Українська правда

Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України має зробити справедливим право воїна вибрати підрозділ Сил оборони після самовільного залишення частини (СЗЧ) – з армії до Нацгвардії, з прикордонників до армії і навпаки.



Усуньте проблемні причини і Сили оборони отримають підготовлених бійців.


Якщо держава в обличчі МОУ справді хоче повернути військовослужбовців після СЗЧ, то час думати не лише відомчо, а по-державному, і перестати займатися цивільно-політичною імітацією вирішення проблеми.


Воїни, які зараз з різних причин в СЗЧ, пройшли війну, бачили смерть і роками виконували бойові завдання.


Вони точно не бояться кримінальних проваджень, судів чи віртуальної вʼязниці. Звідти теж можна піти воювати, бо камер і зараз не вистачає на всіх.


Тому бюрократично розраховувати, що загроза покарання сама по собі змусить усіх повернутися, — помилка людей, які ніколи не були в окопі між життям і смертю.


Багато військових вибрали долю СЗЧ не через війну. Вони пішли через конкретні проблеми у своїх підрозділах, через командирів та зневіру в системі, яка часто не змогла і не хоче бачити власних помилок.


Сьогодні постановою Уряду з ініціативи МОУ, без врахування реальної у кожному випадку причини СЗЧ, воїнам пропонують єдиний варіант: повертайся лише до підрозділів тих Сил оборони, звідки ви з якоїсь причини пішли. Якщо були у ЗСУ, то повертайтеся лише туди. Без права піти воювати в Нацгвардію, прикордонну службу чи ДСТЗІ, або навпаки.


За таких обставин значна частина вмотивованих військовослужбовців не повернеться в систему, внутрішні проблеми якої спонукали конкретного бійця в конкретних умовах прийняти непросте і точно незаконне рішення покинути службу.


Багато воїнів з тисяч СЗЧ готові знову виконувати бойові завдання та захищати Україну. Але не там, де нерідко саме командири не побачили проблеми або вважали людську втому або інші причини лише примхою окремого бійця.


У чому ця збочена узагальнена бюрократична логіка?


Хто з тих, хто писав положення сухої постанови, мав шанс померти або бачив той окоп і смерть вживу?


Якщо людина знову готова воювати, має бойовий досвід, підготовку та бажання служити, то чому система не дозволяє їй повернутися до іншої складової Сил оборони — ЗСУ, НГУ, ДПСУ?


Зараз ми маємо парадоксальну ситуацію.


З одного боку держава говорить про нестачу людей, складнощі з мобілізацією та необхідність поповнення війська.


З іншого — бездумно і бездушно сама ж створює бар'єри для повернення до Сил оборони тих, кого вже навчила, підготувала і хто має реальний бойовий досвід.


Це абсурд.


Нам не потрібно шукати цих людей на вулицях. Вони вже є. Вони вже воювали. Вони вже довели свою готовність ризикувати життям за Україну.


Ми, перший корпус АЗОВу, зараз вимушені просити адвокатів, ДБР, поліцію, суди у кожному окремому випадку дати можливість воїну після СЗЧ повернутися саме до нас у підрозділ, а не там, де у нього були проблеми.


Так не має бути. Нам є чим займатися на фронті, окрім бюрократичної тяганини і виконання функції держави там, де її повинен вирішувати Уряд.


Це суперечить самому принципу запропонованої реформи, яка покликана спростити процес повернення без додаткового навантаження на судову систему.


Потрібно дати можливість воїнам після СЗЧ повернутися до строю без прив'язки до тієї структури, з якою пов'язані причини їхнього складного рішення.


Держава відкрила двері для повернення. Але залишила лише один вузький прохід, який є несправедливим до людей, які мають право жити і обовʼязок померти, захищаючи Батьківщину.


І поки цивільні і без бойового досвіду чиновники виконавчої влади рахують кримінальні провадження та судові справи, армія продовжує втрачати людей, які могли б виконувати бойові завдання вже сьогодні.


Якщо мета держави — посилення оборони, то варто думати не про те, як покарати більше людей, а про те, як справедливо повернути до війська якомога більше підготовлених і мотивованих воїнів.


Бо для всіх, хто в СЗЧ, головне питання — не куди він повернеться. Головне — щоб в ньому бачили живу людину і дали йому справедливе право повернувся до Сил оборони України.


Представники Уряду, усуньте проблемні причини і сили оборони отримають підготовлених бійців.


І додатково, ви побачите результат відразу. Люди повернуться туди, де в них бачать живих людей, а не лише штатну паличку, яка у вигляді подвигу виживатиме десятки днів у забутому командирами окопі в тилу ворога.



Святослав Паламар "Калина"Джерело

2025 рік запам'ятався низкою гучних корупційних викриттів завдяки роботі Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури: від підозри чинному на той час віцепрем'єр-міністру Олексію Чернишову і до так званого "Міндічгейту" – приголомшливої операції під кодовою назвою "Мідас" щодо масштабної корупції в енергетиці на чолі з бізнесменом Тімуром Міндічем. 2026 рік також розпочався гучно завдяки підозрі голові фракції "Батьківщина" Юлії Тимошенко у справі про системний підкуп нардепів за "правильні" голосування у парламенті. І це ще не згадуючи про численні підозри іншим чинним нардепам. Розслідувати такі кейси надзвичайно складно як юридично, так і організаційно. Однак вони доводять, що антикорупційні органи здатні руйнувати системні схеми попри шалений політичний спротив. І щоб темп розслідування таких кейсів зростав, НАБУ потребує більше професійних і, що не менш важливо, доброчесних фахівців, здатних викривати корупцію топ-посадовців та протистояти зовнішньому тиску. Сьогодні в НАБУ функціонує багатоетапний і довготривалий процес відбору кадрів. Більше того, днями обрали новий склад Ради громадського контролю (РГК), яка бере участь в конкурсних процедурах. РГК є "голосом" громадськості під час добору нових кадрів до НАБУ. Розширення штату Бюро триває останні два роки і є однією з рекомендацій Європейської Комісії щодо посилення антикорупційних органів в Україні. Виконуючи цю рекомендацію, Верховна Рада ще у грудні 2023-го внесла зміни до Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" та дала "зелене світло" розширенню НАБУ. Зміни до профільного закону передбачають поетапне поповнення: протягом 2024–2026 років штат Бюро має зрости з 700 до 1000 співробітників – по 100 нових фахівців щороку.

Як відбирають нових людей до НАБУ?

За час свого існування НАБУ пережило кілька великих хвиль набору нових детективів. Зокрема, перших 70 детективів із 2 700 кандидатів обрали у серпні 2015 року. У березні 2016 року на другій хвилі конкурсу обрали ще 65 детективів з-поміж 1 956 охочих. У червні 2017 року завершилася третя хвиля відбору, конкурсна комісія обрала 55 детективів із 2 494 кандидатів. У 2018–2019 роках пройшла четверта хвиля на 34 посади детективів із 1 865 претендентів. Ажіотаж був колосальним: лише у Києві на три вакансії детективів претендували по 193 кандидати на місце. З 2024 року в НАБУ розпочалися активна підготовка та проведення конкурсів на нові посади, передбачені змінами до закону. Так, конкурси проводять дві спеціально створені комісії, до яких входять представники структурних підрозділів НАБУ та до трьох представників Ради громадського контролю. Умовно всю процедуру можна поділити на кілька великих етапів. Етап перший – підготовка та прийом документів від кандидатів. Він розпочинається після оголошення конкурсу і зазвичай займає близько 2–4 тижні. Для допуску до участі кандидати мають відповідати кваліфікаційним вимогам до посади (освіта, професійний стаж тощо). Етап другий – тестування. Допущені до участі кандидати складають кваліфікаційний іспит, що включає:

тестування на знання законодавства; тестування на визначення рівня професійних умінь і навичок; тестування загальних здібностей; психологічне тестування.

Кандидати до Управління спеціальних операцій додатково проходять тестування з фізичної підготовки. На окремі посади також проводять тестування рівня володіння іноземними мовами. За результатами всіх пройдених тестів формують рейтинг. Зазвичай до фінального етапу доходить приблизно 10–20% від загальної кількості кандидатів. Етап третій – співбесіди. Їх проводять у формі інтерв'ю. Мета – оцінка професійного рівня кандидатів. Для більшості посад це останній крок перед фінальною перевіркою. Фінальний етап – перевірка морально-ділових якостей. Кандидатів, які успішно подолали всі ці кроки та підтвердили свою професійність, чекає перевірка з боку Управління внутрішнього контролю НАБУ. Її ще називають перевіркою доброчесності, під час якої оцінюють особисті, ділові та моральні якості потенційного співробітника. Це і відповідність доходів кандидата його витратам та майну, належне декларування, професійна етика, політична нейтральність, незалежність, непідкупність, гідна поведінка тощо. Для керівних посад в НАБУ передбачений ще один, додатковий етап конкурсу – співбесіда щодо перевірки на доброчесність. На цьому етапі важливу роль відіграють громадськість, журналісти і небайдужі громадяни. Вони мають право повідомити Бюро про недоброчесних кандидатів. Варто зауважити, що імена всіх учасників конкурсу є відкритими та публікуються на сайті НАБУ. Винятком є лише кандидати на посади негласних працівників – адже у цьому разі секретність важливіша за публічність та суспільний інтерес. Будь-хто може самостійно перевірити кандидата за відкритими джерелами та передати інформацію конкурсній комісії. Однак є дві умови. По-перше, дані мають свідчити саме про недоброчесність кандидата та, по-друге, їх потрібно надіслати до НАБУ протягом двох тижнів після того, як оголосили про початок перевірки кандидатів. Загалом у 2024 році НАБУ оголосило конкурси на 195 посад (із яких 65 – керівні), у 2025 – ще на 159 посад (із них 33 – керівні). На початок 2026 року відбір на 35 із цих вакансій ще тривав. Попри такий ретельний та складний відбір, у 2024 році до НАБУ призначили 212 осіб (з них 54, тобто чверть, – на керівні посади), а у 2025 році – 222 кандидатів (20, близько 13% – на керівні посади). Це значно перевищує рекомендації Єврокомісії. Проте варто врахувати, що підрозділи Бюро все ще недоукомплектовані, а в багатьох конкурсах перемагають чинні працівники, через що кількість вакансій суттєво не зменшується. На кінець 2024 року в НАБУ фактично працювало 699 співробітників при штатному розписі 800 осіб. Наприкінці 2025 року кількість працівників зросла до 811 при штаті у 900 осіб. Інший важливий фактор – це неминучі звільнення: за цей період з Бюро звільнилися 84 фахівці. Таким чином, навіть із урахуванням звільнень, фактична чисельність НАБУ протягом останніх двох років збільшувалася на понад 170 співробітників щорічно. Ці цифри підтверджують, що НАБУ тримає високий темп заповнення вакансій, а кадровий дефіцит поступово скорочується. У таких умовах життєво необхідно підтримувати якість відбору на належному рівні та забезпечувати безперебійну роботу конкурсних комісій.

Які проблеми і що покращити?

Першим значним недоліком є те, як саме оприлюднюють інформацію про конкурси. Дані розміщують у таблицях Місrоsоft Ехсеl, які потрібно щоразу завантажувати з сайту НАБУ. Оскільки під час конкурсу таблиці постійно оновлюються, користувачі змушені знову й знову завантажувати файли, щоб побачити зміни. Замість того, щоб переглядати всі оновлення онлайн прямо на сторінці Бюро (як це реалізовано, наприклад, у НАЗК), доводиться накопичувати купу файлів. Це максимально незручно та навіть архаїчно. По-друге, хоча інформація щодо кожного з етапів конкурсу повністю відкрита, цього не можна сказати про зміст співбесід з кандидатами. Це є головною перепоною прозорості. Про що мова? Записів трансляцій співбесід досі немає у відкритому доступі. Ми вже звертали на це увагу у 2024 році, але з того часу нічого не змінилося: трансляції проводять лише щодо кандидатів на керівні посади і тільки якщо громадські організації, журналісти чи інші люди подадуть попередній запит. Така вимога є нікому не потрібною новелою та перешкодою для відкритості. Ба більше, після співбесід їхні записи не зберігаються. Тобто, якщо згодом виникне потреба перевірити слова кандидата чи переглянути розмову, зробити це буде неможливо. У НАБУ це пояснюють заходами безпеки: мовляв, не хочуть "світити" своїх детективів, щоб не зашкодити їм чи їхнім розслідуванням. Однак, якщо в Бюро так переймаються чутливими питаннями, завжди можна перервати співбесіду на час їх обговорення. Що ж до захисту майбутніх оперативників, то, як уже згадувалося, правила і так забороняють оприлюднювати їхні імена, а всі зустрічі з ними проходять закрито. Ці підрозділи і так виведені за межі публічного конкурсу. Тому аргументи про захист секретних працівників чи розголошення таємниць не витримують жодної критики. Виходить, що на співбесідах кандидатів у прокурори САП або суддів не дбають про безпеку? Адже їх транслюють онлайн, а записи зберігаються на YоuТubе. Причому публічним є не лише блок про доброчесність, як у НАБУ, а й перевірка професійних компетенцій та навіть оголошення результатів. Чого не можна сказати про конкурс до Бюро. А це є серйозним ударом по прозорості відбору. Попри численні заклики громадськості змінити правила та зробити співбесіди публічнішими, реакції від Бюро немає. Наприклад, на пропозицію від "Автомайдану" скасувати систему запитів на трансляцію та покращити оприлюднення інформації про співбесіди, НАБУ відповіло стандартно: порадили просто "слідкувати за етапами перебігу конкурсів" на їхньому сайті. Третя проблема полягає в тому, що навіть попри застереження стосовно кандидата з боку громадськості або наявність суперечливої інформації у відкритих джерелах, конкурсна комісія в окремих випадках все одно може призначити його на посаду без належного обґрунтування. Вважаємо, що це є прямим наслідком недостатньої прозорості конкурсу. До прикладу, така ситуація мала місце під час співбесіди з Андрієм Русаєвим, який в результаті переміг у конкурсі на посаду керівника підрозділу детективів. Питання стосувались декларування автомобіля Fоrd Fосus 2016 року випуску всього за 45 тис. грн, що виглядало явно заниженою вартістю. Також пояснень потребували й підстави набуття дружиною кандидата будинку в с. Хотові Київської області. Кандидат на поставлені питання відповідав досить сплутано, розмито та неконкретно, однак в результаті став переможцем конкурсу. Також у 2018 пан Русаєв ймовірно був учасником смертельного ДТП. У квітні 2018 року Кандидат, їдучи на автомобілі Fоrd Fосus, здійснив наїзд на пішохода, внаслідок чого остання отримала травми, несумісні з життям. На співбесіді Русаєв так і не зміг чітко пояснити, що відбулось того дня, та на якому етапі наразі перебуває кримінальне провадження – зазначив лише, що слідство веде ДБР, і схоже, попри те, що з моменту ДТП минуло вже понад 6 років, воно й досі не завершене. Рішення конкурсної комісії не було одноголосним, до прикладу, його не підтримала представниця Ради громадського контролю, яка утрималася від голосування за цього та іншого кандидата. Візьмімо ще одного переможця конкурсу, тепер на посаду керівника підрозділу детективів – Віталія Дернового. Під час подання декларацій він приховав нерухомість у Києві та області, де зареєстрований він сам, його син та падчерка. Крім того, ціна автівок, які він із дружиною придбали у 2018–2019 роках, ймовірно була занижена у 2–3 рази. Його батько, Валерій Дерновий, служив в органах міліції з 1989 року і за цей час був пов'язаний з великою кількістю скандалів. Серед них участь у фальсифікаціях, розгін мітингу проти антиукраїнського закону, побиття при затриманні та інші. У 2006 році його навіть засудили за службове підроблення, проте він уникнув покарання за амністією і продовжив працювати на керівних посадах в органах міліції. Ще один приклад: конкурсна комісія рекомендувала призначити на посаду старшого детектива – керівника Другого відділу фінансових розслідувань – Ніну Пінську. Тут цікаво те, що мати Пінської є керівницею та засновницею низки підприємств у Севастополі, які з 2017 року зареєстровані за законодавством російської федерації. Не менш цікавим є й батько Пінської, який був заступником Міністра економічного розвитку і торгівлі за президентства Януковича. Пізніше він працював начальником управління при МЗС. Звичайно, діти не несуть відповідальності за своїх батьків. Водночас під час співбесіди на доброчесність, коли черга дійшла до питань щодо батьків кандидатки, на прохання самої Пінської комісія вимкнула звук. Тому зовнішні спостерігачі навіть не мали змоги почути відповіді й оцінити можливі ризики. Тож, на нашу думку, конкурсна комісія в окремих випадках підходила до співбесід формально, не проводила власного аналізу на основі отриманої інформації щодо кандидатів та, як наслідок, не була достатньо залучена до дослідження спірних питань під час інтерв'ю. Про подібні проблеми із формальним підходом до співбесіди згадувала також експредставниця РГК НАБУ у кадровій комісії Катерина Даценко. За її словами, в окремих випадках мотиви голосування за того чи іншого Кандидата були доволі дивними. Зокрема, у вересні 2024 року РГК НАБУ опублікувала пост про перебіг співбесід із кандидатами до підрозділу, що займається розслідуванням корупції в оборонній сфері. Одним із головних аргументів людей, які голосували за переможця відбору, було "ну, він же так багато працює, о 9-ій вечора виходить з офісу". Як зазначає Катерина, "це абсолютно нездоровий і дуже радянський аргумент, адже комісію має цікавити не кількість годин на роботі, а якість цих годин, зокрема кількість відкритих та скерованих до суду справ". Більше того, останніми місяцями конкурсна комісія застосовує нову практику: під час співбесід члени комісії зачитували питання, які надійшли від громадськості, та оголошували, що "кандидат надав вичерпні пояснення у письмовому вигляді" або ж зачитували такі письмові пояснення без уточнюючих запитань зі свого боку. Часто комісія взагалі не вимагала усних відповідей та не пропонувала кандидатам публічно пояснити спірні моменти. Зокрема, саме так відбулися співбесіди на перевірку доброчесності у грудні 2025 року на посаду Керівника Управління внутрішнього контролю та у листопаді 2025 року на посаду Керівника підрозділу детективів.

Як НАБУ перевіряє доброчесність кандидатів і які результати?

Одним із механізмів підзвітності суспільству та контролю за тим, кого саме беруть на роботу в НАБУ, є Рада громадського контролю. До її складу входять 15 громадян України, яких обирають шляхом онлайн-голосування. Однак, як виявив незалежний аудит 2025 року, через велику кількість співбесід представники РГК не відвідують усі з них, що може призвести до певних негативних наслідків. Також у НАБУ діє окремий підрозділ, який займається перевіркою кандидатів і чинних співробітників НАБУ. Це Управління внутрішнього контролю. Протягом 2024–2025 років вони провели 60 службових розслідувань, за результатами яких до дисциплінарної відповідальності притягнули 24 працівників. Також провели 48 перевірок доброчесності працівників НАБУ. За результатами цих перевірок було отримано лише 1 негативний висновок, у зв'язку з чим було розпочато службове розслідування. Це свідчить про загальний високий рівень доброчесності працівників НАБУ, хоча, безперечно, є, що покращувати. Попри активну роботу, минулорічний аудит за участі міжнародних експертів, перший такий в історії, оцінив діяльність Бюро у сфері прозорості та підзвітності як помірно ефективну. Аудитори наголосили, що НАБУ може зробити більше, щоб і надалі просувати культуру доброчесності. Звернули увагу і на ризик незаконного розголошення відомостей досудового розслідування. На думку аудиторів, попри вжиті заходи щодо його зниження, він досі залишається значним для НАБУ. Стратегія комунікацій у сфері запобігання та протидії корупції, схвалена Кабміном у грудні 2023 року, також вимагає, щоб НАБУ посилило зусилля у взаємодії з громадськістю для зміцнення довіри. Закон щодо посилення повноважень НАБУ та САП, прийнятий після всеукраїнських мирних акцій протесту, пропонує УВК також проводити поліграфологічні дослідження працівників Бюро. Відтепер поліграф мають пройти всі працівники, які мають допуск до державної таємниці, причому не менше одного разу на два роки. Мета такої перевірки – виявити ризики можливої співпраці з державою-агресором. Однак ефективність цього заходу під питанням, оскільки НАБУ вже давно використовує поліграф як стандартну процедуру для своїх співробітників. У Бюро підкреслили, що перевірки на детекторі брехні вже є звичною практикою під час службових розслідувань та кадрових призначень.

Що треба покращити?

Попри щорічне збільшення штату, фактична чисельність працівників НАБУ за 2024 рік зросла лише на 49 співробітників. Проте за 2025 рік до НАБУ влаштувалось вдвічі більше – ще 112 осіб. На кінець 2025 року в НАБУ загалом працювало 811 співробітників при штаті в 900 людей. Тобто наразі вакантні тільки 10% посад, однак через розширення штату кількість вакансій знову зросла. Таким чином, протягом 2026 року конкурсний відбір триватиме, причому дуже інтенсивно. Тож ефективність та підзвітність конкурсів до НАБУ варто покращити вже зараз:

передбачити обов'язкові онлайн-трансляції всіх співбесід як на професійність, так і на доброчесність щонайменше на керівні посади. Без необхідності окремого звернення від громадськості чи журналістів; зберігати трансляції у відкритому доступі на Yоutubе або на іншому ресурсі; вдосконалити сторінку, де викладають інформацію про перебіг конкурсів, зробити її зручною та usеr-frіеndly, без постійних завантажень Ехсеl-таблички; конкурсна комісія має бути більше залучена у процеси співбесід, публічно озвучувати спірні моменти, критично їх оцінювати або оприлюднювати письмові пояснення кандидатів.

