Мій дідусь-ветеран не святкував Другу світову війну
З початком повномасштабної війни я гостро зрозуміла чому люди, які пережили Другу світову війну, так мало говорили про "перемогу". Чому ветерани здебільшого мовчали, а в їхніх спогадах було більше болю, ніж тріумфу.
Коли щодня відбуваються похорони військових, руйнуються міста, людські долі, а сім'ї роками чекають своїх рідних із передової або полону (а хтось, на жаль, уже не дочекається ніколи), починаєш інакше відчувати саму природу війни. Героїчний міф про війну із парадами та салютами, який був плавно інтегрований з "совка" в моє дитинство в 90-х, під дією історичних змін в Україні трансформувався у розуміння та біль від великої трагедії, у день тиші, пам'яті й дуже особистих історій.
Одна з моїх особистих історій Другої світової війни — історія мого дідуся Михайла Рогачука, який народився у 1919 році. Коли у 1939 році Польщу захопили нацисти, а Галичину окупував Радянський Союз, мого діда одразу мобілізували до Червоної армії та відправили служити на Далекий Схід, у Владивосток.
Після 1941 року, коли війна офіційно почалася і в СРСР, діда перекинули із Далекого Сходу під Сталінград. На той момент він уже командував Третім стрілецьким взводом 2-го батальйону 243-го стрілецького полку, що входив до складу дивізії Московського ополчення. Потім була Курська дуга. Під час боїв дід навіть на кілька годин потрапив у полон до німців, але свої фактично "відбили" його назад. Він запам'ятав, як у ті короткі години неволі німець із люттю вдарив його прикладом по плечу. Те місце боліло йому все життя — як фізичний спогад про війну.
Після Курської дуги його взвод відправили ближче до Балтії. А згодом війна для нього закінчилася — і діда Михайла повернули додому, у село Ланівці на Тернопільщині. Він повернувся, одружився з моєю бабусею Марією — і, здавалось би, життя мало нарешті бути більш спокійним. Але через три місяці після весілля 23-річну Марію Рогачук заарештував спецпідрозділ НКВС. Її звинуватили у зв'язках з ОУН-УПА і відправили до Сибіру.
У 1955 році, коли після "відлиги" бабуся поверталася із заслання, мій дід чекав її на пероні. Потім були непрості розмови, роки після розлуки, спроба знову навчитися жити разом. Але вони змогли. Вона — "бандерівка". Він — "червоноармієць". Але для них важливішими виявилися любов, повага і людяність.
Моя бабуся через свою "репутацію" часто страждала в селі. Натомість діда радянська влада шанувала як ветерана. Але в родині не було жодних ідеологічних воєн. Навпаки — вони завжди говорили українською, молилися Богу, жили спокійно і з повагою ставилися до людей.
Мій дід, до речі, ніколи не ходив селом із радянським прапором і не кричав про власний героїзм. Він узагалі дуже мало говорив про війну. Бо для нього вона була не приводом для гордості, а страшним досвідом, який залишився з ним назавжди.
І сьогодні, коли Росія веде війну проти України, я ще сильніше розумію справжній сенс цієї дати.
Бо пам'ять про Другу світову — це не про культ "великої перемоги". Це про відповідальність, про чесність перед минулим і про усвідомлення того, що війна — це трагедія, а не інструмент державної величі. Саме через те, що російське суспільство так і не вилікувалося від імперіалізму і всі ці десятки років проживає війну як гордість, а не біду, на території Європи відбувається наймасштабніша воєнна агресія від часів Другої світової. Україна вже 12 років проходить власне масштабне переосмислення того, що таке війна. А Росія — ні. Вона дедалі глибше грузне у пропаганді, виховує дітей у культі "великої перемоги", де агресія, окупація та насильство подаються як героїзм і державна велич. І це — стратегічний виклик, який не зникне автоматично навіть після завершення цієї війни.
Водночас я переконана: те, що насправді об'єднає більшість українців після перемоги, — це не бажання салютів чи гучних святкувань. А бажання обійняти рідних, бути поруч. і згадати тих Героїв і Героїнь, завдяки яким ми маємо життя, державу та країну.
Бо українці тепер дуже добре знають справжню ціну війни. Мій дідусь-ветеран знав її теж. Саме тому він ніколи не святкував війну.
Дарина Рогачук
З початком повномасштабної війни я гостро зрозуміла чому люди, які пережили Другу світову війну, так мало говорили про "перемогу". Чому ветерани здебільшого мовчали, а в їхніх спогадах було більше болю, ніж тріумфу.
Коли щодня відбуваються похорони військових, руйнуються міста, людські долі, а сім'ї роками чекають своїх рідних із передової або полону (а хтось, на жаль, уже не дочекається ніколи), починаєш інакше відчувати саму природу війни. Героїчний міф про війну із парадами та салютами, який був плавно інтегрований з "совка" в моє дитинство в 90-х, під дією історичних змін в Україні трансформувався у розуміння та біль від великої трагедії, у день тиші, пам'яті й дуже особистих історій.
Одна з моїх особистих історій Другої світової війни — історія мого дідуся Михайла Рогачука, який народився у 1919 році. Коли у 1939 році Польщу захопили нацисти, а Галичину окупував Радянський Союз, мого діда одразу мобілізували до Червоної армії та відправили служити на Далекий Схід, у Владивосток.
Після 1941 року, коли війна офіційно почалася і в СРСР, діда перекинули із Далекого Сходу під Сталінград. На той момент він уже командував Третім стрілецьким взводом 2-го батальйону 243-го стрілецького полку, що входив до складу дивізії Московського ополчення. Потім була Курська дуга. Під час боїв дід навіть на кілька годин потрапив у полон до німців, але свої фактично "відбили" його назад. Він запам'ятав, як у ті короткі години неволі німець із люттю вдарив його прикладом по плечу. Те місце боліло йому все життя — як фізичний спогад про війну.
Після Курської дуги його взвод відправили ближче до Балтії. А згодом війна для нього закінчилася — і діда Михайла повернули додому, у село Ланівці на Тернопільщині. Він повернувся, одружився з моєю бабусею Марією — і, здавалось би, життя мало нарешті бути більш спокійним. Але через три місяці після весілля 23-річну Марію Рогачук заарештував спецпідрозділ НКВС. Її звинуватили у зв'язках з ОУН-УПА і відправили до Сибіру.
У 1955 році, коли після "відлиги" бабуся поверталася із заслання, мій дід чекав її на пероні. Потім були непрості розмови, роки після розлуки, спроба знову навчитися жити разом. Але вони змогли. Вона — "бандерівка". Він — "червоноармієць". Але для них важливішими виявилися любов, повага і людяність.
Моя бабуся через свою "репутацію" часто страждала в селі. Натомість діда радянська влада шанувала як ветерана. Але в родині не було жодних ідеологічних воєн. Навпаки — вони завжди говорили українською, молилися Богу, жили спокійно і з повагою ставилися до людей.
Мій дід, до речі, ніколи не ходив селом із радянським прапором і не кричав про власний героїзм. Він узагалі дуже мало говорив про війну. Бо для нього вона була не приводом для гордості, а страшним досвідом, який залишився з ним назавжди.
І сьогодні, коли Росія веде війну проти України, я ще сильніше розумію справжній сенс цієї дати.
Бо пам'ять про Другу світову — це не про культ "великої перемоги". Це про відповідальність, про чесність перед минулим і про усвідомлення того, що війна — це трагедія, а не інструмент державної величі. Саме через те, що російське суспільство так і не вилікувалося від імперіалізму і всі ці десятки років проживає війну як гордість, а не біду, на території Європи відбувається наймасштабніша воєнна агресія від часів Другої світової. Україна вже 12 років проходить власне масштабне переосмислення того, що таке війна. А Росія — ні. Вона дедалі глибше грузне у пропаганді, виховує дітей у культі "великої перемоги", де агресія, окупація та насильство подаються як героїзм і державна велич. І це — стратегічний виклик, який не зникне автоматично навіть після завершення цієї війни.
Водночас я переконана: те, що насправді об'єднає більшість українців після перемоги, — це не бажання салютів чи гучних святкувань. А бажання обійняти рідних, бути поруч. і згадати тих Героїв і Героїнь, завдяки яким ми маємо життя, державу та країну.
Бо українці тепер дуже добре знають справжню ціну війни. Мій дідусь-ветеран знав її теж. Саме тому він ніколи не святкував війну.
Дарина Рогачук
Безкарні? Судді та їхні мажорні клієнти-ухилянти
Нацполіція, ДБР, СБУ, інколи й НАБУ вишукують схеми, за якими чимало дієздатних чоловіків уникають мобілізації. На жаль, "відмазки" для ухилянтів продукують і недоброчесні судді. Рік тому випадково дізналась, як те роблять у суді, де працюю. Подала дисциплінарну скаргу. З подібним до Вищої ради правосуддя звернулася Фундація DЕJURЕ. Ситуація в Октябрському (тепер – Шевченківському) райсуді Полтави стурбувала Другу Дисциплінарну палату ВРП. Результат? Судді відбулися суворими доганами і втратою на 3 місяці доплат. Хоча рішення, що стосувалися прав дітей, виносили з неймовірним поспіхом. Нехтуючи нормами права. Міжнародного і вітчизняного. У Володимира Бугрія справ таких набралося 15, в Олени Шевської – 10, у Наталії Тімошенко – 7. Зате яких!
"Феміда" V нацбезпека
Громаді Полтави суддя Тімошенко запам'яталася переслідуванням місцевого Майдану. Ще гіршої слави зажила у 2017-му. Рішенням, де позначила приналежність міста Донецька до (навіть без лапок!) Донецької народної республіки. "Узаконення" псевдодержави іменем України радо сприйняли "сепарські" й російські ЗМІ. Водночас критика судді лунала з трибуни Верховної Ради. Профілактичну бесіду з нею провели співробітники СБУ. Вищий спецсуд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заявив про неприпустимість практики: "факт існування ані так званої "Донецької народної республіки", ані так званої "Луганської народної республіки" не визнається органами влади України". Із початку великої війни суддя долучилася до легалізації ухилянтських схем. Намічений результат досягали позовами чоловіків до дружин (колишніх, дійсних, неофіційних). Сторони, буцімто, не дійшли згоди щодо визначення місця проживання дитини. Суд відкривав провадження. Роз'яснював права учасників. Визначав жінкам час на подання відзиву і власних доказів: 15 днів від вручення ухвали. Плюс ще 5 днів позивачу, якщо забажає відповісти. І стільки ж відповідачці для підготовки заперечень. Але вже за 2–3 дні видавав рішення! Матері не були проти задоволення позовів, присуди не оскаржували. Виклик у засідання міг передбачатися, та частіше сторони писали заяви про розгляд без їх участі. Орган опіки та піклування, висновок якого обов'язковий у цій чутливій категорії справ, суд не залучав. Очевидні ознаки фіктивності – "спорів" і судочинства (слово "правосуддя" уживати не хочу). В одній зі справ 2022 року провадження почато 15 березня. Рішення з'явилося 18 числа. Суд з'ясував: шлюб розірвано. Син лишився з татом, перешкод у спілкуванні з матір'ю той не чинить – письмово (!) заявив підліток. Отже, мешкання "разом з батьком, про що не заперечує відповідачка, відповідає його інтересам". Чоловік зробився єдиним вихованцем неповнолітньої дитини. Вишенька на торті: визначене судом місце проживання хлопця цілковито збігається з адресою квартири …обох батьків. У справі за позовом, котрий вимагав ще й розірвання шлюбу, провадження відкрите 6 червня. Вирішено "спір" за 2 дні. Суд установив: сторони "припинили сімейно-шлюбні відносини, відновлювати які не бажають, проживають окремо". Син перебуває на утриманні батька, з ним і мешкає. Думку хлопця, теж близько 16 років, суд не з'ясовував. Вистачило згоди матері "на визначення місця проживання дитини разом із позивачем". Відтак сина до батька "прикріплено". 3 серпня почато справу з вимогами відібрання 6-річної доньки та сина-підлітка. Рішенням від 5 серпня суд констатував: сторони в зареєстрованому шлюбі не перебували, разом не мешкають. Як указав позивач, діти "самостійно й органічно визначилися зі своїм бажанням проживати спільно саме з батьком допускаючи свої епізодичне нетривале спілкування з матір'ю". Адресу фіксує акт обстеження матеріально-побутових умов, складений управлінням соцзахисту одного з районів Харкова. З початком збройної агресії рф чоловік "з метою збереження життя дітей" вивіз їх та жінку до Полтави. Тут усіх трьох зареєстрували як внутрішньо переміщених осіб. Та в червні відповідачка "самочинно" виїхала до Німеччини. Незбагненно, як суд установив, що мати утримує дітей за кордоном у "неналежних" для існування умовах. "Доказів, що повернення дитини за місцем проживання батька (північний схід Харкова!) створює загрозу її життю та здоров'ю або негативно впливатиме на її розвиток відповідач не надав і судом не встановлено". "Феміда" повеліла негайно виконати рішення в частині відібрання дітей і передання їх батьку. Законослухняний тато мав мерщій рушати у зарубіжжя.Заборонений доступ
Справі 2023 року передували спроби встановити факт, що має юридичне значення – перебування дитини на самостійному вихованні й утриманні батька. Для "захисту життя та здоров'я доньки та позбавлення можливості її вивезення за межі України" татусь подавав заяви. І відкликав, дізнавшись прізвища суддів. "Спрацював" третій розподіл. Як і попередники, Тімошенко призначила розгляд із залученням органу опіки та піклування. Фіналізувати окреме провадження не вдалося. 24 серпня суддя лишила заяву без розгляду. Натомість зосередилась, уже без залучення органу, на позові громадянина. На відміну від попередніх усі рішення в справі – таємні. Дані про учасників процесу безпідставно приховали ще при авторозподілі. Отже, забаганки "клієнта" обслуговували й працівники апарату суду. Передбачливо засекречені ухвали 24 серпня (відкриття провадження) і 7 вересня (витребування доказів у Державної прикордонної служби). Хоча тільки 8 числа суд задовольнив клопотання адвоката про закритий розгляд. Привід: справа зачіпає "особисті сторони життя позивача, відповідача та їх малолітньої дитини". Байдуже що, застосована стаття закону має протилежну назву: "Відомості, що не можуть бути розголошені в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу". Обґрунтовано позов тим, що подружжя розлучене. Донька багато років постійно мешкає з татом, знаходиться на його повному утриманні, виїзду з матір'ю за кордон не прагне. Згоди щодо місця її проживання сторони, звісно ж, "не дійшли". У рішенні Тімошенко багато мовлено про потребу якнайкращого забезпечення інтересів дітей. Наведені норми Сімейного кодексу України, Конвенції про права дитини. "Надання особистої прихильності" татові демонструвала "відповідна заява" малолітньої. У засіданні допитали свідків (підпорядкованих обом сторонам "спору"). Відповідачка "повторно не з'явилася", хоча розгляд відразу призначили на 21 вересня, причин неявки не повідомила. До речі, Держприкордонслужба інформувала: з України жінка виїхала зовсім недавно, курсувала в обох напрямках неодноразово. Крім свідоцтва про розірвання шлюбу, істинність слів батька потвердили витяг з реєстру територіальної громади (щодо адреси його та доньки спільного проживання), довідка директора приватної школи (про щоденну причетність тата до навчально-виховного процесу). Доказом виступив і виданий трьома днями раніше судовий наказ про стягнення аліментів. Жінка мала віддавати на утримання дитини чверть доходів (що суперечило запевненням батька у спроможності самостійно забезпечити доньці "гідні умови проживання та гармонійну атмосферу оточення"). За іншою заявою громадянина наказ оформила Ганна Андрієнко (Вища кваліфікаційна комісія визнала її такою, що не відповідає займаній посаді, та Вища рада правосуддя, попри обурення громадськості, відправила суддю в почесну відставку). Пародія на засідання за участі позивача, його адвоката, двох свідків, з "дослідженням" доказів, тривала "з 10:10 до 10:23 (з урахуванням часу перебування судді у нарадчій кімнаті менше однієї хвилини)"! Суд зобов'язав батька самостійно виховувати й утримувати дівчинку, визначив, де тій проживати (відображене в рішенні й наказі місце їх реєстрації / мешкання не збігається з адресою тата, що фігурує в решті тогочасних документів). Легко здогадатися, матір не оскаржувала – ні вердикт, ні сплату аліментів і судових зборів. Чудасії, втім, не завершилися. У 2025 році член ВРП витребував справу. Отримав відповідь: "втрачена і у суду немає жодної електронної копії з матеріалів", поданих сторонами. В ухвалі щодо відновлення провадження сказано: адвокат віддав усі папери клієнту, але той має "лише рішення суду". Крім зникнення оригіналів "доказів" прикметно, що учасники справи надіслали пояснення не в установлений судом строк, а після оприлюднення ухвали Дисциплінарної палати. Корегували позиції? Геннадій Сікалов Фото із соцмереж На початку 2023-го Октябрський райсуд виправдав "героя" в кримінальній справі за обвинуваченням у шахрайстві в особливо великих розмірах (намірі отримати зі страхової компанії еквівалент 1 мільйона доларів). Улітку з'явилася ухвала Полтавської апеляції. Про підсудного суди зазначили: одружений. Написали, де мешкає (так, це оселя відповідачки). До осені того ж року в марній тяжбі проти мене громадянин власноруч указував адресу, спільну зі своєю нібито колишньою. Для отримання кореспонденції та як зареєстроване місце проживання. Нарікання ж на приниження честі, гідності, ділової репутації, оцінених у "30 шекелей", мотивував незручностями, спричиненими і "дружині, яка тепер постійно скаржиться на негативне відношення до неї оточуючих". Пік цинізму – не в цих крутійствах. Чинний військовий ЗСУ повноцінно виконувати батьківські обов'язки не міг. Самотужки ростити-виховувати малолітню поготів. За жодною з адрес. Удома ж бо не служать. 23 жовтня присуд Тімошенко набрав законної сили. За кілька тижнів позивач демобілізувався "за сімейними обставинами". Й у відповідачки намір виїзду щез. У 2024 році "дружині підприємця та головного редактора видання "Останній бастіон" Геннадія Сікалова" за $50 000 дісталася ділянка в центрі Полтави. Попередній власник землі ніяк не міг отримати дозвіл на будівництво кафе. Інвесторські прожекти Світлани Манжос (заклад "релевантної освіти") депутати міськради підтримали. Хоча насправді йдеться про будівлю офісу, що загрожує зруйнувати історичну споруду краєзнавчого музею.Той, хто осідлав "систему"
Вимагання, виправна колонія, "москалізація" прізвища, бандитські розборки, стрілянина в місті серед біла дня, поранення, підозра у вбивстві, втеча до РФ, госпіталь у Ростові, робота в Москві, повернення (кримінальну справу "внаслідок зміни обстановки" закрив суд Полтави), знову рекет, викрадення газоконденсату й нафтосировини в особливо великих розмірах. Публікація обласної газети Джерело Аж раптом: помічник нардепа з партії регіонів, компаньйона Злочевського, очільник держпідприємства, заступник начальника облуправління МНС, майор внутрішньої служби. Протокол про корупцію. Череда кримінальних проваджень і звільнень / поновлень. Не вірите, що це сталося в одному житті? Читайте тут. У 2006-му, невдовзі після призначення, з'ясовують: при оформленні гендиректором "Полтавнафтогазгеологія" (дочірнє підприємство НАК "Надра України") діяч збрехав про вищу освіту. Надав диплом 1993 року, що відповідає часу відбуття покарання. У 2007-му Октябрський райсуд поновив гендиректора. Суддю Анатолія Савченка не переконали доводи про виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації. Довідку, що громадянин Сікало у виші не навчався, суд відкинув: "вона не має відношення до позивача, який має інше прізвище". "Найпродуктивніший" етап директорства: лютий–грудень 2008-го. У винаході схем не креативив – писало "Дзеркало тижня", йшов торованою стежкою, виявивши "неймовірну спритність". Ліцензії на розробку родовищ і видобуток нафти й газу передавали, без надходження коштів до бюджету, від державної структури приватним фірмам. Будівлі підприємства діставалися "Голден Деррік" та "Гермес". Першу компанію пов'язують зі "зрозумілими" тодішній владі людьми, другу – з Сікаловим. Вже у 2009-му профільне міністерство вирішило ліквідувати "Полтавнафтогазгеологію" через "неприбуткову діяльність і відсутність перспектив". Борги збанкрутілої контори склали: близько 80 млн грн кредиторам і 10 млн працівникам. Віртуально ж, за рішеннями судів, керування діяча тяглося до 2014 року. Кримінальні провадження стосовно посадовців ДП і структур-паразитів мали той же результат, як і щодо "Науково-виробничого підприємства "Яциново-Слобідський кар'єр піску". Химерна назва знадобилася родині Сікалов–Манжос для рейдерського захоплення площ, починаючи з 2010 року, про яке заявляв попередній директор кар'єра. Правоохоронці підозрювали незаконність розробки копалин. ЗМІ твердили: за місяць фірма "без необхідних дозволів, заробляє на видобутку піску 2 млн грн, але не сплачує жодної копійки податків", а судді Октябрського райсуду, ті ж Тімошенко та Бугрій, "вперто ігнорують клопотання слідчих". У 2017–2019 роках, протидіючи з'ясуванню обставин щодо махінацій зі страховкою, суддя блокувала практично всі клопотання поліції. Дійшло до того, що за скаргами Сікалова Тімошенко наказала виключити відомості про оголошення підозри у вчиненні злочину з Єдиного реєстру досудових розслідувань. Натомість веліла відкрити кримінальне провадження проти слідчої, яка розслідувала шахрайство. Зрештою облуправління Нацполіції поскаржилося до ВРП. Дисциплінарна палата визнала: суддя діяла всупереч вимогам закону, вчинила істотне порушення норм процесуального права. Покарали попередженням. Завершили слідство після передачі провадження правоохоронцям Дніпропетровщини. Наприкінці 2020 року Сікалова оголосили в розшук. Слідчий суддя Індустріального райсуду Дніпра дозволив затримати підозрюваного. У березні 2021-го був готовим обвинувальний акт. Але судити фігуранта мали все одно в Полтаві. За два роки Октябрський суд виснував: у підробці медичної документації винен лікар. А він помер. Громадянин, котрий жадав 8 млн грн страхової виплати, ні при чому."Битви" військовослужбовця
Із весни 2022 й до осені 2023-го Сікалов числився в ЗСУ. Судитися мав час і наснагу не лише зі мною. Попри базування підрозділу за понад 100 км від дому "наш захисник" волів надалі отримувати послуги SРА у Полтаві. "Зухвале та галасливе поводження" спричинило відмову фітнес-клубу. Сікалов намагався зобов'язати заклад обслуговувати його ще 12 місяців. Плюс 1 млн грн за моральні страждання! До суду з'являвся особисто. У Полтаві ж улітку 2023-го недавно придбаний ним Jеер Wrаnglеr втрапив у ДТП. "Воїн" хутко продав позашляховик і заходився рішеннями судів призначати оцінку збитків й накладати арешти на майно "кривдниці": автівку, квартиру в середмісті Харкова, належну жінці частку іншої оселі. Бізнес не забував. Восени 2022 року на електронному аукціоні водночас розіграли два дозволи Держгеонадр. 20-річне право на видобуток граніту й мігматиту Тахтайського родовища, що на березі Дніпра, за менш ніж 1,5 млн грн дісталося ТОВ "Геоатомексперт". "Конкурувала" з переможцем "Фірми "АТОЛЛ" (профільна діяльність: ресторани, послуги мобільного харчування; керівниця, засновниця, власниця – Світлана Манжос). 18 хвилинами пізніше Ватажкова ділянка пісків під Полтавою за понад 600 тис. грн відійшла "науково-виробничому" кар'єру. Суперниками виступили три ТОВ, включно з "Геоатомексперт". Однак переможцю торгів не довелося навіть змінювати початкову пропозицію. Дані сервісу Опендатабот станом на початок 2025 року Засновник і одержувач прибутків "Геоатомексперт" – Сікалов. "Прописана" контора у квартирі не?дружини. Кінцевим бенефіціарним власником "Яциново-Слобідського кар'єру" зареєстрована пані Манжос. Директорством у ньому Сікалов періодично міняється з громадянином, який свідчив у суді про визначення місця проживання дитини. Після аукціонів почалися суди. "Геоатомексперт" позивається до Кобеляцької міськради, "кар'єр піску" – до Терешківської сільради, які мали інші плани щодо належних їм земель.Чи падуть сікалові бастіони?
