Українська правда

Ви помітили, що для наших щирих симпатиків за кордоном спостерігати нашу війну з відстані емоційно важче, ніж нам жити у її просторі?


Але згадайте, як змінювалось наше сприйняття війни – від очікування повномасштабного вторгнення, в перші місяці після його початку і зараз.


З перспективи мирного життя війна здається суцільним пеклом, найбільшим з можливих жахів. Перші вибухи теж лякають та змушують ціпеніти.


Небезпечним здається буквально все. Жахає невідомість, знання – заспокоює. І потім, коли ми вже розібралися, як війна працює, і навчилися відрізняти що в ній дійсно несе загрозу, а що лише таким здається – тоді ми розслабляємось і віддаємося на волю течії. Течія таїть небезпеки, але не є цілковито небезпечною. Лише місцями. І ці місця ми вчимося розпізнавати і оминати. І ось, те, що колись здавалося біблійним армагедоном, стає просто середовищем, яке прикро змінилося, але й досі є цілком придатним для життя.



"А куди я поїду? Тут мій дім", – каже бабуся, збираючи по городу тушки своїх побитих уламками курей. Сердито бурмоче собі під ніс, сварить росіян, йдучи сапати грядки. Знає, що зараз для цього найкращій час – ранковий обстріл закінчився, наступний, за досвідом, буде не раніше, ніж за дві години.



Що змушує інуїтів залишатися жити у безплідній, вкритій снігом тундрі при екстремально низьких температурах, без сонячного світла половину року?


Що змушує австралійських аборигенів триматися за свої пустелі, де температура піднімається до 50, а дощу може не бути понад 10 років? Для нас ці території – непридатні для життя. І бажання залишатися жити в таких умовах, на наш погляд, безглузде. Проте ні інуїти, ні австралійські аборигени не поспішають перебиратися у лагідний середземноморський клімат. Якась сила тримає їх на тій землі. І що б це не було, гадаю, та сама сила тримає і нас у наших містах під ворожим вогнем – в умовах, триматися за які, на погляд європейця, немає жодного сенсу.



"Без запізнень, у жодному разі! О восьмій тридцять ти маєш бути вдома!" – строго говорить мати синові у телефонну трубку. Таке правило – діти мають повернутися до щовечірнього бомбардування КАБами, які останні кілька тижнів в одному з прифронтових міст починаються близько дев'ятої.



Людина здатна винайти стратегії виживання для будь-яких умов. І, адаптувавшись, вважатиме їх новою нормою. Сформулює правила, дотримання яких дозволяє виживати в новому середовище і передасть їх нащадкам. Якщо правила враховують всі фактори, популяція буде здатна зберегтися і навіть збільшитися.


Лякає, головним чином, незрозуміле. Якщо ми не знаємо, як себе поведе та велика тварина з іклами на лобі, то краще триматися від неї подалі. З часом, поспостерігавши за нею, з'ясувавши, що вона не надто агресивна, вивчивши її повадки, ми назвемо її коровою і одомашнимо.


Так само і зі зброєю, яку застосовують проти нас – доки ми не розібралися, як саме вона вбиває, ми просто ховаємося якнайдалі. Потім, коли механіка процесу стає нам зрозумілою, ми маркуємо червоним лише те, що по-справжньому небезпечно. А решту класифікуємо, як нейтральні фактори середовища і продовжуємо посеред них преспокійно існувати.


У далекі мирні часи декілька пістолетних пострілів шокували і надовго пригнічували усю країну – згадайте, наприклад, інцидент у київському ТРЦ "Караван" у 2012 році, де чоловік розстріляв та поранив приватних охоронців. Нині же вибух "шахеда" у сусідньому кварталі лише на десяток секунд відволікає пацанів від гри у футбол. І потім двір знову наповнюється їхнім щасливим лементом. На черги великого калібру уваги ніхто давно вже не звертає.


"Виходячи з поточної інтенсивності ударів та кількості населення Києва, ймовірність загинути від ракети не перевищує 0,2 відсотка", – переконує дівчина свою подругу. Вони листуються, ховаючись у коридорах своїх квартир. За вікнами спалахи, від вибухів трясуться шибки, але математика гамує.

Ми змінилися слідом за середовищем. Ми не стали хоробрішими. Просто тепер робимо менше зайвих рухів, бо нам відомо, чого треба уникати, а що можна без ризику ігнорувати. Війна зробилася нашою тундрою – жити в її умовах важче, але можливо. Можливо за умови, якщо ми не заперечуємо цю реальність – як це колись намагалися робити норвезькі колоністи у Гренландії – а інтегруватися в неї, як задовго до норвежців зробили вже згадувані інуїти.


Відомий еволюційний біолог Джаред Даймон стверджує, що скандинавську колонію, яка проіснувала на цьому арктичному острові з Х по ХІV сторіччя, згубила нездатність пристосуватися до умов, що різко змінилися. Їхнє вперте намагання зберегти європейський уклад життя та спосіб господарювання в умовах різкого і тривалого похолодання – настання так званого "малого льодовикового періода" – виснажило і без того скудні ресурси острова і зрештою привело громаду до загибелі від голоду, холоду та хвороб. Тоді, як їхні сусіди – інуїти – щасливо живуть там і понині.


Ця війна насунулась на нас, немов "малий льодовиковий період". І щоби не повторити помилку гренландських норманів, нам не варто намагатися зберегти звичний спосіб життя, в надії на те, що ця температура аномалія ось-ось закінчиться. Це надовго. І, якщо ми хочемо її пережити, треба прийняти нову реальність і міняти звички.


Власне, це й триває – ми доволі успішно адаптуємось. Змінюються пріоритети, стала зрозумілою зайвість багатьох речей, без яких раніше було не обійтися. Стало інакшим наше розуміння комфорту, ми навчилися задовольнятися меншим. Змінюється сприйняття смерті та власної смертності. Трансформуються наші цілі та очікування. Змінюється багато чого.


Але адаптуючись, важливо не зробитися тією жабою, яку варять повільно. Для цього варто зберігати усвідомленість і не губити бачення мети. Ми трансформуємось не заради фізичного виживання, як такого – нам потрібно вижити, щоби перемогти.


І якими б важкими не були нові умови, це геть не означає, що у нас попереду нічого, крім страждання та болю. Війна – це випробування. Але вона не забирає в нас усе. Ми, як і раніше, маємо багато простору для щастя. Ми так само радіємо простим речам, закохуємось, сваримося через дрібне, піклуємося про дітей, доглядаємо улюбленців, допомагаємо один одному – залишаємося людьми і живемо звичайні людські життя, як і всі "ззовні" – ті, кому пощастило не мати подібного досвіду.


Я пам'ятаю розповідь літньої жінки, що пережила блокаду в часи Другої Світової. Попри голод і постійні бомбардування, які вбили тисячі людей навколо, вона згадувала той час, як найкращі роки свого життя. Бо їй було сімнадцять і вона була гаряче закохана. Гадаю, що і теперішні юні українці та українки через десятиліття частіше згадуватимуть не жах ракетного та дронового терору, а радість кохання та дружби, які світили їм у ті далекі темні часи.


Тож світимо один одному, доки маємо сили.


І давайте заспокоїмо наших друзів за кордоном – ми в нормі. Просто вона в нас тепер інша.


Костянтин Рєуцький

Я виріс на російській культурі. Ще підлітком мене захопили психологічні романи Достоєвського. Я вчив напам'ять ліричні вірші Блока, годинами дискутував із друзями про містику Булгакова.

Саме тому я добре розумію обурення людей, які боляче сприймають сучасний кенселінг російської культури в Україні. Можу зрозуміти, але не поділяю. Знесення пам'ятників, перейменування вулиць мене не бентежить. Більше того – я розумію, чому так відбувається. І чому це корисно для українського суспільства зараз.


Мій шлях від захоплення до кенселінгу тривав багато років. Почалося все з тих самих часів, коли я був закоханий у цю культуру. Хоча народився і виріс я в Україні, літературу своєї країни я тривалий час вважав чимось провінційним та другорядним. Про це ніхто прямо не казав із моїх вчителів у школі, але це читалося "між рядків".


Вже в дорослому віці я почав читати поетів та письменників Розстріляного Відродження, читав та перечитував Ліну Костенко. Один із жанрів, який я дуже любив – це короткі оповідання, в яких майстром був О Генрі. Напевно, саме за це я потім захопився творчістю Антона Чехова. І лише через багато років відкрив для себе оповідання Сергія Жадана. Та сама влучність в характеристиках персонажів, вміння помічати деталі, несподівані розв'язки – якийсь час мені хотілось вважати його "українським чеховим". Потім я подумав, що це імперський погляд і краще вважати його "українським о'генрі". Згодом і цей погляд відображав, як я побачив, моє власне сприйняття українського як другорядного. Жадан талановитий та цінний сам по собі, але не тому, що мені він здається схожим на когось із іншою культури.


Це був новий для мене період відкриття української культури та літератури – подивитися на це як типовий великодержавний росіянин. Пізніше я став думати далі – а звідки взагалі це зверхнє ставлення, цей погляд на культуру своєї країни як на щось провінційне? Я поступово почав бачити, що ментально я був росіянином в Україні. І не міг бути іншим у культурному просторі, який був створений за часів Російської імперії, розвивався та підтримувався в Радянській Україні.


Що таке політика русифікації? Це коли книговидавання, освіта та весь публічний простір переводиться на мову імперського центру. Так було багато разів в історії України, окупованої Росією. Якщо говорити про минуле століття, то це сталося в 1930–х, коли Сталін скасував політику "коренізації", і в 1970-х, коли коротка відлига та керівництво Петра Шелеста Україною знову закінчилися політикою викорінення всього українського.


Ось вам простий приклад із власного життя. У 1960-х роках моя мама вчилася в школі з українською мовою викладання. Це звичайна загальноосвітня школа в спальному районі на околицях Києва. Через 25 років, у середині 1980-х, коли мене віддали в ту саму школу, все викладання велося вже російською.


Третій етап мого переосмислення почався у 2014 році – разом із війною. Значна частина культурних діячів Росії її підтримала. Всі мої кумири російського року виявилися тупими імперцями. Письменники, які намагалися щось заперечити, говорили мляво і непереконливо. Як виявилося, у творчості вони були сміливими, а в житті – боягузами. "Тут кожен в душі – Сід Вішес, а на ділі – Йосип Кобзон", – іронічно співав рокер Кінчев за часів перебудови, висміюючи пристосуванців режиму. І сам пройшов цей самий шлях – від бунтаря до холуя.



Останнім етапом цього переходу для мене стало написання своєї книги. До того як доєднатися до війська я багато їздив по фронту та перекладав інтерв'ю із бійцями для NYТ. І потім зустрічав цікавих мені солдатів окремо та почав писати книгу про них. Якщо раніше всі свої тексти я писав російською, а потім перекладав, то тепер звернув увагу, що мені простіше писати українською.


Токсичність російської культури стала більш очевидною для мене із початком вторгнення. Тоді моє головне питання стало іншим: якщо російська культура дійсно така велика, чому її адепти залишаються варварами, які не піддаються впливу цієї культури? Чому у солдатів армії, яка вдерлася до моєї країни, знаходять книги Єсеніна та Пушкіна? Проблема в народі, який не піддається впливу культури? Чи токсична сама культура цього народу? Адже культура – це саме те, що відрізняє варварські народи від цивілізованих. Чому представники народу, який дав світу Буніна чи Пушкіна, ґвалтують жінок та посилають ракети на сплячих дітей?


Ліберальна частина російського суспільства тут згадає німців часів Другої світової та Вагнера, Гете чи Шопенгауера. Їхнє пояснення таке: це тимчасова хвороба всього суспільства, яке отруєне пропагандою. Пригадайте, кажуть вони, саме так було із німцями часів Гітлера, саме так є і з росіянами часів Путіна.


Аргумент на перший погляд переконливий. Але проблема в іншому. Росія як держава більшість часу існувала поза межами власного етносу. Дуже швидко росіяни почали підкорювати інші народи та намагатися поглинути їх культуру. Саме тому російська культура і наука з самого початку формувалися як імперські. Російські історики доводили право на всі захоплені землі, маніпулюючи фактами. Російські композитори писали опери про лояльність до імперської влади, а російські художники своїми картинами підтримували міфи, створені їхніми істориками. І тому Пушкін у своєму вірші погрожує вбивати французів, які хотіли підтримати польське повстання в 19-му столітті. А Блок на початку 20–го хизується: "да, скифы мы, да азиаты мы" та погрожує: "Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет / В тяжелых, нежных наших лапах?".


Це не випадковість. Це закономірність, яка час від часу вилазить у всіх російських культурних діячів. Навіть ліберальний Бродський, лауреат Нобелівської премії, як виявилося, був банальним шовіністом – всі пам'ятають його вірш про незалежність України.


Імперськість російської культури, зневага до інших народів, зверхність – все це не баг цієї культури. Це її складова. Основа. "Ми не країна, ми – материк", – любить повторювати відомий режисер Нікіта Міхалков, повторюючи ідею Путіна: "у росії нема кордонів".


Саме тому я поступово відмовляяюсь від цієї культури. Бо спочатку приходять вірші, оповідання і романи. А потім – ракети й танки.Зневага сучасного українського суспільства до цієї культури – це не про огиду. Це про самозбереження. Це про безпеку.


Владислав Головін, колишній заступник головного редактора Fоrbеs Ukrаіnе


В скорочему вигляді текст опублікований англійською мовою в Тhе Nеw Yоrk Тіmеs

Постанова Кабміну від 13 жовтня про зміни в бронюванні вже спричинила хвилю невдоволення – зброярські асоціації і власне виробники вже заявили про її шкоду для обороноздатності, НАЗК надало висновок про корупційні ризики, а депутати у Верховній Раді вимагали її скасування.


Текст постанови мали б оприлюднити ще 18 жовтня, але Кабмін досі її допрацьовує.


В інтервю ВВС прем'єр-міністр Сергій Корецький пообіцяв допрацювати текст, але вочевидь сильно суттєвих змін не буде.


Це далеко не перша урядова постанова, яка суттєво ускладнює роботу оборонних підприємств, і емоції зброярів тут цілком зрозумілі.


З іншого боку, коли прем'єр говорить про виснажених військових на фронті, яких ніким замінити – це не менша правда.


І єдиний правильний шлях тоді – не ухвалювати простих рішень. А квоти – це саме про дуже простий алгоритм.


Як кажуть мої джерела, обізнані у воєнній закритій інформації, не можна сказати, що з мобілізацією в конкретний момент усе катастрофічно.


"В принципі ситуація непогана. План вони виконали, хоч в нас і тотальний провал по рекрутингу. Водночас ситуація погана, якщо подивитися в перспективі одного-двох років. База тих, кого можна мобілізувати, постійно скорочується, тоді як кількість броней зростає практично в арифметичній прогресії", – каже мій співрозмовник.


Навесні 2023 року уряд говорив про приблизно 528 тисяч заброньованих. Станом на вересень 2026-го, за даними Мінекономіки, їх уже близько 1,4 мільйона. Причому, як визнав міністр економіки Олександр Кравченко, влітку після перегляду близько 15% підприємств втратили статус критичних, але кількість заброньованих дуже швидко повернулася на попередній рівень.


З початку року уряд, здається вже вчетверте, повертається до перегляду питання критичності.


У вересні 2025 року, після ліквідації Мінстратегпрому, визначення критичності підприємств ОПК і бронювання їхніх працівників перейшло до Міноборони. У січні 2026–го постановою №113 дозволили не зазначати кількість військовозобов'язаних підприємствам ОПК.


30 травня вийшла постанова №692, яка запустила наймасштабніший перегляд за всю війну. До 10 червня міністерства й ОВА мали переписати галузеві та територіальні критерії, до 1 липня — перевірити відповідність підприємств, до 1 вересня — переглянути всі раніше ухвалені рішення про критичність. Чинні статуси діяли не довше 1 вересня, без автоматичного продовження. Також підняли зарплатний поріг для бронювання з 2,5 до 3 мінімалок, тобто до 25 941 грн.


Влітку Міноборони переглянуло всі рішення про критичність ОПК, ухвалені до 7 липня, і станом на 1 вересня 14% підприємств статус не підтвердили.


Оскільки органи влади не всі підприємствавстигали перевірити, 1 липня вийшла постанова №862, яка збільшила термін подачі документів.

Тим часом виробники ОПК почали скаржитись, що їхні постачальники компонентів втрачають критичність. "Ми без електроніки лишились. Так я можу їх зараз перебронювати всіх на себе, але це треба час. І плюс ми вже втратили в часі і деталях для поставок", – розповів авторці один з виробників місять тому.


І от тепер під загрозою вже самі виробники зброї, і енергетики.


Прем'єр Сергій Корецький 16 жовтня в Раді сформулював урядову логіку так: стовідсоткове бронювання відкриває простір для маніпуляцій, бо підприємство може нескінченно розширювати штат і бронювати всіх підряд — і ремонтника, і не ремонтника. За його словами, щомісяця додаються десятки тисяч нових броней, а приклад, який він навів, такий: підрядник енергокомпанії реально задіює 20 людей зі 100, а заброньовані всі. Звідси й висновок прем'єра, що "зловживань багато".


Сперечатись з прем'єром не буду. Я відслухала рік тому суд по Рьошику і тепер прекрасно обізнана, як можна бронювати "обнальника" як працівника ОПК. І навряд чи так робив лише Fіrе роіnt.


Але це та історія, де з водичкою можна вилити і дитя.