Вважаємо, що ці нескладні рекомендації не лише допоможуть виправдати величезну підтримку Бюро, яку люди висловили під час літніх протестів, а й надалі підсилять довіру громадян. Щоб зберегти цю підтримку, НАБУ має посилити прозорість та більше прислухатись до рекомендацій суспільства. Адже чим вищі очікування та рівень довіри, тим більшою має бути й підзвітність.Тетяна Закопайло, юристка ВО “Автомайдан”

 У цьому матеріалі – про те, як допоміжний підрозділ Генерального прокурора під керівництвом свідка у справі Магамедрасулова перетворився на інструмент тиску на політичних опонентів і бізнес. Справи проти ЦПК, Кудрицького та власників великого бізнесу як антологія інтересів очільника ОГП. Російський слід у вищому керівництві Офісу Генпрокурора, питання до доброчесності ключових керівників департаментів, атаки на антикорупційні органи – це лише зовнішнє відображення стану справ в ОГП. Є ще внутрішня кухня, яка більш детально підсвічує, чим насправді і непублічно займається Офіс Кравченка. Мова піде про підрозділ, який мав би опікуватись резонансними і складними провадженнями, що перебувають на особистому контролі Кравченка, натомість вони розслідують справи проти активістів, незручних для влади людей, а також українського бізнесу. Його очільник Айдин Худієв, з приходом Кравченка – керівник Управління забезпечення виконання повноважень Генерального прокурора у кримінальному провадженні. Перед аналізом цих проваджень – декілька слів про Худієва і його зв'язок із Кравченком.

Виходець з військової прокуратури із люксовим способом життям: незадекларована ВМW Х5 2025 року та колекція ювелірки на 60 тисяч доларів

Починав Айдин Худієв з військової прокуратури Центрального регіону, де працював з 2016 по 2020 рік. Начальником Худієва на позиції заступника керівника підрозділу у 2019–2020 роках був Руслан Кравченко. Після звільнення з військової прокуратури Худієв працював у НАБУ та БЕБ. Згодом став радником Кравченка – спочатку як голови податкової, а потім й Генпрокурора. Кравченко і Худієв спільно здійснювали процесуальне керівництво в одному з кримінальних проваджень, а сам Кравченко підписаний в одній із телефонних книг як "Руслан Айдын". Як повідомляв Центр протидії корупції, Айдин Худієв був свідком у провадженні проти детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова, відповідно, взяв участь у фальшуванні справи. Фото зі спільної наради в липні 2019 року: у президії сидять два заступники керівника – Руслан Кравченко і Максим Крим (теперішній заступник Генпрокурора), у 1 ряду – начальник відділу Айдин Худієв Перебування майже все життя на публічній службі не завадило Айдину Худієву вести люксовий спосіб життя. В інстаграмі дружини прокурора ми бачимо подаровану їй ВМW Х5 2025 року, якої втім немає в декларації. Записана дорога покупка на її компанію ТОВ "Агенція Віртуальних Активів", тож активи на ній цілком реальні. Вартість аналогічного авто складає понад 120 тисяч доларів. В серпні 2024 року Худієв зробив пропозицію, подарувавши каблучку Саrtіеr 1895 Sоlіtаіrе, вартість якої може становити 22 тисячі доларів, що більше річної зарплати Худієва, на той момент начальника відділу детективів БЕБ, в півтора рази. В публікаціях дружина Худієва демонструє ювелірні вироби преміум сегменту Grаff, Саrtіеr, Вulgаrі, Оnе Сlіff та Тіffаny, загальна ринкова вартість яких становить понад 60 тисяч доларів, а також – люксовий одяг, відпочинки та заходи. Усе це звичайно не відображається в декларації прокурора, а тим паче не заважає Кравченку просувати Худієва кар'єрними сходами.

Чим займається управління Худієва?

Управління забезпечення виконання повноважень Генерального прокурора у кримінальному провадженні є складовою Департаменту організаційно-контрольної діяльності, що підпорядковується напряму Генеральному прокурору. Цей підрозділ має опікуватись провадженнями, де процесуальне керівництво здійснює Генпрокурор або такими, що перебувають у нього на особистому контролі, тобто найбільш резонансні та складні – аналізувати, вивчати стан справ, організовувати процесуальне керівництво або здійснювати його в групі прокурорів. До 2026 року в реєстрі судових рішень взагалі не згадувались прокурори цього управління, тобто вони, найімовірніше, і виконували організаційну та допоміжну функцію для Генпрокурора, як і мали б. Натомість з приходом Кравченка і відповідно Худієва це управління почало активно займатись як процесуальним керівництвом, так і самостійними розслідуваннями. При цьому наші співрозмовники в правоохоронних органах повідомляють, що це управління неодноразово витребовувало "особливо хлібні" провадження для самостійного розслідування, усуваючи від справ органи слідства. Тут важливо розуміти, що функція прокурора полягає саме в контролі за проведенням розслідування, а не безпосередньому його здійснені. Оскільки ти не можеш одночасно і розслідувати, і сам себе контролювати, функція слідства була прибрана з прокуратури внаслідок реформи 2019 року. На неприпустимості перебирання функції слідства наголошував і сам Айдин Худієв в ефірі подкасту ОГП. Проаналізувавши близько 150 ухвал у 14 кримінальних провадженнях ми з'ясували, що абсолютна більшість справ, де згадуються підопічні Худієва, мають політичних характер або ж стосуються великих грошей – несплати податків, заволодіння нерухомістю, а також діяльності криптообмінників та криптобірж. Отже, які саме пріоритети ставить перед собою Генеральний прокурор? Спойлер: мова піде зовсім не про захист прав дітей, про що так любить публічно наголошувати очільник прокуратури.

Справи політичні: провадження проти ЦПК, ВККС, Агентства відновлення і Укренерго часів Найєма та Кудрицького

Нижче описано 4 кримінальні провадження, розпочаті ОГП. У них прокурори отримували ухвали на тимчасовий доступ до документів, які самі ж і виконуватимуть без участі слідчих. Це може свідчити про самостійне розслідування, що в цьому випадку, імовірно, пов'язане з політичною чутливістю справ і небажанням залучати "зайві очі".

Відновлення провадження 10-річної давнини проти Центру протидії корупції

В березні 2016 року ГПУ розпочало "розслідування" діяльності ЦПК, а саме щодо отримання донорських коштів від Уряду США на реформу кримінальної юстиції (ЄРДР № 42016000000000688 від 16.03.2016). Тоді в ГПУ вирішили, що саме прокурори мали отримати ці кошти на реформу. Після зливу частини фінансових документів антикорупціонерів на провладних помийках справу закрили, сталось це вже наприкінці травня 2016 року. Тим же роком датувалась і остання ухвала у вказаному кримінальному провадженні. Так було до приходу Кравченка. В березні 2026 року в цьому кримінальному провадженні підлеглий Айдина Худієва отримав ухвалу про тимчасовий доступ до документів, що перебувають у віданні Посольства США про реалізацію зазначеної вище донорської програми, а отже провадження проти активістів, що було закрите 10 років тому, знову було відновлене. Виглядає як своєрідна помста ОГП за постійну критику не тільки керівника прокуратури та його заступників, а й самого Худієва, а також очільників регіональних підрозділів.

Провадження щодо конкурсу на суддів апеляції, який проводить ВККС

Ще одна справа, де прокурори Худієва отримали тимчасовий доступ, який самі й виконуватимуть, це провадження № 42025000000000999 від 28.10.2025, відкрите Офісом Генерального прокурора. У фабулі зазначено, що в межах справи досліджуються обставини проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України конкурсу на зайняття вакантних посад в апеляційних судах. Доступ надано до інформації про дзвінки та повідомлення певного мобільного номеру. Хоч текст ухвали не балує деталями, варто зазначити, що в межах політики системного тиску на ВККС, яке покликане переатестовувати і добирати суддів, ручні правоохоронці вже неодноразово відкривали кримінальні провадження за надуманими обвинуваченнями. Цікавою деталлю є те, що і сам Айдин Худієв проходив конкурс ВККС щоправда на позицію в місцевому суді. Чи є це провадження одним із таких – покаже час, але в благі наміри Кравченка та його товариша Худієва повірити складно.

Провадження щодо Агентства відновлення часів Найєма й Укренерго під головуванням Кудрицького

Через місяць після вибуху "Міндіч гейту" – корупційного скандалу за участю найближчого оточення Зеленського навколо відмивання грошей, призначених для побудови захисних споруд для енергооб'єктів "Енергоатому" 07.11.2025 Офіс Генпрокурора поспіль вносить два кримінальні провадження у сфері енергетики № 42025000000001059 та № 42025000000001060. Але розслідувати діяльність друзів Президента, як це робить НАБУ, ручний прокурор і його помічники навряд здатні, тому фігурантами обрали невстановлених службових осіб Агентства відновлення та НЕК "Укренерго", які в 2023-2024 роках уклали контракти на побудову захисту енергооб'єктів за завищеними цінами. Найцікавіше з фабули провадження щодо Агентства відновлення це те, як саме прокурор визначив завищену вартість захисної споруди: "Агентство відновлення без тендера [уклали] контракти на суму від 154 до 500 млн грн ... У деяких випадках це споруди, зовнішньо дуже схожі на ті, які замовляло й "ІНФОРМАЦІЯ_3", проте вартість вказаних захисних споруд складає від 89 до 162 млн грн". Виходить, що підлеглий Худієва побачив завищену ціну буквально неозброєним оком, ні тобі замірів, визначення типу і вартості матеріалів або експертиз. При цьому фабула провадження щодо Укренерго взагалі не містить посилання на вартість чи орієнтовні збитки. Нагадаємо, що в ті роки керівником НЕК "Укренерго" був Володимир Кудрицький, якого звільнили у вересні 2024 року. Тоді два незалежні члени наглядової ради назвали звільнення політично вмотивованим і безпідставним. Через рік після звільнення ручний ДБР оголосив про підозру колишньому очільнику НЕК за події 2018 року, однак і в цьому провадженні експерти вбачали ознаки політичної розправи. Своєю чергою очільником Агентства відновлення у згаданий період був Мустафа Найєм, звільнення якого відбулось в червні 2024 року після конфлікту з керівництвом Кабміну та ОП.

Справи грошові: недоотримані податки від забудовників, криптообмінники та столична нерухомість

За словами з джерел у правоохоронних органах, саме "хлібні" провадження в особливому фокусі підопічних Кравченка. Одразу зазначимо, що ми не виправдовуємо і не звинувачуємо фігурантів цих розслідувань, а хочемо акцентувати на пріоритетах Генпрокурора та зазначити, що вихід за межі процесуальних повноважень в ході слідства (порушення правил підслідності, самостійне розслідування прокурором тощо) часто має корупційне підґрунтя. Також збір матеріалів поза межами підслідності може мати наслідком визнання доказів недопустимими, таким чином завадити притягненню до відповідальності фігурантів тими, в чиїй компетенції перебувають справи. Ми не будемо описувати всі 10 проваджень, а зупинимось на декількох показових.

Недоотримання податків від столичного забудовника Gеоs

Національна поліція ось вже три роки розслідує провадження щодо ухилення від сплати податків групою компаній Gеоs, що інвестує у будівництво столичних ЖК (ЄРДР №12023000000000035). У березні 2026 року за клопотанням підлеглого Айдина Худієва було накладено арешт на кошти Фонду "ГЕОС ІНВЕСТ", що перебували на їхніх рахунках. І тут варто акцентувати на таких моментах:

провадження мало б розслідуватись БЕБ, оскільки основною претензією є саме ухилення від сплати податків;арешт рахунків підприємства, тим паче без повідомлення про підозру, є особливо "болючим" заходом для господарської діяльності та блокує діяльність підприємства (в таких умовах дуже зручно тиснути на бізнес);в ухвалі зазначено, що компанія збирає внески, які інвестує у будівництво ЖК, і тут важливо розуміти, чи не були арештовані інвестиції покупців нерухомості.

Усі ці питання навряд хвилювали процесуальних керівників, які подавали клопотання про арешт коштів. Вже наступного місяця арешт грошей було скасовано за клопотанням сторони захисту.

Справа сервісу обміну криптовалюти "Lаmа_Саsh"

У кримінальному провадженні № 42025000000000707, що внесене Офісом Генпрокурора, Нацпол розслідує діяльність мережі криптообмінників "Lаmа_Саsh". Відповідно до ухвали, мережа провадить діяльність без створення юрособи, ухиляючись від сплати податків. У цьому провадженні прокурори управління Худієва також клопотали про накладення арешту на майно. Особливої пікантності ситуації додає той факт, що дружина Худієва має компанію, яка також займається віртуальними активами ТОВ "Агенція Віртуальних Активів" з такими видами діяльності як "Інша допоміжна діяльність у сфері фінансових послуг" та "Посередництво за договорами по цінних паперах або товарах". Тобто для сім'ї прокурора ця сфера не нова. Як і в попередньому випадку, справу мали б розслідувати саме в БЕБ, але судячи з усього, співпрацювати в подібних кримінальних провадженнях легше з нереформованими органами. І тут підлеглі Худієва також закрили очі на порушення підслідності, а ми побачили ще один яскравий приклад того, які саме провадження Генпрокурор вважає для себе пріоритетними. Це ж управління здійснює процесуальне керівництво або ж самостійне розслідування у провадженнях про підробку документів для оренди земельної ділянки під будівництво ТРЦ "Лісова Молл", заволодіння приміщеннями ринку "Столичний" (не плутати із провадженням, де детективи НАБУ повідомили про підозру), недоотримання податків від співвласника ТРЦ "Республіка", ухилення від сплати податків торговельною мережею "Стовпинські ковбаси", легалізація коштів за участі криптообмінників "Кіt Grоuр" та криптобіржі WhіtеВІТ, та інших справах, де мова йде про великі гроші. Отже діяльність згаданого управління (нагадаємо, має фокусуватись на аналізі та організації в найбільш резонансних справах) виглядає таким чином, що з одного боку Кравченко довіряє своєму відданому підлеглому Айдину Худієву найчутливіші політичні провадження, а натомість він отримує можливість порослідувати "фінансово привабливі" справи. Створення цього кишенькового слідчого підрозділу під рукою Генерального прокурора – зайве нагадування про необхідність обрання очільника ОГП на відкритому конкурсі. Мартина Богуславець

Більшість випадків самовільного залишення частин стаються ще у навчальних центрах — у перші тижні служби або перед відправкою до бойового підрозділу. Часто за ними стоять дезорієнтація, страх і нерозуміння того, що чекає людину далі. Щоб допомогти мобілізованим пройти цей період і зменшити ризик СЗЧ, рік тому в армії запустили програму адаптації новобранців перед базовою підготовкою. Проєкт стартував у квітні 2025-го за ініціативи Військового омбудсмана Ольги Решетилової. Пілотну програму апробували в одному з навчальних центрів. А вже з вересня за підтримки Генштабу масштабували на всі частини, де проходять БЗВП мобілізовані. Командування Сухопутних військ у квітні фіксувало зниження кількості СЗЧ із навчальних центрів на 14% порівняно з минулим літом. У чому полягає адаптація? Після прибуття до навчального центру, перед початком базової загальновійськової підготовки, протягом трьох днів мобілізовані проходять тренінги з правових питань, фінансової грамотності, психологічної підтримки та історії України. Від самого початку адаптація новобранців стала спільною справою військових, державних інституцій і громадського сектору. До проведення занять долучилися фахівці військової школи "Боривітер", Хорунжої служби "Азову", правозахисного центру "Принцип", Frоntlіnе Rеfоrms, Головного управління захисту прав військовослужбовців МОУ, Офісу Військового омбудсмана та мережі центрів безоплатної правничої допомоги. Адаптація вдвічі зменшує кількість найнегативніше налаштованих рекрутів, тобто потенційних відмовників, СЗЧшників тощо. Про це свідчать дані школи "Боривітер", експерти котрої проводять психологічні тренінги у низці навчальних частин. Вони також опитують новобранців, заміряючи їхнє ставлення до служби перед адаптаційними заняттями і після них.

Що робить адаптацію новобранців ефективною?

З людьми потрібно говорити. Спілкування й увага до них працюють. Кожному важливе відчуття власної суб'єктності і контролю перед лицем тотальної невизначеності. Більшість мобілізованих сьогодні — ті, хто вперше потрапляє у військову систему. Це переважно дорослі чоловіки з усталеним життям, родинами, певним рівнем соціальної реалізації, які переживають різкий перехід до нової ролі та середовища. При цьому перший контакт з армією у примусово мобілізованих буває доволі жорстким, а мотивації до служби у багатьох із них і до того бракувало. За таких обставин важливо не залишати людей дезорієнтованими, сам на сам із невідомістю і десятками питань без відповіді. Адаптаційна програма зменшує рівень невизначеності. Вона спрямована на те, аби новобранець чітко розумів свій статус, подальші кроки, відповідальність за ті чи інші дії, чим і як його має забезпечити військо — від форми і спорядження до зарплати і медицини. Із рекрутом говорять про соціальні гарантії і пільги, котрі йому тепер належать. Розповідають не тільки про обов'язки як військовослужбовця, а й про права та інструменти їх захисту. Тільки шестеро юристок Frоntlіnе Rеfоrms за 2,5 місяця надали понад 900 індивідуальних консультацій рекрутам. Серед іншого, фахівці допомагають звернутися до Офісу Військового омбудсмана у випадках порушень прав військовослужбовців. Психологи розповідають, як цивільні навички застосувати у війську. Пояснюють, що відбувається з психікою в період підготовки, як комунікувати з рідними, як їх заспокоїти. Навчають практикам зниження стресу тощо. Окремий блок присвячений національно-патріотичній підготовці. Він допомагає зрозуміти історичний контекст нинішньої війни: як формувалася українська державність, за що боролися попередні покоління і чому росія продовжує заперечувати наше право на незалежне існування. Як наслідок, усього за кілька днів програма полегшує перехід від цивільного життя до армійського. Допомагає швидше освоїтися в нових умовах, підвищує ефективність подальшої підготовки і мотивацію до служби. За рік курс з адаптації новобранців масштабувався з пілотного проєкту до програми, що охоплює усю систему базової підготовки бійців. Нещодавно її доповнив і онлайн-курс на "Армії ". Зараз у відповідь на розширення практики проведення БЗВП безпосередньо у бойових підрозділах фахівці Офісу Військового омбудсмана, Frоntlіnе Rеfоrms, "Боривітру" і Хорунжої служби "Азову" навчають інструкторів бригад самостійно проводити адаптаційні заняття. Почали з таких "тренінгів для тренерів" у 225-му і 425-му штурмових полках. Ніхто не має готової відповіді на питання, як мобілізувати сотні тисяч цивільних до війська під час високотехнологічної повномасштабної війни, що триває у всіх доменах, включно із когнітивним. Україна через співпрацю військових, державних інституцій і громадського сектору фактично створює власні підходи до розв'язання викликів, з якими раніше не стикалася жодна інша держава. Адаптація новобранців — одне з таких рішень. Вона нагадує просту річ: у війську людина залишається людиною. Їй потрібні не лише зброя, форма і підготовка, а й розуміння того, що відбувається навколо, куди вона рухається і на що може розраховувати. Вікторія Дворецька, ветеранка, керівниця ГО Frоntlіnе Rеfоrms, радниця Військового омбудсмана України. Координує залучення тренерів до адаптації мобілізованих. Експертка Офісу підтримки змін МОУ у 2024-2026 роках

Минулої осені українських виробників озброєння та військової техніки запевнили: відкритому експорту – бути. Відтоді держава анонсує різні форми міжнародної співпраці, інформує про напрацювання різних моделей експорту та запевняє у їхньому функціонуванні. Здавалося б, експорт відкритий - просто подавайте заявки. Та за нашими даними, більшість компаній-членів Технологічних Сил України (ТСУ), які подавали документи на отримання дозволу від Державної служби експортного контролю України (ДСЕК), у відповідь отримали відмову, здебільшого без пояснення причин. І це при тому, що в першому кварталі 2026 року 90% компаній-членів ТСУ вже мали запити на співпрацю від іноземних держав. Отже декларація намірів є – процедурної чіткості немає. Приватному виробнику зрозуміле бажання держави використати унікальні напрацювання національного оборонно-промислового комплексу (ОПК) для налагодження стратегічної взаємодії із партнерами в рамках інтеграції України в Євроатлантичну спільноту. Та такий процес має відбуватися швидко і без шкоди можливостям тут і зараз. Після анонсування перших контрактів в межах Вuіld wіth Ukrаіnе та можливостей національному виробнику озброєння та військової техніки (ОВТ) проявити себе на Близькому Сході в межах Drоnе Dеаls (екосистемних угод, які Україна підписує з державами-партнерами) увага українського ОПК природно прикута до розвитку декількох моделей експорту. Експорт цікавить і тих, хто тільки думає про вихід на глобальні ринки, і тих, хто отримував дозволи для виконання міжнародних домовленостей. У обох категорій одна проблема – відсутнє розуміння того, як працюють анонсовані експортні механізми. Виходить, що українська індустрія та зацікавлені у співпраці міжнародні партнери перебувають у незручно довгому очікуванні.

