Українська правда

Інтервʼю Михайла Федорова, радників і військових з його команди за останні тижні досить прямо сигналізують про те, що Україна як держава може закінчитись через бажання грядки небідних ділків-соціопатів нажити ще кілька десятків мільйонів.

Проте, "закінчитись як держава" — це абстрактний вислів, тож давайте наведемо трохи різкості. У разі військової поразки Україні загрожує тотальна окупація, примусова мобілізація гарматним мʼясом до армії окупанта для його подальших воєн, катівні, "перевиховання" дітей, масові арешти, знищення українського населення, заселення територій росіянами. Все це на кону, аби кількадесят мутнарів-мільйонерів стали трохи більшими мільйонерами.

І ціла країна, усі її інституції, громадянське суспільство, правоохоронні органи, політична влада — не можуть станом на сьогодні це зупинити. В тому числі тому, що останні двоє з названих пронизані мацаками цих ділків.

Ділків, які не уявляють життя без маленького дронового заводика, що сидить на держзамовленнях.

Ділків, які провалюють, здавалося б, елементарний зефірковий тест і обирають непристойне зростання прибутків сьогодні замість існування країни завтра.

Ділків, які, вочевидь, не лише мають план "Б" щодо країни подальшого проживання, а й ніколи не вважали Україну планом "А" для себе. Хіба що ресурсною базою.

Ділків, які виросли з середовища червоних директорів, совєцького та постсовєцького бандитизму 80–90-х, кегебістів та міліціонерів, регіональних проросійських феодальних еліт, які вигодовувала рф з перших років Незалежності — усіх тих, для кого Україна була ворожим формуванням, яке в кращому разі треба було тримати під контролем в орбіті рф, а в гіршому — розвалити, забравши по дорозі собі усе, до чого вдасться дотягнутись.

Ділків, які знімають із себе відповідальність і розмивають її фразами про "жизнь такую" — мовляв, усі так роблять, якщо я перестану, то нічого не зміниться, лише я залишусь без свого кусника пирога.

Ділків, які обовʼязково штовхнуть тезу про те, що "держава все одно ж купує, то чому б не у мене, ні у кого ж не убуде?" Під "не убуде" мається на увазі, звісно, не якісний виріб за середньоринкові кошти, а невиправдано дорогі засоби, які або непотрібні, або мусять "доводитись" і "допилюватись" по батальйонним майстерням, нерідко за волонтерський кошт.

Ділки, які саджають на посади начальників департаментів та відділів своїх смотрящих, що замість роботи за напрямом "смотрят" за закупками визначених виробів та інтригами, займаючи місце реального фахівця цього напряму.

Ділки, які мають "своїх" політиків, " своїх" людей у правоохоронних органах та силах оборони, або і самі є переліченими.

Відтак ми опинились у точці, де мільйони людських життів в часи екзистенційної загрози — у заручниках в абсолютної мікроменшості патологічних клептократів.

І ніхто.

Нічого.

Не може.

Зробити.

Дехто, щоправда, може, але не робить.

Наприклад, Президент міг би надати Михайлу Федорову з його тендерами, цифровізуванням потреб та візією війни загалом можливість і далі провадити цю політику в Міноборони, але досі цього не зробив.

Призначення в Міноборони Хмари теж промовисте. Бойовий генерал, який користується повагою в усіх Сил Оборони, був т.в.о. голови СБУ у період, коли оперативники служби здійснювали абсолютно огидне полювання на детективів НАБУ на тлі операції "Мідас"(1,2) та, як вбачається з версії НАБУ та САП, залякували експертку у цій же справі. Очевидно, що Хмара навряд чи до цього причетний, на відміну від іншого на той момент його співкерівника Службою, який, схоже, творив, що хотів, поки Хмара був зайнятий блискучими операціями проти росіян. Є ризики, що такий патерн може повторитися і в МО - в яке уже повертаються групи впливу.

Ще один приклад небажання діяти попри можливість: корупційні злочини — це не лише підслідність НАБУ і САП (які за визначенням займаються лише топ-корупцією), а й поліції та ДБР. Не буває так, що люди одного ранку прокидаються одразу топ-корупціонерами, не проходячи попередніх етапів і корупційних діянь на нижчих рівнях. Тож реальна безстороння (а не в рамках боротьби груп впливу) робота цих двох правоохоронних органів на своєму рівні могла б допомогти.

Проте, на жаль, ДБР — відстійник неатестованих міліціонерів та прокурорів, а поліцією керують люди, які починали карʼєру за Кучми і Януковича, і становлення проходили в часи Авакова. І можна, звісно, було б запустити реформу обох органів і конкурс на голову ДБР, але якщо чинне положення справ дозволяє комусь на кшталт одіозного Олега Татарова керувати ними в ручному режимі, то не дуже хочеться.

То що ж робити?

Попри позірну тотальність, схематози виглядають всепоглинаючим павутинням лише доти, доки залишаються неперсоніфікованими, а їхні учасники — не перерахованими по головах і долях впливу.

Досвід Сил оборони у нинішній війні показав: навіть дуже великі системи, як-от нафтопереробна галузь країни-агресора, можуть бути візуалізовані на одному дашборді, який наочно демонструє: система – це всього лише певна цілком скінченна кількість вузлових точок, і лише частина з них є системоутворюючими.


Дашборд російських НПЗ та кораблів ЧФ РФ
Автор: Костянтин Хохоленко




Дашборд російських НПЗ та кораблів ЧФ РФ
Автор: Костянтин Хохоленко



Справжніми гравцями, що утворюють корупційний каркас оборонної галузі, є не мільйони і навіть не тисячі людей. Це обмежена група — можливо, кілька сотень ділків, з яких лише кілька десятків є основними – такими, що задають правила, будують систему та впливають на призначення.

Досвід Сил оборони у нинішній війні також наочно продемонстрував: виведення з ладу ключових вузлів або гравців призводить до відчутного колапсу системи і дає вікно можливостей. Аналогічний підхід можна застосувати і тут. Якщо ми перейдемо від абстракцій до конкретних імен, цифр і схем, виявиться, що цей корупційний "спрут" цілком вразливий. Його можна локалізувати, назвати поіменно та демонтувати через цілеспрямований тиск. Це може стати спільною ціллю не лише НАБУ, САП і окремих порядних людей в інших правоохоронних органах, а й журналістів, аналітиків, розслідувачів, антикор-організацій, асоціацій самих зброярів і, зрештою, викривачів. Потрібно позбавити "ділків" можливості ховатися за колективною безвідповідальністю.

Безумовно, це не спрацює, якщо реформи закупівель в оборонці та інші процеси, на кшталт налагодження процедури рекламацій з боку Міністерства, не будуть запущені. Йдеться про потребу в системному блокуванні діяльності тих кількох десятків топ-мутнарів, які тримають у заручниках оборонний бюджет країни.

Це також не спрацює, поки поліція, політична частина СБУ та ДБР діють як закриті клуби для "своїх". Якщо вони далі будуть дозволяти корупції малого і середнього рівня не лише існувати, а й рости і розвиватись у топ-корупцію, ніякого НАБУ не вистачить.

Тільки реальна політична воля та громадський контроль можуть забезпечити цей перехід. Але він матиме життєво важливі результати:

Це вивільнить колосальні фінансові ресурси на закупівлю справді якісного озброєння та спорядження. Це дасть шанс вигравати на полі бою технологічно.

Це вивільнить людські ресурси, які зараз витрачаються на доведення, допилювання і переробку напівпрацюючих виробів, які отримують Сили оборони в результаті закупівель у цих ділків.

Це вивільнить важливі посади, на яких зараз сидять "смотрящі" від виробників — для фахівців, які реально займатимуться необхідним на цьому місці напрямом роботи.

Зрештою, це створення держави, за яку варто боротися і в якій хочеться будувати майбутнє, знаючи, що твій внесок не піде на чергову яхту клептократа-соціопата.

Ольга Худецька, журналістка

У сфері державних закупівель існує дуже проста і дуже небезпечна ілюзія: якщо держава купує найдешевше, значить, держава економить.


На цій темі люблять періодично хайпувати деякі представники медіа, змішуючи грішне із праведним: в пошуку сенсації вони вдаються до порівнянь доволі різних за характеристиками виробів і заявляють, що хтось десь намагався проштовхнути в тендер дорожчу пропозицію.


Начебто економія має виключний сенс, начебто є максимально логічним такий ланцюжок думок: на тендері є кілька постачальників виробу, один із них пропонує найнижчу ціну, держава повинна обрати саме його, профіт.


Але, як у тому старому анекдоті, "є нюанс": фронт не отримує найнижчу ціну. Фронт отримує конкретний виріб, у конкретній кількості, у конкретний строк, у повній комплектності і документації, в належній якості. Або НЕ отримує. Бо найдешевший постачальник цілком може зірвати строки, провалити комплектацію, контроль, відвантажити виріб із дефектами.


І тоді держава не економить – вона просто платить пізніше. І інколи ціна ця вимірюється не тільки гривнями, але й боєздатністю підрозділів, і що гірше – життям і здоров'ям військових.


Дискусія про нецінові критерії в оборонних закупівлях – це те, за що нас, Громадську антикорупційну раду при МОУ, ненавидять як деякі чиновники Міноборони та Генштабу, так і деякі виробники мілтеку. Бо ми показуємо багато складних формул, називаємо якісь великі числа, демонструємо нескінченні таблиці та діаграми із аналітичними даними. Не інакше, як хочемо всім ускладнити життя.


Хоча насправді все це не дуже складно, навіть навпаки, йдеться про доволі просту річ: держава має оцінювати не лише ціну контракту, а повну очікувану вартість рішення.


Поясню, в чому різниця.


Ціна контракту – це те, що написано в договорі.


Повна очікувана вартість – це ціна договору плюс очікувана вартість ризиків: затримок, недопоставок, браку, неповної комплектності, проблем із документами, додаткового контролю, повторних закупівель, зриву планування забезпечення військ тощо. Перераховувати можна дуже довго.


Поясню на лампочках: уявімо собі дві лампочки, дуже схожі за форм-фактором – у них однаковий цоколь, однакова потужність і світять вони більш-менш однаково. Тільки одна зроблена якісно і коштує дорожче, а друга зібрана із деталей з Тему. Перша працює п'ять років, а друга півроку. В момент покупки перша перемагає за ціною, але за п'ять років таких лампочок треба купити десять штук .


Міжнародний досвід, який ми постійно аналізуємо, доводить, що у розвинених закупівельних системах давно існує розуміння – найкраща пропозиція має враховувати величезну кількість показників, іноді це десятки пунктів крім якості, строків та стабільності виробництва. І вже разом із цим набором треба дивитися на запропоновану ціну. І чесно питати, чому вона при усіх названих критеріях може бути нижчою за конкурентів?


Маленькими кроками (і не без допомоги ГАР МО, чим я особисто пишаюсь) українська оборонка теж просувається до прийняття цієї логіки. Міністерство оборони нарешті погодилося з необхідністю запровадження нецінових критеріїв. Зараз все ще триває їхня розробка. І наша із вами задача – проконтролювати, аби ця розробка не стала черговою формальністю і не переросла в ручне керування. Будь-які нараховані постачальникам бали за ціною, якістю, строками, досвідом та іншими показниками в жодному разі не повинні бути хоч скількись суб'єктивними, бо непрозора суб'єктивність завжди веде до корупції.


Громадська антикорупційна рада при Міністерстві оборони разом із Центром суспільного контролю вирішили підійти до цього питання як до математичної задачі.


Загальна логіка моделі проста: повна очікувана вартість закупівлі дорівнює договірній ціні плюс очікуваній вартості нецінових відхилень.


Таким чином, нам не потрібно суб'єктивно оцінювати постачальника – потрібно лише підставляти у формулу наявні дані про нього. Наприклад, такі: кількість виконаних раніше договорів. Обсяги виконаної роботи. Наявність недопоставок чи затримок. Відсоток браку. Відсоток гарантійних випадків чи пост-приймальних відмов. Досвід роботи із зазначеними в контракті обсягами.


Це звучить доволі просто, але випрацювати цю формулу і врахувати в ній всі можливі нюанси – не дуже й проста задача, принаймні, не простіша за аналіз різних виробів під час закупівлі.


Нецінові критерії дають змогу врахувати те, чого не видно в початковій ціні пропозиції. Наприклад, реальний строк поставки. Одна річ – виробник, у якого продукція вже виготовлена й лежить на складі. Зовсім інша – компанія, яка просить аванс на те, щоб тільки встановити виробничу лінію, налагодити обладнання, навчити працівників, а вже потім розпочати виробництво. Різниця між цими двома випадками може бути драматичною. Особливо під час війни, коли затримка постачання сама по собі створює додаткові ризики й витрати для держави.


Так само початкова ціна нічого не говорить про бойовий досвід і якість виробу від конкретних постачальників. Чи використовувався він на фронті? Чи довів свою ефективність у бою? Чи, навпаки, на нього надходили численні рекламації через низьку якість і суцільний брак – як у відомій історії з мінами Павлоградського хімічного заводу?


Для деяких категорій можна враховувати й рейтинги, сформовані за результатами реального використання: для умовної бутильованої води такого рейтингу може не бути, а для дронів – уже є.


Завдання нецінових критеріїв оцінити ці ризики й перевести їх у повну вартість закупівлі. Адже держава платить не лише за компоненти, виробництво та логістику. Вона також несе витрати через затримки, рекламації, ремонт, заміну неякісної продукції, а іноді – через необхідність повторної закупівлі. Тому порівнювати потрібно не ціну в комерційній пропозиції, а потенційну фінальну повну вартість кожної одиниці виробу для держави.


Запропонована нами математична модель враховує не один показник, а дивиться на спільну картину і прогнозний розподіл можливих відхилень від умов договору. Тобто вираховує, чи може щось із певною ймовірністю може піти не так, який масштаб цього "не так", і чи можуть ризики накладатися один на одного.


Аби модель працювала, закупівельна комісія також має виконати свою частину роботи. Ще до початку розрахунку вона має визначити, скільки коштує державі той чи інший тип відхилення для конкретної закупівлі. Наприклад, скільки коштує день затримки, або недопоставка частини партії, або неприйняття виробів недостатньої якості, або ситуація, коли затримка і дефектність виникають одночасно.


Це рішення залежить від конкретного оборонного контексту. Для одного виробу затримка на тиждень може бути неприємною, але не критичною. Для іншого катастрофічною. Для однієї закупівлі часткове виконання може бути прийнятним. Для іншої потрібна повна комплектна партія.


Комісія має визначити вартість таких ризиків наперед. Після цього модель вирахує оптимальний розподіл обсягів між постачальниками автоматично й однаково для всіх.


Саме в цьому полягає принципова різниця між системним підходом і ручним керуванням. Людина визначає правила, а модель адаптується під задачу і застосовує ці правила до конкретних даних. І це значно звужує простір для кулуарних маневрів.


У підготовленій нами моделі є демонстраційний приклад. За суто ціновою логікою, держава мала б замовити більшу частину в найдешевшого постачальника. Але після врахування очікуваних втрат від ризиків виявляється, що інший розподіл (із вищою договірною ціною) дає нижчу повну очікувану вартість. Держава платить більше за договором, але економить на кінцевому результаті.


Я ще раз підкреслю цю важливу думку. Зекономити означає отримати потрібний результат із найменшими повними втратами.


Чи може система критеріїв потенційно створювати нові ризики? Звісно. Постачальники можуть намагатися гратися з показниками. Наприклад, добре виконувати малі договори, щоб потім отримати великий. Або оптимізувати один критерій за рахунок іншого. Саме тому модель повинна враховувати масштаб закупівлі, спільну поведінку критеріїв, післяприймальні відмови, гарантійні випадки, пропуски в даних. І так, вона має оновлюватися після кожного виконаного договору.


Якщо в тендер заходить новий постачальник без історії, він не отримує ані автоматичну перевагу, ані автоматичну заборону на участь. Просто система в його випадку показує вищу невизначеність, що впливає на кінцеве рішення.


Це також вкрай важливо і для розвитку нашого ринку оборонки. Нецінові критерії не повинні консервувати старих постачальників. Навпаки, вони мають створювати чесні стимули: знижуйте ціну, але не за рахунок якості; масштабуйте виробництво, але не обіцяйте те, чого не можете виконати; виконуйте договори стабільно, і ваша історія працюватиме на вас.


Робота із неціновими критеріями для команди Громадської антикорупційної ради стала своєрідним і особливим викликом. Я нерідко наголошував в інтерв'ю, що наша спільна робота – не лише реагувати на корупційні скандали після того, як вони сталися (хоча це теж важливо). Але обмежуючись реагуванням, ми завжди будемо бігти за проблемою навздогін, що у випадку оборони країни дуже погана стратегія.


Тож наш пріоритет – заздалегідь будувати системи, у яких погані рішення складніше ухвалювати, а корупційні ризики легше виявляти. В таких системах ефективні постачальники отримують перевагу не через "відкати", а через заслужену репутацію.


Розумію, що деякі люди сприймають антикорупційну роботу, як голосні скандали про поганців, яких схопили на гарячому. Але насправді величезний відсоток цієї роботи стосується аналітики, даних, математичних моделей та інших рутинних і нудних, але необхідних, речей. Задача яких – налагодити систему так, аби вона менше породжувала порушень в собі самій. Тут я маю від імені команди ГАР МО насправді подякувати попередньому Міністру оборони за те, що він чи не вперше за історію Міністерства зміг зібрати команду, відкриту до пропозицій, ідей, обговорень і втілення складних проєктів саме такого напрямку.


Я розумію, що низьку ціну легко побачити, легко порівняти, легко покласти в таблицю і легко пояснити начальству, журналістам або правоохоронцям. Але ще я точно знаю, що війна дуже погано ставиться до простих і зручних відповідей. Складні та нецікаві журналістам формули, які враховують безпеку, якість, строки постачання, комплектність і надійність виробника насправді і складають найважливішу частину реальної вартості. Вартості, яка в результаті вимірюється кілометрами збереженої землі та тисячами збережених життів українців.


Юрій Гудименко

"Що це було?", – подумав я, коли вчора ввечері знову перейшов за посиланням на новину від "Укргазбанку", але замість гучного заголовка прочитав "Помилка: 404 – Матеріал не знайдено".

Минулої п'ятниці на офіційному сайті установи, а також на сторінці банку у Fасеbооk з'явилося повідомлення: "Офіційна позиція АБ "Укргазбанк" (UGВ) щодо спростування інформації про зв'язок фігуранта журналістського розслідування Олександра Сухачова з банком".