Знову ж, як кажуть мої співрозмовники, існують методики, які дозволяють порахувати, скільки людей потрібно конкретному підприємству, щоб виконати конкретний обсяг робіт: нормування праці, аналіз виробничих потужностей, співвіднесення штату з контрактами й фактичними поставками. Такі розрахунки довші й складніші, але саме вони дали б змогу ретельно визначити, де бронювання обґрунтоване, а де за ним стоїть схема.


Підрядника, у якого 20 реальних енергетиків на 100 броней, звісно ж буде видно зразу по кількості умільців, які можуть вкрутити лампочку.


Але вирішили піти простіше – і просто встановити відсотки.


Тепер подивимось, як за словами міністра економіки виглядає п'ятірка найбільших власників броні. Це переробна промисловість – близько 20%, транспорт і логістика – 12%, торгівля – 10%, енергетика – 9%, сільське господарство – 8%.


В цій п'ятірці взагалі нема ОПК.


Чи врятує мобілізація 15% їх працівників – питання риторичне. Так само як і енергетиків, яких так само бракує.


Тому зброярі і кажуть – якщо є в когось зловживання, то розглядайте це як індивідуальну історію, а не правило.


Ну і окремо про Координаційний центр. Його хотіли створити ще влітку, потім ідею тимчасово поховали, бо змінився Кабмін.


Досі в нас дозволи на "критичку" давали Мінекономіки, Міноборони і ОВА.


Новостворений центр даватиме їм рекомендації.


Тобто замість трьох відповідальних, ми отримаємо розмиття відповідальності, бо саме для такого ці координаційні ради здебільшого і застосовуються. А друге, це ще один потенційний механізм "обілечування".


Так би мовити, ще один шлагбаум.


Бо кожне розширення виробництва вимагатиме нового звернення до Координаційного центру.


НАЗК від 12 жовтня, яке знайшло в проєкті три корупційні фактори: звужену базу розрахунку, Координаційний центр без процедури (немає строків розгляду, переліку підстав для відмови, граничних строків рішень) і дискрецію при позбавленні статусу, бо рекомендація центру лише "може бути підставою". Про Координаційний центр агентство написало прямо: він створює передумови для корупційних практик.


Постанову все одно схвалили.


Але це явно той пункт, який варто зняти.


Бо, якщо ми кладемо на одну шальку вагів роботу ОПК, а на другу орган з дорадчими функціями, то, вибачте, але це зі старту виглядає трохи як шантаж при ухваленні тексту постанови.


Або скорочення, або ми вас скубемо.


Тому, якщо в постанові не описано, а Кабмін не пояснює, що такого критичного і незамінного має вирішити Координаційний центр, то в принципі плодити корупційні схеми в країні і бісити своїх і західних партнерів геть не обов'язково.


Для НАБУ і навіть ДБР в оборонці є достатньо схем, які можна розслідувати.


Тетяна Ніколаєнко

Останній тиждень у Сполучених Штатах я постійно чую вибачення. Щойно кажу, що я з України, люди починають пояснювати, що не підтримують рішень своєї адміністрації й хочуть, аби я знала: політика Трампа не виражає їхнього ставлення до нас.


Це дуже різні люди — водії Ubеr, студенти, професори університетів Ліги плюща, сенатори й конгресмени. Серед них є республіканці, для яких нинішній курс Вашингтона також неприйнятний.


Мої розмови не є соціологічним дослідженням. Я вдячна за ці слова, хоча мені важко знайти відповідь. Поки мені говорять про те, що Америка більша за свою адміністрацію, я думаю про наших людей, для яких затримка допомоги означає ще одну ніч з російською ракетною атакою із меншою кількістю шансів вижити.


У геополітичній мові це називається переглядом пріоритетів. У людському житті — страхом, що наступна ракета виявиться тією, яку не буде чим збити.


Але в цих вибаченнях я чую також тривогу за саму Америку, яка ризикує розтратити те, що десятиліттями робило її винятковою і сильною.


Американська могутність ніколи не вичерпувалася авіаносцями, доларом і технологіями. Її примножували союзники, готові пов'язувати з Вашингтоном власне майбутнє, і люди, для яких Америка уособлювала можливість свободи. Вплив США тримався також на переконанні, що їхнє слово має вагу, а за їхніми інтересами стоять принципи.


Адміністрація Трампа поводиться так, ніби цю довіру можна витрачати безкінечно: переглядати зобов'язання, тиснути на союзників, винагороджувати противників і залишатися державою, на яку світ готовий покладатися.


Саме це я вважаю її головним стратегічним прорахунком.


Російська загроза для США не є українською вигадкою. Власна розвідувальна спільнота США розглядає Росію, Китай, Іран і Північну Корею як держави, що прагнуть послабити американський вплив, а їхню співпрацю — як чинник посилення загроз.


Тому політика, за якої Вашингтон воює з Іраном, водночас полегшуючи становище його російського партнера й посилюючи тиск на Україну, потребує серйознішого пояснення, ніж упевненість президента у здатності домовитися з Путіним. Наслідки цього вибору стосуються безпеки самих американців.


Я розумію необхідність переговорів. Українці надто добре знають ціну кожного дня війни, щоб легковажити можливістю її завершення. Але поступки агресору мають оцінюватися за тим, чи припиняє він убивати, чи повертає викрадених людей, чи відмовляється від нових захоплень, а не за приязністю телефонної розмови.


Коли Москва отримує полегшення, продовжуючи війну, а обмежувати свої дії повинен Київ, світові викладають небезпечний урок: достатньо довго вбивай і зрештою тобі запропонують кращі умови.


Цей урок засвоюють далеко за межами Кремля. Якщо американську рішучість можна пересидіти, наступного разу стримувати агресора буде складніше й дорожче.


Найвиразніше ця суперечність проявилася в розмові про пальне, коли Трамп почав звинувачувати Україну в зростанні цін через удари по російських нафтопереробних заводах, поки Росія продовжує атакувати українську енергетику.


Я розумію тривогу американської родини через дорожче пальне і витрати фермера, якому потрібно заправити техніку. Але відмовляюся приймати порядок, у якому ця тривога стає достатньою причиною вимагати від української родини більшого ризику загинути.


Тим паче енергетичний шок неможливо пояснити без війни проти Ірану й кризи судноплавства в Ормузькій протоці. Виходить, Україна має послабити тиск на воєнну економіку Росії, щоб Вашингтону було легше впоратися з наслідками власних рішень?


На Близькому Сході вже видно, як військова перевага не забезпечує тієї безпеки, на яку розраховують партнери США. Союзникам США у регіоні потрібна впевненість, що завтра працюватимуть аеропорти, порти й електростанції, що можна буде вивезти нафту та привезти продовольство, а американська база не перетворить їхню територію на мішень для удару у відповідь.


На недавній дискусії в Єльському університеті ми говорили про Саудівську Аравію, яка вкладає величезні ресурси у своє майбутнє. Її плани потребують стабільності, інвестицій і довіри, тоді як нинішні загрози інфраструктурі та морським маршрутам через війну з Іраном знову ставлять їх під питання. Самої здатності Вашингтона завдати нищівного удару недостатньо, щоб інвестор повірив у безпеку наступних двадцяти років.


Коли рішення союзника створюють нові ризики, держави шукають додаткових гарантій. Відносини з Вашингтоном можуть зберігатися, але частину довіри, а разом із нею і впливу, отримують інші.


Український досвід може закріпити схожу зміну в Європі. Якщо захист України можна переглянути через політичну незручність, що станеться, коли незручно буде захищати інших?


Європа вже вкладається у власну оборону та скорочення стратегічних залежностей. Сильніша Європа могла б стати величезною перевагою для США. Але має значення, чи союзники озброюються з упевненістю у спільному майбутньому, чи зі страху, що Америка їх залишить.


Цей страх перетворюється на нові заводи, контракти й бюджети, які точно переживуть нинішню адміністрацію. А згодом однієі дружньої зустрічі наступного президента буде недостатньо, щоб повернути втрачене.


Довіра має дуже людську природу: щойно ти зрозумів, що в найнебезпечнішу хвилину тебе можуть залишити самого, ти починаєш інакше будувати своє життя.


Американська винятковість завжди була суперечливою ідеєю. В історії США достатньо порушених обіцянок, але саме існування цих принципів давало людям, які протистояли диктатурам, підстави вірити, що у світі є сила, до якої можна апелювати, захищаючи власну свободу.


Якщо тепер вигідність угоди виправдовує будь-яке рішення, чому світ повинен і далі вважати Америку винятковою? Чому їй мають довіряти більше, ніж іншим великим державам?


Вашингтон сам привчає інших співпрацювати з ним лише доти, доки це вигідно. Дедалі більше підтримки доведеться купувати, дедалі більше поступок вимагати, дедалі більше ресурсів витрачати на те, що раніше забезпечувалося довірою.


Так втрачають силу, навіть зберігаючи величезний військовий арсенал. Союзники вчаться жити без тебе, противники менше з тобою рахуватися, а люди, які вірили у твої принципи, — більше на них не покладатися.


Для України ці наслідки вже вимірюються життями. Ми не можемо поставити війну на паузу, поки Вашингтон перевіряє чергову теорію домовленостей із Путіним. І не можемо пояснити людині, яка втратила близьких, що її захист виявився незручним для чиєїсь переговорної комбінації.


Навіть якщо дизель для американського фермера на два тижні здешевшає на п'ятдесят центів за галон, чи виправдає це ризик назавжди залишитися в підручниках історії серед тих, хто обрав бік агресора в найбільшій війні в Європі з часів Другої світової?


Для мене це питання також про те, який урок отримають діти, що зараз виростають під обстрілами: чи має право на свободу власну силу, чи воно чинне лише доти, доки його захист не створює незручностей сильнішим. Відповідь залишиться з ними значно довше, ніж прізвище чергового американського президента.


Історія не вимірюється одним виборчим циклом. Наслідки цих рішень визначатимуть життя поколінь українців, американців і європейців. Одним залишаться зруйновані домівки й могили рідних, іншим — континент, де нова війна стала ймовірнішою, самим американцям — країна, чиє слово важить менше і чий вплив обходиться дедалі дорожче.


Я хочу вірити людям, які перепрошують переді мною. У їхніх словах я впізнаю Америку, яка ще здатна вимагати від себе більшого.


Але через десятиліття Сполучені Штати судитимуть за тим, чи допомогли вони зупинити агресію, чи полегшили її продовження.


І за тим, яку Америку залишили наступним покоління: здатну вести за собою світ чи змушену повертати силу, яку її керівники обміняли на п'ятдесят центів перед проміжними виборами в Конгрес у листопаді 2026 року.


Севгіль Мусаєва

Уламок ножа вкотре врізається в екран новенького смартфона, розтрощуючи плату вщент — ворог не має отримати карти та службові дані. Над бліндажем чути чужий, хрипкий сміх та крики: "Сдавайтесь, жить будете!", а під ногами — залізна банка із двома тисячами набоїв, яка цієї ночі стане їхнім єдиним квитком у життя. Це історія про те, як розрахунок стрільців-зенітників опинився в оточенні в підземному бліндажі на Донеччині, як ворожа міна спрацювала як рятівниця і чому статус "безвісти зниклий" — це ще не вирок.

Шлях до неба: від БЗВП до перших збитих цілей

Коли наприкінці 2022 року Тарасу прийшла повістка, у нього не було вагань. Сам він родом із Львівщини, але своїй дружині Наталі сказав слова, які стали його внутрішнім компасом: "Я піду захищати наш дім. Бо дім — це не лише захід чи центр. Дім — це вся Україна". Так розпочався військовий шлях чоловіка з позивним "Араб". Спершу він пройшов базову загальновійськову підготовку (БЗВП), а згодом долучився до новоствореної 31-ї окремої механізованої бригади. Саме в її складі, у зенітно-ракетно-артилерійській батареї, "Араб" ефективно нищив російські повітряні цілі. Він досконало опанував ПЗРК, перетворивши ліквідацію ворожих літаків та безпілотників на свій індивідуальний бойовий стиль. Одним із найважливіших трофеїв став російський "Ланцет", який "Араб" із побратимами збили прямо над позиціями української артилерійської гармати Д-30, врятувавши підрозділ від удару. Проте найважче випробування чекало на Тараса попереду.

Пастка у Роздольному: 2000 набоїв та знищений телефон

6 квітня 2025 року. Донеччина, район села Роздольне. Сутінки спускалися на позиції швидко, а разом із ними розпочався запеклий штурм. О пів на шосту вечора земля здригнулася — окупанти випередили наших воїнів. "Араб", який на той час уже був молодшим сержантом і командиром відділення, опинився разом із напарником у пастці. Вони перебували у трьох підземних бліндажах, з'єднаних між собою вузькими переходами, де їхній розрахунок мав прикривати небо. Хлопців із сусідньої групи, що стояли в бліндажі з єдиним виходом, росіяни закидали гранатами майже одразу. Далі черга дійшла до "Араба" та його побратима.— Заходять! — крикнув напарник, почувши тупіт над головою. Бійці встигли закласти колодами входи та запасний вихід. Перші ворожі гранати вибухнули на підступах, здіймаючи хмари пилу й піску. Зверху, прямо над їхньою криївкою, лунали крики окупантів: "Сдавайтесь, жить будете!". Ворог був упевнений, що затиснув українців у смертельну пастку. Але наші бійці мали свій "аргумент" — велетенську залізну банку, у якій зберігалося 2 000 набоїв калібру 5.45. Ця ніч перетворилася на нескінченний, виснажливий конвеєр. Вони працювали як один злагоджений механізм: "Араб" висувався і відстрілювався на кожен шорох чи спробу прориву, а напарник у цей час вправними пальцями споряджував порожні магазини. Секундна пауза — і знову вогонь. Десь посеред ночі, розуміючи, що в полон здаватися не можна, Тарас дістав із кишені свій новенький телефон. Там було занадто багато службової інформації та карт. Тож він дістав ніж, кількома сильними ударами розтрощив екран і плату, а уламки викинув у темряву.

Міна-рятівниця та "п'ятсотий список"

У ці перші гарячі години бою на позицію прилетіла ворожа 120-та міна. Вона лягла неймовірно "влучно": не в сам бліндаж, де ховалися бійці, а в прохід між ними. Ударна хвиля збила хлопців із ніг, усе всередині обвалилося, але цей самий завал повністю заблокував окупантам шлях до українських захисників. 7 квітня, 11:00 ранку. Вони протрималися всю ніч. Ворог, зазнавши втрат, вирішив, що під завалами нікого не залишилося живим. Наші ж аеророзвідники з "Мавіка" бачили лише першу годину бою, після чого зв'язок обірвався. На "великій землі" "Араба" та його побратима вже подумки записали до списку "п'ятсотих" — безвісти зниклих. Його дружина Наталя готувала себе до найгіршого. Але об одинадцятій годині дня, брудні, оглушені, проте живі, вони вибралися на поверхню. Самі, без жодного підкріплення.

Порятунок під прикриттям зливи

Пройшовши крізь пекло, воїни дісталися точки евакуації, а звідти — вийшли на трасу Курахове-Покровськ, де їх підібрали суміжники. Щойно опинившись у безпеці, Тарас узяв чужий телефон. Пальці тремтіли, але в голові чітко тримався єдиний номер, який він знав напам'ять — номер дружини. — Наталю! — крикнув він у слухавку, щойно почув гудок. — Дзвони до хлопчини, він знає, де цей населений пункт, нехай нас забирають! На тому кінці дроту панувала тиша. Наталя спочатку не могла вимовити слова. — Тарас?.. Тарас, це ти?! — нарешті вигукнула вона, і в її голосі змішалися сльози, шок та шалене полегшення. Він повернувся. Дружина негайно зв'язалася із хлопцем-зв'язковим з Тарасової групи, контакти якого мала, і координати передали для евакуації. Вже згодом "Араб" дізнався, що штурмовиків було семеро — оператори БпАК показали відео тієї доби. Повсюди літали ворожі дрони, і вихід здавався майже неможливим, але захисників урятувала погода: почався сильний дощ, який засліпив ворожу техніку й дозволив непомітно пройти.

Нове небо, той самий стиль життя

Пройшовши через це пекло та маючи проблеми зі здоров'ям, після військово-лікарської комісії (ВЛК) Тарас вирішив перевестися ближче до родини. Так він потрапив до Повітряних Сил — у Зенітну ракетну Львівську бригаду імені Івана Виговського. Проте своїй професії "Араб" не зрадив. Нищити ворожі повітряні цілі одним точним пострілом — це для нього не просто обов'язок, це вже стиль бойового життя. І сьогодні він продовжує міцно тримати в руках свій ПЗРК, оберігаючи небо вже над родинним домом та захищаючи маленького сина, щоб той ніколи не бачив війни. Надія Балагурак

Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 3. У Люботині під Харковом школа пішла під землю. Мистецький ліцей "Дивосвіт" збудував собі сховище на чотириста людей, з генератором на випадок темряви, власною водою і пандусами для тих, кому важко ходити. Нагорі лишається небо воєнного часу, а внизу діти вчаться вести лінію за формою і змішувати фарби за задумом. Ніхто з дорослих, які копали, бетонували й тягнули туди кабель, не казав, що це не на часі. Я тримаю цю школу перед очима, відколи дописав попередню колонку. Там ми спускалися п'ятьма поверхами війни та на кожному, крім верхнього, знаходили поразку, якої можна зазнати без жодного росіянина: втомитися перевіряти, перестати вірити сусідові, прокинутися з чужою картою в голові, порахувати власну людину як матеріал. З цього випливає незручне: те, через що ми здатні програти, живе не тільки по той бік фронту. Ця колонка про те, де живе війна, коли її не видно, і про одне питання, від якого, боюся, не сховається ніхто, зокрема я.