Ситуація на ринку

У світі розгортається новий цикл переозброєння. Глобальна нестабільність – і наша війна тут найбільш очевидний доказ – генерує зростаючий попит на ОВТ. За оцінками Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SІРRІ), у 2025 році глобальні витрати на оборону сягнули 2,88 трлн доларів, з тенденцією до зростання. Паралельно відбувається революція у військовій справі, і переписують її Сили оборони України разом із національним ОПК. Війна нового покоління спирається на роботизовані платформи — безпілотні літальні апарати (БпЛА) всіх класів, дрони-перехоплювачі, наземні й морські комплекси, радіоелектронна боротьба (РЕБ) — і саме там Україна як першопроходець має унікальну перевагу, включно із кращими тактиками їх застосування. Але поки ми зволікаємо з експортом, частина виробників йде з України, реєструючи юрособи в Європі, а західні компанії капіталізуються на нашому ж бойовому досвіді. Розроблені американцями дрони-перехоплювачі Меrорs АS3 – це сигнал, що нішу, яку могла б зайняти Україна на зовнішніх ринках, займають інші, причому продукцією, відтестованою в нашій війні. Те саме стосується чималої кількості європейських продуктів, перевірених на нашому полі бою, — тоді як українські виробники продовжують чекати працюючого експорту. Якщо мета держави перетворити оборонну індустрію на драйвер економіки тут і зараз та на сегмент економічної моделі України в майбутньому, то налагодження експорту має бути першочерговим пріоритетом. Затягування процесу, віддаляє країну від цієї мети. Читайте також: Більша кооперація з Україною в сфері ОПК як стратегія уникання війни

Чому працюючий експорт – це питання виживання сектору

Український ОПК за чотири роки виріс до приблизно 900 компаній і понад 300 тисяч людей. Сукупна спроможність виробляти ОВТ також зросла у 50 разів. Тоді як здатність держави й міжнародних партнерів законтрактувати продукцію в інтересах Сил оборони продовжує відставати від потенціалу виробників. Цей розрив сам не зникне: можливості партнерів нарощувати замовлення мають межі – і фінансові, і політичні. В результаті – незавантажені потужності, заморожений R&D (Rеsеаrсh аnd Dеvеlорmеnt), кадри, які йдуть, дефіцит обігових коштів. Для значної частини індустрії експорт – це питання виживання: він дозволяє реінвестувати виручку в потужності, розробки й кадри, тобто, зрештою, працює в інтересах України. Досвід Туреччини, Республіки Корея, Ізраїлю, Норвегії показує: ефективного національного ОПК без експорту не існує. Та сама ізраїльська модель безпеки – це сильний ОПК, який закриває потреби власної армії і водночас завойовує ринки. Перевага української продукції зараз – не лише у доведеній в бою ефективності, а й у пропорційній цій ефективності ціні. Саме це непокоїть традиційних важковаговиків, згадати, наприклад, неоднозначну заяву СЕО Rhеіnmеtаll Арміна Паппергера.

Про реальні бар'єри

Дискусія про експорт крутиться навколо безпекових ризиків – витоку технологій, контролю кінцевого користувача. Ці ризики реальні, але частково переоцінені, бо ворог і так має доступ до більшості виробів з поля бою. Барʼєрами є і процедурні моменти. За даними опитування ТСУ, 65% виробників в 2026 році взагалі не подавали заявки на експорт – через відсутність зрозумілих процедур і покрокового алгоритму. Розглядаються три потенційні моделі експорту: спільні підприємства в межах Вuіld wіth Ukrаіnе (де 100% продукції йде українському війську), прямий експорт товарів країнам-партнерам із безпековими угодами, і експорт технологій. Окрему увагу привертають екосистемні Drоnе Dеаls, які Україна вже підписує з державами. Та проблема в тому, що ні умови Вuіld wіth Ukrаіnе, ні механізм участі у Drоnе Dеаls не врегульовані законодавством – їх не існує в правовій площині. Компанія, що планує вийти на ринок, стикається з невизначеністю вже на старті: який механізм релевантний її продукту, до якого органу звертатися, які документи й критерії, які строки. Міжнародні контракти тим часом підписують іноземні компанії, які теж мають статус "протестовано в Україні", але не обмежені українським регулюванням. Читайте також: Євро ленд-ліз – це шанс України перемогти на полі бою

Що має зробити держава

Ми в ТСУ бачимо два конкретні рішення. Перше – координація політики ОПК у державному секторі. Виробникам досі незрозумілий розподіл ролей між Міноборони, Радою національної безпеки і оборони (РНБО), Мінекономіки тощо: хто формує політику, хто її реалізує, до кого та коли звертатися. Розмежування ролей держорганів створить визначеність для бізнесу та уможливить ефективне планування міжнародної діяльності. Друге – прозорі чіткі правила всіх механізмів експорту – від Вuіld wіth Ukrаіnе до Drоnе Dеаl, –та чітка законодавча рамка. Сьогодні регулювання експорту фрагментарне, з великою кількістю рішень на власний розсуд посадовців. Компаніям потрібні покрокові алгоритми участі, критерії відбору, перелік необхідних документів і строки розгляду. За нашими даними, пріоритетні формати – експорт товарів (79%), спільні підприємства (64%) і лише потім експорт технологій (43%). Тобто бізнес сам тяжіє до найбезпечнішого для держави формату – продажу готового виробу. Його й треба нарешті розблокувати на практиці. Після завершення активної фази війни попит на нашу продукцію впаде. Саме тому вікно можливостей треба використовувати зараз, поки бойовий досвід свіжий, а перевага реальна. Відтягування має ціну: втрачені контракти, інвестиції та виробничі потужності, що мігрують за кордон. Технологічні Сили України підтримують нові механізми експорту, але критичний фактор — швидкість їхньої реалізації. Тож закликаємо державу встановити чіткі правила гри, визначити й скоординувати ролі органів та забезпечити рівний доступ для всіх — поки це вікно можливостей іще відчинене. Анастасія Мішкіна, виконавча директорка Технологічних Сил України

Бачити з вікон нічну пожежу над Лаврою – ще один досвід, якого ні з чим не порівняти й нікому не пояснити.


Коли горів Нотр–Дам у 2019 році, світ реагував на сюрреалістичну трансляцію пожежі так, ніби горіла частина колективної нервової системи континенту. Мільйони незнайомих між собою людей, які, може, ніколи й не молилися в соборі й не вважали себе віруючими, раптом відчували справжній біль. Горіла сама ідея тривалості, неперервності історичного часу.


І навряд, щиро кажучи, світ дивитиметься так само на сьогоднішню пожежу в Успенському соборі. Українську історію звикли сприймати як переривчастий пунктир. Ось і цей собор – він уже зникав і поставав знову, принаймні двічі. Мало хто думатиме про нього як про того роздушеного метелика, чиє зникнення докорінно змінює майбутнє. А варто би.


Боялася говорити про це вголос усі роки великої війни, але після цієї ночі, здається, вже можна. Постійно з холодом по хребту думаю про Софію – ось вона стоїть, така очевидна та беззахисна, просто посеред Києва, і якимсь дивом досі ціла. А що, якщо? Собор, особливо такий – це свідчення довгого часу, об'єкт і явище, що перевершує горизонти індивідуальної смертності. І раптом він, як і людина, що губиться в огромі історії, стає крихким і вразливим.


Проживається дивна річ: люди стають співмірними своїм головним святиням, які структурують спільноту. Виростають настільки, щоб умістити в себе і довгу пам'ять, і готовність відбудувати.


Римляни, зруйнувавши єрусалимський Храм, врешті отримали дві тисячі років пам'яті про Храм. Він, з дозволу сказати, перейшов у інший агрегатний стан – в індивідуальну та передану в спадок пам'ять, у книги й перекази, у силу горя, що єднає спільноту.


Храм є одним із небагатьох місць, всередині й довкола якого суспільство домовляється про масштаб власного існування – і навіть не в релігійному сенсі.


Храм співвідносить людину не з новинним циклом, а зі століттями присутності на землі. І з цього проростає впертість, та сама фірмова українська впертість, яка так часто нас рятувала.


Це була дуже страшна ніч і страшна пожежа. Така, від якої не можеш собі дозволити відвернутися. Бо жоден мур тепер не є гарантом тривання, і жодна окрема людина не є. А от спільна пам'ять, гнівна і вимоглива щодо справедливості – вона є. Вона й змінюватиме майбутнє.


Катерина Калитко


Джерело

Я знаю, що зараз у Криму люди думають про одне й те саме. Достатньо просто уявити, як це: прокинутися зранку, побачити черги на АЗС, почути вибухи вночі і не знати, що буде завтра. Що відбувається? Наскільки це небезпечно? Чи є кінець? Цей текст – моя відповідь. Лише факти та чесна розмова.

Те, що відбувається зараз

Червень 2026 року став для окупованого Криму місяцем одночасно кількох криз, що накладаються одна на одну. Почну з паливної. Ще з 30 травня окупаційна адміністрація ввела ліміти на продаж бензину – 20 літрів в одні руки. Потім – лише за талонами. Потім в Севастополі пішли ще далі – лише за QR-кодами через спеціальний бот в російському месенджері МАХ. Навіть кризу і проблеми людей використали для просування підконтрольного ФСБ месенджера. 5 червня готівковий продаж бензину на всьому півострові фактично зупинили. 6 червня 400 одиниць громадського транспорту Криму не вийшли на маршрути – через брак пального. Туристи, які приїхали на курортний сезон, опинилися в пастці: виїхати неможливо, окупаційна адміністрація запустила гарячу лінію "для тих, хто не може покинути Крим". Це не метафора – це буквально. Причина – системні удари Сил оборони України по нафтовій інфраструктурі РФ. Президент України Володимир Зеленський повідомив, що з початку 2026 року виведено з ладу близько 40% первинної переробки нафти. Крим – кінець логістичного ланцюжка. Коли ланцюжок рветься, кінець відчуває це першим. Але до паливної кризи додалася криза логістична. Протягом травня – початку червня Сили оборони України методично знищують логістичні шляхи в напрямку Криму. 7-9 червня було уражено Чонгарський міст – один із ключових сухопутних шляхів до Криму. Понтонна переправа, якою окупанти намагалися замінити міст, теж під ударом. 11 червня дрони вразили ще чотири мости на в'їздах до Криму. Залізничний розклад вже переписано: поїзди тепер зупиняються на станції Керч-Південна, пасажирів пересаджують на автобуси. Крим стає більш ізольованим. І окупаційна адміністрація це визнає, хоч і намагається приховати за запевненнями про "контроль Путіна над ситуацією". На тлі цього – обстріли. Дрони у Севастополі стали щоденним явищем: 9 червня там заявляли про збиття понад 20 БПЛА за одну ніч. 10 червня підбитий російською ППО безпілотник влучив у будівлю Панорами "Оборона Севастополя", унаслідок чого виникла пожежа та об'єкт було пошкоджено. У Сімферополі, Керчі, в районі адміністративної межі – постійні тривоги, вибухи, інциденти.

Які настрої

Я стежу за тим, що люди пишуть у чатах, що розповідають ті, хто звідти виїжджає. Картина неоднорідна. Є паніка – справжня, не удавана. Порожні полиці в магазинах, ліміти на продукти, черги на АЗС, де пального немає. Туристичний сезон, який мав би рятувати місцеву економіку, провалився: бронювань щонайменше на третину менше, ніж торік. Ті, хто приїхав – хоче виїхати. Ті, хто живе там давно, – думають про те саме. Є й ті, хто налаштований на "переживемо, і не таке бачили". Це переважно люди старшого покоління або ті, хто глибоко інтегрувався в окупаційну систему і просто не уявляє для себе іншого майбутнього. А є – і їх чимало – ті, хто уважно спостерігає. Хто розуміє, що те, що відбувається, – не хаос, а системна зміна реальності.

Наскільки це небезпечно

Удари по військовій інфраструктурі, логістичних вузлах, системах постачання – це реальність, з якою живуть люди на півострові. Це небезпечно. Це треба визнавати, а не відмахуватися. Водночас є важлива відмінність. Сили оборони України б'ють по військових об'єктах, по логістиці армії-окупанта, по інфраструктурі, яка забезпечує продовження окупації. Не по людях. Це принципово – і підтверджується характером ударів. Але ризики для цивільних існують завжди, коли поруч ведуться бойові дії. Тому тримайтеся подалі від будь-яких військових об'єктів, від портів, від залізничних вузлів, від місць базування техніки. Не заходьте туди з цікавості. Не знаходьтеся поруч без потреби.

Що робити і на що сподіватися

Насамперед – не піддаватися паніці, яку цілеспрямовано нагнітає окупаційна адміністрація. Аксьонов, Константинов, Развожаєв – вони виступають щодня, запевняють, що "ситуація під контролем Путіна", що "нормалізацію очікують протягом 30 днів". Минають тижні, нормалізації немає. Це означає лише одне: вони самі не контролюють ситуацію. Тримайте зв'язок із рідними на материковій частині Україні. Користуйтеся зашифрованими месенджерами. Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. Якщо є бажання і можливість виїхати – ми вас чекаємо. Крим – Україна. Це не гасло. Це юридичний факт, міжнародно визнана реальність і наша незмінна мета. Ольга Куришко, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим

Автори: Олександр Вегержинський, дослідник Незалежної антикорупційної комісії (НАКО) Катерина Бєсєдіна, комунікаційна менеджерка Незалежної антикорупційної комісії (НАКО) "Від початку 2026 року Сили оборони повернули під контроль понад 600 квадратних кілометрів української землі", – заявив головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський. І лише за травень Сили безпілотних систем вразили 88 тисяч ворожих цілей, тоді як Dеер Strіkе – 111 стратегічних об'єктів: від підприємств ВПК до енергетичної інфраструктури Росії. Як результат, бачимо проблеми з логістикою у росіян на окупованих українських територіях: бензин по талонах в Криму та фактично зірваний на анексованому півострові "курортний сезон". І хоча багато в чому такий результат – це заслуга українських розробників дронів й ракет та військових. Усе ж маємо визнати, без міжнародної військової підтримки Україна, навряд чи б досягла такого результату. За останні півтора року звичний ландшафт підтримки суттєво змінився. Нині вона складається з десятків різноманітних програм (РDА, USАІ, РURL, ЕRА), політичних компромісів та запеклих закулісних баталій.

Проукраїнський бунт на Капітолійському пагорбі

Найбільш показова битва розгорнулася на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. 4 червня Палата представників США ухвалила масштабний Ukrаіnе Suрроrt Асt (Закон про підтримку України), який передбачає понад 1 млрд доларів безпосередньої допомоги та до 8 млрд дол військових кредитів. Значення цієї події важко переоцінити, і справа тут не в цифрах. Це був справжній політичний бунт. Відтоді як у січні 2025 року Дональд Трамп повернувся до Білого дому, американська допомога перетворилася на тонку цівку, а республіканське керівництво Конгресу блокувало різноманітні проукраїнські ініціативи. Щоб прорвати цю блокаду, прихильникам України довелося застосувати петицію про примусове винесення законопроєкту на голосування (dіsсhаrgе реtіtіоn). До демократів приєдналися 18 республіканців, і більшістю голосів (226) Палата представників американського Конгресу проголосувала за надання підтримки Україні. Утім радіти ще зарано. Попереду – розгляд у Сенаті, у якому більшість мають республіканці. І, навіть, якщо документ все ж ухвалять, після він потрапить на підпис президента США. А тут можуть бути сюрпризи. До того ж, навіть з вже виділеними американськими грошима є серйозні проблеми. Згідно зі звітом Генерального інспектора Конгресу, станом на весну 2026 року майже 19,5 млрд доларів із попередніх пакетів залишаються нерозподіленими або невитраченими через бюрократичні затримки Пентагону. Понад 900 мільйонів за програмою USАІ взагалі "згоріли" через завершення термінів використання. Отже, на папері гроші ж, але на фронті зброї бракує.

РURL: як Європа купує для України американську зброю

Поки Вашингтон штормить від внутрішніх політичних баталій, архітектура допомоги адаптується до нових умов. Коли Білий дім висунув нові жорсткі вимоги щодо фінансування, союзники створили юридичний та фінансовий інструмент – РURL (Рrіоrіtіsеd Ukrаіnе Rеquіrеmеnts Lіst). Ця ініціатива, запущена влітку 2025 року на базі угод між США та НАТО, працює за принципом: "європейські гроші – американська зброя". Європейські країни акумулюють кошти у спеціальному фонді, за які НАТО купує американське високотехнологічне озброєння для України. Наразі до пулу долучилися вже 24 країни, включно з неочікуваними донорами – наприкінці травня 2026 року Японія внесла до РURL понад 14 млн доларів на нелетальний пакет. Загальна сума внесків у РURL лише за минулий рік сягнула 4,3 млрд доларів. І саме через механізм РURL Україна сьогодні отримує понад 90% усіх своїх антибалістичних спроможностей. Коли ви чуєте про черговий збитий "Кинджал" над Києвом – з високою ймовірністю ракета, якою збивали, була оплачена європейцями через РURL. Паралельно з цим працює ще один важливий інструмент – програми Wіndfаll 1 та Wіndfаll 2. Це фінансування, яке наповнюється з "надприбутків" від заморожених російських активів під керівництвом Єврокомісії. У 2025 році цілі програми масштабувалися: якщо раніше гроші йшли переважно на закупівлю снарядів та ППО за кордоном, то тепер до мільярда євро з російських активів інвестується безпосередньо в український ОПК. Росія, сама того не бажаючи, своїми арештованими грошима фінансує виробництво українських "Нептунів" та "Паляниць".

Снарядний "голод" 2.0

Проте міжнародна військова допомога вкрай чутлива до політичної складової. Найболючіший удар прийшов із Праги. Відома "Чеська ініціатива", яка у 2024–2025 роках врятувала український фронт від катастрофічного снарядного голоду, поставивши рекордні 4,4 мільйона великокаліберних снарядів, опинилася під загрозою. Після зміни уряду в Чехії наприкінці 2025 року новий кабінет міністрів переглянув умови. Прага заявила: ми залишаємося логістичним та дипломатичним оператором, але більше не фінансуємо поставки зі свого бюджету. Цей крок викликав обурення інших донорів. Результат катастрофічний – коаліція країн-учасниць снарядної ініціативи скоротилася вдвічі (з 18 до 9). Другий критичний виклик – дефіцит протиракет до комплексів Раtrіоt. Росія нарощує балістичні удари, а світові запаси ракет-перехоплювачів вичерпуються. Україна тривалий час просила США про ліцензію на виробництва ракет Раtrіоt на своїй території. Досі такий привілей поза межами Штатів мала лише Японія. Цього року крига скресла – ліцензію отримала Німеччина, виділивши на розгортання виробництва 3,7 млрд доларів. Зараз тривають переговори щодо аналогічного дозволу для Польщі. Це єдиний системний шлях виходу з кризи — перенесення виробництва ближче до кордонів України, адже логістичні ланцюжки з-за океану просто не встигають за інтенсивністю війни. Читайте також: Євро ленд-ліз – це шанс України перемогти на полі бою

Час дипломатії та нових контрактів

Завдяки діяльності Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради (ТСК), яка має доступ до міжнародних інспекцій та держтаємниці, ми маємо загальну картину того, як працює глобальний механізм підтримки України. Ця картина вчить нас головному: міжнародна військова допомога – це не благодійність. Це складний геополітичний бізнес, де кожна країна переслідує свої інтереси. Ненсі Пелосі, ексспікерка Палати представників, переконуючи колег по Конгресу проголосувати за пакет допомоги Україні, відверто каже: "Понад 70% американських коштів, виділених для України, витрачаються у самих Сполучених Штатах". І це нормальний, прагматичний аргумент. Тож, зміни урядів і президентів в країнах-партнерах, перегляд пріоритетів у частині союзників – усе це впливає на темп і обсяги допомоги. Саме тому для України критично важливо не лише використовувати існуючі програми, а й постійно зміцнювати дипломатичну роботу: переконувати, домовлятися, шукати нових партнерів –так само наполегливо, як і вести бойові дії.