У ньому пресслужба наводила три тези, які нібито спростовують інформацію з розслідування "Квартири за ціною смартфона. Як брат директора ДБР отримав 143 об'єкти нерухомості від забудовника, якого згодом розслідувало ДБР". Ось вони:

1. Олександр Сухачов ніколи не працював в АБ "Укргазбанк" (UGВ), не обіймав у банку жодних посад (зокрема у Харківській чи будь-якій іншій дирекції) і ніколи не перебував у трудових відносинах із фінансовою установою.
2. Банк не має жодного відношення до згаданих у розслідуванні операцій із нерухомістю, юридичних осіб чи кримінальних проваджень.
3. У випадку підтвердження, що на окремих фотоматеріалах, поширених у медіа, зображена саме зазначена особа, її присутність поруч із працівниками банку або на тлі корпоративної символіки UGВ не свідчить про факт працевлаштування, співпраці чи наявність будь-яких офіційних відносин із банком.
Увесь понеділок я присвятив перевірці фактів із розслідування (яке до того пройшло фактчек та юридичну експертизу), а потім – спростуванню "спростування" "Укргазбанку". І коли мій текст був майже готовий, виявилося, що новина, у якій пресслужба вдавалася до повчань ("ми закликаємо редакції українських медіа дотримуватися професійних стандартів, ретельно перевіряти факти перед публікацією"), просто зникла. Її копію навіть не встиг зберегти веб-архів, але я маю повний текст, оскільки піарники "Укргазбанку" додатково надіслали його на пошту "Слідства.Інфо".







Попри те, що спростування пресслужби вже немає на сайті, я все ж відповім на кожен закид. Просто тому, що через "Укргазбанк" я змушений був витрачати робочий час на розвінчування тез пресслужби, і переконаний, що найгірший результат виконаної роботи – це покласти її в шухляду.

Почну з пункту 2, бо з ним найпростіше: "Банк не має жодного відношення до згаданих у розслідуванні операцій із нерухомістю, юридичних осіб чи кримінальних проваджень". Незрозуміло, чому в "Укргазбанку" спростовують те, чого ми у розслідуванні не стверджували. Єдине речення в тексті, де згадується установа: "Також Олександра можна знайти на фото працівників державного Укргазбанку в 2025-му". Все. Більше нічого.

Пункти 1 і 3 варто розглядати спільно ("Олександр Сухачов ніколи не працював в АБ "Укргазбанк" (UGВ), не обіймав у банку жодних посад (зокрема у Харківській чи будь-якій іншій дирекції) і ніколи не перебував у трудових відносинах із фінансовою установою" та "У випадку підтвердження, що на окремих фотоматеріалах, поширених у медіа, зображена саме зазначена особа, її присутність поруч із працівниками банку або на тлі корпоративної символіки UGВ не свідчить про факт працевлаштування, співпраці чи наявність будь-яких офіційних відносин із банком").

Технічно у тексті немає прямого твердження, що Олександр Сухачов працював в "Укргазбанку". Є лише речення про те, що він був на фото працівників. Втім, можу навести достатньо доказів на користь того, що брат очільника ДБР таки працював у банку.

По-перше, сервіси визначення власників телефонних номерів вказують, що у телефонних книгах номер Олександра Сухачова підписували в тому числі "Александр Укргазбанк".

По-друге, у 2016 році Сухачов позував на двох фото разом із працівниками "Укргазбанку" на відкритті нової філії у Харкові.







Звичайно, можна припустити, що він двічі став поруч із співробітниками банку як випадковий нав'язливий відвідувач, який понад усе хотів потрапити в кадр. На це, я так розумію, і натякають у пресслужбі ("присутність поруч із працівниками банку або на тлі корпоративної символіки UGВ не свідчить про факт працевлаштування"). Але вчора я говорив з іще однією людиною, яка є на цих же знімках. Вона стверджує, що Олександр Сухачов – її колишній колега, який працював в "Укргазбанку". Імені та прізвища цієї особи не називатиму з огляду на те, що інші присутні на фото, почувши запитання про Сухачова, переважно навідріз відмовлялися спілкуватися. Не хотілося б, аби людина втратила роботу за надмірну відвертість із журналістами.

По-третє, ще один колишній працівник банку на правах анонімності розповів, що "Олександр Сухачов працював в "Укргазбанку", але давно. Типу 2015, 2016 роки. Він працював щось типу рік максимум на рівні начальника якогось управління".

У цій ситуації особисто у мене викликають подив два моменти. Перший: незрозуміло, чому в на 94,9% державному "Укргазбанку" в принципі вирішили щось заявляти стосовно розслідування, враховуючи той факт, що назва установи згадувалася виключно як штрих у біографії брата очільника ДБР. В операціях з набуття нерухомості Олександром Сухачовим "Укргазбанк" участі не брав (принаймні ми цього не знайшли, і відповідно – про це й не писали). Другий момент: якщо державний "Укргазбанк" зрештою визнає́, що Олександр Сухачов у них таки працював, то було б логічно не лише прибрати новину на офіційному сайті зі "спростуваннями" та повчаннями, а й публічно визнати помилку. Бо виглядає так, що пресслужба гучно обвинуватила авторів розслідування, сама поширила недостовірну інформацію, а потім просто тихенько підчистила сайт і соцмережі. Не схоже, що це підпадає під ознаки бездоганної ділової репутації, яка є вимогою до працівників банків.

Максим Савчук, журналіст-розслідувач "Слідства.Інфо"

Українська адвокатура вже не раз "брала під своє крило" звільнених посадовців з органів правопорядку чи суддів, зокрема, замішаних у корупції чи інших недоброчесних практиках. Згадати хіба Віталія Марфіна, адвокатське об'єднання якого внесло 14 мільйонів гривень застави за Андрія Єрмака. Раніше він працював у СБУ, звідки його зі скандалом звільнили після отримання хабара у 180 тисяч доларів. Наприкінці 2013 року Марфін отримав обвинувальний вирок, а от в 2015 році без проблем став адвокатом. За крок до отримання статусу адвоката (склав адвокатський іспит) був і вже покійний екснардеп Ілля Кива, якого обвинувачували у державній зраді. Або ж колишній заступник військового прокурора Дмитро Борзих, який фігурував у розслідуванні про незаконне збагачення та декларування недостовірної інформації.Після звільнення з прокуратури Борзих створив адвокатське обʼєднання, яке НАБУ та САП викрили на схемі незаконного доступу до закритої частини реєстру судових рішень, що призводило до витоку інформації та зриву розслідувань у справах топкорупції. І це лише кілька прикладів. Такі історії можливі через прогалину в правилах доступу до адвокатської професії: кандидатів перевіряють на знання права, але не оцінюють їхню репутацію та відповідність етичним стандартам професії. У результаті адвокатами можуть ставати люди, яких раніше звільнили з посад через недоброчесну поведінку. Формально вони складають іспит і отримують свідоцтво. Фактично — зберігають старі зв'язки, практики, але вже у новому статусі.

Чому доброчесність адвоката важлива?

Європейський Союз роками наголошує Україні на необхідності реформи адвокатури. Зокрема, є вимога вирішити проблему допуску до адвокатської професії. Натомість Національна асоціація адвокатів України (НААУ) наполягає, що чинний закон відповідає європейським стандартам. А голова НААУ Лідія Ізовітова "охрестила" його найсучаснішим законом про адвокатуру в Європі. Якщо українське регулювання справді є одним із найкращих у Європі, це мало б бути видно не з гучних заяв, а з порівняння з правилами, які діють у сталих демократіях. Фундація DЕJURЕ дослідила, як це питання врегульоване в інших демократичних державах — Канаді, США, Латвії, Литві, Нідерландах та Швеції. Глибинні інтервʼю з представниками професії з цих країн доводять – перевірка доброчесності і репутації кандидатів є невідʼємною складовою допуску до адвокатури. Хоча моделі щодо перевірки доброчесності відрізняються, подібними є аргументи, чому доброчесність адвокатів настільки важлива.

Добра репутація це про довіру до професії

"Доброчесність є ядром адвокатської професії". Репутація адвоката спонукає клієнта вірити, що він діє у його інтересах. "Суть у тому, що адвокат має дві речі. Перша — це знання, а друга — репутація. Але репутація є найважливішою", — каже представник Асоціації адвокатів Литви. Знання можна підтягнути, а відновити заплямовану репутацію дуже складно. Якщо один адвокат замішаний у недоброчесних практиках чи вчиненні злочину, це кидає тінь на всю професію. Люди не звикли розбиратися, хто хороший, а хто поганий адвокат. Тому такі випадки шкодять адвокатурі як інституції.

Адвокати часто є джерелом проникнення корупції у сфері правосуддя

"Я переконаний, що адвокати є основою для корупції. Уявімо, ви хочете заплатити судді за позитивне рішення у своїй справі. Хто буде платити судді? Сам клієнт? Не смішіть мене! Це завжди буде адвокат", — розповідає респондент із Нідерландів. У найбільших українських скандалах із суддівською корупцією були залучені адвокати: від справи $2,7 млн хабара голові та суддям Верховного Суду до плівок із кабінету Павла Вовка та масового уникнення мобілізації чоловіками завдяки незаконним рішенням суду. А нещодавно Вищий антикорупційний суд виніс обвинувальний вирок адвокату, який намагався в інтересах клієнта дати хабар у 200 тисяч доларів прокурорам САП. Тому високі стандарти доброчесності водночас є і антикорупційним запобіжником у сфері правосуддя.

Доброчесність як умова незалежності

Нездатність адвокатського самоврядування гарантувати належні стандарти професійної поведінки може стати підставою для законодавців переглянути межі його автономії: "Самоврядування – це привілей. І якщо адвокатська професія неспроможна доброчесно керувати собою, то чому у неї має залишатися незалежність?", – адвокатка з Канади. Респондент з Литви ж додав, що у них вимоги щодо доброчесності кандидатів були більш м'які до недавнього часу. Але Асоціація адвокатів ініціювала посилення цих вимог щодо корупційних злочинів. Більше того, Асоціація ще й переконувала Міністерство юстиції внести відповідний законопроєкт. Така ініціатива Асоціації — це чіткий прояв її відповідальності та зацікавленості у збереженні довіри суспільства до професії. Органи самоврядування самостійно помітили проблему та запропонували її вирішення.

Репутаційний фільтр: як працює допуск до адвокатури в інших країнах

У практиці досліджених країн беруть до уваги будь-які факти з професійного, громадського чи приватного життя кандидата, які ставлять під сумнів його репутацію. Йдеться про широку оцінку доброчесності, а не просто формальну перевірку за переліком підстав. У Латвії та Литві в законі прописані досить детальні й чіткі обставини, які перешкоджають доступу до адвокатської діяльності. Вони пов'язані з кримінальною відповідальністю, а також дисциплінарними порушеннями чи звільненням з попередніх посад, зокрема судді, прокурора чи з органів правопорядку. До уваги беруть питання національної безпеки. Так, у Латвії кандидатці відмовили через ймовірні зв'язки з Росією. Вона формально вела активну громадську діяльність. Та під час перевірки Рада адвокатів побачила, що її діяльність була пов'язана із захистом прав російськомовної нацменшини та прав російської мови. У міжнародному середовищі вона зображала Латвію як країну, що порушує права російськомовної нацменшини. Рада адвокатів зазначила, що формально діяльність кандидатки не порушує закон, але має ознаки відповідності російській ідеології та російській політиці щодо так званих "співвітчизників". Українська практика також могла б перейняти цей досвід. В умовах війни з Росією важливо мати такі ж перевірки: чи не діє певний адвокат або кандидат в адвокати на користь Росії. У нас були непоодинокі випадки, коли представники професії перейшли на бік Росії або їх підозрювали у співпраці з російськими спецслужбами. Втім, керівництво НААУ вже понад 10 років не вирішує питання позбавлення адвокатських свідоцтв осіб, які діють в інтересах Росії, пояснюючи це тим, що воно "не на часі" і нібито для цього бракує доказової бази. Окремий спільний інструмент — це період "очікування" для отримання статусу адвоката після певних порушень або звільнення з посад. Це чітко визначений період часу, впродовж якого людина навіть не може подати свою кандидатуру, якщо з попереднього місця роботи її звільнили за проступок. Відіграє роль також і саме порушення — деякі з них можуть перекреслити кандидату шлях у професію назавжди. В Україні ж таких застережень немає. Свого часу із судді в адвокати "блискавично" перекваліфікувався Артур Ємельянов — звільнений за схему із ухвалення незаконних судових рішень та втручання в роботу інших суддів. Він отримав дозвіл на адвокатську практику менш ніж за рік. Більшість проаналізованих країн публікує імена осіб, які бажають стати адвокатами, і будь-хто може надіслати релевантну інформацію щодо них. Також асоціації адвокатів збирають відгуки професійного середовища для етичної оцінки кандидатів. Якщо кандидат приховав певну інформацію про своє минуле або намагався ввести в оману орган, який здійснює перевірку, — це серйозна підстава для відмови в допуску до професії.

Реформа адвокатури має починатися з правил доступу до професії

Перевірка доброчесності кандидатів в адвокати має стати складовою реформи адвокатури. Це також передбачено в обох проєктах Антикорупційної стратегії, зареєстрованих у Верховній Раді. Нам не обовʼязково застосовувати лише іноземний досвід. Україна вже має механізми перевірки доброчесності кандидатів на посади суддів і прокурорів. Звичайно, у випадку адвокатури не йдеться про таку саму ретельну перевірку, але необхідно брати до уваги попередню громадську і професійну діяльність кандидата, а також те, чи були в нього серйозні правопорушення. В законі потрібно розширити перелік обставин, які назавжди унеможливлюють або відтерміновують на певний час допуск до адвокатської професії. Також важливо запровадити обов'язковий опитувальник для кандидатів щодо наявності обставин, які можуть ставити під сумнів їхню відповідність критеріям доброчесності чи доброї репутації. Це мають бути питання, які стосуються притягнення кандидата до кримінальної відповідальності або звільнення від неї, повідомлення про підозру чи обвинувачення, а також притягнення до дисциплінарної чи адміністративної відповідальності у зв'язку з його професійною діяльністю, зв'язки кандидата та його родичів з Росією. Щоб перевірка доброчесності чи репутації кандидатів була максимально ефективною, важливо передбачити можливість для будь-кого надсилати інформацію щодо кандидатів. Відповідно, органи, які здійснюють допуск до адвокатської професії, можуть оцінювати таку інформацію: чи стосується вона кандидата і чи впливає на оцінку його відповідності високим етичним вимогам адвокатської професії. Така перевірка не обмежує адвокатуру, а навпаки — допомагає їй зберегти професійну автономію, довіру суспільства, і може стати ефективним антикорупційним запобіжником у сфері правосуддя. Ярослав Кузишин, адвокаційний менеджер Фундації DЕJURЕ Анастасія Кокалко, комунікаційна менеджерка Фундації DЕJURЕ

Мені часом прагнеться повернутися до лютого 2022 року. Аби знову відчути те неймовірне відчуття єдності перед лицем безжальної загрози.


2022 року Україна явила світу взірцевий приклад національної концентрації. Смертоносний ризик реальної втрати державності змусив забути про політичні розбіжності й особисті амбіції.


Суспільство, армія, волонтери, бізнес, місцеве самоврядування, державні структури й значна частина політичного класу почали працювати як елементи єдиної системи тотального опору. Не ідеально. Не без помилок. Не без суперечностей. Але впевнено, послідовно й ефективно.


"Держава тримається не на силі законів чи інституцій, а на неписаній згоді громадян бути разом у часи випробувань", — зауважив Руссо майже три століття тому. З огляду на сучасні реалії, як на мене, великий філософ був правий лише почасти. У час кривавого випробування наші громадяни, не вагаючись, відважно взяли до рук зброю, енергійно розбудували систему народного тилу, натхненно вдихнули нове життя в підстаркувату вітчизняну оборонку. А ще — підтримали, посилили, а подекуди тимчасово замістили інституції. Підперли їх власною ініціативою саме там, де структури влади виявилися критично неспроможними.


Виклик повномасштабної війни наочно довів: протистояти великим загрозам неможливо без потужних інституцій. Будь-який ентузіазм і креатив не в змозі компенсувати слабкість великих управлінських систем. Але ці системи залишаються (чи стають) потужними лише тоді, коли зазнають природного оновлення. Коли до їхніх судин вливається свіжа кров ідей та ініціатив. І коли ці ідеї та ініціативи набувають сили законів. Де-факто й де-юре. Застаріла норма завжди ламається під тиском оновленої реальності. Натомість продуктивна ідея стає жертвою реальності, якщо вона живе лише в площині дописів у соціальних мережах, картинок на кольорових презентаціях, бадьорих зведень чи гучних гасел на мітингах. Слова на картонках помирають, якщо не стають залізними літерами законів.


Саме в цьому, на мій погляд, — відповідь на одвічне питання: чому наша політична система не здатна реалізувати неймовірний потенціал, який безумовно має держава. Цей потенціал уже дозволив не програти, коли всі ставили на нас хрест. І він досі дозволяє нести тяжкий хрест війни до перемоги. Всупереч істерикам, розбратам і хитанням.


У протистоянні з беззаперечно ресурснішим ворогом ми не маємо розкоші розкидатися нашим головним ресурсом — тими, хто має ідеї, і тими, хто має досвід. Спроба обирати між креативними й компетентними може призвести до того, що в державній системі залишаться неосвічені й безідейні. Бо такі легше пристосовуються до обставин. Навряд чи можемо собі це дозволити. Позаяк ці персонажі так само легко пристосуються навіть до окупаційної влади.


Кожен, чия відданість, досвід, ініціативність, креативність, мудрість та інтуїція вже перевтілилися в нові спроможності держави, має залишатися в обоймі. Як би хто з них не ставився одне до одного. Вони мають впливати на напрацювання рішень, які мусять бути наслідком тверезих компромісів, а не підсумком аудиту образ чи наслідком передвиборчих розрахунків. Люди, запитані часом, зобов'язані залишатися або ставати тими, хто впливає на рішення, що ведуть до перемоги. Таких людей треба не лише слухати, а й чути, навіть якщо почуте псує налаштунок і настрій. Країна не має права дозволити собі легковажності списувати їх у розпорядження, на пенсію, на вільні хліби чи в блогери. Розуміючи, що кожен із них не святий. Все просто: немає святішої мети, ніж збереження України. Кожен, хто довів власну ефективність, має залишитися в строю. Між ними не можна обирати, якщо ти вже обрав опір, а не капітуляцію. Треба просто обрати для кожного належне місце.


Інакше знову будемо планувати оборону з огляду на горизонт рейтингу. Розвивати армію з огляду на горизонт каденції. Розбудовувати оборонну промисловість, спираючись на політичну кон'юнктуру. Формувати міжнародні союзи як проєкт конкретної владної команди. Щоразу починати з нуля після зміни персоналій. Ритуально ганьбити попередників і звично ганити наступників.


