Українська правда

Жодна людина – не острів, сама по собі; кожен з нас – частина континенту... Смерть кожної людини зменшує і мене, бо я єдиний з усім людством; а тому ніколи не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить і по тобі. Джон Донн З роману Ернеста Гемінґвея "По кому подзвін" Наполеон Бонапарт після свого воцаріння на французькому престолі в 1804 році почав військову експансію в інші європейські країни. Однією з його жертв стала Іспанія, яка на початку 19 століття переживала занепад. Її король Карл ІV був слабким правителем, в якийсь момент вся влада опинилась у руках його дружини Марії Луїзи та її фаворита генералісимуса Мануеля Годоя. Останній давно працював на Францію та після початку Піренейської війни, у 1808 році, пропустив війська Наполеона у ключові фортеці країни, не чинячи їм опору. Так згодом французи окупували майже всю Іспанію. Після цього на півострові спалахнув рух іспанських " герильяс", який став першим проявом партизанського руху, що протистояв окупації. Як політичний і юридичний концепт рух опору окупації остаточно закріпився під час Другої світової війни, позначаючи організовану збройну, політичну та інформаційну боротьбу проти окупації країн нацистською Німеччиною та її союзниками. В Україні рух спротиву з'явився одразу після початку російської окупації в 2014 році. Вже 26 лютого того року біля будівлі Верховної Ради АР Крим у Сімферополі відбувся найбільший в історії півострова проукраїнський мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу на підтримку територіальної цілісності України. Проукраїнські мітинги проходили в Луганську та Донецьку, коли влада вже де-факто перейшла до ставлеників окупантів. Українці на сході та в Криму допомагали спецслужбам, збираючи дані про пересування техніки росіян та їхніх проксі. Ще масштабнішим рух опору став у 2022 році, коли Росія окупувала частину півдня України. Омбудсман Дмитро Лубінець не приховує від УП, що на тимчасово окупованих територіях будь-які активні дії, починаючи від публічних висловлювань і до організаційної діяльності, допомога українським спецслужбам чи навіть демонстрація проукраїнської позиції – можуть нести ризик для життя та здоров'я. "Станом на кінець грудня минулого року відомо про близько 16 000 випадків позбавлення особистої свободи та зникнення безвісти цивільних осіб, з яких 847 підтверджено Міжнародним комітетом Червоного Хреста", – пояснює він. Адвокаційна директорка правозахисної організації "ZМІNА" Альона Луньова розповідає, що незважаючи на величезні ризики, спротив, організований чи ні, є надзвичайно важливим для людей в окупації. "Фотографії українського паспорта чи жовтої стрічки на тлі окупованих міст є важливим сигналом для суспільства на підконтрольній території, який показує: наші люди нас чекають", – каже вона. "Жовта стрічка" та "Зла мавка" – ненасильницькі рухи опору на окупованих територіях. Активісти не займаються збройною боротьбою, вони розвішують жовті стрічки на вулицях, парканах та будівлях, малюють графіті, зокрема українську літеру "Ї", та розклеюють і розповсюджують проукраїнські листівки. Чи безпечна така діяльність? У квітні цього року видання "Кyіv Іndереndеnt" випустило розслідування про переслідування учасників руху опору на окупованих територіях. Зокрема в ньому розповідалось про кримчанку Ксенію Світлишину, яку у вересні 2024 року російський суд в окупованому Севастополі засудив до 13 років ув'язнення за діяльність для "Жовтої стрічки". А також про 24-річну жінку з Мелітополя, яка виконувала завдання (її ім'я та прізвище не згадується в матеріалі – УП) "Злої Мавки", і яку, найімовірніше, викрали російські спецслужби. Її тіло знайшли за два місяці. В цьому тексті УП ставить дві мети. Перша – розказати про те, наскільки небезпечною може бути участь у русі опору окупації, за якими статтями можна опинитись у російській в'язниці та як довго чекати на обмін. Друга ціль – показати проблеми спротиву, з чим стикаються його учасники під час виконання завдань та як до них ставиться держава після повернення на вільну територію.

Чи потрібен мирний спротив

"Окупація – це вже умова, через яку людина перебуває у небезпеці", – розповідає УП Альона Луньова. За її словами, затримати людину можуть за що завгодно: є родичі у ЗСУ, необережне спілкування з сусідами, прослуховування українських пісень або за донат на допомогу Силам оборони. "За допомогу українській армії у 300 гривень людина вже може отримати не менше як 10 років ув'язнення за статтями про пособництво тероризму або державну зраду", – зазначає правозахисниця. Луньова повторює, що, незважаючи на величезні ризики, мирний спротив є надзвичайно важливим для людей в окупації. "Для багатьох це спосіб проявити свою позицію, відчути себе справжніми людьми, а не просто тими, хто сидить на кухні", – пояснює вона. Мирний спротив окупації в Алчевську, біля однієї з церков Джерело: Жовта стрічка За участь у акціях, подібних до тих, що проводить "Жовта стрічка", людей притягують до адміністративної відповідальності, розповідають УП в Центрі національного спротиву ССО. Штраф до 500 тисяч рублів (313 тисяч гривень – УП) можна отримати за публічні заклики до зміни "територіальної цілісності РФ", дискредитацію російської армії та демонстрацію "нацистської" чи "екстремістської символіки". В російському законодавстві діє механізм адміністративної преюдиції – якщо людина вчора отримала штраф, то за повторний інцидент завтра її можуть посадити у в'язницю на строк до 4 років. Про те, чим може загрожувати мирний спротив, свідчить історія лікаря з Донецька Юрія Шаповалова. Він понад три роки вів анонімну сторінку в Твіттері, де описував те, що бачив і чув в окупованому Донецьку, та фіксував погіршення життя містян в окупації. 1 січня 2018 року, коли Шаповалов повертався з роботи з обласної лікарні, на нього напали просто на вулиці. Невідомі повалили його на землю, вибили з рук телефон, скрутили їх за спиною, надягли на голову мішок і відвезли до приміщення так званого "Міністерства державної безпеки ДНР". "Протягом кількох годин мене жорстоко допитували, били та погрожували розстрілом. Слідчі не могли повірити, що я писав з власної ініціативи, а не за завданням спецслужб України. Тому постійно допитувалися, на кого я працюю, хто є моїм куратором і скільки грошей я отримав. Мені не було, що їм відповісти", – розповідає колишній полонений "Українській правді". У підсумку фейковий суд виніс Юрію вирок – 13 років позбавлення волі з утриманням у колонії суворого режиму. Шаповалов вийшов на волю в результаті обміну полоненими в 2025 році. У в'язниці він пробув 7,5 років. Дмитро Лубінець, не називаючи конкретних цифр, каже, що більшість вироків, за якими засуджують проукраїнських громадян, російські суди виносять за сфабрикованими обвинуваченнями в "тероризмі", "екстремізмі" та "шпигунстві". У Кримінальному кодексі Росії за шпигунство можна отримати від 10 до 20 років, за тероризм – від 10 років до довічного ув'язнення, за екстремізм – до 10 років позбавлення волі.

Тільки робота на спецслужби?

Ексофіцер однієї з українських спецслужб розповідає УП, що набагато корисніше, коли людина веде тиху агентурну роботу, наприклад, інформує про переміщення сил противника, ніж наражається на високу небезпеку заради однієї наклеєної листівки. Його тезу підтверджує військовослужбовець і громадський діяч з Донецької області Віталій Овчаренко. "Для російських окупантів немає різниці, чи людина просто фотографується зі стрічкою, чи передає координати переміщення військ – в обох випадках вона є українцем, який становить небезпеку для їхнього режиму. Оскільки ризик потрапити до в'язниці однаковий, то і дії повинні мати реальний військовий результат, а не бути просто проявом позиції", – розповідає він. Під реальними діями Овчаренко розуміє, наприклад, передачу координат базування ворожої військової техніки, дислокації солдатів та будь-якої іншої інформації спеціальним службам України, що призведе до прямого зниження кількості ворогів і сприятиме звільненню територій. За його словами, окупаційний режим встановив жорсткий тотальний контроль: міста заполонили камери, внутрішня агентура, спецслужби контролюють інтернет-трафік, тому будь-які дії мирного спротиву є недоцільними та недоречними. Колишній спецпризначенець пояснює, що підпільна діяльність також може вимагати від її учасників інтеграцію в окупаційні адміністрації чи органи влади. "І хоча формально така людина підпадає під дію українського закону про колабораціонізм, але після деокупації або виїзду спецслужби захищають своїх агентів, оскільки вони працювали в інтересах держави. Цю роботу курирує зараз ГУР", – додає він. Але якщо таку людину затримує Федеральна служба безпеки РФ, то на неї крім статті за шпіонаж розповсюдиться стаття про державну зраду, за яку можна отримати від 12 років до довічного ув'язнення. Всі ті люди, про яких УП написала вище, після затримання РФ можуть стати для України цивільними полоненими, або, як вказано в законодавстві, "особами, позбавленими особистої свободи через збройну агресію проти України". Дмитро Лубінець розповідає, що звільнити цивільних осіб з полону значно складніше, ніж повернути військовополонених. "Основна проблема – сам факт невизнання Росією їхнього утримання, а також так звана "штучна легалізація" через незаконні вироки так званих окупаційних судів. Повернення кожної цивільної особи потребує окремої роботи, поєднання переговорних, дипломатичних і правових механізмів та постійного міжнародного тиску. У межах міжнародного гуманітарного права взагалі не передбачено процедури обміну цивільних осіб, адже за законом вони не повинні утримуватися в полоні взагалі. Женевські конвенції однозначно встановлюють: якщо особа не є комбатантом, її мають негайно звільнити. Тож юридично всі ці люди повинні бути відпущені без жодних умов і зволікань. Однак немає прямого дієвого механізму, як примусити Росію це зробити", – розповідає омбудсман. З 2022 року по 2025 з російського полону було звільнено 325 осіб. Ще 16 тисяч, за оцінками омбудсмана, можуть залишатися в російській неволі.

Проблеми збройного руху опору

Після окупації Херсону в березні 2022 року там одразу виник рух опору. Один з його учасників на засадах анонімності розповідає, що місцеві партизани співпрацювали з різними українськими спецслужбами, зокрема з ГУР, СБУ та поліцією, проте контакти часто відбувалися точково, через особисті зв'язки. "Наприклад, до місцевих умільців могли просто зателефонувати спільні знайомі з неокупованої території та з контактами у спецслужбах і попросити спаяти бомбу", – розповідає він. За його словами, проблемою для партизанів стала відсутність інструкцій з безпеки. Хоча спецслужби ставили завдання та іноді передавали компоненти, наприклад, радіокеровану вибухівку, але вони рідко пояснювали, як правильно переховуватися та уникати стеження. "Це призводило до трагічних наслідків. Одного з учасників, який успішно зібрав і підірвав бомбу, росіяни вирахували та схопили лише за залишеною на місці задньою кришкою від звичайного кнопкового телефону", – розповідає учасник херсонського руху опору. Журналістка з Херсону Олена Гнітецька розповідає історію про свого знайомого, який збирав інформацію про позиції російських окупантів і розвішував українську символіку. "В день, коли він потрапив у полон, куратори дали йому завдання піти до площі, де базувалися росіяни, і сфотографувати їхні позиції. Він зробив це, але куратори вирішили, що знімок недостатньо чіткий, і попросили його повернутися на те саме місце та зробити повторні кадри. Через це повторне повернення його помітили та затримали окупанти. Наразі хлопець перебуває в російському полоні вже понад 4 роки. Після затримання його катували струмом і сильно били, через що він зізнався у всьому, що від нього вимагали. Йому винесли вирок – 12 років ув'язнення за статтею "шпигунство"", – пояснює Гнітецька. Колишній полонений та учасник руху опору на Херсонщині Роман Баклажанов каже, що зараз багато членів херсонського підпілля зіштовхнулися з байдужістю з боку держави. За його словами, ті, хто на заклики влади виходив на проукраїнські мітинги і потрапив до російських катівень, нині не можуть довести свою участь у русі опору та отримати статус цивільного полоненого. Проукраїнський мітинг у Херсоні проти окупації в березні 2022 року Джерело: Херсонська міська рада "Бо комісія, яка діє при Міністерстві інфраструктури, не хоче визнавати те, що вони діяли на окупованих територіях в інтересах України, а спецслужби не підтверджують цей статус, бо весь рух опору часто був децентралізований і інколи навіть було незрозуміло, від кого тобі дають завдання. Та навіть коли ці партизани звертаються до правоохоронних органів по довідку про співпрацю, їм просто відмовляють, залишаючи відчуття, що держава їх використала і викинула", – розповідає Баклажанов. У 2025 році Кабінет міністрів дозволив отримувати статус УБД колишнім цивільним полоненим, які брали участь у русі опору та виконували завдання тільки від Сил спеціальних операцій ЗСУ. "Виходить, що люди, які виконували надзвичайно небезпечні завдання для поліції чи СБУ, наприклад, виготовляли ту ж вибухівку, опинилися за бортом", – розповідає він. Баклажанов каже, що зараз правозахисники ведуть перемовини із СБУ, щоб вона також почала підтверджувати участь своїх помічників для надання їм статусу УБД. Проте реальних зрушень у цьому питанні поки немає.

***

Наприкінці грудня 2015 року автор цього тексту приїхав в окуповану Макіївку Донецької області до своїх батьків – зустріти Новий рік. А вже 4 січня 2016-го опинився на допитах та у внутрішній в'язниці "МДБ ДНР". Єдиним "злочином", який я скоїв перед "молодою республікою", за словами оперативників "міндержбезпеки", була моя участь у донецькому євромайдані та у проукраїнських мітингах у 2014 році. Однак оскільки навіть за "кримінальним законодавством ДНР" це був не злочин, то мене змусили вважати себе членом ВО "Свобода", яку в "ДНР" вважають "екстремістською організацією", та визнати нелегальне зберігання двох гранат. Проте зброї в мене не було так само, як і націоналістичних поглядів, тому у "Свободі" я ніколи не був. В результаті "воєнний трибунал ДНР" засудив мене до двох з половиною років позбавлення волі. На свободу я вийшов у результаті обміну полоненими 27 грудня 2017-го, пробувши за ґратами 2 роки. Зі свого особистого досвіду та спілкування з іншими цивільними полоненими можу сказати, що до того, як потрапити в руки спецслужб ворожої країни, людина нечасто усвідомлює наслідки своїх дій. Усвідомлення прийде тільки після перших побиттів на допитах і кількох ночей, а може й місяців під повним контролем спецслужб ворожої країни. Воно стане ще болючішим, коли раптом виявиться, що обмінів цивільних майже немає, а в тюрмі доведеться сидіти дуже довго, часто багато років. Держава, агітуючи громадян до опору на окупованих територіях, апріорі наражає їх на небезпеку. Перед тим, як давати завдання завербованій людині, було б добре розказати їй про можливі наслідки, на скільки років вона може потрапити до в'язниці та які статті КК РФ їй, імовірно, будуть інкримінувати. Брати участь у русі опору, виконувати активні дії в окупації або ні – це добровільний вибір будь-якої дорослої людини. Але українські громадяни повинні принаймні розуміти наслідки своїх дій. Володимир Фомічов, УП

У країнах із монархічним типом правління найбільшою трагедією зазвичай стає момент, коли несподівано уривається правляча династія. Україну останніми роками складно назвати парламентсько-президентською республікою. І хоч монархією вона не стала, але свою "династичну" кризу вже отримала: у формі "Міндічґейту" та підозри Андрію Єрмаку. Вся попередня модель влади, вибудувана президентом Володимиром Зеленським, полягала у фактичному ігноруванні прописаних у Конституції принципів розподілу влади та концентрації її в рамках одного Офісу й команди сумновідомих "п'яти-шести менеджерів". Після того, як більшість із них отримали підозри в корупції, а глава цього "проєктного офісу" Андрій Єрмак перебрався, хай і тимчасово, з кабінету на Банковій до камери на Лук'янівці – попередня модель офіційно зазнала краху. Загалом це могло б бути маленькою політичною трагедією особисто для Зеленського. Але в умовах, коли він – лідер держави, яка вже п'ятий рік веде повномасштабну війну з ядерною наддержавою, проблеми президента не є лише його проблемами. Так чи інакше, вони позначаються і на швидкості ухвалення рішень всередині держави, і на сміливості геополітичних проєктів за її межами. Тому після низки корупційних скандалів із найближчим оточенням президент Зеленський вимушений перезбирати свою суб'єктність. По-перше, щоб стабілізувати внутрішню ситуацію, по-друге – щоби мати змогу й надалі повноцінно відстоювати українські інтереси на міжнародній арені. Саме тому от уже другий тиждень президент намагається повернути в українську політику те, що прийнято називати "духом 2022 року", коли всі державні діячі – незалежно від партійності чи світоглядних переконань – грали за команду під назвою "Україна". Як відбуваються зустрічі Зеленського з депутатами, для чого йому розмови з Тимошенко, Порошенком та іншими недавніми "ворогами" та чому у Зеленського впівголоса говорять про "пів року до миру", розбиралась "Українська правда".

