Український тиждень

Ось він у мене на долоні, цей ключ. Точніше, обриси його, що вписуються у лінії долі.
Ще в часи союзу дивувалася, коли хтось плутав столиці республік країн Балтії, які називали Прибалтикою. Це ж так просто: Вільнюс – столиця Литви, Рига – столиця Латвії, Таллінн – Естонії. І ще не любила цю зверхню москальсько-радянську приповідку: «Куріца – нє птіца, Прібалтіка – нє заграніца». То чого намагалися потрапити туди «на вільні харчі» – надто радянські військові-пенсіонери? Їхні спадкоємці, до слова, далеко не всі вивчили мови названих країн, тому російську не раз чула в Таллінні. Це напружувало. А що здивувало: англійську тут знають, до кого б не зверталася! Сама  намагалася хоч кілька слів вивчити естонською: це перше правило елементарної поваги до країни. Фінська мова споріднена, але таки інша. В часи союзу зокрема для талліннців вона була частиною «опозиційної ідентифікації»: вікном на Захід у закритому таборі під назвою СРСР.
Я втретє їхала в Таллінн. Хвилювалася: це побачення через 42 роки від попереднього! З воєнного Києва – до мирної Естонії, яка завбачливо готується до… миру, хоча наш спільний ворог чигає на кордоні.
Таллінн одразу вразив і розчулив українськими прапорами. З вікна готелю на величній будівлі навпроти бачила поряд стяги: наш та естонський. За національний прапор радянський режим переслідував естонців, заборонялося поєднання синього, білого і чорного кольорів.
Хто лише не перейшов естонською землею в різні часи: данці, шведи, німці, росіяни – та вона з повним правом належить народові, який працьовито опікується нею. Недарма в естонській мові назви багатьох островів (а їх там 2222), інших місцевостей містить частинку mаа, що й означає земля. А мати-земля – це Мааеmа. Естонці скромні, не люблять фасадно-показушного. Історично закладена в натурі протестантська етика (оrе еt lаbоrе – молись і працюй!) працює, перепрошую за тавтологію, на добрий результат. Це видно навіть у міському просторі: скрізь охайно, скляні павільйони зупинок громадського транспорту ідеально доглянуті – тут ще й вихована побутова культура мешканців, заснована і на штрафах, і на сумлінні. До слова, мої приятелі, у котрих мешкала також кілька днів, у крихітній кухні мають три контейнери для побутових відходів, які сумлінно переносять у великі дворові. І коли вже згадала про їхнє помешкання, то це – хрущовка, спадок совка, яких чимало в районі Мустамяе. Та п’ятиповерхівки оштукатурені, оновлені комунікації і балкони кожного будинку відрізняються кольором, а не стилем «хто в ліс, хто по дрова», що спотворює вигляд наших міст. Зелений комфортний район (не могла надихатися чистим повітрям) – на противагу Коплі, який справив цілком інше враження. Втім, нині докладаються всі зусилля, щоб покращити репутацію Коплі, колись промислового району, ще недавно кубла наркоманів і п’яниць.
З одного боку, короткочасне перебування в будь-якій країні не дає підстав робити певні висновки. Та узагальнена картина, емоції – ніби візитівка у пам’яті.
А вражень – більше, ніж можу виповісти. Як укласти в рядки тишу без повітряних тривог, які, втім, уже є фантомними? Як уписати сюди вітрюган, надто у Вишгороді Таллінна, Тоомпеа, що нагадує: місто стоїть на березі Фінської затоки і є морським портом? Постійний захват від атмосферної забудови Старого міста, переважно готичної, де збереглися не поодинокі будівлі, а цілі квартали: шерехата намацувальність стін, ковані деталі, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею. Вперше побувала в готичній ратуші – високих залах із хрещатими склепіннями, старовинними гобеленами на стінах. Усе це не само собою дійшло до нас: навіть у радянські часи реставратори країн Балтії були прикладом для колег в інших республіках. Щоправда, ресурси були надто різними, і «благословіння» московських наглядачів теж. До слова, саме на вулиці Пікк (Довгій) у старовинному будинку розташоване посольство Росії. Від протестувальників воно оточене огорожею і на ній – різноманітні плакати і фото зруйнованих українських міст, облич наших біженців, наші прапори та окремих бойових підрозділів ЗСУ. А за кілька метрів на Ратушній площі очі колола навіть вивіска російського ресторану Тrоjkа, криклива, як і зазивало біля входу і при ньому баришня в кокошнику. Втім, знаємо: Росія вміє позиціонувати себе як країна високої культури. В Кадріорзі, палаці, побудованому Петром І для своєї дружини Катерини І, облаштовано музей з постійною експозицією російського живопису ХУІІІ ст. Звісно, ця колекція почала складатися, коли Естонія потрапила у лапи російської імперії. Хто тільки не працював на неї: італійці, німці, поляки за походженням. Тож справедливо було б зазначити (бодай у дужках) українське коріння знаних художників: Аполлона  Мокрицького, Володимира Боровиковського, Дмитра Левицького тощо, творчість яких значно розвинула російське малярство. Так, як це зроблено на інфощитах в одному з тартуських скверів, де підкреслено країну походження багатьох учених, що свого часу працювали в Тартуському університеті. Принаймні, впало у вічі прізвище Григорія Левицького, відомого астронома, який працював в естонському виші, а також у Харківському університеті. На інфощиті показано і мапу, де виокремлено Україну як країну, звідки походить вчений, а в короткій біографії вказано: українець. Словом, «деколонізовувати» варто ще багато – те, що століттями приписувалося одній-єдиній культурі, яка все краще привласнювала собі.
У Таллінні неможливо обійти всі музеї. Про Кадріорг уже згадала, хіба додам: цей палац обіймає доглянутий англійський парк, а поряд – резиденція президента Естонії. Перед скромною будівлею запам’яталися три білі вулики на траві. Напис попереджав: не варто боятися цих мирних бджіл виду Осмія. Президентський мед – як звучить! Умить пригадала одного з наших президентів, який мав пасіку, любив бджіл, а дехто з презирством називав його пасічником.
На вулиці Лай у Старому Таллінні (знаєте ці слова естонською бодай через назву відомого лікеру Vаnа Таllіnn) – два музеї, куди пішла побачити, як працює інтерактивна експозиція: Музей природи і Музей здоров’я. Це розкішне навчальне поле – надто для школярів, де діюча наочність вартує курсу лекцій. Цей спосіб подачі матеріалу вмикає активність, допитливість, і саме цим спонукає до засвоєння матеріалу. Від зародка до самої смерті – все про людину, функціонування її органів, типові хвороби й запобігання їх тощо. У Музеї природи – акцент-прив’язка до особливостей ландшафту, тваринного і рослинного світу Естонії. Тут повно дивовиж і відкриттів, що закладають в юні душі громадян Естонії любов до рідної землі, Мааеmа. А вже те, що я побачила просто неба в ботанічному саду Тартуського університету, перевершило всі очікування. Це клаптик справжнього раю на землі, з якого не хотілося вийти! Саме звичайних, не екзотичних, рослин стало на те, щоб перейнятися «простою» красою, за якою, звісно, складна праця.