Де вона живе

Лікарі знають віруси, які оселяються в нашому тілі назавжди. Вони роками сидять у нервових вузлах без жодного симптому: людина працює, ростить дітей і вважає себе здоровою, аж поки імунітет не просяде від утоми чи довгого страху. Тоді інфекція виходить на найвидніше місце, і всі бачать те, що весь цей час жило всередині. Війна влаштована так само. Зведення, карти й некрологи показують місце, де вона вийшла назовні, а живе вона глибше, у тому, як люди звикли поводитися одне з одним задовго до першого пострілу. Носіями в цій метафорі бувають усі, а хворіють ті, в кого імунітет здав. Медична мова тут має межу: у вірусу вини немає, у людей — є. Тож усе, що я скажу про механізм, пояснює, як війна стає можливою, і нічого не знімає з того, хто віддав наказ. Це не є якоюсь новою думкою. Ще Фукідід відділяв приводи Пелопоннеської війни, про які кричали на площах, від її "найправдивішої причини", про яку говорили найменше. Річард Нед Лебоу перебрав дев'яносто чотири війни від 1648 року і побачив, що найчастіше їх починали заради статусу, заради місця серед тих, кого вважають великими, і лише зрідка заради матеріальної вигоди. До найнижчого поверху, де вирішується, чи визнаєш ти іншого суб'єктом, це ще не доходить, та сходи ведуть туди: хто воює за своє місце в ієрархії, той рано чи пізно вирішує, хто в ній взагалі рахується. А це вирішується в тому, як люди дивляться одне на одного. Про те, як змінюється характер цієї війни, пише в "Семи рівнях війни" Дмитро Золотухін: безпекові порядки, час, простір і трафік, платформи, що змагаються за право визначати реальність. Характер війни виділяв окремо ще Клаузевіц: він писав, що кожна епоха має свої війни, і відділяв ці мінливості від природи війни, яка лишається незмінною. У цьому тексті мене більше цікавить природа, і дивитися на неї я волію знизу, зі школи, фонду й бригади.

Два дозволи

Що ж сидить у тих нервових вузлах? Я бачу там одну практику з двома обличчями: людину, яку рахують як ресурс, і іншого, в якому не визнають суб'єкта. Щоб почати війну, спільноті потрібні два дозволи, і обидва вона видає собі сама, задовго до наказу. Перший дозволяє витрачати своїх. Крістофер Блаттман, який вивчав, чому суперники таки доходять до стрілянини, називає цю причину серед п'яти й з неї починає: влада, яка не відповідає перед тими, хто платить ціну, цієї ціни не рахує. Росія підписала собі цей дозвіл давно і перетворила його на бухгалтерію. Там в'язнів вербують просто з колоній, штурмовиків рахують хвилями, а виплата родині за загиблого в бідних регіонах перевищує все, що він заробив би за довгі роки життя. Другий дозволяє не бачити чужих. Ми знаємо його напам'ять зі статті 2021 року про "один народ" і з тексту Сергейцева, де народ, якого "немає", треба ще й "перевиховати". Ці два дозволи тримаються один за одного. Здатність бачити людину в людині в нас одна, і хто вимкнув її для чужих, рано чи пізно не знайде її для своїх. Ще Ганна Арендт писала, як методи, випробувані в колоніях, повернулися до Європи бумерангом. Британія і Франція мали парламенти, суди й вільну пресу і водночас вели війни в Кенії, Алжирі та Індокитаї. Внутрішній імунітет стримував у них перший дозвіл і майже нічого не робив із другим, а згодом другий дістався додому. У жовтні 1961 року паризька поліція кидала алжирців у Сену посеред столиці, а методи допитів, відпрацьовані в Кенії та Адені, 1971 року застосували в Північній Ірландії, до власних громадян.

Імунітет

Якщо носіями бувають усі, здорових від хворих відрізняє робота імунітету. Антрополог Дуглас Фрай із колегами вивчали "системи миру", сусідні суспільства, які роками не воюють між собою. Шістнадцять таких систем, від Ліги ірокезів і швейцарських кантонів до Європейського Союзу, вони порівняли з тридцятьма випадковими групами суспільств, де миру між сусідами не склалося. Найсильніше перші відрізнялися нормами невоювання, далі йшли ритуали, цінності й взаємозалежність у безпеці: усе, що тримається в головах і звичках довше за будь-який договір. Фрай дивився на сусідів, і головне, що випливає з його роботи, звучить так: мир тримається на звичках, яким можна навчитися. Я пропоную подивитися всередину, туди, де цих звичок навчають (або відучують) щодня. Для цього в мене є п'ять перевірок, які можна застосувати до школи, бригади, фонду, міської ради й держави. Відповідь на кожну буде "так" або "ні", без "у процесі". Чи може людина тут щось змінити, не питаючи дозволу в того, кому це невигідно? В Іванкові після деокупації хтось помітив, що частина людей не може дійти до штабу по допомогу, і допомогу почали розвозити по хатах. Чи можна тут принести погану новину і не стати за неї винним? Про аварію в Чорнобилі 1986 року світ дізнався з тривоги на шведській АЕС "Форсмарк", за тисячу з гаком кілометрів. Це відбулося раніше, ніж Москва визнала її вголос. Чи розбирають тут власні помилки так само уважно, як чужі? У "Хартії", за словами її командира, розбір дій спершу прижився в інструкторів і штабі, а в підрозділах приживався важко, бо наказом не навчиш людей говорити про власні помилки. Чи можна тут оскаржити рішення влади, і чи хтось колись виграв? Улітку 2025 року закон, що забирав незалежність у НАБУ і САП, переписали за дев'ять днів після того, як люди вийшли на вулиці з картонками. Чи є в людини тут майбутнє, про яке вона могла б розповісти дитині? Діти, які сьогодні виростають за кордоном, відповідатимуть на це питання вибором, куди повертатися. Відповіді варто записати й повернутися до них за пів року. Там, де "ні" стало більше, тихо заходить перший дозвіл.

Де імунітет виробляється

Ніхто не народжується з умінням сказати "так не працює", перевірити новину, оскаржити рішення чи побачити людину в чужому. Усе це виробляється, як лімфоцити в кістковому мозку: у родині й школі, у книжці й пісні, у театральній залі, де ти дві години живеш чужим життям і виходиш із нього трохи ширшим. Культурою я називаю місце, де постає людина і яке людина щодня добудовує. Тому "не на часі", яким під час війни зустрічають кожен рядок бюджету на школу, музей чи бібліотеку, видає того, хто дивиться на висип і не бачить вузла. Ворог тут, на жаль, жодного разу не помиляється: за звітами Управління ООН з прав людини, на окупованих територіях він починає зі шкільних програм і вилучення українських книжок. Він наповнює жорсткою пропагандою свою дошкільну та шкільну систему освіти та піклується першим кроком про освітні системи захоплених територій. Хто першим ділом міняє підручник, той добре знає, де лежить підводна частина війни. Але культура сама по собі нікого не вакцинує. Джордж Стайнер нагадав, що людина здатна ввечері читати Ґете й грати Шуберта, а вранці йти на роботу в Аушвіц, і в Росії сьогодні вистачає консерваторій і театрів, які працюють на інфекцію. Вакцинує культура, яка має вільний голос, здатний сказати незручне і владі, і меценатові, і авторові цієї колонки, та розширює коло тих, у кому ми бачимо людину. Поруч із тим, що це коло розширює, у нашій воєнній культурі вистачає того, що його звужує: пісень, де супротивник лише звір, стендапу про "ждунів", мемів про тих, хто виїхав. Я розумію, звідки це береться, і все одно мушу спитати, чи проходимо ми цю перевірку, бо Німеччина Ґете її не пройшла. Я двадцять п'ять років заробляю подіями й культурою, тож маю в цій розмові власний інтерес, і тому скажу незручне для своїх колег. Культура тримає імунітет доти, доки її не звели до знаряддя. Пісня, вистава чи фестиваль можуть зібрати на дрони, і це добре. Але коли ми виправдовуємо їх лише цим, ми робимо з ними те саме, що перший дозвіл робить із людиною: міряємо тим, скільки з них можна взяти.

Стадії

Якщо носієм цього смертельного вірусу буває кожна спільнота, то чесна розмова потребує шкали, однієї для всіх. На ранній стадії симптоми з'являються, і тіло на них відповідає. Цього літа, коли люди з картонками вдруге за два роки вийшли на площі й країна у стані війни поправила власну державу без барикад, ми бачили імунну відповідь у чистому вигляді. На пізній стадії інфекція захоплює сам імунітет: суд, школа, церква й медіа, які мали б захищати людину від того, щоб її порахували як ресурс, цю лічбу обслуговують. Пам'ятаєте, як у грудні 2021 року, за два місяці до вторгнення, російський суд ліквідував "Меморіал", який понад тридцять років вів облік того, що держава зробила з власними людьми. Ось так тіло вимкнуло одну з останніх клітин, що пам'ятали, як розпізнавати хворобу.

Ремісія

Чи виліковна пізня стадія? Слово "невиліковна" я принципово не хочу вживати. Назвати націю невиліковною означає сказати, що її люди не можуть інакше, а того, хто не може інакше, неможливо судити. Історія відповідає точніше: із пізньої стадії виходили, але ніхто не виходив сам. Німеччині після 1945 року знадобилися повна поразка, окупація, Нюрнберг, чужі гроші на відбудову і ще ціле покоління, перш ніж діти почали питати батьків, що ті робили під час війни. Поразка/відповідальність/допомога ззовні й десятиліття: коротшого рецепта з сучасної історії західного світу я не знаю. Повторити німецький шлях із ядерною державою неможливо, і я не знаю, як виглядатиме його версія для Росії. Знаю лише, що без жодної з цих частин вона не спрацює. 1991 рік у цій оптиці виглядає ремісією без лікування. Імперія розпалася без поразки, без люстрації, без трибуналу й без розмови про те, що вона робила з поневоленими народами. Симптоми зникли, світ полегшено видихнув, а вірус пішов у вузли й повернувся вже за рік Придністров'ям, за три роки Чечнею, за сімнадцять Грузією, за двадцять три нами. Тому перемир'я без поразки й відповідальності стане ще однією ремісією, і наступний вихід інфекції на поверхню припаде вже на наших дітей. Формула "земля в обмін на мир", про яку я писав у попередній колонці, пропонує мазь для висипу тому, в кого хворі нерви. У цьому рецепті є тонкість, яка повертає на найнижчий поверх. Поразку, трибунал і допомогу можна принести ззовні, покаяння принести неможливо. Як і визнання, його не здобувають примусом, воно має вирости в самому хворому, з його власної волі, а цю волю, здатність людини сказати "це зробив я", імперія у своїх людях нищила століттями.

Дзеркало

Тепер найнеприємніше, заради чого я спускався всіма цими сходами. Між тими, хто напав, і тими, хто обороняється, різниця абсолютна, і ніщо в цьому розділі її не зменшує. Проте інфекція не питає, хто правий. Війна з носієм заразна: щоб вистояти проти держави, яка витрачає людей хвилями, дуже кортить почати рахувати своїх так само, а щоб витримати ненависть, простіше перестати бачити людину навпроти. За тією самою шкалою ми на ранній стадії, і обидва дозволи вже виписуємо собі, поки що дрібним шрифтом. Перший видно в мові й практиці: "людський ресурс" в офіційних документах, мікроавтобус замість повістки, служба без строку, на якій людина не знає, коли повернеться, і поступово перестає питати. Другий видно ще краще, бо він давно розвернувся всередину. "Ухилянт" звучить як діагноз, хоча за ним часто стоїть обставина, про яку ніхто не спитав. "Ждунами" називають усіх, хто лишився під окупацією. "Виїхали, то й не повертайтеся". "А чого він російською" кажуть про солдата, який сьогодні тримає позицію. Кожне з цих слів у малому масштабі робить те саме, що стаття про "один народ" робить у великому: виводить частину людей за межі тих, кого ми готові бачити суб'єктом. У нас про це ще можна написати колонку, вийти з картонкою, виграти суд у держави. Цей імунітет працює, поки ним користуються, і ніхто не обіцяв, що він вічний. Звідси моє найжорсткіше твердження: ми можемо перемогти Росію на верхньому поверсі й принести з війни додому обидва дозволи в кишені. Тоді наші діти успадкують країну, яка вистояла проти імперії та за звичкою почала поводитися з власними людьми по-імперськи.

Мир теж дієслово

У першій колонці я писав, що "переможемо" в нашій мові не вимовиш, не включивши себе, бо підмет зашито в закінчення. З миром так само, тільки мова це ховає: іменник "мир" звучить як стан, у який потрапляють, хоча тримається він на дієсловах. Перевіряти, оскаржувати, вчитися, вислуховувати, малювати, співати, пояснювати дитині, чому сусід теж людина. Найточніше перший дозвіл видно там, де людину вже не можна використати. Поранений не повернеться в стрій, стара жінка нікому нічим не віддячить, і турбота про них нічого не додає до обороноздатності. Спільнота, яка виписала собі перший дозвіл, від таких людей тихо відвертається. Спільнота, яка лишається поруч, знає, заради чого їй вистояти, і з цього місця найкраще видно, що саме ми боронимо.

Питання, від якого не сховатися

Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися: Війна починається з двох дозволів: витрачати своїх і не бачити чужих, і обидва спільнота виписує собі сама. Ми можемо перемогти Росію і програти собі, якщо принесемо ці дозволи з війни додому. Культура й освіта під час війни лишаються лінією фронту, тільки підводною, і хто виправдовує їх самою користю для перемоги, той здає їх без бою. Перемир'я без поразки й відповідальності означає ремісію, а не мир. І одне питання. Попередні колонки закінчувалися тим, що я забирав питання з собою в наступну. Це я лишаю кожному, хто дочитав, бо Росія відповіла на нього давно, наша держава відповідає щодня своїми рішеннями, а ми з вами ще ні. Кого з тих, хто поруч, я за ці роки почав сприймати як функцію, яку можна навантажувати, доки не зламається? І кого перестав чути, бо наперед знаю, що він "ухилянт", "ждун" чи "той, хто виїхав"? Відповідь "нікого" приходить найшвидше, і тому її варто перевірити двічі. У Люботині й сьогодні триває урок, якого нагорі не чути: чотириста місць під землею, генератор, вода, пандус, аркуш паперу й олівець. Хтось із цих дітей навчиться сперечатися з учителем і не боятися, хтось уперше побачить людину в чужому обличчі й запам'ятає, як це робиться. У зведення це не потрапить, і все ж від цього уроку залежить, з якими дозволами в кишені вони колись успадкують нашу перемогу. Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"

Російсько-українська війна змушує переглядати не лише політичні уявлення про Росію, а й способи, якими ми читаємо її культуру. Після 2022 року ця дискусія вийшла за межі університетських кафедр і стала частиною значно ширшого питання: як зрозуміти культуру країни, яка веде проти нас війну, не перетворюючи це розуміння ані на виправдання, ані на просте відторгнення? У цій дискусії легко опинитися між двома крайнощами. Перша – захист "великої російської культури" як автономного світу, який нібито не має стосунку до політики. Показовою тут є формула Адама Міхніка, яку він озвучив у розмові із Сергієм Жаданом на фестивалі Бруно Шульца в Дрогобичі: за злочини Путіна не відповідає Чехов. Для європейської свідомості, сформованої юридичним індивідуалізмом, така позиція зрозуміла: письменник ХІХ століття не може бути юридично відповідальним за злочини політика ХХІ століття. Але юридична відповідальність і відповідальність культурна – не те саме. Інша крайність – спроба механічно "скасувати" російську культуру: вилучити її з публічного простору і таким чином звільнитися від її впливу. Така реакція зрозуміла як форма психологічного самозахисту суспільства, яке переживає агресію. Але як довгострокова інтелектуальна стратегія вона недостатня. Книжка, прибрана з полиці, не зникає з історичної пам'яті. Текст, якого ми більше не читаємо, не перестає впливати на світ, у якому ми живемо. До того ж на Заході тотальне табу часто читається як емоційний радикалізм і повертає співрозмовників до зручного міфу про "світлу Росію, яку захопив диктатор". Тому Україні варто перейти від Саnсеl до Rеthіnkіng – від скасування до переосмислення. Це не означає повернення російським класикам старих п'єдесталів. Навпаки. Це означає змінити саму оптику читання. Не запитувати лише: чи величний це письменник? А питати: кого він бачить суб'єктом історії? Хто отримує право говорити? Хто залишається декорацією? Як описується інший – українець, поляк, єврей, кавказець? Які імперські уявлення про світ стають у тексті настільки звичними, що перестають бути помітними? Це не нова мода, а українська традиція. Шістдесятництво вже давало нам такий урок: коли Іван Світличний перекладав європейських авторів, а Іван Дзюба писав "Інтернаціоналізм чи русифікація?", вони протистояли асиміляції не самоізоляцією від складного світу, а виходом у європейський простір і прямим розбором імперської матриці. Україна має не просити Європу перестати читати Достоєвського чи Пушкіна. Значно цікавіше запропонувати їй прочитати їх разом з Україною – після 2022 року. У цьому сенсі російська культура може стати не недоторканним каноном і не об'єктом простого скасування, а матеріалом для критичного дослідження тієї цивілізаційної матриці, частиною якої стала сучасна російська агресія. Достоєвський для такого читання – матеріал особливо багатий, бо він двоїстий. Романіст, якого Бахтін назвав творцем поліфонічного роману, дав голос навіть тим, чиї ідеї його самого лякали. Публіцист із "Щоденника письменника" – інша справа: там імперська й шовіністична думка звучить без тієї поліфонії, яку Бахтін вважав головною особливістю його художнього світу. Читати Достоєвського після 2022 року означає тримати в голові обох. І саме тут нам може допомогти Михайло Бахтін.