У публічному просторі Геннадій Сікалов позиціонує себе насамперед активістом і журналістом. "Останній бастіон" – назви ТОВ, ГО і сайту, що використовується для лобіювання бізнесів родини та захисту від слідчих органів (заявами про переслідування опозиційного ЗМІ). А ще для дискредитації влади та війська, поширення панічних настроїв і маніпулятивної інформації про хід бойових дій та мобілізації, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі ("юдеї Зеленського" винні в усьому). Матеріали маловідомого в Україні сайту активно ретранслює москва. Через загрозу національній безпеці наприкінці 2024 року Держспецзв'язок заблокував ресурс до кінця війни. Підривної пропаганди bаstіоn.tv не полишив і в соцмережах інструктує, як обходити "незаконне" обмеження з VРN. Віднедавна на Манжос оформлено партію. Сікалов зробився політиком. Як речник сімейної "Дії", "експерт" з енергетики й "учасник війни" завів блог. Риторика – обережніша. Дописи з Цензор.НЕТ розганяють, вірогідно, вже на платній основі, менш знані сайти. Посилаючись на авторитетне джерело. Подібним чином, використавши майданчик ZN.uа, Сікалов реалізував кампанію з дискредитації чеського бізнесмена, мецената, прихильника України Карела Комарека та його партнерів. Інсинуації про зв'язок інвестора з "Газпромом" і просування інтересів рф призвели до зупинки геологорозвідувальних робіт, розпочатих на Полтавщині влітку 2024 року. Видобутку газу, гостро потрібного зараз, дочекаємося, певно, вже по війні. Переконана, не прогалини в законодавчому регулюванні, а недбалість правоохоронців (цікава її причина) дозволяє діяти прокремлівським дезінформаційним медіа на кшталт "бастіону". Є питання й до обставин служби "учасника". Він обіймав посаду в підрозділі, отримував грошове забезпечення, можливо якісь доплати – довгий час знаходячись удома. Це підтверджують епопея з фітнес-клубом, інші пригоди "бравого вояка". І рішення судді Тімошенко, що "засвідчує" безперервне проживання тата з донькою, отже й те, що чоловік у війську рахувався фіктивно. Якщо ж діяч внаслідок обману отримав рішення суду, яке використав для ухилення від подальшої служби, Кримінальний кодекс охоплює й ці аспекти.Не звикати
Одна зі справ 2024 року, розглянута Тімошенко в "турборежимі", стосувалася судді Полтавського окружного адмінсуду Сергія Бойка. Розривали шлюб і визначали місце проживання дитини "з 12:00 до 12:07 (з урахуванням часу перебування судді у нарадчій кімнаті з 12:04 до 12:07)". Суддю вабили мандри. Відтак з України він "завжди виїжджав лише разом із сином, а повертались втрьох з колишньою дружиною. При виїзді дружина перетинала кордон практично у той самий час, що і суддя, але пішим порядком чи іншим транспортом" – цитую ухвалу Дисциплінарної палати ВРП про відкриття справи стосовно пана Бойка (до речі, він був готовий задовольнити всі претензії "кар'єра піску" до сільради, завадила апеляційна інстанція). Судді знають закони, недоброчесні вміють ними маніпулювати. Імовірність корупційної складової у вчинених володарями мантій діях заради ухилянтів висока, та за спливом часу довести її важко. При засекреченні ж рішень, як у справі Сікалова, надбанням громадськості чи медіа ці ексцеси не стають. Без викривача всередині системи їх не виявити. Утім, дотепер не розглянута скарга, подана до ВРП мною – з доказами тривалих взаємин й того, що суддя знала реальний сімейний стан та наміри Сікалова. Інспектор, який перевіряв повідомлення юристки DЕJURЕ та матеріали, отримані з ініціативи Дисциплінарної палати, надто глибоко не "копав". І суспільного резонансу чомусь не помітив. Зате дослухався до характеристики, яку надав колезі покараний за те саме в.о. голови суду Володимир Бугрій: "є прикладом доброчесності, неупередженості та бездоганної репутації … гідною представницею суддівського корпусу … глибоко усвідомлює свою роль у забезпеченні авторитету правосуддя … заслуговує на довіру". З рішення Дисциплінарної палати щодо Тімошенко слідує: для створення штучної підсудності "клієнти" обох суддів використовували ту саму адресу Джерело Марно наполягав член ВРП Роман Маселко: імітація правосуддя маскувала вирішення інших питань, наявні грубі порушення права, дії Тімошенко порочать високе звання та підривають авторитет правосуддя. Більшість членів палати звільняти суддю з посади не хотіли. Непокарне зло обертається рецидивами й удосконаленням методів. Саме масові схеми, практиковані несумлінними представниками професії – "відмазуваня" від покарання нетверезих водіїв, сприяння ухилянтам, може використати ВРП, аби очистити судову систему. Бракує волі. А знекровлене війною громадянське суспільство просто не встигає контролювати й рішуче реагувати на всі негаразди в "тилу". Не побачила Дисциплінарна палата й такого зв'язку: щойно в Тімошенко зажадали пояснень, копія "моєї" скарги опинилась у Сікалова. Тож із весни 2025-го зазнаю масованих атак. Редактора підтримав чільний автор "бастіону" Володимир Бойко, скандально відомий за Теlеgrаm-каналом "Записки пасквілянта". Менш ніж за рік "журналісти" сотворили 40 дисциплінарних скарг до ВРП, 5 заяв про злочини – до різних правоохоронних органів. Безпідставні кримінальні провадження силяться зареєструвати й через рішення судів. Паралельно подані цивільні позови з вимогами стягнути з відповідачки понад 200 тисяч гривень. Сікалов приписує мені, зокрема, використання (у скарзі на Тімошенко) конфіденційної інформації про нього та членів його родини. Бойко – корупцію, шахрайство, нецензурну лайку, антисемітські висловлювання, "поширення образ і наклепів на військовослужбовців, які з перших днів війни перебувають на фронті". Огидну брехню супроводжують поки невдалі спроби налаштувати проти мене військових – з вказівкою домашньої адреси. Це нагадує підготовку нападу на Катерину Гандзюк. Крім ресурсів "бастіону" в кампанії з дискредитації задіяні власні сайти Бойка, його соцмережі та споріднені проєкти з кремлівської мережі. Як канал "Под мантией", котрий пов'язують з Павлом Вовком. Проявився й адвокат Ростислав Кравець, традиційний захисник суддів сумнівної доброчесності. Відплатою за попередні викриття для мене, поміж іншого, стало блокування кар'єри. Нинішні антагоністи теж здіймають галас щодо мого виходу у фінальну частину конкурсу на заповнення вакансій суддів апеляційних судів і кандидування у члени ВРП. Та не особистим хочу завершити. Судді, які сприяли військовозобов'язаним в уникненні служби, винні не менше за пійманих на тому ж медиків, воєнкомів, менеджерів вишів. Усі вони послаблювали обороноздатність країни. І мали б відповідати згідно з приписами Кримінального кодексу – за перешкоджання законній діяльності Збройних сил та інших військових формувань в особливий період. Військові ж частини, ТЦК та СП, спираючись на рішення ВРП, мають добиватися апеляційного перегляду присудів першої інстанції в усіх випадках, коли недоброчесні володарі мантій створили боязким особам можливості відстрочки від мобілізації чи звільнення зі служби – на фальшивій підставі самостійного виховання та утримання дитини. Лариса Гольник, суддя Шевченківського райсуду Полтави, лауреат міжнародної відзнаки для викривачів Вluерrіnt fоr Frее Sреесh Співавтор тексту – Ігор Гавриленко
Розумна мобілізація як частина нової доктрини й складової стійкості держави в умовах сучасної війни
Виступ Надзвичайного і Повноважного посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача ЗСУ (2021–2024рр) Валерія Залужного на Dеfеnсе24 Dаys соnfеrеnсе (Варшава)
Майже три роки пройшло з того часу, коли я, тоді ще Головнокомандувач Збройних сил України, у листопаді 2023 року повідомив про значні зміни на полі бою, які стали наслідком окремих закономірних процесів, та про початок абсолютно нової війни через використання нових інструментів та можливі наслідки цього.
Тоді головним наслідком появи таких нових інструментів як безпілотні системи стала прозорість поля бою, яка привела у так званий глухий кут, що не давав можливості виконувати оперативні і стратегічні завдання.
Від того моменту Росія провела чималу роботу щодо пошуку виходу з цього кута. Попри розвинений технічний арсенал і спроби тактичними діями з новими технічними рішеннями вийти з положення "глухого кута", результат залишився очевидним – у війні машин люди можуть досягати незначного успіху за старими принципами оперативного мистецтва. Проте люди у такий спосіб стають розхідним матеріалом, який, звісно, потребує поповнення.На жаль, свого часу, віддавши ініціативу на полі бою Росії, Україна змушена була реагувати не тільки на виклики, а й на системну роботу противника на майже усіх ділянках фронту, реагувати за такою ж методикою і, звісно, ціною інколи дуже великих втрат.
Саме за таких підходів все частіше певне коло експертів як в Україні, так і за її межами, самі не розуміючи суті, підтримували обрану Росією проміжну концепцію нанесення своїми діями через власні втрати критичних втрат для Збройних Сил України, що змусить суспільство капітулювати. Ця експертиза безальтернативно заводила Україну та її майбутнє у залежність від демографії, і як наслідок – у неминучість поразки.
У поєднанні з майже безупинними тактичними просуваннями противника така концепція надавала можливість Росії маніпулювати в імпровізованому переговорному процесі, де звісно, основний акцент робився на примушенні, навіть через партнерів, України до капітуляції.
Що цікаво – такі дії Росії супроводжуються паралельно широкомасштабною кампанією в інформаційному просторі щодо дискредитації самого процесу мобілізації, вже як складової відновлення і підтримання боєздатності Збройних Сил України. Така кампанія була досить успішною і врешті виявила ще одну проблему для безумовної стійкості народу України у тривалій війні.
Саме питання мобілізації і методів її проведення все більше стають центром конфлікту населення країни з органами державної влади України.
Ця кампанія, до речі, розпочалася саме наприкінці літа 2023 року, коли ми зробили спробу провести так звану мобілізацію резерву, що і мав стати гарантією як поповнення втрат, так і, можливо, утворення стратегічного резерву для проведення майбутніх операцій. Проте це вже історія, яку неможливо змінити.
Ми будемо говорити про майбутнє. Мабуть, про найважче з нашого майбутнього у довготривалій війні, завершення якої для нас стає все менш очевидним. Про вибір, який потрібно зробити лише нам.
Отже, попри сумнівні варіанти сьогодні способів завершення війни з одного боку, очевидно, що для України відкривається і цілий спектр можливостей як не перемоги, то мінімізації втрат і формування довготривалої оборонної стратегії з іншої.
Звідки здавалося б такий оптимізм, коли навіть світ, у якому ми живемо, не розуміє, що ж робити далі?
Відповідь на це запитання дуже проста: ми, українці, як ніхто інший точно знаємо, що відбувається, а отже знаємо проблему і точно зможемо її вирішити, якщо цього захочемо. Так, нас дивує, чому всього цього не розуміють наші партнери і сусіди. Проте це вже зовсім інша історія і зовсім інші проблеми.
Через це важко чесно сказати, чи потрібен досвід, який ми, наші Збройні Сили і громадянське суспільство накопичили у такій важкій війні, наприклад країнам- членам НАТО? Головне, що наш досвід потрібен нам самим, для побудови стратегії виживання і стратегії перемоги. Ось він – ключ до нашого оптимізму. Наш безцінний досвід, за який ми заплатили життями кращих синів і дочок нашої Держави.
Отже тема нашої сьогоднішньої розмови навіть не мобілізація і демобілізація, а більш комплексний процес, який характерний для 13-го року війни і п'ятого року повномасштабного вторгнення в умовах відсутності факту завершення війни, масштабних змін інструментів і як наслідок – форм і способів ведення війни. Це відновлення і підтримання боєздатності держави.
В Україні, на жаль, часто спекулюють на тему демобілізації під час повномасштабної війни. Якщо звернутися до історичного досвіду, то дійсно, під час воєн мобілізація як населення, так і інших ресурсів постійно посилювалася, проте аналогії та логіки масової демобілізації саме під час війни знайти неможливо. Це обґрунтовується дуже просто.
Мобілізація – це насамперед створення необхідного потенціалу напередодні війни, створення і підготовка необхідних резервів і поповнення очевидних втрат у ході війни.
І дійсно, саме мобілізація і її потенціал, як людський так і економічний, були запорукою успіху в випробуванні війною.
Проте, якщо вести мову суто про наповнення і підтримання бойових можливостей, які забезпечені людськими та економічними ресурсами, то тоді ми побачимо залежність цих бойових можливостей, перш за все, від рівня розвитку науково-технічного прогресу і його вплив на зброю, і як наслідок – форм і способів її застосування у відповідних організаційних структурах, що формуються з людей і цієї зброї.
Це, на жаль, абсолютно неприйнятна цивільними людьми аксіома розвитку збройної боротьби.
Науково-технічний прогрес, або хоч і спонтанні інновації, як у нашому випадку, створюють нову зброю. Її створення неодмінно вимагає появи саме абсолютно нових форм і способів застосування і лише після цього створення нових структур. Це можуть бути полки, бригади, корпуси або цілі роди військ. Але лише у такій послідовності.
Усе це змінює сам спосіб ведення війни і у сукупності з порядком підготовки, фінансуванням, забезпеченням і управлінням об'єднується у абсолютно нову доктрину. Тоді закономірно з'являється питання: у такому випадку, коли очевидно, що і зараз, і в недалекому майбутньому ці бойові можливості базуються на застосуванні безпілотних і роботизованих систем, застосування яких поступово змінюється від моделі віддаленого керування до застосування напів автономних та автономних бойових систем, чи повинна система мобілізації залишатися на рівні доктрини Першої світової війни? При цьому зараз також точно спостерігається трансформація функціоналу традиційних озброєнь, частина яких вже почала втрачати актуальність.
Мабуть, однозначно ні. Бо, через появу і розвиток саме нової зброї, сама організація бойових дій, наприклад на землі, передбачає, що передній край майже виключає фізичну присутність особового складу. Перша ж і Друга світові війни навпаки, вимагали утримання на передньому краї величезної кількості людей. На сьогоднішній день там перебуває дуже обмежена кількість особового складу, що виконує завдання на межі своїх можливостей, часто без фізичної можливості навіть заміни. Бо перебування в укриті навіть в тилу противника безпечніше, ніж переміщуватися в тил своїх військ.
В другому ешелоні працюють команди аналітичної підтримки та технічного обслуговування й супроводу застосування бойових систем, та їх бойова охорона.
Самі центри запуску та координації і управління знаходяться в оперативній глибині.
І це ще не все. У зв'язку з перенесенням стратегічних цілей на знищення економіки, через ураження інфраструктури та зниження стійкості народу через удари по цивільних об'єктах фактично відбувається повне розмиття меж між фронтом і тилом; зоною бойових дій стає вся територія держави та, на жаль, усе населення. Це правда, що відстань до цілі або об'єкту ураження взагалі не має і не матиме значення.
Відміна від тих, хто перебуває в силах оборони, або тих, хто в тилу, лише в ступені загрози до можливості бути пораненим чи вбитим. Тоді існуюча система мобілізації, принципів Першої і Другої світових воєн, здійснює переміщення людського ресурсу до зони максимальної загрози, за рахунок у тому числі зниження як можливого захисту критичних і цивільних об'єктів, так і зниження загальної резильєнтності суспільства в цілому.
Отже питання, чи повинна була змінитися система мобілізації через заміну зброї та форм і способів ведення війни, має очевидну і лаконічну відповідь. Так, система мобілізації, яка передбачає у ході ведення війни підтримання необхідного рівня бойових можливостей, має змінитися через заміну способів ведення війни.
Дійсно, це нове і небезпечне явище через свою унікальність і відсутність історичних прикладів. Проте і за відому історію людства, роботи прийшли на війну вперше.
Є ще одне хибне уявлення, яке переслідує військове керівництво: що всі проблеми на лінії зіткнення, перш за все, пов'язані з нестачею людей і домінуванням дистанційної зброї, як наприклад систем FРV. Проте, чи збільшення людей призведе до збільшення втрат через масштабування застосування, наприклад дронів, мову вести не прийнято, хоча очевидно. Це лише питання часу для масштабування дронів з одної сторони і втрат з іншої.
Поки загальновійськовий командир не зрозуміє, що сучасна війна – це війна безпілотників, що артилерія більше не є богами війни. Що танки – це минуле, як коні та шаблі, війська й надалі зазнаватимуть великих втрат у особовому складі, а війна буде тривати стільки, скільки вистачить людей для старої мобілізації.
Звісно, на часі конче необхідно створення технологій захисту від уражень саме безпілотних систем, в першу чергу, людини. Це чи не єдиний фактор, що унеможливлює створення необхідного паритету військової сили.
Разом з тим, при абсолютно закономірних еволюційних необхідностях переглянути систему мобілізації, існують й універсальні для всіх воєнних конфліктів причини: постійні втрати у Збройних Силах, які вимагають відновлення; поступова "втома від війни" цивільного населення, та як наслідок – низька мотивація служити та воювати у значної частки вже мобілізованих.
Усе це призводить до необхідності запровадження так званої розумної мобілізації, побудованої з урахуванням саме розвитку науково технічного прогресу та необхідності тривалої війни на усій території країни в умовах очевидної демографічної кризи.
Не говорячи поки про деталі такої мобілізації, бо це буде передбачати саме наукового підходу у визначенні її основних показників, у сучасних умовах така мобілізація за умови технологізації війни, буде можлива за наступними типами.
Перший тип мобілізації – коли більшість населення не відчуває війни в країні і робить усе можливе, щоб таке відчуття зберігалося до кінця бойових дій.
Чудовим прикладом такої розумної мобілізації є поступова передача функцій війни, наприклад приватним військовим компаніям, або фінансова мотивація тих, хто добровільно залучається до війни. До речі, передача функцій підготовки, у тому числі офіцерського складу, може бути першим кроком у перевірці такої спроможності.
Другий тип мобілізації – загальнонаціональна мобілізація з визначенням чітких об'ємів і головне – термінів для усіх категорій громадян.
Особливістю такої мобілізації будуть високі вимоги до персоналу у плані їх інтелектуалізації та максимально відкритого самого процесу. Такий процес буде супроводжуватися абсолютно чіткими визначеними термінами як підготовки, так і самого проходження служби, й буде уявляти собою безперервний процес підготовки і ротацій. У фіналі такого процесу держава починає функціонувати у абсолютно нових умовах, без ризиків дестабілізації через, наприклад, несправедливість, з подальшим виведенням функціонування держави в режим подібний до Ізраїлю. Коли сам факт постійної готовності держави забезпечити її безпеку стає головним чинником стабільного і прогнозованого життя. Найбільш вразливим питанням у такому випадку є саме віковий ценз, де перевага надається більш молодому та якісному поповненню.
Проте найголовніше – без реформування Збройних Сил, системи підготовки мобілізаційного резерву та всієї системи бойової підготовки, без радикальної реформи військово-промислового комплексу та термінового переходу до виробництва озброєння, необхідного для зменшення втрат серед людей, такий розумний підхід буде неможливий. Потрібна абсолютно нова розумна доктрина.
Тоді імовірно, існує третій тип мобілізації, як тимчасовий, – це часткова передача окремих функцій приватним компаніям та продовження удосконалення існуючої системи через відкритий діалог з суспільством, а особливо молоддю, про нову систему проходження служби, чіткі терміни підготовки і чіткі терміни служби та перспективи у подальшому. Це потребуватиме складної роботи як військового командування, так і законодавчих органів і уряду.
Тоді і сама демобілізація стає можливою, але лише як результат проведених заходів, а не як самоціль.
Наразі Україна веде війну за виживання з ворогом, який переважає у кількості населення та в ресурсах. Тому в нинішніх українських реаліях всі заклики демобілізувати військових є нічим іншим, як політичним популізмом, що не має за собою жодного сенсу.
Підтримання боєздатності країни під час війни є ключовим фактором не лише виживання, а й досягнення необхідних цілей. Така боєздатність буде ґрунтуватися на чіткій стратегії підтримання у тому числі належного рівня здатності суспільства до опору і бажання продовжувати боротьбу. Події, що розвиваються зараз, зробили очевидним факт, що мобілізація і порядок проходження служби – це база будь-якого варіанту подальшого продовження війни. Лише вирішивши ці питання в умовах демографічної і економічної кризи, можливо в подальшому реалізовувати більш амбітні цілі. Проте вирішення цього надскладного питання можливе не шляхом декларування цілей, а лише у наслідок складного процесу визначення необхідних кроків і розробки детального покрокового плану реалізації.