Щодо мистецьких галерей – несподівано багата експозиція естонської графіки і живопису трапилася в приморському селищі Війністу (Vііnіstu). Цей приватний музей заслуговує на особливу увагу: зібрані мистецькі твори ХХ ст. і початку ХХІ-го. Естонська графіка привертала мою увагу ще в радянські часи. А книжкова культура Естонії була тоді чи не найвищою, зразковою.
Живим музеєм, осередком творчості і взаємопідтримки  побачила також і Український культурний центр у Старому місті, вписаний у оборонні мури. Про цю локацію, як і засновника, Анатолія  Лютюка, знала давненько з преси: центр постав 2002 року. Та побачити на власні очі – зовсім інше: невеличкий простір фантастично багатофункціональний. Це справжній Талліннський Ноїв ковчег! Тут і папірня, де вручну виготовляють папір за старовинними технологіями, і школа каліграфії де навчаються охочі: пан Анатолій – професійний художник, у руках якого ниточки різноманітних проєктів. До них долучаються художники й дієвці з різних країн. Це зокрема книжки-фоліанти з рукотворного паперу, присвячені тваринам, біженцям, небесному і земному.
Тут є навіть городець на даху: ящички з рослинами із зерен, які не зазнали модифікацій. А ще – каплиця у середньовічній вежі. Пан Анатолій молиться там за нашу перемогу, природу, звірів, птахів: він називає себе монахом у миру. Там, у каплиці, – рукотворний «ковчег» із фігурками тварин і людей, витворених переважно дітьми, вимушеними переселенцями з України. З ними пан Анатолій працює не тільки як художник, а як цілитель-психотерапевт: через малювання, що активізує підсвідомість. Тут діє і волонтерський осередок, звідки йде допомога українцям у час війни.
Насамкінець те, що мало бути на початку.
Цього разу потрапила до Естонії завдяки запрошенню організаторів міжнародного літературного фестивалю RЕАDНЕАD. І насамперед дякуючи поетесі Катрін Вялі, яка переклала мої поезії. Тож минулого року в Естонії вийшла збірка. Катрін знаю ще з часів до відновлення незалежності її рідної Ееstі і моєї України, познайомилися на літфестивалі в Полтаві. Скільки води збігло – і ось через 42 роки зустрілися знову! Разом читали вірші перед публікою, ходили вуличками Таллінна і Тарту – не могли наговоритися. Катрін почала вивчати українську мову, і мовна практика їй до душі. Також не могла натішитися розмовою із поеткою, перекладачкою і професоркою філології Анною Вершік. Вона ж почала вивчати українську, щойно почався наш черговий Майдан – Революція гідності. Слухала Суспільне радіо, переглядала новинні сайти з України. І нині вільно володіє нашою мовою. Принаймні, легко провадила зі мною публічне інтерв’ю в Будинку естонських письменників. Тож особливо за ці зусилля оволодіти нашою складною мовою дякую естонським приятелькам, як і всім, хто подарував мені ключ від тихої радості під мирним небом, розкіш зустрічей і спілкування, дива і видива нових місць!

«Коли поспівають чорниці, люди перестають хворіти», казала моя бабуся по батькові. Вона жила в лісовому Поліссі, краю чорниць. Проста, неписьменна, вона помітила те, що непомітно було всій медицині, та лікувала тим, про що в народі кажуть: мертвому припарки. Чорниці тоді збирали масово і вживали тривалий період. В результаті з’являвся масовий оздоровчий ефект. Працездатність, активність, опірність того і нинішнього покоління – незрівнянні. Зрозуміло, не із-за одних чорниць, а інакшого способу життя, харчування, Енергії. Чорниця – одна з найцілющіших ягід. Їх їли з цукром і медом, варили вареники. Офіційна медицина не бачила її цілющості. Тепер кожен знає: чорниці корисні для підтримання зору, як і горіхи, вони живлять мозок. Покращення роботи мозку покращує зір. Зараз чорниці може дозволити собі постійно хіба що олігарх. Простий народ, який їх так само збирає, самолікується весь сезон.
По всьому світі люди фіксують дивні симптоми нездужання. В коментарях жаліються на дивні недомагання: слабкість, сонливість, нічого не хочеться, швидка втомлюваність, не можна виспатись, вдень хочеться спати, вночі не спиться, неможливо сконцентрувати увагу, апатія, постійна втома, низька активність, сил ні для чого нема. Із скаргами на болі в шиї, спині летять за тридев’ять земель в Китай, що пройти процедуру розщемлення хребта, зняття затиснень там. Та більшості і це недоступне. Галузь, яка покликана охороняти здоров’я, цих симптомів, звісно, недобачає. Як жити людині, як вижити країні з такою нездужістю, ніхто не знає. Як можна жити й працювати людям із станом, близьким до присмерті? нікого не хвилює. Це мука, а не життя, яку розуміє той, хто подібне пройшов. Я не закликаю до самолікування, але в покинутих напризволяще іншого виходу немає. Ще сорок п’ять років тому я перейшов на траволікування – учитель, кращий на тоді травник, загинув – я вчився оздоровленню сам, по тисячах книг, а потім з допомогою Бога. З часом всі відомі методи зійшлись в одне: голод в правильні дні і малоїдження. Правильне, раціональне харчування. В мене стислий раціон: горіхи, мед, банан, тушена квасоля, зрідка сир, все інше не влазить. Фрукти, ягоди по сезону. Квасоля – для уникнення фолієвонедостатньої анемії. Решту компонентів організм знаходить у нетваринних продуктах. Не знаючи про це, я проходив з анемією п’ятнадцять років, з таким гемоглобіном, з яким не живуть. За твердженням фахівців. Я жив і працював, часто по 18 годин, розумово і фізично. В це важко повірити, я голодав, в середньому 300 днів на рік. З розрахунку один день сухого голоду = трьом на воді. Це правильний розрахунок, що й було підтверджено Богом. Більше мене в північній півкулі не голодав ніхто: понад 10 років. В Індії хтось голодав, але я не знаю хто.1Така дієта дозволяє підтримувати щільність тіла, не розбухати, легко рухатись, думати і жити. Імпульс мозку на пряму залежить від провідності тіла. Звідси, відповідно, активність думки і її сила. Це дозволяє мозку виконувати надзавдання і підтримувати тіло. Людина – це найперше мозок і його Енергія. Людина – це суперенергетична структура, і останнє вимагає підтримувати її енергетичну складову. Якщо ні, та сама подбає про вибракування тіла. Людина винайшла тисячі речей, які покращують комфорт,  але погіршують здоров’я і саме життя. Її енергетична істота вмирає. Вона псується від вживання мучного, крохмального, особливо картоплі, грубих, тугоплавких жирів, всього, що несе грубофізичну енергію: яєць, свинини, продуктів з їх домішками. Все це пригнічує в людині тонку Енергію. Все це понижує її і найперш – гриби. Хто хоче смерті від ковідів, інших епідемій, нехай побільше їсть грибів. Вірус вражає все низьковібраційне, низькоенергетичне. І вірусові недосяжне все вищоенергетичне. На практиці це означає: хто хоче жити, нехай поменше їсть грибів і всього низько енергетичного, всього грубо енергетичного: картоплі, яєць, м’яса, сала, риби, продуктів з них. Навіть домішки їх, особливо яєць, будуть викривляти тонку Енергію і давати сильні головні болі, напади гніву, агресії, роздратування, невдоволення всіма і всим. Причини підняття агресії в цілих народах – в їх харчуванні. В неправильній трансформації Енергії через надмір грубої енергії. У вегетаріанських народах агресії і роздратувань, невдоволень буде менше. А де немає миру всередині, Бог допускає реальну війну як продовження того, що в єстві. Суть правильного, раціонального харчування – в правильній енергопровідності, тоді як неправильного – в тому, щоб поніжити, насолодити смакові рецептори. Тіло дуже швидко звикає до всього приємного йому: хто слухає тіло, той слухає Смерть. Майбутнє за раціональним харчуванням, а не тією дієтологією і харчогеноцидом, що пропонується тепер. Якщо не пошкоджений хребет, легко можна жити 90, дотримуючись цих правил.
