Українська правда

9 листопада волонтер Сергій Стерненко оприлюднив кадри обшуків у справі про можливе завищення вартості металу для захисту енергооб'єктів Київщини. На фото – квартира з критим басейном та офіс із позолотою, портретом власника в золотій рамі й тераріумом із живим крокодилом. За даними журналістів, приміщення належать родичам бізнесмена, пов'язаного з постачанням металу підрядникам. У справі фігурують 25 контрактів на 1,89 мільярда гривень, укладених для захисту підстанцій від російських ударів. Крокодил – лише найсвіжіший експонат колекції, яку українська корупція збирає з 2014 року. Тоді символом епохи став золотий батон Януковича, якого, як з'ясувалося згодом, ніхто так і не бачив. Далі були портрети Пшонки в образах полководців, долари судді Чауса в скляних банках, рекордні $6 мільйонів хабаря у валізах у справі Злочевського та "золотий" вагон-ресторан Медведчука. А міф про золотий унітаз матеріалізувався лише в 2025 році – у квартирі, де НАБУ проводило обшук у Тимура Міндіча. Як змінювалася естетика української корупції: від монархічного кітчу до кешу та крокодилів – дивіться в інфографіці УП.

Корупція в цифрах і знахідках

Ми проаналізували 49 гучних справ 2014–2026 років, у яких правоохоронці чи медіа публічно описали, що саме знайшли у фігурантів. Справи, де повідомили лише про обшук без переліку знахідок, до вибірки не потрапили. Що ж найчастіше знаходять у фігурантів? Відповідь не змінюється вже 12 років: готівку. Вона була в 37 справах із 49. Митники тримають долари в багажниках, судді – в кабінетах і слоїках з-під соку, а посадовці під час обшуку викидають сумки з грошима у вікно. На другому місці за частотою знахідок – автомобілі (17 справ), на третьому – нерухомість і "палацові" інтер'єри (10 справ). Здавалося б, у кожного фігуранта корупційного скандалу свої уявлення про розкіш. Комусь до вподоби золоті злитки та діаманти, хтось колекціонує дорогі авто, а хтось облаштовує помешкання так, ніби готується приймати королівську делегацію. Та якщо відкинути найбільш екстравагантні знахідки й подивитися на цифри, виявиться, що смаки не такі вже й різноманітні. За загальними цифрами ховається ще одна цікава деталь: за 12 років набір знахідок у корупційних справах помітно змінився. Якщо готівка залишалася незмінним супутником гучних обшуків, то автомобілі в останні роки почали фігурувати значно частіше. У справах після 2022 року вони трапляються майже в кожній другій, тоді як до повномасштабного вторгнення – значно рідше. Хоча й тоді були ретроколекція в гаражі Межигір'я та Аudі й Меrсеdеs Пшонки. Інфографіка: Андрій Калістратенко Утім, нахапати мільйони – це ще половина справи. Їх потрібно десь зберігати. І тут фантазія фігурантів корупційних розслідувань часом виявляється не менш винахідливою, ніж схеми отримання грошей. Інфографіка: Андрій Калістратенко Гроші можна порахувати, автомобілі – оцінити, а нерухомість – виміряти квадратними метрами. Та є знахідки, цінність яких для історії української корупції визначається не так вартістю, як абсурдністю. Інфографіка: Андрій Калістратенко Анастасія Зазуляк, Ірина Сторожук, УП

В історії великих воєн завжди після баталій бойових розпочинаються баталії словесні за "об'єктивність" і "свою правду". Не оминула ця доля і нашу війну. І хоч кінця їй не видно навіть через дорогу оптику, вже вийшло немало матеріалів і навіть книжок, де учасники цієї трагедії видають себе за переможців і намагаються перекласти провину на когось іншого. Традиційно темп задають і наші вороги, а ми підхоплюємо. Ще 10 листопада 2022 року, за день до того, як наші війська увійшли в Херсон, я написав у зверненні: "За кожним так званим "жестом доброї волі" противника стоять колосальні зусилля наших військ. Так само, як ворог відходив з Києва та Харківщини, залишив острів Зміїний, ймовірний вихід із Херсона – це результат наших активних дій. Безпосередньо на Херсонському напрямку Сили оборони України зруйнували логістичні шляхи та систему забезпечення, порушили систему управління військами противника. Тим самим не залишили ворогу іншого виходу, ніж вдатися до втечі". Будь-яка війна – це кров, смерть і трагедії доль, які опинилися у цій круговерті. Це трагедії не лише тих, хто постав перед очима смерті, а й тих, чий наказ для інших виявився фатальним. Але всі ці люди – вже історичні постаті, які ціною власного життя виборювали право жити іншим. Саме тут, на правому березі річки Дніпро, розгорталася справжня трагедія. Оскільки в лютому 2022 року ми не мали можливості повноцінно оборонятися, росіяни досягли справді стратегічного успіху. Однак згодом його вдалося нівелювати: ворогові просто забракло сил і засобів для продовження наступу, а місцеві жителі, наші війська та резерви з Десантно-штурмових військ чинили справжній запеклий опір. Проте це нівелювання було лише тимчасовим та лише шансом для нас і для тих, хто прийшов вбивати.

Інтелектуальна битва за стратегічну ініціативу

Складалася дійсно патова ситуація для ворога, пов'язана з можливістю втратити не лише стратегічну ділянку території, а й неможливістю розширення цього оперативного успіху. Для нас відкривалося вікно можливостей локалізувати і врешті – ліквідувати виступ на правому березі Дніпра. Розпочиналася інтелектуальна битва Генеральних штабів за стратегічну ініціативу. На той момент, імовірно, керівництвом російської армії було прийнято єдине правильне тоді рішення – закріпити успіх проведенням оборонної операції силами і засобами повітряно-десантних військ та морської піхоти, які спішно перекидалися туди з усіх можливих напрямків, та чекати резервів для продовження наступу. Це була ще жива еліта російської армії, яка намертво закопувалася в нашу землю. Тому і битва за правобережжя розпочалася для мене і Генерального штабу ще в липні та далеко за межами Херсонської області. Росіянам потрібні були сили, щоб іти далі – на Кривий Ріг, Первомайськ, Миколаїв та Одесу. Додаткових сил потребували і ми, щоб вибити цю еліту з української землі, але нам їх не вистачало. Потрібні були техніка, зброя і боєприпаси. І якщо під час оборони Півдня усе це разом з мерами, фермерами і всіма небайдужими ми збирали в гаражах і фермах, а часто відбирали у самих росіян, то вести наступ таким же чином ми вже не могли. Окупанти були вперті. Навіть коли ворог тікав із Харківщини, еліта залишалася на місці. Час був чесним, він давав шанс і нам, і їм. Щоправда, для нас цей шанс був один. Сказати, що підготувати наступ у таких умовах було складно, буде несправедливо. Його успіх залежав не тільки від героїчних вчинків наших воїнів, а й від багатьох інших факторів. Найголовніший з них – це постачання озброєння від наших партнерів. Бо якщо комплектування людьми підрозділів влітку 2022 року кардинально відрізнялося від сьогодення, то забезпечити артилерією, танками та бойовими машинами піхоти ми не могли. Класичний випадок, коли доля кампанії залежить від партнера – це вже не твоя кампанія. Немає лиха без добра. Вже сьогодні можна сказати, що саме ці затримки і дозволили використати час на свою користь та провести 5 вересня неочікувану для наших партнерів Харківську наступальну операцію. Це дійсно була гра на фортепіано в три руки, з якою і Генеральний штаб, і командувачі впоралися на відмінно. Не існує ніяких видатних операцій і геніальних героїв. Існує лише фронт протяжністю більше 3000 кілометрів, а ці три руки мають грати єдину мелодію і створювати ілюзію, що грають саме троє. Тоді ще всі були єдині. Як і наші партнери, що заочно вибачили вдруге мені таку несподіванку. Сьогодні мені дуже шкода, що рівно через рік, усе змінилося.

Фронт зрушив з місця

Попри те, що ворог так і не почав посилювати Харківський напрямок, вже скоро стало очевидно, що й наступати на еліту російської армії українським степом майже неможливо через відкриту місцевість. Зброя та боєприпаси затримувалися, а політика вимагала результату. І не тільки наша. Саме тоді пошук варіантів, альтернатив, бажання вижити і перемогти почали давати результати. Як і на початку 2022 року, на допомогу прийшла саме воєнна наука, з якої згодом багато хто сміявся. Саме вона, як і перед вторгненням, вимагала шукати таке поняття як паритет, що давав шанс виходити на ринг саме у необхідній ваговій категорії. І вже тоді застосовувати героїзм, хитрість і багато чого, що в історії описується як подвиг. Без нього це самогубство. Цим паритетом стала західна зброя та її ефективність. Мова йде про НІМАRS та М–270. Саме окремі характеристики цієї зброї визначають її стратегічне значення і обумовлюють її особливий порядок застосування, який на жаль, все у тому ж 2023 році був змінений. Наявність систем НІМАRS та М–270 і правильно обраний принцип застосування вже дозволили нам поступово і, головне, майже незалежно, починаючи з липня-серпня 2022 року, завдавати окремих ракетно-артилерійських ударів по чутливих лініях комунікацій та командних пунктах, особливо системі матеріально-технічного забезпечення збройних сил РФ. Аналітика, проведена в Генеральному штабі наприкінці серпня, показала, що результати таких ударів почали приносити очікуваний результат й вимагали негайного вже системного підходу до планування таких дій та поєднувати їх з діями піхоти і танків. Здатність противника до оборони через зниження нами його логістичних можливостей почала різко знижуватися. Оглядачі американського видання Тhе Wаll Strееt Jоurnаl виокремили особливість української стратегії у наступі в Південно-Західній операційній зоні: "Замість того, щоб безпосередньо брати участь у жорстоких артилерійських перестрілках і танкових битвах, яким віддає перевагу Росія, Україна намагалася оточити російські сили та перекрити лінії постачання. Вона ефективно інтегрувала озброєння радянських часів із далекобійною високоточною західною артилерією та ракетними системами, щоб позбавляти ворога палива, боєприпасів та інших припасів. У той час як українські війська швидко просувалися до Харкова, Херсонський фронт просувався повільно. Зіткнувшись із більшою та ефективнішою силою, ніж у Харкові, українські війська придушували опір росіян, завдаючи ударів по складах постачання та маршрутах по мостах через річку Дніпро, відрізаючи тисячі російських військ у Херсоні та навколо нього". Аналізуючи український наступ, австралійський генерал-майор Мік Райан описав дії військ ОСУВ "Олександрія" в наступі на Херсонському напрямку, як "стратегію корозії". На його думку, Україна використала "непрямий підхід", вперше окреслений ще британським військовим стратегом ХХ століття Б. Лідделл Гартом, що ґрунтується на намаганні змінити баланс сил несподіваними і спритними заходами, "знижуючи силу ворога, послаблюючи його уколами замість того, щоб наносити ризиковані удари". Як результат, вже на початку вересня, фронт зрушив з місця і, на диво, не завмер. Варто звернути увагу, що у вересні-жовтні 2022 року на Херсонсько-Бериславському плацдармі нам протистояло угрупування противника, основою якого були частини та підрозділи повітряно-десантних військ зі складу 108 ДШП, 7 ДШД, 76 ДШД, 98 ПДД, 83 ДШБР, 11 ОДШБР, 45-ї бригади спеціального призначення. Також 810 БРМП, частини та підрозділи мотострілецьких військ зі складу 49-ї, 58-ї армій та 22-го армійського корпусу, 90-ї танкової дивізії, 10 окрема бригада спеціального призначення, підрозділи оперативних частин росгвардії. Управління бойовими діями угруповання військ РФ на плацдармі здійснювалось з передового пункту управління 49-ї армії, яке через важливість і значущість очолював особисто командувач повітряно-десантних військ ЗС Росії генерал-полковник М. Теплинський. До речі, командні пункти 49-ї армії та 22-го армійського корпусу були переміщені на східний берег Дніпра після чергового їх ураження нашими ракетно-артилерійськими підрозділами. І саме їх перебування на лівому березі також вплинуло на зниження стійкості оборони. Особовий склад в першу чергу стосується десантних підрозділів російського угрупування, мав бойовий досвід, виявляв стійкість в обороні, мотивацію та чинив активний спротив українським військам. Крім цього, росіяни постійно поповнювали особовий склад та бойову техніку. Відсутність природних маскувальних чинників українського степу не дозволяла нашим військам під час проведення наступу застосовувати великі групи бронетехніки. Вихід на оперативний простір також гальмувала розгалужена мережа іригаційних каналів для поливного землеробства та річка Інгулець. Усе це ніяким чином не могло вплинути на відмову наступати. В кінці серпня фронт на мить завмер, ніби в очікуванні чогось, що запустить новий процес. Цього чекали не тільки в окопах, а й у високих кабінетах по обидві сторони океану і в Києві. Дивно, але факт: формально початок наших наступальних дій був ініційований ворожими контратаками, що розпочалися саме 5 вересня. У когось мали здати нерви. Після цього шляху назад вже не було. Це була їхня спроба проламати нас раніше, ніж це почнемо робити ми. Так, 5 вересня 2022 року противник силами зведеного підрозділу контратакував війська на захід від Херсона на напрямку Шмідтове, Тернові Поди, але не мав успіху. 10–12 вересня збройні сили РФ здійснили декілька спроб контратакувати. Розгорнулись запеклі бої, противник вів штурмові дії у напрямках Тернові Поди, Любомирівка та Чкалове, Безіменне. В обох випадках успіху не мав, зазнав втрат та відступив. Підрозділами ж ОСУВ "Олександрія" вдалося розширити Інгулецький плацдарм, було звільнено Білогірку. А загалом з початком наступу підрозділам ОУВ "Каховка" вдалось посунути лінію фронту від 4 до 12 км. Загальна площа звільнених територій склала понад 500 км2. Було звільнено 13 населених пунктів, серед яких – Високопілля, Нововознесенське, Білогірка, Сухий Ставок та Миролюбівка. Обстановка очікувано почала загострюватися 18–20 вересня. Російські війська безрезультатно атакували позиції наших військ в районі Правдиного (30 км на північний захід від Херсона), проводили штурмові дії у в напрямку Давидів Брід, Білогірка. Фронт хоч і просувався, проте надто повільно на фоні швидких і відносно легких перемог на Харківщині. Саме цей факт викликав напругу як у відносинах з партнерами, так і з вищим військово–політичним керівництвом. При цьому події 16 вересня в Києві, звісно, спокою нам не прибавляли. Аналізуючи результати наступальної операції, які здійснили наші війська та оцінюючи обстановку, що склалася на кінець вересня 2022 року, Генеральним штабом було уточнено оперативну побудову та переформовано оперативно-стратегічне угрупування "Олександрія" в "Херсон" у складі двох оперативних угрупувань "Миколаїв" та "Кривий ріг", а також уточнені їхні операційні зони. У військах було здійснено перегрупування, поповнення запасів та резервів, уточнені завдання на подальші дії. Важкі втрати, складна місцевість і низькі темпи просування й бажання утримати стратегічну ініціативу спонукали нас повністю змінити тактику ведення наступу в жовтні в порівнянні з вереснем 2022 року. Ми перейшли до блокування противника в районах його зосередження і завдавали по них авіаційних та ракетно-артилерійських ударів, періодично атакували виявлені слабкі ділянки оборони за підтримки бронетехніки. Нам стало зрозуміло, що ворог вже прийняв рішення. Рішення не розстрілювати підрозділи, які наступають, а рятуватися. У цій ситуації створити картинку темпу наступу і зберегти людей нам здавалося ще важче. Західні експерти констатували: ініціатива у війні перейшла до України, Росія – ослаблена. Військові експерти причинами успішного наступу вважалт – моральний дух українців, західне озброєння, а також очевидні провали російського командування. Оголошена Путіним мобілізація була покликана посилити позиції Росії, але найближчими місяцями ініціатива залишатиметься на боці України. "Ми повинні виходити з того, що матеріальне та багаточисельне підкріплення, на яке зараз розраховує російська армія, прибуде лише через два-три місяці. Це означає, що до цього в Росії будуть великі проблеми, і українці спробують цим скористатися", – вважав військовий експерт Берлінського фонду "Наука і політика" Вольфганг Ріхтер. Врешті, нова тактика, на якій наполягав генерал-майор Андрій Ковальчук, почала приносити свої результати. Як же добре, що хтось навчив мене слухати навіть те, що мені не подобається. Розвиток наступу вздовж західного берега річки Дніпро та східного берега річки Інгулець нарешті призвів до втрати очікуваної стійкості оборони ворога та її подальшого руйнування у північно-східному секторі. Зазнаючи втрат, російські війська почали відхід у напрямку Берислава та перегруповувалися в районі Милового. Вдалося звільнити цілу низку населених пунктів. Згодом росіяни востаннє здійснили декілька спроб контратакувати наші війська, але успіху ці дії вже не мали.

Вхід до Херсону та звільнення міста

Вже в другій половині жовтня війська ОСУВ "Херсон" прорвали російську оборону в районі Суханового та продовжили наступальну операцію на напрямку Нова Кам'янка, Берислав. Станом на кінець жовтня 2022 року Силами оборони України на правобережній частині Херсонської області з початку наступальної операції було звільнено понад 90 населених пунктів. Але головне – були створені передумови для переходу до нової фази наступальної операції. Ракетно-артилерійські підрозділи вийшли на нові рубежі, що дозволило їм взяти під вогневий контроль російські позиції, пункти управління, склади та комунікації на території, обмеженій лінією Скадовськ, Нижні Сірогози, Михайлівка, Токмак і таким чином ще сприяти нашим військам на Запорізькому напрямку. Противник все ще продовжував утримувати Херсон, частини Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей, проте у другій половині жовтня ворог розпочав вивід повітряно-десантних і артилерійських підрозділів з плацдарму на західному березі Дніпра. Їх заміщували військовослужбовці, призвані за першою і останньою в Росії мобілізацією, яка вже не допомогла. Фронт продовжував рухатися. До 10 листопада підрозділи ОСУВ "Херсон" звільнили в західній частині Херсонській області Качкарівку, Киселівку, Миролюбівку та Правдине, та просунулись на північ від міста Берислав. Згодом воїни 131-го окремого розвідувального батальйону звільнили Снігурівку Миколаївської області та прилеглі населені пункти Василівка і Павлівка. Тільки за добу наші війська звільнили майже 260 квадратних кілометрів та 12 населених пунктів. 11 листопада 2022 року наші війська увійшли до Херсону. Саме звільнення міста та правобережної частини Херсонської області врешті ознаменувало результат тривалої кампанії, у якій поєднувалися наступальні дії, систематичне ураження логістики противника та вперше створення умов, за яких подальше утримання російського плацдарму ставало дедалі складнішим. Цей успіх, звісно, мав військово-стратегічний, суспільно-політичний та міжнародний виміри. Він засвідчив спроможність України не лише стримувати повномасштабну агресію, а й здатність проводити масштабні наступальні операції проти численного противника. Це прозвучало майже у всіх українських та міжнародних ЗМІ. Звісно, як ми будемо реалізовувати ці можливості, створювати і підтримувати їх, ніхто тоді не писав. Проте, це був ще не кінець війни. Це був початок кінця тої війни, у якій ми і головне наші партнери могли воювати. Ми були не самі й теоретично могли на щось розраховувати. Але вже наступного літа ця війна закінчиться черговою трагедією – почнеться війна на виснаження, у якій ми залишимося на самоті. Війна, яка знайома лише нам і нашим ворогам. Саме завершення Херсонської наступальної операції та її наслідки вимальовували очевидні напрямки подальших дій ворога й поступовий перехід до іншої війни. Війни, в якій керівництво Росії більше не оголошувало мобілізацію, але вже не мало перебоїв з поповненням. Війни, де Україна втрачала кращих своїх синів і дочок, а Росія стирала найманців і непотріб, який їй заважав. Та головне – саме Херсонська операція змусила Росію боротися за стратегічні цілі як єдиний шлях досягнення політичної мети. Росія вирішила не розмінюватися і зосередитися на стратегії. І ці стратегічні цілі вона збиралася захищати і реалізовувати. Саме тому Росії потрібна була "фортеця Бахмут", щоб стерти наші останні людські ресурси. А нам конче необхідно було захистити Запоріжжя, яке для них також стало стратегічною поразкою через "Азовсталь". Проте головне було попереду. Рівно через рік на поле бою прийшли роботи, у яких спочатку ніхто не вірив, а потім робив із людей роботів. Саме Херсонська операція була останньою битвою тієї класичної і чесної війни. Чесної, бо її результат ще вирішувався на полі бою, а не під завалами пологового будинку.

Що показала Херсонська операція?

