Українська правда

 У Празі завершилася одна з найбільших безпекових конференцій Європи – GLОВSЕС Fоrum 2026. Цього року вона зібрала понад 2 000 учасників із десятків країн: президентів, міністрів оборони, військових, дипломатів, представників НАТО, ЄС, оборонної промисловості та громадянського суспільства.


Серед ключових спікерів були президент Чехії Петр Павел, президентка Молдови Мая Санду, очільниця Європарламенту Роберта Мецола. А також колишні командувачі сил НАТО та США й ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен.


І головний висновок, який я зробила після цієї конференції, після всіх розмов експертної спільноти звучить парадоксально: Україну в Європі почали поважати значно більше, але існує негативна сторона цієї медалі.


Були роки, коли на подібних заходах домінувала панічна риторика: "Україна ось-ось впаде", "Росія перемагає", "Європа не готова". Сьогодні тональність кардинально інша: Україну називають найбільшою армією Європи. Говорять про українські дронові технології як про фактор, що змінив сучасну війну. Ба більше – лунають тези, що вже не Європа має гарантувати безпеку Україні, а Україна — Європі.


На перший погляд це звучить як дипломатичний успіх. Нас більше не сприймають як "жертву", яку треба рятувати. Україна стала суб'єктом безпеки. Але саме тут починається небезпечна ілюзія.


Бо коли Європа починає вірити, що "Україна сама впорається", виникає спокуса знизити рівень терміновості. Мовляв, ми вже дали десятки мільярдів допомоги Україні і більшість своєї зброї вона виробляє сама, а далі європейці поступово наростять виробництво зброї — і самі підготуються для стримування потенційної російської агресії уже щодо них.


На GLОВSЕС дуже багато говорили про необхідність розбудови європейської оборонної промисловості. Постійно звучала цифра "три роки" — саме стільки, на думку багатьох європейських політиків і військових, має Європа для підготовки до потенційного російського нападу. Але проблема в тому, що для нас війна не просто стратегічний прогноз на 2029-й, бо ракети летять уже сьогодні, вбиваючи людей, руйнуючи міста та виснажуючи економіку.


І коли кожна панель починалася з тези, що європейцям потрібно вчитися в України, що Європа має брати уроки в України. І це, з одного боку, правильно. Добре, що Європа перестає боятися перспективи меншої підтримки від США і дивиться на Україну, як на приклад країни, яка фактично була залишена здебільшого сам на сам із війною. Але втрималася завдяки винахідливості, силі та готовності своїх людей боротися та захищатися. Втім, коли говорять про "брати уроки в України", іноді це починає звучати як "уроки, отримані за рахунок України". І тоді виникає питання: що залишиться після такого "навчання"? Бо це криваві уроки, які даються нашій країні надто великою ціною.


Окрім цього, мене насторожила ще одна тенденція. Навіть на панелі з назвою "Vісtоry fоr Ukrаіnе" не звучало слова "перемога". Натомість дискусії про "переговори", "замороження", "нові дипломатичні формати". Після того, як Трамп фактично дистанціювався від активної ролі у переговорах, у Європі почали обговорювати: а чи не має сама Європа почати прямий діалог із Росією? Але незрозуміло для чого. Адже Росія не демонструє жодної готовності припиняти війну, Кремль не змінив своїх цілей. І будь-який новий переговорний майданчик Москва використає передусім для просування власної пропаганди та тиску щодо послаблення санкцій. Причому, щоб Європі брати участь у переговорах з Росією, необхідно показати рішучість, але після того як "коаліція рішучих" перетворилася на "коаліцію тих, хто очікує", цієї демонтрації явно не відбулось.


Україні зараз потрібні не визнання і подяка – на цьому далеко не заїдеш. Ми гостро потребуємо практичного результату: масштабного, спільного із партнерами виробництва зброї, швидкого нарощування оборонних потужностей, технологічної кооперації, конфіскації російських активів та реальних механізмів виснаження російської військової машини.


Окреме питання, яке постійно порушували на GLОВSЕС, — це криза ланцюгів постачань для європейської оборонки.


Європейські виробники скаржаться на дефіцит мікрочипів, залежність від китайських магнітів, затримки постачання компонентів. Але парадокс у тому, що за ці самі компоненти Європа фактично стоїть у черзі разом із Росією.


Російська оборонна промисловість досі отримує західні технології для "Іскандерів", "Шахедів", крилатих ракет та керованих авіабомб.


Ми роками досліджуємо ці ланцюги постачання в НАКО і бачимо: нинішня модель експортного контролю не працює в умовах великої війни.


Світові демократії мають перейти від косметичних санкційних пакетів до системного перезапуску експортного контролю — масштабу, подібного до механізмів часів холодної війни, коли Радянський Союз обмежували у доступі до критичних технологій.


Вже дорогою з форуму мене застали, м'яко кажучи, не дуже втішні новини: Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія та Канада заблокували ініціативу генерального секретаря НАТО Марка Рютте щодо виділення членами Альянсу 0,25% свого ВВП на військову допомогу Україні. І це відбулось практично одночасно з масованим обстрілом України – коли загинули люди і коли, зокрема, у столиці лише за одну ніч постраждала рекордна кількість історичних та культурних об'єктів.


Жаль, що усвідомлення того, що Україна – це щит Європи, не прийшло разом із усвідомленням, того, що людські й технологічні ресурси захисту однієї, геть невеликої країни – вичерпні.


На таких впливових міжнародних майданчиках як GLОВSЕС, представники України мають відігравати ще більшу роль, ніж це було навіть у 2026-му. І я, як могла, разом із колегами із громадянського суспільства та державного сектору, просувала ключову тезу, що заслуговує потужнішої адвокації: Європа має пам'ятати, що вже зараз вона може зробити для того, щоб посилити тиск на Росію. І змусити її припинити війну. Йдеться про масштабування санкцій, про надання Україні стратегічного озброєння.


Бо дуже зручно, коли німецький міністр Пісторіус приїжджає до Києва і чує: добре, що уже не потрібно давати Таurus, бо ми нібито створили власний "український Таurus". Це, звичайно, неправда.


Правда в тому, що самими дронами війну не виграєш. Потрібна стратегічна авіація, потрібні далекобійні крилаті й балістичні ракети у великих масштабах. Усього цього Україна досі, на відміну від противника, не має. І саме в цьому Європа поки що не допомогла Україні достатньо — ані через передачу таких систем, ані через створення умов для їхнього спільного виробництва.


Тому сьогодні надзвичайно важливо знайти правильний адвокаційний меседж і говорити одним голосом від України: так, ми стали лідером Європи у сфері оборонних технологій, ми маємо найбільшу й найдосвідченішу армію на континенті, і ми справді можемо бути гарантом безпеки Європи як частина ЄС і НАТО. Але ми зможемо виконати цю роль лише тоді, коли Європа допоможе нам отримати стратегічну перевагу над Росією. Бо війна триває і чим вона закінчиться — невідомо. Й для того, щоб вона завершилася українською перемогою, Європі потрібно зробити значно більше, ніж вона робить сьогодні.


Олена Трегуб, виконавча директорка Незалежної антикорупційної комісії (НАКО)

Я була зла, стоячи в цій крамниці для рукоділля. Тут у шухлядках і вітринах лежать нитки, бісер, ґудзики, стрічки і різне інше. Я прийшла докупити голки для вишивання для майстерки в одному з музеїв. Рідні полеглих героїв мали наступного дня вишивати стрічки пам'яті, які у Всесвітній день вишиванки можна було б пов'язати на Алеї Героїв.

Продавчиня дістала упаковки голок і сама ж зауважила:

– О, тут написано, що зроблено у Франції, але упаковка російською. І Москва ззаду на етикетці вказана.

Вона сказала це здивовано і виправдовувалася: мовляв, певно, дуже давно лежали на складі.

Я запитала, наскільки давно, якщо війна триває вже тринадцятий рік? Сказала, що цими голками мають вишивати стрічки для полеглих українських героїв, яких убила росія. Пішла, шукаючи голки вже в іншому місці.

Ми готували акцію про ідентичність, вдячність та зв'язок. Про тих, завдяки кому ми в цей день можемо одягнути вишиванку.

В той момент усе звелося до дуже простого питання: якими голками ми будемо вишивати пам'ять?


Фото зі спільного вишивання в Музеї "Садиба на Кудрявці"
Авторка Ольга Король



У музеї "Садиба на Кудрявці" в Києві тоді на спільне вишивання зібралися жінки, які робили це в пам'ять про своїх полеглих синів, рідних та друзів. А за тиждень в квартал цієї крамниці на Подолі прилетіла російська ракета.

***

Ідею цієї нової традиції ми, команда "Меморіалу", шукали разом із громадською організацією "Всесвітній день вишиванки" – саме вони стали ініціаторами, адже хотіли додати у щорічний День вишиванки ритуал, який вшановуватиме пам'ять захисників і захисниць.

Нам хотілося знайти дію, яка була би пов'язана і з вишивкою, і з пам'яттю. Ми думали про те, що не для всіх доступне саме вишивання. Не кожна людина має час, навичку і можливість сісти за п'яльця й зробити щось вручну. Цей ритуал також мав бути дуже простим. Таким, який можна виконати будь-де: у великому місті, у маленькій громаді, за кордоном, біля Алеї Героїв, на кладовищі, на стихійному меморіалі, біля портрета, на дереві, на хресті. І водночас ця дія мала бути об'єднавчою. Не тільки для родин, які втратили найближчих. А й для людей, які хочуть вшанувати. Бо публічні місця пам'яті – це простори спільнот, нашої спільної втрати, яка складається з багатьох особистих.

У якийсь момент колеги поділилися ідеєю вишитої стрічки пам'яті. А саме стрічки, яку можна вишити як власноруч, так і придбати в крамниці. Можна принести одну. Можна кілька. Так з'явилася дія: на День вишиванки не лише вдягнути вишиванку, а й пов'язати вишиту стрічку пам'яті на місці вшанування полеглих захисників.

Цього року українці вперше зробили це в Україні й за кордоном. За кордоном це часто були місця, які українські громади самі створюють як нагадування про війну й полеглих героїв. Там, де немає Алеї Героїв у звичному для нас вигляді, люди все одно знаходять спосіб позначити пам'ять у просторі. Іноді це і є найважливіше: не чекати, поки для пам'яті з'явиться ідеальна форма, а зробити маленький знак там, де ти є.


Фото Акція стрічка пам'яті на Алеї Героїв в Солом'янському районі Києва
Автори - ТРО МЕДІА



***

Вишиванка в цей день і загалом перестала бути лише одягом "на свято". Це спосіб сказати про себе і свою ідентичність без довгих пояснень, про зв'язок, про те, що в тобі є щось успадковане й водночас дуже сучасне. З Меморіалом рідні часто діляться світлинами полеглих героїв у вишиванках. Для когось це була сорочка, яку вишила мама, для когось – військовий стрій із вишивкою, для когось – одяг, у якому його або її ховали.

Вишиванка стала частиною пам'яті не тому, що хтось це спеціально придумав. Можливо, тому ідея стрічки пам'яті виявилася такою природною. Вона не вигадувала новий символ із нуля, а продовжувала те, що вже є в українській культурі.

***

У сам День вишиванки ми прийшли на Алею Героїв у Солом'янському районі Києва разом з Олександром Ткачуком, співзасновником Всесвітнього дня вишиванки.

Спершу ми не знали, чи хтось узагалі прийде. Це завжди тривожний момент у нових ритуалах. Бо поки люди не прийшли й не зробили цю дію своїми руками, ритуалу ще не існує. Є тільки ідея, яка може відгукнутися або ні, ідея, яку можуть підтримати і ні.

Першою прийшла жінка з трьома дівчатами-підлітками. Вони почали пов'язувати стрічки разом із нами. Вона говорила, що треба залишити одну стрічку, бо вони ще хочуть пов'язати її в іншому місці – для героя, якого також знають особисто.

Потім несподівано прийшли школярі, цілих два класи, всі у вишиванках. У якийсь момент учителька підвела їх до портрета свого учня, полеглого героя, який теж був на цій Алеї. Вона почала розповідати про нього як про хлопця, якого вона пам'ятає маленьким, який колись так само сидів за партою в її класі.


Акція стрічка пам’яті на Алеї Героїв в Солом’янському районі Києва
Автори - ТРО МЕДІА









Це був дуже щемкий момент, бо пам'ять тоді для них всіх перестала бути абстракною і далекою. Ось діти, які зараз ходять до школи. Ось учителька, яка пам'ятає свого учня. Ось портрет. Ось стрічка. Ось день, який ми звикли вважати святом. Ось слова вдячності тому, завдяки кому ці діти одягають в цей день ці вишиванки.

***

Були й такі особливі стрічки.

Галина Фецич й Людмила Суботіна вишивали їх вручну в пам'ять про своїх загиблих синів-азовців.

Син Галини Степан перед виїздом на позиції просив маму вишити для нього рушник, бо обіцяв привезти наступного разу до рідних свою наречену. Мама вже багато вишивала для своїх синів сорочок, але саме цей рушник вона не встигла вишити. Степан загинув у свої 23 роки на території Серебрянського лісництва поблизу міста Кремінна Луганської області.

Зараз вона вирішила виконати його прохання інакше. Вишити стрічку пам'яті й пов'язати її на його могилі.







Людмила Суботіна – мама оборонця Маріуполя Андрія Суботіна, який загинув на Азовсталі. Тіло Андрія досі не повернули.

"Моя вишита стрічка для тебе, рідний, зіткана з любові, яка ніколи не згасне. Кожен хрестик – моє тихе "люблю", яке тепер летить до тебе в засвіти.

Одягну свою вишиванку з болем у серці, але й з безмежною вдячністю за те, що була і залишаюся мамою найдобрішого сина. Якби не війна, ми були б щасливі та мали сьогодні світле і яскраве свято. Та всупереч війні, ми одягаємо свої вишиванки, несемо Стрічки пам'яті нашим Героям із великою шаною і вдячністю кожному захиснику.

Боротьба триває за життя, за все найкраще українське", – написала Людмила.


Фото Вишита стрічка пам'яті для Андрія Суботіна
Fасеbооk Людмили Суботіної



***

Я вірю, що пам'ять має бути дією, яка підтримує і робить сильнішими навіть у втраті. Саме тому ми так потребуємо вписувати пам'ять у наше повсякдення і наші публічні простори.

День вишиванки завжди був про ідентичність, про те, ким ми є. Але під час війни це неминуче включає ще одне – кого ми пам'ятаємо.

Коли людина одягає вишиванку, вона може говорити про культуру, спадковість, гордість. Коли разом із цим вона пов'язує стрічку пам'яті, вона додає до цієї розмови імена тих, хто заплатив життям за можливість цій культурі тривати. Нові традиції пам'яті саме так і народжуються. З потреби вплести втрату в тканину спільного дня. І зав'язати вузол там, де пам'ять більше не має залишатися на самоті.

Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті Меморіал

Напередодні повномасштабного вторгнення у 2022 році західні аналітичні центри та розвідувальні спільноти припустилися фундаментальної помилки в оцінці російської військової потуги. Їхні прогнози, що віщували падіння Києва за лічені дні, базувалися на кількісних показниках: мільйона армія, тисячі літаків, танків та артилерійських систем. Цей підхід лякав пересічних читачів, однак ігнорував нематеріальні, але вирішальні фактори: культуру командування, моральний дух, соціальну згуртованість та здатність до адаптації. Аналітики неправильно витлумачили як толерантність Путіна до ризику, так і ізольованість процесу прийняття рішень у Кремлі, що призвело до хибних прогнозів щодо можливої ескалації та реакції Росії на підтримку України з боку НАТО. Ця аналітична сліпота частково зберігається й досі. Багато хто на Заході продовжує розглядати цей конфлікт суто крізь призму війни на виснаження, де перемога визначається виключно обсягом ресурсів та здатністю мобілізувати більше людей. Це небезпечна помилка. Ця війна є не просто зіткненням армій, а остаточним випробуванням двох діаметрально протилежних систем, що виникли на пострадянському просторі. Одна система, українська, — це мережева модель, побудована на довірі, яка вивільняє людський потенціал. Велика частина змін ініційовані та розроблені тут простими громадянами, солдатами, сержантами та молодшим офіцерським складом. Зокрема і перехід Сил оборони України на корпусну систему, який просувався "Азовом" у якості необхідного кроку. Сили оборони України, особливо в підрозділах, що виросли з добровольчого руху, як наприклад "Азов", культивували командну філософію, що ґрунтується на принципах децентралізації та розширення повноважень. Ця модель є сучасною інтерпретацією німецької концепції Аuftrаgstаktіk (Міssіоn Соmmаnd), яка була розроблена для ведення бойових дій на динамічному, нелінійному полі бою. Суть цього підходу полягає в тому, що вище командування визначає мету операції та кінцевий результат ("що" і "чому"), тобто формулює "замисел командира". В подальшому, командири підпорядкованих підрозділів відпрацьовують рішення на затвердження (у взаємодії з командиром, або самостійно). Тобто, "як" досягти цієї мети, залишається на розсуд командирів на місцях, які володіють найактуальнішою обстановкою на полі бою. Після подальшого корегування або фінального затвердження рішення — розпочинаються дії/операція. Цей підхід вимагає високого рівня довіри та взаємодії між усіма ланками командування. Це створює середовище з високим рівнем довіри, де ініціатива не просто заохочується, а є основою бойової ефективності. Підрозділ перетворюється на єдиний організм, "сім'ю" або "команду", де кожен відчуває свою причетність і відповідальність за виконання поставленої задачі. Цей принцип не є неформальною практикою; він закладений в основу бойових статутів, які наголошують на рішучості, раптовості дій та проявлені ініціативи для виконання бойового завдання в складних умовах проти переважаючих сил противника. Яскравий приклад цьому — це те, що зробили Сили Оборони на Добропільському напрямку у другій половині 2025 року — це по суті переосмислення концепції мобільної оборони в умовах сучасної війни. Гігантський сіряк, кілл-зона протяжністю до 20 км від лінії бойового зіткнення, змішані бойові порядки, засідки, пошуково-ударні дії, вогневі нальоти, точкові хірургічні контратаки, оточення російських підрозділів, сотні ворожих полонених. Російська система управління військами є прямою протилежністю. Вона являє собою жорстку, вертикально інтегровану ієрархію радянського зразка, де кожен крок регламентується зверху. Ця система була створена не для максимальної бойової ефективності, а для забезпечення політичного контролю над армією, де лояльність до режиму завжди була важливішою за компетентність. В результаті така структура призводить до операційного паралічу на сучасному полі бою. Ключовим доказом цієї системної вади є хронічний недорозвиток молодшого командного складу та безумство старших офіцерів, які готові покласти величезну кількість особового складу (прямо до останнього солдата), аби догодити керівництву, не відходячи ні на крок від замислу старшого начальника, навіть якщо він був з самого початку приречений на провал. Це свідчить про відсутність гнучкості в прийняті рішень та страху перед системою брати на себе відповідальність, щоб не стало ще гірше. В березні ми відзначали першу річницю від створення 1-го корпусу НГУ "Азов". За короткий термін було сформовано управління та штаб корпусу з переліку бойових офіцерів з багаторічним військовим досвідом, які ще в 2014-2015 роках брали участь в боях, перебуваючи на рядових та сержантських посадах. Переважна більшість з них пройшли всі ланки управління: бувши на командних та штабних посадах, брали на себе відповідальність, і добре знають війну з окопу. 1. За сприяння Головнокомандувача ЗСУ генерала Сирського, зібрано повний комплект військ корпусу, що надало змогу повноцінно вести оборонну операцію. Всі бригади тримають оборону у визначеній смузі корпусу та пліч-о-пліч виконують бойові завдання на належному рівні. Зникла проблематика взаємодії між бригадами на стиках, що не дає змоги противнику прорвати основний рубіж оборони в слабких місцях та розвивати успіх з виходом на оперативний простір. Проведення бойової та спеціальної підготовки інструкторами по "азовським стандартам" дають свої плоди:

підвищився рівень навченості в ході проведення БЗВП; проведення інструкторсько-методичних занять з молодшим командним складом та спеціалістами; проведення командно-штабних навчань з офіцерами управління/штабів.

Це чітко відображається в бажанні тих, хто навчається, та в якості виконання поставлених бойових завдань. 2. Придані підрозділи ЗСУ, НГУ, ДПСУ та Національної поліції виконують бойові задачі на рівні зі штатними підрозділами і стали невідʼємною частиною корпусу. Приймають бойовий досвід, отримують належне забезпечення, проводять спільні заняття та тренування. 3. Влітку 2025 року на Добропільському напрямку було зосереджено головне зусилля противника, якому вдалося здійснити прорив фронту шириною 15 км і до 20 км в глибину. У взаємодії з Силами оборони було зупинено просування противника, успішно проведено контрнаступальні дії по відновленню втраченого положення та забезпечено стійкість оборони. 4. З моєї ініціативи смуга корпусу поступово збільшується з метою посилення флангів, прикриття атакованих ділянок фронту та підвищення стійкості оборони, де це необхідно, що дає змогу вивільняти підрозділи сусідніх корпусів та відновлювати їх. 5. При чітко вибудовуванній роботі управління на рівні корпусу ніяких проблем у взаємодії з підрозділами СБС, ДШВ та штурмовиків немає. 6. Створено нові штатні підрозділи:

8-ма ОАБр "Гармаш";41-й полк безпілотних систем "Ріlum";ОЗСП "Туман";підрозділи тилового забезпечення (БМТЗ, АБ, РВБ);14-й штурмовий полк (в процесі формування);Полк сил підтримки (в процесі формування);Медичний батальйон (в процесі формування).

7. Закрили тактично-оперативну та оперативну глибину: розвідка, ураження, мінування. Ворожа техніка, склади, ПТД та ін. палають на глибині до 250 км. 8. Медична служба та Супровід:

впроваджено процедуру доставки крові дронами на передову;проведення евакуації з поля бою на НРК;протягом року здійснюється співпраця з провідними медичними закладами України;повна відповідність міжнародним протоколам;здійснюється робота над масштабним проектом по реабілітації та підтримці звільнених з полону.

9. Розвиваємо корпусну інфраструктуру: полігони, школи, лабораторії, майстерні, виробництво, склади тощо. 10. Корпусна розвідка, міжнародне співробітництво, навчальні підрозділи, школа хорунжих та багато інших починань спрямовані на масштабування цінностей "Азову", зміцнення обороноздатності держави та ефективних методів управління. 11. Західні партнери навчаються у нас і охоче переймають бойовий досвід. Битва за Донбас у розпалі! Продовжуємо працювати, бити ворога та боротись за повернення наших полонених. Слава Україні! Денис Прокопенко

Карти

Один відомий політичний "класик" якось сказав: "У вас немає карт". У цій справі карти були. Більше того, за багато років адвокатської практики це чи не єдина справа, де в мене були фактично всі можливі для успіху докази: документи, офіційні відповіді державних органів, позитивне рішення іноземного суду, ухвала української апеляції, доведені розбіжності у версії слідства і відсутність елементарної логіки в самій підозрі. Юридичний роял-флеш. От тільки це має значення тоді, коли за столом грають за правилами. Коли ж навпроти тебе система з навичками карткового шулера, навіть найсильніша комбінація перестає бути аргументом. Шулер не сперечається з картами. Він змінює правила гри. Іншими словами, якщо документ не вкладається у версію слідства, то це не проблема, адже його можна "оцінити пізніше", якщо дата, на якій тримається підозра у злочині, не збігається з підтвердженими даними, то можна сказати, що це питання не для цієї стадії процесу. Якщо іноземний суд бачить очевидну проблему, можна зробити вигляд, що це лише епізод, який нічого не змінює в Україні. Якщо українська апеляція прямо говорить про недостатність підтвердження причетності людини, то це не означає, що настав час скасувати підозру. І якщо хтось думає, що це одна конкретна історія про одну конкретну людину, то, спираючись на досвід захисту у кримінальних провадженнях, вимушений розчарувати. Це історія може статися з кожним. Так просто одного дня можна прокинутись всередині чужої версії подій, де треба доводити, що не був там, де тебе "побачило" слідство, не робив того, чого не робив, що твої докази важливіші за припущення і ще багато чого. Адже, коли правоохоронна та судова система навчається не бачити очевидне в одній справі, вона рано чи пізно застосує цю навичку в іншій. І тоді у цій партії може опинитися будь-хто.

Гроші. Два суди

Цю історію я вже розповідав. Але після того тексту вона не закінчилася, а навпаки стала ще показовішою. Тому коротко нагадаю. У нас є клієнтка Юлія Кошова, громадянка України, яка понад десять років живе у Франції з двома дітьми. Одного дня до неї приходить французька поліція. На очах у дитини її затримують. Виявляється, в Україні вона перебуває в міжнародному розшуку. Підстава – підозра у шахрайстві на 20 тисяч доларів. За версією українського слідства, вона нібито разом зі спільником отримала ці кошти від людей за сприяння у працевлаштуванні у Франції, а своїх "зобовʼязань" перед ними нібито не дотрималась. На перший погляд все це може здатись якоюсь банальною кримінальною історією для масового споживача. Шахрайство, потерпілі, міжнародний розшук, екстрадиція. Звичайна бюрократична мова кримінального процесу. Але далі починається те, що в нормальній правовій системі мало б одразу зупинити механізм. Принаймні, так це відбулось у Франції. У той день, коли, за версією слідства, Юлія нібито була в Дніпрі, особисто спілкувалася з "потерпілими" та отримувала гроші, вона фізично не перебувала в Україні. Це підтверджувалося офіційними даними Державної прикордонної служби та іншими документами, які демонструють її перебування за кордоном. У матеріалах кримінального провадження не було банківських переказів, не було розписок, не було документів, які б підтверджували рух коштів. Договір, на який посилалося слідство, не підтверджував версію про готівкові долари за працевлаштування у Франції. А впізнання проводилося за фотографією, на якій була зображена не Юлія. Про підозру нашій клієнтці повідомили через голову ОСББ за адресою, де вона не живе вже понад 10 років. І це при тому, що у слідства були можливості для нормальної комунікації з людиною, яка не ховалася і перебувала в європейській юрисдикції. Погодьтеся, дивно. Людина роками живе у Франції. Українське слідство стверджує, що вона вчинила злочин у Дніпрі. Офіційні дані показують, що в ту дату її в Україні не було, фінансовий блок справи не підтверджений належними документами, ідентифікація особи взагалі проводилась за чужими фото. Але механізм вже запущений: підозра, розшук, затримання у Франції, екстрадиційна процедура. Саме так юридична помилка, якщо це була лише помилка, перетворюється на життєву катастрофу. Для системи це провадження, номер справи, томи матеріалів А для людини це ранок, коли до тебе приходить поліція, це дитина, яка бачить кайданки, це страх, що тебе можуть видати в країну, де на тобі вже клеймо "підозрювана", хоча при цьому не можеш зрозуміти, як узагалі опинилася в цій історії. Це місяці невизначеності, адвокати, суди, документи, переклади, витрати, нерви, сором перед сусідами, пояснення дітям і постійне запитання: "чому я?". На цьому місці в історії зʼявляється перший суд. Французький. Ми домоглися відмови Франції в екстрадиції Юлії в Україну. Взагалі французький суд не мав вирішувати, винна вона чи невинна. Екстрадиційний суд в іноземній юрисдикції не проводить повноцінний розгляд доказів по суті українського кримінального провадження. Його завдання інше: перевірити, чи відповідає запит формальним вимогам, і головне, чи не створить передача людини ризику порушення її фундаментальних прав. Разом з тим, суд у Франції все ж таки взяв до уваги аргументи щодо обґрунтованості підозри та якості доказів у кримінальному провадженні в Україні. Про це прямо зауважено в рішенні: "Хоча французьким органам влади в межах процедури екстрадиції не належить оцінювати обґрунтованість обвинувачень, висунутих проти Юлії Кошової, Суд зобовʼязаний врахувати факти, викладені запитуючою державою, з метою перевірки, з одного боку, дотримання принципу подвійної криміналізації, а з іншого – дотримання положень міжнародних конвенцій". Окрім цього, французький суд дивився не лише на те, що Україна формально пообіцяла, він дивився на те, чи може ця обіцянка бути виконана на практиці. Чи матиме людина реальний доступ до правосуддя. Чи буде її справа розглянута у розумний строк. Чи не стане екстрадиція квитком в український процесуальний лабіринт, де людина роками доводить очевидне, а система кожного разу відповідає: "ще не та стадія". Фактично те, з чим ми стикнулися наразі. Україна надавала гарантії. Пояснювала, де Юлію можуть тримати під вартою, описувала умови слідчого ізолятора, говорила про відносно безпечний регіон. Але французький суд побачив те, що українська система не дуже любить бачити: умови камери – це ще не гарантія правосуддя. Ключовим було інше: чи буде доступ до суду, який реально працює; чи будуть розумні строки; чи не вплине воєнний стан, перевантаження судової системи, кадровий дефіцит і процесуальні особливості українського кримінального процесу на фундаментальні права людини. Французький суд оцінив не "рекламну брошуру" про українські гарантії, а практичну здатність держави ці гарантії виконати. Іноземний суд поставив дуже просте й дуже неприємне запитання: чи можна видати людину в систему, яка сама не дала переконливої відповіді, як забезпечить їй справедливий суд? Французьке правосуддя не стало грати в гру "повірте на слово". Воно "подивилося на карти" і сказало "ні". Тут ще є важливий момент: французька прокуратура навіть не стала оскаржувати це рішення. Не було процесуальної впертості заради впертості, не було бажання будь-якою ціною "дотиснути" людину. Французьке правосуддя "розкрило блеф" і не стало робити вигляд, що партію ще можна врятувати. Ось тут, здавалося б, українська правоохоронна система мала б пригальмувати. Але чергова невдача з європейською юстицією ніби навпаки мотивувала її не зупинятись. Отже, після рішення французів ми звернулись в український суд, аби він скасував підозру нашій підзахисній. Логіка була проста: якщо іноземний суд уже побачив ризики, якщо українська апеляція в іншому процесуальному питанні вже вказала на недостатність підтвердження причетності Юлії, якщо офіційні дані прямо не збігаються з версією слідства, то українська система має бодай спробувати зробити те, чого від неї очікує закон, – перевірити очевидне. І тут ми підходимо до того моменту історії, де дуже завуальовано, майже безшумно, але промовисто з'являється слово "гроші". Отже, у певний момент навколо справи почали виникати дивні сигнали, які ніхто не оформлює в процесуальні документи і не включають в протоколи, вони не звучать у судовому засіданні, але кожен, хто працює в кримінальному процесі достатньо довго, розуміє цю мову без перекладу. Зміст був приблизно такий: позиція сильна, питання можна "вирішити". Безумовно ми відмовились від такого шляху. Тут нема сенсу навіть аналізувати "пропозицію". Що сталось після цього? Складно й уявити, але слідчий суддя відмовив у скасуванні підозри. Формальні причини: на цій стадії, мовляв, слідчий суддя не досліджує докази в тому обсязі, у якому це робиться під час розгляду обвинувального акта. Підозра – це ще не обвинувачення. Питання допустимості чи неналежності доказів потребує повного судового дослідження. Тому, мовляв, зараз не час. Цікавий, до речі, прийом. Коли потрібно обмежити людину в правах, оголосити її в міжнародний розшук, просити арешту, вимагати екстрадиції, то "доказів" достатньо. А коли людина приходить і каже: ось документи, ось дати, ось рішення французького суду, ось ухвала української апеляції, ось логічна діра в підозрі, їй відповідають: це ще не та стадія. Трохи дивно все це виглядає ще й на тлі того, що незадовго до цього Дніпровський апеляційний суд уже скасував для Юлії запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. І зробив це не з технічних причин, а фактично через те, що побачив головну проблему цієї справи. Апеляційний суд прямо зазначив, що причетність до інкримінованих епізодів саме Юлії Кошової "не має достатнього підтвердження". Здавалося б, після такої ухвали питання мало б бути якщо не закритим, то принаймні чесно переглянутим. Але ні. Попереду – апеляція. І ми знову підемо туди з тими самими картами: документами, підтвердженнями, рішеннями інших судів. Ми знову гратимемо за правилами. І ні, не вважаю це наївним. Річ у тім, якщо навіть у таких, здавалося б простих, справах адвокати почнуть приймати чиїсь нав'язані неформальні правила, тоді правосуддя остаточно перетвориться на закритий клуб для своїх, де результат залежить зовсім не від доказової бази. Ця справа важлива не тому, що вона гучна. Вона могла б загубитися серед сотень інших проваджень. На противагу цій справі, у нас в практиці є багато складних, багаторівневих, резонансних проєктів, де фігурують люди з реальним впливом і великими капіталами. Але я хочу говорити саме про цю історію. Тому що саме вона краще за складні заплутані провадження демонструє дуже небезпечну річ: система може помилитися з людиною, а потім роками захищати не закон, не потерпілих і не справедливість, а власну помилку. І тоді людина опиняється в абсурдній ролі, адже захищається від чужої версії реальності, яку держава одного разу записала в процесуальні документи й тепер не хоче викреслювати. Сьогодні це історія Юлії Кошової. Жінки, яка понад десять років жила у Франції, виховувала дітей і одного дня прокинулася всередині українського кримінального провадження, де її "побачили" там, де її не було. Завтра ж це може бути історія будь-кого. Достатньо збігу анкетних даних, неуважності органів слідства чи навіть просто чиєїсь волі та бажання. І ти вже не живеш своє життя. Ти доводиш, що маєш на нього право. Саме тому ця справа не про одну підозру і не про одну жінку. Євген Грушовець, партнер АRІО

У нас дуже модно говорити останнім часом, що дрони перевершили артилерію.


