Українська правда

Глен Грант написав статтю-рефлексію на Принципи Головнокомандувача, головною тезою якої є: перш ніж будувати нову армію, треба домовитися, хто в цій системі має владу, хто має ресурси, хто ухвалює рішення і хто відповідає за результат. Професійна біографія Глена Гранта дозволяє йому фахово говорити про архітектуру оборонного управління України. Він має рідкісне поєднання досвіду всередині західної військової системи та багаторічного досвіду її адаптації до пострадянських армій. У своїй статті Грант дивиться на українську систему одночасно з двох позицій: він розуміє логіку західної моделі цивільно-військового розподілу ролей, але достатньо довго працював з українськими інституціями, щоб не переносити цю модель на Україну механічно. Тому його текст є зовнішньою діагностикою української проблеми: де саме мають проходити межі між політичним керівництвом обороною, стратегічним військовим керівництвом, підготовкою та розвитком сил і безпосереднім командуванням операціями — і чому розмитість цих меж під час війни впливає на результат на полі бою. Його ключова теза статті: відповідальність повинна йти за повноваженнями. Не можна відповідати за результат, не маючи права ухвалювати необхідні для нього рішення; і не можна мати владу, не відповідаючи за її наслідки. Після того як Драпатий формулює, якою має стати армія, Грант ставить наступне питання — якою має бути система влади навколо цієї армії, щоб вона взагалі могла такою стати. Нижче "Українська правда" публікує переклад статті Глена Гранта.

Хто має керувати війною?

Ролі, відповідальність і підзвітність в управлінні обороною під час війни — демократична модель командування та управління обороною для України, що воює у 2026 році. Ця стаття спирається на мій досвід роботи в Міністерстві оборони Великої Британії, британській армії та об'єднаних штабах під час першої війни в Перській затоці, війни в Боснії та операції НАТО в Косові. Під час роботи над нею я також звернувся до двох колег: американського дослідника у сфері оборони й автора, доктора Томаса Дурелла Янга, який свого часу працював у Воєнному коледжі США, та колишнього директора з питань оборонної політики Міністерства оборони Болгарії, полковника у відставці Владіміра Міленскі. Усі ми в різний час працювали з Міністерством оборони України у 2014–2015 роках, а загалом брали участь у реформуванні оборонних систем більш ніж 15 країн світу. Наперед перепрошую у моїх подруг і колег-військовослужбовиць за те, що в англійському оригіналі статті я переважно використовую займенник "він". Це зроблено виключно для спрощення тексту перед перекладом і жодним чином не применшує вашого надзвичайного внеску у війну, яку веде країна.

Війна не скасовує демократичного управління обороною. Вона випробовує його на міцність

У демократичній державі, яка веде війну, оборонна система має одночасно ефективно воювати, залишатися під політичним контролем, бути юридично підзвітною, стратегічно цілісною та оперативно гнучкою. Війна посилює тиск на інституції, але оборонна система не повинна через це замикатися в собі або перетворюватися на окремий центр влади. Війна не скасовує потреби у чітких повноваженнях, законній відповідальності та суспільній підзвітності. Навпаки: що вища ціна рішень, то важливіше розуміти, хто керує обороною, хто надає військові рекомендації уряду, хто готує війська, хто планує стратегію і кампанії, хто командує операціями і хто відповідає за результат. Сьогодні в Україні це не до кінця зрозуміло. Тому головне інституційне питання — не в термінології. У різних демократичних державах органи та посади називаються по-різному. Значення має інше: чи утворюють вони цілісну систему, в якій повноваження, відповідальність, військові рекомендації, оперативне командування, підготовка сил, політичний контроль і підзвітність чітко розмежовані там, де це необхідно, та інтегровані там, де це дає результат. І найважливіше — суспільство має бачити, хто за що відповідає. Для створення добре налагодженої та ефективно керованої системи критично важлива якісна командна робота. Найшвидше й найкраще працюють двоє людей, які довіряють одне одному і мають спільну мету. Недовіра, інституційна зарозумілість, нездатність працювати разом, бюрократія або нечітко визначені завдання породжують затримки. А на війні затримки вбивають. Саме тому міністр оборони, вище військове керівництво, Міністерство оборони, Генеральний штаб і Об'єднаний штаб мають працювати як єдиний організм, а не протистояти одне одному. Мені пощастило працювати у британській системі, де Міністерство оборони та Генеральний штаб фактично інтегровані, а військові та цивільні фахівці працюють у спільних командах. На нарадах були присутні представники всіх необхідних рівнів — від міністерства до військових частин. Завдяки цьому багато ключових рішень можна було ухвалювати і реалізовувати одразу, без зайвої бюрократії. Цивільні фахівці привносили інший, менш вузький погляд та інші компетенції — і це суттєво покращувало результат. Відкрита спільна робота набагато ефективніша за жорстке відстоювання "власної території". В Україні двома головними штабними центрами сьогодні є Міністерство оборони та Генеральний штаб. У більшості країн останній називали б Штабом оборони, адже йдеться не лише про сухопутні війська. На нашу думку, потрібен і третій елемент — Об'єднаний штаб, відповідальний за ведення бойових дій. У Великій Британії та багатьох країнах НАТО існують оперативні об'єднані штаби. У США цю функцію виконують регіональні об'єднані бойові командування — Соmbаtаnt Соmmаnds, що відповідає глобальному масштабу американських інтересів. Разом ці три штаби мають утворювати своєрідний трикутник керівництва з чітко розмежованими завданнями. Я працював на кожному з цих рівнів. Залежно від проблеми один штаб бере на себе провідну роль, а інші його підтримують. Наступного дня ситуація може змінитися — і лідерство перейде до іншого штабу. Держави, які успадкували систему командування радянського типу, а потім почали впроваджувати сучасні демократичні та натовські моделі оборонного управління, постійно стикаються з питанням: хто, що, як і коли має робити. Проблема не в тому, що одна концепція чи термінологія є "східною", а інша — "західною". Проблема виникає тоді, коли змішана система породжує паралельні вертикалі управління, дублювання штабів, розмиту відповідальність і ситуації, коли командир відповідає за результат, але не має достатніх повноважень або ресурсів, щоб його досягти. Нинішній український Об'єднаний штаб — показовий приклад. Йому дали роль на полі бою, для якої він не створювався. Та й по-справжньому об'єднаним він, правду кажучи, ніколи не був. Для демократичної держави, яка воює у 2026 році, центральний принцип має бути простим: відповідальність повинна відповідати повноваженням. Жодна інституція або її частина не повинна мати владу без підзвітності. І жоден командир не повинен нести відповідальність, не маючи достатніх повноважень і ресурсів для виконання поставленого завдання.

Міністерство оборони: цивільна влада, політика, ресурси та підзвітність

Міністерство оборони — це цивільний політико-адміністративний орган, відповідальний за управління обороною та створення умов для її функціонування. У демократичній державі Міноборони є частиною уряду, а не оперативним штабом. Воно не повинно діяти як паралельне військове командування. Його легітимність походить із конституційних повноважень, відповідальності міністра, парламентського контролю та верховенства права. Під час війни відповідальність міністра принципово не змінюється. Але діяти він має швидше й цілеспрямованіше. Міністр повинен не лише очолювати всю систему оборони, а й бути активним керівником самого міністерства, спонукаючи його працівників діяти проактивно, підтримувати військо, шукати нові рішення і працювати швидко. Міністерство також має функціонувати в режимі 24/7 і бути готовим негайно реагувати на надзвичайні ситуації. Саме сильна політична складова цієї посади є причиною, чому її має обіймати цивільна особа — бажано досвідчений політик. Військові на посаді міністра можуть добре розуміти логіку бойових дій, однак зазвичай мають менше досвіду роботи з політичними й суспільними процесами. Їм часто бракує розуміння того, як працюють політичні брифінги, неформальні зв'язки та формування консенсусу, без яких неможливо досягти найкращого результату для оборони в цілому. Завдання міністерства складне. Воно має перетворювати національні політичні цілі на оборонну політику та стратегічні директиви; управляти ресурсами, бюджетом, закупівлями, мобілізаційною та кадровою політикою, міжнародною допомогою, оборонною промисловістю і забезпеченням. Міністерство має координувати роботу з урядом, парламентом, іншими міністерствами, союзниками та структурами цивільного захисту. Водночас воно повинно забезпечувати законність, прозорість, демократичний контроль та антикорупційні механізми. Міністр також має особисто й регулярно інформувати парламентський комітет з питань оборони про проблеми в усіх цих сферах — особливо коли виникає потреба в нових законах або змінах до чинного законодавства. Деякі українські міністри сприймали роботу з парламентом мало не як боротьбу з противником, хоча парламент є фундаментальною частиною оборонної системи демократичної держави. Те, що за 12 років війни Україна так і не ухвалила низку критично необхідних законів, дуже добре демонструє наслідки такого підходу. Міністерство також має вимагати від військового керівництва відповідальності за готовність, плани, результати та використання ресурсів. Це не означає політичного мікроменеджменту військових операцій. Це означає, що цивільна влада як частина уряду визначає цілі, надає засоби, встановлює обмеження, вимагає професійних військових рекомендацій, оцінює результати та звітує перед демократичною державою. Завдання міністерства — не воювати. Воно має інформувати уряд і парламент, задавати стратегічний напрям, забезпечувати максимально доступні ресурси, контролювати результати та нести політико-адміністративну відповідальність. І знову ключовою умовою є командна робота всієї системи. У Міністерстві оборони я засвоїв ще один урок: ми, військові, часто погано вміємо аргументувати свою позицію. Надто часто ми намагаємося переконувати емоціями або військовою самовпевненістю, тоді як наші цивільні колеги очікують чіткої логіки, аргументів і фактів. Я навчився цього нелегко: отримував назад документи та брифінги, вкриті червоними правками і запитаннями: "Чому?" та "Де докази?". Саме тому міністр, вище військове керівництво, Міноборони, Генеральний та Об'єднаний штаби повинні працювати як одна система. Але для цього всі вони мають отримувати від штабів однаково якісну інформацію. Керівники знають переважно те, що їм доповідають. Вони не боги. Тому чесність — критично важлива. Там, де Міноборони та Генеральний штаб інтегровані, а військові та цивільні фахівці працюють пліч-о-пліч — як у Великій Британії чи Пентагоні, — більшість рішень можна ухвалювати й реалізовувати швидко. В Україні, де Міноборони та Генеральний штаб розділені, керівництву необхідно постійно шукати нові процеси та механізми спільної роботи, які забезпечуватимуть максимально швидкий і скоординований результат. Штабна система НАТО або континентальна штабна система, ймовірно, є найкращим інструментом для цього. Але її потрібно впроваджувати як цілісну систему принципів і методів, а не просто перейменовувати старі структури. Українські штаби досі не до кінця зрозуміли сутність цього інструменту. Але це тема для окремої статті.

Головнокомандувач: стратегічне військове лідерство та професійна військова порада

Начальник оборони — або, як в Україні, Головнокомандувач Збройних сил — є найвищою професійною військовою посадовою особою держави. Назва посади може відрізнятися. Її функція — ні. Цей офіцер є головним військовим радником президента, уряду, міністра оборони та органів національної безпеки і відповідає за стратегічне військове керівництво Збройними силами як інституцією. Усі троє авторів цієї статті сходяться в одному: за свою кар'єру ми бачили більше Головнокомандувачів, які зазнали невдачі, ніж тих, хто досяг успіху. Головна причина — нерозуміння власної ролі. Головнокомандувач — не генеральний директор оборонної корпорації. І він не "господар замку", як дехто хотів би себе бачити. Він має бути професійною ланкою між суспільством та урядом, з одного боку, і військовою системою — з іншого, забезпечуючи безперервний і правильний рух інформації та рішень в обох напрямках. Його роль полягає в тому, щоб перетворювати політичні цілі на військово-стратегічні варіанти дій; чесно консультувати щодо ризиків, реалістичності, ціни та наслідків; через штабну систему спрямовувати розробку планів кампаній; забезпечувати об'єднаність та рівноправність складових сил оборони; підтримувати моральний стан, готовність, дисципліну, професійні стандарти та стратегічну цілісність. Масштаб цього переліку величезний. Саме тому Головнокомандувач не повинен одночасно бути командувачем, який безпосередньо веде бойові дії. Коли він перебирає цю роль на себе, інші критично важливі завдання оборони залишаються без належної командної уваги. І тоді цілі системи — як це сталося, наприклад, із ТЦК та мобілізацією, — починають деградувати. Ще одне ключове завдання Головнокомандувача — відбирати офіцерів усіх видів Збройних сил, а не лише Сухопутних військ, і рекомендувати президентові тих, хто готовий до вищих військових звань та, особливо, оперативного командування. Так само він має рекомендувати президентові заміну старших офіцерів, які не досягають результату через недостатню компетентність, професійне виснаження або фізичну втому. Головнокомандувач підзвітний цивільному керівництву через законні механізми контролю — зокрема регулярні доповіді президентові, міністру та парламенту. Він відповідає за професійну якість власних військових рекомендацій. А це означає, що його підлеглі також повинні мати можливість доповідати йому чесно — з упевненістю, що за погані новини їх не засудять і не покарають, як це надто часто траплялося в минулому. Головнокомандувач також відповідає за стратегічне застосування Збройних сил, цілісність системи командування, готовність і моральний стан війська. Він має бути достатньо сильним, щоб вести військову інституцію і в добрі, і в найважчі часи. Але завжди залишатися підпорядкованим демократичній цивільній владі.

Начальник Генерального штабу: влада штабу, а не окреме командування

Роль начальника Генерального штабу часто є однією з найчутливіших у змішаних системах. Начальник Генштабу підпорядковується Головнокомандувачу і в українській системі має від його імені здійснювати щоденне управління військовою системою через Генеральний штаб. Він відповідає за штабні процеси та їхню якість на всіх рівнях, якість планування, координацію, штабну дисципліну та за те, щоб військові варіанти, розроблені Об'єднаним штабом, отримували повну підтримку всієї системи. На практиці ця посадова особа може мати значний вплив, адже якісна штабна робота формує стратегічні рішення. Але ці повноваження мають реалізовуватися під керівництвом Головнокомандувача, а не як незалежна командна функція. Якщо начальник Генерального штабу видає накази, це мають бути штабні накази, видані на підставі повноважень Головнокомандувача, а не особисті командні директиви. Формула проста: начальник Генерального штабу має бути сильним штабним координатором і головним менеджером Збройних сил, але не незалежним командувачем.

Генеральний штаб: стратегічний штаб, двигун змін і сильнішого майбутнього

Генеральний штаб — або Штаб оборони, як його називають у багатьох сучасних системах, — слід розуміти як стратегічний штаб, що працює на Головнокомандувача. Його завдання — перетворювати політичні рішення та військово-стратегічні вказівки на плани діяльності, розвиток сил, мобілізаційні механізми, системи готовності, доктрину, політику підготовки, логістичні пріоритети та стратегічні оцінки. У цьому сенсі Генеральний штаб має три основні функції. Перша — забезпечувати командувача Об'єднаних сил ресурсами, необхідними для ведення війни. Друга — створювати нові та інноваційні військові спроможності для майбутнього. Третя — забезпечувати, щоб уся оборонна система в тилу максимально ефективно працювала на війну. Це означає вибудовувати чіткі процеси та ефективні організації без марнотратства і затримок. Генеральний штаб — це військовий мозок інституції, і він має бути зосереджений передусім на майбутньому. Він не повинен перетворюватися на паралельну вертикаль командування, втручатися у щоденне ведення війни або перебирати завдання, які мають виконувати підпорядковані види військ та органи — наприклад, Сухопутні чи Повітряні сили. Це розмежування особливо важливе для країн із радянською військовою спадщиною. У системах радянського походження Генеральний штаб часто концентрував у собі планування, управління силами, мобілізацію, оперативне керівництво, розвідку та безпосереднє командування. Така модель відповідала іншій військово-політичній логіці: централізованому контролю, жорсткій вертикалі влади, слабкій цивільній складовій оборонної політики, штабному управлінню та пріоритету секретності над підзвітністю. У сучасній демократичній системі така концентрація функцій створює серйозні ризики: дублювання повноважень, розмиття відповідальності, втручання штабів у командування, надмірну централізацію, вкрай повільні цикли ухвалення рішень, послаблення об'єднаного командування та відсутність чіткої відповідальності за результати операцій. Що інтенсивнішою стає війна, то дорожче обходяться військам ці суперечності та дисфункції. Тому Генеральний штаб не повинен безпосередньо командувати оперативними угрупованнями та займатися щоденним веденням бойових дій. Інакше штаб витрачає час на чужі завдання, сповільнює ухвалення рішень, послаблює оперативних командувачів і руйнує прямий зв'язок між повноваженнями та відповідальністю. Водночас він втрачає фокус на власних ключових завданнях і створює затримки для всіх, із ким взаємодіє.

Командувач Об'єднаних сил: відповідальний за поточні бойові операції

Командувач Об'єднаних сил має бути оперативним командувачем, відповідальним за проведення визначених кампаній та операцій. Його завдання — виграти війну. Ця роль критично важлива, оскільки сучасна війна за своєю природою є об'єднаною. Жодна спроможність — включно з цивільно-військовим співробітництвом — не може існувати як окреме відомче зусилля. Усі вони мають бути інтегровані під керівництвом оперативного командувача, який має реальні повноваження щодо переданих йому сил. До обов'язків командувача Об'єднаних сил мають належати:

командування визначеними силами в операційній зоні; планування і проведення кампаній та великих операцій; визначення ресурсів, необхідних для майбутніх операцій; інтеграція видових і функціональних компонентів; визначення оперативних пріоритетів; синхронізація ефектів; доповідь про перебіг операцій, ризики, втрати, потреби й можливості; адаптація дій у межах отриманих стратегічних вказівок.

Він також має прямо вказувати на оперативні прогалини та слабкі місця. Ключове — назва посади повинна відповідати реальним повноваженням. Якщо кожне значуще тактичне чи оперативне рішення контролює Генеральний штаб або політичний центр, посада командувача стає порожньою формальністю, а відповідальність — зникає. Якщо командувач Об'єднаних сил відповідає за результати операцій, він повинен мати право командувати визначеними силами, встановлювати оперативні пріоритети та своєчасно ухвалювати рішення в межах стратегічних вказівок. За результати своєї військової діяльності командувач Об'єднаних сил має відповідати перед Головнокомандувачем, а через нього — перед цивільною владою. Ця відповідальність повинна ґрунтуватися на поставленій місії, наданих ресурсах, визначених обмеженнях і делегованих повноваженнях. Її не можна зводити до пошуку винних після невдачі або роздачі похвал після успіху. Підзвітність — це постійна дисципліна доповіді, оцінювання, адаптації та законного командування.

Об'єднаний штаб: механізм ведення війни та об'єднаної інтеграції

Об'єднаний штаб має управляти та координувати систему ведення бойових дій. Його фокус — ведення війни через інтеграцію операцій і розвідки на об'єднаному рівні, трансформацію стратегії у завдання для підпорядкованих формувань та подальшу підтримку їхніх операцій. Це штабний механізм, через який Збройні сили інтегрують усі доступні спроможності в єдину скоординовану систему, підпорядковану одній стратегії ведення війни. Якщо держава одночасно має Генеральний та Об'єднаний штаби, межа між ними повинна бути абсолютно чіткою — без дублювання і простору для різних трактувань. Правильно побудований Об'єднаний штаб дає командувачу Об'єднаних сил можливість планувати, координувати, оцінювати та коригувати спільні операції в інтересах держави. Його штаб забезпечує оперативне планування ближніх, середніх і глибоких операцій. Одне з головних його завдань — концентрувати ефекти на полі бою та спрямовувати ресурси туди, де цього потребують стратегічні й оперативні пріоритети. Штаб готує накази та директиви для об'єднаних операцій, тісно взаємодіє з Міністерством оборони та Генеральним штабом щодо ресурсних потреб, підтримує актуальну оперативну картину, координує роботу із союзними штабами та поєднує національну військову стратегію з реалізацією кампаній. Завжди існує ризик, що Об'єднаний штаб стане зайвим, якщо Генеральний штаб перебере на себе надто багато оперативних повноважень. Або, навпаки, буде надто слабким для реальної інтеграції видів військ, якщо його юридичні повноваження недостатні. Обидва варіанти вкрай шкідливі для ведення війни. Так само, якщо Об'єднаний штаб починає дублювати Генеральний, він лише створює додаткову бюрократію без реальних повноважень. Коли Об'єднаний штаб не має впливу та реальної влади, операції залишаються заручниками інтересів окремих видів військ і відомств або будуються на імпровізованій координації. Результат — втрата фокусу, цілісності та узгодженості. Операції проводяться, боєприпаси витрачаються, але окремі дії не складаються в сукупний ефект, необхідний для поразки противника. Тому Об'єднаний штаб повинен мати чітко визначену роль і прямий доступ до Головнокомандувача. Так само критично важливо, щоб командувач Об'єднаних сил і начальник його штабу мали спільне бачення, подібний професійний досвід і однаково розуміли мету. А ще краще — щоб між ними існувала справжня особиста довіра.

Головний демократичний принцип: відповідальність має відповідати повноваженням

Принцип відповідності відповідальності та повноважень — нормативне ядро демократичного управління обороною під час війни. Він захищає державу від двох однаково небезпечних крайнощів: інституцій, які мають владу, але не несуть відповідальності, та командирів, яких звинувачують у результатах, на які вони не мали достатніх повноважень або ресурсів впливати. У такій системі відповідальність має розподілятися так: Політичне керівництво відповідає за політичні цілі, цілі війни, мобілізацію суспільства, союзи, національну стійкість і визначення прийнятного рівня ризику. Міністерство оборони — за оборонну політику, ресурси, інституції, закупівлі, персонал, забезпечення та контроль. Головнокомандувач — за професійні військові рекомендації, стратегічне військове керівництво, готовність і застосування Збройних сил. Генеральний штаб — за якість планів розвитку та досліджень і розробок, стратегічних оцінок, систем готовності, мобілізації, розвитку сил та штабної роботи. Об'єднаний штаб — за ведення війни, об'єднану інтеграцію та оперативне планування. Командувач Об'єднаних сил — за проведення визначених операцій. Види Збройних сил — Сухопутні війська, Військово-Морські сили та інші — за підготовку, оснащення і надання сил, готових до ведення бойових дій. Такий розподіл не фрагментує командування — він його прояснює. Політичні лідери відповідають за політичні цілі та національний ризик. Цивільні органи оборони — за політику, ресурси та контроль. Вище військове керівництво — за професійні рекомендації, готовність і стратегічну цілісність. Оперативні командувачі — за проведення визначених операцій. Система працює тоді, коли кожен рівень має достатньо повноважень для виконання своєї відповідальності — і достатньо контролю, щоб запобігти зловживанню цими повноваженнями. Тому для кожної ключової посади в системі оборони законодавство має чітко відповідати на п'ять запитань: Яке рішення або результат має забезпечити ця посадова особа? У який строк? Кому вона має його подати або про нього доповісти? Які повноваження вона має для виконання цього завдання? За якими доказами та критеріями оцінюватиметься виконання? Юридична підзвітність має передбачати регулярне звітування перед міністром оборони, урядом, президентом або парламентом; письмову фіксацію військових рекомендацій і рішень; чіткі строки підготовки оперативних оцінок та звітів про готовність; можливість простежити використання ресурсів; а також конкретні наслідки за невиконання визначених законом обов'язків.