Матеріальна основа війни. Вона залишається важливою і визначальною у формуванні доктрин і стратегій та є основою планування військових операцій. В кінці квітня – початку травня 2022 року Збройні сили України випустили свій останній снаряд, що знаходився на наших складах. Травень і червень виявилися трагічними, бо свого вже не було, а допомога ще не надійшла. Усі можливості поставити до строю все, що зберігалося на наших складах, також були вичерпані. А війна тільки розгоралася. Усе, що надходило від наших партнерів, фактично з коліс ставало до бою. Все це дозволяло виживати, але звісно, поки не дозволяло перемагати. Тактика виграє битви, але логістика виграє війни. Саме Херсонська операція стала апогеєм та розвитком ще однієї нікому не відомої, але вкрай важливої міжнародної логістичної операції. Операції старого світу, де демократія була, об'єднувала, мала силу і воювала. Сьогодні це неможливо повторити, бо вже немає того старого світу і немає тої єдиної демократії, яка могла за себе постояти. Це операція, де техніка і боєприпаси збиралися з усього світу й відразу передавалися у війська. Це був початок наймасштабнішої з часів "Іrаqі Frееdоm" у 2003 році операції з сучасного військового постачання. Вона мала чудові результати як операція логістики, проте найголовніше – не була частиною нашого планування. Як наслідок, будь-який наш задум та оперативні спроможності залежали від поставок озброєння партнерами. Завчасне надходження більшої кількості високоточних систем, артилерійських боєприпасів, бронетехніки могло б створити сприятливіші умови для розвитку наших дій як наприкінці 2022-го так і на початку 2023 року. Проте і це залежало від багатьох факторів, де основним були політичні рішення і робота наших дипломатів. Звісно, в умовах тих викликів і загроз, які існували. Нам же тоді залишалося проявляти мудрість і хитрість. Бо з військовими хоч і важко, але вдавалося домовлятися швидше – вони не гралися у політику. Саме тоді ми придумали схему з проханням навчати наших військових саме на тому озброєнні, яке нас цікавило, ще задовго до отримання політичного рішення на поставки. І влітку 2022 року британці допомогли мені створити Wіеsbаdеn, який надовго залишався не просто місцем координації, а місцем діалогу з мріями про альянс. І саме він, цей орган координації, на підставі наших рішучих дій у Харківській і Херсонській операціях відкрив ще одну важливу сторінку нашої історії. Наші партнери повірили у наші сили і розпочали небувалу до того фазу підтримки, у тому числі відкривши масову підготовку наших резервів на власних полігонах. Але зараз не про партнерів. Ми їм вдячні. Зараз про те, що основне завдання переведеної на воєнний стан економіки полягає у її здатності забезпечити потреби операцій, а не планувати операції під наявні або віртуальні можливості. Розрахунок виробництва і в дронових війнах має бути додатком до оперативного плану, а не навпаки. Тоді, підводячи підсумки цієї операції в середині листопада в Генеральному штабі, нам стала зрозуміла одна очевидна річ – це залежність і використання економічних можливостей та їх все більше залучення до процесу війни в цілому. Врешті, ми також зрозуміли, що постійно перебувати у стані залежності від постачання зброї західними партнерами неможливо. Це навіть не тому, що фактично планування операцій проходило як політичний аудит, так і аудит партнерами на можливість забезпечити такі операції. І навіть не тому, що рано чи пізно така зброя у них може закінчитися, а перш за все тому, що сама зброя з часом зміниться і саме її вже не буде у наших партнерів. Від того дня пройшло рівно чотири роки. Номенклатура зброї, якої все ще потребує Україна, зводиться до дуже обмеженого списку в основному засобів ППО. Зброю, яка необхідна сьогодні для паритету, партнери все ще не виробляють. Чогось фундаментального у цьому підході, звісно, не могло змінитися й через пів року, коли планувалися заходи на 2023 рік, який став останнім для мене і всієї команди, яка шукала відповіді. Херсонська операція стратегічно показала ще один надважливий аспект. Реальний темп і успіх подальших операцій залежав також від підготовки резервів. Резерви і мобілізація саме тоді показали, на що вони здатні і як вони працюють. Херсонська операція показала, як це працює, і все змінила. Говорячи про цю операцію, варто написати цілу книгу про оборону Херсонщини і Півдня України. Ця книга буде написана сльозами і гордістю. Вона буде про те, як хлібороби, бізнесмени, вчителі, чиновники, навіть кримінал, разом вбивали ворога, захищали і звільняли кожний метр своєї рідної землі. Книгу, де основою бойової спроможності були саме ті, кого сьогодні називають ТЦК. Саме вони будували вузли оборони і проводили рейди. Бо інших військ просто не було. Ставлячи задачу одному з керівників ТЦК на Миколаївщині в березні 2022 року, я почув легендарну фразу: "Пане генерале, да по…й танки, ми з Баштанки". Це нереальне відчуття, коли ти розумієш що головне – не заважати. Саме вони відправляли літніх людей по домівках і організовували партизанський рух. І саме вони формували загони, які згодом звільняли Херсонщину. Звісно, були винятки. Проте те об'єднання і той дух незламності, що об'єднував і фермера, і солдата, і чиновника, і правоохоронця, на жаль, залишилися в історії.

Зміни, які сталися в Росії

Гіпотетично, будь-які можливості завжди обмежені у часі. Указ президента РФ про проведення часткової мобілізації 21.09.2022 для нас вже означав перемогу. Це були справжні граблі, які були підкладені Україні напередодні вторгнення і об які розбивався стратегічний успіх росіян. Саме у той момент, ні цей указ, ні прийняття рішення щодо проведення мобілізації населення тимчасово окупованих територій України, ні призначення командувачем Об'єднаного угруповання російських військ генерала Суровікіна вже врятувати ситуацію не могли. Битва за мобілізацію і резерви була виграна державою Україна. Щоправда, лише тоді, бо Херсонська операція усе змінила і для нас, і для Росії. Ось що вона принесла росіянам. Саме у вересні 2022 року Кремль під впливом наших дій на Півдні намагався вперше і востаннє, як з'ясувалося пізніше, створити військові реалії в країні, оголосивши про "часткову мобілізацію". Результат був вражаючим і приємним для нас: на тлі примусового призову трохи більше 300 тисяч осіб, щонайменше 700 тисяч чоловіків одразу втекли з країни. Щоб залучити безкоштовне "гарматне м'ясо", російська влада була змушена запропонувати мобілізованим зарплату, яка на той час була в середньому в 4 рази вищою за середній рівень в країні. Примітно, що усе це сталося лише один раз, незважаючи на те, що за останні чотири роки про нову мобілізацію говорили щонайменше десять разів. Особливо активно до цієї теми повернулися зовсім нещодавно у зв'язку з парламентськими виборами – було очевидно, що Кремль не наважиться повторити нав'язаний саме нами осінній експеримент 2022 року. Повернемось до України. Чи не варто подумати про навʼязану вбивчу ідею нам? Мені дуже дивно, що саме керівники правоохоронних органів підтримали ініціативу щодо реформування системи мобілізації у серпні 2023 року. До 2024 року російська влада не лише створила систему комерційного набору до армії, а й почала платити військовослужбовцям з урахуванням "підйомних" зарплати та "так звані гробові" – суми, яких середній 35-річний росіянин не зможе заробити до пенсійного віку. Один відомий російський економіст і публіцист влучно зауважив: "Я називаю це системою, в якій вигідніше померти, ніж жити у смертельній небезпеці". Це чудово показує, що влада зовсім не "змушує суспільство нести витрати війни", а, навпаки, веде з ним переговори про умови, за яких вони готові удобрювати українську землю. І навіть якщо хтось потрапляє до армії, піддаючись примусу чи залякуванню, він або його родина отримують усе належне їм, а суспільство спокійно приймає те, що відбувається, усвідомлюючи, що масової мобілізації не буде. Саме ті події листопада 2022 року мають сьогодні дати підказку, чому створити напругу у російському суспільстві не так легко. Бо саме через це все російське суспільство фактично не несе тягаря війни. І саме Херсонська операція зробила так, що влада Росії почала боятися мобілізації. Тому сьогодні росіяни не протестують проти війни, бо не розглядають свою ситуацію через призму справжнього горя. У Києві чи Харкові сьогодні, як і в Ленінграді чи Москві у 1941 році, під час атак люди біжать до укриттів. А в Росії навпаки – натовпи глядачів і з цікавістю спостерігають за пожежами, фотографують і знімають рілси і обмінюються враженнями в соцмережах. Інколи це настільки інтенсивно, що влада вимагає не фотографувати уражені об'єкти і намагається штрафувати особливо завзятих блогерів. Так, сьогодні росіяни незадоволені багатьма речами: чергами на автозаправках, годинними очікуваннями рейсів в аеропортах, обмеженнями мобільного інтернету, погіршенням якості товарів в інтернет-магазинах – але більшість із них не спостерігають жодних спроб держави заборонити особисті свободи та життя саме після осені 2022 року. Херсонська операція змінила саме відношення держави до мобілізації, відповідно до поставленої політичної мети. Після неї у держави постав вибір, яким шляхом іти. Росія обрала внутрішню стабільність, як запоруку перемоги у довгій війні на виснаження. Тому у той час, коли ми використовували усі наявні можливості позбавити стратегічної ініціативи росіян, після невдалої спроби мобілізації, російське керівництво вирішує різко збільшити чисельність ПВК "Вагнер". Вже зовсім скоро ця структура почала ставати паралельною армією за рахунок вербування ув'язнених в тюрмах. За нашою інформацією, чисельність цієї ПВК до січня 2023 року вже складала не менше 50000 людей.

Зміни в оперативному мистецтві підготовки і ведення операцій

Операція зі звільнення Херсонщини у 21 столітті внесла звої зміни також в оперативне мистецтво підготовки і ведення операцій. Ці зміни стосуються формування нових способів вирішення оперативних завдань в умовах неможливості їх досягнення класичними методами ведення наступальних дій. Мова йде про один з варіантів виходу з так званого "глухого кута", що з'явився в 2023 році. Саме Херсонська операція показала і розвила такий вид оперативних дій як блокування через вогневий контроль шляхів логістики і евакуації. Прийом виявився згодом найдієвішим методом розхитування і зміщення лінії фронту навіть в умовах дронової війни. Такий спосіб дозволив росіянам проводити успішні дії в Курщині, а нашим військам на Дніпропетровщині. Звісно, розвиток такої теорії рано чи пізно, зокрема через технологічний прогрес, створює "глухий кут", проте дає змогу досить широко використовувати ці можливості, зокрема для впливу на економіку та нормальне функціонування держави через руйнування логістичних шляхів. Тоді ж одним із визначальних чинників Херсонської операції, як і вирішення проблем з паритетом напередодні війни, стало посилення наших спроможностей завдяки постачанню західних артилерійських систем і високоточної зброї. Особливе значення тоді мало надходження систем НІМАRS та М270, які дозволили не просто ефективніше уражати а знищувати склади боєприпасів, командні пункти, логістичні вузли, що дуже важливо у оперативній глибині противника. Логічно, що така робота потребувала величезних об'ємів достовірної і своєчасної розвідувальної інформації, яку самостійно добути та обробити Збройні сили, як і сьогодні, не могли. Проте така необхідність змусила нас шукати і знаходити можливості цивільного космосу, який у цій операції проявив себе з найкращого боку. Саме завдяки цьому ми не просто отримали можливість отримувати космічні знімки в реальному часі, а й завдяки мережево-центричним засобам зв'язку, таким як SТАRLІNК, отримали вогневу перевагу та високоточні можливості далекобійного удару. Найбільш болючим, як з'ясувалося згодом, стало не стільки знищення штабів і складів боєприпасів, скільки удари по місцях розташування військових підрозділів і резервів. Російська сторона була змушена затягувати резерви глибоко на контрольовану територію, а частково навіть на територію Російської Федерації. Російське угруповання на правому березі Дніпра залежало від обмеженої кількості переправ. Удари по Антонівському автомобільному та залізничному мостах, а також по транспортних сполученнях у районі Нової Каховки ускладнили постачання пального, боєприпасів, техніки та живої сили. Противник був змушений активніше використовувати альтернативні переправи, що не повністю компенсувало обмеження основних маршрутів. Значення НІМАRS та М270 полягало в тому, що ми отримали можливість системно впливати на здатність противника підтримувати бойові дії, поєднуючи розвідку, високоточні удари та маневр наземних сил. Це дозволяло послідовно не лише погіршувати оперативне становище ворожого угруповання, а й дбати про збереження особового складу. Але головна ідея полягала в тому, щоб створити для противника такі умови, коли утримання певних територій стає непосильною задачею через постійні удари та відсутність стабільного логістичного забезпечення. Тактика виграє битви, але логістика виграє війни. Це треба запам'ятати. Пишаюся тим, що сьогодні це і є саме тою головною картою в руках нашої держави, коли кількість окупованої території вже не має значення, бо повністю залежить від нашого бажання дозволити чи ні ці території зробити придатними для життя. Кількість указів про приєднання цих територій до будь-кого не має ніякого значення. Бойове розпорядження командира зони відповідальності угруповання вирішує, чия ця земля фактично і юридично. Правда про це творці нинішніх реасе dеаl добре що не здогадуються. А це значить, є час і можливість. Як і тоді. Час для кардинальних змін.

Нова стратегія війни – стратегія виснаження

Остання битва старої війни, звісно, мала закласти фундамент для наступної. Бо нічого саме по собі не з'являється і нікуди не дівається. Так, саме Херсонська операція, її фаталізм для росіян і наша запеклість стали основою нової стратегії війни. Стратегії виснаження. Основу цієї стратегії для росіян складають саме терор, який застосовується до цивільного населення та інфраструктури, що впливає на людей. Саме безвихідь і спроба застосувати усі можливості на свою користь під час Херсонської операції започаткувала цю стратегію, що стала основою російської війни проти України. Противник вперше системно застосовував ракети оперативно-тактичного призначення не по військових, а цивільних об'єктах з метою морально-психологічного тиску на цивільне населення. Вперше, саме тоді у вересні, систематичних ракетних ударів по місту зазнали Миколаїв, Вознесенськ, Кривий Ріг, Дніпро, Запоріжжя, Южноукраїнськ, Одеса, Первомайськ. Та найголовніше – саме у вересні 2022 року ворог розпочав активно застосовувати БпЛА іранського виробництва "Shаhеd–136" по цивільних об'єктах. 14 вересня вперше була уражена дамба Карачунівського водосховища біля Кривого Рогу, що призвело до підтоплення житлової забудови міста. Це був початок нової небезпеки і нової війни. Війни, якої ми ще не бачили. Вже в грудні через успішність і ефективність БпЛА Росія почала збирати, а згодом і випускати шахеди на своїй території. Проте саме Херсонська операція через недосягнення росіянами стратегічних цілей стала початком фактично нової війни, остаточний перехід до якої відбувся через рік.

Війна за новий світовий порядок

Сьогодні від тієї знаменної дати минуло рівно чотири роки. Багато змінилося, проте незмінним залишилося одне: війна триває, а українці все ще борються, щоб вижити. Дуже дивно з одного боку, що десь змінилися цілі уряди, розпалися коаліції, створилися нові. Почалися нові війни і нові кризи. Змінилася і зброя, якою ведеться війна, двічі змінилося все військове керівництво в Україні, проте наша війна так і не закінчилася, попри надії, які тоді дала Херсонська операція. Це реалії, в які потрапив весь світ. Вони більше не визначають кінець війни як початок трибуналу над військовими злочинцями. Ці реалії пропонують замість трибуналу вигідні угоди і взаємну торгівлю. Вони намагаються повторити те, що було 30 вересня 1938 року у Мюнхені. Ці реалії змушують Україну передати не військових злочинців під трибунал, а території, які начебто так потрібні тому, хто цього трибуналу не хоче і хто стверджує, що це єдиний шлях до миру. Це неможливо, бо є реальним шляхом до газових камер і концтаборів, які організують саме на тих територіях. І, на жаль, допоки ця реальність існує, ми вимушені воювати. У сучасній війні є ще один аспект, про який знавці маркетингу не хочуть знати. У 2026 році у цій війні є не лише російський інтерес, а й геополітичний. Кожна ракета, бомба і дрон, що прилітають на голови українців, на 90% складаються з деталей, які не виробляються в Росії. Чого б це хтось на Близькому Сході чи у Східній Азії так хотів бомбити Україну? Тому насправді, сьогодні це війна за новий світовий порядок. Війна, результатом якої має бути не мир в Україні, а новий світовий порядок, де вже здобутий якимись країнами економічний зріст логічно отримає свій політичний вплив і свої нові сфери впливу. Тому ніякі території Донецької області не вгамують цих апетитів, в тому числі щодо історичної справедливості. Тоді, якщо комусь важливі цінності, здобуті кров'ю їхніх дідів, то за них потрібно воювати. Якщо цінності свободи, гідності і демократії вже не важливі, тоді потрібно приймати рішення і від цих цінностей, як і від політичного впливу за них, відмовлятися. Ось відповідь, чому все змінюється, а війна в Україні продовжується. Вона закінчиться лише тоді, коли новий поділ світу на сфери впливу завершиться. Такий поділ і глобальне рішення історично з'являється після глобальних воєн. Чи вистачить розуму в сильних світу цього прийти до цього глобального рішення без глобальної війни, невідомо. Я лише можу навести аргументи, чому і цю війну в пошуках глобального рішення вже можна вважати глобальною. А ще, як не дивно, до цієї глобальної війни точно вже готові дві країни – одна з них у центрі Європи. Решта навіть не думали готуватись, а значить ставку будуть робити на Мюнхен, який нам точно не підходить. І тоді воювати ми змушені будемо до того моменту, поки, як мінімум, не побачимо свого місця у новому світі, а як максимум – допоки будемо хотіти жити. До речі, одна країна так живе вже з 1947 року. Це Ізраїль. Відразу після проголошення незалежності в ніч з 14 на 15 травня 1948 року проти неї почалася війна, яка досі триває. І вони навчилися не лише виживати, а й жити у цій війні – а значить вже перемогли тих, хто хотів їхньої смерті. Ми ж в цей день, згадуючи події листопада 2022 року, схиляємо голови перед Героями, завдяки яким звільнення Херсону стало можливим і завдяки яким ми живемо у своїй країні і все ще не воюємо за чужу. Дякую за службу! Херсон – це Україна. Нам ще буде важко, проте вже ніколи не буде соромно. Валерій Залужний, Посол України в Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних сил України У статті використані матеріали з книги "Наша війна", яка готується до друку.

Журналістам, які пишуть про війну, доволі рідко випадає нагода адресувати свої запитання та запитання своїх героїв – як солдатів, так і офіцерів – високопоставленим командирам. Навколо них зазвичай зведені мури секретної секретності, армійської бюрократії та, будьмо чесними, в них рідко є час на розмову з медіа. Хоча саме їхніх слів зазвичай бракує для розуміння ширшої картини – щоби доповнити або ж підважити загальноприйняті версії подій. Кілька днів тому "Українській правді" випала нагода взяти інтерв'ю в командира 7-го корпусу Десантно-штурмових військ, Героя України Євгена Ласійчука. Минулого року він відповідав за оборону Покровська, якій УП присвятила не один розлогий критичний матеріал. Нині управління його корпусу кілька місяців як зайшло на Гуляйпільський напрямок – з якого російська армія хоче рухатися в бік Запоріжжя. Для розмови з Ласійчуком ми приїхали в одне з прифронтових міст на півдні країни й провели з ним більш ніж 3 години. Цього замало, щоб сповна зрозуміти його як людину й командира, але достатньо для того, щоб скласти про нього коротке враження – і воно, за рахунок готовності говорити про складні та чутливі речі, радше позитивне. З обличчя Ласійчука непросто зчитати емоції. Він зрідка усміхається – коли говорить про першість та унікальність десантників. І ледь помітно напружується – коли йдеться про оборону Покровська й особливо Лисівки під ним, з якої встигли вийти не всі. У доволі розлогому інтерв'ю УП Ласійчук окреслює тактику росіян на Запоріжжі, ділиться своїми враженнями від роботи зі штурмовиками, переконує нас в ефективності застосування мідлстрайків, а також уперше настільки повно та, на нашу думку, щиро розповідає про оборону Покровська.