Політична система приречена бути не споживачем суспільної енергії, а механізмом її організації. Маємо унікальний бойовий досвід, але його треба перетворити на нові доктрини, систему підготовки, оборонне планування і стратегію розвитку армії. Маємо сильний dеfеnsе-tесh сектор, але його треба перетворити на промислову політику, експортну спроможність, технологічну автономію, стійке рівноправне партнерство із союзниками. Маємо зріле громадянське суспільство, але його треба не використовувати лише як ресурс у кризу, а включити до системи державної стійкості. Маємо високу повагу до українських військових у світі, але її треба перетворити на навчальні програми, спільні виробництва, безпекові союзи та реальний політичний вплив.


Для досягнення цієї мети потрібні люди. І вони є. Ретельний пошук, осмислений добір і дбайливе збереження цих людей нарешті забезпечать державі те, чого їй так довго бракувало, — тяглість і системність.


Виклики війни мали б остаточно покласти край суперечці про вибір між зручним і ефективним. Україна не має права розкидатися сильними людьми, на якій би посаді вони не перебували. Чи навіть якщо досі не обіймають жодної посади. Можливі суперечності між ними — не проблема, а шанс. Політика — мистецтво компромісів, побудоване, зокрема, на підпорядкуванні дрібних суперечок великій меті. Саме це й називається національною концентрацією. Саме це демонструвала влада у 2022 році. Проте чомусь "забула" про це влітку 2026-го.


Влада має всі важелі — від заохочення до спонукання, — щоб система працювала на спільний результат. Аби панічний зойк легкодухого не став визначальним елементом державної політики. А похмура пересторога застиглого консерватора не перетворилася на шлагбаум для нових ідей. Поєднання досвіду та ініціативи перетворить потенціал країни на спроможність держави.


Бути сильним — це відчувати силу, генерувати силу, накопичувати силу. Тільки в суперечках сильних така сила народжується, обертаючись на силу переможну.


Власне, я теж хочу думати не про героїчне минуле, а про переможне майбутнє.


А ви ні?



Роман Костенко, народний депутат, секретар Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, полковник Центру спеціальних операцій "А" Служби безпеки України

Через рік після атаки на НАБУ й САП площа в Києві біля театру Франка та інші міста України знову зібрали картонкові мітинги. Тепер – проти кадрових рішень Володимира Зеленського. За рік ані Зеленський, ані Верховна Рада так і не зрозуміли, що українці відстоюють на мітингах насамперед цінності. І саме картонкові мітинги демонструють, як кардинально розходяться ці цінності у влади та суспільства. Через рік після спроби знести антикорупційні органи президент звільняє з посади найефективнішого міністра оборони часів повномасштабного вторгнення. За збігом чи ні – це також та сама людина, завдяки якій рік тому вдалося буквально за 10 днів розробити та проголосувати закон, що повернув знищені парламентом за один день гарантії незалежності САП та НАБУ. Мало хто знає, але рік тому саме Михайло Федоров став ключовою фігурою, яка допомогла владі вийти з кризи та відкотити надшкідливі законодавчі зміни. Натомість за рік на цю ж посаду міністра оборони президент запропонував голову МВС Ігоря Клименка, який рік тому публічно заявляв, що обшуки НАБУ в Національній гвардії – це "пряма вказівка спецслужб нашого ворога". Минулорічні події вже увійшли в історію нашої країни. Фактичним днем початку атаки на антикорупційні органи вважається 21 липня. Вранці в цей день стало відомо про десятки обшуків у детективів НАБУ, затримання та повідомлення про буцімто "російський слід у бюро". Уже наступного дня, 22 липня, стало очевидно, що масові слідчі дії щодо детективів – це лише привід і початок великої спецоперації, метою якої було тотальне знищення незалежності антикорупційних органів та порятунок владної верхівки від розслідувань. За день у Верховній Раді ухвалили сумнозвісний закон, його миттєво підписав президент, а вже ввечері того ж дня тисячі людей із картонками вийшли у Києві та інших містах України. Тоді українці врятували не просто НАБУ й САП від знищення. Значною мірою вони врятували країну від миттєвого скочування в диктатуру та свавілля з боку влади й силовиків. Уже за чотири місяці завдяки операції НАБУ "Мідас" уся країна та світ дізналися про масштабну корупцію у владі, кооператив "Династія" та схеми відмивання коштів на енергетиці країни, яку щодня нищить зовнішній ворог. Хоч атаку на антикорупційні органи вдалося зупинити силами небайдужого суспільства, скочування в хаос і беззаконня триває. Просто повільніше й значно менш очевидно, ніж рік тому. Яскравим тому підтвердженням є той факт, що всі активні виконавці минулорічної атаки або нагороджені президентом, або успішно просуваються по кар'єрних сходах, або отримали від держави квартиру. Лояльність винагороджена. Натомість про покарання та системні зміни навіть не йдеться. Сьогодні – через рік після атаки й повторення мітингів під вікнами Офісу Зеленського – ми вирішили нагадати хронологію минулорічних подій. А також – оцінити та проаналізувати їхні наслідки, адже атака зовсім не завершена й у будь-який момент може обернутися новою хвилею. У цій колонці зібрані свідчення, які протягом року ми постійно отримували з різних джерел. Для їхньої безпеки – ми не можемо розкривати їх публічно. Проте кожен з учасників атаки на НАБУ може вільно спробувати заперечити ці факти.

Як шукали "російський слід "у НАБУ

21 липня 2025 року через поспіх та впевненість у безкарності силовики Володимира Зеленського демонстративно порушували всі можливі правила та норми. Окрім формальної вказівки нарешті розібратися з НАБУ й САП, у всіх виконавців цієї спецоперації вже давно були власні рахунки з антикорупційними інституціями. Наприклад, у Службі безпеки України (СБУ), яку тоді очолював Василь Малюк, не могли пробачити НАБУ й САП справу щодо Артема Шила та його затримання, а також розслідування щодо Іллі Вітюка, яке на той час тривало. Проблема не стільки в персоналіях Шила і Вітюка (хоча й у цьому теж), скільки в тому, що ці кейси обвалювали умовну понятійну стіну безпеки в СБУ та давали сигнал, що навіть у службі немає недоторканних. Цей сигнал терміново треба було виправляти, а паралельно зупинити всі інші сенситивні для СБУ кейси НАБУ й САП. Новопризначений на той час генпрокурор Кравченко, у свою чергу, мав нереалізоване бажання помститися за свої невдалі спроби очолити та працювати в антикорупційних органах. Так, раніше через сумніви в доброчесності Кравченко провалив у 2023 році конкурс на посаду директора НАБУ, через що навіть заявляв про наміри подати заяву до суду. А у 2019 і 2020 роках поточний генпрокурор не пройшов на конкурсах на посаду рядового прокурора САП. Більше того, у квітні 2025 року НАБУ й САП спіймали на системному злитті інформації близького друга Кравченка – Дмитра Борзих. Про звʼязки Кравченка з Борзих та участь останнього в написанні законопроєкту, яким знищили НАБУ й САП, уже писала "Українська правда". До слова, Борзих безуспішно шукав варіанти, як вийти сухим із води. Навіть намагався ініціювати переговори про можливу угоду зі слідством, проте не міг нічого запропонувати, окрім грошей. Усе це вилилося в численні фальсифікації доказів, побиття детективів, незаконні обшуки, вилучення гігабайтів інформації про розслідування НАБУ. Співробітників антикорупційних органів також залякували: СБУ було необхідно дати сигнал решті працівників НАБУ та САП і всій системі, що спротив та непокора будуть жорстоко каратися. Саме із цією метою двох детективів бюро та батька одного з них незаконно запроторили до слідчого ізолятора. Один із них – детектив Віктор Гусаров. Його СБУ публічно обізвала "російським кротом". Як стало відомо під час судових засідань, під час обшуків вилучили всі наявні в родини гроші, а дружину з двома малими дітьми залишили без нічого. Гусарову інкримінували державну зраду та втручання в електронні реєстри десятирічної давнини. У підсумку, у червні цього року справу щодо державної зради закрили. Але саме за цей вигаданий злочин Гусаров просидів у Київському слідчому ізоляторі понад п'ять місяців, у жахливих умовах, тоді як його родина перебувала без доходу батька та в тотальному відчаї. У неформальних розмовах як представники СБУ, так і Офісу Генпрокурора розповідали нашим джерелам, що злочин Гусарова – "один із найкраще задокументованих кейсів держзрад за останні роки". Проте в підсумку на судових засіданнях доказів цього не навели. Справа ж іншого детектива НАБУ – Руслана Магамедрасулова – досі не закрита попри очевидність фальсифікацій та незаконних дій силовиків. При цьому, уся суть обвинувачень у цій справі ґрунтується на єдиному слові. Так, прокурори Офісу Генпрокурора та СБУ продовжують наполягати, що в оприлюдненій розмові детектива звучало слово "Дагестан", а не "Узбекистан". Для того, щоби "підтвердити" це одне слово – прокуратура запросила цілих вісім експертиз, усі з яких містять численні суперечності. Незважаючи на це (і на загальну абсурдність справи), прокуратура вперто хоче скерувати справу до суду. І на це є свої причини, про які розкажемо далі. Водночас це далеко не єдина фальсифікація в історії з "пришиванням" НАБУ "російського сліду". Ще до вручення підозри Магамедрасулову СБУ сфальшувала версію про придуманого співрозмовника детектива НАБУ в Дагестані. Тобто, просто взяли абсолютно випадкову особу із соціальних мереж, що нібито проживає в Дагестані, з якою начебто спілкувався Магамедрасулов. Під це в справу вшили десятки документів із вигаданими фактами, аби, зокрема, виправдати підстави для необхідності проведення невідкладних обшуків у квартирі Магамедрасулова 21 липня 2025 року. Коли ж стало очевидним, що справжнім співрозмовником детектива був громадянин України Юсуф Мамешев, й останній виявив бажання про це сказати та відмовився підігрувати СБУ, його просто звинуватили в брехні й теж вручили підозру. Уже за кілька місяців Мамешева виправдав суд першої інстанції, а днями й апеляція. Проте прокуратура й надалі продовжує наполягати на своїй версії.

Суди під контролем

Найстрашніше в історії з тиском на детективів НАБУ – те, що всі незаконні арешти, запобіжні заходи та обшуки проходили через судовий контроль, одна ланка якого не спрацювала й не зупинила свавілля. І якщо від суддів "славнозвісного" Печерського суду ніхто й не чекав справедливості, то факт того, що Київський апеляційний суд не виявився значно кращим – лякає. У дні, коли в Київській апеляції мав відбуватися розгляд справи Магамедрасулова – там відбувалися просто містичні речі. Так, у дні розгляду справи суд і "мінували", і відкладали розгляд справ без причин, аби тільки не дивитися в очі людям, які незаконно сиділи за ґратами за те, що НАБУ й САП насмілилися розслідувати близьке оточення президента. На щастя, у результаті Київський апеляційний суд ухвалив рішення, завдяки якому Магамедрасулова відпустили із СІЗО. Щоправда, сталося це так само за вказівкою з Офісу президента і вже після того, як усі дізналися про операцію "Мідас". Тоді подальше тримання детективів в ізоляторі псувало особистий рейтинг президента. Тобто, сталося зовсім не торжество справедливості, а "порятунок потопаючих" в ОП. Ця справа яскраво демонструє, як силовики банально витирають ноги об судову систему. Варто тільки загадати, що НАБУ знайшло листування ексміністра юстиції Галущенка про те, що СБУ обирала детективу камеру в СІЗО "з неприємними сусідами" ще до того, як суддя Печерського суду Юшков прийняв рішення щодо запобіжного заходу. Інший приклад – суддя Печерського суду Олена Бусик. Саме вона легалізовувала більшість незаконних обшуків у справі Магамедрасулова. Саме на неї скинули левову частину зловживань, оскільки вона на момент початку справи вже збиралася у відставку. А отже, правоохоронці розуміли: за будь-які абсурдні рішення ВРП не змогла б притягнути Бусик до дисциплінарної відповідальності чи покарати звільненням. Причина, чому справу Магамерасулова не закривають на відміну від Гусарова, дуже проста. Його затримували та пакували в СІЗО із чіткою метою: він мав стати першою ланкою у сфабрикованих звинуваченнях у корупції та російському сліді керівництва НАБУ й САП, насамперед особисто керівника САП Олександра Клименка.

Роль Федора Христенка в атаці

Роль російського сліду разом із Магамедрасуловим за сценарієм силовиків мав відіграти вже екснардеп Федір Христенко. Його СБУ в особі Олександра Поклада доставила в Україну поза будь-якими законними процедурами, буквально викравши в Обʼєднаних Арабських Еміратах. Журналісти вже повідомляли, що про викрадення Христенка з Об'єднаних Арабських Еміратів домовлявся Рустем Умєров. Цікаво, що попри явні російські звʼязки в ОПЗЖшника Христенка, СБУ зацікавилася ним лише в контексті справи НАБУшників. Жодної підозри чи натяку на "російські сліди" в екснардепа не цікавили СБУ до операції по детективах. Хоча Христенко втік із країни ще на початку вторгнення росії. Христенко став зачіпкою, оскільки, будучи нардепом, він мав контакти з різними детективами, у тому числі як заступник голови ТСК Верховної Ради щодо Укрзалізниці. Головним завданням СБУ було вибити різними шляхами з Христенка свідчення про корупцію та "російський слід" у НАБУ й САП. Тому спершу, за словами наших джерел, там побудували план, а вже пізніше підлаштовували під нього свідчення Христенка. Нам вдалося частково ознайомитися зі свідченнями Христенка та його угодами про визнання винуватості, які виписували й готували в Офісі Генпрокурора та Головному слідчому управлінні СБУ. Схему звинувачень Христенку, яка мала потягнути за собою керівництво НАБУ й САП, вибудовували керівник слідства СБУ Андрій Швець та той самий неформальний радник генпрокурора Кравченка з підозрою від НАБУ й САП Дмитро Борзих. Суть звинувачень полягає в тому, що Христенко – уже понад десять років завербований росіянами агент, який зі свого боку завербував детектива НАБУ Магамедрасулова ще до його роботи в Бюро. Чим це підтверджується, окрім свідчень Христенка, – невідомо, але якихось інших об'єктивних доказів цієї обставини наразі СБУ не надала. За цією версією СБУ та прокурорів, Христенко роками використовував Магамедрасулова, аби просувати російський інтерес у НАБУ, за що систематично передавав туди хабарі. Наприклад, один з епізодів нібито такого "впливу" – це рішення керівника САП змінити підслідність в одній зі справ стосовно Юрія Іванющенка. Нібито за сприяння Христенка та Магамедрасулова НАБУ й САП допомогли таким чином іншому проросійському агенту Іванющенку. Щоправда, у цьому плані СБУ та ОГП не передбачили, як пояснювати той факт, що в Україні за всі роки із часів Революції Гідності жоден правоохоронний орган, окрім НАБУ й САП, взагалі не спромігся дати підозру Іванющенку ні в чому, а сама Служба навіть не побачила підстав накласти на нього санкції. У справі та угодах із Христенком описано кілька епізодів такого буцімто "проросійсько-корупційного впливу" на НАБУ й САП, які не витримують жодної критики й дуже легко спростовуються банальним пошуком в Gооglе. Це, наприклад, сприяння Христенка тому, щоб НАБУ не переслідувало Віктора Медведчука, хоча переслідування Медведчука як кума Путіна в першу чергу компетенція самого СБУ. Або ж нібито за сприяння Христенка НАБУ ігнорувало злочинні схеми в "Укрзалізниці". Тоді як НАБУ по факту є першим правоохоронним органом, який системно підійшов до схем в УЗ та викорінив звідти кришувальників від СБУ, як-от того ж Артема Шила. Одна з найцікавіших історій – це те, що керівництво НАБУ за сприяння Христенка начебто заволоділо часткою в ТРЦ SkyМаll. Буцімто через погрози кримінального переслідування та арешту активів НАБУшники змусили іншого фігуранта НАБУ – одеського бізнесмена Володимира Галантерника – переписати 30 % цього активу на тестя Христенка (який нібито представляв інтереси керівництва Бюро). А надалі Галантерник нібито регулярно передавав Христенку хабарі, які йшли Магамедрасулову, Андрію Калужинському (екскерівник слідства в НАБУ), Руслану Гюльмагомедову (тоді керівник відділу, а пізніше перший заступник директора НАБУ) та керівнику САП Олександру Клименку. Це нібито підтвердив і сам Галантерник, який із 2021 року переховується від НАБУ, а його справа заочно слухається у ВАКС. Конкретно цим епізодом та перемовинами з Галантерником нібито опікувався сам Дмитро Борзих, як кажуть наші джерела, тривалий час співпрацював із Галантерником як юрист. Усе це без жодних об'єктивних доказів мало лягти в основу підозри керівнику САП, від рішень якого на той час і залежала реалізація "Мідасу". Саме в такому вигляді наприкінці листопада 2025 року прокурори Руслана Кравченка скерували угоду Христенка на погодження в Печерський суд, де вона випала на розгляд судді Соловйову. Останній одразу після цих подій пішов на лікарняний, аби не брати на себе відповідальність за розгляд справи. У цей же період НАБУ прийшло з обшуками до керівника Офісу Президента Андрія Єрмака. А прокурори ОГП та Печерський суд почали редагувати угоду з Христенком, бо якось, очевидно, незручно стало давати підозри керівнику САП після викриттів антикорупційних органів і пояснювати суспільству вищеописані нісенітниці. За нашою інформацією, прокурори кілька разів переписували зміст угоди. Так, з опису епізодів злочинної діяльності Христенка спочатку почали зникати прізвища керівників НАБУ та керівника САП, а потім – і цілі епізоди, включно з частиною про SkyМаll. Сам факт редагування угоди за змістом уже є підтвердженням того, що вона є суцільною фантастикою, яку доповнювали й викручували залежно від політичних реалій, а не від встановлених фактів. Який врешті варіант затвердив Печерський суд – досі достеменно невідомо. Але свідчення Христенка та інших дійових осіб у справі залишилися. Невідомо лише, чи підтвердить Христенко все це, якщо матиме шанс на справедливий суд та гарантії безпеки. Бо зараз, як уже писали журналісти "Української правди", Христенка навіть після вироку охороняє СБУ. Причин для цієї посиленої охорони – принаймні дві. По-перше, "свідчення" Христенка й далі можна використати проти антикорупційних інституцій та керівників. Саме тому справа Магамедрасулова, як і справа Христенка, залишаються такими собі "гачками" про всяк випадок. По-друге, Христенко може бути живим доказом зловживань та фальсифікацій із боку великої кількості правоохоронців. Сам вирок і судову справу щодо Христенка СБУ вилучила з Печерського суду міста Києва, нібито вживаючи заходи безпеки. Зараз вирок не може отримати навіть Верховний Суд, куди захист Магамедрасулова оскаржив сумнозвісну угоду. *** Отже, замість висновку. Силовики Зеленського вкотре витирають ноги об українське правосуддя, чітко сигналізуючи, що в історії з атакою на НАБУ й САП правосуддя має працювати лише за написаним ними сценарієм і лише за їхнім дозволом. Усе описане само собою становить цілий перелік злочинів, за які, на жаль, нема кому притягувати до відповідальності винних. Адже Державне бюро розслідувань (ДБР), яке за законом мало б займатися цими зловживаннями, цілком успішно весь цей час перебуває в схемі та спокійно прикриває собою СБУ. Про це свідчать як епізоди зі справи "Мідас" про "Льошу" і "вокзал", так і елементарний факт того, що ДБР відмовляється визнати Магамедрасулова потерпілим за описаними зловживаннями. Генеральний прокурор, який особисто погоджував підозри детективам, залишається на посаді й навіть нагородив чотирикімнатною квартирою на Печерську головного прокурора в справах Христенка та Магамедрасулова – Олександра Ганілова. Посадовцю ж СБУ Сергію Дуці, який керував оперативним супроводом спецоперації стосовно детективів, президент у лютому цього року присвоїв звання генерал-майора, Іншому посадовцю служби Антону Кравчуку, який також супроводжував атаку, президент у кінці березня дав звання бригадного генерала та вищу посаду. А Олександр Поклад, який привіз Христенка, підвищений до першого заступника голови і вже тимчасово виконує обовʼязки керівника служби. Тоді як Христенко та його брехливі свідчення залишаються надалі "Дамокловим мечем" над антикорупційними органами, який можуть використати в будь-який момент. Олена Щербан, заступниця виконавчого директора Центру протидії корупції, адвокатка детектива НАБУ Рулана Магамедрасулова

У середині червня, мене, разом з виконавчою директоркою НАКО Оленою Трегуб та 13-ма іншими людьми, обрали до складу Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України (РГК НАБУ). Події розвивалися стрімко: 10 червня – онлайн-голосування українців, 15 червня – НАБУ офіційно оприлюднило результати виборів, а вже 23 червня ми із новим складом РГК НАБУ зустрілися із директором Національного антикорупційного бюро України Семеном Кривоносом.