Людина, якою заволоділа ідея

Бахтін, аналізуючи поетику Достоєвського, запропонував поняття "людини-ідеї" – героя, для якого ідея перестає бути лише переконанням. Це принципова відмінність. Звичайна людина може мати ідеологічні переконання і використовувати їх для пояснення світу. У "людини-ідеї" відбувається зворотний процес: не людина володіє ідеєю – ідея починає володіти людиною. Вона визначає її спосіб бачити минуле і майбутнє, добро і зло, друзів і ворогів. Реальність стає прийнятною лише настільки, наскільки відповідає ідеї. Саме тому поняття "людини-ідеї" може бути продуктивним для розуміння того, що відбувається в голові Путіна. Звичайно, літературний персонаж не є політичним діагнозом. Я користуюся цією категорією вільно: у самого Бахтіна ідея живе діалогічно, між свідомостями, а тут ідеться про випадок, коли діалог зупинено і ідея замикається в монолог. Але бахтінська категорія дозволяє побачити те, що часто губиться в раціоналістичному аналізі кремлівської політики. Путінська політика дедалі менше нагадує діяльність прагматика, який просто максимізує вигоди держави, як він їх бачить. Її дедалі більше визначає ідея. Йдеться про особливу версію "історичної Росії", про повернення втраченого імперського простору, про заперечення окремої української суб'єктності, про відновлення особливого статусу Росії у світі. І тут виникає принципова проблема для західної політичної раціональності. Якщо політик прагне економічної вигоди, з ним можна торгуватися. Якщо він прагне безпеки, можна запропонувати гарантії. Якщо він прагне території, можна обговорювати територіальні питання. Але що робити, якщо територія є лише матеріальним проявом історичної ідеї, а поступка іншого сприймається не як компроміс, а як підтвердження його права визначати чужу історію? Тоді питання змінюється: чи може існувати компроміс із противником, який не визнає твого права бути самостійним суб'єктом?

"Біси": три механізми імперської політики

Якщо шукати літературну оптику для розуміння сучасного російського режиму, то, можливо, найпродуктивнішим текстом Достоєвського є не "Злочин і кара" і навіть не "Брати Карамазови", а "Біси". Саме тут Достоєвський показує, як ідея перетворюється на політичну технологію. Для сучасного путінізму особливо цікава не одна персонажна аналогія, а трикутник Ставрогін – Шигальов – Верховенський.

Шигальов: система

Шигальов намагається створити логічну модель суспільства, в якій свобода зрештою приводить до тотального деспотизму. Його знаменита формула – рух від "безмежної свободи" до "безмежного деспотизму". Шигальовщина – це політична технологія перетворення людини на матеріал системи. У сучасній Росії це проявляється в тому, що громадянин дедалі більше розглядається не як суб'єкт політики, а як ресурс: мобілізаційний, економічний, демографічний, інформаційний. Держава не повинна переконувати громадянина. Вона повинна ним керувати.

Верховенський: технологія

Але самої ідеї недостатньо. Потрібен механізм її поширення. Тут з'являється Петро Верховенський – організатор, маніпулятор, конструктор політичної мережі. Він розуміє: масами можна керувати не лише наказом, а й страхом, хаосом, взаємною підозрою, дезінформацією. Саме тому сучасний авторитаризм – це не просто диктатура одного чоловіка. Це складна система виробництва лояльності, страху й недовіри.

Ставрогін: випробування моральної межі

Але є ще один елемент – Ставрогін. Якщо Шигальов дає системі логіку, а Верховенський – технологію, то Ставрогін уособлює моральну порожнечу, яка дозволяє переступати межі. Його принципова риса – не конкретна ідеологія, а випробування межі: що буде, якщо дозволити собі ще один крок? Саме ця логіка небезпечна в міжнародній політиці. Анексія, агресія, знищення цивільної інфраструктури, погрози ядерною зброєю, втручання у справи інших держав – кожен наступний крок стає можливим, якщо попередній не отримав достатньої відповіді. Тому путінська система може бути прочитана як своєрідний синтез: Шигальов – система. Верховенський – технологія. Ставрогін – випробування моральної межі. А над усім цим – людина-ідея, яка надає окремим діям єдиний історичний сенс.

Що це означає для переговорів

Повернімося до питання, яке ми поставили. Якщо ідея важить для противника більше, ніж вигода, безпека і територія, то компроміс із ним не буває стійким. Він сприймається не як кінець конфлікту, а як перепочинок і як визнання права визначати чужу історію. Така угода може зупинити вогонь, але не змінити мети. Тому розмова про "заморожування" без відповіді на питання про суб'єктність України – це розмова про паузу, а не про мир. Це не означає, що переговори неможливі взагалі. Це означає, що їхньою метою не може бути просто "збереження обличчя" людині, для якої обличчя – це імперія. Логіку "людини-ідеї" зупиняють не аргументи. Її може зупинити лише неможливість продовжувати обраний курс.

Поліфонія проти монологу

Але тут ми підходимо до найважливішої для мене категорії Бахтіна – поліфонії. У поліфонічному романі, за Бахтіним, персонажі не є простими носіями авторської думки. Вони отримують власний голос, власну свідомість і право залишатися незавершеними. Істина не належить одному голосу. Вона виникає у просторі між голосами. Це літературознавча категорія. Але якщо перенести її – з необхідною обережністю – у політичну площину, можна побачити дещо важливе. Демократія в принципі передбачає поліфонію. Не тому, що всі голоси однаково праві, а тому, що жоден голос не має наперед гарантованого права бути єдиним. Європейський Союз є складною інституційною формою такого принципу. Держави мають різні інтереси, історії та політичні культури, але жодна з них не може легітимно оголосити себе єдиним носієм історичної істини. Україна також не є ідеально поліфонічним суспільством. Але її сучасна історія демонструє надзвичайно сильну здатність до горизонтальної самоорганізації. Майдани, волонтерські мережі, місцеві громади, громадянське суспільство, взаємодія військових і цивільних – усе це різні форми виробництва суб'єктності знизу. Україна не є готовою поліфонією. Вона стала суспільством, у якому право на власний голос перетворилося на умову самого існування. І саме це принципово важко зрозуміти імперській свідомості.

Чому імперія не чує іншого

Імперія за своєю природою потребує ієрархії голосів. Є центр, який визначає. Є периферія, яка повинна погоджуватися. Є "старший" народ і "молодші" народи. Є ті, хто має історію, і ті, чию історію можна пояснити за них. Саме тому для Кремля українська суб'єктність є не просто політичною проблемою. Вона є онтологічною загрозою самій імперській картині світу. Якщо Україна може самостійно визначати, ким вона є, якою мовою говорити, яку історію пам'ятати, до яких союзів належати і яке майбутнє обирати, тоді руйнується сама передумова імперського проєкту. Тому російська пропаганда так наполегливо пояснює українцям, хто вони "насправді". Імперія завжди прагне говорити замість іншого. Це і є імперський монолог. У такій системі український голос не може бути просто іншим голосом. Він мусить бути оголошений "нацистським", "маріонетковим", "штучним", "керованим Заходом". Бо визнати його справжнім означало б визнати суб'єктність того, кого імперія вважає своїм об'єктом. Ця алергія на поліфонію не обмежується Кремлем. Коли західні популісти, праві чи ліві, пропонують "поділити сфери впливу" через голови суверенних націй, вони діють у тій самій монологічній парадигмі: прагнуть звести складний світ до угоди великих гравців. А в самій Росії поліфонія не зникла – її придушили: голоси незгодних опинилися у в'язницях, на еміграції або під забороною.

Чому поліфонія небезпечна для імперії

Саме тому демократична Україна становить для путінської Росії особливу загрозу. Не через свої військові можливості. Не через розмір економіки. Не через територію. А через сам факт існування. Україна демонструє, що народ, який імперія вважає частиною "історичного цілого", може сказати: ми самі визначатимемо, ким бути. Це і є суб'єктність. Тому війна проти України є не лише боротьбою за територію. Вона є боротьбою за право визначати, хто має право бути автором власної історії. У цьому сенсі імперський монолог стикається з поліфонією не як із черговою політичною позицією, а як із принципово іншим способом організації світу.

Від підкорення до руйнації

Це дозволяє по-новому подивитися на російську стратегію щодо українських міст. Насильство було присутнім із першого дня: Харків обстрілювали вже в перші тижні повномасштабного вторгнення, Маріуполь нищили. Але поряд із терором існував і інший розрахунок. Російське керівництво, найімовірніше, виходило з того, що Київ, Харків, українська інфраструктура – це територія, яку передбачається підкорити та включити у власну політичну конструкцію. Якщо збираєшся заволодіти містом, є сенс зберегти його основу. Коли підкорення виявилося неможливим, акцент змінився. Те, чим неможливо володіти, можна спробувати знищити. Починаючи з осені 2022 року удари дедалі систематичніше спрямовуються на енергетику й життєзабезпечення міст. Саме тут фрустрація імперської ідеї може переходити у логіку руїни. Харків є одним із найвиразніших прикладів. Місто, яке в імперській уяві мало зустрічати "визволителів" і залишатися "своїм", не захотіло бути об'єктом чужої історії. Його українськість виявилася не декоративною, а суб'єктною. Тому руйнування міста можна розглядати не лише як військову тактику, а й як спробу покарати сам факт непокори. Те саме питання дедалі гостріше постає щодо Києва. Якщо неможливо примусити столицю України говорити голосом Москви, залишається спокуса позбавити її можливості говорити взагалі – занурити місто в темряву, перетворити нормальне життя на боротьбу за виживання. Це вже не логіка привласнення. Це логіка фрустрованого володіння.

Життя проти монологу

Але саме тут імперський монолог знову стикається з власною слабкістю. Він не чує зворотного зв'язку. Він не розуміє, що руйнування міста не обов'язково руйнує його суб'єктність. Іноді відбувається протилежне. Під ударами ракет виникає інша форма поліфонії. Енергетики відновлюють електромережі. Рятувальники дістають людей із завалів. Лікарі працюють під час обстрілів. Волонтери забезпечують тих, хто втратив дім. Мешканці міста допомагають одне одному. Це і є простір "між" – простір, який не можна створити наказом згори. Саме тому імперська модель постійно стикається з парадоксом: чим сильніше вона намагається перетворити іншого на об'єкт, тим сильніше цей інший прагне стати суб'єктом.

Замість висновку: не скасувати, а навчитися читати

Переосмислення російської культури потрібне Україні не для того, щоб виправдовувати Росію. Навпаки. Rеthіnkіng – це спосіб перестати бути об'єктом чужої культурної оптики. Ми можемо читати Достоєвського не як пророка людства, якого потрібно або обожнювати, або забороняти, а як складного автора, чиї тексти дозволяють побачити механізми народження ідеї, що захоплює людину. Ми можемо читати "Бісів" не як музейний експонат, а як лабораторію політичної деструкції. Ми можемо читати Бахтіна не лише як історика літератури, а як мислителя, який допомагає побачити принципову різницю між світом, де існує один дозволений голос, і світом, у якому люди мають право залишатися різними. І тоді головним питанням стає не те, чи потрібно нам "скасовувати" російську культуру. Питання інше: чи здатні ми читати її так, щоб більше ніколи не дозволити їй читати нас? Імперія прагне говорити за іншого. Діалог починається там, де інший отримує право говорити сам. І в цьому сенсі поліфонія – не слабкість. Це форма свободи. Ігор Соломадін, історик, педагог

МЗС запровадило "сертифікат збереження української національної ідентичності" для дітей за кордоном. Намір зрозумілий: підтримати українські школи й громади. Але цей інструмент змішує три різні речі: участь, освітні результати й національну належність. І ставить питання, якого держава не повинна ставити: хто достатньо українець?

Чому я це пишу?

Я очолюю робочу групу "Світове українство: нові виміри ідентичності" на платформі ІDЕМ – експертній та громадській платформі в Україні, створеній рік тому за ініціативи і підтримки Міністерства молоді та спорту України. Це простір, де науковці, експерти, військові, освітяни, бізнес і громадські організації разом напрацьовують рекомендації для державної політики утвердження української національної і громадянської ідентичності. На платформі працює більше 100 експертів і громадських діячів, розділені на 7 груп. Група "Світове українство: нові виміри ідентичності" набільша група платформи – в ній є представники двох міністерств, Світового Конґресу Українців, організацій за кордоном, освіти, культури, бізнесу й аналітичних центрів. Результатом нашої роботи мають стати Зелена книга і Біла книга. сЗелена книга окреслить проблеми державної політики в сфері ідентичності, альтернативи державної дії та їхні ризики. Біла книга має перетворити це на конкретні пропозиції до державної політики і законодавства. Я також авторка ідеї і співзасновниця громадянського проєкту "Амбасада українських сенсів". Заснована мною в 2016 році громадська організація була підтримана Міністерством молоді і спорту для втілення оnlіnе-проєкту "Майстерня глобального українства", в якому зараз беруть участь 350 українців з 50 країн світу. Третина з них — з різних міст України. І я мама трьох дітей. Ми мали досвід тимчасового переміщення за межі України, а згодом повернулися додому. Тож питання, як дитина зберігає зв'язок з Україною за кордоном, для мене і професійне, і особисте.

Нова реальність: нація ширша за кордони

Україна фактично стає екстериторіальною нацією. Щонайменше половина всіх українців живуть за кордоном. Їхні діти народжуються, ростуть і соціалізуються в інших суспільствах, мовах і культурах. Тому стратегічне питання таке: як плекати українськість так, щоб вона передавалася наступним поколінням без примусу чи формальностей? І що в цьому має робити держава, а чого вона робити не повинна? Саме над цим ми працюємо в групі "Світове українство: нові виміри ідентичності" на платформі ІDЕМ і в Амбасаді українських сенсів. За допомогою провідних українських філософів, стратегів, громадських діячів, а також за допомогою методу публічних діалогів ми переосмислюємо себе як глобальну націю.

Що запровадило МЗС

Наказ МЗС № 469 від 16 вересня 2026 року (зі змінами від 24 вересня, № 480) затверджує інструкцію про видачу дітям до 16 років "сертифіката збереження української національної ідентичності". Згідно з наказом, сертифікат:

мотивує дитину підтримувати свою ідентичність; залучає дітей, батьків і громаду до культурно–освітнього простору; визнає активність дитини.

Пільг він не дає. Щоб отримати сертифікат, досить відповідати одному з критеріїв:

користуватися українською мовою; відвідувати суботню чи недільну школу або табір; брати участь у заходах громади, конкурсах, олімпіадах; брати участь у проєктах національно–патріотичного виховання.

Рішення ухвалює керівник закордонної дипломатичної установи на звернення керівника організації чи школи. На самому бланку написано, що дитина "брала активну участь у проєктах… національно-патріотичного виховання, успішно засвоїла предмети українознавчого компоненту". Тобто документ засвідчує освітні результати, хоча отримати його можна за будь-який один критерій. Наприклад, за те, що дитина говорить українською.

У чому проблема

Українська мова, історія та школи за кордоном дуже важливі. Проблема не в них, а в інструменті. Держава змішує три різні речі: участь у культурному житті, освітні досягнення і національну ідентичність. Перші дві можна і треба визнавати: грамотою, стипендією, підтримкою школи чи молодіжної ініціативи. Але що засвідчує документ про "збереження ідентичності"? Що дитина достатньо українська? Що її зв'язок з Україною відповідає критеріям держави? Навіть якщо автори наказу такого не мали на увазі, сам інструмент породжує ці питання. І є гостріше питання: що відчуватиме дитина, яка такого сертифіката не отримала? Бо поруч немає української школи. Бо вона росте у змішаній родині. Бо українську вона тільки починає вчити. Національна ідентичність — це не кваліфікація і не досягнення, яке потребує адміністративного підтвердження.

Чого держава робити не повинна

При підготовці Зеленої книги ми виходимо з принципу: держава не створює ідентичність адміністративними рішеннями. Вона створює умови, в яких ідентичність може розвиватися і передаватися. Тобто держава підтримує українську освіту за кордоном, культурні ініціативи, мовне середовище, молодіжні мережі, горизонтальні зв'язки і можливість брати участь у житті України. Але держава не повинна:

встановлювати єдиний образ "правильного українця"; підміняти живу ідентичність переліком формальних ознак; оцінювати належність до спільноти за місцем проживання, мовною біографією чи тим, чи є поруч українська школа; створювати інструменти, які сприймаються як перевірка "достатності" українськості; монополізувати право визначати, як людина переживає свій зв'язок з Україною.

Українськість живе в мові, але не тільки в ній. Вона живе в родинній пам'яті, культурі, стосунках, громадянській позиції, особистому виборі. Вона може змінюватися, поглиблюватися і відновлюватися після розриву. Отже, головне питання: ми хочемо підтримувати зв'язок дітей з Україною чи встановлювати правила, за якими держава цей зв'язок визнає? Це принципово різні підходи.