Логістичний локдаун Запоріжжя, ефективність роботи корпусу та доля штурмовиків

– Гуляйпільський напрямок практично зник з новин за останні пів року. Його інформаційний слід обривається на новинах про захоплення росіянами командного пункту однієї з бригад ТРО та наступальних діях 1-го ОШП на початку 2026 року. Можете окреслити, що тут зараз відбувається? Яка смуга вам дісталась? Куди тут намагається просуватися противник? – Якщо дивитися на обстановку, то загальна ціль противника тут незмінна – оволодіти самим населеним пунктом, Запоріжжям. На сьогодні вимальовується тактика транспортного локдауну міста – вони намагаються і вже б'ють КАБАми по мостах, дамбах, руйнують інфраструктуру, зокрема електропостачання, у самому місті. Підготовчий етап (до транспортного локдауну Запоріжжя – УП), я вважаю, вже відбувається. – Вас це не лякає? – Як це може мене лякати або не лякати? Треба працювати, щоб це не лякало нікого. По Запоріжжю треба дивитися на два напрямки одночасно – це Оріхівський, з півдня, і Гуляйпільський, зі сходу. Якщо говорити про наш, Гуляйпільський напрямок, то тут сьогодні активність зростає. За попередніми розрахунками, ми нараховуємо тут близько 50 тисяч сил противника. Потенційні напрямки просування противника в бік Запоріжжя, за словами Ласійчука автор: Андрій Калістратенко – Яка тут глибина інфільтрації? – Ми знаходили і вибивали противника навіть на глибині 15 кілометрів (від українських позицій у бік тилу – УП). Від полонених ми знаємо, що вони мають задачу зайти якомога глибше і втикнути свою ганчірку. Ті, хто йдуть це робити, зазвичай здаються без бою. Вони розуміють, що не зможуть дійти. Зрозуміло, що росіяни наступають на 3-ій корпус чи УВ "Центр", також на "Азов", а десь приблизно наступне по інтенсивності – Запоріжжя. Були за ці два місяці й механізовані штурми – що для мене є дивиною, бо на Покровську це було б просто самогубство. Чого росіяни намагаються тут активно рухатися? Після логістичного локдауну вони хочуть обійти Запоріжжя з півночі й дійти до Дніпра (міста – УП). – Як реалістично може виглядати логістичний локдаун Запоріжжя? – Якщо відрізати Запоріжжя саме по мостах, по дамбах… Понтонні мости та переправи – це тимчасове рішення, воно не стійке. Думаю, вони пріоритетно наноситимуть по мостах авіаудари, які тут уже, до речі, були. Також вони тут знищували великотонажні фури, щоб заблокувати маршрути та посіяти хаос. Первинний етап (логістичного локдауну – УП) уже проводиться. FРV залітають у центр міста, на тижні вони вже по місцевій адміністрації прилітали, прапор намагалися почепити. А втрачати Запоріжжя – це фактично як втрачати той же Донбас. Із Запоріжжя йде пряма дорога на Дніпро. Втім, можливо, це для них відволікаючий напрямок, для відтягування наших сил з самого Донбасу. – Ви працюєте на Гуляйполі вже 2 місяці. Скажіть чесно, що може зробити комкор на напрямку, куди він зайшов без своїх бригад? – По-перше, корпус – це орган управління, він повинен бути дієвим на тому чи іншому напрямку, з тим чи іншим комплектом військ. Так, з чужими, не своїми бригадами це робити трохи складніше, але в нас вже є такий досвід – це Покровськ. Там з наших була постійно тільки 25-та бригада, короткочасно ще 79-та. Всі інші – це були бригади Сухопутних військ і морської піхоти. Зараз у мене є штурмова компонента – це 5-та, 92-га штурмові бригади та 225-ий полк. Мабуть, за їхній рахунок ми і балансуємо, вирівнюємо свою потужність. Бригади – це інструмент, який відпрацьовує задачі, що визначив і спланував корпус, і цей інструмент може змінюватися. Задача, яку я собі тут поставив, це максимально покращити рівень ефективності застосування бригад: будь то сухопутна чи штурмова – мені треба всіх підігнати під рівень ДШВ. Бо я справді вважаю, що бригади ДШВ значно потужніші. Як істинний десантник Ласійчук хвалить свій рід військ і вважає його найефективнішим з усіх – Як ви можете покращити ефективність "нерідних" бригад? Чим ви можете їм допомогти? – Коли ми сюди тільки зайшли, всі бригади по-різному планували свої дії – на мою думку, не сильно узгоджено одна з одною. Ми задали рамку – хто і коли планує, як подає це старшому начальнику, щоб була єдина система координації та розуміння поля бою. Ми змусили всі бригади користуватися "Дельтою" (українська система ситуативної обізнаності – УП). Не всі це робили, і це я говорю про бригади, які вже виконували бойові завдання, мали досвід, а не про новосформовану, яка до нас нещодавно зайшла. У всіх має бути єдине цифрове поле, тоді буде рости їхня ефективність. Завдяки "Дельті" комбриг може знати не тільки те, де стоїть його позиція, а й мати можливість аналізувати ті чи інші дії. Наприклад, штурмова група під час висування на об'єкт була уражена FРV – ми розбираємося, це був аналог чи оптоволокно, записуємо, і потім ця суха цифра показує нам, яке рішення треба прийняти. Може треба збільшити кількість засобів РЕБу в тому районі. Також ми створили на Гуляйпільському напрямку об'єднаний центр РЕБ та ППО, де є представники з кожної бригади. Такого тут теж не було, кожен працював лише на себе, на свою бригаду. А тепер вони в одній локації бачать одне одного. Перед розмовою встигаємо побачити той самий об'єднаний центр РЕБ та ППО – це простора кімната з моніторами, на яких відображається ситуація в повітряному просторі та стріми з розвідки / ураження противника – Ви приходите до комбригів "нерідних" бригад і просите віддати вам, приміром, по два фахівці на об'єднаний пункт ППО і РЕБ. Вони ж навряд чи захочуть віддавати вам когось толкового? – Звісно, що не захочуть (сміється – УП). Я ще кажу, щоб дали не тільки толкових, а найкращих. Але ми комунікуємо, я їм все пояснюю. Якщо комбриг буде бачити ефективність такої роботи, то він даватиме на неї хороших спеціалістів. Не раз за ці два місяці ми збиралися з командирами і розбирали, як і що має працювати. Зараз ми виявляємо по 400–450–500 повітряних цілей на добу, а починали з 200. І це не вони почали більше запускати, а ми стали краще виявляти. Приблизно 70% з цих цілей ми підтверджено знищуємо. Ще 20% – давимо, але візуально не спостерігаємо, що ця ціль знищена. І залишається приблизно 10% (які долітають до цілей – УП). – У ці 10% входять КАБи? – Ні, КАБів у цих цифрах взагалі немає, бо їх фактично неможливо знищити під час перельоту. КАБ можна хіба трохи подавити по навігації, але він все одно прилетить. Може, не в ту посадку, в яку мав, а в сусідню. КАБи – це основна проблема в нашій смузі. Оглядаючись назад, можу сказати, що це і ключова проблема, яка була в Покровську. У жовтні по одному з населених пунктів на Гуляйпільському напрямку прилетіло 200 КАБів. Чи не єдиним способом протидії російським КАБам для Сил оборони залишається знищення літаків на російських аеродромах – До приходу вашого 7-го корпусу ключовим підрозділом на Гуляйпільському напрямку, вочевидь, був 225-ий штурмовий батальйон. Чи слухається він вас у принципі? – Слухається, звісно. Я вважаю, що це дієвий підрозділ. Розумію всю чутливість інформації, яка ходить про дисципліну в цьому полку… – Радше про ставлення до людей… – Так, ми також читаємо новини. Але я застосовую цей полк як бойову одиницю, це не мій генеративний (корпусний – УП) підрозділ, я не можу вносити туди кадрові зміни чи своє бачення. Я використовую його як інструмент, і він доволі ефективний на полі бою. Там є дисципліна, навченість, висока підготовка штабу. У них активно застосовуються цифрові продукти. Я вважаю полк дієвим. – Яке у вас бачення щодо майбутнього штурмовиків? Залишити їх у складі вже існуючих корпусів (Сухопутки, ДШВ) чи вивести в окрему вертикаль зі своїм командуванням? – Важко відповісти. Ви ж знаєте, що ще не вирішено – буде це окремий рід військ чи підрозділи в підпорядкуванні корпусів, але з окремим управлінням у Сухопутних військах. На мою думку, є ефективні (штурмові – УП) підрозділи. Наскільки мені відомо, то 225-ий – зараз у нас, у 7-му корпусі, 425-ий – в "Азові", 33-ий – у Третьому корпусі, вони працюють на загрозливих напрямках повним складом і показують результат. Для командира корпусу такі підрозділи – це суттєвий резерв, який може блокувати противника або ж допомогти відновити втрачені позиції підрозділам, які стоять в обороні. – Тобто ви за те, щоб залишити їх у вже існуючих корпусах? – Мабуть, так. Наприклад, 225-ий полк у нас сьогодні виконує задачі в смугах трьох бригад, які стоять в обороні. На одній із ділянок, де противник розгортається в напрямок наступу, 225-ий його блокує. А на ділянках інших бригад навіть намагається відновити втрачене положення, підтягуючи за собою групи закріплення тих самих бригад – тактика, я вважаю, дієва. – Нещодавно президент в інтерв'ю Fох Nеws сказав, що він готовий заморозити війну по нинішній лінії фронту. Якщо це, припустімо, відбудеться завтра – в наскільки вигідній або невигідній позиції опиниться українське угруповання на Гуляйпільському напрямку? – Нам би до того часу заволодіти Гуляйполем… це був би найкращий варіант. Забрати цей населений пункт під себе, під нашу територію. Складно сказати, у кращому чи гіршому положенні ми опинимося. Протяжність лінії зіткнення в нашого корпусу – майже 100 кілометрів, є місця, де ми на висоті, є місця, де важко, але стараємося їх компенсувати за рахунок безпілотної складової. Якби це сталося завтра, ми б утримували ту лінію бойового зіткнення, яка є.

Ефект від мідлстрайків

– Влітку я знімала два ваші корпусні підрозділи, які працювали з мідлстрайками – американськими "Хорнетами" та українськими "Чаклунами". Військові були в захваті, що тепер вони можуть дотягнутися до логістики противника. Втім, я всю зйомку думала: чи справді точкове вибиття бензовозів, пікапів послаблює росіян, які стоять на передньому краю? Якщо брати ширше, то чи правильним було рішення поставити на мідлстрайки влітку 2026 року? – 100%, що це було правильно. От Гуляйполе – це якраз хороший приклад застосування мідлстрайків, ми постійно тут ними вражаємо. Усе, що рухається, ми вибиваємо нашими "літаками". І це рентабельніше, ніж, наприклад, стріляти далекобійною артилерією, по якій є ліміти на снаряди. А ракетні удари "Хаймарсами" – це ще дорожче. Тому фронтстрайк, мідлстрайк чудово закривають наші задачі. Наш корпусний 237-ий батальйон старається по максимуму вибивати все, що їде на Гуляйполе. Не допускати до нього логістику взагалі. – В моєму уявленні, на прикладі Покровська, це мало б працювати так: Сили оборони вибивають кожну машину, яка їде по ключовій дорозі, Селидове – Покровськ, і з часом росіяни перестають туди відправляти машини в принципі. Таким чином російське угруповання, яке стоїть у Покровську, опиняється без дронів, боєприпасів та їжі – тобто в такому собі логістичному локдауні. Але так не стається. Чому? – Усе впирається в ресурс. Якщо повертатися до Покровська, то там ми тільки опановували мідлстрайки – пробували різні дрони, тестували їхнє застосування, вчили свій особовий склад. У той же час ми не могли собі дозволити запускати мідлстрайки кожну хвилину. Воно так не працює. Розвідка знайшла ціль – наприклад, буде рух колони, тоді ми запускаємо цей дрон, він летить на ціль і вражає її. Важчі дрони – по 60–100 кілограмів, такі, як Fіrе Роіnt – ми запускали по пунктах управління, наприклад. До того ж росіяни постійно змінювали маршрути (під'їзду до Покровська – УП). Ми мали розуміти для роботи мідлстрайками, що сьогодні актуальна саме ця дорога, а не от, наприклад, вони будуть з поля заходити. За словами Ласійчука, ставка Сил оборони на мідлстрайки цього літа була правильною, а для стовідсоткового вибиття логістики противника треба ще більше дронів та навчених екіпажів – Чи помічали ви, приміром, що за місяць роботи мідлстрайками по дорозі Селидове – Покровськ, у російського угруповання впала кількість дронів, яку вони запустили з Покровська? Маю на увазі, чи існує вимірюваний критерій, який би показав ефективність мідлстрайків? – Я вам назву інший критерій. Противник, розуміючи, яку шкоду ми наносимо його логістиці, як дієво ми працюємо, збільшив кількість уражень по наших точках зльоту мідлстрайків. Вони активно розвідували, звідки ми запускаємо ці дрони, і намагалися ці місця знищити. Це показник. – Але чи дало це Силам оборони перевагу на полі бою? Чи послабило це угруповання противника? Уже відомим є той факт, що Міністерство оборони використало, зокрема, на закупівлю мідлстрайків ті кошти, які були закладені на зарплати військовим на кінець року. Тож хотілося б розуміти, наскільки виправданим був цей ризик. – Якщо дивитися на Покровськ більш стратегічно, не спираючись тільки на мідлстрайки, то це місто відіграло свою головну роль – воно стримувало активне просування противника в глибину нашої території. Покровськ зав'язав противника на себе. Його оборона тривала не тиждень, не місяць, а, як озвучив попередній головнокомандувач, 2 роки. На той час ми обліковували угруповання противника до 170 тисяч – це Покровськ разом із Мирноградом. На дорогу Селидове – Покровськ, яку ви називали, припадало, можливо, 5% логістичного забезпечення. До Мирнограда була купа доріг – і польових, і асфальтних. Я розумію ваші слова про "перекриття всіх доріг", ми намагалися це зробити, зокрема мідлстрайками, але перекрити все суцільно – справді дуже важко. – У Гуляйполі, значно меншому населеному пункті, ймовірність зробити логістичний локдаун противнику вища? – За день до вашого приїзду вражено 18 машин на під'їзді до Гуляйполя. Ми працюємо над тим, щоб максимально збільшити тут ефективність ураження. Також тут активно працює підрозділ СБС, який входить у нашу єдину систему розвідки та ураження. Я стараюся робити все, щоб противник або відмовився від Гуляйполя й перестав заводити туди логістику, або обрав собі іншу ділянку для руху. Окрім того, що вони затягнули в Гуляйполе гармати, піхоту, вони ще й зробили його таким собі хабом для своїх дронщиків, для "Рубікону". У них там дуже багато точок зльоту. Важко самим оцінити свою ефективність, але я вважаю, що ми на правильному шляху. – Ви дотягуєтеся тут дронами до ключових доріг російської армії? – Так, ми закриваємо навіть далі – по Азовському морю, по Маріуполю. Їхня головна дорога забезпечення йде від Маріуполя і, не доходячи до Бердянська, повертає на північ, де розходиться на менші логістичні шляхи. На початку дороги везуть п'ятитонною фурою, потім перевантажують у фуру поменше, ще менше, потім на мотоциклетну групу і т.д. От ми їх вибиваємо на всіх цих етапах. Найбільш дієво, звісно, на лінії бойового зіткнення, бо це найближче. До речі, до нас тут зайшов наш корпусний батальйон безпілотних систем – 237-ий. Він працює як на тактичній глибині – допомагає там, де противник намагається просуватися, – так і на оперативній – 100–120 кілометрів. Це якраз таки дієвий інструмент командира корпусу. Особливість цього батальйону також у тому, що він застосовує важкі дрони FіrеРоіnt. Ми їх навчили, вони мають сертифікати, майже кожен тиждень підрозділ виконує задачі і для корпусу, і для угруповання "Південь" загалом. – Якщо США повністю відключать Україні "Старлінк", фронт посиплеться? – Не посиплеться. Ефективність по глибинних ураженнях зменшиться, це так. Робота ускладниться, бо на "Старлінках" і пункти управління, і засоби, які безпосередньо вражають. Але всіма іншими засобами, які в нас тут є, ми будемо стримувати противника далі.

Принесення в жертву Покровська, доцільність утримання Мирнограда та майже щогодинні доповіді Сирському

– Я довго думала, як спитати про Покровськ так, щоб охопити всі питання, що мене турбують, і вирішила запропонувати вам одну річ. Я опишу вам те, яким я бачила падіння Покровська, і яким його бачили військові, з якими я тримала зв'язок. І попрошу вас як людину, яка бачила значно більше за нас усіх – і на посаді командира 25-ої бригади, і на посаді командира 7-го корпусу, – прокоментувати цю версію та за можливості доповнити її. Моя версія така: приблизно 13–17 липня 2025 року невелика група російських піхотинців затягнулася в Покровськ через дірки між українськими позиціями в районі села Звірове, що на південний захід від Покровська. У самому місті вони переважно переховувалися по підвалах – чекаючи на підмогу, іноді вступали у стрілецькі бої з українськими військовими. Наприкінці липня 25-та бригада провела першу зачистку Покровська, але вже на початку серпня росіяни просочилися в місто вдруге, і вибити їх звідти не вдалося. Обидві зачистки не дали очікуваного результату, імовірно, з трьох причин. Перша – через те, що угруповання, яке стояло на Покровському напрямку, не перекрило точки інфільтрації противника в місто. Друга – бо зачистка проводилася замалими силами, зокрема в першій групі зачистки було до 30 військових. Третя – росіяни мали контроль над небом. На кінець листопада росіяни контролювали вже більшу частину міста. За Силами оборони залишалися позиції на півночі Покровська, але це вже не мало суттєвого впливу на ситуацію. Переказуємо Ласійчуку слова військових, які неодноразово зверталися в редакцію УП минулих літа та осені – коли точилися бої за Покровськ – Почнімо з активності противника: Покровськ був не єдиним напрямом, де він наступав і намагався розвивати свій успіх. Паралельно з Покровськом він наступав і на Мирноград, у який намагався заскочити з різних напрямків. А Мирноград – це не село, це теж дуже велике місто. Там дві частини міста, кілька кварталів, районів. А на одну будівлю в населеному пункті треба щонайменше взвод. Активність противника в Мирнограді прирівнювалась до активності в Покровську. На той час ми застосовували наявні сили і засоби на блокування противника, який інфільтрувався в два міста. Треба було закрити лінію. З проблемних питань, які тоді виникли – активність противника на Добропільському напрямку, де він зробив доволі глибоке просування і намагався розвивати цей успіх. Там була не інфільтрація (як у Покровську та Мирнограді – УП), а саме просування. – Ви маєте на увазі великий прорив росіян у напрямку Добропілля влітку 2025-го? Який нагадував вуха зайця? – Так, зараз їх називають "заячими вухами". На той момент необхідна була реакція військового керівництва на активні дії противника. Вибираючи між Покровськом і Добропіллям, тобто куди направляти резерв, було обрано Добропілля – і це правильно. Інакше противник заволодів би широким фронтом на оперативну глибину. – І обійшов би всю Донеччину – з півдня по Добропіллю і з півночі по Барвінковому… – Так. Тому військовим керівництвом було прийняте рішення стабілізувати обстановку саме там (на Добропіллі – УП), відновити втрачене положення, наскільки це було можливо. Там, зокрема, були наші корпусні бригади. На нашому напрямку ми намагалися заблокувати противника в самому населеному пункті. У нас була побудована декількашарова лінія оборони, глибинні укриття, але не було бригади, яка б зайняла оборону в Покровську. Усі стояли в середньому за 10 кілометрів від населеного пункту. – Я правильно вас зрозуміла: влітку 2025-го року Сили оборони пожертвували зачисткою Покровська і врешті самим Покровськом, щоб зірвати план росіян зробити велике охоплення Донецької області? – Стратегічний план подальших дій до нас не доводився. Я не міг тоді знати, що тут буде за пів року або які підрозділи сюди зайдуть на посилення. Але на той момент картинка була така, що Покровськ утримувався тими силами й засобами, які там були. Більше там нікого не було. Сили були задіяні на іншому напрямку, на більш важливому, ніж утримання цього міста. – Добре, імовірний задум зрозумілий. Повернусь до деталей: ви сказали, що лінія оборони на момент проникнення противника в Покровськ була південніше за саме місто? – Так, значно південніше, в середньому на 10–15 кілометрів. Саме там ми тримали оборону. Тоді противник активно наступав на Звірове, а за ним – на Троянду. Це населені пункти, там важко знайти противника. Ми вишуковували там противника, а він уже інфільтровувався в Покровськ і Мирноград – заводив туди роти, батальйони. Наступний етап – це вже контактні бої в Покровську, під ураження стрілецької зброї (противника – УП) попадали пілоти. Це своєю чергою провокувало те, що пілот переміщувався в безпечну зону, північніше. А коли відтягується пілот, то відтягується зона розвідки й ураження. Головним фактором, звісно, було повітря. У противника була перевага в повітрі, він наносив по Покровську 100–150 ударів КАБами на день. Працювали о 6-ій, о 9-ій, о 12-ій і так до вечора. І по військових, і по цивільних. Нам, до речі, дуже заважало те, що противник перевдягався в цивільне. Ми витрачали багато ресурсів, щоб розібратися, хто це. Щоб утримати Покровськ, потрібен був би величезний ресурс. На той час був створений координаційний центр контрдиверсійних дій зі складу спецпризначенців ССО, Альфи і ГУРу; останні он навіть на вертольотах залітали… – Я так розумію, історія з вертольотами була більше показовою, для психологічного впливу на противника? Скільки ж ГУРівців зможуть висадитися з одного вертольота і піти зачищати місто! – Ви правильно ведете, це був дуже точковий гострий інструмент, під точну задачу. Спецпризначенці не розраховані на зачистку всього Покровська – їх би не вистачило. – Скільки людей треба було, щоб повноцінно зачистити Покровськ від росіян? – Ми рахували, що на сам населений пункт, на його утримання, треба було 3 бригади. На зачистку, думаю, хоча б одна дієва бригада ДШВ, тобто підготовлена і навчена. – А скільки людей було в місті? Хто там взагалі стояв, коли почалися міські бої? – Там були пункти управління, позиції пілотів і одна бригада, яка утримувала саме населений пункт. Усі (піхота – УП) були нижче. – Що далі було з людьми, які стояли нижче, під Покровськом? Ви підтягували їх до міста? – Виходячи з наявного ресурсу, ми реагували маневреною обороною. Прикривали ті чи інші ділянки фронту, збільшували вогневе ураження по тих ділянках, де рухався противник. Ми витягували наших людей з населених пунктів південніше від Покровська. – Що сталося в Лисівці, яка розташована на південний схід від Покровська? Наскільки мені відомо, не всі українські військові встигли вийти з цього населеного пункту. І тримали його до останнього, здається, бійці саме вашої колишньої бригади. На кінець осені 2025-го село Лисівка опинилося в глибокій кишені між російських позицій. Карта DеерStаtе станом на 19 листопада 2025 року – Лисівку утримувала 25-та бригада. Це був дуже важливий населений пункт, бо це була брама до Покровська. Лисівка блокувала основну дорогу (противника –УП) Селидове – Покровськ, по ній росіяни щодня намагалися їхати на бронетехніці, колонами, пішими маршрутами. Важливо було втримати той населений пункт. Так, справді, коли противник уже обходив фланги, було прийнято рішення щодо маневреної оборони, зайняття більш північних посадок і опорних пунктів. Сказати, що втрата Лисівки була спричинена тим, що її охопив противник – ні, це не так. – Що вам відомо про військових, які не вийшли з Лисівки? – Я можу сказати єдине – це бойові дії, це завжди ризики. Завдяки тому, що наші військові стримували противника там, ми мали можливість вирівняти лінію бойового зіткнення на стратегічному рівні, побудувати наступний ешелон оборони і перемістити туди підрозділ. На жаль, не весь особовий склад був евакуйований з населеного пункту. – Про яку кількість людей йдеться? – Не можу сказати з безпекових міркувань. Розмова про Лисівку – найнапруженіша за півтори години нашого інтерв'ю – Чи був шанс їх вивести, врятувати? – Я хотів би акцентувати на швидкості розвитку й накопичення безпілотної складової противника, що дозволило йому наростити кілзону – ділянку, яка перебуває під суцільним ураженням. Здійснення логістики до населеного пункту стало майже неможливим. Усі засоби, зокрема новітні, які були в противника, у "Рубікона", відпрацьовувалися саме на Покровському напрямку. Це було не точкове, а масове застосування оптоволокна, крил на оптоволокні, навіть крил-камікадзе. На жаль. – Ви також кілька разів наголосили, що корпусу довелося обороняти не одне місто, а одразу два – Покровськ і Мирноград. Наскільки мені відомо, останні пілоти, уже через російські позиції, вийшли з Мирнограда в лютому 2026 року. У чому була військова доцільність утримання цього міста аж так довго? Логістики до нього не було вже давно. – Мирноград працював, як і Покровськ. Для противника це була точка, куди він зосереджено рухався, щоб зробити це плацдармом для подальших бойових дій. Тобто накопичитися в місті і з міста вже розходитися іншими маршрутами, підніматися на північ та на захід. Але, знов-таки, для них це в підсумку означало те, що вони зав'язли в міських боях. Дуже важливо було за спиною піхоти (у Мирнограді – УП) тримати пілотів. Саме пілоти відповідають за стійкість піхоти – вони підтримують її своєю розвідкою та ураженнями, забезпечують логістику. У Мирнограді лінія фронту трималася до останнього – будівлі, райони. Відповідно, тримали там і пілотів. Знаю, що вони не люблять вступати в стрілецькі бої з противником, у них то по суті інша робота, але ми намагалися виставляти позиції охорони пілотів, створювати додаткові рубежі. – Тобто ви відводите Покровську та Мирнограду роль населених пунктів, які зв'язали противника та уповільнили його просування? – Так, просування одразу в двох напрямках – на північ до Добропілля і на захід у бік Гришиного. У планах противника було розвивати дуже швидкий наступ. Деяким штурмовим групам ставилася задача, не зупиняючись у Покровську, рухатися на північ до Добропілля. Саме Покровськ не дозволив це зробити. Покровськ зав'язав противника на вулицях. Також росіяни понесли там колосальні втрати. Працювали наші ракети, наша авіація, "Хаймарси". У нас були групові цілі, під час відпрацювання по яких ми могли знищити до десяти противника за раз. Операція в Покровську була дуже важкою. Але в той же час я вважаю, що вона була дуже важливою для стримування активних дій зі сторони противника. Ласійчук переконаний, що Покровськ і Мирноград зіграли ключову роль у відтягненні противника від Добропілля – Як часто на Покровський напрямок до вас приїжджав тогочасний головком Олександр Сирський? – Щоб ви розуміли, доповіді головнокомандувачу були по 2–3 рази на добу. Це за оборону Покровська та Мирнограда – я не можу їх розділяти, бо це була єдина операція, в якій ми стримували противника. Головком дуже часто приїжджав. – Наскільки, на вашу думку, Сирський був поінформованим про реальну обстановку в Покровську? – Думаю, максимально, наскільки це було можливо. Він знав, де знаходяться позиції, де утримується лінія бойового зіткнення. Обстановкою він володів дуже ясно. – Чекала моменту, коли зможу спитати в когось із присутніх на цьому фото – що на ньому відбувається? Це 1 листопада 2025-го року. Таке враження, ніби всі слухають Олександра Сирського чи то зі здивуванням, чи то з краплею недовіри. Рік тому це фото викликало доволі бурхливі емоції в соцмережах – мовляв, обличчя всіх присутніх, які дивляться на головкома, красномовніші за будь-які офіційні заяви про контрольованість ситуації – Відбувається планування дій контрдиверсійних підрозділів, там он якраз ГУР є. Робоча обстановка. Дивіться, сумнівів, недовіри бути не могло. Якби в нас були сумніви, це призвело б до того, що Покровськ би не стояв, не утримувався. Це службова, робоча обстановка. Іноді це дуже важко, застосовувати підрозділи проти переважаючих сил противника. – Останнє запитання. Пару тижнів тому ви відкрили в Києві "Марун хаб" – модний, функціональний простір для цивільних і військових на самому Хрещатику. Була рада прийти на його відкриття. Хочу поцікавитися, звідки в корпусу на це гроші? – Я вам можу і більше сказати – це не єдиний "Марун хаб", це вже мережа. Маємо у Дніпрі, у Вінниці, тепер і в Києві. Думаю, це з'явиться при кожній військовій частині корпусу. Наш корпус займається не тільки бойовою роботою на полі бою. У нас також є гуманітарний блок, це підтримка ветеранів – наших хлопців і дівчат, підготовка місцевого населення, мілітаризація населення. Я ставив собі задачу, що десь це все має відбуватися. Вибрали локації, вибрали назву "Марун хаб", знайшли партнерську допомогу. Нам допомагають, розвивають цей напрямок, у цьому бачать сенс. Я не можу відверто назвати партнерів, але це прифронтові підприємства, які розуміють цінність війни і цінність кожної людини, яка бере участь у бойових діях. До того ж хаб також працює на впізнаваність підрозділів – рекрутинг, мобілізацію. Ми шукаємо не тільки штурмовиків, нам і ІТ-спеціалісти треба. Фото з відкриття "Марун хабу" в Києві. Біля командира корпусу Ласійчука сидить подружжя заступниці голови Верховної Ради Олени Кондратюк і гендиректора Stаrlіght Меdіа Олександра Богуцького (власниками Stаrlіght Меdіа є подружжя Віктора та Олени Пінчуків) – А в чому зацікавленість бізнесів, які вирішили вкластися в "Марун Хаб"? Що вони хочуть від вас натомість? – Від мене особисто, думаю, нічого (посміхається – УП). Це бізнес, який має свої підприємства неподалік лінії фронту. Вони хочуть збільшити ефективність Збройних сил і зробити так, щоб наша територія все-таки лишилася нашою. Подивімося на Авдіївку чи Покровськ – ніхто там уже нічого не відновить. Ні шахту, ні підприємство – там більше нічого немає. Основна задача кожного військовослужбовця та кожного українця – збільшити обороноздатність держави тими чи іншими способами. Один із моїх – "Марун Хаб"; я відчуваю, що це працює. Ольга Кириленко, УП

З початку 2026 року безпекова ситуація в Європі стала особливо напруженою: дрони дедалі частіше порушують повітряний простір країн регіону. На початку жовтня Єврокомісія навіть виділила додаткові 130 мільйонів євро державам-членам ЄС, які спрямують на захист кордонів від безпілотників. Згідно з даними Sаhаіdасhnyі Sесurіty Сеntеr, загалом із січня по вересень 2026 року дрони 41 раз залітали в повітряний простір або падали на території Європи. Із них 35 випадків сталися саме в Молдові та Румунії. Внаслідок однієї з атак загинули 2 людини – це трапилось 29 травня в румунському місті Галац. Тоді фахівці підтвердили, що безпілотник, який влучив у 10-поверховий житловий будинок, був російським. Не всі інциденти, які ми нарахували за 2026 рік, офіційно приписують "рукам" Кремля. Однак часто немає і спростувань, що безпілотники – точно не російські.

