Українська правда

В той час як спільнота зброярів вітає ухвалену урядом постанову про запуск механізму контрольованого експорту озброєння та військової техніки (ОВТ), пропоную зачепити більш масштабну та засадничу проблему — середовище, яке безпосередньо впливає на функціонування приватного виробника зброї, а саме заплутаність системи державного управління в оборонній сфері й, як наслідок, відсутність цілісної довгострокової політики. Очікувано, що навіть найкращий документ про врегулювання експорту не розв'яже, а тільки підсвітить проблему відсутності в Україні правильної взаємодії субʼєктів, які відповідають за оборонно-промисловий комплекс (ОПК) і дивляться на його розвиток далі, ніж на рік уперед. Сама наявність питання відкриття експорту стала прямим наслідком браку довгострокового планування держави в сфері ОПК. У 2022-2024 роках багато людей і компаній пішли в мілтех, справедливо прогнозуючи попит на свою продукцію в затяжній війні на виснаження. Водночас, державі не вдалось повною мірою розрахувати власну спроможність закуповувати ОВТ через що виник ефект невикористаного потенціалу виробництва: інвестиції зроблено, а віддача непропорційно мала. Готовність країн Європи купувати продукцію українського ОПК в інтересах Сил оборони України вирішила проблему лише частково. Тож єдиним адекватним способом врівноважити пропозицію і попит був експорт. Добре, що здоровий глузд переміг. Але від реактивності держава має перейти до проактивного, продуманого управління сферою. Що маємо в державній політиці в сфері ОПК сьогодні? Якщо коротко — вона фрагментована й далека від цілісності, комплексності та довгостроковості. Головна причина не в тому, що бракує волі, а в тому, що чітко не визначені зони відповідальності між ключовими гравцями.

Спадок ліквідованого міністерства

Ліквідація Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, яке проіснувало з 2020-го до 2025-го, підвела риску під унікальним українським експериментом. Спроба створити окремий центральний орган виконавчої влади, відповідальний за розробку й реалізацію політики в сфері ОПК не дала результату, на який сподівалися її прихильники на початках, а структурні підрозділи й кадри влилися до Міністерства оборони України (МОУ). Так Україна повертається до звичної для країн НАТО моделі, де цілісна політика в сфері ОПК народжується з якісної взаємодії кількох гравців: оборонного відомства, відомства економічної політики (у нас це Міністерство економіки), головного координатора міжвідомчої взаємодії (Рада національної безпеки і оборони України, РНБО) та решти дотичних органів — за консолідуючої ролі Президента як верховного головнокомандувача. Ключове тут саме наявність ефективної взаємодії, і саме її сьогодні бракує.

Міноборони задає тон лише на коротку перспективу

МОУ наразі є головним органом, що водночас і формує, і реалізує державно-промислову, військово-промислову політику й політику у сфері ОПК, закуповуючи ОВТ в інтересах Збройних Сил України (ЗСУ). Фактично пріоритети й планові обсяги закупівель визначають, чим і як житиме ОПК: що виробляти, у які потужності інвестувати, які напрями згортати. Однак мова йде про поточні закупівлі з горизонтом планування, який фактично обмежений одним роком попри всі зусилля й декларації. Виробник не може будувати п'ятирічну стратегію, спираючись на річний контрактний цикл планування закупівель. Водночас Департамент військово-технічної політики та розвитку ОВТ, який мав би займатися саме довгостроковим плануванням потреб, тривалий час залишається без керівника. Компанії, звісно, можуть прогнозувати попит самотужки, на власний страх і ризик, — але це працює ефективно, коли є синергія з органами влади. Крім того, за практикою країн НАТО, один і той самий орган виконавчої влади не може одночасно й формувати політику, і сам її реалізовувати — це різні функції, які свідомо розводять. Окремі заступники й радники в МОУ опікуються окремими темами військово-технічного співробітництва (ВТС), як-от міжнародна кооперація, — але такий розподіл функціоналу не дозволяє системно будувати процеси в сфері розвитку ОПК.

Мінекономіки — кандидат на другорядних ролях

Міністерство економіки сьогодні грає в цих питаннях радше другорядну роль. Це має об'єктивні причини: частка державних компаній в українському ОПК зменшується рік до року, а основні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) фінансуються через поточні закупівлі або через кластер оборонних технологій Вrаvе1. Точково обговорюються ідеї зробити Мінекономіки головним гравцем у питаннях рамкових умов роботи ОПК, і вони логічні: виробництво ОВТ — хай і специфічна, але економічна діяльність, що потребує від держави чітких нормативних рамок. Та й сама військово-технічна політика (ВТП) є частиною ширшої промислової політики держави — з погляду пріоритетів, кадрів і фінансування.

РНБО — координатор одного напрямку

Серед заступників секретаря РНБО завжди є той, хто курує питання ВТС і військово-технічної політики в усьому їхньому різноманітті та глибині. Сьогодні увага відповідних осіб прикута насамперед до налагодження експорту через його унормування, а також до розробки й підписання угод Drоnе Dеаls як інструменту ВТС. Але роль РНБО як ключового координаційного органу не може зводитися лише до цих питань. Саме РНБО за своєю природою мала б координувати долученість усіх органів і формувань сектору безпеки й оборони, дотичних до військово-технічної політики. А таких структур більше, ніж прийнято думати: наприклад, у системі Міністерства внутрішніх справ (МВС) є низка формувань, які своїми закупівлями ОВТ теж визначають порядок денний галузі. Без органу, який тримає всю картину цілісно, кожен гравець оптимізує свій шматок, а система загалом лишається незбалансованою.

Парламент і Президент: контроль і увага, яких замало

Не варто забувати й про парламент із його нормотворчою функцією та профільний комітет із двома важливими підкомітетами — з питань оборонних закупівель і з питань оборонної промисловості та технічної модернізації. Саме тут мали б народжуватися законодавчі рамки галузі й здійснюватися парламентський контроль. Поки що і контролююча, і нормотворча роль депутатів у цих питаннях могла б бути більш системною та ґрунтовною. І врешті — Президент України, який напряму та через Офіс дотичний до розробки й реалізації ВТП: без цього не може бути й мови про якісне виконання його функцій у сфері безпеки й оборони. Щирий інтерес Президента до національних розробок ОВТ помітний. Але й тут ідеться радше про поточну роботу, яка з'їдає більшу частину часу й уваги, та про близький горизонт планування. Увага є, а стратегічної рамки, у яку ця увага та точкові проєкти вкладалися б, немає.

Чого бракує і що з цим робити

Складіть усе вищеперелічене разом — і побачите картину: кілька центрів впливу, кожен зі своєю логікою й своїм горизонтом, і жоден не тримає стратегію цілком. Саме ці органи в межах міжвідомчої взаємодії, із залученням приватного виробника, і мали б дати те, чого немає, — окрему цілісну стратегію військово-технічної політики. Вона ж має відповісти на конкретні питання:

які пріоритети розвитку й виробництва ОВТ, наприклад, на наступні п'ять років — і для закупівель в інтересах Сил оборони, і для експорту; як забезпечити галузь усім необхідним — кадрами, коштами, комплектуючими, нормативною базою; яку роль у всьому цьому відіграє військово-технічне співробітництво з партнерами і його роль у ВТП.

Відсутність такої політики можна було виправдати максимальною невизначеністю 2022-2023 років. Але сьогодні — аргументів вже немає. Зрозуміло, що ВТП не існує у вакуумі: вона похідна від Стратегії національної безпеки й оборонної стратегії, які мають зараз оновлюватися. Але вже на етапі формування цих засадничих документів має закладатися бачення ВТП, яке потім деталізують у профільному документі. Цю можливість — момент оновлення стратегій — впустити не можна. Якщо Україна справді хоче зробити мілтех одним зі стовпів національної економічної моделі в найближчі 3-5 років, то нинішній експромт і низку окремих рішень має замінити єдина державна політика — чіткий орієнтир для приватного виробника. Інакше на нас чекають побічні ефекти, які вже не вирішити простими ринковими механізмами: релокація виробництв, відтік кадрів, недоотримані інвестиції. Щоб якісно розпоряджатися обмеженими ресурсами й органічно зростати, виробник потребує від держави реалістичної, спільно напрацьованої ВТП на п'ять років уперед і механізми її реалізації — із урахуванням і наших стратегічних завдань, і обмежень. Без цього мрії про мілтех як опору нової економічної моделі так і залишаться мріями. Технологічні Сили України (ТСУ) і компанії, які представляє наша асоціація, готові долучатися до цього процесу. Слово за державою. Анастасія Мішкіна, виконавча директорка Технологічних Сил України

У 1990-х роках молода українська держава мала багато нагальних завдань до вирішення, тому питання визнання ролі і місця в діаспорі здавалось не на часі та і демографічна ситуація на той момент не викликала тривоги. Але були й інші причини: діаспори побоювались з різних політичних сторін. Комуністи і соціалісти були відверто проти включення канадської та американської діаспори – греко-католицької і антикомуністичної – через їхні електоральні симпатії. Націонал-демократи мали аналогічні побоювання, але вже через електоральний вплив етнічних українців Росії, які насправді були найчисельнішою, хоч і не інституціоналізованою діаспорою. Врешті був і геополітичний страх. Визнати українців за кордоном частиною нації означало відкрити симетричне питання щодо етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді грала в гру "захисту співвітчизників" і офіційний Київ свідомо уникав будь-чого, що могло б бути використане дзеркально. Як показує риторика Путіна, ці страхи були абсолютно виправданими. Тому питання діаспори відклали у "довгу шухляду".


В 1990-х – 2000-х була трудова міграція, ні чисельність, ні довгострокові наслідки якої ми досі не в стані реалістично підрахувати. Вона була зручною для України, бо зняла навантаження з ринку праці, та була постійним джерелом валюти в країні. Але наративно вона потрапила в ту саму пастку, в якій люди виїхали на заробітки, утворивши другу хвилю діаспори, але яку держава і суспільство не побачили і не визнали. Для країни це стали просто люди, що поїхали, хоча у багатьох сім'ях з'явились родичі в Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Якісь родичі, які приїздили на свята чи полікувати зуби.


Пізніше Україна отримала безвіз і це відкрило двері для нової легальної міграції. Формально ці люди не були класичними мігрантами, бо жили в режимі "три місяці в Польщі – додому – знову три місяці", проте поступово осідали в країнах працевлаштування. Україна тоді вже воювала, вирішувала питання з внутрішніми переселенцями, і ймовірно сподівалась що питання з українцями за кордоном якось вирішиться. Тому Україна знову воліла "не помічати" цю міграцію навіть статистично і не відповідати на питання хто для неї ці люди. Трудові мігранти? Зовнішня частина нації? Третя хвиля діаспори? Держава не відповідала на це питання, а тому і не будувала системної політики – ні підтримки ідентичності, ні українознавчих шкіл, ні культурних інституцій. А мобільні мігранти далі жили між двома країнами і не були повністю своїми ні в одній.


Українські безпекові страхи і наявність нагальних проблем на кожному етапі були зрозумілі, але кожна наступна хвиля міграції потрапляла в пастку невизначеності, коли перетинаючи кордон, громадянин не розумів чи досі він лишається "своїм" для України, і чи не стане його міграція, часто вимушена, знову приводом для дорікання. І тепер це питання приховано спалахує, коли ми говоримо про вимушених воєнних мігрантів нової хвилі.


Повномасштабна війна змінила і саму структуру діаспори. І тепер в міграції багато жінок та дітей, які зараз ідентифікують себе як українці, думають про повернення, тримають зв'язок з країною, діти отримують перші українські паспорти....., але чи втримаємо ми цей зв'язок – питання залишається відкритим. Тому що час і глобалізація невблаганні для сили зв'язку. Бо в попередніх хвилях відверто ми цього ефективно не змогли, і тепер питання чи можемо ми на цьому етапі зробити цю роботу над помилками?


І перший крок – це визначитись, хто ці люди, що роками виїздили з України, для України. Чи це просто тимчасово відсутні люди чи вони цінні громадяни України, безвідносно до того, де вони живуть? Чи це носії української ідентичності навіть там, де її ніколи не було? Чи це наш партнер у зовнішній політиці і відбудові? Чи це наш демографічний резерв? Чи цем просто люди, які поїхали?


Бо від відповіді на це питання насправді залежить, чи зможемо ми на цьому етапі побудувати ефективні політики зв'язку та повернення, чи вони лишаться декларативними і формальними, як у попередніх хвилях міграції?


Війна змусила переосмислити багато фундаментальних речей – роль армії в державі, роль горизонтальних мереж, роль людини і громадянина, але також вона змушує переосмислювати те, якою нацією ми є. Де-факто, Україна стала глобальною, екстериторіальною нацією, населення якої вже не обмежено територією проживання. Але де-юре ми досі створюємо політики як "нація на землі". І ця різниця між де-факто і де-юре має свою ціну – демографічну, політичну, людську. Бо якщо ми на цьому етапі знову відкладено питання "у довгу шухляду", ми поступово втратимо зв'язок ще з кількома мільйонами українців.


Тому зараз питання постає вже не в тому, чи може Україна дозволити собі визнати діаспору частиною нації. Питання в тому, чи може вона дозволити собі цього не зробити?


Роксолана Авраменко, старша аналітикиня Інституту фронтиру

Як кореспондент УП, я ходив на суд по обранню запобіжного заходу Владиславу Реуту та Віталію Жиковичу, яких підозрюють у вбивстві Анастасії Березовської, що вчинила замах на українського підсанкційного бізнесмена Вадима Єрмолаєва. Цей суд та ця справа залишили у мене кілька питань та думок, якими я хочу поділитись і з якими намагаюся розібратись. Історія має дві сцени, розділені двома тисячами кілометрів. Перша – під'їзд елітного житлового комплексу в Монако. Увечері 29 червня там вибухнув пристрій, захований у рюкзаку. Поранення від якого дістали український бізнесмен Вадим Єрмолаєв, його супутниця та 13-річний син. Жінка зазнала особливо тяжких травм. Друга сцена – лісосмуга біля села Юрів на Київщині. За версією українського слідства, 3 липня кількома пострілами там вбили 39-річну Анастасію Березовську. Тіло закопали, зброю та її особисті речі намагалися знищити або приховати. Між цими двома сценами минуло чотири дні. Березовську правоохоронці Монако вважали головною виконавицею замаху. Слідство припускає, що саме вона принесла вибухівку до будинку, де перебував Єрмолаєв. Після вибуху жінка залишила князівство, а невдовзі опинилася в Україні, перетнувши польський кордон на автобусі. В Україні підозрювана зустрілася з людьми, з якими була знайома раніше. Згодом двох із них затримали за підозрою в її вбивстві. Один - Владислав Реут, є чинним співробітником Головного управління розвідки. За даними джерел УП в українських спецслужбах, другий затриманий - Віталій Жикович, залишається чинним співробітником Служби безпеки України. Саме він був старшим у групі, яку зараз підозрюють у вбивстві Березовської. Правоохоронці Монако схиляються до версії, що до замаху на Єрмолаєва була причетна саме СБУ. Слідчі також з'ясували, що обидва підозрювані раніше переказували Березовській гроші на банківські та криптовалютні рахунки. Прокуратура Монако допускає, що затримані могли бути пов'язані з підготовкою самого замаху. Український суд відправив їх під варту без права внесення застави. На цьому місці закінчується відносно зрозуміла частина історії. Далі починаються версії. Тож у цій колонці дозволю собі роздумувати про те, чому відбувся замах на Єрмолаєва та чому усунули Анастасію Березовську.

Гроші, борги і кримінальне середовище

Найприземленіша версія веде до бізнесових конфліктів і великих грошей. Син Вадима Єрмолаєва Артур фігурував у масштабній естонській справі про шахрайські кол-центри. За даними слідства, мережа пропонувала людям фіктивні інвестиції та отримала понад сто мільйонів євро. Артур Єрмолаєв уклав угоду зі слідством, дістав умовний строк і сплатив 8,5 мільйона євро. Тут майже завжди залишається багато невдоволених: ошукані клієнти, колишні партнери, посередники, власники інфраструктури, люди, які забезпечували безпеку або відмивання грошей. Замах міг бути наслідком боргу, конфлікту через розподіл прибутків, вимагання або помсти. Існують й припущення, що від Єрмолаєва могли вимагати гроші за "кришу", а вибух став покаранням за відмову платити. Публічних доказів цієї версії поки немає, проте вона цілком вкладається у світ, де обертаються десятки й сотні мільйонів євро.

Політичне або державне замовлення

Інша версія стосується українських державних структур. Вадим Єрмолаєв перебуває під українськими санкціями. Його звинувачували в тому, що пов'язані з ним підприємства продовжували працювати в окупованому Криму та сплачували податки російській державі. Сам бізнесмен ці звинувачення заперечував. У європейській пресі з'являлися припущення, що вибух міг бути своєрідним попередженням підсанкційному бізнесмену. Поява серед затриманих чинних співробітників двох українських спецслужб одразу зробила цю версію центральною для багатьох публікацій. Інформація про те, що співробітник (або ексспівробітник) СБУ, якого підозрюють у причетності до вбивства Березовської, виконував у цій групі провіднустаршу роль ставить питання про те, хто визначав завдання групи, хто координував її дії та кому її учасники могли доповідати про результат? Водночас сама належність підозрюваних до спецслужб ще не дає остаточної відповіді. Вони могли виконувати службовий наказ, діяти в інтересах окремих керівників або використовувати державні посади, контакти й можливості для приватної операції. Слідчі Монако схиляються до версії, що до замаху на опального бізнесмена була причетна СБУ. Наразі українська прокуратура не показала наказу, службового завдання, командного ланцюга або іншого доказу, який виводив би справу на рівень керівництва СБУ, ГУР чи будь-якого іншого державного органу. Відкидати цю версію лише тому, що вона вигідна російській пропаганді, було б надто зручно. Вигідний для ворога сюжет може виявитися вигадкою, перебільшенням або цілком реальною історією, яку ворог використовує у власних цілях.

Російський слід

Російська версія також має право на існування. За замахом могли стояти російські спецслужби. Могли діяти кримінальні структури, пов'язані з Росією або окупованими територіями. Могли використовуватися українські виконавці та посередники, які самі не знали справжнього замовника. Окремо існує інформаційний вимір. Для Москви ця справа майже ідеальна: вибух у центрі Європи, український бізнесмен, підозрювана з України, її вбивство під Києвом і чинні співробітники українських спецслужб серед затриманих. Російська пропаганда здатна використати ці обставини для аргументів про Україну як джерело насильства і хаосу. Інформаційна вигода Москви нічого не говорить про походження самого злочину. Росія могла організувати операцію. Могла допомагати окремим її учасникам. Могла підхопити вже готову історію, до якої не мала стосунку.