Агресія народів, їхня войовничість і миролюбність безпосередньо залежні від їхньої кухні: більш м’ясоїдні будуть більш войовничі й жорстокі, більш молокоїдні – миролюбні й добрі. Все питання в енергії, яку дає той чи інший продукт. В майбутньому їх оцінюватимуть тільки так і, зрозумівши це, люди майже повністю відмовляться від м’ясоїдства.2 Гнів, агресія небезпечні не тільки вчинками в цьому житті, гнів, агресія небезпечні тим, що перейшовши на рівень підсвідомості, де людина не може з ними справитись, вони породжують епілепсію. Причина епілепсії – сильна агресія в позаминулому і гнів у минулому житті. Якщо людина не може з ними справитись, вона лікується через хворобу. Такі суспільні хвороби як війна є очищенням від подібного. Війна є наслідком попередніх життів, накопиченого в них досвіду, а не просто – чиєїсь волі чи політекономічних причин. Без достатньої кількості агресивних натур цей процес неможливий. Те, що тліє в інформаційній людині багатьох, незалежно від їх самоусвідомлення, обов’язково має прорватись. І проявити себе в чомусь подібному. Якщо не в фізичній, так у духовні війні, у перемаганні недуг і слабкостей,  власного і соціального зла така натура, такий народ неодмінно проявить себе. Все залежить від того, куди направлять його, на скільки його дух, його інформаційне єство підпорядковане Законам Бога. Якщо дух не підпорядкований Законам Бога, а в тілі, в її підсвідомості, є надмір агресії, війна – питання часу. Не стільки важливо з ким війна, за що війна, важливо, що війна є неправильною трансформацією Енергії. Знаючи, що кінець часів є кінцем Енергії і її стрибкоподібного підйому, що й викличе агресію, Ісус Христос дві тисячі років тому попереджав про ті явища, які постали нині: хвороби, мори, війни, катаклізми, стихійні лиха.3Все це – одне нерозривне явище в різних проявах, одне, в різних аспектах, дійство. Його назва релігійною мовою – Пришестя, духовною – Перехід. Його суть: неправильна трансформація. Нерозуміння суті розбиває його на сегменти і відволікає від бачення всієї картини. Від злоби в стосунках до злого в природі – одне поривання. Від пониження Енергії до потопу хвороб, від кровепотопу війн до лавопотопу катаклізмів – одне спричинення. Одне планетарне дійство. Тільки розуміння їх глибинної причини дозволяє бачити всю картину. Не оболонку сегментів, а причину причин. І поки планета не навернеться до миру в душах, поки не відмовиться від всього, що шкодить трансформації,  ні уряди, ні президенти, їй Сам Бог не допоможе. Неможливо помогти тим, хто духовно й фізично шкодить собі повсякдень. Живе проти норм Бога, Законів і приписів Бога і хоче собі добра. Впихає тони шкідливостей, вливає тони труйл і хоче здоров’я. Тільки в хворій голові, розбитому залежностями тілі може вміститися така послідовність. Ніхто не шукає правильних, хоч і складних на початку, шляхів. Легкий шлях – завідомо провалля. Навіть продавці на касах помічають збільшення попиту на енергетики. Те, що ними перепалюється мозок, як і алкоголем та наркотиками, те, що в результаті постає клінічний кретин, нездалий думати, прораховувати наслідки і нести відповідальність, те, що масова кретинія заполонює планету, нікого не хвилює. Але саме вона, вкупі з деменцією і виродженням, є загрозою всім. Глитнули, перепхнулись. На коротку мить всім було добре. Але штучно добре не буває вічно. Нікого не хвилює наслідок: ментальне зінваліднення. А найменше це хвилює відповідні людогубні індустрії. Я жив в часи, коли в кожному містечку були книжкові магазини. Я дні проводив в «Букіністах» Києва, в Лаврській історичній бібліотеці, я не мав майбутнього, але був обкладений книгами. В Києві початку 80х було кілька кав’ярень, одна з них на Хрещатику, навпроти головного виходу з метро, там збирались прозаїки, поети, митці. Пили з маленьких білих філіжанок, які ставили на гранітне підвіконня, запалювали сигарету і спалювали Енергію в безкінечних літературних суперечках. Тепер я рідко вибираюсь в міста, кілька років тому був у Бердичеві. «Столиці єврейства», як колись казали пасажири в електричці, проїжджаючи його. Мене зустрів той самий шпилястий, оглушливо лункий, вокзал, з тими самими дверми, витертою підлогою, тільки без запаху буфету і картин ленінізму під стелею, той самий проспект, заглохлий «Прогрес», вулиця до Універмагу, тільки без великої книгарні, без автоматів газировки і телефонних будок навпроти нього, там далі, перед спуском, був ще один книжковий, він також давно змінився, зате на кожному кроці розливали каву. Дешевий опіум для мас. Десятки, якщо не сотні точок, це в середньому містечку. На вулицях чулося «шалом, шалом», лунали дзвінки, це повернулися на Зов нові ісходники. І діти, і старі, й молоді, «дайте каву». «Через десять-двадцять років це будуть інваліди серця», дивився я на них, мало не з слізьми, і не міг сказати: ніхто б не повірив. Сізіфів труд – казати те, що люди не хочуть чути. Я пробував не раз, ніхто не відмовлявся, за винятком тих, кого скрутив інфаркт. Кава за двадцять років отруює серцеві м’язи так, що неможливо інакше. Спалення мозку додається, як і творча й розумова неспроможність. Це спочатку добре, потім колапс. Бальзак про це не знав, це і звело в могилу. Тепер барельєф на храмі нагадує про його любов і вінчання тут. З любові до нових