Що кажуть карти поля бою

Логіка останніх політичних дій команди Зеленського буде незрозумілою, якщо не накласти її на тенденції, які окреслилися на фронтах великої війни. Лише чотири місяці Михайло Федоров перебуває на посаді міністра оборони. Але зміни, які відбулися в таких сферах, як логіка закупівель, автоматизація відбору найкращих дронів, організація малої протиповітряної оборони тощо настільки разючі, що часто викликають риторичне запитання: "А що, так можна було?". І одразу ж друге: якщо так можна було, то чому цього не зробили раніше? Зрештою ці зміни уже видно і в ситуації на полі бою. Як розповідають в МОУ, четвертий місяць поспіль Україна відвойовує більше територій, ніж росіяни захоплюють. При цьому кількість захоплених росіянами територій залишається плюс-мінус стабільною, а українська динаміка звільнення від місяця до місяця збільшується. Крім того, поступово дається взнаки нова тактика застосування підрозділів БПЛА – і у відбиванні російських атак, і в організації контратакувальних дій Сил оборони. В обороні вже кілька місяців поспіль Україна вбиває більше росіян, ніж РФ мобілізує. В інтерв'ю УП командувач Сил безпілотних систем Роберт "Мадяр" Бровді розповідав про це в деталях. Головне зі сказаного – що Україна вийшла на стабільний показник у 30 тисяч безповоротних втрат для Росії та планує подвоїти-потроїти цей показник. А потенціал РФ без оголошення великої мобілізації якраз і перебуває в районі 30 тисяч людей на місяць. Більше того, як переконують співрозмовники УП в МОУ та СБС, ситуація на фронті така, що, збільшення кількості росіян в атаках не призведе до змін на полі бою, а лише дасть українським оборонцям швидше наблизитись до планової відмітки в 50 тисяч убитих російських окупантів на місяць, яку оголошував міністр Федоров при вході на посаду. Натомість змінилась тактика і результати застосування БПЛА в українських наступах. Так звані дронно-штурмові підрозділи, апробовані минулого року під час боїв за Куп'янськ, тепер активно застосовуються на Харківщині, Запоріжжі та інших ділянках фронту і дають дуже цікаві результати. Не так давно міністр оборони Німеччини особисто їздив в одну з областей на південному напрямку, щоб подивитися в прямому ефірі, як відбувається дроновий штурм. Картинка, яку дивився Борис Пісторіус, складалася з трансляції із сотень дронів, які в один момент здійснюють масовану атаку на російські позиції. Вони повністю знищують усе живе на певному квадраті фронту. І лише після того в атаку іде піхота – добиває або бере в полон тих ворогів, які залишилися, і займає їхні позиції. Ця тактика поки не дає можливості для широкого наступу, але повністю ламає логіку того, що відбувається на фронті. Ну і ще одна вкрай важлива тенденція у війні полягає в тому, що Україна перейшла до системних спроб повністю контролювати логістику росіян у Криму та на так званому сухопутному коридорі з Росії в Крим. Його "прорубування" було найбільшим досягненням Путіна за всю війну. І тепер "Азов" та інші підрозділи регулярно публікують відео систематичного знищення російської військової техніки на околицях Маріуполя, Донецька і на трасі, яка веде з Росії до Криму. Якщо додати сюди систематичне знищення російського ППО на півдні, у Криму та на окупованій Донеччині, то ситуація для росіян виглядає ще складнішою. Зараз Україна буде намагатись взяти під тотальний контроль Азовське та Чорноморське узбережжя. Якщо це вдасться, то, в принципі, "Мадяру" та його хлопцям на передовій банально не буде, кого вбивати – ніякі сили попросту не зможуть доїхати до поля бою. Цей воєнний уступ потрібен нам для того, щоб було зрозуміло: загальна рамка попередніх переговорів між Україною та Росією за посередництва Америки наразі не дуже актуальна. Коли американська команда говорила, що Україна однаково програє росіянам, а Москва обіцяла до кінця літа в будь-якому разі захопити увесь Донбас, то пропозиція виходу України з контрольованої частини Донеччини мала хоч якийсь сенс. Однак "обіцянки" росіян захопити весь Донбас вперлися в один банальний факт: уже скоро закінчується весна, а "великий російський весняний наступ" ще навіть не починався. Говорити в такій ситуації, що Україна "не має карт", якось не дуже солідно. Україна не те що не програє, а, схоже, ще й перехоплює технологічну ініціативу. Звідси – головне питання, яке треба вирішити політикам: щоб військові змогли довести свою справу до кінця, їм потрібна зброя і гроші на війну. Уже пів року Україна воює майже виключно за власний рахунок. Тому отримання західної допомоги є абсолютно критичним.

Великий пакт про ненапад

Власне, саме неможливість отримати зовнішні гроші без внутрішньополітичного порозуміння є однією з головних причин, чому президент Зеленський розгорнув таку активність у напрямку співпраці з Верховною Радою. 18 травня у президента була зустріч із топовими представниками владної команди. На Банковій зібрались спікер Ради Руслан Стефанчук, його перший заступник Олександр Корнієнко, лідер фракції СН Давид Арахамія, прем'єрка Юлія Свириденко, глава ОП Кирило Буданов тощо. Питань було чимало, але ключова розмова звелася до того, що треба зібрати сили і проголосувати закони МВФ, Ukrаіnе Fасіlіty та всі інші, під які підв'язана бюджетна, а не оборонна, частина великого європейського кредиту на 90 мільярдів євро. "Після скандалу з Єрмаком президент трохи розхитаний. Сказати, що він прямо випромінює впевненість і оптимізм, не можна. Але він принаймні шукає шляхи, як стабілізувати ситуацію. Хоча б до осені, щоб можна було показати результат на фронті і добитися готовності росіян до якихось реальних переговорів", – каже співрозмовник УП в Раді. Інше джерело УП в команді Зеленського стверджує, що на тій самій зустрічі президент переконував: дані різних розвідок сходяться на тому, що якщо Україні вдасться перехопити ініціативу, то десь за пів року в росіян почнуть закінчуватись доступні ресурси і вони будуть змушені йти на предметні переговори. Але до цієї осені країні треба дожити. У попередніх версіях Зеленського-президента – часів "команди менеджерів" – він просто давав вказівку, і Рада бігла голосувати все, що в ОП вважали за потрібне. Тепер же, після серії корупційних скандалів, апетит до швидкого виконання президентських забаганок у депутатів, остаточно зник. Ситуація настільки задавнена і хронічна, що навіть якщо зараз президент кинеться мотивувати і переконувати кожного окремого "слугу", то це все одно не поверне монобільшість до життя. Але, щоб владна фракція збереглася хоч у нинішньому стані, президенту довелося активізувати нормальну роботу з парламентом: чути депутатів, що вони пропонують, залучати їх у процес напрацювання рішень, а не лише у фінальну стадію реалізації. Саме для започаткування такого діалогу 25 травня Зеленський зібрав на розмову всіх "слуг", не лише лідерів фракції, але й звичайних депутатів, покликав Буданова, Свириденко та інших топів. І вперше за багато років розмова між президентом і депутатами нагадувала реальну розмову. "Президент говорив, що є відчуття, що десь за пів року Росію можна довести до такого стану, що вона буде готова до переговорів. Але на цей час треба всім зібратись, забути якісь образи і просто хоч шість місяців попрацювати разом, щоб виконати всі вимоги кредиторів і могти вимагати від ЄС реального просування в питаннях вступу України", – переказує УП тему зустрічі один із її учасників. Навіть зеленськоскептики зі "Слуги" визнають, що це була перша за довгий час "тепла і невимушена зустріч". "Менш пафосним і зверхнім став президент, якось все простіше стало трішки. Видно, Єрмак задавав оцей неповторний колгоспний стиль з претензіями", – ділиться один із "слуг" враженнями від зустрічі, які пообіцяли регулярно збирати щодва місяці. Розмови президента з топами команди і депутатами показали, що певні внутрішні ресурси для стабілізації у влади є. Але їх у монобільшості, все ж, недостатньо для результативної роботи всієї Ради. "Навіть якщо в нас потенційно є голоси без опозиції, то у них усе одно маса інструментів для зриву голосувань: правки, комітети, затягування процесу. Тому якщо ми хочемо швидко пройти до осені всі ці непопулярні МВФівські рішення, то треба якось домовлятися з опозицією. Хоча б про ненапад", – каже в розмові з УП один із учасників нарад у Зеленського. Звідси й виникла ідея, щоб президент уперше з 2022 року зустрівся не лише з політично залежними від нього людьми, а й із главами інших парламентських фракцій, і спробував розгребти ту купу взаємних ножів у спину, які понавстромляли за минулі роки. Весь попередній тиждень команда Зеленського вела підготовку такої зустрічі, топи команди президента, зокрема Буданов і Арахамія, їздили, наприклад, до Петра Порошенка та інших лідерів опозиції. Очевидно, що Зеленському навряд чи була приємна необхідність вести ці розмови, адже сам факт їх організації опосередковано означав, що він загрався в монополізацію влади та у власні волюнтаристські рішення. Однак, як каже давня мудрість, є час накладати необґрунтовані санкції, а є час шукати голоси. "Усі голови фракцій мають бути. Поговорити треба. Порошенко уже пише список вимог, "Довіра" – список подяк", – іронічно анонсував у понеділок ввечері зустріч один із топів "Слуги". Саму зустріч призначили на ранок вівторка, і навіть посунули для цього початок пленарного засідання. Насправді ж виявилось, що буде не одна велика нарада, а окремі розмови з головами різних фракцій. Як розповідають співрозмовники УП в Раді, Зеленський приймав парламентарів не сам, а зі Стефанчуком, Арахамією і Будановим. "Конструкція доволі ефективна, окремі зустрічі дуже корисні. При Єрмаку одні мутняки були. Ввічливо, зрозуміло поговорили, окреслили завдання, трохи планами поділились. І головне – нас теж послухали", – розповідає топ однієї з парламентських фракцій. До обіду у Зеленського встигли побувати лідери лояльних "Довіри" Олег Кулініч та "За майбутнє", попутники з колишньої ОПЗЖ: Юрій Бойко від "Платформи за життя та мир" й Антоніна Славицька, яка формально очолює групу Вадима Столара "Відновлення України". Цікаво, що відбулась зустріч із колишнім спікером Дмитром Разумковим, який формально ніякої фракції чи групи не очолює, але керує міжфракційним об'єднанням "Розумна політика". А вже у другу хвилю в районі 15-ої години до Зеленського запросили колишнього президента Петра Порошенка, лідерку "Батьківщини" Юлію Тимошенко та Олександру Устінову від "Голосу". "У нас у фракції депутати навіть готові були поставити пляшку, що Зеленський так і не зустрінеться з Порошенком", – розповідає в розмові з УП один зі співрозмовників в команді лідера ЄС. Однак зустріч відбулась і тривала більше як годину. Як і очікувалось, Порошенко обережно зачепив тему санкцій проти нього, але сказати, що отримав запевнення, що їх буде знято, не можна. Після зустрічі Порошенко заявив, що вона відбулась "віч-на-віч" і "за ініціативи "Євросолідарності"". Допис Петра Порошенка у Fасеbооk У команді Юлії Тимошенко УП сказали, що розмова з президентом видалась "конструктивною". "Ніхто нікого не ламав і нічого не вимагав", – переконує співрозмовник з оточення лідерки "Батьківщини". Загальна тривалість "марафону зустрічей" у Зеленського склала понад 6 годин. Однак поки складно сказати, який ефект дали зусилля президента і його топів. Принаймні не миттєвий. Поки глава парламенту й лідер фракції більшості слухали перемовини на Банковій, у Раді успішно провалили закон про митні зміни і оподаткування посилок – один із важливих для отримання європейських грошей. Очевидно, що президент не зможе і не захоче робити такий формат зустрічей постійним. Але так само очевидно, що він і не муситиме цього робити. Головний підсумок "марафону" полягатиме в тому, що після остаточної ануляції Єрмака офіційно презентована нова-стара команда переговірників від президента. Перш за все Арахамія та Буданов отримали нові "ярлики на служіння" і тепер єдині представлятимуть президента у стосунках з усіма групами в Раді. Буде цікаво поспостерігати, чи вдасться їм добитися успіху в новому, посиленому статусі. Адже втрачається довіра швидко, а от вибудовування її – дуже довгий процес. ***Хай як це дивно, у президента з'явився парадоксальний ресурс. Втративши тих, хто постачав йому натальні карти, він отримав цілу колоду нових політичних. У верхівці влади зараз існує певний статус-кво: президент дає зрозуміти, що обурений і "не знав", депутати дають зрозуміти, що обурені і вірять йому. Ту саму карту на безриб'ї можна спробувати розіграти й у переговорах з опозицією. З тим самим Дмитром Разумковим, з яким у президента, по суті, не було нічого, окрім політичних упереджень, які продукували Єрмак та інші "злі язики", в принципі можна домовлятися. З кимось буде складніше – як із Порошенком та його санкціями. "Головне – зрозуміти, що зараз Зеленському треба перезібрати свою суб'єктність. Не так для внутрішнього процесу, бо тут ще можна утрясти. Але зовнішні гравці безсумнівно відчувають послаблення президента після всіх цих скандалів. І тому починають з'являтися ідеї типу "асоційованого членства". Буквально ще пів року тому ніхто б не наважився такого пропонувати", – переконує один із українських топових посадовців у розмові з УП. І додає: "Єдиною відповіддю зараз може бути внутрішнє єднання – показати європейцям, що тут усе працює як годинник, що попри все в України є дієва влада і є внутрішній потенціал для складних реформ і швидкого руху на Захід. Тобто питання навіть не так особисто в Зеленському, як у тому, щоб країна не втратила свій історичний шанс". Роман Романюк, УП

Куп'янськ, лютий 2026-го. Українські військові проводять операцію проти росіян, які забарикадувалися в будівлі. Здавалося б, черговий буденний епізод війни. Проте ця операція точно не є типовою: на полі бою не перебуває жодного українського бійця, натомість діють різні типи дронів – НРК з вогнеметами, НРК-камікадзе із сотнями кіло вибухівки та ударні БпЛА. Штурм увінчується успіхом: українські "роботи" руйнують опорний пункт росіян, знищують десяток окупантів та їхній склад боєприпасів. Операцію виконав полк "Лава" – перший повністю роботизований підрозділ у складі корпусу "Хартія". Очолює його Володимир Мірчук – колишній бізнесмен та sеlf-mаdе mаn, який після початку великої війни перекваліфікувався на морпіха і став оператором БпЛА. Технології він називає своїм хобі, послідовно культивує їх у підрозділі та вбачає в них ключ до успіху – й не лише на полі бою. "Українська правда" розповідає історію Володимира Мірчука, яка розвивалася і розвивається синхронно з технологічними проривами цієї війни.