Така стратегія з залученням суспільства може стати і важливим фактором об'єднання суспільства навколо спільних цілей та інтересів, досягнення яких може знову принести суспільству впевненість і надію.
Валерій Залужний
Виступ Надзвичайного і Повноважного посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача ЗСУ (2021–2024рр) Валерія Залужного на Dеfеnсе24 Dаys соnfеrеnсе (Варшава)
Майже три роки пройшло з того часу, коли я, тоді ще Головнокомандувач Збройних сил України, у листопаді 2023 року повідомив про значні зміни на полі бою, які стали наслідком окремих закономірних процесів, та про початок абсолютно нової війни через використання нових інструментів та можливі наслідки цього.
Тоді головним наслідком появи таких нових інструментів як безпілотні системи стала прозорість поля бою, яка привела у так званий глухий кут, що не давав можливості виконувати оперативні і стратегічні завдання.
Від того моменту Росія провела чималу роботу щодо пошуку виходу з цього кута. Попри розвинений технічний арсенал і спроби тактичними діями з новими технічними рішеннями вийти з положення "глухого кута", результат залишився очевидним – у війні машин люди можуть досягати незначного успіху за старими принципами оперативного мистецтва. Проте люди у такий спосіб стають розхідним матеріалом, який, звісно, потребує поповнення.На жаль, свого часу, віддавши ініціативу на полі бою Росії, Україна змушена була реагувати не тільки на виклики, а й на системну роботу противника на майже усіх ділянках фронту, реагувати за такою ж методикою і, звісно, ціною інколи дуже великих втрат.
Саме за таких підходів все частіше певне коло експертів як в Україні, так і за її межами, самі не розуміючи суті, підтримували обрану Росією проміжну концепцію нанесення своїми діями через власні втрати критичних втрат для Збройних Сил України, що змусить суспільство капітулювати. Ця експертиза безальтернативно заводила Україну та її майбутнє у залежність від демографії, і як наслідок – у неминучість поразки.
У поєднанні з майже безупинними тактичними просуваннями противника така концепція надавала можливість Росії маніпулювати в імпровізованому переговорному процесі, де звісно, основний акцент робився на примушенні, навіть через партнерів, України до капітуляції.
Що цікаво – такі дії Росії супроводжуються паралельно широкомасштабною кампанією в інформаційному просторі щодо дискредитації самого процесу мобілізації, вже як складової відновлення і підтримання боєздатності Збройних Сил України. Така кампанія була досить успішною і врешті виявила ще одну проблему для безумовної стійкості народу України у тривалій війні.
Саме питання мобілізації і методів її проведення все більше стають центром конфлікту населення країни з органами державної влади України.
Ця кампанія, до речі, розпочалася саме наприкінці літа 2023 року, коли ми зробили спробу провести так звану мобілізацію резерву, що і мав стати гарантією як поповнення втрат, так і, можливо, утворення стратегічного резерву для проведення майбутніх операцій. Проте це вже історія, яку неможливо змінити.
Ми будемо говорити про майбутнє. Мабуть, про найважче з нашого майбутнього у довготривалій війні, завершення якої для нас стає все менш очевидним. Про вибір, який потрібно зробити лише нам.
Отже, попри сумнівні варіанти сьогодні способів завершення війни з одного боку, очевидно, що для України відкривається і цілий спектр можливостей як не перемоги, то мінімізації втрат і формування довготривалої оборонної стратегії з іншої.
Звідки здавалося б такий оптимізм, коли навіть світ, у якому ми живемо, не розуміє, що ж робити далі?
Відповідь на це запитання дуже проста: ми, українці, як ніхто інший точно знаємо, що відбувається, а отже знаємо проблему і точно зможемо її вирішити, якщо цього захочемо. Так, нас дивує, чому всього цього не розуміють наші партнери і сусіди. Проте це вже зовсім інша історія і зовсім інші проблеми.
Через це важко чесно сказати, чи потрібен досвід, який ми, наші Збройні Сили і громадянське суспільство накопичили у такій важкій війні, наприклад країнам- членам НАТО? Головне, що наш досвід потрібен нам самим, для побудови стратегії виживання і стратегії перемоги. Ось він – ключ до нашого оптимізму. Наш безцінний досвід, за який ми заплатили життями кращих синів і дочок нашої Держави.
Отже тема нашої сьогоднішньої розмови навіть не мобілізація і демобілізація, а більш комплексний процес, який характерний для 13-го року війни і п'ятого року повномасштабного вторгнення в умовах відсутності факту завершення війни, масштабних змін інструментів і як наслідок – форм і способів ведення війни. Це відновлення і підтримання боєздатності держави.
В Україні, на жаль, часто спекулюють на тему демобілізації під час повномасштабної війни. Якщо звернутися до історичного досвіду, то дійсно, під час воєн мобілізація як населення, так і інших ресурсів постійно посилювалася, проте аналогії та логіки масової демобілізації саме під час війни знайти неможливо. Це обґрунтовується дуже просто.
Мобілізація – це насамперед створення необхідного потенціалу напередодні війни, створення і підготовка необхідних резервів і поповнення очевидних втрат у ході війни.
І дійсно, саме мобілізація і її потенціал, як людський так і економічний, були запорукою успіху в випробуванні війною.
Проте, якщо вести мову суто про наповнення і підтримання бойових можливостей, які забезпечені людськими та економічними ресурсами, то тоді ми побачимо залежність цих бойових можливостей, перш за все, від рівня розвитку науково-технічного прогресу і його вплив на зброю, і як наслідок – форм і способів її застосування у відповідних організаційних структурах, що формуються з людей і цієї зброї.
Це, на жаль, абсолютно неприйнятна цивільними людьми аксіома розвитку збройної боротьби.
Науково-технічний прогрес, або хоч і спонтанні інновації, як у нашому випадку, створюють нову зброю. Її створення неодмінно вимагає появи саме абсолютно нових форм і способів застосування і лише після цього створення нових структур. Це можуть бути полки, бригади, корпуси або цілі роди військ. Але лише у такій послідовності.
Усе це змінює сам спосіб ведення війни і у сукупності з порядком підготовки, фінансуванням, забезпеченням і управлінням об'єднується у абсолютно нову доктрину. Тоді закономірно з'являється питання: у такому випадку, коли очевидно, що і зараз, і в недалекому майбутньому ці бойові можливості базуються на застосуванні безпілотних і роботизованих систем, застосування яких поступово змінюється від моделі віддаленого керування до застосування напів автономних та автономних бойових систем, чи повинна система мобілізації залишатися на рівні доктрини Першої світової війни? При цьому зараз також точно спостерігається трансформація функціоналу традиційних озброєнь, частина яких вже почала втрачати актуальність.
Мабуть, однозначно ні. Бо, через появу і розвиток саме нової зброї, сама організація бойових дій, наприклад на землі, передбачає, що передній край майже виключає фізичну присутність особового складу. Перша ж і Друга світові війни навпаки, вимагали утримання на передньому краї величезної кількості людей. На сьогоднішній день там перебуває дуже обмежена кількість особового складу, що виконує завдання на межі своїх можливостей, часто без фізичної можливості навіть заміни. Бо перебування в укриті навіть в тилу противника безпечніше, ніж переміщуватися в тил своїх військ.
В другому ешелоні працюють команди аналітичної підтримки та технічного обслуговування й супроводу застосування бойових систем, та їх бойова охорона.
Самі центри запуску та координації і управління знаходяться в оперативній глибині.
І це ще не все. У зв'язку з перенесенням стратегічних цілей на знищення економіки, через ураження інфраструктури та зниження стійкості народу через удари по цивільних об'єктах фактично відбувається повне розмиття меж між фронтом і тилом; зоною бойових дій стає вся територія держави та, на жаль, усе населення. Це правда, що відстань до цілі або об'єкту ураження взагалі не має і не матиме значення.
Відміна від тих, хто перебуває в силах оборони, або тих, хто в тилу, лише в ступені загрози до можливості бути пораненим чи вбитим. Тоді існуюча система мобілізації, принципів Першої і Другої світових воєн, здійснює переміщення людського ресурсу до зони максимальної загрози, за рахунок у тому числі зниження як можливого захисту критичних і цивільних об'єктів, так і зниження загальної резильєнтності суспільства в цілому.
Отже питання, чи повинна була змінитися система мобілізації через заміну зброї та форм і способів ведення війни, має очевидну і лаконічну відповідь. Так, система мобілізації, яка передбачає у ході ведення війни підтримання необхідного рівня бойових можливостей, має змінитися через заміну способів ведення війни.
Дійсно, це нове і небезпечне явище через свою унікальність і відсутність історичних прикладів. Проте і за відому історію людства, роботи прийшли на війну вперше.
Є ще одне хибне уявлення, яке переслідує військове керівництво: що всі проблеми на лінії зіткнення, перш за все, пов'язані з нестачею людей і домінуванням дистанційної зброї, як наприклад систем FРV. Проте, чи збільшення людей призведе до збільшення втрат через масштабування застосування, наприклад дронів, мову вести не прийнято, хоча очевидно. Це лише питання часу для масштабування дронів з одної сторони і втрат з іншої.
Поки загальновійськовий командир не зрозуміє, що сучасна війна – це війна безпілотників, що артилерія більше не є богами війни. Що танки – це минуле, як коні та шаблі, війська й надалі зазнаватимуть великих втрат у особовому складі, а війна буде тривати стільки, скільки вистачить людей для старої мобілізації.
Звісно, на часі конче необхідно створення технологій захисту від уражень саме безпілотних систем, в першу чергу, людини. Це чи не єдиний фактор, що унеможливлює створення необхідного паритету військової сили.
Разом з тим, при абсолютно закономірних еволюційних необхідностях переглянути систему мобілізації, існують й універсальні для всіх воєнних конфліктів причини: постійні втрати у Збройних Силах, які вимагають відновлення; поступова "втома від війни" цивільного населення, та як наслідок – низька мотивація служити та воювати у значної частки вже мобілізованих.
Усе це призводить до необхідності запровадження так званої розумної мобілізації, побудованої з урахуванням саме розвитку науково технічного прогресу та необхідності тривалої війни на усій території країни в умовах очевидної демографічної кризи.
Не говорячи поки про деталі такої мобілізації, бо це буде передбачати саме наукового підходу у визначенні її основних показників, у сучасних умовах така мобілізація за умови технологізації війни, буде можлива за наступними типами.
Перший тип мобілізації – коли більшість населення не відчуває війни в країні і робить усе можливе, щоб таке відчуття зберігалося до кінця бойових дій.
Чудовим прикладом такої розумної мобілізації є поступова передача функцій війни, наприклад приватним військовим компаніям, або фінансова мотивація тих, хто добровільно залучається до війни. До речі, передача функцій підготовки, у тому числі офіцерського складу, може бути першим кроком у перевірці такої спроможності.
Другий тип мобілізації – загальнонаціональна мобілізація з визначенням чітких об'ємів і головне – термінів для усіх категорій громадян.
Особливістю такої мобілізації будуть високі вимоги до персоналу у плані їх інтелектуалізації та максимально відкритого самого процесу. Такий процес буде супроводжуватися абсолютно чіткими визначеними термінами як підготовки, так і самого проходження служби, й буде уявляти собою безперервний процес підготовки і ротацій. У фіналі такого процесу держава починає функціонувати у абсолютно нових умовах, без ризиків дестабілізації через, наприклад, несправедливість, з подальшим виведенням функціонування держави в режим подібний до Ізраїлю. Коли сам факт постійної готовності держави забезпечити її безпеку стає головним чинником стабільного і прогнозованого життя. Найбільш вразливим питанням у такому випадку є саме віковий ценз, де перевага надається більш молодому та якісному поповненню.
Проте найголовніше – без реформування Збройних Сил, системи підготовки мобілізаційного резерву та всієї системи бойової підготовки, без радикальної реформи військово-промислового комплексу та термінового переходу до виробництва озброєння, необхідного для зменшення втрат серед людей, такий розумний підхід буде неможливий. Потрібна абсолютно нова розумна доктрина.
Тоді імовірно, існує третій тип мобілізації, як тимчасовий, – це часткова передача окремих функцій приватним компаніям та продовження удосконалення існуючої системи через відкритий діалог з суспільством, а особливо молоддю, про нову систему проходження служби, чіткі терміни підготовки і чіткі терміни служби та перспективи у подальшому. Це потребуватиме складної роботи як військового командування, так і законодавчих органів і уряду.
Тоді і сама демобілізація стає можливою, але лише як результат проведених заходів, а не як самоціль.
Наразі Україна веде війну за виживання з ворогом, який переважає у кількості населення та в ресурсах. Тому в нинішніх українських реаліях всі заклики демобілізувати військових є нічим іншим, як політичним популізмом, що не має за собою жодного сенсу.
Підтримання боєздатності країни під час війни є ключовим фактором не лише виживання, а й досягнення необхідних цілей. Така боєздатність буде ґрунтуватися на чіткій стратегії підтримання у тому числі належного рівня здатності суспільства до опору і бажання продовжувати боротьбу. Події, що розвиваються зараз, зробили очевидним факт, що мобілізація і порядок проходження служби – це база будь-якого варіанту подальшого продовження війни. Лише вирішивши ці питання в умовах демографічної і економічної кризи, можливо в подальшому реалізовувати більш амбітні цілі. Проте вирішення цього надскладного питання можливе не шляхом декларування цілей, а лише у наслідок складного процесу визначення необхідних кроків і розробки детального покрокового плану реалізації.
Така стратегія з залученням суспільства може стати і важливим фактором об'єднання суспільства навколо спільних цілей та інтересів, досягнення яких може знову принести суспільству впевненість і надію.
Валерій Залужний
Чому майбутні війни будуть дешевшими — і саме тому ще більш небезпечними
Коли ми на початку повномасштабного вторгнення просили в партнерів танки, літаки й далекобійну артилерію, логіка була очевидною: класична війна потребує класичних інструментів. Якби цей запит був задоволений одразу й у повному обсязі, можливо, сьогодні ми говорили б про інші уроки. Але історія склалася інакше. Дефіцит ресурсів стимулював інженерні таланти до розробки інновацій, завдяки яким Україні довелося стрибнути в майбутнє швидше за інших. І це майбутнє – про дешевшу війну. І саме тому – ще більш небезпечну.
Демократизація ураження
Головний висновок цієї війни простий і тривожний: вартість знищення цілі стрімко падає. Ще недавно для ураження об'єкта на відстані сотень або тисяч кілометрів потрібні були крилаті ракети – складні, дорогі, обмежені в кількості. Сьогодні аналогічний ефект дедалі частіше досягається засобами, які коштують на порядки дешевше. Причина – не лише в самих дронах. Причина – у трьох технологічних зсувах. Перший – доступність компонентів. Часи холодної війни, коли для створення перехоплювача потрібні були унікальні лампи з напиленням золота, минули. Тепер на заміну їм прийшли масові компоненти, які можна знайти у звичайній побутовій техніці. Другий – еволюція навігації. Замість масивних і дорогих лазерних чи механічних гіроскопів – дешеві чипи, що забезпечують необхідну точність. Третій – цивільні технології на службі смерті. Найкращий приклад – зв'язок. Технології, розроблені для телетрансляції спортивних матчів на стадіонах, де тисячі смартфонів створюють перешкоди для сигналу, виявилися ідеальними для керування дронами в умовах РЕБ. Дешеве переміщення, дешева навігація та дешевий зв'язок – технології, які створювалися для мирного життя, фактично знизили поріг входу у війну. Тепер не потрібно бути наддержавою, щоб завдати болючого удару.Парадокс дешевизни
Здавалося б, дешевша війна – це добре. Менше витрат, більше ефективності. Але в реальності все навпаки. Коли вартість входу падає, кількість виробників зростає. Якщо раніше високоточна зброя була прерогативою кількох держав, то тепер її аналоги можуть створювати значно більше гравців – включно з тими, кого раніше не розглядали як серйозну силу. Це змінює саму природу стримування. Раніше війна була дорогою – і тому рішення про її початок було складнішим. Тепер вона стає дешевшою – а отже, і спокуса застосувати силу зростає. Найрадикальніша зміна відбулася у дальньому бою. Постріл на 10 кілометрів і раніше, і зараз коштує приблизно співмірно. Але зі збільшенням дистанції різниця стає драматичною. Там, де раніше потрібна була ракета за мільйони доларів, сьогодні працюють значно дешевші рішення. А коли дальність стрімко дешевшає, тил більше не є безпечним. Географія більше не гарантує захисту. Що насправді дорожчає? Попри здешевлення "заліза", є те, що стрімко зростає в ціні. По-перше, найдорожчим активом стають люди з компетенціями. Оскільки компоненти у всіх приблизно однакові, перемагає той, хто швидше розуміє, яка саме технологія потрібна тут і зараз. По-друге, дорожчає цикл підтримки продукту. Оскільки поле бою змінюється динамічно, техніка, що працювала минулого тижня, може стати неактуальною сьогодні. Потрібно постійно інвестувати в людей, тестування та швидку адаптацію продукту під нові умови. Це означає, що найдорожчим стає не виробництво, а безперервне переосмислення війни.Війна як сервіс
Ще один важливий зсув: продукт більше не має цінності сам по собі. Просто продати зброю – недостатньо. Цінність створюється в комплексі:- технологія; її постійна модернізація; навчання; інтеграція у конкретний театр бойових дій.
Нова небезпека
У підсумку ми приходимо до головного. Майбутні війни – це війни точних, менш передбачуваних та дешевих ударів. І у цьому найбільша небезпека. Адже коли дешевше атакувати, легше масштабувати сили та змінювати тактику, кожна маленька група може завдати непоправної шкоди великій державі. Через це світ стає більш нестабільним. Україна сьогодні – це не лише країна, яка обороняється. Це місце, де формується нова логіка війни. Ми вже знаємо, як виживати й перемагати, тому питання вже не в тому, чи готові ми до війни майбутнього. Питання в тому, чи готовий до неї світ. Богдан Сас, співзасновник компанії Вuntаr Аеrоsрасе Богдан СасНова Стратегія для ВПО в Україні: чергова спроба держави допомогти людям чи проста формальність?
Кількість вимушених переселенців в Україні зростає, тоді як проблеми людей, які залишили свої оселі через агресію рф, не зменшуються. Уряд має ухвалити Стратегію щодо ВПО до 2030 року, та чи буде це дієвим кроком держави щодо вирішення найважливіших для ВПО питань? В Україні станом на початок 2026 року офіційно зареєстровано 4,62 млн внутрішньо переміщених осіб. Якщо ж додати громадян, які уникли реєстрації з будь-яких причин, то кількість тих, хто був вимушений переїхати з регіонів, окупованих або безпосередньо близьких до лінії фронту, перевищує 6 млн осіб. На жаль, війна триває, як триває й евакуація населення з міст і селищ, що їх регулярно обстрілює ворог.