Бальзаків, нових геніїв і простих сердег кажу про це. Кава й блуд – дві першопричини хвороб серця. Блуд – тому, що порушує роботу серцевої чакри. В рік задоволення блуду й кави злизує з планети 20 мільйонів, не потрапте в їх число. Ще сотні хапаються за серце і щодень замірють тиск. Вони в черзі за тими двадцятьма. Є кращі способи, як провести життя. Є тисячі способів, як закінчити його передчасно і дуже мало – як продовжити за сто. Навернення до тих речей, що прийнято називати традиційними, посутньо Богозаконів, у їх смислі і буквальності,4 а також правильне харчування зменшить ненависть, гнів, агресію, роздратування і поверне миролюбність. Зменшить наслідки перегріву ядра планети, яка в такий спосіб реагує на зовні агресію. Впомірнить стихійні лиха і катаклізми, те ненормальне в природі, що є наслідком ненормального в людині. Ненормальне в Людині людства викликає ненормальне в природі, це аксіома майбутнього і неприйнятне нині. Особливо тим, хто є носіями ненорми. Їм все по барабану, вон`и Великі,  все знають, з усього знущаються, з усього сміються, з усього кепкують, все очорняють, всьому підмальовують роги,  вон`и тут головні, вони тут правлять, де явно, де таємно, підмінивши собою владу Бога. Вони, всезнаї, не знають того, що жде в найближчому – їх і їхню паству. Як Той, Хто править Всесвітами, виправить планету і цю недолугість. В той спосіб, що й перелічений для періоду Кінця, більш відомого як Перехід, через мори, війни, катаклізми, небачені, немислимі, але майже невідворотні, стихійні лиха. Їх наростання викликане наростанням Енергії і розігрівом нею ядра, а не техногенними причинами. Відповідно, боротьба з потеплінням є накинутою невігласам боротьбою з ними самими. Поки вони боротимуться, планета їх всіх, і тих, хто назовні, і тих, хто під землею, перетворить поступово в газопоподібний стан. Бог, чиє Пришестя відбувається в реальності, не збирається стояти над кожним з умовлянням. Цей час минув. Хто хотів, змінив себе, решта має знати, за що.
Їжа періоду Пришестя не обов’язково горіхи, мед; це може бути й інша легкоенергетична їжа; до грубої належить кукурудза, соя, молюски, все, що з плоті; грубоенергетична  відчувається по різкому огрубленню духу після вживання. Все, що діє так, шкодить провідності і перетворенню, а не тільки здоров’ю. Все, що не шкодить провідності, легкоенергетична їжа, сприяє провідності, перетворенню і, відповідно, здоров’ю. З жирів краще якісна маслинова олія. Суть довголіття, щастя й просто хорошого настрою – в цьому, а не в багатстві й сприянні обставин. Те, що твориться нині з людиною, непідвладне психологам, непосильне релігіям і соціальним системах. Це найбільший еволюційний процес, спрямований на надгенерацію мозку. Паралельно з ним запущений процес обездумлення і дегенерації мозку. Вам не потрібно думати, за вас подумає ШІ, подумають пристрої, живи без проблем, живи бездумно, живи безтурботно,  живи легковажно, зі всього знущаючись, з одною думкою, як би прожити так, щоб ніколи не думати, ось релігія дегенерації. Коли людство дозріває до підміни мислення механічним інтелектом, це вимикає мозок і припиняє надходження Енергії, здобутої в процесі мислення. Суть еволюції полягала в напруженому мисленні, в роботі мозку, в притягненні ним Енергії. Покращення умов майже вимкнуло необхідність думати. Легкий добробут – шлях у деградацію і повне вичерпання. Кожна цивілізація починається з напружених мислезусиль і гине, коли в них відпадає потреба. Така ж постійна причина занепаду правлячих систем і класів, їм більше не треба думати, їх мозок і Енергія помирає. Гедонізм – панівна релігія глупців – є смертю за свої гроші. Кожна помираюча структура гине з того, як краще задовольняти і насолоджувати себе, не мати проблем і нічого не думати. Кожна перспективна система живе надходженням Енергії і правильним її використанням. В те, що не поступає Енергія, не поступає Життя. Все решта є питанням часу. Однаковий процес з помпою прогресу захопив планету. Ніхто не збирається з ним сперечатись. Істина стосовно нього така: Енергія Життя припиняє надходити на Землю. Всі решта деструктивні й руйнівні явища – від епідемій, хвороб, до катаклізмів, стихійних лих і війн – є наслідком знеструмлення  мозку.
Обкладений книгами, не маючи майбутнього, я не знав цього, але мій мозок постійно  тягнувся до книг. Книг різної тематики я читав зібраннями томів. Від римських поетів до ранніх богословів, від космогонії до філософії і засад літератури. Вдома я перечитав всю сільську бібліотеку, особливо те, що стосувалось космосу, від наукової фантастики до космогонії. Пригодницьку літературу, потім захопився художньою. Мій мозок потребував їжі. Це тільки недавно Бог відкрив ознаку геніальних людей: вони з дитинства будуть читати чотири-п’ять книг.5 При чому, їх ніхто до цього не примушує, у них працює надрозум. Лобний мозок. У вроджених і набутих кретинів там нічого не працює. Мої однолітки, що мали тоді майбутнє, гризли матеріалізм у найкращих Вузах і військових Училищах, мали кращу фізпідготовку, мали всі перспективи, вміли влаштовуватись, підлаштовувались під всі устрої, робили кар’єру, займали посади, будували палаци, мали все, одні дослужувались до полковників КГБ-СБУ, другі – ФСБ, давно в могилах. А я, по їхніх слідах, пишу це все.