"Або другу дружину знаходиш, або починаєш займатися тріатлоном"

Володимир Мірчук родом із міста Калуш, що на Івано-Франківщині. У дитинстві грався в солдатиків, але точно не бачив себе у війську. Навчався в гімназії, потім вступив до Тернопільської академії народного господарства на економіку і підприємництво. Після двох років навчання за програмою обміну потрапив до Дрезденського технічного університету. Згодом пройшов великий конкурс – 32 абітурієнти на місце – і вступив до найпрестижнішого вишу Німеччини в галузі економіки – Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана. Отримавши диплом, Володимир повернувся в Україну. Працював у Калуші у великій міжнародній виробничій компанії. Врешті відкрив у Франківську власну справу – деревообробну компанію на 60 людей, що виробляла меблеві фасади й заготовки. Багато подорожував – встиг відвідати 38 країн. І постійно шукав екстремальні пригоди. "У мене була криза середнього віку, і я активно займався спортом: альпінізмом, скелелазінням, тріатлоном, – згадує Володимир період напередодні великої війни. – Серед менеджерів середнього бізнесу часто популярний тріатлон. Навіть жартують: "Або другу дружину знаходиш, або починаєш займатися тріатлоном". Спорт – це завжди добре. Ти маєш два тренування на день, тож краще менеджериш свій час". Ліворуч: Володимир Мірчук на вершині Кала-Патар (5645 м), що є базовим табором Евереста. Праворуч: під час сходження на Арарат (5165 м) Повномасштабна війна, каже Мірчук, застала його в розквіті бізнесу та сил. На 2022-ий рік він мав викуплені слоти, щоб переплисти Босфор, подолати пів "Айронмена". "Але всі свої "Айронмени" я бігав уже під Гуляйполем", – усміхається комполку.

"Коли вперше відчув, що може "Мавік" – наче Бога побачив"

24 лютого 2022-го Володимир прокинувся в Івано-Франківську від вибухів. Крізь мансардне вікно поглянув у бік аеропорту й побачив там клуби диму. Поки місто збиралося з думками, зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення і треба діяти негайно. Він вже мав запас продуктів, палива і зброю, був готовий не лише фізично, а й морально. Того ж або наступного дня – точно він уже не пам'ятає – Мірчук стояв у черзі до одного з франківських ТЦК. В одному набирали в 10-ту гірську штурмову бригаду, але надавали перевагу тим, хто служив. Тоді він пішов до іншого і записався до 102-ої бригади ТрО. "Я точно знав, що хочу брати участь у цій війні. І пішов звичайним солдатом, був готовий на все, – пояснює Володимир. – Служба – це виклик, пригода. Мої хобі – гірські лижі, альпінізм, скелелазіння – мають частину ризику для здоров'я і життя. А мені завжди подобалося трохи ризикнути". За чотири роки Володимир Мірчук пройшов шлях від солдата до старшого лейтенанта і командира полку Тероборонівці, переважна більшість з яких до 24 лютого не мали бойового досвіду, розпочали тренування, які самі собі й організовували. Вмикали YоuТubе, навчалися вести оборонний бій, будувати фортифікації. Проходили вогневу підготовку і такмед, копали. Чергували на блокпостах. Фізично вдосконалювалися. "Я навіть зірвав спину, бо були змагання – штанги, гантелі, все на світі. Й бігав по 20 кілометрів. Ми страшно хотіли їхати на бій", – зізнається Мірчук. За два місяці він у складі протитанкового взводу вирушив під Гуляйполе. Новобранців прикомандирували до БТГр 81-ої аеромобільної бригади ЗСУ. Якось потрібно було заповнити документи, бійці зібралися в залі, Володимир сів за вчительський стіл і почав зосереджено писати. Так він став Професором. "То таке: я і не професор сам, – усміхається він. – ТрО – це чудові люди. Коли ти не зовсім молодий, наступна хвиля, коли набуваєш друзів – якраз на війні: в окопі, бліндажі, підвалі, де ви живете разом". У травні 2022-го військові отримали від волонтерів перший дрон – маленький Аnаfі. "Ми підняли його – все настільки класно було видно, просто "бомба", – каже Мірчук. – Далі був "Аутель", потім отримали "Мавіки 3" і вже ними робили розвідку. Тоді, коли я вперше відчув, що він може, як можна приблизити – наче Бога побачив. Напевно, "Мавік" – досі мій улюблений дрон – майже досконалий виріб". Професор під час перших самостійних виходів на розвідку. Гуляйполе, 2022 рік Володимир став першим оператором БпЛА у своїй роті й одним із перших у батальйоні. Тоді опанувати польоти на дронах було легше, ніж зараз, бо радіоелектронна боротьба не була настільки розвинена. Бійці постійно тренувалися та швидко навчалися. А перше відео, коли "знайшли русаків" безпілотниками, дивилися всім батальйоном. Проте дронів у військових на той час було небагато, кожна втрата гостро відчувалася. "Тоді "сіра" зона була достатньо великою – треба було ще вміти долетіти, – згадує комполку. – Втрати були переважно тому, що ми не розрахували батарею. Доводилося – і це було найстрашнішим – йти в "сіряк" і шукати свій дрон". У липні Володимир з побратимами пережили бойове хрещення – росіяни прицільно обстріляли посадку, звідки вони запускали "Мавіки", мінометом. "Ми робили кілька вильотів і маніпуляції з картами пам'яті, – розповідає військовий. – І тут чуємо вихід міни, що летить прямо в нашу посадку і валить по ній. Було страшно – дуже небезпечно і близько. Пам'ятаю, як у селі Костянтинівка ми вперше побачили виходи танка, що працював на наших позиціях. Це було супердалеко. Але ми давали координати, наводили артилерію. Й це був перший успіх. Дещо пізніше ми з побратимом вже наводили "Хаймарси" на тому напрямку". Перший екіпаж, з найближчими побратимами. Гуляйполе, осінь 2022-го На цій ділянці фронту Професору з побратимами протидіяв 177-ий полк морської піхоти РФ. Відстань між сторонами тоді була зо кілометр чи півтора. Тоді ще була війна з використанням бронетехніки та щільних артилерійських обстрілів, і росіяни постійно гатили. Якось біля свого будинку бійці нарахували 12–15 "прильотів". Проте активних штурмових дій ворог не вчиняв – українці впевнено тримали оборону. Але наприкінці грудня 2022-го противнику раптом вдалося провести успішний штурм. "Тоді 177-ий полк захопив великий шматок наших позицій, – розповідає Мірчук. – У той період ми тільки починали скиди – якби вони нормально діяли, ми б цей штурм відбили. А потім тривалий час нічого не відбувалося. Лише позиційні обстріли, невеличкими групами вони намагалися просунутися, але наші дрони їх швидко виявляли". У 2023-му українські військові розраховували, що запланований влітку контрнаступ відбудеться саме через їхню смугу – тож спостерігали за противником, вивчали його, знали про нього все. Проте цього не сталося. А згодом Володимира з побратимом перевели працювати в штаб – там знадобилася їхня технічна експертиза. Тривалий час ситуація на Гуляйпільському напрямку залишалася стабільною. Все змінилося лише наприкінці 2025 року, коли росіяни почали там наступ. "Всі ті кущі, посадки, вулиці, хати знаєш – шкода дуже, – журиться комполку. – Перебування там залишило в моїй душі і серці великий слід".

"Вважаю 2022–2023 роки апогеєм свого чоловічого життя"

У липні 2023-го Володимир поїхав у Одесу – але не у відпустку, а на офіцерські курси у військову академію. Навчання проводили 40–50 днів із фокусом на літній контрнаступ."Навчання було класним, настрій – піднесеним. Це був ніби хлопчачий табір для дорослих, – усміхається Мірчук. – Запам'яталося жахливе ставлення до їжі і туалетів в академії. Але це був прекрасний час: ми цілий день навчалися на полігоні, а увечері ще встигали на море". Володимир під час навчань у Одеській військовій академії перед стартом українського контрнаступу. Літо 2023-го Успішно здавши іспит, Професор отримав звання молодшого лейтенанта і як командир взводу рушив у розвідроту 38-ої бригади морської піхоти на Донеччину. Тоді українські військові якраз розпочали контрнаступ біля Новосілки – росіяни змушені були відбиватися. "Йшли важкі контрнаступальні дії – не дуже успішні, в лоб, можливо, – зауважує Володимир. – Але тоді у нас вже з'явилися перші FРV. Ми займали висоту, наступна була під ворогом. Між нами був яр, було зручно літати дронами і FРV. Тоді трохи було незвично, але вражали – і танки, і живу силу противника". На жаль, врешті той контрнаступ захлинувся. Проте комполку досі згадує ті перші роки великої війни з ностальгією: "Я вважаю 2022–2023 роки апогеєм свого чоловічого життя. Бо це пригода, виклик, сміливість, найкращі люди. До масової появи дронів війна була трошки справжнішою, ніж тепер. Тому мені дуже подобався піхотний движ".

"Серце калатає, вода кипить від "прильотів"

У вересні 2023-го на Професора з побратимами чекало нове випробування. Морпіхи рушили на Херсонщину – заїхали туди першими й одразу почали розвідку та спостереження. За два тижні підтягнулися інші підрозділи морпіхів. Бійці готувалися до форсування Дніпра. Десант мав висадитися на лівий берег і створити плацдарм у районі Кринків. "Форсування Дніпра було і у Другу світову, – проводить паралель Мірчук. – Нам усім було тривожно, ми відчували, що зараз братимемо участь у великій справі". Спочатку, згадує Володимир, справи йшли добре. Його побратими успішно діставалися на лівий берег. Взвод Професора, який на той час з 8-ми бійців збільшився до 56-ти, підтримував їх дронами з правого. "Вже коли там був наш плацдарм, треба було ізолювати його від ворога, – пояснює Мірчук. – Тільки-но ми захопили плацдарм, росіяни почали накатувати. Вони кидали на знищення плацдарму дуже хороші війська – зокрема, багато десантників на БТРах. Відбувалися дуже часті штурми, особливо пізньої осені. Ці накати були нескінченні – аж поки руські не зрозуміли, що все марно. Й тоді вже почала діяти піхота. Хлопці з мого взводу набили там неймовірну кількість їхньої техніки і піхоти". Володимир згадує, як ландшафт навколо змінювався на його очах: "Ми заїхали на правий берег і побачили там квітучі села. Тепло, старовинно, кургани, капища, давні жертовники, козацькі фортеці, Дніпро, Конка, зелень. Як на мене, це одне з найкрасивіших місць України. Тоді ще все було плюс-мінус ціле. А потім – просто випалена земля, перекопано все КАБами і артою". Для переправи на лівий берег морпіхи використовували різноманітні човни. Росіяни щоразу гатили по них. Українські військові по обидва береги зазнавали втрат. "У Кринках був жах. Ми робили все, що могли, але утримати плацдарм щодня ставало дедалі важче. Найважче вже було взимку – просто якась безвихідь, – розповідає Мірчук. Зранку дивитися, коли йдуть човни – це такий адреналін: серце калатає, вода кипить від "прильотів". Мої побратими загинули, перепливаючи Дніпро у нас на очах. Човни спершу взагалі не були обладнані РЕБами. Й росіяни знищили багато наших хлопців – класних, мотивованих, молодих". Морпіхи утримували плацдарм до осені 2024-го. Якби не дрони, які допомагали стримувати механізовані штурми ворога, ця історія, каже Мірчук, закінчилася б раніше. "Перший етап війни ми, можливо, утримали за рахунок тактики і стратегії, – вважає він. – А вже з 2023-го технології стали тим драйвером, що стримував ворога".

БпЛА на 3D-принтерах та НРК з нуля

Якось вночі Володимира Мірчука, який тоді вже виконував обов'язки командира роти, викликали на нараду. Він зрозумів, що їм знову доведеться рушати на інший напрямок. Тоді морпіхи виїхали на оборону Мирнограда – ворог був дуже близько, і потрібно було швидко вступити в бій. У 38-ій бригаді вже створили батальйон безпілотних систем, Мірчук очолив роту FРV, що працювала у зв'язці з ротою розвідувальних БпЛА. "FРV складніше опанувати, ніж будь-що, – запевняє Володимир. – Потрібно мати певну моторику, комусь треба 20 годин, комусь – 50 годин тренувань на симуляторі. Мені десь 40 годин знадобилося. Я сам виїжджав під Мирноградом і літав дроном. У якийсь момент воно вже приносило задоволення". Бійці розбудували велику лабораторію, в якій розвивали та модернізовували FРV. Розподілили ролі: частина майстерні займалася R&D (Rеsеаrсh аnd Dеvеlорmеnt) – пошуком нових рішень або їхньою адаптацією; інша – підготовкою дронів до бою: їх відтестовували, перевіряли, підписували, складали і пакували для передачі на позицію. "Ми робили інновації дронів, – розповідає Мірчук. – А ввечері виїжджали на бойові і могли відтестувати, працює ця технологія чи ні. Поява ретрансляторів, різних інших частот керування – це неслося неймовірно. І ми збільшували майстерню підготовки дронів, кількість 3D-принтерів, щось друкували. І створювали свої дрони". У майстерні "Лави", 2026 рік Тоді у росіян вже з'явилися дрони на оптоволокні – Володимир, який вперше побачив їх на відео з Курської операції, та його побратими мусили приймати нові "правила гри". "Я був скептичний до оптоволокна, більше дивився в бік ретрансляторів. А тут побачив – і ми прийняли це, – пояснює комполку. – На Мирноград, як виїжджаєте, одна дорога веде в бік ворожий. І оптоволокно вже там висіло на деревах, стовпах. Сидіти в машині й цією дорогою їхати до ворога, знаючи, що є оптоволоконні дрони – було ще тим "задоволенням". Проте наприкінці 2024-го перші дрони на оптоволокні з'явилися і в них. А в березні 2025-го Мірчук перейшов у 35-ту бригаду морської піхоти заступником комбата безпілотних систем. Тоді бригада воювала на Новопавлівському напрямку. Ворог активно гатив по логістиці тим самим "оптоволокном". "Тоді були шалені втрати бронетехніки – бригада щоночі втрачала кілька одиниць, люди гинули, – згадує Володимир. – Можливо, за втратами це був найважчий період моєї служби. Кілька місяців у нас логістики взагалі не було, все несли на плечах. Це різко зменшило кількість дронів і боєприпасів на позиціях". Тоді бійці розвинули вже п'ять дронових майстерень: дві для FРV (одна – R&D, інша – підготовка), по одній – на бомбери, "Мавіки" і НРК. Саме останні і стали контрзасобом проти "оптоволокна" та дозволили відновити логістику – навіть попри те, що ворог влаштував полювання на "роботів". "Ми почали з нуля займатися НРК, – розповідає Мірчук. – Але вже за два місяці зробили достатньо великий прогрес, щоночі здійснювали по 4–5 місій. Причому там була складна логістика, бо ворог знищував ці НРК. Для батальйону ми доставляли 31%, а 69% – іншим підрозділам своєї бригади і сусіднім. З ремонтно-відновлювальним батальйоном почали робити свої НРК. Вони виробляли корпус, ми докручували колеса, ставили свою електрику, й воно їхало".