Чіткість — це стратегічна спроможність. І перевага на полі бою

Для демократичної держави, яка воює у 2026 році, головним тестом інституційної спроможності є не кількість штабів, структур чи командних посад. Головне — наскільки чітко між ними розподілені повноваження, відповідальність і підзвітність. Держава може мати Міністерство оборони, начальника оборони або Головнокомандувача, Генеральний штаб, Об'єднаний штаб, начальника Генерального штабу та командувача Об'єднаних сил. Але якщо їхні ролі не розмежовані, результатом може стати не посилення системи, а дублювання функцій і загальна слабкість. Перед Україною стоїть особливо складне завдання: вести війну високої інтенсивності й одночасно трансформувати успадковану систему командування. Метою не повинно бути косметичне запозичення західної термінології. Так само немає сенсу відмовлятися від кожної успадкованої практики лише через її походження. Мета — створити справді демократичну та об'єднану систему управління обороною під час війни: під цивільним керівництвом, із професійною військовою експертизою, ефективну в операціях, юридично підзвітну і настільки чітку, щоб у кожного важливого рішення та кожної дії був конкретний відповідальний. Інституційна чіткість — не адміністративна розкіш. Це стратегічна спроможність. Вона скорочує цикл ухвалення рішень, зміцнює довіру між цивільними та військовими керівниками, покращує використання ресурсів, забезпечує ефективність об'єднаних операцій, зменшує політизацію та робить реальною відповідальність за результат. На війні це не другорядні переваги. Це ключові умови витривалості, адаптації та перемоги. Глен Грант

Уперше за свою політичну кар'єру Роберт Фіцо вкрай обмежений у можливостях наростити собі рейтинг завдяки соціальним ініціативам.

"Вийти з буса ТЦК – 10 тисяч доларів, із приміщення ТЦК – 15 тисяч. А тепер з'явилася послуга "під ключ" за 50–70 тисяч доларів людину просто з буса переправляють за кордон", – розповідає уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Він одним із перших публічно заговорив про порушення під час примусової мобілізації. Тому частина колег у правозахисному середовищі підозрює Лубінця у спробах використати антимобілізаційну риторику як політичний трамплін і навіть пропонує обмежити право омбудсменів балотуватися певний час. Сам уповноважений Верховної Ради з прав людини, чия каденція закінчується за рік, переконаний: війна – надовго, а вибори неможливі до повного завершення бойових дій. В інтерв'ю "Українській правді" Лубінець пояснює, в чому полягає його пропозиція щодо мобілізації, розповідає про переговори з росіянами і катастрофічну ситуацію, в якій опинилися оборонці Маріуполя.

"Безкарність породжує безкарність"

– Розпочну з вашої ж нещодавньої цитати: "Напруга довкола мобілізації досягла небезпечного рівня. І до такої ситуації призвели, зокрема, недопрацювання попереднього керівництва Міністерства оборони". Що ви мали на увазі? І який рівень наступний, якщо нинішній ви розцінюєте як небезпечний? – Суспільний супротив. Його випадки будуть траплятися на території всієї України і щодня. До цього призвели дії усіх попередніх міністрів оборони та командувачів Сухопутних військ, починаючи з 2022 року. Немає одного винуватця, є в цілому недопрацювання державної політики. У 2022 році до мене звернулися 18 людей щодо захисту їхніх прав під час мобілізації, вже за рік ця кількість зросла в рази, а на початку 2024 – у сотні разів. – Що тоді сталося? – У 2022–2023 більшість людей долучалися до Сил оборони добровільно. У 2024 почали затримувати примусово, навіть без повідомлень (про виклик у ТЦК – УП) затягати в буси – з'явилося саме поняття бусифікації. Тоді варто було запустити додаткову аргументацію для людей, чому треба долучатися до війська. Замість цього було ухвалене чергове просте рішення: давайте поставимо план, що нам треба приблизно 30 тисяч громадян України в місяць на території всієї України. Виконуючи план, почали забирати всіх підряд і з'явилася тотальна корупція в системі мобілізації. Коли цілком придатна людина може відкупитися, її за фінансовий аргумент відпускають. А план же треба було виконувати. Почали брати всіх підряд: недужих, наркозалежних, людей старшого віку. Кількість порушень прав людини під час примусової мобілізації почала зростати.Суспільство для себе ухвалило рішення, що якщо наші права порушуються, то ми їх будемо відстоювати самостійно, вчиняючи кримінальні злочини. Безкарність породжує безкарність. Я засуджую напади на службовців ТЦК та СП і так само засуджую з боку працівників ТЦК та СП скоєння кримінальних правопорушень. Не можна робити вигляд, що одним можна діяти поза законом, а іншим – ні. – Який закон регулює силову мобілізацію і які саме його норми порушують військовослужбовці ТЦК? – Одна з моїх перших ініціатив – юридичне врегулювання процедури через постанови уряду та внутрішні накази Міністерства оборони, встановлення порядку дій працівників ТЦК. Цього справді досі немає. Відсутність юридичного документа якраз і використовують працівники ТЦК та СП, кажуть: у нас же немає постанови, як діяти. Але ніхто не відміняв Конституцію України і Кримінальний та Цивільний кодекси України. Ніхто не може затримати людину довше, ніж на 3 години. Затримуєте довше – складайте протокол про адміністративне затримання. Більше того, законом передбачено, хто це повинен робити – органи правопорядку: Національна поліція, Національна гвардія, Державна прикордонна служба України. – Чому тоді згадані вами органи самоусунулися і переклали цю функцію на військових? – У 2025 році юридично було врегульовано, що всі групи оповіщення повинні мати в складі представників Національної поліції. Почалося хоч якесь мляве реагування – наприклад, у ТЦК з'явився обов'язок носити бодікамери. Інша історія, що вони ніколи не працюють. На мою думку, зараз ситуація почне поліпшуватися. Цього року за моїми матеріалами ДБР, Нацпол та СБУ почали відкривати провадження щодо порушень під час мобілізації. Це може трохи заспокоїти українське суспільство. Точку неповернення ми ще не пройшли, але дуже до неї наблизилися. Чому в той час самоусунулися правоохоронні органи? На мій погляд, питання мобілізації настільки непопулярне, що до нього ніхто не хоче торкатися. Хоча відповідно до закону, мобілізацією повинні займатися різні органи, зокрема й місцевого самоврядування. Парафією військових є лише облік та перевірка військово-облікових документів. Лубінець: Громадянин України, згідно із законодавством України, може звернутися до омбусмана, де б він фізично не перебував. Із закордону я отримував багато звернень Автор фото: Українська правда – Як ви ділите повноваження з Офісом військового омбудсмана? – Конституція визначає лише одного омбудсмана, до якого громадяни України можуть звертатися щодо захисту своїх прав. Інші омбудсмани, за всієї поваги, Основним законом не прописані. – Але існує закон про військового омбудсмана, він не був оскаржений… – До появи інституту військового омбудсмана всі громадяни України, зокрема і військові, зверталися до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Тепер вони просто пишуть дві скарги. Я не маю права їх не розглядати. Що має робити військова омбудсмен пані Ольга? Те саме – зобов'язана відкривати провадження і діяти в межах своїх повноважень. У нас хороша комунікація, і ми ще думаємо, як врегулювати ситуацію, щоб не було дублювання. Щодо ТЦК: туди потрапляють цивільні. Поки вони не мобілізовані, то не підпадають під мандат військового омбудсмана. Вся система порушень ТЦК та СП підпадає в першу чергу під мою діяльність. Скарги військових щодо проблем з переведеннями, штурмових військ, порушення статутів – це вже її парафія. Хоча щодо проблеми штурмових військ, наприклад, зверталися і до мене, і до Решетилової (Ольга Решетилова, у шлюбі Кобилинська – військовий омбудсман – ред.). І обидва офіси реагували. За нашими матеріалами відкриті кримінальні провадження. Тобто ми з двох сторін робимо все, щоб ситуація покращилася. – Ви публічно оприлюднили такі цифри: вийти з буса ТЦК – 10 тисяч доларів, вийти з приміщення ТЦК – 15 тисяч доларів, 2% доходить до фронту з усієї маси мобілізованих на місяць. Сумніви викликає остання цифра. Підтверджуєте її? – Так. Більше того, я надав свої рекомендації, однією з яких був аналіз ефективності кожної обласної ТЦК. На мою думку, ефективність повинна визначатися не кількістю людей, яких для галочки мобілізували, а кількістю людей, які дійшли до лінії фронту. Саме це я рекомендую нинішньому головкому. Можливо, тоді буде потрібно не 30 тисяч на місяць, а менше. Бо коли буде перед керівником ТЦК стояти задача набрати людей, які здатні дійти до лінії фронту, він буде думати не про те, як обілетити. Одна з останніх історій, яку ми поки що підтверджуємо: у прикордонній області з'явилася нова послуга "під ключ" – людина може заплатити від 50 до 70 тисяч доларів, і тоді її прямо з буса переправляють за межі України. Причому чинник корупції максимально розвинувся на Закарпатті, але його практично немає у Запоріжжі чи в Харкові. Те саме з нападами на ТЦК – чим далі від фронту, тим більше це трапляється. Але знову ж таки, я це в першу чергу пов'язую з проваленою державною політикою. Зараз у мене є сподівання, що ситуація буде виправлятися. Ми вже говорили з уповноваженими людьми нового головкома Михайла Драпатого, яких він визначив відповідальними за напрямок мобілізації. – З його попередником Олександром Сирським були такі розмови? – Я особисто добре знайомий як із Драпатим, так і з Сирським. Не було жодного разу, щоб попередній головком на реагував на мої звернення. Проблема в іншому. Головком повинен займатися війною, а не непритаманними функціями. Мобілізація і є такою непритаманною функцією. Мені немає за що критикувати попереднього головкома чи нинішнього, але деякі відповідальні особи в сухопутних військах робили дуже багато негативних історій. Те, що ми встановили на Закарпатті, важко пояснити з точки зору законодавства і з точки зору людської – там все було поставлено на потік: "Спочатку ми, потім держава. Ні, держава не потім, а далі, далі, далі". Була реакція СБУ, виявлено купу готівки. Після появи інформації в публічній площині, очільника Берегівської ТЦК звільняють. А через 2 місяці він повертається у статусі тимчасового виконувача обов'язків на 30 днів. Я знову пишу офіційні листи. Мені відповідають: він ефективний. Місяць ефективний, другий ефективний, третій. Ми проводимо перевірки, встановлюємо незаконні затримання, встановлюємо людей, у яких є законно оформлене право на відстрочку, це право відміняється якоюсь комісією. Одна людина перебувала у приміщенні ТЦК 55 днів. Ще один – ветеран з посвідченням, який пройшов Бахмут. Його затримали, кажуть: ні, підеш воювати або вези кошти. Або: 1500 достатньо молодих людей в один день знято з військового обліку і протягом тижня частина з них виїжджають за кордон. Або забирають студентів і кажуть: або 15 тисяч не гривень (доларів – УП), і ми вас відпускаємо, або ми у вас забираємо відстрочку. І це я публічно демонструю 1% від того, що ми знаходимо. – Чи можете підтвердити, що посада очільника ТЦК коштує в середньому 50 тисяч доларів? – За моєю інформацією, коштувала. Але зараз відбуваються зміни, я знаю людей, які зайшли на цей напрямок від нового головкома. Наскільки це можливо, вони наведуть порядок.

"Ми не впливаємо на те, кого росіяни повернуть з полону"

– Інший важливий трек вашої діяльності – обміни полоненими. 19 серпня відбувся крайній, як кажуть у ці часи. Додому повернулося 103 людини. Того ж дня між вами і новим російським омбудсменом Яною Лантратовою відбулися переговори. Про що вони були? – Яна Лантратова була призначена в кінці травня 2026-го року. До того я з 2022 року вів переговори з Тетяною Москальковою. Моя перша комунікація з Лантратовою відбулася через добу після її призначення. Тоді ми домовилися про зустріч і вже 5 червня вона відбулася одночасно з обміном, про який ми домовилися. 26, 27 червня були обміни військовополоненими, 17-го – окремий трек щодо цивільних, і ми повернули сімох людей, які були в полоні з 2022-го. 19 серпня відбувся обмін 103 на 103, і ми аналізували відповіді на запити, один до одного – працюють апарати, визначена одна особа з мого боку, одна особа з її боку. У щоденному робочому режимі вони працюють над передачею інформації і додатковою верифікацією. – Останній обмін відбувся за сприяння Сполучених Штатів і Об'єднаних Арабських Еміратів. Яка їхня роль? – Як це відбувається? Приймається рішення на політичному рівні. Політичний трек – це не моя історія, це історія президента України. Залучаються посередники, які додатково тиснуть на російську сторону. І потім російська сторона в робочому режимі виходить на операційний рівень, я це так називаю. Це якраз рівень Лантратової, плюс – представники різних, як кажуть росіяни, компетентних органів. На операційному рівні комунікація відбувається щодня. Востаннє я вів переговори з Лантратовою вчора – ми обмінювалися списками, інформацією. – Наскільки розумію, ви формуєте списки за складною схемою і за погодженням з різними сторонами, а віддають вам усе одно – кого вважають за потрібне? – Це основна проблема. Ще з Москальковою я намагався вийти на фіксацію критеріїв формування списків. Перший пріоритет – важко поранені, важко хворі. Це визначено міжнародним гуманітарним правом, женевськими конвенціями. Якщо прямо читати третю Женевську конвенцію, то важко поранені і важко хворі військовополонені повинні взагалі репатріюватися в обхід обмінних процесів і без привʼязки до кількості. Росіяни на це ніколи не підуть. Друга категорія пріоритетності – жінки. У нас досі їх дуже багато в полоні. Не розумію, чому росіяни не хочуть віддати українських героїнь. Перший спеціальний серйозний обмін, який ми довго пропрацьовували із Москальковою, стосувався повернення жінок, це відбулося 17 жовтня 2022 року. З Лантратовою зараз ми ведемо подібні перемовини. І третій критерій – хто найдовше в полоні, має виходити найшвидше. У нас є окремий список тих, хто в полоні ще з 2014 року. Росіяни спочатку сказали: так, ми не проти розглянути критерії. Потім це було винесено на політичний рівень. За моєю інформацією, на політичному рівні в Стамбулі росіяни спочатку погодилися з принципами формування списків. Але рівно на наступний обмін вони привезли людей, які не підпадають під ці принципи. Тому з нашого боку завжди це відбувається наступним чином: я передаю списки за категоріями, наполягаючи на пріоритетності. Але кого насправді росіяни віддають, ми не знаємо, не впливаємо, не можемо напряму тиснути. Можуть тиснути десь наші посередники, партнери, яких ми зокрема публічно згадуємо. Інколи це працює. Зверніть увагу, що більш-менш почали віддавати хлопців, які в полоні з 2022 року. Зараз ми ведемо окремі перемовини щодо найбільш складної категорії – оборонців Маріуполя. Ці перемовини максимально важкі. – Командир "Азова" Денис Прокопенко вважає, що нинішня переговорна стратегія України щодо військовополонених вичерпала себе, і запропонував визначати пріоритетність з огляду на тривалість перебування в полоні, стан здоров'я, умови утримання. Чи вичерпала, на вашу думку, переговорна стратегія України і в чому відмінність критеріїв? – Він перелічує ті пріоритетні категорії, на яких ми наполягаємо. Щодо нових підходів... Знаєте, з перемовною групою з української сторони ми спілкуємося щоденно. Як правило, у нас щодня виникають нові ідеї: що додатково ми можемо зробити, кого залучити, кого запросити, через кого спробувати натиснути, куди ще треба поїхати, де можна залучити родини військовополонених, зниклих безвісти, до якого іноземця їх можна відправити.Тобто ініціативи з нашого боку народжуються щодня. Ми ніколи не сиділи і не думали, що ми максимально ефективно виконуємо свою роботу. Доки хоч один чи одна залишаються в російському полоні, наша робота буде неефективною в очах родин, які чекають своїх. Немає проблем з ініціативами. Є проблема з російською позицією. І проблема в тому, що тільки одна людина в Росії може кардинально міняти принципи повернення. – Путін особисто поставив на стоп повернення захисників маріупольського гарнізону? – Я не скажу, що вони поставили на стоп. Я попросив би дочекатися наступних обмінів і дати тоді оцінку переговорній стратегії переговорної групи з української сторони.

"Ми верифікували 186 офіційних місць, де тримають громадяни України"

– Щодо цивільних полонених: на днях росіяни дали 15 років 70-річній мешканці окупованого Токмака за донат 1500 гривень на українську армію. Скільки станом на зараз таких полонених? – У нас створений спеціальний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин. На теперішній час там в районі 16 тисяч. Верифікованих через цивільних через Міжнародний комітет Червоного Хреста – 840. Верифікованих за нашими джерелами – 1850. За це окрема подяка СБУ, ГУРу, СЗР. Додатково ми зараз ведемо верифікацію щодо ще 2275 цивільних осіб в російському полоні. Насправді цифра може бути набагато, набагато більша. Є випадок, коли ми дізналися про незаконне затримання конкретної особи з Маріуполя тільки тоді, коли одна з членів родини виїхала з непідконтрольної території і офіційно до нас звернулася. До того часу люди елементарно боялися повідомити, що ще в 2022 році член родини був затриманий імовірно ФСБ. Багато хто вже загинув від тортур чи був убитий. Навіть коли закінчаться активні бойові дії, російська сторона ніколи офіційно нас не поінформує, що з цими людьми сталося. Щодо Світлани Рой, жінки, яку росіяни засудили на 15 років, я офіційно направив лист на Лантратову і прошу поінформувати про стан здоров'я, можливість відвідання і прошу передати її в Україну. Чекаю на відповідь. Подібні листи я направляю чи не щодня на російську сторону. Лубінець: Сплеск скарг на ТЦК почався у 2024 році Автор фото: Українська правда – Вам відома достеменна кількість незаконних місць утримання українців на кшталт тих, у яких спочатку перебувала журналістка "Української правди" Вікторія Рощина? – Ми верифікували 186 офіційних місць, де утримуються громадяни України – як військовополонені, так і цивільні. За нашими даними, неофіційні місця – такі як ями, гаражі, підвали – це як мінімум ще 150. Місць, в яких перебувають наші громадяни України, більше 300. Насправді російський закон – це дуже умовна річ. Те, що вони роблять з громадянами України, є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права. Навіть російський закон забороняє катування, але вони це роблять свідомо і системно. Росіяни публічно страчують українських військових на передовій з чітким розумінням, що це фіксується органами влади України. Це черговий сигнал світу – "ви з нами нічого не зробите, ми свідомо порушуємо Міжнародне гуманітарне право". Затримали трьох офіційних співробітників ОБСЄ з дипломатичним імунітетом, піддали катуванням, засудили ще до початку повномасштабної агресії. Російська Федерація – член ОБСЄ. Коли Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Російської Федерації і уповноваженого російського президента із захисту прав дитини, Путін спеціально поїхав в одну з країн, яка ратифікувала Римський статут. На жаль, міжнародне співтовариство не зрозуміло, що Путін воює не проти України, він воює проти всього демократичного світу. І воює не сам, а з союзниками – Північною Кореєю, Іраном, країнами, які допомогають обходити санкції. Переконаний, що російська армія почне в найближчому майбутньому робити прямі атаки на країни, які є членами НАТО. Якщо дрон залетів з Росії в Румунію, значить, він туди і планував. Це випробування реакції, вона була млява, отже для росіян це сигнал робити більше.

"Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових. В реальності ця цифра щонайменше у 5 разів більша"

– Змінюється поле бою – зростає кілл-зона. Як змінюється ситуація зі стратами полонених на полі бою? – 345 вбитих наших військових на лінії зіткнення. Останній випадок 22 липня. Хлопець у Донецькій області потрапив у полон, це було зафіксовано, після цього зафіксували, що його розстріляли. По кожному випадку я надсилаю окремі листи до Організації об'єднаних націй, МКЧХ, міжнародних, європейських інституцій, які повинні досліджувати, фіксувати ці злочини. Окремо працює Офіс Генерального прокурора України. Для нас дуже важливо, щоб у майбутньому у нас були юридичні підстави засудити конкретних російських військових. Є військові частини, яким, таке враження, поставили задачу брати в полон якомога більше українців. Інші – просто розстрілюють наших хлопців. Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових, відкриті кримінальні провадження, це фіксується Офісом Генерального прокурора. В реальності ця цифра набагато більша – щонайменше у 5 разів. – Які шанси, що росіяни будуть притягнуті за ці воєнні злочини відповідно до норм Міжнародного права? – Дуже складна історія з наданням юридичної оцінки, дуже забюрократизована неефективна система. МКС відкрив кримінальне провадження, видав 2 ордери на арешт. Але МКС досліджує виключно воєнні злочини, злочини геноциду. На мій погляд, все, що роблять росіяни по відношенню до українських дітей – підпадає під 6 статтю Римського статуту про геноцид. МКС відкрив кримінальне провадження за 8 статтею – це скоєння воєнних злочинів, злочинів проти людяності. У нас є позитивний трек – це створення спецтрибуналу. Це те, що не може юридично охопити МКС. Мова йде про оцінку вищому політичному і військовому керівництву Російської Федерації за сам факт розпочинання війни проти України. Скільки мине часу, поки ми отримаємо судове рішення, за яким буде засуджений президент Російської Федерації, я не знаю і не знає ніхто. Але наша задача – створити спецтрибунал рішенням Ради Європи і зробити це терміново. Принаймні в цьому році треба юридично запустити спецтрибунал, починати збирати докази і переходити до судового процесу. Третє, що, на мій погляд, має зараз максимально розповсюдитися як практика – універсальна юрисдикція, щоб національні суди і органи правопорядку могли судити за воєнні злочини. Вже є перший прецедент – Фінляндія засудила громадянина Російської Федерації, хоча у нього був фінський паспорт, за злочин 2014 року. Зокрема і розстріл українського військовополоненого. Ми просили про екстрадицію цього громадянина в Україну. Нам відмовили на підставі рішення Європейського суду прав людини про факти катування в українській пенітенціарній системі. Наскільки я знаю, Офіс Генерального прокурора шукає юридичний шлях, як все-таки цього громадянина забрати в Україну. Він нам треба як свідок в першу чергу. Польща, Литва також роблять перші кроки з відкриття кримінальних проваджень. Фінляндія – це пілотне судове рішення. Я б дуже хотів, щоб усі країни Європи, почали це робити. У нас є купа фактів, які вони можуть брати до роботи. Перший генеральний прокурор, який це зробив – генеральний прокурор Німеччини. Після початку повномасштабної агресії він відкрив перше кримінальне провадження за скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності проти окремих представників російської армії. Є сподівання, що з одного боку вони будуть надавати оцінку цим фактам, з іншого боку, правильно розбиралися, що відбувається. Бо коли затримали нашого Сергія Кузнєцова в Італії, якого підозрюють у підриві Північних потоків, Німеччина його забрала до себе. За моєю інформацією, там порушуються його права. Я піднімав це питання на найвищому рівні серед своїх європейських колег, європейського керівництва, європейської мережі національних інституцій захисту прав людини. Ми вимагаємо, щоб мені надали доступ до нього. Мені відомо, що до Кузнєцова негативне, ганебне ставлення. Це при тому, що Німеччина розуміє, що Росія скоїла цю агресію, є рішення Великої Британії про те, що ця газова гілка підпадає під ознаки військової інфраструктури. А отже – може бути ціллю для української армії. На жаль, затриманий і другий хлопець. Спочатку у Польщі, де за рішенням польського суду його відпустили. Його дії були проаналізовані і визнані як законні. Для нас стало абсолютною несподіванкою, що він був затриманий у Хорватії. І зараз Німеччина звернулася за екстрадицією вже другого нашого громадянина. Лубінець: Моя помилка, що мені треба було в публічність вийти ще в 2024 році автор фото: Українська правда

"Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція"

– Цікава ваша думка як омбудсмана щодо виборів. Екс-міністр оборони Михайло Федоров фактично до цього закликав. За його словами, неефективна система потребує перезавантаження. На шальках терезів з одного боку – право громадян на зміну владу, з іншого – неможливість гарантувати можливість як голосувати, так і бути обраними. Ви за який варіант? – Найлегше у цій ситуації – зробити публічний пост на мільйон лайків. Чи можете уявити, що під час продовження бойових дій можна забезпечити право кожного голосувати чи бути обраним? 4,6 млн громадян України зі статусом ВПО зараз по всій території України. 8,5 млн громадян України виїхали за кордон, їх окремо треба перерахувати і передати бюлетені. Приміщення, організація голосування військових, створення реєстру виборців і ризик витоку інформації – кібератаки не припиняються. Я організовував президентські і парламентські вибори у Волновасі у 2014-му. Забезпечити право голосу значної частини військових не вийшло. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція. Нам треба усвідомити, що війна надовго. І навіть припинення вогню не означатиме, що війна закінчилася. Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри. – Низка правозахисних організацій вважає, що людина на посаді омбудсмена повинна бути позбавлена права обиратися на політичні посади певний час після закінчення каденції. Це має убезпечити посаду від перетворення на майданчик для піару. Чи підтримаєте цю ініціативу? – Слухайте, я готовий підтримати будь-яку ініціативу, яка посилить інституцію. Якщо, на думку правозахисників це допоможе, я готовий підтримати. Але я не переконаний, що це нас посилить. І не тому, що маю політичні плани. Проти нас воює сильний, підготовлений, підступний, заможний, сильний ворог. Це не закінчиться швидко. До цього треба готуватися в першу чергу. Влада нарешті повинна зрозуміти, що із суспільством треба говорити. Говорити відверто і на серйозні теми. Час популярних рішень закінчився у перший день вторгнення. Зараз усі повинні займатися лише тим, щоб держава вижила і не зникла з політичної мапи світу. Тетяна Даниленко

Росія протягом літа не припиняла тероризувати Україну масованими атаками, лише нарощуючи їхню інтенсивність. До крилатих і балістичних ракет, "Шахедів", КАБів та "Бандеролів" масово додалися реактивні ударні БПЛА сімейства "Герань". І кількість цих дронів щоразу тільки зростає у зведеннях Повітряних сил. За даними західних ЗМІ, ворог готується до ще більшого посилення масованих атак по Києву та інших регіонах. Плани щодо продовження терору також лунали відкрито з Держдуми Росії – віцеспікер Петро Толстой закликав бомбити українські міста, щоб змусити українців здатися. Після цієї заяви в Міноборони РФ наголосили, що готуються атакувати українську енергетику. Яку зброю Росія планує використовувати найбільше, чи є в України протидія та чого чекати з настанням холодного періоду – читайте у новому форматі "УП. Коротко".

