Українська правда

<р>
<еm>"Рада зламалася! Голосів немає", – знервовано сказав на нещодавній нараді в президента зазвичай мовчазний перший заступник глави фракції "Слуга народу" Андрій Мотовиловець.
<р>
<еm>Як розповідають співрозмовники УП в Офісі президента, на тій зустрічі керівництво парламенту, уряду й ОП обговорювали ключові законопроєкти, які невдовзі мали розглянути нардепи.
<р>
<еm>Після репліки Мотовиловця присутні знітилися, адже в порядку денному були ініціативи, від яких залежить фінансова допомога Україні за програмами Міжнародного валютного фонду та<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://www.еurоіntеgrаtіоn.соm.uа/аrtісlеs/2024/02/29/7180668/"><еm>Ukrаіnе Fасіlіty Рlаn<еm>.
<р>
<еm>Попередження про неспроможність Ради голосувати навіть за життєво важливі для існування держави законопроєкти підтвердилися вже за кілька днів після наради, коли на пленарному тижні 10–13 березня<а hrеf="httрs://ерrаvdа.соm.uа/fіnаnсеs/rаdа-рrоvаlіlа-zаkоnорrоyеkt-рrо-ороdаtkuvаnnyа-сіfrоvіh-рlаtfоrm-818986/"><еm>депутати провалили<еm>один із "маяків" МВФ.
<р>
<еm>За іронією долі, саме Мотовиловцю президент згодом доручив підготувати план роботи парламенту в умовах, якщо Україні доведеться воювати "ще три роки". УП відомо про це від співрозмовників у Раді.
<р>
<еm>Фраза про "три роки", з одного боку, може сприйматись як фігура мови. Але, з іншого боку, президент, очевидно, розуміє, що дипломатичне закінчення війни відбудеться або зараз, або вже після завершення каденції президента США Дональда Трампа. А це якраз і будуть ті самі три роки.
<р>
<еm>За<еm>останні<еm>тижні рамка, навколо якої велися переговори з початку року, показала свою обмеженість. Після<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://www.еurоіntеgrаtіоn.соm.uа/аrtісlеs/2026/03/2/7232256/"><еm>початку американської військової операції<еm>проти Ірану тристоронній процес взагалі зупинився.
<р>
<еm>Як сказав Зеленський, дати і теми наступних зустрічей усе більше нагадують нескінченний серіал<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/13/8025442/"><еm>"Санта-Барбара"<еm>. Але якщо в цьому серіалі перестануть виходити нові епізоди, то Україна ризикує повністю і остаточно залишитися без допомоги США.
<р>
<еm>Чи виживе країна в таких умовах, якщо уже зараз головний орган законодавчої влади близький до колапсу, а головним виконавчим органом – Кабміном – керують люди, яких за рівнем компетенції депутати поблажливо називають "аспірантами"? Питання, достойне не просто серіалу, а цілої античної драми.
<р>
<еm>Тому "Українська правда" спробувала з'ясувати, що ж відбувалося на останній сесії переговорів між Україною і США, чи реальна загроза виходу Америки з переговорного процесу та чи зможе влада привести до тями Верховну Раду та уряд перед загрозою залишитись у війні без США.

Переговори про єдине питання

<р>
Нинішня ітерація переговорного процесу формально почалась із появи так званого<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://www.еurоіntеgrаtіоn.соm.uа/nеws/2025/11/23/7225528/">плану Дмітрієва – <а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://www.еurоіntеgrаtіоn.соm.uа/nеws/2025/11/23/7225528/" stylе="bасkgrоund-соlоr: rgb(255, 255, 255);">Віткоффа восени минулого року, але реальний її старт був покладений на літній <а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2025/08/15/7526400/" stylе="bасkgrоund-соlоr: rgb(255, 255, 255);">зустрічі Трампа й Путіна в Анкориджі.<р>
Зміна складу української групи перемовників після<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2025/11/28/8009436/">звільнення Андрія Єрмакаі приходу на посаду глави Офісу президента Кирила Буданова збільшила динаміку контактів у трикутнику Київ – Вашингтон – Москва. Але навіть нові люди в команді так і не змогли нічого зробити з тим, що росіяни ховають за словесною формулою "дух Анкориджа".<р>
<еm>"На зустрічах сидять наче три сторони, але Україна постійно дискутує з цим Анкориджем. Тобто про що б не говорили, завжди все зводиться до того, що американці кажуть типу: "Вийдіть з Донбасу, і ми збудуємо для вас рай, як домовились на Алясці<еm>"<еm>"<еm>, – з неприхованим роздратуванням розповідає один із членів команди Зеленського, знайомий із деталями перемовин.<р>
Власне, саме навколо єдиного питання – статусу неокупованого Донбасу – і збудована вся переговорна конструкція, яку посланці Трампа разом із росіянами от уже майже пів року в різних агрегатних станах намагаються продати Україні як закінчення війни. Усі інші питання – чи то енергетичні, чи то гуманітарні – насправді існують здебільшого для того, щоб їх можна було розв'язувати й демонструвати цим "динаміку" і "прогрес".<р>
Головним же пунктом була і залишається готовність чи неготовність України в будь-якому форматі вивести свої війська з Донецької області.
<р>
<еm>"Наші витрачають масу часу на те, щоб якось відтягнути американців від ідеї виводу в бік створення якихось економічних зон чи ще чогось. Але в якийсь момент все відкидається, і ми знову чуємо: "Треба вийти". І так по<еm>колу<еm>",– розповідає УП співрозмовник з-поміж тих, хто дотичний до переговорів.
<р>
По факту, після Анкориджа Америка перестала бути не те що союзником, а навіть чистим посередником для України. Посередник не має позиції, наперед узгодженої з однією зі сторін, і не вживає важелів тиску на іншу сторону, аж до погроз заблокувати обмін розвідданими чи продаж своєї зброї.
<р>
Частково така поведінка союзника пояснюється тим, що для американської транзакційної логіки виглядає очевидним варіант, коли Україна відмовляється від невеликого шматка території, а натомість отримує гарантії безпеки і золоту зливу грошей на відбудову.
<р>
Але для Зеленського, українського політикуму і суспільства все не так однозначно.
<р>
Перша перепона на шляху прийняття американо-російського плану полягає в тому, що керівництву України не зрозуміло, як з військової точки зору вихід з Донбасу може гарантувати зупинку агресії. Командирам ЗСУ, які зараз утримують панівні висоти на Донеччині, неможливо пояснити, що оборонятись у відкритих степах за цими висотами буде легше чи вигідніше. Вони просто не розуміють, для чого їм такий сценарій.
<р>
А от що такий розвиток подій може дати Росії, якраз очевидно. Президент<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/05/8023985/">Зеленськийв інтерв'ю італійським журналістам описав вигоди для Москви якнайточніше:
<р>
<еm>"Путін розуміє, що, якщо ми відійдемо, він збереже від 300 тисяч до мільйона своїх солдат в залежності від активності й тривалості наступальних дій на Донбасі. Чому раптом ми повинні йому вірити і дарувати такі подарунки?".<р>
Ба більше, і це друга річ, яка ламає логіку "треба швидко здаватись": Україна поступово повертає собі ініціативу на полі бою.
<р>
З приходом нової команди Михайла Федорова в Міноборони, відомство, а з ним і весь менеджмент війни, зазнають<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2026/02/05/8019466/">шокової трансформації. Досить згадати хоча б усування кланового фактора в закупівлях дронів, відключення Stаrlіnk'ів для росіян, запровадження повного цифрового контролю поля бою, побудову системи малої ППО, яка має знівелювати російські дрони далекого ураження як клас, тощо, тощо.
<р>
Апробувавши тактику в<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2026/02/25/8022623/">Куп'янську, Україна почала використовувати дронно-штурмові підрозділи для своїх контрнаступальних дій і на півдні, і вперше за довгий період<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/02/8023492/">відвоювалабільше територій, ніж Росія захопила.
<р>
Крім того, після початку американської операції в Ірані та дронно-ракетної відповіді Тегерана по союзниках США в Перській затоці технології тих же дронів-перехоплювачів стали не лише внутрішньоукраїнською темою, а глобальною необхідністю. Інтерес до них без перебільшення шалений.
<р>
Якщо команда Зеленського зуміє промодерувати цей процес і не втратити історичний шанс, то Україна отримає нагоду стати глобальним експортером безпеки "під ключ". Це цілком реально.
<р>
Але це знову ж таки руйнує рамку, коли Україна – беззахисна жертва, яка без шансів програє війну і тому їй треба чимшвидше здати Донбас.
<р>
Ну і третя річ, котра переводить ідеї Дмітрієва – Віткоффа в категорію задач із трьома зірочками, це політична ситуація в Україні.<р>
Навіть якби ідею виходу з Донбасу вдалося якось променеджерити з військовими, політично її реалізація в нинішній Україні виглядає як щось неймовірне. Будь-яке рішення про закінчення війни / вихід / фіксацію лінії зіткнення тощо вимагатиме схвалення парламентом.
<р>
Хто і як подужає зібрати голоси за оголошення, скажімо, територіального референдуму в Раді, яка навіть додаткові<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/роdсаsts/63bff58767d28/2026/03/04/8023819/">податкипроголосувати не може?
<р>
У таку можливість настільки важко повірити, що легше уявити, як Микола Тищенко без партитури диригує Першу симфонію Лятошинського.
<р>
Словом, з української перспективи ситуація не виглядає так, щоб переговори можна було вести лише в суворій відповідності до "духу Анкориджа".
<р>
Україна хотіла б мати можливість пошукати ширшу рамку, отримати реальніші гарантії та кращі умови. Однак чого Київ точно не хоче, то це залишитись взагалі без партнерства зі США.
<р>
Зокрема через стратегічну непрогнозованість свого ключового партнера в особі Європейського Союзу.
<р>
Функціонери з Брюсселя та інших столиць Європи, за вдалим висловом одного з трампівських менеджерів, є чемпіонами світу з гучних заяв. Але коли справа доходить до більш предметних речей, як от виділення 90 мільярдів євро кредиту, то стає очевидною вся хиткість європейської єдності.
<р>
<еm>"Європейці божаться, що гроші будуть, що вони якось обійдуть опір Угорщини. Ми поки вибираємо свій бюджет. Але якщо ЄС нічого не придумає, то може виявитись десь у другій половині року, що гроші на армію ще трохи є, а от на соціальні виплати уже нема. І з цим взагалі неясно буде, що робити",– застерігає один із топів Зе!команди в розмові з УП.
<р>
<еm>"Тому очевидно, що Буданов з Арахамією мусять їздити, мусять говорити, шукати формулювання. Стільки, скільки це буде треба. Бо інакше ще кілька років війни і вже без США. Чи готові люди до такого? Боюся, що ні",– додає співрозмовник.
<р>
А загроза опинитись без американської допомоги зараз чи не найбільш реалістична, ніж будь-коли за всі роки великої війни з Росією.
<р>
<еm>"Американці не бачать, де ми можемо домовлятись по головному питанню. І це може змусити їх взагалі вийти з процесу, переключитись на Іран, на свої вибори і так далі. Вони навіть готові на реальні гарантії безпеки для нас, якщо ми вийдемо з Донбасу. Але як це реалізувати в Україні, просто не уявляю",– ділиться враженнями один із членів команди Зеленського, який мав змогу ознайомитись із результатами останнього раунду переговорів 21–22 березня.

Чи є життя без Америки?