А ще модно розказувати, що тільки ними виграєш війну. Роблять це звісно ті, хто не дуже розуміється на бойових діях.


Тож вирішила спитати аргументи воїнів з найгарячіших ділянок фронту і розписати тенденції війни, чи дійсно все так.


Читайте. Особливо ті, хто пише про війну, там не буваючи.


Масштабування безпілотників на фронті продило діалог чи досі артилерія може зберігати свій статус "бога війни" або можливо деякі її зразки варто прибрати із поля бою, через наявність більш дешевих та точних дронів.


Не на користь артилерії працює й складна логістика, яку намагається перебити ворог своїми БпЛА. А доставка на позицію снарядів і мін, і що головне – сам процес стрільби зі знарядь – він автоматично наражає на небезпеку – викриття ворожими розвідниками в небі.


"Доставити на позицію міномет – це справжній квест, – каже Юрій Федоренко, командир 429 бригади Сил безпілотних систем. – Якщо й вийде це зробити, то забезпечити постріл і безпеку розрахунку – надскладна, а інколи й майже не можлива задача на деяких ділянках фронту".


За даними Генштабу, на артилерію припадає 40% ураження ворога. Але можна зустріти й інші цифри в пабліках: із понад 30 тисяч уражених росіян – лише тисяча припадає на артилерію.


Відтак і виникає питання чи дійсно артилерія досі ефективна? І яке її майбутнє на технологічному полі бою.


За час повномасштабної війни можна виділити 3 етапи в зміні тактики роботи артилерії.


У 2022-му, безпілотна складова почала інтегруватись у військах. Дрони-розвідники, які працювали в інтересах артилерії та корегували вогонь гармат, заробили її постріли більш точними, а витрату снарядів економнішими.


"Точність пострілу зросла на 100 відсотків, коли ми отримали перші мавіки у березні 2022", – каже нинішній командир артилерії 81 слобожанської бригади, який на початку повномасштабного був заступником командира батальйону з артилерії, Вадим Присяжний.


Наступний етап – це роззосередження гармат. Постійний моніторинг поля бою ворожими "крилами" – розвідниками більше не дозволяли працювати гарматам з відкритої місцевості.


Бойові порядки не можна було вишиковувати у батарею: "200–250 метрів між гарматами робить їх груповою ціллю – пояснює Присяжний. – Ми почали маневрувати, погарматно встановлювати артилерію в лісосмугах, які могли забезпечити для неї природнє маскування і частіше змінювали позиції".


Третій етап – робота артилерії та мінометів у кіл-зоні.


"На нашій ділянці фронту вона сягає до 30, а подекуди й більше кілометрів над полем бою. За тиждень у нас ворог виявляє щонайменше один міномет чи гаубицю", – каже начальник штабу однієї з піхотних бригад, який вирішив залишитись неназваним.


Кіл-зона – це абсолютна прозорість лінії фронту.


Кіл-зона – це дещо більше ніж поле розмежування між позиціями Сил Оборони і ворогом. Це абсолютно прозора територія, де кожну шпарину, лісосмугу і заглиблення в землі проглядає безпілотник, фіксуючи кожен рух і кожну зміну ландшафту, як з нашого боку так і з боку ворога. Переміщення в ній часто стає фатальним для піхоти і будь-якого транспорту.


В кіл-зоні стоять позиції піхоти, FРV, дронарів зі скидами і вже тепер мінометів та причіпних легких гармат, таких як L119, Д20 і подібних.


"У нас за два тижні вибили 5 гармат", – каже на умовах анонімності заступник командира бригади на одній з важких ділянок фронту.


Артилерія з богів війни перетворилась на зброю зі спец задачами.


Дрони змусили артилерію адаптуватись до роботи у кіл-зонах. Кожна гармата оснащена РЕБ. Біля неї чергує вогнева мобільна група, яка відстрілює ворожі безпілотники. Ці воїни особливо пильні під час пострілів артилерії і після них.


Змінюються способи застосування артилерії. А задачі – ні. Це – контрбатарейна боротьба, знищення районів зосередження, штабів, логістичних пунктів і живої сили ворога.


Але для цього артилерійську гармату треба надійно сховати.


"Вогнева позиція перетворилась у витвір інженерного мистецтва. Гармата закопується під землю. Перекриття капонірів схожі на бліндажі. Натягуються сітки, як павуче гніздо, що схожі на купол. Бо дрон на оптиці може в будь яку шпарину пролізти. І створення такої позиції – це багато годин людської роботи. Тому ми її не можемо втрачати. Відтак цих позицій менше, але вони використовуються розумно.


Ми не відкриваємо вогонь по двом інфільтратам. Для цього є дрони", – каже Арес, командир 1–го самохідного взводу 2 самохідної арт батареї 30 омбр.


Його підрозділ працює на "Гвоздиках", 122 мм гаубицях 2С1.


Артилерія – перший і останній аргумент бою.


Коли йде колона російської техніки саме артилерія першою відкриває вогонь.


"Щоб злетів FРV потрібні відповідна погода, налагоджений звʼязок і вправний пілот. Час підльоту до цілі – до 15 хвилин.


Постріл з малої артилерії чи міномету у розрахунку займає 2-3 хвилини, на 4-ту – снаряд уже у цілі. Якщо покладатись лише на дрони, колона в мене буде вже далеко в тилу", – каже Присяжний


На артилерію не впливають погодні умови. Їй для роботи не потрібен ані Stаrlіnk, який обовязковий для дронів, ані навіть GРS. Адже прицільність гармати і снаряду можна вирахувати математично і вручну, додає командир артилерії 81 Слобожанської бригади:


"Ті підрозділи, які "закохались" лише в дрони – ризикують втрачати території".


В умовах густої зеленки дрони менш ефективні. "Ті підрозділи, які "закохались в БПС і проігнорували створення розрахунків міномету та артилерії – ризикують втратити території", – каже командир 1 штурмового полку Дмитро Філатов.


На його ділянці 70% бою – контактний бій. "Зеленка" настільки густа, що у дронів є лише мить аби зафіксувати рух ворога коли інфільтрат перебігає між лісосмугами.


"Ми фіксуємо напрям його руху і відкриваємо вогонь спершу з мінометів калібру 120 мм, потім можемо і з L119. Бо дрон серед дерев в рази знижує свою ефективність в порівнянні зі снарядом", – додає Філатов.


Міномет 120 мм і причіпні гаубиці – основний батальйонний засіб. Командиру батальйону дати команду на відкриття вогню по ворогу швидше, ніж запитувати підтримки бригадних гармат калібру 155 мм. Часто саме робота бойових розрахунків вирішує хід бою.


"Це дуже ефективна зброя, вона негабаритна і її легко сховати. Вона працює навіть під час ворожих крил в небі – її постріли не викликають задимлення, як у арти 155 мм. Це робить її ще менш помітною", – зазначає Присяжний.


Філатов каже, що на його ділянці, де все небо в дронах, він використовує міномет щодня. Дрон навіть на оптиці не завжди може залізти в шпарину, куди вже стиг сховатись ворог. А міна розносить це укриття одразу.


Це ще й психологічний тиск на ворога. "Коли все летить у твій бік у нас окупанти на ділянці можуть просто втікти з поля бою", – зазначає Присяжний.


Артилерія ефективніша за безпілотники в роботі по будівлях. "Щоб розібрати хату де укрився ворог нам треба 2–3 снаряди, а дронів десятки і те, не завжди під нуль вони її стирають", – каже Присяжний.


І дуже ефективна в роботі у комбінації із дронами. "Знаходимо вогневу точку. Наприклад – танк, який стоїть стаціонарно. Або позицію пілотів. Шквальним вогнем артилерія знімає сітки, знищує антени ребу: як катком проходить по цій позиції, і прибирає зайві елементи, які заважають працювати нашим дронам", – каже Арес.


Артилерія і її захист мають еволюційнувати.


У війні, де дронова загроза постійно зростає, одночасно з еволюцією дронів, артилерія ближнього бою, а тим паче гармати більших калібрів, такі як 155 мм, що стоять далі від ЛБЗ не втрачають значення — артилерія просто має еволюціонувати.


"Варто підсилити лише технологічну складову. Доставляти снаряди мають НРК з активним захистом: радар, кулемет, сіткомет, що може знищити дрон, який його атакує", – каже Аліллес, командир 429 бригади СБС.


"Міномети мають залишатись в підрозділах, навіть і дрібніші 82 мм, адже є ділянки де вони ефективні. Але насичення війська гарматами L119 покращить ситуацію. Калібр 105 мм може стояти далі за міномет від фактично ЛБЗ", – зазначає Філатов.


Вагомий аргумент і в балістичних характеристиках снаряду. Вони безпосередньо впливають на точність стрільби.


"У нас великий асортимент снарядів різних країн, і не всі ефективні. Нам варто мати свою лінійку виготовлення де будуть і таблиці стрільби. Це значно покращить ефективність артилерії і полегшить роботу для розрахунків, які обраховують кожен новоприбулий снаряд і тестують його перед застосуванням", – каже командир артилерійського підрозділу на псевдо Сейм.


Досвід українських артилеристів чітко показує: відмовлятися від цих систем не можна і не потрібно. Навпаки — їх варто розвивати та оптимізувати.


Найефективніша модель застосування — у комбінації артилерії з дронами, де гармати та міномети виконують "чорнову" роботу. А дрони допрацьовують ціль.


Ті підрозділи, які вміють грамотно поєднувати міномети, легкі гармати та безпілотники, зберігають ключову перевагу — швидкість, гнучкість і вогневу міць безпосередньо на полі бою.


Саме така комбінована та адаптивна тактика сьогодні часто вирішує результат бою.


Юлія КирієнкоДжерело

Європо, я пишу тобі з країни, де сирени давно перестали бути театральним реквізитом і стали звичною частиною кожного дня. Тут слово "завтра" вимовляють обережно, наче воно може розбитися від необережного дотику. І все ж таки я пишу.

Хочеться почати не зі звичного: "Ми прагнемо до Європи". Ця фраза правдива, але вже трохи стерта від надмірного вживання. Натомість скажу інше: Україна давно є твоїм дзеркалом, Європо. І в ньому ти бачиш не чуже обличчя, а власне. Подумай: що таке Євросоюз у своїй суті? Це проєкт, народжений із попелу Другої світової війни, відповідь на просте запитання: чи можна зупинити цикл насильства між народами, якщо зв'язати їх спільними цінностями, економікою і правом? Відповідь виявилася ствердною. Але вона потребує постійного підтвердження. І ось сьогодні, у 2026 році, це підтвердження надходить звідти, звідки ти, мабуть, не очікувала: зі Сходу континенту, від народу, який роками вважали "буферною зоною", "сірою зоною", "між".


Ми, українці, обрали твої цінності раніше, ніж отримали твій паспорт. Гідність, верховенство права, свобода слова були для нас не абстракціями з брюссельських документів, а вимогами, за які люди виходили на Майдан у лютий мороз і гинули просто на бруківці. Коли у лютому 2022 року країна-агресор вирішила стерти нашу державність із карти, ми захистили її не лише зброєю. Ми відстояли право на власний вибір і право бути частиною тебе.


Хочу бути чесною, Європо. Не лише вдячною, а саме чесною, бо лист без правди перетворюється на листівку з гарною картинкою. Ти часом буваєш повільною і сама це знаєш. Однак я бачила інше: як ти змінювалася під тиском реальності. Польські родини брали чужих малят до своїх осель. Берлінці зустрічали потяги з плакатами "Wіllkоmmеn". Литовські волонтери везли генератори у темряву наших міст, а іспанські школярі малювали листівки для українських дітей. Це не була холодна геополітика, це було живе людське серце. Саме тому я хочу, щоб ти знала: кожен такий учинок ми пам'ятаємо, і кожен із них ліг у основу чогось справжнього між нашими народами. Ось ще одне дзеркало. Воно свідчить про те, що жодне суспільство не є досконалим і що задекларовані принципи потребують щоденної, часом незручної практики. "Ніколи знову" не діє як заклинання автоматично: це зобов'язання, яке треба свідомо поновлювати кожного разу, коли спокусливо промовчати. Ми, українці, знаємо це краще за будь-кого на континенті. Для нас "ніколи знову" звучить жорстоким парадоксом, бо ми живемо у власному "знову" просто зараз.

Хочу подякувати тобі, Європо. Не офіційно, не ритуально, а щиро: як людина людині. Дякую за те, що прийняла наших матерів і сестер, котрі тікали від бомб із немовлятами на руках. Дякую за санкції, які коштували тобі економічно, але які ти все одно запровадила, бо принципи виявилися вагомішими за комфорт. Дякую за те, що в залах Страсбурга і Брюсселя зазвучала українська мова, і це вже не здавалося екзотикою. Дякую за те, що "Слава Україні" перетворилось із незрозумілого гасла на вітання між людьми, які ніколи раніше не перетинались. Ця вдячність не дипломатична, вона народилась у звичайних людських учинках, і саме тому вона справжня.


Мені вісімнадцять. Я народилась у незалежній Україні і все своє свідоме життя чула одну обіцянку: "одного дня ми будемо в ЄС". Для нашого покоління ці слова більше не звучать як казка про далечінь. Вони стали конкретним завданням, яке ми виконуємо вже тепер: у школах, де навчають медіаграмотності; у містах, де молодь будує волонтерські мережі; у судах, що поступово стають справді незалежними. Ми не знали іншого шляху, окрім руху вперед, тому й рухаємося, навіть коли це болить.


Та найголовніше, що хочу сказати тобі, стосується не реформ, не членства і не фінансових пакетів. Воно про щось глибше. Україна не просить жалості. Ми прагнемо партнерства рівних: народу, який уже довів здатність захищати спільні ідеали ціною, якої жодна інша держава не сплачувала з часів Другої світової. Ми ухвалювали тисячі законів просто під час активних бойових дій, бо для нас це не героїзм заради пози, а свідомий вибір суспільства, яке знає, куди прямує. Ми хочемо належати до простору, де суддя незалежний від телефонного дзвінка, де закон сильніший за будь-яку гармату, а журналіст може писати правду без страху за власне життя. Ми будуємо цей простір. Під обстрілами, з блекаутами, з мільйонами переміщених громадян і з порожніми місцями за святковими столами, де більше не сидять ті, кого забрала війна. Кожен прийнятий закон, кожна судова реформа, кожна антикорупційна перевірка коштують нам не лише зусиль, а й часу, якого так мало під час збройного протистояння. Проте ми не зупиняємося.


Я пишу тобі з Сум, де навіть зараз, поки складаю ці рядки, чую вибухи за вікном. Водночас пишу з міста, де відчиняються кав'ярні, де дівчата фарбують нігті, де діти малюють сонце. Навіть у вирі збройного протистояння людина відмовляється зводити існування до виживання. Отут і живе та сама Європа, яку ми захищаємо: непереможна банальність краси й нормального буденного життя. Тому цей лист до тебе не є проханням. Це запрошення: подивись у дзеркало, яке ми тримаємо для тебе. Побач у ньому власні витоки, ту Європу, що виросла з руїн і вирішила: людська гідність важливіша за зручність. Ми нагадуємо тобі про тебе саму.