Тактика атак змінюється

Ще 2025 року основна тактика далекобійних ударів Росії полягала в тому, щоб масово атакувати всю Україну одночасно балістикою, крилатими ракетами та дронами. Зараз ворог напрацьовує нову методику, тому останні 2 місяці простежується інший сценарій: Нечасто – масовані комбіновані атаки із застосуванням крилатих і балістичних ракет, а також реактивних дронів. Одним із головних напрямків таких ударів останнім часом є Київщина. Регулярні локальні атаки по Києву та Київщині – переважно із застосуванням великої кількості реактивних БпЛА. Велика концентрація на Одещині, яку Росія атакує з тактичної авіації та реактивними безпілотниками. За липень 2026 року Повітряні сили ЗСУ звітували про збиття понад 5300 повітряних цілей. У червні кількість перехоплень була орієнтовно такою ж, але характер атак відрізнявся. Начальник управління комунікацій Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат у коментарі УП сказав, що Росія з кожним місяцем робить серйозніший акцент на реактивні БПЛА. Пряма мова Ігната: "У липні було уп'ятеро більше реактивних дронів, ніж у червні. Така тенденція. Вочевидь, що за серпень (у статистиці – УП) теж їх буде не менше, ніж було у липні​​". Росія запускає швидкісні дрони одразу із заводу, заявив позаштатний радник президента Сергій "Флеш" Бескрестнов. За його даними, за останній місяць кількість цих БПЛА зросла щонайменше на 67% – із приблизно 1500 до понад 2500. Новим елементом атак стають також "Бандеролі" – це тип озброєння з турбореактивним двигуном, його ще називають "ракета-дрон". "Бандеролі" запускають з ударно-розвідувального БПЛА "Оріон" та ударних гелікоптерів. Ігнат не виключає, що незабаром ворожа тактична авіація теж буде використовувати ці БПЛА. Авіаексперт Анатолій Храпчинський у коментарі УП пояснив, що збільшення реактивних безпілотників і комбінованих дронів-ракет – це крок Росії, який був цілком прогнозованим. Вони давно намагаються зменшити залежність від дороговартісного ракетного озброєння, тому замінюють його значно дешевшою, але масовою та швидкісною зброєю.

Чим реактивні дрони відрізняються від звичайних

Головною відмінністю між цими БПЛА є швидкість, яка змінює "правила гри":

звичайні "Шахеди" – 150–170 кілометрів на годину; реактивні дрони – приблизно 400–500 кілометрів на годину; "Бандеролі" – до 600 кілометрів на годину.

За словами авіаексперта Храпчинського, наслідки удару звичайного БПЛА та реактивного фактично схожі, адже маса бойової частини в них однакова. Втім, швидкість руху може дещо впливати на руйнівну силу. Пряма мова Храпчинського: "Реактивний дрон через високу швидкість має значно більшу кінетичну енергію. Це посилює пробивну дію під час ураження будівель. Також залишки авіаційного гасу спричиняють масштабніший і високотемпературніший термічний ефект". Наразі рано говорити про запаси реактивних дронів у ворога, адже Росія перебуває лише на етапі розгортання виробництва. За собівартістю швидкісні дрони помітно дорожчі за поршневі "Шахеди" через вищу ціну двигуна, пояснив Храпчинський. Проте виробництво реактивних дронів все одно обходиться Росії дешевше за повноцінні крилаті ракети тактичного чи стратегічного класу. Головний фактор, який може стримувати Росію у виробництві таких дронів – майже повна залежність від зовнішніх поставок, зокрема з Китаю. За словами авіаексперта, йдеться насамперед про жаростійкі конструкційні матеріали та електроніку для систем керування. Росія також залежить від поставок компактних малогабаритних турбореактивних двигунів – переважно китайського виробництва або завезених через "сірий" імпорт. Нарощуючи кількість реактивних дронів, росіяни зменшують відсоток застосування звичайних "Шахедів". Це говорить про те, що ворог розуміє слабке місце України – проблему зі збиттям швидкісних БПЛА. Як пояснили УП в Повітряних силах, проти звичайних "Шахедів" ефективно працюють українські дрони-перехоплювачі, мобільні вогневі групи, РЕБи, тож майже 90% бензинових дронів вдається збивати. Водночас проти реактивних Україна застосовує лише авіацію та наземну ППО. Параметри польоту цих БПЛА близькі до крилатих ракет, тому й засоби перехоплень обходяться значно дорожче. Нагадаємо, що наразі Україні критично не вистачає ракет-перехоплювачів до систем Раtrіоt. Зараз наша держава активно працює над пошуком ефективної протидії російським реактивним безпілотникам. 30 серпня міністр оборони Євгеній Хмара заявив, що вже чотири потенційні перехоплювачі пройшли польові випробування і можуть збивати швидкісні дрони. Пріоритет станом на зараз – завершити відповідні рішення та масштабувати їх виробництво до тисяч одиниць.

Куди можуть долітати швидкісні БПЛА

Офіційно невідомо, яка максимальна дальність реактивних дронів. Однак практика показує, що вони можуть долати відстані до 1000 кілометрів. Наприклад, 18 серпня швидкісний БПЛА вперше долетів до Рівненщини, здолавши зо 900 кілометрів від окупованого Криму. А вже 28 серпня радари фіксували реактивний безпілотник на Волині. Дрон подолав відстань приблизно 960 кілометрів. Храпчинський пояснив, що росіяни можуть суттєво нарощувати радіус польоту – зменшуючи масу бойової частини, а також змінивши паливний баланс. У такий спосіб їм вдаватиметься діставати глибші тилові райони заходу України, але точність ураження може сильно похитнутися, пояснив у коментарі УП Вадим Глушко, засновник ОSІNТ-спільноти "Кіберборошно". Пряма мова Глушка: "Коли дрони літають над логістичними маршрутами Київ – Житомир і знищують АЗС, це відбувається на керуванні. Удари по Заходу України не можуть бути керованими. Але факт є: реактивні БПЛА здатні туди долетіти, і в планах Росії є атаки на одне з міст Заходу України".

Дрони запускають невеликими хвилями

Тактика терору дещо відрізняється від попередніх місяців. Якщо раніше росіяни накопичували озброєння, а потім запускали усе одразу, то зараз атаки розтягують протягом доби, тримаючи українців у напрузі постійно. Наприклад, 27 серпня в столиці зафіксували абсолютний антирекорд від 1 березня 2022 року – за добу було оголошено 13 повітряних тривог. Реактивні дрони часто летять хвилями – по 4–5 БПЛА. І лише коли Повітряні сили України відбивають цю атаку, росіяни запускають наступну партію. За словами авіаексперта, зміну тактики можна пояснити можливостями Росії – кількість пускових установок обмежена. Також може бракувати часу для повторного заряджання та введення польотних завдань. Однак є й інша сторона цієї стратегії. Пряма мова Храпчинського: "Росія створює безперервний тиск на нашу оборону (якщо запускають дрони невеликими партіями – УП). Винищувальна авіація втягується у виснажливий конвеєр: зліт, перехоплення швидкісної цілі, посадка, дозаправка та переспорядження. Це стрімко зношує ресурс літаків, а наземні зенітні комплекси перебувають у режимі напруги. Росіяни розраховують на банальний людський фактор втоми операторів".

Оновлена балістика "Іскандер-1000"

Окрім дронів, Росія робить велику ставку на балістичні ракети, зі збиванням яких в України також є проблеми через дефіцит ракет-перехоплювачів. Як повідомило Головне управління розвідки Міноборони, влітку 2026 року Росія вперше випустила по столиці оновлену балістичну ракету "Іскандер-1000". Позначка в назві "1000" більше лякає, ніж є реальною, сказав Храпчинський. Він називає цю цифру лише "проєктною стелею та метою" російського ОПК. Насправді ж реальні технічні дані "Іскандер-1000" показують дальність у межах 550 кілометрів. Пряма мова Храпчинського: "Вони прагнуть досягти більшої дальності (1000 кілометрів – УП). Для цього використовують більш енергоємне тверде паливо, оптимізують двигун та суттєво зменшують масу бойової частини – орієнтовно до 300–350 кілограмів. Головна відмінність цієї модифікації від звичних "Іскандерів" полягає у зміні балістичного профілю та паливного балансу". Насправді росіяни модифікують ці ракети, бо мають стратегічну мету – Росія намагається максимально наростити дальність, щоб відсунути свої дефіцитні пускові установки якнайглибше від українського кордону, вважає Храпчинський. Росіяни зараз усвідомлюють, що українські далекобійні спроможності масштабуються. Немає проблем в України й із засобами розвідки, тому російські позиції поблизу лінії фронту стають пріоритетними і надзвичайно вразливими цілями для ударів. *** Безумовно, останні російські атаки та дані української розвідки показують, що росіяни працюють над масштабним виробництвом балістики і реактивних дронів. Однак із настанням холодного періоду ворог не робитиме виняткової ставки на один вид озброєння, наголошує Храпчинський. Навпаки, Росія вибудовує складну синергію, у якій кожен засіб ураження матиме свою мету. "Класичні поршневі дрони та дешеві приманки перевантажують наші радіолокаційні засоби виявлення й виснажують мобільні вогневі групи. Реактивні БПЛА скорочують час на реакцію та змушують підіймати винищувальну авіацію, а також залучати ЗРК середньої дальності. Балістика намагається завдати ударів у моменти найвищої напруги системи. Це чітко прорахована ешелонована тактика, де кожна хвиля має своє функціональне завдання", – підсумував Храпчинський. Україна вже готується до нових викликів, які можуть принести російські атаки восени. Через часті сповіщення про небезпеку вже зараз страждає економіка України, адже бізнес фактично зупиняє свою роботу. Якщо атаки з настанням холодів все ж посиляться – ситуація ще більше ускладниться. Тому прем'єр-міністр Сергій Корецький заявив, що уряд вже готує зміни щодо роботи установ і транспорту під час тривог, щоби країна адаптувалась до нової реальності. Тетяна Кривішин, УП

29 червня приблизно о 21:00 у Монако пролунав вибух, внаслідок якого постраждали три особи, двоє з яких отримали дуже важкі поранення. Тоді джерела "Української правди" в бізнесових колах повідомили, що йдеться про підсанкційного українського бізнесмена Вадима Єрмолаєва та його близьких. Після вибуху почалась масштабна операція з пошуку людини, яка заклала вибухівку, потрапивши на записи камер спостереження. Вважалося, що ця особа встигла виїхати на територію Франції. Пізніше журналісти з'ясували, що підозрюваною є жінка, яка могла видавати себе за чоловіка. Нею виявилася громадянка України Анастасія Березовська.  ЗМІ повідомляли, що слідство в Монако у справі про замах на Єрмолаєва розглядає версію про причетність СБУ. 7 липня стало відомо, що Березовську знайшли убитою і закопаною під Києвом. Того ж дня Нацполіція, СБУ, ГУР та ОГП повідомили, що затримали двох осіб за підозрою у вбивстві жінки, яку розшукував Інтерпол. Слідство припускає, що чоловіки також могли бути причетні до замаху на українського бізнесмена в Монако, оскільки має дані, що вони неодноразово здійснювали перекази на криптовалютні та банківські рахунки Березовської. За версією слідства, Березовську вбили 3 липня поблизу селища Юрів Київської області співробітник Головного управління розвідки Міноборони Владислав Реут і його спільник, колишній співробітник СБУ Віталій Жикович. За даними співрозмовників "Української правди", близьких до розслідування, слідство вважає, що саме вони могли бути організаторами теракту в Монако. Важливо зазначити, що станом на зараз у силових колах циркулюють дві полярні версії довкола розслідування резонансної справи. Джерела "Української правди" у Службі безпеки переконують, що за замахом можуть стояти "гурівці", близькі до Кирила Буданова. Тоді як в оточенні Буданова переконують, що цю справу може використовувати тимчасовий виконувач обов'язків голови СБУ Олександр Поклад, з яким у керівника Офісу президента відкритий конфлікт після вбивства Дениса Кірєєва. "Українська правда" понад місяць намагалась домовитись із Вадимом Єрмолаєвим про інтерв'ю. Він тричі переносив дату, посилаючись на проблеми зі здоров'ям. На минулому тижні редакції вдалося записати велику розмову з потерпілим. Хто міг організувати спробу вбивства? Чому одразу після замаху бізнесмен зробив декілька суперечливих заяв? Хто справляє тиск на підозрюваних? І чи можуть тиснути на самого Єрмолаєва?

"Як вона виготовила цю бомбу?!"