Дрони в Європі

У трьох інфографіках УП зібрала інформацію, в яких країнах дрони фіксували найчастіше та скільки з цих випадків офіційно приписані Росії. Анастасія Зазуляк, Тетяна Кривішин, УП

Частина "Карфагену", який у вересні стався з Русланом Кравченком, поставила ребром питання про реформу Офісу генерального прокурора. Таке ж питання перед Україною ставить і Євросоюз. Вимога Єврокомісії полягає в тому, щоб провести незалежний конкурс на посаду генпрокурора та ліквідувати практику призначення прокурорів на керівні посади без проведення конкурсів. Якщо проводити конкурс на генерального прокурора президент і уряд не хочуть, то на впровадження конкурентного відбору на інші керівні посади можуть погодитись. Конкурси можуть бути впроваджені завдяки законопроєкту № 16144 про забезпечення інституційної незалежності органів прокурорського самоврядування. Якщо його ухвалять, майже всіх начальників у прокуратурі – від місцевих відділів до директорів департаментів Офісу генпрокурора – обиратимуть через конкурс. Конкурси повинна проводити Рада прокурорів України. Вона складається з 15 осіб: 10 представників від окружних та обласних прокуратур, 2 – від ОГП, одного делегує САП та два науковці. "Вони інтегровані в жорстку керівну вертикаль. Щоб не мати проблем на основному місці роботи, вони намагаються не розходитися в поглядах із генеральним прокурором, роблячи Раду слабкою та повністю залежною інституцією", – розповідає УП експерт "Лабораторії законодавчих ініціатив" Євген Крапівін. Виходить парадокс, коли наче конкурси будуть відбуватись, але проводити їх буде залежний від керівництва прокуратури орган. Законопроєкт внесений до порядку денного Верховної Ради на 10 листопада 2026 року. Про те, які можуть бути механізми створення незалежної від політиків генеральної прокуратури та чому законопроєкт № 16144 цього не забезпечує, читайте на "Українській правді".

Реформа прокуратури на практиці

Рада прокурорів була створена на вимогу Венеційської комісії 2014 року, а вперше обратись змогла лише через 2 роки. Це орган самоврядування подібний до тих, які мають судді або адвокати. Читайте також: Не поспішайте його хоронити. Що відбувається з Національною асоціацією адвокатів і чого від неї хоче Єрмак Хоча її створення повинно було додати більше самостійності прокурорам, на практиці Рада прокурорів могла лише вносити рекомендації генеральному прокурору щодо призначення прокурорів на керівні посади та їхнього звільнення з них. "Якщо перша рада у 2017–2019 роках ще якось опиралася і не погоджувала частину кандидатур, то після Рябошапки (очільник ОГП у 2019–2020 років) всі наступні склади тупо виконували забаганки генпрокурора", – підкреслює Євген Крапівін. За його словами, чинна модель Ради прокурорів у підсумку виявилася вкрай слабкою. Її члени змушені поєднувати самоврядні функції з основною роботою в Офісі генпрокурора чи обласних прокуратурах. І, щоб не мати проблем, вони намагаються не йти всупереч волі керівництва. "Їхн рекомендації при призначенні на керівні посади були формальними, реагування на загрози незалежності прокурорів майже не відбувалась", – пояснює юрист. Наступною проблемою виявилась кількість керівних посад, для яких треба провести конкурс – їх 1900. "Первинна ідея повісити ці конкурси на 15 членів Ради прокурорів виглядала гарно лише в теорії. На практиці вони фізично не зможуть постійно їх проводити по всій країні", – наголошує Крапівін. За новим законом Рада прокурорів самостійно проведе конкурси на посади першого заступника та заступників генпрокурора. Вона також обере керівників та їхніх заступників у обласних прокуратурах та очільників окружних прокуратур. Для всіх інших посад – від керівників відділів окружних прокуратур до очільників департаментів Офісу генпрокурора – конкурсний відбір проводитимуть відповідні комісії з оцінювання та відбору. Вони будуть двох типів – одна обирає керівництво департаментів ОГП, а інші – обласних та окружних прокуратур. До їхнього складу будуть входити по 6 прокурорів, які обіймають керівні посади у відповідному органі прокуратури, та 1 член Ради прокурорів. На практиці це буде виглядати так. Обласний прокурор пропонує 6 членів у комісію для обрання керівництва окружних прокуратур – їх має затвердити Рада прокурорів. А в конкурсну комісію по обранню обласного керівництва кандидатів пропонує Офіс генпрокурора. Склад самої комісії погоджує Рада прокурорів, а делегує членів туди керівник відповідної прокуратури. В разі непогодження він рекомендує нових членів, а в разі повторного непогодження – РПУ самостійно призначає членів від відповідної прокуратури до комісії з оцінювання та відбору. "Відправити міжнародних експертів напряму в усі ці комісії нереально – для цього треба знайти понад сотню іноземців, готових роками працювати в Україні на постійній основі", – додає Крапівін. Тому ключовий запобіжник, який придумали – це Рада етичних стандартів. Вона, за словами експерта ЛЗІ, повинна пропустити через сито доброчесності самих членів Ради прокурорів. "Ця модель успішно апробована в судовій системі на прикладі Етичної ради при ВРП", – додає він. До неї увійдуть 3 прокурори, яких делегує Рада прокурорів та 1 член самого органу прокурорського самоврядування. Також там будуть по одному члену від Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національної асоціації адвокатів та 1 представник від з'їзду юристів і науковців. "Створення такої Ради етичних стандартів для перевірки членів РПУ та КДКП, як її прописали в законопроєкті 16144 – завідомо провальна ідея, оскільки більшість у цій Раді становитимуть самі ж прокурори системи. Як наслідок, "кишенькові" органи самоврядування такими й залишаться", – розповідає УП керівниця юридичного відділу Центру протидії корупції Олена Щербан. Євген Крапівін каже, що проблему можна було б вирішити, якби до етичної ради увійшли міжнародні експерти з вирішальним правом голосу. Однак їхня участь не передбачена ані в перехідній, ані в постійній моделі існування етичної ради. "Без цього незалежного фільтра на найвищому етапі відбору вся логіка оновленого прокурорського самоврядування опиняється під загрозою", – підкреслює він. УП відправила інформаційний запит до Кабінету міністрів, який є ініціатором законопроєкту № 16144, щоб дізнатись: чому до нього не входять міжнародники, однак на момент виходу матеріалу відповідь не надійшла.

Альтернативна реформа

"Я бачу не реформу, а прагнення законсервувати стару систему", – ділиться своїми думками з УП ексгенпрокурор Руслан Рябошапка. Він розповідає, що головна вада цього законопроєкту – збереження абсолютної та концентрованої влади генерального прокурора. "Під красивою вивіскою створення різноманітних "рад" чи "комісій етичних стандартів" нам пропонують механізм, де більшість завжди становитимуть самі прокурори. А це означає лише одне: через своїх підлеглих очільник відомства і надалі повністю контролюватиме кадрові та дисциплінарні процеси", – підкреслює Рябошапка. В часи його керівництва прокуратурою був свій варіант реформи. "Я дивився на досвід Франції, де взагалі немає генерального прокурора, який одноосібно керував би всією правоохоронною машиною. Наш план складався з двох безкомпромісних етапів: спершу жорстке очищення лав, а потім – набір доброчесних професіоналів з-поза системи. В лютому 2020 року ми навіть встигли завести в прокуратуру першу сотню нових людей, не заражених вірусом кругової поруки", – розповідає про свою концепцію ексгенпрокурор. За словами Рябошапки, в 2020 році керівництву держави презентували концепцію повної децентралізації повноважень генпрокурора. Він пояснює, що її стрижнем мала стати єдина Національна рада прокурорів з 11 членів, де прокурори свідомо залишалися б у меншості – лише 5 осіб. Інші 6 місць ми віддавали громадськості та міжнародним експертам. Під цією радою мали діяти 3 профільні комісії: з добору, оцінювання та дисципліни. У кожній із них закладався математично точний паритет – по 4 прокурори та 4 зовнішні учасники. "Реалізувати реформу заважали буквально всі, хто мав хоч якийсь стосунок до влади. Депутати постійно обривали телефони, благаючи когось не звільняти або просунути на посаду своїх людей. Навіть у день мого звільнення, прямо в парламенті, до мене підходили народні обранці й відкрито нагадували про невиконані "прохання". Олігархи – Коломойський, Бахматюк, Жеваго були розлючені активізацією кримінальних розслідувань проти них. Політичні еліти виявилися просто неготовими до існування незалежної прокуратури, адже вони панічно боялися втратити свій зручний ручний інструмент. Хоча парадокс полягає в тому, що якби ця реформа тоді відбулася, того ж Коломойського сьогодні б не судили з таким відвертим свавіллям, яке ми зараз спостерігаємо", – підсумовує Руслан Рябошапка.

***

Щоб реформа прокуратури не була фасадною, треба провести повноцінний незалежний конкурс на посаду генерального прокурора, наполягає Олена Щербан. "Лише після цього є сенс створювати Раду етичних стандартів. Поки керівництво прокуратури залишається політично залежним, будь-які процедурні здобутки на нижчих рівнях не мають значення, адже їх можна нівелювати одним внутрішнім наказом", – підкреслює керівниця юрвідділу ЦПК. Читайте також: Зручний виконавець президентської волі. Як позбавити Банкову контролю над генпрокурором Сама ж влада до конкурсу поки не готова. За словами одного з топів команди Зеленського, максимум – можна при ОП чи ще будь-де зробити дорадчу групу, яка надасть певний список із кількох кандидатів для президента. Але це не змінить проблеми. Голова комітету Верховної Ради з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна наголошує, що за довгий час роботи в антикорупційній сфері знає нуль випадків, коли система ефективно реформувала сама себе. "Подібні спроби завжди завершувалися новим гучним "Карфагеном". Допоки генпрокурор буде політично залежним, ні про яку якісну зміну органів прокуратури не може йтися. Тому я не бачу, як цей законопроєкт відчутно змінить систему прокуратури в осяжному майбутньому", – підсумовує Радіна. Володимир Фомічов, УП

В американській політичній традиції є один закономірний патерн: партія, кандидат від якої перемагає на президентських виборах, майже завжди втрачає підтримку через 2 роки на виборах до Конгресу. Але вперше за пів століття перемога іншої партії настільки разюча. Так, на проміжних виборах, які відбулись минулого тижня, демократи змогли отримати більшість в обох палатах Конгресу – як у Сенаті, так і у Палаті представників. За словами Джорджа Кента, колишнього американського дипломата з понад тридцятирічним стажем роботи, такий результат голосування – прямий наслідок діяльності Дональда Трампа та його спроб "зробити Америку знову великою". Зокрема й за рахунок війни з Іраном. Пан Кент добре розуміє американську політику, адже він працював за п'яти президентів США, був спеціальним помічником заступника Державного секретаря з політичних питань, старшим координатором по боротьбі з корупцією в Європейському бюро Державного департаменту. Крім того, він добре розуміється на тематиці України, оскільки спочатку працював заступником політичного радника в Києві після Помаранчевої революції, а потім заступником глави місії в Києві з 2015 по 2018 роки, після Революції гідності, анексії Криму та початку війни на Донбасі. Остання посада Кента – посол США в Естонії за каденції Джо Байдена. В січні 2025 року він був звільнений Дональдом Трампом і зараз перебуває на пенсії. В інтерв'ю "Українській правді" Джордж Кент розповідає про причини "блакитного цунамі", про рух МАGА, про майбутню співпрацю оновленого складу Конгресу та адміністрації Трампа, про американсько-українські відносини та перспективи перемовин між Україною та РФ в Абу-Дабі. Повну версію розмови дивіться на YоuТubе-каналі "Кляті питання": httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/h_tТаjіnl9І?fеаturе=оеmbеd

"Республіканці пов'язали себе з політикою Дональда Трампа, яка була неймовірно непопулярною"

– Готуючись до цього інтерв'ю, я натрапив на цитату Нейта Коуна, журналіста з "Нью-Йорк Таймс". Він стверджує, що це найбільша перемога однієї партії за результатами загальнонаціонального народного голосування щонайменше з 1976 року, після "Вотергейту". Ви погоджуєтеся з цим твердженням чи ні? – Так, погоджуюся. Коли він говорить про найбільше коливання голосів з 1976 року, це, власне, показує, наскільки демократи чи якась одна партія перевершили іншу. В США 50 штатів і дуже багато виборців. Так, цього тижня проголосувало понад 124 мільйони американців. За такої кількості різних громад навіть невелика різниця в голосах між двома партіями може призвести до дуже переконливої перемоги. А це була зовсім не мала різниця. Розрив склав понад 13 відсоткових пунктів у загальнонаціональному масштабі. І ми побачили, що демократи здобули перемогу не лише в так званих хитких регіонах, де можуть виграти як демократи, так і республіканці. Вони перемогли там, де за демократів не голосували десятиліттями, а у випадку з Канзасом – взагалі з 1932 року. Я розумію, чому виборці змінили свою думку. Чинний сенатор не був сильною постаттю – його вважали корумпованим. Фермери були обурені, вони втрачали свої ферми. Мита Трампа закрили китайські ринки для експорту американської сої та сорго, а потім війна за власним вибором в Ірані призвела до зростання цін на дизельне пальне, що також вдарило по фермерах під час збору врожаю. Тож торік вони не були готові, але після ще одного року невдалої політики Трампа навіть фермери в Канзасі та Айові проголосували проти республіканців. – Республіканці акумулювали чимало коштів на передвиборчу кампанію. Були спроби маніпуляції виборчими округами. Демократи виглядали дещо деморалізованими після поразки на президентських виборах, але в підсумку вони виграли. Що саме зробили демократи і чого не зробили республіканці? І як політика Трампа вплинула на провал його партії? – Опитування перед голосуванням показали: рівень незадоволення президентом Трампом був найвищим з часів Другої світової війни. Тобто ще до початку голосування було зрозуміло, що американці обурені. Що ж демократи зробили правильно? Вони виставили конкурентоспроможних кандидатів практично в усіх можливих округах. І я вважаю це критично важливим, адже це не були загальнонаціональні вибори. Люди голосували за кандидатів, які представляють їхні місцеві громади та штати. Що республіканці зробили не так? Вони пов'язали себе з політикою Дональда Трампа, яка була неймовірно непопулярною. І я вважаю, що якість їхніх кандидатів, чесно кажучи, була нижчою. Інші чинники пов'язані не з партіями, а із загальною ситуацією в країні. Окрім того, президент Трамп дуже непопулярний. Питанням номер один в опитуваннях була корупція. Переважає думка, що Дональд Трамп особисто, члени його партії та його оточення використовують посади для власного збагачення. Корупція у Сполучених Штатах є поза законом, як і в інших країнах. І я думаю, що попереду на нас чекає багато розслідувань. Другий чинник – інфляція та вартість життя. І хоча республіканці намагалися перекласти провину на Джо Байдена, який уже кілька років не є президентом, реальність полягає в тому, що високі ціни для американців – це результат двох речей: мита Дональда Трампа, які виявилися невдалим кроком і створили проблеми у відносинах з нашими союзниками, а також непотрібна війна в Ірані. І тому люди, які очікували покращення економіки після приходу Трампа, були глибоко розчаровані. Війна також мала й інший ефект. Вона підняла ціни, особливо на дизель і бензин. Але якщо подивитися на виборчу базу МАGА – людей, які віддані Трампу, – вони щиро вірили його обіцянкам поставити Америку на перше місце, зупинити війни та зосередитися на внутрішніх проблемах. Натомість він будував бальний зал, займався іншими марнославними проєктами й розпочав війну, хоча багатьом із них не хотілося, щоб США мали таку масштабну військову операцію за кордоном. І тому частина його прихильників просто залишилася вдома й не пішла голосувати. Отже, справа була не так у діях партій, як в умовах, створених хибними рішеннями президента Трампа, та в готовності людей висловити своє обурення і подати сигнал. І якщо можна, я додам ще один чинник: Трамп зумів залучити нових виборців на попередніх виборах. Три групи, які він схилив на бік Республіканської партії – це молодь, яка раніше голосувала здебільшого за демократів, латиноамериканці та білий робітничий клас. На минулих виборах (2 роки тому) стався цікавий прецедент: за Дональда Трампа й республіканців проголосувало більше членів профспілок, ніж за Демократичну партію, яка традиційно має тісні зв'язки з профспілковим рухом. І ця коаліція Трампа 2024-го розпалася менш ніж за 2 роки. Серед молоді, навіть серед молодих білих чоловіків, орієнтовно 65% проголосували за демократів, а не за Трампа. Латиноамериканці, які на минулих виборах розділилися приблизно навпіл, цього разу підтримали демократів десь на рівні 70%. Це сталося передусім через використання Міграційної та митної правоохоронної служби (ІСЕ) для жорстокого поводження з латиноамериканцями та темношкірим населенням. Незалежно від того, депортували їх чи жорстоко побили, склалося враження, що невинні люди стають жертвами свавілля. Щодо темношкірих американців, особливо на Півдні, спостерігалися спроби згорнути прогрес у сфері виборчих прав, досягнутий за останні 50 років. Тому ми побачили вищу явку афроамериканців. Отже, молодь, латиноамериканці, темношкірі – все це ключові групи виборців, в залученні яких Трамп і республіканці раніше мали успіх. Але цього разу кожна демографічна група, незалежно від статі, раси, місця проживання, віку чи освіти... Абсолютно кожна когорта змістилася в бік демократів. Джордж Кент: Корупція у Сполучених Штатах є поза законом, як і в інших країнах. І я думаю, що попереду на нас чекає багато розслідувань – Згадуються слова Трампа про те, що якби його ім'я було в бюлетені, то результати були б іншими… – Так, йому бракує самокритичності. Реальність полягає в тому, що перед проміжними виборами його рейтинг схвалення був найнижчим для чинного президента з часів Гаррі Трумена в 1946 році. Залежно від опитувань, це 35–37%, а з 30% вибори не виграють. – Наскільки серйозним ударом це є для руху МАGА? – Рух МАGА ніколи не становив більшості. Якщо подивитися на цифри 2024 року, президент Трамп здобув 49,8% голосів за явки 64%. Тобто лише один із трьох американських виборців підтримав Трампа, і далеко не всі з них належать до ядерного електорату МАGА. Прихильники МАGА не є однорідною групою, але вони здебільшого ізоляціоністи. Вони проти того, щоб США витрачали кошти за межами країни, оскільки самі часто стикаються з економічними труднощами. Ідея про те, що політика США має бути зосереджена виключно на американцях і покращенні їхнього життя – ось що для них означало гасло "Зробимо Америку знову великою". Але для Дональда Трампа це означало зовсім інше. Дональд Трамп продав їм щось на кшталт своїх збиткових бізнес-проєктів, а потім збагачувався на державній посаді. Він не виконав свою частину угоди. Тому я вважаю, що в русі МАGА ніколи не було достатньої кількості послідовників для довгострокового успіху без реальних результатів. Навіть якщо Джей Ді Венс чи хтось інший спробує перехопити цей рух, для перемоги на наступних президентських виборах голосів не вистачить. – А якщо говорити про МАGА-крило в Республіканській партії – що зміниться після поразки? – Багато з них були в політиці ще до появи Дональда Трампа. Вони перейняли риторику МАGА й перефарбувалися. І так тісно пов'язали себе з Трампом за час його каденції, що їм буде вкрай важко заперечити свою підтримку провального курсу Трампа. Це відкриває простір для республіканців поза Вашингтоном, щоб переосмислити суть республіканської ідеології. Саме це ми спостерігатимемо серед кандидатів у президенти від республіканців протягом наступних двох років. Шанси республіканців виграти президентські вибори в 2028 році надзвичайно низькі, адже Дональд Трамп залишатиметься президентом ще 2 роки. Державою керуватиме його політика, а сам він не зміниться. Я сумніваюся, що він робить висновки з власних помилок, тож він припуститься нових. Відповідно, кандидату від Республіканської партії буде надзвичайно важко виграти вибори 2028 року. Кент: Незалежно від складу Конгресу чи губернаторів, зовнішньополітичний курс визначає саме адміністрація

