передній край необхідно доставляти сотні тонн вантажу: боєприпаси, їжу, воду, пальне, будівельні матеріали, акумулятори та засоби зв'язку. Один НРК здатний перевозити до 500 кг вантажу за рейс. На прикладі однієї бригади, де наземні роботи забезпечують чи не 60% усієї логістики переднього краю (а на деяких ділянках всі 100%). Ще близько 30% я б віддав важким нічним бомбардувальникам (так званим "Бабам-Ягам"), які також безперервно виконують такі місії, і лише 10% припадає на інші способи доставки. Для розуміння масштабу роботи роботизованої логістики: залежно від інтенсивності боїв та специфіки напрямку, один підрозділ НРК може здійснювати від 50 до 500 місій на місяць, перевозячи при цьому від 5 до 15 тонн вантажу (хоча ці цифри можуть суттєво відрізнятися від підрозділу до підрозділу). Паралельно з ними працює і повітряна безпілотна логістика: до прикладу, в одному з підрозділів тільки за одну ніч розрахунки "Вампірів" роблять понад 130 вильотів суто для забезпечення передових позицій. Загалом у всі ці процеси залучені сотні людей. Чи це багато для обслуговування роботизованих комплексів? Мабуть, що так. Але інакше неможливо. Все це робиться з єдиною метою — зберегти життя, зберегти спроможність утримувати позиції та давати відсіч противнику. 2. Евакуація: чому для нас кожна людина має значення На передньому краї люди дістають поранення, травми, хворіють і, на жаль, гинуть. У сучасних умовах евакуація за класичною схемою — коли пораненого бійця кладуть на ноші, піхотна група несе його кілька кілометрів до автомобіля, а той везе на стабпункт — стала практично неможливою. Будь-яка група евакуації на відкритій місцевості стає пріоритетною ціллю для ворожих FРV-дронів. Тому станом на сьогодні НРК — це чи не єдиний реальний спосіб витягнути пораненого з "сірої зони". Про те, як відбувається кожна така місія, можна писати окрему книжку: це надважкий операційний процес, за яким стоять десятки людей — від оператора платформи до аеророзвідки та медиків. Окремий надважливий пласт роботи — вивезення тіл наших полеглих воїнів, для чого ми також активно використовуємо роботизовані платформи. На відміну від ворога, для нас повернення кожного захисника — це питання гідності та обов'язку. Ми робимо це навіть там, де це здається абсолютно неможливим. Це, до речі, одна з головних причин, чому у росіян напрямок НРК розвинений значно слабше. У них просто немає в цьому системної потреби. Там, де треба занести БК, воду чи їжу — піде їхній боєць. Загине він — піде наступний. Потреби в евакуації поранених чи поверненні загиблих у них не існує в принципі: якщо ти зайшов на позицію, твоє життя залишається виключно твоєю проблемою. Загинув — "всі все зрозуміли". 3. Мінування та бойові модулі: важливі, але поки не масові Застосування НРК для мінування (а в окремих випадках і розмінування) — менш розповсюджене явище, ніж логістика чи евакуація, але воно також активно розвивається. Проте, з моїх спостережень, із цими завданнями наразі краще та оперативніше справляються важкі нічні бомбардувальники. Що стосується НРК з бойовими модулями (турелями), то вони поки не мають масового характеру. Окремі підрозділи використовують їх для локального прикриття, вогневого придушення або навіть як засіб захисту від повітряних цілей, але це скоріше поодинокі практичні кейси, аніж системне явище.

Система підготовки: від бази до фронту

Технологія починається не з платформи, а з підготовленої команди. На базі одного з навчальних центрів Сухопутних військ працює школа підготовки операторів НРК "Варан". Там військовослужбовці опановують управління платформами, вивчають софт, готують інженерів та відпрацьовують взаємодію з іншими елементами екосистеми — зокрема з аеророзвідкою. У навчальному центрі дають базові знання. Але справжній професійний "буст" фахівець отримує вже після прибуття у підрозділ — під час злагодження та виконання реальних місій безпосередньо у бригаді, де щодня доводиться розбирати живі кейси й шукати нестандартні рішення. З 2024 року фонд "Повернись живим" системно підтримує Школу підготовки операторів "Варан". Ми забезпечуємо її всім необхідним для якісного навчального процесу: інфраструктурою, матеріально-технічною базою, побутовими умовами, засобами зв'язку, живленням та транспортом. Бо якісна підготовка оператора — це безпосередньо збережені платформи та врятовані життя на фронті.

Виробництво та ринок: багато розробок, мало готових систем

Український сектор НРК стрімко виріс за останні декілька років. Наразі це десятки, якщо не сотні виробників. Всі вони пропонують різні рішення: з різними типами шасі, засобами зв'язку та цільовим призначенням. З цього масиву приблизно до десятка компаній можна віднести до категорії виробників справді якісних і робочих виборів. Підрозділи отримують ці платформи через різні канали: за кошти єБалів, прямі закупівлі або через централізоване забезпечення від держави. Найчастіше бригади розраховують саме на централізовані поставки, оскільки якісний НРК коштує чимало, а наявний щомісячний бюджет бригади переважно розподіляється на напрямок БпЛА. Щодо іноземних розробок від наших партнерів: вони майже не використовуються. Західні роботизовані комплекси чудово виглядають на виставках та красивих презентаціях, але абсолютно не пристосовані до жорстоких реалій нашої війни — з інтенсивним РЕБ, глибоким багном та суцільним висінням ворожих дронів. Ну і, звісно, їхня ціна робить їх масове застосування просто нереалістичним.