"Лава" та війна "роботів"

У вересні 2025-го Володимир перейшов до "Хартії", за якою давно стежив – насамперед у контексті розвитку НРК, який у цьому підрозділі розпочався раніше, ніж у його тодішній бригаді. Врешті через друга познайомився з командиром корпусу "Хартія" Ігорем "Корнетом" Оболєнським, щоб обмінюватися досвідом. Проте вийшло інакше. Корнет надихнув Професора, тож невдовзі той приєднався до корпусу "Хартія", "щоб збільшувати свій вплив на війну у сильній команді", та очолив новостворений батальйон безпілотних систем "Лава". Тут йому дали новий позивний, що ілюструє його бойовий шлях – "Морпіх". "Назва "Лава" символізує силу, стихію, нестримність, – пояснює Володимир. – Ми займаємося лише безпілотними і роботизованими технологіями – в розвідці, вогневому ураженні, логістиці, інженерних роботах. Усі наші засоби так чи інакше безпілотні: зовсім безпілотні типу НРК, де можете бути оператором будь-де, чи пілотуєте за 20 кілометрів до ЛБЗ. Мультиротори (дрони з кількома несучими гвинтами: квадрокоптери, гексакоптери тощо – УП), дрони літакового типу. Глобальна місія нашого підрозділу – забезпечити технологічну перевагу в сьогоднішній війні й, можливо, в наступній завдяки технологіям, інноваціям, їхньому постійному розвитку та адаптації під зміну поля бою. Я вважаю, що наступна війна радикально відрізнятиметься від цієї. Бо дрони, технології, ШІ розвиваються настільки швидко, що передбачити, що буде завтра, практично неможливо. Але це точно буде війна дронів. Нехай воно фантастично зараз виглядає". Морпіх вважає головним трендом 2025-го НРК і не виключає, що цьогоріч вони збережуть цей статус Одне з нагальних завдань, яке ставить собі Мірчук – завдяки розвитку технологій зменшити кількість бійців на ЛБЗ або в безпосередній близькості від неї. "Замість чотирьох людей екіпажу нехай буде двоє: вони обслуговуватимуть той чи інший дрон, виставляючи його, заряджаючи тощо, – пояснює комполку. – А інші двоє перебуватимуть в укритті, подалі від ЛБЗ. Відтак ризик загибелі чи травмування людей зменшиться вдвічі". У керуванні підрозділом Володимир застосовує бізнес-підходи. Його цивільний досвід допомагає структурувати справи, пріоритезувати завдання та управляти особовим складом. "Напевно, внутрішньо я не є військовим, але люблю дисципліну, системність. І тому мені нормально прийняти правила, за якими живе військо, – стверджує Морпіх. – Щодо можливості терпіти, довгий час йти тернистим шляхом – я точно військовий. Але мислю як цивільний, бізнес-орієнтовано. І загалом відчуваю, що busіnеss аррrоасh в армії дає результати.Єдине, що мені заважає – ощадливість до ресурсів. Надто довго я був підприємцем. І розглядаю будь-що, що є в армії, як наш обмежений ресурс, а не спільний, безмежний". У квітні 2026-го "Лава" стала полком. Підрозділ продовжує культивувати свою екосистему безпілотних технологій. Зі зростанням до полку, каже Мірчук, їхні функції та завдання залишилися практично незмінними. Єдине що – збільшилися обсяги, відтак зараз потрібно підтягнутися під ці нові виклики кількісно та якісно. "Кістяк полку – командири, які мають великий досвід пілотування дронів літакового типу та наземних роботизованих систем, – пояснює Володимир. – Навколо цього кістяка ми далі формуємося, долучаємо нових людей і ростемо з місяця в місяць". Підготовка НРК до місії, 2026 рік Як і будь-який новостворений підрозділ, "Лава" потребує нових кадрів. Особовий склад поповнюють кількома способами: працюють зі вже мобілізованими в межах ТЦК; залучають добровольців через рекрутинг; сприяють переходу або переведенню з інших родів військ та підрозділів у межах НГУ чи поверненню бійців після СЗЧ. Ідеальному кандидату в "Лаву", каже Мірчук, – від 20 до 40, він має технічну освіту (хоча може бути і гуманітарієм), мотивацію служити і навчатися. Вакансій багато, причому різноманітних. "Ми потребуємо ІТ-інженерів, техніків, водіїв, також спеціалістів від метеоролога до кухаря. Але насамперед – людей, які хочуть займатися дронами, – наголошує комполку. – НРК водити, створювати, обслуговувати. Мультиротори, "Мавіки", FРV. Шукати, знаходити, знищувати. Великі крила. Складні операції. Ризикувати, літати далі, бути мисливцем у повітрі. Ударні дрони".

Технологічні тренди російсько-української війни

Версія Володимира Мірчука:

"У 2024-му я вірив у штучний інтелект. На жаль, його ефект виявився меншим, ніж очікували. Це такий умовний ШІ – захоплення цілі. Але він працює і набагато полегшує життя. Ти захопив ціль і дуже ймовірно – що стосується Вumblеbее (дрон-камікадзе з ШІ, що забезпечує наведення на ціль – УП) або інших БпЛА – уразиш її. РЕБ не врятує, бо дрон вже сам розуміє, куди летіти. В 2025 році паралельно з дронами-мідлстрайками розвивалися перехоплювачі. Зараз буде новий виток технологій – протидія протидії, перехоплювачам. Встановлення додаткових камер, залучення мікрокомп'ютерів із розпізнаванням цілі і далі – певний алгоритм дії. Вони швидше літатимуть, нижче або вище, щоб уникати перехоплення. До бойових речей у наземних роботизованих комплексах треба дожити, бо залишається багато технічних проблем: затримка відео, клин озброєння, які достатньо важко вирішити віддалено. Але пошуки рішень тривають. Як і в БпЛА, в НРК технології достатньо прості, і їх все ще можна докручувати і вигадувати щось у майстернях. На Харківському напрямку (де воює "Хартія" – УП) росіяни не мають дронової переваги, але здійснюють певний контроль. Як і у нас, у них все удосконалюється: радіозв'язок, оптоволокно, екіпажі стають більш навченими. І щоб їм протидіяти, має бути протидія екіпажам на місцях і на радіоелектронному рівні. Ми не відстаємо, а в точкових ураженнях – мідлстрайках або фронт-мідлстрайках – як на мене, трохи переважаємо. Щонайменше, у нас більший rаngе продуктів, "зоопарк" дронів. Думаю, що можна говорити про технологічну перевагу. Ми завжди йдемо швидше. Хтось скаже, що наші технології прості, примітивні, легкі для копіювання. Але вони є і стають дедалі складнішими. І винаходи ворога – так само".

"Технології – єдине, що може нам допомогти в осяжному майбутньому"

За чотири роки служби, каже Володимир Мірчук, він став більш досвідченим – в управлінні, командуванні, комунікації. А ще – більш емпатичним. "На війні спостерігаєш не тільки побратимів, а й цивільне населення, яке втрачає домівки, переживає нещастя, – наголошує комполку. – Мені здається, я більше маю запит до справедливості, ніж раніше, він у мене, напевно, загострився за ці роки". Найважче на полі бою, каже Володимир, – втрачати побратимів. А найбільше з цивільного життя йому не вистачає вільного часу та екстремальних хобі: як-то фрірайду в горах, швидкісних спусків із Говерли на лижах. Майбутній військовий у горах Патагонії, Чилі, 2019 рік Родина Мірчука зараз на заході країни, подеколи вони бачаться. "У мене дуже класична сім'я: дружина, дитина, собака і я, – усміхається Морпіх. – Наразі (переїжджати до Харкова не планують), бо дитина вчиться у школі". Власного бізнесу, каже Володимир, вже практично немає, а те, що залишилося, жевріє. Чимало його співробітників долучилися до війська: дехто загинув, частина – в полоні, інші – глибоко травмовані. Плану на після війни у нього немає: "По-перше, не думаю, що все швидко закінчиться, бо ще дві сторони не досягли апогею. По-друге, треба і щось відбивати буде. І третє – можливо, якщо військо далі реформуватиметься, я продовжу службу. Ми тут вже довго, в нас є досвід. І шкода, якщо ми це залишимо і підемо, умовно, рибу ловити".Любов до технологій, яка викристалізувалася у Володимира ще під час керування виробничим бізнесом, у війську лише зміцніла. Та стимулює його служити далі. Постійний розвиток технологій та інновацій надихає його. "Я дуже вірю в Україну, вірю в технології неймовірно, – запевняє комполку. – Загалом технології – це єдине, що може нам допомогти в осяжному майбутньому. І те, що може стримувати ворога, якщо він, звісно, в якийсь момент не заспокоїться. Думаю, якою б болючою не була ця війна, але, якщо ми вже тут, нам треба максимально досягати. І цю перевагу, драйв технологічний втримати і після війни". Володимиру вдалося конвертувати своє захоплення технологіями в успіхи на полі бою На питання про глобальну мрію Мірчук відповідає, що буде щасливий, якщо Україна вийде з цієї війни з космічною програмою і зможе відправити на орбіту супутник. А щодо персональної мрії – був би щасливий повернутися до тріатлону: "Не знаю, чи подолаю цілий "Айронмен", але половину хотів би пробігти, пропливти Босфор або щось таке. Тобто повернутися до мрій, які ставив собі ще до війни". Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Іткін для "Хартії" та з архіву героя

Два роки тому семирічного Олега визнали сиротою й віддали в сім'ю російського десантника. В 2022-му його прийомний батько був у складі підрозділу, який чинив масові вбивства мирних мешканців Бучі. Як опинився в Росії цей український хлопчик із широкою усмішкою? Олег – один із 37 дітей, яких напередодні повномасштабного вторгнення вивезли з дитячого будинку в Донецьку. Їхніх прізвищ немає на офіційній відкритій платформі "Діти війни", де наразі згадки про 20 570 депортованих з України дітей. А про заклад, де перебував Олег, в українському медіапросторі згадали лише навесні 2026-го – незадовго до того як Офіс генпрокурора оголосив підозру причетним до цього злочину. Відтворюємо шлях у сотні й тисячі кілометрів, який подолали декілька з цих дітей, і розповідаємо, як Росія формує їхню нову ідентичність. Цей текст – про викрадення українських дітей Росією та про те, як разом із депортацією стираються їхній зв'язок із домом і громадянство. В центрі розслідування – історія вихованців донецького будинку дитини "Теремок", яких за декілька днів до початку повномасштабної війни вивезли до РФ.Це також текст про складність їхнього повернення. Росія приховує інформацію про дітей, змінює їм документи та інтегрує в російські сім'ї й інтернатну систему, тоді як міжнародні механізми реагування залишаються повільними та обмеженими.І зрештою – це текст про час, який працює проти України. Поки світ шукає способи реагування, викрадені українські діти дорослішають під чужими прапорами.

Донецьк

18 лютого 2022 року. Шість днів до повномасштабного вторгнення. Нетерпляче колихання кутасиків, переминання з ноги на ногу, очікування. Діти без батьків, без рідних поруч, народжені після 2014-го, найімовірніше, в окупації. Вони туляться одне до одного і готуються до від'їзду. Діти чекають на автобуси. Донецьк, тимчасово окуповані території, 18.02.2022 року. Тут і надалі на фото ми приховуємо обличчя з метою захисту приватності та гідності дітей Скриншот з сюжету "Оплот ТВ" Вихованець "Теремка" Сергій, Лариса Прилипко, Алексей Кулемзін, Донецьк, ТОТ, 18.02.2022 року Скриншот з сюжету "Оплот ТВ" Олега, який, як це часто буває з вихованцями інтернатів, виглядає надто дрібним на свій вік, піднімають за руки і заносять у старий автобус. Діти махають долоньками крізь вікна. 18–19 лютого 2022 року з невизнаної "ДНР" загалом вивозять 626 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Про це повідомляють на сайті тамтешнього міносвіти (зараз сторінка недоступна). Новина закінчується словами, в яких знову повторюють слово "дім": "Віримо, що скоро в нашій Республіці наступить довгожданий мир, і всі повернуться додому!". Через декілька днів, 21 лютого, Путін підписує укази про визнання незалежності "ЛНР" і "ДНР". "Навіть згідно з російським законодавством, з Донецька вивезли саме українських дітей, – наголошує експертка з питань міжнародного правосуддя та юридичного аналізу Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська. – І зробили це протиправно, без згоди держави громадянства (України – УП)". Про життя дітей у "Теремку" до моменту переміщення відомо небагато: старий сайт закладу не працює, сторінка "ВКонтакте" велась не надто активно. На нечисленних фото діти тримають зроблені власноруч паперові квіти в кольорах прапора "ДНР". Вихованці "Теремка", Донецьк, ТОТ, 2021 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" ГДОУ Донецкий Детский Дом "Теремок" Однак фото і відео з вихованцями "Теремка" до того роками з'являлися на сторінці фонду допомоги військовим "ДНР". Під одним із таких відео пишуть, що "хлопчики й дівчатка дуже старалися порадувати воїнів Новоросії – тих, хто своїми життями закриває їх від жахіть війни, розв'язаної київською хунтою". Так із дітей, позбавлених батьківського піклування, робили знаряддя пропаганди. Це сталося через 6 років після того, як директорка "Теремка" означила свої принципи роботи з малюками, які стали свідками бойових дій: "Не говорити про війну… не давати зброї, пістолетів, автоматів". Вихованці "Теремка" на "дні звільнення Донбасу", Донецьк, ТОТ, 2021 рік Фото з сторінки "ВКонтакте" "Міністерства освіти "ДНР"" Надалі ж вихованці "Теремка" в окупації відзначали і "день перемоги", і "день захисника вітчизни", і "день звільнення Донбасу". Надягали військову форму, вчили слова, які навряд чи відповідали їхньому віку, але відображали світогляд влади окупованої території: "Пусть еще я очень мал, но в душе я генерал. Генералом буду важным… долг свой буду выполнять", – старанно виголошує на одному з відео Микита. На вигляд йому не більше як 5 років, від хвилювання він мне поділ своєї кофтинки. За рік він буде в інтернаті Псковської області, а ще за три – йому знайдуть російську прийомну сім'ю. "Мне не нужен автомат, я и так уже солдат", – майже кричить Кирило, який хоч і виглядає дорослішим, але ще не зовсім правильно вимовляє звуки. За рік його сліди загубляться в інтернаті Кіровської області. І Кирила, і Микиту, і Олега, який за рік житиме в сім'ї псковського десантника, і всіх інших вихованців "Теремка" приблизно за два місяці до вивезення сфотографують на новорічному святі з подарунками і дідом Морозом. Саме ці фото дають можливість ідентифікувати дітей і відстежити їхній шлях до Росії. Колаж з фото БФ "Время Добрых" "ВКонтакте" зі святкування Нового року в дитячому будинку "Теремок", Донецьк, ТОТ, грудень 2021 року

350 км від Донецька. Ростовська область, РФ

Шлях довгий. Спершу табір "Спутнік", потім пункт тимчасового розміщення "Ромашка". Обидва – в Ростовській області. Влітку 2022, на день Росії, до дітей приїжджають "Ночные волки" – російські байкери, знані через близькість до Володимира Путіна й участь у пропагандистських заходах. Байкери катають дітей на мотоциклах, оздоблених "Z-ками" і прапорами РФ. Відео з їхнього приїзду "перекрите" веселою пісенькою, тому ми не можемо знати напевно, що їм розповідає вихованка "Теремка" Марія. Ймовірно, вірш – про це свідчать її активні міміка та жести. Але про що він? Марія в Донецьку, ТОТ, грудень 2021 року Фото з сторінки "ВКонтакте" БФ "Время Добрых" Марія в таборі "Ромашка", РФ, літо 2022 року Скриншот з відео на YоuТubе-каналі Анюта Тіtоvа Камера показує нам асфальт і малюнки триколору. Далі – вітальні написи до дня Росії, морозиво і фото на згадку. На ньому можна побачити багатьох вихованців "Теремка", але кількох вже бракує. Зокрема 6-річної Віри.