<р>
Перспективи залишитися без підтримки США і з не найбільш стабільним партнером ЄС змушують українську владу шукати варіанти, як протягнути найближчі роки в умовах, коли гроші є лише на кілька місяців.
<р>
Здавалося б, зараз саме час для того, щоб народні депутати об'єдналися. Але український парламент нині переживає найгострішу кризу з початку своєї каденції в 2019-му. Як нещодавно<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2026/03/12/8025068/">писала УП, ядро президентської "мономеншості" скоротилося зі 170–180 голосів до 120–130.
<р>
Десь через страх підозр від НАБУ, десь – через конфлікт популізмів. Парламентські популісти не розуміють, чому вони мають запроваджувати<а hrеf="httрs://ерrаvdа.соm.uа/fіnаnсеs/mіnfіn-орublіkuvаv-zаkоnорrоyеkt-z-klyuсhоvіmі-роdаtkоvіmі-vіmоgаmі-819444/">податки для ФОПівна вимогу МВФ, а урядові популісти з президентом будуть зібрані гроші роздавати. Чому на підняття зарплат військовим грошей у держбюджеті немає, а на президентські програми типу<а hrеf="httрs://ерrаvdа.соm.uа/fіnаnсеs/v-ukrаjіnі-20-bеrеznyа-zарrасyuvаv-kеshbеk-nа-раlnе-819438/">"кешбеку на пальне"уряд Свириденко завжди знаходить фінансування.
<р>
Але рівень викликів перед країною такий, що керівництво "Слуги народу" не має іншого варіанту, ніж стабілізувати Раду.
<р>
<еm>"Ми розуміємо, що перемовини в тристоронньому форматі швидше за все будуть поставлені на паузу, бо жодна зі сторін не готова йти на поступки. Тому потрібно готувати план існування нинішнього парламенту ще впродовж одного, двох, трьох років. Займається цим Андрій Мотовиловець(перший заступник керівника фракції "СН" – УП)<еm>. Він не обмежений часовими рамками, але активно<еm>пише<еm>план",– не під запис каже УП один із чільних "слуг".
<р>
За словами співрозмовників УП у "Слузі народу", зараз ідуть перемовини про те, за яких умов фракція могла бипрацюватив довгостроковій перспективі.Поки стабілізаційний ресурс шукають всередині "СН". Проте вже очевидно, що цього не вистачить. Згодом Арахамії, як колись у 2023 році, доведеться проводити зустрічі з різними групами в Раді, щоб дозбирати голоси ззовні.
<р>
Наступний крок – налагодження взаємодії з іншими центрами впливу – урядом і Офісом президента. В співпраці парламенту з ОП після звільнення Андрія Єрмака "<еm>стало менше інтриг – більше роботи",як розповідає УП один із представників Зе!Команди.
<р>
Водночас Буданов поки не дуже інтегрований в апаратне життя головних будівель урядового кварталу. Певні труднощі викликають навіть такі загалом буденні речі, як зібрати на нараду всіх голів комітетів.Аледостатньо генералові зрозуміти, що спікера парламенту краще запрошувати на зустріч особисто, а не SМSкою від секретарки глави ОП, і процес піде швидше.
<р>
Протепевний розсинхрон Ради з ОП це квіточки порівняно з тим, що відбувається в роботі депутатів з урядовцями. Взаєморозуміння між ними немає від слова зовсім. В Мотовиловця конфлікт із прем'єркою Свириденко. Він не горить бажанням організовувати для неї зустріч із керівниками комітетів, а на нарадах із міністрами дозволяє собі підвищувати голос і передчасно вимикатися.
<р>
<еm>"Юля змушує міністрів ходити на комітети, але краще б вони не ходили. Чим більше вони говорять на комітетських засіданнях, тим більше депутати хапаються за голови",– каже УП один із парламентських топів.
<р>
<еm>"Урядовці сидять у своїй пісочниці і перекидаються піском. Не радяться з депутатами ні про що. Результати такої "співпраці" бачимо на табло в Раді",– дратується інший співрозмовник УП в Зе!Команді.
<р>
Незважаючи на те, що взаємодія з урядом ніяка, депутати все одно не зможуть "розправитися" навіть із тими міністрами, яких вони відверто недолюблюють. Наприклад, освітній комітет вже кілька разів вимагав звільнити міністра освіти Оксена Лісового, але нічого не вдалося. Бо черги за міністерськими портфелями не стоять. Та і голоси на звільнення / призначення міністрів навряд знайдуться.

Читайте також:<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2026/03/12/8025068/">Конвертний геноцид. Чому Рада саботує закони МВФ після підозр від НАБУ
<р>
Паралельно зі спробами врятувати потопаючий корабель під назвою Верховна Рада спостерігаються неоднозначні рухи навколо НАБУ і САП, які теж можна сприймати як спробу показати депутатам, що з їхнім найбільшим страхом "працюють".
<р>
Після минулорічної<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2025/08/06/7524969/">липневої атаки, яка стала головним дестабілізуючим фактором для всієї політичної системи в Україні, можна було би назавжди відмовитися від спроб зламати антикорупційну інфраструктуру. Але на Банковій не раз демонстрували справжні дива політичної сліпоти.
<р>
Інакше годі пояснити ситуацію, про яку УП стало відомо від співрозмовників у НАБУ. В середині березня віцепрем'єр з питань євроінтеграції Тарас Качка без якихось пояснень ініціював проєкт постанови про формування комісії з проведення незалежного аудиту Бюро.Це важливо, бо негативний висновок аудиту є підставою для звільнення директора НАБУ.
<р>
<еm>"Торік був аудит. Експерти надали нам рекомендації щодо поліпшення роботи – почали їх виконувати. Проєкт постанови, який хотів внести Качка, став для нас великим сюрпризом. Зрештою все закінчилося нічим – уряд так і не розглянув цей документ, але невідомо, що буде далі",– не приховує розгубленості один зі співрозмовників УП в Бюро.
<р>
Крім того, внутрішні медійні моніторинги антикорорганів показують, що в мережі активізувались хвилі дискредитації керівництва НАБУ/САП, явно модеровані провладними силами.
<р>
<еm>"З середини січня в телеграм-каналах масово почали писати, що директор НАБУ – козел, детективи – козли. Нібито хтось має проблеми з декларуванням, незаконно збагатився. Десь у той самий час у соцмережах почалася кампанія про те, що антикорупційні органи занадто під американцями",– розповідає УП співрозмовник в Бюро.
<р>
А представники влади в комунікаціях з іноземними партнерами, не соромлячись, скаржаться, що "через підозри НАБУ і САП" народні депутати не хочуть ухвалювати закони по євроінтеграції, зобов'язаннях перед МВФ і Ukrаіnе Fасіlіty.
<р>
Зараз це не виглядає як системна і спланована атака проти антикорупційних органів. Але точно тримає співробітників НАБУ і САП у "токсичному тонусі".

***

<р>
<еm>"Все складно, все сипеться.<еm>Якось<еm>мусимо це збирати.<еm>Ц<еm>е уже точно не Рада миру, вона навряд чи витримає голосування за якусь угоду чи шось таке. Ми уже навіть не Рада євроінтеграції. Нам би хоч парламентом виживання залишитись", – напівіронічно резюмує загальний стан справ у парламенті один із чільних "слуг народу".
<р>
<еm>"З урядом теж все погано, але туди хоч можна двох <і>– <еm>трьох людей призначити на критичні місця, і це буде працювати. А з Радою так не вийде", – додає депутат.<р>
<еm>Властиво, головна проблема України на вході в п'ятий рік повномасштабної війни виявилась у тому, що<еm>країна<еm>мусить планувати своє життя і боротьбу на стратегічну перспективу, а ресурсів без допомоги партнерів збере хіба на кілька місяців.
<р>
<еm>Україна<еm>не може погодитись на умови партнерів, але й не може від них категорично відмовитись, бо втратить частину і так дефіцитних ресурсів для виживання.
<р>
<еm>У шахах подібну ситуацію називають патом. Але в житті воюючої країни не можна оголосити нічию і почати нову партію. Тому сьогодні українська влада зайнята важкими пошуками сильного ходу, який зможе зрушити невигідну ситуацію з мертвої точки.
<р>
<еm>Роман Романюк, Ангеліна Страшкулич, УП

<р>
Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй було лише 16. Вона зустріла війну в Ужгороді – місті, де не було щоденних обстрілів, але було відчуття, що це стосується тебе безпосередньо. <р>Тоді вона ще не могла долучитися до війська, але вже знала, що зробить це, щойно з'явиться можливість. Поки однокласники закінчували школу і будували плани на майбутнє, вона чекала повноліття, щоб поїхати до Києва та підписати контракт. І зробила це майже одразу.
<р>
Сьогодні їй 21. Вона служить у бойовому підрозділі бригади "Рубіж", працює операторкою FРV-дронів і воює на одному з найгарячіших напрямків. У неї за плечима – перші бойові виходи, влучання в машину FРV-дроном, госпіталь і повернення на позиції.<р>Її не одразу хотіли брати: через вік, через вигляд, через небажання командирів брати на себе відповідальність за "дитину" на фронті. Вона пройшла 8 співбесід, замість однієї, як у більшості. Але довела, що здатна працювати нарівні з іншими.
<р>
На її рахунку – понад 250 знищених цілей. За цими цифрами не лише ефективність, а й щоденна робота, яка вимагає холодної концентрації, витримки й відповідальності за тих, хто поруч. <р>Вона говорить про війну спокійно – без пафосу і без ілюзій. Про страх як про те, що потрібно контролювати. Про мотивацію як про внутрішнє рішення, яке вона ухвалила ще в школі. <р>Її позивний – "Юнга". І це історія про покоління, яке подорослішало раніше, ніж встигло прожити свою молодість.
<р сlаss="hl3">Єва – одна з чотирьох героїнь комунікаційної кампанії руху VЕТЕRАNКА "<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://vеtеrаnkа.оrg.uа/uk/wоmеn-аrе-роwеrful/">Жінки можуть все", мета якої – змінити уявлення суспільства про роль жінок у Силах оборони України та підкреслити їхній вплив на безпеку цивільних.

Перша та єдина спільнота жінок з бойовим досвідом Рух VЕТЕRАNКА хоче на реальних прикладах показати важливість жінок у війську. В центрі кампанії – історії чотирьох військовослужбовиць: операторок безпілотників, командирки бойової групи та командирки жіночого взводу.

Кожна з них має власний бойовий досвід, професійну історію та свою "суперсилу".

Кампанія наголошує: жінки вже давно є невід'ємною частиною оборони України. Вони працюють у складних бойових умовах, ухвалюють відповідальні рішення та щодня впливають на безпеку цивільних.

Також проєкт має благодійну мету – збір на 6 000 000 гривень. Кошти будуть спрямовані на забезпечення мобільних груп ППО 37-ої ОБрМП ЗСУ та закупівлю дронів-бомберів Неаvy Shоt для бригади "Рубіж" НГУ. Долучитися до збору можна <а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://sеnd.mоnоbаnk.uа/jаr/7сyоLG3LyS">за цим посиланням.

