Українська правда

Петер Мадяр заявив, що особисто домігся зміни рішення щодо України. Та варто зазначити, що ця заява угорського лідера була неправдивою.

Україна має напрацювати механізм партнерства для ефективної роботи з відбору проєктів з розвитку, які отримують донорське фінансування.

12 червня Міністерство оборони оприлюднило деталі довгоочікуваної армійської реформи – нові контракти, перші у своєму роді терміни служби, підвищені виплати тощо. У відповідь поодинокі військові почали дякувати команді Михайла Федорова за те, що вона взялася за авгієві стайні, до яких ніхто з попередніх міністрів (а також обидвох головкомів) і носа не хотів сунути. Втім, більшість взялася її нещадно критикувати. "Українська правда" опитала із 30 військовослужбовців різних посад і рівнів відповідальності, щоб скласти приблизну картину реакцій військових на нововведення Міноборони. Що цікаво – частина наших співрозмовників у принципі не збирається невдовзі звільнятися з війська, навіть за новими контрактами, бо впевнена, що війна найближчим часом не завершиться. Нижче ми обґрунтовуємо основні претензії військовослужбовців (часто – доволі прямі та емоційні), а також пояснюємо нововведення, які можна було зчитати неправильно.Основні положення реформи від Міноборони:

вводяться нові контракти – на 6–14 місяців для піхоти / штурмовиків і на 24 місяці для всіх інших військових спеціальностей. Після завершення цього контракту військові отримуватимуть стовідсоткову відстрочку від армії – щонайменше на 6 місяців (раніше таких відстрочок, за винятком контрактів "18–24", не існувало)окрім шести місяців базової відстрочки вводиться відстрочка накопичувальна. Що довше військовий служить у війську та що частіше він перебуває на бойових позиціях, то більшу відстрочку отримає. Теоретично відстрочка може становити до кількох років;з 13 червня військовим дозволили повернутися із СЗЧ напряму в найкращі бригади – без проміжної ланки, якою раніше були батальйони резерву та ВСП (Військова служба правопорядку). Це гарантує потрапляння в обраний підрозділ, а не полк чи бригаду з правом пріоритетного комплектування. Таке "вікно" тимчасове і діє до 20 вересня 2026 року;у солдатів та сержантів з'являється право на автоматичне переведення через Армію в межах корпусу, під яким воює бригада (для офіцерів така опція недоступна). Це означає, що, наприклад, піхотинець 155-ої бригади, який воює в оперативному підпорядкуванні 7-го корпусу ДШВ на Покровському напрямку, може перевестися в 25-ту бригаду ДШВ, яка воює під цим же корпусом і на цьому ж напрямку;частина військових отримають вищі зарплати: тиловики – 30 тисяч гривень, військові, які служать на командних пунктах – 70 тисяч, командири бригад – 150 тисяч, командири корпусів – 230 тисяч, піхотинці та штурмовики – 300–460 тисяч гривень.

У цілому нововведення Міноборони – логічні та потрібні. Ба більше, якби вони з'явилися в 2024-му році, то вважалися б величезним поступом. Зараз же, в 2026-му, на дванадцятому році війни, коли одним із ключових запитів військових є бодай часткова демобілізація (зупинимося на цьому терміні згодом), пропозиція від держави "послужити ще трохи" нагадує більше знущання, ніж подяку за вже пророблену роботу. Розберемо зауваження військових детальніше.

1. Відсутність зрозумілих термінів служби

Перше і ключове, що дивує військових у питанні нової реформи, так це те, що вона повністю не відповідає їхнім очікуванням. Реформа не дає зрозумілої відповіді на важливе запитання: КОЛИ Я ЗМОЖУ ПІТИ ДОДОМУ? Особливо гостро це питання стоїть для тих, хто долучився до війська добровольцем у проміжку між 2014 і 2022-им роками та в перші місяці повномасштабного вторгнення. Вдумайтесь: цивільна людина, яка пішла у військо в 2014 році та зберегла своє здоров'я й життя до цього часу, воює вже десятий – дванадцятий рік (працюючи на фронті, ми бачили таких чимало); людина, яка пішла в 2022-му році, воює п'ятий. "Я взагалі не зрозумів, чого ті, хто в армії ще з часів АТО-ООС і 24 лютого 2022-го року "автоматично" подовжив собі службу (всі контракти, які були підписані до 2022-го року, стали безстроковими – УП), взагалі має підписувати якийсь контракт… Хто-хто, а вони точно повинні мати першочергове право на звільнення", – ділиться своїми роздумами з УП офіцер одного з корпусів ДШВ. "Чому після 4,5 років треба прослужити ще 2?" – риторично питає в УП військовослужбовець з Добропільського напрямку, який служить з 2022-го. "По-моєму, чувак, нас кинули. Як лохів, розвели за спинами… ", – цитує УП пісню Кузьми Скрябіна пілот FРV, який воює з перших днів 2022-го. Замість чіткої дати звільнення зі служби Міністерство оборони пропонує всім чинним військовим послужити ще – від 6 до 14 місяців у піхоті або ж 24 місяці в умовних дронщиках чи тиловиках. А вже після цієї "додаткової" служби отримати відстрочку – від повторної мобілізації, щонайменше на 6 місяців. Ті ж, хто не виявить бажання підписувати нові контракти, служитимуть до демобілізації. І таких військових серед опитаних УП найбільше. Зарплату контрактник і мобілізований, які, наприклад, сидять в одному окопі, отримуватимуть однакову. "А якщо війна закінчиться за пів року, а в мене ще 18 місяців контракту? Я що, лох чи що? Кожні пів року так думаю", – пояснює УП свій вибір чекати на демобілізацію військовослужбовець Богдан, який воює з 2022-го. "Я хочу і далі служити по мобілізації, бо мені як оператору БПЛА цей контракт нічого нового не дає. По автоматичному переведенню є ліміт у 50 людей з бригади – хто встиг, того і капці. По грошах – ну в нас є люди в забезпеченні та в тилу, які до цієї реформи отримували більше. Тилу вдавалося майже рік платити 50 тисяч. А тепер що, знов 30?" – обґрунтовує своє рішення служити далі по мобілізації один із пілотів БПЛА, що нині працює на Сумщині. "Немає ніякої реформи. Є ефемерна відстрочка на пів року після двох років контракту", – з обуренням додає він. Переважно в категорію "свідків демобілізації" у найкращому значенні цих слів входять колишні цивільні, які готові віддавати себе війську в активну фазу війни, але не бачать себе тут після її завершення. Ні за високі зарплати, ні за будь-які інші "пряники". "Поки воно воюється, хочеться воювати. Як тільки війна припиниться, то залишиться армія та армійський довбоєбізм. Не дуже хочу, щоб мене тоді тут щось тримало", – додає Богдан. Втім, на нещодавньому брифінгу, присвяченому питанню нової реформи, заступник Федорова Мстислав Банік, здається, був першим, хто публічно визнав, що міністерство наразі не готове говорити про демобілізацію. Адже процес масштабної демобілізації війська, переведення його на рейки мирного часу можна почати тільки після завершення бойових дій, а коли це відбудеться – невідомо. Банік попросив журналістів не використовувати слово "демобілізація" та послуговуватися іншим терміном – "звільнення". Заступник міністра оборони Мстислав Банік на першому брифінгу, присвяченому армійській реформі Фото Ольги Кириленко, УП

2. Нерозуміння, кому належить право на звільнення поза контрактом

Окремої уваги в контексті нової реформи заслуговує таке явище, як "поетапне звільнення тих, хто був мобілізований раніше". Це звільнення має початися вже наприкінці цієї осені та діятиме паралельно зі звільненням за контрактами. Першим про таку опцію заговорив президент, анонсуючи армійську реформу на початку травня; згодом до нього доєдналося Міністерство оборони, зокрема Федоров і Банік. А проте для військових цей варіант поки що абсолютно не зрозумілий. З одного боку, вони дивляться на нього, як на хитку гілку надії на вихід з армії без додаткових умов. З іншого – поки що не знають, кого саме вважатимуть "мобілізованим раніше", за якими документами буде розрахований час служби до 2022 року і, ключове, скільки чекати на свою чергу. Ця процедура ще розробляється. Фото Ольги Кириленко, УП Звільняти "мобілізованих раніше" мають за окремим указом президента. Теоретично, якщо спиратися на те, що в Україні нині мільйонне військо, а звільнити з нього одночасно можна приблизно пару тисяч на місяць (якщо не менше), то на очікування своєї черги можуть піти роки. "Яка кількість військовослужбовців буде звільнена щомісяця – залежить від ситуації на полі бою, чи оголосить Росія мобілізацію чи ні, тут багато критеріїв", – пояснює міністр Федоров в інтерв'ю "1 1". Можливо, саме тому він радить усім, навіть тим, хто служить в армії найдовше, підписати новий контракт. Якщо ж їхня черга на звільнення настане швидше, ніж цей контракт закінчиться – наприклад, у листопаді 2026-го, – вони зможуть піти додому. Указ президента, за словами міністра, в цьому разі матиме вищу силу за контракт. Однак опитані УП військові сумніваються, що такий механізм буде дієвим. Фото Ольги Кириленко, УП

3. Уся увага й бонуси – цивільним, яких хочуть залучити у військо

Ще однією причиною обурення стало те, що військові не відчули себе цільовою аудиторією реформи. За їхніми враженнями і в принципі за словами міністра Федорова, основною аудиторією цієї реформи є цивільні, яких тільки хочуть залучити до війська. Мовляв, ми почали трансформацію Сил оборони з того, що хочемо зробити їх комфортнішим і привабливішим місцем для нових людей: ось вам чіткі терміни служби, високі зарплати – тільки приходьте. І, в теорії, це абсолютно логічний крок. Він має підштовхнути цивільних іти у військо, щоб замінити тих, хто з війська вже хоче піти. Та є два нюанси. Перший – частина військових вважають великою несправедливістю те, що цивільні, які на дванадцятому році війни досі не долучилися до війська, зі старту опиняються у вигідніших умовах. "Виходить, що чим довше людина відкладала армію, тим кращі умови їй зрештою пропонують. А ті, хто пішов тоді, коли було найважче, вкотре залишаються десь за дужками всіх нових мотиваційних програм та промов", – пише у своїй колонці керівниця медичної служби "Ульф" Аліна Михайлова. "Не хочеться зрадойо*ити, пацани (команда Федорова – УП) залізли у такі авгієві стайні, які до них навіть ніхто не наважувався розгрібати. Але, хоч вони і комунікують, що поговорили з військовими всіх рівнів, є відчуття, ніби їм в основу цієї реформи поклали дуже викривлену логіку… Дуже відгукується те, що Аліна написала. Усі думають, як дати суперумови тим, кого хочуть залучити у військо, а ті, хто тут уже є, "нікуди не дінуться", – ділиться з УП своїми роздумами офіцер на ім'я Геннадій. Один із наших співрозмовників, військовослужбовець 93-ої бригади, який служить у війську вже десять років, навіть не читав новини про нові контракти. Він переконаний, що держава ще довгий час не відпустить його з війська. Тут варто нагадати, що за рік війни між 2014-им і 2022-им Міноборони пропонує всього 1 місяць відстрочки, тоді як за рік після 2022-го – шість. На зауваження про несправедливість щодо тих, хто вже у війську, у Міноборони відповідають, що, по-перше, військовим, які служать "найдовше", варто зачекати на процедуру звільнення за указом президента. По-друге, чинний військовий може підписати новий контракт на 10 місяців, а цивільний – лише на 14 (ніби це справді суттєва різниця). Другий нюанс, чи радше зауваження до логіки реформи полягає в тому, що наразі складно сказати, чи вона в принципі спрацює на цивільних. Бо якщо ні, то хто замінить на позиціях тих, хто піде з війська? І чи зможуть вони в такому разі піти? "Якщо нинішніх штурмовиків не буде ким замінити, не буде в достатній кількості мобілізованих, то як держава відпустить на дємбєль нинішніх штурмовиків? Простіше буде переписати терміни служби у паперах, ніж оголити фронт. Хоча команда Федорова обіцяє на наступному етапі реформи презентувати зміни в процесі мобілізації. Якщо там будуть черги в ТЦК, а не тільки красиві презентації, тоді зможемо порадіти за наших хлопців і провести їх на відпочинок. Поки що сприйняття реформи скептичне", – ділиться з УП своїми роздумами офіцер одного зі штурмових полків. УП також заради цікавості запитала в одного з військовозобов'язаних, що нині ухиляється від служби, але регулярно донатить, чи надихнули його нові контракти. На що він відповів, що теми "нових контрактів" у його цивільній бульбашці не існує. "Це на слуху в тредсі, серед військових, журналістів – от вони собі думають, підписати їм контракт чи ні, читають, вникають. А цивілу як було пофіг, так і є. Він думає тільки, чи не відмінять групу (відстрочку по фіктивній інвалідності – УП), бронювання або вступ в університет. Він уже й так для себе вирішив, що не буде йти. Це хіба ті, хто не мають грошей на відстрочку, будуть ці контракти читати. Якби це прийняли в 2024-му, то, може, щось би і змінилося. А так запізнилися на два роки", – каже чоловік.

4. Нерозуміння, що робити з уже підписаними контрактами та чи буде за них відстрочка

Річ у тім, що умовні контракти Федорова – не єдині у своєму роді. Перед ними були мільйонні контракти для молоді віком 18–24 років (які, на жаль, не спрацювали). А перед ними – звичайні армійські контракти на 1–3–5 років або ж "до кінця особливого періоду". Тобто частина українського війська (за припущеннями УП, йдеться про відсотків щонайменше 25-30%) уже служить на різних контрактах. І наразі вони не розуміють, чи варто їм переривати свій контракт заради нового та як їм будуть нараховувати відстрочку. "⁠Особисто я дуже чекав інструкції, що робити тим, у кого підписаний контракт "до демобілізації" (їх часто укладали в 2022 році – УП). Бо сам на ньому. І при кожних змінах в законодавство ці контракти постійно поза увагою. Але їх підписало ну дуже багато людей, уся моя бульбашка в таких контрактниках. Виглядає так, що про них уже ніхто не пам'ятає", – розповідає УП офіцер з одного з корпусів ДШВ. Кілька днів тому на своїй сторінці у Фейсбуці заступник міністра Мстислав Банік уточнив, що військові, які вже мають контракт, можуть перепідписати його на новий або ж дослужити старий. Але що в такому разі буде з відстрочкою – УП поки що з'ясувати не вдалося. Самі ж військові чекають на роз'яснення по тому, чи варто їм перепідписувати контракти, яке має надійти на військові частини. До речі, ще один цікавий нюанс. Після брифінгу Баніка доволі широко розійшлися його слова про "особливість офіцерів" – мовляв, це занадто цінні кадри, щоб ми могли відпустити їх з війська. Втім, як уточнили УП в Міноборони, це твердження є хибним. Офіцери можуть підписувати нові контракти та розраховувати на відстрочки на рівних правах з усіма. Зокрема сам Банік, який є чинним військовослужбовцем, уже підписав контракт на 24 місяці й чекає після завершення цього строку на свою відстрочку.