1200 км від Донецька. Апрелівка, Московська область, РФ

Віру з Ростовської області забрали ще в квітні 2022-го. З іншими дітьми з окупованих територій України повезли до Апрелівки в Підмосков'ї, де на них чекали російські прийомні сім'ї, губернатор, уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова, волонтери, камери, мікрофони і плюшеві звірятка. Цю подію висвітлювали російські ЗМІ. Говорили про щастя дітей, які нарешті віднайдуть сім'ї. Майже рік по тому, в березні 2023-го, Міжнародний кримінальний суд видасть ордери на арешт Путіна та Львової-Бєлової. Їх звинуватять у незаконній депортації та переміщенні дітей з окупованих районів України до Росії. Лариса Прилипко (в білому) виводить Віру з потяга, РФ, квітень 2022 року Скриншот з відео на сторінці "ВКонтакте" "Вести" Після того, як Віра зійшла з потяга та відпустила руку директорки "Теремка", її віддали в російську прийомну сім'ю з Підмосков'я. А вже влітку Вірі та трьом її сестрам урочисто вручили російські документи в червоних конвертах. Наступного року Віра пішла до школи, її долучили до патріотичної шкільної організації "Орлята Росії", а ще за рік сфотографували з коробками гуманітарної допомоги, зібраної в школі для "учасників СВО". Віра в російській школі (праворуч у жовтій футболці), РФ, осінь 2024 рік

1207 км від Донецька. Великі Луки, РФ

Дванадцять вихованців "Теремка" восени 2022-го привозять до центру допомоги дітям у Великих Луках Псковської області. Невдовзі туди приїжджають представники російського фонду "Дети ждут", які роблять дітям фото і описи для анкет на усиновлення. А також канал "Россия 1", який привертає увагу росіян до дітей з окупованої Донеччини.

Віталік

7-річний Віталік дивиться прямісінько в об'єктив. Ті самі очі та світле волосся, що й у янголятка з новорічного свята в "Теремку". Ймовірно, Віталіка запитують, що він пам'ятає про Донецьк. Він беззубо усміхається і каже: "Самолеты и море Азовское". Віталік у Донецьку, ТОТ, грудень 2021 Фото зі сторінки "ВКонтакте" БФ "Время Добрых" Віталік у Великих Луках, РФ, осінь 2022 Скриншот із сюжету "Россия 1" Наприкінці листопада анкети дітей з "Теремка" публікують в одному зі псковських пабліків "ВКонтакте". Але анкети Віталіка-янголятка серед них нема. У нього попереду – ще 2000 кілометрів до іншого інтернату.

Олег

Хоча російське ЗМІ пише, що він залишився без батьків під обстрілами на Донбасі і єдиний із сім'ї, хто вижив, в анкеті для усиновлення батьки Олега живі: там вказано, що маму позбавили батьківських прав, а про батька відомо з її слів. Олег (перший ліворуч) у Донецьку, ТОТ, грудень 2021 року Фото з сторінки "ВКонтакте" БФ "Время Добрых" До того, як потрапити у сім'ю псковського десантника, Олег проводить у Великих Луках понад рік. Разом з іншими дітьми слухає про бойовий досвід учасника "СВО", дух, цілі і задачі "операції". Як свідчить допис на сторінці Центру, діти дізнаються, що любов до батьківщини – риса справжнього чоловіка, патріота і громадянина своєї країни. Олег (перший ліворуч) на занятті у Великих Луках, РФ, 2022 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Центра помощи детям г. Великие Луки" Майже ті самі слова згодом скаже російському медіа і прийомний батько Олега: що головне для його усиновленого хлопчика – любити свою сім'ю. І свою країну. Олег, звісно, не єдиний, кого навчать бути патріотом чужої країни. Олег (третій праворуч) на заході для “дружин і мам учасників "СВО", організованому Комітетом сімей "воинов отечества" Псковської області, який очолює його прийомна мама. РФ, червень 2024 року Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Комитет Семей Воинов Отечества Псковской области”

Сергій

Сергію вже 10. У нього продовгувате обличчя і уважні сірі очі. Він єдиний з 12-ти вихованців "Теремка", який досі залишається у Великих Луках. Сергій у Донецьку, ТОТ, грудень 2021 Фото зі сторінки "ВКонтакте" БФ "Время Добрых" Сергій у Великих Луках, РФ, 2024 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Мнение города Пскова" За цей час на сторінці Центру назбиралась чимала колекція його фото з російським триколором: на святі осені, дні Росії, дні прапора РФ, грі "Юний патріот", дні народної єдності. І так щороку. З його анкети ми знаємо, що хлопчик, імовірно, має затримку розвитку мовлення і відвідує російську корекційну школу. Про нього пишуть, що "навряд чи буде відмінником", а в графі "причина відсутності опіки матері" вказано "рішення суду про встановлення факту відсутності батьківської опіки". Якого саме суду – не відомо. Сергій (у гірчичному світшоті) у центрі допомоги дітям у Великих Луках, РФ, 2025 рік Анкета Сергія для влаштування в російську сім'ю вперше з'явилася пізніше, ніж анкети інших дітей з "Теремка", – в травні 2023-го. Він досі не повернувся з екскурсії, яку йому обіцяла директорка "Теремка".

1578 км від Донецька. Сосновка, РФ

Семен провів у центрі для дітей у Великих Луках понад рік. Брав участь у виставці творчих робіт вихованців "Боевая мощь России", ціль якої – "познайомити дітей з родами військ і воєнною технікою, виховати патріотичні почуття і співпричетність до великої країни". Семен (у смугастій кофтині) на зустрічі з учасником"СВО", РФ, 2023 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Центра помощи детям г. Великие Луки" Семен (перший ліворуч) на святкуванні дня перемоги, РФ, 2023 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Центра помощи детям г. Великие Луки" Семену тричі робили фотосесію в різному одязі і щонайменше шість разів публікували в соцмережах анкету для усиновлення. Вказували, що має старших сестер. Сім'я для Семена в Росії не знайшлась. Семен (з баяном) на фестивалі воєнно-патріотичної пісні, присвяченому захисникам вітчизни всіх поколінь і року єдності народів Росії, РФ, лютий 2026 року Фото з сторінки "ВКонтакте" "Центра помощи детям г. Сосновка" На початку 2024-го, через два роки після вивезення з Донецька, Семена перевели до іншого інтернату – в Сосновку Кіровської області, де в рамках акції "Елка желаний", міліція і Росгвардія вручили йому велосипед. У новині особливу увагу до хлопчика пояснили тим, що він – один з дітей, "відірваних від територій, на яких вони довго проживали". Хоча Семена відірвали не лише від територій. Його сестра Каріна, запрошена на вручення велосипеда, і яку, ймовірно, раніше вивезли з іншого інтернатного закладу Донецька до Сосновки, сказала російському медіа, що не бачила брата півтора року. У новому центрі Семен став "орлятком Росії", його можна знайти на фото з написом "Я громадянин Росії" і з російськими десантниками. А також на відео серед глядачів концерту, де діти співають пісню зі словами "наша армия самая сильная, наша армия самая смелая", і танцюють під "русский парень в огне не горит, русский парень в воде не тонет". Сестра Семена (праворуч) у центрі в Сосновці, РФ, 2024 рік Фото з сторінки "ВКонтакте" "Центра помощи детям г. Сосновка" На сторінці центру "ВКонтакте" є дописи про щонайменше 13 його випускників, які загинули на "СВО". Скільки наразі воює і скільки будуть – невідомо. Семен із сестрою залишаються в середовищі, яке формує майбутніх солдатів російської армії.

2038 км від Донецька. Учали, РФ

Янголя-Віталік, який пам'ятає Азовське море в Донецьку, так само застряг в інтернатній системі Росії. Він і його одногрупник Максим – одні з тих, кого завезли найдалі. Після кількох місяців у Великих Луках їх відправили на Урал, де вже жили їхні брати і сестри. Там хлопчики пішли в одну групу дитсадочку, а потім в один клас. Їх обох спіткало "переписування" ідентичності: не тільки на російську, але й на башкирську. Переписування настільки ефективне, що вже через чотири місяці після приїзду Віталік так гарно декламував башкирською вірш, що переміг на конкурсі читців. Віталік (перший ліворуч) і Максим (третій праворуч) на святі 9 травня у башкирському дитсадку, РФ, 2023 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Детский сад № 1 с. Учалы корпус 4" Віталік на святі національного костюма в учалинському центрі "Сім'я", Башкортостан, РФ, 2023 рік Фото зі сторінки центру У центрі "Сім'я", де на той момент жили хлопчики, діти писали листи російським військовим, створювали окопні свічки та плели маскувальні сітки. Керівниця цього центру на своїй сторінці "ВКонтакте" писала, що "патріотичне виховання – це коли всі як один стають на захист Вітчизни. Дорослі і діти". Віталік під час виготовлення окопних свічок у Центрі допомоги дітям, Башкортостан, РФ, 2024 рік Фото зі сторінки “ВКонтакте” директорки центру “Сім’я” Віталіка та його братів намагалися влаштувати в російську сім'ю з осені 2023-го. Вони перестали з'являтися на фото центру в жовтні 2024-го. Найімовірніше, їх віддали в російську прийомну сім'ю.

2860 км від Донецька. Мурманська область, РФ

Ще один Віталік з "Теремка", якого директорка Лариса Прилипко доправила до Москви у вересні 2022-го, через два роки разом із сестрою опинився в домі вдови учасника "Великої вітчизняної". Діти наводили там лад разом із соціальною працівницею, яка стала їхньою російською прийомною мамою. Під фото з цієї події вона написала: "Сплетение судеб, дети ВОВ и СВО". Віталік (перший ліворуч) разом з чотирма вихованцями "Теремка", Ларисою Прилипко та Марією Львовою-Бєловою, РФ, 2022 рік Фото: krеmlіn.ru Долю Віталіка справді вплітають у російські контексти. Це відбувається не тільки в його російській сім'ї, а й у школі. Того ж 2024-го року його разом з російським класом відправляють у віртуальну подорож "Донбас – дорога додому", присвячену "возз'єднанню "ДНР", "ЛНР", Запорізької та Херсонської області з РФ". На слайдах Віталік читає, що Донецьк та Луганськ були російськими центрами і лише останні 30 років існували "окремо". А під час референдуму люди "практично одноголосно вирішили, що їхнє майбутнє в Росії і вони хочуть бути російськими громадянами". Минає два роки після цього уроку, і Віталік стає призером конкурсу малюнків "Крым – жемчужина России", приуроченому до "Дня возз'єднання Росії з Кримом". "Спочатку дітям нав'язували ідентичність "народу Донбасу", а далі російську, однак загальні наративи залишилися сталими: про укронацистів, які бомбили Донбас, про те, що Донбас – не Україна, що там багато росіян. Єдине, в чому ми впевнені, що українську ідентичність їм не плекали, хоча мали б, а всіляко перешкоджали її формуванню. І "ДНР", і росіяни фактично вчиняли один і той самий злочин, спланований Кремлем і реалізований за гроші з російського бюджету", – зауважує експертка з питань міжнародного правосуддя Катерина Рашевська."Норми міжнародного гуманітарного права вимагають, щоб діти виховувалися в тій самій культурній традиції, з якої вони походять, – додає Катерина. – Я розумію, що на практиці це виглядає як божевілля, але, наприклад, у Курській області Україна не викорінювала (місцевим – УП) дітям ідентичність. Наші військові розвозили учням російські підручники, в яких цих військових називали нацистами".

2970 км від Донецька. Омська область, РФ

Нікіта з "Теремка" навесні 2026-го бере участь у конкурсі стройового кроку і пісні. Він школяр, який разом з іншими марширує в спортзалі російської школи. На нього дивиться журі, яке оцінює чіткість виконання команд, синхронність рухів, зовнішній вигляд, якість і емоційність виконання воєнних і патріотичних пісень. Нікіта (по центру) в Донецьку, ТОТ, грудень 2021 року Фото з сторінки "ВКонтакте" БФ "Время Добрых" Нікіта (в жовтому) в російській прийомній сім'ї, РФ, 2024 рік Фото зі сторінки "ВКонтакте" "Центр поддержки семьи Омск" Відео з конкурсу, де марширує Нікіта, озвучують піснею: "Служить России суждено тебе и мне. Служить России, удивительной стране". Нікіта (третій праворуч) під час конкурсу Скільки разів чи років Нікіта чутиме ці чи схожі слова, перш ніж вони стануть його власним переконанням?

Донецьк

19 березня 2022-го року очільник окупаційної адміністрації "ДНР" Денис Пушилін видав розпорядження про те, що інтернати "ДНР" відновлять роботу після повернення з евакуації. Мине три роки і в "Теремок" справді повернуться діти. Але не ті, яких вивезли в лютому 2022-го. Наприкінці грудня 2022-го директорка "Теремка" Лариса Прилипко потрапила на відео священника-волонтера, який навідався до дитбудинку з подарунками. Чоловік розповів на камеру, що вихованці в евакуації, але в "Теремку" чекають їхнього повернення. Прилипко ствердно кивнула головою. Хоча на той час частина дітей були в російських інтернатах, а частину вже всиновили російські сім'ї. Як мінімум дев'ятьох вона супроводжувала особисто. Ми не знаємо, чи був у неї вибір. Але відомо, що коли ще до повномасштабної війни тодішніх вихованців "Теремка" евакуювали на підконтрольні Україні території, директорка казала, що вони перебувають там у поганих умовах і їй боляче дивитися на дітей, які хочуть додому – в Донецьк. Повернення дітей до так званої "ДНР" тоді вимагали також окупаційна адміністрація і тамтешнє міністерство освіти. Після 2022-го "Теремок" три роки працював без дітей. На сторінці закладу з'являлися новини про тренінги, конкурси і свята, в яких брали участь його працівники. Директорка "Теремка" отримала почесну грамоту Міністерства просвіти РФ за багаторічну добросовісну працю і значні заслуги у сфері освіти. У 2024 вона та ще п'ятеро працівників вступили в партію "Единая Россия". У квітні 2025-го на сторінці "Теремка" написали: "Нарешті! Ми відкрились", і почали публікувати фото нових підопічних. Оприлюднили і нову навчальну програму, згідно з якою дошкільнята повинні: – мати елементарні уявлення про призначення і символи армії (форма, погони, прапор), про зміст діяльності військового, основні роди військ, військову техніку; – мати позитивне ставлення до армії; – виявляти бажання розповідати про армію та її символи; – виявляти бажання захищати Батьківщину. Тобто Росію.