"Жалкую, що не застала початок повномасштабної війни"

<р>
– Почнемо з найцікавішого. Як з'явився ваш позивний?
<р>
– Насправді тут якраз-таки немає величезної історії. Це були звичайні армійські жарти на тему того, що юначка в бліндажі. І з цих жартів вже в зоні бойових дій з'явився цей позивний.
<р>
– Ви пішли на фронт у 18 років. Як ухвалювалося це рішення?
<р>
– Насправді була б змога, долучилася би раніше. Я сьогодні дуже жалкую, що не застала початок повномасштабної війни, тому що долучилася в 2023-му через вік. Тобто коли почалося повномасштабне вторгнення, я ще встигла закінчити 11-ий клас і завершити перший курс університету на денній формі.
<р>
Повноліття я відмітила у Відні, взяла квиток до Києва, і вже звідти майже через тиждень – два підписала контракт – як тільки з'явилася змога. Але насправді рішення було прийняте давно, я хотіла ще з самого початку, розуміла, що це те, з чим я впораюся.<р>
–Тобто ще в школі ви про це мріяли?
<р>
– Так. Я розуміла, що я піду, але потрібно було трішки почекати.
<р>
– Як до цього поставилися батьки?
<р>
– Батьки мене підтримують, але дуже негативно спочатку сприйняли факт того, що я, їхня донька, їду в небезпечні місця. І це абсолютно нормально – всі адекватні дорослі люди хочуть тільки найкращого для своїх дітей, і мої батьки не виняток.
<р>
–Чи вони вже звиклися з тим, що ви воюєте?
<р>
– Знаєте, звикнутися з фактом це одне, а кожного дня переживати за свою дитину це інше. Тобто вони розуміють це, максимально адекватно ставляться, але завжди ця тривога присутня, звісно.
<р>
– Тобто повідомлення від мами ви отримуєте кожного ранку: де ви, що з вами, чи поїли, чи поснідали, чи в шапці?
<р>
– Так, ми завжди залишаємося дітьми.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/b/5/794857/b55а38951d01b98аа0f78е1fbdеаа7551774266661.jрg"/>
Юнга до служби в армії
Тут і далі фото надані Юнгою


<р>
– Про це рішення все ж таки хочу поговорити. Коли, наприклад, чоловік ухвалює рішення долучитися до армії у 18 років, це можна зрозуміти. Коли це робить дівчина, це зазвичай викликає запитання з боку суспільства. Як це рішення визрівало?
<р>
– Насправді, коли я приймала це рішення, я не міркувала про те: дівчина – не дівчина. Я розуміла, що в мене є достатньо і фізичної підготовки, і що морально я це витримаю. Плюс я з самого початку хотіла на піхотну посаду. На яку мене відразу не захотіли взяти, на жаль. Я була впевнена, що впораюся. І зараз ми бачимо, що я впоралася.
<р>
– Розкажіть про фізичну підготовку. Чи якось спеціально готувалися перед тим, як піти служити, або, може, займаєтеся спортом професійно?
<р>
– Я все життя займалася спортом професійно – ММА <і>(змішані бойові мистецтва – УП). Тренування по 5–6 разів на тиждень, плюс звичайна качалка. До якогось віку я їздила на змагання регулярно. Тобто завжди була у формі. Звісно, вже ближче до 18 років, коли я і працювала, і навчалася, і була за кордоном, тобто подорожувала і по роботі трішки – професійний спорт відійшов на інший план, тому що я вже знала, чого я хочу.
<р>
– Ви згадали, що вас називали юначкою на початку. Чи доводилося стикатися з якимись упередженнями в перші тижні, місяці служби?
<р>
– Насправді єдина складна річ, яку я на собі відчула як дівчина в армії, це момент підписання контракту. Коли до мене набагато більше приглядалися, в мене було щось 8 або 9 співбесід, хоча чоловіків там приймали за одну, умовно кажучи. <р>Плюс у мене підрозділ бойовий, який працює без ротацій, тобто постійно виконує бойові завдання. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за присутність, умовно кажучи, дитини на фронті у себе в підпорядкування.
<р>
Наразі я цілком розумію, чому так. Можливо, я б робила так же як командир підрозділу.
<р>
– А що питали на цих восьми співбесідах?
<р>
– Загально – одне й те саме. Але хотіли розуміти, що я знаю, на що себе підписую.
<р>
Я і наразі бачу багато юних і хлопців, і дівчат, які не до кінця розуміють, що коїться, ідуть з якихось дуже або ідейних, або інших якихось мотивів. Але не розуміють, що ці мотиви зникнуть через пару днів, коли вони вже будуть втомлені, сонні і т.д..<р>
– Але у вас ці мотиви і мотивація не змінилися?
<р>
– В мене як такої мотивації не було. Я зустріла повномасштабну війну в 16 років у місті Ужгород, де ти не відчуваєш на собі того, що коїться. В мене просто було розуміння, що буде, що може статися і як я можу на це повпливати. В мене не було очікувань, що я піду штурмувати під музичку, як на класних відосах в ТікТоці. Я знала, що буде важко, і коли прийшла, навіть було легше, ніж я очікувала.
<р>
– А в чому?
<р>
– Я накрутила себе, що мені буде набагато важче, набагато страшніше, що позиції будуть набагато більш небезпечними.
<р>
В мій перший вихід я дійсно була впевнена і готувала себе до того, що ми висадимося і в нас там відразу почнеться прямий контакт з ворогом з усіх боків. Коли цього не сталося, набагато легше було працювати. Коли ти готовий до самого гіршого, що може статися.
<р>
– Що стало для вас першим уроком війни?
<р>
– Брати відповідальність за себе і за людей, які поряд з тобою. Тому що від тебе залежить не тільки твоя безпека особиста, а і твоїх колег, побратимів.

"Єдине, що мене лякало – не влучити в ціль"

<р>
– Якщо повертатися до того мирного життя, яке було: чи часто ви згадуєте останній день до того, як ви долучилися до армії?
<р>
– Скажімо так, я бачу, як працюють декотрі підрозділи, які, умовно, виїжджають на задачу, а потім декілька місяців знаходяться у Києві. І з таким графіком працювати було б набагато ефективніше. Ти би встигав і пожити, і відпрацювати добре.
<р>
Але потрібно розуміти, що ми не маємо такого ресурсу, аби робити повноцінні ротації і тому подібні речі у всіх бригадах і підрозділах. Якось у мене було розуміння, що на декілька років я, умовно кажучи, випаду з життя і буду просто бачити руїни та посадки. І це нормально, мені адекватно це сприймати.
<р>
– Чому ви обрали бригаду "Рубіж"?
<р>
– Коли я обирала, я не була дуже обізнана, чесно кажу. Я просто розсилала резюме. Потім зрозуміла, що так далеко діло не дійде, тому що жодна бригада не хотіла навіть слухати про це. А я для себе розглядала тільки на бойові <і>(посади – УП). І в мене було якесь коло людей, які могли розповісти плюси і мінуси різних напрямків, різних бригад, і я почала розглядати декілька підрозділів, куди і подавала документи, заявки, дзвонила.
<р>
Дуже рада, що вийшло зробити це саме в бригаді "Рубіж". Я там з 2023 року служу, і розумію, що це був найкращий варіант.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/3/е/794858/3е4сd1160с0387с09605f99ff438сdе21774266719.jрg"/>




<р>
– Ви хотіли займати якісь піхотні позиції, а зараз працюєте операторкою FРV-дронів. Як так сталося?
<р>
– На піхотні посади в піхотний підрозділ мене з самого початку не взяли.
<р>
– Через вік?
<р>
– І через вік, і через те, що жінка. Знаєте, там навіть діалогу не виходило ніякого. Тобто навіть якщо я намагалася казати щось проти цього, не виходило. Добре, пішла іншим шляхом.
<р>
Все одно хотіли мене на більш тилові й безпечні посади. Але вже коли я попала в підрозділ, ми почали зі ще двома людьми займатися FРV, виготовленням боєприпасів. Це був чистий наш ентузіазм, наші кошти і забезпечення якраз-таки волонтерське. І з цього все почалося, вийшло на офіційний рівень.
<р>
– Яким був ваш перший виліт на FРV?
<р>
– Ціль ми вразили, це був район Спірного декілька років тому. І насправді єдине, що мене якось лякало – не влучити в ціль. Тим паче, що в нас це все було на той момент у більш тестовому варіанті. Плюс на той час FРV не було настільки поширеним засобом ураження і не було стільки інформації, фінансування і змоги зробити це якісно, як сьогодні. У нас бліндаж був – це нора просто, дуже маленька. Ми в ній майже не вміщалися.
<р>
– А скільки екіпажу?
<р>
– Нас тоді поїхало троє.
<р>
– Що це була за ціль?
<р>
– Піхотний бліндаж. Я влучила, все було добре. Але, знаєте, зовсім нещодавно спілкувалися з хлопцями, що як же класно було би в той час працювати з сьогоднішніми знаннями.
<р>
– На якому напрямку з тих, де ви були, воювати найскладніше?
<р>
– Наша бригада оперативного призначення. Тобто напрямки мінялися часто й оперативно. Але найважче на сьогодні там, де знаходиться і мій підрозділ, і вся наша бригада – це Покровський напрямок. Наразі там окупант найбільш сконцентрований, найбільш велику кількість техніки використовує. І насправді декілька років тому могло бути набагато легше якраз-таки через меншу кількість дронів і подібних засобів.
<р>
– Як змінилося за цей час ставлення до ворога?
<р>
– Я відразу сприймала це як ціль.
<р>
– Можливо, більше стало якоїсь ненависті, коли ти на свої очі бачиш, що вони роблять з селами, з містами?
<р>
– У мене якоїсь ненависті ніколи не було, тому що я дивилася на ворога як на ціль. Ти розумієш, на що чекати і що нічого хорошо з їхнього боку не буде.
<р>
– Якось ви пережили пряме влучання дрона. Розкажіть про це детальніше.
<р>
– Це було в минулому році. Заїжджали на позицію якраз, і в машину влучив FРV-дрон. Тоді ще не обшивали їх решітками, заїжджали просто з РЕБом і все. РЕБ не допоміг.
<р>
Можна сказати, нам повезло, тому що екіпаж, звісно, вибув з роботи, але критично важких прямо поранень не було. Нас евакуювали.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/3/8/794859/38527е89сеd82f7с18bе8d765с1260511774266778.jрg"/>
Та сама автівка після влучання дрону



<р>
– Минулого року з'явилося<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/аrtісlеs/2026/01/22/8017280/">поняття кілзона, яке дуже активно обговорювалося, зокрема, в іноземних медіа. Багато суперечок, скільки вона може складати. На вашу думку, чи справді вона буде збільшуватися?
<р>
– В цілому можна бачити тенденцію, як ця дальність польоту зростає, як у нас, так і з боку окупантів. Я дуже не люблю, коли кажуть, що ми воюємо з дибілами. Тому що це дійсно сильний ворог, і вони також шукають якісь технології, які їм би допомогли. <р>Кожного року ця кілзона збільшується. Наприклад, вже набагато важче заїхати броньованим транспортом на позиції, набагато довше потрібно ходити пішки і набагато більший шанс того, що тебе уразить по дорозі.
<р>
З однієї сторони, це добре, тому що, наприклад,<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://оbоrоnkа.mеzhа.uа/аrmоlаb-stvоrіlа-drоn-mаmоnt-dlyа-lоgіstіkі-tа-еvаkuасіjі-309543">НРК, FРV, бомбери і т.д. зараз виконують також функцію і логістики – тобто поставки провізії, медицини, зброї. Але з іншого боку роблять те ж саме.
<р>
Наприклад, окупант став дуже масштабовано виробляти важкі бомбери, які вони зараз називають "Бабою Ягою". Звісно, це несе загрозу, тому що, на жаль, наразі це в них починає масштабуватися. Буквально останні місяці.
<р>
– Інша історія – це дрони на оптоволокні. Зараз<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://оbоrоnkа.mеzhа.uа/rf-реrеhоdіt-nа-іmроrt-орtоvоlоknа-сhеrеz-dеfісіt-309309/">ситуація з оптоволокномдуже-дуже складна через те, що його фактично немає на світових ринках. Чи стикаєтеся ви з дефіцитом дронів на оптоволокні?
<р>
– Це дуже болюча тема і не тільки про оптоволокно. Дефіцит дронів у нас був завжди. І ось тут хочу додати про волонтерську діяльність. У нас у підрозділі, наприклад, 80% FРV-дронів забезпечують волонтери. У нас є майстерня "Серафим", яка допомагає, у нас є рух "Ветеранка", який також допомагає величезною кількістю зборів і саме дронів.
<р>
Можуть казати, що всіх треба мобілізувати – але волонтерська та цивільна діяльність не менш важливі.
<р>
– І оптоволокно справді дефіцитне зараз?
<р>
– Так.
<р>
– Щодо волонтерського руху. Днями Сергій Стерненко, який забезпечує армію якраз-таки FРV-дронами, зробив заяву, що<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/16/8025775/">змінюється кількість донатів, і через це вони змушені скорочувати витрати і менше допомагати військовим. Чи ви бачите тенденцію зменшення донатів і що засобів ураження стає менше?
<р>
– Я бачу, що набагато важче їх здобувати. Ресурс потихеньку стає меншим. Набагато важче зараз закривати і збори на потреби підрозділів. Тому що, не дивлячись на те, що держава забезпечує деякими речами, але є речі, які ви підрозділом будете докупляти за свої кошти, аби працювати ефективно.