На шляху євроінтеграції Україні вже недостатньо просто виконувати необхідні вимоги та адаптувати своє законодавство до європейських норм (імплементації асquіs соmmunаutаіrе). Перегляд підходу до євроінтеграції – дорога з двостороннім рухом. В Україні п'ятий рік триває повномасштабна війна. Сам Європейський Союз теж змінюється. Він швидко перетворюється з суто економічного і регуляторного союзу на безпековий та геополітичний блок. Сьогодні ключовими орієнтирами для Брюсселя є Європейська стратегія готовності (Рrераrеdnеss Strаtеgy), Європейська оборонно-промислова стратегія (ЕDІS 2030) та курс на стратегічну автономію. Тому Україні варто позиціонувати себе не лише як країну, що потребує підтримки, але як державу, яка має унікальний досвід протидії загрозам і може зробити вагомий внесок у безпеку та стійкість всієї Європи. Тобто ми можемо стати "донором безпеки та життєстійкості", без якого нова європейська архітектура в сьогоднішніх реаліях просто неможлива. Тож якою може бути стратегічна рамка цього процесу? Читайте також: Доброчесність у вищій освіті – невід'ємна частина європейського майбутнього України

Очікування vs реальність: подолання розривів

Розрив між очікуваннями і реальністю відчувають обидві сторони. Попри війну, ЄС бачить сфери, де прогрес України загальмувався або став імітаційним. Насамперед, це стосується верховенства права та судової реформи. Брюссель вважає, що війна не виправдовує збереження старих корупційних схем у судах та висуває претензії щодо політичного впливу на призначення суддів. Окрім цього, згортання реформи децентралізації через надмірну концентрацію влади у центрі стає ризиком. Напруга між центральною владою та місцевим самоврядуванням (мерами великих міст), а також між самоврядуванням та військовими адміністраціями часто сприймають, як відступ від демократичних стандартів. ЄС непокоїть недостатня прозорість у процесах відбудови. Європейських платників податків лякає можливість корупції за відсутності єдиної цифрової системи контролю за коштами, які виділяють на відновлення. Нарешті, Європейський Союз негативно ставиться до спроб втручання держави в управління стратегічними підприємствами ("Енергоатом", "Нафтогаз"), адже це суперечить нормам ОЕСР, які є обов'язковими для вступу до ЄС. З іншого боку, Україна часто стикається з "бюрократичною сліпотою" Брюсселя, який вимагає дотримання мирних процедур у воєнний час. Наприклад, вимога швидко впроваджувати дорогі "зелені" технології (Grееn Dеаl) є економічно неможливою для промисловості, яка працює під постійною загрозою обстрілів. Схожа ситуація і з бюджетною політикою: ЄС наполягає на фінансовій дисципліні, тоді як значну частину українських коштів спрямовують на оборону. Зрештою, скорочення соціальних витрат або підвищення податків в умовах знищеної економіки можуть призвести до соціального вибуху. Напруження також виникає навколо агроекспорту. Захист європейського фермера та аграрного сектору (через лобізм Польщі, Угорщини та Франції) призводить до вимог обмежити український агроекспорт. Для України це одне із ключових джерел валютної виручки під час війни, тому будь-які блокування сприймаються, як "ніж у спину". Ще одна проблема – правила державних закупівель: процедури, які добре працюють у мирний час, не завжди відповідають потребі швидко ухвалювати рішення в умовах війни (наприклад, закупівля дронів "на вчора"). ЄС наполягає на відкритих тендерах за європейськими правилами, що в умовах секретності оборонних замовлень паралізує логістику ЗСУ. Отже, непорозуміння виникає через різницю в оптиці. ЄС продовжує розглядати Україну як "стандартного кандидата", а ми бачимо себе "екзистенційним захисником" Європи. Для подолання згаданих розривів ЄС має визнати стійкість (rеsіlіеnсе) головним критерієм успіху українських реформ на шляху євроінтеграції. У підсумку, це означатиме курс на взаємну інтеграцію обох сторін під гаслом "Разом до стійкої Європи". Читайте також: Європейська інтеграція, яку видно у ваших платіжках: навіщо громадам корпоративне врядування

"Разом до стійкої Європи": практичні кроки

Перший крок – синхронізація Національної системи стійкості України з Європейською стратегією готовності (Рrераrеdnеss) до будь-яких криз – від воєнних загроз та кібератак до пандемій і кліматичних колапсів. Україна готова передати ЄС свій унікальний досвід функціонування держави, бізнесу і суспільства в умовах повномасштабної війни та швидкої кризової адаптації. Наприклад, політична ініціатива зі створення "україно-європейського хабу стійкості" дозволила б поєднати український інноваційний підхід в сфері стійкості з європейським інституційним потенціалом. Такий крок посилить сумісність між Україною та ЄС як на політичному, так і на оперативному рівні, а Україна може стати логістичним і експертним хабом у системі цивільного захисту для країн Східного ЄС і НАТО. Паралельно потрібно створювати спільні з ЄС інститути прогнозування загроз та оцінки ризиків на національному та регіональному рівнях (на базі штучного інтелекту, супутникових даних та ОSІNТ). ЄС прагне розгорнути потужний власний ОПК, знизивши залежність від зовнішніх постачальників. Україна вже зараз має стати частиною європейського оборонного ланцюжка доданої вартості, приєднавшись до Стратегії оборонної готовності (ЕDІS 2030). У практичному вимірі йдеться про створення спільних підприємств з європейськими оборонними гігантами (Rhеіnmеtаll, КNDS, Nаmmо, тощо) на території України та прикордонних країн ЄС, а також лобіювання того, щоб українські виробники (особливо у сферах БПЛА, РЕБ, морських дронів та ШІ для військових потреб) мали доступ до фінансування через Європейську оборонно-промислову програму (ЕDІР). Також Україна може стати головним полігоном для випробування та сертифікації новітніх оборонних технологій ЄС у реальних бойових умовах. Другий блок заходів передбачає внесок України у стратегічну автономію ЄС, яка передбачає зменшення залежності від зовнішніх постачальників у ключових сферах – енергетика, доступ до критичної сировини, продовольча безпека та технологічне лідерство. У кожній із цих сфер Україна може стати важливим партнером. Насамперед йдеться про енергетику. Україна має найбільші в Європі підземні сховища газу та значний потенціал для розвитку відновлюваної енергетики – біометану, зеленого водню, вітрової та сонячної генерації. Ми маємо стати частиною децентралізованої енергосистеми ЄС, що підвищить її стійкість до зовнішніх шоків. Не менш важливим є ресурсний потенціал України. Наша держава володіє значними запасами літію, титану, кобальту, графіту та інших корисних копалин, необхідних для виробництва батарей, мікросхем і розвитку зеленої економіки. Замість експорту сировини, потрібно пропонувати ЄС створення спільних корпорацій та циклів для її переробки. Ще одна сфера співпраці – продовольча безпека. Україна може відігравати важливу роль не лише як постачальник аграрної продукції, а й як учасник європейських ланцюгів виробництва та переробки харчових продуктів із високою доданою вартістю. Це посилить продовольчу стійкість як України, так і позиції ЄС на глобальному ринку продовольчої безпеки. Європейська інтеграція відбувається не лише у взаємодії по лінії Київ - Брюссель, але також "знизу догори". Важливу роль у цьому процесі відіграють регіони, міста та місцеві громади. Тому Україні варто активніше розвивати прямі зв'язки з європейськими муніципалітетами та регіонами за принципами "децентралізованої дипломатії". Одним із перспективних напрямів є співпраця з країнами формату NВ8 (Північна Європа та Балтія), які є лідерами у сфері цифровізації, кібербезпеки та концепції "тотальної оборони" (Тоtаl Dеfеnсе). Прямі партнерства між українськими регіонами та регіонами країн NВ8 допоможуть швидше переймати успішний досвід і впроваджувати сучасні стандарти управління ризиками та безпеки. Водночас українським областям варто напряму долучатися до європейських макрорегіональних стратегій (наприклад, Стратегії ЄС для Дунайського регіону) та фондів згуртованості (Соhеsіоn Funds). Це дасть змогу отримати практичний досвід роботи з європейськими інструментами та підготуватися до повноцінного членства в ЄС ще до офіційного вступу. Читайте також: Битва за майбутнє: чому зволікання з Антикорупційною стратегією загрожує євроінтеграції та безпеці України

"Wаr-Тіmе Ассеssіоn" в українських реаліях

Інтеграція України через внесок у безпеку Європи під час війни передбачає, насамперед, пріоритет стійкості над процедурою. Іншими словами, якщо реформа шкодить обороноздатності, її варто відкласти. Наприклад, об'єктивною потребою є мораторій на екологічні стандарти, а саме – відтермінування вимог Grееn Dеаl для України на 5-10 років після завершення бойових дій. Процес вступу має зміцнювати спроможність нашої держави під час війни, а не послаблювати її через жорсткий формалізм, а це потребує воєнної адаптації "Асquіs". Зокрема, кожне рішення ЄС щодо фінансування відбудови необхідно "тестувати на стійкість" й оцінювати на основі того, наскільки воно знижує вразливість регіону до гібридних атак. Трансформації, які запроваджують ЄС та Україна, варто синхронізувати, об'єднавши політичні треки, які пов'язані з безпекою, економічною відбудовою та, власне, євроінтеграцію у єдиний динамічний процес, де військовий і прифронтовий досвід України у протидії гібридним загрозам стане невід'ємною частиною нових стандартів стійкості і готовності ЄС. Включення компоненту стійкості до євроінтеграційної стратегії України дозволить гармонізувати українське законодавство з безпековими директивами ЄС ще до моменту набуття повноправного членства. Ми не маємо чекати дати вступу, щоб стати частиною Європи. Інтегруючи свої оборонні заводи, енергетичні мережі, системи цивільного захисту та муніципалітети в європейські структури готовності, ми зробимо юридичний вступ України в ЄС лише формальним закріпленням того, що вже стало реальністю. Володимир Лупацій

Zаgоrіy Fоundаtіоn досліджує сектор благодійності з 2019 року, і за цей час, мабуть, найбільш помітна зміна відбулась не в обсягах чи характері допомоги, а в ставленні українців до самої благодійності, довіри та соціальної відповідальності.



На початку повномасштабного російського вторгнення сам факт допомоги вже викликав довіру, і, зокрема, завдяки адреналіну та згуртованості суспільства великим фондам вдавалось збирати сотні мільйонів гривень за лічені дні. Люди в той час більше хотіли донатити інституціям: потреб, особливо у Сил оборони, було дуже багато, і системи, які вже якісно функціонували, могли допомагати швидше та масштабніше. І запитань на кшталт звітності, окрім коментарів у соцмережах, майже не виникало.



Але за понад чотири роки великої війни суспільство стало значно менш наївним.



Раніше передана кількість техніки чи сам факт закупівлі вважалися достатньою демонстрацією результату. Зараз — уже ні. Умовне "ми передали тисячу дронів" більше не працює як універсальний аргумент довіри. Люди починають ставити інші питання: а ці дрони взагалі використовуються? Вони долетіли до цілі? Який ефект від того, як вони використовуються (а краще покажіть відеопідтвердження)?



І це, насправді, хороша новина. Бо йдеться про дорослішання суспільства.



Історично це не унікальна українська історія. Великі війни майже завжди змінюють ставлення суспільств до довіри. У момент найбільшої загрози часто достатньо самого факту дії: хтось допомагає, хтось бере відповідальність, хтось закриває критичну потребу. Але що довше триває криза, то важливішим стає інше питання: чи працює система?


Саме тому після Другої світової війни європейські країни вкладалися не лише у відбудову міст, а й у побудову інституцій, процедур і механізмів підзвітності. Схоже, сьогодні ми спостерігаємо подібну зміну і в Україні.


Наші дослідження показують важливу суперечність. З одного боку, майже половина українців пов'язують довіру до благодійності з прозорістю, звітністю та відкритою комунікацією. Люди хочуть доказів ефективності і, здавалось, — це логічно. Але в цей же час понад третина українців сприймають публічні розповіді бізнесу або відомих людей про допомогу як саморекламу чи піар. Тобто суспільство одночасно вимагає публічних доказів і підозріло ставиться до самої публічності.



У цій напрузі сьогодні існує благодійність, соціальна відповідальність бізнесу і будь-яка інституційна допомога. Ми хочемо прозорості, але не любимо публічність. Хочемо звітів, але підозріло ставимося до будь-якої комунікації. Хочемо системної та професійної благодійності, але майже 80% українців радше допоможуть конкретній людині, ніж перекажуть кошти благодійному фонду.



Але давайте говорити відверто: у цієї недовіри є причини. Соціальні проєкти давно стали частиною маркетингових стратегій. Ми бачимо це навіть на професійних конференціях, де історії про допомогу дедалі частіше опиняються не в дискусіях про суспільні зміни, а в секціях про бренд-комунікації. Більше того, іноді соціальні проєкти створюються майже "під ключ" — для кейсу, премії чи репутаційного звіту. І суспільство це відчуває значно краще, ніж нам іноді здається.



Так, без комунікації немає прозорості. Немає звітності. Немає довіри. Немає прикладу для інших. Якщо про допомогу не говорити, вона не стає суспільною нормою. Частина людей приходить до благодійності через особисті переконання. Частина — тому що бачить, як це роблять інші. Для зрілого суспільства важливі обидва шляхи. Культура участі формується не деклараціями, а повторюваним досвідом.



Але сама заява про допомогу більше не є достатньою підставою для довіри. Люди дедалі краще відрізняють системну роботу від кампанії заради кампанії, довгу відповідальність — від ситуативної присутності в інформаційному полі. Тому сьогодні довіру створює не гучність комунікації, а послідовність: коли соціальна відповідальність не існує окремим "проєктом для репутації", а є частиною логіки бізнесу, інституції чи політики. Коли можна побачити не лише намір долучитися, а й логіку рішення, якість виконання, довгу перспективу і реальний результат, скажімо, на полі бою.



Війна загалом зробила українців значно жорсткішими до будь-яких "хороших намірів" без реального змісту. У 2022 році ми довіряли тому, хто допомагає. У 2026-му — довіряємо тому, хто може довести, що допомога справді працює. Це є новим викликом — не просто бути помітним, а бути доказовим. Пояснювати свої рішення, показувати результат, визнавати складність і відповідати не за сам факт участі, а за ефект, який ця участь створює.



І це стосується не лише благодійності. Це стосується держави, бізнесу, політики та будь-якої інституції, яка просить у суспільства довіру.




Ірина Грицаєнко, СЕО Zаgоrіy Fоundаtіоn.

Новина про дуобус може бути про новий маршрут для мешканців, а може — про міського голову, який його запустив. Факти при цьому не змінюються, а от акценти суттєво зміщуються. Для громади важливо знати, коли запрацює маршрут, скільки коштувала закупівля транспортного засобу й чи буде він зручним для пасажирів. А от для політика головне, щоб із цієї новини виборець запам'ятав насамперед його прізвище. Так інформування перетворюється на піар. І саме в такий спосіб реалізується значна частина "висвітлення діяльності" органів місцевого самоврядування, яке оплачується з бюджету.

Тролейбус з автономним ходом тут не випадковий — це конкретний приклад із публікацій "Західного кур'єра". Одного з 17 медіа, які отримують бюджетні кошти за висвітлення діяльності Івано-Франківської міської ради. На цих підрядників торік спрямували понад 12 мільйонів гривень. Але це не всі витрати на "медійку", бо окремо функціонує комунальний телеканал "Вежа", утримання якого в тому ж році обійшлося ще приблизно у 13,5 мільйона гривень.

Чи є такі витрати законними? Так. Міські ради мають право затверджувати програми, що спрямовані на інформування про свою діяльність, і закладати в бюджети відповідне фінансування. Закон "Про медіа" не забороняє співпрацю з зареєстрованими медіа на договірних засадах. Тобто сама модель, за якої бюджетні кошти спрямовуються на висвітлення діяльності ради, є легальною. Інше питання — як це працює на практиці й наскільки взагалі доцільне використання цих грошей? Особливо в містах, де є власні комунальні медіа.

Здавалося б, логіка мала б бути простою: якщо громада не має у власності телеканалу, радіостанції чи онлайн-видання, то мала б більше витрачати на висвітлення діяльності приватними підрядників. Але цифри показують зовсім іншу картину. Є міста без власних медіа й водночас із відносно невеликими видатками на висвітлення. Так у 2025 році в Черкасах виділили на це 418 тис. грн, в Одесі — 161 тис. грн, а в Чернівцях — лише 37 тис. грн.

Окремо слід виділити Київ — виняток із загальної картини. В столиці на комунальні медіа витрачають найбільше по Україні (близько 200 млн грн щороку) і питань до контенту чимало, проте витрати на висвітлення діяльності у сторонніх медіа тут дорівнюють нулю. Це — рішення, яке ще можна зрозуміти.

У всіх інших обласних центрах з комунальними медіа ситуація дивна: ради паралельно фінансують і власні інформаційні ресурси, і закупівлі висвітлення діяльності в приватних медіа. Так, у Хмельницькому додатково до майже 12 мільйонів фінансування телеканалу "Місто" торік виділили ще 338 тис. стороннім підрядникам, в Запоріжжі — майже 465 тис. (і ще близько 30,5 мільйона на канал МТМ), у Вінниці — 3,7 млн грн у додаток до 60,5 млн на радіо "Місто над Бугом" і телеканал "Віта", у Дніпрі — 5,9 млн грн — а ще 75,2 млн на телеканал "Дніпро ТV". Ще є Миколаїв, в якому комунальний канал "Март", який фінансується окремими договорами з виконкомом і комунальними підприємствами. Наприклад, у Дніпрі всі додаткові кошти фактично йдуть одному підряднику — ТОВ "Газета "Наше місто". Це ще можна зрозуміти, бо йдеться про друковане медіа, що забезпечує публікацію офіційної інформації.

А от у випадку Івано-Франківська й Вінниці комунікаційні стратегії подібні. Фактично вибудовуються інформаційні бульбашки, коли в багатьох медіа домінує одна й та сама позитивна позиція щодо влади. Меседжі дублюються і на комунальних ресурсах, і в сюжетах, профінансованих міським бюджетом у приватних медіа. Одна й та сама інтерпретація подій повторюється з різних джерел і поступово сприймається як єдина реальність.

Водночас залучення приватних медіа виконує ще одну важливу функцію — воно суттєво розширює аудиторію, на яку поширюється ця інформація. Якщо комунальні медіа зазвичай мають обмежене територіальне покриття і орієнтовані передусім на мешканців громади, то співпраця, скажімо, з обласними телеканалами дозволяє виходити на значно ширший рівень охоплення — фактично на весь регіон.

Як це працює, можна побачити на прикладі Вінниці. Більш як половина (майже два мільйони гривень щороку) загальних витрат на висвітлення діяльності міської ради припадає на телеканал ОА ВГТРК "Вінниччина". ЧЕСНО проаналізував грудневі новини 2025-го цього мовника й встановили, що в 62% з них фігурував щонайменше один посадовець Вінницької міської ради, найчастіше — міський голова Сергій Моргунов. І майже всі сюжети були присвячені переданню допомоги для Сил Оборони — безумовно позитивній темі.


Колаж зі скриншотів YоuТubе-каналу ОА ВГТРК "Вінниччина"




Виникає питання, чому міська рада фактично оплачує висвітлення цього контенту не тільки на каналі громади, а й в ефірі обласного мовника? Бо йдеться вже не стільки про звітування про витрати бюджету платникам податків, як про залучення нової аудиторії потенційних виборців. У такий спосіб відбувається формування позитивного іміджу всієї політичної сили "Українська стратегія Гройсмана", представником якої є Сергій Моргунов. Бо ж уся допомога ЗСУ від Вінницької громади передається через "надбудову" — Міжрегіональний координаційний гуманітарний штаб. А його координує Володимир Гройсман.

Ще одна проблема — роль самих медіа як інструменту контролю за владою. Вони мали б крім інформування фіксувати помилки та зловживання місцевої влади. Натомість у ситуації, коли комунальні медіа фінансуються з бюджету, а приватні отримують кошти за висвітлення діяльності, про який критичний підхід може йтися? Містяни отримують переважно однобоку інформацію замість повної картини діяльності влади.







Крім того, виникає питання щодо доцільності самих витрат на висвітлення діяльності у нинішніх умовах. Якщо раніше така практика могла бути виправданою обмеженим доступом до інтернету, то сьогодні ситуація кардинально інша. Офіційна інформація доступна на сайтах рад, комунікація відбувається через соціальні мережі, де також є можливість прямого зворотного зв'язку. За таких умов масове фінансування медійного супроводу виглядає радше як пережиток попередньої інформаційної епохи, ніж як необхідний інструмент інформування громади. Якщо мета і справді у висвітленні діяльності...