Почуй нас. Не як "проблему на Сході", не як "кризу біженців", не як "буфер". Почуй, як народ, що обрав тебе свідомо, вільно і безповоротно, народ, який готовий будувати спільне майбутнє, а не лише чекати запрошення до нього. З повагою, чесністю і без ілюзій,


Українка з нескореного міста Суми,



2026 рік.Аліна Коноз

"Українська правда" публікує есе переможців проєкту Еurореаn Unіоn іn Ukrаіnе до Дня Європи



Привіт, Європо!


Сьогодні 16 квітня, зараз близько третьої години ночі і я починаю писати тобі листа, знаходячись у коридорі, поки за моїм вікном чутно вибухи від балістичних ракет. Через декілька г один я піду в школу, невиспана, проте з повним ентузіазмом, бо сьогодні за розкладом історія України, мій улюблений предмет. А там ще й громадянська освіта, де ми почали вивчати демократію – твою найбільшу цінність.


Знаєш, це трохи іронічно: вчити про свободу, рівність і права людини, сидячи на холодній підлозі в коридорі. Але саме тут я найкраще розумію, що ці слова означають. Не як визначення в підручнику, а як щось, за що доводиться боротися щодня.


Я хочу розповісти тобі про своє життя й свою країну. Про те, які випробування стоять перед нами й як це бути українцем у 2026 році.


Україна — країна, де люди вміють триматися одне за одного навіть у найтемніші часи. Це ранкова кава після безсонної ночі під звуки сирен. Це діти, які вчаться в укриттях і все одно мріють стати лікарями, дипломатами, митцями. Це волонтери, які за кілька годин можуть зібрати допомогу для тих, кого навіть не знають особисто. Це вчителі, які продовжують пояснювати складні теми, навіть коли за вікном небезпечно.


Україна — це також про гідність. Можливо, ти пам'ятаєш, як багато років тому українці вийшли на площі, щоб відстояти своє право обирати власне майбутнє. І це було не лише про політику — це було про цінності, про вибір бути частиною світу, де поважають людину, її свободу і голос.


І саме тут починається наша євроінтеграція. Вона не лише про документи, реформи чи політичні рішення. Вона про зміни всередині. Про те, як ми поступово будуємо суспільство, де закон важливіший за зв'язки, де права людини — не формальність, а реальність, де кожен має шанс бути почутим.


Ми хочемо бути ближчими до тебе не тому, що нам просто "так вигідніше", а тому, що ми поділяємо ці цінності. Ми хочемо жити там, де чесність має значення, де кордони — це не бар'єри, а можливості, де співпраця сильніша за страх.


Пам'ятаю, як одного разу я приїхала в Прагу. Це мало б бути про легкість, нові вулиці, красиву архітектуру, інше життя хоча б на кілька днів, але сталося інакше. Коли я почула гучні звуки — різкі сигнали, гуркіт, навіть шум літаків — у мене всередині піднялася хвиля паніки. Не радість, не захоплення, яку я мала відчути від приїзду в нове місто й країну, а тривога, яка переросла просто в істерику. Моє тіло не могло повірити, що я в безпеці, що тут літають цивільні літаки й не літають дрони. Воно все ще жило в реальності, де будь-який гучний звук може означати небезпеку. І тоді я зрозуміла: війна — це не лише те, що відбувається ззовні. Вона залишається в тобі, навіть коли її немає поруч.


Але водночас я хочу, щоб ти розуміла: українська євроінтеграція — це не лише про прагнення стати "офіційною" частиною Європейського Союзу. Все ж це також про внесок у неї. Ми приносимо із собою досвід стійкості, який не вчать у школах. Ми знаємо, що означає захищати свободу не лише словами. Ми вміємо цінувати прості речі — тишу, світло й воду в будинку, можливість планувати завтра.


Можливо, ми ще не ідеальні, звісно, ми маємо проблеми, які потребують вирішення, навіть негайного. В нас є помилки, які ми ще виправляємо, але бачиш, ми не стоїмо на місці склавши руки, ми рухаємось. І головне — ми не зупиняємось.


Іноді мені здається, що ми ростемо швидше, ніж встигаємо це усвідомити, усі українські діти й підлітки можуть підтвердити мої слова. Війна змусила нас подорослішати набагато раніше, змусила нас переживати не лише за власну безпеку, а й за безпеку рідних, але водночас не забрала в нас мрію. А ця мрія дуже проста: жити у країні, де ніч — це просто ніч, можливо з грозою чи дощем, а не сидіння у коридорі під звук сирени та вибухів. Де слово "безпека" не звучить як розкіш. Де майбутнє — це щось, що можна планувати, а не лише уявляти.

Я пишу тобі цей лист не як прохання і не як вимогу, я пишу його як розповідь, як спробу бути почутою. Як нагадування, що ми поруч не лише географічно, а й ціннісно.


Можливо, одного дня я знову напишу тобі листа, але вже не з коридору під звуки вибухів, а з тихого ранку, де найбільший шум — це місто, яке прокидається.


І саме тоді я розповім тобі не про війну, а про справжнє українське мирне життя, якого ми так давно не бачили.


До зустрічі, Європо.


Щиро, з вірою, що ми станемо ближчими — Україна та її народ.


Таїсія Шустова

"Українська правда" публікує есе переможців проєкту Еurореаn Unіоn іn Ukrаіnе до Дня Європи


"Схаменіться, будьте люди…" – ці слова Тараса Шевченка, людини, яка все життя поклала на вівтар боротьби проти тиранії та несправедливості, сьогодні звучать як останній моральний сигнал для Європи. "…Бо справедливість не приходить сама – за неї борються!" – додаю я до слів Кобзаря, бо історія довела: там, де закінчується боротьба, починається звикання до зла. А звикання до зла – це і є його перемога.


Я говорю з вами, людьми Європи, і ви часто схожі на тих, хто чує грім сьогодні, але переконані, що це лише ехо.


Лінія між людьми та апатією, між тим, що правильне, і тим, що має силу, між світом, де людське значення і те, де цінність доведено лише тим, що виживає, не є найжахливішим нейтралітетом у цьому виборі, тому що мовчання завжди бере сторону.


Світ любить говорити про справедливість, наче це слово, що живе сам по собі, але правосуддя не живе в деклараціях, воно живе в діях.


Я згадую той холодний день, коли ми всі разом стояли в коридорі й обговорювали, як би прогуляти ту складну контрольну з математики в четвер. Ми будували цілі плани, вигадували причини, сміялися, перебивали одне одного, і здавалося, що це справді щось важливе – чи напишемо ми її, чи ні, яку оцінку отримаємо, як на це відреагують вчителі й батьки. Хтось нервував, хтось робив вигляд, що все знає, хтось просто хотів, щоб цей день швидше закінчився. Тоді наш світ був наповнений цими дрібними переживаннями, і ми щиро вірили, що саме вони визначають наше життя.


Ми не знали, що насправді означає боятися. Не знали, що таке чекати повідомлення з одним словом і боятися його відкрити. Не знали, що таке слухати тишу й ловити в ній відлуння того, що вже сталося. І зараз, коли я повертаюся до цих спогадів, вони здаються такими далекими й водночас боляче близькими. Бо я віддала б усе, щоб знову стояти там, у тому коридорі, сперечатися про якусь контрольну, нервувати через оцінки, сміятися без причини.


Я віддала б тисячі таких "складних" днів за один звичайний, де найбільша проблема – це формула, яку не вдалося запам'ятати. Бо тепер складність має інше обличчя. Вона не в завданнях і не в оцінках. Вона в новинах, які приходять раптово і ділять життя на "до" і "після".


Вона в іменах, які більше ніколи не пролунають у звичних розмовах. Вона в тому, що плани більше не будуються на тиждень чи місяць – іноді вони не виходять навіть за межі одного дня.


Ми виросли не тоді, коли закінчили школу чи подорослішали за паспортом. Ми виросли тоді, коли навчилися мовчки читати новини і розуміти більше, ніж там написано.


Коли навчилися ховати страх глибше, щоб не тривожити інших. Коли звичайний звук став причиною зупинитися і прислухатися. І найбільше болить навіть не те, що ми втратили спокій. Найбільше болить, що разом із ним зникла та легкість, із якою ми колись жили. Бо тепер кожен день – це не просто день. Це шанс, який хтось уже не отримав. Це розмова, яка могла не відбутися. Це сміх, який уже звучить інакше – трохи тихіше, трохи обережніше.


І коли я думаю про той четвер, про ту контрольну, про ті смішні спроби її уникнути, я розумію: ми тоді навіть не уявляли, наскільки щасливими були у своїй звичайності.


І саме тому сьогодні для мене важливо говорити й діяти – незалежно від будь-яких статусів чи назв. І, можливо, саме це сьогодні має значення для кожного з нас – і до цього я тихо, але впевнено звертаюся й до Європи.


Я не звикла говорити про себе через перелік посад – для мене це передусім відповідальність, яку доводиться проживати щодня.


У шкільному самоврядуванні, як омбудсменка і представниця дитячого парламенту, я бачила, як виглядає справедливість не в теорії, а в реальності: коли після уроків ми залишаємося, щоб організувати збір для військових; коли переконуємо однокласників не проходити повз чужу проблему; коли доводиться бути посередником у конфліктах, де простіше було б промовчати.


Я пам'ятаю, як ми збирали допомогу – спочатку це були маленькі ініціативи, кілька коробок, кілька десятків гривень, але з кожним разом до нас долучалося більше людей, і це вже ставало не акцією, а спільною справою.


Я пам'ятаю розмови з учнями, які боялися говорити про несправедливість, і момент, коли вони вперше відчували, що їх слухають. І тоді ти розумієш: справедливість – це не щось велике і недосяжне, це вибір не відвернутися.


Ми вчимося цьому разом – не ідеально, інколи помиляючись, інколи втомлюючись, але не зупиняючись. Бо сьогодні згуртованість для нас – не гасло, а умова життя. Коли ми об'єднуємося, щоб допомогти, підтримати, захистити – ми не просто вирішуємо одну проблему, ми формуємо середовище, де байдужість більше не є нормою. І саме цей досвід змінює тебе: ти починаєш розуміти, що навіть маленька дія має значення, якщо за нею стоїть команда.


Тому, звертаючись до Європи, я говорю не з позиції теорії, а з позиції прожитого досвіду: відповідальність не можна відкласти "на потім", її або беруть – або втрачають разом із довірою.


Ми вже навчилися діяти разом, навіть коли складно. Питання в тому, чи готовий світ, який говорить про цінності, так само наполегливо їх відстоювати.


Ми, українці, сьогодні тримаємо не лише свій фронт. Ми тримаємо дзеркало для всього світу. І в цьому дзеркалі видно головне: байдужість теж має вагу.


Але правда має силу, яка довша за страх. Цей іспит на людяність ми маємо скласти разом. І ми не зупинимося, доки правда не переможе темряву. Адже ми знаємо головний заповіт нашої волі:


"Борітеся – поборете"


Каріна Іващенко

У сучасній війні право на помилку стає не слабкістю, а необхідною умовою виживання. Майже жодна військова технологія не народжується "ідеальною" — ефективні рішення з'являються через десятки невдалих тестів, зламаних прототипів і постійних переробок під реалії фронту. Але в Україні провал випробування досі часто сприймають не як частину процесу розробки, а як привід шукати винних. І саме цей страх помилки сьогодні стає одним із головних гальм технологічної переваги у війні. Наразі наша держава досі ставиться до військових технологій як до побутової праски: сертифікували — отже, система має стабільно працювати роками. Проте в реальності сучасний FРV-дрон або комплекс розвідки може втратити свою ефективність буквально за кілька місяців, щойно ворог перепрошиє свій РЕБ.

Інновації є процесом, а не результатом

В оборонному DеерТесh взагалі не існує поняття "готового продукту". Є лише послідовність ітерацій, тобто покрокових доопрацювань. Наш власний кейс із комплексами "Вuntаr-1", "Вuntаr-2" і "Вuntаr-3" — яскраве тому підтвердження. Це не історія якогось одного миттєвого успіху. Це роки, проведені в дрібних помилках, регулярних тестах і переробках архітектури з нуля. Перші версії не пішли в серію не тому, що були неякісними. Просто вони не підходили під реальні умови поля бою, які змінювалися щомісяця: десь забракло польотного часу, десь "поплив" вертикальний зліт в умовах сильного вітру чи ворожої протидії. Є дві головні причини, чому круті інженерні концепції так часто помирають в окопах: Стерильність лабораторій (відрив від реальності). Рішення, створене без щоденного контакту з фронтом, майже завжди "ламається" під час першого ж зіткнення з реальним ворогом. Військові на передовій мають до таких новинок стійкий імунітет — вони бачили занадто багато "вундервафель", які гасли при першому виході в ефір. Адаптація противника. Будь-яка технологія має дуже коротке вікно переваги. Далі з'являється контррішення. Це створює нескінченний цикл: інновація — адаптація ворога — нова інновація.

Пастка контролю: головне гальмо інновацій

Проте головне вузьке місце для українських розробників сьогодні — це не брак інженерів, а застаріла філософія контролю. Наша державна машина досі мислить категоріями радянського заводу: якщо державні кошти виділені, продукт має відразу відповідати затвердженому стандарту та демонструвати прогнозований результат. Якщо тестування прототипу провалилося, фіскальні чи правоохоронні органи часто кваліфікують це як збитки або нецільове використання бюджетних коштів. Але оборонні інновації під загрозою кримінальних проваджень за невдалі тести не створюються. Дослідимо досвід союзників. У США діє залізне правило: якщо більшість твоїх розробок успішні, значить, ти ставиш занадто легкі цілі, фінансуєш вчорашній день і марнуєш державні кошти. Найпотужнішим двигуном тамтешньої оборонки є агенція DАRРА (Dеfеnsе Аdvаnсеd Rеsеаrсh Рrоjесts Аgеnсy). По суті, вона є інкубатором проривних технологій для Пентагону. Сама агенція не будує виробничі потужності, а фінансує сміливі ідеї як вчених, так і стартаперів. Завдяки такому підходу світ отримав Інтернет, GРS-навігацію, технологію Stеаlth та голосовий помічник Sіrі. Венчурна модель DАRРА базується на трьох чітких принципах, які вартують уваги: Культ "корисного провалу". Агенція офіційно заявляє про 80–90% "провальних" проєктів. Американці купують не просто готові платформи, вони інвестують у перевірку гіпотез та унікальні дані. Якщо прототип вибухнув на випробуваннях, але розробники зрозуміли, чому саме це сталося, — контракт закривається без штрафів та аудитів. Держава розуміє, що вона купила досвід, який допоможе перемогти завтра. Структура без бюрократії. В агенції працює 250 людей, які не мають власних лабораторій. Вони просто шукають шалені ідеї по всій країні та дають під них гроші. При цьому керівники проєктів обіймають посаду лише на 3–5 років. Вони не тримаються за крісла, їхнє завдання — або створити революцію за цей термін, або закрити неефективний проєкт і піти. Чіткий розподіл між R&D та серійним виробництвом. DАRРА працює виключно з дослідно-конструкторськими розробками (R&D). Завдання агенції — довести ідею від "це неможливо" до робочого прототипу. Щойно останній підтвердив життєздатність, проєкт передають армії чи комерційному ринку, де вже вмикається жорсткий контроль якості та масове виробництво. США законодавчо розділили "гроші на пошук інновацій" та "гроші на закупівлю заліза". Але поки у Штатах фінансують швидкість навчання, в Україні за будь-який невдалий тест експериментального дрона українському інженеру загрожує не новий раунд інвестицій, а виснажливе спілкування з правоохоронцями. Причина проста — до етапу R&D у нас вже висувають критерії серійного заводу. Держава має нарешті навчитися купувати не просто готове "залізо", а спроби, гіпотези та швидкість їх перевірки. Адже логіка оборонного DеерТесh працює інакше — через постійні ітерації, невдалі тести та швидке переосмислення рішень. Якщо одна модифікація не спрацювала — це не причина зупиняти фінансування. Це причина більше не дублювати цей шлях, а оперативно перебудувати рішення й рухатись далі.