"На етапі оформлення мене не хотіли брати, тому що я виглядала років на 15"

<р>
– Зараз, на 5-му році повномасштабного вторгнення мотивація йти до армії невисока, і це дуже сильно поляризує і розколює українське суспільство. Чи бачите ви вихід з цієї ситуації?
<р>
– Знаєте, насправді дійсно можна було б більше мотивувати молодь, але дивишся навіть на контракти 18-24… З однієї сторони, це добре, тому що не вистачає здорових молодих людей у армії, і це гарна мотивація для підлітків, які хочуть підзаробити якийсь стартовий капітал. Але, з іншого боку, вони йдуть за гроші, і не завжди є користь від бійця, який пішов чисто заробити собі на життя.
<р>
– Тобто мотивація зовсім інша?
<р>
– Так. У мене є якась аудиторія в медіапросторі, і завжди намагаєшся якось доносити, щоб молодь розуміла, що і їхнє майбутнє, і майбутнє їхніх батьків буде залежати від них самих. Ти не зобов'язаний, звісно, йти на контракт у 18. Я повністю розумію людей, які хочуть і закінчити навчання, і якось пожити для себе – це абсолютно нормально. Але коли я бачу, що підлітки максимально це все знецінюють, тикають на військових пальцями – для мене це особисто дуже дивно.
<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/9/4/794860/9472993с7с57554f9f0а959сd747d4bd1774266833.jрg"/>




<р>
– Як ви думаєте, що могло би ефективно працювати з молодими людьми? Як їм можна донести, що їхня служба в українській армії важлива?
<р>
– До речі, я зараз якраз-таки бачу, що велика кількість бригад починає більш активно займатися якимись молодіжними рекламами і т.д. Насправді це ефективно.
<р>
Коли тобі показують, як воно є, звісно, більше розуміння, куди ти ідеш і нащо. Що тебе не кинуть конкретно в піхоту, якщо ти цього боїшся. Коли ти сам ідеш, в тебе є все ж таки вибір. Уже коли ти дотягнув до останнього, тебе мобілізували, це вже інша справа, тут нічого не буду казати. А коли ти молодий, сам прийшов, ти можеш домовитися, обрати, потрапити в підрозділ з якісною підготовкою, якісним забезпеченням і сам обрати плюс-мінус, чим ти будеш займатися.
<р>
– Ви також нещодавно знялись в зовнішній рекламі своєї бригади. Я так розумію, зокрема для того, щоб залучати більше жінок. Чи бачите ви тенденцію, що більше стає молодих дівчат в різних підрозділах?
<р>
– Я в цілому бачу, що з початку повномасштабної війни більше жінок почали долучатися до армії.
<р>
– Хто ці дівчата, які зараз приходять?
<р>
– Насправді зараз і критерії відбору стали м'якші, і немає такого сприйняття жінки в армії як чогось дуже-дуже дивного. Як, умовно кажучи, до 2022 року всі дивилися так на тебе, як на мавпочку. Зараз уже більший потік людей, і ми дуже потребуємо цих людей. Вже немає можливості перебирати те, що залишилося.
<р>
– З якими стереотипами ви як жінка зустрічалися в армії?
<р>
– Дуже часте запитання, але дійсно я чую від багатьох дівчат, що було якесь дивне до них відношення, домагання, щось інше. В мене дійсно ніколи такого не було. Тільки на етапі оформлення мене не хотіли брати, тому що був і початок цього всього, і я виглядала років на 15, чесно кажучи. <р>Зараз, та і в цілому, коли я вже поїхала в зону бойових дій, а це було майже відразу після підписання контракту, в мене ніколи не було якихось конфліктів на тему того, що я жінка.
<р>
Коли я приїхала в зону бойових дій, я відразу розуміла, що я багато не вмію, але я навчуся, що я не буду відмовлятися від чогось. І до мене було абсолютно адекватне відношення, як і до будь-якого нового бійця, якого потрібно трішки підготовити, ось і все.
<р>
– Хто ті жінки, які служать разом з вами?
<р>
– Дійсно величезний вклад зараз роблять жінки у нашу армію. Тобто я знаю жінок, які роблять вже жіночі підрозділи собі, тобто жіночі екіпажі для роботи. Класно, що вони якось намагаються впровадити інновації в нашу армію. Можливо, цього не вистачало.
<р>
– Що потрібно з боку держави змінити для жінок в армії? Нещодавно я модерувала дискусійну панель з жінками-військовими, і всі вони скаржилися на військову форму, на військову білизну – саме жіночу. Чи є така проблема у вашому підрозділі?
<р>
– У мене штани Сryе Рrесіsіоn іплитоноска Аgіlіtе, тому не можу про це щось сказати. І хлопці в моєму підрозділі, і я майже всі спорядження і речі, які вдягають на бойові, докупали самі. Я вважаю, що робити державі акцент саме на забезпеченні у формі це якось трошки дивно, тому що є набагато важливіші аспекти, куди можна направити кошти.

"Найкращим моментом було моє потрапляння в шпиталь"

<р>
– Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком на фронті. Можете розказати трохи про цю історію?
<р>
– Ми були знайомі через спільних колег. І коли зустрілися в Ізюмі, спілкувалися, коли ми жили у Святогірську, якось пересікалися. Ми зовсім з інших структур. Це не якесь знайомство по роботі. Почали спілкуватися.
<р>
І, звісно, перший час, коли ти постійно знаходишся в зоні бойових дій, ти не міркуєш над перспективою відносин. Тому що ти розумієш, що ти не виїжджаєш, що ти 24/7 майже на позиціях, і тим більше вдома в Києві ти будеш раз на рік, два. Тому першим часом нам дуже хотілося спілкуватися, але дійсно не було змоги, коли ви працюєте в різних містах. Але коли ми тільки почали зустрічатися, найкращим моментом все ж таки було моє потрапляння в шпиталь.
<р>
– Після удару FРV?
<р>
– Так. Тобто саме тоді у нас був досить великий проміжок часу в Києві. У нього було щось типу ротації.
<р>
– Він у тій самій бригаді?
<р>
– Ні, він в іншій структурі зовсім. І якраз ці два місяці ми змогли досить класно провести. І ось тоді точно зрозуміла, що ми одружимося і все у нас класно буде.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/с/f/794861/сfс0с7b1198989ааbе29127сс8f8е0е71774266891.jрg"/>




<р>
– А як будувати відносини, коли ви служите в різних підрозділах і, можливо, на різних напрямках?
<р>
– Я вважаю, що це залежить від того, в першу чергу, яка ти людина, які в тебе відносини з твоїм командуванням. Коли ти ефективно працюєш і в тебе немає проблем по службі, то ти завжди можеш домовитися. Умовно кажучи, тебе в той же Краматорськ випустять на два дні з чоловіком.
<р>
Звісно, важко підбирати ці дати, щоб він відпросився, приїхав, щоб я відпросилася, приїхала, але така змога є майже у кожного.

"Не замінить дрон тебе повністю ніколи"

<р>
– Наступне питання про те, як змінюється війна. Про що ця війна зараз найбільше?
<р>
– По-перше, на сьогодні ворог дуже активно хоче зайняти стратегічно важливі місця і будь-якою ціною. Техніки вже використовується менше.
<р>
Коли ми тільки заїхали на Спірне пару років тому, було зовсім по-іншому. Ми бачили їхні штурми, коли колони заїжджають. Зараз той же танчик не під'їде нікуди. І набагато більше досить странних рішень. Зараз, наприклад, використовують FРV-ждуни майже усюди, аби завадити як піхоті, так і транспорту. І ти коли виходиш з укриття, ти будеш завжди чути над собою щось, що буде жужжати, намагатися щось скинути, і це буде тільки збільшуватися.
<р>
– Тобто ми маємо ситуацію, коли ці технології фактично завели війну в глухий кут?
<р>
– Особисто моя думка, що піхоту це не замінить. Людська сила це в першу чергу те, що буде тримати позицію. Звісно, завдяки дронам ми маємо змогу якісніше та швидше евакуювати своїх бійців, допомагати їм, якось утримувати ці позиції. Але без військовослужбовця, без людини цього все ж таки не буде. Не замінить дрон тебе повністю ніколи.
<р>
– Чи ви вже уявляли собі життя після війни? Чим би ви хотіли займатися, про що ви мрієте?
<р>
– Насправді, мрію відпочити. Я розумію, що при завершенні цього всього все одно буде заморожений конфлікт, скоріш за все, і потрібно буде дуже багато працювати, готуватися до інших якихось справ. І так як я планую залишатися у війську, я максимально націлена на те, щоб удосконалювати свої навички і робити все ж таки перспективу по кар'єрі.
<р>
Тому що я розумію: я долучилася у 18 років, я, умовно, побуду на бойових позиціях ще пару років. Вже я відчуваю наслідки по здоров'ю. А буквально ще пару госпіталів і все, ти просто фізично не зможеш. І тому, звісно, на перспективу хотілося б мати нормальну посаду, нормальне звання, аби ще більше впливати на воєнні дії.
<р>
– Тобто ви хочете робити військову кар'єру?
<р>
– Так. Військову або політичну, скажімо так. Розумію, що потрібно багато вчитися. У мене зараз питання з вищою освітою – її потрібно закінчити. Зайвою вона не буде, це по-перше, а по-друге, все ж таки я планую, можливо, військову, більш структуровану кар'єру, і для цього потрібно бачити не тільки щось в посадках, а трішки більше.
<р>
– А навчалися ви на комп'ютерних технологіях?
<р>
– Я вчилася на факультеті "Фізика і комп'ютерні технології".
<р>
– Яка ваша особиста мрія?
<р>
– Зараз – відіспатися.
<р>
– Ви згадували в інших інтерв'ю, що спите по 10 хвилин.
<р>
– Насправді сплю, коли є можливість, 10 хвилин сну є 10 хвилин сну.
<р>
Мрії зараз стали набагато більш примітивними, ніж були колись. Зараз я мрію мати хорошу посаду, побудувати сім'ю. Хочеться, щоб люди в Києві і в інших містах України мали змогу спокійно засинати, завжди з гарячою водою, зі світлом і не думати, що потрібно буде бігти в укриття чи може щось статися з ними, з їхніми родичами. Хотілося б дійсно базових людських речей і, звісно, по кар'єрі декілька планів.
<р>
– Вам зараз 20 років, і 2 роки ви вже на фронті.
<р>
– Майже 21 і вже більше.
<р>
– Найцікавіші роки вашого життя проходять на фронті. Чи є переживання через те, що мирне життя поставлене на паузу, і незрозуміло, на скільки?
<р>
– Скажімо так, навіть сидячи в Києві, повноцінного мирного життя не буде. Так я розумію, що я своїми силами можу хоч якось посприяти тому, щоби колись потім мої діти жили в гарній спокійній країні.
<р>
Коли я приїжджаю у відпустку, я дійсно дуже рада бачити підлітків, які мають змогу спокійно собі гуляти, ходити в клуби і т.д., не дивлячись на те, що коїться навколо. Тому що молодь дійсно має проживати свою молодість нормально. Але треба просто розуміти та пам'ятати людей, завдяки яким це все вони можуть робити.