Наталка Бахамент, аналітикиня Руху ЧЕСНО

28 травня 2026 року Рада виконавчих директорів Світового банку схвалила новий проєкт соціального захисту для України, який надасть екстрену допомогу понад мільйону людей. Проєкт "Соціальний захист для інклюзії, стійкості, інновацій та трансформації (SРІRІТ)" вартістю 880 мільйонів доларів США впроваджуватиме Міністерство соціальної політики, сім'ї та єдності. Він підтримує масштабний пакет реформ для модернізації соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, трансформації фінансування та надання соціальних послуг, а також запровадження сучасної системи супроводу людей з інвалідністю, яка відповідає стандартам Європейського Союзу. На п'ятому році повномасштабного вторгнення в Україну безпека, відбудова інфраструктури, енергетики та економіки перебувають в центрі політичного порядку денного. Це наразі ключові пріоритети. Але на тлі видимих руйнувань існує замаскована криза – та, що визначить, чи перетвориться відбудова на стале відновлення для мільйонів українців. Я маю на увазі нинішній стан системи соціального захисту. Адже воєнні дії не тільки перевантажують цю систему, а й розкривають її структурні обмеження у відповіді на масштаб і складність потреб громадян. Ці проблеми вже впливають на умови життя і можливості багатьох українців. Вони визначають, чи ветерани, повертаючись із фронту, залишаються сам на сам із лабіринтом розрізнених виплат; чи люди з інвалідністю отримують комплексну оцінку своїх потреб і скоординований пакет реабілітації, допоміжних засобів та підтримки із працевлаштування. Ці проблеми також визначають, чи має внутрішньо переміщена одинока мати доступ до "єдиного вікна", де є і екстрена фінансова підтримка, і вирішення структурних потреб: догляд за дітьми та пошук роботи. Так само вони визначають, чи людина старшого віку буде змушена їхати до далекого переповненого чергами центру соціального захисту, чи натомість вона може отримати гідні соціальні послуги на рівні своєї громади. Українська система соціального захисту будувалася для іншої епохи. Її архітектура ґрунтується на фрагментованих виплатах, застарілих критеріях доступу, інституційних моделях догляду, успадкованих ще з радянського часу. Та ж система встановлення інвалідності, яка базується на медичному підтвердженні, а не на функціональних потребах людини, перебувала під тиском ще до 2022 року. Система розрослася до понад 50 видів виплат, кожна з яких має власні правила та критерії. У результаті така модель є малоефективною для адміністрування та складною для користувачів. Вона також не забезпечує всебічне охоплення тих, хто найбільше цього потребує, і взагалі не охоплює людей, які потребують менш інтенсивної підтримки. За даними досліджень, сьогодні задовольняється лише 17 відсотків потреби в соціальних послугах. Лише минулого року Україна витратила приблизно 177 млрд грн (близько 4 млрд доларів США) на соціальну допомогу та послуги, проте результати залишаються слабкими. Проблеми посилюються залежністю від неефективних стаціонарних установ, фрагментованою системою виплат, що створює дублювання та прогалини, та єдиною моделлю оцінки інвалідності, яка враховує медичні стани, замість того, щоб визначати реальні потреби людини для самостійного життя. Водночас, досі відсутні швидкі механізми масштабування допомоги у відповідь на потрясіння й кризи. Усе це робить систему негнучкою і фіскально непередбачуваною. Крім того, соціальні послуги на рівні громад є хронічно недофінансованими та нерівномірно розподіленими. Так, органи місцевого самоврядування дедалі частіше змушені надавати складніші послуги – підтримку людей з інвалідністю, довгостроковий догляд, захист дітей, активізацію зайнятості, реінтеграційні послуги для ветеранів – при цьому маючи обмежений штат, мінімальне навчання, та такі механізми фінансування, які винагороджують дотримання процедур, а не результат. Читайте також: Оптимізм біженців згасає: як Україні повернути громадян, які виїхали за кордон з початку війни

Три реформи, що можуть змінити систему

У межах проєкту SРІRІТ Уряд України за підтримки Світового банку та міжнародних партнерів розгортає пакет взаємопов'язаних реформ, які мають подолати вищеокреслені системні проблеми. Три напрямки змін мають найбільший потенціал. По-перше, єдина програма Базової соціальної допомоги (БСД) — це перший за десятиліття масштабний крок до перезавантаження системи соціального захисту. Вона замінить п'ять окремих програм для різних категорій населення і охопить тих, хто найбільше потребує підтримки. Єдина програма спростить подання заявки на допомогу та забезпечить доступ до належного обсягу допомоги, включаючи елементи підтримки в натуральній формі. Іншими словами, це буде комплексна система соціального захисту, а не кілька окремо існуючих програм. Завдяки єдиному механізму визначення права на допомогу вразливі верстви населення чітко розумітимуть і свій пакет підтримки, і як подати заяву на допомогу, що є важливим кроком до моделі "єдиного вікна" для боротьби з бідністю. Оновлена система працюватиме також у прифронтових громадах. І головне, БСД відійде від підходу, орієнтованого тільки на грошові виплати, до інтегрованої моделі кейс-менеджменту, яка поєднує бенефіціарів із усіма соціальними установами та службою зайнятості. Згідно з новою моделлю, соціальні працівники активно виявлятимуть вразливі сім'ї, проводитимуть комплексну оцінку потреб, скеровуватимуть до відповідних служб і відстежуватимуть прогрес, створюючи реальні шляхи виходу із залежності від соціального забезпечення до економічної активності і більшої самостійності. Також реформа передбачає оперативну підтримку родин у кризових ситуаціях. Вона перелаштує систему з інструменту реагування тільки на хронічну бідність, на механізм швидкої відповіді на шокові хвилі та дозволить ефективніше використовувати міжнародну гуманітарну допомогу. По-друге, створюється нова національна агенція із закупівель соціальних послуг, і це докорінно змінює всю модель їх фінансування та надання через конкурентний відбір постачальників. Така зміна вдосконалює чинну систему, де місцеві громади відповідають за надання послуг, але часто не мають достатніх інструментів для залучення неурядових організацій та приватних постачальників послуг. Реформа запроваджує принцип "гроші йдуть за клієнтом": бюджетні кошти спрямовуються на закупівлю пріоритетних послуг у широкого кола постачальників. Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю трансформується в такого національного закупівельника, що дозволить Кабінету Міністрів та місцевому самоврядуванню системно визначати пріоритетні послуги з державним фінансуванням щороку. Це забезпечить доступ громад до кращих послуг – якісного довгострокового догляду, підтриманого проживання, денного догляду та домашніх послуг. Їх надаватимуть кваліфіковані постачальники, включно з неурядовими організаціями та приватним сектором. По-третє, реформа системи підтримки людей з інвалідністю є однією з найважливіших – і найбільш назрілих – реформ у архітектурі соціального захисту України. Поточна система оцінки інвалідності не оцінює того, що здатна робити людина, з якими бар'єрами вона стикається, та яка комбінація послуг, допоміжних засобів, реабілітації та підтримки працевлаштування дозволила б їй повноцінно брати участь у житті суспільства. Реформа передбачає приведення підходів оцінки інвалідності в Україні у відповідність до міжнародних стандартів, таких як Міжнародна класифікація функціонування, інвалідності та здоров'я ВООЗ та Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю. Також через спрощення доступу та контроль якості буде посилено забезпечення допоміжними засобами – система нині обмежена дефіцитом окремих засобів, нерівномірною географічною доступністю та громіздкими процедурами подання заявок. Разом ці три реформи є критично важливими не лише для забезпечення сталого економічного відновлення України, а й для підвищення якості життя громадян. Вони також сприяють євроінтеграції України, допомагаючи виконати критично важливі вимоги щодо скринінгу в соціальній політиці, прав осіб з інвалідністю та їх залучення до ринку праці – напрями, які Брюссель оцінюватиме як частину Асquіs Соmmunаutаіrе. Сьогодні міжнародні партнери та Уряд України справедливо сфокусовані на безпеці, енергетичній стійкості та економічній відбудові. Але соціальний контракт – негласна угода між державою та громадянами щодо їхнього захисту, можливостей та людської гідності - саме і є фундаментом сталого відновлення. Нітін Умапаті, провідний економіст Світового банку в Україні

Цікаве спостереження опісля всіх цих дебатів останнього часу про пам'ятники, назви вулиць, узьких письменників та їхню спадщину. Мав розмови із декількома москофілами-пушкіністами і, здається, вловив їхнє основне занепокоєння. Вони бояться того, що наша культура набуває значення, а звична для них – втрачає його. Вони дуже не хочуть стати неактуальними.


Звісно, у своїй аргументації вони часто називають себе захисниками культури загалом, борцями за цінності високої духовності та багатства саме нашої спільноти. Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень. Дуже часто вживають аргумент, що якийсь із їхніх розпрекрасних авторів насправді дуже важливий у світі, і ми програємо, якщо відмовимось від нього. На словах вони переживають саме за простих українців, але якщо пошкребти, то виявляється, що власне української культури вони й не знають. А головне – не хочуть дізнаватися.
Їм не цікаво відкривати нове, дізнаватися про долю та спадщину "Розстріляного відродження" та пізнішу дисидентську літературу. Їм зовсім не цікавий новий канон української літератури чи мистецтва. Їм абсолютно байдуже, які інші нові пам'ятники, не російським діячам, ставлять у наших містах.На запитання про читання інших класиків (українських, кримськотатарських, польських, чеських, грецьких, єврейських тощо), вони відмахуються, що не читали, бо то не на часі, не так значимо, а от російська література – то зовсім інше. І саме в такий спосіб вони доводять, що насправді ні за яку нашу культуру і спільноту вони не переживають взагалі. Вони її не знають, знати не хочуть, а часом і не можуть.Але їм дуже подобається статус-кво, де вони вже прочитали і довідалися найважливіше (на їхню думку), де вони мають гуманітарний мінімум інтелігентної людини, що робить їх авторитетними та важливими. Де імперська матриця вже розказала їм, що вони важливі, що вони знають все необхідне, а решта – то або екзотичне, або чуже, або незначиме. А тут виявляється, що все треба переглядати. Знову перечитувати. Дізнаватися нове. Злазити з усталених "духовних Еверестів" і знімати звичні білі пальта непомильності. Наново відкривати вимарану, закреслену, розстріляну, примушену до мовчання українську культуру. Оглядатися довкола і бачити інші культури.


А дехто взагалі посягає на святе! Каже, що все важливе і значиме для них колись тепер потрібно як мінімум переглянути, передивитися, передискутувати. Бо воно виявилось отруєним шовінізмом, зверхністю і підлабузництвом. Жахливо некомфортна для них пропозиція!


Їм дуже тяжко визнати, що звільнення від імперського і тоталітарного вимагає перегляду символічних порядків, канону текстів, світоглядних орієнтирів. І не десь там у шкільній програмі чи навіть в університетах, які давно закінчені для них, а скрізь – від пам'ятників у міському просторі до невимушених бесід за кавою.


Але головне, що це вимога не просто від конкретного чиновника чи закону. Це вже вимога часу і спільноти. І до їхньої великої незручності цю вимогу посилюють і роблять екзистенційно слушними московські ракети, обстріли міст, московські геноцидні розправи, а також заяви російських дієвців, в яких вони прямим текстом кажуть, що їхня культура – це зброя, і вони мають намір перемогти, використовуючи її, зокрема ефективно криміналізуючи в окупації інші культури, наприклад, українську.



Їх просто трясе від того, що українська спільнота сама наважується ухвалювати рішення про саму себе, про свій символічний простір. Що нам для цього не треба дозволу ані з Москви, ані з Брюсселя, ані від ЮНЕСКО. Але найстрашніше – що не треба дозволу від їхньої пасивної меншості. Саме звідси всі ті доноси до міжнародних організацій в обхід всіх національних інстанцій. Саме звідси волання й апеляції до буцімто світової величі їхніх улюблених авторів й десятки перекладів. Саме звідси вічне оглядання на Москву чи ще когось.

Їм просто нестерпно, що українська спільнота нарешті увласнює свій символічний простір, розпоряджається ним і може собі дозволити сказати: "Ми цього не хочемо. Якщо нам щось болить чи неприємне, ми можемо це прибрати". Ми хочемо віднайти те цінне і важливе, що було знищено і загороджено, завішено й прикрито ось цим ось усім компліментарним до росєюшкі. Їх неймовірно тригерить, що щось наше набуває значення, і вони не мають над цим влади, а їхнє – втрачає значення, і ніхто не питає на це дозволу.


Тому їм дуже дискомфортно, що значна частина активних людей поступово приймає складне рішення про самопізнання, про критичну рефлексію минулого, про символічні репарації, про реабілітацію невинних жертв і великий труд відновлення та збереження несправедливо забутого.


Це нелегка дорога, і тут бувають помилки, казуси чи недоречності. Але ми маємо пройти її до кінця, обговорюючи і виправляючи, дискутуючи і переконуючи, щоб навчитися відповідати за себе, приймати складні рішення і вже назавжди бути головним чинником у своєму просторі.


На цьому шляху більшість символічних засад декількох поколінь людей, сформованих у 1970-х, 1980-х та навіть 1990 роках, виявляються під загрозою. Виявиться, що якщо Україна відмовляється від їхніх ідолів, то простір їхньої уявної величі скорочується. Виявляється, що у світі тільки в РФ вони дійсно важливі і значимі, але РФ токсична і отруйна, тому перестає бути авторитетом для. А у світі їхні обожнювані автори дійсно займають якісь свої ніші, але завжди на другому місці – одразу після власного канону, власних культурних героїв.


І ось це вже дійсно нестерпно для них, бо виявляється, що в умовній Іспанії на першому місці Сервантес, а у Франції Гюго, а в Польщі Міцкевич. А "їхнє все" Пушкін чи "їхнє дещо" Булгаков також стоять на поличці, але в ряду з іншими. Є родзинкою чи екзотикою, але точно не квінтесенцією і вершиною.
Так і виглядає останній бастіон російської експансії. Коли вже немає імперії та її влади. Коли вже немає навіть її регіонального впливу. Коли немає ілюзій вищості, підгодованих Россотруднічєством та іншими агентами впливу.


Залишається спадщина отруєної культури в людях. Яка нестерпно хоче бути вищою, першою і головною. За будь-яку ціну. І коли їй у цьому відмовляють і ставлять туди, де їй місце – поряд з іншими, то вона хамить, пищить, вивергається піною, люттю, звинуваченнями і ненавистю. Бо їй страшно. Страшно втрачати значення і бути неактуальною. Їй панічно страшно скорочуватися до органічних меж, не забезпечених цензурою, охранкою, КГБ, політбюро чи безхребетним конформізмом псевдолібералів-имперців. Імперія скорочується і усихає, а слідом за нею і її культура, що звикла спиратися на тюрми і багнети.



Неймовірно цінно, що ми проходимо цей шлях і все це можемо означити і обговорити. В цьому і криється віднайдення суб'єктності. Це додає цінності всім тим палким обговоренням та дебатам, що дозволяють нам розгледіти, з ким ми маємо справу і що насправді захищають адепти "московського міра".Антон Дробович

Грошове забезпечення військовослужбовців в Україні залишилось незмінним з початку повномасштабної війни і досі становить близько 21 тисяч гривень. Тим часом середня зарплата за останніми даними в великих містах вже становить 30 тисяч, в Києві – 40 тисяч.

На цьому скріні повідомлення від дружини військового, яка хотіла розповісти мені про свої спроби заробити і прогодувати дітей, але врешті не змогла коментувати це питання.







Військовослужбовці та їхні родини не перший рік вимагають підняття грошового забезпечення. Час від часу влада обіцяє нарешті вирішити це питання, але ситуація лишається незмінною.

10-го червня 2026-го року Верховна Рада України підтримала законопроєкт, щодо збільшення зарплат працівникам поліції та ДСНС — виплати становитимуть не менше 33 280 тисяч гривень. Окрім цього, вони отримуватимуть різноманітні надбавки. Це рішення сколихнуло хвилю обурення від військових та членів їхніх сімей.






Герої цього матеріалу надали коментарі на умовах анонімності. Вони та їхні рідні представляють різні бригади та війська — ТрО, Морську піхоту, Сухопутні війська, Сили безпілотних систем, а один коментар надав офіцер Генштабу.






Ось що вони самі говорять про ситуацію з безгрошівʼям (пряму мову героїв збережено - ред.):


"Зарплата охоронця в АТБ 25 тис. Зарплата у офіцера з бойовим досвідом та травмами, через що служить в тилу – 27–29 тис. При цьому в охоронця є фіксований робочий день та вихідні. У військового в тилу – немає".

***


"Розказую про життя більшості мам з малими дітьми, в яких чоловіки служать. На роботу фізично ти не можеш влаштуватися, бо якщо немає поряд бабусь чи інших родичів – ніхто тебе не підстрахує з дитиною, а це і школи, і садочки, і гуртки, і лікарі, і просто прогулянки в парку. А ЗП тата, який служить в тилу, але на іншому кінці України, критично ні на що не вистачає.А ще коли ти живеш в приватному будинку, і чоловік був рукастий і башковитий і сам робив купу роботи по дому (покосити, покопати, сантехніка, ремонт, електрика), то всі ці послуги тепер ти можеш отримати лише від якогось ухилянта з сусідньої вулиці. За гроші. А з зарплатою чоловіка в 20К не розженешся. І все стоїть. Життя на паузі.


Мені пощастило, що я працюю віддалено і можу закривати питання з дитиною, яка закінчує 4-й клас. І забезпечую фінансово наш побут, бо заробляю більше, НІЖ чоловік".


***


"Коли мобілізували чоловіка, то перший час йому не платили і я з двома малюками мала півтора місяці жити на 860 860 грн. Добре, що знайшла невеличкий підробіток".


***


"Брат радіє, що немає дружини і дітей, бо після мобілізації втратив би можливість не лише бачити зростання дітей, а й забезпечувати їх.


Ми родиною скидались щоб ремонтувати його пікап. Він зітхнув з полегшенням, коли втратив пікап і його перевели повністю на саперську роботу. Тепер фінансова допомога потрібна рідше і не такими великими сумами".


***


"Вийшла на роботу, коли дитині було два місяці. Але мені нема на що жалітися, є ті, кому гірше. Наприклад, я надсилала візочок дружині безвісти зниклого військового, яка на 9 місяці вагітності третьою дитиною.


"Здали ДНК", – написала вона мені у відповідь".


***


"Скажу прямо, як виживає моя сімʼя: син вибив руку з плеча, не може працювати тепер, ні фізично, ні на компі. Мама в деменції. Брат, я та два племінники на фронті. Всі наші фінанси йдуть на військові потреби. Живемо–виживаємо."


***


"Я – ВПО. Знімаю житло, в декреті, старший син випускник 9 класу. Як мені вижити на зарплату чоловіка, який також винаймає житло поблизу лінії фронту, скидається на "общак" і непередбачувані витрати? Добре, що є друзі-волонтери, які намагаються покрити частину витрат".


***


"Мій чоловік отримав важке поранення два роки тому. Не працюють обидві ноги, шансів на відновлення немає. Він їздить за кермом, має інвалідність 2 групи, остання порада травматолога: "Я б вам дуже-дуже рекомендував реабілітацію". Але мій чоловік змушений багато працювати. Паше, як коняка, попри все – біль, розпач, постійну втому.


Ми ВПО ще з 2015 року, свого часу купили халупу в негазифікованому селі. І тепер не маємо право на поліпшення житлових умов тільки чярез те, що маємо своє. Байдуже, що це халупа в селі, де вже ніхто окрім нас двох не живе. Йому доводиться "зі своїми ногами" різати, колоти та носити дрова до печі. Ветеранам доводиться розраховувати лише на себе".


***


"Я працюю на двох роботах, паралельно маю два проєкти, плюс додаткове репетиторство. За два роки я втомилась так, що у мене просто вже немає сил".


***


"Коли чоловік був на війні, жили з двома дітьми на мою зарплату. Працювала в школі, тримала господарство, торгувала на базарі. Всі його гроші витрачались на армійські потреби. Ми виживали самі".


***


"Відколи чоловік почав служити, залізли в борги".


***


"Чоловік весь час пересилав нам з дітьми кошти, починаючи з учебки. Ми їх не чіпали, не могли. Я казала чоловікові, що зберігатиму все до копійки. Коли вернеться до дому – розпорядиться ними сам. Чоловік пропав безвісти у Донецькій області. Виплати від держави не чіпаємо. Досі надіємося на повернення нашого тата. Нехай він сам вирішить. Слава богу, є робота і сили, щоб я заробила і на себе, і на дітей".


***


"Я дружина військового в декреті і якщо писати про мої проблеми, то це буде ціла книжка. Мені просто хочеться обійняти і підтримати всіх жінок, які чекають військових.


Ми найкращі жінки у всьому світі, бо теж проходимо цю війну, тільки кожна по-своєму. Бережіть себе, дорогі".


***


"Мій чоловік, відвоювавши 8 років на бойових, отримав першу виплату за пенсію через 2 роки після звільнення! Я в декреті була за меншою дитиною лише 1,4 роки і пішла працювати, бо потрібно було годувати сім'ю!".


***


"Була з дітьми, коли чоловіка забрали. Поки ВЛК, поки полігон, і потім ще довго не платили – ми були без копійчини. Пішла мити посуд, бо там платили кожен тиждень. Важко згадувать.Дуже співчуваю тим, кого залишають без годувальника. В нашій хаті в селі вибухом зірвало дах, вікна. Зверталась до всіх, але ніхто не визвався допомогти. Десь на цьому світі є ще наш заступник, чи є в світі вищі сили, що допоможуть?".

***


"Я сама залишилася з трьома дітьми. Чоловік на БЗВП. Через пару днів після того, як він уїхав, померла його тітка, єдина рідня його. Похорони всі були на мені. Також треба йому посилки відправляти, щотижня. Я важко працюю, у мене один вихідний на тиждень. Працюю зранку та до самої ночі. Дуже тяжко. Дуже".


***


"Працюю, живу в селі, саджу город. У нас троє дітей, навчання в двох університетах, один безкоштовний, а один платний. Плюс потрібно оплатити квартиру, щоб діти жили нормально. І все це з моєї мінімальної зарплатні. А ще у нас школяр, в якого є теж потреби, не кажучи про сезонний одяг.