5. Нерівномірне підняття зарплат

Мабуть, другим найбільш тригерним моментом нової реформи після відсутності чітких строків служби стало підняття зарплат. Претензія військових полягає в тому, що це підняття в принципі обійшло операторів та майстрів БПЛА, які нині завдають більшість уражень на полі бою та в принципі замінили собою чималу кількість військових спеціальностей; та мінімально торкнулося тиловиків – логістів, кухарів, медійників тощо. Заступник міністра оборони Мстислав Банік презентує оновлені зарплати військових на різних посадах після початку нової армійської реформи фото Ольги Кириленко, УП Суто формально грошове забезпечення тиловиків таки зростає, і аж на 50% – тобто з 20 до 30 тисяч гривень. Але, якщо подивитися на ціни на продукти, бензин та оренду житла в Києві, Харкові чи Павлограді, де розташована велика частина тилових штабів, стає зрозуміло, що, по-перше, ця виплата мізерна. По-друге, вона далека від оплати престижних професій – якою в нинішній час має бути військова служба. Працюючи на сході, УП регулярно зустрічає військових на тилових посадах, які знімають кімнату в будинку самотніх дідусів і бабусь, бо не можуть собі дозволити окреме житло. "Якщо тилові посади настільки неважливі, то навіщо вони існують? Якщо ж вони необхідні для функціонування війська, то чому люди, які роками забезпечують роботу армії, мають отримувати зарплату, яка дедалі більше відстає від реалій життя?" – доречно питає Аліна Михайлова у своїй колонці, про яку ми згадували вище. На брифінгу заступника міністра УП запитувала, чому військові на тилових посадах отримують таку мізерну виплату та чи вкладається вона в концепт справедливості, на якому так наголошує Міноборони. На це Банік відповів, що міністерство було б раде платити більше, але виходить з наявних ресурсів. Окремо в контексті підняття зарплат військовим кілька наших співрозмовників зупинялися на штурмовиках та піхотинцях. Мовляв, чи зможуть великі гроші (300–460 тисяч гривень на місяць) змотивувати нових людей зараз, у 2026 році, йти в піхоту? Тобто робити найскладнішу та найнебезпечнішу роботу. Офіцер одного зі штурмових полків, який говорив з УП на умовах анонімності, переконаний, що виплати не мають суттєвого впливу на мотивацію штурмовиків. "У нас зараз бійці отримують і так значно більше, ніж мали в цивільному житті – замість 10–20 тисяч мають 100–200. Для них це вже інший рівень доходів, цього вже достатньо. Тож збільшення до 300–400 тисяч ролі не грає. Та й усі попередні загравання виплатами не давали відчутного результату. У нас є ті, хто прийшов по контракту "18–24", але в цілому мільйон молодь не змотивував. Навряд чи змотивує і нинішнє підвищення", – зазначає офіцер. *** На наступному етапі реформи Міністерство оборони обіцяє взятися за процес мобілізації й, зокрема, ТЦК та СП як головний інструмент цього процесу, а також – за два мільйони українців, які ухиляються від військової служби. Що саме планують змінити та якими методами працюватимуть з "ухилянтами" – наразі не відомо. На всі питання журналістів щодо мобілізації, як найбільш зламаного, болісного й водночас необхідного процесу, в Міноборони відповідають: "Почекайте". Попри доречну критику на адресу команди Федорова, варто визнати, що вона взялася за справді найтяжчі задачі нашого часу. І ми всі зацікавлені в тому, щоб вони їх таки розв'язали. Нехай стіни стаєнь впадуть. Ольга Кириленко, УП

Американці оголосили про виведення військ з Європи. Європейці сприйняли це спокійно.

Війна завершилася без капітуляції Тегерана або розв'язання головної причини конфлікту – іранської ядерної програми. Але головний урок війни лежить значно глибше...

В мирний час можна вважати себе ким завгодно – героєм, боягузом, воїном, пацифістом. Проте війна – редакторка безжальна. Без дозволу бере твій смартфон і в один клік знімає маски з аватарки в соцмережі, залишаючи сам на сам із собою справжнім. З журналістом Євгеном Лешаном в нульові ми працювали в одному виданні. Він виглядав як типовий ботан – окуляри з товстим склом, картаті сорочки, штани класичного крою. До того ж ще й захоплювався лівацьким активізмом. У порівнянні з сьогоденням середина нульових була часом відносно веганським. Найгостріші теми, що обговорювалися в суспільстві – розкол у "помаранчевій" команді, газові війни з Росією та локальні скандали навколо "Євробачення". Припустити тоді, що Женя в картатій сорочці стане командиром мінометного взводу, було те саме, що сьогодні уявити день без повітряних тривог. Зараз Лешану 50, він ходив на війну тричі. Вперше в 2014-му – добровольцем. Про АТО писав дотепні есеї під псевдонімом-позивним Швейк. Женю тих часів – в пікселі з автоматом на Донеччині – зафіксував художник Давид Чичкан, який загине на фронті 2025-го. На картині Чичкана Лешан стоятиме серед інших бійців, чомусь єдиний без тактичної маски – з відкритим обличчям. Євген Лешан на передньому плані Картина Давида Чичкана "Антиавторитарні сили України"

Діяти – значить жити

Після АТО Женя повертатиметься на війну ще двічі. У 2022-му після важкого поранення ноги від мінометного обстрілу під Харковом він напише: "Лежу обличчям в траву, права нога якась неправильна і дуже болить. Ось ти який, повітряний підрив! Ось ти яке, осколкове поранення! Ти повний енергії й руху, наявними засобами робиш цей світ трохи кращим, а за мить – хробаком розпластався на землі, тобі дуже боляче, руки ватні, дихання якесь дивне, і взагалі… Бачте, як багато слів? Це я розшифровую, а тоді все вмістилося в сказане подумки "бля…"". Він лікуватиметься у Німеччині, кульгавості так і не позбудеться. Дружина та молодший син будуть поряд з ним весь час. Старший в перші дні повномасштабного вторгнення у свої 20 пішов до війська. Я навідаю колишнього колегу у шпиталі в Гамбурзі. Женя лежатиме у смішному медичному капелюсі, який контрастуватиме з його поглядом з металевим відблиском. Є кілька серій фотопортретів солдат часів війни у В'єтнамі, Афганістані, Іраку – до поїздки в гарячі точки і після повернення. Погляд "після" ще називають "поглядом на тисячу ярдів". По ньому фронтовики безпомилково впізнають своїх. Під час тодішньої розмови про вплив війни на людину Женя скаже: – Війна дає можливість проявити кращі якості, але не робить людей кращими. Від досвідчених воїнів я чув: не прикипай серцем до людини, бо ти можеш її втратити в будь-який момент і буде дуже хріново. Там ти постійно втрачаєш людей, з якими разом спав, їв, прикривав спину. Якщо ти не зачерствів душею, не відсторонився – психологічно не виживеш. Ти маєш сприймати втрати як належне. Тобі погано буде від цих втрат, але ти маєш відсторонитися. Маєш бути жорстким, безжальним, маєш ухвалювати рішення, які призведуть до смерті. Війна точно не зробила мене кращим. Я все більше замикаюсь в собі, мені все важче розмовляти з людьми. Я не думаю, що це вікові зміни. Це проблема пояснити іншим те, що я думаю, що я відчуваю, бо… Бо я не розумію, навіщо це треба. Він говоритиме рівно, спокійно, я буду дивитися на металеві стрижні та спиці апаратів зовнішньої фіксації, які стирчатимуть з його ноги. За вікном краєвид на мирне європейське місто здаватиметься ілюзією. Поряд стоятиме крапельниця, через прозору колбу якої беззвучно крапатиме рідина, завдаючи ритм нашій розмові. Я спитаю про диво на війні, адже багато чула таких розповідей. – Я матеріаліст, в дива не вірю, – відповість Женя. – Світ достатньо хаотичний, щоб в ньому було багато випадковостей з купою факторів, які ми не можемо врахувати. Певні екзистенційні моменти були, коли я вперше потрапив під обстріли в 2015 році – ще й не було куди закопатися. І от ти лежиш просто на землі, абсолютно беззахисний і гадаєш зачепить тебе осколком чи не зачепить. Це було цікаве переживання. В червні 2022-го я вже під тими обстрілами бігав. Боявся звісно, бо це страшно. Але одна справа, коли ти боїшся і страх тебе паралізує, а інша, коли розумієш, як діяти. Діяти – значить жити. Ти не живеш, поки боїшся. Євген Лешан: На війні треба прийняти той факт, що смерть може статися, і діяти Всі фото: Олександр Чекменьов Після повернення з АТО Лешан готувався до майбутнього – пройшов навчання на офіцера у Національному університеті оборони. На той момент він вже добре розумів: на "нулі" твої досягнення у мирному житті не мають жодного значення. Людина оцінюється виключно за тим, як вона копає, чи ділиться водою і чи не втече під час обстрілу. – Мене багато хто може дратувати в цивільному житті, – Женя поправляє крапельницю, де залишилось зовсім мало рідини. – Але якби умовно я був в одному окопі з мудаком, який голосно слухає погану музику, має огидний характер і сумнівні цінності, ключовим тут би було те, що ми разом робимо одну справу. Це вирішальне. В цивільному житті ми одну справу не робимо. До палати заходить медсестра і звичними рухами міняє пляшку з рідиною на крапельниці. Нарешті вона підкручує коліщатко і запускає рух ліків.

Мова болю

Під час тієї зустрічі я розпитуватиму Женю про побут, бої, ПТСР – задаватиму весь той набір запитань, якими цивільна людина дратує військову. І вже тоді відчую, що його воєнний досвід стоїть між нами запиленим подряпаним склом, крізь яке ти бачиш обрис знайомої людини, намагаєшся зрозуміти її, але лише пересвідчуєшся в тому, що спільне минуле перетворилося на ніщо. Шлях до справжнього розуміння – один. Пролягає він через той маршрут, котрий проходить людина, яка вступила до війська. – Розповіді про ПТСР – перебільшені, – терпляче пояснюватиме Женя. – Далеко не всі повертаються травмованими. Так – кожен несе в собі цю війну, але кожен несе свою війну. Армія не однорідна. Штурмовики – це один досвід. Оборона – інший. Артилерія – третій. Євген Лешан: Коли кажуть, що не буває в окопах атеїстів під вогнем – я можу засвідчити, що бувають. Ти дуже не хочеш, щоб в тебе влучило, розмовляєш з осколками – "давай не сюди, давай не сюди" – але не з богом Американський військовий психіатр і антрополог Девід Марлоу досліджував тему бойової травми, починаючи з 1960-х і до початку 2000-х років. Він збирав свідчення солдат у В'єтнамі, Панамі, Сомалі, Перській затоці. Найвідоміша теза Марлоу: солдата в бою утримує передусім не патріотизм, не ненависть до ворога і навіть не дисципліна, а зв'язок із групою – товаришами поруч. Він стверджував, що боєць отримує найбільшу травму, коли втрачає побратима. На другому місці по травматичності – коли бачить смерть ворогів. Питаю Женю, чи відповідає це дійсності з його досвіду. – Так і є. Але люди, які найбільше вбивають, цієї травми практично не мають. Абсолютна більшість смертей на війні спричиняється артилерійськими обстрілами (ця розмова відбувалася восени 2022-го, коли дрони ще не використовували так активно як зараз – УП). Артилеристи не бачать безпосередніх наслідків своїх дій. Штурмовик переживає це значно гостріше. Тому тут треба розділяти. А смерть друга – так. Після довгої паузи. – Куди прилетить, там і смерть, – він проговорює це швидко. – Восени загинуло четверо моїх мінометників. Про це я вже тут дізнався. Їхали в машині з повним боєкомплектом. По ній прилетіло. Від хлопців майже нічого не залишилось. Перший склад нашої батареї був. Про смерть побратимів Женя розповідає, ретельно зважуючи слова. Так говорять люди, які втратили рідних, побратимів, посестер. Сухий хронікальний перелік – мова щільного болю. Загиблим побратимам Жені було від двадцяти до сорока років. Хлопці з простих родин. Один з них в цивільному житті працював водієм, гарно малював. Інший з лідерськими якостями, міг все блискавично організувати – від солдата дійшов до командира взводу. Їхні позивні були – Фешн, Алі-Баба, Дьома, Монах.

Ідентифікація в дії

У 2024-му, після лікування в Гамбурзі, Євген повернувся до служби. – Я вже не міг займати бойову посаду, тож повернувся до свого батальйону на штабну роботу. Розумів, що це абсолютно не гарантує безпеку. Війна – це певною мірою лотерея. В січні 2026-го на сторінці старшого лейтенанта Лешана в Фейсбуці з'явився допис, який починався так: "У травні минулого року внаслідок потужного прильоту я потрапив у скрутне становище, з якого вийшов не весь. Подвійна ампутація, перелом стегна, п'ять місяців у лежачому положенні, низка операцій, остання з яких за кордоном – коротше, наразі я вже знову в Україні й готуюсь до протезування. У майбутнє дивлюсь зі стриманим оптимізмом, допомоги наразі не потребую". І фото – Женя на колісному кріслі. Без ніг. Євген Лешан: Поки Україна чинить опір – у неї є майбутнє і шанс стати кращою версією себе. І чорта лисого ви мене переконаєте у зворотньому Цього разу ми спілкуємось по відеозв'язку. На екрані лише його обличчя на фоні білої стіни. Він перебуває в реабілітаційному шпиталі для важкопоранених. Того вечора, коли Лешан "потрапив у скрутне становище", вони з побратимом працювали з документами в хаті. Стався приліт прямо під стіну, за якою вони знаходились. Хлопців завалило. Почалася пожежа. Посестра викликала рятувальників. Прибігли сусіди, намагалися загасити вогонь. Побратим зміг вибратися. Женю рятувальники випилювали з-під стіни з "болгарками". Він отримав сильні опіки і перелом стегна. Ноги ампутували. – Мене привезли до Запорізької лікарні, вкололи морфій. Зробили все, щоб я не помер від шоку – хоча я і не планував. Попросив у медсестри телефон, подзвонив дружині. Вона молодець. Дуже адекватно все сприйняла – без істерик, бо вже є досвід. Оскільки поранення було складним і потребувало особливих умов для оперування перелому стегна, українські лікарі відправили його до Німеччини. В Гамбургу його зустрів вже знайомий хірург. В цьому шпиталі працюють лікарі, які пройшли гарячі точки і спеціалізуються на воєнних травмах – тож зайвих запитань вони не ставили. Лешан три місяці пролежав там, потім його прооперували. Коли виписували, хірург висловив сподівання, що наступного разу подружжя Лешанів завітає до Німеччини лише з туристичними цілями. За час лікування Женя сильно втратив вагу. З цього приводу він іронізує: "Схуд так, що "Дія" не ідентифікує обличчя". Секрет його дієти простий – одного дня він припинив їсти. – Після того, як мене шарахнув панкреатит, у мене сформувалася специфічна фобія – відраза до їжі. Я тоді відчував дуже велику втому від життя і від всього, що відбувається. В такий спосіб жити не хотілось. Хотілось, щоб все скоріше закінчилось. Як він себе витягав з цього стану, за що тримався? – Звернувся до психіатра, він виписав пігулки. За родину хвилювався, само собою, хоча знав, що вони без мене не пропадуть. Але… з мого боку було б дуже великою неповагою до лікарів, які докладали величезних зусиль, щоб мене врятувати… рухатися в протилежному напрямку. Євген Лешан: Поки ми живі – ніщо не остаточно Женя згадує, як в перші дні після поранення у лікарню в Запоріжжі, куди його евакуювали, приїхав старший син і привіз новий мобільний. Зв'язок між сином і батьком, коли обоє – військові, особливий. Цікавлюсь, чи пам'ятає він, що син тоді йому сказав. – Не пам'ятаю. Мені не дуже важливо, що людина каже, головне, що вона поруч і я бачу, що їй не все одно. Женя говорить начебто очевидну річ, на яку зазвичай не звертаєш уваги. Небайдужість – основне, на що варто покладатись у людських відносинах. Лікарям Лешана теж було не байдуже.