Швидкість навчання як єдина стратегія перемоги

Сьогодні ефективність зброї визначається не стільки самою платформою, скільки здатністю швидко оновлювати софт, змінювати тактику застосування та адаптувати підготовку операторів. Ми вже переходимо до епохи, де один оператор керує роєм автономних систем. І тут Україна має унікальну перевагу — досвід безперервної адаптації в реальному часі. Наші розробники навчилися переформатовувати системи за лічені дні. Проте будь-який технологічний прорив лишиться локальним, доки державна машина не навчиться синхронізувати свій бюрократичний темп із темпами розробників. Що для цього потрібно зробити вже зараз? Легалізувати право на помилку в оборонних закупівлях. На законодавчому рівні закріпити поняття допустимого ризику для проєктів R&D (дослідно-конструкторських розробок), чітко відокремивши їх від серійних закупівель. Змінити філософію контролю. Припинити трактувати втрату експериментального дрона на випробуваннях як "завдання збитків державі". Невдалий тест — це купівля критично важливих даних, які врятують життя завтра на полі бою. Запускати гнучкі сервісні контракти. Фінансувати не статичний продукт, а довгострокову підтримку та постійне технологічне оновлення систем під мінливі умови фронту. Сучасну технологічну війну виграє не та "держава, яка не робить помилок". Її виграє країна, здатна швидше за ворога виправляти та перебудовувати неефективні рішення. Якщо ми хочемо перетворити український технологічний геній на системну перевагу, доведеться позбутися страху перед невдачами. У технологічній війні програє не той, хто помиляється. Програє той, хто боїться помилятися. Богдан Сас, співзасновник Вuntаr Аеrоsрасе

Цього місяця до Верховної ради України потрапили одразу 2 проєкти Антикорупційної стратегії на 2026-2030 роки. І обидва ґрунтуються на базовому документі, розробленому та оприлюдненому на початку квітня Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК). Один – подав уряд, інший – голова Комітету ВРУ з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна. Що з узгодженням антикорстратегії буде складно і процес цей нешвидкий – віце-премʼєр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Тарас Качка попереджав на зустрічі із громадськістю, що відбулася у квітні. Саме тоді проєкт документу передали від НАЗК до уряду. Чому все так складно і навіщо 2 документи? Спробую розібратися у цьому матеріалі – як людина, котра разом з іншими експертами брала участь у написанні проєкту Антикорупційної стратегії на 2026-2030 роки. Насправді українська антикорупційна історія – болісна і задавнена. Одна із ключових проблем для сталого розвитку публічного управління нашої держави – хронічний брак наступності у впровадженні структурних реформ. Сфери, яким для розвитку замало, умовно кажучи, однієї депутатської каденції, занадто часто стають заручниками політичної кон'юнктури. Як-от – антикорупційна політика. У першу п'ятирічку після Революції Гідності влада будувала архітектуру незалежних інституцій (НАБУ, НАЗК, САП, ВАКС). І все це – попри впертий спротив старої правоохоронної системи, який досяг свого апогею у липні минулого року, коли люди вийшли на вулиці зі шматками картону. У 2026 році, Україна підійшла до критичної межі, коли подальший розвиток держави буквально залежить від ухвалення нової довгострокової стратегії.

Сучасна рамка та загроза правового вакууму

Нинішня антикорупційна архітектура України базується на двох документах, що забезпечують системоутворюючу, моніторингову та координаційну функції переважно в межах компетенції НАЗК:

Антикорупційна стратегія на 2021-2025 роки; Державна антикорупційна програма (ДАП) на 2023-2025 роки, яка деталізує стратегію.

Разом ці документи формують рамку для загальнодержавного прогресу в антикорупційній діяльності. Проте обидва стратегічні документи ухвалили лише до 2025 року включно. Хоча Кабінет Міністрів України продовжив строк виконання старої ДАП до моменту набрання чинності новою програмою, країні гостро потрібна повноцінна стратегія на наступні роки. Яка буде враховувати виклики наступного пʼятирічного періоду.

Ціна питання: €50 мільярдів та європейська інтеграція

Ухвалення нової стратегії — це не просто формальність, а жорстка вимога наших міжнародних партнерів та запорука фінансової стабільності. В умовах повномасштабного вторгнення наповнює держбюджет, стимулює інвестиції та надає технічну підтримку програма фінансової допомоги від Європейського Союзу "Ukrаіnе Fасіlіty". У її межах протягом 2024-2027 років Україна має отримати 50 мільярдів євро. Хочемо отримати ці гроші? Маємо вести боротьбу з корупцією та відмиванням коштів. А це означає, передусім, зміцнення незалежності ключових антикорупційних установ, а також ухвалення та виконання Антикорупційної стратегії та ДАП. Крім того, на виконання вимог щодо вступу до ЄС, уряд затвердив Дорожню карту з питань верховенства права, яка прямо вимагає розробки та ухвалення Антикорупційної стратегії та ДАП. Причому йдеться про мінімізацію корупції у найбільш уражених сферах:

судовій системі та органах правопорядку; публічних закупівлях, зокрема оборонних закупівлях; державних підприємствах та інфраструктурі; митниці, оподаткуванні, будівництві, управлінні земельними та природними ресурсами, а також у видобувній галузі.

Згідно з вимогами, ці документи мають розроблятися прозоро, на основі комплексного аналізу доказів та включати консультації з неурядовими стейкхолдерами протягом 6 місяців після завершення попередньої стратегії. Відповідальними за це визначили Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Кабінет Міністрів України та Верховну Раду України. У звіті про прогрес України в рамках Пакету розширення ЄС за 2025 рік, автори наголосили: нову Антикорупційну стратегію на 2026-2030 роки та відповідну програму необхідно ухвалити без зволікань, прозоро та інклюзивно, включно із амбітним, але реалістичним рівнем пріоритетних заходів у сферах, найбільш схильних до корупції. І окремо йшлося про необхідність реформування правоохоронної системи. Після публікації цього звіту Єврокомісарка Марта Кос та віцепрем'єр з євроінтеграції Тарас Качка оголосили узгоджений план дій із 10 пріоритетів, який встановив чіткий дедлайн для ухвалення Стратегії та ДАП — до ІІ кварталу 2026 року. Цей план також вимагає збереження незалежності НАБУ і САП, відновлення конкурсів для прокурорів та реформування Державного бюро розслідувань (ДБР).

Безпрецедентна прозорість НАЗК та кулуарний спротив в Кабміні

Функція розробки документів покладена саме на НАЗК. Проєкт Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки став результатом колосальної дворічної спільної роботи: відбулося 26 комплексних досліджень за участі понад 130 експертів, ідентифіковані понад 140 проблем та сформовані понад ніж 400 очікуваних стратегічних результатів. Для максимальної прозорості протягом жовтня–грудня 2025 року НАЗК організувала 26 громадських обговорень загальною тривалістю понад 55 годин. До яких долучилися більш ніж 790 учасників. Протягом січня-березня 2026 року зведений проєкт погодили з усіма профільними органами державної влади та провели його правову експертизу, а 2 квітня 2026 року фінальний варіант документа офіційно передали на розгляд Кабінету Міністрів. Проте в урядових кабінетах процес зупинився, оскільки попри заздалегідь погоджений із 15 міністерствами текст та тиск міжнародних дедлайнів, документ півтора місяці не виносили на розгляд уряду. Через це зволікання голова Комітету ВРУ з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна, не чекаючи кроків Кабміну, й зареєструвала в парламенті 13 травня оригінальний, розроблений НАЗК та експертами документ без змін. А вже 15 травня 2026 року Кабінет Міністрів України нарешті схвалив та передав до Верховної Ради урядовий проєкт Закону "Про засади державної антикорупційної політики на 2026–2030 роки". І ось які зміни до нього додали.

Заблокована реформа Офісу Генпрокурора – з тексту повністю виключено проблему, яка констатувала, що чинна процедура призначення та звільнення Генерального прокурора містить ризики політичного впливу та стримує євроінтеграцію. ДБР і надалі без прозорих конкурсів – у підрозділі щодо прокуратури, правопорядку і протидії злочинності уряд повністю виключив згадку про ДБР у контексті ризиків непрозорого призначення та корупційних практик. Удар по незалежності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури – фінальний документ також ставить під питання автономію САП, намагаючись обмежити її права здійснювати ключові процесуальні дії (зокрема внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про можливе вчинення народним депутатом України кримінального правопорушення) без обов'язкового погодження із Генеральним прокурором.

Голова Комітету ВРУ з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна вважає, що фінальний зміст документу демонструє небезпечний відступ від початкових домовленостей. Саме тому й зареєструвала законопроєкт у першопочатковому, не зміненому вигляді. По суті, абсолютно технічний етап подачі розробленого НАЗК та попередньо узгодженого з всіма центральними органами виконавчої влади законопроєкту щодо засад державної антикорупційної політики на 2026–2030 роки до Верховної Ради, перетворився на інструмент політичних торгів та прямого відступу від узятих Україною міжнародних зобов'язань. Антикорупційна стратегія — це не відірваний від реальності бюрократичний інструмент, а фундаментальний елемент демократичної стійкості України. В умовах щоденних безпекових загроз та гострої потреби у міжнародному фінансуванні для відбудови країни, збереження послідовності антикорупційних реформ є важливим реальним гарантом нашої міжнародної суб'єктності та внутрішньої безпеки. А спроби вихолостити Антикорупційну стратегію ставлять під загрозу як європейську інтеграцію, так і фінансову допомогу, без якої вистояти у цій війні буде набагато важче. Олександр Вегержинський, дослідник Незалежної антикорупіцйної комісії (НАКО)

Рецензія на книгу: Іван Качановський, Тhе Маіdаn Маssасrе іn Ukrаіnе: Тhе Маss Кіllіng thаt Сhаngеd thе Wоrld [Масове вбивство на Майдані в Україні: масове вбивство, яке змінило світ]. 


Книга Івана Качановського "Масове вбивство на Майдані в Україні" пропонує одне з найсуперечливіших переосмислень стрілянини в Києві в лютому 2014 року. Її головна теза полягає в тому, що вбивча стрілянина по протестувальниках була не власне справою апарату державної безпеки Януковича, а включала участь стрільців, які діяли з місць, пов'язаних із протестним рухом, зокрема з готелю "Україна".


Отже, книга присвячена не лише реконструкції насильницької події, а й спробі змінити значення самого Майдану.


Суперечлива теза сама по собі не є дослідницькою слабкістю: домінуючі наративи варто перевіряти; складні докази варто аналізувати; незручних питань не варто уникати.


Проблема цієї книги інша: висновок перевищує можливості методу. Іншими словами, автор робить висновки, яких не можна обґрунтувати за допомогою застосованого ним методу.


Основна доказова база книги належить до галузей, у яких автор не продемонстрував визнаної експертизи.


Качановський збирає велику кількість відео, свідчень, судових матеріалів, фрагментів судово-медичної експертизи та повідомлень ЗМІ. Однак накопичення — це не метод. Адже купа даних не стає доказом лише тому, що вона велика.


Емпірична насиченість книги може вразити читача-нефахівця. Вона посилається на відеоматеріали, свідчення свідків, матеріали розслідування, судові процеси, медичні та балістичні експертизи, а також публічні джерела ЗМІ.


Але головне питання полягає не в тому, скільки матеріалу цитується. Питання в тому, як цей матеріал відбирається, перевіряється, пріоритезується та інтерпретується. У цьому плані книга залишається слабкою, адже вона не надає прозорого протоколу доказу: що робить одне відео надійним достовірним джерелом, а інше — другорядним; що робить одного свідка вирішальним, а іншого — сумнівним; як узгоджуються суперечливі матеріали; і як поводитися з політично скомпрометованими джерелами.


Ця слабкість особливо очевидна у використанні візуального матеріалу.


Відеоматеріали неодноразово використовуються для визначення напрямків вогню, можливих позицій стрільби та послідовності рухів. Така робота вимагає ретельної аутентифікації, синхронізації та критики джерел.


Відео — це не пряме вікно в істину; воно є частковим, упередженим, і часто подається під певним кутом, що пізніше інтерпретується на користь зацікавлених сторін.


Деякі візуальні матеріали, використані на підтримку тези, мають політично компрометовану історію створення, що вимагає набагато більш чіткої критики джерел, ніж та, яку надає книга.


Коли візуальний матеріал походить із політично заангажованого середовища, він все одно може містити корисну інформацію, але лише за умови відкритого вивчення його походження. Без такої контекстуалізації використання певного типу джерела як доказу є заангажованою вибірковістю, а не ретельною науковою роботою.


Така сама проблема виникає у трактуванні готелю "Україна". У дисертації Качановського готель не є другорядною деталлю. Це – опорна колона. Якщо присутність, особу та приналежність ймовірних стрільців у цій будівлі неможливо довести, ширше тлумачення втрачає підґрунтя.


Місцезнаходження не встановлює особи, доступ до джерел – не доводить приналежності, а припущення не може замінити доказів. У книзі не наведено перевіреної ідентифікації таких стрільців за іменами чи надійним фізичним описом, а також не наведено чітких візуальних доказів, що показують, як вони діяли з готелю "Україна". Можливі позиції для стрільби — це не те саме, що встановлені виконавці.


Проблема полягає в перевищенні меж висновків, тобто в необґрунтованих твердженнях, — помилці, яка виникає, коли висновок або інтерпретація виходить за межі обґрунтовано підтверджених наявних даних.


Отже, звук на відео стає можливим напрямком вогню; можливий напрямок стає ймовірним місцем; місце стає будівлею; будівля стає політичною приналежністю; а приналежність стає відповідальністю. Кожен крок несе в собі невизначеність. Проте сукупний аргумент подається так, ніби ланцюг є надійним.


Те, що подається як доказ, часто є припущенням; те, що подається як метод, часто є накопиченням. Результатом є не експертиза, а використання матеріалу, що виглядає експертним, без дисципліни, якої вимагає вивчення такого матеріалу.


Читайте також: Щодо однієї книги про російську війну проти України: апологетика за підтримки Ілона Маска


Книга значною мірою спирається на експертні галузі, в яких автор не продемонстрував визнаної експертизи: криміналістика, балістика, кримінологія, кримінально-процесуальне право та реконструкція місця злочину. Це не дрібне питання академічного досвіду. Воно стосується самої суті авторитету книги.


Вчені можуть працювати в нових для себе галузях, але вони повинні показати, як дотримуються стандартів цих галузей.


Політолог може аналізувати політичне насильство, але він не може запозичувати мову криміналістики та балістики й очікувати, що за цим піде експертний авторитет.


Експертність не передається через близькість дисциплин: стоматолог не може виконувати операції на мозку, тільки на підставі того, що і стоматологія, і нейрохірургія є медичними дисциплінами.


Ось чому дисциплінарна нестабільність книги має значення.


У різні моменти видання говорить мовою політології, криміналістичної реконструкції, правового аналізу та сучасної історії.


Міждисциплінарність може бути продуктивною, коли вона приймає зобов'язання кожної галузі, до якої входить. Тут перехід між галузями часто виглядає не як інтеграція, а як ухилення.


Політологічні наукові структури та методи згадуються, але не використовуються систематично.


Криміналістичні твердження висуваються без належного технічного підтвердження. Історичний контекст застосовується вибірково. Книга запозичує авторитет одразу з кількох галузей, не будучі достатньо відповідальною перед жодною з них.


Проблемним є також підхід до державної відповідальності.


Відсутність прямого письмового наказу від Віктора Януковича чи високопосадовців вбивати протестувальників не можна розглядати як виправдувальний фактор.


Сучасне державне насильство рідко з'являється в архівах у вигляді чіткого підписаного наказу.


Репресії часто здійснюються через делеговані повноваження, дозвільні сигнали, неформальні ланцюги командування та ескалацію насилля. Стрілянина сталася після місяців насильства проти протестувальників: побиття, залякування, викрадення, тортури та попередні смерті. Виокремлювати 20 лютого з цього ширшого контексту означає спотворювати поле історичного дослідження.


Аргумент Качановського також має проблему сприйняття. Незважаючи на його помітність у публічній дискусії, він не став продуктивним напрямком досліджень у галузі українознавства, східноєвропейських студій чи дослідження Майдану.


Видимість — це не те саме, що визнання в науковій дисципліні. Теза, яка претендує на те, щоб змінити розуміння однієї з центральних подій сучасної української історії, має бути перевірена в наукових просторах, де вивчаються ця подія та її докази: сучасна українська історія, політичне насильство, кримінологія, криміналістика та правовий аналіз.


Видимість книги Качановського не перетворилася на визнану роботу з розбудови цих галузей. Поширення книги — не є підтвердженням академічного авторитету автора, а повторення чогось знову і знов — не прямує до загального сприйняття.