<іfrаmе wіdth="800" hеіght="450" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/Оw6НR5qХgІU?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn tіtlе="Армія у 18 років / 250 уражених цілей / Дівчата в Силах оборони – ЮНГА | УП. Інтерв'ю">
<р>
<еm>Севгіль Мусаєва, УП

<р>
Американський дипломат із понад тридцятирічним стажем, Джордж Кент – один із найобізнаніших у Вашингтоні експертів з України та пострадянського регіону.
<р>
Він працював за п'яти президентів США, обіймав високі посади в Державному департаменті, а з 2023 по 2024 рік був послом США в Естонії. Раніше Кент тривалий час працював із українською тематикою, зокрема на посаді заступника глави місії в Києві.
<р>
Нині, завершивши офіційну службу, Кент не відійшов від українських справ. Він і далі регулярно відвідує країну, підтримуючи її менш формальними, але не менш відчутними способами – від організації разом із родиною велопробігу через усю територію США для збору коштів і підвищення обізнаності серед звичайних американців до налагодження зв'язків між українськими ініціативами та іноземними партнерами.
<р>
В інтерв'ю "Українській правді" Кент розмірковує про поточний стан політики США щодо України та наслідки повернення Дональда Трампа до влади. Він також говорить про переговори з Росією, майбутнє НАТО і пояснює, чому позиція України у світі є сильнішою та впливовішою, ніж багато хто досі вважає.

"Дональд Трамп думає про Дональда Трампа"

<р>
– З поверненням Дональда Трампа до влади відносини між Україною та Сполученими Штатами стали більш напруженими. Чи вважаєте ви, що Трамп досі тримає образу на Зеленського через його роль в<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2019/12/19/7235286/">імпічменті 2019 року?
<р>
– Як би це сформулювати – Дональд Трамп думає про Дональда Трампа. І, на мою думку, це найважливіша реальність. Це людина з нарцисичними рисами, і тому інші можуть перейматися тим, яке вони займають місце або що він про них думає, але зрештою Дональд Трамп думає про Дональда Трампа.
<р>
– Ви працювали за п'яти адміністрацій різних президентів, зокрема під час першого терміну президента Трампа. Чим його нинішня позиція відрізняється від попередньої?
<р>
– Перша адміністрація Трампа була укомплектована компетентними професіоналами. І, як на мене, у нас завжди існувала традиція – незалежно від того, яка партія при владі – залучати фахових людей, здатних просувати й захищати національні інтереси США. Упродовж 80 років американці розуміли, що нашим національним інтересам, нашій безпеці та добробуту сприяють безпека й процвітання наших союзників і партнерів.
<р>
Саме тому США витрачали так багато зусиль і коштів на підтримку успіху партнерів і союзників. Під час другого терміну Дональд Трамп обрав зовсім інший підхід. Це транзакційний підхід: що ти робиш для мене – не для Сполучених Штатів, а для мене, Дональда Трампа, і його найближчого оточення. А люди, які є міністрами та членами його уряду – це не компетентні професіонали. Вони просто некомпетентні.
<р>
У них немає стратегічного бачення, і, схоже, вони не мають ані розуміння, ані усвідомлення історії чи географії, що призводить до хибних політичних рішень – як ми бачимо цього тижня (інтерв'ю записано 19 березня – УП) у війні проти Ірану та її впливу на світову економіку. І, на жаль, ми також спостерігаємо це в переговорах, які ведуть девелопери нерухомості, що нічого не знають про Росію та Україну в контексті війни Росії проти України.
<р>
– У вашій<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://d3і6fh83еlv35t.сlоudfrоnt.nеt/stаtіс/2019/11/Кеnt-Іmреасhmеnt-Теstіmоny_Fіnаl-Сlеаn.рdf">вступній заявіперед Постійним спеціальним комітетом Палати представників з розвідки ви сказали, що "справді цілісна, вільна і мирна Європа неможлива без цілісної, вільної і мирної України, включно з Кримом і Донбасом". Як би ви оцінили загальний рівень підтримки України з боку США з 2014 року?
<р>
– Якщо подивитися на період від 2014 року, коли було окуповано Крим і почалася війна на Донбасі, Сполучені Штати до 2025-го року були головним союзником України. Ми надали понад 60 мільярдів доларів допомоги – як військової, так і економічної. І знову ж таки, ми робили це тому, що хотіли, аби Україна досягла успіху.
<р>
Ми хотіли, щоб Україна реалізувала своє європейське майбутнє, адже це добре для України, добре для Європи і добре для нас. Саме такою була політика під час першої адміністрації Трампа. Очевидно, що це вже не політика 2025 і 2026 років.
<р>
– Чи не складається у вас враження, що США свідомо не допомагають Україні перемогти, щоб уникнути прямого зіткнення з Росією?
<р>
– Думаю, це було занепокоєння, яке висловлювали деякі щодо політики адміністрації Байдена: попри те, що вона надала Україні більше допомоги, ніж будь-яка інша, часто це відбувалося запізно і в недостатніх обсягах. Ту допомогу, яку ми надавали у 2023–2024 роках, потрібно було надати ще в 2022-му.
<р>
Тож, гадаю, це справедлива оцінка нашої політики трьох – чотирьох років тому. Зараз же ми маємо іншу політику – фактично без надання допомоги Україні. Вважаю її короткозорою і такою, що не відповідає інтересам США. Очевидно, що це не допомагає й Україні.<р>
– Чи можна очікувати змін після виборів до Конгресу в листопаді?
<р>
– Важливо розуміти розподіл влади в Сполучених Штатах. Конгрес має повноваження ухвалювати бюджети, а отже – впливати на обсяги допомоги і те, як витрачаються кошти. Формально саме Конгрес має право оголошувати війну, хоча за останні 50 років це повноваження послабилося. <р>Водночас адміністрація відповідає за реалізацію політики. Президент Трамп залишатиметься на посаді до завершення свого терміну в 2028 році, навіть якщо баланс сил у Конгресі зміниться.
<р>
У нас також дві палати, тож цілком можливо, що демократи отримають більшість у Палаті представників. Невідомо, чи зможуть вони здобути більшість і в Сенаті. Тому цей рік – рік справжньої політики у США. Ніхто не знає, якими будуть результати.
<р>
Це країна з населенням у 340 мільйонів людей і виборами у всіх 50 штатах. Тож багато хто дивиться у бік листопада, але ніхто не може з упевненістю сказати, чим усе завершиться.

"Доля і майбутнє України залежать від українців"

<р>
– Чи існує у Вашингтоні чітке бачення того, як має завершитися ця війна, і наскільки це бачення збігається з тим, як українці уявляють перемогу?
<р>
– Коли люди використовують "Вашингтон" як метафору, це може означати адміністрацію Трампа. Може означати всіх американських посадовців разом, включно з Конгресом. А може – усіх американців, зокрема політичну та експертну еліту.
<р>
На мою думку, найважливіше – те, що доля і майбутнє України залежать від самих українців. І українці не повинні піддаватися тиску будь-кого, хто хоче, щоб Україна пішла на поступки і уклала угоду лише для того, щоб ці люди могли почуватися добре, мовляв, вони досягли домовленості.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/0/b/794547/0b32402037b24815с93d8b7с45dа29а71774211777.jрg"/>
Джордж Кент: Угода, яка суперечить інтересам України, не принесе миру, адже угода, яка не є справедливою, тривалою і не враховує інтересів України – це лише прикриття для подальшої окупації та нових смертей. Так було в Україні з 2014 року, і так було в країнах Центральної та Східної Європи після пакту Молотова – Ріббентропа
Всі фото – Олександр Чекменьов


<р>
Я був послом в Естонії. Тодішня прем'єр-міністерка Естонії, а нині високий представник ЄС Кая Каллас, сказала: "Мир без справедливості – це просто інша назва окупації". Країни, які були окуповані Росією або Радянським Союзом, знають, що окупація означає смерть. Українці це знають, естонці це знають, американці, які вивчали історію обох країн, також це знають.
<р>
– Чи можливий сценарій, за якого Сполучені Штати посилять тиск на Україну, змушуючи її укласти угоду?
<р>
– З огляду на повідомлення про попередні зустрічі, включно з публічними заявами, очевидно, що протягом останнього року США чинили тиск на Україну, щоб вона уклала угоду. Це нагадує мені динаміку після Мінських домовленостей 2014–2015 років.
<р>
Тоді західні зусилля очолювали Франція та Німеччина – команди тодішньої канцлерки Ангели Меркель і президента Франції Франсуа Олланда. Вони хотіли, щоб Україна пішла на поступки Росії, щоб продемонструвати, що їм вдалося досягти прогресу й миру.
<р>
Перші Мінські домовленості не принесли миру, і додаткові поступки України також не принесли б миру. Це знову повертає нас до української позиції: будь-який мир має бути справедливим, тривалим і враховувати інтереси України. Якщо це не так – це не мирна угода, а угода про капітуляцію, а це не в інтересах України.
<р>
– Чи вірите ви в успіх переговорів з росіянами?
<р>
– Реальність така, що країнам доводиться вести переговори не з найкращими друзями, а з опонентами. Це просто факт. Коли країна змушена воювати – не з власної волі, а тому що на неї напали – для завершення цієї війни, розпочатої Росією, необхідно, щоб Росія припинила агресію. А це потребує переговорів.
<р>
Водночас очевидно, що Росія під керівництвом Путіна прагне демонтувати нинішню українську державу на умовах, неприйнятних для українського народу. Тому потрібно говорити, потрібно відстоювати свої інтереси, але не потрібно капітулювати.
<р>
– У нинішній ситуації, коли з російського боку переговори ведуть люди, які не мають достатніх повноважень для ухвалення рішень, чи можливе взагалі досягнення якоїсь угоди?
<р>
– Гадаю, ви щойно окреслили реальність: росіяни не зацікавлені в укладенні мирної угоди. Їх цікавить радше "показуха" – створення видимості процесу. Саме це вони робили під час Мінських домовленостей. Те саме вони роблять і зараз.
<р>
Люди, яких відправляють на переговори, не мають повноважень брати на себе зобов'язання. Умови угоди про припинення бойових дій (з боку росіян – УП) завжди були чіткими – капітуляція, погодження з тим, чого хоче Росія. Але це не обов'язково завершить війну, бо якщо Росія отримає бажане за цим набором вимог, вона просто піде далі.
<р>
Як це було після Мінських домовленостей: угоду підписали, встановили дедлайн припинення вогню, але вони продовжували наступ ще три дні й захопили Дебальцеве. І Дебальцевого їм виявилося замало – вони воювали й воювали, аж поки не розпочали повномасштабну війну в лютому 2022 року.
<р>
Отже, йдеться не про чотири роки, а про 12 років процесу, десятки безрезультатних зустрічей, оголошення про припинення вогню, які ніколи фактично не припиняли стрілянину – і ось де ми зараз.
<р>
– Трамп казав, що в України "немає карт". Ви, мабуть, пам'ятаєте<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2025/02/28/7500706/">ту зустріч. Чи змінилося це з огляду на ситуацію на Близькому Сході?
<р>
– Думаю, багато людей у Вашингтоні ще до повернення президента Трампа до Білого дому не розуміли реальності України і не розуміли реальності російської армії.
<р>
Було чимало людей у 2022 році, які вважали, що Київ впаде за три дні. Вони не розуміли волі українців до боротьби. Вони не розуміли можливостей української армії та суспільства. За вісім років після Революції гідності вони переоцінили спроможності російської армії. Це був масштабний провал розвідки та аналітики.
<р>
Тож це знову повертає нас до питання: у що вірить Вашингтон. У Вашингтоні є багато людей із думками про Україну, але значно менше – із глибокими думками. А якщо у вас хибний аналіз, то у вас будуть і хибні висновки та політичні рішення. Це було характерно ще до приходу Трампа до влади – і, очевидно, залишається таким і зараз.
<р>
І якщо подивитися на переговорні кімнати – чи то переговори щодо України та Росії, чи щодо Гази та Ізраїлю, чи з Іраном – безпрецедентно, що там немає професіоналів, які володіють мовами і розуміють людей по інший бік столу.
<р>
Україна має вести переговори з Росією, США нині доведеться вести переговори з Іраном. А коли у вас є девелопери нерухомості, які знають, як укласти угоду про забудову в Нью-Джерсі чи Нью-Йорку, це не означає, що вони розуміють російський спосіб ведення війни чи іранські можливості асиметричної війни. Але маємо те, що маємо.
<р>
І, на мою думку, це увійде в історію як серйозний провал другої адміністрації Трампа. Перша адміністрація Трампа мала компетентних професіоналів. Друга демонструє відсутність стратегії і компетентності.