Суть явища, відомого як Перехід – воно ж Пришестя Христа, прихід  Мошіаха, Будди милосердя, Магді – в переході на іншу Енергію. Для зміни ДНК в цьому процесі потрібен мінімум фізичної енергії. Для більшості Перехід тільки починається і триватиме десятиліття, його ознаки: втрата перспектив, втрата відчуття реальності, втрата всього, що було цінністю, втрата минулих зв’язків і стосунків,  і, часто, втрата джерел існування; втрата місць проживання. Втрата сну і втома на протязі дня, активність у вечірню і нічну пору. Життя перетворюється в одну непевність. Людина ставиться в ситуацію майже безвиході. Вона ніби потрапляє в темний підземний перехід, іде і йде ним, і ніяк не доходить до світла вприкінці. Гостре відчуття нескінченності її страждань, страждань народів, страждань планети, оповиває простір. Все це спрямоване на те, щоб людина напружено думала, шукала вихід. В стані сильного замислення мозок перемикається на неземну частоту і тим притягує Енергію, і тим ж розвивається нове ДНК. В результаті людина отримує нове тіло, яке в езотериці хибно описане кристалічним, квантовим тілом, іншою казуїстикою. Все це ні про що не говорить. Істина про суть Переходу неосяжна з погляду природніх знань, з логіки людини. Логіка Бога, не логіка людини. Бог, який все це замислив, запустив і тисячоліття тому попередив, що народження нового буде в тяжкі часи, після багатьох седмиць,6 нікого не ставив до відома про суть процесу. Він показував його так, як він бачиться Йому, а не нам. Нове небо, новий світ, все те, що нещадно експлуатується  з криком «ось воно, ось ми!», нове в єстві людини, небесне породження в ній. Ніякі діти індиго, ніякі релігійні й суспільні рухи, касти не вписуються в нього самі по собі, віросповіддю, ідеологією чи самим народженням. З новим ДНК не народжуються. В умовах нової Енергії, що зародково присутня на планеті, єство потребує тривалої переробки. В Біблії, Книзі книг, воно також описане переплавленням, перетворенням в чисте золото.7 Золото на небі означає Любов. Чисту, правильно трансформовану, Енергію. Єство потребує очищення для її переробки. Звільнення від нашарувань попередніх життів, ввімкнення більш енергоємних зон мозку, створення нового тіла. Завдяки ньому людина зможе вижити в нових умовах. Та більш важливим є те, що зміна Енергії переносить у вимір нематеріальних цінностей, нематеріального щастя. Описане як царство Боже поселяється в людині. Вона більше не раб залежностей – від статево-черевних до ігрових та інформаційних – вона більше не споживач, не паразит, не гедоніст-пошукач насолод, які нічого більш не означають для неї, бо не приносять їй радості, не зациклена на примітивно земному дуальна істота, що знає тільки свій-чужий, друг-ворог, наш, не наш,  і спалює Енергію на страх і ненависть, на дрібне й непосутнє, вона більше не раб шаблонів, накинутих штампів, вигадок і химер, не довічний в’язень тюрми свідомості, куди поселив сатана, володарі світу і брехні його, а космічна істота. Дуальне мислення, дуальне світосприйняття – банальний наслідок двохспірального ДНК. Ваше дуальне мислення наперед визначено двоспіральним ДНК. Двоспіральне ДНК у всіх, хто не пройшов відродження, у 99.99. На практиці, як сказав би Воланд, це означає, що ви будете мислити дуально, дуально, в чорно-білих категоріях. Приналежне до моєї дуальності – добре, приналежне до іншої дуальності – погано, убити його. Ви будете мислити дуально, дуально, чорно-білими смугами і пускати Енергію на знищення. Таким способом світова війна невідворотня із залишенням небагатьох.8 Осяжне мислення і космічне світовідчуття – результат триспірального ДНК. Наука, яка не вірить в таке, так само, як і в Бога не вірить, вважаючи себе розумнішою, не відає елементарних основ творіння. Точніше, не вловлює, не відчуває Бога через ту ж двоспіральність і суто науковий відділ мозку.9 Сперечатися з нею – це сперечатися з дикуном стосовно кількості часток у Всесвіті. Її інструмент – довбня емпіричності – такого не дозволяє. Показово, що перші теоретики ДНК передбачали триспіральність. Вони були на правильному шляху. Практичний досвід показав уже змінену ДНК, наслідок збою еволюції. Спіраль ДНК, відповідальна за Енергію, втрачена внаслідок ментального розриву з Богом, більш відомого як вигнання з Едему. Ця втрата обумовлена тим ж, що й загибель цивілізації, перемиканням мозку на суто земний відділ і розумовою деградацією. Такий мозок не вловлює Сигналу і це змінює людину, первинного приймача, і біос, вторинного приймача. Відповідно планета переходить на нижчу вібраційність. Мозок, що довго не вловлює Сигнал, переводить істоту на суто фізичний рівень, а її територію – на найнижчий ступінь. Мозок, що довго вловлює Сигнал, перетворює людину на космоістоту. Відповідно біос і планета, завдяки їй, перейдуть на вищу вібраційність. П’ятий вимір. Нове небо і нова земля – нова небесна складова в новій людині і всьому на планеті, нова істота. Вона знає, як є у Бога, а не в уявленні людей. Вона має щастя, яке не відоме нікому з людей. Енергія Вічного, що поселилася в ній, робить її відземленою. І це відземлення, завдяки Енергії Любові, є її вознесінням. Персоніфіковане Пришестя, на що націлене уповання багатьох, не хочу їх розчаровувати, неправильне, буквальне розуміння Біблії і чиста незбутність. Так само як і прихід інших месій. Буквальне розуміння Слова породило надмірний персоналізм. Біблія, Священні писання в цілому написані трискладовою мовою – мовою Бога – в якій є небесний, духовний і земний, буквальний смисл. Вона відповідає правильній триспіральній ДНК. Як тіло не говорить про генетику, як матерія не говорить про квантовість, так буквальність не говорить по смисл. Він часто протилежний духовному. Вірити буквальному на практиці означало допускатись фатальних історичних помилок. Смисл Переходу не в персоналії, а в новій якості людини і самої матерії.