Книга також схильна до надмірного, іноді уявленого, розширення причинно-наслідкових зв'язків. Пов'язуючи стрілянину на Майдані з падінням Януковича, анексією Криму Росією, війною на Донбасі та повномасштабним вторгненням в Україну у 2022 році, видання стискає складний історичний процес у спрощений наратив. Це роздмухує пояснювальну силу тези та применшує роль Росії, довгостроковий тиск на український суверенітет та конкретні рішення російської держави. Таке формулювання не просто спрощує історію, воно ризикує представити російську агресію як реактивну, а не агресивну.


Більша небезпека полягає в тому, що слабка наукова робота, після публікації, набуває авторитету, набагато більшого ніж на це заслоговує.


Проблема не лише в тому, що аргумент слабкий; проблема в тому, що публікація надає слабким аргументам надмірного авторитету. Вона потрапляє до бібліографій, з'являється у виносках і цитується читачами, які не перевіряють підґрунтя аргументів та джерельної бази. Це дає політично зацікавленим акторам зручну фразу: "є наукове дослідження, яке це доводить". Від цього моменту інші науковці мусять витрачати час на виправлення того, що взагалі не мало б отримати такого авторитету заздалегідь. Погані аргументи часто переживають свою наукову поразку.


Отже, питання не в тому, чи може Качановський ставити незручні запитання. Він може. Питання в тому, чи створив він експертний апарат, необхідний для відповіді на них. Книга не показує, що він це зробив.


Стрілянина на Майдані вимагає серйозного, міждисциплінарного та методологічно прозорого дослідження. Аналіз стрілянини вимагає поєднання криміналістичної експертизи, юридичної точності, історичного контексту та політичного аналізу.


Дослідження фактів не може виграти від суперечливості, поданої як точність. Майдан заслуговує на серйозну наукову роботу, а не на купи даних, які видаються за ґрунтовнезнання.


Д-р Хусейн Ойлупинар є директором-засновником Інституту знання, дослідження та суспільства (ІКRS) у Канаді та співпрацює з Інститутом російських та євразійських досліджень (ІRЕS) при Уппсальському університеті у Швеції. Його робота зосереджена на україністиці, східноєвропейських та євразійських студіях, виробництві знань, дослідженнях меншин та політиці наукової авторитетності. Ця рецензія базується на довшому есе ІКRS.

Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради (ТСК) — один із небагатьох механізмів, який реально змушує чиновників і політиків найвищого рівня звітувати перед парламентом. Але в кожного інструменту є і зворотний бік.


В умовах, коли інші інструменти парламентського контролю часто працюють формально або вибірково, саме ТСК дедалі частіше стають центром політичної уваги. Комісії створюють регулярно, звучать гучно і мають переконлививй вигляд.


Але разом із впливом зростає і ризик: чи залишаються вони інструментом контролю, чи перетворюються на зручну політичну трибуну?


Формально ТСК мають чіткий мандат: збирати й перевіряти інформацію, встановлювати факти, аналізувати системні проблеми та пропонувати рішення. На практиці їхня сила полягає у трьох речах. По-перше, це публічність: засідання комісій – це відкритий майданчик, де складні й часто закриті теми стають предметом суспільної дискусії. По-друге, це можливість виклику посадовців, включно з тими, хто зазвичай уникає парламентського контролю. По-третє, це політична вага: сам факт створення ТСК сигналізує, що питання набуло рівня національного значення.


Саме ця комбінація нині робить ТСК одним із найдієвіших інструментів парламентського контролю. Вони можуть швидко реагувати на кризові ситуації, фокусувати увагу суспільства та чинити політичний тиск там, де інші механізми не працюють.


Напевно, саме тому ТСК настільки чутливі до зловживань. Чим вища їхня публічна вага й медійний ефект, тим сильнішою стає спокуса використовувати цей інструмент не для встановлення фактів чи підготовки рішень, а для формування інформаційного порядку денного. У таких випадках межа між парламентським контролем і політичним шоу стає дедалі менш помітною.


Показовою в цьому контексті стала діяльність ТСК з питань можливих порушень законодавства під час воєнного стану під головуванням Олексія Гончаренка. Після публікації нових розшифровок у справі "Мідас" голова комісії оголосив у Теlеgrаm про виклик секретаря РНБО Рустема Умєрова та колишнього помічника президента Сергія Шефіра на засідання 13 травня. Риторика була виразною: "Вчора з трибуни Умєров заявив, що не треба політизувати справу. А вже сьогодні ми маємо нові плівки, де Міндіч дає накази Умєрову, коли той був міністром оборони!" – пряма адресація до медіапорядку денного, а не до результатів розслідування.


На самому засіданні виникла публічна перепалка між головою комісії та запрошеною Марією Берлінською, яка в прямому ефірі відмовилася відповідати на запитання Гончаренка. Умєров на засідання не з'явився, пославшись на те, що вже надав усі пояснення правоохоронним органам. Засідання відбулося, але де-факто обернулося медіаподією, а не процесуальною дією.


Водночас українська політика демонструє приклади, коли механізм ТСК працював за задумом. Як розповідав народний депутат VІІІ скликання Олександр Черненко, він був секретарем ТСК з перевірки порушень під час виборів міського голови Кривого Рогу у 2015 році. Комісію очолював Єгор Соболєв. ТСК працювала безпосередньо "в полі": проводила виїзні засідання, перевіряла інформацію на місцях і взаємодіяла з різними інституціями. За результатами її роботи підготували звіт, який став одним із аргументів для призначення парламентом повторних виборів. Це приклад того, як комісія може виконувати свою ключову функцію – не обмежуватися розмовами, а впливати на рішення.


Отже, питання не в ефективності ТСК. Вони вже довели, що можуть бути такими. Питання – як саме їх використовують.


Парламентський контроль це не шоу. Це рутинна, часто непублічна робота з документами, свідченнями та фактами. Саме вона відрізняє інституцію від декорації. Водночас ТСК не має також підміняти собою роботу правоохоронних та антикорупційних органів.


Якщо ТСК працює в межах мандату, дотримується процедур, фокусується на встановленні фактів і доводить свою роботу до конкретних рішень — це один із найсильніших інструментів парламентського контролю.Якщо ж її використовують як медійний майданчик без чітких результатів, вона швидко перетворюється на політичну трибуну.



І саме від цього вибору залежить не лише ефективність окремих комісій, а й довіра до парламентського контролю загалом.

Питання про "ціну" можливого миру та зміст якихось варіантів потенційної мирної угоди залишається суспільно чутливим та контраверсійним.


Звичайно, в умовах симуляції з боку рф так званого "перемовного процесу" сьогодні не доводиться говорити про будь-який повноцінний та реальний поступ до миру. Постійні обстріли української території й, зокрема, тилових регіонів з боку агресора – черговий приклад цього. РФ тримає проміжні ставки, висуваючи ультиматум українській стороні та міжнародній спільноті стосовно "виходу українських військ з Донбасу".


Паралельно з цим знову актуалізуються розмови про російську ядерну зброю. Цілком ймовірно, що тиск з боку США на Україну стосовно вимог рф буде посилюватися та інструментувалізуватися, наприклад, у вигляді викликів із постачанням зброї.


Проте, очевидно, що ціна миру не має дестабілізувати українське суспільство, для якого прагнення зменшити втрати і зберегти життя поєднується з недовірою до будь-якого врегулювання, що може перетворитися на відкладену поразку або подарує рф перепочинок для накопичення сил перед новим нападом.


"Оптика", крізь яку українці дивляться на умови миру, також може залежати від регіону та досвіду війни. Бо для одних певні територіальні поступки – це, скоріше, "прагматичний компроміс", а для інших – остаточне викреслення дому, людей і права на повернення.


Впродовж березня 2026 року Національна платформа стійкості та згуртованості провела низку закритих фасилітованих діалогів у Донецькій, Харківській, Херсонській, Чернівецькій та Запорізькій областях. Їхня мета – визначити умови, за яких можливе врегулювання має стати суспільно прийнятним, політично легітимним і водночас не сформує лінії гострих суспільних конфліктів.


Дослідження того, як жителі прифронтових, деокупованих та тилових регіонів ставляться до миру, мирної угоди та гарантій безпеки не претендує на статистичну репрезентативність. До розмов були залучені ветерани, представники органів місцевого самоврядування і військових адміністрацій, ВПО, активісти, журналісти, науковці, молодь, пенсіонери, підприємці, соціальні працівники, медійники та лідери локальних ініціатив. Такий склад дозволяє побачити не "середню думку населення", а зіткнення різних соціальних і моральних підходів у розмові про мир.


Отже, якими є основні висновки, які не завжди вловлюють соціологічні опитування?


Перше й, мабуть, головне: людей цікавить не тільки "ціна миру", але й "ціна безпеки".


Українці не довіряють будь-якому врегулюванню, що може перетворитися на відкладену поразку або паузу перед новим циклом війни та російської агресії, а також послаблюватиме нашу безпекову складову.


Ключовими критеріями прийнятності домовленостей стають не символічне "завершення війни" і не сам факт переговорів, а питання обороноздатності, суверенітету держави, правової визначеності, долі людей на тимчасово окупованих територіях, внутрішньої стійкості держави та спроможності суспільства витримати наслідки компромісу без руйнування довіри і згуртованості.


Прийнятним вважається врегулювання, яке поєднує щонайменше декілька елементів: реальне зниження безпекової загрози, збереження політичної суб'єктності України та відсутність рішень, що можуть бути трактовані як нормалізація наслідків російської агресії, окупації української території, послаблення ЗСУ.


Узагальнено ставлення до Росії можна описати як стійко недовірливе, що не припускає віри в добросовісне виконання рф будь-яких домовленостей.


Учасники в різних регіонах повторюють кілька спільних тез: росія не зупиниться на часткових результатах, використає будь-яку паузу для перегрупування, порушить домовленості, а слабка угода лише створить базу для нової агресії.


Довіра до "формули миру" виникає лише там, де йдеться про сильне українське військо, сучасне озброєння, дієві міжнародні механізми стримування, санкційні та військово-політичні наслідки для порушника.


Отже, безпекові гарантії – це не декларації, а сила, яка реально зупиняє агресора, відсуває безпосередню загрозу і робить повторний напад надто дорогим.


Ще один безпековий критерій оцінки будь-якої угоди – її здатність змінити практичний режим небезпеки. Для людей, які живуть під постійною загрозою обстрілів, мир – це насамперед припинення вогню. У прифронтових регіонах критерієм прийнятності є фізичне виживання громад.


У тилових і прикордонних областях фокус дещо зміщується. Тут мир оцінюють через довгострокову стійкість держави, що передбачає відновлення людського ресурсу, збереження довіри до інституцій, здатність уникнути внутрішнього розхитування в період можливої паузи.


Водночас, жоден із регіонів не підтримує просту формулу "території в обмін на мир".


Суспільство не сприймає проведення "референдуму" щодо потенційної мирної угоди й трактує подібну можливість, як механізм маніпуляції або спосіб зняти політичну відповідальність із влади та перенести її на громадян.


Таке ставлення до складових умовної мирної угоди засвідчують результати нещодавнього опитування КМІС.


Більшість українців не готові підтримати передачу росії всієї Донеччини навіть в обмін на гарантії безпеки від США та Європи. 57% респондентів вважають такий сценарій категорично неприйнятним, 36% допускають подібну поступку, хоча більшість із них визнає її складною, ще 7% не визначилися.


Неприйнятними є сценарії, які виключають людей в окупації, зокрема, тих, котрі не вчиняли злочини проти державності, з українського політичного, соціального та правового майбутнього, відкладають їхню проблему "на потім", а тимчасово окуповані території розглядають, як "вже втрачені" або як другорядний об'єкт переговорів.


До того ж, існує ризик створити для Європи прецедент, коли силова зміна кордонів і заморожена агресія виявляються дієвим інструментом тиску. З точки зору етичних міркувань, "здача територій" – це винагородження агресора, фіксація несправедливості й знецінення жертв.


Окремий блок неприйнятності – нав'язані внутрішні поступки. Насамперед, йдеться про мову, церкву, особливі статуси, обмеження самозахисту або зовнішньополітичного вибору. Якщо подібні речі стануть "предметом торгу", це означатиме втручання у наш суверенітет.


Найбільші ризики потенційного врегулювання учасники діалогів пов'язуються не тільки з повторною агресією рф, а й з внутрішньою дестабілізацією в разі небезпечного миру. Пауза у війні може загострити конфлікти навколо "ціни миру", запустити "конкуренцію травм" між різними групами та загалом провокувати політичні спекуляції навколо теми миру.


Ставлення до потенційної мирної угоди визначається не лише параметрами зовнішньої безпеки. Важливими виявляються й очікування щодо внутрішньої трансформації держави. Для багатьох мир має сенс лише за умови, що він відкриває простір для зміцнення державних інституцій, підвищення спроможності держави та справедливого соціального контракту.


Післявоєнні реалії вимагатимуть від керівництва України чесної та відкритої комунікації про ТОТ, ветеранів, ВПО, справедливість для жертв та правила політичного представництва у перехідний період.


***


Втома від війни на витривалість, демографічні втрати, руйнування інфраструктури, економічна нестабільність і тривала психологічна напруга формують виразний суспільний запит на стабілізацію.


Натомість цей запит не трансформується автоматично у згоду на будь-яку мирну формулу. Виснаження співіснує з жорстким неприйняттям сценаріїв, що можуть знецінити вже понесені жертви і винагородити агресора.


Також у нинішньому сприйнятті мир не дорівнює поверненню до довоєнної "норми" або фіналу війни. Скоріше, це припинення вогню, деескалація, пауза для відновлення ресурсів оборони та модернізації країни. Мир важить тільки тоді, коли він не консервує слабкість, а створює умови для сили, не заморожує проблему, а змінює баланс, не винагороджує агресію, а робить її безперспективною. Решта – це не завершення війни, а лише її інша фаза.


Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості

Більше місяця минуло відтоді, як у Львові ножем у шию вбили 52-річного військовослужбовця ТЦК Олега Авдєєва. Станом на 12 квітня 2026 року поліція зафіксувала 620 нападів на працівників ТЦК — троє загинули. Ці цифри — це діагноз стану довіри між суспільством і державою у питанні мобілізації. Після кожного резонансного інциденту запускається звичний цикл: парламентські заяви, урядові наради, медійні дискусії про реформу. Цього разу є одна відмінність — вперше за чотири роки конкретний політик бере на себе відповідальність за цей процес. Деталі концепції публічно не комунікуються — є лише крихти із заяв окремих нардепів. Перейменувати ТЦК та СП в "офіси резерву ". Розділити соціальну і призовну функції по різних будівлях. Перекласти частину роботи на поліцію. Я чую ці ідеї вже кілька років. І щоразу пояснюю одне й те саме: проблема не у вивісці. Як ми дійшли від "наших котиків" до мереж телеграм-каналів "Стоп ТЦК" — і чому частина вже озвучених пропозицій не спрацює.

Чому поліція — не вирішення

Концепція реформи досі в розробці, але вже окремі депутати починають розповідати деталі та зондувати ставлення суспільства до ідеї. Одна з них — передати частину функцій ТЦК та СП поліції. Перш ніж говорити про реформу, варто назвати речі своїми іменами. Термін "бусифікація" виник не випадково — він описує правову колізію, яку держава сама і створила. За чинним законодавством право затримати людину і доставити до ТЦК має виключно поліція. Самі працівники ТЦК таких повноважень не мали ніколи. Проте саме вони роками садили людей у мікроавтобуси — без протоколів, без поліції, поза будь-якою правовою рамкою. У цьому вакуумі закономірно виросло все найгірше: одні відчули смак влади і почали нею зловживати, інші — смак грошей. Що відчувають ветерани або військові з пораненнями, які працюють у ТЦК і бачать, як їх бояться та зневажають ті, кого вони ще вчора захищали, — я навіть не хочу думати… Свавілля і корупція в ТЦК — не "окремі негідники". Це від системного ігнорування проблеми з боку держави, яка делегувала примус без правил. На нереформовану модель мобілізації, в час великої війни, скинули весь бруд, негатив і, що цікаво, всю відповідальність. Україна на початку повномасштабного вторгнення навантажила ТЦК функцією примусової доставки для перевірки військово-облікових даних — не передбаченою законом, без підготовки особового складу до цієї ролі і без будь-якого пояснення суспільству, що відбувається і чому. Тож єдиний реальний здобуток від передачі цієї функції поліції — процедура нарешті відповідатиме закону. Це важливо, але це не реформа. Суспільство, яке накопичило агресію до ТЦК, перенесе її на нову інституцію. Нова вивіска, та сама логіка, той самий результат.