"Трамп відмовлявся працювати з Конгресом навіть тоді, коли більшість була республіканською"

– Чи буде Трамп співпрацювати з демократами в Конгресі? Адже нещодавно він назвав себе "містером Вето". – За нашою Конституцією він справді має право накладати вето на закони, ухвалені Конгресом. І я не бачу жодних ознак того, що протягом наступних двох років він збирається співпрацювати в позитивному й конструктивному руслі. Останні 2 роки він порушував практично всі можливі закони, навіть ті, які були ухвалені за підтримки самих республіканців. У 2022 році, після масштабного вторгнення Росії, Конгрес – і республіканці, і демократи – ухвалив закон про заборону імпорту російської нафти до США. І от Трамп оголошує дизельну угоду з РФ. Це протизаконно. І це лише один із багатьох законів, які Трамп вирішив порушити. Тому й постає логічне запитання: якщо Трамп не підпорядковується закону й відмовлявся працювати з Конгресом навіть тоді, коли більшість була республіканською, то чому він має співпрацювати з демократичною більшістю? Тож ви чули, як у першу добу після виборів лунали голоси демократів про те, що їм варто серйозно скористатися цією можливістю: ухвалювати закони, справді важливі для американського народу, зокрема етичні норми для запобігання корупції та ініціативи, що реально допоможуть пересічному американцю. І якщо Трамп схоче накласти на них вето – що ж, він може це зробити й, найімовірніше, зробить. Але тоді Республіканська партія піде на вибори з багажем заблокованих рішень, необхідних американцям. Я цілком згоден з думкою, що Трамп не піде на співпрацю, адже бачить себе альфа-самцем і головним босом, очікуючи, що всі до нього приходитимуть із поклоном і дарунками, наче до мафіозного дона чи турецького султана. Він просто не має ані глибокого, ані бодай належного розуміння того, в чому полягає роль обраного президента країни з населенням понад 340 мільйонів людей. – Чи зможе Демократична партія після посилення своїх позицій у Конгресі якось вплинути на зовнішню політику США? – Зовнішню політику веде виконавча гілка влади – адміністрація, тобто президент і його команда. Незалежно від складу Конгресу чи губернаторів, зовнішньополітичний курс визначає саме адміністрація. Марко Рубіо залишається держсекретарем (для виборчої кампанії йому доведеться піти у відставку), а Піт Гегсет очолює Пентагон. Роль Конгресу зводиться до двох напрямів. По-перше, ухвалення бюджету (зокрема, для Держдепартаменту та закордонних програм), по-друге – наглядові функції. Саме тому конгресмени часто здійснюють закордонні візити. Багато з них приїжджають до України, щоб краще розуміти ситуацію й ставити влучні запитання уряду. Сумна реальність полягає в тому, що зовнішня політика США лишатиметься курсом Трампа до січня 2029 року. Це позначається на американсько-українських відносинах. Адміністрація Трампа вирішила не призначати посла в Україні. Фактично зовнішньою політикою керують із Вашингтона дві неофіційні особи без посадового статусу та допуску до держтаємниці: Стів Віткофф (бізнес-партнер) та Джаред Кушнер (зять Трампа) – девелопери з Нью-Йорка та Нью-Джерсі. Вони не є держслужбовцями, але відповідають за Ізраїль, Газу, Іран, Росію та Україну. Навіть президент і держсекретар не здатні самотужки охопити такий обсяг, а професійні дипломати до цих процесів майже не залучаються. Це викликає серйозні сумніви щодо інституційної спроможності. Очевидним є й питання компетентності. Зовнішня політика Трампа є глибоко некомпетентною. Марко Рубіо некомпетентний не за природою, а за власним вибором. Трамп і Рубіо підірвали роль, довіру та лідерство США у світі так, як жодна адміністрація до них. І така ситуація триватиме ще 2 роки. Втім, позитивний сигнал виборів полягає в тому, що американське суспільство голосно заявило про свою позицію. Американський народ прагне, щоб уряд США надавав більшу підтримку Україні. Протягом двох років я долав тисячі кілометрів велосипедом США – від Орегону до Вашингтона й від Канади до Кі-Веста. Спілкуючись із сотнями людей у консервативних округах, я переконався, що навіть прихильники МАGА підтримують допомогу Україні. Це те, чого хоче американський народ, навіть якщо нинішній курс уряду цьому не відповідає. Джордж Кент: Американський народ прагне, щоб уряд США надавав більшу підтримку Україні

"Трамп налаштований щодо України вороже і водночас виявляє незбагненну лояльність до Росії"

– Як ви оцінюєте відносини між Україною та США на даний момент? – Я багато років працював над зміцненням американсько-українських відносин. Я дипломат у відставці, громадський активіст, збираю кошти для українських військових підрозділів через мережу NАFО. На моє переконання, зараз, за ці півтора року роботи адміністрації Трампа, необхідно чітко розмежовувати позицію пересічних американців і дії Білого дому. Американці в масі своїй залишаються проукраїнськими та щиро прагнуть вашої перемоги. Дивовижно, скільки українських прапорів досі майорить по всій країні – навіть через чотири з половиною роки з моменту повномасштабного вторгнення. Складність для України полягає в тому, що ключові рішення ухвалюють не окремі громадяни, а державні інституції. Починаючи з лютого 2025 року, коли США почали голосувати в ООН в унісон із Росією проти України, а також після тої вкрай важкої зустрічі в Овальному кабінеті стало абсолютно очевидно: Трамп налаштований щодо України вороже і водночас виявляє незбагненну лояльність до Росії. І цю позицію американський народ не підтримує. Недавнє опитування показало, що навіть серед республіканців МАGА лише 5% чи 6% виступають за добрі відносини з Росією. Більшість підтримує добрі відносини з Україною. І все ж саме таку лінію адміністрація Трампа послідовно стверджує під час голосувань в ООН та в міжнародній дипломатії: це й блокування законопроєкту Грема-Блюменталя щодо санкцій та мит проти РФ, і підписання дизельної угоди, і навіть ініціативи із запрошення росіян на саміти G20. А ще – згортання програми Stаrshіеld, відмова від постачання озброєння на тому ж рівні, який був за часів адміністрації Байдена, та припинення значної частини економічної й іншої критично важливої допомоги. Крок за кроком приймаються подібні рішення. І через майже 2 роки це важко трактувати інакше, ніж як відверту проросійську позицію. Вона суперечить національним інтересам США, що наводить на роздуми: а чиї ж інтереси тоді відстоюються? У випадку з Трампом завжди варто керуватися принципом "шукай, кому це вигідно". Протягом двох строків вони вибудовували щільні зв'язки з країнами Перської затоки. І цілком очевидно, що родина Віткоффа, яка стоїть за криптобізнесом, що збагачує Віткоффів, Кушнерів та Трампів, отримала свій стартовий капітал саме з регіону Затоки. Тепер вони просувають економічні домовленості з Росією. Володимир Путін – колишній кадровий оперативник КДБ, який досконало володіє мистецтвом вербування та заохочення. У публічному полі постійно виринають можливі проєкти: активи "Лукойлу", "Північний потік-2", освоєння російської Арктики чи залучення російських інвестицій у газові родовища Аляски. Головними бенефіціарами цих угод майже напевно стануть члени родини або близькі соратники Трампа. Жодної користі для США в цьому немає. На жаль, саме ці приватні інтереси й формують вектор американської дипломатії на переговорах із РФ та Україною. Проте, попри все, Україна має продовжувати дипломатичну роботу і за будь-якої нагоди доводити команді Трампа, що партнерські стосунки з Україною відповідають прагматичним інтересам США. Це надскладне дипломатичне завдання, яке щодня постає перед президентом Зеленським та українськими дипломатами під час контактів з американськими посадовцями. Джордж Кент: Попри все, Україна має продовжувати дипломатичну роботу і за будь-якої нагоди доводити команді Трампа, що партнерські стосунки з Україною відповідають прагматичним інтересам США – Чи вірите ви в те, що новий раунд переговорів може наблизити мир? – Україна й надалі демонструє гнучкість, реагує на пропозиції та формулює власний порядок денний. А росіяни лише твердять своє "ні" та намагаються загарбати ще більше земель. У цьому й полягає складність дипломатичного фронту для України. Подібні переговори – це лише бутафорія, вони не спрямовані на досягнення реального миру. Вони потрібні лише для створення ілюзії переговорного процесу для зовнішнього світу. Тим часом російська воєнна машина методично намагається захопити нові території та здійснює терористичні обстріли мирних українських міст, що є прямим воєнним злочином. Їхня мета – повна ліквідація української держави. Тому кожен український посадовець зобов'язаний стояти на захисті суверенітету України. З огляду на це мій прогноз такий: розмов буде багато, але жодної реальної мирної угоди підписано не буде. Федір Попадюк, УП

За 22 роки лікарської практики волинянин Юрій Лазаренко згадує багато операцій, проведених пораненим військовим. Але особливо йому запам'ятався кейс бійця 72-ої бригади, якого він оперував на початку 2024 року. Чоловіку вживляли імплант плечового суглоба, щоб врятувати руку від ампутації. Надскладна операція пройшла успішно, Лазаренко з колегами вже пішов відпочивати. Проте за годину надійшов новий виклик до того самого пацієнта – зупинка серця. "Проблеми із серцем поширені серед багатьох військових, бо вони тривалий час перебувають у надважкому стресі. Ми зробили все, що треба, аби його врятувати тоді, – згадує лікар. – На щастя, він залишився живим". За кілька днів до того пацієнт потрапив до лікарні з травмою руки. Під час бою уламки від міни майже знищили плече бійцю, рука трималась на шкірі та сухожиллях. Через рік після операції той самий військовий надсилає лікарю відео про те, як іде реабілітація. Після вживлення імпланта рука – вже повноцінна частина тіла. Настільки повноцінна, що він може піднімати нею предмети та навіть відтискатись від підлоги. "Ну, це вже занадто, ти обережніше", – каже йому лікар про відтискання. Але в душі у Лазаренка свято: "Це найцінніше – бачити, що твоя робота змінює на краще життя конкретної людини". Юрій Лазаренко народився та виріс на Волині, служив у Києві, Дніпрі, згодом оселився у Вінниці. Зараз він підполковник Медичних сил ЗСУ, доцент, кандидат медичних наук, заслужений лікар України і начальник травматологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у Вінниці. В цій лікарні постійний потік пацієнтів із фронту. "Війна – це епідемія травматизму, – із сумом каже Лазаренко. – Я колись порівнював цифри. До вторгнення у нас було до 20 оперативних втручань на тиждень. Тепер – по 25–30 оперативних втручань на день". Для того щоб точно зрозуміти медичний термін "оперативне втручання", я ставлю додаткове запитання: що це таке? Перев'язки та обробка ран – це оперативне втручання? Лікар пояснює, що перев'язки до цього не відносяться, а оперативне втручання – це складні випадки, в яких треба застосовувати анестезію. Звичайний робочий день Лазаренка починається о 7.30 та завершується біля 19.00. Спочатку так звана "п'ятихвилинка". Він як завідувач відділення збирає лікарів, обговорюють поточний стан кожного пацієнта. Потім – робота згідно з задачами цього дня. Але 19.00 – це завжди доволі умовне закінчення роботи. "Робота триває до того, як буде завершена задача, а не до конкретної години", – пояснює лікар. Підполковник медичної служби ЗСУ Юрій Лазаренко під час операції у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, місто Вінниця Фото із особистого архіву Юрія Лазаренка Такий режим був не завжди. В 2022–2023 роках Лазаренко з групою хірургів працював на фронті та у прифронтових шпиталях. "Більшість днів ми спали по 3–4 години, решта – постійні термінові виклики. Чи на операцію, чи на консультацію, – згадує він. – Лікарів тоді дуже не вистачало, тож треба було працювати за двох чи за трьох". Хоча і цей режим був легшим за перший період АТО, коли Лазаренко теж служив у війську – пішов добровольцем. "Тоді бували періоди, коли не вдавалося поспати 2 чи 3 дні поспіль", – згадує він. Пройшовши фронт, він тепер вважає "хрещення вогнем" необхідним для всіх лікарів у своєму підпорядкуванні. "В нашому відділенні всі проходять ротацію по пів року чи рік, надають допомогу в стабпунктах чи мобільних шпиталях. І звідти повертаються зовсім іншими людьми". Словосполучення "іншими людьми" звучить надто абстрактно. Що він має на увазі? Що саме змінюється в лікарях після фронту? "Зникає будь-яка тривожність чи метушливість, – відповідає Лазаренко. – Людина стає дуже спокійною та впевненою в собі. Адже на фронті доводиться постійно приймати багато важливих рішень. Брати відповідальність, не вагаючись. В десятках, сотнях випадків. Після такого досвіду людина стає фахівцем високого класу".

Титанові руки

Лазаренко колись порахував, що майже 17% всіх травм, з якими військові надходять до нього, це травма плеча та плечового суглоба. "Буває так, що значно пошкоджено саме плече та плечову кістку, а решта руки – лікоть, кисть – цілі та здорові, – розповідає він. – Рука жива, до неї йде кров і нервові закінчення, але вона нефункціональна". Стандартні протези тут не працюють. Тому Лазаренко розробив новий протокол. Спочатку роблять комп'ютерну томографію, а по ній потім – 3D-модель імпланта плечової кістки. Далі по цій моделі замовляють виробництво титанового імпланта – їх виготовляє українська компанія "Вельта Медікал". Тут вже до процесу підключаються волонтери. Благодійний фонд "Тихо" постійно робить збори на такі протези (цей проєкт має назву Rеbоnе) та вже профінансував багато титанових імплантів. Всього з 2023 року Лазаренко провів 60 операцій саме на плечах та плечових суглобах. "Із цих 60 скільки випадків, коли ви можете сказати, що вдалося врятувати людину від ампутації руки?" – питаю лікаря. "Всього таких 20%. Решта – це ситуації, коли у пацієнта була рука, її не збирались відрізати, але вона теж не була функціональною". Лазаренко наводить ще кілька випадків із практики вживлення імплантів у плече: "Боєць потрапив до нас після лікування в Німеччині. У нього було ускладнення – некроз тканин навколо протеза. Нам довелося змінити німецький протез на імплант, виготовлений українською компанією Vеltа Меdісаl. Цей процес разом із реабілітацією тривав близько 6 місяців. Результат – людина рухає рукою, керує мотоциклом, хоча йому вже більше 50 років, і він переніс вже багато операцій на своїй руці. Ми застерігаємо його від занадто активних навантажень на цю руку, але він все одно хоче кататися на своєму спортивному байку. Хлопець із 3-ої ОШБ отримав поранення ворожим FРV-дроном. Дрон його вдарив, саме коли він евакуював пораненого побратима. Потрапив до нас навесні 2025 року. У нього поранення спини, роздроблена лопатка. Ми замовили імплант частини лопатки, бо треба було відновити анатомічне співвідношення. Лікування та реабілітація – теж близько пів року. Тепер він рухає рукою, повернувся до звичайного життя, наскільки я чув, нещодавно одружився".

Між скепсисом і необхідністю діяти

Всі подібні випадки Лазаренко збирає вже як науковець та регулярно ділиться із іншими колегами на форумах і наукових конференціях. Реакція пацієнтів іноді надто оптимістична. Деякі з них, побачивши відео про біонічні протези, занадто вірять у всемогутність лікарів і сприймають такі операції як втілення фільмів про Термінатора чи Робокопа, переживає Лазаренко. Бо імплант – це не запасна частина, як у машині. Він назавжди змінює життя, треба виконувати всі настанови лікарів та обережно поводитись із кінцівкою, в яку він вживлений. Імплант плечового суглоба виробництва української комапнії Vеltа Меdісаl Фото надано Благодійним фондом "Тихо" Реакція лікарської спільноти зовсім інша. "На жаль, до нашого підходу ще залишається багато скепсису. І багато лікарів в Україні ще не усвідомлюють, що наш метод дозволяє врятувати від ампутації, – із жалем говорить Лазаренко. – Якось до мене телефонував один із хірургів з іншого міста, радився про складний кейс із пораненням плеча. Я був засмучений, бо саме цей лікар був на останній науковій конференції, де я виступав із презентацією саме про подібні кейси. Він направив до мене пацієнта, і ми його прооперували і поставили титановий імплантат плечового суглоба". Кілька разів Лазаренко розповідав про свій досвід іноземним лікарям. "В США – у Вісконсині, в Німеччині – у Мюнхені розповідав про наші операції, ділився досвідом. Іноземні колеги обмежені протоколами та вимогами страхових компаній. До нових методів, які вони не вивчали в університетах, ставляться досить обережно. До того ж у багатьох із них ставлення до нашої медицини залишається зверхнім, наче вони вважають нас людьми із не дуже розвиненої країни. Показували мені обладнання, яке ми теж використовуємо у Вінниці, і дуже дивувалися, коли я казав, що у нас те саме. Я пояснював, що ми робимо імпланти індивідуально під кожного нового пацієнта". Скепсис його колег до нового методу має своє підґрунтя, визнає Лазаренко, адже це відносно новий підхід у реконструктивній хірургії. "В мирний час спочатку треба проводити дослідження, а потім дуже обережно та поступово намагатися запроваджувати такі нові методи на практиці, – каже він. – Але за браком часу та великої кількості пацієнтів мусимо імпровізувати. Саме через це в мене були дискусії і з колегами-хірургами в США та Німеччині. Але давайте згадаємо історію медицини. Коли були проривні періоди в розвитку лікування людей в цілому і в хірургії зокрема? Саме під час війн. Як не цинічно це прозвучить, але саме війни дали світу видатних хірургів, важливий досвід та дослідження. Той же Пирогов, який провів тисячі операцій під час Кримської війни в 19-му столітті, чи Войно-Ясенецький, який оперував під час Другої світової війни. Деякі з моїх скептично налаштованих колег кажуть, що у встановленні титанових імплантів є ризики. Адже ця деталь може не прижитися, може утворитися нагноєння чи інші ускладнення. Але в будь-якій операції є ризик. До того ж ми на постійному зв'язку зі всіма нашими пацієнтами, вони у нас постійно під наглядом, і ми бачимо, як йде їх реабілітація".

Лікар і пацієнт проти хвороби

"Лікарське мистецтво охоплює три складники: хворобу, пацієнта і лікаря. Лікар є служителем цього мистецтва, а пацієнт має боротися з хворобою разом із лікарем", – говорив Гіппократ ще в 4-му столітті до нашої ери. Від настрою пацієнта значною мірою залежить і одужання – це знають всі. Але як може лікар впливати на цей настрій? "Саме Юрій Вікторович навчив мене правильно спілкуватись з пацієнтами, аби вони виконували всі настанови, довіряли лікарю та самі щиро прагнули одужання", – згадує підполковник Антон Родіонов. В 2015–2018 роках він разом із Лазаренком лікував військових у Військово-медичному центрі Центрального регіону в Дніпрі. Родіонов був ординатором, Лазаренко – керівником травматологічного відділення. Операція у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, Вінниця Фото з особистого архіву Юрія Лазаренка "Це людина лідерських якостей, яка перебудувала роботу всього відділення, давала приклад своєю працездатністю. Він завжди повторював: "Ви маєте бути голодними вовками до роботи, тоді у нас з вами все буде добре". У телефоні Лазаренка можна простежити, як зростають його учні. Ординатор травматологічного відділення Дмитро Бучик спочатку був записаний як "Дмитро студент", потім – "Дмитро інтерн", а згодом – "Дмитро Васильович, лікар". "Дійсно, я міняю все в адресній книзі телефона відповідно до статусу", – пояснює Лазаренко. Начебто дрібниця, але для молодого лікаря за нею стоїть важливе визнання: наставник уже бачить у ньому самостійного колегу.

Передбачення дідуся

Сотні операцій, десятки років практики та служби, звання підполковника, заслуженого лікаря України, роки операцій, проведених на фронті та в тилу. А з чого все починалося? Ким мріяв стати маленький Юра Лазаренко? Дитячі мрії лікар не пригадує, а ось один епізод йому врізався в пам'ять. Сонячний Ташкент, 7-річний Юра відпочиває разом із дідусем – теж, до речі, військовим. Хлопчик грав із ляльками в лікаря, робив їм перев'язки. А дідусь це фотографував. Потім зробив фотоальбом для онука із цих фото. І підписав: "Професор медицини, полковник медичної служби Лазаренко Юрій Вікторович". До полковника залишилось зовсім небагато – зараз Лазаренко підполковник. А ось для звання професора треба ще потрудитися. Саме в цьому його плани на майбутнє – захистити нову наукову роботу, стати професором і вчити студентів. "У нас є і велика кількість наукового матеріалу, – каже Лазаренко. – Хотілось би передати досвід наступному поколінню лікарів". Владислав Головін, для УП

Міжнародний день африканського письменника. День опери в Угорщині. День спортивної преси в Аргентині. День святого Вілліброрда в Люксембурзі. Міжнародний день інуїтів.


Всі ці аполітичні свята відзначаються 7 листопада: того самого дня, який у колишньому Радянському Союзі вважався "червоним днем ​​календаря" і був оточений особливим пієтетом. На щастя, примусові демонстрації з комуністичними гаслами та портретами Ілліча залишились у далекому минулому. І зараз про річницю більшовицького перевороту 1917-го згадують дедалі рідше.


Немає нічого дивного в тому, що 7-ме листопада забуто в незалежній Україні, яка цілеспрямовано пориває зі своїм радянським минулим.


Набагато цікавіше, що більшовицьке свято постаралися забути й у ворожій Росії, яка претендує на спадкоємність із СРСР.


Ще за раннього Путіна революційну річницю вирішили витіснити так званим "Днем народної єдності" 4 листопада і зовсім вже анекдотичним "Днем проведення воєнного параду на Червоній площі 7 листопада 1941 року".


На відміну від канонізованого імперця Сталіна, вождь пролетаріату товариш Ленін не котирується в РФ – останнім часом йому навіть інкримінують створення України та українців.


Про полум'яного революціонера товариша Троцького годі й говорити. Пам'ять про лівих екстремістів, які колись влаштували державний переворот у Петрограді, так само незручна для нашого супротивника, як і для нас.


За іронією долі, в ХХІ-му столітті більшовицька традиція знайшла живий відгук не на охопленому війною пострадянському просторі, а в ситій і мирній Європі – у чому ми змогли переконатися восени 2026-го.


У країнах ЄС ліворадикали почуваються, наче риби у воді: скандують антикапіталістичні гасла, малюють на стінах серпи з молотами, влаштовують масові вуличні заворушення та громлять елітні бутіки в Парижі та інших буржуазних містах.