Чому роботи досі не замінили піхоту: системні виклики та "дитячі хвороби" НРК

Чому ж НРК сьогодні досі повноцінно не замінили піхоту на фронті й не виконують завдання за принципом "робот замість людини"? Причин для цього декілька, і всі вони лежать у площині інституційної та технологічної зрілості. 1. Скептицизм та людський фактор. Наразі напрямок НРК проходити певний скепсис з боку потенційних користувачів і командування — точно такий самий, який свого часу проходила безпілотна авіація. Поки що не так багато підрозділів глибоко розуміють тактику застосування роботизованих систем, мають під це виділені ресурси та, головне, готові змінювати звичні процеси. 2. Негнучкість державних закупівель та помилка "закупив – вирішив". Фундаментальна проблема — недосконалість централізованих закупівель та непередбачуваність контрактів. Вони досі погано синхроновані з реальними потребами фронту й динамікою втрат засобів на передньому краї. Та головне – це хибне мислення, де держава часто вважає, що сам факт закупівлі "заліза" вже розвʼязує проблему. Але закуплена платформа без логістики, звʼязку, пунктів управління, майстерень – це не рішення, а лише коробка на складі. 3. Відсутність готових заводських рішень. На ринку не існує виробу, який прямо з заводу готовий поїхати в бій. Кожен комплекс, що надходить у підрозділ, обов'язково проходить етап "допилювання" та адаптації під конкретні РЕБ-умови й завдання. А це вимагає наявності в підрозділі власної майстерні, інженерного складу, запчастин і ресурсів — тобто залучення сотень додаткових людей. 4. Вузол зв'язку та критична залежність. Стабільний канал управління — головний виклик для масштабування НРК. Сьогодні ключовим gаmе сhаngеr залишається Stаrlіnk, який забезпечує відносно надійне управління за невеликі гроші. Проте він не є панацеєю. На відміну від БпЛА, для наземного робота критичним є рельєф, щільна забудова та фізичні перешкоди, які переривають сигнал. До того ж, існує загроза критичної залежності від одного приватного постачальника, який у будь-який момент може змінити правила гри або заблокувати доступ. 5. Екстремальні умови. Суцільне бездоріжжя, глухий РЕБ, мінні поля та кіл-зони (де ворог полює за кожним рухомим об'єктом) створюють надскладні умови для роботи. Це прямо впливає на високий відсоток втрати платформ. 6. Економічна доцільність та пошук масового рішення. Більшість пропонованих систем не відповідають жорстким умовам фронту або мають завищену ціну та надто повільний цикл вдосконалення. Наразі галузь НРК шукає таке ж дешеве, масове й ремонтопридатне рішення, яким свого часу став FРV-дрон. Нам потрібна не дорога та красива "преміум-машина", а бюджетне робоче "залізо", яке має стандартизовані комплектуючі, легко ремонтується "на коліні" у майстерні й втрата якого не стане катастрофою для бюджету підрозділу.

Від локальних успіхів до системного масштабування

Ми в "Повернись живим" шукаємо проєкти, де кожна вкладена гривня дає максимальний результат. Свого часу так зароджувалося "дронове ППО": ми побачили потенціал у кількох підрозділах, підхопили ідею та масштабували рішення на рівні всієї держави. Так виріс проєкт "Дронопад", де коефіцієнт ефективності становить 1 до 22 — одна вкладена гривня повертається ворогу 22 гривнями прямих збитків. Сьогодні ми так само віримо у систему НРК. Ми не лише системно підтримуємо Школу "Варан", а й переходимо до наступного етапу: знаходимо підрозділи, які самостійно вибудували робочі системні рішення, і допомагаємо масштабувати їхній досвід на решту війська. Маленька технологічна армія не зможе довго протистати великій і ресурсомісткій, якщо не шукатиме асиметричних переваг. НРК — це саме таке рішення, яке безпосередньо зберігає життя та дає пряму операційну ефективність.

Замість висновків

Попри поодинокі гучні прецеденти — як-от штурми бліндажів чи взяття ворога в полон за допомогою роботів — до справжньої фантастики ще далеко. У найближчій перспективі наземні роботизовані комплекси матимуть найбільший вплив саме на допоміжні й логістичні функції, а не на повну заміну піхоти. Зі спілкування з військовими виглядає, що наразі НРК покривають не більше 10% від реальної потреби фронту, ми розуміємо: це лише початок великого шляху. Попереду — величезний пласт роботи зі стандартизації, розширення підготовки та забезпечення війська робочим, масовим і надійним "залізом". Олег Карпенко, заступник директора Фонду "Повернись живим"

Євген Коновалець повернувся в Україну через 88 років після своєї загибелі. Його тимчасовим прихистком стало Національне меморіальне військове кладовище. У майбутньому він має зайняти чільне місце в Національному пантеоні. Повернення полковника — не лише відновлення історичної справедливості. Це також повернення йому належного місця в українській історії.