Чесно, іноді не знаю, де я маю брати ті гроші. В чоловіка не прошу, бо знаю, в нього там щодня є потреби, які просять закривати самостійно. Іноді електрику немає чим оплатити, обираю, що цього місяця оплачу, а що – наступного.


Раніше можна було виростити картоплину чи якісь ще овочі, та й продати. Чи продати в інтернеті речі, з яких діти виросли.


Але тепер за це штрафують, блокують картки. Я не можу дозволити собі платити податки як ФОП.


Чому я працюю сплачую податки і ще щось комусь винна? Яка зарплата в депутата, який спить на засіданнях чи взагалі не приходить?".


***


"Мій чоловік офіцер ЗСУ, після бойових на сході, його відправли служити в місто. Я звісно ж зраділа, видихнула. Все ж можна вночі спокійно спати.


Тривалий час я родинний бюджет закривала сама. Бо його служба в тилу – це 27 тисяч гривень. Восени у мене почалася по друглму колу депресія і все це ще й на вигоранні. У мене не було сил навіть вийти з дому чи поговорити з найкращою подругою. Останній проєкт закінчила чотири місяці тому. І все. Я без роботи, без сил розплющити очі. У нас двоє дітей, у старшого інвалідність, у меншого – серйозні проблеми зі здоров'ям, які потребують постійного лікування. Я приймаю ліки, почала шукати роботу. Але з ГЗ (грошовим забезпеченням – ред.) 27 тисяч – ми ледь витягуємо. Економимо на продуктах. Я майже місяць ходжу з болем в нирках, але не можу піти до лікаря, бо на це немає грошей.


Я то якось вигребу. В людей і гірша ситуація, але трохи злюсь. Раніше він працював в ІТ і він заробляв не менше 2к (тисяч – ред.) доларів. А тепер заробляю лише я. В нього навіть немає часу на підробіток, працює до першої ночі, у них теж людей не вистачає.


Я не впевнена, чи варто цю історію викладати. Бо це зтригерить людей, адже він в тилу, він не ловить більше міни і фпвішки. Але іноді так хочеться комусь про це розказати".


***


"Зі своєю 9-місячною дитиною вийшла на роботу. У нас двоє дітей. Тому старшому включаю мультик, а менший спить на плечі. І я працюю, замість гуляти з ним на вулиці. Дитина сидить вдома як цуценя, бо в мами нарада".


***


"Чоловік служив 2014–2016, потім знов на фронті з першого тижня повномасштабної. Дві контузії, потім важке поранення, але дякувати Богу, живий! Імпланти в ногах, покоцане усе тіло, не чує на одне вухо, постійне головокружіння. Операції, госпіталі, лікарні. Потім нарешті в місті на рік на тиловій посаді. Радість, але і тут халепа – 21 тисяча гривень зарплати. А в нас троє дітей і я в декреті. Цих коштів не вистачає навіть на головне!


Я вдома з маленькою дитиною працюю – шию вночі! Чоловік по вихідних працює в гаражі! Виживаємо! Він не ховався, служив і заробив таку віддачу?!! Це ще добре, що руки і ноги на місці. Отак і ВИЖИВАЄМО. До сліз образливо за наших воїнів, за їх сім'ї, за дітей".


***


"До повномасштабного у нас з чоловіком був бізнес, в якому мої задачі сягали двадцяти відсотків від всього обсягу. На ньому були всі організаційні, технологічні та технічні питання. Моя сфера облік, фінанси та закупки.


Водночас, моя робота давала можливість розвивати основний бізнес – сімейний. Я заробляла від трьох з половиною до п'яти тисяч доларів на місяць.


Через рік після початку повномасштабного чоловік прийняв рішення мобілізуватись добровільно – мав відстрочку, бо на нашому утриманні була його мама інвалід 1 групи. Тоді все дуже сильно змінилось, бо всі його задачі перейшли до мене і не було, знаєте, цього періоду "передачі справ". Наприкінці червня він прийняв рішення, на початку серпня вже проходив БЗВП.


Мені було, та й що казати й зараз – складно, бо основною роботою став сімейний бізнес – доволі складний технологічно, і який до всього повинен був забезпечувати нашу сім'ю. І це було вкрай важко – ми започаткували його в 21 році і ще навіть не встигли до кінця розібратись в усіх процесах, тим паче я, яка приділяла йому відсотків 20 своєї уваги.


Попри все, зараз ми маємо стабільне виробництво та збут, розширюємось на всю Україну, відкрили ще один бізнес, і все це годує нас, наших співробітників, закриває потреби його підрозділу, як в грошовому вираженні так і якимись роботами.


Мені нема на що жалітись, але це дуже й дуже тернистий шлях, на якому я стикалась і з шовінізмом, і з фінансовими виборами – заплатити постачальнику чи відремонтувати авто або купити якесь обладнання в підрозділ, і з непорозумінням, бо він же ж служить, а значить заробляє і держава все дала.


Не знаю як у решти, але моє коло спілкування стиснулось в щільну бульбашку зі співробітників, військових та їх сімей, може ще трошки друзів лишилось, які людьми лишились гідними цього слова.


Якось так. Жалітись нема на що, але я не знаю, як би ми прожили на його ГЗ, якби не бізнес".


***


"Економимо на всьому. Орендована квартира, чоловік на сході. А тепер ще й орендарі квартиру продають. Знайти нову квартиру нереально, ціни на оренду – космос. Відчуваю, що прийдеться куплять палатку і там з трьома дітьми чекать чоловіка".


***


"У нас з дружиною троє малолітніх дітей, найменшій 8 місяців, дружина – у декретній відпустці. Оренда квартири в Києві – 22 тисячі, моє ГЗ – 21. Знайомі кажуть: "Хай дружна працює, з дитиною на руках" та "А чому не купив бронь/інвалідність/відстрочку? Лох значить".


***


"До мобілізації дохід був вдвічі більшим. Я розумію, що ми тут не за гроші, а дали присягу захищати Україну. Хотілося б, щоб Україна захистила наші родини, фінансово. Обіцяне збільшення ГЗ до 30 – це, по суті, індексація. Системні зміни необхідні, дуже добре, що про це почали говорити".


***


"Ми з чоловіком обидва військовослужбовці ЗСУ. Я – офіцер, він – сержант. Чоловік у зв'язку з низьким грошовим забезпеченням був вимушений піти по вечорам таксувати, я також наразі шукаю підробіток на вечір".


***


"Чоловік – обмежено придатний, має серйозні проблеми зі спиною ще з АТО. Пішов в бойовий підрозділ, бо в штабі з їх зарплатою боявся не витягнути. Півтора роки був на Курському напрямку. Потім здоров'я остаточно закінчилося і він подав рапорт на перевод в Азов, де йому обіцяли більш прийнятні умови, забезпечення, ротації, ставлення до особового складу. В Азові служить син.


Так от, рапорт чоловіку зарубили, і натомість перевели в штаб. Тепер він вимушений самостійно орендувати собі житло у прифронтовому місті. Ціни – кінські, умови теж, ніби для скоту. Автівку заправляє самостійно. Одяг вимагають цивільний – це теж витрати. Короче, якщо раніше він міг фінансово долучатися до забезпечення родини, то зараз я сама маю знайти спосіб платити за оренду (ми з Маріуполя, переселенці), годувати себе та доньку, лікуватися, та й взагалі жити.


Він хоче у відпустку, але грошей на неї немає. Зараз схопила спина – економить на лікуванні. Короче настільки принизлива для нього історія, що в нього реальна депресія. Бо до війни він працював в міжнародній гуманітарній організації, отримував гідну зарплату".


***


"Я шукаю зараз додаткову роботу онлайн. Військослужбовиця. Треба гроші на оренду житла для сім'ї. Ще й тітка інвалід першої групи. Треба одяг, бо дитина росте, а ще й школа, їжа, комуналка. Моя оренда житла у прифронтовому місті, комуналка, заправка авто, ремонт авто, мої ліки на постійній основі, мої обстеження, мої продукти".


***


"Наша історія певно типова. До повномасшабки був ІТ-шником, дружина теж гарно заробляла. Долучився на самому початку повномасштабного вторгнення. Потрапив в тилову частину в Одесі. ЗП менше цивільної майже вдвічі, але тоді це не турбувало. Робив, що міг, хотілось більше, перевівся в новосформовану бойову військову частину, де перший час ніякого додаткового ГЗ не було зовсім. Відповідно, після служби таксував вечорами, щоб хоч щось заробити. Іноді брав якісь проєкти на аутсорс, але не завжди виходило. Поступово якісь власні запаси витрачались, то на спорядження, то на інші потреби.


Зараз перевівся в Київ. Отримав офіцерське звання ( 4 тисячі грн!). Робота бойова, тож періодичні відрядження на Південь. Знов таксую. Іноді просто, щоб заправити авто і доїхати наступного дня на службу.


Дружина почала працювати віддалено, коли малому було 6 міс. Зараз працює комунікаційницею в трьох організаціях. Це дозволяє нам жити від зп до зп, оплачувати садочок сину, кредит за авто, куплене в 22-му.


Важко так жити, особливо враховуючи попередній досвід ІТ. Менше з тим, не шкодую, що долучився до війська, маю цікаву роботу й з радістю її роблю. Але хотілось би мати якийсь дедлайн служби. Не треба мені допомагати, я просто, бляха, хочу повернутись до звичного життя, хоча навряд воно буде вже таким, як було".


***


"Чоловік на війні від 28 лютого 2022 року, через поранення тепер служить в тилу. Я живу в Польщі, працюю на трьох роботах, щоб утримувати себе, маму і допомогати ще йому.


Сон по 3–4 години в день, мінус здоровʼя".


***


"До мобілізації я працював в медіа. Я обмежено придатний, тому так чи інакше моя служба – це якісь "тилові" посади. Я знайшов місце служби /– по своїм скілам.


Розуміючи, що грошове забезпечення буде "потужне", одразу думав над варіантами паралельно заробляти гроші. Я запропонував на роботі спробувати продовжити співпрацю. Сказав, що звісно не зможу виконувати весь попередній об'єм роботи, але зможу робити частину функціоналу і не втрачу додаткове джерело доходу. Мені пішли назустріч, але вдвічі зменшили зарплату, бо попереду був період БЗВП і вцілому "не зрозуміло, що і як ти будеш встигати робити".


Я всіма силами намагався тримати зв'язок, навіть на БЗВП повністю не випадав з процесу, а після БЗВП одразу почав включатися у всі процеси. Робив все, що від мене вимагалось, а це виявився приблизно той самий об'єм роботи, що і до мобілізації. Можливо, не все встигав робити прямо одразу, але вчасно. Почекавши кілька місяців, щоб переконатись на дистанційці я дісйно справляюсь, я повернувся до питання "переглянути" зарплату. Мені сказали – подумаємо. Але ситуація не змінюється. Я просто роблю, що і робив, просто за вдвічі менші гроші. Ну бо мені і так "за щастя мати копійку". І роботодавцю виходить зручно. У мене немає жодних претензій до роботодавця – дійсно багато розуміння і гнучкості. Але факт є фактом.


Я вимушений це робити тільки тому, що мені потрібні гроші і через страх втратити хоч якийсь зв'язок з ринком, бо так само розумію, що "повернення" на ринок праці, коли б воно не сталося, буде лише моїм головняком. Так само як і зараз моїм головняком є знайти, за що жити моїй сім'ї.


Я розумію, що моя ситуація скоріше за все є кращою за інших військових, хто не має і таких варіантів. Але вкурвлює саме цей момент, що єдина "плюшка" в армії – це "радій, що в тебе не так погано, як у....." . Виходить, що в армії я роблю вискокваліфіковану роботу за безцінь, а щоб мати якісь гроші, я маю у вільний час виконувати іншу креативну роботу, що виснажує і банально забирає той невеликий час, який залишається "на сім'ю і дитину".


Державі і суспільству по цимбалах, як живуть сім'ї військових. Є багато побутових питань, які я міг закривати, але тепер треба шукати, хто робить це за гроші. Боляче спостерігати, як якась базова послуга, яка займає в людини пару годин, коштує від 10 до 50 відсотків мого так би мовити "грошового забезпечення".


Так само нікого не цікавить, як ми маємо дбати про дитину, якщо я завжди на службі, а дружина теж має працювати.


Останнє можливо не по темі, але мене ще вкурвлює поняття "пільг для військових". Я би радше хотів мати не пільги, а гідну зарплату.


Виходить, що ти втрачаєш те, що міг заробляти, випадаєш з ринку, втрачаєш суб'єктність, працюєш на межі вигоряння, а взамін не отримуєш навіть того, що міг заробляти не напружуючись. Плюс ще й категорія пільг "тільки для УБД" теж не до кінця зрозуміла ініціатива.


Я згоден, що УБД мають мати більше привілеїв, але інколи це несе дискримінаційний характер. Армія, по суті, означає "тепер ти будеш отримувати значно менше, але на життя сім'ї треба буде значно більше". Ось такі думки і відчуття з цього приводу. Чекаємо на обіцяні 30 тисяч – "відчутне" підняття грошового забезпечення, яке все рівно буде менше навіть середньої зарплати))".


***


"Я служив в тилу. Хлопці таксували ввечері, щоб якось дотягнути до зарплати. Командири частини, які весь час сидять в далекому тилу, зробили облаву на військових таксистів, і заборонили таксувати, бо "як це так, що у них ще є час і сили після служби працювати". Також в частині не платять 30-ку за наряди, бо "як це солдат буде в місяць отримувати як полковник…".


***


"Колеги на роботі ставляться до мене погано, не мають жодного розуміння. Я прошу відпустку на 10 днів, бо чоловік приїжджає зі сходу, а мені начальник кадрів каже, що подивиться чи по графіку я йду, інакше наказ робити на відпустку не буде і їй все одно".


***


"В мене чоловік безвісти зник, вже 5 місяців від держави немає допомоги. А у нашої доньки епілепсія, я повний робочий день не маю змоги працювати".


***


"Борг за комуналку вже 16 тисяч, діти боліють, я сама після лікарні. В чоловіка не прошу, бо чоловікові на війні потрібніше ніж нам. Вся моя зарплата пішла на ліки та їжу".


***

"Чоловік загинув в Донецькій області, написали "небойова втрата". Сину тоді було 5 років. Все, що змогла оформити, це пенсію по втраті годувальника. Більше допомоги від держави 0. Я працюю. Я офіційна дружина і ні я, ні наш син не маємо навіть посвідчення члена загиблого захисника. Ніякої підтримки. Головне, що чоловік виконав свій обовʼязок, став на захист країни. Таких сімей, які отримали документи про "небойову втрату" дуже багато. Але всі про це мовчать. Ні мами захисників, ні дружини, ні діти підтримки не мають жодної. Все, що нам положено, це мінімальна пенсія по втраті годувальника. Це 4700грн. Ніби у нас інше горе, ніж у тих кому написали "бойова втрата". Дуже багато страшних історій, та всім байдуже, тому їх стає ще більше. Найбільше болить за дітей. Дітей, батькам яких написали "небойова втрата", не запрошують на заходи, як інших дітей загиблих військовослужбовців. В них нібито інший біль. Їм нібито підтримка не потрібна. Навіть на свята їм не дають ті цукерки. І справа тут зовсім не в цукерках. Нас немає, всім на нас байдуже".***
"Мій чоловік утримує нас, а я вдома займаюся теплицями. Він військовий з 2014-го року і зараз у нього зарплата та премія разом близько 50 тисяч гривень. Але в Запоріжжі, де він несе службу, будинки не дешеві. Орендодавці наживаються на військових. І ще багато чого в армії потрібно купляти самому. Тому на сімʼю лишається мало".***
"Історія, напевно, така ж, як у багатьох. Ми живемо на мою зарплатню. Не уявляю, що було б, якби я не працювала".***
"Без грошей військові часто опиняються після поранень. Навіть, якщо вони мали виплати, то настає момент, коли починають жити на заощадження з тих виплат. А тим часом треба чекати висновків ВЛК, потім майже те саме коло для отримання інвалідності, потім ще треба почекати, поки пенсійний фонд почне випалачувати пенсію. Ці періоди займають від 4-х до 6-ти місяців в середньому. Весь цей час треба прожити самому і прогодувати родину".***
"Дуже важко, особливо ВПО.

Працюю, маю дві роботи плюс семінари і тренінги веду. В кращому випадку маю три вихідні дні на місяць. Довелося скоротити реабілітації та навчання сина з інвалідністю. Він сам не може їх відвідувати. Супроводжувати, окрім мене, немає кому. Дяка, що донька сама справляється. Взимку захворіла так, що не могла ходити нормально. Тепер вигрібаємо з кредитів".***
"Я на аутсорсингу підробітки беру. Основна робота – держслужба, за яку тримаюся, бо можна вдома працювати. Ввечері, коли дитину вкладаю, працюю ведучою онлайн. Підпрацьовую створенням квізів, проводжу екскурсії. Дуже багато коштів йде на памперси, їжу для дитини і на няню. Більшість нашого з дитиною одягу та взуття – це те, що віддали подруги або інші родини військовослужбовців. І іграшки, візочки – все вживане, ми на цьому зекономили. Звісно, чоловік коли може – допомагає, але ось вже другу автівку довелося купляти майже за свої. А за останній місяць чоловік вже вдруге загримів у шпиталь. А це означає що він отримає значно менше".***
"Ми з чоловіком вже "дорослі". Малих дітей не маємо. Всю його зарплату відкладаємо. Бо це війна і може статися будь-що. Ці гроші є фінансовою подушкою. Живемо на мої заробітки. В грудні евакуювалися в безпечніший регіон із Запоріжжя. Тепер ще й знімаю житло".***
"Майже не надсилаю нічого в родину. Діти, дружина на самозабезпеченні. Всі кошти витрачаю на організацію служби, матеріально навчальну базу, автотранспорт та його заправку, лікування".***
"Працюю на двох роботах. Я з дітьми живу повністю на самозабезпеченні. Якісь гроші від чоловіка іноді бувають, але це буквально кілька тисяч і сума нестабільна, тому на них не розраховую взагалі при плануванні бюджету. Якщо є – чудово, купимо кросівки дитині, чи заплануємо якусь поїздку, немає – даю раду і без них. Звісно, про ніяке накопичення чи дорогі покупки взагалі не йдеться, суто базові потреби. Дуже смішить, коли хтось запитує чому я не куплю собі авто. Зараз вже звикла, в 2022 було складно, бо школи і садки кілька місяців не працювали взагалі – тоді це був ще той квест: поєднати дітей, побут і роботу, бо жодних родичів поряд у мене немає. Як виживають дружини військових в декреті – поняття не маю".***
"Інструктор умовно тилового навчального центру. За 15 днів відпустки на будівництві заробив 2 місячні зарплати".***
"Після проходження ВЛК списали на полігон, отримую 20560 гривень, з них ще потрібно відкласти на лікування та надіслати якісь кошти додому дочці з онукою і мамі, у якої пенсія 4500".***
"Маю Опель–САМРО 3.1 дизель, куплений за свій кошт. Тепер я у тилу служу і він не їздить, бо в мене немає можливості заправляти. Від дому до місця служби 55 км. Туди і звідти це 110 км, виходить 12 л * 85 = 1020 грн. Знімаю квартиру – одна кімната 4000, плюс комунальні послуги. Добираюсь на службу маршруткою з пересадкою. Додому їду тільки у випадку крайньої необхідності. Це занадто дорого".
Проєкт "Останній капіталіст" порахував, що військові без бойових надбавок втратили за час повномасштабної війни близько 70% зарплати за рахунок інфляції. Скільки мали б платити сьогодні, щоб виплати коштували стільки ж, як у березні 2022? Грошове забезпечення мало би становити близько 65 тисяч гривень замість нинішніх 20-ти.

Поки держава розпорошує величезні кошти на дотування комунальних тарифів і популістичні виплати, грошове забезпечення тих, хто тримає фронт, лишається неадекватно низьким. Існує також думка, що кошти партнерів, які неможливо напряму витратити на забезпечення армії, можна було би спрямувати на підтримку сімей військових і таким чином покращити ситуацію.

Окрім глибокої кризи довіри до державних інституцій з боку багатьох військовослужбовців, ця ситуація створює ризики для безпеки країни.

Аліна Сарнацька

Промова керуючої директорки 'Nеw Аgе Dеfеnсе' Катерини Михалко на офіційному відкритті міжнародної оборонної конференції Nеw Аgе Dеfеnсе у Берліні, яка відбулася 8 червня 2026 р. Захід зібрав представників оборонної промисловості, військових України та Німеччини, урядовців та інвесторів з різних країн Європи.



Минулої ночі я купила Nоkіа 3310 у МеdіаМаrkt тут, у Берліні. Вона коштувала мені 46 євро. З неї можна дзвонити. Можна писати повідомлення. Батарея тримає майже тиждень.



А цей пристрій, іРhоnе – ви й самі чудово знаєте, що він вміє. Тож у мене до вас просте запитання: коли востаннє ви довіряли своє майбутнє Nоkіа 3310? Але ця історія – не про телефони.