І після цього почалося найцікавіше – я на власному досвіді зрозуміла, що означає залученість громадянського суспільства в роботу НАБУ – одного з ключових органів у зв'язці "НАБУ–САП–ВАКС", який розслідує корупцію у вищих ешелонах влади. Формально мета РГК НАБУ звучить так – стежити за тим, аби робота бюро була більш прозорою, підзвітною та відкритою для суспільства. За цим розмитим формулюваннями лежить конкретна волонтерська робота громадськості: від залучення до незалежного аудиту НАБУ – до участі у конкурсних комісіях, які обирають кандидатів для роботи у бюро. Про них сьогодні й мова.


Комісій, де працюють і члени РГК – дві: власне, №1 та №2. Перша – вивчає кандидатури та проводить співбесіди із претендентами на роботу у "фронт-офісі" бюро, зокрема потенційними керівниками у низці підрозділів – наприклад, підрозділів детективів. У цій комісії – 26 людей , з них: 3 – представники РГК НАБУ. Засідання в середньому відбуваються 2-3 рази на тиждень.


У фокусі другої, де зараз засідаю я – "бек-офіс" – експерти, котрі здійснюють внутрішні операції та опрацьовують документацію: бухгалтерія, юристи, цифрова криміналістична лабораторія тощо. У складі комісії №2-18 людей, з них 3 – від РГК НАБУ. Засідання відбуваються щотижня.


І всі ці засідання – геть не стандартні НR-процедури у бізнесі чи громадському секторі. На кожного кандидата, що пройшов перевірку морально-ділових якостей (а цих кандидатів в нас під час одного із засідань було 19 на 5 вакансій, що не дуже й багато) секретар готує біографічні довідки, а управління внутрішнього контролю НАБУ(УВК) – надає довідки за результатами перевірки. Попередньо пошукавши у відкритих та закритих джерелах потенційні корупційні сліди кандидата або його родичів.


Перш ніж на столах комісії з'являться ці матеріали, кандидати проходять через систему відбору. Середній період від оголошення конкурсу до призначення кандидата на посаду – 3-9 місяців (в залежності від посади).


Система відбору реалізується у кілька етапів. Спочатку "допуск/не допуск" – базова перевірка того, чи відповідає кандидат профілю посади на вакансію. Далі – тестування на знання законодавства та загальні здібності (для окремих посад). Ще – співбесіда. І вже потім, з найкращими кандидатами – тими, хто пройшов увесь цей "Форд Буаяр", працює УВК. Зокрема – тестує на поліграфі.


У довідках на кандидатів нам траплялися абсолютно шокуючі для зовнішнього спостерігача знахідки УВК ( ну і певні факти РГК має до засідання – ми проводимо свій ОSІNТ-аналіз). Так, поліцейський із невеликого містечка, який прагне працювати в НАБУ – ймовірно брав хабарі і таксував під час служби. Ще один претендент – перебуває у розшуку в ТЦК. Інший не задекларував отриманий подарунок вартістю у 500 000 грн через збій в електронній системі декларування. Ну і занижена у деклараціях вартість квартир та авто – доволі рутинна історія. Є кандидати, які спілкуються із родичами в Росії або на ТОТ. Безумовно, таке трапляється, бо сім'ї і географічно, й ідейно розділила війна. Однак присутність родичів на окупованих територіях дає можливість ворогу використати їх для "витягування" інформації з цікавої людини. І якщо контакт підтримується – це свідчить про небайдужіть до рідних, і привід для потенційного шантажу ФСБ.


І ключова задача членів комісії – оцінити, чи відповідають професійні якості кандидата тій посаді, на яку він подається. Та проаналізувати корупційні ризики й зрозуміти, наскільки ці ризики великі.


Проблема полягає ще й в тому, що останнім часом бюро стикається із дефіцитом кваліфікованих кадрів – зарплати не індексувалися пʼять років, а бізнес із радістю переманює спеців – особливо детективів та експертів із безпеки, сміливо збільшуючи чек у 3 або й більше разів. Для розуміння порядку цифр: державні службовці без досвіду роботи отримують менше 35 000 грн на місяць, а новопризначений детектив (який, умовно, братиме участь у розслідуванні справи "Мідас") – близько 70 000 грн на місяць.


Тому під час засідань комісії важливо ретельно зважувати всі нюанси – не випускати з поля зору "червоні прапорці" і водночас – не бути прискіпливим там, де потенційні корупційні ризики мінімальні. Як-от, умовно, дрібні кредити в двоюрідного брата кандидата.


Українці часто говорять, що немає сенсу втручатися в певні політичні чи соціальні процеси – мовляв, громадськість ні на що не впливає. Приклад РГК НАБУ, на мою думку, принаймні поки що доводить протилежне. Всі члени ради, які працюють в комісіях, мають право голосу на рівні з представниками бюро – тобто, ми можемо підтримати або відхилити надані на розгляд кандидатури. Зокрема – й претендентів на керівні посади в НАБУ, старших детективів, детективів і тд.


Члени РГК попередніх каденцій, відстоюючи свою думку щодо кандидатів, мали низку палких дискусій із представниками НАБУ. І часто – перемагали в цих дискусіях або приходили до спільного рішення, яке задовольняло всі сторони. Наша, "юна" рада – це вже 10-й склад.


Але такий вплив громадськості, на жаль, є не в усіх державних структурах, де потрібен антикорупційний контроль. Так, наприклад, під час засідань номінаційного комітету "Укроборонпрому", де обирають керівників для підприємств концерну – зауваження від представників громсектору суто рекомендаційні. Але навіть це для силового блоку України – вже неабияке досягнення.


Юлія Бєглєцова, член РГК НАБУ, очільниця комунікаційного відділу Незалежної антикорупційної комісії (НАКО)

Мене часто питають: артилерія померла? Дрони її поховали? Ні. Але вона в кризі. І це варто визнати чесно, а не ховатись за гучними цифрами. За березень цього року майже 34 тисячі окупантів загинули або були важко поранені дронами, проти 1300 ліквідованих завдяки артилерії. Цю статистику люблять цитувати як доказ смерті гармат. Порівняння некоректне на рівні фізики задачі. Дрон і артилерія – це не два способи зробити одне й те саме. Дрон працює по цілі. Одна одиниця техніки, один окоп, одна людина. Знайшов – влучив. Це хірургія. Артилерія працює по площі. Її завдання – не влучити в конкретного бійця, а зробити ділянку землі непридатною для життя і руху на якийсь час. Вона придушує: змушує піхоту лягти й не підняти голови, розриває координацію між підрозділами ворога, ламає темп його атаки чи контратаки. Дрон – це голка. Артилерія – це дощ. Не можна дощем поцілити в одну краплю, і не варто голкою намагатись намочити поле. Тому "контрбатарейна боротьба" – це не пошук і знищення однієї гармати ворога. Це придушення цілої вогневої позиції чи батареї, щоб вона на певний час замовкла – і піхота встигла пройти. "Стримування резервів" – це не влучання в конкретну машину, а створення зони, через яку резерв фізично не може пройти без втрат. Руйнування укріплення – це не один влучний постріл, а серія, яка ламає конструкцію, а не окрему цеглину. Коли ми рахуємо ефективність дрона – рахуємо влучання. Коли рахуємо ефективність артилерії – рахуємо, чи ворог зміг зробити те, що планував: пройти, підвезти, вдарити. Якщо не зміг – артилерія відпрацювала. Навіть якщо жоден снаряд не влучив у конкретну ціль.

Три проблеми, які душать артилерію

Але щоб ця логіка працювала, потрібна батарея. 4-6 машин разом. Не одна гармата, яку партнери передали "про всяк випадок". Проблема номер один – розпорошеність. Захід дає системи по одній-дві. Батарея замість чотирьох гармат воює однією. Ефективність падає в рази. Проблема номер два – снарядний голод. То є далекобійні боєприпаси, то немає взагалі. Системно планувати вогонь в таких умовах – неможливо. Проблема номер три – кілзони. "Ланцети" і "Молнії" створюють зони ураження на 15-20 км в глибину нашого тилу. Подекуди – до 50. Розгорнути важку систему в такій зоні – ризик втратити її за годину. Стара модель – гармата плюс розрахунок два з дроном "про всяк випадок" – більше не працює. Без прикриття гармата горить. Бригада стоїть на якорі.

Як ми будуємо це в "Ґреґоті"

Артилерія і дрони – один організм, не два роди військ поруч. Спочатку заходить дроновий підрозділ – у складі нашої бригади це загін "Рокіт". Він відпрацьовує зону день-два: усуває ворожі розвідувальні та ударні комплекси, розчищає посадки, знімає загрозу з повітря. Це чорнова робота, непомітна, але без неї гармата не має шансів. Тільки після цього заходить артилерія. Кожна гармата – під власним дроновим прикриттям. Але головне не прикриття саме по собі, а послідовність: спочатку дрон створює умови, потім працює гармата. І ще одне важливо. Гармати не можна розмазувати по одній-дві на різні напрямки. Потрібен кулак. П'ять машин в одному підході – це приблизно сто пострілів. Той обсяг вогню, який реально ламає оборону чи зупиняє наступ. Одна гармата такого не зробить ніколи. Тому в "Ґреґоті" ефективність ми рахуємо не балами і не звітами. Ми рахуємо, скільки гармат вийшло на позицію і скільки повернулось. Це чесна метрика. Вона показує, чи готова система, а не чи гарно виглядає цифра в презентації.

Калібри і майбутнє

105 і 122 мм повинні залишатись на рівні батальйону і бригади: командир на землі керує ними напряму, підтримуючи піхоту тут і зараз. 152 і 155 мм – корпусний рівень. Робота по глибині: логістика ворога, резерви, важкі укріплення. І останнє. Час відмовлятись від радянських калібрів. 152 мм тримає нас на голці залежності від обмежених джерел постачання. Наш ОПК навчився виробляти снаряди старого зразка – добре, але це не стратегія. Стратегія – 155 мм і власне виробництво натівської зброї разом із партнерами. Артилерія не віджила своє. Вона просто більше не працює сама. Наше завдання в "Ґреґоті" – зробити так, щоб вона знову била точно, масовано, і поверталась з позиції. Полковник Антон Баєв "Француз", начальник штабу 7-ї артилерійської бригади НГУ "Ґреґіт" у складі 2-го корпусу НГУ "Хартія"

Щороку від початку повномасштабного вторгнення Ukrаіnе Rесоvеry Соnfеrеnсе стає майданчиком, де обговорюють майбутнє України після війни. Інвестиції, відновлення інфраструктури, реформи безумовно визначатимуть темпи відбудови країни. Але серед ключових тем дедалі частіше постає питання: хто житиме в Україні після війни? Ми маємо чесно подивитися в очі новій реальності: надія про те, що українці за кордоном просто чекають нагоди, щоб повернутися додому після завершення бойових дій, поступово слабшає. Тривалість повномасштабної війни перетворила тимчасовий прихисток на нове життя. Один з головних висновків третьої хвилі дослідження Grаdus щодо факторів повернення мігрантів полягає в тому, що рішення про повернення дедалі менше залежить від ситуації в Україні і все більше від умов в країні перебування.

Повернення мігрантів вже не визначається тільки безпекою

Ми звикли говорити про повернення через призму безпеки. Але на п'ятому році життя за кордоном ця логіка змінюється. Показово, що навіть за умови завершення війни на користь України дедалі більше людей не пов'язують своє майбутнє з Батьківщиною. І це цілком природній процес – чим довше люди живуть за межами України, тим глибше вони пускають коріння: знаходять роботу, орендують чи купляють житло, діти йдуть до місцевих садочків і шкіл, вчать локальну мову. Коли ми запитуємо людей, що мотивує їх залишатися за кордоном, відповіді абсолютно прагматичні. Передусім — все ще безпека, але далі йде можливість забезпечити гідний рівень життя та стабільність. Водночас мотиви, що спонукають до повернення, мають зовсім іншу, емоційну природу: бажання бути поруч із родиною та друзями, відновити відчуття дому та зробити свій внесок у відбудову країни. За даними опитування, повернутися до України все ще планують 53% респондентів. Та навіть серед тих, хто має такі наміри, значна частка не може сказати, коли саме це станеться. І це, мабуть, найважливіша трансформація. Вперше одним із ключових чинників рішення про повернення стають не ситуація в Україні, а зміни у міграційній політиці країн перебування. Фактично Україна входить у новий етап конкуренції за своїх громадян. І йдеться не про безпеку, а про умови для життя. Читайте також: Оптимізм біженців згасає: як Україні повернути громадян, які виїхали за кордон з початку війни

Між емоційним та раціональним

Європейські країни поступово ухвалюють рішення щодо майбутнього українців: продовжують або змінюють програми тимчасового захисту, спрощують процедури легалізації, створюють можливості для інтеграції дітей. Кожне таке рішення прямо чи опосередковано впливає на подальше повернення. З іншого боку, Україна також формує власну пропозицію. Але якщо кілька років тому головним аргументом було завершення війни, то сьогодні цього вже недостатньо. Люди воліють жити там, де бачать можливість будувати майбутнє. Саме тому питання повернення українців наразі – це питання конкурентоспроможності держави. Чи зможе Україна створити достатньо можливостей, щоб рішення про повернення стало не лише емоційним, а й раціональним? У цьому контексті відбудова країни набуває нового змісту. Йдеться вже не лише про відновлення зруйнованих мостів, лікарень чи електростанцій. Йдеться про створення середовища, у якому люди захочуть жити.Читайте також: Чому Україна тридцять років відкладала питання діаспори і чого це нам коштувало

Українці як нація без кордонів

Що це означає для держави? Насамперед те, що політика щодо мігрантів має трансформуватися. Підтримка зв'язку з українцями за кордоном стає важливим інструментом демографічної стратегії. Також потрібно працювати над політикою транснаціональної української спільноти – збереження міцних зв'язків між українцями у світі та державою, яку вони були змушені залишити через війну. Важливо не апелювати до почуття провини тих, хто виїхав, а створювати інституційні механізми, які дозволять їм залишатися частиною українського простору незалежно від країни проживання. Втрата фізичної присутності громадянина – це серйозний виклик. Але втрата його зв'язку з Україною матиме значно довші й складніші наслідки. Демографічна політика вже не може зводитися лише до питання, скільки людей і коли повернуться. Не менш важливо, наскільки Україна зможе зберегти довіру, залученість і взаємодію зі своїми громадянами, де б вони не жили. Саме цей зв'язок визначатиме потенціал країни після війни – не лише демографічний, а й економічний, соціальний та культурний. Євгенія Близнюк, соціологиня, засновниця та СЕО Grаdus

Рівно рік тому я очолила напрямок цифровізації в Командуванні об'єднаних сил ЗСУ. Із них два місяці працювала в ОСУВ "Дніпро", а вже десять — в Угрупованні об'єднаних сил. Ми починали з відділу операторів "Дзвону" і виросли в Центр цифрових трансформацій УОС. Наша мета - довести, що цифрові інновації можуть створювати перевагу у війні, тому впроваджувати існуючі бойові рішення – життєво необхідно.

Люди — головний фактор успіху

Команду довелося збирати з нуля. Ми набрали з військ через LоbbyХ. Співбесідували, відбирали, тестували. Черги з сильних ІТ-фахівців чи продакт-менеджерів у ЗСУ на четвертий рік війни не існує. Люди давно знайшли свої підрозділи, де їм дали можливість служити за фахом і робити круті речі. Тому кожного сильного кандидата доводилося шукати, переконувати й доводити, що у штабі також можна створювати продукти, які реально впливають на поле бою. Але результат перевершив усі очікування. Тепер, коли на СDТО Саmрus мене запитують: "Як знаходити класних людей?", чесно відповідаю: важко. Мої хлопці називають це просто — "чуєчка". Насправді, треба просто не боятися набирати людей сильніших за себе.