У Києві чи Москві нічого подібного не спостерігається. Ні в нашій власній країні, ні у ворожій державі лівий радикалізм практично не представлений у громадському просторі. Але це не означає, що для нього немає об'єктивних передумов. Зовсім навпаки.


Упродовж 35-ти пострадянських років соціальне розшарування та соціальна несправедливість залишалися гостроактуальними проблемами.


Контраст між знедоленими низами та благополучними верхами викликав масове обурення.


Приватизація вважалася розбазарюванням народного надбання. Олігархи ставали головними антигероями нашого часу. Чужа розкіш сприймалася як результат пограбування та обману. Власна бідність – як наслідок несправедливого розподілу національних багатств.


Мільйони людей були переконані, що їх обкрадають, забираючи в них те, що їм належить по праву.


Ну а демонстративний пострадянський розрив із більшовизмом виразився в тому, що класову ворожнечу та класову боротьбу перестали називати колишніми іменами.


Наші незадоволені сучасники навчилися перетворювати свої думки та почуття на іншу вербальну форму. Зокрема, непоганим замінником "Капіталу" та "Комуністичного маніфесту" в ХХІ-му столітті виявився антикорупційний порядок денний.


Боротьба з корупцією на теренах колишнього СРСР фактично увібрала в себе старомодний класовий протест, зовні облагородивши його. Публічно обрушуватись на багатіїв – не комільфо. А ось обрушуватися на корумпованих багатіїв – модно та прогресивно.


Викриття капіталістів, які зажерлися і наживаються коштом трудового народу, викликає неприємні історичні асоціації. А викриття корупціонерів, які зажерлися і наживаються коштом суспільства, виглядає цілком сучасно, і небажаних паралелей не виникає.


Але якщо просунутий інтелектуал має на увазі під "боротьбою з корупцією" прозорі правила гри, то для простого обивателя "боротьба з корупцією" найчастіше означає розкуркулювання товстосумів з їхніми розкішними маєтками, дорогими машинами та пачками доларів.


За протестом проти недобросовісності дуже часто ховається протест проти нерівності. І часом відрізнити одне від одного неможливо: в пострадянському світі межа між незаконним збагаченням та збагаченням як таким завжди залишалася надто тонкою.


Невипадково і в Україні, і в РФ традиційно влада розглядає антикорупційних активістів як типові підривні елементи, таких собі ерзац-революціонерів.


У нас викривачів корупції регулярно звинувачують у розгойдуванні човна – і терплять їх головно тому, що ними опікується колективний Захід.


В авторитарній Росії, не скутій жодними обмеженнями, вчиняють простіше. Головний збурювач спокою Олексій Навальний, засновник Фонду боротьби з корупцією, вирушив до колонії, де й відійшов у вічність.


Що змінилося за роки повномасштабної російсько-української війни?


З одного боку, розрив між знедоленими низами та благополучними верхами різко збільшився: після 24.02.2022 хтось втратив дуже багато чи навіть усе, а хтось, навпаки, зумів збагатитися на чужому горі.


З іншого боку, сотні тисяч незадоволених людей отримали доступ до зброї і навчилися нею користуватися: як у добу Першої світової.


Нещодавно про це нагадав заарештований олігарх Коломойський, який налякав наших співвітчизників гіпотетичною демобілізацією:


"У 17-му році що було? Люди взяли рушниці та пішли додому. Самі. Бо їм що сказав Ленін? "Мир – народам, земля – селянам, фабрики – робітникам!". Усі взяли рушницю і пішли додому. А потім уже з цією рушницею займалися чим хотіли".


Щоправда, від таких ризиків не застрахований і наш супротивник. Як і на початку минулого століття, Росія залишається країною потворних соціальних контрастів, потенційно здатних вилитися в черговий безглуздий і нещадний бунт.


У Кремлі розуміють, що за несприятливого розвитку подій ситуація цілком може вийти з-під контролю. Саме з цієї причини буцімто всесильний путінський режим побоюється проводити в РФ справжню мобілізацію й усіляко намагається її уникнути.


У розпал війни на виснаження кожна зі сторін зацікавлена ​​в тому, щоб внутрішні класові суперечності поступилися місцем національній солідарності: "Ми не поділяємося на багатих і бідних – у нас спільний ворог, спільні інтереси та спільна мета!".


Але водночас кожен сподівається, що національна солідарність противника розвалиться під тиском класових розбіжностей: "Поки бідні страждають і вмирають за чужі інтереси, багаті наживаються на війні, яка потрібна лише їм!".


Хрестоматійний сценарій 1917 року є ідеальним рецептом нейтралізації ворога. В реалізацію такого сценарію в Україні росіяни вкладаються вже не перший рік.


У Москві наполегливо чекають, що втомлені українці ось-ось відмовляться воювати за "корумпований олігархічний режим Зеленського", і наша оборона завалиться.


Але й у Києві все ще не втрачають надії, що поєднання високих воєнних втрат, західних санкцій і далекобійних ударів ЗСУ зрештою зробить свою справу. Суперечності, що накопичувалися в РФ десятиліттями, вирвуться назовні й поховають нинішню російську державу.


В сучасній Європі класова ненависть подібна до полум'я, яке відкрито виплескується на вулиці Парижа, Франкфурта або Барселони.


А в Україні та Росії завуальована класова ворожнеча перетворилася на дві бомби сповільненої дії. І цілком можливо, що результат російсько-українського протистояння буде зумовлений тим, яка з цих двох бомб вибухне першою.


Михайло Дубинянський

"Скоро ми виїжджаємо. Вчора я займався чисткою зброї, припасуванням екіпіровки, щоб все нормально сиділо, нічого не давило. Сьогодні командир дав нам вихідний. Треба буде поїхати за продуктами, зібрати рюкзак. Обов'язково беру їжу, що не псується: в'ялене м'ясо, каші швидкого приготування, пюре. Воду, змінні речі, теплу білизну, павербанк і сухий душ. І всілякі утіліти: ліхтарик, ніж, рукавиці. Наче нічого не береш, а рюкзак повний – так завжди". Старшому солдату з позивним "Вендета" 27 років. Хоча не перший погляд і не скажеш: він виглядає молодшим за свій вік. Проте пройшов вже так багато, що вистачить не на одне життя.Нині боєць готується до бойового виходу – другого після повернення у стрій. Після 3-х років полону та року на "цивілці" він ухвалив рішення поновити службу та приєднався до "Хартії" як кулеметник. "Українська правда" поговорила з Вендетою про його війну, оборону та спробу здійснити прорив із Маріуполя, тортури, дозвілля та "курси англійської" в російських в'язницях, реабілітацію та повернення до війська.

"З дитинства мріяв стати військовим"

"Я довго обирав позивний, – зізнається Вендета. – Спочатку хотів взяти "Скіф", але в армії кожен десятий Скіф. Потім думав про "Сталкера", але в армії кожен п'ятий – Сталкер. Врешті згадав чудовий фільм "V означає Вендета". Італійською вендета – це помста, а в мафії – кривава помста. Кров за кров. Тому і обрав такий позивний". Майбутній військовослужбовець народився в селі на прикордонні Харківщини. До 2014 року кордон був немов решето, в селі навіть орудувала організація контрабандистів, розповідає він. Проте з початком російської агресії в 2014-му звичні рейди через кордон стали неможливими. Зараз село вщент зруйноване. "Я з дитинства мріяв стати військовим. Але не офіцером, – розповідає Вендета. – У 2014-му мені було 14 років, я ніяк особливо не переживав події в країні. Проте вже розумів, що хочу служити в армії. Хотів вступати до академії НГУ в Харкові. Але батьки відмовили, й я пішов вчитися туди, куди хотіли вони". Попри позивний, Вендета відкидає помсту як мотив для повернення у стрій Юнак вступив до Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на вчителя англійської та японської мов. Паралельно викладав дітям у своєму селі. Але за 3 роки навчання зрозумів, що вчителювання йому не цікаве. Тож наприкінці 2019-го вирішив йти до своєї мрії. "Я пішов до районного військкомату. Там мене відмовляли, – згадує боєць. – Але я наполягав на своєму. Тоді мене направили в обласний військкомат. Я приїхав туди, там було двоє рекрутерів. Один – з ДШВ, а інший – з 17-ої окремої танкової бригади. І той, що був із 17-ої, переконав мене. Родичі дуже негативно сприйняли мій вибір. Але відмовляти було вже пізно: я підписав контракт із ЗСУ". У військкоматі Вендета одразу сказав, що не має бажання служити в штабі, й попросився "кудись у "двіж". Так і сталося. У 2020-му, після курсу молодого бійця в Десні ("за місяць – 24 добових наряди і майже нуль підготовки"), приїхав у частину. Служив зв'язківцем в артилерійському підрозділі. І за 5 місяців навчань потрапив на Маріупольський напрямок. "До того, як потрапити під Маріуполь, ми виїжджали на бойове злагодження, тож я звик до цієї роботи, – розповідає боєць. – Тому під час першого виїзду на бойові у мене не було такого, щоб я був шокований чи загубився. У секторі постійно їздив з хлопцями на бойові чергування – стріляли, прикривали, працювали. Армія – не цивільне життя. Треба було переналаштувати себе фізично і психологічно. Мені пощастило з побратимами – хорошими хлопцями з Кривого Рогу. У нас була гарна атмосфера, не було дідівщини. Навіть сержанти не носили корон". Тоді, в 2020–2021 роках, у Вендети з побратимами було відчуття пасивної війни: "Навіть ми – ті, хто брали участь у бойових діях – були трошки на розслабоні". Проте невдовзі все круто зміниться.

"Розуміли, що нам повільно приходить гаплик"

24 лютого 2022-го артилеристи перебували під Маріуполем. Бойове чергування на позиціях тривало вже 3 дні. Напередодні бійці отримали команду бути в бойовій готовності. Але все ж сподівалися, що все обійдеться. "Я сидів у башті МТ-ЛБ і заснув. Прокидаюся о 5-ій ранку. Багнюка, дощ. І мені кажуть: "Війна почалася", – згадує Вендета. – В соцмережах вже були новини, що Харків нібито захопили. Як харків'янину мені було дуже прикро це чути. І, мовляв, вже Київ оточили. Думаю: "Капець, навоювалися". У перші години великої війни Вендету накрила хвиля дезінформації З перших днів повномасштабного вторгнення артилеристи – Вендета і 42 його побратими – мали прикривати підрозділи, які обороняли Кримський напрямок. "У нас один батальйон морпіхів прикривав увесь напрямок. Їх швидко розбили, і нас почали охоплювати з Маріуполя у клешні, – розповідає боєць. – Всюди були росіяни. Тільки-но вийдемо на позицію, наведемося, нам кажуть: "Росіяни вже за кілометр за вашою спиною". Доводилося відкочуватися. За ці 2–3 дні ми жодного пострілу не зробили, бо цілі постійно змінювалися. У цьому хаосі минули перші дні". Згодом артилеристів направили у сам Маріуполь, там вони прикривали 36-ту бригаду морської піхоти. Окупанти кількісно переважали українців приблизно в 4 рази. За тиждень місто опинилося в оточенні. "Ми розстрілювали 1–2 снаряди на день – щоб налякати росіян і щоб вони не гатили по нас цілодобово. Запускаємо пару снарядів, вони тікають і змінюють позицію, – згадує Вендета. – Снаряди закінчилися за 2–3 тижні. Тож всю маріупольську оборону я провів у піхоті. Зазвичай вони (росіяни – УП) не вели довгого бою. Запускають якусь групу – здебільшого це були добровольці з "ЛНР/ДНР". 20 чуваків у чорних робах, з калашами. І один у них був "заряджений" – у броніку, касці, мультикамі – як наглядач за ними, я так розумію, кадровий військовий. Роблять спроби пролізти на нашу позицію. Їх помічають. Вони не намагалися з нами воювати і одразу відкатувалися". Спочатку захисники Маріуполя тримали оборону в середмісті, проте кільце навколо нього стискалося, українські військові втрачали район за районом. Врешті оборону зосередили в двох укріпрайонах – "Азовсталі", який зайняв "Азов", та заводі Ілліча, де розташувалася 36-та бригада морської піхоти та придані підрозділи, зокрема Вендета з артилеристами. ""Азовсталь" і Ілліча – це два цілих райони в місті: величезні ангари, купа бункерів, будівель, труб, укриттів, підземних ходів. У цьому плані ми мали хоч якусь перевагу, що не були просто неба, – розповідає боєць. – Тільки-но ми заїхали, зрозуміли, що їжі в нас нема. Їли через добу, розтягували харчі, як могли. З БК у нас була лише "стрілкотня", але снарядів на танки, артилерію взагалі не було". У штабі оборонців встановили Stаrlіnk. Завдяки цьому артилеристам вдалося тримати контакт з родичами. Вже 24 лютого рідне село Вендети опинилося в окупації, але його батьки встигли виїхати – тож у цьому плані військовий був спокійний. Проте ситуація в Маріуполі погіршувалася. "Звичайно, ми відчували наближення оточення, – констатує боєць. – Бо сьогодні ми в одному районі, завтра – в іншому, післязавтра – під самим Ілліча, а згодом вже б'ємося на самому заводі. Ми розуміли, що нам повільно приходить гаплик. Командири казали: "До нас йдуть, треба триматися". Але ми розуміли, що ніхто до нас не йде".

"Ухвалюємо рішення здатися в полон"

На 50-ий день захисники Маріуполя повністю вичерпали снаряди і вже не мали можливості продовжувати оборону. Їжа також закінчилася, воду брали з технічних очисних станцій. Тоді командування ухвалило рішення про прорив із міста. Підрозділи, найбільшим із яких була 36-та бригада морпіхів, кинули позиції та зібралися в ударну групу. Прорив задумували здійснити за дві ночі, домовилися про точку старту і маршрут. До найближчої української позиції було 150 кілометрів. "Третя чи четверта ранку, ми виїжджаємо на дорогу, а небо горить з усіх боків, – згадує Вендета. – Перша хвиля – ударна: танки, БТР і потихеньку за ними ми. Туди, куди їдемо, насипає артилерія – реактивна, ствольна. Там вже було 4 кільця оборони. Кажуть, нас хтось зрадив і злив, коли і де ми плануємо прорив. Ми майже не виїхали з території заводу. Нас вщент розбили. Врешті думали йти пішки. Я зараз служу в піхоті і знаю, як важко пройти навіть 15 кілометрів. А тоді 150 через окупацію – це взагалі щось. Ми просто не розуміли, що відбувається". 70% втрат за весь Маріуполь оборонці зазнали за ці 2 дні – втратили майже всю піхоту і боєздатних бійців. Одні потрапили в полон, інші зникли. Втратили всю техніку – залишки танків, бронетранспортерів. Втратили всі позиції, які одразу ж захопили окупанти. З чотирьох або п'яти бункерів на Ілліча в артилеристів залишився лише один. "Коли ми не змогли прорватися, відкотилися на завод. Нас залишилося близько тисячі: поранені, тиловики, кухарі, радіотелефоністи, – розповідає Вендета. – Командири подзвонили Зеленському і доповіли: "Пане верховний головнокомандувачу, ми не маємо можливостей продовжувати оборону". І він сказав: "Я прийму будь-яке ваше рішення". Хлопці відповіли: "Тоді ми ухвалюємо рішення здатися в полон". 11 квітня 2022-го захисників заводу "Ілліча" загрузили у вантажівки й повезли в невідомому напрямку.

"У полоні провів повний курс базової англійської"

Полонених привезли в Оленівку. Завели в двоповерхові бараки, в кожному з яких було по 400 людей. Ані їжі, ані води не давали. Люди в балаклавах з палками стали знущатися над ними і бити. "Декілька людей померли на тій прийомці, – розповідає Вендета. – Тиждень ми там і терпіли. Потім нас загрузили в автобуси, розподілили по списках, і ми поїхали в Каменськ-Шахтинський у Ростовській області". Приїхавши туди, в'язні зрозуміли, що потрапили в концтабір. На прийомці їх чекали вже звичні побиття і знущання. А далі – двоповерховий барак на 100–200 осіб. "Ми там сиділи в тюрмі поряд із зеками, – згадує боєць. – Там вже почалися всі ці приколи – вчити гімн РФ, палки, побиття, "фізкультура" тощо. Перші загальні допити "для галочки". Запитували підрозділ, куди стріляли, що робили, імена командирів – залежно від твоєї посади, ролі, здобутків на полі бою". Читайте також: Маленьке "Гуантанамо", тортури з перших годин і 695 форм катувань. Як Росія перетворила свої тюрми на конвеєри смерті Звідти артилеристів розкидали по різних тюрмах. За півтора місяця Вендету повезли до Волгоградської області – куди саме, він не знає й досі. Там допитували вже серйозніше. "Пацанів тапіками крутили – струмом били. Долалися шокери – почали бити шокерами. Почалися перші звинувачення і засудження, – розповідає військовий. – Мені пощастило. На мене на допитах психічно тиснули, але фізично майже не зачіпали. Постійно казали, що ми вбиваємо цивільних. Запитували, що робили, кого вбивали, куди стріляли. Ми домовилися, що називаємо умовні райони російської оборони, куди вели вогонь, і все. Навіть у концтаборі за тисячу кілометрів від українського кордону вони нас так боялися, що не називали своїх імен, один до одного зверталися "Колега". Після 4-х місяців у цій тюрмі полонених етапували в Ряжськ у Рязанській області на "перепочинок" – 4 місяці не били, не катували, не допитували. "Ми так зрозуміли, що згори у них був наказ нас не зачіпати, – каже Вендета. – Але майже не годували. І ми сильно втратили вагу за цей час, повсихали". Після 4-х місяців у цій тюрмі Вендету та інших полонених етапували в республіку Мордовію, куди саме – знову невідомо. Там він провів майже 2 роки. Камери були забиті під зав'язку. Та, в якій сидів Вендета, призначалася для чотирьох людей, проте заселили туди десятьох. Серед в'язнів було чимало цивільних, яких окупанти набрали для кількості. Тюремники постійно знущалися. "Кожен наглядач використовував свої фізичні і психологічні прийоми, – згадує воїн. – Запам'ятався гімн. Потім стоїш з опущеною головою, наглядач у вічко чи камеру побачив, що ти рухаєшся або розмовляєш, висовуєш руки в кормушку – тебе по руках б'ють палками, шокерами. Їм заборонили нас бити так, щоб було видно. Тож частіше використовували саме шокери: на прийомці зранку, звечора. За бажанням наглядача – як у нього настрій, чи нема настрою. Нам забороняли спілкуватися, били за це, катували, але ми пошепки запитували одне одного: "Хто ти, з якого підрозділу?"". У цій в'язниці, розповідає Вендета, були "хороші і погані поліцейські". Половина наглядачів була з місцевих, половина – приїжджих. "Місцеві вже за пів року втомилися нас катувати, звикли до нас, знали нас по іменах. А приїжджих, бувало, зміна кончених, бувало – більш-менш нормальних, що можна було і поговорити, і посміятися між собою, – описує боєць.– Один приїжджий сказав: "Я дав собі клятву, що нікого з вас не битиму, так що поки булки розслабте". І був ще один, ми його прозвали Добриня, з так званого спецназу – спеціального окремого загону, що відповідав за побиття. Але жодного разу за ці 2 роки ми не бачили, щоб він когось бив або ображав. З ним можна було на прогулянці поговорити, запитати, які новини у світі". Аби заповнити час хоч якимось сенсом, в'язні розповідали одне одному сюжети фільмів і серіали, ігор і книг – Вендета, наприклад, повністю переповів співкамерникам "Володаря перснів". Аж раптом згадав про свій цивільний фах. "Нам не дозволяли сидіти. Проте від напруги, побиттів і шокерів ноги почали гнити. І нам потроху стали давати сидіти. Спочатку по 15 хвилин, потім – по 20–30, потім – по годині. І коли я сідав на ліжко, брав крейду і на стіні зліва – бо камера не бачила – писав англійські слова. Я хлопцям провів повний курс базової англійської, – усміхається боєць. – Якось треба було себе підтримувати психічно". В'язнів майже не годували. Проте влітку 2024-го раптом стали давати багато хліба. Тоді вони ще не розуміли, що в кінці тунеля з'явилося світло.

"Скільки часу піде, щоб всіх обміняти?"

Через те, що росіяни почали давати в'язням здобу, вони стали потрохи набирати вагу. Поступово полонені дійшли до висновку, що це не випадковість. До того ж, інші ознаки також вказували на те, що відбувається щось незвичне. "Нас змушували накручувати радіо, там 16 годин на добу волала музика. Російські пісні, "Любе" – класичне їхнє лайно. Але на свій страх і ризик ми почали скручувати радіо. І так стали чути, що відбувається в продолі (тюремний коридор, уздовж якого розташовані камери – УП), – розповідає Вендета. – Наприкінці 2024-го шістьох вивели з камери і завели в кабінет. Там вони пробули дві хвилини і їх повернули. А потім із моєї камери забрали мого командира відділення. Коли він повернувся, розповів: "Дали ящик, гуманітарну допомогу. І змусили записати відео, що до РФ заперечень не маю". Ми посміялися: "Класична російська пропаганда". Проте за декілька днів цих шістьох ув'язнених вивели з камери і не повернули. Більше полонені їх не бачили. Тоді вони подумали, що їх перевели до іншої в'язниці. Але згодом в'язням почали видавати листи від родичів річної-дворічної давнини. "Хлопцю з моєї камери прийшов свіжий лист від дружини, – розповідає Вендета. – І там були слова: "Ігор передає вітання". А єдиний Ігор, якого ми знали, – чувак з нашої камери, якого забрали. Тоді ми зрозуміли: відбувається обмін". Кожні 40 діб полонених стали забирати малими групами по двоє – четверо, найбільше – дев'ятьох за раз. Така динаміка тривала пів року. "Для нас психологічно це було добре, бо ми розуміли, що обміни йдуть, – каже боєць. – І водночас погано: нас 90 з чимось людей. Скільки часу піде, щоб всіх обміняти?". Втім, 25 червня 2025-го Вендеті раптом пощастило – настала його черга. "Нас вивели з камери, завели в кабінет, дали мені цей бокс з гуманітаркою, зняли на відео, що я заперечень до РФ не маю, – описує він. – Я роздягнувся до спідньої білизни, покрутився, щоб показати, що на мені немає побоїв – до цього нас декілька днів не чіпали. Але в декого від спини до п'ят були фіолетові плями. Проте росіянам було все одно". Згодом переодягненого Вендету разом з іншими вивели з в'язниці і відправили машиною до аеропорту. Літак доставив їх до міста Гомель у Білорусі. Звідти на автобусах полонених повезли до точки обміну на українсько-білоруському кордоні. "У нас була купа історій, що хлопці приїжджають на точку обміну і їх завертають назад. Мовляв, якісь списки не підходять. Тому ми не розслаблялися, – пояснює Вендета. – Наглядачам тоді вже було пофіг на нас. Але серед них був один, який намагався нас підколоти. Приїжджаємо на точку обміну, а він каже: "Ми вас привезли три автобуси, а наших пацанів – тільки два. Ваш автобус на обмін не їде". Втім, згодом виявилося, що наглядач блефує: обмін успішно відбувся. Під час перебування в полоні, згадує боєць, комунікація з рідними була "нульовою" Найперше Вендета зателефонував батькам – сказав, що вдома, що все добре. Протягом усього полону в'язні не мали зв'язку з родичами, перебували в інформаційному вакуумі й не знали, що відбувається за межами тюрми. "Перед потраплянням у полон я написав рідним, що ми здаємося в полон. Але відтоді вважався безвісти зниклим. Мене не було у списках на обмін та серед полонених, ніхто не знав, що зі мною. Лише за рік підтвердилося, що я в полоні. Незадовго до обміну я отримав перший лист від батьків – дуже старий, 2023 року, – згадує Вендета. – За Харків я не переживав, був впевнений, що він наш. Але ми не знали, чи відбили Херсон". Після обміну колишні в'язні сіли в автобус до Чернігова. Їх висадили біля місцевої лікарні, там вони прийняли душ, перекусили, отримали телефони і одяг. Після цього рушили до Києва. Туди до Вендети приїхала мати, друзі, колеги. "З усіма поспілкувався, всі розповідали свої новини, – каже він. – Не сказав би, що це було прямо емоційно капець. Я більше практична людина, врівноважена. Звичайно, приємно, що про мене думають, не забули. Але шоку і істерики не було". Із 43-х артилеристів, захисників заводу Ілліча, обміняли лише Вендету, його командира, двох поранених та, ймовірно, радіотелефоністку. Всі інші отримали пожиттєвий строк і досі перебувають у російських в'язницях.