Приватна операція людей із силового середовища

Між державною операцією та звичайним кримінальним замовленням існує ще один сценарій. Йдеться про приватну справу, яку організували або виконували люди зі службовим досвідом, зброєю, спеціальною підготовкою та доступом до закритої інформації. За роки війни в Україні сформувалося велике середовище військових, розвідників, правоохоронців і співробітників спецслужб. Частина з них працює винятково на державу. Інші можуть використовувати службові знайомства, навички та ресурси для вирішення приватних завдань. У такому разі замах у Монако міг мати комерційного замовника, а роль людей із силового середовища полягала в пошуку виконавців, фінансуванні, організації логістики та подальшому приховуванні слідів. Цей сценарій пояснював би, чому в одній історії одночасно з'являються великий бізнес, міжнародна логістика, криптовалютні перекази та чинні співробітники українських силових органів. Скоріш за все роль учасника, який належав до СБУ, була практичною, а не формальною. Слідство має з'ясувати, чи сам він ухвалював ключові рішення, чи отримував завдання від людини, яка залишилася поза межами нинішнього провадження. Ця версія також пояснює, чому після провалу операції Березовська могла перетворитися на небезпечного свідка.

Усунення головного свідка

Тепер розглянемо історію про вбивство Березовської. На момент повернення в Україну Березовська могла бути найважливішою людиною у всьому розслідуванні. Вона знала, хто запропонував їй участь у замаху. Могла назвати суму винагороди, спосіб передачі вибухівки, контакти посередників і людей, які забезпечували операцію. Вона могла підтвердити одну з версій або зруйнувати майже всі. За даними слідства, невдовзі після повернення Березовська опинилася разом із майбутніми підозрюваними у її вбивстві. Один із них, Владислав Реут, спочатку визнав причетність, а згодом у суді змінив свідчення. Підозрювані перекладають відповідальність один на одного та по-різному пояснюють, навіщо зустрічалися з жінкою. Можливо її хотіли прибрати, як небезпечного свідка, щоб вона не потрапила в руки іноземних правоохоронців через процедуру екстрадиції. Підозрюваний Владислав Реут розповідає, що сбушник Жикович казав Березовській, що її хочуть сховати, забезпечити новими документами та допомогти їй зникнути. Потім нібито виник раптовий конфлікт, після якого її застрелили. Той самий Реут каже й про особисті мотиви Жиковича, через те, що Березовська проходила разом з ним в одному кримінальному провадженні, де могла свідчити проти нього. Проте послідовність подій виглядає надто промовисто. Людина, яку шукають у справі про вибух у Монако, повертається в Україну, зустрічається з представниками спецслужб і за кілька днів гине. Її тіло ховають, а докази намагаються знищити. Березовську могли вбити як і через те, що боялись видачі її Інтерполу, так і через особистий побутовий конфлікт.

Чи могла Березовська померти під час допиту

Після обшуків у будинку одного з фігурантів, Віталія Жиковича, правоохоронці показали підвальне приміщення, яке в медіа швидко назвали катівнею. З'явилося припущення, що Березовську могли утримувати там, допитувати або катувати. Його адвокат стверджує, що це було укриття. Версія "катівні" пояснювала б, навіщо після її смерті знадобилися постріли: вони могли створити зрозумілу картину вбивства та приховати справжню причину загибелі. Переконливих доказів цього сценарію у відкритому доступі наразі немає. Слідчі заявляли, що ознак катування Березовської в підвалі не виявили. Остаточну відповідь могла б дати судово-медична експертиза: характер поранень, точний час смерті, сліди побиття, зв'язування, застосування електричного струму або інших методів насильства. Поки результати такої експертизи публічно не представлені, версія про смерть під час допиту залишається припущенням. Вона заслуговує на перевірку, особливо з огляду на спробу приховати тіло та знищити докази.

Що ми маємо зараз

Перед нами кілька можливих історій, що описані вище. Кожна версія пояснює частину відомих обставин. Повної картини поки немає. Березовську вже неможливо допитати. Для слідства це серйозна втрата. Разом із нею могли зникнути прямі свідчення про організаторів замаху проти Єрмолаєва в Монако. Водночас людей, яких підозрюють у її вбивстві, знайшли та взяли під варту. Слідство отримало можливість дослідити їхні телефони, фінансові операції, листування, переміщення та службові контакти. Тепер важливо, щоб ця справа не завершилася вироком двом безпосереднім виконавцям і зручною фразою про особистий конфлікт. Оскільки скоріш за все керівником групи є співробітник СБУ, слідству доведеться встановити весь ланцюг його контактів і підпорядкування. Хто ставив йому завдання? З ким він погоджував дії? Кому доповідав? Чи використовувалися службові ресурси? Чи знало про операцію його керівництво? Розслідування має з'ясувати: хто замовив вибух у Монако, чому для нього обрали Березовську, хто переказував їй гроші, хто забезпечував вибухівку та логістику, з ким вона контактувала після повернення і хто ухвалив рішення про її вбивство. Потрібна також відповідь на питання, чи діяли затримані самостійно, виконували приватне замовлення або були частиною ширшої операції. Їхня належність до українських спецслужб робить незалежність і міжнародну координацію слідства особливо важливими. Погано, що Березовську не вдалося затримати живою. Добре, що людей, яких підозрюють у її вбивстві, знайшли та взяли під варту. Тепер головне, щоб слідство дійшло до тих, хто стояв над безпосередніми виконавцями. Воно має бути реальним, професійним і незалежним від відомчих інтересів. Лише тоді ми дізнаємося справжні причини замаху на Вадима Єрмолаєва, мотив убивства Анастасії Березовської та зв'язок між двома злочинами, які розділяли дві тисячі кілометрів і лише чотири дні. Володимир Фомічов

Цивільний полон – це категорія, якої не мало би існувати. Сама ідея такого обмеження свободи вже є злочином згідно з міжнародним правом.


За Женевськими конвенціями, цивільних не можна брати в заручники і використовувати як обмінний фонд. Тому і в міжнародної спільноти досі немає зрозумілої дорожньої карти: що робити, коли держава системно викрадає некомбатантів, тримає їх у тюрмах, засуджує за фейковими статтями й використовує як інструмент окупації.


Є процедури щодо військовополонених. Є окрема політична рамка щодо викрадених дітей. А цивільні заручники ніби провалюються між категоріями.


Цей підхід нагадує мені досвід наших військових на спільних тренуваннях із країнами НАТО. Іноземні інструктори кажуть: коли є поранений, треба під'їхати, посадити його в авто і вивезти. Наші військові на таке можуть тільки сміятися. Бо коли тебе накриває артилерія, коли небо прострілюється дронами, коли кожен рух може коштувати життя, проста інструкція перестає працювати.


З цивільними заручниками схожа ситуація. На папері все ясно: цивільних не можна викрадати, катувати й утримувати. У реальності Росія це робить. Масово. Системно. І міжнародна система, яка десятиліттями вибудовувала підхід, де правила принаймні мають значення, виявляється погано підготовленою до держави, яка використовує саму імітацію закону як інструмент терору.


Європа багато десятиліть відбудовувала себе як регіон, де закон має значення. Не те, щоб цей закон завжди працював ідеально. Але сам принцип важливий: якщо людину затримали, має бути процедура; якщо є суд, має бути справа; якщо є обвинувачення, має бути доказ; якщо є покарання, воно має бути результатом правового процесу.


У неліберальних системах усе інакше. Там суд може бути не способом встановити правду, а способом оформити насильство. Протокол може не захищати людину, а приховувати злочин. Вирок може бути не завершенням розслідування, а частиною окупаційної політики.


Саме тут і починається проблема європейського розуміння. Є факти: українських цивільних викрадають, тримають без зв'язку з родинами, катують, перевозять між окупованими територіями та Росією, засуджують за "шпигунство", "тероризм", "екстремізм", "диверсії". Але європейському політичному й громадянському середовищу часто незрозуміло, чому це відбувається і якою має бути політична відповідь.


Якщо людину засудили за "шпигунство", навіть якщо всі розуміють, що справа сфабрикована, у західній уяві все одно вмикається юридична рамка. Був суд. Є стаття. Є вирок. Можливо, треба говорити про порушення прав ув'язненого? Може, треба вимагати доступу адвоката і гуманного поводження?


Проте цього недостатньо. Бо проблема не тільки в тому, що з українськими цивільними погано поводяться у російських тюрмах. Проблема в тому, що їх не мало би бути в цих тюрмах взагалі.


Європейцям часто складно зрозуміти саму логіку окупації. Не окупації як зміни прапора над адміністративною будівлею, а окупації як системи контролю і залякування. Росія викрадає не лише тих, хто тримав зброю. Вона викрадає мерів, журналістів, священників, активістів, учителів, волонтерів, родичів військових, людей, які відмовилися співпрацювати, людей, які просто були помітними у своїй громаді.


Для українців це не потребує довгого пояснення. Ми розуміємо, що російська окупація карає не лише за дію, а й за ідентичність, лояльність, пам'ять, мову, небажання підкоритися. Бути українцем або кримським татарином в окупації вже може бути достатньою підставою для підозри. А підозра у російській системі дуже швидко перетворюється на тортури, підвал, СІЗО, етап і вирок.


Але європейська думка часто шукає раціональне пояснення там, де раціональність є лише частиною механізму. Чому саме цю людину? Що вона зробила? Чому її засудили? Яка була справа? Чи був у неї зв'язок з армією? Чи вона справді могла передавати інформацію?


Ці питання ніби природні для правової культури, але щодо російської окупації вони часто ведуть у пастку. Бо рішення про викрадення та утримання українських цивільних є не правовим, а політичним.


Інша проблема в тому, що кожен кейс викрадення та утримання цивільних є унікальним. У кожної людини є своя біографія, родина, історія. Свій шлях через окупацію, підвал, СІЗО, колонію. Ми бачимо патерни. Ми розуміємо, що це не окремі ексцеси, а частина державної політики. Але для зовнішньої аудиторії ця тема часто розпадається на сотні окремих історій.


Показово, як ЄС накладає санкції на осіб, причетних не до злочинів викрадення і утримання цивільних, а саме до обмеження прав увʼязнених. У листопаді 2025 року ЄС наклав санкції на десятьох осіб, серед яких були високопосадовці російської Федеральної служби виконання покарань у Ростовській області. Ішлося про установи, де ув'язнених, зокрема українців, били, позбавляли медичної допомоги, тримали в жахливих умовах і примушували до зізнань під час допитів. Рада ЄС також згадала про смерті внаслідок жорстокого поводження, зокрема про українську журналістку Вікторію Рощину.


Це важливо. Але цього недостатньо.


Бо ЄС досі не має повноцінного санкційного треку проти всієї системи викрадення, фабрикації справ, незаконних судових процесів, етапування й утримання українських цивільних.


Санкціонувати тюремників за побиття – це логічно зрозуміло для європейської системи. Санкціонувати весь ланцюг захоплення цивільної людини – від окупаційної адміністрації, ФСБ, слідчого, прокурора, судді, конвою, колонії й до пропагандиста, який називає цю людину "терористом", – значно складніше. Для цього треба визнати, що перед нами не набір порушень прав людини, а система державного заручництва.


І тут ми підходимо до найважливішого. Європа не обов'язково байдужа. Часто навпаки – люди, з якими ми говоримо, щиро шоковані. Вони питають: це жахливо, але що саме ми можемо зробити?


Ми чули це в перші роки роботи з темою депортованих дітей. Нас питали, іноді зі сльозами на очах: яке швидке рішення? Як повернути дітей? Що може зробити конкретний депутат, міністр, уряд, міжнародна організація?


Коли ми відповідали, що треба посилювати санкції проти Росії, підтримувати Україну, будувати політичний тиск, шукати виконавців, називати інституції, працювати з урядами й медіа – цього часто не хотіли чути. Бо це звучало занадто складно і неприємно. Хотілося однієї гуманітарної кнопки, яку можна натиснути – і діти повернуться.


Тепер європейські політики самі говорять про депортованих дітей в цьому контексті: потрібен тиск, санкції, міжнародна коаліція, підтримка України, політична ізоляція Росії, відповідальність конкретних осіб.


З цивільними заручниками має бути так само, адже простого рішення не існує. Немає одного переговорника, одного обміну, однієї гуманітарної формули, яка поверне всіх. Тому наше завдання – не переконувати Європу "поспівчувати". Співчуття є, але воно не є політичним інструментом.


Нам треба переконати європейську спільноту, що цивільні заручники – це не гуманітарна периферія війни, а один із центральних механізмів російської окупаційної політики. Це не тема "після перемоги" і не пункт виключно для майбутніх трибуналів. Це жива система насильства, яка працює зараз. Відповідь на неї теж має бути політичною зараз.


Потрібен окремий санкційний трек щодо викрадення, незаконного утримання, насильницьких зникнень і тортур українських цивільних. Потрібні санкції проти слідчих, прокурорів, суддів, тюремників, посадовців окупаційних адміністрацій, працівників ФСБ і ФСВП, керівників колоній, лікарів, які покривають тортури, і пропагандистів, які легітимізують ці вироки. Потрібно, щоб питання цивільних заручників звучало на найвищих політичних рівнях так само регулярно, як питання військової допомоги, енергетики, санкцій і переговорів.


І головне – жодної нормалізації відносин із Росією, жодного послаблення санкцій, жодної мирної рамки без вимоги звільнення й встановлення долі українських цивільних, яких вона викрала.


Саме тому нам не потрібно просити Європу просто більше говорити про українських цивільних у полоні. Нам потрібно вимагати, щоб вона нарешті назвала цю систему тим, чим вона є: державною політикою викрадення і заручництва. І почала діяти відповідно.


Анастасія Марушевська, співзасновниця та виконавча директорка громадської організації РR Аrmy

Відбудовуючись після російського вторгнення, Україна отримала рідкісну можливість, яка випадає далеко не кожній державі: замінити застарілу радянську систему догляду за людьми з інтелектуальними порушеннями на модель, що ґрунтується на гідності, незалежності та житті в громаді.


Україні необхідно й надалі відходити від системи, за якої багато людей з інтелектуальними порушеннями проводять усе життя у віддалених інтернатних закладах, відірвані від суспільства та місцевих громад. Натомість вона може побудувати систему, яка дасть людям можливість жити настільки самостійно, наскільки це можливо. Ухвалювати власні рішення, брати активну участь у житті суспільства та вести повноцінне й змістовне життя.


Виклик є надзвичайно серйозним. За офіційними даними, понад 24 тисячі людей з інвалідністю проживають у 145 стаціонарних закладах по всій Україні. Війна зробила складну ситуацію ще складнішою. Окрім щоденних викликів воєнного часу, багато закладів змушені опікуватися додатковими мешканцями, евакуйованими з тимчасово окупованих територій.


Забезпечувати якісний догляд у таких умовах непросто. А реформувати цілу систему під час війни за саме існування держави ще складніше. Проте те, що я бачив у різних регіонах України, переконує мене: рішучість здійснити ці зміни є реальною і з кожним роком лише міцнішає.


Організація Еffесtіvе Аіd Ukrаіnе працює з українськими партнерами від перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку наші зусилля були зосереджені на допомозі жінкам і дітям, які евакуювалися з прифронтових міст, а в окремих випадках – і з російських таборів. Я пишаюся тим, що Еffесtіvе Аіd Ukrаіnе допомогла 1224 українцям безпечно переїхати до Ірландії.


Коли найгостріша фаза гуманітарної кризи, пов'язаної з біженцями, минула, наша увага зосередилася на іншій категорії вразливих українців, про потреби яких суспільство говорить значно рідше, – людях з інтелектуальними та фізичними порушеннями, які проживають у стаціонарних закладах.


Спираючись на більш ніж двадцятирічний досвід роботи в сусідніх країнах, ми розпочали співпрацю з Олександрою Янович, засновницею благодійного фонду "Без Обмежень", та начальником Львівської обласної військової адміністрації Максимом Козицьким задля трансформації Роздільського будинку-інтернату. У цьому закладі проживає майже сто хлопців і молодих чоловіків з інтелектуальними та фізичними порушеннями, серед яких чимало внутрішньо переміщених осіб із Запорізької області.


Коли я вперше відвідав Розділ у 2023 році, я познайомився з хлопцями та молодими чоловіками, які провели більшу частину свого життя, а дехто й усе життя, в межах інституційних стін. Частина з них не розмовляла. Дехто потребував цілодобової підтримки. Інші мали здібності й потенціал, які середовище навколо них ніколи не дозволяло повністю розкрити. Але всіх їх об'єднувало одне: кожен із них заслуговував не лише на безпеку. Вони заслуговували на шанс прожити життя настільки повно, наскільки це можливо.


Саме це переконання лежить в основі деінституціалізації.


Наша співпраця вже довела свою ефективність у створенні таких можливостей для мешканців закладу. Під керівництвом пані Янович та за постійної підтримки Максима Козицького ми практично завершили комплексне оновлення центру. Лише кілька тижнів тому в Роздолі було відкрито новий інклюзивний простір для дозвілля та розвитку, у відкритті якого взяли участь представники місцевої влади та Надзвичайний і Повноважний Посол Ірландії в Україні Джонатан Конлон.


У грудні 2024 року Кабінет Міністрів України затвердив Стратегію реформування психоневрологічних, спеціальних закладів та деінституціалізації догляду за особами з інвалідністю та особами похилого віку. Назва документа може здаватися громіздкою, але його мета є цілком зрозумілою. Стратегія визнає необхідність поступового переходу від інституційного догляду до послуг, що надаються в громаді та дозволяють людям бути більш самостійними й контролювати власне життя.


Це не лише питання соціальної політики. Це також важлива складова європейського майбутнього України. Упродовж десятиліть у країнах Європейського Союзу відбувався послідовний перехід від великих інтернатних установ до послуг у громаді, які поважають права, вибір і прагнення людей з інвалідністю.


У квітні мій колега доктор Майкл Голл виступав на конференції з деінституціалізації у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Окрім роботи директором Еffесtіvе Аіd Ukrаіnе, доктор Голл працює в Мюнстерському технологічному університеті в Ірландії, який є власником кафедри ЮНЕСКО з адаптивного життя. Це надає університету статус міжнародного центру передового досвіду у сфері політики та практики підтримки людей з інвалідністю.


Доктор Голл розповів учасникам конференції про досвід деінституціалізації в Ірландії. Хоча всі країни ЄС відійшли від інституційної моделі догляду, в Ірландії ці зміни відбувалися порівняно недавно. Саме тому ми ще добре пам'ятаємо, як труднощі цього процесу, так і рішення, які дозволили його успішно реалізувати. Цей досвід може бути дуже корисним для українських регіонів.


На початку цього року ми з пані Янович відвідали Івано-Франківську обласну військову адміністрацію. Я очікував тривалої розмови про те, чому незалежне проживання є важливим і чому регіон має підтримати цей напрям.