Стратегія держави щодо ВПО: що вже зроблено та які зміни набули чинності цієї весни
Ще у квітні 2023 року Кабінет Міністрів України схвалив Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2025 року. Також було затверджено відповідний операційний план на 2023–2025 роки. У документі держава зосередилася на таких стратегічних цілях: Реагування держави на виклики внутрішнього переміщення. Безпечна евакуація громадян з небезпечних районів і задоволення їхніх гуманітарних потреб. Адаптація ВПО на новому місці проживання. Інтеграція та розвиток ВПО в територіальних громадах, що їх приймають. Підтримка безпечного повернення до покинутого місця проживання та реінтеграції. Варто зауважити, що робота державних органів влади щодо поліпшення умов для ВПО справді провадилася в минулі роки і триває нині. Зокрема, держава забезпечує щомісячні грошові виплати вимушеним переселенцям в межах допомоги на проживання в сумі 2 тис. грн для всіх дорослих та 3 тис. грн для дітей і осіб з інвалідністю. І в цьому питанні 2026 року дещо змінилося. А саме – набула чинності постанова Кабінету Міністрів України від 18 березня 2026 року № 390 "Про внесення змін до Порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам". Документ містить низку змін. По-перше, збільшено максимальну кількість періодів виплати допомоги на проживання ВПО із чотирьох шестимісячних періодів до пʼяти. По-друге, відновлено право сімей з дітьми ВПО на допомогу: нині виплата на дітей надається незалежно від доходу батьків за умови відповідності сімʼї критеріям щодо майнового стану сімʼї, фактичного місця її проживання та навчання дітей. Також змінилися підходи до нарахування виплат непрацездатним ВПО. Через підвищення прожиткового мінімуму з 1 січня 2026 року ВПО, яким припинили виплату на проживання через перевищення граничного доходу (з 01.01.2026 року: 2 595 грн × 4 = 10 380 грн), можуть подати документи на перегляд виплат. Ще в контексті державної стратегії підтримки ВПО минулого року запровадили механізм субсидій на оплату оренди житла, в межах якого держава покриває частину витрат на найм житла для внутрішньо переміщених осіб, які витрачають на оренду понад 20 % свого сукупного доходу. Серед інших програм підтримки вимушених переселенців – запроваджена восени минулого року послуга підтриманого проживання – проєкт для ВПО похилого віку та з інвалідністю. Також минулого року Міністерство розвитку громад та територій України анонсувало програму "Соціальна адаптація", якою передбачено цілий набір заходів від психологічних консультацій і навчання соціальним навичкам до професійної підготовки та перекваліфікації.Знову чергова стратегія: як має діяти держава для ефективної допомоги ВПО
Наразі в уряді готуються затвердити Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2030 року, яка, як пояснюють в записці до розпорядження Кабміну про створення стратегії, має на меті "запровадження та реалізацію комплексних і системних заходів своєчасної та достатньої підтримки державою кожної людини, яка зазнала або може зазнати внутрішнього переміщення, – від моменту виникнення відповідних обставин і прийняття рішення про переміщення до її адаптації, інтеграції чи добровільного повернення та реінтеграції за місцем попереднього проживання". Що саме буде прописано в новій стратегії щодо ВПО, ми всі дізнаємося згодом, а поки що пропоную згадати текст минулого документу, який діяв у 2023–2025 роках. Там йдеться про те, що "Стратегія є елементом коротко- та середньострокової державної політики, спрямованої на створення умов, за яких внутрішньо переміщені особи, за винятком найбільш уразливих категорій, не потребуватимуть спеціальної допомоги чи захисту у зв'язку з їх переміщенням". Вважаю, що саме це питання є головним і нині, адже для того, щоб вимушені переселенці мали змогу повністю відмовитися від державних сервісів, послуг, виплат, започаткованих у межах соціальної політики щодо ВПО, потрібен принципово інший підхід держави. Насамперед підхід комплексний. Не виплати в сумі дві чи три тисячі гривень мотивують громадян бути незалежними від держави, а ефективні проєкти з надання освіти та якісна допомога в працевлаштуванні. Що бачимо натомість? Реєструйтеся безробітними, подавайте заявку на отримання нової спеціальності, а далі – влаштовуйтеся – роботу пропонують відділи Державної служби зайнятості. Та чи багато роботи такі центри можуть запропонувати, наприклад, у Запорізькій області, у Донецькій або у віддаленому від обласного центру містечку Тернопільської області? І головне – чи дозволятиме оплата праці внутрішньо переміщеній особі самостійно винаймати житло, сплачувати комунальні послуги, купувати якісні продукти й за необхідності медикаменти, покривати всі витрати на дітей? Саме комплексний підхід держави, якщо вона справді прагне надати громадянам можливість самостійного й насамперед якісного життя, а не виживання, має ґрунтуватися на трьох базових рішеннях. Це – житло, робота, доступні соціальні послуги для окремих категорій. Наприклад, якісна психологічна допомога постраждалим від агресії, а для сімей з дітьми – гарантовані місця в дитячих садочках або ж ефективна дія вже анонсованого раніше сервісу "Муніципальна няня". Житло – це база, і тут не компенсації на часткову оплату оренди потрібні, особливо зважаючи на те, що орендодавці в нас зазвичай "у тіні" та не бажають світитися перед податковою. Потрібна нова адекватна державна програма соціального житла або ж розширення програми "єВідновлення", коли всі особи, які втратили своє житло на окупованій території, можуть розраховувати на житловий ваучер. Нагадаю, наразі оновлення від грудня минулого року передбачає, що заяву на житловий ваучер номіналом 2 млн грн можуть подавати ті ВПО, які виїхали з тимчасово окупованих територій і мають статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю внаслідок війни. Другий базовий рівень задля майбутньої самодостатності всіх громадян зі статусом ВПО – це робочі місця. І тут, впевнена, можна зробити значно більше й підрозділам Державної служби зайнятості, й місцевим органам влади. Нині поняття "робочі місця для ВПО" радше декларативність, і за всіма описами різних державних проєктів ми все ще не бачимо так званих "історій успіху". На жаль, більшість людей навіть бояться звертатися до держави, бо передбачають тривалу бюрократичну боротьбу, а в підсумку мало кому цікаво почути "виходьте на роботу в понеділок, зарплата – 8500 грн на місяць". Державі є куди рухатися в напрямку професійної орієнтації вимушених переселенців, а також у напрямку активного залучення як роботодавців, так і міжнародних організацій-грантодавців до проєктів, що допомагатимуть або створенню мікробізнесів ВПО, або ж якісному їхньому офіційному працевлаштуванню. У соціальній політиці України щодо ВПО потрібно точно відходити від декларативних заяв на кшталт "забезпечення належного інформування" чи "сприяння в здійсненні заходів". Стратегія щодо внутрішньо переміщених осіб потрібна, але вона має бути чіткою, зрозумілою та містити реальні дієві плани, а також конкретно визначати відповідальних за їх реалізацію посадовців. Адже немає відповідальних – немає й ефективності. Нагадаю, ВПО – це не просто статус "у Дії", це – мільйони життів, це люди, які зазнали жахіть війни і серйозних втрат. Тож саме держава має і піклуватися про тих, хто самостійно не в змозі себе забезпечити, і надавати інструменти розвитку тим, хто може та хоче жити і працювати в Україні. Інакше багато ВПО просто залишать країну, доєднавшись до мільйонів українців, які вже перебувають у Польщі, Німеччині або Іспанії. Юлія ТатікЯк інформаційне поле в Росії та на окупованих територіях демонструє тріщини у лояльності людей до влади
Ранок п'ятниці чимало росян починають з такої собі "свіжої газети" – рейтингу Путіна, який публікує Всеросійський центр вивчення громадської думки. Та в останню п'ятницю квітня чекати рейтингу довелося довше, ніж зазвичай. Його вперше з початку року опублікували із великою затримкою у майже 2 години – опівдні замість 10 ранку. Переконують – технічні неполадки.
Але, можливо, справа в іншому. Статистика уже сьомий тиждень поспіль – некомплементарна до російського лідера: зокрема рівень схвалення діяльності та рівень довіри населення знижуються. І зараз йдеться про 65,6% та 71% відповідно. Обидва показники – найменші з початку повномасштабного вторгнення в Україну.
Ці рейтинги особливо показові на тлі того, що відбувається чи відбулося у Росії з початку місяця – від блокування Телеграму до президентської наради щодо економічних питань (зокрема і стосовно скорочення російського ВВП у перші 2 місяці року на 1.8% ). Після цієї наради прокотилися чутки про перезавантаження уряду. Також посилилася критика на адресу політики Кабміну та Центробанку (останнього — через високу ключову ставку) з боку бізнесу та політиків, зокрема представників КПРФ.
Критикувати владу взялися й блогери та деякі пропагандисти. Б'юті-блогерка та колишня зірка реаліті-шоу Вікторія Боня зробила це як в історичному штампі про "поганих бояр та хорошого царя". Записала звернення із "правдою, яку ніби-то приховують від Путіна" – зокрема про блокування інтернету, смертоносні повені у Дагестані і проблеми російського малого бізнесу.
Ведучий пропагандистського каналу "Царьград" Юрій Пронько попередив російську владу про "поразку в майбутньому". І розкритикував за посилення цензури. Навіть головний російський пропагандист Володимир Соловйов заявив під час свого шоу, що через спад економіки страждає й військове виробництво. Тому скоро Росії нічим буде воювати.
На тлі цього "параду правди" від публічних людей в Росії і за її межами (Вікторія Боня живе у Монако), ми у Кластері релокованих медіа відстежили ще одну, цікаву тенденцію, що нині поширюється у соцмережах на тимчасово окупованих територіях України.
Зазвичай люди на ТОТ не виходять у публічні комунікації з антипутінськими настроями – бо це небезпечно. Відповідно, соціальні мережі заповнені думками проросійських коментаторів, яким усе подобається. А навіть якщо і не подобається, то вони про це нікому не скажуть – навіть собі.
І раптом за останні два тижні щось змінилося. Ми спостерігаємо все більше критичних коментарів, де згадується безпосередньо Володимир Путін.
Якщо на початку року в усіх негараздах українці на ТОТ звинувачували владу псевдореспублік і захоплених областей, то зараз перестали боятися висловлювати критику на адресу Москви. Зміни у настроях дуже помітні.
Ось кілька цитат, на які ми звернули увагу лише впродовж минулого тижня:
"К концу 2022 я перестал слушать Пушилина и Соловьева. К концу 2023 я перестал слушать Хуснуллина (прим. ред: заступник голови уряду РФ) и RТ. К концу 2024 я перестал слушать Пескова. К концу 2025 я понял, за кого не буду голосовать на выборах в ГД. К концу 2026 я уже буду точно понимать, за кого не буду голосовать на выборах 2030".
"Повірила Путіну, що будемо жити як в СРСР. У 2022 році так і було — світло і вода безкоштовно, давали по тонні комунального вугілля також безкоштовно. Ліки в лікарні терапевт видавав безкоштовно. А тепер він, мабуть, забув про свої обіцянки. Ми не тільки за все платимо втридорога, так ще й штрафами на кожному кроці нас лякають. Путін просто нам усе давав у кредит, а тепер ми маємо заплатити сповна за рік повернення в СРСР".
"Чтоб не происходило, мы всегда должны верить самому мудрому правителю Владимиру Владимировичу и батюшке нашему Дениске Пушилину. Ага. Пусть живуть вечно".
З чим саме пов'язаний сплеск публічного невдоволення Путіним на ТОТ – достеменно сказати важко. Але, ймовірно, як і в Росії – це наслідок загального економічного занепаду, плюс - розчарування через невиконані обіцянки з боку окупантів налагодити життя; загальний хаос, який люди спостерігають в управлінні окупованими територіями. Ну і тотальне подорожчання життя.
Утім, публічне вільнодумство як було – так і залишається справою дуже ризикованою. Цю тезу підтверджує приклад російського Z-блогера Іллі Ремесло, який мав нахабство розкритикувати Володимира Путіна та його війну в Україні. У березні у своєму Теlеgrаm-каналі Ремесло опублікував допис із назвою "П'ять причин, через які я перестав підтримувати володимира путіна". Серед них блогер називав російське повномасштабне вторгнення в Україну, яке "забрало 1-2 мільйони життів", а нині триває "винятково заради комплексів путіна". А сам він "має піти у відставку та бути притягнутим до відповідальності на судовому процесі як воєнний злочинець і злодій".
Після цього посту Ілля на 30 днів опинився у психіатричній лікарні. А коли вийшов звідти, то написав що не шкодує про свій вчинок. Однак відтепер планує використовувати "більш зважені та збалансовані формулювання, без переходу на особистості".
На ТОТ таким сміливим "шиють" "терористичну діяльність" і погрожують відправити за ґрати.
Анна Мурликіна, координаторка проєкту з підтримки релокованих медіа Rеlосаtеd Меdіа Сlustеr (DІІ-Ukrаіnе)
Ранок п'ятниці чимало росян починають з такої собі "свіжої газети" – рейтингу Путіна, який публікує Всеросійський центр вивчення громадської думки. Та в останню п'ятницю квітня чекати рейтингу довелося довше, ніж зазвичай. Його вперше з початку року опублікували із великою затримкою у майже 2 години – опівдні замість 10 ранку. Переконують – технічні неполадки.
Але, можливо, справа в іншому. Статистика уже сьомий тиждень поспіль – некомплементарна до російського лідера: зокрема рівень схвалення діяльності та рівень довіри населення знижуються. І зараз йдеться про 65,6% та 71% відповідно. Обидва показники – найменші з початку повномасштабного вторгнення в Україну.
Ці рейтинги особливо показові на тлі того, що відбувається чи відбулося у Росії з початку місяця – від блокування Телеграму до президентської наради щодо економічних питань (зокрема і стосовно скорочення російського ВВП у перші 2 місяці року на 1.8% ). Після цієї наради прокотилися чутки про перезавантаження уряду. Також посилилася критика на адресу політики Кабміну та Центробанку (останнього — через високу ключову ставку) з боку бізнесу та політиків, зокрема представників КПРФ.
Критикувати владу взялися й блогери та деякі пропагандисти. Б'юті-блогерка та колишня зірка реаліті-шоу Вікторія Боня зробила це як в історичному штампі про "поганих бояр та хорошого царя". Записала звернення із "правдою, яку ніби-то приховують від Путіна" – зокрема про блокування інтернету, смертоносні повені у Дагестані і проблеми російського малого бізнесу.
Ведучий пропагандистського каналу "Царьград" Юрій Пронько попередив російську владу про "поразку в майбутньому". І розкритикував за посилення цензури. Навіть головний російський пропагандист Володимир Соловйов заявив під час свого шоу, що через спад економіки страждає й військове виробництво. Тому скоро Росії нічим буде воювати.
На тлі цього "параду правди" від публічних людей в Росії і за її межами (Вікторія Боня живе у Монако), ми у Кластері релокованих медіа відстежили ще одну, цікаву тенденцію, що нині поширюється у соцмережах на тимчасово окупованих територіях України.
Зазвичай люди на ТОТ не виходять у публічні комунікації з антипутінськими настроями – бо це небезпечно. Відповідно, соціальні мережі заповнені думками проросійських коментаторів, яким усе подобається. А навіть якщо і не подобається, то вони про це нікому не скажуть – навіть собі.
І раптом за останні два тижні щось змінилося. Ми спостерігаємо все більше критичних коментарів, де згадується безпосередньо Володимир Путін.
Якщо на початку року в усіх негараздах українці на ТОТ звинувачували владу псевдореспублік і захоплених областей, то зараз перестали боятися висловлювати критику на адресу Москви. Зміни у настроях дуже помітні.
Ось кілька цитат, на які ми звернули увагу лише впродовж минулого тижня:
"К концу 2022 я перестал слушать Пушилина и Соловьева. К концу 2023 я перестал слушать Хуснуллина (прим. ред: заступник голови уряду РФ) и RТ. К концу 2024 я перестал слушать Пескова. К концу 2025 я понял, за кого не буду голосовать на выборах в ГД. К концу 2026 я уже буду точно понимать, за кого не буду голосовать на выборах 2030".
"Повірила Путіну, що будемо жити як в СРСР. У 2022 році так і було — світло і вода безкоштовно, давали по тонні комунального вугілля також безкоштовно. Ліки в лікарні терапевт видавав безкоштовно. А тепер він, мабуть, забув про свої обіцянки. Ми не тільки за все платимо втридорога, так ще й штрафами на кожному кроці нас лякають. Путін просто нам усе давав у кредит, а тепер ми маємо заплатити сповна за рік повернення в СРСР".
"Чтоб не происходило, мы всегда должны верить самому мудрому правителю Владимиру Владимировичу и батюшке нашему Дениске Пушилину. Ага. Пусть живуть вечно".
З чим саме пов'язаний сплеск публічного невдоволення Путіним на ТОТ – достеменно сказати важко. Але, ймовірно, як і в Росії – це наслідок загального економічного занепаду, плюс - розчарування через невиконані обіцянки з боку окупантів налагодити життя; загальний хаос, який люди спостерігають в управлінні окупованими територіями. Ну і тотальне подорожчання життя.
Утім, публічне вільнодумство як було – так і залишається справою дуже ризикованою. Цю тезу підтверджує приклад російського Z-блогера Іллі Ремесло, який мав нахабство розкритикувати Володимира Путіна та його війну в Україні. У березні у своєму Теlеgrаm-каналі Ремесло опублікував допис із назвою "П'ять причин, через які я перестав підтримувати володимира путіна". Серед них блогер називав російське повномасштабне вторгнення в Україну, яке "забрало 1-2 мільйони життів", а нині триває "винятково заради комплексів путіна". А сам він "має піти у відставку та бути притягнутим до відповідальності на судовому процесі як воєнний злочинець і злодій".
Після цього посту Ілля на 30 днів опинився у психіатричній лікарні. А коли вийшов звідти, то написав що не шкодує про свій вчинок. Однак відтепер планує використовувати "більш зважені та збалансовані формулювання, без переходу на особистості".
На ТОТ таким сміливим "шиють" "терористичну діяльність" і погрожують відправити за ґрати.
Анна Мурликіна, координаторка проєкту з підтримки релокованих медіа Rеlосаtеd Меdіа Сlustеr (DІІ-Ukrаіnе)
Евакуація під прицілом: чому люди не виїжджають і що насправді рятує життя
Евакуація цивільного населення в Україні більше не є логістичною задачею. Сьогодні це — складна багаторівнева система, яка працює в умовах постійної загрози і фактично під прицілом. І ця система змінюється швидше, ніж встигають змінюватися підходи до неї.
Цифри, які показують масштаб — і проблему
За даними аналітичної платформи "ВRІDGЕ", що впроваджується Координаційним гуманітарним центром, в 2025 році евакуювалось понад 86 000 людей. І вже лише за період з 1 січня по 21 квітня 2026 року:- 17 213 людей евакуювали волонтери, ще 17 683 — виїхали самостійно.
- понад 2 154 людини з обмеженою мобільністю, 12 867 літніх людей.
Як виглядає евакуація насправді
Сьогодні евакуація — це багаторівневий процес. Все починається з інформування. Працюють цілі інформаційні кампанії: радіо, листівки, буклети, оголошення через органи місцевого самоврядування. Гаряча лінія, месенджери, голосові сповіщення, пряме спілкування з людьми. Далі — гаряча лінія. Тут відповідають на запитання, приймають заявки, пояснюють деталі і координують виїзди разом із місцевою владою та евакуаційними екіпажами. Після цього починається сама евакуація. Екіпажі виїжджають на броньованому транспорті у прифронтові громади. Вивозять людей із "гарячих точок". У безпечніших місцях людей пересаджують на автобуси. Далі — транзитні центри. Там люди отримують комплексну допомогу: юридичну, психологічну, фінансову, гуманітарну, медичну. За потреби — залишаються на кілька днів, щоб відновитися, адаптуватися, вирішити індивідуальні питання — наприклад, відновити документи чи знайти житло. І вже після цього — подальша евакуація. Потягами або автобусами до більш безпечних регіонів України чи за кордон. Це велика система. У ній працюють десятки організацій, волонтерських ініціатив і державних структур. І вона тримається на координації. Але ця система працює в умовах, де кожна дія — це ризик. 12.03.2026 КраматорськЧому люди не виїжджають
Попри постійні обстріли, значна частина людей відкладає рішення про евакуацію до останнього. Причини складні:- недовіра; втома і втрата відчуття небезпеки; небажання залишати дім; відсутність чіткого розуміння, що буде далі.
Евакуація під прицілом
Якщо у 2022 році евакуація часто відбувалася через гуманітарні коридори, то сьогодні такого процесу більше не існує. Немає "безпечного часу". Немає "безпечного маршруту". Є постійна загроза. Одна з ключових змін — це використання FРV-дронів, які стали реальною небезпекою для цивільних і гуманітарних місій. На практиці це означає: евакуаційні автомобілі стають такими ж цілями, як і будь-який інший транспорт у прифронтовій зоні. І навіть чітке маркування "гуманітарна місія" більше не працює як захист. Фіксуються випадки, коли під час атак ціллю стають саме евакуаційні екіпажі. Є ознаки цілеспрямованого переслідування гуманітарних місій — волонтерів, які виїжджають, щоб евакуювати цивільних. Це принципово змінює підхід до безпеки. Пошкоджені авто За кожною евакуацією — ризик. І цей ризик уже має свою ціну. Сьогодні ми говоримо щонайменше про 41 загиблого волонтера, які виконували гуманітарні місії. Це люди, які вивозили цивільних з-під обстрілів. Які їхали туди, звідки інші намагалися виїхати. Про них не так багато говорять. Але саме вони дуже чітко показують одну річ: гуманітарна робота в прифронтових громадах більше не є умовно безпечною. Це вже не "може статися". Це вже стається. І коли немає достатнього захисту — це має прямі наслідки.Що реально рятує життя
У цих умовах безпека — це не додаткова опція. Це базова умова. Йдеться про:- броньований транспорт; засоби індивідуального захисту — бронежилети, шоломи, аптечки, засоби зв'язку (Stаrlіnk, рації), детектори та аналізатори дронів; підготовку екіпажів — регулярні тренінги з безпеки, тактичної медицини, дій під час обстрілів, роботи в умовах загрози FРV-дронів, евакуації маломобільних людей; чіткі протоколи дій; страхування волонтерів від нещасних випадків, а також медичне страхування. У 2025–2026 роках страхове покриття отримали 3 900 волонтерів, які працюють у гуманітарних місіях. засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ).
Евакуація як системний виклик
Сьогодні евакуація — це системне питання, яке потребує:- нових стандартів безпеки для гуманітарних місій; забезпечення технікою і захисним обладнанням; роботи з довірою і комунікацією з населенням; чіткої координації між державою, волонтерами і міжнародними партнерами; адвокації змін у підходах до підтримки гуманітарних операцій.
Правила змінилися
Україна вже живе у війні, де волонтер може стати мішенню так само швидко, як і військовий. І якщо міжнародна гуманітарна система не почне адаптуватися до цієї реальності, гуманітарні екіпажі й надалі залишатимуться сам на сам із ризиками. Сьогодні волонтерам потрібна не тільки подяка. Їм потрібен реальний, системний і визнаний захист. Євген Коляда, голова БО "Координаційний гуманітарний центр"Ми не програємо війну: аналіз власних спогадів і доступних даних
Нещодавно на одній зустрічі у форматі Сhаthаm Ноusе я мав суперечку щодо наших перспектив у цій війні. "Ми програє́мо війну", – сказав пан, ні імені ні професії якого сказати не можу, з поваги до формату. Я поцікавивсь, з чого мій співрозмовник робить таке твердження.
"Ми втрачаємо території", – безапеляційно відповів він.
Давайте для початку визначимось з термінами, точніше, з терміном "програє́мо". Він означає, що сьогоднішня динаміка російсько–української війни веде нас до поразки на полі бою у довго- чи короткостроковій перспективі. Іншими словами термін "програє́мо" означає, що росія невпинно нарощує свої спроможності (і людські ресурси, і технологічні), натомість, ми – втрачаємо або, як мінімум, стоїмо на місці.
Ну що ж, давайте порівняємо динаміку спроможностей сторін за останні два роки російського наступу. Порівнюватиму і особисті відчуття людини, що якраз весною 24-го повернулась до війська після реабілітації у статусі командира піхотної роти, а зараз керує роботизацією батальйону. Це, перш за все, емпіричний досвід. Його я підтверджуватиму інформацією з відкритих даних, які зможе перевірити кожен прискіпливий читач.
Почнемо з емпірики. Літо-осінь 2024 наш батальйон вів виснажливі бої на Покровському напрямку. Здавалось, що росіянам не буде кінця. Вони перли і перли, окремі позиції штурмували десятки ворожих піхотинців одночасно. Їхні втрати можна порівняти лише зі втратами на "дорозі життя" під Бахмутом. Але, на відміну від боїв під Бахмутом 2023 року, де наші позиції тримались тижнями, під Красногорівкою, Шевченковим, Селідовим, фронт буквально тріщав по швах.
У моєму щоденнику за той період суцільна концентрація ненависті, на межі з відчаєм. Сили оборони відкочувались назад, інколи накривало враженням, що фронт на нашому напрямку сиплеться. Особливо критичною ситуація виглядала у час втрати Селідового.
Силам оборони тоді вдалось стабілізувати фронт десь уже на підступах до Покровська. Далі було важко, увесь 2025 рік українські війська поволі відкочувались, проте, на нашому напрямку стрімких ворожих проривів більше не було.
Якщо ж подивитись на зону відповідальності саме нашого батальйону, то за рік, від квітня 2025 по квітень 2026-го року, ворогу не вдалось просунутись взагалі, при цьому його втрати становили близько 10 тис особового складу.