Як цифровізація стала "вірусом"

На початку ми буквально бігали за всіма і питали: — А ви користуєтеся Дельтою? А Променем чи Неоном? — А давайте покажемо, що вони вміють? — Може, провести тренінг? — А давайте встановимо Теаms і впровадимо Рlаnnеr для задач після брифінгів? Жартували, що цифрові офіцери — це конкуренти капеланів. Приблизно з такою ж наполегливістю ми ходили по штабу і переконували людей спробувати нові інструменти. Зараз бувають моменти, коли наша команда вже хоче сховатися від кількості запитів. Бо "вірус цифровізації" в командуванні таки запустився. Звісно, величезну роль у цьому відіграв Командувач. На брифінгах він неодноразово наголошував, що цифровізація — один із його пріоритетів. І хто не готовий змінюватися та працювати по-новому, той просто не зможе ефективно служити. Саме тому ми впроваджували все, що реально працює. І допомагали Командувачу опанувати нові інструменти та системи. Підтримка командування є визначальною умовою цифрової трансформації. Це – мій головний висновок. Якщо цифровізація є пріоритетом керівника, зміни відбуваються значно швидше.

Цифровізація — теж про збереження життя

Ми почали з тренінгів. Проводили їх для всіх без винятку. В штабі, в корпусах, бригадах і навіть батальйонах. Не тому, що так вимагав план. А тому, що знаємо: цифровізація — це не лише оптимізація процесів чи прозорий облік. Вона рятує життя. Будуєш маршрут логістики? Проаналізуй час і частоту уражень на цьому маршруті. Переміщаєшся в зоні ураження? Стеж за активністю ворожих БПЛА та FРV у режимі реального часу. Це прості цифрові рішення, які можуть суттєво збільшити шанси на виживання. Не кажучи вже про розвідувальні системи, які дозволяють ефективніше нищити ворога в умовах постійного дефіциту ресурсів — їхнє впровадження завжди було я є пріоритетом для нас.

Бо дані важливіші за інтуїцію

У якийсь момент ми зрозуміли, що командуванню потрібен інструмент, який допоможе не просто накопичувати інформацію, а бачити потенційні кризи, знаходити аномалії та ефективніше розподіляти сили й засоби. Іншими словами — ухвалювати рішення на основі даних, а не інтуїції. Постала задача створити власну аналітичну систему та зробити зі звичайних ехсеl-таблиць інструмент управління. Технічно все було непросто. Через особливості законодавства майже вся інформація, яка потрапляє до угруповання, автоматично набуває грифу "таємно". На жаль, навіть під час повномасштабної війни держава досі не внесла необхідних змін до законодавства, щоб військові могли швидше працювати з даними та оперативніше реагувати на ризики. Навіть за значних законодавчих та технічних обмежень можна знаходити практичні рішення, якщо зосередитися на результаті. Тому замість хмарної інфраструктури ми знайшли робочий "костиль" — Роwеr ВІ Dеsktор на грифованому шному ноутбуці. Це породило мем — командування "дашбордів".

Командування "дашбордів"

Проєкт впровадження дашбордів в командуванні ми свідомо розпочали горизонтально — працювали з усіма напрямками, щоб зрозуміти, яка інформація проходить через штаб щодня, щотижня і щомісяця. Як правило, дані надходять знизу вверх у вигляді електронних таблиць. Створених в документі Wоrd. Виявилося, що через Угруповання об'єднаних сил щодня проходить тисячі сторінок такої неструктурованої інформації. Її важко аналізувати, бо дані не "причесані", їх обробка може зайняти тижні і висновки втрачають актуальність. Також з'ясувалося, що різні структурні підрозділи дублюють збір інформації з військ. Інформація збирається з корпусів, циркулює між штабами або просто лежить у вигляді Ехсеl-файлів в різних відділах, які не обмінюються нею між собою. Тож для проекту дашбордів ми не стали просити жодного нового звіту. Ми взяли ті, які вже затверджені вищими штабами, і почали використовувати їх для аналізу. І тут сталася магія. Бо іноді достатньо звичайної Ехсеl-таблиці, щоб після кількох налаштувань вона перетворилася на той самий страшний "дашборд". Величезний обсяг інформації вже існує в системі ЗСУ. Завдання полягає не у створенні нової звітності, а у правильному використанні наявних даних. До речі, до самого слова "дашборд" люди звикали довго. Просили придумати щось нормальне, а не якийсь "тачборд". Але з часом усі зрозуміли: виходу немає. Бо цей інтерактивний графік сам усе підраховує, підсвічує проблемні місця і допомагає побачити те, що в текстових звітах просто губиться. Потрібно лише правильно структурувати дані. Так в Командуванні обʼєднаних сил зʼявилися дашборди по всіх напрямках - безпілотних систем, артилерії, ППО, логістики, розвідки, персоналу, центру управління операцій, сил підтримки тощо тощо. Також для потреб Командувача ми створили "дашборд війни". Це – інтерактивна інформаційна панель, яка візуалізує ключові показники операції для підтримки його рішень. Головна мета дашборду — не показати якомога більше даних, а допомогти швидко відповісти на запитання: що відбувається, чому це відбувається і що потрібно зробити далі. До речі, дашборд повинен бути побудований навколо інформаційних запитів вашого користувача, а не навколо доступних даних. Він має містити лише найважливішу інформацію для конкретної ролі (керівника), уникати перевантаження та чітко показувати актуальність даних. Починали ми з аналізу втрат — як особового складу, так і техніки. Далі разом із кожним напрямком визначали, які саме дані, статистика та аналітика потрібні для ухвалення управлінських рішень. Сьогодні маємо вже 20 дашбордів за 12 напрямками. Ми переконані, що поширення успішних цифрових рішень має бути відкритим. Тому ми без вагань ділимося своїми шаблонами з усіма, хто хоче впроваджувати такі рішення. Головне — використовуйте їх і робіть якісний аналіз. Фактично ми стали першими, хто на оперативному рівні побудував комплексну систему аналітики без додаткового навантаження на війська, використовуючи вже існуючу звітність.

Дані = зброя

Сьогодні ми рухаємося до створення єдиного цифрового середовища командування, де дашборди - лише один з елементів, що інтегрує інформацію з усіх функціональних напрямків штабу, показує перебіг операції та підсвічує аномалії. Наступний крок — дашборди, які не лише відображають ретроспективу, а показують стан операції в режимі, близькому до реального часу, інтегрують інструменти аналізу та прогнозування, та штучний інтелект. Поки що законодавство не дозволяє працювати з реальними даними за допомогою ШІ, тому тестуємо все на синтетичних. Звісно, далеко не все можна розповідати публічно. Але можу сказати точно: цифрові інструменти вже сьогодні дають нам перевагу на полі бою. Бо в сучасній війні важлива не просто інформація. Вирішальне значення має швидкість її отримання, якість аналізу та оперативність ухвалення рішень. І саме цифрові системи роблять це можливим. майор Шарлотта Хмельницька, СDТО Командування обʼєднаних сил

Головні герої цієї історії – рота резерву 241-ї окремої бригади територіальної оборони та Нестор Несторович Шуфрич, син відомого політика. Але спробуйте прочитати все нижчезазначене без привязки до них. Адже йдеться про своєрідний "ДСТУ" – понятійний стандарт правил у війську для мобілізованих "з можливостями" і мобілізованих "без можливостей".

Для читачів, які не дуже розуміють що таке рота резерву чи резервна рота – це підрозділ, який не виконує постійно завдання на передовій. У таких ротах тимчасово можуть перебувати військові без постійної посади (в очікуванні призначення, після госпіталю, перед переведенням тощо). Напевно дехто колись чув про покалічених військових, яких не списують зі служби, проте виводять за штат де вони отримують якісь 700 грн на місяць, не маючи можливостей покинути підрозділ? Це якраз про резервні роти.

У різних військових частинах ці підрозділи мають різні особливості. У вищезгаданої окремої 241 бригади рота резерву в основному займається перетравлюванням мобілізованих, в тому числі бусифікованих. Тобто після ТЦК людину доставляють в подібне місце, там вона добровільно погоджується проходити службу в ЗСУ і через якийсь час її відправляють на БЗВП, а вже після цієї підготовки безпосередньо на війну.

Власне в резервну роту 241-ї бригади більше місяця тому і потрапив Нестор Несторович Шуфрич. Перше, що потрапило на очі, це те, що новоприбулому мобілізованому одразу були запропоновані якісь особливі умови.

Варто зазначити що подібні заклади – це звісно ж не санаторії, а більше схожі на режимні обʼєкти. Входи та виходи завжди закриті на магнітні замки, біля дверей постійно чергують військові, тобто покинути подібний заклад не можеш. З пластикових вікон викручені ручки, щоб вікно не було можливості відкрити.

Шикування з перекличкою два рази на день, а на прийом їжі мобілізованих водять під конвоєм. І в принципі ці всі заходи можна зрозуміти, враховуючи що останній час переважну більшість людей доставляють туди проти їх волі, і час від часу хтось звісно тікає. Чи намагається втекти.

Селять мобілізованих там у казарми. Великі кімнати з двоярусними ліжками, що в принципі теж не викликає ніяких питань, бо це армія, і казарма – абсолютно нормальна складова армійської системи. Але, окрім казарм для мобілізованих, звісно ж є і кімнати де живуть та ночують діючі військові, які перебувають на службі в цій бригаді/роті.

Що в принципі теж очевидно. Бо весь цей процес адмініструється, військовослужбовці перебувають на цілодобових чергуваннях, і їм треба десь зберігати свої речі і елементарно спати. Умови там звісно краще ніж в казармах для мобілізованих, хоча б тому, що людей які там проживають кратно менше.

Власне, з відмінностей умов проживання і почалась історія Шуфрича-молодшого. Він чомусь опинився не в загальній казармі для мобілізованих, а оселився в кімнаті для відпочинку адміністрації. Там в нього було власне одинарне ліжко і коли всім новоприбулим не видавали навіть подушки, не кажучи вже про якусь елементарну білизну, в Нестора Несторовича було все для комфортного сну.

Під час шикувань і переклички зʼявилось прізвище Шуфрич, проте ніхто на це взагалі не звертав ніякої уваги. Напевно комусь було все одно, хтось не привʼязував це прізвище до відомого політика, але більшість людей, напевно перебуває в таких місцях в стані фрустрації і не сильно звертає увагу на такі збіги.

Проте Нестор Несторович сам залюбки розказував хто він, як  сюди потрапив і як він і його родина незадоволені переслідуванням його батька. Отже, з його слів, у нього було бронювання, яке він мав би от-от продовжити, але був зупинений Печерським РТЦК, доставлений на експрес ВЛК, і згодом привезений в резервну роту 241-ї бригади.

В один із перших днів свого прибування на роті Нестор стояв у загальній черзі столової з підносом, і сам командир роти на свій телефон зробив кілька знімків елітного мобілізованого, попросивши його посміхнутись у камеру. Кому призначались ці світлини досконально не відомо.


Нестор Несторович Шуфрич в казармі резервної роти 241-ї бригади




Одного разу під час шикування коли взводний наголошував на тому, що днювальні мають частіше мити туалети (варто розуміти, що 60-80 чоловіків на пару кабінок туалетів це трохи забагато), взяв слово пан Нестор: "Мы же тут все мужчины, неужели нельзя подойти к писуару справить свою нижду поближе, давайте уважать друг друга и не сцать мимо унитаза".

Телефони на роті у всіх примусово мобілізованих відбирали одразу по заїзду. Мотивуючи це тим, що ворог може побачити скупчення увімкнених телефонів і нанести повітряний удар. Логічно. Але у пана Нестора телефон чомусь був при собі і він не дуже намагався це приховати. Сидів у загальному коридорі під камерами спостереження і спілкувався телефоном скільки хотів.

Для звичайної людини без статусу, чи чиєїсь опіки дзвонити звісно ж теж можна було в робочому кабінеті управління, під наглядом присутніх офіцерів чи сержантів, але не більше двох людей одночасно, просидівши до цього у черзі на телефон. Враховуючи кількість людей і постійні черги, довго ти там спілкуватись звісно не можеш.

Згодом пану Нестору, як і решті новобранців, видали форму. Коли таке відбувається в казармах ніби починається нове життя. Всі жваво приміряють нові обладунки, підтягують бронежилети, розгрузки, міряють шоломи. Нестор Несторович не був гіршим за інших. Залюбки носив піксель замість спортивного костюма, заходив в бараки, де хлопці з досвідом допомагали йому розібратись як засунути плиту у бронік тощо. Плити і шолом Нестору Несторовичу передали свої. З забезпеченням у цій бригаді дійсно все непогано, проте сталеві плити у броніку – це 8-15 кг. У Шуфрича-молодшого вони керамічні.

Сказати, що син народного депутата поводився призирливо до оточуючих не можна. Він часто приходив в казарми спілкуватись з хлопцями, дивитись разом телевізор. Для всіх мобілізованих є обовязковий курс з психологом преадаптації до служби в армії.

На одному з таких занять давали слово "бусифікованим". Шуфрич теж говорив. Про те, як він їхав до дівчини і під парадним його спіймали печерські ТЦКшники. Як якийсь його приятель за день до того заплатив "двадцятку" щоб вийти з нього, і він би теж так міг, але він людина принципова. Розповідав про Закарпаття звідки родом, про свого брата який воює і займається дронами.

Здавалось би – нормальний хлопець. Але повторю з чого почав: ключове – це не конкретне прізвище, а конкретні нерівні правила гри системи. Вищезгадані обовязкові курси з психологом Нестор відвідував за настроєм: міг чи взагалі не зʼявитись, чи просто по середині лекції піти. На шикування міг дозволити собі запізнитись. Підстригтись "коротко і охайно", як того вимагає статут від інших? Це не для сина депутата.

Що відчувають, бачучи цю різницю, прості смертні мобілізовані? Зрозуміло. Більше того. Їхні думки майже напевне поділяє багато хто з адміністрації конкретної військової частини. Наприклад, заступниці командира роти, якій Шуфрич-молодший сказав, що йому "насрати на її повагу". Мабуть, і їй на вас, Несторе Несторовичу. Але як мінімум не на країну, яка або з самого верху дасть вказівку бригадам зробить правила рівними для всіх, тим самим утримавши боєздатність армії, або пропаде як профнепридатна.

Р.S. Згодом Нестору Шуфричу підписали відпустку "за сімейними обставинами", з якої він в роту на момент написання цього тексту так і не повернувся.

Дмитро Рясний, журналіст "Економічна правда"

Минулого тижня сталася подія, на яку чекали майже з десяток років. У Львові відбулася Конференція українських студій "Україна у світі" — подія, яка на кілька днів перетворила місто на центр глобальної розмови про Україну, ставши майданчиком для осмислення того, як Україна присутня в сучасному інтелектуальному світі.


Всі фото Антона Ткаченка




Знаковою конференція стала не тільки за самим фактом відродження такого формату, а й за масштабністю — майже три сотні дослідників, науковців і академічних центрів із шести континентів, 38 країн світу — від США до Індонезії, від Швеції до ПАР. Два дні вони дискутували, представляли свої проєкти та ідеї, книги, дослідницькі лабораторії, знайомилися й налагоджували контакти.

Конференцію українських студій організували спільними зусиллями наших команд: Українського інституту, Міністерства культури України, Українського католицького університету та Глобальної коаліції українських студій за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" та Фундації "Множина".

Це не "чергова конференція". Це перша подія такого масштабу, яка присвячена одночасно українським і кримськотатарським студіям. Це також сигнал світовій академічній спільноті про те, що ми не лише переосмислюємо україністику, а й розширюємо свої межі: від класичної гуманітаристики до медицини, технологій, безпеки, геополітики та корінних народів. Тут нам є точно, що сказати світу.







Щоб зрозуміти вагу цього поворотного моменту в історії українських студій, варто згадати 1990-ті. Тоді україністика за кордоном значною мірою трималася на ініціативі діаспори та ентузіазмі окремих академічних центрів. Це було природне продовження роботи, яку в еміграції вели, до прикладу, Українська вільна академія наук, Науково-дослідний інститут при Гарварді, Канадський інститут українських студій при університеті Альберти, наукові осередки Мюнхена, Куритиби, Нью-Йорка.

Діаспора у ХХ столітті буквально винайшла українознавство як дисципліну і запропонувала світу альтернативу російсько-радянському імперському наративу тоді, коли в самій Україні це було неможливо. Після здобуття незалежності Україна ще не мала інституційної спроможності підтримувати свої студії системно. Перші конгреси Міжнародної асоціації україністів на початку 1990-х років, які організовували від Омеляна Прицака та Григорія Грабовича до Ярослава Ісаєвича та Оксани Пахльовської, були важливою спробою віднайти розірвані наукові зв'язки між Україною та діаспорою, а також включити українську науку до західної академічної думки.

І тоді, і зараз проведення конференцій українських студій – це про маніфестацію своєї присутності на академічній мапі світу, намагання вийти з тіні русистики та деколонізацію знання про нас.







Але тоді ці конгреси, які проіснували до 2010-х, були радше зусиллями пасіонарної частини спільноти, ніж частиною державної стратегії. Натомість здебільшого західні університети дивилися на наш регіон через імперську оптику Москви. Сьогодні цей колоніальний підхід руйнується. Але інтерес, викликаний трагічними подіями повномасштабної війни Росії проти України, нам необхідно конвертувати в системні рішення та посилення інституцій, інакше хвиля уваги спаде і маятник знову хитнеться в іншу сторону.

Саме тому для нас в Українському інституті розбудова українських студій за кордоном є стратегічним пріоритетом. Ми розуміємо, що академічна сфера — це гра в довгу. Тут не працюють швидкі гасла; тут працюють роки досліджень, монографії та авторитетні кафедри та горизонтальні звʼязки. Щоб системно підтримати цей процес, ми запустили кілька важливих ініціатив, які об'єднуємо у помітну екосистему.

Зокрема, Програма підтримки українських студій імені Івана Лисяка-Рудницького, що у 2020 році стала першою державною програмою, яка системно підтримує проєкти з україністики та кримськотатарських студій для освітніх, наукових і культурних установ за кордоном у співпраці з українськими візаві: дослідження, курси, публікації, переклади, медіапродукти та події. За шість років програми ми змогли підтримати за бюджетні та позабюджетні кошти 34 ініціативи на 22 млн гривень. Але реальна потреба у десятки разів більша, тому ми активніше налагоджуємо співпрацю з українським бізнесом, який розуміє, для чого критично підтримувати свою науку та культуру у темні часи війни.

Окрім підтримки самих проєктів, важливо вкладатися також у популяризацію теми, щоб вона ставала дедалі затребуванішою у світі, а також підсвічувати тих, на чиїх плечах вона тримається. Ми започаткували щорічну премію "Хвиля / Dаlğа" для відзначення діячів, які зробили значний внесок у популяризацію та викладання української та кримськотатарської мов за кордоном. У 2025 році премію отримали Марта Єнкала, викладачка української мови в Університетському коледжі Лондона, та Наріє Сеїдаметова, викладачка кримськотатарської мови Стамбульського університету. Цьогоріч "Хвиля / Dаlğа" масштабується, тепер це не лише премія, а ще й програма підтримки викладання української мови в університетах за кордоном.