Натомість ще до початку моєї презентації мені повідомили, що Максим Козицький уже зв'язувався з колегами з Івано-Франківська та розповідав про роботу, яка ведеться на Львівщині. Перше запитання, яке я почув, було не "чи варто нам рухатися цим шляхом?", а "як швидко ми можемо розпочати подібні проєкти у себе?".


Саме тоді я відчув справжню надію.


Протягом багатьох років реформатори по всій Європі намагалися переконати уряди та установи, що зміни можливі. Сьогодні я бачу українських регіональних лідерів, які самі шукають можливості ці зміни впроваджувати.


Наш наступний крок – пілотний проєкт зі створення п'яти модульних будинків на території Роздільського будинку-інтернату. У них до двадцяти мешканців зможуть розвивати навички та впевненість, необхідні для самостійного або частково самостійного проживання. Ми плануємо ретельно оцінити результати проєкту разом із фахівцями з різних країн Європи і, якщо він доведе свою ефективність, поширити його на всю Львівську область та інші регіони України.


Найбільшим досягненням України після лютого 2022 року стало те, що вона довела всьому світові свою готовність і здатність боротися за свободу. Той самий дух сьогодні відкриває можливість змінити життя одних із найуразливіших громадян країни.


Молоді люди, які живуть у Роздолі, заслуговують на такий самий шанс мріяти, відчувати себе частиною суспільства та робити свій внесок у його розвиток, як і будь-який інший українець.


Якщо Україні вдасться створити таку можливість під час війни за власне існування, вона продемонструє щось справді виняткове: відбудова полягає не лише у відновленні зруйнованого. Вона також означає створення кращої країни, ніж та, що була до війни.


Том МакЕнані, ірландський медіаконсультант і засновник Еffесtіvе Аіd Ukrаіnе

Пані Яна Матвійчук поставила мені чудове, і як я зрозумів, здебільшого риторичне питання — чи існує межа державного контролю, після якої він стає шкідливим? Як частина великої візіонерської дискусії із залученням доктрин від стовпів економічної науки, питання безперечно цікаве. На жаль, у тих реаліях, в яких живе зараз Україна, умоглядність виглядає трошки недоречною. Втім, спробую відповісти у двох площинах: теорії та практики.

Щодо ідеальних моделей економіки та шляхів розвитку країни

Я з повагою ставлюся до ідей Людвіга фон Мізеса та Фрідріха Гаєка, наведених в аргументації пані Яни. Це великі мислителі. Обидва вони залишили величезний слід в історії економічної думки. Їхні праці лежать в основі сучасного класичного лібертаріанства та неолібералізму. Бачення ринку, як найефективнішого механізму, який саморегулюється, координує рішення людей без єдиного центру управління виглядають привабливо. Особливо, без війни, за ідеальних обставин у розвиненій економіці. Але ж давайте будемо чесними, у чистому вигляді, ані ці, ані будь-які інші економічні моделі не реалізовані в жодній країні світу. Можливо, за винятком окремих періодів в історії людства, які насправді нікому не подобалися. Підемо за прикладами… Британія часів промислової революції, на яку так люблять посилатися лібертаріанці, мала жорсткі торговельні обмеження, колоніальну монополію і протекціоністські закони, на кшталт, "хлібних", які було скасовано аж у 1846 році. Побудова цієї ліберальної економічної формації супроводжувалось критичним рівнем експлуатації праці, в тому числі дитячої. Повною відсутністю трудового законодавства, системи соціальних гарантій, безробіттям, безпритульністю, існуванням "робітних будинків". "Азійські тигри" — Південна Корея, Тайвань, Сінгапур — зросли не завдяки невидимій руці ринку, а завдяки дуже видимій руці держави, яка визначала пріоритетні галузі, види економічної діяльності, інколи навіть окремі регіони і корпорації, дозволяючи широкі інтервенції при розподілі ресурсів. Майже всі швидкозростаючі країни Азії використовували проактивну індустріальну політику і набір підтримуючих інструментів таргетованої підтримки (податкові пільги, експортні зони, прямі субсидії, захисні тарифи, здешевлення кредитування, управління валютним курсом, державні закупівлі та інші). Так, накопичений досвід був різним, але успішна структурна трансформація рідко була дією лише ринкових сил, хіба що окрім Гонконгу. Україна прагне до ЄС. Але в Євросоюзі немає lаіssеz-fаіrе. Там є жорстка регуляторна система: від харчових стандартів до фінансової звітності, від екологічних норм до захисту праці. Євроінтеграція, про яку так любить говорити бізнес, це більше регуляцій, а не менше. Просто якісніших і передбачуваніших. Отже, вільний ринок у його абсолютному вигляді — інтелектуальна конструкція, зручна для університетських семінарів. У реальному світі держава завжди встановлює правила. І коли бізнес скаржиться на "надмірний контроль", він нерідко ніби виводить себе за межі держави і суспільства, починає існувати у відриві від контексту: ситуації в країні, суспільного запиту, державного інтересу і потреб безпеки. Насправді ж, будь-який підручник із сучасної політології пояснює просту річ: свобода підприємця існує тому, що держава забезпечує безпеку, правопорядок і захист власності. Підтримання цієї системи, яка є продуктом суспільного договору, відображеного у Конституції і законах, потребує фінансування. Тому скрізь і завжди межа державного контролю виходить не з ідеальних економічних моделей, а з реальних суспільних інтересів та завдань забезпечення розвитку і безпеки держави. Цю межу визначають законом, який у демократичних країнах приймається законодавчим органом, який діє у відповідності до своїх правових повноважень.

Суспільний договір – це коли домовленості виконують всі

Шановна пані Яна ставить нас перед дилемою: або "економіка довіри", або "економіка контролю". Це риторично ефектно, але інтелектуально нечесно. Вихідна проблема ж не саме регулювання, а часто-густо поведінка самого бізнесу, який всупереч суспільному договору починає думати не категоріями "загального блага", як його бачив Аристотель, чи французькі вчені-енциклопедисти. А поводить себе, прямо скажемо, так як уявляв Маркс, а не Гаєк. Саме тому досі в Україні квітне тінь. Тінь, яка не боїться "світла", яка корумпує чиновника, відповідального за правозастосування – власне за дотримання "межі". А так бути не повинно. За різними оцінками, тіньова економіка в Україні становить від 30 до 40% ВВП. А в окремих секторах, як от роздрібна торгівля, цифри тінізації навіть вищі. Це не статистична похибка. Мова йде про трильйон гривень податкових надходжень, які щороку не надходять до бюджету. Ті, хто працює в тіні, не звертають уваги на регуляторні норми. Вони їх просто ігнорують. І поки ми ведемо філософські дискусії про межі контролю, вони спокійно конкурують із легальним бізнесом, демпінгуючи на ринку і "оптимізуючи" свої зобов'язання. За прикладами далеко ходити не потрібно. Лише в цьому році завдяки роботі БЕБ та Генеральної прокуратури було розкрито десятки історій з відомими брендами, які роками "сиділи" у тіні, займаючись податковою оптимізацією. Чи така практика прийнятна для "білого бізнесу", чи вважає він чесною таку "конкуренцію" на ринку. Ті, хто представляє клуб "білого бізнесу" кажуть, що ні. Тому довіра в економіці – це прекрасно. Але! Без надійних механізмів верифікації і контролю вона перетворюється на наївність, яка не забезпечує, а спотворює. І саме тому контроль необхідний. Не для того, щоб тиснути на чесних, а щоб вирівняти умови гри. Забезпечити дотримання суспільного договору.

І про "межу"…

Якщо контроль здійснюється ефективно, за законом та в повному обсязі, жодної потреби у додаткових засобах контролю на законодавчому рівні нема. Все, це і є межа. Якщо контроль не ефективний, здійснюється не в повному обсязі та із вибірковим застосуванням закону – проблема не у законодавчих змінах. Простіше кажучи, якщо закон щось забороняє, але на практиці система контролю не діє, не застосовується або застосовується вибірково — це питання правозастосування, а не пошуку чарівного законодавчого рішення. Дисципліна чиновника, не законодавця. На жаль, шановна пані Яна не уточнила щодо яких змін до законодавства підходила до неї бухгалтер і юрист. Але зміни, що стосуються обліку алкогольних напоїв протягом великої війни, вносилися двічі, а не щокварталу. Вони були викликані необхідністю подолання тіньового ринку алкогольної продукції і мали цілком зрозуміле пояснення і чітко вимірюваний результат. Лише у 2024 році надходження від детінізації ринку лікеро-горілчаної продукції (ЛГП) принесли держбюджету 3,3 млрд грн порівняно з аналогічним періодом 2021 року, що склало 43,5%. Тому давайте не будемо протиставляти "довіру" і "контроль". Ці явища нерозривно пов'язані. Скандинавські країни — Данія, Швеція, Норвегія — досі мають одне з найвищих у світі податкове навантаження, одну з найбільш розвинених систем соціальних гарантій, і один із найбільш конкурентоздатних приватних секторів. Чому? Тому що там висока якість державних інституцій, передбачуваність правил і реальна боротьба з тіньовим сектором. Вони не обирали між "контролем" і "свободою", вони побудували систему, де обидва елементи доповнюють один одного. І у нас немає іншого шляху крім забезпечення рівних, прозорих, передбачуваних умов для господарювання для всіх субʼєктів. Правила мають бути зрозумілими, стабільними і пропорційними. Там, де є зайва бюрократія — її треба скорочувати. Там, де норми суперечать одна одній — суперечності будемо прибирати. Там, де контроль перетворюється на інструмент тиску на конкретний бізнес замість боротьби з реальними порушниками — це треба зупиняти. Над цим і працюю. Данило Гетманцев, голова Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики

Про Львів уже написали всі, і майже всі — в жанрі вироку. Одні судять натовп, інші державу, треті обох одразу. Вироки допомагають спалити емоцію, але нічого не пояснюють. Спробую інший жанр — розібрати це як систему. Бо те, що сталося на Сихові, не почалося на Сихові. І, на превеликий наш жаль, не закінчиться там. Почнімо з чесного визнання: проблема не нова. 18 серпня 2015 року, на брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі, представник Генерального штабу полковник Олександр Правдивець підбивав підсумки шостої хвилі мобілізації: план призову виконано на трохи більше ніж 60 відсотків, а кількість громадян, які після оповіщення не прибували до військкоматів, складала 50–55 відсотків — 26,8 тисячі осіб. Кожен другий. Було відкрито майже шість тисяч адміністративних і півтори тисячі кримінальних проваджень; військових комісарів карали гауптвахтою за низькі показники; окремі області, за словами тодішніх посадовців, "пасли задніх" за призовом. Зауважу — це вже не 2024 рік. Це 2015-й, більше ніж через рік після виборів Президента. Але тоді система мала демпфер — те, що гасить піки й коливання, як амортизатор гасить удар колеса об яму. Війна була позиційна, потреба в людях обмежена, ухилення не загрожувало фронту. Хвороба вже була, просто організм міг дозволити собі її не лікувати. І не лікував: проблему склали в довгу шухляду разом із паперовими архівами військкоматів. Повномасштабне вторгнення не створило цю проблему. Воно зняло демпфер — і виявилося, що в шухляді за сім років нічого не змінилося. Мобілізація — особливий вид відносин між людиною і державою. Це не податок: податок платять грошима, а тут держава просить тіло, час і, можливо, життя. Політична наука давно описала, на чому тримається така згода. Американська дослідниця Маргарет Леві, яка вивчала військовий обов'язок у демократіях від наполеонівської Франції до В'єтнаму, назвала це умовною згодою — соntіngеnt соnsеnt: громадянин погоджується на найважчу форму служіння державі не зі страху і не з чистого патріотизму, а доки виконуються умови договору. Цих умов, якщо перекласти їх на наш ґрунт, три. Перша: тягар розподілений чесно. Служать подібні до мене — а не лише ті, хто не зміг відкупитися, сховатися за бронею чи посадою. Друга: держава тримає слово. Терміни, ротації, повернення — не як жест доброї волі, а як зобов'язання. Третя, про яку ми говоримо найменше, а болить вона найбільше: гідність того, хто вже заплатив. Воїн, який віддав здоров'я, не має побиратися на власний протез. Родина загиблого не має збирати підписи під петицією, щоб державі не було шкода ордена. Якщо ціна служби — життя, то подяка за неї не може бути благодійним збором. Це не соціальна політика, а та сама конкретика договору, без якої перші дві умови — лише слова. Мені здається, ні в кого немає сумнівів: усі три умови в Україні зруйновані. І зруйновані задовго до перекинутої машини в Сихові:

бронювання, що стали ринком; демобілізація, законопроєкти про яку роками бовтаються в Раді; призначення відвертих "корисних ідіотів", на які немає відповідей; корумповані керівники ТЦК з нерухомістю за кордоном; добровольці 2014 року, які стали заручниками власних чеснот і перетворилися на "приречених воювати";епізоди насильства з боків усіх зацікавлених сторін, за які ніхто не відповів — і які навчили кожен наступний натовп, що "можна", а кожну наступну групу оповіщення, що "інакше не вийде".

Коли умовна згода руйнується, її не заміщає ніщо. На її місці залишається примус. А примус має просту арифметичну межу: тих, хто примушує, завжди менше, ніж тих, кого примушують. Соціальний психолог Том Тайлер, автор класичного дослідження "Why Реорlе Оbеy thе Lаw", показав на великому емпіричному матеріалі: люди підкоряються закону не через страх санкцій — санкцій на всіх ніколи не вистачає, — а через сприйняту справедливість процедур. Люди питають не "що мені буде", а "чи чесно зі мною поводяться". Коли відповідь "ні", ніяке посилення покарань не компенсує втраченої легітимності. Це і є відповідь тим, хто після Сихова вимагає лише жорсткості: жорсткість без справедливості не відновлює порядок — вона лише піднімає ціну наступного зриву. Далі — те, що видно з реакцій на подію, і це, чесно кажучи, тривожить мене більше за саму подію. За добу довкола Сихова розгорнувся повний спектр відповідей: офіційні заяви, затримання, паралельні "розслідування" громадських середовищ зі своїми знайденими винними і своїми виконаними вироками, публічні погрози від політичних організацій, гіркий фаталізм людей у формі, які пишуть побратимам, що гучних судів не буде і все спустять на гальмах. Придивіться до цього спектру уважно. У ньому немає жодного актора — жодного, — який вірив би, що правосуддя здійснить держава. Ні ті, кого мобілізують, ні ті, хто мобілізує, ані ті, хто воює. Посада арбітра в країні фактично вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів — кожен зі своїм слідством, своїм трибуналом, своєю виконавчою владою. Історія знає ім'я такого устрою: отаманщина. Вона буває мережевою, стійкою, навіть героїчною. Вона ніколи не буває правовою. І кожен самосуд — байдуже, чиїми руками і в ім'я чого здійснений — це не відхилення від такого устрою, а його будівельна цеглина. Є й глибший шар, який пояснює, чому дискусія довкола цього неможлива. Подивіться на мову. З одного боку летить лексика, що перетворює людей на тварин і худобу. З іншого — стандартизовані розповіді про мисливців за людьми. Дослідники дегуманізації — від Герберта Келмана до Девіда Лівінгстона Сміта — описали цей механізм на матеріалі найтемніших сторінок двадцятого століття: функція обох словників одна — вивести опонента за межі людського виду, зняти внутрішню заборону на насильство щодо нього. Ця граматика ніколи не зупиняється на словах і уж точно ми знаємо це не з підручників. А під граматикою лежить конфлікт, який узагалі не юридичний. Для однієї частини суспільства військова форма — реліквія: в ній ховали братів, її прали матері й дружини, її запах пам'ятають родини, і рука цивільного, що тягнеться її зірвати, — блюзнірство без жодних пом'якшень. Для іншої частини та сама форма — уніформа інституції, від якої тікають через дорогу, і претензія на її недоторканність звучить як вимога недоторканності для практик, що за нею стоять. Це зіткнення двох символічних порядків навколо одного предмета. Сторони сперечаються не про факти — вони сперечаються про те, що є для них святим. Тому кожна нова подія, як би вона не розгорнулася, не наближає порозуміння, а лише постачає обом порядкам свіжі докази власної правоти. І тому час назвати проблему на ім'я. Ім'я в неї не "ухилянти" і не "свавілля ТЦК" — обидва ці слова лише позначають, з якого боку розлому стоїть той, хто говорить. Ім'я — розрив договору. Неписаного, але базового договору між людиною і державою, який усі ці роки тримає фронт надійніше за будь-який примус. Його розривали довго, з обох боків, і кожен учасник має власний рахунок кривд, здебільшого справедливий. Але зшивати доведеться теж з обох боків — і тут немає симетрії: держава в цій парі сильніша, отже, перший стібок за нею. Не тому, що натовп правий, а тому, що в натовпу, на відміну від держави, немає інструментів зшивання. Ці інструменти відомі, і жоден не працює окремо. Правосуддя, яке судить симетрично — і тих, хто перекидав машину, і тих, хто роками виробляв людей, здатних її перекинути. Несиметричний суд гірший за жодний, бо остаточно затверджує правило "закон для слабких". Зобов'язання замість обіцянок — не "працюємо над питанням термінів", а закон про терміни служби з датою голосування. Не "вдосконалюємо бронювання", а опублікований перелік броней по галузях, який кожен може перевірити: довіру повертає не комунікаційна кампанія, а перше виконане слово. Розведення функцій — армія воює з ворогом, порядком усередині займається поліція. І тут треба сказати чесно те, що зазвичай кажуть у майбутньому часі: норма, за якої військовий застосовує силу до власного громадянина, вже склалася — вона складалася поступово, рейд за рейдом, бус за бусом. Завдання більше не в тому, щоб її не допустити. Завдання в тому, щоб її демонтувати. А демонтаж норми завжди дорожчий і довший за її недопущення — і саме тому рахунок іде вже не на роки. І четверте, найповільніше — робота зі смислом служби. Суспільство, в якому служба сприймається як покарання для тих, хто не викрутився, не наповнить військо жодною зарплатою і жодним контрактом. Людей, які перекидали машину, не переконає ні висока виплата, ні право обрати посаду — і це найточніший вимір глибини ями: проблема лежить нижче грошей, у шарі, де людина є або суб'єктом спільної справи, або ресурсом для вилучення. І останнє — те, заради чого я взагалі сів писати цей текст. Одна з найстрашніших думок, які приходять до мене над цією історією, стосується не Сихова. Вона стосується дня, коли повномасштабне вторгнення стане на паузу. Сьогодні демпфером, який стискає всі наші розломи, працює сама війна: спільний ворог, спільна загроза, спільна необхідність. Ми вже бачили, що буває, коли демпфер знімають, — 2022-й зняв демпфер з хвороби 2015-го, і вона вийшла на вулиці. Пауза у війні зніме наступний. І тоді почнеться те, до чого ми не готуємося. Повертатимуться ветерани — з рахунками справедливості, які ніхто не зможе оплатити, бо неможливо заднім числом чесно розподілити тягар, який уже понесено нечесно. У громадах зіткнуться люди, що прожили чотири принципово різні війни: окоп, тил, кордон, окупацію — чотири досвіди, кожен зі своєю правдою і своїм рахунком до інших трьох. А культури діалогу, слухання, витримування двох протилежних правд одночасно — ми так і не сформували. Війна багато на що дозволяє нам закривати очі. Пауза не дозволить. Сихів — це не вирок і навіть не діагноз. Це генеральна репетиція, яку нам показали заздалегідь, з усіма дійовими особами майбутньої драми: розірваним договором, вакантним місцем арбітра, чергою приватних претендентів на це місце і двома мовами, що вже не чують одна одну. Репетиція тим і цінна, що після неї ще можна переписати п'єсу. Ми запізнилися з цією роботою років на шість або сім. Але завіса ще не піднялася — і час, який лишився до неї, це не пауза перед виставою. Це весь час, який у нас є. Денис Блощинський

 Липень 2026. У Львові військових б'ють, зривають одяг.


