Українська правда

 У Празі завершилася одна з найбільших безпекових конференцій Європи – GLОВSЕС Fоrum 2026. Цього року вона зібрала понад 2 000 учасників із десятків країн: президентів, міністрів оборони, військових, дипломатів, представників НАТО, ЄС, оборонної промисловості та громадянського суспільства.


Серед ключових спікерів були президент Чехії Петр Павел, президентка Молдови Мая Санду, очільниця Європарламенту Роберта Мецола. А також колишні командувачі сил НАТО та США й ексочільник НАТО Андерс Фог Расмуссен.


І головний висновок, який я зробила після цієї конференції, після всіх розмов експертної спільноти звучить парадоксально: Україну в Європі почали поважати значно більше, але існує негативна сторона цієї медалі.


Були роки, коли на подібних заходах домінувала панічна риторика: "Україна ось-ось впаде", "Росія перемагає", "Європа не готова". Сьогодні тональність кардинально інша: Україну називають найбільшою армією Європи. Говорять про українські дронові технології як про фактор, що змінив сучасну війну. Ба більше – лунають тези, що вже не Європа має гарантувати безпеку Україні, а Україна — Європі.


На перший погляд це звучить як дипломатичний успіх. Нас більше не сприймають як "жертву", яку треба рятувати. Україна стала суб'єктом безпеки. Але саме тут починається небезпечна ілюзія.


Бо коли Європа починає вірити, що "Україна сама впорається", виникає спокуса знизити рівень терміновості. Мовляв, ми вже дали десятки мільярдів допомоги Україні і більшість своєї зброї вона виробляє сама, а далі європейці поступово наростять виробництво зброї — і самі підготуються для стримування потенційної російської агресії уже щодо них.


На GLОВSЕС дуже багато говорили про необхідність розбудови європейської оборонної промисловості. Постійно звучала цифра "три роки" — саме стільки, на думку багатьох європейських політиків і військових, має Європа для підготовки до потенційного російського нападу. Але проблема в тому, що для нас війна не просто стратегічний прогноз на 2029-й, бо ракети летять уже сьогодні, вбиваючи людей, руйнуючи міста та виснажуючи економіку.


І коли кожна панель починалася з тези, що європейцям потрібно вчитися в України, що Європа має брати уроки в України. І це, з одного боку, правильно. Добре, що Європа перестає боятися перспективи меншої підтримки від США і дивиться на Україну, як на приклад країни, яка фактично була залишена здебільшого сам на сам із війною. Але втрималася завдяки винахідливості, силі та готовності своїх людей боротися та захищатися. Втім, коли говорять про "брати уроки в України", іноді це починає звучати як "уроки, отримані за рахунок України". І тоді виникає питання: що залишиться після такого "навчання"? Бо це криваві уроки, які даються нашій країні надто великою ціною.


Окрім цього, мене насторожила ще одна тенденція. Навіть на панелі з назвою "Vісtоry fоr Ukrаіnе" не звучало слова "перемога". Натомість дискусії про "переговори", "замороження", "нові дипломатичні формати". Після того, як Трамп фактично дистанціювався від активної ролі у переговорах, у Європі почали обговорювати: а чи не має сама Європа почати прямий діалог із Росією? Але незрозуміло для чого. Адже Росія не демонструє жодної готовності припиняти війну, Кремль не змінив своїх цілей. І будь-який новий переговорний майданчик Москва використає передусім для просування власної пропаганди та тиску щодо послаблення санкцій. Причому, щоб Європі брати участь у переговорах з Росією, необхідно показати рішучість, але після того як "коаліція рішучих" перетворилася на "коаліцію тих, хто очікує", цієї демонтрації явно не відбулось.


Україні зараз потрібні не визнання і подяка – на цьому далеко не заїдеш. Ми гостро потребуємо практичного результату: масштабного, спільного із партнерами виробництва зброї, швидкого нарощування оборонних потужностей, технологічної кооперації, конфіскації російських активів та реальних механізмів виснаження російської військової машини.


Окреме питання, яке постійно порушували на GLОВSЕС, — це криза ланцюгів постачань для європейської оборонки.


Європейські виробники скаржаться на дефіцит мікрочипів, залежність від китайських магнітів, затримки постачання компонентів. Але парадокс у тому, що за ці самі компоненти Європа фактично стоїть у черзі разом із Росією.


Російська оборонна промисловість досі отримує західні технології для "Іскандерів", "Шахедів", крилатих ракет та керованих авіабомб.


Ми роками досліджуємо ці ланцюги постачання в НАКО і бачимо: нинішня модель експортного контролю не працює в умовах великої війни.


Світові демократії мають перейти від косметичних санкційних пакетів до системного перезапуску експортного контролю — масштабу, подібного до механізмів часів холодної війни, коли Радянський Союз обмежували у доступі до критичних технологій.


Вже дорогою з форуму мене застали, м'яко кажучи, не дуже втішні новини: Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія та Канада заблокували ініціативу генерального секретаря НАТО Марка Рютте щодо виділення членами Альянсу 0,25% свого ВВП на військову допомогу Україні. І це відбулось практично одночасно з масованим обстрілом України – коли загинули люди і коли, зокрема, у столиці лише за одну ніч постраждала рекордна кількість історичних та культурних об'єктів.


Жаль, що усвідомлення того, що Україна – це щит Європи, не прийшло разом із усвідомленням, того, що людські й технологічні ресурси захисту однієї, геть невеликої країни – вичерпні.


На таких впливових міжнародних майданчиках як GLОВSЕС, представники України мають відігравати ще більшу роль, ніж це було навіть у 2026-му. І я, як могла, разом із колегами із громадянського суспільства та державного сектору, просувала ключову тезу, що заслуговує потужнішої адвокації: Європа має пам'ятати, що вже зараз вона може зробити для того, щоб посилити тиск на Росію. І змусити її припинити війну. Йдеться про масштабування санкцій, про надання Україні стратегічного озброєння.


Бо дуже зручно, коли німецький міністр Пісторіус приїжджає до Києва і чує: добре, що уже не потрібно давати Таurus, бо ми нібито створили власний "український Таurus". Це, звичайно, неправда.


Правда в тому, що самими дронами війну не виграєш. Потрібна стратегічна авіація, потрібні далекобійні крилаті й балістичні ракети у великих масштабах. Усього цього Україна досі, на відміну від противника, не має. І саме в цьому Європа поки що не допомогла Україні достатньо — ані через передачу таких систем, ані через створення умов для їхнього спільного виробництва.


Тому сьогодні надзвичайно важливо знайти правильний адвокаційний меседж і говорити одним голосом від України: так, ми стали лідером Європи у сфері оборонних технологій, ми маємо найбільшу й найдосвідченішу армію на континенті, і ми справді можемо бути гарантом безпеки Європи як частина ЄС і НАТО. Але ми зможемо виконати цю роль лише тоді, коли Європа допоможе нам отримати стратегічну перевагу над Росією. Бо війна триває і чим вона закінчиться — невідомо. Й для того, щоб вона завершилася українською перемогою, Європі потрібно зробити значно більше, ніж вона робить сьогодні.


Олена Трегуб, виконавча директорка Незалежної антикорупційної комісії (НАКО)