Оптика виборів

В Паризькому музеї Клюні зберігаються шість гобеленів "Дама з Однорогом". На шостому є надпис "А mоn sеul désіr" – перекладається з французької як "За моїм єдиним бажанням". За однією з трактовок, перші п'ять гобеленів показують органи чуття – зір, нюх, слух, смак, дотик. Тобто все, що від народження має більшість з нас. Шостий – момент, коли людина робить вибір. І цей вибір наближає її до тієї особистості, якою вона є. Якщо розглядати біографію під цією оптикою, то кожен поворот постає як послідовне звільнення від зайвого на шляху до себе. Женя народився у Сімферополі, у 1975 році. Ріс у дворі серед пенсіонерів і робітників. Тато приїхав в Крим з Молдови. Мама місцева, а бабуся була переселенкою з Полтавщини. Їхні дев'яності були сірі, брудні і голодні. Іноді сім'я Лешанів сиділа лише на макаронах з цукром. Він вступив на журфак в одному з новостворених вишів Сімферополя. Тоді ж почав цікавитися політикою. – Я виріс радянським хлопчиком, вихованим на дружбі народів та історіях про героїв громадянської війни. В 1990-х, коли все повалилося, побачив, як росте соціальна несправедливість. Почав шукати способи, щоб це зупинити. Для мене питання справедливості завжди було болючим. Несподівано для багатьох він вступив до компартії, з якої незадовго до того колишні її члени виходили тисячами. В 1990-ті кожен божеволів на свій смак, Лешан робив це за парадоксальною логікою: комуністи вже не при владі, тож мають очиститися від лайна і знову стати визвольною силою для робітничого класу. Рішення приєднатися до компартії відгукуватиметься йому все подальше життя. Навіть в його інтерв'ю в 2024-му журналістка покаже кадри ходи сучасних "комуністів" з-за поребрика і спитає, чи відчуває він свою особисту відповідальність. За що саме він має в цьому випадку відчувати відповідальність, залишилось загадкою. У 1998-му Лешан взяв участь у виборах до Верховної Ради України за партійним списком від комуністів і несподівано для себе в 22 роки став наймолодшим народним депутатом третього скликання. Відбувши строк у ВР, з партії вийшов. – Це була гнила і цинічна структура. Партія торгувала собою – за якісь плюшки вона підтримувала інтереси олігархів, презирливо ставилася до робітничого класу, який мала підтримувати. Після цього зблизився з маоїстами, перебував в організації з дивною назвою "Координаційна рада робітничого руху". Потім і це лишилося позаду. Пояснював це так. – Розумієш, за характером я добра людина, і тому ця зацикленість марксизма-ленінізма, маоїзму на системному насильстві, на жорсткій централізованій владі, мені не подобається. Не можна системно пригнічувати людей, не можна системно ламати людей, не можна затягати їх в стойло. Не оминуло Євгена свого часу й захоплення анархізмом. Коли він жонглює назвами цих рухів, виникає враження, що його машиною часу перекинуло до сьогодення з 1917 року. Того періоду, коли вислів про те, що в одній родині живе батько-соціаліст, донька-анархістка, син-більшовик був не жартом, а описував реальність. – Спочатку ти накопичуєш досвід, потім цей досвід змінює тебе. Це як з українським. Я ріс радянським хлопчиком, з усього українського у мене була лише бабуся в абсолютно російськомовному інтернаціональному середовищі. Я усвідомлював і не заперечував, що Крим частина України, але в 1990-ті для мене це було суто формальністю. Лише коли переїхав до Києва у 1998 році, зіштовхнувся з українцями як спільнотою. Йдеться про РУХ. На той час їхня ідеологія – доволі права – була мені чужа. Значно пізніше стали зрозумілими і їхні мотиви, і їхня позиція, і визвольний аспект. Але я усвідомив це спочатку розумом, а ближче до 2014-го року – серцем і зробив те, що вважав правильним. Євген Лешан: Ти ніколи не знаєш, який з твоїх виборів буде правильним Лешан належить до тих мільйонів, хто повністю подивився серіал "Гра престолів". – Мені подобається вибір, який роблять герої – Джон Сноу постійно змушений вибирати між особистим та обов'язком перед людьми, які йому довірилися. Дуже часто він вибирає між поганим і дуже поганим, і в цьому це схоже на наше життя. Сьогодні знання Лешана про себе колишнього зводяться до лаконічної поради, яку він міг би дати собі в 2014-му, коли пішов добровольцем на війну. – Не вагайся. Бо звісно були певні вагання. Я розумів, що правильно вчиняю, але навіть в межах цього правильного вчинку є вибір. Був варіант піти через деякий час воєнкором. Я навіть спробував, але вирішив не продовжувати. Не люблю докладати надмірних зусиль заради легшого шляху. Виборювати легший шлях мені соромно.

Ітака

В кримському дитинстві Женя збирав каміння. Відвідував геологічний гурток. Навчився розбиратися в гірських породах і ходив в походи в Новий Світ, Блакитну Бухту на мис Капчик. Женя в молодості обійшов майже весь Крим. З тих пір полюбив піші прогулянки в гори. А ще малим він любив читати грецькі міфи. Після ампутації кінцівок у нього залишатиметься незакритим гештальт – підйом на гору Олімп в Греції. – У 2021-му намагався піднятися на Олімп, але погода завадила. Тепер вже навряд туди залізу. Переді мною зараз стоїть завдання навчитись стояти на протезах і підкорити хоча б свій мікрорайон. В дорослому віці Женя прочитав інтерпретацію історії Одіссея харківських фантастів Дмитра Громова та Олега Ладиженського, які пишуть під псевдонімом Генрі Лайон Олді. У дилогії "Одіссей, син Лаерта" харків'яни перетворюють героїчний епос на психологічну драму про людину, яка не хотіла бути героєм, але у протистоянні богам ним стала. Питаю у Жені, про що для нього ця книга. – Одиссей – це про вірність собі, вірність світові, який ти створив, і про готовність будь-що повернутися до цього світу. Навіть, якщо його вже не існує. За Олді для Одіссея Ітака – це ментальний орієнтир, який не дає йому збожеволіти під час мандрів. Коли доля, воля богів чи підступи людей намагаються знищити чи змінити Одіссея, герой тримається за спогади про рідний острів. І поки в його пам'яті існує Ітака, він залишається нездоланним. Рефреном через роман проходить – "Я повернусь". З 2014-го року у Жені з'явилась манера спостерігати за собою з боку – він ніби дивиться про себе кіно – це дозволяє впоратися зі складними ситуаціями. Під час нашої останньої розмови він пояснить. – Пам'ятаєш, як в "Грі Престолів"? Не всі доживуть до наступного сезону. Питання в тому, до якого сезону я додивлюсь серіал власного життя. І додасть, що у свої п'ятдесят відчуває себе дуже-дуже втомленим двадцятирічним. – Просто триндець яким втомленим. Я ніколи не відчував себе на свій вік. Завжди відчував себе хлопчиком, який опинився у дорослому житті. Я дивитимусь на нього на екрані монітора, намагатимусь уявити простір реабілітаційного центру, звідки він розмовляє. З його тимчасовими мешканцями – чоловіками і жінками з "поглядами на тисячу ярдів", з лікарями і медсестрами, які щодня намагаються поставити людей на ноги, навіть, якщо цих ніг у них немає. Намагатимусь уявити, про що він думає, коли залишається наодинці. Думатиму про те, що всі звичні класифікації – націоналіст, марксист, лівий, правий, ліберал, консерватор, матеріаліст, вірянин – насправді мало що пояснюють. Бо зрештою людина визначається не тим, у що вірить в кожен окремий період життя, а тим, що робить, залишаючись під обстрілами вірною собі. Оксана Савченко, для УП

Україна і Молдова тепер не пара на шляху до ЄС – швидкість руху кожної країни залежатиме від реформ.

Перший закордонний візит після призначення міністром оборони Латвії Райвіс Мелніс здійснив до України. До приходу в уряд він уже працював з Києвом і добре знайомий як із ситуацією на українсько-російському фронті, так і з розвитком українських оборонних технологій. Під час візиту до столиці України Мелніс зустрівся з президентом Володимиром Зеленським та міністром оборони Михайлом Федоровим. В інтерв'ю "Українській правді" міністр розповів про новий етап оборонної співпраці між Україною й Латвією, готовність НАТО до можливого конфлікту з Росією, уроки, які Альянс засвоює з українського досвіду, і майбутнє війни, в якій дедалі більшу роль відіграють дрони та штучний інтелект.

"Ми приходимо в українську оборонну індустрію як інвестори – щоб отримати ті спроможності, яких потребуємо"

– Це ваш перший візит до України на посаді міністра оборони Латвії. Водночас ви добре знаєте нашу країну, неодноразово бували тут раніше й працювали з Україною ще до призначення. Ви зустрілися з міністром оборони Федоровим і президентом Зеленським. Яке ваше враження від ситуації на фронті сьогодні? Чи змінилося ваше бачення, якщо порівняти з попередніми візитами? – Я свідомо вирішив організувати свою першу поїздку саме до України, щоб посилити нашу співпрацю, зміцнити відносини між країнами та привезти додаткові можливості, які допоможуть Україні ще ефективніше протистояти Росії. Ми провели дуже хорошу розмову з міністром оборони України Михайлом Федоровим. Також я мав зустріч із президентом України Володимиром Зеленським. Ми обговорювали багато тем, але однією з ключових стала угода про співпрацю у сфері безпілотних технологій, яку підписали президент Зеленський та прем'єр-міністр Латвії. Цей документ створює основу для значно глибшої співпраці між нашими країнами. Йдеться про підтримку, обмін інформацією, обмін експертизою та навчанням. Він також відкриває можливість для трансферу технологій, отримання експортних ліцензій і закупівлі систем, які вже довели свою ефективність на полі бою, але які наша оборонна промисловість поки що не виробляє. Саме тому ми приходимо в українську оборонну індустрію як інвестори – щоб отримати ті спроможності, яких потребуємо. Ця угода також відкриває шлях до створення спільних підприємств між латвійськими та українськими компаніями, які об'єднають інженерів і технології наших країн для розробки систем, що можуть бути кращими за системи нашого ворога. Міністр оборони Латвії: "Я свідомо вирішив організувати свою першу поїздку саме до України." Автор фото: Олександр Чекменьов – Ви згадали про угоду щодо співпраці у сфері дронів. Чи бачите ви майбутні спільні підприємства переважно на території України чи Латвії? – Це можуть бути обидва варіанти. Багато залежатиме від самих компаній та їхніх домовленостей. Але я думаю, що ми побачимо спільні проєкти як в Україні, так і в Латвії.

"Удари далекобійними безпілотниками змінюють саму логіку цього конфлікту"

– В Україні досі триває дискусія щодо експорту оборонних технологій під час війни. Частина експертів вважає, що зараз не найкращий час для цього. На вашу думку, чи готова Україна вже сьогодні ділитися своїми технологіями з міжнародними партнерами? – Так, я вважаю, що готова. І найкращий сигнал цього – саме угода про співпрацю у сфері дронів, яку підписали лідери наших держав. Я думаю, настав час ділитися знаннями української оборонної промисловості та її виробничими можливостями з міжнародними партнерами. Варто використовувати потенціал наших інженерів разом, щоб створювати ще кращі продукти. – На початку року Україна отримала нового міністра оборони – Михайла Федорова. Ми бачимо дедалі активніше використання ударних дронів середньої дальності та далекобійних систем по території Росії. Після розмови з міністром чи відчуваєте ви більше оптимізму щодо ситуації на фронті? – Я б не говорив про оптимізм. Йдеться про довіру до того, що роблять українські військові та підрозділи. Я переконаний, що українські військові здатні відвойовувати свою землю метр за метром, кілометр за кілометром. Я бачу, як Україна використовує технології власного виробництва. Ви застосовуєте дрони середньої дальності, далекобійні безпілотники та переносите війну на територію Росії, змінюючи саму логіку цього конфлікту. Удари середньої дальності дозволяють знищувати логістичні об'єкти та позбавляти Росію можливості ефективно організовувати бойові дії. Без логістики війна неможлива. Українські війська навчилися знаходити інструменти для ударів по логістичних центрах, навчальних базах та інших важливих об'єктах. Паралельно проводяться далекобійні операції проти нафтопереробних заводів і виробничих об'єктів. Це не лише завдає шкоди ланцюгам постачання російської армії, а й послаблює російську економіку. А це означає менше грошей на ведення війни. Міністр оборони Латвії: "Я бачу, як Україна використовує технології власного виробництва. Ви застосовуєте дрони середньої дальності, далекобійні безпілотники та переносите війну на територію Росії, змінюючи саму логіку цього конфлікту" Автор фото: Олександр Чекменьов – Тобто ви вважаєте, що нинішня стратегія України є правильною? – Так. Саме в це я вірю.

"Напад на НАТО був би стратегічною помилкою Росії"

– Минулого місяця на конференції Lеnnаrt Меrі в Таллінні багато говорили про можливі ризики нападу Росії на НАТО. Раніше часто йшлося про 2029 рік, але дедалі більше експертів припускають, що це може статися раніше – вже в 2026 чи 2027 році. Наскільки реалістичним ви вважаєте такий сценарій? – Є дві речі, які потрібно розуміти. По-перше, Росія є непередбачуваною. Ми не знаємо, яке рішення може ухвалити її керівництво. По-друге, якщо ми говоримо про напад на країни Балтії, то насправді ми говоримо про напад на НАТО. Це була б велика помилка Росії. Чому? Тому що це створило б для України можливість перейти до більш активних дій, перегрупуватися та отримати нові можливості на фронті. Росії довелося б вести війну на два фронти. Саме тому напад на НАТО був би серйозною стратегічною помилкою. НАТО має необхідні спроможності. НАТО готове. Звичайно, ми продовжуємо ставати сильнішими. Ми вчимося в України, вчимося у ваших військових, вивчаємо ваш досвід та підсилюємо власні можливості. – Тобто ви не виключаєте жодних сценаріїв, але вважаєте, що НАТО сьогодні готове до такого виклику? – Я не можу зазирнути в голову Путіну. Він може ухвалити будь-яке рішення. Але найважливіше – бути готовими. І ми готові. Ми повинні розуміти, що напад на Латвію, Естонію, Литву, Польщу чи Фінляндію означатиме напад на НАТО. І НАТО відповість. У НАТО є необхідні можливості. У НАТО є план дій. І, як я вже казав, для України це також створить додаткові можливості для боротьби. – Ми багато говоримо про дрони, штучний інтелект і нову природу війни. Чи готове сьогодні НАТО до війни нового покоління? І які головні уроки Альянс може засвоїти саме від України? – Ми вчимося у вашої армії, у вашої оборонної промисловості, вивчаємо, як ви застосовуєте нові технології на полі бою. Ми бачимо, як дрони, штучний інтелект і засоби радіоелектронної боротьби змінюють характер війни. І ми навчаємося. Можливо, не так швидко, як хотіли б, але цей процес триває. Ми нарощуємо своє розуміння сучасної війни, інтегруємо дрони та штучний інтелект у структуру наших збройних сил і шукаємо способи максимально ефективно використовувати ці технології на полі бою. І все це значною мірою відбувається завдяки досвіду України. – Однією з головних тем у Європі сьогодні є переозброєння. Водночас часто звучить критика, що цей процес відбувається надто повільно. Чи поділяєте ви таку оцінку? І яку роль у цьому процесі може відіграти Латвія? – Саме тому ми сьогодні активно співпрацюємо з українськими компаніями. Саме тому ми підтримуємо власну оборонну промисловість і наші компанії. Зараз існує величезний попит на різноманітні системи озброєння. І наша оборонна промисловість має працювати швидше, щоб забезпечувати військових необхідними системами, боєприпасами та безпілотниками. Ми повинні тісно взаємодіяти з виробниками та чітко формулювати свої вимоги. Промисловість має розуміти, які саме системи нам потрібні, коли вони потрібні та для яких завдань. І саме тут теж дуже важливий український досвід. Наші військові можуть навчатися в українських військових краще розуміти сучасне поле бою, а потім передавати це розуміння виробникам у Латвії або в інших країнах, де ми закуповуємо озброєння. Тоді вже питання полягає в тому, наскільки швидко оборонна промисловість здатна виробляти й постачати необхідні системи.