Помилка, яку вже робили

Примусова мобілізація в умовах підірваної довіри — це не українська новація. Це добре задокументований провал, який повторювався в різних арміях і різних війнах. США у В'єтнамі зіткнулися з тією самою логікою. Масовий призов без широкого суспільного консенсусу породив не тільки потужний антивоєнний рух, а й суттєво підірвав дисципліну в армії. Зросли рівень дезертирства, відмови виконувати накази — "соmbаt rеfusаls" — та так звані "frаggіngs": вбивства або замахи на власних офіцерів і сержантів. За даними Пентагону, у 1970 році було зафіксовано 209 таких інцидентів, у 1971-му — ще понад 200. Загальна кількість підтверджених і підозрюваних випадків frаggіng з 1969 по 1972 рік сягнула понад 900. Армія, сформована переважно примусовою мобілізацією без достатньої довіри суспільства, почала руйнуватися зсередини. Не менш показовий приклад — Британія. У Першій світовій країна спочатку покладалася виключно на добровольців — і за перший рік зібрала понад мільйон осіб. Коли добровольці вичерпалися, введення примусового призову в 1916 році супроводжувалося парламентськими дебатами і системою апеляційних трибуналів для тих, хто заявляв про особисті обставини чи антивоєнні переконання. Навіть в умовах тотальної війни британці не відмовилися від процедур. Інший приклад — Ізраїль. Країна з обов'язковою службою, яка реально працює, будувала свою систему десятиліттями, спираючись на три речі: прозорість умов служби, ротацію резервістів за чітким графіком і суспільний консенсус щодо екзистенційного характеру загрози. Це не просто "патріотизм". Це системна робота держави з легітимізацією призову в очах кожного громадянина.

ІПСО, яку ми програємо

У 2023 році росіяни побачили ідеальне вікно можливостей. Більшість добровольців вже на фронті. Контрнаступ провалився. Тил деморалізований — літа в Криму не сталося, депресивні настрої загострювалися. І головне: держава активно запустила примусову мобілізацію через ТЦК, не підготувавши ні суспільство, ні сам особовий склад до цієї ролі. Ідеальний ґрунт для "удару в тил". У 2024 році дефіцит зброї та людей нікуди не подівся. Новий закон про мобілізацію, який набув чинності 18 травня 2024 року, мав нарешті запустити систему. Але замість відновлення довіри, суспільство отримало нову хвилю конфліктів. Політики жбурляли проєктом закону один в одного: з парламенту до уряду і до офісу президента. Ніхто персонально не хотів брати на себе політичну відповідальність за мобілізацію. Антимобілізаційна кампанія стала, мабуть, найефективнішою російською ІПСО за час повномасштабної війни. Росіяни зробили ставку на дискредитацію мобілізації — одного з інструментів поповнення армії кадрами. І противнику майже не довелося нічого вигадувати — достатньо було підсилювати реальне. Механіка була відпрацьована швидко. Мережа Теlеgrаm-каналів системно збирала відео конфліктів із ТЦК, монтувала їх з коментарями і розганяла на мільйонні аудиторії. ТіkТоk підхоплював через алгоритми — без жодної координації, просто тому, що конфлікт і страх дають охоплення. За даними Сухопутних військ, у травні 2025 року з 263 повідомлень про "свавілля ТЦК" реальні підстави мали лише 30 випадків — 11%. Але саме ці 11% ставали сировиною для сотень маніпуляцій свідомістю та розпалювання ворожнечі. Менш ніж за рік послідовної російської кампанії — і сталося перше резонансне вбивство військового ТЦК. Паралельно розгорталася кампанія романтизації "ухилянства". Тут ворог діяв тонше. Наратив не закликав зрадити країну — він пропонував зручну самовиправдувальну рамку. "Ухилянт" у цьому контексті — не порушник закону і не людина, яка перекладає свій тягар на плечі інших. Це людина, яка переконана, що має лише гарантовані Конституцією права, хоче жити своє краще життя, а воювати мають діти депутатів. Я усвідомлюю, що в країні існує частина населення, хто свято в це вірить. Втім, саме завдяки роботі ворога ці наративи, вкинуті через "лідерів думок", проросли у масах. Так суспільний договір втратив свою силу. Ми розділилися на тих, хто взяв на себе війну, і тих, хто старанно робить вигляд, що її не існує.

Що насправді потрібно

Парадокс соціології, який я не можу пояснити інакше як колективним інфантилізмом: ЗСУ довіряють понад 90% українців, ТЦК — лише третина. Але ці дві цифри пов'язані між собою більше, ніж здається. Значна частина суспільства досі живе в логіці "ЗСУ якось переможуть самі". Є абстрактний захисник, є фронт десь далеко — і можна жити далі. Ця позиція не зрада. Це наслідок того, що з людьми роками не вели серйозної розмови. Не пояснювали, що ті, хто воює, — не окрема каста героїв з іншої планети, а звичайні люди, які фізично й морально виснажені після чотирьох, а хтось і після дванадцяти років війни. Пересічному українцю так і не донесли головного: виграти екзистенційну війну чужими руками не вийде. І цей меседж має лунати однаково — від локального блогера до вищого військово-політичного керівництва країни. Я писав про це ще два роки тому: мобілізаційна реформа має бути комплексною — і з боку суспільства, і з боку держави. Без цього вона не працює в жодному напрямку. По-перше, армії потрібні системний рекрутинг, якісний сержантський корпус, реальна бойова підготовка і гідне забезпечення бійця — це не побажання з підручника. Це формула, яка працює. Результат — 13 випадків СЗЧ на місяць у з'єднанні чисельністю понад десять тисяч військових. Це підтверджений рекорд Третьої окремої штурмової бригади. Цього результату командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький досяг не облавами і примусом, а прицільним рекрутингом, спільною візією і командирами, яким люди довіряють. Примусово мобілізований боєць — це цифра в списку особового складу. Доброволець, який розуміє навіщо він тут, — це бойова одиниця. Різниця між ними на позиції коштує життів. Поки держава не засвоїть цю різницю, жоден офіс призову нічого не змінить. По-друге, прозорість і чіткі правила гри. Кожен призовник має отримати юридично закріплений маршрут: від першого контакту з ТЦК до конкретних умов демобілізації. З правами, процедурами оскарження і гарантіями. Часи, коли людям потрібні були лише зброя та бойовий колектив лишися у 2014-му. Ізраїль — показовий приклад. Там кожен резервіст знає заздалегідь: коли він призивається, на який термін, в яке з'єднання, з яким озброєнням і забезпеченням, і коли повертається додому. Мілуїм — це не сюрприз і не лотерея. Кожен резервіст знає свій графік зборів наперед і будує навколо нього цивільне життя. Саме тому система працює без масового спротиву в країні, яка воює з моменту свого заснування. По-третє, ревізія списку заброньованих, яких понад мільйон триста тисяч, і політичне рішення щодо двох мільйонів людей у розшуку. Інструмент простий: підніміть документи за чотири роки і подивіться, в яких областях і в який саме період мами та дружини військовозобов'язаних масово отримували статус особи з інвалідністю. Це не журналістське розслідування — це робота прокуратури. По-четверте, інформаційна капітуляція всередині країни має зупинитися. Держава програє битву за власне суспільство: повільно реагує, говорить не тими каналами, не тією мовою. Кожен фейк про ТЦК має отримувати спростування там, де він з'явився, і швидше, ніж він набере мільйон переглядів. Але реакція — це не стратегія. Потрібна чесна розмова від керівництва держави і лідерів громадської думки: скільки людей потрібно, чому, на яких умовах, що отримує той, хто служить. Досить "бігати марафони за ЗСУ" — прийдіть і замініть частину з нас. Люди, які поховали побратимів і віддали цій війні роки, будуть набагато ефективнішими амбасадорами армії, ніж будь-яка цивільна піар-кампанія. Щоразу, коли бачу, як чоловіки тікають від військового обов'язку, згадую фільм Спілберга "Впіймай мене, якщо зможеш". Головний герой роками міняє документи й особистості — аж поки держава не пропонує йому не клітку, а місце. І він знаходить себе. Я не романтизую ухилянтів. Але я бачив достатньо людей, які потрапляли до нас з боєм — і ставали бійцями. Питання не в тому, чи здатні ці люди воювати. Питання в тому, чи здатна держава запропонувати їм щось інше, крім автозака.

Ми живемо в реальності, де інформація більше не є привілеєм – вона є фоном, шумом, середовищем, яке одночасно і відкриває доступ до істини, і приховує її під шарами надлишкових, фрагментованих і часто навмисно викривлених даних. І саме тому ключовою навичкою стає не здатність отримати інформацію, а здатність відрізнити в ній сенс від імітації сенсу. ОSІNТ (Ореn Sоurсе Іntеllіgеnсе) – це системна робота з відкритими джерелами: державними реєстрами, корпоративними базами даних, судовими рішеннями, санкційними списками, соціальними мережами, витоками інформації, медіаархівами, геолокаційними даними та цифровими слідами, які залишає будь-яка економічна чи соціальна активність. Саме через цю системність він виходить далеко за межі просто пошуку інформації. Але ключове тут не "відкриті джерела" – ключове тут слово іntеllіgеnсе. Тобто аналітика, інтерпретація, здатність перетворити набір розрізнених фактів у логічну конструкцію, яка має доказову силу. Без цього будь-яка робота з даними залишається колекціонуванням, а не розслідуванням. Сьогодні доступ до інформації є. Але розуміння – ні. І саме цей розрив між доступністю даних і здатністю їх інтерпретувати стає найбільшою проблемою аналітичної роботи в Україні.

Парадокс надмірності: коли більше – це менше

Сьогодні величезна кількість інформації є у відкритому доступі – іноді більше, ніж це потрібно для побудови повної картини. І саме ця надмірність створює парадокс: коли доступ є, але розуміння відсутнє. Проблема в тому, що більшість людей або не знає, де саме шукати релевантні дані, або не вміє працювати з ними на рівні, який дозволяє бачити не просто факти, а зв'язки між ними, які і формують реальну картину подій. Окремий рівень складності – це робота в умовах інформаційного перевантаження, коли кількість даних не допомагає, а заважає, створюючи ілюзію повноти картини. Коли будь-який факт можна підкріпити десятками "джерел", які насправді є лише реплікаціями однієї і тієї ж неперевіреної інформації.ОSІNТ стає не лише інструментом розслідування, а й інструментом захисту – від помилок, від репутаційних втрат, від стратегічних рішень, які можуть коштувати значно дорожче, ніж будь-яке окреме порушення.

Що реально відбувається в антикорупційних розслідуваннях

В антикорупційній сфері з ОSІNТ починається більшість розслідувань. Саме він формує ті первинні гіпотези, які потім або підтверджуються, або руйнуються в процесі подальшої роботи. Через відкриті джерела відновлюють реальні ланцюги власності там, де вони штучно розірвані і замасковані складними юридичними конструкціями – офшорними структурами, номінальними директорами, трастами та підставними компаніями. Знаходять номінальних і фактичних бенефіціарів через непрямі зв'язки, які проявляються лише при глибокому аналізі – спільні адреси, телефони, повторювані підписи, паттерни реєстрації. Виявляють афілійованість компаній через повторювані патерни, які на перший погляд виглядають випадковими, але насправді є системними – і саме системність є ключем до розуміння. Аналізують поведінкові моделі: як саме рухаються активи, як змінюється структура бізнесу під впливом санкцій чи регуляторного тиску, де з'являються нові реєстрації у відповідь на нові обмеження. Документують зв'язки між публічними особами та бізнес-структурами, які формально не перетинаються, але фактично взаємодіють – через посередників, родинні зв'язки або спільні інтереси

Чому "знати інструменти" – це не те саме, що вміти працювати з даними

Ілюзія, яка часто супроводжує тему ОSІNТ, полягає в тому, що це набір інструментів, і що достатньо знати декілька сервісів, щоб вважати себе людиною, яка вміє працювати з інформацією. Реальність значно складніша, тому що інструменти – це лише поверхня. Без розуміння логіки даних, структури інформаційних систем і принципів верифікації будь-який інструмент перетворюється на генератор шуму, а не результату. Я часто спостерігаю, як навіть досвідчені аналітики роблять одну і ту ж помилку: вони знаходять інформацію, але не перевіряють її структуру. Наприклад, дані у реєстрі можуть відображати юридичного, а не фактичного власника. Запис може бути застарілим на роки. Адреса реєстрації може збігатися з десятками інших компаній – і це або індикатор ризику, або просто юридична адреса обслуговуючої фірми. Різниця між цими двома інтерпретаціями є критичною, і без контексту та аналітичного досвіду неможливо її побачити. Саме тому системна робота з ОSІNТ починається не з інструментів, а з формування аналітичного фреймворку: що саме ми шукаємо, яка гіпотеза перевіряється, які джерела є первинними, а які похідними, і де може бути навмисне спотворення інформації.

П'ять рівнів роботи з даними: від реєстрів до соціальних мереж

Навчання ОSІNТ будується на кількох послідовних рівнях аналізу даних. Саме такий підхід сьогодні використовується і в антикорупційній аналітиці, і в межах курсу "Пошук інформації в базах даних (ОSІNТ)" магістерської програми "Антикорупційні студії" АСRЕС (НаУКМА). Кожен із цих рівнів є не просто технічним кроком, а окремим аналітичним шаром.

Рівень 1: Реєстри і бази даних

Знаходити компанії або фізичних осіб – це лише початок. Важливіше розуміти логіку формування записів, відслідковувати зміни у часі, бачити нетипові патерни, які сигналізують про ризики. Наприклад, масова зміна директорів напередодні перевірки або реєстрація компанії за день до підписання великого державного контракту.

Рівень 2: Корпоративні структури

Розбір складних багаторівневих структур власності, де кожен рівень може бути створений для приховування реального контролю. Тут критично важливо вміти картувати структуру візуально і бачити, де розривається логічний ланцюг – бо саме там, як правило, і прихований реальний контроль.

Рівень 3: Верифікація інформації

Робота з кількома джерелами одночасно, побудова ланцюгів підтвердження, оцінка достовірності даних і виявлення інформаційних маніпуляцій. Верифікація – це не просто "знайти ще одне підтвердження", а розуміти незалежність джерел між собою.

Рівень 4: Витоки і відкриті масиви даних

Розуміння, як використовувати великі масиви інформації – від Раnаmа Рареrs до відкритих держзакупівель. Тут важливо не лише вміти технічно працювати з даними, а й розуміти контекст їх появи і можливі обмеження.

Рівень 5: Соціальні мережі як джерело даних

Цифрові сліди, які допомагають аналізувати, перевіряти факти і будувати гіпотези. Геолокація публікацій, метадані фотографій, мережі контактів – все це є джерелом аналітичної інформації, яка часто суперечить офіційним деклараціям.

Де ОSІNТ має стратегічне значення сьогодні

Попит на фахівців, які вміють працювати з відкритими даними, стрімко зростає – і це не просто тренд ринку праці, а відповідь на реальну потребу в умовах, коли Україна одночасно переживає воєнний час, масштабну антикорупційну реформу і глибоку трансформацію публічного управління.

Державний сектор

Основа для антикорупційних розслідувань і формування політик. НАБУ, НАЗК, САП – всі вони активно використовують методи ОSІNТ для первинного збору доказової бази.

Бізнес і комплаєнс

Duе dіlіgеnсе, перевірка контрагентів, оцінка ризиків і захист репутації. В умовах санкційних обмежень і воєнної економіки ризики партнерства зросли кратно.

Фінансовий моніторинг

Частина систем виявлення складних схем і відмивання коштів. ОSІNТ дозволяє верифікувати дані клієнтів і виявляти невідповідності між задекларованим і реальним профілем ризику.

Журналістика

База для розслідувань і перевірки фактів. Без системної роботи з відкритими даними неможливо будувати доказову журналістику, яка витримує юридичний і репутаційний тиск.

Громадський сектор

Механізм контролю прозорості і підзвітності. Громадські організації, які вміють системно працювати з даними, здатні формувати незалежний порядок денний і протистояти маніпуляціям.