Як за життя, так і після смерті Коновальця в історію вписували переважно вороги — не стільки його особисті, скільки вороги ідеї, за яку він боровся і загинув. Ідеї максимально простої: Україна повинна бути незалежною, а її кордони має захищати власна армія.

За цю справу Коновальцю довелося боротися за надзвичайно токсичних внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Його військові практики, політичні та дипломатичні рішення заклали фундамент боротьби, яка триває досі. А геополітичні ідеї і через сто років звучать разюче сучасно.

"Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всяких постійних армій", — це було перше, що почув від української влади в Києві Євген Коновалець.

Новина про революцію в Росії та створення Української Центральної Ради застала його в Царицині. 26-річний хорунжий австрійської армії перебував там у полоні.

З побратимами вони говорили про одне: хоч би яка нова влада постала в Москві, рано чи пізно вона спробує повернути Україну. Отже, потрібно негайно створювати власну міцну армію, яка стане на кордонах і зі зброєю перекриє шлях російській навалі.

Коновалець пише до Центральної Ради листи, пропонуючи формувати окремі українські частини з полонених галичан. Відповіді немає. Тоді він приїздить до Києва сам.

Тут знайомиться з Миколою Міхновським і зрештою домагається зустрічі з Володимиром Винниченком — головою Генерального секретаріату, тобто революційного українського уряду.

Революція 1916-1918, як і революції на нашій памʼяті, складалася з двох течій: націоналістично-патріотичної і соціалістично-інтернаціональної, для якої класова солідарність зокрема і з російськими лівими була важливішою за власну державу.

Винниченко належав до другої. Постійна армія для нього була анахронізмом. Михайло Грушевський переважно поділяв ці погляди. Ліва преса домінувала.

Коновальця це дивувало, але не змогло деморалізувати.

Він повертається до побратимів із переконанням: Центральна Рада все одно буде змушена дати добро на створення боєздатної української армії. Спроба Росії повернути колоніальний статус України — лише питання часу.

Паралельно в Києві відбувається драма полуботківців. Другий Універсал замість очікуваного руху до незалежності залишає Україну в складі Росії з перспективою автономії. Другий полк ім. Павла Полуботка намагається змусити політичне керівництво рухатися шляхом державності. Влада не лише не легалізує його в армії, а й роззброює і фактично здає росіянам.

Ця історія не зупиняє Коновальця. Він просить легалізувати курінь Січових стрільців з галичан. На пропозицію Коновальця уряд відповідає своєрідно: галичанам взагалі закривають шлях в армію, розпорядження звільнити навіть тих, хто потрапив раніше.

Коновалець мав усі підстави глибоко розчаруватися ще в 1917 року.

Але тоді Коновалець не був би Коновальцем.

Разом із Федором Черником, Іваном Чмолою та Романом Дашкевичем він організовує масове віче галичан із вимогою дозволити їм створити українську військову формацію. Симон Петлюра, який відповідав за військові справи, бере рішення на себе й дає згоду від імені уряду.

"Ми, галицькі, буковинські та угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти якнайдіяльнішу участь у творенні нового державного ладу", — так закликали добровольців до Січових стрільців.

Перші полонені галичани починають прибувати до Києва.

Здавалося б — перемога.

Але всередині нової частини відразу починають насаджувати те саме, проти чого виступав Коновалець: антимілітаризм, "солдатські ради", відмову від військової ієрархії. Новий військовий міністр Микола Порш пояснює стрільцям, що вони мають бути "народною міліцією", а не регулярною армією.

Коновалець відповідає просто: проти російської агресії може вистояти дисциплінована армія, а не озброєний політичний мітинг, який розбіжиться з появою реальної небезпеки.

Його підтримує стрілецтво. Систему солдатських рад скасовують. Коновалець стає командиром. Кожен боєць підписує добровільну згоду на сувору військову дисципліну.

Це була його друга політична перемога в Києві.

Дуже швидко стало зрозуміло, наскільки вона була важливою.

На початку 1918 року після проголошення Четвертого Універсалу на Київ рушили більшовики, а в столиці почалося більшовицьке повстання. Січові стрільці разом із кількома іншими українськими частинами стали головною силою, яка душить заколот.

Щоправда, за кілька днів уряд відступив під натиском армії Муравйова. Січовики забезпечували владі відхід, що дає можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті. Після Берестейського миру українська влада повернулася до столиці.

Невдовзі Коновалець попереджає Грушевського про небезпеку державного перевороту. Той відмахується. Федь Черник виводить війська на Софіївську площу в очікуванні наказу Центральної Ради на ліквідацію перевороту. Але урядовці не зважуються на наказ.