Надважлива структурна зміна останніх двох років — Глобальна коаліція українських студій, започаткована 2024 року за ініціативи Першої леді Олени Зеленської разом з Українським інститутом, Фондом Президента з підтримки освіти, науки та спорту, Постійним представництвом Президента України у Криму, Міністерством закордонних справ і Міністерством освіти і науки.

Коаліція вже об'єднала сотню університетів з десятків країн — від Гарвардського університету (США) до Кембриджського (Велика Британія), від Університету іноземних мов Хангук (Південна Корея) до Університету Преторії (ПАР). Формат передбачає три рівні залучення: від створення короткострокових курсів з української тематики до відкриття повноцінної кафедри чи центру україністики. Це вперше дає закордонним університетам зрозумілу дорожню карту від української держави, як системно, а не епізодично, працювати з українською тематикою та знаходити на це підтримку.

Українські студії — це не приватна справа окремих професорів-ентузіастів, а питання національної безпеки. Це посилення нашої агентності, повернення своїх голосів там, де формуються еліти, це вибудова довіри між нами та іншими суспільствами, противага потугам росії поширювати свою пропаганду та дезінформацію про нас. І сьогодні ми бачимо безпрецедентну увагу до цієї царини з боку держави, яка, при тому, враховує важливість академічної свободи. Хоча викликів ще багато, і один із ключових — наявність ресурсів, ми бачимо появу синергії між академічною спільнотою, громадянським суспільством, діаспорою та державними інституціями задля спільного результату.

Україна має вивчатися як самодостатній суб'єкт Центрально-Східної Європи, без якого неможливо зрозуміти ні європейську безпеку та культуру, ні глобальні демократичні процеси. Тому ми відкриті, аби світ вивчав Україну, закохувався у неї, співпрацював, надихався та будував з нами спільне вільне майбутнє.Алім Алієв

Схоже, хвиля суспільного обурення, яку спричинили відставка міністра оборони Михайла Федорова та публічна реакція військового командування, має всі шанси стати "чорним лебедем" для влади. Військові затамували подих: чинні військовослужбовці зв'язані субординацією і не можуть висловлювати думки так само вільно, як цивільні. Натомість цивільні кооперуються в чатах будинків і цілими під'їздами виходять на центральні площі України. Федоров у цій історії став майже ідеальним контрастом до олдскульного військового командування радянської виправки: молодий, технологічний, працездатний, без шлейфу корупційних скандалів. На попередній посаді він зробив державу цифровою, а в Міноборони запустив зміни, від яких суспільство чекало головного — переходу від ставлення до людини як до витратного матеріалу до ставлення як до найціннішого ресурсу. Його відставка виявилася настільки неочікуваною, а реакція головкома — настільки невлучною, що громадське роздратування за лічені години перетворилося на політичну хвилю. І ця хвиля цілком може винести Федорова значно вище, ніж планували ті, хто вирішив прибрати його з посади.

У чому сила Федорова

Я по-справжньому оцінила цифрову державу, коли за кілька натискань відновила через "Дію" втрачене водійське посвідчення й замовила пластик до найближчого поштомату. Так само без принизливого квесту кабінетами сьогодні можна отримати витяг чи довідку, зареєструвати бізнес, подати заяву про шлюб і оформити десятки інших документів. Той, хто пам'ятає кола пекла українських держустанов, розуміє масштаб цього прориву. Приміром, Європа у цифровізації відстає від України на десятки років. У Міноборони Федоров запропонував те саме — не косметичний ремонт, а зміну логіки системи. Його команда почала впроваджувати нові контракти з визначеними строками служби, зрозумілими ротаціями та мотиваційними виплатами. Уперше за довгий час у суспільства з'явилася надія, що мобілізованого не сприйматимуть як гарматне м'ясо або раба системи. Саме тому відставка стала громом серед ясного неба.

Ультиматум Сирського

Цей текст — пряма реакція на допис головкома. Сирський не просто зверхньо простібався зі слова "візія", яке, схоже, різонуло вухо випускникові Московського вищого загальновійськового командного училища. Одним дописом він примудрився звести оборону столиці до власного командного досягнення. Саме такою була його публічна відповідь на відставку Федорова, під яким ще й ганебно закрита можливість коментування. Сирський справді командував обороною Києва, і заперечувати його формальну роль було б нечесно. Але командувати операцією — не означає мати моральне право привласнювати колективну перемогу. Київ вистояв завдяки діям регулярних частин, власним рішенням окремих командирів, тероборони, волонтерів і тисяч цивільних, які 24 лютого не чекали наказу згори, а пішли захищати місто. Не останню роль зіграв і провал російської розвідки, яка переконала власне командування, що тут її зустрічатимуть мало не з короваями. Я бачила цю оборону зсередини. У перші дні на весь Київ і передмістя фактично працювали лише кілька доступних людям точок набору; одна з них — наш 130-й батальйон ТрО на Солом'янці. Люди стояли в чергах по кілька діб, інші добиралися до Києва пішки, щоб стати до строю. Держава могла видати автомат і 120 набоїв. Усе інше — броню, форму, їжу і навіть питну воду — шукали волонтери. Після звільнення Київщини столичні підрозділи ТрО перекинули на Харківський напрямок, і там учорашні цивільні вже були багатотисячним військом. Ось чому фраза про те, що столицю нібито відстояла одна "операція" одного керівника, звучить не просто самозакохано — вона обнуляє внесок народу, який урятував державність. Таке нівелювання внеску суспільства і привласнення чужих заслуг — не випадкова обмовка. Я чула подібне й у Німеччині, де офіцери нашого Генштабу розповідали міжнародній військовій аудиторії, як вони героїчно "організували евакуацію" з Бучі та Ірпеня. Думаю, пояснювати, що тут не так, в цьому тексті буде зайвим. Повернімося, однак, до наших баранів. Далі — гірше. Федоров публічно заявив, що Сирський блокував ініціативи Міноборони, уникав прямої розмови про проблеми й зрештою фактично поставив ультиматум. Зеленський залишив головкома й прибрав міністра. Що, в принципі, напевно, логічно. Але, агов — ультиматуми може ставити дружина, яка знайшла коханку. Коли так поводиться топвійськовий країни, що воює, питання має бути не до міністра, а до відповідності головкома посаді.

Цивільний міністр оборони

Якщо міністр оборони і головнокомандувач не можуть співпрацювати, конфлікт справді має бути розв'язаний. Але не за принципом військового ультиматуму. Міністр не мусить бути генералом і не конкурує з головкомом у тактичному управлінні військами. Його зона відповідальності — політика, ресурси, закупівлі, інституційний розвиток, міжнародна взаємодія і демократичний цивільний контроль. Український Закон "Про національну безпеку" прямо вимагає законності, підзвітності, прозорості, ефективності й результативності сектору безпеки та оборони. Для НАТО цивільний контроль так само означає підзвітність армії демократичному уряду і парламенту, а не автономію генеральського корпусу — це сформульовано в матеріалах Альянсу. Тому публічна дискусія про ефективність командування — не напад на армію, якщо вона не розкриває оперативних даних і не ставить військових під загрозу. Чинним військовослужбовцям говорити важче через субординацію і ризики для служби. Я говорю як ветеранка й дослідниця — саме про те, що багато чинних офіцерів уголос сказати не можуть. А призначення силовиків на дедалі більшу кількість цивільних політичних посад поступово веде нас до чекістської держави, від якої ми нібито воюємо, щоб відрізнятися.

Сирський і російський прапор

Офіційна біографія Сирського відома: він закінчив Московське вище загальновійськове командне училище — це зазначено на сайті Міністерства оборони. Сам факт навчання в Москві не робить людину російським агентом, так само як радянське військове минуле автоматично не перекреслює подальшу службу Україні. Значна частина старшого офіцерського корпусу незалежної України формувалася в радянській системі: іншої на початку 1990-х просто не існувало. Питання в іншому — наскільки людина змогла вийти за межі школи, в якій її навчали. Радянська командна культура — це жорстка вертикаль, концентрація рішень нагорі, культ наказу, перевага маси над ініціативою і прийнятність великих втрат заради формально виконаного завдання. Звідси те, що сьогодні називають "м'ясорубкою": повторення штурмів, заміна аналізу втрат новими поповненнями, сприйняття солдата передусім як ресурсу. Командувач цього покоління має щодня доводити, що здатен працювати в іншій системі — де людське життя не витратний матеріал, а стратегічний ресурс держави. Забороняти суспільству питати про ціну військових рішень лише тому, що триває війна, — означає консервувати саме ту культуру, від якої ми прагнемо відрізнятися. У своїй дисертації в Університеті Бата я досліджую, як Росія перетворює підкорені народи на інструменти наступних воєн. Чечня — країна з багатовіковою традицією опору Російській імперії — після двох воєн була перетворена на мілітаризований придаток Кремля. Москва делегувала внутрішнє насильство лояльному клану, знищила незалежні інституції, переписала пам'ять про опір, створила персональну армію Кадирова й почала використовувати її у зовнішніх війнах. На лекції в Школі НАТО про російський спосіб ведення війни мене запитали про перспективи України та Європи. Моя відповідь однозначна: якщо Україна програє або прийме "мир" на умовах Росії, за кілька років українці прийдуть зі зброєю в Європу. Це не абстракція. На окупованих частинах Донеччини, Луганщини та Криму Росія вже примусово мобілізувала місцевих жителів; такі випадки задокументувало Управління Верховного комісара ООН з прав людини, ми ж бичили їх на власні очі. Окупація — це не лише втрата землі. Це ризик перетворення населення цієї землі на ресурс наступної імперської агресії. Тому моя впевнена думка – якби оборона Києва була покладена тільки на тих, хто мав би за неї відповідати, то ми б були у Європі вже не у ролі біженців, але під зовсім іншим прапором.

Війна ресурсів або війна розуму

Україна не переможе Росію, якщо намагатиметься стати її меншою копією. У Росії більше людей, техніки й боєприпасів, а держава готова довше приховувати втрати та заганяти суспільство у примусову війну. У симетричному змаганні на виснаження виграє той, хто довше подає в систему людей і метал. Тому наша стратегія має бути асиметричною: технології, розвідка, автоматизація, далекобійні удари, цифрове управління, швидкий обмін даними, логістичні інновації, горизонтальна ініціатива, якісна підготовка і збереження людей. Протиставлення "технологічного цивільного міністра" і "досвідченого бойового генерала" саме по собі хибне: Україні потрібні обидві компетенції. Проблема починається тоді, коли немає спільного бачення війни, довіри й чіткого розподілу повноважень, а інституційний конфлікт вирішують не процедурою, а інтригою та ультиматумом. У такій конструкції держава втрачає не просто посадовця — вона втрачає час, людей і шанс воювати розумніше за ворога.

Замість післямови

І все ж у цієї історії є добра новина: у нас ще є порох. Країна, виснажена війною, втратами й нескінченними кадровими іграми, не оніміла. Люди побачили спробу згорнути зміни — і встали. Не за партійний бренд, не за телевізійного месію, а за право вимагати сучасної армії, поваги до військового і зрозумілої стратегії перемоги. Саме така реакція суспільства доводить: Україна ще жива політично, а влада досі не може безкарно згодувати нам будь-яке рішення. У Федорова після цієї історії є всі шанси дійти до президентства. Йому бракує лише одного — і на цей недолік Сирський мимоволі вказав своїм глузуванням зі слова "візія". Федоров говорить мовою майбутнього: дані, дашборди, екосистеми. Якщо він навчиться перекладати все це зрозумілою для старшого покоління мовою, — то стане улюбленим онуком усіх бабусь країни. А разом із їхньою любов'ю отримає саме ті голоси, яких йому сьогодні бракує до президентського кабінету. Ірина Сєргєєва, лекторка Школи НАТО, ветеранка, випускниця Університету Бата та Центру Маршалла

Перш ніж точити списи довкола всього, до чого більш-менш вдало припасовується прикметник "когнітивний" — домен, перевага, викривлення, виснаження, щит, радар, ба навіть КАБ, — варто розпочати, власне, з "когніції" як такої. Тоді в розмову негайно втручається Декарт зі своїм одвічним соgіtо еrgо sum. Мислення, що зумовлює існування, — давнє європейське відкриття. Для української нації, чиє існування як таке століттями заперечується, атака на мислення була інтегральним елементом війни задовго до першого пострілу. Очевидно, що у впливі на думки і дії людей немає нічого нового — ХХ сторіччя цей вплив хіба що індустріалізувало, а ХХІ — цифровізувало. Однак, здається, коли "пропаганда" стала незручною для досліджень, у дискурсі почали один за одним то народжуватись, то згасати нові концептуальні побудови. І от тепер, із запізненням щонайменше на 12 років, на порядку денному — "когнітивна війна". Хоча й сама мовна гра на цьому полі, безумовно, розігрується відповідно до визначених цілей, вона не має відволікати державу від здійснення питомих для неї функцій: задавати правила гри, реагувати на дійсні загрози, зрештою, застосовувати насильство до тих, хто прямо чи опосередковано отруює суспільну свідомість. Інакше ми ризикуємо потрапити в пастку, яку конструює для нас ворог. Згадайте колись модні терміни — "фейкньюз", "постправда" чи "гібридна війна" — які на роки відводили нас від суті явищ, давали ворогу простір для розгортання архітектури впливу, а нас змушували йти хибними шляхами протидії. Але припустімо, що реальність, яку ми описуємо, можна називати "когнітивною війною". Якщо так, то Україна була атакована десятиліттями і програвала цю війну до 24 лютого 2022 року. А європейський світ програє її просто зараз — і програватиме далі, особливо якщо активна фаза російсько-української війни тимчасово припиниться. Тому питання стоїть руба: як перемагати Росію, що атакує не лише у повітрі, на суші, на морі, в космосі чи у кіберпросторі, а й у "шостому" — когнітивному — домені війни? А передусім — де пролягає ця невидима лінія фронту і як зробити її видимою для союзників?

РSYОРS — це ще не когнітивна війна

"Колективне усвідомлення НАТО вагомості цієї [когнітивної] форми конфлікту відбувається поступово" — так у натівських звітах делікатно іменується власне запізнення. Варшавський саміт 2016 року визнав кіберпростір операційним доменом, але гібридні загрози розгледів лише крізь вузьку шпарину кібератак і спецоперацій. Нейроетик Джеймс Джордано на той час уже охрестив мозок полем бою ХХІ століття, а генерал Ґолдфін підсумував: ми перейшли від воєн на виснаження до воєн свідомості (wаrs оf соgnіtіоn). Поворотним став Брюссель: тоді, у 2021-му, комюніке саміту вперше прямо закцентувало дезінформаційну діяльність Росії та Китаю як проблему альянсового масштабу і визнало ці країни не анонімними "викликами", а акторами. Того ж року в Бордо відбулася перша в історії Альянсу наукова зустріч, присвячена когнітивній війні, — симпозіум Інноваційного хабу Командування НАТО з трансформації та французької Вищої національної школи когнітики (ЕNSС). І тут Альянсові довелося констатувати незручне: для Росії і Китаю це ніяка не інновація. Пекін офіційно ухвалив доктрину "трьох воєн" — за громадську думку, психологічну та юридичну — ще 2003 року. Москва вустами Герасимова публічно оголосила про ставку на "невоєнні засоби" 2013-го. А під цим лежить глибший, радянський шар: школа рефлексивного управління, що від 1960-х вчила не ламати волю супротивника, а непомітно підводити його до "самостійного" ухвалення потрібного тобі рішення, — і гебістські "активні заходи", які поколіннями ставили на конвеєр фальшивки, підставні рухи й легендованих "незалежних експертів". Визначення, яке випрацювали в НАТО, перекажу стисло: когнітивна війна — це мистецтво за допомогою технологій змінювати пізнання людей-мішеней, які здебільшого не підозрюють про сам замах, а тих, кому доручено протидію, утримувати в стані запізнілої чи неадекватної відповіді. Поки Альянс 2021 року вперше вимовив уголос "когнітивна війна", школа, що вчила думати за супротивника, встигла постаріти. Тож тоді почалася лише інституціалізація оборони. Наступ був індустріалізований на пів століття раніше. Тим гострішою для нас — атакованих найдовше — є вимога йти далі за академічні концепти. Перейду до практичної проблеми: нерідко в експертному середовищі деякі фахівці підміняють чи плутають РSYОРS і операції з когнітиву, хоча різниця тут має чіткий фундамент. Пропоную подивитись на середину минулого століття. Саме тоді в психології сталася "когнітивна революція": наука поверталася до свого питомого предмета — свідомості — на десятиліття витісненого поведінковою психологією. До того вивченню підлягали лише зовнішні реакції на зовнішні стимули, а питання про те, що лежить між ними, оголошувалось табуйованим. Так ось, РSYОРS — це умовна дореволюційна біхевіористська доктрина конфлікту. Причини поведінки, як вважається, лежать у середовищі, тож і важіль впливу — середовище. Керуєш інформаційним полем, стимулами та їхнім підкріпленням і отримуєш заданий психологічний ефект: деморалізацію, паніку, втрату волі тощо. Хоча сучасні доктрини психологічних операцій оперують установками й вразливостями аудиторії, але мірилом успіху для них лишається змінена реакція, а не змінене правило. Інша річ — когнітивна війна: ведеться проти того, у що ворожа спільнота вірить, що любить і як думає, — змінюючи саме її уявлення про дійсність. Заявлена ціль — атакувати, експлуатувати, підточувати, а то й руйнувати те, як людина конструює власну реальність: ментальну впевненість у собі, довіру до інституцій і систем, без яких не здатні діяти групи, суспільства, нації. Інформаційна війна влучає в те, що ви думаєте. Когнітивна — у те, як ви думаєте. І чи думаєте взагалі. Стати вашим зовнішнім мозком: думати за вас ваші "власні" думки. Тобто змінювати правила, а не реакції. Бо когнітивна операція бачить своїм полем саму свідомість. Перемогти чи програти у цій битві можна вже на етапі уваги — те, що не потрапило в поле уваги, для людини не існує; можна — на етапі запам'ятовування й забування, на рівні евристик чи, зрештою, метакогніції. Але відбивати удар треба на тому рівні і в тих площинах, де його завдано. Тому РSYОРS, які часто є лише тактичним виявом когнітивних стратегій, чи взагалі лежать поза ними, слід чітко ідентифікувати і не плутати з когнітивом.