Пані та панове, в одному важливому сенсі ми вже перемогли. Не у війні. У дискусії. І дозвольте пояснити, що саме я маю на увазі. Я не говорю про фінал війни. Я говорю про дещо інше – про тему, яка для декого в цій залі є незручною.



Дискусія про те, чи можуть автономні системи, дрони та нові військові технології конкурувати з традиційними платформами – танками, артилерією, літаками та кораблями, які десятиліттями визначали військову доктрину, – ця дискусія вже завершилася.



Її закінчили не аналітичні центри. Не закупівельні комітети. І не конференції, подібні до цієї. Її розвʼязали безпосередньо на фронті: на сході України, в небі над Києвом, у водах Чорного моря.



Вердикт уже винесено. І ми сьогодні тут не для того, щоб його обговорювати. Ми тут, щоб поговорити про очевидний і незаперечний розрив між цим вердиктом та бюджетами, які мали б його відображати.



Дозвольте назвати одну цифру: 80 відсотків. За офіційними даними українських військових, понад 80% ворожих цілей на полі бою сьогодні знищуються дронами. Не танками і не артилерією, а саме тими дронами, які багато хто ще зовсім недавно називав "іграшками".



А тепер ще одна цифра: 2 відсотки. Приблизно такою сьогодні є частка європейських оборонних бюджетів, яка спрямовується на нове покоління військових технологій. Іншими словами, технології, що забезпечують 80% результату на полі бою, отримують лише 2% фінансування, тоді як системи, які забезпечують решту 20%, отримують 98% ресурсів.



То чому сьогодні ніхто не вкладає всі свої гроші в Nоkіа?



Я тут не для того, щоб сказати, що це несправедливо. Я тут для того, щоб сказати, що це нереалістично. Це не відповідає реальному світу. А оборона, побудована на нереалістичних припущеннях, – це вже не оборона. Це вразливість.



Але перш ніж перейти до контраргументів, які я чую постійно, пропоную провести дуже простий експеримент.



Прямо зараз запитайте себе: якби сьогодні у вас був зайвий мільйон євро власних грошей для інвестицій – не державний бюджет, не гроші акціонерів, а ваші особисті кошти, – куди б ви їх вклали? У традиційні військові платформи? Чи у військові технології nеw аgе, про які ми сьогодні говоримо?



Я не прошу вас піднімати руки. Але думаю, ви знаєте свою відповідь. І думаю, що ця відповідь говорить усе про той розрив, який я щойно описала.



Я знаю ваші контраргументи. Я чула їх багато разів, і часто – від дуже розумних та впливових людей.



"Україна – бідна країна. Ви були змушені імпровізувати. Ваші дронові рішення – це вимушений компроміс, а не справжня військова доктрина. У нас є ресурси. Ми створюємо серйозні системи. Чи є дрони взагалі повноцінною військовою спроможністю?"



Дозвольте відповісти іншим запитанням.



росія має достатньо грошей на танки, літаки, ракети та будь-які традиційні системи озброєння. Фінансових ресурсів для ведення цієї війни їй точно не бракує. Тоді чому ця нафтова держава інвестує в дрони? Чому з кожним місяцем вона спрямовує дедалі більшу частину своїх ресурсів саме на автономні системи та зброю нового покоління? Агресивно. Масштабно. Без вагань. Проти нас.



Якщо автономні системи й дрони – це лише хитрі іграшки, вигадані від безвиході людьми, які не мали інших варіантів, то чому наш спільний ворог вкладає в них мільярди?



Відповідь дуже проста. Тому що поле бою не цікавить історія ваших закупівель. Його цікавить лише одне: що дійсно працює.



Хочу розповісти вам дещо особисте. Я ніколи не планувала працювати в оборонній сфері. У мене немає військового звання. Я не інженер. Я молода українська жінка, яка ще чотири роки тому займалася зовсім іншими речами.



А потім настав ранок 24 лютого. Існує версія цієї промови, в якій я розповідаю вам, що Україна захищає східний фланг Європи. Що наші солдати в певному абстрактному геополітичному сенсі помирають за вашу безпеку.



Але я хочу бути чесною. Коли український військовий отримує бойовий наказ і вирушає його виконувати, він не думає про Берлін. Він думає про своє місто, про свою вулицю, про своїх дітей. Ми воюємо за себе. І за майбутнє, яке хочемо будувати як частина об'єднаної та вільної Європи. Те, що наша боротьба водночас забезпечує вашу безпеку – не випадковість. Це доказ того, що наші цінності та наше майбутнє нерозривно пов'язані.



Але ось що мені потрібно, щоб ви зрозуміли. Нам потрібно, щоб ви були сильними. Не з альтруїзму. З логіки. Тому що коли ворог дивиться на Європу і бачить справжню силу – переконливу, сучасну, технологічну силу, – він починає рахувати інакше. Він починає розуміти, що Україну неможливо знищити. Він починає серйозно сприймати вимогу цивілізованого світу припинити цю війну. Він починає шукати вихід.



Але коли він дивиться на Європу і бачить континент, який свідомо чи несвідомо послаблює себе, продовжуючи робити ставку на застарілі системи, він починає шукати способи продовжувати.



Ваша сила – це наше виживання. Саме тому я стою тут сьогодні.



Тепер я хочу попросити вас дещо уявити. 24 лютого не 2022, а 2032 року. Десять років технологічного прискорення. Та сама агресія, тіі самі амбіції, той самий противник. Але на десять років далі по траєкторії, яку ми вже бачимо сьогодні.



Як виглядатиме таке вторгнення? Не буде колон танків на кордоні. Не буде конвоїв, які можна буде показувати по телебаченню. Не буде звичного попередження. Будуть рої дронів. Будуть системи, які мислять швидше, ніж людина здатна ними керувати. Будуть спроможності, які вже сьогодні створюються одночасно в R&D-центрах і на полі бою.



І якщо цей сценарій колись справдиться – а я щиро сподіваюся, що цього ніколи не станеться, – чи буде достатнім нинішній баланс ваших оборонних ресурсів, щоб його зупинити?



Ми всі знаємо відповідь.



Я хочу бути максимально точною у своїй аргументації, тому що тут точність має значення. Я не стверджую, що традиційні військові платформи повністю втратили свою актуальність. Під час останньої масованої атаки на Київ системи ППО Раtrіоt та NАSАМS перехоплювали балістичні й крилаті ракети, тоді як нові дрони-перехоплювачі знищували сотні російських "Шахедів".



Обидві системи були критично важливими. Обидві рятували життя. Це не конкуренція. Це багаторівнева система оборони, де важливий кожен рівень. Але я говорю про інше. Баланс, який існує сьогодні, є нереалістичним. А нереалістичний баланс коштує реальних людських життів. Не в якомусь гіпотетичному сценарії майбутнього. Прямо зараз.



Демократичні суспільства вважають людське життя найвищою цінністю. І правильною відповіддю на цю цінність є не просто відправляти на фронт менше людей. Правильна відповідь – створювати системи, які розширюють людські можливості далеко за межі людської вразливості. Саме цим є новітні технології у своїй основі. Вони автоматизують захист.



Вони дають відповідь на одне з найважливіших питань демократії: як захистити громадян, не витрачаючи найдорожче – життів людей?



Тож до чого все це нас приводить? До всіх нас у цій залі.



Мене щиро вражає те, що ви всі сьогодні тут – разом, під одним дахом. Ще не так давно це було б практично неможливо. Жорстка, безкомпромісна конкуренція між компаніями в сфері dеfеnсе робила подібну конференцію в Німеччині майже немислимою.



Але ви зрозуміли те, що зрозуміла Україна. Справжня конкуренція відбувається не між компаніями в цій залі. Вона відбувається між двома світами.



Між світом, який вірить у демократію та цінує людське життя, і світом тиранії, який цього не робить. І в цьому протистоянні кожна система, яку ми не створили, кожна технологія, яку ми не розробили, кожна спроможність, яку ми не побудували, – це подарунок іншій стороні.



Ось це і є справжні перегони. Єдині перегони, які справді мають значення.



І на завершення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в Україні було, можливо, п'ять dеfеnсе-tесh компаній. Сьогодні їх сотні. Баланс змінився не через державні рішення. А тому, що в нас не було вибору. Тому що нам потрібно було вижити.



Коли я сьогодні дивлюся на європейську оборонну індустрію, я відчуваю – і кажу це з великою повагою, ніби потрапила в машину часу – це Україна 2022 року.



Проте у вас є те, чого не було в нас. У вас є капітал і промислова база. Наш досвід здобутий кровʼю. І у вас є час. Не багато, але він ще є. І на відміну від нас у 2022 році, у вас є стабільність. Скористайтеся цим.



Баланс, який існує сьогодні, не просто несправедливий. Він нереалістичний. Він небезпечний. І кожен у цій залі, якщо буде чесним із собою, це знає. Ми не можемо виграти завтрашні війни вчорашньою зброєю.



Змініть баланс. Поки баланс не змінив вас.



Катерина Михалко



Джерело

Останніми місяцями, Україна активно перетворюється на експортера безпеки: у форматі Drоnе Dеаl підписано угоди з Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром, підтверджено чотири підписані угоди із загальним переліком переговорів приблизно з 20 країнами. Зеленський особисто запропонував Drоnе Dеаl королю Бахрейну під час першого в історії візиту українського президента до цієї країни. Географія охоплює Близький Схід, регіон Затоки, Південний Кавказ і Європу. Також президент анонсував розширення на ще один новий регіон. Формат передбачає не разовий продаж, а довгострокове партнерство: спільне виробництво на місці, передачу технологій і навчання фахівців. Але хто з українців присутній у цих країнах поза межами оборонного треку? У січні 2026 року на міжнародній програмі з мирного співіснування в Бахрейні серед учасників з понад 60 країн я була єдиною представницею України. Серед моїх одногрупників – більше 100 державних службовців та громадських лідерів з країн Близького Сходу, Африки, Азії та Латинської Америки. Серед присутніх на урочистих заходах – посли Ізраїлю, Італії та інших країн світу. Україна досі не має посольства в Бахрейні. Перший візит їхнього міністра закордонних справ до Києва відбувся у 2023 році, через 31 рік після встановлення дипломатичних відносин. Зараз наша присутність у країні мінімальна. Цей текст не є експертним аналізом регіону Перської затоки. Це мої спостереження, як керівниці української громадської організації, яка провела тиждень у Бахрейні в межах державної програми. Я спілкувалася з чиновниками та чиновницями шести країн Близького Сходу і зробила для себе кілька висновків про те, як українське громадянське суспільство може будувати стосунки з регіоном, з яким нас вже пов'язують 10-річні міждержавні угоди у секторі оборони. Читайте також: Дрони-перехоплювачі для Близького Сходу: чи ризикує Україна власною безпекою, допомагаючи партнерам?

Поважайте стратегічну обережність

Бахрейн – найменша арабська острівна держава, із площею подібною до Києва. Він, як і інші країни Затоки, балансує між великими гравцями, з обмеженими ресурсами. Ця реальність знайома Україні: обидві країни знають, що таке жити поруч із агресивним сусідом, який історично заперечує їхню суверенність – Іран для Бахрейну, Росія для України. І обидві компенсують розмір стратегічною кмітливістю та міжнародними партнерствами. До повномасштабного вторгнення зовнішня комунікація України була здебільшого спрямована на Захід: ЄС, США, Канаду. Арабські, африканські, латиноамериканські країни залишалися поза фокусом, зокрема і через обмеженість ресурсів. Як наслідок, під час голосувань в ООН, де далеко не всі країни Глобального Півдня підтримали Україну. Бахрейн тісно взаємодіє із США, підписав Авраамові угоди з Ізраїлем і водночас підтримує відносини з різними регіональними акторами, у тому числі з (з великої літери). Це не байдужість до України. Це реалізм малої держави, зацікавленої у посередницькій ролі там, де це можливо; ми бачили це на прикладі Катару в контексті обміну дітьми. Представляючи Україну в цьому регіоні, варто бути чіткими у меседжах щодо росії, але уникати надмірно різкої чи емоційної риторики, оскільки тут її сприймають як слабкість, а не як силу. Заклики "Слава Україні!" і, тим більше, "Смерть ворогам!" будуть зайвими. Неприйнятна і відкрита критика приймаючої сторони – у цьому регіоні це червона лінія. Затока – регіон, де підтримку ще можна здобути. Але потрібно грати в довгу: не критикувати, не повчати, а наполегливо будувати стосунки. Підтримка, яку відчуваєш від жителів різних країн Затоки, а інколи навіть щирі побажання перемоги, перевершує навіть найбільш стримані очікування.

Працюйте за ієрархією згори вниз

В українському громадянському секторі ефективною є стратегія "знизу вгору": знайти менеджера або активіста, який розуміє цінність пропозиції, і він просуває її далі в організації. У країнах Затоки цей підхід не працює. Менеджери середньої ланки не мають тієї самостійності у прийнятті рішень, до якої звик український громадський сектор. Потрібно отримати доступ до найвищої посадової особи у вашому полі зору, зробити стислий пітч, залишити візитівку і попросити контакт виконавця для продовження діалогу. Головне – продемонструвати повагу і "отримати дозвіл рухатися вниз ланцюгом" . Для українських молодих лідерів, які звикли діяти через горизонтальні мережі, це означає перекалібрування. Наша дипломатична та бізнес-культура побудована на горизонтальних зв'язках і неформальних домовленостях. У Затоці це можуть сприйняти з нерозумінням або як спробу обійти систему. Тут треба будувати вертикаль паралельно з горизонталлю, інакше випускники програм лишаються у своєму поколінні, а рішення продовжуватимуть ухвалювати без них. Той, хто розуміє логіку ієрархії, не підлаштовується, а отримує доступ до реальних рішень. Читайте також: Іранський вузол Трампа: чому Україна може стати архітектором безпеки в Затоці

Показуйте те, чого в них немає

Коли учасники програми побачили додаток Дія на телефоні, це викликало щирий подив і захоплення. Рівень цифровізації державних послуг в Україні – один з найвищих у світі, і для регіону, який активно інвестує в технології, це потужний предмет для розмови. Після лютого 2026 року до цього додався ще один пункт: досвід протидії дронам та балістичним ракетам. 11 країн вже офіційно зробили запит до України щодо допомоги з ППО. Україні часто доводиться позиціонувати себе як країну, якій потрібна допомога. У Затоці потрібно навпаки: приходити з пропозицією. Технології для миру, штучний інтелект для соціального впливу, досвід цифровізації соціальних послуг під обстрілами – все це реальні активи, які цікавлять регіон. Саме навколо цих тем мені вдалося запропонувати співпрацю між організацією "Освічена ініціатива" та Центром Короля Хамада з питань глобального співіснування та толерантності у Бахрейні.

Присутність – це вже результат

Програма мирного співіснування під патронатом Центру Короля Хамада в Бахрейні та Університету Миру ООН – це класичний інструмент "м'якої сили", аналогічний американському Fulbrіght або британському Сhеvеnіng, але з фокусом на міжконфесійний діалог і толерантність. Бахрейн повністю фінансує тижневе перебування 100 учасників з усього світу – дипломатів, держслужбовців, дослідників та представників громадянського суспільства – з амбіцією формувати мережу серед тих, хто приймає рішення. На програмі цього року я була єдиною учасницею від України). Завдяки цій присутності мені вдалось налагодити контакти з більше ніж 20 державними службовцями з шести країн Близького Сходу. Фундамент знайомств був закладений на щирому співчутті до реальності, в якій ми з вами живемо. Особисті розповіді про життя в Україні – це фундамент, який знадобиться у майбутньому. Навіть якщо конкретне партнерство не вдається побудувати одразу. .

Дефіцит довгострокових мереж, який потрібно закривати

Для довговічності, оборонне партнерство України і країн Затоки має базуватися на основі особистих контактів, спільних програм, бізнес-зв'язків та культурних обмінів. Зараз таких звʼязків у нас обмаль: у нас немає систематичних програм стажувань для студентів міжнародних відносин з Близького Сходу в Україні. Немає мережі випускників серед держслужбовців регіону, яка б працювала на українські інтереси. Нерозвинена інфраструктура відносин заважає представляти Україну цілісно: не тільки як країну, що воює, а як країну, що вміє вчитися, будувати і пропонувати. Бахрейн, який за населенням є меншим за Харківську область, побудував таку мережу через освітню програму на 100 учасників на рік. Україні, з її реальним досвідом стійкості під ракетами, також вдасться це зробити, і це не питання лише до МЗС. Це питання до кожного університету, кожної ГО, кожного бізнесу, який бачить запрошення на захід у Затоці й вирішує, їхати чи ні. Відповідь однозначна – їхати. У цьому контексті кожна українка і кожен українець, які беруть участь у міжнародній програмі, конференції чи бізнес-форумі в регіоні Затоки – це публічна дипломатія в дії. Не потрібен дозвіл МЗС, щоб представляти Україну. Потрібні готовність до діалогу, повага до контексту та наполегливість. Анна Гарус, директорка громадської організації "Освічена ініціатива", представниця українського громадянського суспільства в діалогах ООН з питань жінок, молоді, миру та безпеки

Україна входить у нову безпекову реальність, де захист від повітряних загроз перестав бути виключною прерогативою фронту. Після системних атак на енергетику та промисловість питання прикриття неба над заводом, логістичним хабом чи агротерміналом стало питанням економічного виживання. На цьому тлі в Україні починає формуватися стихійний і доволі ризикований тренд — спроби створення так званої "корпоративної ППО". Окремі охоронні компанії вже пропонують ринку нову послугу: розширюють ліцензії, купують тепловізори, встановлюють кулеметні турелі та обіцяють бізнесу і громадам "закрите небо". Проблема в тому, що в сучасній війні кулемет на даху не є ППО. Це лише засіб ураження, який без системи управління є малоефективним, а іноді — навіть небезпечним. Для того, щоб український бізнес та громади не витратили мільйони на імітацію безпеки, варто чітко розмежувати аматорський підхід і професійний сервіс.

Міф про "озброєного охоронця"

Головна помилка багатьох керівників — сприйняття протиповітряної оборони як додаткової функції служби охорони. Мовляв, якщо людина вміє тримати зброю, вона зможе збити дрон. Проте сучасний повітряний бій — це не стрільба "в бік звуку мотора". Це математика та координація. Ефективна протидія БПЛА сьогодні вимагає:

систем раннього виявлення (акустичних, радіолокаційних, оптичних); інтеграції в єдиний інформаційний простір Повітряних сил; розуміння тактики комбінованих атак, де ворог використовує хибні цілі та РЕБ.

Наявність генератора не робить офіс енергокомпанією. Так само наявність кулемета не перетворює охоронну структуру на оператора ППО. Без специфічного бойового досвіду та технологічної бази "корпоративна ППО" залишається не більше ніж психологічним заспокійливим для власника. Читайте також: Полювання на "Шахеди" та "Орлани". Як працюють дрони-перехоплювачі – наймолодша українська ППО

Економіка абсурду: технологічна пастка "нескінченних перегонів"

Для бізнесу безпека — це завжди баланс між інвестиціями та ризиками. Проте побудова власного підрозділу захисту неба — це не САРЕХ (одноразова покупка техніки), а виснажливий ОРЕХ (постійні операційні витрати), який часто не має фіналу. Війна змінюється буквально щомісяця. Те, що працювало пів року тому, сьогодні вже застаріле. Змінюються типи дронів, частоти, програмне забезпечення та сама логіка атак. Якщо підприємство намагається будувати захист самостійно, воно потрапляє у нескінченні перегони озброєнь: ще не завершено одну закупівлю — вже необхідна наступна модернізація. Не виплачено один цикл інвестицій — ринок вимагає нових рішень через зміну тактики противника. У результаті вартість утримання власного сучасного комплексу ППО може складати від 3% до 8% вартості самого об'єкта. Компанія починає фінансувати не власне виробництво, а окрему бойову інфраструктуру: цілодобове чергування, ротацію персоналу, логістику та оновлення засобів зв'язку. Тут виникає ключове питання: чи повинно підприємство, яке виробляє ліки, продукти чи аграрну продукцію, витрачати десятки мільйонів на утримання напіввійськової системи? Для більшості цивільного бізнесу відповідь очевидна. Саме тому світова практика (від захисту морських суден до об'єктів Sаudі Аrаmсо) йде шляхом аутсорсингу. Модель професійного оператора значно ефективніша: спеціалізований підрядник розподіляє інфраструктурні витрати між багатьма клієнтами, централізовано оновлює технології та утримує кадровий резерв. У такій моделі бізнес купує безпеку як сервіс, а не перетворюється на "міні-армію" з нескінченним дефіцитом бюджету.