1. Базова причина – повалена мобілізаційна політика і комунікації від держави.


Керівництво країни з 2022 року так і не встановило зрозумілі, прозорі, справедливі правила. Цю відповідальність перекидають між ВР, Кабміном та ОП як гарячу картоплю.


Непопулярні, неприємні рішення. Відповідно спустили вниз на людей – самі розбирайтесь.


Таким чином українці в військовій формі протиставлені українцям в цивільному одязі.


Плюс люта втома і безпрецедентний запит на справедливість.


І все це щохвилини підігрівається мільярдними вливаннями росіян в ІПСО через соцмережі.


Навіть найменша несправедливість береться під мікроскоп, на неї наводяться всі прожектори російського когнітивного впливу.


І справедливості заради – несправедливості вистачає, росіянам є з чим працювати і що розкручувати на мільйони переглядів.


Насамперед через пасивну позицію влади що чітких, чесних правилах і проваленій комунікації.


Як тільки це виправлять – в першу чергу тут зараз всі розраховують на міністра Федорова – ситуація почне стабілізуватись.


Читайте також колонку Аліни Михайлової: Перевернута машина ТЦК не зробить мобілізацію справедливішою


2. Росіяни хочуть вбити і закатувати нас всіх.


Путін буде йти до кінця, він не погоджується на перемир'я скільки його не пропонують.


Жодному світовому лідеру не вдалося переконати Путіна зупинитись. Навіть Трампу, навіть за майже 24 місяці. Вже не кажучи про 24 години.


Путін буде воювати з нами рівно доти – поки ми не зруйнуємо його спроможність воювати. Коли в нього не буде стільки грошей, солдатів і зброї щоб продовжувати. Коли ціна стане непідйомною навіть для гігантської Росії.


Те, що росіяни хочуть вбити нас всіх, означає одне – захищатися ми теж маємо всі. По черзі, з рівномірним навантаженням, ротаціями мають служити абсолютно всі придатні дорослі люди в суспільстві. Це не варіант, не опція. Це просто єдина формула встояти і вижити.


Говорю про це роками – або ми воюємо добровільно в своїй армії за себе, або примусово в окупаційній проти умовного НАТО. Третього не дано.


Нам всім давно пора дорослішати і усвідомлювати реальність. А владі давно пора встановити справедливі правила і чесно сказати як є: або ми або вони, ніяких швидких перемог не буде.


Щоб вижити і перемогти треба важко битися. Нам всім.


Гарантовано тільки одне: "Кров, важка праця, сльози і піт" (Вlооd, tоіl, tеаrs, аnd swеаt), – цю фразу 13 травня 1940 року виголосив Вінстон Черчилль у своїй першій промові на посаді прем'єр-міністра Великої Британії. Так він попередив націю про важкі випробування Другої світової війни та закликав до боротьби.


3. Спроба нападу на нашого військового при виконанні обов'язків має мати рівно три наслідки.


Перший, попереджувальний – в повітря.


Другий – в ноги. Третій – в голову.


Побив, зірвав одяг з українського військового – пристрелили на місці, як скажену собаку. Крапка.


10 липня, 2026


Марія Берлінська


Джерело

Український dеfеnsе tесh за останні роки пройшов шлях, на який в інших країнах ідуть десятиліття. Повномасштабна війна створила не просто попит на військові технології — вона сформувала середовище жорсткого технологічного відбору, де виживають лише ті рішення, які працюють у реальних бойових умовах. На відміну від класичного ІТ-ринку, у мілтеху недостатньо створити красиву презентацію або отримати перший раунд інвестицій. Тут головний інвестор — фронт. Якщо система РЕБ не пригнічує дрон, якщо БПЛА не виконує задачу в умовах активної протидії, якщо система зв'язку втрачає стабільність під навантаженням — ринок дуже швидко це відсіює. За останні два роки український dеfеnsе tесh суттєво змінився. На початку великої війни ринок був переповнений невеликими "гаражними" командами, які намагались швидко зайти у нішу через величезний попит. Частина з них справді створила сильні продукти. Але значна кількість компаній не витримала конкуренції через слабку інженерію, нестабільне виробництво або неможливість адаптувати продукт до постійної зміни тактики ворога. І саме адаптивність стала ключовою характеристикою виживання. Сьогодні перемагає не обов'язково той, хто має найдорожчу технологію. Перемагає той, хто може швидко модернізувати продукт під нові частоти, нові алгоритми, нові типи загроз і масштабувати виробництво без втрати якості. Фактично український dеfеnsе tесh сьогодні — це середовище постійної технологічної еволюції під тиском війни.

Dеfеnsе tесh потребує значно більших вкладень, ніж класичний стартап

Одна з головних ілюзій навколо мілтеху — переконання, що оборонні компанії автоматично отримують великі державні гроші. Насправді більшість українських dеfеnsе tесh-компаній запускались за рахунок власних коштів засновників, ресурсів партнерів або невеликих приватних інвестицій. Перший етап майже завжди фінансується "зсередини". Команди вкладають власні гроші у прототипи, тестування та перші виробничі цикли. І лише після появи реального результату починається діалог з більшими інвесторами або державою. Сьогодні джерел фінансування стало більше. Це грантові програми, міжнародні фонди підтримки оборонних технологій, приватні інвестори, венчурний капітал, а також прямі контракти з військовими структурами. Але проблема полягає в іншому: dеfеnsе tесh потребує значно більших вкладень, ніж класичний стартап. Якщо умовний ІТ-продукт можна створити командою з кількох людей та ноутбуками, то у мілтеху мова йде про лабораторії, виробничі лінії, дорогі компоненти, польові випробування та складну інженерію. І чим складніша система — тим вищий поріг входу. Наприклад, для запуску невеликого напряму тактичного РЕБ можуть бути достатні десятки, а в деяких випадках і сотня тисяч доларів на старті. Але якщо компанія говорить про системи великого радіусу дії, інтегровані комплекси або складні рішення РЕР — бюджети можуть обчислюватись уже мільйонами доларів лише на етапі R&D. При цьому масштабування розробки часто дорожче за масштабування самого виробництва. Бо війна змінюється швидше, ніж окуповуються інвестиції у технологію.

Продукт у dеfеnsе tесh ніколи не буває "готовим"

У dеfеnsе tесh найдорожче — це не сам продукт. Найдорожче — це процес пошуку рішення. Створення нової системи РЕБ, РЕР або БПЛА — це десятки і сотні експериментів, значна частина яких ніколи не доходить до серійного виробництва. І саме це є однією з головних причин високої вартості мілтеху. Витрати починаються ще на етапі R&D: інженерні команди, тестове обладнання, аналіз сигналів, розробка алгоритмів, програмне забезпечення, полігонні випробування. Далі додаються проблеми з комплектуючими, логістикою та постійною необхідністю оновлювати рішення. Особливо це помітно у сфері РЕБ. Сучасна війна — це динамічне середовище, де частоти, протоколи зв'язку та алгоритми змінюються дуже швидко. Те, що працювало кілька місяців тому, сьогодні може втратити ефективність. Через це виробники змушені інвестувати не лише у створення системи, але й у її постійне оновлення. Фактично продукт у dеfеnsе tесh ніколи не буває "готовим". Він постійно еволюціонує. Також існує колосальна різниця між різними класами систем. Малий окопний РЕБ і комплекс великого радіусу дії — це різні рівні інженерії, різні вимоги до енергетики, антенних систем, охолодження, програмної частини та інтеграції. Відповідно різниться і вартість розробки. Якщо тактичне рішення може створюватись відносно невеликою командою, то складні багатоканальні системи потребують вже повноцінних R&D-центрів, окремих лабораторій та значно більших інвестицій.

Як масштабуватись: ІРО — не єдиний вихід

Для більшості українських dеfеnsе tесh-компаній головне питання сьогодні — не як створити продукт, а як масштабувати його у стабільний бізнес. Український ринок великий, але не безмежний. І рано чи пізно будь-яка мілтех-компанія впирається у необхідність виходу на міжнародні ринки. Особливо якщо мова йде про складні технологічні рішення з великим циклом розробки. Саме тому одним із ключових напрямків стають партнерства з міжнародними оборонними компаніями. Це дозволяє отримати доступ до виробничих потужностей, нових ринків, сертифікації та інвестицій. Ще один сценарій — глибока спеціалізація. Частина українських компаній не намагається створити "все і одразу", а концентрується на окремих нішах: РЕБ, автономні системи, програмне забезпечення, аналіз сигналів, системи управління. У такому форматі вони можуть ставати технологічними партнерами великих міжнародних гравців. Щодо ІРО, то для більшості українських dеfеnsе tесh-компаній це поки радше теоретична перспектива. Головна проблема полягає не лише у війні чи ризиках країни. Проблема у тому, що значна частина українського мілтеху все ще перебуває у фазі швидкої адаптації та нестабільного масштабування. Для виходу на біржу потрібна прогнозована модель бізнесу, стабільні фінансові показники, довгострокові контракти та зрозумілі перспективи росту. А dеfеnsе tесh в умовах війни поки живе у режимі постійної трансформації. Тому найближчими роками більш реалістичним сценарієм залишатимуться стратегічні партнерства, спільні підприємства та інтеграція у глобальні оборонні ланцюги виробництва. Український dеfеnsе tесh сьогодні — це вже не локальна історія про війну. Це формування нової технологічної індустрії, яка проходить унікальний цикл розвитку в умовах найбільшої війни ХХІ століття. І головний виклик для галузі сьогодні — не просто створити новий продукт. Головний виклик — навчитися масштабувати інженерну експертизу, залучати великі інвестиції та перетворювати військові технології на системний високотехнологічний бізнес. Андрій Яковчук

У Росії великі проблеми на фронті та в економіці. Багато хто в Україні та на Заході сподівається, що це підштовхне Путіна до переговорів і припинення вогню. Але Путін сам загнав себе в глухий кут.


Якщо він погодиться на перемир'я, Росія перетвориться на "Північну Корею" й остаточно стане сателітом Китаю. Це стане другим татаро-монгольським ярмом, а Путін залишиться в історії як людина, яка загнала Росію під це ярмо.


Це не варіант для російського диктатора. Тому він битиметься до останнього солдата, останнього "Іскандера", останнього олігарха, останнього росіянина. І на кону — саме життя кремлівського фюрера.


Тому, поки Путін при владі, не лише точно не буде жодного перемир'я, а й війна різко загострюватиметься. Нам, українцям, потрібно думати, як навчитися жити в цій реальності.


В Анкарі було укладено історичну угоду про надання Україні ліцензії на "Патріоти". Однак бюрократичні процедури та налагодження виробництва займуть щонайменше кілька місяців, і українські "Патріоти" не з'являться раніше наступного року. Тож "Патріотів" поки що немає, і найближчим часом їх не передбачається.


У цих умовах потрібно докорінно змінювати спосіб життя — у Києві та інших великих містах. Особливо Київ, який останніми роками, будучи порівняно добре захищеним, зажив досить безтурботним життям. Доходи завдяки допомозі Європи зросли, ресторани переповнені, навіть ціни на житло поповзли вгору.


Але за відсутності захисту від балістичних ракет потрібно бути готовими стати Лондоном часів Другої світової війни. Готуватися до масових руйнувань інфраструктури, будівель, зокрема урядового кварталу.


Потрібно розуміти, що будівлі Верховної Ради, Уряду та Банкової, так само як інші державні установи, можуть бути знищені. Це означає, що, як і в тодішньому Лондоні, насамперед потрібно рятувати людські життя.


Невідкладно потрібно будувати укриття, оскільки метро та наявних укриттів абсолютно недостатньо (як одесит можу сказати, що в цьому сенсі в Одесі — катастрофа). На кожного жителя Києва та інших міст має бути місце в укритті.


АЗС також здебільшого будуть знищені, тому потрібно терміново запускати велику кількість мобільних АЗС, а простіше кажучи — бензозаправників.


Енергетика має бути повністю децентралізована — як теплопостачання, так і електропостачання. Потрібно переходити на мобільні станції, що працюють на дизелі, дровах та альтернативних джерелах енергії.


Усі без винятку урядові установи мають перейти на розосереджене та дистанційну роботу. Керівництву України потрібно вжити ще більше запобіжних заходів. Практично всі військові виробництва варто переносити за кордон.


Усі ці заходи потрібно було ухвалити ще вчора, і я майже не бачу розуміння на рівні місцевої влади, наскільки все це є невідкладним.


Хороша новина полягає в тому, що все це стане останньою агонією імперії. Україні достатньо наростити виробництво власних далекобійних засобів і завдавати ними ударів, так само як і західною зброєю, по всіх найчутливіших точках ворога. Передусім — по їхній столиці.


Війна остаточно приходить у наші міста, але це також початок фіналу цієї великої війни за незалежність і велике майбутнє Української держави.


Отже, потрібно діяти невідкладно!


Михайло Саакашвілі

Напад на військових ТЦК у Львові.


Перевернута службова машина. І імпотенти-органи влади, які це все дозволили. Ось що маємо на 12 рік війни з росією.


І коли я кажу про пройобану мобілізацію і те, що потужна реформа Міноборони не спрацює – я говорю зокрема і за це.


Найстрашніше навіть не те, що це сталося.


Найстрашніше, що це вже майже нікого не дивує.


Ми прийшли до ситуації, коли в країні, яка пʼятий рік веде повномасштабну війну з росією, люди готові нападати не на ворога, а на своїх військових.


Бо роками накопичувалися страх, недовіра, розчарування і повне нерозуміння того, що відбувається.


І за те, що відбувається – несе відповідальність не тільки суспільство.


Влада багато років робила і робить вигляд, що мобілізація – це проблема виключно військових.


Замість чесної розмови з людьми були мовчання, суперечливі рішення, відсутність зрозумілих правил і постійне перекладання відповідальності.


Політики не ходять по дворах вручати повістки.


Міністри не пояснюють людям, чому мобілізація саме така.


Депутати не зустрічаються щодня з агресією на вулицях.


Усе це залишили військовим.


Фактично держава сказала: "вам потрібні люди – ви й забезпечуйте собі мобілізацію".


А потім здивування і догани командирам, бо "а чого на позиції, яку має тримати хоча б 8 чоловік – сидить 2 людини?".

І відповідно саме військові стали обличчям усіх провалів державної політики.


Люди бачать перед собою не Кабмін, не Верховну Раду, не Офіс Президента.


Вони бачать військового у формі.


І саме він отримує весь удар – словесний, моральний, фізичний.


При цьому держава роками не створила відчуття справедливості.


Одні служать із перших днів війни без ротацій.


Інші знаходять способи не служити взагалі.


Одні повертаються без кінцівок.


Інші демонструють в соцмережах, як чудово живуть за кордоном.


Саме це породжує лють.


А коли лють не знаходить відповіді від держави, вона шукає найближчу мішень.


Нею стає військовий із ТЦК.


Але є одна річ, яку потрібно сказати чесно.


Напад на військового не вирішує жодної з цих проблем.


Перевернута машина не зробить мобілізацію справедливішою.


Побитий військовий не поверне людей із фронту.


Спалений автомобіль не зупинить російські ракети.


Єдине чого досягають такі дії – ще більшої ненависті всередині країни, яка й так воює за своє існування.


Якщо система мобілізації потребує змін – її потрібно змінювати.


Якщо потрібна реформа ТЦК – її потрібно проводити.


Якщо потрібна чесна державна політика щодо служби, ротацій, демобілізації та рекрутингу – її потрібно створювати.


А ми продовжуємо бавитися в рейтинги та тішити себе думками про вибори.


Але поки влада мовчить, не бере на себе політичної відповідальності та залишає військових сам на сам із суспільством, подібних історій буде лише більше.


А проблема в тому, що держава втратила довіру значної частини суспільства. І замість того, щоб цю довіру відновлювати, вона дозволила зробити військових громовідводом для всього накопиченого невдоволення.


І це одна з найнебезпечніших тенденцій для країни, яка досі веде війну за власне існування.


А і моє любиме – виходить що нові контракти від МО це не чарівна пігулка наповнення війська. Бо якщо людині пофіг навіть на високу збільшену зарплату й можливість самостійно обрати місце служби, то проблема явно не в умовах контракту


Бо з усіх цих тіпів, яких ми бачили на відео – абсолютний нуль пішли сьогодні зранку в центри комплектації і обрали собі посаду у війську та підписали нові контракти.


Аліна Михайлова


Джерело

В Україні важко знайти людину, яка відкрито виступатиме за обмеження права громадян на доступ до інформації про діяльність держави. Саме тому такі обмеження рідко пропонують прямо. Значно частіше вони з'являються під виглядом "технічного вдосконалення", "гармонізації законодавства" або "імплементації європейських стандартів". Саме так сьогодні виглядає ситуація із законопроєктом Міністерства цифрової трансформації щодо внесення змін до Закону України "Про доступ до публічної інформації". Офіційно документ подається як імплементація Директивою (ЄС) 2019/1024 Європейського Парламенту та Ради від 20 червня 2019 року про відкриті дані та повторне використання інформації публічного сектору, а також задля підвищення ефективності та прозорості публічного управління. Однак після його аналізу виникає цілком закономірне питання: чому під приводом розвитку відкритих даних пропонуються норми, які звужують існуючі гарантії права на інформацію? Проблема цього законопроєкту полягає не в окремих невдалих формулюваннях. Як сказали б американські науковці, він є wrоng by dеsіgn — його ключові проблеми закладені в самій концепції та логіці регулювання. Частина запропонованих положень суперечить Конституції України, змінює природу права на доступ до інформації та свободи інформації та створює нові механізми обмеження інформаційних прав.