Як повернути в Україну викрадених Росією дітей

"Міжнародне гуманітарне право (МГП) вимагає зберігати єдність сім'ї та забороняє окупаційній владі змінювати ідентичність дітей, їхнє громадянство, мову чи культурні зв'язки. До дітей має бути забезпечений доступ відповідальної третьої сторони, а їхнє повернення – відбуватися добровільно, безпечно і в гідних умовах", – каже правовий аналітик Тhе Rесkоnіng Рrоjесt Карім Асфарі. За МГП, дітей мають повертати до місця, де вони жили до переміщення, враховуючи сімейні зв'язки та безпекову ситуацію. Тобто у випадку з дітьми з "Теремка" – в Донецьк. Юристка організації "Sаvе Ukrаіnе" Мирослава Харченко, яка займається поверненням дітей з РФ та окупованих територій, каже, що оскільки Росія не може і не планує гарантувати українським дітям усі їхні права на окупованих територіях, Україна вимагає повернення дітей у своє правове поле і на території, які контролює. "Вони (РФ – УП) мали передати списки всіх переміщених дітей Україні, або, якщо не хочуть напряму – через Червоний Хрест. Вони зобов'язані вказати, де знаходяться діти: чи в закладі, чи в родині, надати їхні контакти, можливість доступу, щоб Україна могла переконатися, чи діти в порядку, чи забезпечені їхні базові потреби". Представник Уповноваженого з прав дитини Оксана Червякова у письмовій відповіді УП повідомила, що РФ не надає офіційної статистики, блокує моніторинг і не допускає представників ООН та інших структур до місць перебування українських дітей. Також Росія не передає інформацію про дітей Центральній агенції розшуку в межах Женевських конвенцій і не співпрацює в межах гуманітарного діалогу. В Україні поверненням вивезених до РФ дітей займається ініціатива Вrіng Кіds bасk, яка об'єднує зусилля державних установ, міжнародних організацій, неурядових ініціатив та експертних груп. Однією з партнерів цієї ініціативи є "Українська мережа за права дитини". Її голова Дар'я Касьянова каже, що повертати дітей з РФ і окупації до України зазвичай вдається після звернень родичів вивезених дітей. Іноді інформацію про рідних організаціям передавали державні партнери. Однак випадків, коли дітей повертали після усиновлення та років проживання в російських сім'ях, Дар'я не пригадує. Проте вона наголошує, що імена вихованців "Теремка", яких вивезли до РФ, відомі українській прокуратурі та Мін'юсту, і ці діти не є "невидимими". Втім, списку недостатньо для їхнього повернення. Як пояснює Катерина Рашевська, потрібно також документально підтвердити їхнє громадянство. Якщо цих дітей немає в українському демографічному реєстрі, і в них немає документів, які посвідчують їхнє громадянство, вони перебувають у сірій зоні. Якщо ж громадянство України вдасться підтвердити, наступним кроком має стати пошук родичів, які готові взяти дитину в сім'ю і пройти для цього всі перевірки. Іноді для цього може знадобитися ДНК-аналіз на території, підконтрольній РФ. У разі якщо знайти родичів не вдається, для дитини потрібно буде шукати прийомну родину в Україні. "Це кропіткий і довгий процес, – пояснює Рашевська. – Дуже важко знайти тих, хто готові взяти дитину, яка була депортована, по яку треба їхати (до Росії – УП) з ризиком, що тебе поставлять під особливий моніторинг з боку російських спецслужб". Однак навіть якщо прийомна сім'я в Україні знайдеться, шанси, що вихованців "Теремка" вдасться повернути, примарні. Як пояснює експертка, після призначення опікунів починається дипломатична робота і робота зі співпраці з РФ. Росія має визнати права українських опікунів. Але найчастіше, якщо документи про опіку видані після початку повномасштабного вторгнення, цього не стається. А якщо дитина вже має російське громадянство і живе в російській сім'ї, її повернення до України стає ще менш вірогідним. "Вилучення дітей з російських родин до чужих людей, навіть якщо це кровні родичі, яких діти не знали, буде травмуючим для них процесом, – пояснює Рашевська. – Підозрюю, що на це не буде теплої реакції з боку міжнародного співтовариства. Як повертати таких дітей – недокомуніковано в публічному просторі, тому що це дуже складно. Я можу уявити, що якась держава-посередник чи Меланія Трамп буде особисто просити про повернення, але це радше буде виняток, ніж правило". Навіть якщо частина вивезених дітей залишаться в Росії, вони залишаться там у результаті міжнародного злочину, – переконана Рашевська. І за це має бути покарання. Має бути встановлена вертикаль всіх винних осіб, які брали участь і у викраденні українських дітей, і у викоріненні їхньої ідентичності. Інакше росіяни і далі будуть красти дітей під приводом їхнього порятунку задля забезпечення "найкращих інтересів". *** З 37 підопічних "Теремка", вивезених у лютому 2022-го, 18, найімовірніше, віддали в російські прийомні сім'ї (12 таких сімей вдалося встановити). Сліди десяти дітей загубилися одразу або невдовзі після вивезення, однієї – після прибуття до Москви, п'яти – після перебування в інтернатних закладах Росії, одну дитину, найімовірніше, повернули до інтернату після короткого перебування в прийомній сім'ї, двоє дітей (Семен і Сергій) досі залишаються в російських центрах допомоги. 10 квітня Офіс генпрокурора України повідомив про підозру причетним до депортації до Росії вихованців Донецького будинку дитини "Теремок". Це так званий "міністр освіти і науки "ДНР"", "голова адміністрації "ДНР"", а також директорка "Теремка". Ми звернулися по коментар до радниці – уповноваженої президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар'ї Герасимчук, але вона відмовилась від розмови через напружений графік. Також ми надіслали запитання Вrіng kіds bасk з проханням пояснити, чому вихованців донецького дитячого будинку "Теремок" немає на сайті, де зібрана інформація про депортованих дітей, і що потрібно, щоб вони там з'явилися. А також розповісти, чи займалася Україна пошуком їхніх родичів і наскільки реально повернути тих, хто четвертий рік виховуються в російських сім'ях чи інтернатах. На момент публікації відповіді ми не отримали. З 2023-го мовчать про цих дітей і на сторінці "ВКонтакте" "Теремка". Жодної згадки. Як і певності, що нових підопічних, як і попередніх, не вишлють за тисячі кілометрів від дому. Тому що діти, які народилися в окупації, в родинах, які з різних причин не можуть їх захистити, – найвразливіші. Для української системи вони можуть бути невидимі, для російської – найлегшою мішенню. Їх можна безкарно вивозити. Не зважати на міжнародне право. Не знаходити прийомні сім'ї на окупованих територіях, але знаходити їх у Башкортостані. Міжнародний тиск не зупинив Росію. Поки світ роками шукає механізми реагування, Україна змушена дивитися крізь російські соцмережі та сайти, як під чужими прапорами дорослішає її вкрадене майбутнє. Текст був підготовлений у співпраці з Тhе Rесkоnіng Рrоjесt глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів. Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Надії Швадчак / Тhе Rесkоnіng Рrоjесt і не обов'язково відображає позицію ЄС. Надія Швадчак, для УП

У нашій країні останні 12 років є незмінний вододіл. Він пролягає між тими, хто вважає головною загрозою корупцію, та тими, хто вважає головною загрозою війну. Цей розлом виявився ще в 2014 році, коли Майдан та російське вторгнення змили колишні дискусії – і вивели на поверхню нові.



До Майдану правила життя країни були надто сильно зав'язані на корупційну ренту. Тому боротьба з нею очікувано перетворилася на один із головних запитів країни після перемоги Революції гідності. В результаті ми отримали Рrоzоrrо та публічні реєстри. Цінові торги та відкриті декларації. Антикорупційні органи та окремий суд. Підозри в корупції почали обнулювати біографії та репутації. А додатком до держслужби стали довічні банківські обмеження – для самого чиновника, його дружини, батьків та всіх дітей, зокрема й ненароджених.



Якщо вважати головною загрозою країні корупцію – тоді процеси потрібно оцінювати процедурною чистотою. Ринковою конкуренцією та рівними можливостями. Демократія привчає нас до того, що змагальність здатна подарувати на виході найкращу пропозицію. Що порушення правил конкуренції змушує всіх переплачувати за неоптимальний продукт. Що якість та вартість можна відбалансувати на чесних торгах, а тому прозорість і транспарентність грають на користь країні.



Але перемога Майдану збіглася за часом із російським вторгненням. Початок війни народив ще одну етику нашій країні. Її прихильники міряли процеси не процедурною чистотою, а національною безпекою.



Прихильники такого підходу виходять із того, що війна змінює пріоритети та стартові умови. Що обов'язкова для мирного часу прозорість може не працювати в умовах воєнного часу. Що іноді швидкість рішень важливіша за якість рішень, тому що на війні час нерідко стає головним дефіцитом.



Тим більше, що той самий світовий ринок зброї дуже умовно може вважатися ринком. Продають не всі і не всім, а політика впливає на процеси значно більше, ніж наявність у вас грошей. Купувати нерідко доводиться не найвигідніше, а доступне. Продавати часом не вам – а фірмам-посередникам. Що гірша ваша ситуація на полі бою, то вищим буде рівень передоплати та фінальна ціна. Ринкові правила працюють на ринку покупця, але під час війни зброя – це ринок продавця.



Для тих, хто міряє процеси національною безпекою, прозорість і транспарентність важливі рівно до того моменту, поки вони не ставлять під загрозу виживання країни. Процедурність дотримується до того часу, поки вона не суперечить армійським інтересам. Ефективність визначається не репутаційною чистотою постачальника, а результативністю його продукції. Конкуренція хороша до того часу, поки вона не ставить під загрозу безперервність поставок.



За останні 12 років ми неодноразово ставали свідками дискусії між цими двома таборами.



Інфраструктура боротьби з корупцією нерідко бере ціну як головний критерій при держзакупівлях – а логіка армійських рішень потребує не дешевих рішень, а працюючих. Дизайн антикорупційних практик потребує репутаційної бездоганності постачальника – а, з погляду Сил оборони, цей фактор є вторинним. У результаті будь-яке антикорупційне розслідування, пов'язане з армійськими постачаннями, лише оголює етичні протиріччя між двома таборами. Від історії з постачанням клістронів для ППО в 2019 році і до долі компанії Fіrе Роіnt у 2026 році.



Ці дві етики клінчують останні 12 років. Прихильники першого підходу переконані, що корумпована держава не здатна виграти війну. Що ефективність неможлива без прозорості. Що процедурність дарує нам шанс не програти війну. Прибічники другого підходу закликають міряти процес – результатом, витрати – обставинами, а ефективність – своєчасністю.



Антикорупційна логіка традиційно має більше прихильників у нашій країні, ніж будь-яка інша. Вона органічно накладається на традиційну для України недовіру громадянина до держави та бюрократії. Будь-який розподільник колективного ресурсу, як і раніше, сприймається через презумпцію недовіри. Ми порівняно недавно почали брати реванш у колишніх правил життя в країні – і тому корисливий мотив залишається єдиним поясненням чужих намірів і вчинків.



При цьому повномасштабна війна посилила позиції "партії нацбезпеки". В цієї логіки традиційно менше прихильників – з тієї ж причини, через яку кількість залучених до оборони менша за кількість тих, хто продовжує жити в тилу. Але війна робить цю етику досить гучною, щоби її чули. А тому ми живемо у відлуннях цієї заочної дискусії.



І обидва ці підходи з однаковою ефективністю можуть ставати своїми протилежностями. "Боротьба з корупцією" може використовуватися для боротьби з конкурентами. Для війни за вплив. Для того, щоб послабити державу і зробити її більш уразливою. "Нацбезпека" може бути інструментом корупції. Прикриття для неефективності. Методом приватизації суспільного блага.



У такі моменти ключовою стає здатність до саморефлексії. Професійні звички та бекграунд здатні брати нас у заручники – і перетворювати на "молоток", який бачить навколо лише цвяхи. Узагальнення не працюють, тому корумпована держава цілком може перемогти у війні, а нацбезпека легко може послаблювати позиції країни. Але якщо ви вирішили бути парафіянами одного разу обраної позиції, то не помітите ні першого, ні другого.



Іноді критерій інтелектуальної чесності – це визнавати правоту тих, кого ти звик висміювати.



Павло Казарін, для УП

За інформацією видання Роlіtісо, риторика Володимира Зеленського у спілкуванні з європейськими партнерами стає більш жорсткою та вимогливою. Український президент вважає, що його країна заслуговує на повноцінне членство в Євросоюзі вже в найближчі роки. Але ця позиція часто-густо не зустрічає розуміння у лідерів ЄС.


Видання цитує американського експерта із зовнішньої політики, який раніше консультував Київ: "Зеленський, зокрема, і не тільки він, а й багато інших українців, щиро вірять, що борються не лише за Україну, а й за всю Європу та Захід. Тому немає необхідності дякувати комусь або пом'якшувати свої вимоги. Він твердо переконаний, що Європа заборгувала Україні. Це впливає на його мислення та риторику. Але він не враховує, що не всі європейці бачать це так само".


Навряд чи травнева публікація Роlіtісо стала для когось із нас одкровенням. Описані в ній тенденції цілком очевидні. І ключовою може вважатися фраза "не лише Зеленський, а й багато інших українців". Оскільки в цьому випадку Володимир Олександрович не так транслює особистий погляд, як висловлює думки й почуття мільйонів співвітчизників.


Курс на євроінтеграцію, як і раніше, користується масовою підтримкою в українському суспільстві.



Але зараз українці схильні розглядати членство в ЄС як нагороду за стійкість у воєнному протистоянні з Москвою. І ця думка розходиться з багаторічною євроінтеграційною парадигмою: коли вступ до Євросоюзу видавався нагородою за успішне реформування країни.



П'ять чи десять років тому ніхто в Україні не сперечався з тим, що Європейський Союз – це клуб країн із певними правилами та стандартами. Щоб вступити туди, треба дотримуватись цих правил і відповідати цим суворим стандартам. Для цього необхідно старанно навчатися у ЄС та виконувати домашнє завдання, отримане від європейських наставників. Проводити певні реформи, які передусім потрібні не Європі, а українцям. Крок за кроком скорочувати розрив між Україною та розвиненими європейськими державами.


Тепер у нас популярний інший погляд на рух до Євросоюзу.



Вважається, що українці довели свою європейськість, прикриваючи Європу від диких російських орд. За цим критерієм ми навіть перевершуємо нинішніх громадян ЄС, котрі розучилися воювати за власну свободу. Отже, наша країна вже давно заслужила на право стати членом Європейського Союзу.



І якщо реалізація євроінтеграційних реформ оцінюється в 9 балів зі 100 можливих, це нічого не змінює. Українські життя, принесені на вівтар європейської безпеки, означають набагато більше.


Проблема в тому, що європейська сторона не поспішає погоджуватись із таким баченням. Про це прямо заявив пан Мерц, який назвав "нереалістичними" плани вступу України до Євросоюзу в 2027–2028 роках.