"НАТО – найуспішніший альянс в історії, і він таким залишається"

<р>
– Ви згадали, що були послом США в Естонії. Як ви оцінюєте ризик того, що Росія до 2030 року може напасти на інші європейські країни, зокрема на Балтійські держави?
<р>
– Населення Балтійських країн і їхні уряди готуються і виходять із того, що напад можливий. Саме так і мають діяти відповідальні уряди – оцінювати ризики. Якщо ви живете в країні, яка колись була частиною Російської імперії – а в Європі до таких, що входять до НАТО, належать Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, – то бути готовими до війни цілком відповідально.<р>
Минулого тижня в Таллінні я користувався Воlt і спілкувався з водіями, зокрема українцями. Один був із Донецька, інший – з Одеси. Обидва вважали, що їхня нова країна, де вони живуть і працюють – Естонія, – має бути готовою, бо після завершення бойових дій в Україні наступною може стати Естонія або Литва.
<р>
Я знаю багатьох естонців, співав в естонському хорі, вони були членами так званої Ліги оборони Естонії – своєрідної територіальної мережі. Вони тренувалися щотижня або щомісяця в лісах поблизу. Вони навіть відправляють своїх шестирічних дітей у літні табори з навчання роботи з дронами, бо вважають, що це навички, які їхнім дітям необхідні.
<р>
Тож якщо поїхати до Балтії, там дуже серйозно ставляться до підготовки – як армії, так і суспільства – до можливого конфлікту. Вони не хочуть війни, але хочуть бути готовими.
<р>
Цього року Естонія витрачає понад 5% свого ВВП на оборону. Естонія та Польща лідирують серед усіх країн НАТО і Європи за оборонними витратами, бо сприймають загрозу серйозно.
<р>
– Чи вірите ви, що колективна оборона НАТО справді спрацює в разі нападу, скажімо, на Естонію?
<р>
– У НАТО є країни-лідери для різних держав східного флангу. Для Естонії – це Велика Британія. США є країною-лідером для Польщі. В Естонії розміщено орієнтовно 1000 британських військових, приблизно 600 американських і майже 300 французьких. Інші країни НАТО розміщують своїх військових у більш вразливих державах Альянсу, щоб тренуватися, вивчати місцевість і бути готовими.
<р>
І це – прямий, відчутний результат членства в НАТО.
<р>
Німеччина є країною-лідером для Литви, Канада та інші країни – для Латвії і так далі вздовж усього східного флангу. Тож НАТО серйозно ставиться до підготовки і поглиблення співпраці.
<р>
Крім того, два роки тому до Альянсу приєдналися Фінляндія та Швеція. Швеція, яка понад 200 років дотримувалася нейтралітету, зробила цей крок під тиском власного населення, яке відчуло загрозу і захотіло бути частиною системи колективної безпеки.
<р>
– Чи почуваються ці країни захищеними в НАТО, зважаючи на<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/20/8026453/">заявиДональда Трампа? Складається враження, що Альянс уже не такий сильний, як раніше.
<р>
– Ймовірно, ви маєте на увазі дебати на початку цього року, зокрема<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/01/21/8017240/">погрозиадміністрації Трампа щодо Гренландії, яка є територією союзника по НАТО – Данії, а також образливі<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://www.еurоіntеgrаtіоn.соm.uа/nеws/2026/03/16/7233265/">висловлюванняпрезидента Трампа про те, що країни НАТО нібито не готові воювати на передовій.
<р>
Естонія воювала в провінції Гільменд разом із морською піхотою США та Великою Британією, і Велика Британія, Естонія та Данія зазнавали втрат в Афганістані фактично на тому ж рівні, що й американська армія. Країни НАТО направили свої війська до Афганістану після терактів у США 11 вересня.
<р>
Тож ці слова були глибоко образливими для союзників і водночас фактично неправильними. Без сумніву, зараз напруженість більша, ніж рік чи п'ять років тому. Але якщо подивитися на історію НАТО, таких моментів було багато.
<р>
Ще в 1950-х роках під час Суецької кризи США не підтримали позицію Великої Британії та Франції. Були й інші серйозні розбіжності. Наприклад, війна у В'єтнамі, яка хоч і відбувалася в Азії, але викликала суперечки серед союзників по НАТО. Війна в Іраку, особливо друга, також стала предметом гострих розбіжностей, і Франція, зокрема, відкрито виступала проти.
<р>
Ще одним емоційно напруженим моментом було розміщення ракет середньої дальності наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років у відповідь на розгортання радянських ракет, спрямованих на Європу, а не на США.
<р>
Тож якщо подивитися на історію НАТО, це ніколи не була історія постійної згоди та ввічливих формулювань. Між союзниками звучали дуже жорсткі слова. І якщо відкласти вбік той факт, що<а tаrgеt="_blаnk" hrеf="httрs://uk.wіkіреdіа.оrg/wіkі/%D0%95%D0%В3%D0%В5%D0%В9%D1%81%D1%8С%D0%ВА%D0%В0_%D1%81%D1%83%D0%ВF%D0%В5%D1%80%D0%В5%D1%87%D0%ВА%D0%В0">Греція і Туреччинаобидві є членами НАТО, я маю на увазі передусім трансатлантичні суперечки.
<р>
І все ж Альянс вистояв. Франція багато десятиліть не входила до командної структури: Шарль де Голль вивів її звідти в 1960-х, але за Саркозі вона повернулася.
<р>
Тому можна стверджувати, що до риторики цього року НАТО було сильнішим і більш згуртованим, ніж будь-коли за свої 80 років. Я б дивився на це в довшій перспективі: союзники можуть і справді часом різко не погоджуватися, але це все одно найуспішніший альянс в історії – і він таким залишається.
<р>
– Чи є, на вашу думку, шанс, що в найближчому майбутньому Україна стане частиною НАТО?
<р>
– Це питання активно обговорюється. Насамперед потрібно визначити, що саме означає "найближче майбутнє". Очевидно, що це питання присутнє і в переговорах із Росією, і в діалозі між Україною та всіма членами НАТО.
<р>
На останніх самітах, зокрема у Вашингтоні та Вільнюсі, був потужний імпульс у цьому напрямку. Водночас низка країн НАТО, включно зі США за президентства Байдена, не підтримали заявку України. Тож якщо говорити про найближчу перспективу – виглядає, що шансів наразі немає.
<р>
На мою думку, найважливіше для майбутнього України як європейської держави – передусім забезпечити членство в Європейському Союзі, що дає як інституційні, так і економічні переваги.
<р>
Економічні вигоди очевидні: це доступ до значно більшого спільного ринку. Інституційні реформи також є критично важливими для успішного сучасного європейського суспільства. Тому для успіху України в найближчій перспективі саме європейські стандарти і членство в ЄС мають бути ключовою метою, тоді як у середньо- та довгостроковій перспективі – це повноправне членство в євроатлантичній системі безпеки, тобто в НАТО.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/а/f/794548/аf5f2791423bb001b29е2799bа34с34b1774211944.jрg"/>
Джордж Кент: На мою думку, західні країни, держави НАТО, включно зі США, мають прискорити глибокі дискусії про те, як допомогти Україні перемогти, а не просто вижити, і як надалі співпрацювати



<р>
Водночас події на Близькому Сході та в Перській затоці, зокрема війна з Іраном, показують, що Україна вже має унікальну військово-технічну експертизу, якої гостро потребують ширші європейська та трансатлантична спільноти. Україна – і, на жаль, російська армія також – воюють так, як жодна армія НАТО наразі не здатна.
<р>
Йдеться про війну, орієнтовану на безпілотні системи – не лише FРV-дрони чи Маvіс, а про цілу екосистему багатодоменних безпілотних рішень, поєднану з мисленням і технологічним циклом постійного вдосконалення: масове виробництво, мінімальна собівартість, максимальна ефективність і безперервна еволюція технологій у змаганні з Росією.
<р>
Це і спосіб мислення, і екосистема, і конкретні технології – дрони, системи протидії дронам, радіоелектронна боротьба, оптоволоконні рішення, підводні безпілотники. Усе це стало реальністю війни України проти Росії. І немає жодної країни НАТО, чия армія могла б воювати так, як Україна. А отже, це величезний потенційний внесок України в європейську та трансатлантичну безпеку.
<р>
І, як ми бачили цього тижня, українські фахівці з дронів уже<а hrеf="httрs://www.рrаvdа.соm.uа/nеws/2026/03/10/8024849/">працюютьу країнах Перської затоки та ширшого Близького Сходу – з огляду на те, що дрони Shаhеd починалися як іранська технологія, а згодом стали російською. <р>Отже, попри численні негативні наслідки нинішнього конфлікту в регіоні, він також демонструє: Україна має що запропонувати. Вона не лише просить про допомогу – вона здатна допомагати іншим країнам, які не можуть воювати так, як Україна, і не мають таких технологій.