Що тривожить найбільше

Експерти й громадянське суспільство активно обговорюють, якою має бути політика щодо глобального українства, коли нація більше не збігається з кордонами держави. І тут з'являється сертифікат від МЗС. Замість довгострокової політики зв'язку, участі й співтворення ми маємо формальну процедуру визнання активності дитини. Замість запитати громади за кордоном, що насправді допомагає дітям, вчителям і лідерам освітньо-культурних осередків зберігати зв'язок з Україною, ми маємо бланк із фіксованими критеріями. Замість довіри до різноманіття українського досвіду ми маємо документ, підписаний українським дипломатом. Сертифікат не обмежує прав дітей. Його відсутність нікого не позбавляє ідентичності. Але логіка такого інструменту потребує публічного обговорення.

Що потрібно насправді

Українцям за кордоном не потрібен дозвіл на українськість. Їхнім дітям потрібні можливості:

вчити мову й пізнавати історію та сучасну Україну; створювати власні проєкти і спілкуватися з однолітками; приїжджати в Україну і долучатися до її розвитку.

Нам потрібна системна політика глобального українства. Не лише як збереження спадщини, а як політика зв'язку, взаємності та участі. Така, що бачить в українцях світу партнерів, а не ресурс. Саме це ми закладаємо в Зелену книгу і розвинемо в Білій книзі. Тому я закликаю МЗС переглянути невдало сконструйований інструмент разом із фахівцями, щоб не довелося публічно пояснювати:

практичну мету сертифіката; його суспільну цінність; чому для визнання активності дитини обрали саме сертифікацію "збереження національної ідентичності".

Я закликаю до фахового обговорення цього рішення за участі громад за кордоном, батьків, освітян, дослідників і громадянського суспільства. Українськість не видають у дипломатичній установі. Вона живе в людях, у їхніх зв'язках, виборах і діях. Завдання держави — допомагати їй жити, а не сертифікувати її. Катерина Ясько — психологиня, фасилітаторка, керівниця робочої групи "Світове українство: нові виміри ідентичності" платформи ІDЕМ, авторка ідеї та співзасновниця проєкту "Амбасада українських сенсів"

Два роки тому я їздила громадою, яка щойно відзвітувала про нові інфраструктурні проєкти: нові дороги і красива відремонтована школа. А потім місцева мешканка на вулиці сказала мені фразу, яка запам'яталась й до цієї миті: "Ми тут наче й живемо, а наче й ні, таке відчуття, що все це не наше". Формально зміни у громаді були історією успіху. Але, по суті, вона "розвалювалася" зсередини, просто повільно й непомітно. І жоден фінансовий звіт цього б не показав. Ми звикли рахувати розвиток громад у кілометрах доріг, відремонтованих школах і освоєних капітальних інвестиціях. Усе це легко порахувати, і тому воно потрапляє в презентації і новини. Але є ресурс, від якого залежить, чи витримає громада кризу і чи втримає людей, і він не впишеться у жоден бюджетний звіт. Це довіра до людей, які живуть поруч, до влади й інституцій, до самих процесів, що відбуваються в громаді. Мої особисті враження підтвердило й дослідження "Індекс успішності розвитку громад", яке оцінює розвиток цих процесів не лише через статистику, а й через досвід самих мешканців і показує те саме. Сфера "громадянське суспільство та згуртованість" тут один із найвагоміших блоків, і там, де вона сильніша, вищими виявляються й інші показники громади.

Довіра — це ресурс, а не приємний бонус

Людина, яка відчуває себе частиною громади, зазвичай більше довіряє сусідам, цікавиться місцевими справами і не планує виїхати за першої ж нагоди. У дослідженні саме рівень самоідентифікації з громадою має найбільшу вагу серед усіх показників цього блоку — 22%. І різниця між громадами тут помітна: там, де люди найбільше відчувають себе частиною спільноти, оцінка сягає 6,1 з 7 можливих, тоді як у середньому по Україні — 4,6. Це не абстракція. Під час війни саме довіра є ресурсом, на який громада може розраховувати в найгіршій ситуації. Це і про волонтерство, і про взаємодопомогу під час відключень світла чи обстрілів, і про готовність прийняти переселенців й ветеранів, які повертаються з фронту. У дослідженні частка тих, хто брав участь у волонтерських заходах, у різних громадах коливається від 30% до 69% — і це не випадковий розкид, а відображення того, наскільки міцна тканина зв'язків у кожній з них. І навпаки: можна мати повний бюджет розвитку, нову лікарню, свіжий асфальт. Але якщо люди почуваються чужими, уся ця "успішність" стоїть на піску. Показово, що громада з найвищим інтегральним індексом успішності в дослідженні — Степанецька (Черкаська область) — водночас лідирує й за індексом згуртованості (72,5 проти 61,3 у середньому), і за задоволеністю життям у громаді (5,89 проти 4,78), і за оцінкою напрямку її розвитку (76% вважають, що громада рухається у правильному напрямку — удвічі більше за середній показник). Високі бали в одній сфері тут явно тягнуться за високими балами в інших.

Громадянське суспільство — це ширше, ніж реєстр організацій

Громадянське суспільство в громаді зрідка виглядає однаково. Десь це справді зареєстрована ГО з офісом і статутом. А десь — волонтерська ініціативна група без жодного юридичного статусу, сусідський чат, куди люди пишуть одне одному про все на світі, чи місцева церква, яка стала точкою збору громади. Форми різні, але всі вони однаково цінні. Структура вищезгаданого індексу це підтверджує: у блоці громадянського суспільства неформальні точки опори — місцеві спільноти та сусідські чати — важать більше, ніж формальна кількість зареєстрованих організацій (лише 4%) чи навіть популярність місцевих медіа (15%). Для територій, які вже п'ятий рік живуть у постійній тривозі, саме такі неформальні зв'язки часто виявляються тим стабільним, довкола якого люди гуртуються й далі. Тож варто дивитися на громадянське суспільство ширше — не лише як на реєстр організацій, а як на розмаїту тканину зв'язків, що включає і офіційні ГО, і волонтерські ініціативи без статусу, і сусідські чати, і церкви, — і підтримувати її в усіх цих формах, а не лише в тій, що зручно вписується у звіт.

Чому довіру так легко недооцінити

Є природна спокуса відкласти питання довіри на потім: "спершу розберемося з економікою, а до "м'якого" повернемося, коли стане легше". Це закономірна реакція суспільства, яке живе в затяжному стресі, коли гострими стають базові речі (робота, дохід, дах над головою) і увага природно зміщується з єдності на виживання. І справді, за даними того ж дослідження, вага "економічного блоку" (економіка, добробут, інфраструктура) порівняно з минулим роком зросла, тоді як вага безпеки, влади та громадянського суспільства трохи знизилася. Але саме тут ховається пастка для всіх, хто працює з громадами: якщо ставлення до довіри як до другорядного стане нормою, можна непомітно проґавити момент, коли звичка до спільних дій вивітриться. А знадобиться вона якраз тоді, коли настане час повертати додому ветеранів, відбудовувати економіку й разом ухвалювати непрості рішення про майбутнє територій.

Довіру можна зрощувати — просто це не так помітно

Найпоширеніша помилка — вважати, що довіра з'являється сама собою як побічний ефект хорошого управління чи економічного зростання. Насправді швидше навпаки: громада, де люди звикли обговорювати спільні рішення, ходити на збори, довіряти місцевим медіа й одне одному, проходить реформи, кризи чи погодження інвестиційних проєктів легше, ніж громада з ідеальною інфраструктурою, але роз'єднаними людьми. Дослідження непрямо це підтверджує: громади з найвищими індексами "влада та бюджет" і "громадянське суспільство" — ті самі, що й з найвищим інтегральним індексом успішності. Це означає, що підтримку довіри варто планувати так само свідомо, як капітальні видатки: підтримувати локальні медіа, не відмахуватися від ролі релігійних і громадських спільнот, створювати майданчики, де мешканці справді впливають на рішення, а не для галочки. Потрібно розпитувати людей, що вони думають, і не раз на рік перед звітом, а до того, як рішення вже ухвалене. Це тиха й невдячна робота, яку не вивісиш банер і не покажеш журналістам, тут немає ані розрізаної стрічки, ані фото з лопатою. Але саме ця непомітна робота може вирішити, чи витримає громада наступний удар. Якщо громади мають відновлюватися й ставати сильнішими, довіру доведеться будувати так само цілеспрямовано, як і дороги. Анна Острікова, керівниця грантових і розвиткових програм ІСАР Єднання

Президент Зеленський звільнив Ольгу Стефанішину з посади посла України у США ще на початку серпня 2026 року. Того ж місяця він повідомив, що кандидатура наступника вже є. Зараз середина жовтня, а у Вашингтоні наш представник досі не з'явився.


Погодьтеся, дивна кадрова пауза для країни, якій останнім часом дедалі дорожче обходяться несподіванки зі Сполучних Штатів. Обмеження Stаrlіnk, рішення щодо американської військової допомоги та несподівані повороти переговорів США із Росією щоразу ставлять нас перед фактом. Наскільки добре ми розуміємо, що відбувається у Вашингтоні, якщо кожна зміна його позиції виявляється для Києва сюрпризом?


Читайте також: Мільйони та елітна нерухомість: що відомо про справу Стефанішиної та як реагують у США


Інколи найбільша користь від дипломата полягає саме у вчасно отриманій поганій новині.


Навіть у беззмістовних розмовах важливо розуміти інтонацію. Досвідчений дипломат може відчувати, де є реальний намір діяти, а де лише ввічлива відмова, і вчасно інформувати про це Київ.


З Трампом це особливо важливо. Його підхід доведеться враховувати незалежно від того, наскільки він нам подобається. Тут потрібне вміння працювати з людьми за межами традиційної дипломатичної ієрархії: знаходити неочевидні рішення та розуміти особисті інтереси співрозмовників. Мати достатньо контактів серед республіканців та демократів. Бо Трамп – президент, але Америка значно більша за його адміністрацію.


Це вже дипломатична еквілібристика, для якої одного професійного знання протоколу замало.


Читайте також: Українцям вдалося опанувати республіканську мову. Тепер саме час пригадати демократичну


Тут потірібна людина з досвідом. Це можуть бути досвідчені дипломати, такі як Олександр Щерба, Олексій Макеєв, Олег Шамшур чи Сергій Кислиця. Або колишній кервіник ГУР Валерій Кондратюк, який у 1999–2002 роках був військовим аташе України у США і вже має досвід безпосередньої роботи з американськими безпековими структурами та розвідувальною спільнотою.


Зрештою, серед можливих кандидатів цілком можуть бути менш публічні професіонали з гарними контактами у Вашингтоні.


Є і ще одна вимога до майбутнього посла – репутація. Скандал навколо Стефанішиної вкотре нагадав, що репутаційні проблеми українського посадовця у Вашингтоні стають проблемами всієї держави. Особливо коли Україні доводиться переконувати партнерів у необхідності подальшої підтримки.


Через два дні після її звільнення НАБУ повідомило про підозру в незаконному збагаченні та недостовірному декларуванні. Стефанішина звинувачення заперечує, і остаточні висновки має робити суд. Але сам факт такого скандалу навколо українського посла створює додаткові проблеми країні, яка й так змушена постійно захищати свою репутацію у Вашингтоні.


Тому під час наступного призначення варто думати і про те, чи не доведеться знову пояснювати американцям кадрові рішення Банкової.


Кандидатури є. Кожна має свої переваги й обмеження. За потреби можна знайти й інших. Але президент ще 23 серпня повідомив, що кандидатура наступника вже є. Середина жовтня – посла у Вашингтоні досі немає.


Це серйозна проблема. На тлі складних відносин зі США Україна місяцями залишає невикористаним один із найважливіших інструментів дипломатичного впливу. Посольство продовжує працювати, але саме зараз потрібна людина з достатньою дипломатичною вагою, контактами й можливістю напряму говорити з тими, хто ухвалює рішення. Відчувати зміну настроїв, отримувати інформацію раніше за офіційні заяви, шукати можливості впливу, поки рішення ще формується.


Звісно, жоден посол не гарантує прихильності Трампа. Але в ситуації, коли від рішень Вашингтона залежать наша оборона, переговорні позиції й майбутнє країни, місяці кадрових вагань виглядають уже неприпустимою розкішшю. Особливо коли йдеться про рішення, яке українська влада сама має ініціювати й довести до результату.


Ми просто не в тому становищі, щоб дозволяти собі таку повільність. Кожен втрачений тиждень звужує наші можливості впливати на американську політику. І якщо чергове рішення Вашингтона знову застане Київ зненацька, питання будуть і до тих, хто вже третій місяць не може визначитися з українським послом.


Бо відповідальність за цю паузу лежить цілком конкретно – на Банковій.


Володимир Фомічов

В умовах війни інтеграція в секторі безпеки між Україною та ЄС має випереджати інституційну євроінтеграцію.


Україні треба припинити лише просити про "допомогу та захист" і позиціонувати себе активним "виконавчим органом" європейської стратегії стримування гібридної агресії РФ, здатним реалізовувати кінетичну відплату, на яку сам ЄС юридично та політично поки не готовий на власній території.


Україна вже сьогодні здатна наповнити гасло "Разом до стійкої Європи" реальним змістом та дієвими інструментами. В контексті російської ескалації в ЄС потрібно відверто визнати факт: так звана "гібридна війна" Росії в Європі остаточно втратила свою "гібридність". Коли на авіаційних хабах знаходять вибухові пристрої, коли палають підприємства оборонно-промислового комплексу, а військові дрони порушують простір НАТО — це диверсійно-кінетична війна низької інтенсивності в самому серці Європейського Союзу.


Головна мета Кремля — параліч стратегічної відповіді та підрив геополітичної суб'єктності Європи через інструменталізацію своєї же бюрократичної інерції.


Як зазначають західні аналітики, Кремль суттєво нарощує дії в "сірій зоні" (глушіння GРS у Балтійському регіоні, кібератаки, провокації на кордонах, підпали складів). Водночас європейські процедури прийняття рішень надто повільні, а відсутність чіткого порогу для визначення "гібридного акту війни" заважає вчасному реагуванню.


До того ж, реакція на нові виклики гальмується через бюрократію та відсутність єдиного координаційного центру.


Головна проблема, яку визнають у Брюсселі та столицях ЄС, — це складність застосування Статті 5 НАТО або механізмів солідарності ЄС проти диверсій, які офіційно непросто одразу задокументувати та пов'язати безпосередньо з вищим керівництвом РФ.


Росія розраховує, що кожна атака залишатиметься нижче порогу конвенційної відповіді, змушуючи ЄС проводити тривалі експертизи замість реальних дій та реагування на зростаючу агресивність РФ.


Щоб зламати цю стратегію, ЄС та Україна мають діяти спільно та реалізувати три фундаментальні рішення.


По-перше, сприймати загрозу як кумулятивний стратегічний ризик. Серія "дрібних" диверсій у сукупності дає ефект масштабного системного удару по європейській безпеці. Відповідь має формуватися на сукупну загрозу, а не на її окремі фрагменти.


По-друге, сформувати єдиний "Східний вал безпеки". Ми повинні об'єднати європейську оборонну географію в єдиний стратегічний фронт — від Баренцевого моря через Північ, Балтію та Центрально-Східну Європу аж до Чорного та Азовського морів.


Східний фланг ЄС та НАТО — це більше не периферія чи "буферна зона". Це передова лінія захисту всієї демократичної цивілізації, яка потребує першочергових інвестицій у ППО, контррозвідку та мобільність.


По-третє, перетворити стримування на превентивне накладення витрат. Тут ми маємо переосмислити роль України. Україна в цій архітектурі — це не просто "щит", який пасивно стримує навалу. Україна — це меч відплати всієї Європи.


Західна Європа є стратегічним тилом та технологічним ядром, а Україна має унікальні оперативні спроможності, бойовий досвід і легітимне право завдавати ворогу прямої кінетичної шкоди.


Механізм автоматичного накладення витрат (Соst-Іmроsіtіоn Соuрlіng) має працювати чітко: будь-який факт диверсії у Лейпцигу, Ґданську чи Вільнюсі повинен автоматично знімати будь-які географічні обмеження на застосування західної зброї та конвертуватися в нові далекобійні удари по воєнній та критичній інфраструктурі всередині РФ.


Російський диверсійний хаос у Європі має гарантовано перетворюватися на стратегічні втрати Росії на фронті. Тільки так ми захистимо свій суверенітет ухвалення рішень і повернемо Європі геополітичну суб'єктність.



Володимир Лупацій, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості

Українські дрони за чотири дні вразили три дата-центри Яндекса. І, якщо вірити соцмережам, разом із зупинкою російських серверів вимкнулись також російські боти, "обвалилась" підтримка АfD і суттєво зменшилось охоплення голосів МАGА. Сильна історія. Шкода, що графік, на якому вона тримається, зовсім не про те. Мова йде про графік Сlоudflаrе, який після ударів 8–11 жовтня розлетівся соцмережами: бот-трафік із мережі Яндекса впав майже до нуля. От тільки більшість користувачів прочитали це як зникнення ботів-коментаторів, і понеслося. Так вже історично склалось, що коли ми чуємо "бот", неодмінно уявляємо собі токсичного аноніма в соцмережах. "Дякуємо Україні", — пишуть сотні людей, а цю версію вже підхопили медіа, політики й навіть президент. Джерело Але "бот" у термінології Сlоudflаrе — це будь-який автоматизований запит до вебсайту. Переважно мова йде про пошукові краулери, які індексують інтернет. Gооglе має такі самі, а звіт Іmреrvа Ваd Воt Rероrt зараховує їх до "хороших ботів". Бо самі по собі вони не несуть деструктивної функції, як спам-боти чи боти-коментатори. Коли вимикаються сервери, вимикаються і краулери. І боти-коментатори тут ні до чого. До речі, графік про зниження активності в Х, пов'язаної з АfD, теж не вартий довіри. Ми досі не знаємо, звідки він узявся, хто це порахував, на яких даних і за якою методологією. І так, навіть приємні для українців тези варто піддавати сумніву.