У Європі готові до військової співпраці з Києвом: але не готові надавати Києву членство в ЄС за суто військові заслуги.



І в цьому також є своя логіка. Зрештою, здатність утримувати фронт на Донбасі не замінить розвинених інституцій; успішне застосування FРV-дронів – верховенство законності; а далекобійні удари по російській території – повагу до прав людини.


Більше того, сама атмосфера воєнного часу явно не сприяла нашому наближенню до еталонних європейських стандартів. Багато демократичних процедур після 24 лютого 2022 року довелося поставити на паузу. Відвертого правового нігілізму в нас побільшало. Традиційна вітчизняна корупція розквітла на військових замовленнях. А поняття "ліберальний" та "лібералізм" набули в Україні майже такого ж негативного відтінку, як і в РФ.


Героїзм українців та їхня роль у стримуванні російської військової машини заперечувати важко. Але в ЄС можуть вважати, що європейці й так сплачують свій борг Україні, фінансуючи наші військові зусилля. А ще в ЄС можуть вважати, що з початку повномасштабної війни Київ і так мав суттєві преференції: оскільки Європа заплющувала очі на багато ексцесів воєнного часу і довго утримувалася від будь-якої критики українського керівництва.



Проте вступ України до Євросоюзу – це процес іншого порядку. Саме так вважають наші партнери. Тут винятків не передбачено навіть для героїв війни; і українській стороні все одно необхідно працювати над собою. Потрібно брати за взірець розвинені європейські країни та крок за кроком підтягуватися до європейських стандартів.



Потрібно вислуховувати рекомендації ЄС та сумлінно виконувати домашнє завдання – як і до 24.02.2022.


Словом, у межах євроінтеграції Україні, як і раніше, відводиться роль старанної учениці.


Проте цю роль нам пропонують вже після того, як ми відчули себе захисниками та рятівниками Європи. Дві абсолютно різні рольові моделі неминуче стикаються одна з одною. І подібна колізія була непогано описана в європейській літературі ще 95 років тому.


Роман Ремарка "Повернення", опублікований 1931-го, менш популярний, ніж "На Західному фронті без змін", але не менш яскравий. Світова війна позаду, і солдати із Західного фронту повертаються додому. З'ясовується, що молоді люди, які пішли на війну, не встигнувши закінчити школу, мають знову сісти за парти. Бо атестат про шкільну освіту не видають за військові подвиги. Перебування під артилерійським вогнем не замінить математику, знайомство з отруйними газами – хімію, а бойові поранення – біологію. Але як фронтовику, що пройшов пекло війни, звикнути до старої-нової ролі школяра?


"Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інша люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, ми в глибині душі таки вірили їм, хоч і кепкували з них. Тепер же це лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.


Ось вони стоять і знову збираються повчати нас. На їхніх обличчях так прямо і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми набули інших знань – жорстоких, кривавих, страшних і невблаганних. Тепер ми їх могли б дечому повчити, але кому це потрібно!


Якби, наприклад, зараз на цей зал здійснилася штурмова атака, вони б, як кролики, зашниряли б із боку в бік, розгублено та безпорадно; з нас ніхто не втратив би витримку. Спокійно і рішуче ми почали б із найбільш доцільного: замкнули б їх, щоб не плуталися під ногами, а самі б розпочали оборону".


Приблизно такі самі почуття плекає значна частина українського суспільства, дивлячись на наших європейських наставників. Їхній авторитет теж підірвано великою війною. Але є два додаткові нюанси, що відрізняють нас від героїв Ремарка.


По-перше, Україна ще з війни не повернулася. Активні бойові дії на нашій землі тривають. Виконання євроінтеграційних завдань за нинішніх умов означає, що шкільну парту треба якось поєднувати з окопом. Це ускладнює ситуацію і не сприяє взаєморозумінню з ЄС.


А по-друге, Україна твердо переконана, що її жорстокі, криваві та страшні знання вже зараз потрібні старим європейським вчителям. Штурмова атака на школу вважається не абстрактним сценарієм, а реальною перспективою найближчих років. І не можна сказати, що це вітчизняне переконання позбавлене підстав.


Михайло Дубинянський

Влітку 2014 року, коли був окупований Крим і розгоралась війна на Донбасі, на узбережжі Азовського моря в станиці Довжанська Краснодарського краю РФ двоє чоловіків сіли у вітрильник, зроблений з каяку. На цій саморобній посудині 43-річний росіянин Олег Бутусін зі старшим 17-річним сином Романом відчалили в бік українського берега. "Зшили парус, поставили щоглу, шверти, руль, все як треба, – розповідає Олег. – Хотіли дістатися Бердянської коси. Цікаво було перевірити, чи можна взагалі в такий спосіб потрапити в Україну. За кілька годин вітер почав відносити нас на Новоазовськ, де вже були "мавпи" (бойовики "ДНР" – УП), і ми змушені були повернутися на Кубань". На момент тієї спроби здійснити морську розвідку Олег із жінкою Тетяною ухвалили рішення перебратися з дітьми в Україну. В путінській Росії для них не було спокійного закутка. Олег народився в Бурятії, жив на Далекому Сході. У 2004–2005 роках очолював козацьку громаду Владивостока і вже тоді агітував за активний опір кремлівському режиму. "Я розумів, що треба готувати народ до майбутньої партизанської боротьби у Примор'ї, – каже він. – Їздили на стрільбища, вчилися орієнтуватися на місцевості. Створювали свої осередки". У 2008 році на Бутусіна завели справу через "розпалювання міжнаціональної ворожнечі". Перебуваючи у федеральному розшуку, 2013-го року він став героєм російських ЗМІ як фермер-партизан, який поранив у перестрілці працівників ГІБДД і потім ховався від переслідування в лісах. 2014 року Олег перейшов кордон з території Курщини, родина вже чекала на нього в Україні. Згодом сімейство переконаних російських націоналістів поселилося на Галичині, на батьківщині бандерівського руху. 2015 року Олег Бутусін приєднався до "Правого сектора". 9 березня 2022 року його два сини – 20-річний Леонід і 24-річний Роман, з яким батько намагався доплисти морем до Бердянська – загинули в бою в селі Лукашівка на Чернігівщині. УП розповідає історію братів Бутусіних, Романа і Леоніда. Етнічних росіян, громадян України, бійців 58-ої бригади ЗСУ, які народились у Владивостоці, за десять тисяч кілометрів від Києва. І отримали звання "Героїв України" посмертно за один із ключових боїв березня 2022 року на Чернігівщині.

Сміття на голову Леніна

"Ви вірите в Бога? – питає Олег Бутусін, як тільки репортер УП переступає поріг його оселі. – Господь все владнає". Схоже, Бог для родини Бутусіних завжди був єдиним. Щонайменше одну з ключових проблем сучасності – телевізор як божество – Олег вирішив під час розпаду СРСР власноруч. Коли Бутусіну було вісімнадцять, він позбувся телеприймача. Тож згодом і у його дітей не було шансів поклонятися кремлівській пропаганді. "Роман і Льоня зростали з розумінням, що ми живемо в окупованій більшовиками Росії, що державою правлять безбожники. І коли все почалось (у 2014 році – УП), ми всі визначилися, що маємо бути на цьому боці (в Україні – УП)", – згадує батько. Фото загиблих братів Романа (ліворуч) і Леоніда (праворуч) в будинку їхньої родини на Прикарпатті Олег Бутусін з однією з доньок. Коли Бутусіни залишали Росію, в їхній родині було десятеро дітей. Ще двоє народилися, вже коли вони перебралися в Україну На момент переїзду в Україну Ромі Бутусіну було 17, Льоні – 13 років. Перебравшись у сусідню країну, юні відчайдухи знайшли те, чого прагнули – свободу. Хоча і там, у себе на батьківщині, в умовах путінізму хлопці відрізнялись від більшості ровесників волелюбством і нонконформізмом. "Вони зростали в берцях", – каже їхній тато. Однієї ночі потайки від батьків брати взяли драбину і пішли одягати на голову Леніну пакет зі сміттям. Це сталося в містечку Кольчугіно Володимирської області РФ. Постамент стояв на невеликій площі, оточеній житловими будинками. Роману тоді було 13 років, Леоніду – 9. Їхня політична акція закінчилась успішно. "Мої предки мають козацьке коріння, – пояснює Олег нелюбов синів до "червоних". – Мій батько був антісовєтчіком. Бабуся співала кубанські пісні. Рідних репресували як контрреволюціонерів. Тому в нашому роду ніколи не було спільної мови з комуністами". Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині

По правді

Від служби не відмовляйся, але і на службу не напрошуйся – про це прислів'я Олег Бутусін нагадував синам, коли Роман, а потім і Леонід вирішили йти у військо. Ще до повноліття старший із братів зібрав речі, щоби приєднатися до "Азову". Але батьки переконали: війна нікуди не подінеться, треба спочатку вивчитися. "Який сенс збігати на фронт у такому віці, коли немає досвіду і знань?" – запитувала мама Тетяна. Роман швидко опанував українську мову, вступив у сухопутну академію імені Сагайдачного на розвідника-артилериста. Через виразку, що її заробив під час навчання, виш у Львові не закінчив. Але згодом став студентом Національного авіаційного університету в Києві. Його молодший брат Леонід навчався у військово-спортивному ліцеї в Надвірній. Вступив на юрфак Одеського університету імені Мечникова. У своїй стихії Леонід і Роман опинилися 2020 року, коли підписали контракт з 58-ою бригадою ЗСУ Брати завжди були разом, у службі, у поглядах на світ і у бійках за власні переконання. Коли родина жила у Московській області, Бутусіни доводили свою гідність кулаками в осерді одвічного для їхньої сім'ї ворога. "Це була остання з російських шкіл, в які вони ходили – у Поріччі, – ділиться Олег. – Щоб ви розуміли, у цьому селищі є військове містечко СЗР (служба зовнішньої розвідки РФ – УП). Звісно, там відповідний склад населення. І Рома зачепився з якимось хлопцем, який на два роки старший за нього. На допомогу прийшла малеча – Льоня і Люда (одна з доньок – УП)". Батько Тетяни Бутусіної родом з Кривого Рогу, але після армії за часів СРСР поселився в Росії Відстоювати родинну честь довелось і в Україні. Якось після бійки на Прикарпатті Роман Бутусін потрапив у лікарню. "Ми тоді з чоловіком працювали у лісі, охороняли, доглядали за територією, – згадує мати Тетяна. – Хлопці теж допомагали. І ось виник конфлікт з місцевими. Рома дізнався про це і пішов на розборки сам, не побоявся. Його били п'ятеро". "Ромчик і Льоня були добрими, турботливими, – продовжує мама. – Якось Рома привіз кота, якого підібрав у горах. Коли побачив у Калуші ошпареного кип'ятком бездомного собаку, повіз його до Івано-Франківська рятувати. А ще примчався здавати кров, коли дізнався, що у місцевої дівчинки лейкемія". "Льончик теж вмів відстоювати справедливість кулаками, – розповідає Тетяна Бутусіна. – Він хотів, щоб все було за правилами, по правді, через це на юрфак пішов. Він дуже ненавидів кривду. Ніколи не перед ким не прогинався". "Льоня був душею колективу, – каже батько Олег. – Він був такий, знаєте, як кіт. Постійно посміхався. Вони з братом ніколи не плакали. Нічого не боялися. Взагалі нічого". Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Життєва іскра

Вони познайомилися в лікарні. Роман Бутусін приходив до тями після бійки, а Олена із сестрою, які поїхали після окупації Криму з півострова на захід країни, принесли в палату їжу. "Наші родини товаришують, – розповідає Олена. – І батьки Роми попросили нагодувати його на вихідних. Так ми почали спілкуватися. Простий, щирий, Рома був у мене авантюрист у хорошому сенсі. Не знаю, як вам це передати, але у його очах я бачила дуже потужну життєву іскру". "Вони з братом були прошарені в армійській справі, – продовжує дівчина. – Коли почали служити в 2020-му, я, наприклад, ще нічого не знала про турнікети, аптечки і все інше, а вони мені про все це розповідали. Рома присилав фото Донецького аеропорта, які робив за допомогою тепловізора". Роман народився на березі Японського моря і планував подорожувати з Оленою чорноморським узбережжям та Бессарабією, але не встиг В одну із зим, незадовго до повномасштабного вторгнення, закохані мали шанс побути вдвох. Під час двотижневої відпустки Роман Бутусін і Олена подорожували Україною. Вони були в Сумах, Києві, у Львові. На кілька днів усамітнилися в Карпатах, у будинку, що стоїть за 40 хвилин пішки від найближчого села. "У тій хатинці тільки ми двоє і нікого навколо, – згадує дівчина. – Воду брали в річці, топили пічку. Було дуже, дуже кльово. Одного разу спускались снігом у село і зустріли маленьке кошеня. Спочатку я подумала, що це якесь білченя: довгі вушка, пушистий хвіст, виразно помаранчевого кольору. Але то було кошеня. Я кажу: "Ромка, давай заберемо його з собою". Ми поверталися автобусом кілька годин, і він спокійно спав всю дорогу у Роми на руках". Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Останній бій у Лукашівці

У дива, що врятувало Україну від падіння в 2022 році, є безліч облич та імен тих, хто не злякався. Серед них росіяни Леонід і Роман Бутусіни з позивними "Лео" та "Рем". 9 березня 2022 року в маленькому селі Лукашівка під Черніговом відбувся бій, який мав велике значення для оборони обласного центра. Намагаючись замкнути кільце навколо міста, ворог сунув у напрямку Лукашівки колоною з десятків одиниць техніки: БТР, БМП, танків, вантажівок. На допомогу місцевій теробороні 6 березня кинули 47 бійців 58-ої бригади. Два танки (один з яких не стріляв) старий ПТРК "Фагот" і РПГ – все, що було у захисників. "Не знаю, як Ромі вдалося спіймати зв'язок, але він намагався хоча б трохи зі мною поговорити, – згадує дівчина Олена. – Як завжди, заспокоював: "Оленко, не хвилюйся. Краще набери моїх батьків, маму підтримай". Він казав, що ворог обходить їх стороною, а вони сидять у якійсь глушині". Останнє фото з Чернігівщини. Роман Бутусін у першому ряду в центрі. Праворуч у балаклаві молодший брат Леонід "Це був нерівний бій 9 березня 2022 року, але Ромчик з Льонькою не дали маху. Вони билися до останнього", – каже батько. Попри команду на відхід брати залишились. По рації допомагали коригувати вогонь української артилерії. "У них був РПГ з трьома зарядами, – розповідає Олег Бутусін. – Кажуть, вони "зажмурили" БМП і танк. Ще встигли повідомити місцевого фермера, який допомагав ЗСУ: "Тікайте, Лукашівку ми вже не втримаємо". На зв'язок брати більше не вийшли, довгий час вважались зниклими безвісти. Тими днями, на початку березня, їхній батько виконував завдання за кілька кілометрів від них. Коли стало відомо, що зв'язку з синами немає, Бутусін кілька разів намагався прорватися до Лукашівки. Але зміг потрапити у село лише 1 квітня після деокупації Чернігівщини. Там він і знайшов тіла Романа й Леоніда просто неба. "Льоня був весь прошитий кулями, – згадує Олег. – Коли я його піднімав, вони падали і дзвеніли. У Роми було поранення в живіт, вочевидь від вибуху гранати. Можливо, він і сам підірвався, щоб не здаватися в полон". Читайте також: Соєр з Русанівки. Історія полеглого бійця "Азова", яку він забороняв розповідати іншим