"Бути воїном означає бути на полі бою"

Протягом місяця колишні полонені перебували на реабілітації в Києві. Здавали аналізи. Проходили медичні огляди. Працювали з психологами. Наприкінці місяця Венедета пройшов ВЛК. "У мене були великі проблеми з ногами, – розповідає він. – Але я одразу сказав: "Напишіть, що я здоровий, бо не хочу ще пів року лікуватися на заході України. На місяць мене додому, будь ласка". Про пережиті жахи Вендета розповідає, не змінюючи інтонацію Тоді ветеранів перерозподілили: одних на місяць відправили у відпустку, інших – на подальше лікування. Вендета поїхав до рідних у Харків. Одразу ж написав заяву на звільнення зі свого підрозділу. Проте там його зобов'язали ще місяць ходити в наряди. "Я швиденько оформив лікарняний і пробув у Харкові ще місяць чи два, – згадує воїн. – А потім просто поїхав у Кривий Ріг та забрав документи". Повернувшись до Харкова, ветеран почав облаштовувати цивільне життя. Відновлював здоров'я, займався спортом, поставив собі за мету повністю забезпечити себе матеріально: придбав квартиру, зробив ремонт, накопичив кошти на автівку. І трохи менше, ніж за рік, вирішив: настав час повертатися до роботи – до війська. "За матеріальні винагороди в цивільному житті, як на мене, зараз неможливо жити нормально. І це не те, чим я хочу займатися, – стверджує військовий. – А тут я буду і матеріально забезпечений, і задоволений від того, що роблю. Тож вибір для мене був очевидним". Як і 6 років тому, коли він вперше пішов до військкомату, щоб підписати контракт, Вендета не хотів на штабну посаду – тільки в піхоту. "Я вважаю, що бути воїном означає бути на полі бою, – пояснює він. – Можливо, колись я обійму, наприклад, посаду головного сержанта роти або бригади. Але щоб когось навчати, я маю це пройти сам. Тоді потім зможу і командиру підказувати".

"Хочу захистити свій дім"

Вендета не хотів продовжувати службу в колишньому підрозділі. Служити далеко від дому, каже боєць, для нього жахливо. Тому шукав підрозділ, що стоїть на захисті рідної для нього Харківщини. Й обрав "Хартію". "Я хочу захистити свій дім, щоб Україна нарешті стала квітучою, спокійною, мирною країною. І щоб ніхто нам не вказував, як жити і що робити, – пояснює воїн. – А на те, що там в Росії, мені начхати. Життя занадто коротке, я не хочу витрачати його на ненависть і помсту. Краще витратити його на продуктивні, добрі, гарні речі. Не знищувати щось там, а побудувати тут". "Не шкода було кидати цивільне життя", – стверджує Вендета За пришвидшеною програмою Вендета закінчив хартійський вишкіл і продовжив проходити злагодження безпосередньо в підрозділі. "У "Хартії" у нас постійно вогнева підготовка, стрільба по дронах, тактика, медицина – порівняно з тим навчанням, що у мене було в попередній частині – небо і земля", – зізнається він. Зараз Вендета кулеметник. Працює на бельгійському кулеметі "Мінімі", який військові лагідно кличуть "мінімішка". У перший бойовий вихід рушив 3 місяці тому, "бодрячком йшов на позицію". "У мене було піднесення. Нарешті відчуваєш, що на своєму місці і робиш те, що подобається, – натхненно розповідає він. На позицію ми заходили дуже довго. З огляду на безпеку, "броня" зараз не завозить нас далеко. До того ж, була дуже погана для нас погода: коли сонячно, немає дощів і туманів, активно літають FРVшки, "Мавіки", "Молнії", постійно над тобою щось жужжить. Тож ми йшли туди тижні 2–3. Найважче – це останній ривок до позиції. Там вже дуже близько до ЛБЗ, є ділянки відкритої місцевості і без погоди вкрай складно проскочити. Якщо там чергує "Мавік" або FРV, шанси на виживання мінімальні". На позиціях, каже Вендета, вони з побратимами переважно займалися інженерними роботами. Боєць відчував себе трохи не у своїй тарілці: на Харківському напрямку характер бойових дій зараз оборонний, а йому більше до вподоби наступальні. "Проте розумію, що це може змінитися, тому не надто засмучуюся. Поки є можливість, треба насолоджуватися тим, що є", – усміхається воїн. На позиції Вендета пробув "50 з чимось днів". На відміну від заходу, вийшли дуже швидко – за 3,5 години подолали 15 кілометрів. "Коли вже майже дійшли до точки спішування, ворожий "Мавік" прилетів, але не по нашу душу, – каже боєць. – Тож нам довелося почекати пів годинки, доки він не полетить. А так, тьфу-тьфу, без надзвичайних ситуацій зайшли і вийшли". У пункті постійної дислокації Вендета перебуває вже з місяць. І хоча за десятибальною шкалою оцінює свій морально-психологічний стан на 10, "на базі" почувається більш депресивно, ніж на позиції. Проте вже вночі має вирушити у свій другий вихід. І одразу після нашої розмови збиратиме речі. "Зараз із логістикою складно, тож будемо запасатися по максимуму, – пояснює він. – У нас маршрут збільшився вдвічі. На нашому напрямку стоять здібні підрозділи БпЛА противника. Нам доведеться йти дуже довго і дуже обережно. Часто в осінньо-зимовий період ворог проводить активні накати. Тому очікуємо двіжуху".

***

Вендета живе сьогоднішнім днем і не будує далекосяжні плани. Але в одному впевнений: якщо нічого не завадить, після війни він продовжить службу. "Сподіваюся, тоді армія буде контрактною, молодою, професійною, – каже боєць. – Можливо, стану інструктором чи головним сержантом роти. Мені було б дуже цікаво передавати досвід молодим хлопцям і дівчатам, які приходитимуть на службу. Англійська стане мені у пригоді у плані курсів і набуття досвіду в іноземних колег". Батько Вендети працює на приватному підприємстві, що виготовляє РЕБи й антени, мати – в офтальмологічній клініці. "Родина, слава богу, в порядку, – усміхається воїн. – Тепер тільки створити власну – дуже мрію про сім'ю і дітей. Але, на жаль, поки що ніяк. Сподіваюся, колись". Дмитро Кузубов, фотографії – Владислав Клименко для "Хартії"

Уже цього тижня Україна відчує наближення зими. За прогнозом синоптиків, 6 листопада у частині областей можливі невеликі дощі, місцями з мокрим снігом. 7-го випаде перший сніг у більшості регіонів, а температура вночі подекуди опуститься до 5 градусів морозу. Тим часом "Укренерго" напередодні повідомило про одну з наймасштабніших атак на енергетичні об'єкти країни. Лише за добу російські війська понад 20 разів цілеспрямовано атакували енергооб'єкти, що призвело до значних пошкоджень інфраструктури та аварійних відключень у низці регіонів. Ще у вересні міністр енергетики Денис Шмигаль попереджав про плани Росії завдавати взимку комплексних ударів по українській енергетиці та комунальній інфраструктурі. Сильні морози можуть додатково ускладнити ситуацію, збільшивши навантаження на енергосистему, яка й без того потерпає від обстрілів. Прогнози на майбутню зиму наразі доволі оптимістичні: вона може бути теплішою за кліматичну норму. Але навіть такий сценарій не гарантує, що не буде різких похолодань на кілька днів протягом сезону. Коли в Україні розпочнеться метеорологічна зима, чи можливі морози до -20° та як на нашу погоду може вплинути тихоокеанське явище Ель-Ніньйо – про це "Українська правда" розпитала Віру Балабух, завідувачку відділу прикладної метеорології та кліматології Українського гідрометеорологічного інституту ДСНС України та НАН України.

Коли почнеться зима та наскільки сильними будуть морози?

У метеорології початок зими визначають за стійким переходом середньодобової температури через 0° у бік зниження. Залежно від регіону України це може відбуватися від першої декади листопада до першої декади грудня. Утім, перший сніг чи кілька морозних ночей ще не свідчать про стійке похолодання. Торік метеорологічна зима в Україні настала лише 13–26 грудня, на 1–3 тижні пізніше звичних строків. У Києві вона розпочалася 24 грудня, майже на місяць пізніше за кліматичну норму. Цьогоріч, за словами кліматологині Віри Балабух, підстав очікувати раннього приходу зими також немає. Ба більше, листопад може виявитися теплішим, ніж зазвичай. За розрахунками більшості погодних моделей, вся зима 2026–2027 років в Україні, найімовірніше, буде теплішою за норму на 1–2°. Кліматична норма – це середня температура за 30 років, а Укргідрометцентр зараз рахує її за 1991–2020 роки. Згідно з даними даними ЦГО імені Срезневського, середня температура зими в Україні за той період становила -1,9°. Тобто, якщо прогноз справдиться, цієї зими в середньому буде від -0,9° до 0,1°. Основну роль у цьому відіграватиме надходження теплого й вологого повітря з Атлантики. Важливо розуміти, що йдеться про середню температуру за три зимові місяці, а не про погоду кожного дня. Тож навіть за такого прогнозу сильні морози цілком можливі. "Морози до −10°С цілком реалістичні, а під час потужніших вторгнень арктичного повітря можливе зниження нічної температури до −20°С і нижче", – пояснює Балабух. Найімовірніші такі похолодання в північних, північно-східних і східних областях, а також у високогір'ї Карпат. Та чи може температура опуститися ще нижче? "Морози −30°С також не можна повністю виключити, проте зараз немає підстав прогнозувати їх як очікуваний сценарій. В Україні траплялися й нижчі температури, але історичні екстремуми не є прогнозом на майбутню зиму. За оцінками чисельних моделей, їхня ймовірність нижча за 10%", – зазначає кліматологиня. Де в Україні чекати найсильніших морозів і снігу / Джерело Віра Балабух, УкрГМІ ДСНС і НАН України Інфографіка: Андрій Калістратенко Найсильніші морози в Україні зазвичай припадають на другу половину січня – першу половину лютого. Минулого сезону після досить теплого грудня прийшли сильні похолодання: у січні температура в більшості областей опускалася до -20…-25°, а в Києві зима стала найхолоднішою за останні 15 років. Цієї зими синоптики прогнозують чергування похолодань і відлиг. Однак якщо тепле повітря з Атлантики перестане надходити до України, морозна погода здатна затриматися надовше.

Ель-Ніньйо: чи може потепління Тихого океану вплинути на українську зиму

На погоду цієї зими можуть вплинути й процеси, що відбуваються за тисячі кілометрів від України. Зокрема, йдеться про Ель-Ніньйо – природне явище, пов'язане з потеплінням вод у тропічній частині Тихого океану. Цьогоріч Ель-Ніньйо привертає особливу увагу науковців через свою інтенсивність. За жовтневим прогнозом Всесвітньої метеорологічної організації (WМО), у період із листопада 2026-го до січня 2027 року середня температура поверхні води в тропічній частині Тихого океану може перевищувати кліматичну норму на 3,8°. Якщо ці оцінки справдяться, нинішнє Ель-Ніньйо може стати одним із найпотужніших за всю історію спостережень. Але чому потепління води в Тихому океані має значення для решти світу? Річ у тім, що океан накопичує значні обсяги тепла й постійно обмінюється ним з атмосферою. Коли температура його поверхні змінюється, це впливає на рух повітряних потоків, утворення хмар і розподіл опадів. У результаті в одних регіонах можуть посилюватися посухи та спека, а в інших – зливи й повені. Європейська кліматична служба Сореrnісus у своєму сезонному прогнозі також вказує на ймовірність теплішої та вологішої за норму зими на більшій частині Європи. Водночас науковці очікують, що атмосферна циркуляція протягом сезону змінюватиметься: ближче до середини зими в полярних широтах можуть сформуватися області підвищеного тиску, які впливатимуть на погоду на півночі континенту. Саме Ель-Ніньйо залишається одним із головних чинників цьогорічних сезонних прогнозів. Очікується, що наприкінці грудня явище досягне піку, після чого почне слабшати, хоча його вплив на кліматичну систему зберігатиметься й надалі. Та чи означає це, що Ель-Ніньйо принесе теплішу зиму й Україні? За словами Віри Балабух, Україна не належить до регіонів, де це явище безпосередньо визначає погоду. Його вплив на нашу територію опосередкований: зміни атмосферної циркуляції над Тихим океаном можуть позначатися на русі повітряних мас над Атлантикою та Європою. Залежно від того, як змінюються траєкторії циклонів, до України може надходити як тепле й вологе атлантичне повітря, так і холодне арктичне. "Тому формула "Ель-Ніньйо означає теплу зиму" або, навпаки, "обов'язково принесе сильні морози" для України не працює", – пояснює кліматологиня. Ба більше, вплив Ель-Ніньйо на європейську погоду може змінюватися навіть протягом одного сезону. На початку зими це явище може сприяти надходженню теплого атлантичного повітря, тоді як наприкінці сезону характер атмосферної циркуляції може бути іншим. Тож теплий грудень зовсім не гарантує такого самого січня чи лютого. Чого чекати від зими під впливом Ель-Ніньйо / Джерело Віра Балабух, УкрГМІ ДСНС і НАН України Інфографіка: Андрій Калістратенко Немає й підстав вважати, що Ель-Ніньйо сильніше впливає на західні області України, зокрема Галичину та Карпати, ніж на схід і південь. Хоча Захід України більше відкритий до атлантичних повітряних мас, а гірський рельєф впливає на кількість опадів, це не доводить сильнішого впливу самого Ель-Ніньйо. Показовими є зими 1997–1998 та 2015–2016 років, коли спостерігалося сильне Ель-Ніньйо. Попри однакову інтенсивність явища, температурні умови в Україні суттєво відрізнялися. Наприклад, у грудні 1997 року середня температура по країні становила −3,1°, а в грудні 2015-го – 1,7°. При цьому взимку 2015–2016 років між відносно теплими груднем і лютим був значно холодніший січень. Отже, навіть сильне Ель-Ніньйо не може вплинути ні на м'яку зиму, ні на тривалі морози в Україні.

Чим небезпечна для України навіть тепла зима і що може змінити прогнози?

Тепліша за норму зима могла б дещо зменшити навантаження на українську енергосистему, адже під час сильних морозів споживання електроенергії зростає, зокрема через використання електричного опалення та обігрівачів. Однак і за м'якої погоди ризики для електропостачання нікуди не зникають. Йдеться не лише про те, скільки електроенергії споживають українці. Якщо будуть сильні морози, то вони можуть ускладнювати відновлення пошкодженої інфраструктури. Як розповідав майстер однієї з високовольтних підстанцій "Укренерго", минулої зими через холод не витримувала навіть ремонтна техніка: замерзали патрубки та шланги, а підйомник не міг працювати через загусле мастило. Попри це, енергетики продовжували ремонти, зокрема в регіонах, які найбільше постраждали від російських обстрілів. Для електромереж загрозу несе і холодна зима, і тепла. Відлиги, мокрий сніг та ожеледь можуть спричиняти обледеніння й обриви проводів, пошкодження опор та інші аварії. Минулої зими негода неодноразово залишала без електропостачання сотні населених пунктів по всій Україні. За даними "Укренерго", 9 січня, наприклад, через сильну ожеледь та обриви ліній електропередачі без світла залишилися понад тисяча населених пунктів у більшості областей. А 28 січня через налипання мокрого снігу та ожеледь були повністю або частково знеструмлені 730 населених пунктів в 11 областях. Подібні аварії через несприятливі погодні умови фіксували й у лютому. Тож навіть якщо зима буде теплою, негода все одно може спричиняти перебої з електропостачанням. І це ще один виклик для української енергосистеми, яка продовжує потерпати від російських атак. Зрештою, нинішні прогнози не виключають і суворішої зими. За словами Віри Балабух, усе залежатиме від того, як рухатимуться повітряні маси над Європою та чи збережеться надходження теплого й вологого повітря з Атлантики. Один із можливих сценаріїв – формування потужного антициклону над Скандинавією. Він перешкоджатиме надходженню теплого повітря з Атлантики, відкриваючи шлях холоду з півночі та північного сходу. Якщо така ситуація буде тривалий час, морози в Україні можуть затягнутися. Схожі атмосферні процеси вже впливали на погоду минулого сезону. Ще один чинник – полярний вихор, система сильних вітрів, які циркулюють навколо Арктики у верхніх шарах атмосфери. За певних умов він може слабшати, зокрема через раптове стратосферне потепління – різке підвищення температури повітря високо над поверхнею Землі. Це іноді змінює атмосферну циркуляцію та підвищує ймовірність проникнення арктичного холоду в помірні широти. Однак послаблення полярного вихору ще не означає, що сильні морози обов'язково прийдуть саме в Україну. Холодне повітря може поширитися на інші частини Європи, Азії чи Північної Америки. Як наголошує Балабух, важливо розрізняти короткочасне похолодання та зміну характеру всієї зими. Навіть кілька днів сильних морозів не обов'язково вплинуть на середню температуру сезону настільки, щоб він виявився холоднішим за норму. Для цього похолодання мають бути тривалими, інтенсивними або неодноразово повторюватися. Однак як часто вони повторюватимуться та скільки триватимуть, поки невідомо. *** А от чи принесе тепліша за норму зима ранню весну – наразі сказати складно. Сезонні прогнози вже дають уявлення про погоду на початку 2027 року, але точніше визначити терміни потепління синоптики зможуть лише ближче до кінця лютого. Усе залежатиме від атмосферної циркуляції. Якщо наприкінці зими переважатиме тепле повітря з Атлантики, весна може розпочатися раніше і за кліматичною нормою настає тоді, коли середньодобова температура стійко тримається вище 0°. Натомість тривалі вторгнення арктичного холоду в лютому чи березні здатні її затримати. Наталя Боднар, Ірина Сторожук, УП

"Санкції на Росію накладали за агресію, а не за можливість побалакати. Тому прив'язувати зняття санкцій ми можемо тільки до того, що йде закінчення війни. Бо в тристоронньому форматі (переговорів – УП), ви можете залишитись в моменті, коли нічого не зрозуміло, а санкції вже зняті". Такими доволі агресивними формулюваннями характеризував президент України Володимир Зеленський нову політичну реальність у відносинах зі Сполученими Штатами Америки в інтерв'ю ТСН 25 жовтня. Щоб український лідер вдався до таких різких заяв трохи більш як за тиждень до ключових проміжних виборів до американського Конгресу, мали бути дуже вагомі підстави. І вони були. На той момент чинна адміністрація в Білому домі здійснила різкий крен у бік задобрювання Володимира Путіна й активізації переговорного процесу, який дедалі менше нагадував дипломатію і дедалі більше – примус України до капітуляції. В ніч на 4 листопада партія Трампа розгромно програла обидві палати Конгресу, тож Україна отримала шанс на те, що американська політика стане принаймні більш збалансованою. Однак сама спроба різко розвернути Білий дім, повністю ігноруючи інтереси України, поставила руба питання: на кого Київ може в довгостроковій перспективі розраховувати як на надійного союзника? Ще 28 лютого 2022 року, на четвертий день великої війни, Зеленський разом із тодішнім прем'єром Денисом Шмигалем і спікером парламенту Русланом Стефанчуком підписали заявку на вступ України в Євросоюз. І, власне, від самого початку повномасштабного вторгнення європейська інтеграція була головним дороговказом української держави. Проте впродовж останнього року дії української влади дедалі частіше суперечили проголошеним нею ж стратегічним цілям. З одного боку, українська влада продовжувала домовлятися з європейцями про просування на шляху до ЄС, відкриття переговорних кластерів та інші кроки євроінтеграції. З іншого – всередині країни відбувався буквально саботаж рішень, без яких неможливо ані реалізувати повноцінну європейську інтеграцію, ані отримати значну частину західної фінансової допомоги. Тож тут питання не в тому, чи у своїх заявах влада продовжує постулювати шлях у Європу. Головне – чи готові українські еліти поступитися заради європейської інтеграції монопольним політичним контролем над силовими органами та іншими чутливими "активами"? Знайти відповідь можна, проаналізувавши дії України на двох паралельних треках: як влада виконує вимоги для вступу в ЄС та що реально робить для отримання західних грошей. Тому саме із цими питаннями і спробувала розібратися "Українська правда".