"Підписання угоди про співпрацю у сфері дронів стало надзвичайно важливим кроком"

– Якщо говорити про спільні латвійсько-українські проєкти, які саме технології чи типи безпілотних систем викликають найбільший інтерес? Йдеться про FРV-дрони, перехоплювачі, морські дрони чи, можливо, роботизовані наземні платформи? – З того, що я бачу на різних професійних майданчиках і форумах, інтерес є практично до всього. Це FРV-дрони, ударні системи середньої дальності, далекобійні безпілотні платформи, морські дрони, роботизовані наземні комплекси. Бізнес і оборонна промисловість уважно стежать за тим, що створює Україна. Навіть компанії, які вже виробляють власні системи, наприклад перехоплювачі, все одно зацікавлені в українських технологіях та українському досвіді. Як представники оборонного сектору ми особливо уважно дивимося на далекобійні системи, безпілотні платформи, засоби радіоелектронної боротьби та багато інших напрямків. – Чи вже ведуться предметні переговори між латвійськими та українськими компаніями щодо таких проєктів? – Так, такі розмови вже відбуваються. Кілька латвійських і українських компаній зараз обговорюють можливі формати співпраці. Поки що зарано говорити про деталі чи конкретні результати, але діалог уже триває. Міністр оборони Латвії: "Бізнес і оборонна промисловість уважно стежать за тим, що створює Україна. Навіть компанії, які вже виробляють власні системи, наприклад перехоплювачі, все одно зацікавлені в українських технологіях та українському досвіді" Автор фото: Олександр Чекменьов – Наскільки швидко можуть з'явитися перші результати? – Ми хотіли б рухатися максимально швидко. Наше завдання – забезпечити виробництво систем, яких потребують наші військові, щоб ми могли закуповувати їх і передавати нашим солдатам. Тому ми будемо намагатися максимально прискорити цей процес. – Що ви очікуєте від української сторони для розвитку співпраці? – Я думаю, що український уряд уже зробив дуже багато. Підписання угоди про співпрацю у сфері дронів стало надзвичайно важливим кроком. Цей документ відкрив для нас двері до отримання тих систем і технологій, які нам потрібні. І це вже дуже значний внесок з боку України.

"Ми розуміємо, що Європа повинна більше інвестувати у власну безпеку"

– Ми часто називаємо нинішню війну технологічною. Але водночас бачимо, що ключову роль на фронті все ще відіграє піхота, люди. Як, на вашу думку, зміниться війна за 2–3 роки? – Технологій стане більше. Але артилерія залишиться. Танки і піхота залишаться. Вони й надалі виконуватимуть свою роботу й надалі матимуть велике значення на полі бою. Я думаю, що роль технологій буде постійно зростати, а люди дедалі більше керуватимуть цими системами. Не має значення, чи ми говоримо про флот, безпілотники чи інші платформи – люди залишатимуться операторами цих систем. – Після 2025 року в Європі дедалі частіше говорять про необхідність більшої самостійності у сфері безпеки та меншої залежності від США. Чи вважаєте ви, що Європа вже почала рухатися в цьому напрямку? – Сполучені Штати залишаються нашим стратегічним партнером. Вони продовжують надавати гарантії безпеки. Вони залишаються членом НАТО. Американські військові продовжують перебувати в Європі. Ми проводимо спільні навчання, працюємо пліч-о-пліч, і ця співпраця триває. Так, сьогодні ситуація дещо відрізняється від тієї, до якої ми звикли раніше. Але водночас ми розуміємо, що Європа повинна більше інвестувати у власну безпеку. І саме це зараз відбувається. Я бачу, що не лише Латвія, а й багато інших європейських країн збільшують інвестиції в оборону, розвивають власні спроможності та нарощують свій військовий потенціал. Усе це робить НАТО сильнішим і краще підготовленим до можливих загроз. Міністр оборони Латвії: "Сьогодні ситуація дещо відрізняється від тієї, до якої ми звикли раніше. Але водночас ми розуміємо, що Європа повинна більше інвестувати у власну безпеку. І саме це зараз відбувається" Автор фото: Олександр Чекменьов – Водночас критики кажуть, що Європа все ще рухається недостатньо швидко. – Ми завжди хочемо отримати результат сьогодні. А ще краще – учора. Але потрібно розуміти, що навіть якщо у вас є гроші й ви можете купити систему озброєння вже завтра, цього недостатньо. Потрібно навчити людей користуватися цією системою. Потрібно створити всю екосистему навколо неї. Я маю на увазі взаємодію між армією та промисловістю, підготовку особового складу, технічну підтримку, можливість швидко модернізувати систему відповідно до нових вимог військових. Тому навіть якщо комусь здається, що ми рухаємося недостатньо швидко, насправді ми послідовно будуємо нові спроможності та збільшуємо нашу здатність воювати. І цей процес працює. Севгіль Мусаєва, УП

Євроінтеграція – це також постійна трансформація інститутів, ринків і правових норм.

Реформи, пов'язані з управлінням кордоном, є важливою частиною євроінтеграційних змін на шляху до ЄС.

У травні минув рік, відколи сталося одне з найзагадковіших політичних вбивств за кордоном. За інформацією співрозмовників "Української правди" в правоохоронних органах, ані в іспанських, ані в українських слідчих досі немає відповіді на головне запитання – хто замовив вбивство Андрія Портнова. Проте додаткова інформація щодо інциденту продовжує з'являтися. 25 лютого цього року в Німеччині було затримано головного підозрюваного у вбивстві колишнього українського політика. Те, що Олександр Азізов та його брат виявилися не лише громадянами України, а й власниками російських паспортів, неабияк допомогло українському офіційному розслідуванню. Це додало іспанським правоохоронцям аргументів на користь можливого російського, а не лише українського сліду в цьому злочині. Понад те, особи затриманого та його брата, схоже, куди більше допомогли українським правоохоронцям, аніж іспанським. Адже завдяки братам Азізовим та їхнім контактам, українське слідство, зокрема, встановило, коли і як почали стежити за Портновим, склало хронологію подій і зіставляє факти. Олександр і Вєлі Азізови Фото зі сторінок у соціальних мережах Протягом останнього року "Українська правда" продовжувала вивчати як обставини вбивства Портнова, так і особливості складних стосунків юриста з представниками двох, надто сильно переплетених в українських реаліях середовищ – бізнесу та політики. Про будинок, подарований бізнесменом Андрієм Веревським, складні стосунки з Андрієм Єрмаком, зустріч із Тимуром Міндічем та стеження за Портновим – у нашому новому матеріалі.

Приїзд в Іспанію і виліт у Росію

18 травня 2025 року абонентський номер Вєлі Азізова був зафіксований у Королівстві Іспанія. Туди він прибув з території Німеччини транзитом через Францію і перебував там до 14:09 21-го травня. Саме того дня, приблизно о 09:15, біля Американської школи в муніципалітеті Посуело-де-Аларкон поблизу Мадрида було вбито Андрія Портнова. Український експолітик мешкав неподалік, а в згаданій школі навчалися його діти. За словами джерел УП у правоохоронних органах, після того, як слідство вийшло на затриманого в Німеччині Олександра Азізова та його брата Вєлі Азізова, якого підозрюють у співучасті у вбивстві, вдалося швидко встановити їхні телефонні номери та реконструювати маршрути пересування. Якщо українські номери Олександра на той момент уже втратили актуальність, то український номер Вєлі Азізова продовжував використовуватися, що дало змогу відстежити його переміщення. Дані цих переміщень, які є в розпорядженні українського слідства, свідчать, що Вєлі Азізов прибув до Іспанії за три дні до вбивства Портнова і залишив країну о 14:09, тобто через 5 годин з моменту злочину. 21 травня о 14:09 абонентський номер виїхав за межі Королівства Іспанії та транзитом через Францію о 02:15 наступного дня прибув до Німеччини, де о 06:48 Азізов В.А. вимкнув мобільний номер. Зазначені дані можуть свідчити, що принаймні один із братів під час перебування в Іспанії користувався увімкненим мобільним телефоном. Це потенційно могло суттєво полегшити роботу правоохоронців і допомогти встановити маршрути пересування та розшукати ймовірних виконавців злочину. Водночас джерела "Української правди" з оточення Андрія Портнова стверджують, що нападники під час вбивства не приховували своїх облич і перебували на місці злочину без масок. Це також могло надати слідству додаткові можливості для їхньої ідентифікації. За інформацією співрозмовників УП, окрім братів Азізових, правоохоронці розшукують ще одного ймовірного співучасника злочину. Вже наступного дня після вбивства, 22 травня, о 09:12 телефон Вєлі Азізова був зафіксований на території Туреччини. Це може свідчити про те, що після повернення з Іспанії до Німеччини він майже одразу вилетів до Туреччини ранковим рейсом. Скільки саме часу Азізов перебував у Туреччині, слідству наразі не відомо. Водночас 5 червня, через два тижні після вбивства Андрія Портнова в передмісті Мадрида, абонентський номер Вєлі Азізова зафіксували вже на території Росії. За даними співрозмовників УП, телефон увімкнувся там лише на короткий час і майже одразу знову зник із мережі. Наступного разу номер з'явився в мережі лише за двадцять днів – 25 червня. І знову на території Російської Федерації. Таким чином, за версією слідства, після вбивства шляхи братів розійшлися. Олександр Азізов, якого іспанські правоохоронці підозрюють у безпосередньому виконанні злочину, залишився в Німеччині. Тоді як Вєлі Азізов, якого вважають імовірним співучасником, невдовзі після подій в Іспанії через Туреччину вирушив до Росії. Далі, відповідно до даних слідства, Вєлі Азізов з українським телефоном залишав територію Росії, щоб відвідати Болгарію. 22 грудня 2025 року, через 7 місяців після вбивства Портнова, абонентський номер увімкнувся на території Болгарії та того ж дня перебував у Туреччині. Наступного дня абонентський номер перемістився з Туреччини та о 12:40 вже перебував у Росії, де вимкнувся та в українській мережі й у міжнародному роумінгу більше не фіксувався. Проте за українським номером у Вєлі Азізова залишився аккаунт у Телеграмі, куди і написала "Українська правда" одразу, як стало відомо про братів Азізових. Вєлі Азізов навіть відповів на повідомлення, однак після того, як зрозумів, що спілкується з журналістами, видалив аккаунт. Переписка з Вєлі Азізовим За даними співрозмовників "Української правди" у правоохоронних органах, серед контактів Вєлі Азізова слідчі виявили жительку Одеси, яка на момент появи в публічному просторі інформації про те, що в причетності до вбивства Портнова підозрюють братів Азізових, перебувала на території України. Під час допиту жінка на ім'я Юлія повідомила правоохоронцям, що знайома з братами Азізовими та що вони нібито займалися переправленням наркотичних речовин через державний кордон. За її словами, брати неодноразово зверталися до неї по допомогу в питаннях, пов'язаних із такою діяльністю. Наприкінці 2024 року, за словами Юлії, брати Азізови попросили її придбати в Україні кілька камер GоРrо та привезти їх до Німеччини. У грудні того ж року, коли жінка доставила камери, брати запропонували їй разом вирушити автомобілем до Іспанії. Під час поїздки Юлія, за її словами, почала підозрювати, що йдеться не про звичайну туристичну подорож. Вона стверджує, що Азізови весь час поспішали, майже не зупинялися в дорозі та відмовлялися залишатися на ночівлю. Кінцевою точкою маршруту стало передмістя Мадрида. Там, як розповіла жінка слідчим, брати попросили її пояснити принцип роботи камер, після чого залишили техніку в автомобілі біля одного з навчальних закладів і пішли в невідомому напрямку. Після повернення, стверджує Юлія, брати були помітно знервовані. За її словами, вони казали, що через технічні проблеми їм не вдалося зафіксувати на камери те, що вони планували. Жінка також повідомила правоохоронцям, що під час поїздки саме Вєлі Азізов, на її думку, відігравав провідну роль і ухвалював основні рішення. Водночас Юлія наполягає, що брати не повідомляли їй жодних подробиць щодо своїх дій в Іспанії, не називали прізвищ людей, які їх цікавили, та не пояснювали справжньої мети поїздки. Таким чином, зі свідчень Юлії та даних, якими володіє слідство, можна припустити, що брати Азізови щонайменше за пів року до вбивства Андрія Портнова здійснювали поїздки до передмістя Мадрида та могли проводити там підготовчі дії, пов'язані зі спостереженням за майбутньою жертвою. Також ці дані свідчать, що для переміщення між Німеччиною та Іспанією вони користувалися автомобільним транспортом. Утім, як повідомляють джерела УП в правоохоронних органах, аналіз трафіку з'єднань абонентського номера Вєлі Азізова показав, що його контакти з Іспанією могли розпочатися ще раніше. За даними співрозмовників видання, після останнього виїзду Азізова з території України його номер вперше був зафіксований в Іспанії ще навесні 2024 року. Зокрема, він перебував там від 28 березня до 4 квітня. Після цього через територію Франції номер повернувся до Німеччини й уже того ж дня був зафіксований у Туреччині. Згодом Вєлі Азізов прибув до Росії, де мобільний номер, за даними слідства, був вимкнений. Якою була мета цієї поїздки до Іспанії та чи пов'язана вона з подальшими подіями навколо Андрія Портнова, правоохоронцям наразі встановити не вдалося. Фото з місця вбивства Андрія Портнова фото: Еl Раіs Раніше "Українська правда" вже розповідала, що до свого виїзду з України Вєлі Азізов багато років проживав на її території та активно переміщувався між Україною, Росією та іншими країнами. За даними джерел УП у правоохоронних органах, з 31 січня 2018 року по 28 жовтня 2023 року він 82 рази перетинав державний кордон України. Майже дві третини цих поїздок – 47 випадків – були пов'язані з виїздами до Російської Федерації. Також правоохоронці зафіксували його поїздки на тимчасово окуповану територію Донецької області та до країн Європейського Союзу. Наразі слідство аналізує саме ці дані, встановлюючи коло контактів Азізова та маршрути його пересування протягом останніх років. 28 жовтня 2023-го Вєлі Азізов автобусом виїхав з України через ПП "Краківець" до Польщі, після чого на територію України більше не повертався.