   В підземний перехід, як в могилу заживо, зараз спустяться мільярди. Нам пощастило бути першопрохідцями, і вже зробити певні кроки, розчаруванням і відчаєм, втратами і невтішністю, і відразою до всього. На часі більш глибоке переусвідомлення, більш глибоке навернення до традиційних і Божих цінностей. Не просто віри, яка ніщо у Бога, а  життя згідно смислу Його Законів,10 яке все у Бога. Одна віра, яка є Каїн, вбила милосердя,  яке є Авель, вбила Любов як Енергію. І Бог спустився відтворити її. Бога не цікавить те, що ти йому побудував. Бога радує те, як ти живеш по Заповідях. І чим довше живеш, тим більше радує.11 Радість Бога з приводу життя по Заповідях не десь там, на небесах, вона в живущому так. Ця тиха радість і є Богом в людині. Те, що не змінює себе, приречене на зміни під тиском зовні. Те, що не змінює себе згідно Слова, посутньо Богозаконів, бо Смисл Біблії в них, буде змінене з-під палки. В чиїх руках палка, Бога не цікавить, Його цікавить результат: змінена Людина. Ця зміна неможлива без зміни способу життя і харчування. Людина на низькій Енергії – внаслідок м’ясоїдства і всеїдства– прирікає себе на вибракування. Але й одного вегетаріанства недостатньо для підвищення Енергії. Не буде ціни тим, хто навчиться голодувати.12 Кращий засіб від спеки – сухий голод до вечора. Запасів легко вистачає на день, організм навіть не помічає голоду. Буде плавитись асфальт, не розплавиться людина Енергії. У виході на неї, на Гору спасіння, Гору Синусоїди, Гору, на яку стануть ноги Господні згідно пророцтвам, запорука врятунку. «І стануть ноги Його на горі Єлеонській», 13 Єлеон – Енергія. Ніяким іншим способом Бог не зійде на занепале людство. Ноги – природно доступний йому рівень. Цьому ж сприяє вивчення Біблії, заняття тонкими мистецтвами. Коли ти вивчаєш Біблію, займаєшся тонкими мистецтвами, твій світильник мозку горить, він притягує тонку Енергію. Ось значення його в Храмі Єрусалиму. Цей негласний Заповіт навіки людству.
Ніякого оздоровлення людності неможливо досягти, якщо не змінити її енергетику, спосіб життя і харчування. Відновлена за Божим методом людина не матиме проблем ні з серцем, ні з мозком, ні з психікою, ні з органами нутра. Непосильне всій великій фармі і трильйонним бюджетам медицин, посильне прямому і непрямому наведенню Енергії. Людина має віднайти те втрачене, що було її Життям в початку створення. Описане К’ущами, оскільки захищало її і древні жили в куренях, свято К’ущів14 заповідано в пам’ять про них і як обов’язок повернення в стан захисту Енергією. В більш пізній традиції воно називалось благословенням. Зрозуміло, що жодним ритуалом з мертвих рук воно недосяжне. Жодним зовнішнім святкуванням недосяжне. Якщо боротьба не спрямується в середину, в дух кожного, у відповідність Законам і правилам Нового народів і систем, приклад України, іржачний сміх, що переріс у сльози, стане щоденністю багатьох і слізним періодом планети. Дуже спрощено його називали скорботою, це буде океан сліз. Він змиє те, що планета віджила.
Планета проходить планетарний перехід, але більшість його, на жаль, не проходить.15

1 Нова Біблія
2 Зрідка вживатимуть яловичину з метою запобігань анемії.
3 «Художник і Бог», ст.35-40.
4 Матвія 24.6-8, Лука 21.9-11
5 Нова Біблія, т.180
6 Даниїл 9.25
7 Захарія 13.9, Даниїл 12.10, Малахія 3.2,3, Іов 23.10, Откровення 3.18
8 20-30 млн переважно на території Індокитаю. Нова Біблія.
10 Середня частина, рац-технічний мозок. Докладніше вприкінці праці «Художник і Бог».
11 Нова Біблія, т 181.
12 Нова Біблія, т. 181.
13 Захарія 14.4
14 Левіт 23.33-43
15 Нова Біблія, т.181

Союзники в розпачі прагнуть покласти край десятирічному хаосу
Апокрифічний заголовок у ЗМІ «Туман над Ла-Маншем, відрізані від материку» — це столітня метафора, що відображає егоцентричне ставлення Великої Британії до своїх континентальних сусідів. Але цей жарт — уже не смішний. Невизначеність із військовими зобов’язаннями США перед Європою, а також майже повна впевненість у незмінній загрозі з боку Росії ставлять Сполучене Королівство у центр уваги всіх дискусій про оборону й безпеку.
Однак британські політичні лідери грають у зовсім іншій драмі. Вони ведуть діалог самі з собою — легковажно й незрозуміло. Половина останнього десятиліття минула під знаком Вrехіt. Потім уряд Бориса Джонсона розвалився. Тепер добіг кінця і час Кіра Стармера на Даунінг-стріт, 10. Дивно, але обидва виграли вибори з величезною перевагою: Джонсон (зізнаюся: мій друг) — 2019 року, а Стармер — у червні 2024 року. Ексцентричні ліві «Зелені» набувають популярності, так само як партія Найджела Фараджа Rеfоrm UК (сумнівні ідеї, сумнівне фінансування і брак талантів), та й ультраправа Rеstоrе. Країна, яка була взірцем політичної стабільності й сильних інституцій, власноруч зруйнувала свою репутацію.
Тож не лише втомлені британські виборці сподіваються, що Енді Бернем — колишній мер Манчестера й призначений прем’єр-міністр, забезпечить кілька років спокійного й цілеспрямованого урядування до наступних виборів, які мають відбутися до 2029 року.
Сам Бернем не надто цікавиться зовнішньою політикою, хоча в Манчестері виявив похвальний інтерес до запозичення досвіду інших країн у сферах житлового будівництва, транспорту й регіонального розвитку. Він натякає, що проводитиме менше часу за кордоном (його попередник своїми подорожами по всьому світу завоював собі прізвисько Кір У Вічних Роз’їздах). Побажаймо Бернему успіхів!
Радник з питань національної безпеки Джонатан Павелл, ймовірно, збереже свою посаду (що не дуже втішає таких, як я, хто прагне набагато більш войовничої лінії щодо Китаю й сміливішої — щодо Росії). Одне з головних питань: кого Бернем призначить міністром закордонних справ після того, як швидше за все замінить невдалу посадовицю Іветт Купер. Один із варіантів — Стармера. Інший — повернути Девіда Мілібенда, який обіймав посаду міністра закордонних справ у 2007–2010 роках, а потім очолював Міжнародний комітет з порятунку в Нью-Йорку.
Найскладніші рішення стосуються оборони, що перетворилася на національну ганьбу. Обіцяне Північноатлантичному альянсу створення бойової дивізії видається нереалістичним. Велика Британія пасе задніх у рейтингу НАТО з переозброєння, випереджаючи лише неозброєну Ісландію. Шанований міністр оборони Джон Гілі подав у відставку минулого місяця на знак протесту проти постійних вагань щодо військових витрат. Бернем повинен повернути його на посаду. Але це лише початок. Недостатньо просто знайти більше грошей. Потрібна набагато більша віддача. Збройні сили Великої Британії потребують як колосальних коштів, так і колосально важких рішень про реформи.
Щоб забезпечити необхідне політичне завзяття й силу волі, Велика Британія повинна усвідомити масштаби надзвичайної ситуації в галузі національної безпеки. Таємничість, зловживання евфемізмами, некомпетентність і брак допитливості призводить до того, що мало хто поза урядом (ба навіть в уряді) усвідомлює масштаби саботування, бандитизму, пропаганди, брудних грошей й інших прихованих форм агресії.