Підсумумую емпіричний, тобто власний досвід: Ворог нарощував свої наступальні спроможності впродовж 2024 – 2025 років, але з кінця 2025 року, до першого кварталу 2026 спроможності суттєво знизилися. Натомість ми змогли поступово наростити наші можливості спротиву, що фактично повністю зупинило ворога.
Тепер пропоную перейти від емпірики до фронтової статистики. Я аналізуватимутри і параметри: просування ворога, втрати ворога і здатність відновлювати втрати.
Подивимось на загальну динаміку просування ворога за ці два роки. Середній темп втрат наших територій у 2024 році приблизно 300 км²/місяць, у 2025 році 375 км², тоді як у 2026 році близько 154 км² на місяць. Іншими словами спроможність ворога окуповувати наші території помітно зменшилась, наші ж спроможності чинити йому спротив помітно виросли.
Якщо ж говорити про ціну, яку окупанти платять за просування, то тут спостерігається певна стабільність – ворог втрачає довкола30–ти тисяч (вбиті поранені) особового складу на місяць з тенденцією до зростання у перші місяці 2026 року. Тому, принципове значення має динаміка поповнення особовим складом ворожої армії.
Впродовж 2024 – 2025 років поповнення армії РФ перевищувало 30 тис. на місяць (в середньому 35 тисяч). Тобто ворог, незважаючи на втрати, від місяця до місяця нарощував угруповування військ. У 2026 році ситуація для нашого ворога відчутно погіршилась, середні значення набору становлять 25 тис на місяць.
Окрім того, наші технологічні можливості на полі бою за ці два роки зросли і кількісно і якісно. Але, мені не доступні дані щодо кількісних і якісних спроможностей ворога, тому, можемо записати цей пункт як відносний паритет.
Сьогодні Україна значно наблизилась до паритету з росією у dеер strіkе. Ми зрівнялись по частоті ударів, дальності і ефективності. Відставання залишається по масштабу(кількості за раз) і типу озброєння (у нас поки немає балістики). Проте, Росія уже поступається нам у перехопленні повітряних цілей, що пов'язано з великою територією, тоді як в України територія більш насичена ПВО. І це ми ще не били балістикою.
Отже спроможність росії окуповувати наші території відчутно знижуються, як і спроможності поповнювати втрати, які ми їм завдаємо. Наші ж спроможності завдавати ворогу втрат повільно, але невпинно ростуть.
До написаного додам, що я не переконую вас, що ми виграє́мо, і не гарантую, що ми ви́граємо, але, я аргументовано наполягаю, що ми не програє́мо і переконаний, що ми не програ́ємо!
Олександр Ябчанка
"Ми втрачаємо території", – безапеляційно відповів він.
Давайте для початку визначимось з термінами, точніше, з терміном "програє́мо". Він означає, що сьогоднішня динаміка російсько–української війни веде нас до поразки на полі бою у довго- чи короткостроковій перспективі. Іншими словами термін "програє́мо" означає, що росія невпинно нарощує свої спроможності (і людські ресурси, і технологічні), натомість, ми – втрачаємо або, як мінімум, стоїмо на місці.
Ну що ж, давайте порівняємо динаміку спроможностей сторін за останні два роки російського наступу. Порівнюватиму і особисті відчуття людини, що якраз весною 24-го повернулась до війська після реабілітації у статусі командира піхотної роти, а зараз керує роботизацією батальйону. Це, перш за все, емпіричний досвід. Його я підтверджуватиму інформацією з відкритих даних, які зможе перевірити кожен прискіпливий читач.
Почнемо з емпірики. Літо-осінь 2024 наш батальйон вів виснажливі бої на Покровському напрямку. Здавалось, що росіянам не буде кінця. Вони перли і перли, окремі позиції штурмували десятки ворожих піхотинців одночасно. Їхні втрати можна порівняти лише зі втратами на "дорозі життя" під Бахмутом. Але, на відміну від боїв під Бахмутом 2023 року, де наші позиції тримались тижнями, під Красногорівкою, Шевченковим, Селідовим, фронт буквально тріщав по швах.
У моєму щоденнику за той період суцільна концентрація ненависті, на межі з відчаєм. Сили оборони відкочувались назад, інколи накривало враженням, що фронт на нашому напрямку сиплеться. Особливо критичною ситуація виглядала у час втрати Селідового.
Силам оборони тоді вдалось стабілізувати фронт десь уже на підступах до Покровська. Далі було важко, увесь 2025 рік українські війська поволі відкочувались, проте, на нашому напрямку стрімких ворожих проривів більше не було.
Якщо ж подивитись на зону відповідальності саме нашого батальйону, то за рік, від квітня 2025 по квітень 2026-го року, ворогу не вдалось просунутись взагалі, при цьому його втрати становили близько 10 тис особового складу.
Підсумумую емпіричний, тобто власний досвід: Ворог нарощував свої наступальні спроможності впродовж 2024 – 2025 років, але з кінця 2025 року, до першого кварталу 2026 спроможності суттєво знизилися. Натомість ми змогли поступово наростити наші можливості спротиву, що фактично повністю зупинило ворога.
Тепер пропоную перейти від емпірики до фронтової статистики. Я аналізуватимутри і параметри: просування ворога, втрати ворога і здатність відновлювати втрати.
Подивимось на загальну динаміку просування ворога за ці два роки. Середній темп втрат наших територій у 2024 році приблизно 300 км²/місяць, у 2025 році 375 км², тоді як у 2026 році близько 154 км² на місяць. Іншими словами спроможність ворога окуповувати наші території помітно зменшилась, наші ж спроможності чинити йому спротив помітно виросли.
Якщо ж говорити про ціну, яку окупанти платять за просування, то тут спостерігається певна стабільність – ворог втрачає довкола30–ти тисяч (вбиті поранені) особового складу на місяць з тенденцією до зростання у перші місяці 2026 року. Тому, принципове значення має динаміка поповнення особовим складом ворожої армії.
Впродовж 2024 – 2025 років поповнення армії РФ перевищувало 30 тис. на місяць (в середньому 35 тисяч). Тобто ворог, незважаючи на втрати, від місяця до місяця нарощував угруповування військ. У 2026 році ситуація для нашого ворога відчутно погіршилась, середні значення набору становлять 25 тис на місяць.
Окрім того, наші технологічні можливості на полі бою за ці два роки зросли і кількісно і якісно. Але, мені не доступні дані щодо кількісних і якісних спроможностей ворога, тому, можемо записати цей пункт як відносний паритет.
Сьогодні Україна значно наблизилась до паритету з росією у dеер strіkе. Ми зрівнялись по частоті ударів, дальності і ефективності. Відставання залишається по масштабу(кількості за раз) і типу озброєння (у нас поки немає балістики). Проте, Росія уже поступається нам у перехопленні повітряних цілей, що пов'язано з великою територією, тоді як в України територія більш насичена ПВО. І це ми ще не били балістикою.
Отже спроможність росії окуповувати наші території відчутно знижуються, як і спроможності поповнювати втрати, які ми їм завдаємо. Наші ж спроможності завдавати ворогу втрат повільно, але невпинно ростуть.
До написаного додам, що я не переконую вас, що ми виграє́мо, і не гарантую, що ми ви́граємо, але, я аргументовано наполягаю, що ми не програє́мо і переконаний, що ми не програ́ємо!
Олександр Ябчанка
Мобілізація без слова "мобілізація": як Кремль добирає армію 2026 року
Наприкінці минулого року ми в Jоіn Ukrаіnе займались оцінкою мобілізаційного потенціалу російської армії. Якщо коротко про дані нашого дослідження: добровільно до російської армії можуть долучитись приблизно 200 000 осіб за рік. Цієї кількості недостатньо, щоб покрити втрати, тому ми думали: як саме Кремль покриватиме дефіцит. Оголошуватиме мобілізацію, тиснутиме на строковиків для підписання контракту, агресивно заганятиме у армію безробітних? За два місяці стало зрозуміло, як саме ці активності виглядають на практиці. Коротка відповідь щодо методів Кремля та ресурсів — студенти, підприємства, населення на окупованих територіях та кожен, кого можна адміністративно підштовхнути до підписання контракту на війну.
Чому Кремль уникає офіційного оголошення
Осінь 2022-го навчила Кремль, що пряма мобілізація — політично дорога. Черги на Верхньому Ларсі, облави у дворах, панічні дзвінки у правозахисні чати. Зараз Москва платить за тишу в суспільстві, намагаючись уникнути мобілізації та діє альтернативними методами. План Генштабу РФ на 2026 рік — 409 тисяч контрактників. Реальність — близько 800 на день у першому кварталі проти 1 000–1 200 роком раніше (і це вже з адміністративним тиском), тобто падіння приблизно на 20%. За оцінкою Зеленського, у першому кварталі Росія втратила близько 89 тис. бійців, а завербувала 80 тис. Все це змушує не тільки знову збільшувати бонуси за підписання (які наприкінці 2025 суттєво просіли), але й створювати безпрецедентний адміністративний тиск для того, щоб набрати на війну достатньо живої сили.Вербування та тиск на студентів
На початку 2026 року міністр науки і вищої освіти РФ Валєрій Фальков на закритій зустрічі з ректорами найбільших вишів поставив конкретне завдання: не менше 2% студентів мають підписати контракт з Міноборони. У масштабі країни це орієнтовно 44 тис. студентів вишів, а з коледжами — до 76 тис. (Fаrіdаіly через Меduzа). Для порівняння: якщо квоту виконають, майже п'ята частина річного плану в 409 тис. контрактників буде закрита лише одним сегментом — молодими людьми, що прийшли здобувати освіту. Основна механіка вербування — банальний тиск. За інструкцією Вищої школи економіки (Национальный исследовательский университет "Высшая школа экономики" (НИУ ВШЭ), виявленою "Радіо Свобода", студентам з академзаборгованостями прямо пропонують "альтернативу відрахуванню" у вигляді контракту з Міноборони. Меduzа задокументувала, що терміни здачі "хвостів" у московських вишах скоротили до двох тижнів. Не склав — або під відрахування з повісткою на "строчку", або у війська безпілотних систем "на один рік на особливих умовах". Обидві дороги ведуть в армію. Різниця — у кілька мільйонів рублів "підйомних" та висока ймовірність бути ліквідованим на українській землі (але хто це враховує). І "один рік" — брехня. За указом Путіна № 647 від 21 вересня 2022 року контракти автоматично продовжуються до кінця так званої "часткової мобілізації", що і підтверджують правозахисники. Додатки до контрактів, зразки яких знайшла "Вёрстка" на сайтах російських вишів та адміністрацій, дозволяють перекинути контрактника з БпС у піхоту: профвідбір проводять лише через три місяці після підписання, і якщо кандидат його не пройде — контракт залишається чинним, а служба йде в іншому роді військ. Бауманка — один з найпоказовіших кейсів. Офіційний сайт військового центру МГТУ відкрито запрошує студентів у війська БПС. Паралельно, за нашим внутрішнім моніторингом закритих батьківських чатів Бауманки, картина зсередини виглядає цікавіше. Матері студентів, чиї діти опинилися на межі відрахування через одну нездану дисципліну, розповідають, як у військкоматі на Яблочковій їх "ввічливо" агітують підписати контракт БПЛА замість строкової. Деканати не йдуть на поступки, академкомісія дає одну спробу перескладання, переведення в інший виш майже неможливе — навчальні плани МГТУ занадто специфічні, академічна різниця з іншими вишами сягає ста залікових одиниць. На виході — або відрахування, або армія. За даними студентського видання Grоzа, 269 вишів і коледжів у РФ і на окупованих українських територіях уже залучені до кампанії — від СПбГУ (аlmа mаtеr Путіна) до Далекосхідного федерального, кожен зі своїми обов'язковими квотами.Підприємства туди ж
20 березня 2026 року губернатор Рязанської області Павєл Мальков підписав постанову № 17-пг "Про підбір кандидатів на військову службу": усі організації області — державні і приватні — з 20 березня по 20 вересня мусять "підібрати кандидатів" на контракт із ЗС РФ. Дві людини з компанії на 150–300 працівників, три — до 500, п'ять — понад 500. Контроль виконання губернатор залишив за собою особисто. Першими на документ звернули увагу аналітики Соnflісt Іntеllіgеnсе Теаm. Після публічного розголосу документ прибрали з сайту "Рязанских ведомостей" (хоча на федеральному порталі правової інформації він залишився), пресслужба відмовилася від додаткових роз'яснень. Це перший випадок, коли подібна рознарядка потрапила у відкритий доступ як офіційний документ; неофіційно такі практики, імовірно, існують і в інших регіонах.Боржники і мігранти
У лютому 2026 року регіональні та муніципальні адміністрації РФ отримали вказівку формувати "добровольчі" списки з неплатників за комунальні послуги: у разі оголошення мобілізації саме ці люди першими отримають повістки, а поки що — "добровільний" контракт в обмін на списання боргу. Якщо боржником є жінка, до списку вносять чоловіка або сина — дані ГУР. Паралельний канал — мігранти. Указом Путіна від грудня 2024 року іноземці, які не врегулювали статус до 30 квітня 2025, підлягали видворенню — з винятком для тих, хто підписав контракт з Міноборони. Москва штучно ускладнює життя без російського паспорта, і контракт зі ЗС РФ позиціюють як єдиний шлях до громадянства і уникнення депортації.В'язні і строковики
Класична вагнерівська схема рекрутингу в колоніях у 2026-му не згорнулась, а навпаки — формалізувалась та виросла у щось більше. За один місяць 2026 року до армії РФ завербували щонайменше 5000 в'язнів і обвинувачених — частині пропонують закриття справ в обмін на контракт безпосередньо у залі суду. Паралельно — конвеєр строковиків. За російським законодавством їх не можна відправляти на війну, але одразу після прибуття до частини на 18-річних починають тиснути: гроші, психологічна обробка, побиття, тортури — поки не підпишуть контракт. Діють творчо: у строковиків Челябінської і Курганської областей зафіксували випадки, коли на картку без жодного підпису надходять виплати "за контракт", який вони нібито уклали з Міноборони. Командування пояснює це "збоєм програмного забезпечення", правозахисники — тестом заочного вербування (24tv.uа).Приватні вербувальники й ігрові спільноти
Окрема ніша — посередники-фрілансери. "Важные истории" документують схему "Воєводи": структура, яка за 2025 рік отримала понад 360 млн рублів за "підбір кандидатів", з них значна частина — бюджетні кошти Москви та регіонів; один підрядник заробив 7 млн руб., тобто більше, ніж сам новобранець на фронті. Ще один канал — комп'ютерні ігри. За даними Центру протидії дезінформації, Росія використовує Dіsсоrd і Аrmа 3 та інші ігрові спільноти для вербування іноземців; двоє громадян ПАР після спілкування з вербувальником у Dіsсоrd підписали контракт у липні 2024-го, один з них загинув на Луганщині за кілька тижнів. З 2022 року Росія завербувала понад 18 тис. іноземців зі 128 країн через шахрайські центри, приватні структури, дипломатичні і культурні канали. Загальна логіка та сама, що зі студентами і боржниками: різні гачки під різні аудиторії, єдиний результат — підпис під безстроковим контрактом.Окуповані території
В окупованому Криму і далі тривають примусові призови. Частка кримчан у призовному ресурсі РФ зросла з 0,32% у 2015-му до 2% сьогодні. Понад 30% засуджених за ухилення — кримські татари, які складають 13–15% населення півострова. На окупованих територіях Донеччини і Луганщини в квітні 2026-го масово скасовують відстрочки студентам денної форми навчання. За даними Центру національного спротиву, юнаків викликають до військкоматів нібито для "оновлення даних" або "звірки документів", а на місці ігнорують довідки про навчання і відправляють на військову підготовку — попри те, що відстрочка формально передбачена навіть російським законодавством. У так званому "Маріупольському "государствєнному" університеті", за даними Маріупольської міськради, проводять тренування зі стрільби, тактичні заняття, військові марші і церемонії присяги на вірність РФ. Стаття 51 Четвертої Женевської конвенції прямо забороняє призов мешканців окупованих територій. Росія це знає. І нічого не робить для того, щоб цієї норми дотримуватися.Як на це реагують самі росіяни
Масової публічної реакції немає. Однак, у закритих батьківських чатах МГТУ ім. Баумана матері діляться історіями про призваних синів, обурюються цинічними напутніми деканатів "повернеться мужиком". Але навіть у цих закритих просторах тему швидко закривають: адміни просять "не обговорювати призов". Дописи на "Пікабу" видаляються як "неперевірена інформація". Кремль публічно заперечує існування квот на студентів, водночас визнаючи сам факт вербування. Моніторинг Jоіn Ukrаіnе у "ВКонтакте" показує побічний індикатор того ж процесу: найбільший відгук російської аудиторії викликають наративи про подвійні стандарти — "дети элиты точно не в окопах, а 18-летних — на фронт". Незадоволення є, але переплавляється не в опір, а в риторику класової образи. Росіяни накопичують в собі відразу та ненависть до чиновників, еліт та "мажорів", яким не страшний призов. Щоправда, це незадоволення поки не переходить у дії.Що це все означає для нас?
Адміністративний тиск має ліміт. Поки його намагаються розтягнути широкими мазками: студенти, боржники, мігранти, підприємства. Але вже зараз видно, що 2%-квота по вишах — верхня межа без публічного скандалу. Коли вона виявиться недостатньою — питання кількох місяців — Кремль матиме три варіанти: підвищити квоту до 4-5%, розширити рязанську модель тиску на підприємства на всі регіони, або таки оголосити другу хвилю "часткової мобілізації". Перехід до відкритої мобілізації ймовірний за одного з трьох тригерів. Перший — гостра криза на фронті, наприклад провал оборони на критичній ділянці або великі одномоментні втрати. Другий — політична потреба різко збільшити темп наступу під майбутню переговорну угоду. Третій — посилення санкцій чи падіння цін на нафту, що розвалить регіональні бонусні схеми остаточно. За сценарієм нашої лютневої статті — це близько 400 тис. мобілізованих одним указом, переважно з провінції, щоб не чіпати Москву і Петербург. Інфраструктура готова. Цифрові повістки працюють — вважаються врученими через сім днів після розміщення в реєстрі, незалежно від фактичного отримання. Круглорічний призов запустили з 1 січня 2026-го. Військкомати мають доступ до електронних медичних карток, що робить ухилення за медпідставами майже неможливим. Уся система в бойовій готовності і чекає лише наказу. Однак "воно" у Кремлі боїться. Боїться оголошувати мобілізацію — наслідки незрозумілі та прорахувати всі ризики неможливо. Боїться програти війну в Україні. Боїться навіть вийти з цієї війни по поточній лінії фронту. Тому замість мобілізації — конвеєр напівдобровільних контрактів через деканати, бухгалтерії, жеки та міграційні центри. Цей конвеєр поки що працює: Росія закриває десятки тисяч позицій на місяць. Надто наївно очікувати, що Росію зламає щось одне: бунти під час оголошення справжньої мобілізації чи вичерпання ресурсів адміністративного тиску. Але й вважати путінський режим монолітом — теж самообман. У вересні 2022-го перші ж дні "часткової мобілізації" вивезли з Росії, за різними оцінками, від 700 тис. до мільйона чоловіків — більше, ніж Кремль зміг призвати. У червні 2023-го приватна армія Пригожина за добу пройшла від Ростова до Воронежа, не зустрівши практично жодного опору, і зупинилась лише за 200 кілометрів від Москви. Навесні 2024-го у "Крокусі" силові структури показали, що не здатні ні попередити теракт, попри пряме попередження американців, ні швидко зреагувати на нього. Фронтові поразки під Харковом і Херсоном восени 2022-го, втеча з Лимана, провал під Авдіївкою-2023, повзучий обвал нафтопереробки під українськими ударами цього та минулого років — кожен з цих епізодів окремо здавався випадковістю, але при певних умовах російська система виглядає безпорадною. Це не означає, що Росія розвалиться завтра від одного поштовху. Це означає, що тиск працює — повільніше, ніж хотілося б, але працює. Кожен мобілізований студент Бауманки, кожен директор у Рязані, який не хоче віддавати п'ятьох співробітників, кожен боржник, якому для списання комуналки кажуть "їдь у Покровськ", — це маленький камінь у фундамент, який Кремль будує з кожним роком все нервовіше. Українська задача проста і неймовірно складна водночас: тримати фронт, бити по тилу, документувати злочини, впливати на російське суспільство. Слабка ланка у цій машині знайдеться — питання тільки в тому, наскільки ми будемо готові, коли вона трісне. Любов Цибульська, експертка зі стратегічних комунікацій та фахівчиня з питань гібридних загроз в Україні. Засновниця та чинна директорка ГО "Jоіn Ukrаіnе"Європейська інтеграція, яку видно у ваших платіжках: навіщо громадам корпоративне врядування
Українські громадяни часто питають, у чому практична користь європейської інтеграції для їхнього повсякденного життя. Реформи в рамках асоціації з ЄС часто здаються абстрактними, але йдеться про якість води, тепла, транспорту та вулиць у кожному селі й місті.
Уявіть містечко, де одне комунальне підприємство ледве тримається на плаву, інше – давно перетворилося на "мертвий" актив, а третє –могло б працювати краще, але між політичними призначеннями, ручним керуванням та відсутністю прозорої звітності його потенціал губиться. Саме для таких випадків запровадження міжнародних стандартів управління публічними активами стає не черговою бюрократичною вимогою, а важливим кроком до відчутних змін.
На початку квітня Україна зробила три кроки, які формують нову рамку для управління державними і комунальними підприємствами.
По‑перше, Україна офіційно приєдналася до Керівних принципів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) з корпоративного управління; це означає перехід від створення законодавчої архітектури до практичної імплементації прозорих, підзвітних і ефективних підходів у державному секторі та відповідальне використання публічних ресурсів.
По‑друге, у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт № 15121, який зобов'язує великі комунальні підприємства створити незалежні наглядові ради, запровадити внутрішній контроль і комплаєнс, проводити конкурсні відбори керівників та щорічний зовнішній аудит. Ці вимоги мають діяти не тільки для державних, а й для комунальних активів.
По‑третє, Кабінет Міністрів затвердив Національну програму адаптації законодавства до права ЄС, яка передбачає імплементацію понад 1 600 актів; хоча для громад виконання має рекомендаційний характер, у контексті євроінтеграції такі рекомендації дедалі частіше перетворюються на фактичні очікування з боку донорів та міжнародних фінансових інституцій.