Зустріч із Мінідчем. Друзі й вороги

Перший і єдиний після початку повномасштабного вторгнення Росії приїзд Портнова в Україну, який він здійснив за кілька днів до вбивства, й досі залишається головним джерелом конспірологічних теорій в українському істеблішменті. Після появи інформації про цю поїздку серед джерел УП у правоохоронних органах неодноразово обговорювалася версія, що стеження за Портновим могло розпочатися ще тоді, коли він перебував на території України. Однак наразі жодних підтверджень цієї гіпотези слідство не отримало. Попри те, що Тимур Міндіч відмовляється говорити на цю тему, одразу декілька джерел УП в політичних колах наголошують, що в Україні Портнов встиг зустрітись із цим нині підозрюваним НАБУ і САП громадянином Ізраїлю. "Тимур ніколи не був товаришем Андрія", – пригадує один зі співрозмовників УП з оточення Портнова. Проте, за словами одразу декількох джерел, це не заважало Міндічу неодноразово звертатися до Портнова, посилаючись на перших осіб держави, з проханнями вирішити іноді "нереальні задачі". "Андрій сприймав Міндіча як канал зв'язку з першою особою", – пригадує товариш юриста. За словами друзів Портнова, про цю поїздку знало дуже обмежене коло людей з близького оточення юриста. І якщо зустріч із Міндічем таки була, то чи міг Портнов їхати в Україну саме для "задач" Міндіча і компанії? "Коли людина в його становищі ухвалює рішення приїхати, це завжди щось означає", – підсумував у розмові з УП один із близьких товаришів Портнова. На момент приїзду Портнова в Україну в травні 2025-го в Тимура Міндіча ще не було якихось серйозних юридичних проблем. Щоправда, на той момент вже відбулися обшуки НАБУ і САП у близького товариша Міндіча та, як виявиться пізніше, всієї владної верхівки, віцепрем'єр-міністра Олексія Чернишова. Обшуки у Чернишова, за даними джерел УП в антикорупційних органах, пройшли 14 травня, а вже за три дні, 17 травня, до України приїхав Портнов. Ба більше, за місяць після обшуків, наприкінці червня 2025-го, Чернишов отримає підозру. А за два місяці Офіс президента через такі "зухвалі" дії намагатиметься забрати незалежність у НАБУ і САП. Що можна стверджувати точно – на момент приїзду Портнова владна верхівка включно з Міндічем точно знала, що у Чернишова "проблеми", а значить – і в них. Інша важлива обставина, про яку стало відомо вже після вбивства Портнова – непрості стосунки з тодішнім керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком. "Він його не сприймав так, як хотів Єрмак. Не реагував на нього так, як він цього очікував, – пригадує один із товаришів Портнова. – Портнов в дійсності мав вплив на багато напрямків у державі. Контролював багато процесів. І це не влаштовувало Єрмака, бо він сам хотів все контролювати". Кілька людей із близького оточення Портнова розповіли УП, що конфлікт із Єрмаком був давнім і системним. За їхніми словами, сторони давно перейшли точку, після якої компроміс чи примирення стали неможливими. Останні пів року життя Портнова в гострій фазі перебував і його давній конфлікт з колишнім суддею Артуром Ємельяновим. 2 грудня 2024-го року працівники ДБР затримали ексзаступника голови Вищого господарського суду України Артура Ємельянова, який, за версією слідства, побудував "бізнес" на судових рішеннях. Щоправда, фігурант обіймав високу посаду понад десять років тому. Показово, що саме в грудні, за свідченнями вищезгаданої подруги братів Азізових Юлії, вони з камерами вирушили до Мадрида для стеження. Однак, як стверджують джерела "Української правди" у правоохоронних органах, за рік після вбивства слідство так і не отримало докази участі в цьому злочині саме Ємельянова, хоча така робота активно велася. Сам Ємельянов після того, як він був згаданий у минулорічному тексті УП в контексті версій щодо замовників вбивства Портнова, виступив із публічною заявою про свою непричетність. Допис Артура Ємельянова у Фейсбуці За словами співрозмовників УП в бізнесовому та юридичному середовищах, однією з причин загострення відносин між Портновим і Ємельяновим могло стати протистояння між засновником МХП Юрієм Косюком і власником "Агромарсу" Євгеном Сігалем – двома впливовими бізнесменами, які роками конкурували на українському аграрному ринку. Джерела стверджують, що Портнов і Ємельянов представляли інтереси різних сторін цього конфлікту. Ще одним давнім конфліктом, про який згадують джерела УП в юридичних, бізнесових і правоохоронних колах, було багаторічне протистояння навколо ринку "Столичний" між структурами, пов'язаними з Юрієм Іванющенком, та бізнесвумен Владою Молчановою через контроль над земельною ділянкою та активами ринку. За словами співрозмовників видання, Андрій Портнов протягом багатьох років непублічно представляв інтереси сторони Іванющенка та брав активну участь у юридичному супроводі цього конфлікту. Водночас усі опитані УП співрозмовники наголошують, що на момент вбивства Портнова це протистояння фактично було вичерпане і не перебувало в активній фазі. Хоча наслідки багаторічного конфлікту, за їхніми словами, окремі його учасники відчувають і досі. Деякі співбесідники УП також пов'язують із цими подіями подальші політичні та бізнесові наслідки для окремих фігурантів. Зокрема, вони припускають, що саме цей конфлікт міг стати одним із чинників, які зрештою призвели до того, що багаторічний народний депутат Олесь Довгий виїхав з України та склав депутатський мандат. Утім, незалежних підтверджень такого зв'язку УП не має. Загалом про кількість конфліктів, у яких Портнов непублічно був на тій чи іншій стороні, можна написати багато окремих матеріалів. "Андрій хотів приїхати в Україну. І міг би повернутись публічно", – розповідає один із друзів Портнова. Але останній візит Портнова чомусь відбувся без жодного фото і в режимі суворої секретності. Настільки суворої, що витік інформації стався лише після вбивства юриста. За словами одного з друзів Портнова, під час дводенного візиту він навідувався у свій будинок у Козині. Співрозмовники в оточенні юриста не під запис розповідають, що цей маєток олігарх Андрій Веревський міг переписати на Андрія Портнова  замість повернути старий борг у декілька мільйонів доларів за юридичні послуги. Як стверджували раніше журналісти проєкту "СХЕМИ", попереднім власником маєтку справді був Веревський, а акт купівлі-продажу мав дивну відстрочку в платежі.Більше ніж за рік (13 місяців) до свого вбивства Андрій Портнов з невідомих причин вирішив переписати цей маєток на своїх дітей. У березні 2026-го українська делегація на чолі з генеральним прокурором Русланом Кравченком вирушила до Мадрида. Це відбулося за кілька тижнів після того, як був затриманий підозрюваний у вбивстві українського експолітика. Під час переговорів сторони також обговорили розслідування вбивства Андрія Портнова в Іспанії. За словами українських посадовців, Київ наполягає на встановленні всіх обставин злочину – від виконавців до можливих організаторів. Для цього Україна та Іспанія готують створення спільної міжнародної слідчої групи (JІТ), а необхідні документи вже передані іспанській стороні. Станом на зараз українські та іспанські правоохоронці все ще чекають на екстрадицію підозрюваного у вбивстві Портнова Олександра Азізова з Німеччини. І, відповідно, чекають на свідчення Азізова стосовно замовника. Іспанська сторона схиляється до російського сліду і саме тому погодилась зрештою після затримання підозрюваного співпрацювати з українським слідством. В Україні ж, і зокрема в оточенні Портнова, все ще не квапляться відкидати внутрішніх ворогів юриста. Також, за інформацією співрозмовників УП у правоохоронних органах, одразу після затримання Олександра Азізова в Німеччині, на український номер його брата Вєлі Азізова здійснив дзвінок український абонент. Поки що редакції не вдалося встановити цю особу. Михайло Ткач

14 червня 2026-го Дональду Трампу виповнюється 80 років. Напередодні ювілею він пройшов чергове медичне обстеження. Його особистий лікар Шон Барбабелла повідомив, що президент США продемонстрував міцне здоров'я. Минулого року медик стверджував, що "серцевий вік" Трампа на 14 років молодший за фактичний. Сюжет про те, як "діди" захопили світ – традиційно популярний в антиутопіях. Утім, вожді-довгожителі є улюбленою темою не лише для фантастів і конспірологів. Підстави для занепокоєння справді існують. І справа не лише в Трампі. З першої десятки найнаселеніших країн світу лише Мексикою сьогодні керує 63-річна Клаудія Шейнбаум – до речі, єдина жінка в цій чоловічій компанії. Вік інших лідерів перетнув 70-річну позначку, деяким – за 80. 2024-го Тhе Есоnоmіst випустив дослідження, в якому йшлося про те, що за останні п'ять десятиліть середній вік топових політиків зріс з 55 до 62 років. Суттєвий внесок у зміцнення цього тренду вносять автократії, де вибори – формальність: сьогодні 11 автократів у світі старші за 75 років. Але навіть у демократичних країнах соціологи все частіше говорять про "смакову геронтократію" виборців, яка спирається на прихильність до лідерів старшого віку. Чи справді час бити на сполох і що може врятувати людство від нової геронтократії? В чому небезпека, коли доленосні рішення ухвалюють вожді з невідворотними віковими нейродегенеративними змінами? Чи варто починати хвилюватися через те, що завдяки розвитку науки сьогоднішні й майбутні диктатори зможуть залишатися при владі десятиліттями? В яких випадках довголіття стає тягарем для людини і людства, і що можна цьому протиставити? Про це та інше "Українська правда" поговорила з патофізіологом Віктором Досенком і соціальним психологом Олегом Покальчуком. Отже, ласкаво просимо до прекрасного нового старого (чи старого нового) світу.

Нараяма і нова геронтократія

"Я не збираюся експлуатувати в політичних цілях молодість і недосвідченість мого опонента". Так пожартував 73-річний Рональд Рейган під час дебатів 1984 року з іншим кандидатом у президенти США – 56-річним Волтером Мондейлом, коли його спитали, чи не вважає він свій вік перешкодою для перебування на найвищій державній посаді. Сорок років по тому цей жарт навряд хтось зрозуміє. Серед країн, де вибори не є формальністю як у путінській Росії, Америка сьогодні перебуває в авангарді нової геронтократії. На президентських виборах 2020-го на той момент 78-річний Джо Байден після перемоги над своїм однолітком Берні Сандерсом на праймеріз Демократичної партії переміг 74-річного республіканця Дональда Трампа. На наступних виборах 78-річний Трамп переміг 60-річну Камалу Гарріс після того, як 82-річний Байден в останній момент зняв свою кандидатуру з президентських перегонів. Через впливовість "за посадою" на світовий порядок денний Трамп сьогодні – найпомітніший "геронт", але далеко не єдиний такий серед лідерів. "Трапила на очі інформація, що Бібі Нетаньягу знову в лікарні. З'ясувалося, що декілька років тому йому поставили кардіостимулятор, потім діагностували рак, видалили простату, тепер він проходить протиракову терапію, а чого зараз у лікарні – не відомо. Йому 76 років. Трампу 79. Путіну 73, Сі Цзіньпіну 72, Лукашенку 71… Огида стосовно цих дідів, звичайно, не означає, що сам по собі вік є перепоною, і що молодші лідери, які можуть їх замінити, виявляться кращими з точки зору організації влади чи управління країною. В історії були різні випадки. Але все ж немає сил дивитися, які прекрасні молоді люди гинуть тому, що один сморчок, який ніяк не доповзе до могили, вирішив повоювати, другий – нищить авторитет власної країни і не обирає засобів насильства, а ще один не заспокоїться, допоки все, що тільки має в його країні назву, не буде переназване його ім'ям. І замість тієї країни, яку всі поважали, буде один великий і огидний золотий пам'ятник. Не маю рецепта, що робити. Просто огидно", – висловлюється колишній посол України в Японії Сергій Корсунський. Не лише він не має рецепта. Як ввести віковий ценз для тих, хто ухвалює критичні рішення для країн і народів і при цьому не скотитися до ейджизму, тобто дискримінації за віковою ознакою – задача "із зірочками". Віктор Досенко: Старіння починається після 45. В когось раніше, в когось пізніше. Ми його боїмося, ми хочемо його кудись відкласти, застосовуємо аntі-аgе терапію, тобто боремося з фізіологічним процесом. Це абсурдно. Нащо ви починаєте боротися з буревієм чи землетрусом, якщо точно програєте – Ви ж пам'ятаєте фільм "Легенда про Нараяму"? Мешканці японського села залишали на горі людей похилого віку, прирікаючи на голод, холод, жахливу смерть. Звісно, сьогодні цього не станеться, бо це не гуманно. Але коли дивлюсь на деяких дементних вождів з невідворотними нейродегенеративними віковими змінами, які роблять мільйони людей заручниками своїх злочинних рішень, розумію, що ми дожили до того часу, коли не вистачає Нараями. Варто було б деяких туди передислокувати, – жартує Віктор Досенко, професор-патофізіолог Інституту фізіології НАН України. Від нової геронтократії, на його думку, світ врятує не Нараяма, а закони. Досенко вважає, що потрібно жорстко обмежувати вік, коли людина може обіймати найвищі керівні державні посади. – Тут має бути все чітко: ми тебе поважаємо, ось тобі медалька, будеш в якійсь наглядовій раді. Треба шанувати людей, не можна їх викидати. Але керувати – ні.  Коли треба обробляти великі обсяги інформації, бути пластичним, швидко реагувати на зміни і ухвалювати рішення, то вік у цьому точно не помічник. І мудрість, знання чи досвід тут не допоможуть.

"Діди" за кермом: що в анамнезі

Чи існують дослідження, які б доводили, що літні люди на вершині владної піраміди є підвищеним ризиком для суспільства? Віктор Досенко про такі не знає і загалом скептично ставиться до того, що можна виявити кореляцію катастрофічних політичних рішень з віком лідерів, які їх ухвалюють. – По-перше, у нас буде маленька вибірка і дуже різні умови правління. По-друге, так чи так це буде суб'єктивно – що вважати правильним, що неправильним рішенням. Досить важко це вирахувати, бо на рівень життя в країні можуть впливати не лише дії політиків, а й зовнішні фактори. Ба більше, злочинні або суперечливі рішення політиків можуть короткотерміново призводити до росту рівня життя громадян їхніх країн. По-третє, багато залежить від оточення політика. Якщо команда ефективна, то першій особі потрібно просто погоджуватися на підготовлені рішення, вносячи в них певні рекомендації. І це нівелює ризики, пов'язані з віком лідера. Якщо ж говорити, приміром, про Трампа, то я б сказав, що першопричина того, що ми бачимо, не вік як такий, а певні патологічні процеси, які цей вік підсилює. З останньою тезою погоджується соціальний психолог Олег Покальчук. – У людей завжди є тенденція узагальнювати. І коли ми стикаємося з такою потворою, як Трамп, то кажемо, що всіх людей певного віку треба тримати подалі від влади, а краще – негайно госпіталізувати. Це приблизно так само, як коли людство зіткнулося з Гітлером, то вирішило, що після двох Світових війн німцям нічого гострого в руки давати не можна, бо вони є загрозою. Старіння лідера не є проблемою. Проблема починається тоді, коли вік поєднується з замкненістю, психопатією, нарцисизмом, втратою емпатії і зниженням когнітивної пластичності. Олег Покальчук: Згадка про вік як звинувачення існувала завжди: "Що ти ото говориш, як старий дід або як стара баба?!". Це давня історія, яка все ще залишається в культурних налаштуваннях нашого часу Покальчук радить подивитися на три складові проблеми "геронтів" у політиці. А саме на те, як з віком змінюється їхній когнітивний ресурс, мотивація і ставлення до ризику. Когнітивний ресурс – це звуження можливості моделювання ситуації, прогнозування. Що людина старша, то менше когнітивної пластичності: посилюється страх делегувати повноваження, самокритика зменшується, помилки консервуються. Мотиваційна структура – це пояснення, навіщо все це мені. Якщо політику 70 , а надто 80 , мотивація звужується до тут і зараз. Вони не мають апетиту до майбутнього як такого, окрім власного майбутнього: "Я сьогодні хочу це, негайно, в мене немає часу, завтра мене не дуже цікавить". Відповідно змінюється ставлення до ризику. Що старший політик, то більше він хоче мати справу з простими зрозумілими речами, а не ризикованими припущеннями. При тому, що більшість країн світу має у виборчому законодавстві мінімальний віковий ценз, максимальний вік у політиці обмежують лише декілька країн на кшталт Беніна чи Мавританії. Чи вважає Покальчук, що виборче законодавство має передбачати верхню планку обмежень за віком для найвищих державних посад? – Коли ми говоримо про віковий ценз у політиці, мозок підказує нам, що стара людина в печері – це велика проблема для племені. Вона не може бути вождем, її треба усунути від влади, ізолювати від впливу, а краще – відвести в ліс, скинути в прірву і так далі. Справа в тому, що мозок людини як біологічний конструкт завершив своє формування в палеоліті. А наші соціальні налаштування фактично є продуцентом Середньовіччя, які ми просто прикрашаємо-осучаснюємо, але реально живемо саме в тій системі ієрархій і цінностей. І от ці соціальні конструкти кажуть: ні, може, не варто в прірву, в принципі, є нюанси, бувають якісь успішні приклади. Відповідно, яка з наших ролевих моделей є домінантною тут і зараз в поведінці, так ми публічно про себе заявляємо. Але це про ставлення, а не про суть. Суті це не змінює. Все одно вікові зміни неминуче приводять до переходу від гетеростазу до гомеостазу. Гетеростаз – це модель розвитку живої системи, яка тяжіє до експансії, розмноження, активних дій. Гомеостаз – це збалансування, економія ресурсів тощо. Всі живі системи без винятку так працюють. Тому ті, хто в молодості був революціонером, в старості стає консерватором. Це неминуче. Проблеми починаються не тоді, коли лідери досягають певної вікової межі, а коли вони не відповідають викликам часу. Чимало саме таких прикладів невідповідності вождів вимогам часу наводить у своїй книзі "Nаrсіssіsm аnd Роlіtісs: Drеаms оf Glоry" психіатр Джеррольд Пост, якого вважають "батьком" політичного профайлінгу в США. Один із показових – історія президента Тунісу Хабіба Бургіби, правління якого тривало протягом 30 років (1957–1987).