– Вадиме Володимировичу, наскільки ми розуміємо, станом на зараз в Україні велика кількість людей перебувають у напрузі через теракт і спробу вбивства, які відбулися наприкінці червня в Монако. Ви ніколи не були скандальним бізнесменом, але чомусь хтось намагався вбити саме вас. Як правило, правоохоронці в таких випадках кажуть: назвіть 5–10 прізвищ, які, як ви вважаєте, можуть і могли б бути дотичними до спроби вбивства. Вам таке питання ставили, наприклад, французькі правоохоронці? Що ви відповіли?– Так, вони мені ставили подібні питання. Я їм сказав, що навіть не можу одного імені назвати. Я ніколи ні з ким не конфліктував, завжди обходив гострі кути, ніколи не займався якимось бізнесом, який має стосунок до криміналу або може викликати якусь там нездорову конкуренцію. Тому я навіть уявити собі не можу. Я нікому не винен, мені ніхто не винен.– Тоді, по-вашому, що сталося і чому?– Не розумію. Я дуже сподіваюся, що правоохоронці знайдуть відповідь на це питання. Це мене дуже хвилює, тому що як далі жити моїй родині? У мене є п'ятеро дітей, сім'я, вони всі тепер не знають, як їм жити.– Коли ви востаннє були в Україні?– 16 травня цього року, я був кілька днів.– У нас теж була інформація, що ви менше ніж за місяць до того, що сталося тут, у Монако, відвідували Україну. З якою метою?  Можливо, ви там з кимось зустрічалися? Це була робоча поїздка чи приватна?– Це була приватна поїздка, я давно не був, я хотів подивитися, яка зараз у Дніпрі обстановка, в якому стані все, що я створював, те, що я передав сім'ї в управління. Поїхав, подивився два дні і повернувся. – А якісь робочі зустрічі, що стосуються бізнесових питань, у вас були?– Ні, такого нічого немає.– Я так розумію, до того ви в Україні давно не були? Коли востаннє?– Я був в Україні до цього у грудні 23-го року. До того, як на мене запровадили санкції, я проводив в Україні весь час, який мені дозволяв закон. А закон мені дозволяв проводити 90 днів за останні 180 днів. Такий закон. Оскільки я не маю українського паспорта, я не громадянин України, я не податковий резидент України, тому я мав право і зараз маю право проводити в Україні 90 днів за останні 180 днів. Цим правом користувався і весь цей час проводив в Україні.– Ви не пов'язуєте ніяк цей візит, якихось людей, з якими ви розмовляли, з тим, що сталося потім у Монако?– Ні.– А питання санкцій і вашого в'їзду в Україну – вони не суперечать одне одному?– За законом я маю право в'їжджати, у мене немає обмежень для в'їзду в Україну.– Можливо, хтось на вас виходив, коли ви були в Україні, пропонував зустрітися? Люди, пов'язані з бізнесовими структурами, кримінальними, правоохоронними?– Ні, ніхто не виходив ні з правоохоронців, ні з бізнесових… Я хотів би сказати ось що. Я це (поїздку в Україну і замах – УП) не пов'язую, по-перше. А по-друге, ми розуміємо, що стежити за мною почали набагато раніше, ніж я поїхав в Україну, ще в Монако. Виходить, ідея із замахом на мене, умовно, з'явилася набагато раніше, ніж я їздив в Україну. Тому моя поїздка в Україну не могла бути причиною того, що сталося. Правоохоронці в Монако бачили на своїх камерах пані Анастасію Березовську, вони її бачили вже з початку травня або, може, навіть у квітні, як вона тут проводить, як назвати це, стеження чи що.– А коли ви були в Україні, ви не помічали ніякого стеження, якихось дивних людей?– Ні, я був дуже мало – 2,5 дня.– Пропоную почати з 29 червня, дня, коли стався замах. Будь ласка, відтворіть той вечір, все, що ви пам'ятаєте. – Я цілий день був удома. Моя цивільна дружина вдень ходила кудись із подругами. І потім ввечері, оскільки дитина захотіла їсти, ми пішли в кафе поїсти. Ми нічого не резервували, пішли на набережну в кафе "Зефір", якось так воно називається. Підійшли в одне кафе, там не було місць, у друге – в цьому кафе нам сказали: "Так, є столик на вулиці". Ми сіли, поїли протягом години і пішки повернулися сюди додому. У той момент, коли я підійшов до дверей, усі підійшли, і я дістав такий магнітний ключик, щоб прикласти його до дверей, у цей момент стався вибух.– Наскільки я розумію, на той момент у вас не було особистої охорони?– У мене її взагалі ніколи немає. Я завжди їжджу сам за кермом, мені не потрібна ніяка охорона.– Чи є інформація, що Березовська стежила за вами не одна?– Це логічно, вона не могла одна працювати в Європі. Ми всі бачимо в кіно або як це в книжках відбувається. Зазвичай стежить не один, а 2–3 людини, які змінюються. Найімовірніше, Березовська теж була не одна.– Що вам відомо з матеріалів слідства, як готувався замах? Можливо, французьке чи українське слідство пояснило, як відбувалося стеження?– Французьке слідство нічим не ділиться. Вони тільки ставлять питання періодично, але нічим не діляться. Я запитував у них кілька разів, можливо, вони знають ще якихось людей, які займалися стеженням за мною? Вони кажуть, що це таємниця слідства – ми нічого розповісти не можемо. Цілком можливо, вони побоюються, що якщо вони знову назвуть якесь прізвище, то цю людину просто ліквідують так само, як Березовську. А якщо ці люди були і вони потім поїхали в Україну, то я не виключаю, що їх уже ліквідували, щоб нікому було давати жодні показання в разі, якщо їх спіймають.– Тобто ви вважаєте помилкою те, що правоохоронні органи назвали Березовську, показали, що це вона?– Так, я вважаю, що це була їхня помилка. Вони мали включитися з українськими правоохоронцями, затримати її, щоб вона давала показання. Але зроблено те, що зроблено, вони діяли за якимось своїм протоколом, опублікували її фотографію, оголосили її в міжнародний розшук, і вийшло те, що вийшло.– Можливо, українське слідство більше співпрацює з вами?– Вони теж нічого зайвого не говорять. Але з того, що зрозуміло, – вибухівка була дуже рідкісна. Із загальних джерел відомо, що у звичайних військових такої вибухівки немає, а в ГУР вона є. Водночас у цій історії фігурує офіцер ГУР Владислав Реут, який безпосередньо брав участь у вбивстві Березовської. Є також інформація, що Реут – фахівець із вибухових пристроїв і що саме він виготовив пристрій, використаний під час замаху. Тому сам собою напрошується висновок про можливий зв'язок між походженням цієї вибухівки та участю Реута.– Тобто він не тільки міг брати участь у вбивстві, але й виконувати, власне, частину цієї задачі по замаху?– Так, він точно в цьому брав участь.– Вважаєте, вас хотіли саме вбити чи залякати?– Думаю, вбити. Тому що те, що ми вижили – я не знаю, якась випадковість. Двері, величезні двері, які підняти неможливо, їх вибухом вирвало і розламало на тріски. Вони лежать, ви можете сфотографувати, за ліфтом, коли будете спускатися. Спробуйте їх підняти рукою – це неможливо. Моя жінка, цивільна дружина Анна, була страшенно травмована, дуже сильно. От тільки зараз вона хоч потроху почала говорити. Вона місяць була в комі. Вона зараз тільки починає рухати руками. Це був потужний вибух. Дитину відкинуло – може, через те, що вона легка. Коли це все сталося, я повернув голову, бачу, що син там махає закривавленими руками, у нього закривавлені руки, ноги, все. У нього зламалася якась частина кістки на нозі, він був у гіпсі, у нього були теж опіки, йому теж пересаджували шкіру, тому що без пересадки шкіри це все не могло загоїтися. – Які ще вам відомі подробиці організації і виконання?– Поки більше ніяких. Але я дуже сподіваюся, що правоохоронці наші, СБУ і МВС, зможуть цю справу просунути. Хоча, звісно, останнім часом розслідування якось почало гальмуватися.– З чим ви це пов'язуєте?– Думаю, якісь зацікавлені особи тиснуть на слідство, як мінімум на МВС, і МВС трохи пригальмовує свої дії. Ой, вибачте – Національна поліція. Національна поліція трохи пригальмовує свої дії в розслідуванні.– Це серйозна заява. Хто, по-вашому, може здійснювати такий тиск?– Не знаю. Ті, хто хоче якимось чином вигородити Реута, Жиковича та інших учасників цього злочину.– 15 липня ви заявили про причетність чинних співробітників ГУР до вибуху, а 20 липня в інтерв'ю сказали, що не знаєте, хто хотів вас убити. Чому ви зробили такі різні заяви?– Я думаю, це був неправильний переклад або хтось спотворив. Я весь час говорив, що, виходячи з тих людей, які брали участь у цьому злочині, зрозуміло, що брали участь співробітники на якомусь нижчому рівні, хоча пан Реут – підполковник ГУР, не такий вже він і маленький персонаж, не сержант за званням. Ну і, напевно, все-таки багато місяців ішла підготовка, потрібні були фінанси тощо. Найімовірніше, існує і замовник, і якийсь вищий середній рівень якихось людей у ГУР. Я впевнений, що в цьому, знову ж таки, мені так здається, що це не може бути ні Офіс президента, ну занадто, ні керівництво ГУР. Я думаю, ці люди не брали участі. Тому що якби ці люди брали участь у позасудових стратах, то я собі навіть уявити не можу, де тоді наша держава, на якому ми рівні розвитку. Тому я думаю, що це все-таки за гроші хтось найняв, організував усю цю процедуру. Коли спіймають, ми дізнаємося, яка була мотивація у того, хто це і замовив, і прийняв замовлення.– Можливо, ви знаєте про інших співробітників або службовців ГУР, окрім Реута, які могли бути задіяні?– На жаль, не знаю. Я ж усе-таки не веду слідство, і слідство не ділиться з нами якимись секретними даними. Але думаю, що з усіх, хто міг бути задіяний ще, це мінімум рідний брат Владислава Реута, він теж співробітник або колишній співробітник ГУР, Євген Реут.– Чи бачили або чули ви якісь докази того, що Реут виконував приватне замовлення – тобто його хтось найняв. Чи це могло бути завдання Головного управління розвідки?– Ні, такої ніякої інформації немає, ми маємо тільки те, що маємо: що він брав участь, що він діяв; але іншої інформації у нас немає.– Як ви вважаєте, якою могла бути мотивація співробітників ГУР – суто фінансовою?– Думаю, так. Тому що зі мною вони ніколи не були знайомі. Яка в них ще могла бути мотивація? Тільки гроші.– Але якщо до операції були залучені люди, пов'язані зі спецслужбами, вони мали усвідомлювати ризики: що Березовську можуть ідентифікувати, що залишаться сліди, що операцію в Монако ретельно розслідуватимуть. Ви все одно вважаєте, що вони могли піти на такий ризик за гроші?– Поки, думаю, так, поки думаю, що за гроші. Березовська намагалася ховатися, вона маскувалася. Поліція Монако не відразу встановила її, у них на це пішло майже дві доби, поки вони зіставили всі зйомки за останній місяць, усе, що відбувалося.– Чи зверталися ви або ваші представники безпосередньо до Головного управління розвідки, щоб отримати відповіді щодо можливої причетності Реута до замаху?– Так, наш адвокат писав адвокатський запит, але поки ми відповідей не отримали.– Запит був адресований керівництву ГУР?– Думаю, так. Я, чесно кажучи, не знаю, але він людина грамотна, я думаю, він звертався до керівництва.– За два місяці після вибуху з вами контактував хтось із Головного управління розвідки Міністерства оборони?– Так, зі мною спілкувалися, але я не хочу називати прізвище поки. Так, мені люди намагалися пояснити, що Головне управління розвідки до цього не причетне. Ввічливо, культурно я їм так само сказав, що як воно може бути не причетне, коли підполковник ГУР прямо зараз заарештований і брав участь у цьому заході? Якщо він чинний підполковник, як може ГУР не бути причетним до цього? Він же не двірник, не охоронець десь на дверях. Якось так.– Можливо, вони вважають, що Реут взагалі не причетний до замаху?– Я не знаю, вони його не виправдовували, вони просто говорили про те, що треба краще в цьому розібратися, щоб звинувачення не було голослівним. Я кажу, що це ж моя особиста думка, я ж нікого не звинувачую. Це моя думка, що раз там є один із двох чинний офіцер ГУР, то, на мою думку, якось там і ГУР теж причетне. І в мене до них питання: минуло півтора місяця, при всій потужності цієї організації, ресурсах, чому вони досі не розібралися і не знайшли решту учасників цього всього.– Ви ставили це питання людям із ГУР, які з вами контактували?– Так.– Що вони відповідали?– Кажуть, що розбираємося.– За інформацією джерел "Української правди", з вами контактував Дмитро Усов (колишній заступник керівника ГУР МО – УП). Це правда? – Це ваші припущення, з ким я говорив, але я не хочу поки коментувати.– Незалежно від того, з ким саме ви говорили в ГУР, чи чинили на вас під час цих розмов якийсь тиск або щось пропонували?– Розмови були дуже культурні, ввічливі, взаєморозуміння. Вони потім мені теж сказали, що так, "ми розуміємо вас, що у вас там ваша жінка лежить у лікарні, дитина, ми все розуміємо, ваші, так скажімо, побоювання, звинувачення".– Вони казали, що хочуть самі розібратися в цій історії?– Так, пообіцяли, що вони будуть розбиратися.– Минуло вже майже два місяці. Чи отримали ви за цей час якусь позицію ГУР щодо цієї історії?– Насправді без малого два місяці минуло, і суспільство досі не почуло жодної публічної позиції ГУР за винятком того, що пан Юсов – я так розумію, це прессекретар ГУР – висловився про те, що "ми розбираємося". І все. Тобто був такий один коментар, і все інше – тиша, що я не я, хата не моя, це теж…– Тобто вас дивує, що ГУР досі публічно не висловилося навіть щодо затримання Реута?– ГУР справді майже ніяк це не коментує. Їхня позиція зводиться до того, що слідство триває і поки нічого не зрозуміло. Але навіть щодо Реута ніхто публічно не заявив, що співробітник ГУР брав участь у вбивстві Анастасії Березовської. Це ж факт. Вони самі вказали, де її закопали. Якби вони її не вбивали, то не знали б, де вона похована, куди викинули пістолет і її телефон. Але вони самі все це показали. Отже, це вони її вбивали. Ми не суд і не можемо робити остаточних висновків, але є очевидні логічні факти.– Щодо другого підозрюваного, Жиковича. Була інформація, що він раніше був позаштатним співробітником СБУ. Що вам про це відомо?– Ми не знаємо, чи був він колись у МВС, але в матеріалах, у тому, що опубліковано, (йдеться – ред.), що він був колись позаштатним співробітником СБУ.– Чи є у вас якась актуальна інформація? Можливо, хтось із правоохоронних органів ділився з вами, чи мав Жикович на момент виконання цього замаху стосунок до якогось органу чи спецслужби, чи не мав?– У нас немає такої інформації на цей момент. Ми знаємо, що він колись був позаштатним співробітником СБУ, потім він перестав бути позаштатним співробітником СБУ. Ким він був на момент цього злочину, ми точно не знаємо. – Чи був він пов'язаний із ГУР або, можливо, зі Службою безпеки України – у вас немає жодної інформації?– Ні.– Я правильно розумію, що ні Жиковича, ні Реута, ні Березовську ви та члени вашої родини раніше не знали?– Ніколи не бачили і ніколи не були знайомі.– Чи відомо вам, як Березовська отримала інформацію про місце вашого проживання та інші дані, необхідні для стеження за вами?– Ні, не знаю. Такої інформації у мене немає, як вона це все отримала. Я думаю, це теж було, найімовірніше, від замовника. Тому що знайти мене тут дуже нескладно, місто дуже маленьке, я ходжу пішки вулицями. Що тут? 4–5 вулиць. Якщо сісти в якесь кафе, то протягом тижня ти в будь-якому разі помітиш якусь людину, на яку ти чекаєш.– Підозрювані, наскільки відомо, заявляли, що Березовська могла діяти з власної ініціативи або виконувати приватне комерційне замовлення, а її вбивство могло бути окремою операцією. Чому ви відкидаєте цю версію?– А де вона тоді взяла вибухівку, яка є тільки у якихось суперспецпідрозділів типу ГУР? Як вона виготовила цю бомбу? Це не могла бути її особиста ініціатива, тому що вона гроші отримувала на витрати, вона звітувала. А кому вона звітувала?– Українському слідству вдалося відновити відео Березовської, яке може бути звітом про виконання завдання. Чи відомо вам, для кого вона його записувала?– Не знаю, цієї інформації у нас немає.– Чи змінилися за ці два місяці ваші власні версії щодо мотиву та можливого замовника замаху? Ви отримали якусь нову інформацію?– Ні. – Серед версій замаху називали можливий зв'язок членів вашої родини з колцентрами. Як ви ставитеся до цієї версії?– Я думаю, це якась дурниця.– Можливо, ця версія виникла через те, що ринок колцентрів вважається досить агресивним?– Я особисто ніколи ні до чого цього не мав жодного стосунку, крім як телефоном я не вмію користуватися нічим – ні комп'ютером, нічим. Тобто я взагалі далекий від подібних речей.– Вам відомо, чи перевіряло слідство цю версію?– Слідство перевіряло цю версію. Я сподіваюся, що перевіряло, вони не звітують. Я сподіваюся, що вони вже все перевірили, всі подібні версії.– Вашого сина Артура в грудні минулого року затримали на Кіпрі за запитом естонських правоохоронців. Його, зокрема, підозрювали у причетності до діяльності колцентрів. Що ви можете сказати про цю справу?– Його підозрювали, але ми як батьки не могли погодитися з тим, щоб він три роки чекав початку суду. Тому ми з мамою наполягли на укладенні угоди з правоохоронцями. Він уклав її без визнання вини. Якби були очевидні докази його вини, навряд чи естонська сторона погодилася б на таку угоду без визнання вини і без інших наслідків.– Є версія, що в межах цієї угоди ваш син міг надати інформацію про діяльність колцентрів і це могло стати мотивом для замаху на вас. Що ви про це думаєте?– Я нічого цього не знаю, тому що я не був учасником цих подій. Моя дружина зі своїх коштів сплатила штраф, який був при укладенні угоди, і на цьому все. Все, що я знаю. Давав він якісь... Думаю, що жодних показань не було, тому що навряд чи він щось таке знав, що могло б їх зацікавити.– Чи може замах на вас бути якось пов'язаний із подіями, що відбулися на початку року на Балі?– Думаю, взагалі ніяк, думаю, це взагалі з різних життів.– Тобто версію про зв'язок замаху з колцентрами ви відкидаєте?– Так, я відкидаю цю версію, тому що я до цього ніколи жодного стосунку не мав, ні до чого подібного.– А щодо вашого сина?– Ми ж уже з вами визначилися, що він вину не визнав. Займається зараз якимось своїм бізнесом, сім'єю, у нього троє дітей. Все. Я знаю, що він точно... Давайте, раніше я його не контролював – дорослий чоловік. Але на сьогодні з того, що мені відомо, то він 100% жодного стосунку ні до чого подібного не має.– Чи пов'язана бізнес-діяльність вашого сина з бізнесом Олександра Петровського (відомий у кримінальних колах бізнесмен з Дніпра – УП)?– 100% ні. Наша сім'я з сім'єю Петровського в плані якихось бізнесових відносин ніколи не перетиналася.– Чи розглядаєте ви російський слід у замаху на вас і вашу родину?– Я не можу сказати, я не знаю. Я так само ніколи не був пов'язаний із Росією – я не розумію, навіщо їм це треба. Так само я не розумію, навіщо це треба було б, наприклад, нашому Офісу президента або росіянам. Я ні для тих, ні для тих не становлю жодного інтересу.– Останнім часом ви отримували якісь погрози, повідомлення чи сигнали з Росії або від пов'язаних із Росією бізнесменів чи структур?– У мене взагалі немає жодного зв'язку з російськими бізнесменами, з Росією. Взагалі жодного.– Пропоную перейти до санкцій.– Будь ласка. У нас ще питання щодо Реута і Жиковича. У нас є інформація, що вони отримують повідомлення про те, що їм краще помовчувати і краще думати про сім'ю. Хто їм передає ці "привіти", я не знаю, але вони їх отримують.– Тобто, за вашою інформацією, Реут і Жикович, перебуваючи в СІЗО СБУ, отримують погрози?– Скажімо так. Від кого, я не знаю.

"Я з державою ніколи не працював"

– За що, на вашу думку, проти вас запровадили санкції РНБО і на якій стадії зараз їх оскарження?– Санкції – це незрозуміла історія. Їх запровадили, коли завели кримінальну справу за підозрою, і там був якийсь аргумент про те, що я працюю в Криму і плачу податки в Криму. Це була підозра. На підставі цієї підозри було порушено кримінальну справу. Вона не була розслідувана, а просто почалося розслідування, і на мене запровадили санкції за підозрою. Ця справа була розслідувана, я вам передам документи, у мене є копія рішення суду, копія листа від генерального прокурора, від Служби безпеки, що я до цієї справи не маю стосунку. Ми зверталися, щоб ці санкції були зняті, але поки наше звернення не розглянуто.– Я правильно розумію, що СБУ підозрювала вас або пов'язані з вами структури в тому, що після окупації Криму вони продовжили працювати за російським законодавством і сплачувати податки до бюджету Росії?– Так точно. Ці підприємства і зараз продовжують працювати. Але як і що, нам це невідомо. Тому що в середині 23-го року ці підприємства були націоналізовані.– У 2023-му році?– Так. А ми перестали їх контролювати десь уже в 15-му році. Як тільки заборонили працювати на території, яку захопила Росія, ми теж перестали, ми хотіли продати, коли ще була можливість. Нам це не вдалося. Потім туди приїхали якісь бандити, які тиснули на директора, змусили його працювати на них. Звинувачувати цього хлопця після того, що його побили, було неможливо. Будь-яка людина, якщо на неї так будуть тиснути, фізично бити, погрожувати сім'ї, звичайно, вона буде робити те, щоб урятувати себе і врятувати свою сім'ю. Ми втратили контроль над цими підприємствами, і вони вже існували самі по собі.– Після цього у вас не залишилося жодного зв'язку з цими підприємствами і ви не отримували від них грошей?– Ні.– Жодних доходів?– Немає жодних фактів. Ми ніколи звідти не отримали жодної копійки. А як вони розпоряджалися вже отриманими грошима, це вже нам невідомо.– Тобто, хто фактично отримував прибутки від "Алеф-Віналь-Крим" після окупації Криму, ви не знаєте? Це був Двоскін Євген Володимирович (російський кримінальний бізнесмен – УП). Про нього ви можете прочитати в інтернеті те, що написано. – Ви вважаєте, що саме Двоскін отримав контроль над цими підприємствами?– Думаю, так, але не знаю, це невідомо. В інтернеті пишуть, що він на своїй дорогій машині заїжджає у двір ФСБ Росії в Москві. Це написано в інтернеті. Хоча сам він із кримінального світу.– Після запровадження санкцій до вас виходив хтось, пов'язаний із владою, правоохоронними органами чи РНБО, і пропонував за гроші або в обмін на бізнес посприяти їх скасуванню?– Ні, ніхто не виходив.– А ви самі намагалися через когось домовитися про зняття санкцій?– Ні, я не знаю, на кого треба виходити. Ми зверталися в усі органи, які в цьому беруть участь, писали в Генеральну прокуратуру. Адвокати писали всюди, де можна писати. Особисто я ні з ким не спілкувався і ні на кого не виходив.– Тобто ви не розумієте ані причин запровадження санкцій, ані мотиву замаху на вас і вашу родину?– Ні, не розумію. Цікавий факт, що майно, яке колись нам належало в Криму, в середині 23-го року разом із майном нашого президента було все націоналізовано одним указом Росії.– Ви маєте на увазі квартиру Володимира Зеленського?– Так. Був один указ, і ось у ньому були колишні наші підприємства, квартира. – Якими українськими підприємствами ви зараз керуєте після запровадження санкцій? Чи передані вони в управління вашим близьким?– Я не керую, моя сім'я займається управлінням. Я фактично вийшов на пенсію і займаюся інвестиціями тільки в цінні папери на фондовому ринку.– Водночас пов'язані з вами компанії вже після запровадження санкцій отримували землю під порт на Одещині, відновлювали спецдозволи на користування надрами та продовжували працювати з державою. Як ви це пояснюєте?– Я з державою ніколи не працював. Те, що ті підприємства, які колись мали до мене стосунок, побудували маленький річковий порт, напевно, треба пишатися, що люди під час війни будують інфраструктуру. Не розбиратися, як, що, навіщо. Тому що це дуже ризиковано. Я, можливо, навіть і не будував би цей порт, якби це я робив. Тому що маленький причал, ще щось у нинішній ситуації можуть бути знищені, всі інвестовані гроші пропадуть. Тому мені здається, що навпаки треба вітати тих людей, які інвестують у ризиковані інфраструктурні речі для того, щоб країна могла щось експортувати. Я не розумію причин цього розбирання. Я думаю, це якась знову ж таки дурниця.– Ви були знайомі з Андрієм Портновим? Чи допомагав він вам у питаннях санкцій або проблем із правоохоронними органами?– Ні. – Ви взагалі з ним не були знайомі?– Я його бачив кілька разів у житті, але ми не були якимись близькими друзями, у нас не було якогось регулярного спілкування. Просто я його кілька разів у житті бачив.– Є версія, що Портнов під час поїздок в Україну перед своїм убивством порушував питання щодо вас і запроваджених проти вас санкцій. Вам щось про це відомо?– Я взагалі не знаю. Про Андрія Портнова не знаю нічого. Крім того, що його вбили – я прочитав у пресі, – я про нього не знаю нічого. Я ніколи не жив у Києві, ніколи не був у політичній тусовці, для мене це все чуже.– Чи пов'язуєте ви запровадження санкцій зі спробою перерозподілити або забрати ваш бізнес?– У мене немає якогось монопольного бізнесу, який був би надзвичайно цікавий. У мене є мережа бізнесів, партнери. Як відібрати, а партнерів куди подіти? Ні. Я більше інвестор, я інвестую в бізнес, а управляють ним інші. Так було раніше. Зараз цим далі займається сім'я, сімейний бізнес, а я займаюся інвестиціями у фондовий ринок Америки.– При цьому санкції досі залишаються чинними?– Ну, я сподіваюся, коли-небудь дадуть у руки розглянути ці матеріали, які я вам передам. Захочете – опублікуєте якусь частину.

"До Монако у мене претензій немає"

– Коли ви відмовилися від українського громадянства, ви пояснювали це, зокрема, потребою в міжнародному захисті. Від чого саме ви хотіли бути захищені?– Не так, щоб у захисті. Просто світове законодавство більш надійне, ніж просто українське законодавство. А на Кіпрі воно міжнародне, британське право фактично. Ну от дивіться, я звертався до Верховного суду з питанням розглянути питання моїх санкцій по суті. Верховний суд відповідає, розглядає і каже, що на підставі поданих документів президент мав право запровадити санкції. У нас питання: ми ж не запитуємо у Верховного суду, мав право президент чи не мав. На підставі поданих документів, звичайно, мав і запровадив. Але у нас тепер є нові документи, які говорять про те, що я до цього не маю стосунку. І ми їх просимо розібратися по суті. А вони не розбираються. Їм ставиш одне питання, а вони відповідають на інше. Ось це і є, так скажімо, якщо ти десь у Європі, у світі, то якось більш захищена система.– В одному з інтерв'ю ви сказали, що волієте жити в безпечному Монако, а не в Україні. Але замах на вас стався саме тут. Ви й після цього вважаєте Монако безпечнішим? І чи маєте претензії до князівства щодо того, що замах взагалі став можливим?– Ну, давайте так, до князівства Монако у мене претензій ніяких немає. Уявіть собі, що якщо це відбулося тут, скільки це зусиль коштувало – адміністративних, фінансових, організаційних – організувати це тут, то в Україні, якби я жив, то, напевно, це можна було б зробити в 10 разів простіше.– Клод Моніке (ексспівробітник французької розвідки DGSЕ, експерт з питань безпеки – УП) заявляв, що ви нібито готували виступ у Європарламенті про корупцію в Україні. Це правда?– Це неправда. Я збирався просто брати участь, бути присутнім на інвестиційному... Це збиралися зробити круглий стіл щодо інвестицій у відновлення України. Щоб це було дослівно і чітко. Ні про яку корупцію під час цього круглого столу, мови не було ні в порядку денному, ніде. Збиралися поговорити про те, які інвестиції можна робити у відновлення України, які треба, які вигідно. Ось така була тема саме цього запланованого заходу.– Після замаху ви залишаєтеся в Монако. Чи змінили ви заходи особистої безпеки?– Я найняв собі зараз приватну охорону, поки триває слідство. Я сподіваюся, що коли слідство знайде замовників, то я зможу жити життям звичайної просто людини. – Ви вірите, що слідство знайде замовника?– Я на це дуже сподіваюся, дуже.– Ви говорили, що під час замаху використали незвичайну вибухівку, яка може бути в розпорядженні спецслужб. Що саме це була за речовина?– Це була якась рідка вибухівка. Вона була перевезена з України, доставлена вже у вигляді виробу, який виготовив Владислав Реут, була доставлена в Європу і тут уже застосована. Це дуже рідкісна річ, це рідка вибухівка, від якої потім залишаються страшні хімічні опіки на тілі. Ось такий теж є нюанс. Така вибухівка не продається ні в магазині, ніде, її немає у звичайних військах. Це дуже спеціалізована річ, дуже.– Якщо, за вашою інформацією, пристрій виготовив Реут, ви припускаєте, що цю вибухівку він міг отримати в ГУР?– Напрошується відповідь, що так. Десь же він її взяв? Найімовірніше, на роботі.– Люди, які стежили за вами і готували замах, бачили, що ви перебуваєте разом із родиною. Тобто, на вашу думку, вони свідомо ухвалили рішення здійснити вибух, розуміючи, що постраждають усі троє?– Так, звичайно, вони стежили за мною з моменту, як я вийшов із сім'єю з дому і пішов на набережну, зайшов у кафе, там поїли ми всі втрьох і так само втрьох повернулися. Вони, звичайно, розуміли, що ми всі троє разом, і в них був час на прийняття рішення, робити цей вибух чи ні. Тобто вони чітко розуміли, що постраждають усі троє, і вони прийняли це рішення, напевно, порадившись.– В Україні є чимало тяжких злочинів, які роками залишаються нерозкритими. Якщо замовника цього замаху не встановлять, для вас фактично зберігатиметься пряма загроза. Що ви можете робити в такій ситуації?– А мені нічого більше не залишається. Де є гарантія, що вони не повторять те, що вони зробили, ще раз? Моє завдання – знайти все-таки замовника і закінчити цю історію в залі суду. У мене немає іншого варіанта. Ви праві, що якісь злочини не розкривалися. Але в цьому злочині є двоє вже заарештованих людей, і вони не найпростіші люди. Їм загрожує довічний строк ув'язнення. Тобто їм треба добре подумати, хочуть вони отримати просто якийсь строк ув'язнення чи довічний. Тобто у них є вибір.– Ви маєте на увазі, що підозрювані можуть піти на угоду зі слідством і назвати замовника або інших учасників злочину?– Так точно, так і є. Ці люди є, це не так, що у нас глухий кут і ми нічого не розуміємо. Є конкретні два виконавці, які вбили ще одну виконавицю, які брали участь у всьому цьому. Тим більше займаються такі служби, як СБУ, МВС. ГУР обіцяє теж бути на боці справедливості, хоча ми поки цього не помітили, щоб вони вийшли з якоюсь заявою. Навіть про того ж Реута Владислава, який уже затриманий за вбивство Березовської, теж тиша. Михайло Ткач

Поля, посадки, яруга. На краю яруги стоїть чоловік середнього віку в пікселі, мружиться на сонці й без ентузіазму вичавлює з себе слова: "Мій позивний – "Оса", я командир другого батальйону 429-ої окремої бригади безпілотних систем "Ахіллес". У моїх руках пульт керування FРV, який уже завтра може опинитися у твоїх руках… До речі, а де пульт?". Комунікаційна служба кожної бригади час від часу має записувати короткі рекрутингові відео, в яких військовий закликає приєднуватися до лав його підрозділу. Цього разу "жертвою" бригадних комунікаційників став підполковник Дмитро Васильченко на позивний "Оса". Але це виявилося проблемою: мотиваційна картинка не складалася. Оса збивався, починав спочатку та якось невпевнено читав підготовлену комунікаційниками промову: "За нашими плечима – оборона Києва, Харківський контрнаступ та битва за Бахмут... А для чого це все перелічувати?". Пролунав закадровий голос головного сержанта бригади Олексія Павлійчука (позивний – "Янгрр"): "Дмитре! Так не можна. Ти ж вдумайся: Харківський контрнаступ, Бахмут – це ж глиби! А ти говориш, як про щось другорядне. Давай ще раз!". Насправді за плечима Оси – довжелезний список "глиб". Там не тільки оборона Києва, Харківський контрнаступ і битва за Бахмут. Бойовий шлях Оси – це і бої за Часів Яр, Куп'янськ, Вовчанськ... Список довгий, тому спеціально для Оси підготували "скорочену версію". Янгрр розводить руками: "Дмитре! Ти так людей собі в підрозділ не набереш. Давай ще раз!". Оса людей набере. Але не за допомогою мотиваційного ролика. Є ще "сарафанне радіо", що не бреше: бійці знають, хто є хто. До Оси просяться, до Оси переводяться, до Оси – черга. У чому полягає секрет Оси? Комбат Дмитро Васильченко з 429-ої окремої бригади безпілотних систем "Ахіллес" міг би давати майстер-класи на тему "Як поєднати людяність і військовий менеджмент" Всі фото надані 429-ою окремою бригадою безпілотних систем "Ахіллес"

"Безбашений у хорошому сенсі"