Закон, який змінює природу права на доступ до інформації та свободи інформації

Законі України "Про доступ до публічної інформації" та "Про інформацію" (В редакції Закону № 2938-VІ від 13.01.2011 та подальші зміни) побудовані на простому і зрозумілому принципі: вся інформація, що перебуває у володінні розпорядників, є відкритою, крім чітко визначених законом випадків. Саме тому стаття 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" встановлює вичерпний перелік підстав для обмеження доступу до інформації. Якщо інформація не підпадає під ці винятки, вона має бути надана особі. На цьому роль держави завершується. Після отримання відкритої інформації особа реалізує вже не право на доступ до інформації, а гарантовану статтею 34 Конституції України свободу вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію. Саме так працює класична модель інформаційних прав у правовій державі. Натомість законопроєкт пропонує іншу логіку. Він намагається встановити додаткові обмеження щодо використання та поширення інформації, яка вже була визнана відкритою та правомірно надана особі. Фактично пропонується створити новий проміжний правовий режим: інформація ніби відкрита, але користуватися нею можна не повною мірою. Однак такого режиму не існує ні в Конституції України, ні в Законі "Про доступ до публічної інформації", ні в європейських стандартах захисту свободи інформації. Якщо інформація відкрита — вона відкрита. Якщо інформація обмежена — вона не надається. Будь-яка спроба створити третю категорію інформації руйнує саму архітектуру права на доступ до інформації та свободи інформації.

Підміна права на доступ свободою, а свободи — контролем

Концептуальна помилка законопроєкту полягає ще й у змішуванні двох різних прав. Право на доступ до публічної інформації — це позитивне право. Воно означає обов'язок держави надати інформацію, яка перебуває у її володінні. Свобода інформації, гарантована статтею 34 Конституції України та статтею 11 Хартії основоположних прав Європейського Союзу, має іншу природу. Вона означає свободу людини отримувати, використовувати та поширювати інформацію без втручання держави. Саме тому після того, як держава надала відкриту інформацію, вона не повинна встановлювати нові бар'єри щодо її подальшого використання. Інакше право на доступ перетворюється на інструмент контролю за інформацією, а не механізм її відкриття.

Конституція не дозволяє обмежувати права через підзаконні акти

Ще одна проблема законопроєкту стосується запропонованої формули про те, що право на використання інформації реалізується відповідно до закону, "якщо інше не встановлено законодавством". Для пересічного читача різниця між словами "закон" і "законодавство" може здатися несуттєвою. Для конституційного права вона є принциповою. Статті 34, 64 та 92 Конституції України прямо встановлюють, що права людини, гарантії цих прав та підстави їх обмеження визначаються виключно законами України. Натомість поняття "законодавство" охоплює не лише закони, а й постанови Кабінету Міністрів, накази міністерств та інші підзаконні акти. Тобто фактично створюється можливість для появи нових обмежень інформаційних прав поза межами парламентського законодавчого процесу. Це суперечить самим основам конституційного захисту прав людини.

Під виглядом імплементації — звуження прав

Особливе занепокоєння викликає те, що всі ці зміни пропонуються під прапором європейської інтеграції. Проте європейське право не вимагає звуження прав людини. Навпаки, право Європейського Союзу базується на принципі високого рівня захисту основоположних прав. Саме тому стаття 11 Хартії основоположних прав ЄС гарантує свободу вираження поглядів та свободу отримувати і поширювати інформацію без втручання органів державної влади. Директива 2019/1024 також не вимагає перегляду конституційних гарантій свободи інформації або обмеження доступу до інформації. Вона встановлює мінімальні правила щодо відкритих даних і повторного використання інформації державного сектору. Україна ж сьогодні ризикує отримати парадоксальну ситуацію: під приводом імплементації європейських стандартів буде знижено рівень захисту прав, який вже існує в Україні.

Що робити далі

Потреба в адаптації українського законодавства до права ЄС є безумовною. Але імплементація не повинна означати демонтаж того, що вже працює. Після завершення громадського обговорення законопроєкт потребує не косметичного редагування, а концептуального перегляду із залученням фахівців, які багато років працюють у сфері доступу до інформації, свободи інформації, відкритих даних та інформаційного права. Інакше Україна може опинитися в ситуації, коли під гаслом євроінтеграції буде послаблено один із найуспішніших інструментів громадського контролю за державою. А це суперечить не лише Конституції України. Це суперечить самій ідеї європейської інтеграції. Оксана Нестеренко — кандидатка юридичних наук, співавторка Закону України "Про доступ до публічної інформації" та нової редакції Закону України "Про інформацію". Авторка дисертації та монографії "Право на інформацію: конституційно-правова природа", понад 70 наукових публікацій у сфері свободи інформації, доступу до публічної інформації, відкритих даних та медійного права. Протягом 22 років займається дослідженням, викладанням і практичною діяльністю у сфері інформаційних прав, бере участь у розробці законодавства та політик у сфері доступу до інформації, прозорості та підзвітності органів влади. Виконавча директорка АСRЕС, доцентка Національного університету "Києво-Могилянська академія".

24 червня у Гданську понад 400 лідерів громадянського суспільства зібралися в Європейському центрі Солідарності, на Форум громадянського суспільства напередодні Ukrаіnе Rесоvеry Соnfеrеnсе 2026 щоб представити Гданське Спільне Послання — спільний заклик поставити людей, громади, підзвітність та місцеве лідерство в центр процесу відновлення України.


Коли протягом останніх кількох місяців ми працювали над підготовкою Форуму у Гданську, я часто думала про початок новітньої української незалежності.


Не про серпень 1991 року, а про людей, які зробили його можливим протягом років боротьби в радянській окупації та збереження українства поза межами України. Про Українську Повстанську Армію. Про хвилю українських дисидентів, художників, митців і поетів. Про Народний Рух України. Про Студентське Братство. Про молодих людей, які восени 1990 року вийшли на Майдан і розпочали Революцію на граніті.


Тоді вони не мали державних посад, бюджетів чи міжнародної підтримки. Але вони мали відвагу, бачення майбутнього України і готовність брати за нього відповідальність.


На початку дев'яностих в Україні відродилася громадянська сила, яку сьогодні ми називаємо громадянським суспільством.


За понад тридцять років ця сила неодноразово доводила свою цінність.


Під час руху "Україна без Кучми" та кампанії "Стоп цензурі". Під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Після початку російської агресії у 2014 році, коли створювалися добровольчі батальйони для захисту країни, а волонтерський рух допомагав забезпечувати армію в момент, коли державні інституції відновлювали свої спроможності. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли мільйони українців почали діяти ще до того, як були створені державні механізми реагування.


Світ побачив волонтерів, які закуповують автомобілі, дрони та обладнання для фронту. Побачив громадські організації, які разом із силами територіальної оборони захищають громади й евакуюють людей з окупованих територій. Побачив місцеві громади, які приймають мільйони внутрішньо переміщених осіб. Побачив журналістів, правозахисників та активістів, які документують воєнні злочини, розповідають світу правду про війну і захищають демократичні інститути під російськими бомбами.


Сьогодні громадянське суспільство в Україні — це хребет української держави.


Саме тому, як співзасновник багатьох громадських ініціатив і експерт, я долучилася до підготовки Гданського спільного послання та першого Форуму громадянського суспільства напередодні Ukrаіnе Rесоvеry Соnfеrеnсе.


Для мене особливо важливо, що ця ініціатива народилася не в урядових кабінетах і не в офісах міжнародних організацій.


Його сформували і підтримали люди, які працюють найближче до реальності війни: представники місцевих громад, ветеранських організацій, жіночих мереж, організацій людей з інвалідністю, молодіжних рухів, правозахисних організацій, антикорупційних ініціатив, міжнародних партнерів та активісти, які щодня працюють там, де відбудова вже відбувається.


Тому що Україна має відновлюватися не після війни. Вона має вистояти і відновлюватися в умовах війни.


Саме це спільне бачення стало відправною точкою наших дискусій.


За оцінками Світового банку, потреби України на відновлення та реконструкцію вже перевищують 500 мільярдів доларів. Але під час наших консультацій стало очевидно: питання полягає не лише в обсязі коштів. Питання в тому, як ці кошти використовуються. Хто визначає пріоритети. І чи справді люди, заради яких здійснюється відбудова, матимуть можливість впливати на рішення.


Напередодні Форуму ми провели консультації та опитування серед українських і міжнародних організацій громадянського суспільства. 66,7% учасників представляли українські організації. 33,3% — міжнародні. Попри різний досвід, результати виявилися напрочуд одностайними.


Перший виклик — громадянське суспільство досі занадто часто залишається виконавцем, а не партнером.Місцеві організації реалізують проєкти, але не завжди беруть участь у визначенні пріоритетів. Їх залучають після ухвалення рішень, хоча саме вони найкраще знають потреби громад і бачать наслідки цих рішень на місцях.


Другий виклик — характер фінансування. Багато донорських програм досі працюють у рамках коротких гуманітарних циклів, розрахованих на 12 місяців. Але Україна живе в реальності довгої війни і довгої відбудови.Неможливо серйозно працювати над психічним здоров'ям, соціальною згуртованістю, реінтеграцією ветеранів чи стійкістю громад, якщо горизонт планування обмежується одним роком.


Третій виклик — дисбаланс між фізичною відбудовою та відновленням людського капіталу. Ми багато говоримо про мости, дороги та енергетичні об'єкти. Водночас недостатньо говоримо про людей. Міст не поверне довіру громаді, яка пережила окупацію. Нова будівля не допоможе ветерану повернутися до цивільного життя, якщо вона не збудована з урахуванням його потреб. Новий інфраструктурний проєкт не замінить інвестицій у людський капітал.


Четвертий виклик — недостатня участь тих, кого війна зачепила найбільше: ветеранів, молоді, жінок, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, прифронтових громад, українців, які вимушено виїхали за межі країни.


Саме тому Гданське Спільне Послання містить чотири конкретні рекомендації.


Перша — створення постійної Ради громадянського суспільства при Ukrаіnе Dоnоr Рlаtfоrm, щоб громадські організації брали участь у плануванні, фінансуванні, моніторингу та оцінці відбудови.


Друга — перехід до більш гнучкого та багаторічного фінансування українських громадських організацій.


Третя — визнання відновлення людського капіталу таким самим пріоритетом, як і фізична відбудова.


Четверта — забезпечення того, щоб реконструкція залишалася прозорою, підзвітною, локально орієнтованою, екологічно відповідальною та узгодженою зі стандартами Європейського Союзу.


Ці рекомендації народилися з досвіду людей, які працюють у громадах щодня і добре знають, що відбудова починається не з бетону.


Відбудова починається з довіри.


Для мене особливо важливо, що Гданське Спільне Послання розглядає відбудову та європейську інтеграцію України як єдиний процес.


Адже членство в Європейському Союзі — це не лише законодавство і переговорні глави. Це підзвітність. Прозорість. Участь громадян. Сильне місцеве самоврядування. Довіра між державою і суспільством.


Тобто саме ті принципи, які громадянське суспільство відстоює ще від часів Руху та Студентського Братства.


Україна сьогодні захищає не лише свою територію. Вона захищає демократичну модель суспільства, в якій громадяни не чекають рішень згори, а беруть відповідальність за майбутнє своєї країни.


Саме тому міжнародні партнери мають інвестувати не лише в інфраструктуру України, а й у її найбільший стратегічний ресурс — людей та їхню здатність до самоорганізації.


Бо дороги, мости й електростанції можна відбудувати за кілька років. Довіру, участь громадян та сильні інституції будують покоління.


І якщо Україна змогла вистояти під час найбільшої війни в Європі з часів Другої світової, то значною мірою тому, що поруч із державою завжди стояло громадянське суспільство.


Воно допомогло Україні здобути незалежність. Допомогло захистити демократію. Допомагає перемагати сьогодні.


І воно має стати одним із головних архітекторів відбудови та європейського майбутнього України.


Поки триває URС 2026, ми маємо будувати і втілювати нову стратегію залучення громадянського суспільства. Щоб коли наступного року ми зустрінемося в Таллінні на URС 2027, ми змогли сказати: громади отримали реальний голос у процесі відбудови, а громадянське суспільство стало повноцінним партнером у прийнятті рішень.


Що ветерани, молодь, жінки та місцеві лідери допомагають формувати політику, а не лише реагують на неї.


І що Україна не просто відбудовує інфраструктуру. Україна будує сильнішу демократію, де на першому плані людина.


Мирослава Гонгадзе, співзасновниця та членкиня Наглядової Ради проєкту "Освіта для перемоги".


Співзасновниця та членкиня Наглядової Ради Преміі Імені Георгія Гонгадзе.


Старша дослідниця Аtlаntіс Соunсіl у Вашингтоні та Frіеnds оf Еurоре у Брюсселі.Членкиня Наглядової ради Українського інституту.

Цього місяця Уряд України ухвалив пакет постанов, що запускає перший етап масштабної трансформації військової служби. Одним із ключових рішень став план заповнити іноземними добровольцями від тридцяти до п'ятдесяти відсотків посад штурмовиків і піхотинців, залучивши до їхнього системного рекрутингу приватні компанії. На теперішньому етапі війни це рішення видається логічним засобом диверсифікації джерел особового складу для Сил Оборони. Зрештою, за умови продуманих і етичних механік, такий рекрутинг може стати реальною можливістю для тих, хто сам шукає опцію міграції та вищого заробітку. Власне, іноземці брали участь у чужих війнах завжди. Одні їхали за переконанням, інші за грошима, треті опинялися на фронті проти власної волі. Жодна велика війна не обходилась без них, і російсько-українська не є винятком. Іноземців до своєї армії не перший рік залучає й Росія, причому в куди більших масштабах. Через її рекрутинг, за даними українського Координаційного штабу, пройшли щонайменше двадцять сім тисяч людей з понад ста тридцяти країн, і це лише ті, кого вдалося ідентифікувати. Та такий рекрутинг є наочним прикладом того, як не варто організовувати подібні процеси, зокрема з історій багатьох військовополонених іноземців, видно, що Росія часто використовує обман та примус як засоби вербування.

Хто і як опиняється в російській армії

Шістнадцять таких історій лягли в основу звіту, підготовленого Тruth Ноunds разом із Міжнародною федерацією за права людини (FІDН) і Казахським міжнародним бюро з прав людини на основі глибинних інтерв'ю з військовополоненими, зіставлених з відкритими джерелами й документами. Окремі свідчення з полону майже неможливо перевірити, тож ми спирались на повторювані закономірності й утримується від того, щоб встановлювати чиюсь провину чи наперед кваліфікувати випадки юридично. Ці історії не складаються в один портрет. Хтось підписував контракт свідомо, розуміючи, що йде воювати, і робив це заради грошей чи громадянства РФ, а когось загнали в той самий контракт під прямою загрозою життю чи здоров'ю. Більшість опинилася десь поміж цими полюсами, там, де згода переплетена з обманом, боргами і звуженим до межі вибором. Та хоч якими різними були ці шляхи, майже всі вони починалися з однакового – вразливостей. Вразливості, на які спиралася система рекрутингу, існували задовго до першого контакту з рекрутером, і частина з них не має до Росії ніякого стосунку: бідність, безробіття, занепад цілих галузей економіки у країнах походження – усе те, що роками мотивує людей їхати на заробітки за кордон. Інші вразливості народжуються вже в самій Росії та стосуються тих, кого рекрутують на її території. Трудові мігранти без урегульованого статусу не мають ані доступу до легальної роботи, ані захисту від поліції, і ця незахищеність, правова й економічна, перетворює їх на особливо зручну мішень для рекрутингу. Власне, основний механізм російського рекрутингу й полягав в інструменталізації цих вразливостей, у тому, щоб відшукати їх й обернути на важіль впливу. Цю механіку добре видно в історіях більшості наших респондентів, хоча способи інструменталізації різнилися від випадку до випадку. Один наш респондент, громадянин Ємену, вирішив відправитись до Росії для роботи в сільському господарстві через важке економічне становище на батьківщині. Разом зі співвітчизниками він отримав пропозицію працевлаштування на фермі, оформлену через посередницьку компанію в Ефіопії, яка взяла на себе оплату дороги й віз. Ніякої ферми не виявилось, і невдовзі після прибуття групу перевезли на військову базу в Мордовії, дали підписати документи російською й відправили на військову підготовку. Інший наш респондент, громадянин Марокко віком близько двадцяти років, приїхав до РФ вчитися на лікаря як і тисячі інших іноземних студентів. Під час поліцейської перевірки його затримали нібито через невідповідність у реєстрації. За його словами, чоловіка побили, а потім відвели до окремої кімнати й поклали перед ним військовий контракт. Коли він відмовився, йому пояснили, що підпише у будь-якому разі: якщо не тут, то у в'язниці, і зрештою він підписав. Ця історія показує, що ризик полягає не лише в боргах чи бідності, а і в самому статусі іноземця в Росії, навіть за умов легального перебування. Однак, визнання вразливості не зобов'язує бачити в цих людях лише жертв. Універсальний наратив про жертву викривлює не менше, ніж ярлик найманця – значна частина респондентів діяла свідомо. Так, колишній дорожній підрядник із Непалу втратив бізнес у пандемію і пояснював свій вступ до армії просто потребою в грошах. Громадянин Гани приїхав до Росії вчитися, та зрештою підписав контракт, бо сума, необхідна для оплати всієї навчальної програми, виявилась вищою за очікувану. Тобто, нерідко це самостійний вибір, зроблений в умовах, що залишали небагато прийнятних варіантів, і саме тому необхідно враховувати обидва виміри (і самостійність частини рішень, і вразливість, що їх обмежувала), ніж зводити людину до жертви чи до прагматичного набувача вигоди. Одне зі спостережень виявилося несподіваним і змусило нас уважніше поставитися до питання про суб'єктність рекрутованих, адже чимало респондентів, коли йшлося про бажану країну репатріації, віддавали перевагу Росії, або принаймні серйозно розглядали такий варіант. Окрім очевидного пояснення щодо того, що полонені іноземці побоюються повертатися на батьківщину через загрозу кримінального переслідування за участь в конфлікті на боці іншої держави, принаймні від кількох респондентів ми почули про першочерговість фінансової мотивації. До того ж, фінансова мотивація до повернення в Росію помітна навіть серед тих, хто був уведений в оману щодо умов служби або їхав на цивільну роботу. Окрім цього, це свідчить про недооцінку власних ризиків, повʼязаних із поверненням до Росії, коли ймовірність знову опинитися на фронті до уваги фактично не береться, чому сприяє й доволі ідеалізований образ Росії, поширений у багатьох країнах походження цих людей.