Після приходу до влади Павла Скоропадського Коновальцю запропоновано визнати гетьмана. Він відповів, що Січові стрільці — дисципліноване військо, яке присягнуло державі і юридично її уособлює Центральна Рада. Оточені німецькими військами, січовики склали зброю.

Згодом Коновалець був готовий домовлятися і зі Скоропадським, але за однієї умови: гетьман має боронити самостійну, ні від кого незалежну українську державу.

Коли 14 листопада Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, для Коновальця це означало кінець будь-яких зобов'язань перед гетьманською владою.

У бою під Мотовилівкою Січові стрільці розбили сили гетьмана. Військо Коновальця виростає до корпусу.

І майже одразу Коновалець опинився перед новою драматичною дилемою.

У Галичині почалася українсько-польська війна. Куди йти січовикам — рятувати Львів чи залишатися боронити Київ?

Коновалець обрав Київ.

Його геополітичне бачення було таким: крах Австрії та Німеччини спровокує російський наступ на Україну. Якщо впаде Наддніпрянщина, більшовики не зупиняться на Збручі. Галичина, затиснута між Польщею та Росією, не має шансів.

Тому саме в Києві вирішується доля всієї України. Тут Січові стрільці – хребет державного війська, а Українській Галицькій Армії в описаній Коновальцем ситуації – не зарадиш. Тому він щиро підтримує УГА чим може – зброєю, медициною, але залишається в Києві і не відправляє туди війська.

Спроможність бачити ціле, а не лише свій регіон, партію чи середовище, стане однією з головних рис Коновальця.

Напередодні антигетьманського повстання Коновалець наполягає, щоб до майбутньої Директорії увійшов Петлюра — один із небагатьох соціалістичних лідерів, який розумів значення армії.

Але навіть після всього українська політика не позбувається лівих ілюзій і любові до абсурдних інтриг. Соціалістичні експерименти, партійні директиви, хаос державного апарату й отаманщина продовжували розкладати УНР та її армію.

Коновалець, уже в статусі коменданта Києва, змушений займатися не лише військом, поліцією та розвідкою, а й десятками щоденних проблем держави, яка виживала в часи війни, голоду, холоду, епідемій і хаосу.

Наступними випробуваннями стали перемир'я Української Галицької армії з Денікіним і союз Петлюри з Польщею.

Дивовижно, але Коновалець не дозволив собі перейти від незгоди до взаємного знищення.

До речі, контрідея Коновальця для Петлюри була така: дозволити більшовикам котитися до Варшави і далі на Захід. Більшовицька загроза стає викликом для всієї Європи. За цих обставин українська ідея заграє для західних європейців новими барвами, поляки відмовляться від імперських ідей щодо України, а відновлена у Карпатах армія УНР разом з європейцями переможе росіян. Петлюра відмовився.

Роззброєний поляками Коновалець знову опинився в таборі для інтернованих. Пілсудський вимагав очистити армію УНР від антипольських елементів, а Січових стрільців у Варшаві вважали саме такими.

Навіть тоді Коновалець продовжував думати не про образу, а про наступний хід.

Він пропонував вивести січовиків до Чехословаччини, сформувати там боєздатну бригаду, згодом увійти через Румунію на південь України, звільнити Одесу від більшовиків і відкрити УНР вихід до моря. Це радикально змінювало б геополітичне становище України.

План розбився об інтереси низки держав і внутрішні українські конфлікти.

На еміграції вже тривала війна всіх проти всіх. Галичани звинувачували наддніпрянців у союзі з Пілсудським. Наддніпрянці звинувачули галичан у заграванні з росіянами. Партії розсипалися на уламки.

Ідея Коновальця залишалася незмінною і вже не дуже популярною: соборна Україна.

Коли польський союз Петлюри завершився поразкою, сталося саме те, чого Коновалець остерігався. Польща домовилася з більшовиками, зберегла за собою західноукраїнські та західнобілоруські землі й визнала російську окупацію решти України. Українські частини, які допомагали полякам, були ними ж інтерновані.

Будь-хто за таких обставин міг остаточно зневіритися. У політиці, в людях та ідеї.

Натомість Коновалець створює Українську військову організацію.

Коли регулярна війна стає неможливою — він переходить до підпілля.

Коновалець ніколи не плутав поразку певної форми боротьби з поразкою української справи.

УВО переживає внутрішні конфлікти, спроби підпорядкувати її різним еміграційним центрам, спокусу частини діячів шукати підтримки навіть у більшовиків. Коновалець повертає організації рамку: революційний український націоналізм.

Наступним кроком стає Організація українських націоналістів.

Коновалець створює мережу представництв у Європі, вибудовує зв'язки з українськими громадами США, Канади, Аргентини й Далекого Сходу, збирає кошти, організовує пресу, шукає міжнародних союзників.

Але стратегічно готується до одного: моменту, коли історія знову відкриє вікно можливостей для всеукраїнської збройної боротьби.

Для цього потрібні кадри.

Коновалець одержимий ідеєю вишколу професійних старшин. Навчання відбувається в Данцигу, Чехословаччині, Австрії. З цього середовища згодом вийдуть командири Карпатської України й УПА, зокрема генерал Роман Шухевич.