Чи означає це, що всі тези про зменшення кількості російських ботів-коментаторів – неправда?

Ні. Звʼязок може існувати. Але не такий прямий, як нам би того хотілось. Українські удари цілком могли зачепити частину ботоферм. Деякі з них могли працювати на віртуальних машинах Yаndех чи генерувати коментарі через Yаndех GРТ. Та і схожа історія трапляється не вперше. Коли в червні 2025 року Іран після ізраїльських ударів майже повністю "випав" з глобального інтернету, у Х синхронно замовкли десятки акаунтів, які видавали себе за шотландців і агітували за незалежність Шотландії. Тут ситуація ніби схожа, з однією різницею: поки що більшість дописів базуються на суб'єктивних відчуттях, а не на відстежуваних російських ботах. До того ж ми не знаємо, скільки ботоферм насправді залежали від сервісів Yаndех. І це вічний біль дослідників ботів: короткі тексти не можна перевірити на ШІ-генерацію, а тим паче визначити, якою саме моделлю їх згенеровано. Ми нічого не знаємо про те на яких серверах вони працюють а часто навіть на які мобільні телефони зареєстровані. Випадки, коли службова відповідь моделі потрапляє в коментар, як це було з ОреnАІ, – радше виняток. Який, тим не менше підсвічує, що принаймні частина російських операцій користується західними мовними моделями. Або китайськими, розробники яких, на відміну від Аnthrоріс чи ОреnАІ, не публікують викриттів про експлуатацію їхніх моделей поганими акторами. До того ж ринок операцій впливу (а це вже давно ринок, а не відповідальність однієї спецслужби) децентралізований і не залежить від однієї компанії. Тож навіть якщо якісь ферми замовкли, це, найімовірніше, часткове і тимчасове явище. Яке в кращому випадку через короткий проміжок часу зробить операції трохи дорожчими внаслідок переїзду на інші сервери.

Чому нам здається, що ботів поменшало

Тим часом майже всі дописи про "зникнення" ботів все ще тримаються на відчуттях: менше лайків під антиукраїнськими постами, менше токсичних коментарів, тихіше навколо певних партій, заявляють, що навіть Трампа менше репостять ніж зазвичай. Але "відчуття" – дуже ненадійна метрика. Ми бачимо лише те, що нам показують алгоритми. А алгоритми останніми днями зрозуміли, що тема "ботів стало менше" в тренді. Тож ви банально могли бачити менше ботів, бо суспільна увага зараз просто не в тих темах, де вони продовжують активно працювати. І, на жаль, нам усе ще немає з чим порівнювати. В Україні досі немає масштабного дослідження, яке б показало, скільки ботів у соцмережах загалом. Є окремі зрізи, переважно на платформах, з яких легше завантажувати дані, бо є відкритий АРІ (наприклад, Теlеgrаm чи YоuТubе). Але вони охоплюють окремі кампанії одноразово і не відстежують потік на постійній основі. Сервіси sосіаl mеdіа lіstеnіng, які, серед іншого, оцінюють частку бот-трафіку, на момент написання цього тексту все ще не підтвердили даними тезу про зменшення ботів. І навіть якщо воно буде, навряд чи йтиметься про аж такий масовий ефект, який зараз приписують ударам.

Чому це все одно хороша новина

Минулого року, коли я працювала над дослідженням ботів у телеграм-каналах окупованих територій, мене найбільше здивувало не те як багато ботів. А те, як багато людей досі уявляють ботів як працівників десь в офісах у Петербурзі, які пишуть коментарі за гроші. А отже, дуже сильно недооцінюють, як легко масштабувати подібну операцію впливу та вдосконалити її з можливостями генеративного ШІ. Але завдяки цьому кейсу я вірю, що обізнаність про технологію, яка стоїть за ботами-коментаторами, суттєво зросте. Про "яндекс-ботів" гудуть соцмережі далеко за межами України. І хоч як гірко це усвідомлювати, хибна інтерпретація одного графіка привернула до проблеми ледь не більше уваги, ніж десятки окремих звітів і досліджень. І цю увагу нам точно варто використати: вимагати від платформ ефективнішої модерації, прозорості та доступу до даних для дослідників. Тоді наступного разу на питання "чи стало менше ботів" ми дійсно зможемо відповісти цифрами. А відповідати доведеться: за даними Іmреrvа, погані боти (не пошукові краулери, а скрейпери, шахрайські та спам-боти) вже генерують близько 40% усього вебтрафіку, і ця частка стрімко зростає.Юлія Дукач

 Автори: Вікторія Войціцька, Олександр Лємєнов, Володимир Настенко Минулого тижня Тhе Nеw Yоrk Тіmеs написала про таємну частину перемовин Дональда Трампа з Владіміром Путіним щодо припинення війни. Частиною домовленостей може стати відхід іноземних активів "Лукойлу" людям з оточення американського президента. Трамп, як кажуть у Вашингтоні, "не безпристрасний" і "потенційно зацікавлений" у таких домовленостях. Це може стати принциповим розворотом тренду, який українці формували усі роки повномасштабного вторгнення ціною власних життів і до того ж ефективно. Що ж, якщо Білому дому потрібні аргументи "проти" вочевидь згубної угоди з Путіним – вони є. Команда StаtеWаtсh разом з експерткою Вікторією Войцицькою отримала доступ до унікального дослідження американської неурядової організації Аmеrісаn Ukrаіnе Соmmіttее, де детально розглянуто один із ключових економічних "китів", на яких тримається економіка Кремля. Війна тримається не лише на мобілізаційному ресурсі та радянських запасах зброї. Вона тримається на нафті. Експорт вуглеводнів десятиліттями давав Москві гроші на армію, силовий апарат, соціальні подачки й зовнішньополітичні авантюри. Росія продавала Європі нафту й газ, отримувала валюту й спрямовувала її на зміцнення авторитарного устрою, який зрештою розв'язав повномасштабну війну проти України. Європейські гроші допомагали утримувати систему, що принесла війну в Європу. У середині 2010-х нафтогазові доходи забезпечували до половини надходжень федерального бюджету. Навіть 2024 року, вже під санкціями, сектор сформував близько 30% бюджетних доходів – суму, співмірну з 96,5% російських витрат на оборону та безпеку. Для України це питання виживання: як позбавити агресора грошей і пального, якими він оплачує вбивства військових і цивільних? Захід обрав санкції, ембарго й "стелю цін". Україна додала "кінетичну складову" – удари далекобійних дронів. Санкції звужують ринки, підвищують витрати й зменшують маржу. Дрони перетворюють економічний тиск на фізичне руйнування НПЗ, морських нафтоперевалочних терміналів тощо. Разом ці інструменти поступово змінюють конструкцію російської нафтової економіки. Там, де санкції залишають шпарини, українські сили змушують агресора платити за продовження війни.

"Поворот на Схід": знижки замість тріумфу

До лютого 2022 року Європа була для Росії одним з найвигідніших покупців: на неї припадало 45–50% експорту сирої нафти й нафтопродуктів та 70–80% трубопровідного газу. Ринок був близьким, платоспроможним і прив'язаним до збудованої інфраструктури. Після вторгнення система не обвалилася миттєво: паніка на енергетичних ринках підняла ціни, і 2022 року Москва отримала рекордні доходи. Агресор заробляв на паніці, яку сам і спричинив. Але цей подарунок ринку не міг тривати вічно. Ембарго, відмова від трубопровідного газу та розмежування з Росією змінили географію торгівлі. До 2025–2026 років залежність ЄС від російського газу скоротилася приблизно з 45% до 13%, а від нафти – до 2–3%. Частка ЄС у російських доходах від експорту викопного палива впала до 7,5–10%. Однак Москва не припинила продавати нафту, вона змінила покупців. На середину 2026 року Китай купував близько половини російського експорту сирої нафти, Індія – ще 36%. У торгівлі нафтопродуктами найбільшим покупцем стала Туреччина (близько 26%), за нею йшли Китай, Бразилія та Сінгапур. На папері це "поворот на Схід". Насправді Росія проміняла преміальний ринок на залежність від кількох великих покупців, які розуміють становище продавця й вимагають дисконтів. Додаються довша логістика, страхування, посередники й утримання тіньового флоту зі старих танкерів. Нафта "продовжує текти", але кожен барель приносить менше, а його доставка коштує дорожче. У 2024 році Росія ще отримала близько 120 млрд дол. нафтогазових надходжень. Наступного року, за оцінками Аmеrісаn Ukrаіnе Соmmіttее, вони скоротилися на 27,5% – до 87 млрд дол. У першій половині 2026 року тенденція стала ще помітнішою: фактичні нафтогазові надходження становили близько 49 млрд дол. замість запланованих 65,3 млрд. Частка енергетики у федеральних доходах знизилася до 23,7%. Водночас стрімко зростають воєнні видатки: за півроку 2026 року вони сягнули 103,4 млрд дол., або 37,8% усіх витрат бюджету. Дефіцит за цей період зріс до 76 млрд дол. – більш як утричі вище від плану. Резерви не бездонні: ліквідна частина Фонду національного добробуту скоротилася з 51,9 млрд дол. наприкінці 2024 року до 43,2 млрд у середині 2026-го. Це не "живі гроші", яких там у кращому разі не більше половини. Піврічний дефіцит уже перевищив цей запас на 32,8 млрд. Російська економіка завтра не зупиниться. Авторитарні режими довго перекладають ціну війни на населення й бізнес, але вибір стає дедалі гіршим: дорожче позичати, більше забирати, розкручувати інфляцію, підвищувати податки або проїдати майбутнє. Саме тут санкційний тиск зустрічається з українськими далекобійними дронами: кожна вимушена зупинка нафтопереробки додає витрат державі, яка вперто обирає продовження агресії.

Як російська нафтопереробка потерпає від українських дронів

Перший відомий удар дронів по російському НПЗ відбувся 22 червня 2022 року: два безпілотники атакували Новошахтинський НПЗ у Ростовській області. Це була радше демонстрація можливості, ніж початок кампанії. Системна робота розгорнулася на початку 2024 року, і її логіка ширша за формулу "менше нафти – менше грошей". По-перше, Росія заробляє більше на дизелі, бензині та інших продуктах переробки, ніж на сирій нафті. Коли НПЗ зупиняється, країна втрачає маржинальний товар і змушена продавати сировину з нижчою доданою вартістю. По-друге, пошкодження заводів створює дефіцит пального на внутрішньому ринку, тисне на ціни, змушує забороняти експорт і шукати "аварійний" імпорт. Країна, що продає світу мільйони барелів нафти, змушена купувати бензин і дизель у сусідів, і розповіді про "енергетичну наддержаву" це не пояснюють. По-третє, пальне потрібне окупаційній армії. Навіть коли забезпечення війська в пріоритеті, це означає дефіцит для аграріїв, перевізників і цивільного населення. По-четверте, кожен великий НПЗ треба захищати. "Панцир" або "Тор" біля НПЗ у Башкортостані чи Нижньому Новгороді не прикриває російські підрозділи в Україні. Величезна територія, яку десятиліттями вважали стратегічною перевагою, стає проблемою: ППО бракує, а промислових об'єктів — сотні, якщо не тисячі.

Від перших ударів до системного виснаження

Кампанія пройшла три етапи. У 2022-му – першій половині 2023 року удари були поодинокими й прикордонними: нафтобази у Бєлгородській та Брянській областях, склади фронтової логістики, об'єкти біля Криму. Дальність не перевищувала 150–200 км. Наприкінці 2023-го й упродовж 2024–2025 років Україна масштабувала виробництво далекобійних дронів. Цілями стали не резервуари, які можна швидко замінити, а установки первинної переробки (ЕЛОУ) – "серце" заводу. Їхній ремонт потребує часу, спеціалістів і компонентів, частина яких недоступна через санкції. Дальність зросла до 800–1000 км, удари дісталися Рязанського, Кстовського, Кіриського НПЗ і Туапсе. До середини 2025 року фіксували в середньому 15–20 успішних атак за квартал, що призводило до періодичних обмежень експорту пального й дедалі довших ремонтів. У 2026 році кампанія набула промислового масштабу. За оцінками, лише за перше півріччя українські сили здійснили щонайменше 194 успішні удари по російській енергетичній інфраструктурі – в одинадцять разів більше, ніж за аналогічний період 2025-го. Географія розширилася до 2600 км і більше, під ударами опинилися Уфимський комплекс і підприємства в Салаваті. За даними КSЕ Іnstіtutе, станом на серпень 2026 року пошкоджено щонайменше 24 із 34 найбільших російських НПЗ. Атаки зачепили потужності близько 5,1 млн барелів на добу, а фактична переробка впала до 3,9 млн барелів – найнижчого рівня приблизно за 20 років. Мета кампанії – не дозволити відремонтованим потужностям стабільно повернутися в роботу. Для України важлива не видовищність кадрів палаючих НПЗ, а тривалість простою підприємств, що забезпечують економіку агресора.

Більше сирої нафти – менше прибутку від експорту

Наслідок видно в структурі експорту. Завантаження нафтопродуктів у російських портах за місяць скоротилося на 23% – до 4,7 млн тонн, що менш як половина від рівня липня 2025-го. Доходи від експорту продуктів переробки впали на 45% – до 116 млн євро на день. Туапсинський комплекс другий місяць поспіль відвантажував мінімальні обсяги. Водночас морський експорт сирої нафти зріс приблизно до 4,4 млн барелів на добу. Суперечності немає: коли заводи не переробляють сировину, її доводиться вивозити, аби не зупиняти свердловини. Росія експортує більше низькомаржинальної нафти саме тому, що не може виробляти більше дорогого дизелю й бензину. У цьому один із ключових ефектів української стратегії: не обов'язково перекривати весь нафтовий потік, щоб зробити його менш вигідним. До кінця літа 2026 року зупинялися або суттєво скорочували роботу НПЗ "НОРСІ", Пермський, Волгоградський, Московський, Орський і Новошахтинський. Підтверджені або ймовірні зупинки охопили 60–65 млн тонн річних потужностей, близько п'ятої частини російського виробництва. Показовою є ситуація з "Лукойлом": три його найбільші переробні активи – НОРСІ, Пермський і Волгоградський – одночасно опинилися поза повноцінною роботою, тож можливість перекидати навантаження всередині компанії фактично зникла. Понад 40 російських регіонів запровадили обмеження на роздрібний продаж пального. Кремль забороняв експорт бензину й дизелю та звертався по постачання до Білорусі й Казахстану. Країна, що будувала образ енергетичної наддержави, латає внутрішній дефіцит аварійним імпортом.

Американські побоювання та фізичне виживання України

На початку 2024 року адміністрація Джо Байдена публічно демонструвала невдоволення ударами по російських НПЗ. Вашингтон боявся стрибка світових цін на нафту в рік виборів і відповіді Москви щодо інфраструктури, пов'язаної із західними інтересами, зокрема Каспійського трубопровідного консорціуму. Позиція України була простою: Росія знищує українську енергетику, тож Україна завдає ударів по інфраструктурі, яка фінансує агресію. Подальші події послабили головний аргумент критиків. Удари не спричинили обвалу пропозиції сирої нафти на світовому ринку: через брак переробних потужностей Росія була змушена збільшувати її експорт. Тиск припав на російську маржу, внутрішнє забезпечення й бюджет – туди, куди й цілилася Україна. До 2026 року дипломатичний спротив Вашингтона, за даними Аmеrісаn Ukrаіnе Соmmіttее, істотно послабився, а кампанія стала регулярною.

Кремль ще має ресурси, однак Україна збільшує "ціну агресії"

Оголошувати російську модель країни-бензоколонки знищеною – зарано. Росія залишається одним із найбільших виробників нафти, має покупців, резервні маршрути й здатність ремонтувати пошкоджені об'єкти. Агресор ще довго зможе фінансувати війну, урізаючи цивільні програми, підвищуючи податки й перекладаючи витрати на населення. Але стратегічний результат помітний: європейський преміальний ринок втрачено, азійські покупці диктують знижки, логістика дорожчає, резерви скорочуються, дефіцит бюджету зростає разом із воєнними видатками, НПЗ потребують захисту й імпортних деталей, а експорт зміщується від дорогих продуктів до дешевшої сировини. Санкції зробили російську енергетику менш прибутковою. Українські дрони роблять її менш надійною. У цьому суть асиметричної кампанії: відносно дешевий безпілотник змушує витрачати дорогі ракети ППО, зупиняє установку вартістю сотні мільйонів доларів, збільшує страхові премії, скорочує бюджетні доходи й розтягує російську оборону на тисячі кілометрів. Велика територія більше не гарантує Росії безпеки: вона множить кількість цілей, які неможливо прикрити одночасно. Кремль досі має нафту. Але вона вже не працює як раніше: приносить менше, коштує дорожче й дедалі частіше палає там, де мала фінансувати війну.