Військовополонені іноземці між двома правовими режимами

Та незалежно від того, як людина опинилась в армії, у полоні визначальним стає її юридичний статус – і він у випадку іноземних бійців виявляється подвійним, бо ставить їх під дію двох правових режимів. З погляду міжнародного гуманітарного права, ці люди здебільшого комбатанти, адже абсолютна більшість з них входили до складу російських збройних сил, а отже, при захопленні вони отримують статус військовополонених і захист за Третьою Женевською конвенцією. Та сама рамка визначає й порядок повернення. Стаття 118 Конвенції передбачає, що після завершення активних бойових дій військовополонених звільняють і репатріюють, причому до сторони, на боці якої вони воювали, тобто до РФ, незалежно від громадянства. Коментар Міжнародного комітету Червоного Хреста допускає відмову від такого повернення, але лише за наявності обґрунтованих підстав боятися переслідування. Та й діє ця можливість щонайраніше після завершення бойових дій, а під час війни повернення на практиці прив'язане до логіки обміну, погодженого з Росією. Паралельну відповідь пропонує міжнародне право прав людини, хоча й для іншого контексту. Палермський протокол, основний міжнародний документ, що захищає жертв торгівлі людьми, зобов'язує держави сприяти поверненню таких осіб до країни походження. Але він створювався для мирного часу і не містить правил для ситуацій збройного конфлікту, де МГП лишається пріоритетним правовим режимом. Людина, яку рекрутували обманом і яка водночас є військовополоненою, опиняється в правовій прогалині: два режими, кожен з яких до неї теоретично застосовний, просто не були розроблені для ситуації, коли вони накладаються одночасно. Цю прогалину намагаються заповнити в академічній дискусії, дослідниця Матильда Гілліс пропонує поняття "fоrсеd fоrеіgn fіghtеrs" і доводить, що тих, кого ввели в оману чи примусили до участі у війні, варто повертати на батьківщину, а не до сторони, якій вони служили формально, – утім поки що це суто аргумент в триваючій дискусії. У практичній площині заповнення цієї прогалини потребуватиме одночасного застосування норм МГП, права прав людини і законодавства про протидію торгівлі людьми. Готового механізму, який розв'язував би цю суперечність, поки немає, і це видно на практиці. Іноземні бійці залишаються в українських таборах для військовополонених, і обмін для них є вкрай малоймовірним, адже він відбувається за списками, які узгоджують Україна і Росія, а Росія вносить туди виключно власних громадян. До того ж, питання можливої репатріації нерозривно пов'язане з ширшим контекстом, адже тисячі українських громадян лишаються в російському полоні, і Україна має правове зобов'язання докладати зусиль до повернення власних громадян. Хоча першочергово, відповідальність лежить на російській державі як організаторі цієї системи, більшість наших рекомендацій звернені не до неї, а до тих країн, з яких походять рекрутовані, бо саме там система знаходить своїх людей. Зокрема, ми рекомендували цим країнам навчитися розрізняти тих, хто поїхав свідомо, і тих, кого ввели в оману чи змусили, бо від цієї різниці залежить, кого переслідувати, а кого захищати. Окрім цього, цим державам варто братися насамперед за рекрутерів і посередницькі мережі, а не лише за самих бійців, які найчастіше є радше наслідком цієї системи, ніж її ланкою. Важливим є і попереджати тих, хто в найбільшій небезпеці, трудових мігрантів і студентів, ще до того, як вони опиняться в Росії. Дипломатична активність цих держав залишається нерівномірною, нещодавній організований Україною візит представників чотирнадцяти дипломатичних місій до місця утримання іноземних полонених свідчить про певне пожвавлення, але більшість держав помітної ініціативи досі не виявила. Наостанок варто наголосити, що проблема не в самому залученні іноземців. Будь-яка велика війна так чи інакше призводить до того, що сторони залучають іноземців, і це ще не робить російсько-українську війну чимось винятковим. Проблема в тому, як саме це робить Росія, а вона показує майже повний набір того, чого робити не варто було б, зокрема, відшукує найвразливіших по різних кінцях світу, вводить їх в оману щодо того, куди й на що вони їдуть, а декого просто змушує силою підписати контракт. Через це постає завдання, якого попередні війни перед правом так гостро не ставили. Тих, хто потрапляє в український полон, треба якось розділити, відокремити жертв торгівлі людьми від тих, хто пішов воювати свідомо, і для перших знайти шлях додому (якщо вони самі цього хочуть), а не назад до Росії. Завдання це непросте з правового боку, бо наявні рамки, як ми бачили, готової відповіді не дають, і відрізнити жертву від добровольця, а тоді обґрунтувати її повернення до країни громадянства в умовах триваючого збройного конфлікту доведеться значною мірою на новому, ще не второваному ґрунті. Україна цієї системи не створювала, і ці люди прийшли воювати на російському боці, та коли вони вже в полоні, розбиратися, що з ними робити далі, доводиться українській державі. І робити це варто, розглядаючи історію кожного бійця окремо, зважаючи, водночас і на його суб'єктність, і на обставини, у яких відбувався рекрутинг. Денис Султангалієв, старший дослідник Тruth Ноunds

Кремлівський наратив про "перемогу за три дні" вже давно провалився. Путін більше не може переконливо пояснити ні своїм генералам, ні суспільству, якою має бути бажана перемога. Натомість робить ставку на те, що Захід втомиться, Україна виснажиться, а люди очікуватимуть не справедливості, а ілюзорного миру.


У Ризі на StrаtСоm Dіаlоguе 2026 про це говорили багато.


Військові там не раз запевняли, що чітко знають, як досягти потрібних цілей у захисті Європи. Розуміють, що кожен український удар по нафтовій інфраструктурі Росії руйнує міф про її непереможність.


Потім вони стикаються з політиками, які вимагають від них відповідей, що буде далі, якою стане безпекова архітектура регіону. Проблема в тому, що це мають вирішувати й самі політики. Але залежні від виборів вони не можуть дозволити собі таку складну дискусію, як і пояснити виборцям майбутнє. Тому чекають кращого моменту, який ніяк не настає.


Коли ж політики уникають цієї розмови, виникає вакуум. А вакуум у стратегічних комунікаціях ніколи не залишається порожнім. Його швидко заповнюють чутки, страх і взаємні підозри. Це золота жила для ворожої пропаганди: їй не потрібно вигадувати нові наративи, а лише вдало використати наявні розколи.


Нещодавнє дослідження про лінії розділення в українському суспільстві від "Інтерньюз-Україна" та "САТ-UА" добре це ілюструє. У ньому ми проаналізували дискусії в соцмережах навколо 8 скандальних тем 2025 року (українських біженців, "картонкових протестів", декриміналізації СЗЧ тощо). Виявили, що найглибший розлом — між тими, хто виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні. Саме ця тема викликає найбільше емоцій, напруги та можливостей для маніпуляцій.


Є й інша закономірність. Проросійські мережі активніші в тих темах, де вже є значна напруга: довіра до влади, мобілізація, антикорупційний рух. Там вони мають більше шансів вплинути на українців. Натомість суспільні теми на кшталт мови чи прав ЛГБТ-спільноти їх цікавлять менше.


Це і є ті самі суспільні розколи, про які згадували в Ризі. Наша когнітивна безпека зміцниться, коли ми почнемо конструктивно обговорювати їх. Під "ми" я маю на увазі державу, громадянське суспільство, технологічні компанії й, особливо, медіа. При цьому учасники діалогу повинні визнати, що стійкість у когнітивній сфері залежить від кожного з них; це спільна справа й відповідальність.


Читайте також: Когнітивна війна: чому український досвід випереджає доктрини НАТО


Окрема тема форуму — штучний інтелект, а саме LLМ grооmіng (коли мовні моделі спеціально наповнюють маніпулятивним контентом, щоб ті відтворювали його як нейтральне знання). Через цей процес спотворюється оптика, з якої ШІ бачить, наприклад, Україну і розповідає про неї мільйонам користувачів. Авторитарні режими для цього будують цілу інфраструктуру, щоб ШІ знав і транслював про Україну та Захід те, що вигідно саме їм. Достатньо навіть 1 % спотвореного контенту в масиві даних, аби заразити всю модель. Перенавчати її довго й дорого.


Що ж робити? Створювати якнайбільше якісного контенту про Україну та оптимізувати його так, щоб його бачили алгоритми. Це не означає замовчувати наші суспільні розломи й конфлікти, які вони породжують. Вони все одно проявляться, тільки вже не в демократичній дискусії, а з подачі ворога та моделей ШІ, отруєних ним.


Медіа можуть і мають озвучувати непопулярні думки — особливо коли політики, залежні від рейтингів та електоральних циклів, не можуть собі цього дозволити. Так само медіа, як і держава, мають раніше бачити загрози, швидше розпізнавати ворожі наративи й реагувати на них за лічені хвилини чи години.


За 30 років роботи ми в "Інтерньюз-Україна" бачили різні канали цього протистояння — від телебачення до телеграму й тепер до мовних моделей ШІ. Демократії мають навчитися використовувати нові технології швидше, ніж їхні противники.


Як влучно сказав один зі спікерів форуму, Росія зараз — немов поранена тварина. Слабша, ніж виглядала у 2022-му, але не менш небезпечна. І чим повільнішими ми будемо у когнітивній війні, тим небезпечнішою вона ставатиме.


Костянтин Квурт, голова правління ГО "Інтерньюз-Україна"

Низький уклін і щира подяка кожному поляку, кожній польській родині, які відкрили свої серця та домівки для наших жінок і дітей у найважчі дні. Цю руку допомоги від польського народу ми не забудемо ніколи. Ви довели, що є великою нацією з великою душею. ​Але саме тому, як людина, що пройшла через пекло російського полону, я маю право говорити про свободу й пам'ять прямо, без дипломатичних реверансів. Коли ти сидиш у казематах окупанта, коли тебе намагаються зламати фізично й духовно, ти починаєш бачити історію не через параграфи підручників, а через кров і залізо. ​Там, у полоні, і потім — у щоденній духовній боротьбі за повну незалежність України та нашої Церкви від московського ярма — я зрозумів головне: свободу не випрошують. Її не отримують за чиїмось дозволом чи наказом. Вона народжується лише з готовності вмирати і вбивати за своє. ​І коли сьогодні знову починають підніматися привиди минулого, коли українцям намагаються диктувати, яких святих, праведників, мучеників чи героїв нам шанувати, я не можу мовчати. ​Правда не буває однобокою. Не можна згадувати трагедію Волині й водночас викреслювати з пам'яті:

​Пацифікацію 1930-х років та придушення всього українського в Галичині. ​Березу-Картузьку — концтабір, створений для українських патріотів. ​Кров і сльози на Лемківщині, у Сяноку, Перемишлі та жахи акції "Вісла".

​Наших героїв називають убивцями ті, хто забув, що українці просто дали відсіч силі, яка прийшла на їхню землю з хрестами й нагайками. Якби тодішня польська влада поважала наше право на гідність і свою землю — можливо, ніхто б ніколи й не взяв до рук зброю. ​Для нас Роман Шухевич — це солдат, який самотужки дав бій одразу трьом імперіям: польській, нацистській та більшовицькій. То для кого він має бути героєм? Для тих, хто здався!!? Хто мовчки дивився, як палять українські села й церкви, як московія душить нашу віру? Ні. Ми пам'ятаємо тих, хто боровся жорстко, бо з карателями мир не будують. ​Читайте також колонку Володимира В'ятровича: Польщу і Україну розділяє не УПА, а міф про неї Польща свято береже пам'ять про Пілсудського, попри те, що його війська у 1919 році топили в крові ЗУНР і катували українців у львівських тюрмах. Чому ж коли українці наважилися відповісти — це називають "варварством"? Насильство завжди породжує насильство!!! ​Коли ви бачите українців у вишиванках із червоно-чорними стрічками, не лякайтеся. Це не прапор війни проти вас. Це прапор нашої колосальної внутрішньої сили. Наш народ знайшов у собі духовну велич пробачити польську націю за минулі приниження, кров і сльози. Пробачити заради спільного майбутнього. Але зрадити своїх героїв ми не маємо права — особливо тепер, коли знову вигризаємо право на життя у боротьбі з москвою. ​Сьогодні українці на ділі доводять, що вміють бути щирими друзями, стіною закриваючи Європу від орди. І нам боляче бачити, як повз польські кордони летять російські ракети, які ніхто не збиває, тоді як нас продовжують повчати історичній "правильності". ​Справжнє братерство польського та українського народів можливе лише тоді, коли воно будується на абсолютній повазі. Не до зручних політичних символів, а до СУВЕРЕННОГО ВИБОРУ НАЦІЇ ...Ми поважаємо вашу історію. Поважайте і нашу — вистраждану в окопах, полоні та духовних битвах за свою волю і незалежність. Василь Вирозуб Джерело

Російська влада, як тільки може, уникає розмов про свої проблеми у Криму. Але інформація про це стає дедалі помітнішою в соцмережах. На цьому тлі Україні треба заповнити інформаційний вакуум на півострові. 7 червня 2026 року стало відомо, що окупаційна влада росіян в "ЛНР" та "ДНР" заборонила регулярні пасажирські перевезення, зокрема, організованих груп дітей, трасами, які з'єднували Росію та окуповані території з Кримом. З цього часу можна вважати, що офіційно почалася ізоляція Криму. Хоча сама кампанія Сил оборони України для того, щоб запровадити блокаду російської логістики та зв'язку з Кримом, почалася значно раніше. Наприклад, бійці 1-го окремого штурмового загону бригади "Азов" ще 11 травня 2026 року почали публікувати відео знищення ворожої техніки і логістики в районі Маріуполя, через який проходить стратегічна для росіян так звана траса "Новоросія" / Р-280, що з'єднує Ростов-на-Дону, Маріуполь та окупований Крим. А перші публічні офіційні заяви з української сторони були оприлюднені наприкінці травня. Успішна кампанія блокади російських шляхів на трасах окупованих територій викликає в російських провоєнних активістів та блогерів тривогу. Так, одна провоєнна блогерка з так званого "ДНР" сумно констатувала, що якщо раніше безпілотники та атаки на трасах Маріуполь – Донецьк і на сухопутному шляху до Криму були радше винятками, то тепер цей "тотальний безпілотний терор" став буденністю. І це, за її словами, загрожує "обнулити" всі досягнення і жертви війни, яка йде вже 12 років. І навіть російські опозиційні видання, наприклад "Медуза", написали, що українська армія перетворила трасу в Крим на дорогу смерті. А проте аналіз публічного простору РФ станом на червень 2026 року показує: топчиновники Кремля (Путін, Медведєв, Патрушев) тему паливного колапсу в Криму та вогневого контролю ЗСУ над трасою "Новоросія" взагалі не коментують. Відповідальність, як і комунікацію, повністю поклали на регіональну владу.

"Бензина нет, но вы держитесь"

Після активних дій Сил оборони України з блокади логістики росіян на дорогах, які ведуть до Криму, а також ударів по локомотивах російських поїздів, зокрема поїзда "Москва-Сімферополь", російські провоєнні блогери емоційно висловлювалися та обурювалися. І почали активно обговорювати, що Україна намагається повністю відрізати Крим від постачання палива і навіть від пасажирських перевезень (телеграм-канал "АРХАНГЕЛ СПЕЦНАЗА"). Про ефективність блокади Криму свідчить хоча б те, що вже 1 червня прессекретарю Путіна Пєскову довелося коментувати дефіцит палива в Криму і запевняти громадськість, що влада працює над вирішенням проблеми. Вже наступного дня, 2 червня, з'явилося повідомлення, що гауляйтери Криму Аксьонов і Развожаєв доповідали Путіну про ситуацію з паливом у Криму. Втім, це мало втішало як російських воєнних блогерів, так і пересічних росіян чи жителів Криму. В тому ж телеграм-каналі "АРХАНГЕЛ СПЕЦНАЗА" стверджувалося, що вільного продажу пального в Криму немає. А телеграм-канал "Кремлевский мамковед" наголошував, що черги на АЗС окупованого Криму гігантські, заправитися можна тільки за талонами або ж купити в перекупників по 300 рублів за літр. Тому автор каналу дійшов висновку, що Крим чекає на відпочивальників, але не на автомобілях, оскільки заправитися можна буде тільки за талонами. Читайте також колонку Постійної представниці Президента України в Криму Ольги Куришко: Крим сьогодні: між паливним колапсом, дронами і надією

Очікують висадку десанту

Дотичні до СВО (воєнкори, командування та диванні експерти) через ситуацію в Криму вчергове отримали привід поговорити про ефективність командування та необхідність змінювати тактики. Боротьба за Крим дедалі більше перетворюється на війну інфраструктур – на цьому акцентують російські експерти. Мовляв, ставку Києва зроблено не на швидкі територіальні зміни, а на поступове обмеження постачання та перевезень. Російські ЗМІ і блогери наголошують: якщо супротивник тисне на комунікації, відповідь має включати не лише реакцію на наслідки, а й заходи зі зменшення вразливості. Вони пропонують посилювати антидроновий захист, зміцнювати транспортні коридори і забезпечувати альтернативні маршрути. Воєнкори усвідомлюють, що Сили оборони України перерізають одну за одною нитки, які пов'язують Крим з росією. І прогнозують, що наступний етап цієї кампанії – це Керченський міст. І натомість пропонують влаштувати киянам логістичний колапс. Також російські пабліки пишуть, що блокада Криму має виключно воєнне значення – перерізання постачання південної групи російських військ, а всі інші наслідки, в тому числі дефіцит продуктів у Криму, мають дотичний характер. (Втім, тут варто зазначити, що ці дотичні наслідки, а саме дефіцит пального та продуктів, скасування броні, транспортний колапс тощо, визначають те, як ситуацію обговорюють в інтернеті). Одні прогнозують, що далі ЗСУ переріжуть сухопутний коридор, а інші розмірковують про можливість висадки десанту в Криму. У Z-каналах також висловлювали побоювання, що ЗСУ готують наступ на Крим – так само, як це свого часу відбулося з Курською областю. Військові експерти і блогери скептично оцінюють подальші перспективи, переймаються через успішні удари по Чонгару та інших мостах, якими можуть відрізати Крим від сухопутного коридору. Чиновників звинувачують у провалі захисту Чонгару та відсутності підготовлених альтернативних переправ.