До слова, самому Коновальцю уряд УНР в екзилі надав генеральське звання. Він від нього відмовився.

Вважав, що військовий має право отримувати підвищення лише під час дійсної служби.

Так він назавжди залишився полковником.

Замість медалей і звань Коновалець просив УНР допомогти створити серйозні старшинські курси. Україні, на його думку, були потрібні не партійні "отамани", а професійні військові.

Вже перебуваючи за кордоном, він не втрачав зв'язку з Наддніпрянською Україною. Там діяли законспіровані осередки, контакти з якими Коновалець тримав особисто. Їхніх зв'язкових не знав навіть Провід ОУН.

З початку 1920-их принаймні до кінця 1930-их рр. на території УРСР існувала мережа підпільних центрів.

Москва полювала на Коновальця роками. За ним стежили агентурні мережі в різних частинах Європи. Його намагалися заманювати в пастки, викрасти, фізично ліквідувати. Незадовго до смерті він планував таємну поїздку до Радянської України.

23 травня 1938 року агент НКВД Павло Судоплатов убив його в Роттердамі.

Олег Ольжич написав: "Був це вождь Богом даний і правдивий, що в добі чорній і похмурій, орлом ширяв під облаки і націю подолану й закуту вмів шикувати в завзяті когорти до походу і боротьби".

Блискучий організаційний геній Коновальця не знав хороших часів. Він формувався й реалізовувався в кислоті непоборних обставин.

Саме тому, коли 2016 року "Азов" рвали свої й чужі, а західний військовий вишкіл для нас був закритий, я не мав жодної миті сумніву, чиїм іменем назвати військову школу для підготовки командних кадрів. Відтоді через Військову школу імені Євгена Коновальця пройшли тисячі сержантів та офіцерів — не одного підрозділу, а всієї української армії. Дасть Бог, там і куватиметься хребет професійного українського війська.

Коли прах Коновальця прибув до Києва, ми зустрічали його вночі біля Патріаршого собору Воскресіння Христового. Третій армійський корпус організував полковнику військові почесті, яких він був позбавлений у Нідерландах.



Бійці ремонтного батальйону відшукали й відновили техніку доби Визвольних змагань. Вони повернули до життя столітню машину, знайшли автентичний двигун, змусили його знову працювати. Домовина була поставлена на артилерійську лафету Січових стрільців.

Коли броньовик "Отаман Коновалець" під'їжджав до собору, я несподівано подумав про невмирущість української ідеї.

Патріарх Любомир Гузар — людина іншого покоління і життєвого досвіду — ухвалив стратегічне рішення будувати головний собор УГКЦ саме на Лівому березі Києва. Церква, історично закорінена на Заході України, мала йти на Схід.

Масштабні постаті України різних епох зрештою приходять до спільної думки: наша сила — в соборності, а не в розділенні.

Коновалець повернувся на землю, за яку воював усе життя.

Відновлена військова техніка його доби сьогодні стоїть біля київського "Арсеналу" — там, де Січові стрільці в тяжких міських боях придушували більшовицьке повстання.

Україна знову має справу з багатьма тими самими внутрішніми хворобами.

Триває та сама війна з Москвою.

Але між нами і поколінням Коновальця є одна принципова різниця.

Ми маємо шанс довести їхню справу до кінця.

Не передати її наступному поколінню незавершеною. Не опинитися після війни в таборах для інтернованих і на еміграції. Не залишити нашим дітям чергове коло тієї самої боротьби.

Коновалець пережив війну, російський полон, Центральну Раду, Гетьманат, Директорію, військову катастрофу УНР, польський полон, окупацію України, зради і чвари — і після кожної поразки винаходив наступну форму боротьби.

Після всього пережитого він вважав: "Казати собі, що все покінчено, що "соmеdіа fіnіtа", я вважаю невмисним, а коли би це сталося, вважав би це злочином…"

Він ніколи не дозволяв собі думати, що соmеdіа fіnіtа.

Не дозволяю собі ні я, ні тисячі братів по зброї.

Цього разу ми зобовʼязані розірвати часову петлю. Внутрішні та зовнішні обставини усе ще загрозливі.

Але клянуся, ми скористаємося цим шансом.