Замість висновків

У вересні 2026 року Дональд Трамп фактично повернувся до аргументації, яку на початку кампанії використовувала адміністрація Байдена. Причина на поверхні та ж – задобрити чутливий до інфляції американський електорат напередодні виборів. 13 вересня Трамп закликав Володимира Зеленського припинити удари по російській "дизельній інфраструктурі", заявивши, що вони створюють дефіцит пального, який "шкодить світу". Через дев'ять днів, перед новою зустріччю із Зеленським, Трамп визнав, що атаки є "серйозним ударом" по Росії, але водночас назвав їх серйозним ударом по ціні дизелю, зокрема й у США. Перша частина цієї оцінки відповідає фактам: удари справді скоротили російські можливості виробляти й експортувати нафтопродукти. Але твердження, що глобальний дефіцит дизелю спричинений саме війною, а не подіями на Близькому Сході, не враховує структури ринку. Росія та Близький Схід до цих потрясінь разом забезпечували приблизно п'яту частину світового морського експорту дизелю. Російський фактор – лише частина проблеми. Покладати всю відповідальність на Україну означає спрощувати економіку світового ринку й відсувати на другий план причину ударів – російську агресію. Сама адміністрація Трампа ще недавно використовувала російську нафту як об'єкт економічного тиску. У серпні 2025 року США запровадили додаткове 25-відсоткове мито на товари з Індії саме через закупівлю нею російської нафти: Білий дім прямо пояснював, що індійський імпорт і перепродаж допомагають російській економіці фінансувати агресію. У лютому 2026 року мито скасували після того, як Індія зобов'язалася припинити прямий або непрямий імпорт російської нафти, що зафіксовано в рішенні Білого дому. Тож суперечність не в оцінці значення російського нафтового сектору: і українська стратегія, і американські заходи виходять з того, що нафтові доходи фінансують війну. Різниця в методі. Вашингтон тиснув на покупців через тарифи й обмеження торгівлі, а Київ атакує переробну інфраструктуру, яка перетворює сиру нафту на високомаржинальні продукти. Тому твердження Трампа має фактичну основу, але пояснення глобального дефіциту лише діями України неповне. До вересня 2026 року на ринок одночасно впливали втрати російських переробних потужностей, скорочення переробки на Близькому Сході та зменшення резервних можливостей світової нафтопереробки. Українські удари стали одним із факторів, але не єдиною причиною. Втім, Україна платить надзвичайно високу ціну за знекровлення РФ – життями людей, зруйнованими містами, енергетикою. Цю ціну не можна виносити за дужки дискусії про дизель, обмінювати на активи "Лукойлу" чи будь-які інші "профіти". Інформація про обговорення у Кремлі потенційної багатомільярдної угоди про продаж міжнародних активів "Лукойл" американським інвесторам пояснює зміни в риториці та настроях Трампа. Але не пояснює, як налагодження економічних зв'язків США з РФ допоможе стримувати її наростаючу агресію та сприятиме послабленню ролі РФ в регіоні та світі.

Протягом останніх років ми регулярно спостерігаємо, як українське питання стає предметом внутрішньополітичних дискусій. Наразі це вкотре відбувається у США. У Франції підтримка України та ставлення до війни вже окреслюються як одна з тем президентської кампанії 2027 року. Подібна тенденція простежується і в Німеччині. Тепер ризикуємо отримати аналогічну проблему і в Південній Кореї, де українське питання вже стало предметом внутрішньополітичного протистояння. Після відкликання Сеулом свого посла з Києва йдеться вже не просто про дипломатичне непорозуміння. Це стосується відносин із державою, президенту якої залишатися при владі ще майже чотири роки. Українська дипломатія не повинна залишати ситуацію на самоплив і давати внутрішньополітичній опозиції в Південній Кореї привід використовувати українську тему у своїй боротьбі протягом усього цього часу. Навіть якщо сьогоднішній конфлікт здається обмеженим, його політичні наслідки можуть виявитися значно тривалішими.

Що можна зробити?

1. Перенести акцент із минулого на майбутнє. Не продовжувати публічну дискусію про те, хто правий і хто винен у ситуації з передачею двох північнокорейських військовополонених. Натомість запропонувати узгодити порядок поводження з чутливою інформацією на майбутнє. Це дозволить врахувати занепокоєння Сеула, не відмовляючись від української позиції щодо обставин інциденту. 2. Дати президенту Лі можливість продемонструвати результат. Для південнокорейського керівництва важливо показати власній аудиторії, що дипломатичний протест був почутий. Київ може допомогти створити умови, за яких відновлення співпраці виглядатиме не як відступ Сеула, а як результат його наполегливої позиції та досягнутих домовленостей. 3. Використати прямі канали дипломатії. Важливий крок — конфіденційні консультації між міністрами закордонних справ України та Південної Кореї. Якщо цього виявиться недостатньо, можна залучити довіреного посередника. Але не варто передчасно перетворювати двосторонню суперечку на міжнародне публічне шоу. 4. Запропонувати пакет практичних кроків. Ідеться про конфіденційне звернення до південнокорейського керівництва, узгодження механізму консультацій із чутливих питань безпеки та поступове відновлення повноцінної дипломатичної взаємодії. Мета — не обміняти поступку на поступку, а повернути відносини до робочого стану. 5. Не змішувати різні проблеми. Питання постачання південнокорейських нафтопродуктів до росії потребує окремої правової та політичної оцінки. Якщо такі поставки викликають обґрунтовані запитання щодо ефективності санкцій, їх слід порушувати професійно, спираючись на факти. Але не варто використовувати їх як відповідну претензію в конфлікті навколо військовополонених. Це лише ускладнить пошук компромісу. 6. Зробити перший крок, не чекаючи поки інша сторона змінить свою позицію. Україна може висловити жаль з приводу того, що оприлюднення чутливої інформації призвело до дипломатичного конфлікту, підтвердити повагу до занепокоєнь Сеула та запропонувати додаткові гарантії координації на майбутнє. Це не обов'язково означає юридичне визнання порушення угоди, існування якої Київ заперечує. Важливо розділити визнання політичних наслідків ситуації та згоду з іншою юридичною інтерпретацією. Україні не потрібно відмовлятися від власної позиції. Але їй важливо не допустити, щоб окремий конфлікт перетворився на постійний чинник внутрішньополітичної боротьби в Південній Кореї. Завдання дипломатії — не обов'язково переконати партнера, що він був неправий. Іноді важливіше створити умови, за яких він зможе повернутися до співпраці, не втративши обличчя. Саме цього зараз варто прагнути Києву у відносинах із Сеулом.Євген Перелигін

Заява прокуратури Відня щодо затримання журналістів "Української правди" Михайла Ткача та Ярослава Бондаренка викликає в нас глибоке обурення. Замість відповідей на конкретні запитання ми отримали спробу виправдати дії австрійських правоохоронців.


Ми вважаємо застосовані до наших колег заходи необґрунтованими та непропорційними. За їхніми свідченнями, під час затримання до них обох застосували фізичну силу. Ярослав зазнав поранень і потребував медичної допомоги. Михайла утримували понад 12 годин. У журналістів вилучили телефони та інші засоби зв'язку, суттєво обмеживши їм можливість контактувати з редакцією та близькими.


Крім того, за повідомленнями наших колег, під час затримання було завдано численних пошкоджень їхньому майну, а частину майна було втрачено.


Всі ці обставини потребують документування та правової оцінки.


Наші колеги повідомили правоохоронцям, що вони журналісти й виконують редакційне завдання. Професійний статус Михайла Ткача і Ярослава Бондаренка можна було оперативно перевірити у відкритих джерелах або безпосередньо звернувшись до редакції. Посилання на те, що на момент затримання правоохоронці не знали про їхню професію, не пояснює, чому після того, як вони отримали таку інформацію, журналістів продовжували утримувати.


Право перевіряти підозри не означає права застосовувати будь-які засоби. Навіть наявність підстав для перевірки не виправдовує автоматично застосування сили, тривале позбавлення свободи та вилучення засобів зв'язку.


Ми бачимо підстави вважати, що правоохоронці перевищили свої повноваження та порушили права наших колег.


Особливе обурення викликає те, що замість посприяти українським антикорупційним органам у тому, щоб встановити місцезнаходження осіб, які можуть переховуватися від слідства, австрійські правоохоронці застосовують силу до журналістів, які працюють в інтересах громадськості.


За інформацією нашої редакції, у Відні перебуває колишній генпрокурор-утікач Руслан Кравченко. Обставини його перебування там становлять суспільний інтерес і потребують журналістської уваги. Австрійська правова система не повинна ставати інструментом захисту від такої уваги.


Як випливає із заяви прокуратури, одним із приводів для затримання українських журналістів стали свідчення від третіх осіб. Прокуратура не пояснює, як перевіряли їхню достовірність, чи зіставляли їх із загальнодоступною інформацією та чи розглядали можливість свідомого введення правоохоронців в оману.


Це ставить принципове питання: чи не використав хтось австрійські правоохоронні органи для того, щоб перешкоджати журналістській роботі?


Окремої перевірки та правової оцінки потребують дії осіб, які повідомили про нібито вчинення злочину. Необхідно встановити, чи були надані ними відомості достовірними та чи не йшлося про свідоме поширення неправдивої або викривленої інформації. Якщо такі обставини підтвердяться, причетні мають понести передбачену законом відповідальність.


Ми очікуємо конкретних відповідей: чим була зумовлена необхідність застосовувати силу що до журналістів, чому наших колег утримували так довго, на яких підставах вилучили їхні засоби зв'язку та чому інформацію не можна було перевірити менш обмежувальними способами. Окремих пояснень потребують пошкодження та часткова втрата майна наших колег.


В оприлюдненій заяві австрійської прокуратури цих відповідей немає.


Разом із адвокатами ми домагатимемося повної та незалежної перевірки обставин затримання, встановлення відповідальності за допущені порушення, з'ясування обставин втрати майна та відшкодування завданої шкоди.


Звільнення наших колег не закриває цю історію. Для нас вона триватиме, доки обставини не будуть з'ясовані, а дії всіх причетних не отримають належної правової оцінки.


Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української правди"

Найближчим часом Верховна Рада втретє спробує проголосувати за формування дорадчої групи експертів (ДГЕ) для проведення конкурсу на посади членів Рахункової палати. Вже майже 2 роки Рахункова палата працює в обмеженому складі — в ній ваканта більша половина посад. Виправити ситуацію мав конкурс, який стартував з прийняттям нового закону про реформу органу у грудні 2024 року. Але з червня 2025 року Верховна Рада не може проголосувати за створення ДГЕ. Питання стоїть гостро — йдеться не лише про кадрове оновлення Рахункової палати, а й про виконання наших зобов'язань перед міжнародними партнерами, що є умовою надання фінансової допомоги. Порівняно з попереднім, оновлений перелік кандидатів суттєво змінився. До нього увійшли одразу п'ятеро нових претендентів:

Гліб Вишлінський — виконавчий директор громадської організації "Центр економічної стратегії"; Андрій Жупанин — колишній народний депутат України ІХ скликання, який обіймав посаду заступника голови Комітету Верховної Ради з питань енергетики та житлово-комунальних послуг; Тетяна Каменська — голова Аудиторської палати України, професорка кафедри обліку, аудиту та оподаткування Національної академії статистики, обліку та аудиту; Микола Марченко — перший заступник керівника секретаріату депутатської фракції політичної партії "Слуга народу"; Наталія Пашук — помічниця-консультантка народного депутата України.

Єдиною кандидаткою, яка залишилася в переліку з попереднього подання, є Мирослава Масляк — старша викладачка Харківського національного економічного університету та помічниця-консультантка народного депутата України. При цьому під час обох попередніх рейтингових голосувань її кандидатура не набрала необхідної кількості голосів народних депутатів. Нагадуємо, що Верховна Рада має обрати трьох кандидатів серед запропонованих і проголосувати за створення дорадчої групи експертів. Окрім українських фахівців, до неї увійдуть троє міжнародних експертів.

Репутація і досвід

Закон містить низку вимог до експертів, які будуть обирати членів Рахункової палати. Насамперед — мати досвід роботи у сфері державного контролю (аудиту), економіки, фінансів або права не менше 5 років і бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет. Щодо деяких кандидатів виникають питання, чи відповідають вони цим вимогам. Зокрема, у 2024 році журналісти Віhus.іnfо з'ясували, що Андрій Жупанин під час повномасштабної війни регулярно виїжджав за кордон на навчання до Лондонської Бізнес Школи та відпочинок з дружиною, в тому числі під час пленарних засідань Ради та голосувань. Сам Жупанин пояснював поїздки роботою по лінії групи дружби між парламентами України та Великобританії або перебуванням у відпустці. Депутати не мають права виїжджати за кордон з інших причин, окрім робочих. Втім журналістам не вдалося знайти жодних підтверджень робочих зустрічей Жупанина в той період. Також у 2024 році за результатами повної перевірки декларації Андрія Жупанина за 2023 рік НАЗК засумнівалося в наданих кандидатом поясненнях щодо походження задекларованих активів дружини — 1 500 000 грн, 182 000 доларів, 195 000 євро і 130 000 фунтів стерлінгів у готівці. Дружина пояснила, що це заощадження від підприємницької діяльності батька. Крім того, у тій же декларації НАЗК зафіксувало зазначення кандидатом неточних відомостей, але через незначну суму ознак правопорушень не було встановлено. З огляду на це є сумніви щодо відповідності кандидата вимогами щодо бездоганної ділової репутації та високих моральних якостей. Аналогічні сумніви є і щодо Тетяни Каменської. У липні 2021 року в медіа опублікували розслідування про кандидатку, її активи та вплив на аудиторське самоврядування. Зокрема, автор матеріалу стверджував, що Каменська, одночасно обіймаючи посади голови Аудиторської палати та голови комісії із сертифікації аудиторів, могла використовувати суттєве збільшення кількості виданих сертифікатів для забезпечення власної підтримки під час переобрання на посаду голови Палати. Водночас журналісти не надали чітких підтверджень своїх підозр. Крім того, у публікації йшлося про придбання Каменською приватного будинку та земельної ділянки в селі Бобриця поблизу Києва. За твердженням автора, вона придбала будинок за 702 тис. грн, коли його ринкова вартість нібито перевищувала 8 млн грн. Примітно, що замість звернення до суду з позовом про спростування цих звинувачень кандидатка подала скаргу до ГО "Комісія журналістської етики", яка, серед іншого, не виключила можливості заниження зазначеної в публікації вартості земельної ділянки. Водночас Комісія виявила порушення кількох журналістських стандартів у матеріалі, зокрема щодо балансу думок і відокремлення фактів від суджень.

Свої експерти

З оновленого переліку кандидатів до дорадчої групи експертів ще більше прослідковується намір парламентарів включити туди пов'язаних з ними осіб. Щонайменше двоє кандидаток — Наталія Пашук та Мирослава Масляк — є чинними помічницями-консультантками народних депутатів. При цьому, Масляк є помічницею голови підкомітету парламенту з питань державного фінансового контролю та діяльності Рахункової палати. Пов'язаний з провладною партією через роботу в секретаріаті її фракції й Микола Марченко. Також, згідно з відомостями з декларацій кандидата, він та його дружина протягом кількох років не декларували належні їм корпоративні права, хоча вони були набуті раніше. Попри те, що закон не містить прямих обмежень для помічників народних депутатів чи працівників секретаріатів фракцій політичних партій, залучення їх до дорадчої групи експертів містить ризик політичного і владного впливу на відбір.

Кого обирати?

Серед списку є кандидат, до якого не має подібних застережень — це Гліб Вишлінський. Водночас він володіє досвідом, що може бути релевантним при оцінці кандидатів на відповідність критеріям професійної компетентності. Незмінним залишився перелік міжнародних кандидатів. До нього входять:

Ігорс Лудборжс (Латвія) — колишній член і декан Європейського суду аудиторів; Паскаль Муньє (Франція) — почесний магістрат Суду аудиторів Франції; Лі Самерфілд (Велика Британія) — директор департаменту Національного аудиторського офісу Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

Обов'язкова участь у складі дорадчої групи експертів міжнародних представників, які становлять половину її складу та володіють правом переважного голосу, є певною гарантією об'єктивності конкурсного відбору. Водночас наявність такого механізму не знімає з парламенту відповідальності за належний відбір кандидатів за своєю квотою. Тож закликаємо народних депутатів зважити досвід і репутацію усіх кандидатів і обрати кращих до складу ДГЕ. Рахункова палата — орган, який відповідає за ефективне витрачання державних коштів, що особливо важливо під час повномасштабної війни. Це безумовно усвідомлюють міжнародні партнери, які не перший рік рекомендують нам розблокувати конкурс. І ми дуже сподіваємося, що за цей час це зрозуміли і наші парламентарі. Андрій Швадчак, юридичний радник ТІ Ukrаіnе

Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 2. У січні двадцять третього російська ракета зрізала під'їзд дев'ятиповерхівки в Дніпрі, і вся країна побачила жовту кухню: шафки, стіл, усе, що лишилося стояти над проваллям, ніби хтось зняв із будинку стіну, як знімають її з лялькового будиночка, щоб показати, як там живуть. Ми тоді дивилися на кухню. А я відтоді думаю про сам розріз, бо війна рідко дає побачити себе збоку, поверх за поверхом, і ще рідше ми дивимося нижче від того поверху, в який влучило. У цієї війни п'ять поверхів, і на кожному є своя поразка. Що глибше поверх, то вона тихіша: на конвенційному її видно з вікна, на інформаційному від неї втомлюються, на когнітивному нею пишаються, на семантичному її не помічають, на онтологічному вже нікому помічати. У попередній колонці я писав, з чого можна зробити перемогу. Тут я хочу помислити про те, де вона вирішується. Конвенційна війна, з окопами, дронами й артилерією, займає лише верхній поверх, і перемога нагорі може бути тільки відлунням перемоги внизу. Перемогу на кожному поверсі можна описати, не сказавши жодного слова про переможця: досить подивитися, що стається з переможеним. Так зникає спокуса тріумфу і з'являється спосіб перевірити себе, бо чотири з п'яти поразок можна зазнати без жодного росіянина. Запрошую вас прогулятися згори вниз, сходами, бо ліфт у цьому будинку не працює.