"Система – це я". Історія Хабіба Бургіби – пожиттєвого президента Тунісу

За часів, коли Туніс був під протекторатом Франції, в першій половині 20-го століття, Бургібу багато разів заарештовували за "підбурювання до расової ненависті". Роки переслідувань не лише загартовували волю лідера національного спротиву, а й переконали його у власному месіанстві. Зрештою французи пішли з Тунісу, а через рік після проголошення в 1956-му незалежності країни 54-річного Бургібу обрали першим її президентом. Стиль його правління найкраще охарактеризував він сам в одному з інтерв'ю. Коли його запитали, як працює побудоване ним управління Тунісом, президент відповів: "Ви питаєте мене про систему? Яка ще система? Система – це я". Десять років по тому 64-річний Бургіба пережив декілька важких серцевих нападів. Але попри це і стрімко прогресуючий атеросклероз, він відмовлявся навіть думати про відставку. Жоден не міг піддавати сумніву дії президента, включно з його власним сином, якого звільнили з посади радника за критику хвилі арештів, організованих батьком. У свідомості Хабіба Бургіби відбулося остаточне злиття себе і країни. Ізольований, хворий автократ відчайдушно тримався за владу. На фото – президент США Рональд Рейган та Бургіба, 1 червня 1985-го Фото – Gеtty Іmаgеs У 1975 році парламент проголосив Бургібу довічним президентом. Його поведінка ставала все більш непередбачуваною, ускладненою серйозними проблемами з пам'яттю. Він міг призначити на одну й ту саму посаду кількох осіб: так Туніс деякий час мав двох послів при Організації Об'єднаних Націй. Нарешті 6 листопада 1987 року прем'єр-міністр Бен Алі організував "медичний державний переворот". Група з шести лікарів без особистого огляду 84-річного президента підписала висновок, що "стан Бургіби більше не дозволяє йому виконувати доручені обов'язки". 30 років правління Бургіби демонструють граблі, з якими стикається суспільство, коли ним керують "геронти". Зокрема, блокування соціальних ліфтів і витіснення живого політичного процесу застиглими ритуалами. На ці ж граблі повною мірою наступив і СРСР на початку 1980-х. Окрему главку в книзі Джеррольд Пост присвячує радянській геронтократії. На останньому етапі життя генсек КПРС Леонід Брежнєв не мав уявлення, що робить, підписує або каже. Зазнавши погіршення здоров'я через атеросклероз мозку, він помер незадовго до свого 76-річчя. В країні почався період, який називали перегонами на лафетах у Москві – труни з генсеками на артилерійських лафетах одна за одною мандрували до місця поховання біля кремлівської стіни. Брежнєва замінив 68-річний Андропов, який помер через 15 місяців на посаді через ниркову хворобу. Замість нього коло державного керма став 72-річний Черненко, який страждав на хронічне легеневе захворювання. Він пробув на посаді, майже не приходячи до тями, 18 місяців. В пошуках відповіді, чому партійна верхівка висувала кандидатів, які однією ногою стояли в могилі, Пост нагадує, що в умовах, коли лідерів обирають пожиттєво, система нерідко ставить на тих, хто, ймовірно, помре найближчим часом, щоб зменшити ризик небезпечних для себе різких рухів і термін очікування для наступних кандидатів.

Геронтократія по-українськи

"Геронтократія, яка й досі процвітає в українській політиці, була успішно успадкована від практично безсмертних старців із радянського політбюро ЦК КПРС. Причому це були й залишаються не паспортні дані, а особливий стиль мислення". Так далекого 2009-го характеризував стан українських політичних еліт в одній зі своїх статей Олег Покальчук. Чи вдалося Україні за 17 років переломити цей тренд? – Геронтократія відчувається конфліктно тоді, коли є різке розмежування між геронтократичним прошарком у владі, який ухвалює рішення, і молодим населенням. За останні десятиліття драматизм цього конфлікту зменшився не лише через омолодження влади, а й за рахунок демографічної кризи: ми маємо зараз в Україні більше 10 мільйонів пенсіонерів і коефіцієнт народжуваності 0,9. Значна частина населення знаходиться в рамках ментальних налаштувань минулого сторіччя. Молодь, яка активно маніфестує себе в соціальних мережах, за великим рахунком мало на що впливає в електоральному вимірі. Я брав безпосередню участь в усіх українських революціях, починаючи з Революції на граніті, тому зсередини точно знаю, як це все робиться. Активна молодь завжди відіграє ударну роль у вуличних протестах, надто в столиці, яка акумулює її з усієї країни. Але молодіжна поведінка рідко буває узгоджено результативною – тобто участь у процесі для них важливіша за результат. І цією поведінкою завжди користується хтось інший, старший, старіший. Були реально самовіддані, патріотичні, жертовні учасники цього процесу. І була, умовно кажучи, сцена Майдану. Це ефективна опція тієї самої геронтократії – молодь виконує функцію тарана, а коли згодом доходить до виборів, обирають тих самих старших осіб. Так відбувається щоразу. Покальчук має доволі оригінальну версію відповіді на питання, як можна пояснити електоральну революцію 2019-го, коли виборець в "країні пенсіонерів" раптом проголосував за антисистемного на той час кандидата. Збій налаштувань? Сеанс колективного запаморочення? Ефективні технології? – Особливість дієвих електоральних технологій у тому, що вони завжди пропонують зміни. Ніхто не хоче голосувати за остаточність. Навіть статичні європейські чи американські політики мають демонструвати драйв, динаміку, потугу, силу, потенцію. І коли виборцю у вигляді електоральної пропозиції пропонують омолодження – системної влади, інституцій, конкретного персонажа на найвищій посаді, хочеться до цього якось доторкнутися, і дзеркальні нейрони кажуть "так!". Всі згадують свою молодість і на моменті це спрацьовує. Безпомилково. Молодість дорівнюється челенджу, несподіванці, диву. "Я хочу бути з ним чи з нею, – думає пересічний виборець, – хочу так само дихати цим молодим вітром".

Як рішення смертельно хворого лідера вплинули на долю країни: історія шаха Ірана

Не лише вік, а й смертельні хвороби лідерів формують їхні рішення. Ще один показовий кейс, який згадує Джеррольд Пост у своїй книзі – історія шаха Ірану Мохаммеда Реза Пехлеві. В 1961-му 42-річний красень Пехлеві пише книгу "Місія для моєї країни". Він викладає амбітний план, який має зробити Іран маяком прогресу в Перській затоці. Згодом цей план стане основою для так званої Білої революції в Ірані. На той момент шах був упевнений, що йому вистачить двох – трьох десятиліть активного життя, щоб досягти своєї мети. Але він не мав цих десятиліть. Восени 1973 року Пехлеві захворів, страждаючи від болю в животі, набряку, втрати ваги та блідого кольору обличчя. Французькі лікарі встановили, що шах страждає на рідкісну форму раку лімфатичних залоз. Мохаммед Реза Пехлеві з Річардом Ніксоном у Білому домі (жовтень 1969-го). За кілька років шах дізнається про свою смертельну хворобу Фото – Gеtty Іmаgеs Того ж 1973-го, під час найбільшої в історії ХХ століття світової енергетичної кризи через Війну Судного дня, шах оголошує про нові ціни на нафту. Іран, якому експорт цієї сировини до того приносив 5 мільярдів доларів річного доходу, тепер отримуватиме майже 20 мільярдів. Величезний потік грошей до країни, яка не мала інфраструктури для того, щоб цей потік ефективно поглинути, на додачу до внутрішньої корупції зрештою призвів до невиправданих очікувань, дестабілізував країну та проклав шлях для виходу на сцену історії аятоли Хомейні та Ісламської революції. Прагнучи встигнути здійснити свої мрії за життя, смертельно хворий шах на десятиліття занурив свою країну в жах правління аятол, яке триває дотепер. 16 січня 1979-го 59-річний шах назавжди залишив свій палац, щоб вирушити на аеродром, звідки за штурвалом Воеіng 727 покине колишній "острівець стабільності", охоплений вогнем ісламської революції. Ще за рік Пехлеві помре в Єгипті від лімфоми.

Природа не голосувала за наше довголіття

"Раніше люди рідко доживали до 70 років, а зараз у 70 років ти все ще дитина". "Завдяки розвитку біотехнологій людські органи можна постійно пересаджувати, і люди зможуть жити все більше і навіть досягти безсмертя". "Прогнози показують, що в цьому столітті є шанс дожити і до 150". Навряд ці загальні фрази привернули б увагу всіх світових інформагентств, якби тему довголіття не обговорювали лідери двох найбільших автократичних країн у світі – Китаю та Росії. У вересні 2025 року в прямий ефір потрапили ці уривки розмови Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна, коли вони піднімалися до Брами Тяньаньмень у Пекіні. Наприкінці травня 2026-го Тhе Wаll Strееt Jоurnаl опублікував матеріал про те, як Кремль вкладає десятки мільярдів доларів, щоб зупинити старіння 73-річного Путіна. Цим проєктом опікуються його дочка Марія Воронцова та глава Курчатовського інституту Михайло Ковальчук – брат найближчого соратника Путіна, Юрія Ковальчука. Чи варто починати хвилюватися з того приводу, що правління автократів затягнеться ще на десятиліття? – Сі має більше шансів, тому що за ним дійсно серйозна китайська наука, в тому числі медична, роботи по сенесценції, по старінню у них ідуть опорною програмою, добре фінансуються, – каже Віктор Досенко. – Щодо Росії, це переважно дикунство. Не здивуюся, якщо там будуть ванни з крові дєвствєнніц чи якісь інші магічні обряди. Але по-іншому не могло бути. Освіта Путіна і його оточення не залишала їм шансів інтелектуально розвинутися. Спроби шукати вирішення проблеми довголіття в давнину Досенко вважає безглуздям. – Справа в тому, що природа була і залишається проти нашого довгого життя. Вона в цьому не зацікавлена, вона за це не голосувала. Народився, вижив, розмножився, дочекався дітей, онуків – будь ласка, на вихід. Природа не розуміє, навіщо продовжувати вам життя, коли все вже відбулося. Тим більше ми знаходимося під впливом ушкоджуючих мутогенних факторів. Репарація, тобто відновлення ДНК, з віком стає все менше ефективною. Помилок у нашому з вами геномі набагато більше, ніж у молодого хлопця, що сидить поруч. І це підстава нас ліквідувати першими, а його потім. Щоб у цей закон втрутитися, потрібне глибоке розуміння молекулярної біології, генетики. І саме за цими технологіями майбутнє, і вони зрештою зроблять свою справу. Людство наближається до цього рішення. І воно прийде не з пантів оленя, не з курячих плавників чи їжаків. Ні. Тут вже все спробували. Не працює.

В очікуванні свого Альцгеймера

Коли у Віктора Досенка питають, скільки людина може прожити, він впевнено відповідає – 122 роки і 164 дні. Саме стільки прожила француженка Жанна Луїза Кальман – найстаріша на сьогодні з підтверджених довгожителів в історії. На думку Віктора, протягом наступних 10–20 років людство наблизиться до максимального терміну життя. Причому не завдяки аntі-аgе технологіям, які якось впливають на темпи старіння, а за рахунок фармакології та хірургії. Виявляємо катаракту – міняємо кришталик. Є звуження коронарної артерії – поміняли коронарну артерію, поставили шунт, стент, і знову кров поступає до міокарди. Виявили онкологічне захворювання вчасно – видалили пухлину. – І людина продовжує жити в очікуванні свого Альцгеймера. Це наша мета, щоб більше людей доживали до Альцгеймера. В принципі, ефективність медицини в країні може визначатися за кількістю хворих на Альцгеймера. Довести до Альцгеймера. Чи до Паркінсона. До якоїсь нейродегенеративної патології. Дві з технологій, які не "лікують старість", а впливають саме на темпи старіння, Досенко вважає найбільш перспективними. – Перша – ви напевно знаєте про "фактори Яманаки". Уявіть клітину – вже диференційовану, дорослу, яка, наприклад, виконує функцію накопичення жиру – вона адипоцит. Ніким іншим бути не може і не хоче. "Я – адипоцит, – може вона гордо про себе заявити. – Що ви від мене хочете?". І от японський дослідник, Нобелівський лауреат Сін'я Яманака придумав вводити в таку дорослу клітину 4 гени і відкручувати її час назад. Так вона "забуває", що була адипоцитом і перетворюється на недиференційовану стовбурову клітину. Тепер вона може стати будь-якою клітиною – мозку, серця, кишківника, шкіри. А інші вчені подумали, що не обов'язково потрібна прямо ця стовбурова клітина. Давайте ми введемо не всі 4 "фактори Яманаки", а тільки 3 і подивимося, куди час відкрутиться. І під впливом цих трьох факторів клітина залишається собою, але стає молодшою. Так переводився епігенетичний годинник, який показує справжній вік людини, а не дуже умовний паспортний. Друга технологія – ліквідація сенесентних клітин. Вони "заводяться" в будь-якій тканині, не діляться і не вмирають, а тільки псують життя іншим клітинам – примушують їх старіти. Чим більше цих зістарених сенесентних клітин, тим швидші темпи старіння. Тому, якщо їх вчасно ліквідувати, тварина і, напевно, що людина, живе довше відсотків на 30. На мишах це вже працює, причому без побічних ефектів, які можна було очікувати. *** Хай як дивно це виглядає в Україні, де, за Стратегією демографічного розвитку країни, середня тривалість життя чоловіків станом на 2024-ий ледь перевищує 57 років, а жінок – не досягла 71, наука робить все, щоб вік 100 став нормою. Це хороша новина. Погана в тому, що свідомість людини на встигає зрозуміти, як використати отриманий бонусом додатковий час життя. – Поки наука робить свою справу, єдина задача для людини – не втратити сенс, мати відповідь на питання – а нафіга мені потрібно довго жити? І тут знову підказка від японців – з країни, де живе близько 100 тисяч осіб у віці сто років і більше. Філософська система ікіґай з дитинства привчає людину щодня відповідати, для чого вона прокинулася. І знаходити свій маленький сенс життя. Щоб обробити землю. Чудово. Полити рослинки, погодувати кішку, піти провести якесь заняття. А можна двох кішок погодувати? А собачку ще можна погодувати? Можна собачку. Можна не одне заняття провести, а 2 чи 3. Сенсу буде більше. Прекрасно. Власне, в цьому секрет того, як не втратити сенс. Вони знають кожного дня, для чого це роблять. А коли, власне, сенс зникає, життя закінчується. І тут виникає інше питання: а навіщо продовжувати життя, якщо людина до цього не готова. Щоби що? Слушне питання, але точно не до генетиків і патофізіологів. Михайло Кригель, УП

"Велика війна в Україні триває довше, ніж Велика Вітчизняна", – такий наратив ширився в російських опозиційних колах у січні 2026-го. Тим самим противники Путіна намагалися продемонструвати стратегічне фіаско кремлівського вождя.