У цивільному житті Дмитро Васильченко – інженер-будівельник. За його плечима військова кафедра, тому кар'єру у війську він розпочав офіцером. До речі, був серед тих, хто ще до повномасштабного вторгнення Росії записався до лав новостворених Сил територіальної оборони. "Відчував, що війна насувається", – коротко пояснює Оса своє рішення. Що саме відчував 24 лютого 2022 року? Офіцер не вдається в довгі спогади. Є лише два слова, в яких закарбована напруга того дня: "Дружина плакала". Оса робить паузу і пояснює: "Ми розуміли, що це вже надовго...". Дмитро практично одразу став командиром взводу 4-ої роти 128-го батальйону 112-ої бригади ТрО ЗСУ. Саме з цієї роти надалі виросте один із перших безпілотних підрозділів, який з часом перетвориться на 429-ту окрему бригаду безпілотних систем "Ахіллес". Чому Оса обрав собі такий позивний? Відповідь пов'язана зі спогадами дитинства. Був у Дмитра родич. Жив у селі, мав гострий язик, міг "ужалити" та й узагалі був складною людиною, за що односельці прозвали його Осою. "Оса – це той, хто жалить, той, хто злий, а я хотів жалити, хотів бути злим, тому згадав свого родича і обрав такий позивний", – усміхається комбат. Жалити в нього виходить непогано – під його командуванням знищено стільки ворожої техніки й окупантів, що їх було б важко розмістити на Червоній площі. Але чи став Оса злим? Тут проситься банальна фраза про злість до ворогів, і вона в нього, звісно ж, є. Якщо ж ставити питання ширше: чи зробила війна Дмитра агресивним, то відповідь буде негативною. Ніхто з побратимів не вважає його не те що злим, а бодай "жорстким". Це важлива деталь, оскільки розвінчує стереотип безальтернативно жорстких і навіть жорстоких взаємин у війську. Випадки порушення прав людини в ЗСУ викликають суспільний резонанс, прояви довіри та взаємоповаги – ніколи. Насправді в підрозділах панує різна атмосфера, яка, безумовно, залежить від стилю керування та особистості командира. На запитання, за що він отримав орден Богдана Хмельницького, Оса лише всміхається: "Мабуть, за сукупність заслуг". – Ну добре. Можете уявити, що ви генерал, якому треба нагородити бійця Осу? От за що б ви дали йому нагороду? – Таке питаєте... Вам якась історія треба? Пам'ятаю, як ще у 2022 році ми вели розвідку – піднімали мавіки з вежі елеватора. Село, туман, працювати важко. В якийсь момент побачили, що на нас суне російський танк. Було зрозуміло, що він по нас буде бити. Хоча ми й не видавали своєї присутності, але вежа є вежа, такий об'єкт він не може не знести. Наш розрахунок спочатку спустився... А потім вирішили знову піднятися й продовжити роботу. Той танк підбила наша піхота, коли він був десь за 60–70 метрів від нас... В принципі, нічого особливого. Оса неохоче розповідає про свої бойові пригоди. Проте практично в кожного з його бойових побратимів є історія, яка так чи інакше пов'язана з Осою. Один із них – "ахіллесівець", командир інженерно-саперного взводу Даніель Шевчук на позивний Аль-Каїда. Таємницю його позивного розумієш одразу: в нього сумні очі Омара Шарифа, чорна борода. Східний образ не награний: Даніель напівукраїнець, напівліванець. Невід'ємна деталь іміджу – арафатка. Читайте також: "Кажуть, в Києві справжня війна. Як добре, що я не там". Один день у посадці з Аль Каїдою – сапером батальйону "Ахіллес" Взагалі-то розпитувати в Аль-Каїди про чиюсь хоробрість – це все одно, що в гросмейстера питати про те, як грає в шахи хтось інший. Дехто вважає Аль-Каїду сталкером: ходить туди, куди ніхто не ходить, робить те, що ніхто не здатен зробити. Питання до Аль-Каїди: "Оса, він який?". – Безбашений у хорошому сенсі цього слова, – миттєво реагує Аль-Каїда. – Якось під Сватовим ходили з ним удвох у розвідку. Це початок 2023-го, зима, сльота, багнюка... Аль-Каїда дістає сигарети. Випускаючи цівку диму, згадує: – Зістрибнули з "маталиги" (багатоцільовий легкий броньований транспортер-тягач – УП), пішли крізь зеленку. В якийсь момент – обстріл касетними боєприпасами. Пересиділи обстріл – рушили далі. На біду до нас пристали місцеві собаки – бігають, ніби супроводжують. Одна з цих собак налетіла на розтяжку... Нерозрив. Потім – міна. Протягом одного дня нам пощастило кілька разів – кілька нерозривів, кілька чудес... Ця розповідь звучить як оповідки барона Мюнхгаузена, але всі в підрозділі точно знають: Аль-Каїда не бреше. Весь його бойовий шлях – суцільний військово-пригодницький роман з ліричними відступами на госпіталь. – Бойову задачу ми відпрацювали, – продовжує він. – Як вижили – взагалі незрозуміло. Але ми цими "чудесними випадками" не переймалися. Навіть легкість якась була. До речі, саме слово "легкість" підходить для характеристики Дмитра: легко йде в будь-яку страшну дупу. Якщо треба тягати трупи – буде тягати трупи. Якщо треба стрибнути в замінований бліндаж – він це легко зробить. Якщо треба... Коли Аль-Каїда розповідає про побратима, він згадує про одну з найважливіших рис Оси – людяність. "Трохи жорсткості командиру не завадить. З іншого боку, існують різні типи лідерства. У сучасних підручниках із політології розрізняють два типи влади: політичну владу та владу, що ґрунтується на взаємодії й співпраці. Можна сказати простіше: влада як позиція і влада як приклад. У першому випадку важливими є демонстративна владність, жорсткість, харизма. У другому працює принцип: роби, як я. Оса – це і є втілення принципу "роби, як я".

"Вони невипадково до мене потрапили"

Головний сержант 2-го батальйону Роман Журавель на позивний "Дяк" згадує свій шлях на війну та перше знайомство з Осою. Дяк – двічі доброволець. Вперше – в 2015 році, вдруге – з самого початку повномасштабного вторгнення РФ 2022-го. Але в бойовий підрозділ потрапив не одразу. Прийшов до районного ТЦК, де його й залишили служити. Дружині він повідомив, що його робота в ТЦК – тимчасова, що збирається шукати місце в бойовому підрозділі. Цим підрозділом став батальйон ударних безпілотних авіаційних комплексів "Ахіллес". Першою людиною, яка зустріла його на вокзалі в Краматорську, був командир роти, тобто Оса. – Дорогою до Костянтинівки я вже зрозумів: ми сходимося по всіх питаннях, – згадує Дяк. — Чи вразив він мене чимось? Так, але трохи пізніше. Я раніше не бачив, щоб командир роти разом із солдатами та сержантами брався за будь-яку роботу. Пам'ятаю, вдвох "бекарню" копали. "Бекарня" – це мінібліндаж, укриття для зберігання боєкомплектів. – Темрява, мряка падає. Копаєш, над тобою щось літає, неподалік щось прилітає... І так майже всю ніч. З того часу ми з Осою які тільки проблеми не розрулювали, – веде далі головний сержант. Таємниця позивного головного сержанта – Дяк – полягає в тому, що він насправді є дяком. Кожної неділі – за спеціального дозволу командира – Роман Журавель вирушає до церкви і співає на хорах. Так було колись у селі, так було під обстрілами в Костянтинівці, так є зараз. Чи запрошував він Осу на церковну службу? – Так, пропонував, але поки його до церкви так і не витягнув, – позіхає Дяк і одразу доповнює: – Проте це не значить, що в нього немає Бога в серці! На питання в лоба" Ви вірите в Бога?" Оса розтягує комір, дістає кулон у вигляді сонця-квітки і каже: – Це Ружа, давній слов'янський символ. – Оберіг? – Можна сказати й так. – Ви цікавитесь язичницькою символікою, язичницькою вірою? – Та ні. Мені важко якось визначити своє віросповідання. Можливо, і язичник, але скоріше агностик. Але... Але я відчуваю, що не все так просто. Що за всі наші добрі і недобрі діяння з нас спитають. Такого, що ти свічку поставиш і гріхи тобі пробачили, не буде. – Це, в принципі, певна релігійна позиція. – А я ж не кажу, що атеїст. Я вірю, що Він є в різних проявах. Спокійно ставлюся до всіх релігій... Оса: Дивно, але мій світогляд не змінився під впливом війни. Як думав і відчував у цивільному житті, так і зараз – Боїтесь смерті? – Я розумію, що це може статися в будь-який момент. Все що завгодно може статися. Не хочеться бути покаліченим, звісно. А смерть – лише перехід в інший стан. Ось кілька хвилин тому… Розмова відбувається в маленькому кабінеті Оси. Над столом декілька моніторів. Оса киває на екран, що розділений на кілька квадратів, у кожному з яких рухлива картинка. Командир відстежує все: переміщення особового складу та ситуацію на підконтрольних ділянках. Продовжує: – Кілька хвилин тому машина потрапила під роздачу... Хлопці трохи контужені, але, слава Богу, живі, – робить паузу і повторює: – Живі, живі; все, за великим рахунком, нормально. Люди, якими командує Оса, займають у його "містичній картині" особливе місце: – Я розумію, що вони не випадково до мене потрапили, – каже він. – Кожен з них унікальний, кожен має якусь таку якість, якої нема в інших. – А можете дати характеристику людям, які зараз рухаються ось у цій машині на екрані? – Звісно. Богдан – красень в усьому. Азартний, імпульсивний. Це може бути як плюс, так і мінус. Трудяга. Дуже творчий та інтелектуальний. Поїхали далі: Степан. Якщо йому дати якусь незвичну роботу, перша його реакція буде: чому я? А потім візьметься і потягне. З ним не страшно йти на довгі дистанції... В характеристиках, які роздає Оса, немає пафосу, але є дещо цінніше – щирість.

Лідерство як служіння

Один із штурманів FРV-розрахунку, щоб охарактеризувати Осу, пригадує незначний, на перший погляд, епізод. Якось розрахунок отримав від штабу завдання, яке бійцям здалося безглуздим. Штурман починає викладати події дещо туманно: – Ну їдемо на позицію, знаємо, що завдання – якась дурня. На годиннику десь друга ночі. На точці перевантаження нас наздоганяє машина комбата. Оса виходить, дивиться нам в очі і говорить: "Хлопці, я знаю, що ви думаєте". І далі виклав мету завдання, – штурман запалює сигарету і веде далі.– Розумієш, це було так несподівано... Офіцер відчергував зміну на командному пункті і замість того, щоб піти спати, поїхав у якісь єб*ня, щоб сказати нам два слова. Це був прояв поваги до нас і щось ще... Відчуття, що командир нас розуміє! Звісно, ми зробили все якнайкраще. Американський генерал і теоретик військової справи Джим Меттіс часто повторює: "Якщо хочеш зрозуміти, що відбувається, їдь до своїх людей". Це робиться не для контролю, а для того, щоб командир відчував реальність. Аналогічні рекомендації та принципи є в багатьох сучасних теоріях менеджменту. Наприклад, американська концепція Sеrvаnt Lеаdеrshір (лідерство як служіння) передбачає, що менеджер служить підлеглим, допомагає їм, періодично виконує їхню роботу: пакує товар, працює на рецепції, виходить на зміну. Автор цієї теорії, Роберт Грінліф, міг би черпати натхнення, спостерігаючи за Осою. Але у випадку комбата йдеться не про "рецепції" і "пакування", а про набагато більш виснажливі речі. Одна з особливостей сучасної війни – постійне збільшення кіллзони. На деяких напрямках, де працює батальйон, вона становить приблизно 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення. На практиці це означає, що жодна автівка цю відстань здолати не може. Розрахунки йдуть на позиції пішки. Коли чергового разу прийняли рішення про збільшення "пішої дистанції", командування батальйону провело навчання на полігоні. Оса, як звичайний боєць, йшов у повному екіпіруванні, зі зброєю і рюкзаком, 25 кілометрів. Чи ухвалив він якісь "менеджерські" рішення після цього походу? – Так, звісно, – каже він. – На середині маршруту ми облаштували пункт перепочинку, на якому постійно є наш черговий і бойовий медик... Востаннє Оса читав підручники з менеджменту дуже давно, до повномасштабного вторгнення, коли працював директором будівельної компанії. Сьогодні на читання часу не вистачає. Хоча... Біля його робочого місця є імпровізоване ліжко: каремат і спальник. На спальнику лежить книжка – мемуари Ервіна Роммеля "Піхота наступає". Але там нічого немає про "лідерство як служіння". Секрет Оси не в прочитаних книжках, а в тому, щоб зберігати людяність за найскладніших, іноді нелюдських обставин.

Людина-константа

Оса руйнує ще один стереотип – про безкінечно втомленого за чотири з половиною роки повномасштабної війни військового. Значна частина його бойового шляху припала на піхотне життя з усіма його тягарями – фізичними й психологічними. Але жодних зовнішніх ознак виснаження немає. Принаймні зранку він завжди випромінює бадьорість – ніби щойно повернувся з відпустки. Оса: У 2022 році я брав п'ять днів за сімейними обставинами. З того часу відпустки не було. Це стандартна ситуація: командний кістяк нашої бригади нечасто відпочиває У чому особистий секрет стійкості Оси? Це питання ставить його в глухий кут: – Ну, по-перше, обов'язкова ранкова зарядка. Хоча сьогодні не встиг... По-друге, треба стежити за режимом харчування. Але якщо чесно – не знаю. Майже кожна історія про військового, особливо якщо вона починається з 24 лютого 2022 року, – це історія трансформації особистості. Становлення героя, шлях подолання зовнішніх і внутрішніх викликів... На цьому шляху може трапитися все: біль, розпач, злети і падіння. Це не просто "літературна рамка", так влаштоване життя – обставини справді змінюють нас. Але інколи трапляються винятки: люди, яких обставини не змінюють. Один із сержантів 2-го батальйону, який у мирному житті працював з Осою на будівництві, на прохання розповісти щось про комбата почав згадувати, як той виручав його ще в цивільному житті. Коли я перебив розповідь і сказав, що мене цікавить не Оса-інженер, а Оса-військовий, сержант відповів: – Так а він не змінився! Кругом все летить, палає, хтось кричить, а він спокійно так обмірковує ситуацію. Розумієш, він наче спіймав якусь "точку рівноваги" і тримається її. У підручнику під назвою "Гідроаеропружність" є опис польоту комахи: "Точка рівноваги оси в повітрі – це стан, коли аеродинамічна підіймальна сила, що діє на крило комахи, повністю врівноважує силу тяжіння (вагу). Це динамічний баланс, що залежить від швидкості польоту, кута атаки та щільності повітря, забезпечуючи зависання або стабільний політ". Іншими словами: тримати точку рівноваги дуже-дуже важко, але в Оси – політ стабільний. Дмитро Фіонік, для УП

Серпень 2026 року приніс нам знакові новини з Європи. Керівництво Європейського Союзу нарешті пішло назустріч офіційному Києву та ускладнило процедуру отримання тимчасового захисту для громадян України. Тепер від них вимагається підтвердження того, що вони перетнули кордон легально і не порушують правила військового обліку на Батьківщині. В офіційних документах ЄС вже фігурує термін "Rеzеrv ".


Попервах це нововведення породило хаос і плутанину. Відкрилася безліч непродуманих моментів і непередбачених нюансів. Нові вимоги в одних країнах Євросоюзу помітно відрізняються від вимог в інших країнах Євросоюзу, і в перспективі їх навряд чи вдасться повністю уніфікувати.


Але, так чи інакше, Європа справді намагається скоротити кількість потенційних біженців із України. Рано чи пізно це мало статися.


І самі собою нинішні кроки ЄС не виглядають чимось надзвичайним. Набагато цікавіше те, на якому саме етапі війни це було зроблено.


Ще кілька років тому вважалося, що посилення правил для українських біженців збігатиметься з деескалацією та поступовим загасанням активних бойових дій в Україні. Що менше наші співвітчизники потребуватимуть захисту, то важче його буде отримати. Це здавалося цілком логічним.


Однак, як ми знаємо, жодної деескалації в 2025–2026 роках не сталося. Все відбулося достоту навпаки. З кожним місяцем російсько-українська війна ставала і стає дедалі інтенсивнішою, жорстокішою і більш руйнівною. Страждання цивільного населення України – тих самих отримувачів тимчасового захисту – невблаганно виходять на новий рівень. Саме на цьому тлі для українців починають потихеньку закручувати гайки у Євросоюзі.


У 2023–2024 роках Європа без вагань надавала тимчасовий захист військовозобов'язаному жителю Ужгорода чи Чернівців, який практично не відчував війни. Причому статус, набутий у ті часи, зберігає свою актуальність і зараз.


Але у 2026-му європейська бюрократія вже не завжди готова йти назустріч військовозобов'язаному киянину, який постійно чує вибухи ворожої балістики та з високою ймовірністю проведе найближчу зиму без світла, води та опалення.


Уявімо лікарів, які вчора опікувались пацієнтом зі зламаним пальцем, а сьогодні відмовляють у допомозі пацієнтові з відкритим переломом руки. Вчора вони вважали серйозним захворюванням сильний нежить, а сьогодні не надають значення двосторонньому запаленню легень. Приблизно така еволюція чужого співчуття до українців.


Що важче цивільному населенню України, то менше за кордоном схильні жаліти наших співвітчизників.


І йдеться не лише про бюрократичні нововведення: в тій же Польщі стихійні напади на українських біженців набули найбільшого розмаху саме тоді, коли великі українські міста опинилися перед перспективою справжньої гуманітарної катастрофи. Це може здатися шаленим парадоксом – але лише на перший погляд.


Багато людей думають, ніби міра співчуття до жертви має якось корелюватися з її важким становищем. Що їй гірше, то більше її жаліють. Що більше страждань, то більше співчуття.


Однак на практиці це зовсім не так.


Ступінь співчуття до жертви корелюється з настроями та можливостями того, хто їй співчуває чи не співчуває.


Ми жаліємо інших людей не тому, що їм погано: а тому, що ми маємо готовність і бажання їх жаліти. Це бажання підпорядковується власним химерним законам. Одна і та сама людина може щиро співчувати сусідській дівчині, яка перебуває в депресії через розрив із бойфрендом, але при цьому бути абсолютно байдужим до долі тисяч африканських дітей, які вмирають з голоду.


Те саме стосується і жертв найбільшої війни на європейському континенті з 1945 року. Чому одразу після повномасштабного вторгнення Європа так масово та дружно співчувала українцям? Бо російська армія захоплювала нашу землю? Бо російський режим обстрілював ракетами наші міста? Бо російські військові злочинці вбивали мирних жителів?


Ні, не лише. Насамперед українцям співчували тому, що Європі подобалося нам співчувати. Подобалось відчувати себе гуманною, щедрою, добросердою. Подобалося піклуватися про біженців, які в культурному плані були максимально схожі на самих європейців. Подобалося грати суто позитивну роль у розпал масштабної історичної драми, небаченої з часів Другої світової.


А головне, тодішня Європа була досить впевнена у власній безпеці, щоби дозволити собі гру в необмежений гуманізм.


У той період формула європейської емпатії виглядала приблизно так:


"Українці – такі самі, як ми. Якщо ми хочемо жити без жахів війни, то громадяни України також мають право сховатися від цих жахів у Європі. І неважливо, що українське законодавство вимагає від когось із них безпосередньої участі у війні".


Однак протягом наступних чотирьох років дуже багато змінилося: не в Україні, а в самій Європі. Новини про українські страждання та жертви перетворилися для європейської публіки на звичну рутину. Демонстративна солідарність із Україною поступово вийшла з моди.


Комусь почало здаватися, що українців у ЄС надто багато, а витрати на їхню підтримку надто великі.


Але найголовніше – що Європейський Союз встиг попрощатися з тією самою ілюзією безпеки. Вперше за кілька десятиліть Європа відчула власну вразливість перед грубою військовою силою.


І до 2026 року колишню формулу європейської емпатії почала витісняти нова – формула європейського прагматизму:


"Українці – не ми. Якщо ми хочемо жити без жахів війни, то зараз громадяни України повинні стійко переносити ці жахи замість нас і стримувати російську військову машину, щоб вона не дійшла до Європи. І неважливо, що комусь із них воювати не хочеться".


Для сьогоднішнього Євросоюзу українці – вже не тільки й не так люди, які потрапили в біду; скільки люди, покликані убезпечити від біди самих європейців. І ми навряд чи можемо засуджувати ЄС за відхід від колишніх настроїв.


Але історія про чуже співчуття – це дорога із двостороннім рухом. Якщо в найближчому майбутньому російська військова агресія все-таки торкнеться Європи безпосередньо, то сплеск емпатії в Україні теж є малоймовірним.


Швидше за все, одні з наших співвітчизників відчують зловтіху у зв'язку з тим, що європейцям не вдалося відсидітися осторонь війни. Інші вважатимуть це проявом найвищої справедливості. А треті сподіватимуться, що новий європейський фронт відтягне на себе значну частину ворожих ресурсів. І навряд чи українців можна буде засуджувати за такі настрої.


Михайло Дубинянський

Формування першого в історії сучасної Німеччини земельного уряду на чолі з "АдН" може посилити політичну нестабільність у країні та спровокувати серйозне протистояння між земельною і федеральною владою.

"Я народився у 1907 році на Україні, в місті Мелітополі, у багатому фруктами регіоні, – згадував 1994 року у своїх мемуарах Павло Судоплатов, виконавець і організатор політичних вбивств Кремля. – Як і всіх дітей – а нас було в родині п'ятеро, – мене хрестили в російській православній церкві". Початкова освіта Судоплатова, який за допомогою вибухового пристрою, закладеного нібито в коробку з цукерками, вбив у Роттердамі лідера ОУН Євгена Коновальця, охоплювала вивчення Нового і Старого Завіту та основ російської мови. "У царські часи викладання української в школах заборонялося. Користувалися нею лише як розмовною", – писав спецслужбіст, який після смерті Сталіна провів 15 років за ґратами як "пособник Берії". Судоплатов – взірцевий українець для будь-якого російського режиму: царського, більшовицького, комуністичного, путінського та й навіть казково-ліберального. Такий, якими століттями воліли бачити "молодших братів" Пітер і Москва – людьми, чиє існування поза імперською політикою, культурою та історією неможливе. Судоплатов слідом за Сталіним був переконаний, що на заході України живуть "не такі" українці, а потяг націоналістів до незалежності прирівнював до одного з найстрашніших злочинів в СРСР. Не дивно, що напередодні Другої світової, що вела до перекроювання світової мапи, серед головних ворогів сталіністів опинився Євген Коновалець, очільник ОУН, який бачив Україну самодостатньою та соборною. У Москві не могли забути про роль Коновальця в придушенні більшовицького повстання в Києві 1918 року. Кремль непокоїли його організаторські здібності та принциповість щодо ідеї незалежності, яку він не відкинув в еміграції після програшу Української революції. Коновалець розвивав націоналістичний рух не тільки за кордоном, а й в підпіллі, на підконтрольних радянській владі територіях. До Коновальця, полковника Січових стрільців у минулому, Судоплатов мав свої, особисті рахунки – його брат загинув 1921 року в бою проти січовиків за Житомир.