Конвенційний поверх

Конвенційна війна єдина, в якій поразку видно з вікна: чужий прапор на адміністрації, нова лінія на карті, підпис під актом. І тому єдина, з якої можна повернутися: у переможеного лишається дата, а до дати завжди можна повернутися. Слово "тимчасово" в реченні "тимчасово окупована з 2014 року" тільки здається канцелярським. Воно піднялося сюди з найнижчого поверху і каже, що той, хто ставить дату, нікуди не дівся. Наша перемога тут: коли дата з таблички стає датою в підручнику. Відкрите питання: Як довго слово "тимчасово" тримається без дії? І хто в нас відповідає за те, щоб воно не вицвіло?

Інформаційний поверх

Інформаційну війну виграють того дня, коли переможений втомлюється перевіряти. Відтоді він вірить або всьому, або нічому, і в обох випадках робить те, чого від нього чекали: біжить, коли крикнули "здали", і сидить удома, коли сказали "все вирішено без вас". Він живе за чужим годинником і називає це "бути в курсі". Дослідники RАND ще 2016 року описали російську модель як пожежний шланг брехні: багато каналів, великий обсяг, швидкість, повтор і жодної потреби в узгодженості між повідомленнями, бо переконувати ніхто й не збирався, досить виснажити. Цей поверх найчастіше програють зсередини. Коли своя влада бреше "заради користі", довіра осідає поверхом нижче, і звідти її вже не піднімеш пресрелізом. Наша перемога тут: коли перевіряти не набридло, і свій день розписуємо ми самі. Відкрите питання: Скільки разів нам збрехали "заради користі", і хто порахував, у що це обійшлося поверхом нижче?

Когнітивний поверх

У когнітивній війні переможений робить те, що потрібно переможцю, і вважає це власним рішенням; йому навіть лишають гордість за самостійність. Шлях туди завжди той самий: спочатку він перестає вірити сусідові, потім інституції, потім власному судженню, і коли вже не вірить нікому, вірить тому, хто говорить упевненіше. Суспільство, яке нікому не вірить, перестає бути суспільством, лишається натовп, а натовп можна вести. У радянській теорії це називалося рефлексивним управлінням: супротивнику підсовують засновки, щоб він "сам" дійшов потрібного висновку. Робочі засновки відомі: "всі крадуть", "нічого від тебе не залежить", "вас здали", фронт проти тилу, ті, хто виїхав, проти тих, хто лишився. І тут теж буває поразка без росіян: "зрада" як рефлекс на будь-яку новину і звичка думати про себе через те, що з нами зробили. Кожна з цих звичок робить роботу рефлексивного управління безкоштовно. Цього літа суспільство скоригувало державу без барикад і без казарми, і це перемога на цьому поверсі, хоча тоді ж було видно і його поразки. Наша перемога тут: коли можна не вірити уряду і вірити сусідові, і обидві речі одночасно. Відкрите питання: Кому я сам за цей рік перестав вірити без жодної причини, крім утоми?

Семантичний поверх

Семантична війна тим і відрізняється від усіх інших, що після неї не лишається переможених. Той, хто програв, не сідає підписувати капітуляцію, він просто одного ранку прокидається з чужою картою в голові, ходить по ній як по своїй і щиро дивується, звідки беруться ті, хто досі ходить по іншій. Ми знаємо цей стан під власним іменем: Маланюк назвав його малоросійством, коли людина думає картою переможця і вважає це власною розсудливістю. "Спецоперація", "воссоединение", "денацификация", "киевский режим" працюють як картографія, лайки в них найменше. У квітні двадцять другого РИА Новости опублікувало статтю Тимофія Сергейцева про те, "що Росія має зробити з Україною", і там семантичний поверх переведено в план заходів: перейменування і "перевиховання". Вони знають те, що варто знати і нам: чужа карта сама не тримається, її треба обслуговувати щодня, школою, телевізором, церквою, топонімікою. Щойно обслуговування зупиняється, росте залишок: мова за столом, пісня, бабусине слово. З цього залишку починалися дев'яносто перший, дві тисячі четвертий і чотирнадцятий. Стаття 2021 року про "один народ" на кілька тисяч слів сама це доводить: про карту, яка тримається без підпорок, стільки не пишуть. Поразка без росіян тут найтихіша: карта союзників, прийнята як дипломатія, з її "конфліктом", "обома сторонами", "заморозкою" і "землею в обмін на мир". І власний імпорт: коли ми сперечаємося з їхніми визначеннями замість давати свої, ми вже ходимо їхньою картою. Наша перемога тут: коли слово "мир" у нашій мові визначене нами, а їхні слова про нас звучать перекладом. Відкрите питання: Чиїми словами написані наші власні стратегії й переговорні позиції? Хто в країні відповідає за словник, яким ми говоритимемо про мир?

Онтологічний поверх

В онтологічній війні переможеного не буває з іншої причини: його вже нема кому бути. Він не тікає і не здається, він розчиняється: діти носять чужі імена, могили підписані чужими словами, і за два покоління його нема кому шукати. Переможець отримує порожнє місце і сам розповідає, що там ніколи нікого не було. На цьому поверсі вирішується, чи визнаєш ти іншого суб'єктом, і чи людина для держави господар чи витратний матеріал. Питань тут два, і їх легко сплутати: чи ми є і заради чого ми є. По першому б'є Імперія. По другому б'ють утома і чужі формули на зразок "заморозки", які нашого існування не чіпають і лише тихо знімають запитання, навіщо воно. Імперія працює тут послідовно і давно. Стаття 12 липня 2021 року: "один народ", Україна як "анти-Росія". Звернення 21 лютого 2022-го: Україну "створила більшовицька Росія". Далі ті самі тези дією: вивезення дітей, за яке 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на Путіна і Львову-Бєлову, а Конвенція про геноцид 1948 року називає передачу дітей однієї групи іншій актом геноциду; Маріуполь; удари по енергетиці як аргумент "ви не здатні підтримувати власне існування". Рафаель Лемкін, автор самого слова "геноцид", ще 1953 року описав ту саму багатоповерхову операцію в Україні: інтелігенція, церква, селянство, розселення. Терор і текст "вас немає" тут вимальовують один аргумент різними засобами: якщо суб'єкта не можна переконати, що його немає, його треба зробити таким, щоб не було кому не погоджуватися. І все ж на цьому поверсі Імперія програє структурно, і це варто сказати без зловтішного пафосу. Визнання неможливо здобути примусом: ще Геґель показав, що визнання, отримане від того, кого ти сам не визнаєш суб'єктом, нічого не варте. Імперія хоче від України визнання тези "ми один народ" і вміє добувати його тільки знищенням того, хто міг би визнати. Кожен крок до мети знецінює мету. Тому онтологічну війну неможливо програти частково: доки хтось каже "ми є", вона триває. І виграти її сам переможець не може: визнання, якого він хоче, здатен дати лише той, кого він для цього мусить знищити. Є ще одне, чого з верхніх поверхів не видно. Політологи давно б'ються над загадкою: війна дорога обом сторонам, чому ж суперники не домовляються заздалегідь, заощадивши кров і гроші? Джеймс Фірон 1995 року звів відповіді до трьох:

сторони приховують одна від одної правду про свою силу не можуть вірити обіцянкам одна одної предмет суперечки неподільний.

Третю відповідь він сам вважав рідкісною, бо майже все на світі можна поділити, обміняти чи компенсувати. Онтологічна війна дає той рідкісний випадок: коли одна сторона заперечує існування іншої, предметом торгу стає той, із ким треба торгуватися, і ділити немає чого. Тому формула "земля в обмін на мир" лікує не ту хворобу: вона торгується на верхньому поверсі про те, що вирішується на найнижчому. Ви ж впізнаєте "наш" поверх, чи не так? Але цей поверх можна програти зсередини, без жодного танка. Онтологія Імперії, "людина як ресурс", заходить через практики. Через мобілізацію, яка бачить план і не бачить громадянина: потреба в мобілізації поза сумнівом, ідеться про її форму, бо держава, яка забирає людину без строку, без пояснення і без поваги, вчить її того самого, чого вчить ворог. Через корупцію як тихе "все одно". Через звичку описувати себе як тих, із ким щось роблять. Через ставлення до ворога, яке копіює ворога. Наша перемога тут: коли питання "а ви взагалі є?" перестають ставити, і діти не знають, що воно колись стояло. Стаття 2021 року доводить, що воно поки стоїть. Чи держава, яка воює за нашу суб'єктність назовні, зберігає суб'єктність людини всередині? За якими ознаками ми помітимо день, коли перестане?

Відлуння в обидва боки 

Поверхи тримають один одного знизу вгору: хто визначає, що існує, той дає імена; хто дає імена, той задає рамки; хто задає рамки, той керує читанням; хто керує читанням, той керує дією. Але відлуння йде і назад. Київ, який не впав у березні двадцять другого, знищив рамку "три дні" і тезу "не існує" швидше за будь-який текст; флот, що пішов із Севастополя, змінив значення слова "Крим" у переговорних кабінетах. І поразка внизу теж відлунює нагорі: людина, з якою держава поводиться як із ресурсом, повертається на фронт ухилянням і апатією. Тому кожне кадрове рішення в армії відлунює на онтологічному поверсі, хоч би яким буденним воно виглядало з кабінету. "Принципи" Головкома про ставлення до людини в строю, про які я писав тут 7 вересня , я читаю як документ цього поверху. Відкрите питання: Якщо кожне рішення про людей у війську відлунює на найнижчому поверсі, чому ми досі обговорюємо їх як адміністрування?

Міра

Обидві крайнощі, з яких зроблена Імперія, добре видно з цих сходів: фанатик, який знає лад світу і має право нав'язати його іншим, працює на онтологічному поверсі; цинік, для якого нічого не правда і все можливо, працює на інформаційному. Між ними лежить позиція, яку я називаю знанням незнання: моя модель неповна, але від пошуку міри я не відмовляюся. Активне дієслово з попередньої колонки стоїть рівно між фанатиком і циніком: воно нічого не обіцяє, нічого не заперечує і шукає далі. Найважче питання міри лежить на найнижчому поверсі, і відповіді на нього я не маю: чи вимагає наша власна засада, визнання іншого суб'єктом, визнання суб'єктом ворога? Трибунал потребує суб'єкта; той, кого ми називаємо орком, винним бути не може, бо в нього немає волі. Дегуманізація віддає ворогові те, чого він домагається: скасування суб'єктності як категорії. Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися: 1. Перемога нагорі лише відлунює перемогу на нижніх поверхах. 2. Чотири поразки з п'яти ми здатні завдати собі самі, без жодного росіянина. 3. В онтологічній війні немає про що торгуватися, тому "земля в обмін на мир" лікує не ту хворобу. 4. Дегуманізація ворога віддає йому те, чого він домагається. Найбільша небезпека цієї війни лежить там, де її найгірше видно. Територію можна відвоювати, місто відбудувати, армію переозброїти, і навіть жовту кухню в Дніпрі колись хтось відбудує, з іншими шафками й іншим столом. Значно важче (неможливо?) помітити день, коли ми почали називати себе чужими словами, думати чужими рамками та ставитися до власної людини як до матеріалу, який можна витратити заради великої мети. На цьому поверсі не чути вибухів. Тому наша перемога починається раніше за питання про кордон, із твердження: ми є, ми самі визначаємо, що означає бути нами, людина тут суб'єкт, а держава форма нашого спільного життя. Усе інше, слова, рішення, новини, зброя і лінії на карті, продовжує цю відповідь іншими засобами. І одне запитання я забираю з собою в наступну колонку. Якщо чотири з п'яти поразок можливі без жодного росіянина, то війна живе не тільки у ворогові. Де вона живе, коли її не видно? Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"

8 жовтня керівника відділу журналістських розслідувань "Української правди" Михайла Ткача та його колегу Ярослава Бондаренко затримали у Відні під час виконання редакційного завдання, повʼязаного з пошукомколишнього генерального прокурора-втікача Руслана Кравченка.

Ярослав, якого зокрема поранили під час затримання, розповідає, як відбувався арешт.

…Посеред білого дня (15:00) під час переміщення на орендному авто з одного місця в інше – на світлофорі дуже жорстко нас прийняв австрійський спецназ. Вибили обидва вікна і за секунди вже земля: Михайлові Ткачеві "пощастило", з його боку обочина з клумбою і травою, а мене ж обличчям в асфальт і з усієї сили втискають всім тілом в розбите скло. Ліва рука в руці поліцейського, права під тілом… давай діставати. Роздерли. Посічені і рвані рани на правій руці. Ліву так крутили так, що я кричав вголос від раптового сильного болю. Було відчуття, що зараз зламають руку. Потім так затисли кайданки саме на лівій, що я аж згодом за 15–20хв ледве випросив "рlеаsе rеlах thіs! Рlеаsе! Іt's nо gооd! Рlеаsе rеlах!" Німецької не знаю. Пардон)) З моменту цієї прийомки, з розбиттям вікон, нас з Михайлом розʼєднали без можливості контантку, взагалі! Дивитись осторонь – ЗАБОРОНА і відразу "обличчям в стіну!" Кров з обличчя тече, заливає одяг, штани, нові кросівки (бачу пошкоджені). Озираюсь на руку – кровить. Підійшов поліцейський медик з перекисем водню глянути на мене і надати першу медичну допомогу. Так я помітив, що Михайла також десь там вдалині "пакують". Не раз чую: "wе аrе Ukrаіnіаn jоurnаlіst's!". Всі речі вилучили. Зʼявився бус. Завели, повезли в невідомому напрямку. Виявилось згодом – в СІЗО. Весь час ЖОДНОГО РОЗʼЯСНЕННЯ і бодай "ВИ МАЄТЕ ПРАВО НА…" – абсолютно нічого і суцільна незрозумілість та невідомість "що це було і що далі". А далі: прийомка в СІЗО. Огляд медиків тюрми. Там я вже і побачив свій стан. Засохлу кров з обличчя довелося певний час змивати антисептиком і так побачив "горб" під оком. Роздивився – "там є скло" – кажу медикам. "Напевно мені потрібна медична допомога", – продовжив . 21:30 вихід з камери тимчасового утримання, кайданки за спину. Бус. Дорога в лікарню. Противно на душі було. З тюрми повезли в лікарню дівставати скло з обличчя і все це з кайданками за спиною … два поліцейських ведуть цивільною лікарнею коридорами поміж людей як якогось супер злочинця. Дитячі очі злякано дивляться на тебе (( і ось це було дуууууже неприємно. І, напевно, це найважче в цій історії. Бо як би і скільки б ти не намагався говорити і пояснити копам "я не злочинець! Я не становлю загрози! Я журналіст–розлідувач з України! Відкрийте інтернет і ви побачите всю інформацію про мене, про нас і нашу роботу – ви там все побачите і зрозумієте". Це все не має жодного ефекту! І навіть, після рентгену вже на операційний стіл треба лягати … лікар ніяковіє і каже "кайданки за спиною – це не добре!" і я вкотре додаю цим копам від себе "я не несу жодної загрози! Я не злочинець. Я фотограф, оператор. Повірте мені. Зніміть, хоча б на операцію кайданки". Без результату. Операція на обличчі, під оком – в кайданках за спиною. Скло дістали. Шви наклали. Попросив показати. Три шматки скла. Посічену праву руку від ліктя і вище обробили і заклеїли стрічками, якими клеять розсічення і порізи. І назад в кайданках в камеру "303" з дивними написами на стінах про Ісуса, Аллаха і "жизнь ворам". Але найцікавіший напис був просто перед очима над дверями камери: "95 RЕGІОN". Цікаво. Щось нагадує. Перегукується з дечим з України. Був детальний допит кримінальної поліції. Злочини, які інкримінують мені дуже серйозні:

Шпіонаж. Робота на розвідку іншої держави. Завдання шкоди державі Австрія.

Своїми розповідями про специфіку нашої роботи і її результати (а просто поряд серед вилучених речей на столі стоїть, щойно отримана в Норвегії, міжнародна відзнака за свободу слова і за найкращого журналіста–розслідувача) – довелось доводити, що ми таки не злочинці. Адвокат з Австрії і окремо перекладач Марина (вибачте, не запитав прізвище) – професіонали своєї справи. Особиста підтримка консула Юрія – дякую за візит в СІЗО і спілкування. Там і в тих умовах "повної ізоляції від оточення і без жодних пояснень "А ЩО ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ!" – це має велике значення. Дякую. Після допиту адвокат подав заявку на негайне звільнення з камери з-під варти, як людини, що не становить загрозу. Троє поліцейських, і головний серед них, очевидно, вже розуміють ситуацію і дзвінками до прокурора зробили можливий вихід з-під варти. Пʼятниця вечір. Якби не так – то в суботу і неділю сидів би в камері "303" та втикав у двері з написом "95 rеgіоn" і робив би зарядку з відтисканнями від підлоги – як ми звикли бачити у фільмах ))) Працюмо далі…. Ярослав Бондаренко Джерело