Європейський вступ: між реформами та мирною угодою

Хоч як парадоксально, але на тлі внутрішніх проблем у владі загалом і парламенті зокрема Україна восени 2026 року опинилася за крок від одного з найбільших формальних проривів на своєму євроінтеграційному шляху. Частину переговорних кластерів щодо вступу в ЄС вдалося вже відкрити; частину, як переконують співрозмовники УП в дипломатичних колах, вдасться відкрити в близькому майбутньому. Та що й казати, якщо Києву вдалося знайти порозуміння з оновленою після Орбана Угорщиною, яка за останні роки стала синонімом блокування переговорів України та ЄС. Спікер Ради Стефанчук провів через парламент першу в світі постанову із засудженням репресій проти угорців, які проводила Москва після Другої світової. Зеленський і прем'єр Угорщини Петер Мадяр нарешті провели особисту зустріч, той же Стефанчук завітав до угорської колеги Аґнеші Форштгоффер – і двосторонні стосунки перейшли на новий рівень. "У нас наче розблокувалися стосунки з Угорщиною. Але зараз загострилися відносини з Польщею. Наші в уряді вважають, що ці речі можна буде вирішити. Там більше про гонор. Мовляв, Угорщина поблокувала, а Польща – ні. Тепер Польща поблокує", – посміхаючись, розповідає УП один зі співрозмовників у керівництві "Слуги народу". Втім, навіть якщо ці дипломатичні перепони вдасться подолати і Євросоюз нарешті відкриє переговорні кластери, святкувати остаточну перемогу буде зарано. "Усі чекають, коли відкриються всі кластери переговорів. Але від того моменту почнеться найскладніший період. Тому що далі все залежатиме тільки від нас. Закриття розділів, а тим паче цілих переговорних кластерів залежатиме виключно від того, як ми виконуватимемо взяті на себе вимоги", – пояснює співрозмовник УП в керівництві Ради. А з цим в української владної команди справжні проблеми. У Євросоюзі дедалі менше схильні розділяти європейську інтеграцію України, виконання внутрішніх реформ і надання Києву фінансової допомоги. Брюссель синхронізував із Міжнародним валютним фондом значну частину вимог до української влади. Тож тепер ті самі реформи й законодавчі зміни одночасно фігурують у програмах фінансової підтримки та серед умов просування переговорів про членство в ЄС. А це означає, що українська влада поступово втрачає можливість відкладати неприємні рішення на невизначене майбутнє. "Ми можемо виконувати якісь базові вимоги у кластерах, голосувати якісь прості закони, та й навіть непрості, як оці були посилки. Але все одно без виконання того, що називається "планом Качки-Кос", фінального результату не буде. А хто його зможе провести через Раду? Питання без відповіді", – розводить руками співрозмовник УП серед топів "СН". У згаданому плані із 10 пунктів, який формально не є частиною процедури вступу до ЄС, але неформально є головним тестом на готовність України проводити реформи, йдеться передусім про зміну процедур призначення керівників силових органів, посилення незалежності антикорупційних структур тощо. І якщо в питаннях, наприклад, конкурсного відбору генпрокурора влада ще бачить певний простір для маневру, то в інших пунктах його просто не існує. "Взагалі-то ми не можемо обмежувати президента роботою якоїсь комісії, це прямо суперечить Конституції. Якщо там написано, що він вносить кандидатуру і призначає, то він це робить. Будь-яка комісія з відбору не може за нього ухвалювати це рішення. Максимум – можна при ОП чи десь зробити дорадчу групу, яка надасть певний список із кількох кандидатів", – пояснює не під запис позицію команди Зеленського один із її топів. Тобто про запровадження процедури за зразком конкурсу на директора НАБУ, де вирішальний вплив на результат мають міжнародні експерти, не йдеться. Врешті новий віцепрем'єр з євроінтеграції Всеволод Ченцов в інтерв'ю "Європейській правді" відкрито заявив, що в умовах ЄС чітко не написано, що має бути саме конкурсна комісія в ОГП, і що така, як при відборі керівників НАБУ чи БЕБ. Однак інші пункти, як відміна "правок Лозового", дозвіл починати провадження проти депутатів без підпису генпрокурора тощо не дають і такого простору для різних інтерпретацій. "Є маса питань, у яких ніякої гри в принципі бути не може. Тому що якщо написано, що треба надати НАБУ право на власну незалежну експертизу, то ти тут уже ніяк не викрутишся", – розводить руками один із лідерів президентської партії. Як наслідок влада вдається до тихого саботажу, який бачать у Брюсселі. Саме тому в свіжому звіті Єврокомісії щодо просування держав-кандидатів на вступ Україну обігнала навіть скромна Молдова, а той поступ, який зафіксований у таких сферах, як антикорупція, відбувся всупереч діям влади, а не завдяки їм. В ЄС так само бачать, що поки НАБУ/САП викривають топкорупцію, Рада вкотре не може проголосувати навіть абсолютно беззубу антикорупційну стратегію. Паралельно з цим у певних колах владної верхівки досі є сподівання, що Україні вдасться вступити в ЄС не звичайним треком, а напряму – в рамках мирного процесу після завершення російсько-української війни. В пошуках формули майбутнього миру і справді кілька разів обговорювалась можливість внести членство України в Євросоюзі до ширшого пакета домовленостей про припинення війни та гарантії безпеки. "Це міг би бути зовсім інший механізм. Його поки не існує, але його можна прописати. Це могло б бути щось схоже на те, що обговорювалося в попередніх ітераціях. Певний тип авансового вступу, коли політичне рішення вже ухвалене, вам дають прапор, якісь місця в Європарламенті, представництво серед єврокомісарів тощо. Але єдиний ринок для вас відкривається поступово, в міру того, як ви виконуєте вимоги й закриваєте переговорні кластери", – описує можливу конструкцію співрозмовник УП в команді Зеленського. Американці не проти обговорювати членство України в ЄС як один з елементів майбутньої мирної конструкції. За даними УП від людей, дотичних до переговорів, це питання порушувалось не раз. Але сам Євросоюз поки не був готовий не те що реалізувати таку ідею, а навіть предметно її обговорювати за столом переговорів. Частково тому, що досі не має свого уповноваженого представника хоч із якимось мандатом. Частково тому, що не існує такої юридичної моделі, яка б дозволила реалізувати цей задум. "Наші європартнери з інтересом дивляться на ці останні переговори з американцями, але поки намагаються так трошки збоку стояти. Бо коли їм кажуть: "Ну от давайте гарантії безпеки, усе пропишемо, і вступ у Євросоюз", – то з цих переговорів, на які вони не мають мандату, вони швидко зникають", – описував у розмові з УП один із дотичних до перемовин член команди Зеленського. Тому, хоч якою привабливою для частини українських еліт видається ідея авансового вступу до ЄС у межах мирної угоди, розраховувати на неї як на гарантовану альтернативу звичайному євроінтеграційному процесу не варто. А це означає, що в найближчій перспективі головним і цілком реальним шляхом до ЄС залишається старий, складний і політично неприємний маршрут – виконання взятих на себе зобов'язань, ухвалення необхідних законів і проведення реформ. Саме тих, довкола яких українська влада не може знайти порозуміння навіть усередині власної парламентської монобільшості.

Саботаж і страх: чому європейські гроші зависли в Раді

На тлі зовнішньополітичної активності влади, спроб розблокувати переговори про вступ у ЄС, активізації міжпарламентської дипломатії, замирення з угорцями тощо всередині самої України розгортається прямо протилежний процес. Українська влада, яка назовні демонструє готовність якнайшвидше інтегруватися в Європейський Союз, вдається до системного саботажу взятих на себе перед тією ж Європою зобов'язань. І річ тут у тім, що відкриття переговорних кластерів, перспективи членства в Євросоюзі, масштабні дискусії про європейську архітектуру безпеки чи навіть можливість "зворотного" вступу України до ЄС у межах майбутньої мирної угоди – це все досить абстрактні розмови про стратегічне майбутнє. Вони не потребують негайних політичних жертв. Але щойно справа доходить до виконання конкретних політичних та економічних вимог Євросоюзу, абстрактне майбутнє раптом перетворюється на цілком конкретні закони, рішення та неприємні реформи. Від обмеження політичного впливу на правоохоронні органи до змін у податковій системі й тарифній політиці. Усі ці кроки можуть коштувати нинішнім можновладцям частини їхнього впливу, а партіям, які вони представляють, – підтримки виборців. Тому в українському парламенті розгортаються справжні політичні драми. Найпоказовішою з яких залишається зрив європейської програми фіндопомоги Ukrаіnе Fасіlіty. Цей механізм підтримки України передбачає отримання коштів в обмін на виконання погодженого з Євросоюзом переліку реформ. Однак значна частина рішень, які Київ зобов'язався ухвалити, застрягла у Раді. Поки що Україна гроші за цією програмою не втратила, просто платежі переносять на наступні періоди. Але час, коли ці рішення можна відкладати, закінчується. По Ukrаіnе Fасіlіty другий квартал 2027 року – це останній термін, коли можна буде виставити платіжку, тобто подати запит на виплату коштів. Якщо передбачені програмою закони не набудуть чинності до червня 2027 року, то все – гроші просто згорять, і їх уже ніяк не можна буде отримати. Парадоксальним чином Брюссель опинився в ситуації, коли він сам, щоб надати життєво необхідну допомогу Україні, змушений щоразу шукати компромісні механізми й робити поблажки. Така ситуація виглядає особливо абсурдною на тлі нових запитів від України щодо розширеного фінансування на наступний рік. Зеленський у своєму інтерв'ю розповідав, що розмір цього додаткового (!) запиту на наступний рік – 70 мільярдів євро. "Нам зараз треба спробувати домовитись з європейцями про додаткові "піастри" (фіндопомогу – УП). І бажано це зробити наперед, бо наступного року в них починаються вибори по Європі в ключових країнах. І там дуже непрогнозована ситуація може для України скластися. Але треба віддати належне нашим європейським друзям. Вони кажуть, що 70 мільярдів – це багато, але частину готові закрити", – розповідає співрозмовник УП в керівництві "Слуги народу". "Ми зараз працюємо, щоб вписати наше фінансування у європейські трирічні бюджети, де тільки можемо. Щоб ключові парламенти зараз у свої довгострокові плани включили наші потреби, щоб потім це важко було скасувати, навіть якщо зміняться правлячі сили", – додає інший співрозмовник серед топів Ради. *** Попри саботаж і небажання влади голосувати за потенційно небезпечні для неї рішення, саме життя і дедалі складніша економічна ситуація змушують депутатів таки робити свою роботу. Показовою стала "спецоперація" уряду з блокуванням регіональних платежів, яка поставила депутатів перед вибором голосувати за непопулярні закони і принести країні гроші або їхати в регіони і пояснювати, чому в них заблоковані всі платежі. Не менш промовистим було й голосування за бюджет у першому читанні. "Ми дивимось, що якось уже і менше вимог, і менше політичних істерик. Життя навколо таке, що у депутатів більше смирення та прийняття обставин", – напівіронічно резюмує один із впливових депутатів більшості. Схоже, поступово до народних обранців приходить усвідомлення, що простору для політичних торгів не залишилось, і відкладати неприємні рішення на "чорний день" не вийде – бо от він, уже настав. І хоч європейські вимоги часто болючі для суспільства, а ще частіше – для самої влади, треба чітко усвідомлювати: питання вже не в тому, чи буде Україна в Євросоюзі, але ж чи зможе вона взагалі вистояти, якщо залишиться без нього. Роман Романюк, УП

У Петропавлівській Борщагівці 2 листопада стались сутички, які почалися з конкретної вимоги натовпу: звільнити військових з будинку, який виявився тимчасовим пунктом дислокації 1-го корпусу НГУ "Азов". Спочатку на вулицю під'їхала "швидка", яка заблокувала ворота на території будівлі, а жінка у формі лікарки почала знімати пряму трансляцію в соцмережі та закликати людей прийти туди, оскільки в підвалі нібито катують людей. Тоді на місці почали збиратися місцеві та з'явилися до 20 підлітків – вони на початку скандалу фактично й формували масовість. Далі інцидент розгорівся настільки, що натовп пробував штурмувати будівлю, люди розпилювали сльозогінний і перцевий газ у бік нацгвардійців, кидали в їхні голови камінням. В результаті постраждали 16 військових НГУ. В якийсь момент того вечора здавалось, що конфлікт от-от вирішиться, на місце приїхав командувач Нацгвардії Олександр Півненко, голова Офісу президента Кирило Буданов. Військових за якийсь час вивели з будинку, як того і вимагали люди. Мобілізованих мали доправити до іншого пункту дислокації, адже в Петропавлівській Борщагівці залишатися було небезпечно – локація стала відкритою для ворога. Натомість сутички лише загострились. "Як тільки хлопці (мобілізовані – УП) перейшли через ворота будинку, їх почали розтягувати в натовпі. Хтось все ж зайшов в автобус, двері закрили, а транспорт почав рухатись. Та на автобус нападали далі, розбивали вікна. Це викликало шок у самих мобілізованих військовослужбовців, бо спершу натовп просив звільнити їх, а потім почав вчиняти протиправні дії проти них же. Їх задували сльозогінним газом, били камінням, палками…", – розповів командир 52-го міжнародного штурмового полку "Fоrgе" Павло Курченко, бійці якого були в будинку в Петропавлівській Борщагівці. Військовослужбовці таки змогли вибратися з автобуса і розійшлись у натовпі. Згодом, коли біля будівлі вже вдалося навести порядок, більшість цих мобілізованих протягом ночі самі повернулися назад у тимчасовий пункт дислокації, наголошує командир. Всі люди, які вийшли, добровільно повернулись. Тож що насправді відбувалось у будинку, що відомо про постраждалих та хто може стояти за організацією гучного скандалу проти "Азову"? Щоб отримати відповіді на 5 головних запитань щодо сутичок у Петропавлівській Борщагівці, УП поспілкувалась із Павлом Курченком на позивний "Кіль" – командиром військової частини 3121 1-го корпусу НГУ "Азов", у підпорядкуванні якої перебуває згаданий пункт тимчасової дислокації. Павло "Кіль" Курченко Джерело: 1-й корпус НГУ "Азов"

Хто жив у будинку і чому?

Курченко розповів, що в будинку перебували 26 мобілізованих військовослужбовців, і лише двоє з них – ті, кого повернули після СЗЧ. Також у будівлі проживала частина особового складу підрозділу. Офіцер відділу стратегічних комунікацій 1-го корпусу "Азов" Валентин Дзюбенко пояснив, що перебування мобілізованих у звичайних орендованих будинках – це нормальна практика не лише в Нацгвардії, а загалом в усіх підрозділах Сил оборони. Особовий склад у невеликій кількості розміщується в різних місцях насамперед через безпекові питання. "Потрібно розуміти, що так живе все військо. Військовослужбовці не перебувають у великій кількості на одному об'єкті – тим більше у військовій частині, про розташування якої знає противник", – сказав Дзюбенко. Під час сутичок біля будинку журналісти УП спілкувались з жителями вулиці, які розповіли, що в їхніх місцевих чатах приблизно 2 тижні розганяли історію про невдоволення тим, що відбувалося на вулиці, де згодом і спалахнув скандал. Натомість командир Курченко запевнив, що комунікація військових з сусідами була позитивною, ніяких проблем не виникало, а з іншими місцевими вони не комунікували. "Згідно з вказівками, ми всі пересувалися у цивільному одязі і намагались максимально приховувати нашу присутність. Наші люди перебували (на вулиці – УП) тільки в темну пору доби. Ми намагаємося берегти особовий склад, пересуватися непомітно і багато не світитись", – пояснив Курченко.

Що відомо про 4-х постраждалих і як вони отримали травми?

Псевдолікарка Валентина Молода під час прямої трансляції кричала про "численних побитих" і навіть "загиблого" в будинку. Після того, як її впустили до приміщення, виявилось, що всі живі. Травмування були у 4-х мобілізованих – згодом їх вивели та доправили до медзакладу Нацгвардії. Курченко розповів, що відомо про кожного з них і як вони отримали травми.

Андрій Кулешов

За словами командира, Кулешов у будинку перебував "на карантині для адаптації після скоєння СЗЧ". Раніше він також був військовослужбовцем Нацгвардії – після розподілу ТЦК його направили у 52-ий МШП "Fоrgе" у складі 1-го корпусу НГУ "Азов". Саме звідти він і втік, самовільно залишивши частину, тож його подали у розшук. Військовослужбовці полку знайшли Кулешова вдома в Києві, затримали і доставили до пункту тимчасової дислокації – в Петропавлівську Борщагівку. "До нього були певні питання, адже його дані фігурують на сайті "Миротворець". Причина – багаторазовий незаконний перетин кордону України з російськими маріонетковими республіками "ЛНР/ДНР" у період із 2015 по 2021 рік. Його рідний брат продовжує проживати на непідконтрольній території України, у так званій "ДНР"", – розповів Курченко. Мати Кулешова також постійно проживає на території самопроголошеної "ДНР", але зараз тимчасово перебуває на підконтрольній території України. Жінка каже, що приїхала за медичною допомогою, а згодом планує повернутися у псевдореспубліку.

Ярешко Іван

Це саме той мобілізований, який був під наркотичним впливом і кидався на людей у будинку – про інцидент розповідав у відео інший мобілізований, який був свідком агресії.Відео, де мобілізований розповідає про чоловіка під впливом наркотиків: Один з мобілізованих розповідає про ситуацію зсередини будинку в Петропавлівській Борщагівці - Уся вина — у двох ідіотах. Один знімав (і надсилав відео ряженій «докторєссі»), а інший — наркоти нажрався, три доби його тіпало. І не було виходу: або закрити його, або він когось із… ріс.twіttеr.соm/раАJ4ВLР5Іhttрs://х.соm/аrоnеts/stаtus/2117632888468283409?rеf_srс=twsrс^tfw Командир Курченко пояснює: Ярешка мобілізували 30 жовтня і передали у Петропавлівську Борщагівку – тоді він вже був у неадекватному стані. На місці чоловікові зробили швидкий тест, який показав вміст наркотичних речовин у його сечі. "Далі він (Ярешко – УП) намагався нападати на медпрацівника нашого підрозділу, який робив тест. Також він неадекватно поводився щодо інших військовослужбовців, заважав їм постійно, за що його ізолювали в окремій кімнаті. І там він почав вчиняти дії, характерні для самокаліцтва", – сказав Курченко.

Павлюченко Олександр

Військовослужбовця Павлюченка мобілізували та відправили на базову загальновійськову підготовку (БЗВП) до однієї з військових частин. За словами командира Курченка, там під час повітряної тривоги він спускався в укриття та травмував спину. У Луцькій міській клінічній лікарні Павлюченку діагностували "консолідований перелом 9-го хребця без зміщення грудної клітини", тож надалі він лікувався в цьому ж медзакладі. Курченко розповів, що цей військовослужбовець часто порушував правила поведінки в лікарні. Зокрема, вживав алкоголь. "Через сильне алкогольне сп'яніння та неадекватну поведінку – а він займався сечовипусканням в самій палаті – його примусово виписали та доставили на даний пункт тимчасової дислокації (в Петропавлівську Борщагівку – УП). У лікарській виписці було вказано, що він має перебувати в положенні лежачи", – зазначив Курченко. Командир стверджує, що Нацгвардія діяла згідно з рекомендаціями лікарів – чоловік мав лікуватися на пункті постійної дислокації. Павлюченку виписали медикаменти та передали під нагляд медика підрозділу. Надалі критичних порушень щодо його здоров'я не було.

Пермінов Олександр

Командир не називає військовослужбовця Пермінова постраждалим, адже причина його перебування в будинку була іншою. На одному з військових об'єктів мобілізований закликав інших до втечі. Згодом Пермінов сам вчинив СЗЧ, після чого військові його затримали. "Щоб не продовжувалась історія про підбурювання особового складу для СЗЧ, його доставили до іншого пункту тимчасової дислокації – тобто у Петропавлівську Борщагівку", – пояснив Курченко. Капітан додав, що у підрозділу є офіційні документи, які підтверджують надану УП інформацію по цих чотирьох військовослужбовцях. Також у 1-му корпусі "Азов" запевнили, що з усіма цими людьми станом на зараз все гаразд – їхній стан здоров'я задовільний. Щодо них вже розпочали внутрішні розслідування.

Чому поранені сіли у фейкову "швидку"?

У будинку в Петропавлівській Борщагівці нацгвардійці домовилися з Валентиною Молодою, яка напередодні представилась лікаркою. Їм дозволили вивести 4 постраждалих військовослужбовців, про яких ми писали вище, але за двох умов: чоловіки поїдуть у медичний заклад Нацгвардії із заступником командувача НГУ по роботі з особовим складом. "Вони (4 постраждалих – УП) пішли в її "швидку". На місці була швидка допомога 1-го корпусу НГУ "Азов" та медики, але екіпаж був заблокований безпосередньо в будинку. Вони не мали змоги супроводжувати цих військовослужбовців", – зазначив Курченко.

Хто став причиною заворушень?

Заворушення в Петропавлівській Борщагівці, за словами Курченка, розпочались через одного з 4-х постраждалих – Андрія Кулешова. Родичі чоловіка намагались зробити все, щоб витягнути його зі служби. Командир розповів, що напередодні сутичок мати Кулешова пробувала "домовитись", щоб її сина відпустили. Жінка приїжджала до пункту тимчасової дислокації та просила передати синові речі. За словами Курченка, саме тоді вона запропонувала одному з його військовослужбовців на місці хабар – той відмовився і просто передав Кулешову речі. "Я не пам'ятаю конкретну суму хабаря, але фігурувало щось про 7 тисяч доларів", – сказав командир.

Кому вигідний скандал?

Розслідування триває, тож в "Азові" не поспішають робити висновки. Водночас Курченко наголошує на тому, що подія в Петропавлівській Борщагівці справді була дуже добре спланована і проведена. Він припускає, що до цього процесу могла бути залучена Росія. Після перших прямих ефірів, які знімали біля будинку, відділ стратегічних комунікацій "Азову" почав відстежувати різноманітні матеріали в анонімних телеграм-каналах, які мають велику кількість підписників. За їхніми висновками, вся ця хвиля контенту виглядала дуже системно і наперед сплановано. "Ми продовжуємо фіксувати велику кількість ботів. Наприклад, у Тhrеаds або в коментарях у Fасеbооk. Вони поширюють типові для російської пропаганди наративи про "безчинство ТЦК", і так далі. Це виглядає дуже послідовно, системно організовано. Ми чудово розуміємо, кому на руку спроба дискредитувати українське військо і налаштувати громадян України проти військовослужбовців. Єдиним, хто отримає вигоду від цієї історії, є наш противник – Російська Федерація. Вона не може перемогти нас на полі бою і вдається до подібних спецоперацій, які, на жаль, інколи у неї вдаються", – сказав офіцер Дзюбенко. Також у відділі нагадали, що псевдолікарка, яка була головною фігуранткою конфлікту, задовго до сутичок у своїх соцмережах закликала до припинення мобілізації до лав Сил оборони і до капітуляції України. httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/РUНskеg_4V0?fеаturе=оеmbеd *** У 1-му корпусі НГУ "Азов" наголошують, що вважають неприпустимими будь-який фізичний чи психологічний тиск на особовий склад, а тим більше – катування. При цьому немає значення, як довго людина проходить військову службу. І неважливо, чи вчинив військовий СЗЧ, чи ні. "Це чудово знають люди, які служили або продовжують служити в підрозділі, які близькі до "Азову". Для командування особовий склад є найбільшою цінністю. Так було завжди, впродовж всієї історії підрозділу", – підсумував офіцер Дзюбенко. Наразі немає доказів того, що кампанія в Петропавлівській Борщагівці була спрямована спеціально проти "Азову" – найбоєздатнішого підрозділу України. Та в 1-му корпусі не поспішають виключати такий варіант, адже "Азов" з 2014 року і до зараз є однією з найбільших цілей російської пропаганди. Наталя Боднар, Тетяна Кривішин, УП