Порівняння з радянсько-німецьким протистоянням 1941–1945 років справді виглядало символічно, проте лише для самих росіян. Так звана "Велика Вітчизняна" залишається фетишем у РФ, однак в інших частинах планети її не прийнято виокремлювати з Другої світової.


А ось цього тижня було подолано ще один історичний рубіж, повний справжнього глобального символізму. 1568 днів – саме стільки тривала Перша світова війна 1914–1918 років. Ми живемо в умовах повномасштабної війни вже 1571-ий день.


Війна, яку сучасники називали "Тhе Grеаt Wаr", "Lа Grаndе Guеrrе" та "Dеr Grоssе Кrіеg". Війна, яка поховала чотири імперії та кардинально змінила карту Європи. Війна, описана Ремарком, Гемінґвеєм, Гашеком, Юнґером, Барбюсом і Дос Пассосом. Ця легендарна війна виявилася менш тривалою, ніж масштабне російсько-українське протистояння.



Характерно, що в обох випадках ніхто не готувався до виснажливого та затяжного збройного конфлікту. І тоді, і зараз війна обдурила своїх ініціаторів і мимовільних учасників, пішовши за непередбачуваним сценарієм.



1914 року німецький план блискавично розгромити Францію за 6–8 тижнів провалився майже відразу. Як і російська операція у Східній Пруссії, за якою мав бути подальший наступ углиб Німеччини. Як і надії британського експедиційного корпусу повернутись додому до Різдва. Усі початкові військові розрахунки виявилися абсолютно неспроможними – але війну це не зупинило. В європейських столицях взяв гору принцип "якщо почали, то треба продовжувати".


Той самий принцип спрацював і 2022-го, коли провалилася спроба кремлівського бліцкригу в Україні. Абревіатура "СВО" досі залишається знущальним нагадуванням про маленьку переможну операцію, замість якої Росія отримала роки кривавої бійні.


Проте не можна сказати, що українці виявилися набагато прозорливішими за агресора: адже 2023-го ми теж чекали на переможний контрнаступ і швидкий розгром РФ. На жаль, вийшло інакше.


В обох випадках сучасні технології швидко почали гру і до невпізнання змінили обличчя війни. Якщо Перша світова поклала край стратегічним напрацюванням ХІХ століття, то російсько-українське протистояння обнулює випробувані стратегії ХХ століття. Як і в 1914–1918 роках, історію військового мистецтва доводиться писати наново.


Щоправда, нинішній технологічний прорив виявився менш різнобічним, ніж у роки Першої світової. Кулемети, колючий дріт, отруйні гази, танки, цепеліни, підводні човни: по суті, все це різноманіття замінив Його Величність Дрон, що виступає в тій чи іншій ролі.


З одного боку, всюдисущі дрони знову перетворили маневрену війну на позиційну. Вони максимально ефективно знищують живу силу та бойову техніку; роблять поле бою прозорим і створюють майже непереборну кілзону.


З іншого боку, дрони активно застосовуються, щоб якось компенсувати позиційний глухий кут на фронті. Вони дозволяють обходити оборону супротивника і систематично вражати його тили – навіть найвіддаленіші. Долаючи сотні та тисячі кілометрів, дрони руйнують економічний потенціал ворога і таким чином замінюють морську блокаду та необмежену підводну війну – інструменти, що використовувалися для цієї мети Великобританією та Німеччиною в 1914–1918 роках.



Подібно до Першої світової, російсько-українське протистояння стало типовою війною на виснаження. Обидві сторони намагаються знекровити супротивника, задушити його економіку та придушити його волю до опору.



Як і в ХХ столітті, особливої уваги надають дестабілізації ворожого тилу з допомогою загострення класових суперечностей. На зміну старому наративу "поки бідняки страждають і гинуть, капіталісти наживаються на війні" прийшов сучасніший: "Поки прості люди страждають і гинуть, впливові корупціонери наживаються на війні".


Однак явного переможця в нинішній війні на виснаження наразі не видно. І сьогоднішня Україна (всупереч кремлівським надіям), і нинішня Росія (всупереч нашим власним сподіванням) виявилися досить стійкими. Більш стійкими, ніж могутні держави, залучені до Першої світової війни.


У ті часи 1568 днів вистачило, щоб у вкрай виснаженій Німеччині почалася революція, і Берлін капітулював, не втративши в боях жодного квадратного кілометра власної території.


Тодішня Російська імперія протрималася ще менше, звалившись під вагою військових проблем ще 1917-го року.


А ми та наш ворог подолали 1570-денний рубіж, залишили Першу світову позаду – і воюємо далі.



Труднощі, які існують на даному етапі війни, не вважаються критичними ні в Москві, ні в Києві. Скільки ще місяців чи років знадобиться, щоб повністю виснажити Росію чи Україну, ніхто не знає.



Така витривалість може бути дивною і навіть парадоксальною. Адже людина ХХІ століття більш розпещена та звична до комфорту, ніж пересічні європейці 1910-их – а отже, гірше пристосована до труднощів воєнного часу.


Напевне, терпець у наших сучасників мав урватися швидше, ніж у російських чи німецьких обивателів у період Першої світової. Але довгий час повномасштабна війна не вимагала від більшості українців і росіян нелюдського терпіння: обидві сторони почали стикатися із серйозними проблемами в тилу пізніше, ніж учасники воєнного протистояння 1914–1918 років.


Очевидно, розгадка полягає саме в тому, що наша війна – не світова. В 2020-х воєнні дії безпосередньо зачіпають лише Україну та Росію. Міжнародні економічні зв'язки не зруйновані. І в нас, і в нашого супротивника є коло зовнішніх партнерів, які не воюють самі, але прямо чи опосередковано допомагають вести війну на виснаження. Ми вже п'ятий рік тримаємось на плаву завдяки колективному Заходу. Росіяни – завдяки Китаю та іншим країнам Глобального Півдня.



Але якщо в нашому випадку виснаження ворога займає більше часу, ніж у 1914–1918 роках, з цього не випливає, що кінцевий результат виснажливої ​​війни виявиться менш болісним.



Як відомо, розв'язка Першої світової травмувала та розчарувала не лише переможених – що цілком природно, – а й переможців. І у Франції, і у Великій Британії, і в Італії взяла гору думка, що результати кровопролитного військового протистояння не виправдали страшну ціну, сплачену за них.

І цілком імовірно, що таке саме гірке відчуття доведеться пережити й нам.


Михайло Дубинянський

На кону – 8.35 мільярда євро... Провал із добором Україною нових суддів антикорсуду переконав Брюссель докорінно змінити правила фінансування...

Партнерство Києва і Варшави слабшає на очах, адже для багатьох польських політиків вигідна інтерпретація історії виглядає важливішою за сьогоднішні виклики.

Чорногорія може приєднатися до Євросоюзу у 2028 році, але для цього їй належить провести низку складних реформ

20 травня 2022 року з маріупольського металургійного комбінату "Азовсталь" вийшла остання група захисників міста. Перед цим командир "Азову" Денис Прокопенко у своєму відеозверненні розказав, що військово-політичне керівництво країни віддало наказ зберегти життя гарнізону та припинити оборону міста. Маріупольський гарнізон пробув у повному оточенні 82 дні – з кінця лютого по кінець травня. У полон потрапили 2449 військових із заводу "Азовсталь", з них орієнтовно 1400 з підрозділу "Азов". Президент Володимир Зеленський публічно заявив, що всіх захисників Маріуполя мають звільнити через процедуру обміну полоненими. Минуло 4 роки, звільнили не всіх. У пресслужбі 12-ої бригади спеціального призначення Національної гвардії України "Азов" повідомляють "Українській правді", що наразі звільнено понад 600 захисників Маріуполя з цього підрозділу, а більш ніж 700 залишаються в полоні. "Суттєва частина обмінів відбулась у два етапи. Це був обмін на Медведчука і на російських строковиків та представників спецслужб ворожої країни, яких взяли в полон під час Курської операції.  Навіть у великих звичайних обмінах азовців дуже мало. Серед оборонців Маріуполя найтяжче міняти саме "Азов". Наш підрозділ демонізований в Росії, їм треба підтримувати власну пропаганду.Військовополонених з "Азову" засуджують до десятків років або довічного ув'язнення за участь у терористичній організації, що ускладнює обміни", – розповідають у пресслужбі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Велике повернення. Як вдалося визволити азовців та чому Путін забрав Медведчука Щоб привернути увагу до полонених "Азову", яких досі не обміняли, їхні родичі почали робити акції нагадування під гаслами "Не мовчи! Полон вбиває!" та "Frее Аzоv". Вони проходять раз на тиждень кожної неділі, починаючи з грудня 2023 року, в Києві та в суботу в інших містах. Учасниця команди громадської організації "Асоціація родин захисників "Азовсталі" Ольга Андріанова розповідає УП, що головні вимоги висуваються Росії. Найперше це повернення важкопоранених захисників з "Азовсталі", а також тих, хто отримав поранення під час теракту в Оленівці. "До міжнародних партнерів України ми звертаємся з проханням тиску на РФ, щоб вона повернула наших рідних", – додає Ольга. Спочатку акції були масштабні та активно висвітлювались у ЗМІ. За словами Андріанової, кількість людей на одній події могла сягати 2 тисяч. Зараз ситуація змінилась. Кореспондент "Української правди", який протягом двох місяців ходив на акції "Frее Аzоv", помітив, що кількість учасників акцій сильно впала. Представники патрульної поліції, які рахують їх на місці, кажуть, що зараз цифра сягає 350 мітингувальників на одній події. "Українська правда" розповідає про учасників акцій Frее Аzоv, хто вони та на кого чекають. Чому людей на акціях нагадування про полонених стає все менше та чи можливо це змінити?

Довгі роки в полоні. Про кого акції FRЕЕ АZОV

19 квітня 2026 року акція відбувається на Броварському проспекті. Учасники стоять уздовж дороги та скандують заклики, мета яких нагадати про "Азов". Патрульна поліція повідомляє, що на цій події зібрались приблизно 300–350 осіб. Люди з прапорами та плакатами стоять уздовж дороги та просять водіїв підтримати їх Фото Володимира Фомічова, УП Наталя Кравцова – учасниця заходу. Її син Артем вже п'ятий рік перебуває в полоні після того, як вийшов з "Азовсталі". "Артем родом з окупованого Донецька, отримав журналістську освіту. Він доєднався до "Азову" в 2015 році після закінчення університету. "Я не можу бути осторонь, поки за мою Батьківщину воюють інші"", – згадує Наталія, що сказав син, коли пішов у військо. В "Азові" Артем був інструктором-кінологом, допомагаючи розвивати цей напрямок у підрозділі. "Його вірною напарницею стала собака Ф'юрі, яка займалася пошуком мінно-вибухових пристроїв. Артем називав її "своїм другом, сином і напарником", на жаль тварина загинула під час боїв у Маріуполі", – додає мати. Наталя каже, що напередодні початку повномасштабного вторгнення її син планував відпустку. Вона мала початись з 22 лютого 2022 року, а на 24 лютого Артем мав квиток на літак до Грузії. "Проте за кілька днів до вильоту відпустку скасували через виконання бойових завдань", – згадує вона. Розмова з Наталею Кравцовою після акції Фото Володимира Фомічова, УП Після потрапляння в полон Артем опинився в так званому бараку "200" в Оленівці, де росіяни намагалися знищити українських бійців. Наталя каже, що там перебували інші бійці "Азову", які отримали важкі поранення. Проте Артем дивом відбувся вторинними осколковими пораненнями, що не загрожували життю. Наступні два роки він провів у Таганрозі в повній інформаційній ізоляції, а згодом був переведений до колонії в Кізелі Пермського краю Росії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я пам'ятаю запах згорілих тіл і скловату, яка сиплеться на тіло, наче тисяча голок". Історія азовця Крафта, який вижив у теракті в Оленівці "Тепер моєму сину загрожує строк за статтями кримінального кодексу РФ про тероризм або участь у терористичній організації. Попри гучні обіцянки посадовців, очікування родин щодня стикаються з реальністю гальмування процесу обмінів, що демотивує, виснажує родини і полонених азовців", – підсумовує Наталя. 26 квітня. Надворі дощ і град. Людей ще менше, ніж на попередній акції. Дощ заважає людям провести подію біля палацу "Україна". На площі їх небагато, вони постійно спускаються та підіймаються з підземного переходу Фото Володимира Фомічова, УП УП знайомиться з постійною учасницею акцій Юлією. Її брат вже 15 місяців має статус зниклого безвісти. Він не був в "Азові", а воював у 110-ій бригаді імені Марка Безручка. Юлія вже два роки бере участь в акціях на підтримку звільнення азовців з полону. Жінка пояснює свою мотивацію тим, що суспільство не повинно забувати про військових. Юлія розповідає про свого брата Фото Володимира Фомічова, УП "Очікую більшої уваги нашого суспільства до проблематики полонених, безвісти зниклих та загиблих українських героїв. Це не просто цифри, не просто імена. Важливо регулярно нагадувати, що в Україні йде війна", – каже Юлія. Тут УП знайомиться ще з одним постійним учасником акцій, Костянтином Давиденком з Криму. Він – колишній цивільний полонений, що провів 7 років у полоні, його було звільнено в 2025 році. Давиденко розповідає, що виходить на акції з прапором, на якому зображений азовець з Маріуполя Рустам Гочалієв, з яким він ділив камеру, барак та ізолятор у колоніях в Саратовській області з 2023 року до самого свого звільнення. "Цілком природно співчувати людям, з якими ділив спільну біду", – додає про свою мотивацію Давиденко. У грудні 2023 року росіяни засудили Гочалієва до 15 років позбавлення волі, в "Азові" він був водієм-кулеметником. Давиденко вже під час дощу розповідає про свого побратима, який досі в неволі Фото Володимира Фомічова, УП