Дефіцит людей, а не металу

Ми часто чуємо про дефіцит зброї, але насправді головний дефіцит — це люди. Професійний оператор ППО — це штучний фахівець, підготовка якого триває місяцями, а іноді й роками. Спроба "перевчити" цивільного охоронця на оператора антидрон-системи за тиждень — не просто шлях до нульової ефективності, це небезпечна ілюзія, за яку бізнес платить двічі: спочатку грошима, а потім — зруйнованими активами. Сучасний повітряний бій — це складна технологічна система, де недостатньо просто "бачити ціль". Це глибоке розуміння балістичних траєкторій, швидкостей, специфіки роботи засобів РЕБ та складна взаємодія з радарами. Це постійна координація з військовими центрами управління, знання правил відкриття вогню та повне усвідомлення відповідальності за наслідки кожного пострілу. У професійній ППО недостатньо просто видати людині зброю. Тут потрібні специфічні бойові навички, жорсткий психологічний відбір, командна дисципліна та реальний досвід війни. Саме тому професійні оператори залучають ветеранів і кадрових фахівців, які роками працювали у військових системах протиповітряної оборони. Це люди, які не вчаться на YоuТubе і не проходять "експрес-курси". Вони мають реальну бойову практику та на рівні рефлексів розуміють механіку сучасної повітряної війни. Наявність зброї, особливо великокаліберної, у непідготовлених руках — це колосальна загроза. ПТСР сьогодні є реальністю і для військових, і для цивільних. Професійні компанії проводять жорсткий психологічний відбір. Боєць профільної структури розуміє межу відповідальності. Халтурний підхід ("дамо діду кулемет") призведе до трагедій не від ворожих дронів, а від необережності чи конфліктів всередині колективу. До того ж бізнес має враховувати критичний ризик: штатного охоронця підприємства будь-якої миті можуть призвати до ЗСУ — і всі інвестиції в його навчання та "власне безпечне небо" будуть миттєво втрачені. Професійний підрядник натомість гарантує стабільність сервісу незалежно від персоналій. Зрештою, кухар має пекти хліб, лікар — лікувати, а захистом неба повинні займатися люди, які професійно вміють воювати. Інакше ціна помилки виявиться занадто високою — аж до повного знищення підприємства в критичний момент.

Ризик для держави: "frіеndly fіrе" та хаос у небі

Є ще одна фундаментальна проблема — системна координація. Протиповітряна оборона країни працює як єдиний організм. Будь-яка несанкціонована активність у повітрі — це ризик для своїх же літаків, вертольотів або суміжних підрозділів. Непрофесійна "приватна ППО" створює шум у системі управління: Ризик відкриття вогню по дружніх цілях. Перевантаження каналів зв'язку військових. Хаотичне використання РЕБ, що може "осліпити" сусідні підрозділи ЗСУ. Тому приватні оператори безпеки мають бути не "вільними стрільцями", а сертифікованими підрядниками, які працюють за стандартами держави та повністю інтегровані в загальний контур оборони. Йдеться не про заміну державної системи ППО, а про створення професійного сервісного контуру захисту критичної інфраструктури у координації з державою. У сучасній війні саме інтеграція, стандартизація та єдине управління визначають ефективність системи безпеки. Читайте також: "Нам треба більше ракет". Історія старшої лейтенантки зенітного ракетного дивізіону Повітряних сил

Страховий бонус: ППО як інвестиційний інструмент і для бізнесу, і для влади

Для промислових лідерів та великих агрохолдингів наявність професійної ППО є реальним способом знизити вартість страхування воєнних ризиків. Міжнародні страховики (зокрема з британського ринку) значно охочіше йдуть на діалог, якщо об'єкт захищає сертифікований оператор. Це пакетне рішення: фізична безпека неба плюс фінансові гарантії. Самотужки бізнес таку "знижку" не отримає, адже лише професіоналізм є вимірювальним фактором надійності для західного капіталу. Професійна ППО поступово перетворюється з "витрат" на "інструмент капіталізації". Це страховий поліс, який гарантує, що підприємство не зникне з карти після чергової атаки. Цей підхід критично важливо врахувати й українським громадам. Сьогодні місцева влада активно залучає кошти — державні субвенції, міжнародні гранти чи допомогу міст-побратимів — на відновлення зруйнованих об'єктів критичної інфраструктури. Проте просити мільйони на ремонт водоканалу чи теплостанції, не маючи чіткого плану їхнього професійного захисту, є стратегічною помилкою. Відновлення без системної безпеки перетворюється на процес "ремонту заради нового прильоту". Міжнародні донори та державні фонди дедалі частіше звертають увагу на сталість інвестицій. Отже, професійна ППО має стати невід'ємною частиною проєктно-кошторисної документації на відбудову. Якщо об'єкт відновлюється за публічні кошти, його безпека має бути гарантована фахівцями, а не символічним чергуванням місцевої охорони. Для громад модель професійного підрядника — це єдиний спосіб забезпечити виживання комунальної інфраструктури та довести партнерам, що надані ресурси захищені за найвищими стандартами. Український бізнес та громади не мають перетворюватися на "міні-армії". Завдання бізнесу — створювати додану вартість, платити податки та тримати економічний фронт. Завдання керівництва громад — забезпечувати життєдіяльність країни. Завдання професійних операторів ППО — створити для цього безпечні умови, працюючи в тісному зв'язку з державою. Саме така синергія зробить Україну не просто країною, що воює, а країною, яка вміє системно захищати своє майбутнє. Валерій Кочерга, засновник проєкту приватної служби ППО та служби охорони "Гвардія"

Минулого 2025 року з українських університетів було відраховано близько пʼяти тисяч аспірантів – переважно тих, хто вступив у 2022-2023 роках. Вони або не проходили атестацію чи не відповідали науковим стандартам. Це і не дивно, бо в аспірантуру вони йшли не для того, щоб робити наукові відкриття. Наприклад, у Запоріжжі в Класичному приватному університеті ректорат "продав" майже три тисячі фейкових посвідчень аспірантів. Вартість такого вступу становила майже 20 тисяч гривень. Керівництво вишу зараховувало чоловіків призовного віку на денну форму навчання без будь-яких вступних іспитів. За додаткові майже 50 тисяч гривень організовувалась відстрочка "під ключ" – від оформлення документів до ухвалення відповідного рішення. Після цього МОН анулював ліцензію університету на підготовку аспірантів, бо виш зарахував 3,5 тисячі таких здобувачів освіти замість 165 дозволених. Це явище можна назвати фіктивною аспірантурою, коли люди йдуть в університети не задля нових знань, а для того, щоб переховуватись від мобілізації, бо в аспірантів на денній формі навчання є право на відстрочку. "Вартість такого оформлення становила до 5 тисяч доларів США готівкою з однієї особи. Після надання документів "аспіранти" додатково сплачували на реквізити вишу встановлену суму за два семестри у розмірі майже 20 тис. гривень. Потім, за матеріалами справи, організатори оборудки знімали кошти з рахунку університету та розподіляли між собою", – розповідають деталі у СБУ Як заявив нещодавно генеральний прокурор Руслан Кравченко, наразі справу щодо девʼяти учасників цієї схеми направлено до суду. Керівництву навчального закладу інкримінують не лише хабарництво, а й створення злочинної організації та перешкоджання законній діяльності ЗСУ. Цю проблему підхопили проросійські пабліки в телеграмі, які фіктивну аспірантуру та корупційні схеми назвали "громадянським подвигом" та "порятунком генофонду", закликаючи аудиторію до саботажу мобілізаційних процесів. Моніторинг "Української правди" показав, що з початку року такі дописи набрали загалом більше 821,6 тис. переглядів.

Як це може виглядати на практиці

А на практиці це може скоріш за все виглядати так. Візьмемо наприклад аспірантуру Одеської політехніки, де гризуть граніт науки одразу дві помітні постаті – Павло Вугельман та Дмитро Вербицький. Перший – ексзаступник мера Одеси, який обирався до міської ради від партії Труханова "Довіряй ділам". Його звинувачували у заволодінні коштів міського бюджету в особливо великих розмірах через зловживання службовим становищем у справі про придбання заводу "Краян". За версією слідства, у 2016 році він разом із мером Одеси Геннадієм Трухановим та низкою інших посадовців організував придбання адміністративної будівлі колишнього кранобудівного заводу у комунальну власність за вдвічі завищеною ціною, коли місто отримало збитки на 92 мільйони гривень. Читайте також: Труханова заштормило. У яких справах НАБУ фігурує мер Одеси Вугельмана звільнили з одеської мерії 14 листопада 2025 року. А цього року він закінчить аспіранту Одеської політехніки. Другий – Дмитро Вербицький, колишній заступник Генерального прокурора. Він був фігурантом розслідування "Схем", про можливе незаконне збагачення на суму 30 млн грн. Там йшлось про незадекларований будинок у котеджному містечку "Коник", що був куплений у 24 рази дешевше ринку та майно в Одесі й Туреччині. Його дівчина Христина Ільницька стала власницею маєтку за $1,2 млн та автівки Роrsсhе, не маючи офіційних доходів (за 10 років заробила лише 360 тис. грн). Кримінальні провадження НАБУ, яким уже скоро два роки – не рухаються. Згідно з даними джерел "Української правди" в українських спецслужбах, Дмитро Вербицький отримав відстрочку у Хаджибейському РТЦК в Одесі у листопаді 2024 року. За іронією долі партійну організацію "Батьківщини" саме цього району очолює експрокурор. Я спробував поговорити з експрокурором особисто. Він сказав, що був аспірантом ще до повномасштабного вторгнення. За законом, нормативний строк такого навчання становить чіткі 4 роки. Оскільки останній довоєнний набір відбувся восени 2021 року, Вербицький мав закрити заліковку та вийти на захист щонайменше восени 2025 року, але цього так і не сталось. Сам ексзаступник Генпрокурора цю ситуацію не коментує, ігноруючи наступні телефонні двінки. Водночас Одеська політехніка на офіційний запит відповіла малослівно, зазначивши, що "запитувана інформація не є предметом суспільного інтересу". Щоб уникати ймовірних порушень Міністерство освіти разом з Державною службою якості освіти та правоохоронними органами з 2025 року проводять моніторинг якості підготовки аспірантів і перевірку університетів, де виявляють порушення.

Що чекає на аспірантів

З 2026-2027 навчального року відстрочка для аспірантів прив'язана до даних у Єдиній державній електронній базі з питань освіти, які автоматично підтягуються в "Резерв ". Якщо університет не подав дані вчасно, аспірант втрачає право на бронь. У 2024 році було виявлено понад 5 тисяч записів про аспірантів, які нібито вступили у навчальні заклади в попередні роки, але були внесені до бази суттєво пізніше. Виші, зокрема приватні, зараховували людей понад ліцензований обсяг, що є порушенням закону "Про вищу освіту". Намагаючись перекрити цю лазівку, Міністерство повністю заборонило у 2024 році вступати на контракт. Аспірантам залишили лише вечірню та заочну форми, які не дають права на відстрочку. Таким чином наказ зачепив не лише "ухилянтів", а й реальних науковців, які хотіли здобувати вчений ступінь на денній формі. Міністерство освіти запровадило додаткові перевірки, щоб визначити, чи дійсно аспіранти займаються наукою або пересиджують війну. Заступник міністра освіти Денис Курбатов розповідає, що наразі суттєво зменшилась кількість людей, які йдуть навчатись в аспірантуру, щоб просто уникнути мобілізації, а МОН проробило велику роботу, щоб таких випадків стало менше. Це і правильно. В період війни, коли держава повинна вижити і стати міцнішою, вона серйозно потребує фахівців у різних сферах науки, які могли б дати новий технологічний поштовх. І точно не потребує тих, хто йде в аспірантуру, щоб просто перечекати важкі часи. Володимир Фомічов

Чому нещодавня презентація "Маgnіfіса Нumаnіtаs" ("Величава людяність") — першої енцикліки Папи Римського Лева ХІV — важлива саме для України? Чи може технологія змінити людську еволюцію і де пролягає межа між інструментом та суб'єктом? У 2021 році, захищаючи в КНУ імені Тараса Шевченка магістерську роботу на тему "Соціальні мережі та соціальна філософська антропологія", я вивчала саме ці питання. Ідея мого дослідження полягала в тому, що з позицій постгуманізму людина ще не завершила свою еволюцію та становлення, розвиток нових форм комунікації людини із собою та іншими безпосередньо впливає на її формування як особистості й на її еволюцію як виду. Людяність — це не статична якість, а безперервний процес, дія та розкриття людини у всій її повноті. Максимально ми можемо розкритися лише у великій спільноті, у спільному інформаційному полі. До речі, колективне розкриття найкращих людських якостей відповідає поняттю кафолічної свідомості — явища, яке досліджують як антропологічний аспект догмату церкви та є давнім архетипом соборної свідомості, що буквально означає загальність та цілісність спільноти (від грецького καθολικός). Тоді, у 2021 році, я писала, що технології є і мають залишатися виключно інструментом еволюції; у них немає і не може бути власної суб'єктності. Їхні переваги чи небезпеки залежать від усвідомленого вибору та цілепокладання самої спільноти, про що свого часу наголошував німецький соціолог Фердинанд Тенніс. Саме тому ця тема знову змусила мене здригнутися, коли днями Ватикан презентував "Маgnіfіса Нumаnіtаs" ("Величава людяність") — першу енцикліку Папи Римського Лева ХІV, підписану 15 травня цього року. Це світова подія, яку в Україні, на жаль, обговорюють не так активно із цілком зрозумілих причин — ми зайняті війною та фізичним виживанням. Але ця тема надто важлива, щоб залишатися непоміченою в нашому інформаційному полі. Головний зміст документа — захист людської особистості та збереження людської гідності в епоху штучного інтелекту (ШІ) та цифрових технологій. Символічна деталь: документ підписано у 135-ту річницю знаменитої енцикліки Rеrum Nоvаrum, яка свого часу регулювала гуманітарні наслідки промислової революції.

5 головних тез "Маgnіfіса Нumаnіtаs"

1. Людська гідність у центрі всього Папа наголошує, що кожна людина має невіддільну, безмежну (інфінітну) гідність, яку жодна машина чи алгоритм не здатні замінити або перетворити на сухі дані. Технологічний прогрес має вимірюватися не потужністю моделей чи прибутками корпорацій, а тим, наскільки він служить спільному благу. Важливо уникати "синдрому Вавилонської вежі" — ілюзії, що цифрова уніфікація та технологічна могутність можуть замінити людську унікальність чи відібрати у людини суб'єктність носія істини. Натомість Папа пропонує будувати "стіни Єрусалима", що символізує спільну відповідальність людства за своє майбутнє. 2. Монополізація Віg Тесh та загроза демократії Ватикан висловлює глибоке занепокоєння тим, що занадто багато цифрової влади, даних та інфраструктури ШІ концентрується в руках кількох транснаціональних корпорацій. Така непрозора концентрація загрожує тотальним суспільним контролем, створює нові форми залежності, маніпулює масовою думкою та послаблює демократичні інститути. Технології мають належати всьому людству, а не слугувати лише геополітичному чи корпоративному домінуванню. 3. Загроза безробіття як соціальне лихо Спираючись на традиції католицького соціального вчення про гідність праці, Енцикліка попереджає: масове витіснення людей із робочих місць через штучний інтелект може перерости у масштабну соціальну катастрофу. Прагнення надприбутків не може виправдати скорочення працівників, оскільки людина є метою, а не засобом. Звучить заклик впроваджувати програми перекваліфікації та посилювати механізми захисту прав робітників. 4. Заклик до демілітаризації ШІ Папа гостро критикує розвиток автономної зброї. Він наголошує, що машини в жодному разі не мають ухвалювати незворотні рішення про життя і смерть без людської відповідальності. Через появу таких технологій сучасні війни змінюються настільки радикально, що традиційні концепції "справедливої війни" втрачають сенс. ШІ має бути звільнений від логіки домінування й смерті. 5. Потреба в жорсткому регулюванні, а не лише в етичних обіцянках Абстрактних закликів до саморегулювання в індустрії ШІ замало. Необхідні чіткі міжнародні правові межі , незалежний нагляд та активна політична відповідальність держав. Папа виступає за жорстке законодавче регулювання та підзвітність компаній-розробників. Католицька Церква, не маючи готових технічних рішень, пропонує гуманітарну мудрість для збереження людини. Показово, що в презентації документа брав участь Крістофер Ола, співзасновник компанії Аnthrоріс. Ватикан чітко продемонстрував, що це інклюзивний діалог із самими технологічними гігантами. Читайте також: Чи знищив штучний інтелект демократію? Уроки виборів 2024 у світі

Погляд з іншого боку: ситуаційна обізнаність Кремнієвої долини

Ватикан уважно стежить за думками провідних інженерів та футурологів, зокрема таких, як Леопольд Ашенбреннер. Цьому американському аналітику та інвестору всього близько 24–25 років, він уже є мільярдером, а його резонансне есе "Sіtuаtіоnаl Аwаrеnеss: Тhе Dесаdе Аhеаd" ("Ситуаційна обізнаність: наступне десятиліття") стало справжнім маніфестом реалістів від технологій. Головна теза Ашенбреннера: суспільство критично недооцінює швидкість розвитку ШІ. Ми перебуваємо на порозі створення штучного загального інтелекту (АGІ), який уже за кілька років переросте у суперінтелект (АSІ), повністю змінивши світовий геополітичний та економічний ландшафт. Автор прогнозує появу АGІ (інтелекту людського рівня) вже до 2027 року. ШІ розвивається експоненціально: якщо у 2020 році він був на рівні дошкільняти, то до 2026 року перевершує випускників коледжів. Щойно з'явиться АGІ , мільйони таких "цифрових вчених" автоматизують і неймовірно прискорять дослідження у сфері самого ШІ. Стиснення десятиліть прогресу в один рік призведе до неконтрольованого "вибуху інтелекту" та створення суперінтелекту, значно розумнішого за будь-яку людину на Землі.Серед головних викликів десятиліття Ашенбреннер виділяє:

Гонку трильйонних кластерів. Інвестиції в датацентри та графічні процесори вимагатимуть трильйонів доларів і мобілізації промисловості США. Критичну проблему безпеки в лабораторіях (Lосk Dоwn thе Lаbs). Рівень кібербезпеки провідних ШІ-лабораторій є недостатнім, через що ключові секрети розробки АGІ фактично доступні іноземним спецслужбам (зокрема Китаю). Супервирівнювання (Suреrаlіgnmеnt). Утримати в безпечних межах систему, яка розумніша за людство — надважке технічне завдання. Якщо цілі ШІ не збігатимуться з людськими, наслідки будуть катастрофічними.

Ашенбреннер резюмує: суперінтелект дасть вирішальну та абсолютну економічну й військову перевагу. Приватні стартапи з Кремнієвої долини(центр технологій у США) не здатні самостійно впоратися з такими викликами національної безпеки. Він прогнозує, що до 2030 року уряди візьмуть розробку під повний контроль, запустивши масштабний військово-державний проєкт рівня "Мангеттенського проєкту". Головна мета — щоб вільний світ випередив авторитарні режими (Китай), адже від цього залежить виживання західної цивілізації. Як бачимо, тривога Ватикану та прагматичний розрахунок Кремнієвої долини абсолютно співзвучні. Обидві сторони розуміють: ми стоїмо на порозі фундаментального зламу. Читайте також: Чи відповість ШІ на всі наші "ЩО?"

Де у цих перегонах місце України?

Може здатися, що поки ми виборюємо право на фізичне існування, дискусії про "цивілізацію любові" Ватикану чи трильйонні кластери Кремнієвої долини — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Але це небезпечна ілюзія. Україна сьогодні є головним світовим полігоном для випробування мілітарного ШІ, і саме ми перші долаємо етичні та практичні виклики, про які Папа Лев ХІV лише застерігає з ватиканських пагорбів. Для нас демілітаризація штучного інтелекту прямо зараз дорівнювала б капітуляції, адже технологічна перевага — наш єдиний шанс проти чисельної переваги ворога. Проте, балансуючи на межі, ми вже зараз маємо закладати принципи людського контролю у контурі (humаn-іn-thе-lоор) для автономних систем. Нам потрібна власна, суверенна рамка мілітарної етики ШІ, яка захистить наші цінності, не зв'язуючи руки Силам оборони. Ми маємо стати не просто споживачами західних технологій, а співавторами нових правил війни та миру. Не менш гостро стоїть питання нашого внутрішнього "завтра". Повоєнна відбудова України відбуватиметься у світі, де, за прогнозами Ашенбреннера, АGІ вже стане реальністю. Ми не маємо права наздоганяти вчорашній день і копіювати старі індустріальні моделі. Адаптація українського законодавства до жорстких європейських регуляцій ШІ (АІ Асt) має відбуватися паралельно із захистом нашого ринку праці, який і так знекровлений війною та міграцією. Якщо автоматизація витіснить людей із робочих місць під час відбудови, це стане новим соціальним лихом. Нам уже сьогодні потрібні національні програми перекваліфікації, цифрова етика в освіті та, головне, державна стратегія суверенного ШІ. Нам потрібне власне цілепокладання, про яке говорив соціолог Тенніс. Якщо ми не сформуємо свій порядок денний, ми перетворимося на цифровий протекторат Віg Тесh або іноземних урядів. Україна має увійти до цієї кафолічної, всесвітньої дискусії не як прохач, а як нація, яка загартувала свою людську гідність у вогні та має унікальний досвід співіснування з технологіями на межі життя і смерті. Є над чим подумати, застосувавши власні, а не електронні мізки. І головне питання, на яке нам належить відповісти: чи будуємо ми в Україні державні стратегії, здатні відповісти на ці виклики? Олена Сас, філософиня, аналітикиня