Андрій Білецький

Ця колонка не про те, хто правий в конфлікті старих та нових правоохоронних відомств. Вона про те, що відбувається з правосуддям, коли конкуренція правоохоронних органів перетворюється на війну, а обшуки, підозри та доступ до інформації стають її зброєю. Детективи одного правоохоронного органу переслідують автомобіль іншого, вимагаючи передати їм підозрюваного. Схоже радше на сцену з політичного трилера. Але влітку 2021 року така погоня відбувалася не на знімальному майданчику, а на українських дорогах: співробітники НАБУ намагалися наздогнати автомобіль СБУ, у якому везли суддю Миколу Чауса. Ця історія виглядала настільки кінематографічно, що її легко було сприйняти як видовищний епізод протистояння двох впливових структур. Зрештою, кіно десятиліттями привчало нас саме так дивитися на війни спецслужб: умовне ФБР приховує інформацію від умовного ЦРУ, ЦРУ проводить операцію за спиною ФБР, а агенти сперечаються, чия це юрисдикція і кому дістанеться головний злочинець. На екрані така конкуренція додає сюжету екшену, а її учасники зазвичай постають безкомпромісними "суперменами", які рятують світ. У реальному житті відомча конкуренція також може бути корисною: за певних умов вона змушує правоохоронців працювати швидше, ретельніше та професійніше. Але лише до тих пір, поки органи змагаються за якість розслідування, а не воюють одне з одним за справи, вплив, ресурси та владу. Та коли війна точиться саме навколо останніх перелічених позицій, наслідки виявляються значно менш романтичними, ніж в кіно: втрата важливої інформації, зрив операцій, порушення прав людини, а інколи - провал усієї системи. Яскравий приклад - відносини між Національним антикорупційним бюро України та Службою безпеки України. За кілька років їхнє суперництво пройшло шлях від локальних конфліктів до автомобільних погонь, десятків обшуків, затримань і взаємних звинувачень. Тож де закінчується здорова конкуренція і починається відомча війна? І головне: що відбувається з правосуддям, коли процесуальні повноваження перетворюються на зброю у протистоянні тих, хто сам має захищати закон? Тут відзначу, це не риторичні питання. Давайте згадаємо події річної давнини. Влітку 2025 року Україна опинилася за крок від фактичного демонтажу незалежності ключових антикорупційних органів: ухвалені парламентом зміни позбавляли НАБУ і САП критично важливих гарантій та підпорядковували їхню діяльність Генеральному прокурору. Лише після суспільних протестів і гострої реакції міжнародних партнерів незалежність цих інституцій було відновлено.

"Перші ластівки"

2016 рік. Протистояння НАБУ зі "старою" правоохоронною системою вперше вийшло за межі кабінетів. 5 серпня слідчо-оперативна група тоді ще ГПУ на чолі з Дмитром Сусом прийшла з обшуком до будівлі НАБУ у межах провадження щодо можливого незаконного прослуховування. А вже за тиждень, 12 серпня, ситуація перетворилася на силове з'ясування стосунків: підлеглі Суса виявили спостережний пост НАБУ навпроти будівлі свого департаменту і спробували затримати "невідомих", якими виявилися детективи Бюро. Двох працівників НАБУ затримали та доставили до будівлі Генпрокуратури. Антикорупційне бюро згодом звинуватило підлеглих Суса у незаконному затриманні й тортурах над своїми співробітниками. Представники ГПУ, своєю чергою, заявляли про застосування сили спецназом НАБУ до трьох прокурорів, які отримали легкі тілесні ушкодження. У конфлікт втрутився тодішній генпрокурор Юрій Луценко, доручивши розслідування інциденту Службі безпеки України. Іронічно, але на цьому історія Суса з НАБУ не закінчилася. В квітні 2017-го звільнив уже сам Луценко. Того ж літа детективи НАБУ та прокурори САП затримали вже колишнього посадовця ГПУ в аеропорту "Бориспіль". Підозра стосувалася заволодіння майном та декларування недостовірної інформації. У січні 2023 року ВАКС засудив Суса до дев'яти років позбавлення волі за заволодіння майном під час обшуків у гральних закладах. Згодом Апеляційна палата ВАКС скоротила строк до семи років, а у квітні 2024 року Верховний Суд залишив це рішення без змін.

Справа Чауса: хліба та видовищ

2018 рік. Повернемось до епізоду, з якого починається цей текст. 30 липня 2021 року в мережі з'явилося відео, зняте детективами НАБУ. Автомобіль Бюро переслідував машину СБУ, якою до Києва везли суддю Миколу Чауса, підозрюваного в одержанні неправомірної вигоди. Детективи НАБУ вимагали передати їм підозрюваного, однак співробітники Служби безпеки на ці вимоги не відреагували. Зрештою Чауса доставили до приміщення СБУ, а працівників НАБУ всередину не допустили. Тоді ця історія могла здаватися майже анекдотичною: дві впливові структури сперечаються за одного підозрюваного, а суспільство спостерігає за погонею в режимі реального часу. Проте за зовнішньою видовищністю тоді стояла значно серйозніша проблема. Два правоохоронні органи фактично заявляли право на контроль над однією особою і не змогли (або не захотіли) узгодити свої дії в межах належної правової процедури. Коли розбіжності щодо підслідності, затримання чи подальших процесуальних дій вирішуються не через координацію, а через переслідування на дорозі та блокування доступу до підозрюваного, це вже складно назвати здоровою конкуренцією. Як не складно здогадатись, справа Чауса стала передвісником більш серйозної кризи між правоохоронними органами. Своєю чергою, ця криза збільшила в рази ризики для самого кримінального провадження: збереження доказів, дотримання підслідності, законності затримання та можливості кожного органу належно виконувати свою роботу. Читайте також: НАБУ і людський капітал: як відбирають антикорупціонерів і чи є тут місце для відкритості?