ОSІNТ як новий тип грамотності

У світі, де доступ до інформації більше не є обмеженням, конкурентною перевагою стає здатність бачити структуру там, де інші бачать хаос, і сенс там, де інші бачать лише потік даних, що постійно змінюється. Я б назвала ОSІNТ новим типом грамотності. Не технічною навичкою, не набором інструментів – а способом мислення. В Україні сьогодні це питання набуває особливої гостроти. Ми маємо унікальну ситуацію: з одного боку, одні з найбільш відкритих реєстрів у Європі – Єдиний державний реєстр юридичних осіб, РrоZоrrо, Декларації, НАЗК. З іншого боку – системний дефіцит аналітичної культури роботи з цими даними. Реєстри є. Але вміння їх читати як сукупну систему, а не як окремі записи – є рідкісним. Питання "де цьому навчитись" у такому контексті перестає бути академічним і стає практичним вибором, який впливає на професійне майбутнє. Або ти вчишся працювати з даними і бачити більше, ніж лежить на поверхні, або стаєш залежним від тих, хто це вже вміє і формує для тебе картину реальності. І це, можливо, найточніше визначення того, чому ОSІNТ сьогодні – не опція, а необхідність. Не для тих, хто хоче бути в тренді. А для тих, хто хоче залишатися суб'єктом власних рішень – а не об'єктом чужих інформаційних конструкцій. Ганна Горбенко, експертка з комплаєнсу, управління ризиками, фінансового моніторингу та ЕSG, Голова ГО "Українська комплаєнс асоціація", викладачка курсу "Пошук інформації в базах даних (ОSІNТ)" у магістерській програмі "Антикорупційні студії" АСRЕС (НаУКМА)

Комунальні медіа в Україні сьогодні дедалі менше схожі на те, чим вони мали би бути за своєю природою. Формально це мовники громади, які фінансуються з міських бюджетів, а отже – з грошей платників податків. І якщо виходити з цієї логіки, то їхня базова функція доволі проста: показувати життя громади, пояснювати, що в ній відбувається, і, якщо можливо, допомагати розв'язувати проблеми містян. Але коли дивишся на ефір, виникає відчуття, що між цією ідеальною моделлю і реальністю – величезна прірва.


У межах дослідження Руху ЧЕСНО ми проаналізували понад сотню випусків новин десяти найдорожчих комунальних телеканалів. І якщо спробувати звести все побачене до простих висновків, то вимальовуються дві ключові моделі.


Перша – це класичний формат комунального мовника, де все крутиться навколо однієї фігури. Найчастіше – міського голови або вузького кола його оточення. Проблема ж навіть не в тому, що влада присутня в ефірі – це нормально, а в тому, що вона там не просто є, а займає весь простір.


Наприклад, у Кривому Розі телеканал "Рудана" фактично вибудовує свою новинну картину навколо керівника Ради оборони міста Олександра Вілкула. Він – головний герой ефіру, бо ж його коментарі з'являлися аж 20 разів в 11 випусках новин. Поруч із ним в ефірі – найближче оточення: його заступниця і радник. Усе позитивне, що відбувається у місті, артикульоване ними, пов'язане з ними. В якийсь момент ловиш себе на думці, що громада – фон. Їй відведена роль підтримки діяльності владної еліти.


Подібні речі, можливо, менш масштабно, але все ж повторюються і в інших містах. У Кременчуці новинний блок крутиться навколо міського голови Віталія Малецького, у Запоріжжі – на двох "стовпах" – начальнику Запорізької ОВА Іванові Федорову й в. о. міського голови Регіні Харченко. Причому часом складається враження, що редакції женуться за кількістю згадок – частина недоречних коментарів швидше шкодить, аніж додає плюсів іміджу політиків.


Друга модель сучасніша, але вона не менш суперечлива. Це великі комунальні медіа з величезними бюджетами – як-от "Київ", "Дніпро ТV" чи "Перший Західний". Тут уже немає настільки прямого культу особи-політика, але з'являється інша крайність: втрата локальності.


Найбільше загубився на карті світу столичний мовник. Бо коли вмикаєш київський комунальний канал, то не можеш зрозуміти, що це взагалі медіа громади. Київ у ефірі є, але фрагментами, ніби випадково. Натомість багато часу займають зовнішньополітичні теми, міжнародні сюжети, загальнонаціональний контекст. Відверто кажучи, вони займають майже увесь час. Наприклад, 13 квітня 12 з 15 гостей ефіру денного слоту обговорювали результати виборів в Угорщині… Окрім того, складається враження, що канал так щедро фінансують (близько 200 млн грн на рік), аби мати майданчик для боротьби із центральною владою. Якщо теми стосуються критики президента, його оточення чи провладних нардепів, то тон спілкування різко змінюється, а часом переходить межі журналістської етики.


Але тоді виникає просте питання: навіщо існує саме цей канал? Бо якщо громада утримує мовник зі своїх коштів, то вона, очевидно, очікує бачити насамперед своє місто – свої дороги, свої лікарні, свої проблеми і рішення. І коли цього немає, глядачі закономірно питають: "А де, власне, Київ?"


Ще одна цікава деталь, яку ми побачили в ефірі: навіть коли канали не роблять культу конкретної особи, вони все одно часто повертаються до влади – просто в іншій формі. Не через інтерв'ю чи сюжети, а через постійні згадки на кшталт "за ініціативи мера", "за дорученням", "за сприяння". Це м'якша, але дуже стійка форма присутності влади в ефірі. Наприклад, у новинах Павлоградської ТРК.


Найгірше, що комунальні медіа фактично опинилися в замкненому колі. З одного боку, вони мають працювати для громади. З іншого – вони фінансуються і контролюються тією ж владою, яку мали би збалансовувати або хоча б коректно відображати.


У такій системі дуже складно очікувати нейтральності. Бо медіа стає не просто каналом інформації, а ще й інструментом політичного впливу. І в умовах, коли вибори – це завжди про ресурси, комунальні телеканали перетворюються на дуже зручний актив: він уже оплачений, він уже працює і він уже формує образ влади щодня. І цей ореол святості найчастіше знову приводить тих самих людей на високі посади.


Єдина надія – на реформування комунальних каналів. Їхня реорганізація в публічні аудіовізуальні медіа мала би вже відбутися, але у зв'язку з війною її відтермінували до завершення воєнних дій. За інформацією Нацради з питань телебачення і радіомовлення, станом на 27 квітня 2026 року із 87 комунальних мовників лише п'ять пройшли реорганізацію.


Очевидно, що реформу комунальних каналів не можна зводити до формальностей – наглядових рад чи багаторічного планування бюджетів. Питання не стільки в структурі управління, а в тому, для кого і навіщо ці медіа існують.


Поки що відповідь виглядає не дуже втішною: вони існують ніби для громади, але працюють часто радше на владу. І саме цей розрив між декларуванням і реальністю, мабуть, і є найпроблемнішим у всій цій історії.

Автори: Дмитро Петришин, Андрій Тетюрко, юристи Правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип" У квітні 2025 року ветеран російсько-української війни – назвімо його Олександром – звернувся до своєї колишньої військової частини, прагнучи отримати виплату за "контрактом 18–24". Він відповідав вимогам програми: вступив на службу під час воєнного стану у віці до 25 років, брав участь у бойових діях, а звільнився через поранення. От тільки звільнився Олександр у серпні 2024-го – за пів року до введення у дію Постанови КМУ №153, якою уряд і запровадив програму "контракт 18–24". Військова частина у виплаті відмовила. Чи передбачала постанова виплату для Олександра? Ні, адже виплати прописані для чинних військовослужбовців і для тих, хто звільнився після 13 лютого 2025 року. Чи справедливо це? Теж ні. Так вважає Чернігівський окружний адмінсуд, який виніс відповідне рішення, присудивши військовому виплату. Суд аргументував це тим, що "позивач був звільнений з військової служби з незалежних від нього обставин, а саме за станом здоров'я у зв'язку з наявністю інвалідності першої Б групи, внаслідок травми, "так, пов'язаної із захистом Батьківщини". Ми проаналізували текст Постанови КМУ №153, а також її правозастосування – і виділили кілька системних несправедливостей, на які варто звернути увагу уряду, правникам, військовим частинам.

Що таке "контракт 18–24"

Перш за все коротко згадаємо, як влаштований механізм цієї програми. 13 лютого 2025 року вступила у дію Постанова КМУ №153. Вона запровадила новий тип контракту: громадяни України віком від 18 до 24 років добровільно вступають на службу на посади рядового, сержантського та старшинського складу строком на 1 рік (для операторів БПЛА та НРК – 2 роки) і за умови тривалого виконання завдань на ЛБЗ отримують одноразову грошову винагороду в 1 млн гривень. Сукупний час роботи в районі ведення бойових дій – 12 місяців для операторів БПЛА та НРК та 6 місяців для інших посад. Водночас постанова поширюється й на тих, хто вже перебував на службі: військовослужбовці, які під час воєнного стану (з 24 лютого 2022 року і до набрання постановою чинності 13 лютого 2025 року) мобілізувались чи підписали контракт, також мають право на виплату – якщо на момент вступу на службу їм не виповнилося 25 років і вони відповідають іншим умовам.

Чекліст умов для отримання виплати:

вік до 25 років на момент вступу на службу; прийнятий або призваний на службу після 24 лютого 2022 року або підписав контракт на умовах постанови №153 після 13 лютого 2025; безпосередня участь у бойових діях сукупно понад 6 місяців за умовами "контракту 18–24"; для операторів БПЛА/НРК за умовами "контракту 18–24" – 12 місяців; для мобілізованих до 13 лютого 2025 – також 6 місяців; якщо менше – виплата пропорційна; відсутність кримінальної відповідальності; не більше одного адміністративного стягнення за військові правопорушення; відсутність незнятих дисциплінарних стягнень; перебуває на службі або звільнений після 13 лютого 2025 року;

Для поранених та звільнених з полону (крім тих, хто здався добровільно) тривалість участі в бойових діях значення не має – виплата здійснюється у повному розмірі. Читайте також: Контракт на мільйон. Чи допоможуть гроші посилити армію і що не так із мотиваційним проєктом для молоді

Хто несправедливо позбавлений виплати

Звільнені до 13 лютого 2025 року через поранення або хворобу

Ситуація: військовий отримав поранення чи захворювання, ВЛК визнала його непридатним до служби, і він був звільнений до 13 лютого 2025 року. Формально він не підпадає під умови – і частини відмовляють у виплаті. Це несправедливо, бо людина опиняється в гіршому становищі, ніж та, чиє здоров'я дозволило залишитися в строю. Описаний на початку тексту кейс – саме про це. Суди вже виправляють цю несправедливість, але сама необхідність проходити через судовий процес знижує довіру ветеранів до держави. Як вирішити: внести зміни до постанови, прямо передбачивши право на виплату для тих, кого звільнили через поранення або хворобу, пов'язані із захистом Батьківщини, незалежно від дати звільнення.

Звільнені до 13 лютого 2025 року після перебування у полоні

Ситуація: військовий потрапив у полон, а після звільнення скористався своїм правом на звільнення – і все це відбулося до набрання чинності постановою. Хоча постанова прямо говорить про право експолонених на повну виплату, ця норма стосується лише тих, хто повернувся з полону після 13 лютого 2025 року (або повернувся раніше, але не скористався правом на звільнення чи звільнився пізніше). Окрема болюча категорія – строковики, які після 24 лютого 2022 року не встигли підписати контракт, виконували бойові завдання і потрапили в полон. Такі є серед тих, хто обороняв Маріуполь. За нинішніми умовами постанови вони не мають права на виплату. Як вирішити: змінити постанову так, щоб право на виплату для тих, хто пройшов полон, не залежало від дати звільнення зі служби.

Звільнені з інших підстав до 13 лютого 2025 року

Ситуація: військовий, мобілізований у перші дні чи тижні повномасштабної агресії у 2022 році, до лютого 2025-го відслужив майже три роки. Звільнився – і не має права на виплату лише тому, що це сталося до набрання чинності постановою. Натомість його ровесник, який підписав контракт вже після 13 лютого 2025 року та відслужив рік, – отримає мільйон. Це виглядає несправедливим, адже виплата задумана як компенсація за ризик і тривалу роботу в районі ведення бойових дій. Тож виходить, що однакові за суттю випадки законодавство оцінює по-різному. Як вирішити: поширити дію постанови на тих, хто служив у відповідному віці під час воєнного стану та відповідає іншим умовам – незалежно від дати звільнення.

Поліцейські, які виконують бойові завдання

Ситуація: Хоча МВС є учасником програми "Контракт 18–24", однак постанова визначає отримувачів виплати виключно як військовослужбовців. Поліцейський, який виконує бойові завдання у складі, наприклад, Окремої штурмової бригади НПУ "Лють", формально не є військовослужбовцем, у нього інший статус, тож права на виплату він не має. Як вирішити: поширити дію постанови на поліцейських, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.

Чому військові частини відмовляють у виплаті

Окрім проблем, які виникають через прогалини у самому тексті постанови, є ще інші – пов'язані з тим, як постанову інтерпретують і виконують у військових частинах.

"Це тільки для ЗСУ, ми – не ЗСУ"

Військові частини, які не належать до структури ЗСУ, можуть відмовляти у виплаті 1 млн гривень саме з формулюванням "це лише для ЗСУ". Такі випадки були у деяких підрозділах. Але це неправомірна відмова. Як вирішити: роз'яснення від МОУ та МВС – до військових частин, на які поширюється постанова.

"Вам вже 25 – значить, не маєте права"

Деякі командири відмовляють у виплаті військовим, яким на момент звернення вже виповнилося 25 років. Але постанова чітко прив'язує право на виплату до віку на момент вступу на службу, а не до поточного віку. Як вирішити: роз'яснення від МОУ до військових частин.

"Вам треба зібрати документи"

Інколи військові частини просять військовослужбовців самостійно збирати довідки та підтверджувати право на виплату. Такого механізму постанова не передбачає. Пакет документів має формувати служба персоналу в/ч, після чого командир підписує наказ, який є підставою для виплати. Як вирішити: роз'яснення від МОУ про те, на кому лежить обов'язок ініціювати та оформити виплату.

"Ви вже звільнені – тож виплата вас не стосується"

Окремі частини не здійснюють виплату військовим, які звільнилися після 13 лютого 2025 року – лише через сам факт звільнення. Це прямо суперечить Окремому дорученню МОУ №5601. Як вирішити: роз'яснення від МОУ з посиланням на Окреме доручення №5601.

Що робити, якщо вам відмовили у виплаті

Якщо ви відповідаєте поточним умовам Постанови №153, але не отримали виплату, вам насамперед варто запитати у командира, чи внесли вас до списку на виплату. Якщо ні, тоді звернутись за виплатою із рапортом. Зразок рапорта та додаткові роз'яснення доступні у "Правовому навігаторі". Якщо частина безпідставно відмовляє або ігнорує рапорт та не подає вас на виплату – можна звернутись:

до Військового омбудсмана (skаrhа@mіlоmb.gоv.uа); якщо проходите службу у підрозділі з системи МОУ – до Головного управління захисту прав військовослужбовців Міноборони (mрd@mоd.gоv.uа); якщо проходите службу в НГУ – до Головного управління НГУ (gu@ngu.gоv.uа); якщо проходите службу в ДПСУ – до Адміністрації ДПСУ (аdрsu@dрsu.gоv.uа).

Якщо ці інструменти не спрацювали або постанова не передбачає права на виплату, але ви вважаєте, що ваш випадок належить до однієї з описаних вище прогалин – можна звернутися до суду. Однак потрібно розуміти, що судовий процес може тривати місяцями, а позитивний результат – не гарантований. Виправляти ці несправедливості – завдання КМУ. Як бачимо, цю категорію проблем можна вирішити роз'ясненнями від Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ до підпорядкованих їм військових частин. Ці роз'яснення можна оформити у форматі "питання-відповідь". Мільйон гривень за "контрактом 18–24" – це компенсація за ризик, який беруть на себе молоді військовослужбовці, які добровільно заступають на бойові посади у СОУ. Якщо виходити з такої логіки, то визначальним критерієм має бути сам факт проходження служби в умовах війни у відповідному віці та на бойовій посаді – незалежно від того, коли людина вступила на службу чи коли її покинула. Поки постанова цього не відображає, одна частина ветеранів отримує виплату без зусиль, інша доводить своє право місяцями, а дехто, як Олександр з початку цього тексту, – у суді.