"Я не думаю, що ми побачимо фундаментально іншу Росію"

<р>
– Відійдемо трохи від війни. Ваша академічна спеціалізація – російська історія та література…
<р>
– У Гарварді на початку 1980-х не викладали українську історію та літературу.
<р>
– Це правда. Донедавна більшість університетів світу мали програми російських студій, але не українських – або ж так звані слов'янські студії, які на практиці теж були здебільшого російськими. Як Україні виграти боротьбу наративів у світі, де Росія інвестувала стільки ресурсів у свій вплив?
<р>
– Це чудове питання. Я справді вивчав російську історію та літературу в Гарварді в 1980-х. Це навіть називалося не "радянські студії", а саме "російські". Водночас у Гарварді вже десятиліттями існував Український науковий інститут, просто він не був інтегрований у загальну навчальну програму. Але у нас був професор українського походження Джордж Грабович, який викладав українську літературу.
<р>
Тобто в межах слов'янських студій була українська складова, але очевидно, що університетів у США з неросійськими фахівцями з регіону було небагато.
<р>
І питання деколонізації регіональних студій це справді серйозна потреба. Провідна асоціація славістів у США навіть обрала це темою своєї останньої конференції.
<р>
Це складний процес. Навіть ті, хто писав дисертації про неросійські частини регіону, часто користувалися архівами в Москві, які відкрилися в 1990-х. Тобто вони дивилися на ці країни через московську призму.
<р>
І з огляду на те, як формується академічна кар'єра – дослідження, захист дисертації, отримання професорської посади – повна деколонізація займе десятиліття. Велику роль відіграє поява українських професорів, які працюватимуть не лише у США та Канаді, а й у Європі.
<р>
Тож це процес, до якого можуть долучитися і західні дослідники, і самі українці. Але він необхідний, адже нові покоління студентів у США та Європі досі стикаються з русоцентричними наративами, що часто ґрунтуються на упередженнях, закладених ще в імперській історії Росії.
<р>
– З огляду на вашу освіту, чи є шанс, що Росія зміниться після смерті Путіна, чи це більш системна проблема?
<р>
– Коли я вивчав радянські студії в 1980-х, існувала ціла збірка есеїв про сталінізм, де точилася дискусія: чи це була система, нав'язана зверху однією людиною, чи проблема була в самій системі?
<р>
Мільйони бюрократів брали участь у системі репресій проти десятків, якщо не сотень мільйонів людей. Тобто сталінізм як система тримався не лише на пасивності, а й на активній участі мільйонів людей у переслідуванні своїх сусідів, родичів, співгромадян.
<р>
Останніми днями дискусія знову пожвавилася після того, як "Оскар" за документальний фільм (що, звісно, не є об'єктивним критерієм, а радше механізмом самопросування Голлівуду)<а hrеf="httрs://lіfе.рrаvdа.соm.uа/сulturе/сhоmu-strісhkа-mr-nоbоdy-аgаіnst-рutіn-оtrіmаlа-оskаr-5-fаktоrіv-313851/">отрималастрічка "Мr. Nоbоdy Аgаіnst Рutіn". Вона якраз зачіпає тему колективної відповідальності чи колективної віктимності.

<іmg srс="httрs://uіmg.рrаvdа.соm.uа/buсkеts/uрstаtіс/systеm/МеdіаРhоtо/рhоtо/7/1/794549/71f4аb5820d495еf9b2а5f8а15bааа7f1774212042.jрg"/>
Джордж Кент: Я б не хотів жити в сучасній Росії. Саме росіяни вбивають українців в Україні. Це не лише Путін. Тож існує колективна відповідальність – не лише мільйона російських солдатів, а й усієї системи, яка це підтримує



<р>
У кожній країні, в кожному суспільстві є порядні люди і є ті, хто чинить зло. Тож відповідь десь посередині. Але для росіян, які хочуть кращого майбутнього для своєї країни, ключове – відмовитися від позиції жертви і визнати відповідальність за дії держави.
<р>
Німеччина зробила це після Другої світової війни. Японія зробила це після Другої світової війни. Вони пройшли шлях від авторитаризму до демократії, і важливою частиною цього процесу було визнання колективної відповідальності. Якщо цього не станеться в Росії – я не думаю, що ми побачимо її фундаментальну трансформацію.
<р>
– Ви просували використання назви Кyіv замість Кіеv.
<р>
– Так. І успішно.
<р>
– Але для багатьох іноземців складно зрозуміти деколонізацію в українському контексті, наприклад, для американців деколонізація означає дещо інше. Як вам вдалося просунути це питання?
<р>
– Насправді зміна назви відбувалася у два етапи. Ми почали після Помаранчевої революції, а завершили, коли я повернувся до посольства (США в Україні – УП) у 2015 році. Офіційне використання назв урядом США залежить від того, наскільки широко вони вживаються. Тож ми зазвичай не є першими, хто впроваджує зміни. Але після Помаранчевої революції деякі організації, зокрема ООН, почали використовувати "Кyіv".
<р>
Навіть простий пошук у Gооglе показував, що "Кyіv" стає поширенішим. Це дозволило нам зробити перший крок – зробити "Кyіv" основним варіантом, хоча ще не єдиним. А вже в 2015 році, коли я повернувся до Києва, звернувся до Бюро географічних назв і наполіг, щоб це був єдиний варіант.
<р>
Відтоді уряд США використовує тільки написання КYІV. Хоча деякі люди, які навчалися раніше, досі можуть писати КІЕV, але не уряд США. Подібні зміни відбувалися і з іншими назвами – наприклад, Веіjіng колись писали інакше. Те саме відбувалося і в Індії.
<р>
Це питання співвідношення між усталеним вжитком і тим, як країна хоче, щоб її називали. У випадку України це також було нагадуванням: Україна стала незалежною у 1991 році, і всі залишки радянської системи – навіть у написанні – потрібно було змінювати.
<р>
Мені також довелося виправляти написання Таllіnn у комп'ютерних системах уряду США, бо за старою російською традицією писали з однією "n", тоді як правильне естонське написання – з двома, адже "lіnn" означає "місто".
<р>
Це показує, наскільки довго зберігається навіть орфографічна спадщина колоніального панування.

"Пересічний американець захоплюється Україною"

<р>
– Ви здійснили велопробіг через усі штати США – понад 11 000 кілометрів – і зібрали понад 100 000 доларів. Під час цієї подорожі ви спілкувалися з багатьма людьми. Що сьогодні думає про Україну пересічний американець?
<р>
– Я б сказав, що пересічний американець захоплюється Україною. Звісно, США велика країна – 340 мільйонів людей, і в кожного свої погляди на різні питання.
<р>
У кожного американця є свої внутрішні проблеми, які його хвилюють у повсякденному житті. Але я б виділив три теми, які відгукувалися людям, з якими ми спілкувалися.
<р>
По-перше, Україна бореться за свободу. Це дуже сильний меседж для американців.
<р>
Я зустрічав багатьох американських добровольців, які перебувають тут, а також одного в США, який у 2022 році чотири місяці провів у російському полоні. Вони служили в американській армії, і коли я запитував їх, чому вони тут, вони відповідали: "Тому що Україна бореться за свободу. Вона бореться за ті самі цінності, за які я пішов служити в армію США".
<р>
Саме це надихнуло цих людей приїхати. Приблизно 100 американців загинули в Україні, воюючи на її боці проти російської армії.
<р>
Друга тема, яка сильно впливала на людей, особливо тих, хто зосереджений на гуманітарних питаннях, – це викрадення дітей. Приблизно 20 тисяч українських дітей фактично були вивезені – з дитячих будинків або з населених пунктів, де дорослі втекли чи були вбиті. Коли я про це говорив, це справляло дуже сильне враження.
<р>
І третя тема, яка відгукувалася залежно від спільноти, – це релігійна свобода. У деяких частинах США, наприклад у Східному Орегоні чи Айдахо, живуть глибоко релігійні євангельські протестанти. І коли я розповідав, що відбувається, наприклад, із протестантськими пасторами та мирянами на окупованому Донбасі – що їх убивали, іноді просто в їхніх церквах – це теж справляло сильний ефект.
<р>
Тож, я б сказав, що боротьба України за свободу, тема викрадення дітей і релігійна свобода – це три речі, які були зрозумілими й важливими для американців, які зазвичай не цікавляться міжнародною політикою і, можливо, ніколи не подорожували за кордон. Саме вони спонукали людей підтримувати Україну – і, зокрема, долучатися до нашого велопробігу та збору.
<р>
– Ваша дружина – кримська татарка. І, як пише Wіkіреdіа, у вас був автомобільний номер у Вірджинії "КRYМ.UА", а у вашої дружини – кримськотатарський варіант "QІRІМ.UА".
<р>
– Це було ще до нашого від'їзду до Естонії. Зараз у нас менше автомобілів. Коли ми повернулися з Естонії, ми знову подали заявку, і тепер "КRYМ.UА" – це наш основний номер.
<р>
І, до речі, він навіть у кольорах українського прапора – синьо-жовтий, бо це одна з опцій у штаті Вірджинія.
<р>
– Як ви бачите майбутнє Криму в найближчій перспективі?
<р>
– Це надзвичайно складна ситуація. Крим перебуває під окупацією вже 12 років. Багато кримських татар, українців і етнічних росіян, які вважали себе громадянами України, залишили півострів, не бажаючи жити під окупацією.
<р>
Водночас є багато кримських татар, які народилися у вигнанні і, попри всі труднощі, хочуть померти на землі своїх предків – у Криму.
<р>
У короткостроковій перспективі немає надії на військове повернення Криму. Але для українців і кримських татар, які вважають Крим частиною України, завжди залишається надія, що одного дня він повернеться.
<р>
Естонія, наприклад, була окупована 51 рік. Вона здобула незалежність у 1919 році після війни за незалежність проти Росії – тоді ще радянської, більшовицької. Вона залишалася незалежною до пакту Молотова – Ріббентропа 1940 року, після чого була окупована до 1991-го.<р>
І США ніколи юридично не визнавали радянський контроль. Було три країни – США, Велика Британія та Бразилія, – які не визнавали цю окупацію і наполягали: "Ці країни існують, ця окупація є незаконною". Це було дуже важливо і з морального, і з правового погляду.
<р>
Я сподіваюся, що це не триватиме 51 рік. Очевидно, що русифікація Криму триває і навіть посилюється. Але з юридичного та морального поглядів Крим – це Україна. І про це важливо не забувати.
<р>
<еm>Аліна Полякова, УП

<р>
Колись телевізор давав привід відчути себе самотнім.

<р>
Ще недавно телеекран у нашій країні був головним джерелом інформації для більшості. Їхні запити були тим мейнстримом, під який підлаштовували пропозицію. Для цієї більшості знімали програми та купували серіали.

<р>
Телемаркетологи знали країну не гірше за політтехнологів. Реакція на контент відстежувалася щохвилини. Програми, які не давали переглядів, зникали з ефіру. І якщо вам не було чого дивитися по телевізору – це означало лише те, що в масштабах країни вас зникомо мало. Настільки, що вас ніхто не розглядає як цільову аудиторію.

<р>
Можна було цим фактом пишатися. Але насправді це означало, що у своїй країні ви були винятком, тоді як ваше майбутнє визначала партія більшості. Вам здавалося, що це ви махнули рукою на телебачення, а насправді це телебачення махнуло рукою на вас.

<р>
Якщо ви хотіли зрозуміти країну – вам варто було почати дивитися ТБ. Тоді, можливо, ви знайшли б відповіді на багато своїх питань. Наприклад, чому на виборах кандидати розмовляють не з вами. Чому ваші запити не знаходять відображення у їхніх програмах. Чому політичне меню складається зі страв, які ви не замовляли. Чому вам доводиться голосувати не так "за" свого, як "проти" відверто чужих.

<р>
Ваша питома вага залежить від величини вашої соціальної групи. Якщо вона достатня – на вас звертатимуть увагу. А якщо майбутнє, яке політики обіцяють країні, видається вам дурним чи небезпечним – вітаю. Ви потрапили до меншості.

<р>
Так ось. На п'ятий рік в армії у мене з'являється дежавю.

<р>
Я знову нецільова аудиторія власної держави. Депутати-популісти пропонують скасувати мобілізацію. Блогери знімають відео про те, як хамити групам оповіщення. Парламент не наважується ухвалити закон про посилення відповідальності для ухилянтів. Президент у своїх щоденних відеозверненнях не коментує напади на військовослужбовців ТЦК.

<р>
Головна проблема в тому, що ми ведемо війну, чекаючи, що в Росії закінчаться гроші. Росія веде війну, чекаючи, що в нас закінчаться солдати. Той, хто вгадає з прогнозом – той переможе у війні. Але при цьому українська держава робить все, щоб рольова модель українського військового не виглядала привабливо.