Липень 2025 року: від погонь до звинувачень у держзраді

Чотири роки потому… Протистояння набуло вже іншого масштабу. 21 липня 2025 року силові дії співробітників ДБР, СБУ та Офісу Генерального прокурора охопили вже десятки працівників НАБУ у різних регіонах України. Того дня співробітники провели близько 80 обшуків у 19 працівників Антикорбюро. За офіційною заявою НАБУ, підстави для слідчих дій були різними й не пов'язаними між собою: у переважній більшості випадків ішлося про участь працівників Бюро в дорожньо-транспортних пригодах, окремим співробітникам закидали можливі зв'язки з державою-агресором. Того ж дня ДБР повідомило про вручення підозр трьом працівникам НАБУ у справах про ДТП. Однак увагу привернули не лише масштаб і синхронність операції. НАБУ заявило, що слідчі дії проводилися без попередніх ухвал слідчих суддів. СБУ пояснювала застосування механізму невідкладного обшуку ризиком витоку інформації, який міг зашкодити спецопераціям у справах про можливу співпрацю з державою-агресором. Втім, стаття 233 КПК України, яка регламентує проникнення до житла чи іншого володіння особи без попередньої ухвали слідчого судді, не передбачає "можливий витік інформації" як окрему підставу для проведення такого обшуку. Не менш гострими стали питання щодо способу проведення цих масштабних слідчих дій. НАБУ спочатку заявило про застосування фізичної сили до одного з детективів, який не чинив опору. Наступного дня директор НАБУ повідомив уже про трьох працівників, які отримали тілесні ушкодження під час обшуків. Як адвокат одного з потерпілих у тих подіях можу підтвердити застосування неспровокованої фізичної сили до працівника НАБУ. Все це задокументовано та є частиною нашої доказової бази. Немає жодних сумнівів: сам факт роботи людини в антикорупційному органі не може надавати їй імунітету від розслідування. Можливі зв'язки з російськими спецслужбами, державна зрада чи інші злочини мають перевірятися незалежно від посади та статусу фігуранта. Проте настільки масштабна й одночасна силова операція, проведена переважно без попереднього судового контролю та із застосуванням сили, неминуче породила інше питання: чи йшлося лише про збір доказів у конкретних провадженнях? А може слідчі дії одночасно стали засобом тиску на цілу інституцію? Наступного за цими обшуками дня Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, які фактично позбавляли НАБУ і САП ключових гарантій незалежності. На цьому тлі обшуки перестали виглядати як сукупність окремих, не пов'язаних між собою розслідувань. Вони стали частиною значно ширшої кризи навколо української антикорупційної системи.

Вересень 2025 року: дзеркальний удар?

Майже півтора місяця після липневих подій. Тепер підозру у незаконному збагаченні та декларуванні недостовірної інформації отримує представник СБУ, а сама спецслужба заявляє про використання кримінального переслідування як інструменту помсти антикорорганів. Головним аргументом СБУ стала хронологія. Кримінальне провадження щодо посадовця Служби безпеки було відкрите майже за півтора року до липневих подій, однак підозру оголосили саме після резонансних затримань працівників Антикорбюро. На думку Служби безпеки, слідство також проігнорувало результати експертиз, висновки НАЗК, інформацію про доходи дружини посадовця та показання свідків, які нібито спростовували версію обвинувачення. НАБУ і САП категорично заперечили мотив помсти. Керівники антикорупційних органів заявили, що провадження було зареєстроване ще у квітні 2024 року, а матеріали підозри та клопотання про запобіжний захід підготували до липневих обшуків і затримань. Сама послідовність подій, звісно, не доводить, що підозра стала дзеркальною відповіддю СБУ. Але цей епізод показав дещо не менш небезпечне: правоохоронні органи вже відкрито інтерпретували процесуальні дії одне одного не як результат незалежних розслідувань, а як удари у власній негласній війні. Читайте також: Рік по атаці на НАБУ й САП: нуль покарань за свавілля, натомість – нагороди і просування по службі для виконавців