Курортний сезон провалено

Жителі Криму висловлювали здивування і невдоволення відсутністю бензину. Багато відпочивальників та жителів півострова викладали відео з величезними багатокілометровими чергами автомобілів до АЗС, на яких з'являлося пальне. Одні скаржилися на час, який їм доводиться проводити в чергах, а інші – на те, що не можуть виїхати з Криму. Також місцеві скаржаться, що скасували велику кількість громадського транспорту. Російські медіа пишуть, що перерізання шляхів сполучення з Кримом та паливний дефіцит призвели до масового скасування росіянами броні в готелях і базах відпочинку в Криму. Імовірно, вони чують заклики як від кримчан, так і від блогерів з росії не їхати до Криму і не ризикувати, особливо на трасі Р-280. Пабліки з окупованих територій стверджують, що курортний сезон в цьому році вже провалений і що виникає запитання, за що люди будуть жити цілий рік. Після ударів Сил оборони України по кримських мостах, як-от мосту біля Чонгару, ситуація з пальним в Криму ще більше загострилася. Російський воєнкор Олександр Коц наголошував, що ЗСУ бʼють відразу по двох напрямках: перший – військово-логістичний, бо ж залізницею йдуть паливо, продовольство та будматеріали для всієї південної групи військ; другий – психологічний, щоб відпочивальники боялися їхати до Криму. Ситуація, яка склалася з паливом як на АЗС Криму та інших окупованих територій, так і в самій Росії, викликала також іронічні пости, які свідчать про певну зневіру в спроможності Росії вести війну, зокрема, пабліки писали про парадокс, що "Орєшнік" у них є, а бензину в Криму немає. Влада Криму також звернулася до жителів півострова з проханням не публікувати пересування бензовозів по Криму, щоб не допомагати українцям їх знищувати. А місцеві пабліки називали кримчан чи туристів, які викладали відео з бензовозами, баранами і вівцями, оскільки через публікацію цих відео бензовози й можуть не доїхати до місця призначення.

Інформаційна стратегія росіян

Російські очільники, схоже, не мають єдиної рамки для комунікації. З одного боку, центральна влада і МО запевняють, що всі дрони збивають, а з іншого – місцева влада на практиці демонструє інше: говорить про дефіцит пального, запроваджує талони, QR-коди, публікує новини про удари по кримських мостах, нафтобазах та колонах автоцистерн тощо і при цьому запевняє, що все налагодиться. Така інформаційна політика сприяє тому, щоб інформація про проблеми у Криму повільніше виходила за межі півострова і суміжних регіонів. Якщо про неї говорять лише місцеві канали, які не читає решта Росії, то довший час вона не впливатиме на загальний інформаційний простір. Але місцеві мешканці дедалі більше помічатимуть, що центральна влада відверто бреше. Як показує попередній досвід, рано чи пізно владі доведеться визнавати проблеми, як це було з ударами по самій Росії, які Кремлю таки довелося зрештою прокоментувати, коли з ними зіткнулися відвідувачі ПМЕФ. Але навіть ці коментарі були небагатослівними та неохочими. У цих умовах українські посадовці намагаються заповнити інформаційний вакуум і звертаються до мешканців Криму – з такими заявами виступили Андрій Сибіга, Рефат Чубаров, Таміла Ташева. Але їхні заяви поки не надто добре поширюються в медіа чи соцмережах Криму, принаймні у публічній їх частині. Потрібні додаткові інструменти для того, щоб звернутися до місцевих мешканців. По-перше, варто задіювати "сарафанне радіо" і просити кримчан пересилати надійним людям ці тексти. По-друге, варто використати ефіри до тих українських блогерів, яких іще дивляться росіяни. І по-третє, варто формулювати не лише раціональні, але й емоційні аргументи, які краще будуть поширюватися, зокрема й між росіянами. Авторка Марина Фурсенко, аналітик ГО САТ-UА: Соmmunісаtіоn Аnаlysіs Теаm – Ukrаіnе В підготовці колонки також брали участь: Артем Захарченко, керівник ГО САТ-UА Тарас Микитин, консультант з комунікацій Юлія Максимцова, аналітик ГО САТ-UА

Досі в Україні та світі тривають дискусії: Третя світова війна вже почалась, чи ще ні? Ті, хто стверджує що Світової війни ще немає, аргументують, що російсько-українська війна носить локальний, а не глобальний характер. Натомість опоненти стверджують, що у війну між росією і Україною втягнуті такі глобальні гравці, як США, країни ЄС, Китай, Іран та інші.


Прихильники глобального характеру теперішніх воєн звертають увагу також на те, що ця війна супроводжується загостреннями або навіть гібридними війнами в різних куточках світу, які або вже увійшли в гарячу фазу (росія і Україна, США та Іран), або можуть вибухнути в будь-який момент (Китай проти Тайваню, росія проти ЄС, росія проти Вірменії, Пакистан проти Індії тощо).


США за президентства Дональда Трампа розпочали економічну війну проти всього світу, включно проти своїх союзників по демократичному табору та НАТО. Що, власне, не є дивним (про це поясню нижче).


Автор є прихильником концепції глобального характеру теперішніх гарячих, холодних та гібридних конфліктів, причина яких носить більш глибокий характер, ніж просто чергове протистояння демократичних та авторитарних держав. Наразі третьою стороною цього глобального конфлікту поряд із умовним демократичним Заходом і автократичним Сходом стали світові Корпорації, які так само і не безпідставно претендують на свій кусок "світового пирога". За останні десятиріччя їх вплив на світ значно посилився, поряд та співрозмірно із посиленням впливу Китаю.


З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну світовий правопорядок, закладений після Другої Світової війни, вже не працює, про що ми із Сергієм Дацюком наголошували ще в березні 2022 року в колонці на "Українській правді", хоча зрозуміло, що цей світопорядок вже кульгав на обидві ноги ще задовго до 2022 року. Але досі його не змінюють, тому що ніхто поки не знає, а яким має бути новий світопорядок та його інституції, і хто має бути його засновником?


Взагалі то є природним те, що за останні 20-30 років разом із зростанням своєї економічної ролі в окремих країнах та у всьому світі Корпорації значно посилили свою роль як у внутрішній політиці окремих держав, так і в міжнародній політиці.


Роль великих корпорацій у сучасній економіці дуже значна, але вона різниться залежно від країни та галузі.


Найбільші транснаціональні корпорації, такі як Аррlе, Місrоsоft, Аmаzоn, Sаudі Аrаmсо, Тоyоtа, Sаmsung і, звичайно, SрасеХ та інші вже:


● контролюють значну частину міжнародної торгівлі;


● створюють глобальні ланцюги постачання;


● фінансують значну частину наукових досліджень і розробок;


● впливають на технологічний розвиток цілих галузей;


● є найбільшими роботодавцями у багатьох країнах.


Компанії зі списку Fоrtunе 500 щорічно генерують виручку, яка становить понад дві третини ВВП США. Великі компанії США і не тільки забезпечують роботою десятки мільйонів людей як напряму, так і через мережі підрядників та постачальників та помітно впливають на пенсійні фонди, інвестиційні фонди, заощадження громадян, стан фінансових ринків.


Власне, з розвитком ШІ такий вплив наростатиме експоненціально, оскільки використання ШІ значно посилить як технологічний, так і воєнний потенціал Корпорацій.


Наразі Республіканська партія в США стала не стільки консервативною або правоцентристською, скільки консервативно-корпоративною, оскільки правоцентристські та лібертаріанські принципи партії дуже гарно вписались в принципи підтримки саме корпоративної Америки, що, до речі, є дорогою із двостороннім рухом. Профспілки, незалежні депутати, незалежні суди тощо все більше стають демократичними атавізмами 20 століття. Хто платить, той замовляє музику.


Під впливом Дональда Трампа, який є типовим представником саме великого бізнесу, а не державної бюрократії, професійних політиків чи народних мас, у партії посилилися:


● економічний націоналізм;


● протекціонізм (захист американських виробників, особливо великих);


● критика глобалізації;


● гасло "Аmеrіса Fіrst" ("Америка понад усе") перетворилось на "Соrроrаtе Аmеrіса Fіrst" ("Корпоративна Америка понад усе").


Чому США Дональда Трампа прагне припинити війну в Україні саме на російських умовах? Тому що це вигідно саме Корпораціям США. Тому що їм вигідно торгувати із росією, а не воювати або фінансувати війну із нею. Такого саме принципу дотримувалась і Німеччина часів канцлерства Шредера і Меркель. І Франція аж до початку великомасштабного вторгнення. Але локомотивом такої політики є, звичайно, США за теперішнього президента.


Чому Дональд Трамп попри недосягнення цілей війни в Ірані прагне скоріше її припинити? Тому що продовження війни та блокування Ормузької протоки Іраном б'є по світовій економіці і торгівлі, що аж ніяк не вигідно світовим Корпораціям (не тільки американським). В збитках всі. Якби в Україні була б своя "Ормузька протока", війна тут припинилась би давно.


США вже де-факто перестали бути провайдером та захисником демократичних принципів у світі, а стали захисником власних корпоративних інтересів. І - "ніяких образ, це – просто бізнес".


В мене є сумнів, що політика США значно зміниться при будь-якому наступному президентові чи партії при владі. Тому що на боці Корпорацій те тільки вплив на економіку країни, але й на виборчі фонди партій та президентів.
З іншого боку, головним стримуючим фактором для Китаю не розпочинати війну проти Тайваню є не стільки воєнне стримування з боку США, скільки ризик наразитись на світове ембарго, що викличе банкрутство китайських державних корпорацій, що в свою чергу може викликати крах режиму Сі. А досвід України та Ірану показав, що попри значну військову перевагу Китаю та росії захоплення Тайваню чи України за 2 тижні неможливе з усіма можливими наслідками.

Корпораціям в світі легше домовитись між собою про світопорядок, ніж державам зі своєю історичною пам'яттю, фантомними болями, історичними травмами та комплексами. Тому що правила світової більш-менш торгівлі чіткі і зрозумілі, навіть для конкурентних середовищ.


Таким чином, знову в основі світової війни та пов'язаних із нею конфліктів є, з одного боку, ірраціональні історичні комплекси окремих держав та їх правителів, з іншого – знову глобальні економічні інтереси та наростаюча глобальна роль світових Корпорацій.


Тобто, нового світового переділу (хто – повернення минулого статусу, хто – збереження наявного, хто посилення своєї ролі в світі) прагнуть три глобальні сили: сили все ще існуючої і впливової демократії (країни ЄС, Канада, частково – Велика Британія), сили світової автократії та квазідемократії (Китай, Туреччина, Іран, росія) та Світові корпорації (США, Південна Корея, Японія, частково – Німеччина, Франція і Велика Британія).


Війна всіх проти всіх, в якій створюються і розпадаються альянси та напівальянси за інтересами, яка не припинеться, поки основні гравці не сядуть за стіл та не створять новий світовий порядок безпеки і торгівлі.


Україна (як часто було в минулому) просто опинилась на перехресті та на перетині інтересів нових і старих гравців глобальної політики, але від якої багато в чому залежить доля цього переділу глобального впливу.


Очевидно, що майбутній світовий порядок буде формуватись не тільки за участі найпотужніших держав світу, але й за активної участі Корпорацій США, Китаю, Європи, Глобального Півдня, Глобального Сходу та, можливо, росії (якщо вони встигнуть скинути правління ФСБ та заскочити "в останній вагон потяга, що вже вирушає").



Тому для закінчення війни в Україні світовим гравцям потрібно апелювати не до перестарілих керівників росії із їх історичними комплексами і травмами, а до представників їх великого бізнесу, розуміючи, що вони все ще перебувають під контролем цих політиків та ФСБ, але, впевнений, вже дуже хочуть позбавитись такого впливу.




Сергій Сорока

Прийнято вважати, що Україну і Польщу розділяє пам'ять про Українську повстанську армію. Насправді це не зовсім так. Наші країни дедалі частіше розділяє не пам'ять про реальну УПА, а політичний образ УПА, сформований у польському суспільстві протягом останніх двох десятиліть. Образ, який лише частково спирається на історичні події і значною мірою є продуктом політичних потреб, інформаційних кампаній та давньої комуністичної спадщини. Образ, який деякі нинішні польські політики оголошують таким, що не може бути предметом дискусій, який вони намагаються зацементувати політичними рішеннями. Парадокс полягає в тому, що ще тридцять років тому нинішні уявлення про УПА не були домінуючими у Польщі. Для більшості поляків УПА взагалі не була важливою частиною історичної пам'яті. Безпосередній досвід польсько-українського конфлікту мали лише ті середовища, які походили з колишніх східних воєводств Другої Речі Посполитої. Для решти поляків уявлення про УПА формувалися переважно через комуністичну пропаганду — книги, фільми та публіцистику 1960–1980-х років, які зображували український визвольний рух виключно як злочинний та антипольський. Разом із занепадом комунізму наприкінці 1980-х років почав руйнуватися і цей образ. Саме тоді стало можливим зближення між польською та українською антикомуністичними опозиціями. Для діячів "Солідарності" та Народного Руху України значно важливішим за суперечки про минуле було усвідомлення спільного противника — радянської імперії. У 1990-х роках ця співпраця переросла у стратегічне партнерство між незалежними Польщею та Україною. І це саме по собі спростовує популярну сьогодні тезу про те, що пам'ять про УПА нібито прирікає наші народи на конфлікт. Якби це було так, польсько-українське зближення після 1989 року просто не відбулося б.

Чому тема УПА повернулася

На початку 2000-х років ситуація почала змінюватися. Відбулося накладання двох процесів. Перший був внутрішньопольським. Значна частина польського суспільства традиційно сприймала власну історію через образ Польщі як жертви зовнішніх агресій та історичних несправедливостей. На початку нового століття цей комфортний образ зазнав серйозного випробування через дискусії про Єдвабне та участь частини поляків у злочинах проти євреїв під час Другої світової війни. У цій ситуації тема Волині дозволяла повернутися до звичної та морально комфортної схеми: поляки — жертви, українці — злочинці. Саме тому вона швидко вийшла за межі середовищ, які мали безпосередній зв'язок із подіями 1940-х років. Другий процес був геополітичним. Прихід до влади Володимира Путіна означав початок політики відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для Кремля особливу загрозу становило польсько-українське партнерство, адже саме Польща стала одним із головних адвокатів України в Європі. У цій ситуації історичні суперечки між українцями та поляками перетворювалися на надзвичайно ефективний інструмент розколу. Особливо активними стали середовища, пов'язані з так званим кресовим рухом, для яких українська незалежність часто сприймалася не як союзник Польщі, а як проблема.

Від примирення до політики історичних претензій

Важливо пам'ятати, що на початку 2000-х років політичний мейнстрим обох держав ще усвідомлював цю небезпеку. Саме тому у 2003 році президенти Александр Кваснєвський і Леонід Кучма намагалися перевести дискусію про Волинь у русло примирення. Було відкрито меморіал у Павлівці, пролунала формула "прощаємо і просимо прощення", відбулися спроби узгодити спільне бачення трагічного минулого. Зокрема Верховна Рада України і Сейм зуміли ухвалити одночасно єдиний текст заяви із засудженням взаємних вбивств. Ще показовішим є досвід президентства Віктора Ющенка. Саме за нього українська держава вперше системно повернула до суспільної пам'яті діячів визвольного руху. Саме тоді Роман Шухевич отримав звання Героя України. Якщо справжньою причиною польсько-українських конфліктів була сама пам'ять про УПА, то криза мала б настати саме тоді. Але цього не сталося. Президент Лех Качинський розумів значення стратегічного партнерства з Україною і не дозволяв історичним суперечкам руйнувати співпрацю між державами. Особливо після російської агресії проти Грузії у 2008 році він дедалі чіткіше бачив спільність загроз для Варшави та Києва. Ситуація змінилася після 2010 року. Поразка Ющенка та прихід до влади проросійського Віктора Януковича відкрили нові можливості для дискредитації українського визвольного руху. Вперше антиупівські наративи почали отримувати підтримку не лише з Москви та польських кресових середовищ, а й від частини української політичної еліти. Загибель Леха Качинського та його найближчого політичного оточення весною цього року змінила образ правого табору польської політики, посиливши в ньому антиукранські тенденції. Символічним став 2013 рік, коли депутати Партії регіонів звернулися до польського Сейму із закликом засудити дії УПА як геноцид. Таким чином проросійські сили в Україні фактично легітимізували зовнішній тиск на власну історичну пам'ять. Цього року польські законодавці вперше використали слово "геноцид" в оцінці дій УПА, хоча в ухваленому акті йшлося лише про його ознаки. Остаточно цей термін вони утвердили вже в 2016 році. Поступово тема Волині та УПА стала одним із головних елементів польської внутрішньої політики. Вона перестала бути предметом дискусії окремих середовищ і перетворилася на частину загальнонаціонального політичного консенсусу.

Якою була справжня УПА

Проблема цього консенсусу полягає в тому, що він дедалі менше спирається на реальну історію УПА. Головна мета Української повстанської армії була сформульована абсолютно чітко: здобуття незалежної української держави. Саме це відображало головне гасло українського визвольного руху: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Поляки ніколи не були головним ворогом УПА. Вони сприймалися як противник лише тією мірою, якою могли перешкоджати реалізації українського державницького проєкту. Для українських націоналістів свіжою була пам'ять про польсько-українську війну 1918–1919 років та Ризький мир 1921 року, який позбавив мільйони українців власної держави. Саме тому недовіра до польських намірів була значною. Проте конфлікт між українським і польським підпіллям виник не тому, що УПА була антипольською за своєю природою. Причина була іншою. Українське та польське підпілля відстоювали два національні проєкти, які претендували на ті самі території. Польське підпілля прагнуло відновлення кордонів 1939 року. Українське підпілля вважало Галичину і Волинь основою майбутньої української держави. Саме ця суперечність і привела до конфлікту. Але навіть під час війни українське підпілля виробляло значно ширшу політичну концепцію, ніж просто боротьба за територію. Її виражало інше ключове гасло: "Свобода народам, свобода людині". У цьому гаслі містилося бачення світу як простору незалежних національних держав і вільних громадян. Воно було насамперед антиімперським. Головним екзистенційним противником українського визвольного руху залишалася Росія — незалежно від того, виступала вона у формі імперії чи СРСР. Саме тому після завершення найгострішої фази польсько-українського конфлікту 1943-1944 років стало можливим перемир'я між українським і польським підпіллям, а потім і співпраця. Її найяскравішим проявом стала спільна акція УПА та польського підпілля в Грубешеві у 1946 році. Якби УПА справді була рухом, сутність якого полягала у боротьбі проти поляків, така співпраця була б неможливою.

Міф про ксенофобську УПА

Сучасний польський образ УПА тримається не лише на концепції "Волині-43", а на ширшій тезі про нібито ксенофобський характер українського визвольного руху. Для цього постійно повторюються твердження про те, що УПА боролася за етнічно чисту державу, що вона була антисемітською, що брала участь у Голокості, що її сутність полягала в ненависті до інших народів, їх винищенні на українських теренах як нібито перешкоді для визвольного руху. Саме на підставі такого образу робиться висновок про неможливість будь-яких порівнянь між УПА та Армією Крайовою. Теза, яку нещодавно знову повторив президент Навроцький. Але жодні програмні документи українського визвольного руху не дають підстав для такого трактування. В цьому легко пересвідчитися бо ці документи давно відомі. Проте цей образ є надзвичайно зручним політично. Адже тоді предметом критики стає вже не лише сама УПА, а сучасна Україна. Якщо УПА була ксенофобською силою, то будь-яке її вшанування автоматично подається як доказ моральної неповноцінності української держави. Саме це є основою для тези російської пропаганди про потребу денацифікації України. Відтак назви військових підрозділів, пам'ятники чи згадки про діячів визвольного руху починають трактуватися як загроза і для Польщі. Саме тут історична дискусія остаточно перетворюється на інструмент сучасної політики.