<р>
За останні чотири роки мені кілька разів посилювали відповідальність. Скасовували умовні терміни. Збільшували покарання за невиконання наказів. Якщо ви не прийдете на роботу – вас звільнять, а якщо я не прийду на роботу – мене посадять.

<р>
На свою базову зарплату я можу хіба що чотири рази заправити корч. "Бойові" йдуть на оренду житла та купівлю спорядження, ремонт техніки та запчастини. Ми жартуємо, що воюємо як пірати – за свої та на самозабезпеченні. Головний волонтер у країні – це солдат Збройних сил. Ми донатимо на армію суми, які явно більші за середні по палаті.

<р>
Щоразу, коли військовим відмовляють в індексації зарплат – ми стежимо за черговим тиловим атракціоном щедрості. Тепер влада має намір роздавати гроші автомобілістам. Компенсувати вартість палива для всіх, включно з власниками спорткарів. Поки інші країни закликають своїх автолюбителів економити, наша влада вирішила не економити.

<р>
Зимова Єпідтримка коштувала країні 14,4 мільярда. Національний кешбек – 4 мільярди. Національний чекап – 10 мільярдів. Безкоштовне харчування в школах (не для вразливих верств, а для всіх) – 14 мільярдів. Поки наша армія намагається наробити дір у російському бюджеті, український Кабмін займається тим самим із нашим власним бюджетом.

<р>
Нам відмовили в обіцяних термінах служби. Сказали, що кожен із нас служить до перемоги. До того ж, відмовивши нам у демобілізації, держава не наважилася на домобілізацію. Армія воює неукомплектованими бригадами – і зазнає через це великих втрат. Ми могли б повірити, що для термінів служби немає об'єктивних можливостей – якби не були свідками того, що весь цей час відбувається в тилу.

<р>
Найголовніша проблема країни сьогодні – це мобілізація. Не корупція і не злочинність, а саме мобілізація. За законом нею мають займатися органи влади та поліція – але в результаті все перекинули на армію. Військовослужбовці тепер самі шукають собі побратимів – з усіма іміджевими наслідками. Бусифікація могла б зникнути, якби держава вирішила посилити відповідальність за ігнорування повісток, але штраф для ухилянта, як і раніше, становить 800 доларів. Зі знижкою можна погасити за 400.

<р>
Нещодавно міністр оборони оголосив, що проблеми мобілізації вирішать за рахунок іноземців. Проблема навіть не в тому, що колумбійці не зможуть замінити українців у війні за незалежність. Проблема в тому, що ці слова спочатку призначалися тим, хто в тилу, а не тим, хто у формі. Держава заграє з тими, хто її не захищає. Обіцяючи, що їм і далі не доведеться.

<р>
Під час війни втратити довіру армії значно небезпечніше, ніж популярність у тилу. Але часом здається, ніби всі, хто ухвалює рішення, переконали себе в протилежному. Забронюватися легше, ніж змінити бригаду. Купити студентство простіше, ніж вибити УБД-шну відпустку. Депутати монобільшості "відчувають страх, втому і розгубленість" і тепер не хочуть голосувати за законопроєкти. В армії це називається "недбалістю" і карається сімома роками позбавлення волі.

<р>
Я часто думаю, що навесні 2022-го у нас була можливість скопом прийняти все неприємне та непопулярне. Впорядкувати мобілізацію. Запровадити податки на розкіш. Підготувати країну до війни за виживання. У нас було вікно можливостей – поки країна не оговталася від першого шоку та діяла разом. Її можна було гладити проти шерсті – і вона б із розумінням до цього поставилася. Але тоді й тепер влада веде довгу війну за правилами короткої. Так, начебто її завдання – виграти вибори, а не дожити до них.

<р>
Мені можуть заперечити, що терміни служби неможливі. Що індексація зарплат країні не по кишені. Що на кожній війні чоловіків у тилу більше, ніж на фронті. Але нам легше було б із цим погодитися, якби держава хоч раз спробувала розмазати "тяготи та обмеження" воєнного часу рівним шаром по країні. Розподілити батоги та пряники в рівних частках за соціальними групами. Говорити з армією так, щоб вона почувалася державним пріоритетом. Зрештою зняти табу зі слова "мобілізація" для перших осіб країни.

<р>
Тому що слова президента – це трохи більше ніж просто слова. Вони агентні, коригують реальність, затверджують норму та нормативне. І якщо у промовах президента ви не виявляєте себе та своїх проблем – значить, він говорить не з вами і не про вас. Ви не його цільова аудиторія. Значить, ви на периферії повістки та пріоритетів. Можливо, президенту здається, що інерційний формат працює і нічого не потрібно міняти. Можливо, йому просто здається.

<р>
У 2026 році моя соціальна група – це мільйон людей. Цього достатньо, щоб утримувати фронт. Цього недостатньо, щоб нас ставили у пріоритет.

<р>
Мені знову нема чого дивитися по вашому телевізору.

<р>
<еm>Павло Казарін, для УП

<р>
За чотири роки повномасштабної війни Україна наростила виробництво зброї в 35 разів. Країна виготовляє власні артилерійські боєприпаси та патрони для стрілецької зброї; самохідні гаубиці "Богдана" та крилаті ракети "Фламінго"; не кажучи вже про мільйони дронів.

<р>
І все ж таки головним вітчизняним продуктом воєнного часу був і залишається пафос.

<р>
Загальнонаціональна фабрика пафосу працює безперервно і виробляє відповідний контент у величезних кількостях – як для внутрішнього споживання, так і для експорту. Патетичні гасла, промови, тексти, пости в соцмережах та заяви офіційних осіб супроводжують Україну з перших годин повномасштабної війни.


<р>
Після 24 лютого 2022 року публічний пафос зустрічає нас на кожному кроці: від "пунктів незламності" до "планів стійкості"; від "фортеці Бахмут" до "ДНК нації"; від "вільного народу вільної країни" до "щита Європи". Найнеприємніші аспекти війни значно облагороджуються, коли їх приправити щедрою порцією патетики.


<р>
І, звичайно, ми стали далеко не першою країною, що пішла цим шляхом.

<р>
З одного боку, будь-яка війна – це час, коли емоції впевнено беруть гору над раціо. Мільйони людей втрачають здатність мислити критично і опиняються в полоні своїх почуттів. А пафосна риторика апелює саме до нашого емоційного світу.

<р>
З іншого боку, пафос традиційно використовується, щоб наголосити на масштабі тих чи інших історичних подій. У цьому сенсі нинішнє російсько-українське протистояння – як і раніше, поза конкуренцією. Найбільша війна у Європі з 1945 року. Найбільша війна планети з 1980-х.


<р>
Крім того, сьогоднішню Україну очолює людина, яка ідеально підходить для транслювання всілякої патетики.


<р>
Якщо в устах бізнесмена Порошенка пафосні гасла звучали не зовсім природно, то колишній актор Володимир Зеленський опинився в рідній стихії.

<р>
Хоча в минулому житті Володимиру Олександровичу не довелося грати драматичні ролі, професійна майстерність все одно залишається професійною майстерністю. У виконанні Зеленського вітчизняний пафос набув особливої ​​виразності: зокрема для зарубіжної аудиторії. І, зрозуміло, спічрайтери глави держави теж попрацювали на славу.

<р>
Отже, поєднання об'єктивних та суб'єктивних факторів після 24.02.22 забезпечило нам безпрецедентну концентрацію патетики на квадратний метр.

<р>
Однак пафос – не той продукт, який користується у публіки таким попитом, що не слабшає.


<р>
І на п'ятий рік великої війни українське суспільство досить чітко розділилося на дві частини. Хтось продовжує генерувати та охоче споживати пафосні гасла – але когось патетична риторика вже не мотивує, а радше дратує.


<р>
Мабуть, це і є головний індикатор втоми від війни: той самий пафос, який на початку повномасштабного вторгнення безвідмовно працював, об'єднував країну і надихав мільйони людей, починає сприйматися по-іншому. Тепер він багатьох відштовхує і найчастіше викликає ефект, протилежний очікуваному.

<р>
Пасіонарії та обивателі, представники влади та її критики демонструють дуже різне ставлення до тих самих пафосних формулювань.

<р>
Наприклад, колись популярне слово "потужно" останнім часом використовується переважно опонентами Зеленського – як отруйний сарказм. Сам Володимир Олександрович намагається більше не зловживати цим дискредитованим пафосним штампом.

<р>
Багатьом набила оскомину та легендарна "незламність"; Проте відмовитися від неї офіційні особи неспроможні – вже створені "пункти незламності" ніхто перейменовувати не стане. А вираз "щит Європи" наповнює гордістю серця українських пасіонаріїв, але все частіше трактується обивателями як "гарматне м'ясо Європи"…

<р>
Значне зниження попиту на військову патетику в 2025–2026 роках – такий самий об'єктивний процес, як і поголовне захоплення пафосом у 2022-му. Очевидно, інакше бути не могло.

<р>
По-перше, пафос добре продається в комплекті з яскравими перемогами на полі бою. З такими військовими успіхами, як вигнання окупантів з-під Києва, контрнаступ на Харківщині чи визволення Херсона.<р>Але перелічені ефектні перемоги залишились у минулому. Наше головне досягнення останніх років – це здатність України витримувати тривалу війну на виснаження та не здаватися. Це сірі та важкі військові будні. І вони все більше дисонують із крикливим пафосом.

<р>
По-друге, широкий резонанс в Україні набули негативні явища, які дуже погано поєднуються з пафосною пропагандою. Тут і корупція, і проблема СЗЧ, і некомпетентність чиновників у тилу, і марні втрати на фронті через прорахунки командування та багато іншого. <р>Ця непафосна сторона війни існує завжди. Але завдяки сучасним інформаційним технологіям вона стала надбанням громадськості набагато швидше, ніж у ХХ столітті.

<р>
Нарешті, по-третє, стало зрозуміло, що пафос просто не дозволяє обговорювати багато вітчизняних проблем відверто.

<р>
Вам не подобається примусова мобілізація та ексцеси, що її супроводжують? Часткове закриття кордонів? Відсутність парламентських і президентських виборів? Інші обмеження та заборони, які множаться в Україні з кожним роком повномасштабної війни? На всі ці претензії можна дати чесну, хоч і не надто приємну відповідь:

<р>
<еm>"Велика війна – це час вимушеної несвободи. У будь-яку епоху. У будь-якій державі. Чим інтенсивніші воєнні дії і що довше вони тривають, то більше звужується простір свободи. Це неминуче. Винятків не буває".

<р>
Але щоб озвучити цю очевидну думку, треба пожертвувати пафосним кліше, згідно з яким Україна залишається "вільною країною вільних людей". А йти на таку жертву в Києві не готові.

<р>
Звісно, ​​вітчизняну фабрику пафосу не буде зупинено в розпал повномасштабної війни. Найімовірніше, вона й надалі працюватиме після завершення активних бойових дій. Але виробляти та збувати звичну патетику без урахування мінливих обставин вже неможливо.


<р>
У нашій країні дедалі більше людей, яких публічний пафос давно не надихає. Яких починає нудити від пафосу. Для яких поняття "пафос" та "брехня" поступово стають синонімами.


<р>
Звинувачувати цю частину суспільства в нестачі патріотизму та зраді – найпростіший, але, на жаль, глухий шлях. <р>Очевидно, Україні доведеться діяти інакше: шукати та знаходити альтернативні інструменти комунікації зі своїми громадянами. Це досить складне завдання для державної машини, налаштованої на масове виробництво пафосу. Але іншого виходу ми просто не маємо.

<р>
<еm>Михайло Дубинянський