Крім того, Верховна Рада увалила в цілому законопроект №14030, який в контексті ОМС уніфікує правила державного нагляду (контролю) для усіх сфер господарської діяльності незалежно від рівня власності. Це означає, що комунальні підприємства розглядаються як рівноправні суб'єкти регулювання, до яких застосовуються однакові процедури, стандарти та гарантії. Фактично, КП змушені переходити від логіки "реагуємо на перевірки" до логіки управління ризиками, що є базовим елементом сучасного корпоративного й публічного врядування.
Утім, найбільші виклики починаються на рівні громад. У більшості міст і селищ немає чіткої політики власності щодо комунальних активів, розмежування ролей між міською радою, наглядовою радою та менеджментом, методик оцінки ефективності чи стратегічного планування; рішення ухвалюють у логіці політичного циклу, а наглядові ради сприймають як формальність.
Автори Керівних принципів ОЕСР наголошують, що нормативні зміни без належної реалізації залишаються на папері. Рівень політичного впливу, практики "ручного управління", низька автономія менеджменту й відсутність культури незалежного нагляду означають, що застосування стандартів ОЕСР у комунальному секторі потребує змістовного перекладу, а не механічного копіювання. Йдеться про формування нової дисципліни — муніципального корпоративного врядування — якої в Україні фактично не існувало.
Сам законопроєкт передбачає кілька базових інструментів: більшість членів наглядової ради мають бути незалежними та обиратися через відкритий конкурс, запроваджується комплаєнс і внутрішній аудит, а також конкурсний відбір керівників і обов'язковий зовнішній аудит. Для великих підприємств громада зобов'язана розробити політику комунальної власності — документ, що визначає роль підприємств у стратегії розвитку громади та очікувані результати. Щорічний лист очікувань власника закріплює конкретні фінансові й нефінансові цілі; без таких інструментів публічні зобов'язання перед громадою залишаються розмитими.
Важливо також, що закон чітко розмежовує повноваження: рада затверджує правила й цілі, виконавчий орган організовує конкурси та аудит, наглядова рада ухвалює стратегію та контролює її виконання. Цей розподіл запобігає тому, щоб місцеві депутати одночасно керували й контролювали підприємство.
Запровадження міжнародних стандартів управління комунальними активами — це, зрештою, питання довіри й інвестицій. За відсутності незалежного нагляду, прозорої звітності та передбачуваного управління жоден відповідальний інвестор не вкладатиме кошти у водоканал чи теплопостачальне підприємство. Корпоративне врядування стає інфраструктурою довіри, без якої відновлення після війни буде дорожчим і повільнішим.
Тому реформу варто почати ще до того, як вона стане обов'язковою: громади, які вже сьогодні впроваджують політику власності, розмежовують повноваження й інвестують у управлінську спроможність, отримають перевагу завтра. Головне — зрозуміти, що виклик не в ухваленні ще одного закону, а в реальному зміцненні управлінських команд та формуванні нової культури підзвітності. Лише так міжнародні стандарти стануть не модним словом, а джерелом кращих послуг у кожному місті.
Ольга Коваленко, експертка з належного врядування, керівниця проєкту Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД)
Українські громадяни часто питають, у чому практична користь європейської інтеграції для їхнього повсякденного життя. Реформи в рамках асоціації з ЄС часто здаються абстрактними, але йдеться про якість води, тепла, транспорту та вулиць у кожному селі й місті.
Уявіть містечко, де одне комунальне підприємство ледве тримається на плаву, інше – давно перетворилося на "мертвий" актив, а третє –могло б працювати краще, але між політичними призначеннями, ручним керуванням та відсутністю прозорої звітності його потенціал губиться. Саме для таких випадків запровадження міжнародних стандартів управління публічними активами стає не черговою бюрократичною вимогою, а важливим кроком до відчутних змін.
На початку квітня Україна зробила три кроки, які формують нову рамку для управління державними і комунальними підприємствами.
По‑перше, Україна офіційно приєдналася до Керівних принципів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) з корпоративного управління; це означає перехід від створення законодавчої архітектури до практичної імплементації прозорих, підзвітних і ефективних підходів у державному секторі та відповідальне використання публічних ресурсів.
По‑друге, у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт № 15121, який зобов'язує великі комунальні підприємства створити незалежні наглядові ради, запровадити внутрішній контроль і комплаєнс, проводити конкурсні відбори керівників та щорічний зовнішній аудит. Ці вимоги мають діяти не тільки для державних, а й для комунальних активів.
По‑третє, Кабінет Міністрів затвердив Національну програму адаптації законодавства до права ЄС, яка передбачає імплементацію понад 1 600 актів; хоча для громад виконання має рекомендаційний характер, у контексті євроінтеграції такі рекомендації дедалі частіше перетворюються на фактичні очікування з боку донорів та міжнародних фінансових інституцій.
Крім того, Верховна Рада увалила в цілому законопроект №14030, який в контексті ОМС уніфікує правила державного нагляду (контролю) для усіх сфер господарської діяльності незалежно від рівня власності. Це означає, що комунальні підприємства розглядаються як рівноправні суб'єкти регулювання, до яких застосовуються однакові процедури, стандарти та гарантії. Фактично, КП змушені переходити від логіки "реагуємо на перевірки" до логіки управління ризиками, що є базовим елементом сучасного корпоративного й публічного врядування.
Утім, найбільші виклики починаються на рівні громад. У більшості міст і селищ немає чіткої політики власності щодо комунальних активів, розмежування ролей між міською радою, наглядовою радою та менеджментом, методик оцінки ефективності чи стратегічного планування; рішення ухвалюють у логіці політичного циклу, а наглядові ради сприймають як формальність.
Автори Керівних принципів ОЕСР наголошують, що нормативні зміни без належної реалізації залишаються на папері. Рівень політичного впливу, практики "ручного управління", низька автономія менеджменту й відсутність культури незалежного нагляду означають, що застосування стандартів ОЕСР у комунальному секторі потребує змістовного перекладу, а не механічного копіювання. Йдеться про формування нової дисципліни — муніципального корпоративного врядування — якої в Україні фактично не існувало.
Сам законопроєкт передбачає кілька базових інструментів: більшість членів наглядової ради мають бути незалежними та обиратися через відкритий конкурс, запроваджується комплаєнс і внутрішній аудит, а також конкурсний відбір керівників і обов'язковий зовнішній аудит. Для великих підприємств громада зобов'язана розробити політику комунальної власності — документ, що визначає роль підприємств у стратегії розвитку громади та очікувані результати. Щорічний лист очікувань власника закріплює конкретні фінансові й нефінансові цілі; без таких інструментів публічні зобов'язання перед громадою залишаються розмитими.
Важливо також, що закон чітко розмежовує повноваження: рада затверджує правила й цілі, виконавчий орган організовує конкурси та аудит, наглядова рада ухвалює стратегію та контролює її виконання. Цей розподіл запобігає тому, щоб місцеві депутати одночасно керували й контролювали підприємство.
Запровадження міжнародних стандартів управління комунальними активами — це, зрештою, питання довіри й інвестицій. За відсутності незалежного нагляду, прозорої звітності та передбачуваного управління жоден відповідальний інвестор не вкладатиме кошти у водоканал чи теплопостачальне підприємство. Корпоративне врядування стає інфраструктурою довіри, без якої відновлення після війни буде дорожчим і повільнішим.
Тому реформу варто почати ще до того, як вона стане обов'язковою: громади, які вже сьогодні впроваджують політику власності, розмежовують повноваження й інвестують у управлінську спроможність, отримають перевагу завтра. Головне — зрозуміти, що виклик не в ухваленні ще одного закону, а в реальному зміцненні управлінських команд та формуванні нової культури підзвітності. Лише так міжнародні стандарти стануть не модним словом, а джерелом кращих послуг у кожному місті.
Ольга Коваленко, експертка з належного врядування, керівниця проєкту Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД)
Якщо ми хочемо розвитку, потрібні зміни: долучайтесь до підписки на УП
Дорогі читачі "Української правди"!
Ті, хто багато років був і ріс разом із нами, і ті, хто приєднався до нашої спільноти нещодавно. Ті, хто читає нас ще з початку двохтисячних і пам'ятає, як усе починалося з кількох десятків читачів на день, і ті, хто сьогодні знаходить наші тексти через пошукові системи чи соціальні мережі, іноді випадково, а часом – у найважливіші для себе моменти.
Сьогодні я маю сказати річ, яка для нас є водночас і новою, і дуже непростою: "Українська правда" запускає платну підписку для своїх читачів. Це рішення, до якого ми йшли довго, обережно, з великою кількістю сумнівів і внутрішніх дискусій, зважуючи кожен аргумент, тому що добре розуміли, що йдеться не просто про зміну моделі, а про зміну нашого багаторічного негласного договору з вами.
Таке рішення визрівало поступово – крізь роки роботи в умовах постійної нестачі ресурсів, крізь великі історичні події, які ми разом із вами проживали. І сьогодні я хочу пояснити, чому цей крок став неминучим, чому він потрібен команді, яка щодня виконує свою роботу, і чому, хай як парадоксально це може звучати, він потрібен і вам – як людям, для яких правда досі має значення.
Сто років тому відомий американський дослідник суспільної думки Волтер Ліппманн сформулював тезу, яка звучить як точний опис щоденної роботи журналіста і в наші дні.
Полягає вона в тому, що люди не живуть у реальності як такій: вони живуть у її інтерпретації, в тих "картинках у голові", які складаються з фрагментів інформації, випадкових чи навмисно підібраних акцентів, інтонацій, емоцій і власного досвіду. І саме ці фрагменти, а не повна і об'єктивна картина світу, стають основою для рішень, реакцій і зрештою для політики.
Саме тому журналістика в чистому вигляді, якщо зняти з неї всі романтичні нашарування і залишити лише суть, завжди була і залишається відповідальністю вибору. Вибору того, що стане видимим, що буде озвучено, а що залишиться поза увагою. Навіть якщо воно є не менш важливим.
Тому правда ніколи не приходить до нас у завершеному, відшліфованому вигляді. Вона народжується в процесі, складається із сумнівів, перевірок, розмов, внутрішніх конфліктів. А дуже часто також і з необхідності ухвалювати рішення тоді, коли повної картини немає і, якщо бути чесними, ніколи не буде.
Я майже щодня думаю про це не як сторонній спостерігач, а як людина, яка вже багато років живе всередині цього процесу, як головна редакторка "Української правди" – медіа, яке протягом своїх 26 років існування жодного разу не мало розкоші працювати в умовах, де можна дозволити собі помилку без наслідків.
Тому що з перших днів свого існування УП була не про бізнес і не про редакційний експеримент. Вона стала відповіддю на небезпечне для свого часу запитання: чи може дискурс правди взагалі в цій країні існувати публічно, чи може вона звучати вголос і не бути знищеною разом із тими, хто наважується її озвучити? І чи можливо в цій країні створити простір, у якому реальність не буде підлаштовуватися під політичну доцільність або страх?
Це запитання дуже швидко перестало бути риторичним. Георгій Ґонґадзе заплатив за нього життям. І ця ціна стала частиною пам'яті нашого медіа. Тому для нас у колективі правда – не абстрактна категорія і навіть не професійний стандарт, а особиста відповідальність.
Ми прожили разом із країною революції, війну, окупацію українських територій і повномасштабне вторгнення. Весь цей час ми намагалися робити те, що здається простим лише на рівні гасел – розповідати про те, що відбувається, чесно, без упереджень і без спокуси перетворити складну реальність на набір зрозумілих, але спрощених історій.
Я дуже добре знаю, що за цими словами стоїть не декларація, а щоденна робота, яка складається з десятків маленьких рішень, кожне з яких має значення, навіть якщо воно залишається непомітним для читача. І кожне з яких апріорі не може бути правильним чи хорошим. Іноді вибір може бути дуже поганим і катастрофічно поганим, але не зробити його ти не можеш.
Ліппманн у своїй книзі про суспільну думку також писав, що люди реагують не на реальність, а на її образ, сформований у межах обмеженої інформації та часу. Сьогодні ця теза стала ще більш актуальною, тому що швидкість, з якою ці образи створюються і поширюються, значно перевищує можливість їх перевірити, осмислити або й поставити під сумнів.
Саме тому журналістика не зникла, а її роль не зменшилася. За нинішніх умов вона стала ще складнішою, відповідальнішою і водночас вразливішою.
Але є річ, про яку ми довгий час у колективі УП говорили недостатньо прямо.
Вся історія "Української правди" – це історія постійного дефіциту, який ми навчилися сприймати як норму, хоча насправді це завжди було вимушеним кроком. Дефіциту людей, коли редакція працює на межі можливостей і часто за цією межею. Дефіциту часу, коли швидкість змушує ухвалювати рішення раніше, ніж ти встигаєш перевірити все так, як цього вимагає внутрішній стандарт. Дефіциту ресурсів, коли ти розумієш, що можеш зробити більше, глибше і точніше, але змушений обирати між якістю і виживанням.
Так, на жаль, це майже перманентна історія тиску – тиску з боку різних політичних гравців, тиску з боку влади. Відверто кажучи, для нас це давно не є чимось винятковим чи несподіваним, тому що "Українська правда" протягом усіх років свого існування жила у специфічних, часто напружених відносинах із владою – будь-якою владою, за будь-яких президентів, незалежно від політичних циклів і прізвищ.
Ці відносини майже завжди мали свою ціну. І ця ціна проявлялася по-різному: від хвиль дискредитації, коли проти редакції запускалися інформаційні кампанії, до значно більш прагматичних і болючих інструментів впливу. Зокрема фінансових важелів, які останні два роки відчуваються особливо гостро, коли рекламодавців прямо або опосередковано просять не співпрацювати з "Українською правдою", фактично створюючи для нас штучні обмеження в можливості заробляти і, відповідно, підтримувати роботу редакції.
Паралельно з цим ми стикаємося з іншою, не менш серйозною формою тиску – фактичним блокуванням доступу до інформації, коли більшість нинішніх чиновників просто відмовляються давати нам інтерв'ю або коментарі.
Це створює ситуацію, в якій журналістика як спроба зрозуміти, що відбувається всередині влади, які рішення ухвалюються і чим вони мотивовані, штучно ускладнюється, а іноді й стає майже неможливою, позбавляючи нас і наших читачів можливості почути відповіді на ключові питання. Зокрема й від президента цієї країни.
Ми навчилися працювати в таких умовах, навчилися бути ефективними всупереч їм і навіть до певної міри зробили цей стан частиною своєї ідентичності.
Але світ змінився.
Він став швидшим, більш хаотичним, більш агресивним до правди і більш відкритим до маніпуляцій, ніж будь-коли раніше. Україна сьогодні перебуває в епіцентрі цих змін, коли події всередині країни не лише визначають наше майбутнє, а й впливають на великі політичні й соціальні процеси в інших країнах.
У такій реальності журналістика не може залишатися системою, яка працює "на межі виживання".
Бо якісна журналістика – це не тільки про принципи й цінності. Це також про інфраструктуру, про людей, про час, про можливість думати, перевіряти, сумніватися і не піддаватися тиску швидкості й поверхневості.
Ліппманн, якщо ми вже так багато говоримо про нього сьогодні, був скептичний щодо здатності суспільства глибоко розуміти складні процеси. Але я особисто переконана, що у людей має бути шанс на складніше, точніше й чесніше розуміння про світ і те, що в ньому відбувається і ще може статися.
І, напевно, найчесніше, що я можу сказати після всіх цих років роботи в УП, звучить наступним чином: ми довели, що навіть у стані постійного дефіциту можна дотримуватися стандартів, робити важливі речі.
Проте якщо ми хочемо розвитку, модель має змінитися.
Бо правда не може бути побічним продуктом виснаження. Вона потребує ресурсу, потребує інвестицій. Вона потребує усвідомлення, що без неї не працює нічого – ані демократія, ані безпека, ані майбутнє.
Сьогодні я хочу прямо сказати: нам потрібна ваша підтримка.
Ми запускаємо платну підписку для своєї аудиторії не тому, що це модний крок, а тому що реальність медіа змінюється щодня і якісна журналістика потребує ресурсу. Це робота людей, це поїздки і репортажі, це безпека журналістів, це розвиток нових форматів, свідками якого ви вже стаєте.
"Українська правда" залишатиметься відкритою для більшості наших щоденних читачів – це наш принцип. Але якщо ви читаєте нас регулярно і відчуваєте, що наша робота для вас важлива, ми будемо вдячні, якщо ви підтримаєте нас підпискою.
Ми будемо прозоро звітувати і вкладати ці кошти в те, щоб наша робота була ще ефективнішою.
Дякую вам за довіру і за те, що ви з нами.Детальніше про те, що зміниться для читачів читайте тут.Севгіль Мусаєва
Дорогі читачі "Української правди"!
Ті, хто багато років був і ріс разом із нами, і ті, хто приєднався до нашої спільноти нещодавно. Ті, хто читає нас ще з початку двохтисячних і пам'ятає, як усе починалося з кількох десятків читачів на день, і ті, хто сьогодні знаходить наші тексти через пошукові системи чи соціальні мережі, іноді випадково, а часом – у найважливіші для себе моменти.
Сьогодні я маю сказати річ, яка для нас є водночас і новою, і дуже непростою: "Українська правда" запускає платну підписку для своїх читачів. Це рішення, до якого ми йшли довго, обережно, з великою кількістю сумнівів і внутрішніх дискусій, зважуючи кожен аргумент, тому що добре розуміли, що йдеться не просто про зміну моделі, а про зміну нашого багаторічного негласного договору з вами.
Таке рішення визрівало поступово – крізь роки роботи в умовах постійної нестачі ресурсів, крізь великі історичні події, які ми разом із вами проживали. І сьогодні я хочу пояснити, чому цей крок став неминучим, чому він потрібен команді, яка щодня виконує свою роботу, і чому, хай як парадоксально це може звучати, він потрібен і вам – як людям, для яких правда досі має значення.
Сто років тому відомий американський дослідник суспільної думки Волтер Ліппманн сформулював тезу, яка звучить як точний опис щоденної роботи журналіста і в наші дні.
Полягає вона в тому, що люди не живуть у реальності як такій: вони живуть у її інтерпретації, в тих "картинках у голові", які складаються з фрагментів інформації, випадкових чи навмисно підібраних акцентів, інтонацій, емоцій і власного досвіду. І саме ці фрагменти, а не повна і об'єктивна картина світу, стають основою для рішень, реакцій і зрештою для політики.
Саме тому журналістика в чистому вигляді, якщо зняти з неї всі романтичні нашарування і залишити лише суть, завжди була і залишається відповідальністю вибору. Вибору того, що стане видимим, що буде озвучено, а що залишиться поза увагою. Навіть якщо воно є не менш важливим.
Тому правда ніколи не приходить до нас у завершеному, відшліфованому вигляді. Вона народжується в процесі, складається із сумнівів, перевірок, розмов, внутрішніх конфліктів. А дуже часто також і з необхідності ухвалювати рішення тоді, коли повної картини немає і, якщо бути чесними, ніколи не буде.
Я майже щодня думаю про це не як сторонній спостерігач, а як людина, яка вже багато років живе всередині цього процесу, як головна редакторка "Української правди" – медіа, яке протягом своїх 26 років існування жодного разу не мало розкоші працювати в умовах, де можна дозволити собі помилку без наслідків.
Тому що з перших днів свого існування УП була не про бізнес і не про редакційний експеримент. Вона стала відповіддю на небезпечне для свого часу запитання: чи може дискурс правди взагалі в цій країні існувати публічно, чи може вона звучати вголос і не бути знищеною разом із тими, хто наважується її озвучити? І чи можливо в цій країні створити простір, у якому реальність не буде підлаштовуватися під політичну доцільність або страх?
Це запитання дуже швидко перестало бути риторичним. Георгій Ґонґадзе заплатив за нього життям. І ця ціна стала частиною пам'яті нашого медіа. Тому для нас у колективі правда – не абстрактна категорія і навіть не професійний стандарт, а особиста відповідальність.
Ми прожили разом із країною революції, війну, окупацію українських територій і повномасштабне вторгнення. Весь цей час ми намагалися робити те, що здається простим лише на рівні гасел – розповідати про те, що відбувається, чесно, без упереджень і без спокуси перетворити складну реальність на набір зрозумілих, але спрощених історій.
Я дуже добре знаю, що за цими словами стоїть не декларація, а щоденна робота, яка складається з десятків маленьких рішень, кожне з яких має значення, навіть якщо воно залишається непомітним для читача. І кожне з яких апріорі не може бути правильним чи хорошим. Іноді вибір може бути дуже поганим і катастрофічно поганим, але не зробити його ти не можеш.
Ліппманн у своїй книзі про суспільну думку також писав, що люди реагують не на реальність, а на її образ, сформований у межах обмеженої інформації та часу. Сьогодні ця теза стала ще більш актуальною, тому що швидкість, з якою ці образи створюються і поширюються, значно перевищує можливість їх перевірити, осмислити або й поставити під сумнів.
Саме тому журналістика не зникла, а її роль не зменшилася. За нинішніх умов вона стала ще складнішою, відповідальнішою і водночас вразливішою.
Але є річ, про яку ми довгий час у колективі УП говорили недостатньо прямо.
Вся історія "Української правди" – це історія постійного дефіциту, який ми навчилися сприймати як норму, хоча насправді це завжди було вимушеним кроком. Дефіциту людей, коли редакція працює на межі можливостей і часто за цією межею. Дефіциту часу, коли швидкість змушує ухвалювати рішення раніше, ніж ти встигаєш перевірити все так, як цього вимагає внутрішній стандарт. Дефіциту ресурсів, коли ти розумієш, що можеш зробити більше, глибше і точніше, але змушений обирати між якістю і виживанням.
Так, на жаль, це майже перманентна історія тиску – тиску з боку різних політичних гравців, тиску з боку влади. Відверто кажучи, для нас це давно не є чимось винятковим чи несподіваним, тому що "Українська правда" протягом усіх років свого існування жила у специфічних, часто напружених відносинах із владою – будь-якою владою, за будь-яких президентів, незалежно від політичних циклів і прізвищ.
Ці відносини майже завжди мали свою ціну. І ця ціна проявлялася по-різному: від хвиль дискредитації, коли проти редакції запускалися інформаційні кампанії, до значно більш прагматичних і болючих інструментів впливу. Зокрема фінансових важелів, які останні два роки відчуваються особливо гостро, коли рекламодавців прямо або опосередковано просять не співпрацювати з "Українською правдою", фактично створюючи для нас штучні обмеження в можливості заробляти і, відповідно, підтримувати роботу редакції.