Як мислить ворог: "Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія"

Побудові ефективної когнітивної оборони — і тим паче когнітивного домінування — передує розуміння світоглядних парадигм і стратегій ворога. Тому спершу коротка розмова про Росію, системного вивчення якої так нам бракує. У якій епосі живе ворог? На тлі пізнаного українцями російського варварства інтуїтивно хочеться записати Росію в Середньовіччя — або принаймні вигадати для неї окреме "неосередньовіччя". Насправді Росія живе в постмодерні. Але аж ніяк не в тому, що знайомий нам з праць французьких постмодерністів. Сила Росії від початку ґрунтувалася на штучності. Ані назва "росіяни", ані імперська форма правління не були питомими для Московії: Пйотр Перший вигадав Росію — з новими інституціями, одержавленою церквою і столицею, зведеною з нуля на болотах за зразком нідерландських міст. Це була країна без кордонів і без прив'язки — до місцевості, до історії, до населення, до релігії; жодної форми, що обмежувала б експансію. Тож слова Владіміра Путіна про те, що "кордони Росії ніде не закінчуються", іронічно римуються з самою генезою цього утворення. Із самого початку Росією могло бути проголошено що завгодно. Ядром було і залишається насильство, його вишуканою формою — брехня як чеснота. Задля двох незмінних цілей — збереження правлячого режиму будь-якою ціною і подальшої експансії — сучасна Росія робить те, що робила завжди: проголошує себе будь-чим, залежно від цільової аудиторії. Росія — це завод із виробництва симулякрів: симулякр демократії, симулякр консерватизму, симулякр християнства. Немає і бути не може ніякої істини, бо істина стане на заваді інструменталізації будь-чого — а в цьому сила. Вісь часу Росія розвернула назад. "Ми нарешті зібралися разом. Ми збираємо Росію", — урочисто проголосив Путін 2000 року, і за цими словами стояли послідовні кроки: орієнтація росіян на культ минулого — сконструйовану, "епохально помирену", відбілену версію імперії та СРСР — і на пріоритет внутрішньогрупового "свого", в межах якого "інший" за потреби легко стає ворогом. Зрештою, незадоволення Росії власним місцем у глобальних ієрархіях влади запускає механізм мімікрії. У мілітаристській пропаганді Росія подає себе жертвою західного колоніалізму, запозичивши наративи антиколоніального опору часів холодної війни. Це заслоняє колонізаторові різницю між собою і підкореним: стан пригноблених проєктується на себе. Афективна конструкція, підсилена самонавіюванням власної пропаганди, дає наслідок, який ми спостерігаємо, — втрату зв'язку з реальністю в російського керівництва.

Два постмодерни

Європа прийшла до постмодерну органічно і, скажімо, шляхетно — крізь покаяння за дві світові війни і подальші кризи, що вибивали з-під ніг категорії модернізму. Росія постмодернізм свідомо інструменталізує. Європейський постмодерн ґрунтується на неприйнятті тоталітарності в будь-якому вияві. І чи не найперше — тоталітарних претензій розуму. Він не приймає ідеї прихованого смислу історії. Він проголошує падіння метанаративів, що претендували на абсолютну істинність і пояснення всього. Тут і захована пастка, якої Європа, здається, не помітила: щеплення проти абсолютної істини непомітно перейшло у втрату істини як такої. Скептицизм, що мав захищати від тоталітаризму, роззброїв перед ним. І ми переживаємо це болісно в політичному постмодернізмі можновладців. Там, де риторика остаточно розійшлася з практикою — і міжнародні інституції щодня поглиблюють цю прірву. Де світ, утративши довіру до спроможностей власного розуму, будує себе на задоволенні швидкоплинних споживацьких потреб. Європейці дедалі менше вірять у речі, з яких виросли їхні власні вірування: у свою релігійну традицію, у військову честь, самопожертву чи бодай у суперечку за це. Тому Європа не просто програє в шостому домені — вона здає його без бою: передчасно попрощавшись із модерном, вона стала морально беззбройною. Росія про це добре знає. Ось рівень, на якому насправді точиться когнітивна війна. "Не все так однозначно" перемагає не тому, що переконує фактами, а тому, що воно питоме для сьогоднішнього західного мислення: культ складності, підозра до моральної ясності, рефлекс шукати істину посередині. Удар завдано не по реакції, а по правилу: тому реакція і здається власною. Європа не розпізнає в Росії ворога: вона вірить не Росії, а своєму постмодерному відображенню, яке Росія послужливо їй підставляє.

Як ворог атакує нашу свідомість

Що нам кажуть самі виконавці? Юрій Безменов — офіцер КДБ, співробітник агентства преси "Новості", що працював під журналістським прикриттям і 1970 року втік на Захід. Головною зброєю СРСР, свідчив він, була не військова сила і навіть не шпигунство, а тривалий ідеологічний підрив суспільств: повільна зміна світогляду, тривалістю циклу операції в десятки років, через науку, освіту, медіа, культуру й політичний активізм — доти, доки громадяни не втратять довіри до власних інституцій, власної історії і власної держави. Наступні пів століття виявилися підозріло схожими на цей конспект. У такій "скоригованій" системі координат, щойно університети випускають перше покоління експертів, вихованих у цих рамках, починається зміна еліт у наукових центрах, аналітиці й політиці — і людям, які описують світ іншими категоріями, стає дедалі важче наблизитися до місць, де ухвалюють рішення. Реконструюймо тепер задум так, як він виглядає з боку виконавця, — за матеріалами, які нагромадила європейська контррозвідувальна практика. Стратегічна мета: повернути контроль над сферами впливу, втраченими з розпадом СРСР, і утвердити Росію в ролі єдиного рятівника від екзистенційних криз — які вона підживлює. Тактика розписана за цілями. 1. Розколоти Європейський Союз — бо в союзі ці держави є надто сильною противагою, а наодинці з кожною можна домовлятися окремо, попередньо довівши її до внутрішньої поляризації та зовнішньої ізоляції. 2. Для кожного суспільства створити окрему ідеологічну нішу — бо кожне має власний культурний код, і шаблони тут не працюють. 3. Вирощувати "ідеологічно мертві поля" і чекати: безідейність нестерпна, порожнеча мусить заповнитися черговою ідеєю, а яка саме це буде ідея — вчасно "підкажуть". 4. Підривати місцеві авторитети фальшивими звинуваченнями і пильнувати, щоб на їхньому місці не постали нові, здатні об'єднувати. Замість зруйнованих авторитетів — генерувати споживацькі потреби: нехай споживацтво стане новою ідеологією. 5. Одночасно розганяти крайні ліві і крайні праві тенденції, доводячи їх до тієї межі, за якою суспільство саме прагне внутрішньої конфронтації. І тут час сказати незручне. Частина зброї противника — наш власний словник. Поняття, якими Захід описує загрозу, часто працюють на того, кого мали б описувати. Згадана вже "гібридна війна" роками вкарбовувала у свідомість, що українці перебувають у стані якоїсь незрозумілої війни. Гонитва за "дезінформацією" вплутала в другорядну битву: дезінформування — лише одна з десятків тактик, і зосередженість на ній звільняє противникові важливіші напрями — зокрема, битву за довіру. Якщо навести чіткість у розумінні явищ, далі є дві засади, які варто засвоїти: виграє той, хто активний і змушує іншого реагувати; і конфронтацію слід вести в когнітивній площині противника, а не у власній інформаційній. Росія примушує Захід порушувати обидві: він реагує, спростовує, звітує — і все це на власній території.

Росія не Україна

В очах західного світу (тієї його частини, яка принаймні нас помічала) ми довго були недорозвиненими. Країною, що застрягла в модернізмі з його "наївними" категоріями — правда, нація, боротьба, жертва. Проте українська реальність показала, що те, що з Брюсселя виглядало як наша відсталість, виявилося нерозтраченою сучасністю. Ідеологічні апарати інших держав діяли тут майже безперешкодно; власна держава була заслабка, щоб їм перешкодити, і заслабка, щоб запропонувати громадянам соціально-економічні чи культурні стимули вибору на свою користь. Українці обирали навпростець: між тривалою, тяжкою боротьбою з невизначеними перспективами і швидкою заміною одного суспільства на інше. І вибір встояв. Ми не встигли зневіритися в модернізмі і тому змогли те, чого не може пояснити жодна європейська аналітика: вийти на Майдан 2013-го, чинити опір 2022-го і стояти досі. Небесна сотня гинула під прапором Європейського Союзу — під прапором, за який у самому Союзі давно ніхто не готовий помирати. Європа дивилася на це з подивом. Дивилася на власні цінності, вимовлені всерйоз. Тому ми були — і багато в чому досі лишаємося — незрозумілими для Європи. Цілком виразно це видно з того, як Захід бачив "Азов". Легше пояснити феномен добровольчої відданості ідеї нації "неонацизмом", ніж цінностями, яким ми вірні і яким немає місця в словнику постмодерну. Тому коли Україна роками кричить: та все ж однозначно — це війна, це терор, це колоніалізм, — західне вухо з підозрою глухне. У постмодерній оптиці неприйнятна сама однозначність: хто говорить без "з іншого боку", той або наївний, або завербований. І нас не зрозуміють доти, доки не побачать, як їхнім власним мисленням грає Росія. Бо когнітивна війна Росії ніколи не була націлена лише на Україну — удару завдають і по свідомості партнерів. Ми вже чули, як це звучить: збройний захист України стає "небезпечною ескалацією", що "провокує ядерну війну", а російська агресія знаходить розуміння, бо "у великих держав є право на баланс інтересів". Тож Україна наче тримає дві лінії одночасно — проти прямих російських операцій і проти хибних картин світу власних союзників, за які платимо відтермінованими рішеннями, недоданою зброєю, часом, і, звісно, найдорожчим — життями.

Україна — ключ до розуміння Росії

У 2022 році Оксана Забужко сказала про те, як світ "відкриває" Україну: "На початку березня я слухала розмову Енн Еплбаум, Тіма Снайдера і Юваля Харарі. Еплбаум захоплено говорила про опір українців у контексті всіх тих експертних прогнозів про три дні, за які Путін мав нас завоювати, — мовляв, от яка несподіванка виявилась, і нарешті світ відкрив для себе Україну! А я подумала: я вже втретє на своєму віку чую це! Утретє в цьому столітті, тими самими словами, без змін, вони нас „відкривають" і заново дивуються, яка ми чудова країна! Холера, та скільки ж можна?! 2004. 2014. 2022. Та ви коли-небудь навчитеся, що це не Росія? Підете на крок далі?" До 2004, 2014 і 2022 років варто, мабуть, додати ще 1991-й… Періодичні "відкриття" України є ознакою того, що між нами і світом стояла оптика, виготовлена не нами. Україну або не бачили зовсім, або бачили крізь лінзу "славістики", в якій усе українське — регіональний випадок російського. Тож дозвольте зустрічне запитання тим, хто нас укотре "відкрив". А що ви розумієте про Росію? Чи певні ви, що не живете досі всередині уявлення про Росію, сконструйованого самою Росією, — і всередині сконструйованих нею ж уявлень про ваші з нею стосунки? Довгий час Росія була вашим ключем до розуміння України. Тепер Україна — ключ до розуміння Росії як ворога. А отже — до когнітивної оборони. Європеєць, який потрапляє сюди, на український Схід, з охопленої сумнівом Європи — тієї, що вже не знає, хто вона і куди їй іти, — відчуває перед цим вогнем щось, здавалося б, давно забуте. Ми не "екзотичний фронтир" і не "Дике поле". Ми показуємо, якою має бути Європа, і нагадуємо, яким дивом вона може бути. Ми повернемося в Європу, щоб принести відродження: вогонь, волю, вірність тим цінностям, з яких Європа постала і без яких не встоїть. Україна сьогодні передає Європі досвід поля бою. Але цього замало. Ми наразі не можемо порадити головного — як мобілізувати європейські суспільства. Бо воля до боротьби не лежить у площині методик. Вона живе на рівні світоглядних категорій — правди, за яку варто стояти; спільноти, яку варто боронити; зла, якому треба чинити опір, — і саме це немислимо у європейській постмодерній парадигмі, яку ворог досконало вивчив і якою вміло користується. Суспільство, яке не стане на захист нації, бо в його картині світу немає нічого, за що стають на захист нації, — це і є довершений результат російської когнітивної операції. Відповідь на питання "як перемагати Росію у шостому домені війни" коштувала нам дорого. Це точно не означає переграти ворога на його полі брехні. І не виробити чергову "стійкість" — цього разу когнітивну. Це означає звільнитися від оптики ворога в описі самих себе. Викорінити механізми викривлення там, де їх вкорінено, — у науці, освіті, культурі. Перестати мислити "когнітивне поле бою" лише кордонами України. Знати ворога краще, ніж він знає себе. І спертися на те, на що ворог не здатний: на чесноти — і на людей, які стають за них без примусу. Арсен "Лемко" Дмитрик

Україна вже понад дванадцять років бореться за своє існування, а п'ятий рік поспіль живе в умовах повномасштабної війни. Наші Захисники й Захисниці щодня ризикують життям заради держави, і держава зобов'язана забезпечувати належне поповнення Сил оборони. Це аксіома. Мобілізація — питання виживання країни. Але є ще одна аксіома: навіть під час війни закон залишається законом, а права людини — недоторканними. Те, що ми спостерігаємо останнім часом навколо мобілізаційних заходів, свідчить про системну проблему, коли межа між законними процедурами та відвертим свавіллям дедалі частіше стирається. І саме тому про це потрібно говорити відкрито.

Коли цифри б'ють на сполох

Динаміка звернень до Офісу Омбудсмана щодо неправомірних дій ТЦК та СП — це вирок нинішньому стану системи. Подивіться на ці цифри:

2022 рік: всього 18 звернень. 2023 рік: 514 звернень. 2024 рік: 3 312 звернень. 2025 рік: шокуючі 6 127 скарг. Поточний 2026 рік: лише за першу половину року ми маємо вже 3 425 звернень!

І процес не зупиняється ні на мить. Лише за перший тиждень липня 2026 року на моє ім'я надійшла ще 141 скарга. Про що говорять ці цифри? Вони кричать про тотальне та системне нехтування законом. Громадяни заявляють про відверте беззаконня: незаконне обмеження свободи, так звані "вуличні затримання", неправомірне застосування заходів фізичного впливу та спеціальних засобів, проходження ВЛК за 15 хвилин, що здійснюється шляхом службових підроблень, приховування медичних даних, ігнорування права на відстрочку, примусове утримання у приміщеннях ТЦК та СП. Робити вигляд, що це лише поодинокі випадки, означає заплющувати очі на реальність. Але є ще одна небезпечна тенденція. Кожен випадок порушення прав людини під час мобілізації завдає шкоди не лише конкретній людині. Він підриває довіру до всієї системи комплектування Сил оборони. Будь-яке незаконне затримання, застосування сили чи приниження людської гідності миттєво стає відомим тисячам людей, поширюється соціальними мережами та використовується російською пропагандою. У результаті громадяни починають боятися не повістки, а самої держави. Це не зміцнює мобілізацію — це її дискредитує. Як Омбудсман України я не визначаю потреби мобілізації та не оцінюю її ефективність. Але точно можу сказати, що виконання доведених планових показників не забезпечує якісне кадрове комплектування Сил оборони України. Моє конституційне завдання інше — забезпечити, щоб держава, сама діяла виключно в межах Конституції та законів України. Ми не можемо вимагати від громадян поваги до закону, якщо самі інституції його порушують.

Ми не чекаємо скарг — ми викриваємо систему

Захист прав людини не може ґрунтуватися виключно на зверненнях від громадян. Саме тому Офіс Омбудсмана системно проводить моніторингові візити до ТЦК та СП. Лише за період із листопада 2025 року до 1 липня 2026 року ми перевірили роботу 22 ТЦК та СП у Києві, Київській, Житомирській, Вінницькій, Тернопільській, Миколаївській областях. За результатами наших моніторингів протягом 2025 року правоохоронними органами було внесено до ЄРДР 34 кримінальні провадження щодо службових осіб ТЦК та СП. За перше півріччя 2026 року — ще 15. Під час моніторингових візитів ми дедалі частіше бачимо одну й ту саму картину. Порушення повторюються незалежно від області чи конкретного територіального центру комплектування. Це свідчить про те, що проблема вже давно вийшла за межі людського фактору і набула системного характеру. Ми виявили низку правових та організаційних проблем, зокрема:

службові особи ТЦК та СП здійснюють дії, на які вони не уповноважені законом, зокрема фактично затримують або утримують громадян; люди повідомляють про обмеження свободи пересування на території ТЦК та СП без будь-якого судового рішення, що суперечить статті 29 Конституції України та статті 5 Європейської конвенції з прав людини; у переважній більшості ТЦК та СП відсутні належні умови перебування людей, які очікують відправлення до військових частин: не облаштовані місця для відпочинку, харчування, дотримання елементарних санітарних норм.

Саме тому за моєю ініціативою здійснюються заходи, спрямовані на:

формування збірних пунктів у районних ТЦК та СП, щоб забезпечити належні умови перебування громадян; інформування місцевих державних (військових) адміністрацій щодо невідкладного додаткового ресурсного забезпечення заходів мобілізації, які проводяться ТЦК та СП; створення та якнайшвидший початок роботи робочої групи при Міноборони з питань вдоконалення законодавства щодо призову громадян на військову службу.

Громадяни, які виконують свій конституційний обов'язок, не повинні втрачати людські права на порозі військкомату! Читайте також: Перевернута машина ТЦК не зробить мобілізацію справедливішою

Конкретні кейси системних порушень у ТЦК та СП

Наведу лише кілька прикладів порушень, які були встановлені представниками Офісу Омбудсмана під час моніторингових візитів.