До прикладу, минулорічна кібератака на автовиробника Jаguаr Lаnd Rоvеr, збитки від якої склали 2,5 млрд. дол. «Якби цієї шкоди було завдано внаслідок традиційної фізичної атаки, її масштаби відповідали б нападу, за якого сотні злочинців у масках вдираються в автосалони по всій країні, розбивають скло, трощать комп’ютери і виїжджають на автомобілях просто з майданчиків», — зазначив міністр з питань безпеки. Доволі різка заява. Та річ у тім, що минулого тижня Nеw Yоrk Тіmеs (замість британської влади) повідомила, що винуватцями були російські хакери.
Незважаючи на всі економічні й військові слабкості, Велика Британія все ще має значення. Союзники розуміють, що в майбутньому її роль може послабитися. Але якщо новий уряд Бернема бодай почне говорити правду, це вже буде чудовим початком. Й істотною зміною.

Часом у літературний процес повоєнної української еміграції вривалися зухвалі наскоки на традиційність. Такі випади закінчувались або теоретизуваннями довкола проблеми заперечення, або атаками на стриманість, авторитети, мову, стилістику та канони. Так, узявши, для прикладу, статтю Віктора Бера (Петрова-Домонтовича) «Засади поетики» зі збірки МУРу від 1946 року, можна побачити, як свою думку про всі ці демарші дослідник веде від поетичної «декларації неґації», спрямованої на «етнографічне кустарництво», до переосмислення тенденцій першої чверті ХХ століття — «доби загальної деструкції», коли «все підлягало знищенню». Зрештою, Бер уважає, що пасивна зневага до світу перейшла в активне заперечення і дійшла до самозаперечення, породивши максими: «Мистецтво як ніщо. Знищення як межа». І як наслідок, перед усіма визначальними принципами (краса, розум і таке інше) прописувалося «велике НЕ».
У кожному разі, доводилося визнавати, що нігілістичне банкрутство світу та його чинники, що позначали сенс, єдність і цілісність, уже не могли залишатися непоміченими. А тимчасом, не претендуючи на всебічний аналіз окресленої проблеми, наведену ситуацію непевності у своєму мистецькому підході досить яскраво змальовує письменник і перекладач Ігор Костецький. Мабуть, після футуристів більше нікому з українських експериментаторів і скандалістів не вдавалося здійснити щось схоже.
Ігор Мерзляков народився в Києві (1913). Його батько, викладач вокалу, походив із Башкирії; мати належала до українського шляхетського роду. Вдома хлопчика звали Юрком: за цією обставиною можна вивчати його пізніші мотиви двійництва. Навчався в трудовій школі та водному технікумі, мешкаючи з батьковою новою сім’єю. Заробляв фізичною працею на верхів’ї Дніпра. Мав контакти з одеським криміналітетом і проблеми з законом (1929). Обертався у богемних колах і почав писати російськомовні статті. Студіював у театральних закладах: спершу в Лєнінґраді, потім у Москві на режисурі, проте не закінчив (1933/37). Працював у царині культури на Уралі (1937/39). Але почувши по пєрмському радіо про Підкарпатську Русь, усвідомив себе українцем і заходився наново будувати свою ідентичність. У 1940 році повернувся в Україну. У Вінниці співпрацював з ОУН (б) у підпіллі. В окупаційній газеті публікував україномовні тексти (1941/42), взявши материне прізвище — Костецький. Опинився на роботах у шахтах Вестфалії; дописував у часопис остарбайтерів Саксонії (1942/45). Був співзасновником МУРу та творцем модерністської прози і драми. Жив у Німеччині в ізоляції через відмову від абиякої партійної приналежності. Заснував із дружиною — поеткою Елізабет Котмаєр — видавництво «На горі» (1950/60-ті): переклав і видав Еліота, Шекспіра, Павнда, Ґеорґе, Верлена, літературну версію Біблії. Потрапляв у скандали за провокаційні публікації. Тому друкував п’єси і публіцистику вже німецькою. Вів подвійну гру при спробі завербувати його совєтами; відвідав Москву (1970-ті). Помер поблизу Штутґарта в 1983 році.
До цієї колоритної біографії не могло не пасувати ніцшеанство. Пам’ятаючи, що думка Ніцше заснована на парадоксальності, збіжні характеристики мислення вільно знайти й у Костецького. Скажімо, він тлумачить народження національного мистецтва та літератури з абсолютного Ніщо; не приймає нічого віджилого; вимагає винайдення, нехай і засобами скандалу чи мегаломанії, такої мови, щоб у ній оприявнювалися модерністські мотиви, зразка Малярме чи Джойса. Як і Ніцше, котрому були до снаги дисонанс у творчості та несталість у формуванні самості, Костецький удається до невизначеної ритміки тексту, руйнування форми, відсутності сюжету чи демонстрації кризи ідентичності. Ба більше, їм обом залежало на власній винятковості й радикальному самотворенні (до речі, той і той уважали, нібито здатні кардинально змінити німецьке письменство), на зазіханні на святе та зверхньому ставленні до маси, на нехтуванні соціальними замовленнями та переоцінці цінностей.
Ніцшеанство Костецького проглядає не лише на рівні літературних ідей. Першочергової уваги заслуговує його публічна полеміка. Так, у «Відкритому листі до доктора філософії та визнаного майстра поезії Олеся Бабія» (1946) Костецький ясно викладає свій аргумент, артикулюючи на тому, щó він у ніцшеанстві схвалює, а чого йому прийняти — зась. А власне, письменнику не до вподоби тоталітарні тлумачення Ніцше, хоч ідея самостановлення залишається актуальною. Звертаючись до героїчного минулого Бабія, він зауважує:
Особливо ж запам’ятався мені один Ваш вірш, який кінчається словом надлюдина. Я не вкладаю в ніцшеанський термін прусацького змісту, якого надала йому поточна політика. Мені здається, що німецький філософ тільки наблизився до вислову — вдало чи невдало — до вислову того прагнення, яке не ним започатковане і не на ньому заникне, а є прагненням всеістотним: прагненням людини побороти себе в ідеалі, твореному щоразу наново. Тим-то слово надлюдина не лякає мене, як лякає воно тепер багатьох вульґаризаторів ідеї демократизму. Бо надлюдина — це не здеґенерований юберменш у брунатному однострої, а та людина, яка є творцем себе насамперед, творцем у божеському чині подолання природи на благо і щастя всіх собі подібних. Надлюдина завтрашнього дня народжується в величезних змаганнях, у війнах і революціях нашого сторіччя — передусім в революції людського духу. І хіба ж не може справді захоплювати українського письменника наших днів образ людини-героя, що творить новий шляхетний світ за образом своїм і подобою? Так, Ваш вірш про надлюдину, Ваші вислови про Джойса як революціонера психіки й революціонера форми в красному письменстві, Ваші думки про потребу зактивізувати зміст і форму української літератури, — все це я сприйняв з радістю, з повною солідарністю в ході міркувань.