Паралельно з цим ми стикаємося з іншою, не менш серйозною формою тиску – фактичним блокуванням доступу до інформації, коли більшість нинішніх чиновників просто відмовляються давати нам інтерв'ю або коментарі.
Це створює ситуацію, в якій журналістика як спроба зрозуміти, що відбувається всередині влади, які рішення ухвалюються і чим вони мотивовані, штучно ускладнюється, а іноді й стає майже неможливою, позбавляючи нас і наших читачів можливості почути відповіді на ключові питання. Зокрема й від президента цієї країни.
Ми навчилися працювати в таких умовах, навчилися бути ефективними всупереч їм і навіть до певної міри зробили цей стан частиною своєї ідентичності.
Але світ змінився.
Він став швидшим, більш хаотичним, більш агресивним до правди і більш відкритим до маніпуляцій, ніж будь-коли раніше. Україна сьогодні перебуває в епіцентрі цих змін, коли події всередині країни не лише визначають наше майбутнє, а й впливають на великі політичні й соціальні процеси в інших країнах.
У такій реальності журналістика не може залишатися системою, яка працює "на межі виживання".
Бо якісна журналістика – це не тільки про принципи й цінності. Це також про інфраструктуру, про людей, про час, про можливість думати, перевіряти, сумніватися і не піддаватися тиску швидкості й поверхневості.
Ліппманн, якщо ми вже так багато говоримо про нього сьогодні, був скептичний щодо здатності суспільства глибоко розуміти складні процеси. Але я особисто переконана, що у людей має бути шанс на складніше, точніше й чесніше розуміння про світ і те, що в ньому відбувається і ще може статися.
І, напевно, найчесніше, що я можу сказати після всіх цих років роботи в УП, звучить наступним чином: ми довели, що навіть у стані постійного дефіциту можна дотримуватися стандартів, робити важливі речі.
Проте якщо ми хочемо розвитку, модель має змінитися.
Бо правда не може бути побічним продуктом виснаження. Вона потребує ресурсу, потребує інвестицій. Вона потребує усвідомлення, що без неї не працює нічого – ані демократія, ані безпека, ані майбутнє.
Сьогодні я хочу прямо сказати: нам потрібна ваша підтримка.
Ми запускаємо платну підписку для своєї аудиторії не тому, що це модний крок, а тому що реальність медіа змінюється щодня і якісна журналістика потребує ресурсу. Це робота людей, це поїздки і репортажі, це безпека журналістів, це розвиток нових форматів, свідками якого ви вже стаєте.
"Українська правда" залишатиметься відкритою для більшості наших щоденних читачів – це наш принцип. Але якщо ви читаєте нас регулярно і відчуваєте, що наша робота для вас важлива, ми будемо вдячні, якщо ви підтримаєте нас підпискою.
Ми будемо прозоро звітувати і вкладати ці кошти в те, щоб наша робота була ще ефективнішою.
Дякую вам за довіру і за те, що ви з нами.Детальніше про те, що зміниться для читачів читайте тут.Севгіль Мусаєва
Коли право на життя стало товаром: корупція, ТЦК і анатомія суспільної проблеми
Одеський кейс квітня 2026 року, коли працівників Пересипського ТЦК затримали у справі про викрадення чоловіка та вимагання грошей, не виглядає ані аномалією, ані "прикрим винятком". За публічними повідомленнями, йшлося про людину, яка мала законне право на відстрочку, а сума вимагання сягала десятків тисяч доларів. На цьому самому тлі омбудсман повідомив, що лише по Одеській області кількість звернень щодо можливих порушень з боку ТЦК зросла з 193 за період 1 січня – 20 квітня 2025 року до 264 за той самий період 2026 року. За весь 2025 рік з Одещини надійшло 642 такі звернення. Це майже 40% зростання лише на одному короткому відрізку часу і лише по одному регіону. Одеса в цій історії важлива не тільки як кримінальна хроніка. Вона важлива як дзеркало. Суспільство вже не сприймає такі новини як локальні "перегиби". Подібні історії зчитуються як прояв значно більшої системи. І справа не лише в Одеській області. На початку квітня омбудсман оприлюднив результати моніторингу Ужгородського РТЦК, де були зафіксовані незаконне утримання людей тижнями, антисанітарія, ігнорування хвороб та інші порушення, які вказують не на окремий збій, а на деформацію самої логіки функціонування інституції. Почати цю розмову потрібно з речі, яка не є формальністю. Росія – агресор. Саме вона розв'язала цю війну. Саме вона несе відповідальність за масові вбивства, руйнування, депортації, катування і все те, що Україна переживає з 2014 року і особливо з 2022-го. Жодна внутрішня проблема українського суспільства не є виправданням для зрадофільських висновків у стилі "немає чого захищати". Навпаки. Саме тому, що Україну треба захистити і зберегти, ми зобов'язані мати мужність бачити власні внутрішні хвороби. Правильний діагноз не послаблює спротив. Він робить його дорослішим.
Це вже не окремі перегиби, а розлад суспільного організму
Мета цього тексту подвійна. По-перше, допомогти побачити проблему так, щоб уже неможливо було вдати, ніби це чергова токсична тема, яку краще не чіпати. Проблема існує. Вона дуже серйозна. І вона не зникне від того, що ми будемо переводити розмову в комфортніші сюжети. По-друге, спробувати розширити поле для пошуку лікування. Але не у вигляді набору дешевих псевдорецептів. Не у вигляді ще однієї порції політичного фастфуду. А через чесне розуміння форми хвороби. Неможливо ремонтувати те, чого ми не хочемо знати. Неможливо вийти зі штопора, якщо ми називаємо його "тимчасовими труднощами". Саме тут починається найнеприємніше. Зручна для українського інформаційного простору схема дуже проста: нагорі сидять погані корупціонери, внизу живе хороший народ, який хоче справедливості. Але тема мобілізації і ТЦК показує куди тяжчу картину. Тут уже не працює проста розповідь про "зіпсовану верхівку". Ми бачимо систему, у якій верхи і низи пов'язані созалежною петлею. Верхівка не хоче чесно розв'язувати токсичну проблему, бо це політично небезпечно. Низи теж часто не хочуть реального розв'язання, бо значна частина суспільства сподівається проскочити, відкласти, відкупитися, знайти схему, оформити бронь, знайти "правильного" лікаря або "правильне" працевлаштування. У результаті виникає не рішення проблеми, а взаємне підтримання її існування. Читайте також: "Їдеш по селу, а воно – як мертвий техаський городок, тільки перекотиполя не хватає". Як зсередини виглядає служба в ТЦК [Від добровольчої хвилі до "гри в кальмара"
У 2022 році Україну витримала хвиля добровольців, патріотів і людей великої внутрішньої пасіонарності. Вони пішли на фронт часто без жодних "прайсів", "виходів", "варіантів" і "правильних контактів". Вони заплатили життям, здоров'ям і зламаними долями своїх родин за те, щоб держава взагалі збереглася. Це не красива риторика. Це вихідна моральна реальність цієї війни. А далі суспільство дедалі більше входило в іншу логіку. Не логіку жертовного піднесення, а логіку виживання. І тут воно почало розколюватися не просто на "сміливих" і "боягузів", а на тих, хто має ресурс купити собі дистанцію від фронту, і тих, хто такого ресурсу не має. У цій точці корупція навколо мобілізації перестає бути просто корупцією у звичному сенсі. Вона стає механізмом розподілу смертельного ризику. Хто має гроші, зв'язки, фіктивне працевлаштування, бронювання, доступ до ВЛК, університету, підприємства, ТЦК або "правильного" посередника – той купує собі час, свободу пересування, тил і шанс залишитися живим. Хто цього не має – стає основним людським ресурсом для примусу. Цю тезу важливо почути в повному обсязі. Ми говоримо не лише про окремі побиття, викрадення чи вимагання. Ми говоримо про ризик того, що в умовах великої війни в Україні частково комерціалізувалося саме право не йти на смерть. Це вже не побутове хабарництво. Це майнова селекція перед лицем війни.Чому офіційні цифри показують лише нижню межу
Тут є ключова методична проблема. Коли хтось каже: "давайте лише перевірені цифри", це звучить розумно. Але в темі мобілізаційної корупції є пастка. У публічну статистику потрапляють переважно зірвані схеми, а не ті, що успішно спрацювали. Людина, яка дала хабар і вийшла з бусика, не піде писати заяву. Людина, яка купила собі бронь через фіктивне працевлаштування, теж не фіксуватиме злочин. Людина, яка отримала потрібний висновок ВЛК, не несе цю інформацію в ЄРДР. Тому в заяви, провадження, суди і публічний простір доходять переважно ті випадки, коли:- у людини не було чим платити; вимагали занадто багато; застосували грубе насильство; або все закінчилося каліцтвом чи смертю.
Перший індикатор – вибух скарг на дії ТЦК
Найчистіший і найважчий для заперечення показник – звернення до офісу омбудсмана щодо дій ТЦК. Динаміка така:- 2022 рік – 18 звернень; 2023 рік – 514 звернень; 2024 рік – 3312 звернень; 2025 рік – 6127 звернень; перший квартал 2026 року – 1657 звернень.
Другий індикатор – сотні проваджень і мізерний рух до суду
Ще жорсткіше говорить статистика кримінальних проваджень щодо можливих зловживань працівників ТЦК. За матеріалами парламентської ТСК, яку цитували профільні юридичні видання, маємо такий масив за 2022, 2023, 2024, 2025 роки:- За перевищення повноважень: 26, 91, 16, 66. За тілесні ушкодження: 2, 23, 88, 54. За незаконне утримання громадян у приміщеннях ТЦК: 1, 24, 113, 70. За незаконне затримання: 0 у 2022, 27 у 2023, 163 у 2024, 45 з початку 2025 року.
- 5 обвинувальних актів по перевищенню повноважень; 17 – по тілесних ушкодженнях; 4 – по незаконному затриманню.
Моральний імунітет і моральний імунодефіцит
В одній зі своїх попередніх статей я вже пропонував формулу морального імунітету суспільства. Моральний імунітет – це здатність системи захищати життя. І ця здатність має щонайменше три вимірювані показники:- Час реакції (lаtеnсy) – як швидко система реагує на зло. Невідворотність (сеrtаіnty) – чи вірить порушник, що відповідь і покарання прийдуть неминуче. Ціна порушення (соst) – чи стає злочин невигідним швидко, а не "колись потім".
Третій індикатор – геометричне зростання нападів на працівників ТЦК
Наступний індикатор ще більш тривожний. За даними Нацполіції, кількість нападів або випадків опору працівникам ТЦК зростала так:- 2022 рік – 5; 2023 – 38; 2024 – 118; 2025 – 341; з початку 2026 року – понад 100.
Четвертий індикатор – вибух СЗЧ як внутрішній розрив системи
Якщо напади на ТЦК показують кризу на стику "держава – тил", то СЗЧ показує кризу вже всередині самої військової системи. За даними Генпрокуратури, які агрегував Ореndаtаbоt, кількість нових кримінальних проваджень за самовільне залишення частини виглядала так:- 2022 рік – близько 6 тисяч; 2023 – близько 18 тисяч; 2024 – близько 60 тисяч; лише за 10 місяців 2025 року – 161 461 провадження.
Судове поле теж починає реагувати
Коли інституція входить у кризу легітимності, тиск неминуче починає виходити й на ті поля, які мають ставити їй межі. Саме тому важливі судові кейси. Найчіткіший приклад – суддя Лев Медведик у Дрогобичі. На початку 2026 року він повідомив Вищу раду правосуддя про втручання після конфлікту з місцевим ТЦК у справі про скасування адміністративного стягнення. Це не плітка і не телеграм-легенда. Це офіційно зафіксований сигнал того, що мобілізаційна система починає тиснути навіть на судове поле. Інший резонансний приклад – суддя Віталій Ковтуненко в Луцьку. Він став публічною фігурою не через епатаж, а тому що почав вголос ставити межі повноважень поліції і ТЦК у справах про "непокору" та доправлення громадян. Сам розбір його практики показував не карикатурного "антисистемного героя", а складнішу постать. Але резонанс довкола нього вже сам по собі показує, наскільки великим став суспільний запит на бодай якісь інституційні бар'єри для примусу.Інструмент "Пуруша і Пракріті" в суспільному сенсі
Тут для ефективного суспільного аналізу потрібен інтелектуальний інструмент, що ми можемо позичити у давньоіндійській філософії. Санскритський термін Пуруша – це не просто "свідомість" у відриві від світу. Це також чоловіче, свідоме, спрямовуюче начало. У суспільному сенсі Пуруша – це лідер, той, хто має бачити далі за рефлекси середовища і вести. Пракріті – це жіноче, стихійне, матеріальне, те, що живе реакціями, звичками, імпульсами. У суспільному сенсі це підопічні, народ, маса, середовище. У здоровому організмі Пуруша не копіює хаос Пракріті, а надає йому форму. У хворому – голова починає тільки обслуговувати імпульси тіла. Саме так і виглядає наша нинішня созалежна петля. Лідери не ведуть, а лише вгадують страхи, короткі інтереси і когнітивні обмеження мас. Маси натомість не замовляють складної раціональності, а замовляють полегшення, моральне знеболювальне, простого ворога і просту обіцянку. Так виникає хворий гомеостаз. Верхівка як Пуруша притуплюється і втрачає здатність вести. Низи як Пракріті живуть реактивно, на рівні інстинкту виживання і короткого горизонту. У результаті жодна зі сторін не хоче або не може дивитися в обличчя реальності, а тим більше раціонально вирішувати проблему. І саме з цього хворого гомеостазу народжується штопор.Когнітивний фастфуд як паливо для політичного ширвжитку
Ось тут ми виходимо на ще болючішу тему. Проблема не лише в ТЦК. Проблема в устрої політичного попиту. Некваліфікований масовий покупець приходить на політичний ринок і створює попит на політичний ширвжиток. Йому не потрібен складний діагноз. Йому потрібне полегшення. Хтось має бути просто винен. Хтось має запропонувати простий рецепт. Хтось має зняти з нього тягар дорослого мислення. І політичний ринок дає саме це. Бо на ньому виграє не найкомпетентніший, а той, хто краще вгадав масовий попит. У цьому і полягає одна з глибоких проблем демократії у воєнний час. Якщо попит формується на основі страху, короткої вигоди і логіки "як проскочити особисто мені", то пропозиція теж буде такою – короткою, вигідною, популістською, реактивною. У результаті голова суспільства починає робити лише те, що хоче тіло. А тіло живе рефлексами виживання і не здатне довго витримувати складну раціональність. Саме тому майже всі псевдорецепти в темі мобілізації не працюють. Не тому, що погані по формі. А тому, що їх ніхто по-справжньому не хоче виконувати. Верхівка не хоче платити політичну ціну за дорослі рішення. Значна частина низів теж не хоче справжнього вирішення, бо сподівається на індивідуальний вихід. У цій ситуації будь-який набір швидких заходів ризикує стати лише ще однією порцією когнітивного фастфуду.Чи ми вже наїлися цим політичним фастфудом
Ось тут і постає головне питання цієї колонки. Не "що робити прямо зараз по пунктах". А чи ми вже настраждалися достатньо, щоб захотіти більш компетентну модель керування суспільством. Чи ми вже наїлися цим когнітивним фастфудом? Чи ми досі віримо, що реактивні конвульсії можуть забезпечити виживання? Чи ми ще вважаємо, що індивідуальна тактика "проскочити" є колективною стратегією? Чи ми досі думаємо, що токсичний корабель, пущений у вільне плавання, сам якось знайде гавань, а не вріжеться в скелі? Можливо, після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни, після сотень тисяч загиблих, після років крові, сліз і морального виснаження настав момент дозволити собі бажати іншої, більш компетентної моделі суспільного керування. Але така модель потребує більшого обсягу інтелектуальних ресурсів. Вона потребує збільшення попиту на неї на соціальному ринку. Вона не виникне, якщо суспільство й далі замовлятиме лише прості обіцянки, прості вороги і прості самовиправдання.Що саме ця колонка пропонує суспільству
Я свідомо не хочу завершувати цю розмову дешевим набором "рішень". Не тому, що рішень не існує. А тому, що більшість із них сьогодні зламається об ту саму стіну созалежності між Пурушею і Пракріті, між реактивною масою і верхівкою, яка не хоче бути лідером у повному сенсі слова. Тому перший крок не адміністративний, а когнітивний. Треба побачити проблему в її реальній формі. Спочатку треба погодитися:- що вона існує; що вона дуже серйозна; що вона не зводиться до "кількох поганих воєнкомів"; що вона не зводиться лише до "поганої верхівки"; що корупція тут стала не просто злочином, а механізмом нерівного розподілу ризику смерті; що безкарність суспільно розбещує і створює нові зловживання; що популістське уникання теми є частиною проблеми, а не її лікуванням.
Післямова без самообману
І ще раз – те, з чого треба починати і чим треба завершувати. Росія є агресором і має бути покарана за свої злочини. Ця аксіома не змінюється від того, що всередині українського суспільства є важкі, токсичні й болючі проблеми. Побачити їх – не означає знецінити оборону України. Навпаки. Це означає поставитися до неї всерйоз. Справжня неповага до тих, хто віддав життя за Україну, полягає не в тому, щоб говорити про внутрішню хворобу. Справжня неповага – це робити вигляд, що все зводиться до окремих ексцесів, у той час як право жити в тилу частково перетворюється на комерційну послугу. Тому сенс цієї розмови простий. Спочатку – погодитися, що проблема існує і вона дуже серйозна. Потім – почати шукати схему лікування. Без першого не буде другого. А без другого жодні патріотичні гасла не закриють моральний розрив між жертовністю одних і "виживанням за прайсом" інших. Саме тому чесний діагноз тут є не жестом розпачу, а формою відповідальності перед країною, яку ми зобов'язані не лише втримати, а й не дати їй внутрішньо зруйнуватися. Михайло Ташков, офіцер ЗСУЯк "Тенор" з "плівок Міндіча" допоміг втекти з України ключовому кату Майдану
Непокаране зло — завжди повертається. Із підсиленням та з ще більшою пихою. Гарний приклад цьому – Дмитро Басов, якого ви найкраще знаєте під прізвиськом "Тенор" із "плівок Міндіча". Роль Тенора, виходячи з оприлюднених матеріалів справи, в схемі розкрадань енергетики була визначальною. Саме Басов-Тенор був керівником внутрішньої безпеки "Енергоатома". Тож саме за його підписом, судячи з матеріалів НАБУ і САП, зупинялися конкретні закупівлі, аби фігуранти потім йшли до конкретних компаній та вимагали від них "плату" за розблокування. За версією НАБУ і САП, Тенор збирав мільйони відкатів та передавав їх Рокету. Рокет, він же — Миронюк, він же — експомічник державного зрадника Андрія Деркача, заносив всі ці гроші на бек-офіс злочинної організації, яка знаходилася на квартирі того ж російського шпигуна Деркача. Проте у "доробках" Басова "справа Мідас" є далеко не єдиною ганебною історією. До "Енергоатому" він майже 20 років працював у прокуратурі. Там Басов злив розслідування вбивства понад 10 людей на Майдані під час Революції Гідності. А на початку карʼєри у прокуратурі ще й був дотичний до справи Георгія Гонгадзе. Аби розкрити всю огидність цього персонажа – опишу детальніше історію, як Басов допомагав рятувати від покарання генерала СБУ Олександра Щеголєва, обвинуваченого в керуванні смертельним штурмом Майдану в ніч з 18 на 19 грудня. В широкому сенсі цей матеріал — про круговорот негідників-прокурорів в природі. Негідників, яких ми досі всією країною не можемо позбутися через відсутність реформи прокуратури і незалежного призначення генпрокурора. І ці два пункти – серед списку пріоритетних реформ для вступу України в ЄС.
Головний у злитті ката Майдану?