"Кривава маса"

На вулиці Колсінгель у Роттердамі опівдні 23 травня 1938 року було, як зазвичай у такий час, спокійно та тихо. Але о 12:16 сталася подія, яка приголомшила випадкових перехожих, серед яких був містянин Г. де Йонг. Того ж дня емоційну розповідь свідка переповіла вечірня газета Rоttеrdаms Nіеuwsblаd. Йонг звернув увагу на пана середнього зросту в "сивому" капелюсі, який виглядав "як справжній джентльмен, але вбраний дещо скромно". Чоловік ніс у правій руці "валізочку", а коли зупинився на мить біля кінотеатру "Люм'єр", пролунав вибух. "Бачу, як носій валізочки розлітається на шматки, – розповідав репортеру Йонг. – Направо й наліво летять ноги й руки. Кривава маса. Тулуб з великим розмахом летить за тротуар на двадцять метрів. Я відчуваю шок від важкого тиску повітря, але втримуюсь на ногах. Лунає дикий брязкіт побитого скла. З усіх сторін падають на вулицю шибки". Загиблим у центрі Роттердама був Євген Коновалець, про що громадськість дізналась не одразу. Як і про причетність Москви до вбивства. У дипломатичних колах і ЗМІ спочатку поширювали найзрозумілішу всім версію: загинув терорист, який чи то невдало переносив вибухівку, чи то не доніс свою пекельну машину до місця злочину. Пройшло не більше ніж година між тим, як Євген Коновалець зійшов з потяга в Роттердамі, зустрівся з Судоплатовим і загинув від вибуху на вулиці. На фото тіло полковника та посмертний малюнок його обличчя Колаж: Андрій Калістратенко Як згадував журналіст, науковець, професор Євген Онацький – Коновалець прожив у нього в Римі кілька зимових місяців перед загибеллю – довелося докласти чимало зусиль, щоб спростувати припущення про "прикре самогубство". На зустрічі з поважним представником МЗС Італії Онацький почув: "Відомо, що полковник Коновалець був знаним терористом". Тож чому не вірити, що він і є винуватцем власної смерті? "Таким хочуть представити його наші вороги! – заперечував Онацький, маючи на увазі насамперед польських дипломатів. – Тільки в голову такого пана Бека (Юзеф Бек, очільник МЗС Польщі – УП) могло вскочити, що Коновалець займається терористичними актами". "У такому широкому рухові, як український націоналістичний рух, існує й бойова частина, – не приховував український професор. – Але акти терору виникають тільки на нашій національній території як реакція на акцію, як вияв протесту проти поневолення. Смішно навіть думати, щоб Вождь такого руху, як український націоналістичний, міг займатися виготовленням чи перевозкою бомб". Ярослав Чиж на псевдо "Ярослав Кутько" в дослідженні "Пекельна машина в Роттердамі" (1953 рік) описував тактику, яку після вбивства Коновальця використовував Кремль, та до якої росіяни вдаються досі – вкидати в інформпростір кілька версій, щоб відволікти від очевидної, як це, зокрема, було у випадку зі збитим бортом МН17 на Донбасі в 2014 році. Про реакцію на вбивство Коновальця Чиж писав: "Комуністична преса на всіх мовах зручно звертала підозріння щодо вчинення замаху в Роттердамі в різні боки: на польську політичну поліцію, на німецьке Гестапо і навіть на внутрішні українські політичні чвари". Майстрами з дезінформації, за словам Чижа, були також українські комуністи, які отримали відповідні директиви з Москви: "Тою димовою заслоною оперували не тільки в пресі і в промовах на всяких зборах, але також у спеціальних брошурах, які розкидали тисячами між людьми". Читайте також: Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців

Операція "Ставка"

За вульгарними зразками сторітелінгу, розповідь про зраду, що призвела до смерті лідера ОУН у 1938 році, можна починати з Каїна та Авеля. Але насправді для повноти картини достатньо згадати Євгена Коновальця та Василя Хомяка. Обидва – січовики. Обидва воювали проти росіян і деякий час провели в російському полоні під час Першої світової. Після поразки Директорії УНР Василь Хомяк опинився за кордоном, де залишився у націоналістичному русі. Пізніше він став агентом ГПУ/НКВС на псевдо "Лебедь" та "82". Отримав трикімнатну квартиру та тисячу рублів за те, що ввів у коло Євгена Коновальця його майбутнього вбивцю Павла Судоплатова. Згідно з розсекреченими документами Служби зовнішньої розвідки України (СЗРУ), до рук чекістів Хомяк потрапив у 1921 році. На територію СРСР, як і деяких інших побратимів, його на рік раніше відправив Коновалець – розбудовувати підпільні повстанські осередки. "Вибір перед Лебедем стояв простий, – згадував у 1990-х Судоплатов про Хомяка, якого розкрили радянські спецслужби. – Або працювати на нас, або вмерти". У межах операції "Ставка", метою якої було вбивство лідера ОУН, агента Лебедя / Хомяка "вивели" з території СРСР у 1933 році, за п'ять років до теракту в Роттердамі. Він прибув у Бельгію як член команди радянського вантажного судна, а потім "втік" і попросив політичного притулку. У доповіді радянському начальству Хомяк розповів, що знав Євгена Коновальця з 1917 року, коли той командував Січовими стрільцями. Познайомив їх Андрій Мельник, на той момент начальник штабу січовиків, якого Хомяк знав ще з австрійської армії. За словами Хомяка, після повалення Гетьманату Скоропадського в 1918 році Коновалець наказав йому вести переговори з отаманом Зеленим, загони якого не сприймали владу Директорії. Також Хомяк зазначав, що товаришував з молодшим братом Коновальця Степаном Колаж: Андрій Калістратенко Коли про вигадану "втечу" Хомяка в Європу стало відомо українським націоналістам, йому влаштували ретельні перевірки ще до його зустрічі з лідером ОУН. Пізніше у своїх доповідях московському керівництву Лебідь розповідав, що попри недовіру з боку певних членів ОУН його перші сходини з Коновальцем пройшли в цілому нормально – "провідник обійняв його, розцілував і почав розповідати присутнім, як добре він його знає". Коновалець багато розпитував Хомяка про ситуацію в радянській Україні. Про голод, про опір селян колективізації, випадки саботажу в промисловості, ставлення молоді до влади, національний склад червоної армії, про ставлення українських комуністів до ідеї незалежності від Москви тощо. Знаючи методи московських спецслужб, допитував Коновалець гостя й про те, як саме він утік від більшовиків і опинився в Європі. З аналітичних матеріалів СРЗУ: Як свідчать матеріали справи, у Проводі ОУН після понад року перебування В. Хомяка за кордоном дійшли висновку, що йому краще повертатися в радянську Україну і там створити розгалужену підпільну організацію для участі у майбутній боротьбі за незалежність. У жовтні 1934 року він повернувся до СРСР і доповів у НКВС, що поставлене завдання із завоювання довіри керівництва ОУН виконав. Надалі у листах за кордон повідомляв про створення підпільної мережі і залучення до неї відданих справі осіб. Невдовзі визріло рішення ввести у розробку Проводу ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВС. На цю роль обрали Павла Судоплатова (оперативне псевдо "Андрій"). У листах до Є. Коновальця В. Хомяк повідомив, що до роботи в підпіллі залучив свого далекого родича, з яким давно знайомий, виховував його у націоналістичному дусі і вважає, що з цієї молодої людини вийде корисний борець за ідею незалежності України. У липні 1935 року вони удвох перетнули радянсько-фінський кордон і опинилися в Фінляндії. Невдовзі В. Хомяк повернувся до СРСР, а його "вихованець", якого в середовищі ОУН прозвали Приймаком, а згодом – Павлусем, Вельмудом, Норманом, Валюхом, залишився за кордоном. Упродовж кількох місяців до нього придивлялися, вивчали, перевіряли, перш ніж прийняти рішення про залучення до роботи і посвячення в найпотаємніші аспекти роботи організації за кордоном. Читайте також: Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Яким бачили життя в Україні агенти ЦРУ – дослідження УП

Прогулянки з убивцею

Уперше Євген Коновалець зустрівся зі своїм вбивцею у Берліні навесні 1936 року в присутності інших оунівців. За кілька днів лідер українських націоналістів вже запросив Судоплатова пройтись удвох вечірнім містом. Спираючись на документи, в Службі зовнішньої розвідки України про цю прогулянку, що тривала майже до опівночі, розповідають так: "Є. Коновалець зауважив, що був би радий, якби П. Судоплатов разом з В. Хомяком підшукали й допомогли переправити до Європи когось із відомих українців, із ім'ям, типу Олександра Шумського, якого він ввів би у міжнародні кола для привернення уваги до вирішення українського питання. При цьому Коновалець цікавився й долею самого О. Шумського, що з ним і чи не могли б організувати його втечу за кордон. На той час український радянський і партійний діяч О. Шумський перебував у засланні в Красноярську за антирадянську націоналістичну діяльність, убитий у 1946 році за вказівкою Сталіна і безпосередньої участі П. Судоплатова на шляху із заслання до Києва". Влітку 2022 року російська окупаційна влада поставила пам'ятник вбивці Євгена Коновальця у Мелітополі Колаж: Андрій Калістратенко Про одну з подальших зустрічей з лідером ОУН, цього разу в Парижі, докладно згадував у 1990-х вже сам Судоплатов у мемуарах. Щоправда, порівнюючи його книги та задокументовані, деталізовані доповіді московському керівництву, в Службі зовнішньої розвідки України сумніваються у правдивості багатьох деталей, згаданих Судоплатовим на пенсії. Хай там як, вбивця Коновальця хизувався прогулянками з Коновальцем у Франції, які нібито зміцнили довіру лідера українських націоналістів до кремлівського агента. З книги Судоплатова "Розвідка і Кремль. Записки небажаного свідка": "Коновалець прив'язався до мене (...) Під час нашого перебування в Парижі запросив відвідати разом із ним могилу Петлюри. Коновалець обожнював цю людину, називаючи її "нашим прапором і найулюбленішим вождем". Він говорив, що пам'ять про Петлюру має бути збережена (...). Ми пройшли через весь цвинтар і зупинилися перед скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився – я наслідував його приклад. Якийсь час ми стояли мовчки, потім я витяг з кишені носову хустку і загорнув у неї жменю землі з могили. – Що ти робиш? – вигукнув Коновалець. – Цю землю з могили Петлюри відвезу на Україну, – відповів я, – ми на його пам'ять посадимо дерево і доглядатимемо за ним. Коновалець був у захваті. Він обійняв мене, поцілував і палко похвалив за чудову ідею. У результаті наша дружба та його довіра до мене ще більше зміцнилися". Читайте також: Сепаратист № 1. Як уродженець Курщини Сергєєв-Артем створив міф про незалежність Донбасу

Остання година

23 травня 1938 року об 11:24 на залізничній станції в Роттердамі вийшов незнайомець з двома валізами. Німецькою з акцентом він попросив таксиста відвезти його у готель "Централь". Дорога зайняла не більше як 10 хвилин. "Вписавшись, як Новак, він замовив скромну кімнату... Полагодження формальностей потривало кілька хвилин", – так останню годину життя Євгена Коновальця описував у 1970-х дослідник Омелян Кушпета. У номері лідер ОУН розклав речі. На столі біля вікна поставив друкарську машинку, а на меншому столику – будильник і хрест, той самий, що за родинною легендою йому дала мати, і який він постійно возив із собою. Постоялець "Централю" вмився, розложив на ліжку піжаму, і ближче до 12:00 вийшов з номеру. Пройшовся коридором трохи знервовано, повернувся у номер, а потім знов вийшов і попрямував на вулицю. Без плаща, бо була тепла весняна погода. У своїх споминах Судоплатов хизувався, що вибухівку заклали у "коробку шоколадних цукерок", бо Коновалець, за його словами, дуже їх любив. На фото з місця вбивства (джерело: сdvr.оrg.uа) вона схожа на валізу, про що і розповідали репортерам свідки. "Як показало дослідження над залишками пекельної машини, механізм часової бомби був не звичайного годинника, а хімічного препарату у трубці. Годинник мусив був "тікати" і Є.Коновалець міг його почути через упаковку", – писав Ярослав Кутько в 1953 році в книзі про історію вбивства лідера ОУН Колаж: Андрій Калістратенко Опівдні Коновалець / Новак вже був у кав'ярні "Атланта". Він запам'ятався офіціанту тим, що замовив склянку хересу, бо зазвичай у такий час херес замовляли рідко. Через мить до Новака приєднався якийсь чоловік. Він попросив пива. "Це була самовпевнена постать у віці коло 30 років, висотою 1,76-1,78 метра, педантно вбрана і гарно обголена людина. Волосся було темно-брунатне й добре зачесане. Брови у нього зрослись, а очі темні, мабуть, карі", – писав Омелян Кушпета. "Після привітання з чоловіком при столику коло вікна вони обмінялися короткими словами, – продовжував автор реконструкцію події. – Новий клієнт передав якийсь пакуночок, поспішно заплатив за пиво, поспішно попрощався та поспішно залишив "Атланту". Опісля і перший чужинець заплатив та вийшов о годині 12:13 на вулицю". Через лічені хвилини в центрі Роттердама пролунав вибух. Про те, що небіжчиком виявився лідер українських націоналістів, нідерландська преса повідомить за тиждень. Історик, журналіст і політичний діяч Петро Мірчук у книзі "Євген Коновалець" (у 20-річчя смерті)" про вразливі місця в безпеці лідера ОУН: "Безпосереднє керівництво організаційною сіткою на Наддніпрянщині та контакти із зв'язковими, які приїжджали для зустрічі з полк. Коновальцем з підбольшевицької України, крили в собі дуже серйозну небезпеку для самого життя полк. Євгена Коновальця. Але він рішуче й послідовно стояв на становищі, що особливості підбольшевицької дійсності вимагають, щоб керівництво поодинокими центрами підпільно-революційної організації й контакт із провідниками тих центрів перебували таки безпосередньо в його руках. Весною 1938 р. полк. Коновалець подав своїм найближчим співробітникам, що приготовляється до того, щоб в найближчих місяцях особисто дістатись нелегально, організаційним зв'язком до УРСР і там на місці перевірити ситуацію, стан і можливості підпільно-революційної дії". Читайте також: "Гарантія сто відсотків". Як лідери Угорської революції пішли на мирні перемовини з Кремлем і опинилися на шибениці

"Ніколи не снилося жити в такій квартирі"

Радянський режим, що йому вірно служили Василь Хомяк і Павло Судоплатов, зазнав краху 1991 року. Натомість Україна на 35-му році незалежності повернула рештки Коновальця додому та продовжує боротися за право бути собою поза межами імперії. Б'ється з тим самим ворогом. За обставин, значно сприятливіших, ніж сто років тому: із соборністю, наявністю своєї армії та міжнародного визнання. Але й за наявності того ж невігластва, що й раніше. 2022 року в Мелітополь, де народився Судоплатов, на танках в'їхали росіяни. Окупаційна адміністрація вивісила борди із зображенням Судоплатова й написом російською: "Он знал, что делать с бандеровцами!". Окупанти "відмінили" рішення місцевої влади за 2016 рік, яким одну з вулиць назвали на честь ще одного уродженця міста, ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Тепер вони знов називають її на честь Судоплатова. "Неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована". Слова, що їх 2020 року, в своєму першому новорічному зверненні промовив Володимир Зеленський, дуже швидко та вкотре спростувала історія. Яким би гарним не був дім, має значення чи належить він його господарям. Після завершення операції "Ставка" Василь Хомяк написав Павлу Судоплатову запрошення на новосілля в житло, яке відібрали у його репресованих власників: "Добрий день, Павле Анатолійовичу. Перш за все я Вас від душі поздоровляю з успішно закінченою справою… Я тепер вже днів десять ніде не працюю, але гадаю, що скоро буду працювати, в цьому мені допомагає тов. Тимошенко. Квартиру я теж змінив. Тов. Тимошенко дав мені таку квартиру, що мені ніколи і не снилося жити в такій квартирі. Квартира із трьох кімнат, в хорошому районі, прекрасно обмебльована, правда меблі можуть кожної хвилини забрати, але поки що не забирають, і я, користуючись ними, відпочиваю з насолодою. Хотів би дуже, щоби Ви приїхали і побачили як мене тов. Тимошенко влаштував". Попереднього господаря квартири, коментує дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник, у 1937 році засудили до розстрілу за "зраду батьківщині", а його дружину вислали на п'ять років до Казахстану. "Усім тим, що за своє життя нажили "вороги народу" (повністю виправдані у 1959 році за відсутності складу злочину), почав насолоджуватися співучасник вбивства Євгена Коновальця. Серед меблів були, як свідчать документи, старовинні цейсівські книжкові шафи, комин із бронзовим годинником на ньому, дубові меблі на кухні, фарфорові сервізи, срібні столові прибори, віденська качалка, піаніно, гобелени, килими, патефон". Якби не розпад СРСР, комуністичний Кремль міг увійти в історію як автор "остаточного вирішення українського питання". Але вчорашні тріумфатори, які стояли за вбивством лідера ОУН у Роттердамі 1938 року, за кілька десятиліть опинилися в програші. Тепер нищенням України займається Росія путінська. Євген Руденко – УП

Поїздка фактично відбувалася "з дозволу" України, яка зобов'язалася призупинити атаки по певних частинах Росії під час візиту високого гостя.

Директор Центрального розвідувального управління США Джон Реткліфф 25 серпня відвідав Москву та зустрівся з представниками російських спецслужб. Напередодні візиту Вашингтон звертався до української сторони з проханням не атакувати Росію, поки там перебуватиме очільник їхньої розвідки. У Кремлі заявили, що візит Реткліффа пов'язаний начебто із "контактами між спецслужбами Росії і США", а Дональд Трамп називав поїздку "рутинним візитом". Схоже, це не зовсім так. Керівник Головного управління розвідки Міноборони в 2015−2016 роках, генерал-лейтенант Валерій Кондратюк у коментарі УП припустив, що Реткліфф приїхав до Росії, щоби зробити попередження Кремлю та самому Путіну. За останні 10 років це лише четверта поїздка глави ЦРУ до російської столиці. У 2016 році тодішній очільник Джон Бреннан приїжджав, щоб обговорити події в Сирії. Через рік новий глава ЦРУ Майк Помпео прибув у Москву на тлі скандалу з російським втручанням в американські вибори. Останній візит керівника американської розвідки відбувся в листопаді 2021 року, і він був найвагомішим для України. Вільям Бернс, який був головою ЦРУ, приїжджав до Москви попередити про наслідки повномасштабного вторгнення в Україну, яке планувала Росія. Якою могла бути справжня причина візиту Реткліффа, чи пов'язаний він із загрозою країнам НАТО та що є найважливішим для України в цій історії – читайте в новому форматі "УП. Коротко".

Про що міг говорити Реткліфф із росіянами

Цього разу приїзд очільника ЦРУ до російської столиці мав схожу мету з тією, що була в 2021 році, припускає ексглава Головного управління розвідки Валерій Кондратюк. За інформацією Кондратюка, Реткліффу вдалося донести російському президенту те, що він планував. Пряма мова Кондратюка: "Найважливіше повідомлення Путіну могли передати безпосередньо телефоном (Кремль заявляв, що особистої зустрічі не було – УП), а детальні питання вже обговорити з керівництвом російських спецслужб". І цим найважливішим повідомленням, ймовірно, було попередження з боку США про наслідки можливої ескалації війни, повідомляє Роlіtісо. Йдеться про загострення відносин з НАТО, зокрема з країнами Балтії – Естонією, Латвією та Литвою. Ще на початку серпня американська розвідка повідомляла про плани Кремля – Росія може завдати удару по одній з країн НАТО ще до закінчення війни в Україні. За словами Кондратюка, Реткліфф міг сказати російській стороні: якщо нинішній курс не зміниться, Росія рухатиметься до стратегічної поразки. Пряма мова Кондратюка: "Вони (російська розвідка – УП) можуть доповідати Путіну те, що він хоче почути, але самі добре розуміють справжню ціну продовження війни. Сигнал міг бути дуже простим – якщо Путін не здатен змінити курс, спецслужбам доведеться обирати: або далі обслуговувати його політику, або почати думати, як врятувати Росію".

Чому розмовляли не дипломати і як візит вплине на Україну

Колишній глава Міністерства закордонних справ та експосол України у Великій Британії Вадим Пристайко наголосив, що розвідники їдуть з візитом, якщо тема торкається безпеки агентів та є конфіденційною. Пряма мова Пристайка: "Керівника розвідки надсилають говорити, коли основу обговорення складає закрита інформація, зібрана його відомством. І ця інформація настільки чутлива, що її не можна передовірити нікому, навіть колегам із Держдепу". Ексглава ГУР Кондратюк підкреслив, наскільки важливим є те, що Реткліфф у цій місії замінив спецпредставника президента США Стівена Віткоффа. Бо зазвичай дипломатія – це загальні обіцянки, водночас розвідники говорять конкретніше – мовою даних, реальних можливостей і наслідків. На думку Кондратюка, роль Реткліффа у цьому візиті грає на руку Україні. За його словами, глава ЦРУ приїхав у Москву, щоби сказати Кремлю: якщо РФ не змінить свої плани, Україна стане значно сильнішою. Дії ЦРУ будуть рішучими, якщо Росія не візьме до уваги попередження американської розвідки, як це і відбулось у 2021 році. Пряма мова Кондратюка: "У разі провокацій Росії щодо НАТО Україна отримає набагато більше речей (озброєння – УП). Налякати Путіна можна лише одним – якщо Україна отримає не лише ракети для протиповітряної оборони, але й ракети для ударів по Росії. І це дійсно для них вагомо. Вони зараз вже сильно стражають, але поки що лише від дронів. При наявності ще технологій або самих далекобійних ракет – це будуть серйозні речі. Це може зупинити Росію". Ексглава ГУР підкреслив, що Україна розробляє власні далекобійні ракети, тому партнери можуть допомогти технологіями – навіть у такому разі ситуація росіян у рази погіршиться. Не виключено, що Кремль міг сам спровокувати візит представників ЦРУ до Москви, підвищуючи градус напруги біля країн НАТО. Зокрема, у липні 2026 року Росія провела навчання з мобілізації у Калінінградській області, яка межує з двома країнами Європейського Союзу: Польщею та Литвою. "Коли росіяни в патовій ситуації, їм треба змінити ландшафт реальності для того, щоб з'явилися нові можливості. Росія підштовхнула Захід не просто дивитися, а реагувати", – сказав ексглава ГУР Кондратюк. Загалом візит Реткліффа до Москви виходить за межі звичайних контактів між спецслужбами, хоча в Кремлі акцентували саме на цьому. Для України важливо, що цього разу сигнал Кремлю передавав саме керівник американської розвідки, що трапляється вкрай рідко. Чи змінить це розрахунки російського керівництва і чи дієвими будуть попередження, покажуть подальші дії Росії не лише щодо України, а й у регіоні країн Балтії. Тетяна Кривішин, УП

Наприкінці літа, коли після великих кадрових перестановок минув уже певний час, можна спробувати зафіксувати їхні політичні й електоральні наслідки. Передусім – зрозуміти, що сталося після звільнення Михайла Федорова з посади міністра оборони та його фактичного виходу з команди Володимира Зеленського. Чи перетворився Федоров на самостійну політичну фігуру і чи сформувалося навколо нього окреме електоральне поле? Як його поява вплинула на позиції Зеленського, Залужного та Буданова? Наскільки стійкими є нинішні рейтинги довіри, як на них впливають корупційні скандали та протести – і чи готові українці до виборів під час війни? Про все це в новому випуску подкасту "УП-2" Роман Романюк і Роман Кравець говорять з одним із провідних українських соціологів – керівником Соціологічної групи "Рейтинг" Олексієм Антиповичем.