Не петляти

"Лєнусько, давай усиновим когось, як буде можливість". Ці слова Роман Бутусін сказав коханій телефоном, коли побачив новину про те, що в Маріуполі залишились двоє сиріт після загибелі місцевого подружжя. Втілювати ідею Роми про усиновлення довелось вже його батькам як заповіт старшого сина – Олег і Тетяна взяли до себе ще двох дітей. Тепер їх дванадцять. Живих. І ще двоє присутні у їхніх серцях – Роман і Леонід, чиї портрети висять у хаті російських націоналістів Бутусіних у прикарпатському лісі. Кіт Сімба, якого Роман привіз з гір, теж мешкає тут і має привелейовані права. "Йому все можна, – каже батько. – Інші коти вилітають (з хати – УП), аж гай шумить". Людською любов'ю Сімба користується сповна. Мружить очі під променями сонця, сидячи на кухонній табуретці. Муркоче. Байдикує на дитячих ліжках. Або на підвіконні – просто під світлинами полеглих Романа і Леоніда. Прізвисько Сімба кіт отримав від позивного, який належить офіцеру Максиму Панченку – з ним служили брати Бутусіни, він був командиром у бою за Лукашівку Мати Тетяна час від часу бере до рук фотоальбом як свідчення дорослішання синів та їхнього чину. "Хлопці для нас тепер як дороговказ, – каже вона. – Зазвичай, діти мають брати приклад зі своїх батьків, а у нас все вийшло навпаки. Льоня і Рома показали нам, дорослим, як треба і далі жити. Я була в Лукашівці, на місці їхньої загибелі. Там така диспозиція, що вони могли відійти, але не відступили. І тепер ми, як їхні батьки, маємо продовжувати йти прямо, не петляти. Іноді хочеться закрити або відвести очі, щоб не бачити, що відбувається навколо. Але якщо хлопці не пошкодували свого життя заради правди, справедливості, то і ми маємо стояти на своєму, не мовчати. Часто ми чуємо неприємні слова з приводу того, що ми росіяни, бо всі росіяни погані. Але наші сини – справжні герої, герої України". Євген Руденко – УП

За останній місяць багато українців зустрічались із наративами про "загрозу мігрантів". Люди активно наповнювали соцмережі відео, на яких фільмують іноземців у різних містах країни. Зміст дописів зводився до того, що в Україну нібито почали масово завозити трудових мігрантів. Кількість повідомлень з обуреннями щодо напливу іноземців настільки велика, що сам починаєш ненароком фіксувати кожного іноземця в метро, хоча раніше і уваги не звернув би. Певно, найцікавіше у всій цій історії те, що прецеденту, який викликав нагрів суспільного обурення – немає. Його можна було б назвати еволюційним, якби українські міста дійсно заповнили тисячі трудових мігрантів. У травні, після сотень, можливо тисяч, постів у Тhrеаds, Fасеbооk, Іnstаgrаm на тему "напливу мігрантів", частина провідних медіа країни опублікували матеріали, які безальтернативно спростовують міф про масову міграцію до України, але суспільство це не заспокоїло. За доброю українською традицією було зареєстровано петицію та анонсовано мітинг. Проблема лише у тому, що джерела наративу про "загрозу мігрантів" – проросійські телеграм канали. УП дослідило правду та спекуляції навколо міграції та розповідає, проти чого збираються протестувати скептики.

Звідки взявся наратив про навалу мігрантів?

Розповсюджувати інформацію про нібито масовий наплив в Україну трудових мігрантів почали на початку весни 2026 року. Першими ці меседжі поширили на проросійських телеграм- каналах. У лютому 2026 року на одному з таких каналів, який має понад 100 тисяч підписників, написали наступне: "За чутками в кулуарах, команді ЗЕ простіше завезти пакистанців, ніж підвищити зарплати українцям… Поки наші чоловіки гинуть на фронті або виїжджають за кордон, а наші жінки втрачають чоловіків, діти – батьків, для чоловіків із Бангладеш чи Пакистану вже готують робочі місця, спрощують закони і навіть, як з'ясувалося, намагаються дозволити їм одружуватися з нашими 14-річними дівчатами". Не оминув тему підсанкційний нардеп Андрій Дмитрук, який написав про загрозу українській ідентичності через іммігрантів. Наративи таких повідомлень доволі банальні: – мігранти з Індії, Пакистану, Бангладеш та країн Африки їдуть в Україну заробляти кошти, поки українців відправляють воювати; – мігранти привезуть свої традиції, які зіпсують українську монокультурність; – на вулицях стане небезпечніше та брудніше. Після повідомлень про загрозу мігрантів від проросійських телеграм-каналів соцмережі почали заповнювати дописи про "небезпеку" вже зараз". Люди знімають іноземців, які певно і не розуміють посиленої до себе уваги, на камеру. Мовляв, "почалось". На цей контекст наклали декілька фейків-лякалок. До прикладу, проросійські пабліки ширили фейкове відео з нібито пакистанцем, що закликає співвітчизників їхати до України, бо тут "красиві дівчатка і хлопчики", його підхопили інші користувачі. Відео має ознаки фальсифікації. УП вдалось знайти оригінальний акаунт пакистанця у ТіkТоk, але подібного відео про Україну у нього немає. Водночас є відео з ідентичним візуальним наповненням, але не англійською мовою та про Узбекистан, а не Україну. Ще один відомий фейк – нібито бійка між ромами та індійцями у Івано-Франківську. За інформацією "Радіо Свобода", відео опубліковане давно і участь в ній беруть виключно роми. Згідно з даними Державної міграційної служби, які опублікували Техty.оrg, кількість зареєстрованих мігрантів в Україні залишається стабільною з 2021 року – близько 300 тисяч. Водночас кількість виданих ліцензій на імміграцію постійно падає. У 2025 році, до прикладу, видано всього 2851 дозвіл, тоді як у 2015 році таких було понад 15 тисяч. За три місяці 2026 року Держмитслужба видала лише 675 дозволів на імміграцію, скасувала 445 дозволів та виявила 742 нелегальних мігранта, що у масштабі населення України, навіть сьогодні – мізер. Паралельно із поширенням наративів про масову міграцію в Україні, подібні меседжі почали розповсюджувати проросійські телеграм-канали у Молдові. На одному з таких опублікували відео, де нібито індійці перуть одяг у річці в Івано-Франківську. Насправді це відео записане у Індії. "Ну, що ж, Вадул-луй Воде (місто на Дністрі у Молдові – УП), готуйтеся до таких самих прань", – написали у проросійському телеграм-каналі. Подібні медіаресурси, що орієнтовані на Молдову, використовують ті ж меседжі, що і у випадку з Україною – навала мігрантів, заміщення корінного населення. Окремо там звертають увагу на загрозу українських мігрантів, стверджуючи, що Молдова "готується прийняти 1,5 млн українців". Публікації про наплив понад мільйона українців ґрунтуються на новому національному плані реагування Молдови на гіпотетичну міграційну кризу. Його мета – покращити реакцію на великий наплив людей, оскільки у 2022 році країна мала із цим проблеми. У документі йдеться, що у разі ескалації війни РФ проти України на центральні регіони, Молдову може чекати новий наплив мігрантів у розмірі 1,5 мільйонів українців. Водночас влада Молдови очікує, що більшість біженців прямуватимуть далі у країни ЄС. Навіть у разі втілення апокаліптичного сценарію, країна передбачає, що на її території залишиться до 150 тисяч переселенців з України.

Українці протестують?

Антимігрантська риторика не обмежилась соцмережами. У травні 2026 року користувачі в Тhrеаds почали обговорювати плани виходу на акції протесту. Цю ідею втілює організація "Підпілля". УП вдалось долучитись до чату організаторів протесту. Звісно, перше питання, яке виникає – як можна протестувати проти масового напливу мігрантів, якщо його немає? Журналіст УП звернувся до співорганізаторів акції протесту за поясненням. "Зараз їх (іммігрантів –УП) вже видно. У Франківську багато помічають, вони вже там до дівчат малих приставали, у Коломиї мігрант виліз на дах магазину, у Львові в центрі багато видно, в Києві. Люди часто помічають групу мігрантів з сумками в містах, видно, що тільки приїхали", – розповіла одна з організаторок. Співрозмовниця УП додала, що намір протестувати проти мігрантів "є накопичувальним". Вона згадала історію, коли білоцерківця атакували ножем після слів "Христос Воскрес". Як це пов'язано із трудовими мігрантами, співрозмовниця не уточнила. Як виявилось пізніше, співорганізатором протесту також є Ніколя Амбер – француз, що вивчив українську мову (називає себе монархістом), та його дружина Юлія Чубарєва. Пара живе на дві країни: Францію та Україну. Остання навіть зареєструвала петицію до Кабміну, яка станом на 15 травня 2026 року вже зібрала понад 21 тисячу підписів з необхідних 25 тисяч. "Ми, громадяни України, вимагаємо від Кабінету Міністрів України відмовитися від політики масового залучення іноземців. Замість імпорту чужої робочої сили, держава має забезпечити умови для роботи та захисту власних громадян, включаючи тих, хто проживає за кордоном і готовий повернутися для відбудови країни", – йдеться у тексті петиції. Кількість учасників чату протесту дійсно вражає – майже 2400 осіб. Його наповнення різноманітне. Складно виділити одну соціальну, або культурну групу, яка б превалювала. Тут є чоловіки, жінки; російськомовні та україномовні. Також ті, хто можуть у великому повідомленні розписати, чому терпіти не можуть іноземців, та ті, хто не особливо проти міграції, а просто вирішив долучитись до організації чогось цікавого та масштабного. УП розпитала учасників чату про їхні погляди (імена змінені). Це може викликати дисонанс, але пересічними учасниками чату протесту протим мігрантів є самі мігранти. "Я зараз тимчасово в Європі. Працюю над поверненням після того, що тут бачив. Навіть попри толерантність, рівень непорозуміння і конфліктів між народами занадто високий. Я не проти міграційної як такої, АЛЕ вона має бути спрямована на країни які будуть найближчими до нас за культурою, мовою, та релігією", – каже Микола. Про дозвіл мігрувати людям з "християнських країн" у чаті згадують часто, водночас частина учасників виступає за заборону трудової міграції як такої. Узгодженості щодо цього немає. "Головна ідея протесту – категоричне НІ мігрантам з країн третього світу. Бо поняття "контрольоване" дуже розмите. Влада скаже, що вони контрольовано завозять 10 мільйонів осіб", – наголошує учасниця мітингу Мирослава. За спостереженням УП, рівень організованості мітингу в принципі мінмальний. Це радше хаотичний збір людей під емоціями від постів про мігрантів у соцмережах. Фото плакату з чату протесту Звичайні учасники чату висловлюють різні погляди на організацію протесту. Іноді там зʼявляються повідомлення, що можуть підпадати під 161 статтю кримінального кодексу України про порушення рівноправності громадян, але адміністрація старається оперативно їх видаляти. "Я вважаю, що усіх мігрантів, хороших чи кримінальних, з потенційних кримінальних країн, (потрібно) відсилати силою в їх країни. Хай там наводять порядок самі в себе, і якщо не здатні, то хай самознищуються..." – пише потенційний учасник акції. "ВСІ БУДУТЬ В БАНІ, якщо продовжать цей хаос. Наша тема – акції проти мігрантів зараз в Україні, тому єдине, що буде корисним, це обговорення як допомогти в цій справі", – відповідає співорганізатор. Фото ШІ з чату протестів Також до чату часто долучаються люди, що не підтримують протест. Вони доводять, що кількість мігрантів у нашій країні не перевищує статистичної похибки, але зустрічаються з критикою від інших учасників. Протест планують організувати у 21 місті країни, але ця цифра досить амбітна, зважаючи на спосіб організації мітингарів. В один момент співорганізаторам акцій почали дзвонити з СБУ та попереджати, що наративи, які просувають організатори, повʼязані з РФ, та дискредитують Україну "в очах" ЄС. Після цього мітинг у Івано-Франківську запропонували перенести або скасувати. Скрін СБУ У проведенні акції також відмовили Чернівецька та Харківська військові адміністрації. Перша – через відсутності у плану мітингу інформації про укриття, друга – з посиланням на воєнний стан.

Політично (не) значуще питання

Хоча сьогодні Україна не виглядає найбільш привабливою країною для трудової міграції – буде не зовсім справедливо стверджувати, що у майбутньому така ситуація збережеться. З початком повномасштабного вторгнення тема залучення трудових мігрантів дійсно обговорюється у політичному та експертному середовищі. Причина – демографія. Ймовірно, останній епізод страстей навколо теми пов'язаний з новими прогнозами щодо населення України. Ще у квітні цього року директорка інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова заявила, що на території України проживає 29 мільйонів осіб, за рік населення зменшилось на 1 мільйон. Такі цифри жахають. У цьому контексті, експертне середовище сприймає трудову міграцію в Україну як необхідність, а не послугу. Ще у серпні 2025 року Лібанова звертала увагу на дві основні перестороги українців щодо мігрантів: – страх, що не вистачить робочих місць; – неприлаштованість до багатоетнічного суспільства. Стосовно першого вона стверджує, що Україну чекає профіцит робочих місць, тому роботи вистачить на всіх. Друге питання – складніше. "До життя у поліетнічному і поліконфесійному середовищі треба готувати. І всі бачили, які приклади має Європа у цьому сенсі і далеко не усім це подобається, тому треба це пояснювати: як це буде організовано, що будуть робочі візи, а не постійне проживання", – казала Лібанова. Поки суспільство карбує своє ставлення до потенційного залучення іммігрантів, опановувати нове електоральне поле противників "завезення іноземців" почали політики. Свою думку з цього приводу на трибуні Верховної Ради встиг висловити нардеп від "Європейської солідарності" Олексій Гончаренко, заявивши, що він "проти ввезення в Україну мігрантів". Подібну ж позицію оприлюднив мер Харкова Ігор Терехов, який звернувся до уряду та Верховної ради щодо недопущення їх масового та неконтрольованого залучення. У чаті протесту проти мігрантів також виплило імʼя іншого нардепа, "слуги народу" Юрія Камельничука. Він давав поради одному з організаторів протесту. Також свій протест проти мігрантів встиг висловити голова фінансового комітету Ради, "слуга народу" Данило Гетманцев. За інформацією УП, залучати людей на акції протестів проти мігрантів мав також мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, однак пізніше відмовився від ідеї, оскільки побачив у акції "російський слід". Історії з цього тексту, ймовірно, – тільки перші прояви суспільної реакції на "несхожих" людей у повсякденному житті українців. Вона підсвічує, що думкою широких верств суспільства можна маніпулювати і це будуть використовувати політики, блогери, різного характеру публічні діячі і, звісно, Росія. Незрозуміло, однак, чому державні інституції у своїх комунікаціях ігнорують тему залучення робочої сили до України, обмежуючись поодинокими заявами, які тільки підігрівають обурення людей. Ще з 2019 року задекларована політика влади – повернення українців з інших країн. Однак як це відбуватиметься і чи матиме місце у необхідних масштабах – питання із зірочкою, відповідей на яке немає. Свого часу в Кабміні створили Міністерство єдності, що мало би, зокрема, опікуватись поверненням українців із закордону. Однак міністерство дуже швидко ліквідували, а профільний міністр став "першим вогником" корупційного скандалу "Мідас". З того часу комплексної комунікації про демографічне майбутнє України від влади не було. Володимир Тунік-Фриз