Щось не схоже на кіно

Автомобільні погоні, взаємні підозри та публічні звинувачення справді можуть нагадувати політичний трилер. Тільки за лаштунками ховаються наслідки, у яких уже мало чого "екранного". Небезпека полягає не в самому факті конкуренції між правоохоронними органами, а в характері та межах слідчих дій, до яких вона може підштовхувати. Обшук у службовому кабінеті працівника правоохоронного органу та вилучення його комп'ютера, телефону чи інших носіїв інформації потенційно відкривають доступ не лише до відомостей про самого фігуранта. На таких пристроях можуть зберігатися матеріали інших кримінальних проваджень, дані про свідків, заплановані слідчі дії, дані про негласні слідчі розшукові дії, міжнародну співпрацю та інша інформація з обмеженим доступом, яка не має жодного стосунку до справи, у межах якої проводиться обшук. Отже, йдеться вже не тільки про права конкретної людини. Під загрозою можуть опинитися таємниця досудового розслідування, безпека інших його учасників, збереження доказів і сама можливість іншого органу довести розпочату справу до результату. Саме тому попередній судовий контроль не можна сприймати як бюрократичну перешкоду, яку за потреби можна обійти. Ще раз повернемось до ст. 233 КПК, яка встановлює загальне правило: проникнення до житла чи іншого володіння особи можливе за її добровільною згодою або на підставі ухвали слідчого судді. Виняток передбачений лише для невідкладних випадків, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення. Та навіть у такому разі слідчий або прокурор зобов'язаний невідкладно звернутися до слідчого судді, який уже після проведення обшуку має перевірити, чи справді існували законні підстави діяти без попередньої ухвали. Якщо прокурор відмовиться погодити відповідне клопотання або суд відмовить у його задоволенні, здобуті докази визнаються недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню у встановленому законом порядку. Це один із ключових запобіжників від свавільного втручання держави. Без нього посилання на "невідкладність" легко може перетворитися на універсальне виправдання для обходу судового контролю. Просто уявіть: якщо для отримання доступу до матеріалів іншого правоохоронного органу достатньо провести "невідкладний" обшук у його працівника, виправдавши відсутність попередньої ухвали ризиком витоку інформації, виняток із закону перетворюється на універсальний інструмент обходу судового контролю. А це вже небезпечний крок до поліцейської держави, у якій межі втручання правоохоронців визначає не суд, а самі правоохоронці. Та сама логіка має застосовуватися до негласних слідчих розшукових дій, які потребують дозволу слідчого судді. Людина, щодо якої проводиться прослуховування, спостереження чи інший прихований захід, не знає про втручання і не може одразу його оскаржити. Тому саме суд на етапі надання дозволу повинен ретельно перевірити обґрунтованість клопотання, необхідність обраного заходу та неможливість отримати потрібні відомості в інший спосіб. Особлива обережність потрібна тоді, коли об'єктом таких дій є працівник іншого правоохоронного органу. Суддя має враховувати не його статус в правоохоронній вертикалі як підставу для привілеїв, а обсяг сторонньої захищеної інформації, до якої потенційно може отримати доступ інший правоохоронний орган. Одним словом, коли правоохоронці "воюють" між собою, слідчий суддя залишається тим запобіжником, який має не дозволити цій війні вийти за межі закону. Читайте також: Громадськість всередині НАБУ: на що впливаємо?

Пастка показників

Ще одна проблема. Гонитва за показниками – давня "хвороба" всієї правоохоронної системи. Кількість проведених обшуків, затриманих осіб (бажано одіозних), оголошених підозр і переданих до суду проваджень легко перетворити на зрозумілу статистику. Нею можна звітувати перед керівництвом, демонструвати активність суспільству та створювати враження високої результативності. Набагато складніше виміряти якість зібраних доказів, обґрунтованість процесуальних рішень і здатність справи витримати незалежну судову перевірку. Саме тут і виникає пастка. У прагненні продемонструвати найгучніше затримання, провести найбільш масштабну операцію чи першими повідомити про підозру правоохоронці ризикують почати працювати не на кінцевий результат, а на яскраву картинку для перших шпальт в перші дні розслідування. Та саме порушення, допущені заради миттєвого результату, згодом можуть зруйнувати справу в суді: докази визнаються недопустимими, позиція обвинувачення слабшає, а провадження, яке починалося з гучного обшуку чи затримання, може завершитися нічим. Тому результативність правоохоронного органу має вимірюватися не кількістю силових операцій, що потрапили в заголовки, і навіть не кількістю повідомлених підозр. Значення має те, чи було розслідування проведене законно, чи витримали докази перевірку судом і чи вдалося досягти справедливого та обґрунтованого результату. Інакше правоохоронна система починає працювати на публічний ефект, а не на правосуддя. Програють від цього всі: люди, чиї права були порушені, потерпілі, які не отримали справедливості, суспільство, яке вкотре бачить гучний початок без переконливого фіналу і сама держава, що поступово втрачає довіру до своїх інституцій як з боку власних громадян, так і міжнародних партнерів.

Ходимо по колу

Десять років минуло від конфлікту НАБУ та ГПУ у 2016-му. За цей час змінилися люди, назви органів, політичний ландшафт. Але, схоже, не змінилося головне: політичні та відомчі ігри все ще видаються за "конкуренцію" правоохоронців, а обшуки, підозри й кримінальні провадження ризикують ставати аргументами у з'ясуванні стосунків. Та найсумніше те, що кожного разу програють не лише ті, хто опинився по різні боки боротьби. Страждають люди, бізнес, потерпілі, самі розслідування. Страждає вся правоохоронна система, яка замість того, щоб ставати сильнішою, витрачає ресурс на війни всередині себе. А разом із нею втрачається довіра та руйнується репутація України перед партнерами, які всі ці роки допомагали нам будувати незалежні й ефективні інституції. Виходить дивна річ: десять років ми сперечаємося, хто з правоохоронців сильніший, хоча значно важливіше питання: чи стає від цього сильнішою Україна? Наталя Морозова, адвокатка, старша юристка АRІО