Басов-Тенор розпочав карʼєру у прокуратурі у 2000-х. Тоді ж був частиною слідчої групи у справі Георгія Гонгадзе. Проте попри "успіхи із розслідуваннями" після Революції Гідності Басов не зник з прокуратури. Навпаки. У 2014 році після Революції Гідності прокурор Дмитро Басов очолив підрозділ з розслідування злочинів Майдану. Як зʼясував Центр протидії корупції, Тенор, працюючи в генпрокуратурі, виводив з-під удару ключового ката Майдану. Ось як це було. Одним із основних фігурантів справ Майдану є генерал-майор СБУ Олександр Щеголєв. Щеголєва обвинувачують у наступних злочинах: смерть 10 протестувальників, поранення різного ступеня тяжкості у 124 осіб, пожежі в будинку Профспілок та загибель в будинку профспілок двох протестувальників. Це — наслідки штурму Будинку Профспілок та прилеглих територій у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Тої самої операції "Бумеранг", детальний план якої витік після спроби зачистити Майдан. Обвинувачують Щеголєва в організації та керуванні цим штурмом. Саме Басов-Тенор з лютого 2014 року і приблизно рік відповідав за розслідування цієї справи. І в ній не відбувалося жодного прогресу понад рік — ні підозр, ні запобіжних, ні будь-якого просування у розслідуванні, нічого. Вже після того, як цю справу у нього забрали, виплив ще один дуже цікавий момент. Так, 8 травня 2018 року на засіданні суду у справі Щеголєва оголосили зміст дуже цікавого документу, в якому проливається світло на роль Басова. Це довідка Генеральної інспекції СБУ, яка почала внутрішнє розслідування щодо Щеголєва на вимогу старшого слідчого прокуратури Горбатюка. Горбатюк, до слова, пізніше стане відомим як очільник Департаменту спецрозслідувань, що займався справами Майдану. Тож під час засідання суду у 2018 році говорили про те, що у квітні 2014 року СБУ намагалася провести внутрішнє службове розслідування дій Щеголєва під час розгону Майдану. Таке розслідування могло б дати швидку оцінку його діям – ще до багаторічного судового процесу. Також це було хорошим шансом здобути вагомі докази у справі, зафіксувати його перші свідчення перед колегами, які розуміються на специфіці його діяльності та подібних силових операціях. Окрім того, висновки службового розслідування могли братися до уваги судом як доказ. Однак цього не сталося. Саме завдяки Басову-Тенору. У документі йдеться, що саме Басов, як тодішній працівник прокуратури, на прохання Щеголєва переконав представників СБУ, що внутрішнє розслідування проводити не потрібно. Начебто всі питання, на які мало б відповісти внутрішнє розслідування, вже зʼясовані на допиті, який Басов провів в рамках розслідування. Ось як зміст цих документів зачитали у суді: "Довідка про бесіди. Олефіров (Алефіров?), головний інспектор [Головної] інспекції (СБУ). 12 квітня 2014 року, 12:45 я, головний інспектор Олефіров (Алефіров?) в присутності заступника начальника (Саліховського?) УВБ СБУ здійснив телефонний дзвінок з свого мобільного терміналу генерал-майору Щеголєву. На питання щодо необхідності отримання від нього пояснень з приводу подій 18-21 лютого у рамках службового розслідування, призначеного наказом ЦУ СБУ 31.03.14 за номером 144 (544?) генерал-майор Щеголєв повідомив, що він впродовж трьох останніх днів давав показання слідчим Генеральної прокуратури України, зокрема керівнику Басову. Повідомив, що він знаходиться поза межами міста Київ і висловив прохання про узгодження про необхідність його опитування в рамках службового розслідування зі згаданим вище Басовим і пообіцяв повідомити нам номер телефону цього працівника Генпрокуратури.В 12:48 Щеголєв в смс-повідомленні вказав номер мобільного телефону Басова.О 12:53 був здійснений дзвінок на вказаний номер. Абонент підтвердив, що він - Басов, і повідомив що дійсно генерал-майор Щеголєв був допитаний співробітниками ГПУ з приводу подій 18-21 лютого в місті Києві і його показання дають відповідь зокрема на питання, викладені в постанові старшого слідчого (..) ГПУ Горбатюка, на виконання якої і призначене службове розслідування." Джерела ЦПК в правоохоронних органах підтверджують, що Басов дійсно допитував Щеголєва і дійсно у період 2014-початку 2015 року відповідав за розслідування його дій. Проте за рік у цій справі ні Щеголєву, ні комусь ще не було оголошено підозр, не призначено запобіжних заходів, ніхто не сів у СІЗО тощо. Тобто, справа нікуди не рухалася, поки не призначили інших слідчих і прокурора. Перше засідання у справі загалом відбулося у 2016 році. Отже, Басов і сам тягнув час, аби по свіжих слідах не зібрати достатньо доказів щодо ката Майдану, перевертня в СБУ генерала Щеголєва, і ще й відмовляв співробітників Генеральної інспекції СБУ проводити службове розслідування. Тож сміливо можна казати, що Басов неабияк доклався до того, щоб справа Щєголєва провалилася. з 2016 року Щеголєву кілька разів змінювали запобіжний захід: певний час він перебував під вартою, проте в подальшому суд поступово помʼякшував йому запобіжний захід, який в результаті знизили до особистого зобовʼязання. Тобто Щеголєву треба було елементарно прибувати в суд або до правоохоронців, якщо вони його викликають. Така поблажливість судової системи допомогла Щеголєву вже у 2022 році після початку повномасштабного вторгнення втекти з України. До слова, також втік і його адвокат Валентин Рибін, який наразі бере активну участь в окупаційній діяльності на лівому березі Херсонщини. За колабораційну діяльність вироком суду Рибін вже отримав 10 років позбавлення волі заочно.Як Басов (не)розслідував економічні злочини сімʼї Януковича
В 2016 році під Басова створюють Управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями. Туди його особисто призначив генпрокурор Порошенка Юрій Луценко. Там він фактично працював до 2019 року, ведучи розслідування економічних злочинів Януковича та його оточення. Через реорганізації назва управління кілька разів дещо змінювалася, проте суть та керівництво лишалися. Як випливає з новини прокуратури, створення підрозділу робилося для "активізації та завершення досудового слідства і передачі в суд "Великої кримінальної справи" стосовно Віктора Януковича та його найближчого оточення". Насправді ж створення управління — наслідок скандальних намагань Луценка розформувати підрозділ, що консолідовано займався у ГПУ справами Майдану. Через бурхливу реакцію громадськості, журналістів, західних партнерів цей процес вдалося зупинити, проте Луценко забрав всі економічні справи Януковича та його оточення і віддав їх у новостворене управління Басова. Туди ж Луценко перерозподілив значну частину людських ресурсів з управління у справах Майдану — 63 людини. Цьому ж управлінню Басова дісталася і низка насильницьких справ Майдану, які підпадали під "злочинні організації". У результаті справа про злочинну організацію Януковича, заради якої нібито і було створено управління Басова – так і не дійшла до суду. Це провадження за статтею 255 про створення злочинної організації так і лишилося провадженням на етапі досудового розслідування. Ще трохи цікавих звʼязків. Коли у 2016 році створили управління Басова для розслідування економічних злочинів Януковича, до нього на додачу створили підрозділ прокурорів, які супроводжували у судах справи цього управління. Відділ супроводжуючих прокурорів в цьому управлінні очолив вже також знайомий багатьом прокурор Ганілов, улюбленець нині діючого генпрокурора Кравченка. Ганілов – прокурор у справі проти детектива Руслана Магамедрасулова. Він же підписав угоду з нардепом від ОПЗЖ Федором Христенком, якого СБУ минулого року доставила з Еміратів задля показів проти НАБУ і САП. Ця угода засекречена. І її генпрокурор Зеленського Кравченко планує використати для продовження атаки на НАБУ і САП. За слухняне виконання вказівок Кравченка Ганілов отримав службову квартиру на 100 квадратів на Печерську. А тепер, виявляється, Ганілов пройшов серйозну школу. Він є вихованцем і підопічним Басова-Тенора. Фігуранта організованої злочинної групи Міндіча, яку викрили НАБУ і САП. Ось такий коловорот негідників в прокуратурі.Що ще варто знати про Басова
Якщо інформація вище так і не переконала вас, нижче ми зібрали ще кілька фактів про Басова, які здалися нам дуже цікавими для того, аби розкрити цього персонажа. Слідчий управління Басова з розслідування злочинних організацій — Дмитро Лойфман — звільнився і став адвокатом Сергія Мисливого. Мисливий обвинувачується у тому, що був учасником злочинної організації і безпосередньо викрадав Вербицького та Луценка під час Майдану. Тобто, Лойфман буквально став адвокатом у справі, якою займався його підрозділ під час його роботи в прокуратурі. Наприкінці 2017 року перший вирок тітушководу Крисіну за пораненого і забитого насмерть Вʼячеслава Веремія в ніч на 19 лютого поблизу Майдану — був умовним, оскільки злочин було кваліфіковано прокурором як хуліганство. Так його кваліфікував заступник Басова Євген Котець, який був відповідальним слідчим у справі. Суд, з огляду на постанову прокурора Котеця, проходив в закритому режимі через начебто "небезпеку для життя Крисіна".Вирок також спочатку був засекречений. Пізніше величезними зусиллями вирок розсекретили, справу віддали підрозділу Горбатюка у справах Майдану. Через апеляцію справу повернули на повторний розгляд, і Крисін нарешті потрапив до вʼязниці. Після перевірки Управлінням Басова ТОВ "Дніпровські піски" — підприємство магічним чином перейшло в управління дружини Басова.Так, у 2017 році слідчий з Управління Басова Олексій Дмитрович звернувся до суду за дозволом на проведення перевірки ТОВ "Дніпровські піски". Як видно із витягу з системи YоuСоntrоl, перевірка начебто стосувалася "питань дотримання вимог законодавства у сфері надрокористування за період 01.01.2016 по 01.03.2017".Як свідчить витяг з реєстру станом на 29.11.2018, 100% ТОВ "Дніпровські піски" раптом стали належати Басовій Наталії Павлівні. Басова – дружина нашого героя, з якою він, ймовірно, фіктивно розлучився. Про фіктивність свідчить той факт, що питання опіки над дітьми і поділу майна сімʼя не вирішувала.У квітні 2021 року "Піскам" зупинили один із дозволів. Тоді підприємство пішло до суду. Ось тут вгадайте, хто виступив представником ТОВ у суді. Правильно – Басов Дмитро Миколайович. *** Отож – підсумуємо. Басов-Тенор зливав справи Майдану. Допомагав катам і перевертням втекти. Поховав розслідування економічних злочинів сім'ї Януковича. І потім…долучився до злочинної організації нової "сім'ї", яка дерибанила енергетику під час повномасштабної війни. Цікаво, що в обох кейсах обслуговувала організоване злочинне угруповання мережа ФСБшного агента, героя росії та державного зрадника, раніше народного депутата України, а тепер сенатора на болотах Андрія Деркача. А скільки таких перевертнів та деркачівських агентів ще досі на керівних посадах в прокуратурі? І як довго вони будуть розʼїдати наші державні інституції зсередини, допомагаючи ворогу нас добити? Скількох прислужників та перевертнів винагородив високими посадами та службовими квартирами за слухняність генпрокурор Кравченко? Може, саме це і є причина, чому Зеленський не хоче проводити чесний конкурс на посаду генпрокурора. Попри вимогу ЄС і попри вимогу людей і бажання нарешті отримати професійного незалежного генпрокурора, який гарантуватиме справедливість для всіх, а не безкарність кумам та друзям президента. Дарʼя Каленюк, виконавча директорка Центру протидії корупціїУникнути спокус недореформи: Україна має змінити правила щодо паковання та його відходів
Go to pravda.com.ua
Go to pravda.com.uaДемографія України: майбутнє успішного суспільства залежить від людського капіталу, а не від чисельності населення
Демографічні виклики України добре відомі й справді серйозні. Багато хто змальовує перспективу меншого, старшого населення як таку, що неминуче призводить до колапсу систем соціального захисту, зменшення потенціалу для економічного відновлення і навіть загрожує самому існуванню країни. Однак, попри реальні зміни, ці побоювання аж ніяк не є неминучою реальністю. Певною мірою війна прискорила довгострокову демографічну траєкторію України на кілька десятиліть. Але сам вектор руху залишається незмінним. Такі несхожі між собою країни, як Німеччина, США, Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Індія, Іран і Туреччина – попри всю різноманітність їхніх культур і економічних систем – стикаються з народжуваністю нижче рівня простого відтворення населення (менше 2,1 дитини на жінку) і прогресуючим старінням населення. Визнання глобального характеру цих тенденцій є необхідною передумовою для формування реалістичних очікувань щодо можливих змін.
Підтримка сімей, яка відповідає реальним потребам
Наприкінці 2024 року Україна ухвалила Стратегію демографічного розвитку до 2040 року, яка наразі реалізується. Фінансова підтримка сімей була нещодавно розширена: підвищено одноразові виплати при народженні дитини, запроваджено програму "ЄЯсла" (для дітей віком 1–3 роки), яка передбачає або забезпечення догляду за дитиною для батьків, які працюють, або сплату єдиного соціального внеску, якщо один із батьків залишається вдома. Загалом пакет допомоги становить щонайменше 1,08 мільйона гривень на дитину – від народження до досягнення 18 років. Запроваджені зміни спрямовані на системну, всеохоплюючу підтримку здоров'я, освіти та соціального добробуту дітей з метою зниження навантаження на батьків. Нові заходи мають універсальний характер. Гарантування мінімального рівня підтримки для всіх, безперечно, сприяє подоланню дитячої бідності, однак цього підходу, найімовірніше, виявиться недостатньо для суттєвого підвищення народжуваності. Принципово важливо, щоб сімейна політика зосереджувалася на створенні умов для поєднання батьківства з трудовою зайнятістю – насамперед для зростаючої частки жінок, які вийшли на ринок праці. Інакше акцент на фіксованих розмірах виплат ризикує залишатися здебільшого символічним і малопереконливим для багатьох потенційних батьків, які працюють і які стикаються з перспективою значної втрати доходу. Результати нещодавніх соціологічних досліджень свідчать, що високоосвічені й бездітні українці – категорії з вищим рівнем економічної активності – найчастіше планують народження дітей або після закінчення війни, або у невизначеній перспективі. Цей потенціал вказує на нагальну потребу в покращенні сумісності професійного й сімейного життя – шляхом гарантованого доступу до надійних дошкільних закладів із якісними послугами та гнучкого режиму зайнятості. Такі зусилля органічно поєднуються з паралельним державним інтересом – підвищенням рівня економічної активності населення. Масштабне розширення заходів сімейної підтримки в Німеччині, Японії та інших країнах свідчить, що державні програми здатні справляти певний вплив. Безпосередні ефекти виражаються передусім у впливі на терміни прийняття рішень щодо народження дітей, що може спричиняти короткочасні демографічні підйоми, тоді як довгостроковий вплив на сумарний коефіцієнт народжуваності залишається значно скромнішим. Для розуміння масштабів: країни ОЕСР, як правило, спрямовують від 1 до 4% ВВП на заходи сімейної політики, при цьому країни з вищим рівнем видатків демонструють помірно низьку народжуваність (1,8 дитини на жінку), тоді як ті, що витрачають менше, – дуже низьку (1,3 і нижче). Поза фінансовими міркуваннями, очевидно, що утворення сім'ї значною мірою визначається іншими, менш відчутними чинниками: конкуруючими життєвими пріоритетами, відчуттям стабільності, соціальною згуртованістю та впевненістю в майбутньому. Читайте також: Демографічний тупик. Чому іноземні мігранти не врятують українську економікуЯкою має бути мета будь-якої демографічної стратегії?
Підтримка сімей – як і будь-які інші заходи демографічної політики – не повинна перетворюватися на самоціль підтримання певної, довільно встановленої чисельності населення. З одного боку, Стратегія визнає важливість міркувань, що виходять за межі суто кількісних індикаторів. Проте водночас вона визначає "необхідність зупинення скорочення чисельності населення" і забезпечення "демографічної стабільності" як ключові пріоритети. Чисельність населення сама по собі не є змістовною метою. Першочергове значення мають якісні характеристики населення, а не його кількість. Багато з найбільш процвітаючих суспільств не вирізняються ані великою чисельністю, ані щільністю, ані молодою віковою структурою. Навпаки, їхнє населення нерідко є "нечисленним" (як у Канаді чи Швейцарії) зі "старою" статево-віковою пірамідою (як у Південній Кореї, Іспанії, Японії). Вирішальним предиктором добробуту й сили – економічної, культурної чи будь-якої іншої – є людський капітал: сукупний рівень здоров'я, знань і здібностей населення. Навіть з військової точки зору саме застосування технологій і тактичної майстерності, а не чисельна перевага, в кінцевому підсумку визначало перебіг конфліктів за участю Фінляндії, Афганістану, В'єтнаму та Ізраїлю. Коефіцієнти демографічного навантаження – що розраховують співвідношення між утриманцями та економічно активним населенням – є широко вживаним індикатором для оцінювання довгострокової стійкості систем соціального захисту. Цей показник відображає дисбаланс між тими, хто є економічно незалежним, і тими, хто потребує підтримки — зокрема пенсійного забезпечення та соціальних послуг. Стратегія України також послуговується цим показником, однак розмежовує зазначені групи виключно за віковим критерієм, що закономірно демонструє тривожне зростання навантаження, зумовленого старшими віковими когортами. Між тим дослідження, проведені стосовно Європейського союзу та Китаю, свідчать, що застосування більш диференційованих визначень – заснованих на фактичній зайнятості, а не на віці, – здатне докорінно змінити прогноз, роблячи очікувані зміни значно більш керованими, ніж вважалося раніше. В інерційних сценаріях зростання демографічного навантаження в наступні десятиліття становить лише близько 20%, а не 60%, як випливає з традиційних розрахунків, а сценарії з підвищеним рівнем зайнятості населення взагалі допускають можливість його повного запобігання. Це означає, що демографічна криза в Україні може виявитися значно менш гострою, ніж здається на перший погляд. Нарощування людського капіталу пропонує реалістичний і конкретно реалізовуваний шлях уперед. У практичному плані це означає зміцнення громадського здоров'я шляхом пропаганди здорового способу життя й розвитку профілактичної медицини — насамперед стосовно українських чоловіків, які впродовж десятиліть відзначаються нижчою тривалістю життя порівняно зі своїми ровесниками з країн зі схожим рівнем доходів або з того самого регіону. Це також означає неухильне підвищення якості освіти – від розширення доступу до програм раннього дитячого розвитку до вдосконалення освітніх програм для дорослих. Якщо за кількісними показниками охоплення вищою освітою Україна демонструє досить високі результати, то з точки зору якості ситуація виглядає інакше: українські учні стабільно показують результати нижче середнього рівня в міжнародних порівняльних дослідженнях. Україна також має суттєвий потенціал для ефективнішого використання наявного людського капіталу. Рівень економічної активності населення має значні резерви для зростання: за цим показником країна відстає від деяких регіональних сусідів більш ніж на 10 відсоткових пунктів. Зокрема, особи старшого віку, жінки та внутрішньо переміщені особи є ключовими групами, повноцінніше залучення яких до ринку праці можливе через запровадження гнучких форм зайнятості (неповний робочий день, поетапний вихід на пенсію) і реалізацію адресних програм професійної підготовки – за зразком багатьох країн ОЕСР. З огляду на обмеженість ресурсів особливо важливо зосередитися на змістовних демографічних цілях. Найефективнішою й найдалекогляднішою відповіддю на демографічні виклики є інвестиції в потенціал людей – їхнє здоров'я, освіту та участь у ринку праці, – а не спроби впливати на чисельність чи структуру населення як такі. Саме людський капітал, а не розмір популяції, є основою успішних і згуртованих суспільств та ключем до будь-якого можливого відновлення. Нітін Умапаті, провідний економіст та Керівник програми з людського розвитку у Східній Європі, Світовий банкВійна інтерпретацій
У цій війні недостатньо знати правду. Потрібно встигати надавати їй сенс. Ми інвестували в аналіз, моніторинг і фактчекінг – і це важливо. Але поки перевіряється факт, емоція вже працює, а висновки – закріплюються. Саме тому Україна адаптувала підхід: не лише спростовувати, а й впливати на те, як формуються ці висновки. Частину цих тез я вже озвучував у квітні в Стокгольмі – під час щорічної конференції НАТО з оцінки інформаційного середовища (NІЕАТТ). Отже, що саме змінилося?
Поле бою – не тільки факти, а й інтерпретація
Росія, окрім намагання нав'язати українцям "альтернативну реальність", теж змінює підхід. До прикладу, факт удару по енергетиці очевидний. Але інформаційна операція не заперечує удар. Вона змінює рамку: "це не атака Росії – це провал України", "це не війна – це корупція", "це не тимчасово – вас покинули". Російські наративи системно намагалися перекласти відповідальність за відключення світла з агресора на українську владу, підриваючи довіру до держави. Емоція вже є, тож запізнілі факти не грають визначальної ролі. Цей підхід уже масштабується за межі України. Наприклад, під час парламентської виборчої кампанії в Угорщині провладні медіа системно будували одну й ту саму рамку: Україна – це ризик. У цій рамці Україну пов'язували з загрозою втягнення Угорщини у війну, подавали як фактор економічної нестабільності, а підтримку Києва – як небезпеку для самих угорців. Паралельно просувався наратив про "тиск Брюсселя", який нібито змушує Будапешт діяти всупереч власним інтересам. Показовим є те, як це працювало на рівні конкретних повідомлень: у матеріалах провладних медіа звучала теза, що "Брюссель і Київ разом тягнуть Угорщину у війну", а прем'єр Віктор Орбан подавався як єдиний, хто може "зберегти країну поза конфліктом". Тобто факт війни не заперечується – змінюється рамка її сприйняття: відповідальність розмивається, а підтримка жертви подається як загроза. Інтерпретацію фактів підлаштовують під страхи конкретного суспільства.Швидкість важлива
Друге ключове правило, яке Україна засвоїла у кризі: 80% точності за годину – ефективніше, ніж 100% через добу. Росія системно використовує так зване "вікно тиші" – період між подією і появою офіційної інформації. У цей момент є все, що потрібно для маніпуляції: хаос, страх і брак перевірених даних. Це добре видно на прикладі інформаційних атак навколо енергетики, де російські ботоферми масово і синхронно запускали емоційні меседжі одразу після ударів, заповнюючи інформаційний вакуум. Перша версія подій, яку чує людина, часто стає визначальною. Окрім того, жодна держава сьогодні не контролює інформаційний простір повністю. Розмови відбуваються не в ефірі – а в чатах, локальних спільнотах, серед "своїх". Саме там формується довіра – і саме ці середовища Росія активно використовує, зокрема через анонімні Теlеgrаm-канали з панічними наративами. Водночас саме там мають працювати й ті, хто протидіє – держава, медіа, громадські ініціативи і лідери думок.Коли емоція – це зброя
Третє усвідомлення – важливість психології. Кампанії, зокрема з використанням штучного інтелекту, не переконують в чомусь, а виснажують. Мета проста: створити ефект вторинної травматизації. Якщо не можеш зламати суспільство фізично – спробуй зламати його емоційно. Як фіксує Центр стратегічних комунікацій, такі операції вже масштабуються через короткі відео у ТіkТоk і Теlеgrаm. У них повторюються такі ролі "типових українців": від втомлених і зневірених військових в окопах до молодих чоловіків, які тікають або планують втечу за кордон, від матерів, що бояться втратити синів, до жінок, чиї чоловіки на фронті або за кордоном – і аж до корумпованих чиновників та працівників ТЦК. У цих відео персонажі постійно підводять до однієї думки: Україна – "погана держава", яка нічого не дала своїм громадянам, військові нібито воюють не за країну, а за корумпованих чиновників, а втеча – через СЗЧ, дезертирство чи незаконний виїзд – це щось цілком нормальне, бо "всі так роблять". Масовість і варіативність роблять цю зброю майже невидимою. Алгоритми підсилюють саме такий контент, бо він викликає реакцію. Достатньо переглянути одне або кілька подібних відео, написати коментар, поставити лайк ‒ і алгоритми соцмереж пропонуватимуть більше такого контенту як потенційно цікавий для користувача.Висновок
Український досвід сьогодні — це не лише про Україну. Те, що ми бачимо тут, завтра масштабуватиметься в ЄС. Вибори, міграційні кризи, енергетичні кампанії. Гіперлокалізація дезінформації, коли кампанії працюють на рівні міст, районів і навіть окремих будинків, уже зафіксована як ключова тактика російських операцій. Це виклик для всієї європейської архітектури безпеки. Бо класичні підходи – централізовані, повільні, інституційні – не відповідають швидкості і гнучкості сучасних загроз. І саме тут Україна стає лабораторією рішень. Сучасні інформаційні операції – це про контроль над тим, як люди інтерпретують реальність у момент невизначеності. Вирішальним стає не фінальний наратив, а перші години після події. У цій війні вирішальною є не тільки сама правда як така. Переможець, окрім того, що має знати більше, має ще вміти швидко пояснити, що це означає. Микола БалабанAbout news channel
Українська правда - новини про Україну
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site pravda.com.ua.