"Зниження підтримки влади через корупційні скандали відбувається планомірно, але повільно"

Р. Романюк: Почати хочу з питання трохи філософського. Коли стартували ці протести, ми в редакції довго говорили про те, що можна умовно назвати "Дух Майдану": причину, з якої починаються в Україні революції та протести. Чи бувало таке, що це була суто персональна акція? І чи готові українці в принципі виходити за якусь конкретну людину, чи це завжди ширший набір причин? О. Антипович: Я взагалі не казав би про персоналії, хоча хтось і мусить бути на чолі процесу чи подій. Але в будь-якому разі українець виходить за справедливість. Точніше, проти несправедливості. Тому Майдан 2004-го був, тому ж Майдан 2013 року – це про несправедливість. І, зрештою, електоральний Майдан 2019 року – це так само про несправедливість. Вона штовхає людей на протести й зараз. Абсолютна більшість українців підтримує сам факт проведення будь-яких протестів проти рішень, з якими суспільство не згодне, – це цілком нормально. Але ми розуміємо, що далеко не всі, хто на словах підтримує, готові виходити на будь-який Майдан, особливо в умовах війни. Р. Кравець: Зараз ми так чи інакше обговорюватимемо продовження антикорупційних скандалів, зокрема розслідування НАБУ "Форест Гамп". Коли буде коректно робити заміри й дослідження щодо рейтингів президента та інших учасників? Коли соціологія буде бачити наслідки того, що сталося? О. А.: Почнімо з того, що громадська думка інертна. Колись хтось із технологів розраховував, за який час інформація доходить до виборця – близько двох тижнів. Зараз, гадаю, час стиснувся: інформація осідає дуже швидко, але й дуже швидко забувається. Відповідно, і поширення, і будь-які оцінки з'являються швидше. Але ми зараз говоримо про вплив на рівень підтримки, на напрямок руху справ у державі, на підтримку президента чи на будь-яких політиків. У цьому питанні громадська думка все одно залишиться інертною, бо попри корупційні розслідування й попри всілякі скандали в нас зберігаються певні усталені погляди на те чи інше прізвище. І якщо Михайло Федоров злетів буквально в момент своєї відставки й "Картонкового Майдану", то всі інші прізвища існували й раніше. Тому вплив на рівень довіри Зеленського тут незначний, а у, скажімо, Буданова чи Залужного цього впливу взагалі немає. Зниження рівня підтримки влади через корупційні скандали відбувається планомірно, постійно, але повільно. І воно перебивається іншими подіями – успіхами чи невдачами на фронті тощо. В людини перемикається порядок денний, і на неї починають впливати зовсім інші події. На жаль, ми всі звикли жити в корупції. Ми знаємо, що вона максимально поширена і в центральній владі, і не менше – в місцевій. І ми з цим змирилися. Людей, по суті, дратує не так сам факт корупційних діянь, як те, як це коментують самі учасники. І оці записи, звичайно, б'ють дуже боляче. Це зухвальство: "чотири мішки на парковці", "нам всім п..зда" і так далі. От це дуже боляче слухати. Р.Р.: Я для себе розділяю: політичні рейтинги кандидата в президенти більш чутливі до таких речей, а рівень довіри – показник більш інертний. Зараз дивлюся на рівень довіри в опитуваннях і бачу, що Зеленський уже навіть не другий і не третій. Можна сказати, що цей постійний контекст корупційних скандалів у близькому оточенні президента все-таки наздогнав? О. А.: Там же не тільки корупційні скандали – там і рішення всередині держави, і неправильні призначення… Скажімо, звільнення Федорова – це теж не підтримується людьми і впливає. Але Зеленського "рятує" те, що він підтримує основну вимогу й сподівання українців: що він завершить війну. Питання, яким чином і як? Але його знають у світі, з ним домовляються, він нас не зрадив, він точно боронить державу. Тобто є довіра до президента воюючої країни, і вона дуже міцно тримається. Ви кажете, що він уже не перший і не другий, але різниця між першим і другим дуже незначна. Там в топі п'ять прізвищ, де різниця між першим і п'ятим у сумі 10%. Тобто це всі по 1–2 відсотки. Тобто Зеленському досі довіряють, у нього позитивний баланс довіри. Інша річ, що ця довіра вже така, як була у 2022 році. Тоді було єднання навколо прапора – це вже минуло. А зараз внутрішня ситуація не приносить президенту жодних позитивів. І якщо глянути на електоральні поля, то тому ж Михайлові Федорову дісталося поле, яке існувало завжди. Це громадянське суспільство, демократія, свобода слова, знову ж таки Майдан, право на вибори – усе це, і антикорупція в тому числі. От зараз Федоров один із хедлайнерів цих цінностей і установок. Не знаю, чи хотів він цього, але він цей кластер очолив. Він зараз ситуативно обраний людьми. Р.К.: Ситуативно обраний людьми – це гарно. Р.Р.: До цього ще повернемося, я хотів закінчити з довірою. Наприкінці минулого року, після "Міндічґейту" й усього іншого, було видно, як рівень довіри до Зеленського почав різко просідати. А потім, на початку року, він цю ситуацію стабілізував – за рахунок того, що прикрився у внутрішній ситуації Федоровим і Будановим, підтягнув найрейтинговіших людей, які давали позитив. Зараз видно пряму кореляцію між тим, як президент втратив Федорова, і падінням рівня його підтримки? О. А.: Дивіться, це ж не тільки на початку року президент підправив своє зниження рейтингу. Насправді скандали з "Міндіч-ґейтом" тоді перебилися розмовами про переговори – мовляв, ось-ось будуть. Коли переговори канули в Лету, з'явилися нові призначення в Офісі, які теж стали певною надією для виборця, для українця, що після "Міндічґейту" щось змінюватиметься. Це процес, і важливо, що буде далі. Якщо не станеться чогось цікавішого, ніж "Форрест Гамп", буде просідання довіри до президента. Якщо ж знову буде з його боку перемикання на щось цікавіше, позитивніше, скажімо, діпстрайки по Москві чи ще щось, то рейтинг зростатиме. Але, знову ж таки, очікувати якогось різкого падіння рейтингу в когось майже нереально. Багато обговорювали заяву Федорова щодо виборів – наскільки це йому додало чи не додало. Особливо нічого не дало. Просто є частина людей, які за вибори й зміну влади, і є частина, яка проти виборів в умовах війни. Усе це якимось чином балансується. Динаміка покаже, але кардинальних змін у консервативній Україні я б не очікував. Антипович: "Абсолютна більшість українців підтримує сам факт проведення будь-яких протестів проти рішень, з якими суспільство не згодне, – це цілком нормально"

"Довіра у Федорова на рівні 67% на піку. Про яку аналогію з "Самопоміччю" можна говорити?"

Р.Р.: Як ви сказали, Михайло Федоров ситуативно обраний народом на певне електоральне поле. Мені доводилося чути від певних експертів, що Федоров – це така "Самопоміч 2.0". Мовляв, в Україні завжди було 10–15% людей проєвропейського, реформаторського, ліберального спрямування, які от зараз отримали собі лідера в особі Федорова. Ви бачите портрет тих, хто підтримує Федорова: це насправді "Самопоміч 2.0" чи все ж "Слуга народу 2.0"? Кого там більше серед його прихильників? О. А.: Я абсолютно не згоден із тезою про "Самопоміч", "Голос" і все інше. Можливо, це якась картинка з "Картонкових Майданів", з тієї аудиторії, що там була. Але якщо ми говоримо про довіру у Федорова на рівні 67% на піку, зараз трохи менше, але все одно за 50% – то це кожен другий українець, навіть більше. Про яку "Самопоміч" чи громадянське суспільство тут можна говорити? Хоч би скільки ми їх роздували, це все одно рівень 15–17–20%. А тут величезний запит, значно ширший. Якщо відштовхуватися від наявної влади в особі Володимира Зеленського, то до появи Федорова в нас залишалося лише так зване умовне мілітарне поле. Самі військові: Залужний, Буданов, Білецький та інші, з якимось невеликим вкрапленням людей типу Дмитра Разумкова, Сергія Притули тощо. Крім них майже нікого не існувало. Ні Юлії Володимирівни Тимошенко, ні Юрія Бойка – усе це майже зникло, це якісь фонові рівні підтримки. І абсолютно вільною була інша сторона електорального поля: ті, хто за демократію, за свободу слова, за вільне волевиявлення, за лібералізм, за реформи, за антикорупцію. І ця частина досить велика. Насправді ці події – маю на увазі не воєнні умови, а саме такі історії, як "Форест Гамп", "Міндічґейт", підозра Єрмаку, вся внутрішня картина зі зміною уряду – це все про професіоналізм влади й про те, чим влада взагалі має займатися всередині країни. І от запит на оновлення цього всього й отримав Михайло Федоров. Це величезне поле. Крім того, Михайло покриває й інші запити суспільства, якщо йдеться про зміну влади. Молодий. Має величезний управлінський досвід, працював у владі, був міністром оборони – тобто захищав державу. А це все – вимоги до умовного майбутнього президента. Ти не можеш іти на вибори, якщо не захищав державу; апріорі Україна цього не прийме, якщо ти десь відсидівся. У цьому сенсі Михайло Федоров вписується ідеально. Питання, чи так само він бачить себе і свою роль, як бачать його виборці. Тут цікаві його заяви, що не Росія повинна визначати, коли в Україні будуть вибори. Це при тому, що абсолютна більшість українців усе одно проти виборів під час війни. Р.Р.: А це цікаве питання. Людей питають, вони за проведення виборів чи проти. А чи питають їх, чому вони проти? Які причини називають? О. А.: Питають. Скоро покажемо. Насправді йдеться про кілька позицій. Перша – фізична небезпека під час проведення виборів. Друга – і це два найбільші поля – участь військових. Це та категорія суспільства, яку українці найбільше прагнуть залучити до майбутньої влади. І тут важливі і питання балотування, і голосування. Далі йдуть такі серединні позиції в опитуванні: участь біженців за кордоном, ВПО, тут же все, що пов'язане з російською пропагандою, дезінформацією, кібербезпекою тощо. Причому якщо врахувати, що вибори в нас можуть бути президентські, до Верховної Ради й місцеві, то на національному рівні все, що я назвав, працює дуже сильно, а от місцеві вибори понад 50% опитаних уже підтримують – мовляв, можна провести. Хоча як: хіба на місцевих виборах немає ракетної небезпеки чи військові зможуть взяти участь у місцевих виборах? Українець тут певною мірою розщеплений. Р.Р.: Цікаво, що всі попередні роки, коли говорили про вибори, одним із топових аргументів проти було те, що вони розколять суспільство. О. А.: Ця відповідь так само досі існує. Опонентам ми не довіряємо. І розкол суспільства через політику, через вибори теж присутній у цьому списку страхів, але далеко не на перших позиціях. Р.Р.: Тобто всі ці причини, які ви назвали, насправді інструментальні. Їх можна, за великим рахунком, вирішити, якщо підготувати інфраструктуру. Тобто якогось світоглядного спротиву немає? О. А.: Ну, коли ми питаємо, чи потрібно проводити вибори в умовах війни, переважає думка "ні". Але коли питаємо, чи візьмете ви участь, якщо вибори все ж відбуватимуться, переважає відповідь: "Так, звичайно, візьму". Р.К.: А чи намагаєтеся ви прощупати ось що: гаразд, якщо ви проти виборів під час війни, то що замість них ви готові підтримати, щоб щось змінити? Яка є альтернатива виборам? О. А.: Це складне політологічне питання. Хіба ми говоритимемо зі звичайним українцем – з бабусею на моїй рідній Полтавщині – про те, що потрібно змінити уряд? Р.К.: Маю на увазі, що часто лунають різні тези про якийсь там уряд національної єдності чи щось таке. А є запит на те, щоб Зеленський ділився владою, запрошував у свій уряд інші політичні сили? О. А.: Я б тут говорив не про інші політичні сили, а про професіоналів – а вони можуть бути з будь-яких політичних сил. Оце українець точно підтримає. Про інші політичні сили народ теж скаже: так, звісно, усі гуртом, разом і батька легше бити, усі об'єднані навколо відбудови чи захисту держави – усе це вітатиметься. Але це ж соціально бажана відповідь. Р.Р.: Типу люди кажуть: "Давайте всіх". Але потім же додають: "а чому тут люди Порошенка чи Тимошенко?". О. А.: Так. Українець у цьому не дуже розбирається. Він може лише потім, на якихось інформаційних хвилях, зробити свої висновки: звідки ця людина, чия вона і що може зробити. Р.Р.: Трохи повернуся до теми, з якої ми почали, – про нове електоральне поле, що отримало ситуативного лідера. Я так до кінця й не зрозумів: це опонент? Це опозиційне поле до Зеленського? Чи там є й частина тих, хто бачить у Федорові потенційного наступника? О. А.: Дивіться, "опозиційний" і "наступник" – це не взаємовиключні речі. Наступник у будь-якому разі є опозиційним, якщо він з'явився. Тому зараз я говорив би про таке універсальне бачення Федорова як кандидата, що може замінити Зеленського, прийти йому на зміну: бо в нього є досвід, бо він молодий, бо він не задіяний у корупції, бо в нього є команда, бо його добре сприймають у світі, і так далі. Але це ми говоримо про якесь вирване, ідеальне електоральне поле – про уявлення щодо Михайла Федорова сьогодні, під час Майданів. Це вирвано з контексту війни. А тепер повернімося до цього контексту й поставимо питання: чи зможе Федоров провести переговори з міжнародними лідерами? Хто краще впорається – Федоров чи Зеленський? Українець, напевно, скаже: Зеленський краще, бо він уже п'ятий рік цим займається. Р.Р.: О, я не певний. Пам'ятаєте 19-й рік, перед виборами? Казали: є Порошенко, а є Зеленський, який актор, – ну як ви віддасте державу акторові? О. А.: Це було не про державу в умовах великої війни. І Федоров, і Зеленський – обидва точно професіонали, обидва були у владі. Але з погляду саме ситуації війни, то сподівання, що зможе вирішити питання закінчення війни зараз явно сконцентровані не на Федорові й навіть не на інших, а таки на чинному президентові. Антипович: "Михайло (Федоров - ред.) покриває й інші запити суспільства, якщо йдеться про зміну влади. Молодий. Має величезний управлінський досвід, працював у владі, був міністром оборони – тобто захищав державу. А це все – вимоги до умовного майбутнього президента"

"Федоров, який просто забрав третє місце в Буданова"

Р.Р.: Якщо говорити про Зеленського, то очевидно, що він стоїть особняком. Але за останні кілька років із людей, які були в команді Зеленського, а потім випали з неї, утворився певний пул осіб, які підтискають його в електоральних рейтингах. Якщо говорити про Залужного, Буданова та інших військових, то як змінила поява Федорова розклад сил у цьому таборі "других номерів"? О. А.: Якщо говорити про рейтинги довіри, про позитивне чи негативне ставлення, – усі ці люди, кого ви назвали, це один і той самий показник. У нас є Залужний, Буданов, Драпатий, Мадяр, Зеленський, Федоров – оце, напевно, шість прізвищ, які мають першу позицію в рейтингу довіри. Уся решта прізвищ нижча, хоча там уже підбирається Усик, там Сергій Притула та інші. Не може ж бути так, що 55–60% довіряють Зеленському і водночас 55–60% довіряють Федорову, який сприймається вже як опозиційний кандидат. Тобто це одні й ті самі люди, які довіряють і Зеленському, і Федорову, і Буданову, і Залужному. А от в електоральній картинці Зеленський на посаду президента – номер один, тут змін немає. Залужний – номер два, тут теж змін немає. Р.К.: А не Залужний перший, а Зеленський другий? Я згадую цю історію з інтерв'ю Гриніва, що Зеленський уже не фаворит. О. А.: Я посилаюся виключно на свої дані. Не пам'ятаю, у який саме момент Залужний десь випередив Зеленського – але незначно й дуже коротко. На сьогодні це вже історія щонайменше дворічної давнини. Останні два роки рейтинги очолює Зеленський, тут жодних змін. Зеленський очолює, Залужний другий, а після них третім був Кирило Буданов як певна третя політична сила. Так от, дуже довго це тривало, а потім з'явився Михайло Федоров, який просто забрав третє місце в Буданова. Рейтингово Федоров, як на мене, найбільше зрізав саме Буданова: той мав 12–13%, став 7–8%, а Федоров став 12–13%. Точніше 11% десь зараз. Але це математика. Якщо ж говорити про сприйняття, то Буданов – це, все-таки, туди, де Залужний, війна, захист України, успішний бойовий досвід. А Федоров – туди, де демократія, свобода слова, антикорупція. Р.К.: Але коли дивишся на моделювання других турів, то видно, що Зеленський зараз, по суті, програє і Буданову, і Федорову, і Залужному. О. А.: Як то кажуть, не все так однозначно: програє, потім виграє, потім знову програє. Р.К.: Мені здається, там доволі однозначно. О. А.: Залежно, кому й що. Все має свою тяглість. Залужний у нас усе-таки переважає і з погляду довіри, і з погляду тяглості своєї присутності в уявленнях виборців щодо можливого майбутнього кандидата на посаду президента. А щодо всіх інших – це коливання. Тим паче різниці, про які ми говоримо – це 1–2 відсотки між кандидатами. Далі треба врахувати, хто прийде на вибори. Чоловіча аудиторія, яка сидить удома, боїться ТЦК і в умовах війни може не піти на виборчу дільницю. Це з одного боку. А з іншого – саме на фронті у Збройних силах теж чоловіче населення. Це суттєво перекошує вибірку тих, хто по факту прийде на вибори. Тому дивімося ширше. Р.К.: Важко навіть передбачити, хто прийде на ці вибори, бо незрозуміло, у яких умовах вони мають відбуватися. О. А.: Згадаймо історію. Будь-який довоєнний екзитпол: хто взяв участь у виборах? У нас, я забув точну цифру, але за 40% були люди пенсійного віку. Натомість у молоді явка 6–7%. Молодь, яка прекрасно хоче потусити, узяти відповідальність за політиків, та ще й за тих, кого вона або не знає, або хто не дуже популярний серед неї, – вона й не прийде. Р.К.: Чому? Вони можуть сказати і про Залужного, і за Буданова, і за Федорова. О. А.: Виборець Залужного? Там жіночки пенсійного віку. Р.К.: Але Федоров – це вже молодший електорат. О. А.: Величезна кількість молодих людей не знає, про що ми з вами говоримо, не хоче цікавитися й не буде. Р.К.: Тобто все-таки повертаємося до Усика? О. А.: Усик зрозумілий. Довіра за 50%. Вибір Усика – це вибір дисциплінованого спортсмена, який падає, встає, досягає успіху, представляє Україну на міжнародній арені. Ви собі не уявляєте, там цілий кістяк виборців. Р.Р.: Ми в Києві живемо, тут такий самий мер – не пам'ятаю, з якого року беззмінно. Р.К.: Із 2015-го. Р.Р.: Минулого тижня в мене був цікавий досвід. Я десь потрапив у базу соціологів, і тепер мені дзвонять різні компанії. І от питання таке: "Другий тур – Федоров і Залужний". І я аж замислився. Ви міряли такий другий тур? О. А.: Поява Федорова – це всього кілька тижнів. Тому відверто скажу: не міряли, не знаю. Але підозрюю, що це мілітарне поле з громадянським суспільством ще покачаються. А ще з огляду на те, що Залужного немає в Україні, що він не включений хоч у якесь інформаційне поле того, що відбувається всередині держави. Це певною мірою може бути, як колись з Анатолієм Гриценком. Прекрасний чоловік, поки немає виборів – ми за нього. А приходять вибори – і ми шукаємо інших людей, у конкретних діях, у конкретних ситуаціях. Якщо вам цікаво, які розколи в суспільстві уже намітились і будуть впливати на політику в майбутньому, який реальний вплив Теlеgrаm та соцмереж на ухвалення рішень людьми, на чому тримаються шанси Зеленського залишитись у владі – слухайте повну версію розмови на відео. Роман Романюк, Роман Кравець, УП-2

Нікол Пашинян навіть після перемоги своєї партії на недавніх парламентських виборах старанно уникав заяв про зміну зовнішнього курсу.

Рейтинг президента США Дональда Трампа впав до історичного мінімуму – лише 33% опитаних американців схвалюють його дії. Востаннє такий низький рейтинг Трампа фіксували під час його попереднього строку – в грудні 2017-го. Схоже, в 2026 році президент США може побити власний антирекорд. Так вважає директор програми "Північна Америка" Ради з питань зовнішньої політики "Українська призма" Олександр Краєв. Які причини невдоволення американців щодо Трампа, чи впливає на це українське питання і чому погані показники рейтингу не лякають президента США – читайте в новому форматі "УП. Коротко".

Невдоволені мігранти та "іранська авантюра"

Розчарування в президентові США виникає насамперед у латиноамериканських і афроамериканських чоловіків. Цікаво те, що саме вони активно голосували за Трампа на президентських виборах. За даними екзит-полів Еdіsоn Rеsеаrсh, орієнтовно 55% латиноамериканських чоловіків по всій країні віддали голоси за теперішнього президента в 2024 році. Ще під час передвиборчої гонки Трамп мав жорстку антиміграційну риторику. Та парадокс у тому, що латиноамериканці та афроамериканці все одно підтримували його – Трамп тоді пообіцяв не пускати нових мігрантів, які потенційно могли б забрати робочі місця тих, хто вже був у США. Та все ж для мігрантів стало сюрпризом, коли Трамп почав виселяти і тих, хто вже живе на території країни. За словами Краєва, це стало основною причиною розчарування в цієї категорії людей. Велика проблема Трампа також полягає в тому, що лунає невдоволення в його бік від середнього бізнесу. Пряма мова Краєва: "Великий бізнес задоволений тим, що відбувається. Таким гігантам, як Lосkhееd Маrtіn, Gеnеrаl Моtоrs, Gеnеrаl Еlесtrіс, всім компаніям Маска – їм досі роблять податкові і фінансові поступки. Але страждає середній бізнес на фоні зростання цін, відсутності державних програм підтримки і продовження війни проти Ірану. І тому вони починають відвертатися від Трампа". Розчарування людей зав'язується на економіці, а не ідеології. Зниження рейтингу пов'язане з інфляцією, зростанням цін та неконтрольованою вартістю пального. Ці всі проблеми, за словами Краєва, були викликані "іранською авантюрою" Трампа. Не лише США, а й вся Європа отримала серйозні економічні наслідки через блокаду Ормузької протоки, яку Трамп нещодавно назвав "територією США". Справді, дії Трампа суперечать його обіцянкам під час інавгураційної промови. Це простежується не лише в темі мігрантів і бізнесу, а й щодо війн. Ще 2023 року Трамп обіцяв завершити війну в Україні за 24 години, якщо стане президентом вдруге. Однак він не говорив, що не відкриватиме нового фронту – це й сталося з Іраном та Венесуелою. Краєв пояснює поведінку Трампа його "гнучкістю": президент завжди знав, як говорити з різними категоріями американців – цим і перемагав. Пряма мова Краєва: "Молодій тусовці республіканців він казав, що в занепаді Америки винні старші люди, які нічого не розуміють в сучасності, а тому "довели Америку до цього стану". Перед консервативним комітетом Республіканської партії сказав, що в усьому винна молодь – мовляв, вона не розуміє, як вести Америку вперед, як себе вести в суспільстві, тому "треба з цим щось робити". Для більш релігійної тусовки він каже, що проблема в тому, що люди стали менше вірити. Бізнесове коло він запевняє, що проблема в тому, що люди стають занадто пов'язані з радикальними, зокрема релігійними рухами".

Цікавий нюанс

Усі перераховані вище причини мали б негативно впливати на рейтинги Республіканської партії, а не лише на президента. Це б знизило шанси партії перемогти на проміжних виборах у листопаді 2026 року. Підтримка республіканців справді падає, однак паралельно з невдоволенням до Республіканської партії знижується і рейтинг демократів. Пряма мова Краєва: "Тобто непопулярними стають обидві з двох ключових політичних сил США: в одній є Трамп, а інша не робить нічого, щоб Трампа зупинити. Тому в цій ситуації, чим би не було викликане падіння рейтингу президента, воно не так сильно по ньому б'є, як це мало б бути в нормальній системі". Рейтинг Трампа, найімовірніше, падатиме ще нижче. Краєв припускає, що президент США може втратити ще мінімум 7% підтримки – тобто йдеться про загальний показник рейтингу 25%. Такий підрахунок зумовлений тим, що 25% прихильників Трампа мають впевнену позицію та не змінять її, на відміну від інших. Далі в тексті ми пояснимо, чому так відбувається. Не схоже, що найближчим часом вирішиться іранське питання, яке і спровокувало обурення в суспільстві через погіршення економіки. Як пояснив Краєв, неможливо вирішити проблеми зростання цін в Америці, не зупинивши війну з Іраном. А це те, що суттєво турбує американців і впливає на ставлення до Трампа.