Чому ця дискусія важлива сьогодні

Для відновлення польсько-українського порозуміння недостатньо просто нагадувати, що УПА боролася не лише проти поляків, а й проти нацистів та совєтів. Потрібно деконструювати сам хибний образ УПА як ксенофобського та антипольського руху. Тому що саме цей образ був створений комуністичною пропагандою, пізніше підхоплений російською пропагандою і сьогодні використовується в межах концепції "денацифікації України". Проблема сучасного польсько-українського діалогу полягає не в існуванні різних пам'ятей про УПА. Проблема полягає в тому, що дедалі більший вплив отримує образ УПА, який має своє коріння в радянських інформаційних кампаніях і який дедалі частіше сприймається не як політична інтерпретація, а як беззаперечний історичний факт. Саме тому суперечка про УПА сьогодні є значно меншою мірою суперечкою про минуле, ніж боротьбою за майбутнє польсько-українських відносин. І саме тому деконструкція цього міфу потрібна не лише Україні. Вона потрібна і Польщі, якщо обидві держави хочуть зберегти той фундамент взаєморозуміння, який колись заклали українські та польські дисиденти, Єжи Гедройць і політики, що бачили в незалежній Україні не проблему, а необхідну умову безпеки всієї Європи. Володимир В'ятрович

1. "Ваш кредитний ліміт – 0,00. Віримо в перемогу!"

У 2014 році, після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі, багато українських військових отримали від ПриватБанку SМS-повідомлення:"Ваш кредитний ліміт встановлено на рівні 0,00 гривень. ВІРИМО В ПЕРЕМОГУ!". Це було майже ідеальне формулювання відсутності віри системи у військових. Банк, звісно, "вірив у перемогу", але не настільки, щоб залишити кредитний ліміт людині, яка може бути відправлена на війну і може загинути. Після повномасштабного вторгнення гасло "ВІРИМО В ЗСУ" звучить з кожної праски. Воно на білбордах, у рекламних кампаніях, у святкових промовах, у постах політиків, у роликах великих компаній, у патріотичних слоганах. Але віра в армію перевіряється не білбордами і не святковими промовами. Вона перевіряється зарплатою, житлом, соціальними гарантіями, ставленням до кадрових офіцерів, сержантів, солдатів, зв'язківців, логістів, техніків, чергових командних пунктів – усіх тих, хто не завжди потрапляє в телевізійну картинку, але без кого фронт не воює. Сьогодні, на тлі нової реформи грошового забезпечення військових, нам знову пропонують повірити в красиву формулу: держава підвищує виплати, посилює мотивацію, робить систему справедливішою. Але якщо уважно подивитися не на гасла, а на арифметику, картина стає набагато менш святковою. Для частини військовослужбовців нова "надбавка" може означати не підвищення, а чергове зниження реального доходу – особливо якщо одночасно з нею зникнуть виплати за бойові чергування. На жаль, цю проблему неможливо чесно пояснити одним емоційним абзацом. Тут доведеться рахувати. І я одразу прошу читача про невелике інтелектуальне зусилля: у цьому тексті будуть цифри, таблиці, порівняння, етапи реформ і приклади реальних військових профілів. Це не тому, що хочеться ускладнити розмову. Навпаки: саме цифри дозволяють побачити те, що ховається за красивими словами. Тому далі буде не красива риторика, а чесна арифметика. І саме вона покаже, наскільки гасло "ВІРИМО В ЗСУ" відрізняється від реальної політики держави щодо тих, хто вже роками тримає цю війну на своїх плечах. Читайте також колонку Аліни Михайлової: Нова реформа армії. Який сигнал влада посилає тим, хто служить роками?

2. Три кроки економії: 30 000 → 19 700 → 10 000 гривень

На старті великої війни держава встановила додаткову винагороду: 30 000 грн щомісячно для військовослужбовців та до 100 000 грн для тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях або забезпечує заходи оборони у відповідних районах. Потім логіка змінилася: замість широкої щомісячної доплати держава почала дедалі жорсткіше прив'язувати виплати до конкретних бойових днів, наказів, чергувань і категорій завдань. У нашому прикладі 10 чергувань на командному пункті дають 19 700 грн на руки: 10 × 1 970 грн. Максимально при графіку через добу може бути до 15 чергувань, але для наочності ми беремо не максимальний, а помірний сценарій – 10. Третій можливий етап – нова реформа 2026 року. Якщо підтвердиться інформація, яку вже чують у військах, що статус оплачуваних бойових чергувань "в тилу" залишать лише для мобільних вогневих груп, а чергування на КП, у зв'язку, логістиці, управлінні та забезпеченні перестануть оплачуватися за попередньою логікою, тоді для частини "тилових" військових формула може стати такою: грошове забезпечення 10 000 грн тилової надбавки, але мінус оплата чергувань. Важливо: навіть Міноборони фактично визнає, що 20-25 тисяч для тилових військових – це не гідний стандарт. Заступник міністра оборони Мстислав Банік у коментарі УП сказав, що "трошки більше 20 тисяч – це повна катастрофа", а підвищення до 30 тисяч пояснив наявним ресурсом. Центральна формула статті: держава поступово зменшувала додаткову частину забезпечення для частини військових з 30 000 до 19 700, а тепер потенційно до 10 000 грн. Це не "підвищення", якщо одночасно забирається те, за рахунок чого люди виживали. Графік не враховує інфляцію. Якщо врахувати зростання цін із 2022 року, реальне падіння ще глибше. Читайте також колонку Артема Чапая: "Нові контракти" для військових – це мєрзость: держава знову пробує обманути тих, кому завдячує існуванням

3. Три живі профілі: як виглядає "підвищення" на людях

Ці профілі не є персональними історіями однієї людини. Це впізнавані соціальні моделі військовослужбовців, яких багато в реальних частинах: офіцери забезпечення, сержанти зв'язку, мобілізовані діловоди логістики. У частини з них є статус УБД, а отже це не "тилові криси", а люди, чия участь у заходах оборони вже визнана юридично.

Профіль 1. Офіцер 45 років, 29 років вислуги, служба забезпечення

Це може бути начальник служби забезпечення речовим майном, продовольством, пальним або іншими ресурсами. Він не штурмує посадку, але без його роботи підрозділ не отримає форму, їжу, пальне, облік, документи, маршрути, взаємодію і матеріальну основу бойової роботи. Інший варіант – офіцер 58 років із 40 роками вислуги, майже без здоров'я, начальник служби забезпечення озброєнням: без нього літак не отримає засоби ураження – ракети, бомби, боєприпаси – і не виконає бойове завдання. Якщо в такого офіцера є 50% аліментів, то арифметика ще болючіша: у моделі 2022 року він мав би 17 500 грн після аліментів із ГЗ 30 000 грн додатково = 47 500 грн на руки. Після 2023 року: 17 500 19 700 = 37 200 грн. Після потенційної моделі 2026 року, якщо з нової надбавки також утримуються аліменти: 22 500 грн на руки. Тобто падіння від стартової логіки 2022 року – мінус 25 000 грн на руки.

Профіль 2. Сержант зв'язку, 10 років вислуги, ГЗ 25 000 грн.

Це людина, яка тримає зв'язок, чергування, стабільність системи управління. Якщо зв'язок падає, "героїчна картинка" на передку швидко перетворюється на хаос. Його грошове забезпечення – 25 000 грн. Якщо в сержанта 50% аліментів, то 25 000 ГЗ дають 12 500 грн на руки. У 2022-моделі це було б 12 500 30 000 = 42 500 грн. Після 2023 року – 12 500 19 700 = 32 200 грн. Після потенційної моделі 2026 року – 17 500 грн, якщо з нових 10 000 утримають аліменти. Так суспільство, яке "вірить у ЗСУ", може подбати про сержанта з 10 роками служби: мінус 25 000 грн на руки від стартової логіки 2022 року.

Профіль 3. Старший солдат, діловод служби логістики, мобілізований у квітні 2022

До мобілізації він міг працювати в "Епіцентрі" або іншій цивільній компанії, ніколи не служити в армії, а з квітня 2022 року стати частиною військової бюрократії, без якої немає обліку, постачання, списання, заявок, переміщення майна і нормальної роботи служби логістики. Його нинішнє грошове забезпечення – 22 000 грн. Якщо в нього 50% аліментів, то 22 000 грн перетворюються на 11 000 грн на руки. У 2022-моделі це було б 41 000 грн на руки. Після 2023 року – 30 700 грн. Після потенційної моделі 2026 року – 16 000 грн, якщо з нової надбавки теж утримують аліменти. Це вже не "підвищення". Це соціальна деградація статусу мобілізованого військового.

4. Інфляція: мовчазне урізання, яке не треба навіть голосувати

Індекси споживчих цін показують: з 2022 року ціни зросли приблизно на 70% (2022: 26,6%; 2023: 5,1%; 2024: 12,0%; 2025: 8,0%; перші п'ять місяців 2026 року – ще близько 5,8%). Отже, щоб зберегти купівельну спроможність рівня 2022 року, стартові суми мали б зрости приблизно в 1,7 раза. Але замість цього держава спочатку зменшила додаткову виплату з 30 000 до оплати конкретних чергувань, а тепер може звести її для частини військових до 10 000 грн. Головна реальна формула ще жорсткіша: 30 000 грн додаткової винагороди 2022 року сьогодні мали б бути близько 51 000 грн, щоб купити те саме. А нова тилова надбавка – 10 000 грн. Тобто держава й інфляція разом можуть "з'їсти" приблизно 41 000 грн реальної вартості додаткової виплати.

5. Чому ми рахуємо аліменти

Ми рахуємо сценарій з аліментами не для драматизації, а тому, що це масова соціальна реальність дорослих чоловіків, зокрема військових 35–55 . У 2025 році в Україні було понад 165 тисяч шлюбів і близько 124 тисяч розлучень: на 10 шлюбів припадало 7 розлучень. Опендатабот також повідомляв про понад 33 тисячі заяв на стягнення аліментів у судах за 2025 рік і понад 208 тисяч проваджень щодо заборгованості зі сплати аліментів на кінець року. Переважна більш розлучень ініціюють жінки, тому майже кожен чоловік в Україні 35 років має тягар аліментів. Для нашої аргументації достатньо показати масштаб розлучень і аліментних проваджень. Аліменти не створюють проблему штучно – вони показують, як вона виглядає в реальному житті. При цьому ті, хто не сплачує аліменти, все одно в мінусі: 30 000 → 19 700 → 10 000. Без аліментів номінальна втрата від початкової моделі становить 20 000 грн на місяць у кожному з наших трьох профілів.

6. "Тил" – це не паразит на піхоті, а умова існування фронту

У військовій теорії існує поняття tооth-tо-tаіl rаtіо – співвідношення "зубів" бойових частин і "хвоста" забезпечення, управління, логістики, ремонту, медицини, зв'язку, адміністрації. Дослідження Jоhn J. МсGrаth для Соmbаt Studіеs Іnstіtutе / Аrmy Unіvеrsіty Рrеss показує, що у різні війни США співвідношення дуже відрізнялося: у В'єтнамі бойові війська становили близько 35% американських військ у країні, тобто приблизно один бойовий військовий на двох небойових; у Кореї й В'єтнамі частка власне бойових елементів була ще меншою в окремих підрахунках. Для Першої світової у переглянутій структурі АЕF автор наводить 53% соmbаt, 39% lоgіstісs, 8% НQ/аdmіn. Я не знайшов авторитетного джерела, яке прямо підтверджує популярну формулу "12–16 тилових на одного піхотинця на нулі" саме як універсальний норматив. Такі цифри можуть звучати в публічних виступах як метафора складності сучасної війни. Але навіть консервативні західні дослідження доводять головне: сучасний боєць на передку не існує сам по собі. За ним стоять зв'язок, логістика, паливо, ремонт, боєприпаси, медична евакуація, штаби, облік, склади, техніка, харчування, транспорт, документи, планування і командування. Тому фраза "ви ж не піхота" не може бути аргументом для знецінення. Піхоті треба платити більше. Але не можна піднімати піхоту через обнулення поваги до всієї системи, яка дає піхоті можливість воювати.

7. Не тільки зарплата: житло як частина соціального контракту

Грошове забезпечення – лише одна частина проблеми. Кадрова служба завжди була соціальним контрактом: людина віддає армії 20, 30 або 40 років життя, здоров'я, мобільність, сімейний час і можливість вільно змінити роботу. Натомість держава обіцяє не лише зарплату, а й житлове забезпечення. Формально право на житло не зникло: Міноборони пише, що військовослужбовці мають право стати на чергу для отримання постійного житла, але черга залежить від наявності вільного житлового фонду; службове житло описується як тимчасове і після служби підлягає поверненню. Компенсація за піднайом у 2026 році теж не схожа на реальну відповідь на ринок: Київ – 4 560 грн, обласні центри – 3 420 грн, інші населені пункти – 2 280 грн; за наявності трьох і більше членів сім'ї суми збільшуються в 1,5 раза. Новий закон про житлову політику ще більше підсилює відчуття невизначеності: він прямо передбачає обов'язок військовослужбовців і членів сімей вивільнити службове житло після звільнення або переміщення, крім окремих категорій, які не можуть бути виселені без іншого службового житла або вже набули право на житло у власність чи компенсацію. Отже, не можна писати, що держава повністю скасувала право військових на житло. Але можна і треба писати інше: для багатьох військових право на житло дедалі більше перетворюється на умовну обіцянку – черги залежать від фонду, службове житло тимчасове, компенсація за оренду символічна, а механізм отримання власного житла стає менш очевидним і залежить від майбутніх програм та ресурсів.

8. З ким порівняти, щоб побачити реальну ієрархію поваги в суспільстві

У січні 2026 року середній рівень оплати праці в апаратах центральних органів влади становив 53,3 тис. грн, в обласних управліннях центральних органів – 31,5 тис. грн, в ОДА – 24,1 тис. грн, у РДА – 20,1 тис. грн. Верховна Рада ухвалила закон щодо осучаснення грошового забезпечення поліції та ДСНС; за повідомленнями, мінімальна планка прив'язується до 10 прожиткових мінімумів, а Суспільне писало про очікуване зростання середнього рівня грошового забезпечення поліцейських приблизно з 21 до 45 тис. грн. У штатному розписі НАБУ на 2026 рік посадовий оклад детектива – 69 038 грн, старшого детектива – 79 939 грн, керівника підрозділу детективів – 109 008 грн. За оцінкою "Слово і діло", у 2026 році середня зарплата народного депутата після податків становитиме близько 50 тис. грн, а загальні щомісячні витрати на роботу одного депутата з бюджету – близько 250 тис. грн без урахування фонду помічників і компенсації проживання. ( Питання не в тому, щоб поліції, ДСНС, НАБУ чи держслужбі платили менше. Питання в іншому: чому військовослужбовець, який не може просто звільнитися, має УБД, чергування, роки вислуги, проблеми зі здоров'ям і зруйноване житлове очікування, мусить доводити, що його професія для держави не менш важлива? Читайте також колонку Аліни Сарнацької: "Економимо на всьому": 46 історій, як виживають родини військовослужбовців 

9. Висновок: "Віримо в ЗСУ" – це не гасло, а бюджетна політика

У 2014 році банк міг написати військовому: "Ваш кредитний ліміт – 0,00 гривень. Віримо в перемогу!" У 2026 році держава ризикує сказати частині військових майже те саме іншими словами: "Ми вам підвищуємо до 30 тисяч, але забираємо чергування, не індексуємо реальну купівельну спроможність, житло залишається умовним, а соціальні гарантії – за наявності ресурсу". Своєю публікацією я показав вам просту, але неприємну траєкторію. У 2022 році військовий мав грошове забезпечення плюс додаткові 30 тисяч гривень, а для тих, хто безпосередньо виконував бойові завдання, – до 100 тисяч. Потім держава змінила логіку: замість повної щомісячної доплати – виплати за конкретні бойові дні або чергування. Наприклад, 10 чергувань можуть дати не 30 тисяч, а приблизно 19,7 тисячі гривень. А тепер нова реформа може привести частину "тилових" військових до ще простішої формули: грошове забезпечення плюс 10 тисяч гривень, але без попередніх виплат за чергування. Тобто шлях "заощадження" на військових виглядати так: 30 000 → 19 700 → 10 000. А якщо додати інфляцію, реальна картина стає ще жорсткішою: гроші не просто зменшувалися рішеннями держави — їхню купівельну спроможність паралельно з'їдали ціни. Цей текст не про те, що піхоті не треба платити більше. Треба. Тим, хто штурмує, тримає позиції, витягує поранених і воює на передньому краї, держава має платити максимально. Але не можна під виглядом турботи про одних військових знецінювати інших – логістів, зв'язківців, офіцерів забезпечення, сержантів, діловодів, техніків, чергових командних пунктів. Бо ЗСУ – це не тільки передній край. ЗСУ – це вся система, яка дозволяє передньому краю воювати. Повага до ЗСУ – це не романтизація одних військових і знецінення інших. Повага до ЗСУ – це чесна арифметика, чесна індексація, чесні соціальні гарантії, чесне житло і розуміння, що офіцер забезпечення, сержант зв'язку, старший солдат-діловод, технік, водій, ремонтник, штабіст і черговий командного пункту – це теж ЗСУ. "ВІРИМО В ЗСУ" не може означати: "ваш кредитний ліміт – 0,00 гривень, але ми дуже красиво віримо в перемогу". Не може означати: "ми носимо браслети з Азовсталі, але мовчимо, коли військовому під виглядом підвищення фактично зрізають дохід". Не може означати: "ми аплодуємо штурмовику, але зневажаємо інших військовослужбовців, без яких цей штурмовик не отримає ні зв'язку, ні пального, ні боєприпасів, ні евакуації, ні наказу, ні шансу вижити". Вірити в ЗСУ – це не романтизувати армію на плакатах. Це мати мужність побачити живу людину у формі: з дітьми, боргами, хворими спинами, зірваним здоров'ям, роками служби, безсонними чергуваннями і правом не бути бідним лише тому, що він залишився вірним державі. Бо якщо держава й суспільство хочуть, щоб військовий вірив у перемогу, вони мають нарешті довести, що самі вірять у військового – не словами, а справедливістю. Михайло Ташков, офіцер ЗСУ