Закарпаття (Ужгородський РТЦК). Мої представники виявили 22 людини, яких утримували у зачиненому приміщенні без жодних законних підстав. Деякі сиділи там тижнями! Без медичної допомоги, без зв'язку, з відібраними речами. Результат нашого втручання: кримінальні підозри посадовцям ТЦК за статтями про незаконне позбавлення волі, перевищення повноважень та катування. Тернопільщина. Наші монітори виявили у стінах ТЦК людей з інвалідністю та важкими ментальними порушеннями. Після мого втручання п'ятьох громадян негайно звільнили. Бонусом під час перевірки зафіксовано "боєздатний" стан одного з військовослужбовців ТЦК — він перебував у стані сильного алкогольного сп'яніння. Спеціалізована прокуратура вже відкрила кримінальну справу. Інший випадок: особу із цукровим діабетом ІІ типу, гіпертонічною хворобою, ожирінням ІV ступеня та псоріазом було мобілізовано Чортківським РТЦК та СП. Уже через кілька днів після направлення до військової частини військовослужбовець був госпіталізований через загострення захворювань. Наразі військова частина його направила на проходження військово-лікарської комісії. Миколаївщина. Системне утримання людей. В результаті перевірки визволено шістьох громадян, серед яких — чоловік із поламаними ребрами та батько дитини з інвалідністю. Справу розслідує ДБР. Дніпропетровщина. Виявлено випадок мобілізації особи з інвалідністю з дитинства ІІ групи та діагнозом "параноїдна шизофренія", яку з 2020 року суд визнає недієздатною. Попри це, з травня 2026 року чоловік проходить військову службу в одній із військових частин області. Рівненщина. Під час моніторингового візиту на полігон виявили військовослужбовця із ВІЛ, гепатитами В і С, сифілісом та іншими захворюваннями. Харківщина. Встановили, що в одному з ТЦК та СП області було знищено медичні документи щодо стану здоров'я громадянина, а його мобілізували як придатного до військової служби. Після втручання моїх представників військовослужбовця госпіталізували та направили на повторний медичний огляд.

Подібні випадки свідчать про відсутність належної оцінки стану здоров'я громадян на етапі мобілізації, що призводить до порушення їхніх прав, створює додаткове навантаження на систему військової медицини та не сприяє ефективному комплектуванню Сил оборони України.

Діагноз: проблема не лише в окремих людях, а в системі

Моніторингові візити показали, що частина порушень виникає не лише через неправомірні дії окремих посадових осіб, а й через недосконалу організацію роботи ТЦК та СП. Ми бачимо кадровий дефіцит, недостатню професійну підготовку працівників, відсутність належної адаптації військовослужбовців, які після повернення із фронту починають працювати з цивільним населенням. Не меншою проблемою залишається технічна відсталість. Групи оповіщення часто не мають елементарних засобів для перевірки QR-кодів чи VІN-кодів. Окрему тривогу викликають "маски-шоу". Випадки, коли представники ТЦК приховують свої обличчя за балаклавами чи масками, що фактично унеможливлює їхню ідентифікацію. Наголошую вкотре: жоден представник ТЦК не має права застосовувати силу, погрози чи затримувати людей самостійно, без Нацполіції!

Діти не можуть ставати заручниками мобілізаційних процедур

Окрема і надзвичайно болюча тема — випадки, коли через поспіх, формальний підхід або неналежну перевірку обставин діти фактично залишаються без батьківського піклування. Нещодавно широкий суспільний резонанс викликала історія у Кривому Розі. Мобілізували чоловіка, який самостійно виховував 5-річну доньку. У той момент дитина перебувала у дитячому садку й фактично залишилася без єдиного дорослого поруч. Завдяки суспільному резонансу та спільним зусиллям усіх небайдужих батька відпустили для вирішення питань щодо дитини та оформлення необхідних документів. Ще один випадок стосувався батька-вихователя дитячого будинку сімейного типу, який виховує вісьмох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Чоловіка доставили до ТЦК та СП через те, що право на відстрочку не було оформлено завчасно. Лише після мого особистого втручання він зміг реалізувати гарантоване законом право та оформити відстрочку через ЦНАП. Обидві історії демонструють одну й ту саму проблему: державні органи не можуть діяти за принципом "спочатку доставити до ТЦК, а потім з'ясовувати обставини". Якщо людина має законне право на відстрочку, воно повинно бути забезпечене ще до прийняття будь-яких рішень щодо її мобілізації. Водночас хочу звернути увагу і на відповідальність самих громадян. Якщо закон передбачає право на відстрочку, його необхідно оформлювати своєчасно. Це дозволяє уникнути конфліктних ситуацій та захистити інтереси як самої людини, так і її дітей. Але навіть якщо дитина раптово залишається без батьківського піклування, держава має чіткий алгоритм дій. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів №866 служби у справах дітей та Національна поліція зобов'язані невідкладно забезпечити безпеку дитини. Насамперед вона може бути тимчасово передана близьким родичам або іншим особам, із якими вона має зв'язок. Якщо це неможливо, дитина має бути влаштована до патронатної сім'ї або відповідного закладу. Проте головне завдання держави — зробити все можливе, щоб подібні ситуації взагалі не виникали. Читайте також: Липень 2026. Українці в військовій формі протиставлені українцям в цивільному одязі

Парламент має встановити чіткі правила

Реагування на окремі порушення не вирішить проблему. Не менш важливо усунути прогалини, які створюють підґрунтя для конфліктів і порушення прав людини. Саме тому 12 березня 2026 року у Верховній Раді було зареєстровано законопроєкт № 15076, доповнивши профільний Закон новою статтею 22¹. Законопроєкт пропонує встановити чіткі та зрозумілі правила взаємодії громадян із ТЦК та СП. Зокрема, передбачається офіційно закріпити порядок вручення повісток — особисто або рекомендованим листом із описом вкладення. Дата і час явки мають погоджуватися з людиною та визначатися не пізніше ніж через три дні після отримання повістки. Також представникам ТЦК та поліції забороняється необґрунтоване застосування фізичної сили та спецзасобів. Чітко визначаються підстави для адміністративного затримання і доставлення до ТЦК та СП, а також запровадження обов'язкової відеофіксації відмови від отримання повістки. Переконаний, що саме чіткі правила є найкращою профілактикою конфліктів. Вони однаково захищають і права громадян, і законні повноваження представників держави.

Подвійних стандартів не буде: закон один для всіх

Говорячи про порушення прав людини під час мобілізації, не можна оминути й іншу небезпечну тенденцію — зростання кількості нападів на працівників ТЦК та СП. Такі дії є неприпустимими. За даними Нацполіції, станом на 12 квітня 2026 року в Україні зареєстровано 620 нападів на працівників ТЦК. Лідери цієї статистики: Харківська область (69), Київ (53) та Дніпропетровщина (45). Нещодавно відбувся випадок у Львові, де натовп заблокував і перекинув службове авто ТЦК — це тривожний сигнал радикалізації суспільства. Показовим є також випадок на Одещині. У травні 2026 року під час перевірки військово-облікових документів чоловік, який перебував у розшуку за порушення правил військового обліку, напав із ножем на групу оповіщення. Двоє військовослужбовців ТЦК отримали численні ножові поранення та були госпіталізовані у вкрай тяжкому стані. Самосуд — це шлях до анархії. Жодне порушення закону не може бути виправданням насильства чи нападів. Моя позиція залишається незмінною: кожен випадок можливого порушення прав людини з боку працівників ТЦК має бути ретельно, неупереджено та об'єктивно розслідуваний, а винні — притягнуті до відповідальності. Але так само принциповою має бути реакція на будь-які напади, побиття чи перешкоджання законній діяльності військовослужбовців. Ми не маємо права допустити, щоб суспільство розділилося на тих, чиї права потрібно захищати, і тих, щодо кого насильство нібито можна виправдати. Права людини є універсальними, а закон має діяти однаково для всіх — незалежно від посади, форми чи статусу.

Повага до прав людини — це і є сила держави

Ми воюємо з тоталітарною Росією саме за те, щоб не стати схожими на неї. Якщо ми побудуємо всередині країни систему, якій байдуже на Конституцію та людську гідність, ми програємо цю війну ідеологічно, навіть якщо втримаємо кордони. Справедлива, прозора мобілізація, де поважають права людини, лише зміцнить оборонну здатність України. Час внутрішнього хаосу та безкарності має залишитися в минулому. Саме тому Україні потрібна сучасна реформа мобілізаційної системи — із чіткими правилами, прозорими процедурами та належним контролем. Захищаючи державу, ми маємо захищати й принципи, на яких вона побудована. Бо повага до прав людини — це і є справжня сила демократичної держави. Дмитро Лубінець

Зміна класичного президентського костюма 2022 року на захисний чорний колір послала українському суспільству візуальний сигнал про перехід на військовий, близький до авторитаризму, стиль політичного лідерства. Запит суспільства на сильну руку в умовах екзистенційного страху за своє життя і сильної потреби в захисті не є чимось новим для країни, яка опинилася у війні. Це одна з причин, чому багато країн у період війни переходили від демократичного режиму до більш авторитарного.

На початку повномасштабної війни Україна як велика соціальна група перейшла в так званий режим "боротьби-втечі", який передбачає активну опозиційну протидію загрозі та безумовну довіру сильному лідеру, який очолює цю боротьбу, або втечу від ситуації, як, наприклад, масова еміграція. Частиною цієї реакції було зростання національної ідентичності та патріотичних настроїв, що, зокрема, відобразилося і в масовому переході на українську мову.


Медійно для великої української соціальної групи президент швидко поставив себе у позицію військового лідера проти країни агресора, і з 2022 року лише посилював цей політичний образ. Демонстрація того, що саме він є незаперечним і єдиним сильним лідером країни, що воює, приймає всі основні рішення, і навіть вирішує те, бути чи не бути тому чи іншому складу Кабміну всупереч Конституції, для групи "боротьби-втечі" мала б тільки підвищувати рейтинг президента і посилювати підтримку суспільства, а не навпаки. Наприклад, цим феноменом пояснюється злет патріотизму після терактів 11 вересня 2001 року у США, коли на тлі зростання згуртованості суспільство мало сильнішу віру в будь-яке рішення, яке може ухвалити уряд.


Але, згідно з останнім опитуванням КМІС, кількість українців, які хотіли б змінити президента після завершення війни, зросла до безпрецедентних 63% порівняно з 2023 роком. Перезавантаження парламенту хочуть понад 80%, а уряду — 74%. Водночас за чинного президента, за даними Rаtіng Grоuр, готові проголосувати 32%. Порівняння цих даних дає змогу говорити про те, що кількість українців, які не готові підтримати президента, сьогодні приблизно вдвічі більша, ніж кількість його потенційних прихильників, і будувати гіпотези про те, що антирейтинг президента сьогодні вдвічі перевищує його можливий рейтинг.


Протягом останнього року рівень довіри до президента зростає лише ситуативно — у відповідь на несправедливість західних партнерів щодо України або розчарування у їхніх заявах та рішеннях. Однак такий ситуативний підйом пояснюється не так довірою до самого президента, як бажанням суспільства згуртуватися перед кривдником: позиція "наших б'ють", почуття образи та бажання відплати стають драйверами швидкого ситуативного зростання соціальної ідентичності, як це було на початку повномасштабної війни.
Можна було б аргументувати зміни рівня довіри до президента корупційними скандалами у владній вертикалі та ситуацією навколо мобілізації. Однак причини цієї ситуації можуть бути пов'язані не лише із цим. Так чи інакше, ми якось адаптувалися до життя під час війни. Суспільство перейшло до іншої фази, в якій домінує плюралістичний досвід війни. Суспільство поляризоване та розшароване: наприклад, на тих, хто живе в регіонах, які сильно обстрілюють, і на тих, хто в спокійніших, або на тих, хто перебуває за межами України; на тих, у кого мобілізовані близькі, та тих, чиї близькі мають броню, тощо.

У суспільстві багато втоми від війни, зростання внутрішньої параної, поділ на своїх і чужих, відкриті бунти проти ТЦК, частішають випадки нападів на демобілізованих військових, почуття нестабільності, частиною якої є, зокрема, подвійні політичні заяви: то про швидке завершення війни і вибори, то, навпаки, про те, що війна триватиме довго.


У соціальній психології широко відомий феномен нападу на інші внутрішні соціальні групи в межах великої соціальної групи через звинувачення у своєму досвіді нестабільності. Це можна пояснити так: якщо я не можу спрямувати свою агресію на джерело своїх страждань, я спрямую її на того, кого зможу дістати. Інший феномен, пов'язаний з нападом на інші внутрішні групи, називається параноїдальне горювання: щоб уникнути або зменшити хворобливі аспекти жалоби, люди використовують агресивну поведінку, внутрішньо не пропрацювавши втрату. Почуття провини та сорому у цивільного населення перед тими, хто воює чи воював на фронті, також посилює цю напруженість. Із закінченням війни ці процеси не зупиняться. Про це свідчить досвід югославської війни, після завершення якої протистояння та розкол у суспільстві лише посилилися.
Інший аспект суспільної ситуації — явне розчарування у політичній еліті та сильне зниження довіри до державних інституцій. Національна стійкість після травматичних подій, таких як війна, має чотири вектори: підвищення довіри до уряду та його лідерів, посилення соціальної солідарності, посилення патріотизму і впевненість у тому, що національні інститути будуть ефективно функціонувати, незважаючи на важкі обставини. Нині українське суспільство нестійке за всіма цими векторами. Парадоксально на цьому тлі виглядають результати міждержавного дослідження про рівень стресу та надії 2025 року, в якому взяли участь Чехія, Грузія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Україна. Наша країна за результатами цього дослідження отримала найвищі рівні за обома показниками. Саме надія є ідеєю, яка допомагає виживати на індивідуальному рівні. Однак про неї не йдеться у суспільно-політичному дискурсі.

То чому з урахуванням усіх цих чинників рівень довіри до президента знижується? Парадокс зниження довіри до президента пояснюється тим, що суспільство вийшло з фази гострого шоку та військового авторитарного запиту, і перейшло у фазу моральної поляризації та пошуку лідера, який здатний повернути країні надію та смисли. Авторитарне лідерство підтримують за умов соціальної аномії, тобто почуття розпаду суспільних структур. Але Україна перебуває в іншій ситуації — ерозії соціальної довіри, сприйняття того, що лідерство політичних еліт в суспільстві руйнується, бо їм ніби немає довіри, та моральної поляризації, за яких суспільство має запит на прогресивних демократичних лідерів, а не авторитарних. Крім того, авторитарний стиль — це не лише політична, а й психологічна стратегія лідера групи за умов високої невизначеності та нестабільності, яка знижує тривогу та дає почуття контролю хаосу, але посилює дистанцію між лідером та суспільством. Що ми й спостерігаємо.
З погляду психології, суспільство не шукає лідера для групи "боротьби-втечі", а шукає лідера, який запропонує великі та змістовні смисли та метафоричну "ідею порятунку". Інакше кажучи, поверне суспільству надію та запропонує ідею майбутнього, замість жити політичним "тут і зараз". Це особливо важливо тоді, коли ймовірність миру здається дедалі віддаленішою, підриває у людей надію і віру в майбутнє та знижує відчуття контролю над життям.

Анжела Скрилєва–Попова

Успіхи Сил оборони в повітряній і морській кампаніях помітні всьому світу. Та щоб вони конвертувалися в стратегічний успіх, їх необхідно закріпити на землі. І ворог розуміє це не гірше за нас. Успіхи Сил оборони України в небі та на морі за перші шість місяців цього року помітні і в Україні, і в світі. Відчутні вони й для росії, попри те, що там уперто вдають, ніби це істотно нічого не змінює. Далекобійні удари по військовій і нафтовій інфраструктурі агресора, результати на морі, системна робота по логістиці ворога — все це вже не епізоди, а повноцінна кампанія, що має накопичувальний ефект. І саме тут важливо не дати ейфорії відірвати нас від реальності. Війна — це комплекс операцій на морі, в повітрі й на суходолі, і вирішальне значення має саме сухопутний фронт. Умови диктує не той, хто здобув перевагу в повітрі чи на морі, а той, хто зумів закріпити її на землі. Це правило не заперечив ще жоден конфлікт.

Чому путін постійно говорить про фронт

Російський диктатор не випадково так часто розповідає про удавані "успіхи" своїх військ на лінії зіткнення. Так, агресор працює і на виснаження нас далекобійними ударами, і на підрив нашої співпраці із Заходом. Але концентрується він насамперед на досягненні результату на фронті, бо розуміє, що будь-які майбутні розмови про припинення вогню вестимуться відповідно до карти бойових дій. Тому Путін, попри колосальні втрати, кидатиме на фронт увесь наявний ресурс, щоб спробувати здійснити прорив. Звідси слідує проста логіка. Для того щоб говорити, наприклад, про припинення вогню по лінії фронту як про реалістичну ціль, фронт необхідно стабілізувати. Потрібно позбавити ворога можливості вести наступальні дії і перехопити ініціативу самим. Головнокомандувач Сирський відзначив, що Силам оборони уже вдалося щонайменше вдвічі скоротити кількість активних напрямків російського наступу. Це серйозний результат. Але наступ ворога триває і наш повітряний успіх стане стратегічним лише тоді, коли за ним піде перехоплення ініціативи на суходолі.

Що може вигадати ворог

На тлі відсутності значних успіхів на землі та стійкої активної оборони наших військ, противник відчайдушно шукає вихід. Тому він розглядає сценарії відкриття нових ділянок для наступу. Про один з них головком уже попереджав публічно ― є висока ймовірність удару з Брянщини на Чернігівщину. Мета такого ходу зрозуміла: розтягнути нашу лінію оборони, додавши від 50 до 100 кілометрів активного фронту. Другий можливий сценарій — південний. Проблеми з логістикою окупаційних військ на Півдні можуть підштовхнути російське командування до нестандартного кроку: передислокації частини підрозділів з окупованої Донеччини на лівобережжя Херсонщини — для демонстраційних дій або підготовки спроби форсування Дніпра. Тут варто подивитися обидві сторони медалі. З одного боку, якщо ворог справді перекидатиме сили з Донеччини на Херсонщину, це саме по собі визнання успіху наших ударів по його логістиці. Раніше все працювало навпаки: противник накопичував десантні підрозділи на Півдні й звідти розкидав їх по інших ділянках. Тепер потік може розвернутися. З іншого боку, ілюзій бути не повинно: в такий спосіб ворог прагнутиме розтягувати нашу оборону й намацувати слабкі ділянки.

Наша відповідь: маневрена війна

Саме з огляду на ці сценарії створення Об'єднаних сил швидкого реагування — важливий і своєчасний крок. Логіка нового роду сил ― не тримати позиції, а швидко з'являтися там, де потрібно: посилити угруповання, провести наступальні й контрнаступальні дії, стабілізувати обстановку на загрозливих напрямках. Разом із рішенням головнокомандувача про створення нових бригад для протидії планам ворога на можливих нових напрямках удару, це рішення посилює головне — нашу здатність перехопити ініціативу. З таким підходом, ми отримуємо можливість переграти противника в маневреній війні, а не лише вистоювати в позиційній. Отож, ворог не полишає спроб досягти нових здобутків на фронті, супроводжуючи їх терористичними ударами по цивільних. І те, що йому це не вдається — результат надзусиль наших воїнів і правильно обраної командуванням стратегії активної оборони. Перемога кується на фронті — людьми, роботами, безпілотниками, всіма способами разом. В небі і на морі ініціатива уже за нами. Необхідно закріпити це на землі. Олександр Мусієнко, військовий та політичний експерт, правник, військовослужбовець ЗСУ