Людей стає менше: чому і що з цим робити

31 травня учасники акції збираються біля ТРЦ "Гулівер". Людей зовсім небагато. За оцінками інспекторів патрульної поліції, їх трохи більше ніж 150. Невелика група людей стоїть з плакатами вздовж бульвару Лесі Українки. Надворі хмарно, подеколи йде дощ Фото Володимира Фомічова, УП Постійна учасниця акцій Катерина розповідає, що ходить на заходи підтримки родин полонених і зниклих безвісти вже два роки. На війні загинув її коханий. "Ці незнайомі люди стали мені рідними за цей час. Тут ті, хто завжди підтримують у складних ситуаціях. Ті, хто невтомно збирають на потреби війська й допомагають іншим у волонтерських справах. Я знайшла тут нових друзів із свідомою позицією і схожими цінностями", – розповідає вона. Катерина бачить, що людей на акціях стає менше. "Але це не означає, що вони стають байдужими чи втрачають інтерес. Деякі з моїх знайомих долучилися до війська", – каже вона. Катерина на фото справа Фото надано учасницею акції За словами Катерини, більшість її приятелів – добровольці у віці 19–25 років. Тільки за осінь 2025-го п'ятеро дівчат з акції, яких вона знає, стали на захист Батьківщини, а коли в них є можливість, вони приходять сюди, бо тут їхні друзі. "Особисто я постійно запрошую нових людей, і деякі з них приходять. Ми не можемо змусити людей зрозуміти чужу боротьбу, ми можемо показати їм і надихнути своїм прикладом", – додає постійна учасниця акцій. У співорганізаторки акцій Ольги Андріанової в полоні загинув коханий, а його друзі й досі залишаються там. За її словами, присутність людей на мітингах вкрай важлива для родин, які чекають своїх рідних з полону. "Це дає їм розуміння, що іншим українцям так само болить ця тема і вони не байдужі", – пояснює Андріанова. Ольга пов'язує зменшення кількості учасників на початку року з тим, що багато людей виїхали, хтось пішов воювати, а також не сприяють погодні умови. Вона сподівається, що влітку людей стане більше, проте зазначає, що той факт, що люди виходять на підтримку вже чотири роки – це сам собою гарний показник. Ольга Андріанова (друга зліва) під час однієї з акцій біля Софії Київської Фото надано Андріановою "Присутність на акціях дуже важлива, в першу чергу це допомагає морально триматись тим, чиї рідні знаходяться в російських катівнях, і також підтримує тих, хто, повертаючись з полону, бачить, що суспільство небайдуже. Зараз ми працюємо над ідеями, які можуть привернути більшу увагу до акцій", – додає вона. Соціальний портрет учасників акцій дуже різний, каже Андріанова. Це не лише члени родин військових, але й активісти та просто небайдужі громадяни з активною позицією. Приходять навіть ті, хто не має рідних на війні чи в полоні. Долучаються і спільноти автомобілістів, які влаштовують щонедільні автопробіги. Також акції відвідують звільнені військовополонені, коли перебувають на лікуванні або ротації, хоча більшість із них зараз знову виконують бойові завдання. 7 червня. Місце для проведення акції повинно бути прохідним та мати масовий наплив людей, тобто це може бути як центр населеного пункту, так і місцевість навколо великих шосе. Цього разу акція відбувається біля метро Дорогожичі. За оцінками інспекторів патрульної поліції, на ній присутні до 200 осіб. Мітингарі стоять поруч зі входом до станції метро Дорогожичі Фото Володимира Фомічова, УП УП спілкується з Юлією Стоміною. Вона донька капітана 109-ої Донецької окремої бригади Тероборони Дмитра Паскалова, який потрапив у полон після оборони Маріуполя та був звільнений 15 травня цього року, провівши у в'язницях чотири роки. Юлія бере участь у акціях з самого їхнього початку, займається розвитком соціальних мереж артилерійських підрозділів полку "Азов". Вона називає феноменом те, що невелика група людей протягом кількох років утримує фокус навколо тематики полонених. При тому, що в Україні ледь не щодня відбуваються події, які можуть його змістити: це і сама війна, обстріли, важкий стан економіки. Юлія Стоміна розповідає про свої враження від акцій та своє бачення, як можна загітувати більше людей до участі в них Фото Володимира Фомічова, УП "Крім цього після кожного обміну ми дізнаємось ще більше жахів про те, як ставились до людей в полоні. Це емоційно забарвлена історія, від якої багатьом хочеться відволіктись", – додає вона. Стоміна вважає, що важливо нагадувати про акції в будь-яких сферах життя, починаючи з мистецтва і закінчуючи спортом. Щоб про людей не забували. "Вийти на акцію – це одна година часу раз на тиждень. Всі втомлюються, але кожному з нас потрібно дати відповідь всередині себе, чи готові ми сказати полоненим, що ми перестаємо виходити на мітинги і ми втомились їх чекати?" – підсумовує донька захисника. Володимир Фомічов, УП

Скільки людей сьогодні живе в Україні – насправді достеменно не знає майже ніхто. Останній повноцінний перепис населення проводили ще 2001 року. Відтоді країна пережила кілька хвиль трудової міграції, анексію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення Росії. Водночас держава вже має власну актуальну оцінку чисельності населення. У відповідь на запит УП Державна служба статистики повідомила, що спільно з Інститутом демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України та іншими науковими установами провела відповідні розрахунки станом на 1 січня 2026 року. Проте самі цифри поки не оприлюднюють. У Держстаті пояснюють це чутливістю інформації в умовах воєнного стану та необхідністю додаткових консультацій з урядом і міжнародними партнерами щодо безпечного формату публікації даних. Частково масштаби демографічних втрат окреслив міністр соціальної політики, сім'ї та єдності Денис Улютін. За його словами, нині на підконтрольній Україні території проживає орієнтовно від 22 до 25 мільйонів людей. Для порівняння, 1991 року населення України становило близько 48 мільйонів осіб, а напередодні повномасштабного вторгнення – близько 41 мільйона. Якщо оцінки міністра близькі до реальності, то за роки незалежності кількість населення всередині країни скоротилась майже вдвічі. Причому велика війна стала лише одним із чинників. Демографічна криза в Україні почалася задовго до 2022 року і десятиліттями залишалася поза увагою держави. В свою чергу, керівниця напряму "Демографія та міграція" в Інституті фронтиру Ольга Духніч називає зовсім інші цифри: "Щороку в Україні помирає більше людей, ніж народжується. Ми втратили від 9 до 12 мільйонів людей до початку повномасштабного вторгнення. Ми втратили велику кількість людей, 5-6 мільйонів після повномасштабного вторгнення з різних причин".

Країна без перепису

Останній повноцінний Всеукраїнський перепис населення відбувся ще 5 грудня 2001 року. Тоді Державний комітет статистики зафіксував 48,46 мільйона мешканців. З того часу загальнонаціонального демографічного дослідження держава не проводила. Уряди різних поколінь і різних політичних таборів пояснювали це браком коштів, складністю організації та можливістю оцінювати чисельність населення на основі державних електронних реєстрів замість перепису. Проте експерти переконані: без повноцінного дослідження державна політика дедалі більше ґрунтується на припущеннях. "Перепис населення Україні потрібен і він вже перезрів. І чим раніше ми його проведемо, тим краще нам всім буде", – говорить Духніч. За її словами, перепис потрібен не лише для підрахунку людей. Він дає відповідь на питання про вікову структуру населення, рівень освіти, професійну зайнятість, склад домогосподарств та інші характеристики суспільства. Без цих даних державі дедалі складніше планувати економічну, соціальну, освітню чи медичну політику. Адже фактично країна живе без актуальної картини власного населення вже чверть століття. "Я думаю, що політичних причин тут більше, ніж реальних бар'єрів. Хоча, звичайно, ми не можемо скидати з рахунків військову ситуацію і те, що перепис людей сьогодні є чутливою інформацією, в тому числі для нашого уряду", – говорить Ольга Духніч.

Погіршення демографічного балансу

Після повномасштабного вторгнення демографічний дисбаланс в Україні не просто зберігся, а посилився і почав впливати на економіку. За даними держстату, до 2022 року в країні проживало близько 16–17 млн економічно активних осіб і 11–11,5 млн пенсіонерів, тобто співвідношення становило приблизно 1,5 працюючих на 1 пенсіонера. Після 2022 року ситуація різко погіршилась. З України виїхали мільйони біженців, значна частина з яких – працездатного віку, ще 3–5 млн осіб стали внутрішньо переміщеними і їх кількість росте. Одночасно триває мобілізація. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, економічно активне населення скоротилося до приблизно 12–14 млн осіб, тоді як кількість пенсіонерів залишилась на рівні близько 10,5–11 млн. Співвідношення погіршилося до орієнтовно 1,1–1,3 працюючих на 1 пенсіонера. Таким чином, війна перетворила вже наявний демографічний перекіс на критичний економічний фактор.

Міністерство повернення, яке не спрацювало

У листопаді 2024 року для повернення громадян з-за кордону уряд ініціював створення Міністерства національної єдності. Ідея полягала в тому, щоб вперше зібрати в одному центрі політику щодо українців за кордоном – як тих, хто виїхав після початку великої війни, так і багатомільйонної діаспори. Тодішній прем'єр-міністр Денис Шмигаль пояснював, що держава фактично не мала єдиної стратегії роботи з українцями за кордоном. Різні функції були розпорошені між відомствами, і це, за логікою уряду, ускладнювало будь-яку системну політику повернення. Планувалося, що міністерство буде працювати як з українськими біженцями в Європі, так і з діаспорою. Фактично йшлося про створення державної політики повернення громадян. Діяльність міністерства почали з закордонних відряджень його очільника. Тоді Олексій Чернишов активно їздив по європейських столицях аби домовитися про створення Unіty Нub (Центрів єдності), які повинні були стати контактним пунктом для українськів за кордоном. Там планували проводити культурні заходи українською, мовні курси та допомагати українцям з працевлаштуванням у відповідній країні проживання. Але Міннацєдності так і не відкрило жодного такого хабу, лише встигли підписати декларацію про відкриття у Берліні в лютому 2025 року. Олексій Чернишов ФОТО: ОЛЕКСАНДР ЧЕКМЕНЬОВ, УП Вже влітку відомство припинило існування. Після політичних скандалів та кримінальних підозр щодо Чернишова міністерство ліквідували, а його функції передали Міністерству соціальної політики. Це лише посилило дискусію, чи взагалі здатна держава вплинути на рішення людей повернутися додому.

Чому українці не повертаються

Під час "години запитань до уряду" в Верховній Раді у травні цього року міністр закордонних справ Андрій Сибіга заявив, що за межами держави досі вимушено перебувають близько 8 мільйонів громадян України. У МЗС говорять, що це питання вже виходить за межі суто міграційного та набуває стратегічного значення для держави. Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойников переконаний: ключовим фактором повернення українців додому залишається питання безпеки. "Саме закінчення війни та умови миру якраз і було тим важливим елементом, щоб люди почали приймати рішення залишатися назавжди або повертатися", – зазначає він. Втім, завершення війни саме по собі не гарантує масового повернення. Воскобойников називає ще три фактори, які визначатимуть вибір українців. Перший – житло. Мільйони людей втратили домівки через бойові дії або окупацію. Другий – робота та рівень доходів. Йдеться не просто про наявність вакансій, а про можливість забезпечувати родину та мати зрозумілі економічні перспективи. Третій фактор – загальна якість життя. Освіта, медицина, транспорт, соціальні послуги та рівень державного управління формують середовище, яке люди порівнюють із тим, що отримали за кордоном. Фактично Україна вже конкурує за власних громадян із країнами Європейського Союзу. "Станом на зараз розраховувати на якесь масове повернення українців не доводиться. Люди навряд чи будуть замислюватися про повернення, поки зберігаються безпекові ризики і невизначеність щодо майбутнього", – зазначає Василь Воскобойніков. Згідно з дослідженням Центру економічної стратегії, де проаналізували настрої українців за кордоном, 43 % (2.4 млн людей) українських біженців планують повертатися в Україну, а 36 % (2 млн людей) – ні.

Не "втрачені українці"

У дискусіях про біженців та емігрантів дедалі частіше звучить питання: чи реально повернути мільйони людей, які вже облаштували життя за кордоном? Частина українців знайшла роботу, житло, віддала дітей до місцевих шкіл і дедалі глибше інтегрується в нові суспільства. Президент Світового Конґресу Українців Павло Ґрод говорить, що до українців, які виїхали за кордон, не можна ставитися як до тих, хто "покинув" країну. "Майбутність Української держави залежить від тих мільйонів українців, які виїхали. Їх не можна називати людьми, які покинули чи зрадили країну. Навпаки – саме вони можуть стати найважливішим людським ресурсом для відбудови України після війни", – зазначив він. На його думку, після завершення війни Україна конкуруватиме за своїх громадян не лише з європейськими ринками праці, а й з новим способом життя, який багато хто вже побудував за кордоном. Тому ключовим завданням стане не лише створення безпечних умов та конкурентних робочих місць, а й збереження зв'язку цих людей з Україною. "Для країни, де населення за три десятиліття скоротилося майже вдвічі, питання повернення мільйонів громадян поступово перетворюється не на гуманітарну чи політичну проблему, а на одну з головних передумов економічного відновлення", – зазначив Павло Ґрод.

Народжувати стає все складніше

Навіть якщо частина українців повернеться, це не вирішить проблему природного скорочення населення. Демографи наголошують: сучасні тенденції народжуваності характерні не лише для України. Більшість розвинених країн стикаються зі старінням населення та зменшенням кількості дітей у сім'ях. Зокрема, першість в таких тенденціях посідає Японія, де середній вік населення становить 49,1 років, Італія: 47,4 років та Німеччина з середній віком 45,8 років. У Японії коефіцієнт народжуваності у 2024 році впав до 1,15 дитини на жінку, в Італії – до рекордно низьких 1,18 дитини, а в Німеччині становив близько 1,35 дитини на жінку. Для порівняння, для простого відтворення населення цей показник має становити приблизно 2,1 дитини на одну жінку. Демограф Олександр Гладун, в розмові з УП, пояснює, що зі збільшенням розміру населеного пункту як у світі, так і в Україні, народжуваність зазвичай знижується. Висока вартість житла, дорогі послуги, інтенсивний ритм життя та невизначеність майбутнього змушують людей відкладати народження дітей. У результаті багато родин не наважуються навіть на першу дитину, не кажучи вже про другу чи третю. А війна лише посилює ці настрої. "В цьому сенсі ми не унікальна країна. Весь світ буде жити в умовах скорочення чисельності населення. Зараз вибухнула (по народжуваності – УП) тільки Африка. Більшість країн уже мають низький рівень народжуваності. Це загальний тренд в усіх країнах світу" – зазначає Олександр Гладун.

Що далі?

Україна входить у період, коли демографічна криза перестає бути виключно питанням статистики. Скорочення населення, старіння суспільства, низька народжуваність, масова міграція та дефіцит робочої сили вже впливають на економіку, ринок праці, систему соціального захисту та перспективи післявоєнного відновлення. Експерти по-різному оцінюють шляхи виходу з ситуації, однак сходяться в головному: час для рішень стрімко скорочується. Держава досі не має актуального перепису населення, не сформувала довгострокової демографічної стратегії та лише починає шукати відповіді на виклики, які накопичувалися десятиліттями. Водночас війна лише загострила процеси, що розпочалися задовго до 2022 року. Навіть після завершення бойових дій Україна буде змушена конкурувати за власних громадян із країнами, де вони вже встигли побудувати нове життя. А повернення частини біженців саме по собі не розв'яже проблему низької народжуваності та старіння населення. Саме тому демографія дедалі більше стає питанням національної безпеки. Від того, наскільки швидко влада зможе запропонувати дієву політику щодо повернення громадян, підтримки сімей, ринку праці та інтеграції українців за кордоном у майбутній розвиток держави, залежатиме не лише чисельність населення, а й здатність країни відновлюватися після війни. Як зауважує демограф Олександр Гладун, демографічні процеси мають сильну інерцію і формуються десятиліттями. Тому рішення, які Україна ухвалює або відкладає сьогодні, визначатимуть її можливості не через рік чи два, а й в наступні покоління. Якщо ж системних кроків не буде, країна ризикує стикнутися з наслідками демографічної ями саме тоді, коли потребуватиме людського ресурсу для відбудови та розвитку. Станіслав Свирид, для УП