"Парадокс Трампа" та МАGА-ядро

Цікаво, що навіть величезний провал у рейтингу може особливо не відобразитися на становищі президента США. "Я міг би стояти посеред П'ятої авеню та вистрілити в когось, і я б не втратив жодного виборця", – сказав Трамп ще в 2016 році. Цитата досить радикальна, але певна правда в ній є – вона пояснюється "парадоксом Трампа". Підтримка президента США суттєво впала серед республіканців, які не вважають себе прихильниками політичного руху МАGА. Якщо на початку другого строку рейтинг Трампа серед них сягав 90%, то зараз впав до 51%. Пряма мова Краєва: "У Республіканській партії вже занадто багато людей, яким Трамп є скоріше токсичним, аніж позитивним лідером. Він дійсно йде проти ключових настанов партії, постійно згадує Рейгана, але жодного разу не робив те, щоб зробив би на його місці Рейган". Водночас серед МАGА-ядра підтримка нинішнього президента США досі становить 92%. В цьому засекречений весь "парадокс Трампа", адже він має заряджене ядро – базу прихильників в кількості 25% загального населення США – які підтримуватимуть його в будь-якому разі. Пряма мова Краєва: "У Трампа є ліміт, який не згорає. Його рейтинг точно не впаде нижче 24–25%, адже це ядерний МАGА-електорат, це глибинна хтонічна Америка, яка все одно за нього проголосує. У цьому є певний "трампівський парадокс" – він один з небагатьох, можливо, навіть єдиний сучасний політик, який на рейтинги може почасти закривати очі". Для МАGА-патріотів немає особливої різниці, що насправді відбувається в країні. Їм важливо тільки те, що каже їхній лідер. І якщо Трамп називає війну проти Ірану правильним і необхідним кроком, який принесе мир – вони з цим погодяться. За словами Краєва, Трамп більше навіть не намагається розширювати базу прихильників, адже йому абсолютно достатньо МАGА-ядра, яке вже є.

Що буде з партією Трампа на проміжних виборах

Низький рейтинг президента США, безумовно, впливає на його партію та шанси на проміжних виборах, які відбудуться вже 3 листопада 2026 року. Директор Центру міжнародних досліджень Володимир Дубовик у коментарі УП пояснив, що Трамп завжди тримає республіканців під своїм безпрецедентно міцним контролем, тож вплив неможливо заперечити. Оскільки підтримка Трампа станом на серпень не така висока, є усі шанси, що президент "потягне" за собою вниз усіх кандидатів від своєї партії. Пряма мова Дубовика: "Для багатьох він (президент США – УП) буде як криптоніт з "Супермена" – зашкодить їхнім шансам на вдалі вибори чи перевибори. Але серед частини виборців все ж Трамп зберігає авторитет, тож деякі кандидати не будуть від нього дистанціюватись. Усе буде залежати від конкретних обставин в кожному виборчому окрузі". Дубовик наголосив, що зазвичай на американських виборах працює "принцип маятника": в 2024 році він хитнувся на користь республіканців, тож є велика ймовірність, що в 2026 році успіх буде у демократів. Після вдалих президентських виборів партія глави держави зазвичай має не дуже добрі успіхи на проміжних виборах через два роки, зазначив Дубовик, спираючись на власні спостереження. Навіть якби Трамп не втрачав підтримку, його партія все одно б зіткнулась з викликами. А в сьогоднішніх умовах з рейтингом ситуація для республіканців лише загострюється.

Україна для Трампа – "золота акція"

Якщо Трамп все ж задумається про свій рейтинг і захоче його підняти – він може вплинути на завершення війни в України. За словами Краєва, Україна для Трампа – це суперпозиція. Однак і тут є нюанс. Трамп покращить своє становище, якщо допоможе Україні у війні, але навіть абсолютне ігнорування українського питання не погіршить ситуацію президента Америки. Пряма мова Краєва: "Україна не настільки високо в пріоритетах американських виборців. Спочатку їх цікавлять платіжки, ціни на продукти, бензин, внутрішня політика, міграція та інші питання. Тому Трамп має питання України як "золоту акцію". Якщо він щось зробить – йому буде добре. Якщо він нічого не зробить – це ніяким чином не вплине на його рейтинг". Як зазначив політолог "Української призми", Трамп сприймає Україну лише геополітично. "Якщо він (президент США – УП) кине Україну "під колеса російського автобуса", то в очах Китаю та інших диктаторів він буде слабким. Після цього ми вже не зможемо прогнозувати, що станеться з Тайванем, Ізраїлем і загалом на Близькому Сході", – підсумував Краєв.

***

І хоча рейтинг Трампа впав до історичного мінімуму, схоже, великих проблем президенту США це не принесе. Попри все, Трамп обожнює бути переможцем у всіх ситуаціях, тому Краєв прогнозує, що президент США все ж намагатиметься показати якийсь успіх перед проміжними виборами, що відбудуться вже в листопаді. Можливо, це буде підписання договору по Ірану або ж успішна робота над договором по Україні. Краєв не виключає, що простежуватиметься новий елемент протистояння з Китаєм. Нагадаємо, 24 вересня лідер Китаю Сі Цзіньпін вперше за понад 10 років відвідає США. "Трампу потрібно підтвердити єдиний, постійний і ключовий наратив щодо нього – він мачо, він переможець, він завжди правий. І він ніколи не програє", – зауважив Краєв. Тетяна Кривішин, Наталя Боднар, УП

Після 24 лютого 2022-го інформаційне поле в Україні стало схожим на мінне. Українці створили систему табуйованих тем, які обговорювати "не на часі". Замовчували фактично все, що могло роз'єднати суспільство або негативно вплинути на міжнародний імідж держави – від корупції у владі до злочинів у армії. З'явився і негласний мораторій на критику керівництва держави. Щоправда, він зберігався лише в перший рік повномасштабки. Із часом корупційні скандали стали публічними, мрії про "швидке завершення війни" розбилися об жорстку фронтову реальність, а "байрактарщина" почала більше дратувати, ніж підбадьорювати. Змінився і суспільний договір. Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) від осені 2023-го показало приголомшливі для тих часів результати: 70% українців визначилися, що критикувати владу під час війни просто необхідно. Рівно за два роки їхня кількість зросла до 90%. "Українська правда" вирішила з'ясувати, які воєнні теми залишаються для цивільних табуйованими на нинішньому етапі війни, чому українці вдаються до самоцензури та самообману, чи існує межа між першим і другим явищами і навіщо ми себе дуримо. Відповіді на ці запитання ми шукали разом із політичною психологинею і заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світланою Чуніхіною, а також із психоаналітиком і публіцистом Юрієм Прохаськом. Що найчастіше замовчують військові – УП розпитала бійця, який добровільно мобілізувався в 2024-му. Він погодився поспілкуватися про теми-табу в армії лише анонімно. Чому? "Якби я відкрито давав такий коментар, то це був би скандал", – пояснює доброволець. Ця відповідь ілюструє всі прояви цензури й самоцензури у війську. Далі роздуми наших співрозмовників – прямою мовою.

Топ-5 тем-табу для цивільних

Ціна війни – масштаб людських втрат і матеріальних збитків.Найнегативніший сценарій закінчення повномасштабного вторгнення – поразка України.Територіальні поступки як умова "мирної угоди" з Росією.Проблеми в мобілізації та забезпеченні армії.Невизначеність майбутнього в затяжній війні.

Як самоцензура проявляється в українському суспільстві – пояснює Світлана Чуніхіна

Коли людина замовчує деякі речі, бо вважає їх небажаними, забороненими або непристойними, це самоцензура. Коли йдеться про замовчування тем, які заборонені для обговорення – політично або нормативно – це цензура. Мобілізація – приклад теми, яка одночасно піддається і самоцензурі, і цензурі. Не можна сказати, що тема комплектування армії зовсім не дискутується. Але не обговорюються найбільш гострі й болісні аспекти. Хоч ми й визнаємо, що проблема є складною і що її вирішення вимагає підняття вкрай неприємних і навіть небезпечних питань. Мобілізація – один із аспектів війни, який розколює суспільство. Нині існують два конкуруючі дискурси. Вони обидва значною мірою підцензурні. Хтось обрав стратегію ухилення від служби і вважає мобілізацію ганебною через її "людоловський" характер. Інші, як правило, військові, їхні рідні і волонтери, засуджують ухилянтство як явище і життєву позицію. Варто зазначити, що через затягування війни в суспільстві повільно, але помітно зростає терпимість до ухилення (від служби – УП). Ми бачимо підтвердження цьому в результатах соціологічних опитувань. У когось це викликає обурення. На когось накладає "печатку мовчання". У підсумку проблема замовчується або забовтується – і не вирішується. Це ознака цензури. Ще один приклад: ми намагаємося не думати про ціну війни або уявно її мінімізуємо, щоб не втрачати надію, що боротьба нас не здолає. В нас немає статистики втрат – ані людських, ані матеріальних. Наші уявлення про те, скільки коштує ця війна – у життях цивільних і військових, зруйнованих будівлях, пам'ятках культури й об'єктах критичної інфраструктури, – дуже приблизні. Ми знаємо, скільки втрачено територій, але не можемо повною мірою осягнути, наскільки це катастрофічно. Інформація про втрати засекречена на рівні держави, тобто офіційно підлягає цензурі. Але на рівні масової свідомості насправді ніхто не хоче думати на цю тему. Вмикається самоцензура. І, напевно, в цьому є сенс. Бо оприлюднення даних про втрати може змінити наші уявлення про війну, очікування від її завершення. Це може навіть підірвати здатність чинити опір ворогу. Ще одне болюче питання: яку ціну ми готові заплатити за закінчення війни? Ніхто не готовий обговорювати, на що Україна дійсно готова піти заради миру. В суспільстві існує консенсус: не можна поступатися ворогу. Однак є українці, які буквально зупиняють себе від того, щоб уголос говорити: "Кому потрібен Донбас? Не варто класти за нього бійців". Тут повною мірою проявляється цензура, бо такі заяви можуть кваліфікувати як заклики до порушення територіальної цілісності. Але є і самоцензура. Оскільки за роки війни суспільство навчилося самотужки відрізняти безпечне і дозволене від небезпечного і забороненого. Окрім цензури в різних проявах, під час війни увиразнився ще один клас психологічних феноменів. Якщо людина не впускає певні моменти у свою свідомість, це витіснення або заперечення (побутове визначення цих понять – самообман). Суто психологічні механізми захисту, які убезпечують психіку від того, що для нас є нестерпним. Найближче майбутнє обіцяє нам багато неприємних речей, яким ми не зможемо повноцінно протистояти. Якщо росіяни нищитимуть інфраструктуру великих міст, а в нас не буде ракет до ППО, що ми робитимемо? Ми здатні купити екофло, подбати про утеплення житла, запастися водою. Але не можемо в складчину побудувати каналізацію або АЕС по всій країні. Всі це розуміють. У довгостроковій перспективі: ми не знаємо, якими вийдемо з цієї війни, якого рівня травмування здобудемо, чи зможемо з ним впоратися. Боятися – нормально, поки страх не паралізує. На моє переконання, більшість українців все ж таки не бояться майбутнього. Інакше ми б не воювали. Подивіться, як ми ставимося до молодих призовників. Це ж перша війна у світі, в якій воюють переважно чоловіки й жінки середнього віку, бо є відчуття, що молодь треба берегти для майбутнього. Ми зберігаємо надію на краще, попри те, що світла в кінці тунелю не видно. Дійсно, є багато страхів щодо майбутнього, але немає страху майбутнього як такого. Читайте також: Психолог Світлана Чуніхіна: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює

Навіщо цивільні себе обманюють – розповідає Юрій Прохасько

Чому ми вдаємося до самоцензури? Мені здається, в цьому є два виміри. Перший – інстинкт самозбереження. Коли спільноті загрожує небезпека, міркування самозбереження стають визначальними. Тоді ми кажемо собі, що не вільно допускати жодного розладу, не варто сіяти сумнів, у тому числі щодо того, що ми називаємо владною віссю. Другий – поняття такту. Ми завжди ним послуговуємося в співжитті з іншими громадянами. Такт нам велить щось наголосити, щось оминути, щось підкреслити, десь недоговорити, а десь узагалі промовчати. Під час війни, очевидно, це посилюється. Межі між самоцензурою і самообманом дуже плинні і контекстуальні. Ми обманюємо себе, щоб уникнути болю, неприємності, фрустрації. То є спосіб замаскувати суперечливості в собі. Наприклад, хтось із нас каже: "Очевидно, мобілізація необхідна. Це запорука нашої стійкості й обороноздатності. Хтось мусить воювати". І одразу додає: "Але не я або не хтось із моїх близьких". Ще один приклад: хтось одночасно вважає ЗСУ чудесною й героїчною структурою, а ТЦК – злочинною і абсолютно аморальною організацією. Ще додаймо чинник часу. Мусимо визнати, що наші наставлення і погляди змінюються. Деякі люди на початку війни цілковито забороняли собі не те, що розваги, а взагалі будь-які приємнощі, як-от подивитися серіал, бо вважали, що не належить відпочивати під час війни. Із часом такі обмеження послаблювалися. В 2022-му ми могли казати "назавжди запам'ятаю" або "вічно буду вірною (-им)", або "ніколи не зречуся якогось переконання". А потім минув час, змінилися обставини чи просто виявилося, що війна триватиме довго, і ми раптом відчули, що вже готові змінити свої погляди. Нам незручно перед самими собою, бо постає питання: як я міг так швидко зрадити свої принципи? Тоді люди починають шукати собі виправдання. Самообман також є способом приховати від себе готовність поступатися своїм переконаннями чи клятвами. Найменше ми намагаємося думати про те, що війна може не закінчитися за нашого життя. Тут "за нашого життя" має моторошне подвійне значення, бо воно може означати, що війна триватиме довше, ніж пересічне людське життя, або що ми в цій війні загинемо. Я думаю, ця пекельна дилема є коренем усіх наших сумнівів щодо доцільності вибудовувати якісь життєві стратегії. Залишитися в Україні чи виїхати за кордон? Почати любовні стосунки або створити сім'ю чи то приречено на невдачу? Народжувати дітей вдома чи в інших країнах? І що буде за кордоном: краще чи гірше? Який вибір зробити в умовах такої фундаментальної невизначеності? Це надзвичайно складно. В продовження теми невизначеності можна додати ще одне важливе питання: яку ціну ми готові сплачувати за спротив і як довго? То є питання всіх питань, яке ми не ставимо навіть собі, бо не знаємо на нього відповіді. Але ми всі, окрім, можливо, колаборантів, цілковито переконані: якщо Росії вдасться поневолити Україну, то це дорівнює не просто смерті політичної спільноти, а фізичній смерті більшості з нас. Або в кожному разі означає дуже принизливе рабство. Ми всі усвідомлюємо, що ціна припинення спротиву буде незмірно вищою за ціну продовження спротиву. І то, мені здається, неусвідомлений суспільний консенсус, який дозволяє нам триматися разом. Хтось сказав, що "потім" (після війни – УП) будемо розбиратися, хто що казав, хто як думав, хто як чинив. Значить, існує оптимізм, що це "потім" буде. Читайте також: Ми боїмося зрозуміти, що війна не закінчиться за нашого життя – інтерв'ю з психоаналітиком Юрієм Прохаськом

Топ-5 тем-табу для військових

Критика командування.Безпека бійців: розташування позицій, деталі майбутніх операцій.Приниження і насильство в армії – від словесних конфліктів до побиття.Приватні послуги на кшталт зведення будинку для командира.Будь-які незаконні домовленості з вищим військовим керівництвом.

Чому мовчать військові: описує доброволець

Із чого складається самоцензура військового? Перший елемент – безпека підрозділу. Це абсолютно доцільно. Ми фільтруємо фотки і дописи, які збираємося публікувати в соцмережах, бо ворожі осінтери весь час за нами пильнують. Коли спілкуємося телефоном із рідними або навіть із побратимами не ділимося тим, що може "спалити" розташування підрозділу, розкрити бойові плани. Другий елемент – замовчування своєї реальної ролі в армії. Навколо військових існує особлива аура захисників, яка створює войовничий образ. В реальності образ не завжди відповідає дійсності. Умовно кажучи, людина в пікселі, але служить діловодом. Дехто може соромитися і розповідати знайомим: "Нам заборонено казати, чим займаємося", щоб підтримувати ілюзію своєї войовничості. Ще один варіант: чимало мобілізованих, які були успішними й мали високооплачувану роботу в цивільному житті, стали звичайними солдатами в армії. Дехто з них сидить у роті охорони – фактично працює звичайним вахтером. Це дуже серйозне пониження соціального статусу. Чи буде людина про це розповідати? Не впевнений. Усі наступні елементи самоцензури в "сірій зоні". Третій – критика командування. Коли військові називають себе "рабами системи", вони не перебільшують. В армії умови твоєї служби повністю залежать від військового керівництва. Коментарі для медіа або дописи в соцмережах, які стосуються підрозділу, переглядають командири, і вони можуть бути не задоволені тим, що ти скажеш. Якщо в цивільному житті я можу сказати, що давати інтерв'ю – моє право, то у війську це не проходить. Я можу розповідати журналістами про свою lоvе stоry, але не про службу. Коли ви спілкуєтеся з посадовцями великої корпорації або правоохоронцями, то зіштовхуєтеся зі схожою ситуацією. Спікери спочатку говорять жахливою мовою, а потім погоджують кожне слово. Це не значить, що вони тупі і не вміють говорити по-людськи. Це пов'язано з тим, що кожне їхнє слово проаналізує начальство, щоб ніхто не кинув тінь на колектив. Так-от в армії все більш жорстко, бо з корпорації чи прокуратури можна звільнитися, а з війська – фігушки. Якщо боєць все ж таки висловлює свою громадянську позицію – це жах для командира. Уявіть собі, в його підрозділі служить рядовий, який у цивільному житті – ніфіга не рядовий, а громадський діяч з аудиторією в більш ніж пів сотні тисяч. Він віщає про армійські жахи, про те, що не треба мобілізувати 50-річних, і взагалі про те, що час оголосити мир. За такі заяви можна і догани від командира отримати. У Збройних силах України існує атмосфера принижень. Деякі з них, із точки зору кадрового військового, який усе життя в системі, не приниження, а норма. Наприклад, некомпетентний командир віддає дибільні накази, спілкується виключно матюками, змушує зайвий раз шикуватися і відтискатися. Десь принижень більше, а десь менше. Іноді трапляються перегиби як-от побиття військових. Часто це залежить від конкретного командира. Але загальна принизлива атмосфера в армії процвітає. Звісно, майже ніхто не розповідає про приниження, бо просто соромно. Це четвертий елемент самоцензури. Так само військові мовчать про будь-які послуги для командира. Він може давати доручення, які стосуються не служби, а особистих інтересів. Часом розрізнити службовий обов'язок від приватної послуги дуже складно. Наприклад, кухар готує їжу для командира за окремо розробленим меню. З одного боку, він не тільки для "старшого" готує, а й для інших військових. Але ж командир попросив, а кухар виконує. А буває так, що командир порушує закон. То він і спільника "замаже". Наприклад, "ти мені зробиш ремонт у хаті, а я тобі "бойові" випишу". Напевно, можеш відмовитися, але буде скандал, і невідомо, якою буде твоя доля. Може, в штурми доведеться йти. Якщо погодишся і зробиш ремонт, а він тобі "бойові" випише, то все – ви спільники. Чи багато таких ситуацій? На жаль, так. Я з повагою ставлюся до журналістських розслідувань про зловживання в армії. На різних етапах служби міг би надати стільки інформації для таких матеріалів! Але це поламає мені життя і знизить ефективність підрозділу. На мою думку, поки не перейдена межа і немає таких жахів, як у "Скелі", краще не виносити сміття з хати, а загрібати під килим. Чи вдаюся я до самоцензури? Безумовно. Читайте також: "Брехня нас повільно зжирає". Як правда стає жертвою війни

***

Самоцензура у війську – не українське ноу-хау. Вона існує в усіх арміях світу, як і цензура. Особливо, коли мова – про безпеку воїнів у бойових умовах. Головне, не перестаратися із загрібанням сміття під килим. Адже з часом воно нікуди не зникає, а лише накопичується. Замовчування тільки поглиблює проблеми, а не сприяє їх вирішенню. Не перестаратися із самоцензурою і самообманом – задача із зірочкою і для цивільних. "Поки самоцензура, заперечення і витіснення дають нам змогу жити та бути продуктивними – ходити на роботу, сплачувати податки, дбати про себе і близьких, думати про вічне й прекрасне, то це ок. Якщо витіснення спотворює образ реальності настільки, що це унеможливлює адекватність, звичайно, про спротив, адаптацію і продуктивне життя говорити не можна", – каже УП Світлана Чуніхіна. Тож нам доводиться балансувати між прийняттям жорсткої реальності й витісненням нестерпного. "Адже пропускати через себе реальність такою, якою вона є насправді – з усім невимовним жахом – це небезпечна крайність, що здатна паралізувати свідомість. Аби зберегти здатність функціонувати, необхідно час від часу привідкривати двері в сум і жах. Ми це робимо, коли співпереживаємо загиблим внаслідок обстрілів, оплакуємо близьких і знайомих, не спимо ночами через атаки. Але при цьому необхідно триматися світлої сторони життя", – резюмує політична психологиня. Ангеліна Страшкулич, УП

Справжній результат цієї тарифної війни буде вимірюватися тим, наскільки Канада через 5-7 років залишатиметься структурно залежною від США.

У літо 2026 року, яке якраз добігає кінця, українська армія зайшла дещо сильнішою, ніж рік – два тому. І на це було кілька причин.

По-перше, Сили оборони провели превентивну наступальну операцію на Гуляйпільському та Олександрівському напрямках, що убезпечило одразу дві області від просування противника.

Про це УП нещодавно детально розповідала у своїй публікації.

По-друге, цієї весни Сили оборони, зокрема завдяки зусиллям колишнього міністра оборони Михайла Федорова, вибороли собі перевагу у противника в дронах класу мідлстрайк.

Це легкі дрони-камікадзе, що летять на 30–200 кілометрів і переважно застосовуються для обрізання ворожої логістики. Таким чином росіяни втрачають можливість вільно пересуватися по ключових дорогах, підвозити собі поповнення, боєприпаси та пальне (останнє – особливо дієво в комбінації з діпстрайками по російських нафтопереробних заводах).

Це перше перехоплення ініціативи Силами оборони в росіян за довгий час.


Спойлер: невдовзі УП розповість, як два штурмові полки поєднали свою перевагу над противником у мідлстрайках з наступальними операціями та що з цього вийшло.


По-третє, корпусна реформа, яка стартувала півтора року тому з ініціативи колишнього головкома Олександра Сирського та, наскільки відомо УП, за підтримки радника голови ОП Павла Паліси, почала давати все більше плодів.

До збирання корпусних бригад в одну ефективну смугу відповідальності – про що УП нещодавно розповідала на прикладі 1-го корпусу Нацгвардії "Азов", додалося розгортання нових, саме корпусних, підрозділів.

У кожному корпусі, з яким тримає зв'язок УП, був розгорнутий та масштабований батальйон безпілотних систем та артилерійська бригада.

Що це змінює?

Раніше, коли управління фронтом перебувало в руках оперативно-тактичних (ОТУ) та оперативно-стратегічних угруповань військ (ОСУВ), командири механізованих бригад жалілися УП, що вони не бачать сенсу в існуванні ОТУ-ОСУВ – "бо вони нам нічим не помагають".

І це абсолютно раціональна претензія, яка цивільною мовою означає таке: нащо наді мною стоїть керівник, який розказує, що мені робити, і в той же час не має жодного інструменту, щоб мені допомогти. Ідеться про додаткових солдатів, снаряди, дрони тощо.

Перехід на корпусну систему дав "старшому начальнику" ті самі інструменти, зокрема батальйони безпілотних систем (БПС) та артилерійські бригади.

Найсильніші корпусні батальйони БПС, за рішенням оборони та Генштабу, отримали у своє розпорядження мідлстрайки, а артилерійські бригади – американське РСЗВ НІМАRS 227-го калібру.

Усі ці чинники в комплексі – особливо перевагу України в мідлстрайках – УП обережно називає "літом можливостей" української армії. Щоб побачити, як воно виглядає на полі бою, ми поїхали на тиждень до 7-го корпусу швидкого реагування Десантно-штурмових військ.

Дивіться у новому репортажі УП, як десантники застосовують мідлстрайки, чи справді вони мають відчутний вплив на поле бою та скільки ще вони будуть ефективними – враховуючи, що противник постійно шукає протидію (і "вікно можливостей, на жаль, близьке до свого завершення).

Також у цьому репортажі ви побачите роботу американської установки НІМАRS – яку Україна отримала ще в 2022 році, але яка весь цей час була недоступна для журналістів.



Ольга Кириленко, Тимур Хачуєв, УП