Втім аргументи Костецького зводилися до того, що нинішня поезія Бабія з її народницькими мотивами заслуговує ніцшеанського вироку — це пасивна мораль. І що з того, що в ХІХ столітті склався консервативний образ українського селянина? Струси ХХ століття докорінно змінили цю ситуацію, бо з’явилися спраглі свободи люди. Не годиться тепер їх описувати в антуражі панщини чи колгоспу, вказуючи на те, що це, мовляв, і є «вічні цінності»:
Невже Ви, поет надлюдини, не відчуваєте потреби знайти в житті або витворити в уяві героя, що перекинув би шкереберть усі ці «вічні цінності» і «космічні закони», героя, що всією істотою змагався б за створення суспільства, де ніхто нікому не повинен був би кланятися як вищому і де стара людина не тремтіла б за свою самотню обдурену старість?
Тож аби не зациклюватися на патріархально-побутових уявленнях, треба відкинути суспільно-національну систему, що репрезентована трубадурами мистецтва, штибу Тичини чи Довженка, й утвердити по суті ніцшеанські, «руйнацькі і будівничі» сили становлення й індивідуалізму, що привносять «атмосферу ризику, відваги, небезпеки, неспокою», а відтак і дають особистості змогу визволитися. Тоді й угледиш, як «українець теж владно входить у майбутню сім’ю вільних народів світу». Саме такого трансгресивного дієвця і потребує Костецький.
Як у нього це оформлено, бачимо на прикладі збірки «Оповідання про переможців» (1946). Так, у притчі «Бог та мудреці» розповідається про раптову з’яву Бога у людській подобі. Дізнавшись про це, мудреці вирішують його препарувати. Озброївшись аналізом і методами, вони постановили з’ясувати, чим є Бог:
Постягали мудреці з Бога геть чисто всі сорочки, і коли стягнули останню, була під нею порожнява.
А хіба ж це не алюзія на § 125 «Веселої науки», де фігурує теза про «смерть Бога», а Ніцше каже, що вбивцями є всі ми? Тобто сучасні наука, філософія, література, мистецтво тощо здійснили над Богом акт нігілістичної розправи. Прецінь уявлення про Верховного Творця виявилися лише низкою масок, які можна зривати доти, допоки за ними не проявиться чисте Ніщо. Тому всі мудреці виявилися безпорадними, бо лише бавляться своїми вимислами про Всевишнього.
Наступна мініатюра — «З переказу» — так само надається до витлумачення в ніцшеанському ключі. Фабула її така: доглядач узрів серед рабів заслаблого молодика, та спитав у нього, за який злочин його засуджено на поневіряння, і почув у відповідь, що це добровільно:
— Я син вигнаного володаря, — сказав молодий чоловік. — Я тут для того, щоб на собі самому зазнати всього того, чого змушу зазнати ворогів моїх, коли проб’є мій час і я дістану владу.
У цій притчі вся квінтесенція волі до могутності: допоки сам не навчишся виконувати власні накази — не матимеш жодного права віддавати їх іншим. Адже впокорення самого себе і є початком самоперевершення. Про це можна прочитати у фрагменті «Про перемогу над собою» другої частини «Так казав Заратустра»:
Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе. По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого. По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити, — сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.
На цьому стоїть аристократизм Ніцше. Навіть потрапляючи на нижчі щаблі ієрархії, той, хто вміє владарювати, не перестає бути аристократом. Окрім учення про волю до могутності, притча торкається питання про прийняття долі (аmоr fаtі). Молодий володар абсолютно вільно опиняється серед рабів, аби пізнати їхні страждання. Не через жаль до них, а заради можливості піднятися з самого низу та говорити з позиції сили, але не помсти.
У збірці є також оповідання «Зоря», назва якого може відсилати до Ніцшевої «Ранкової зорі». Німецький філософ написав цей твір у часи своїх роздумів про вільнодумця, прагнучи звільнитися від умовностей ідеологічного та політичного тиску. А Костецький описує своє життя в таборі для DР, а конкретно — зустріч із поліцейським і подальше потрапляння до відділку за перебування далеко від місця проживання. Своєрідним порятунком для протагоніста стає споглядання зорі — Венери. В ньому от-от спалахне ресентимент, адже він злоститься через затримання, на додачу — його дратує масова газета, що лежить на столі, своїм казенним друком. Утім у творі показано два типи світла: в одному випадку, поліціант уночі світить ліхтариком в очі затриманому, в іншому — той-таки затриманий зачудовується променінням зорі. Вона не сліпить, а дає змогу зосередитися, поміркувати про свій стан духу та звільнитися від умовностей, які накидає світ.
Тема подолання ресентименту (безсилої злостивості) продовжена в оповіданні «Валерій і білі плями». Голодний герой іще за дня повертається додому, проте йому не дають спокою плями, які, вмиваючись, він облишив уранці на підлозі. Вночі йому не спиться: він проклинає ті плями, хоче думати про щось інше, не наважуючись усунути ненависні сліди (алегорія ресентименту). Це триває доволі довго, доки не проявляться його воля до могутності, символізуючи самоперевершення: він ретельно, не поспішаючи, витирає старий лінолеум і задоволений знову лягає в ліжко:
Сну вже не було, але лежачи Валерій під пальтом, відчував вдоволення, спокійне і несамовите, вдоволення подвійне. Поволі-волі несамовитість із почуття зникла, залишилася сама заспокоєна рівновага.
В оповіданні «Я і машина» знайдемо ще декілька нових алюзій на Ніцшеві концепти. Ідеться, певно, про період, коли Костецький вимушено працює на шахті. Автор оповідає про взаємодію людини та молотка. Принагідно згадаймо дві ніцшеанські метафори: «філософування молотом» у «Сутінках ідолів» яко засіб руйнування вихолощених цінностей, і «підземного крота», що риє тунелі у непрохідних шарах культури, з передмови до «Ранкової зорі». Костецький описує роботу в штольні, яка нагадує випробування себе. Спершу робітникові необхідно «приручити» молот, аби втримати інструмент у руках і не розізлитися, коли той укотре випаде з рук. Отже, філософування молотом передбачає використання цього, як виявляється, витонченого камертону, за допомогою якого можна діагностувати цінності. В обох випадках потрібна не груба сила (воля до загребущої влади), а воля до могутності (вміння керувати своєю силою). Герой обертає цю ситуацію собі на користь, оскільки досягає гармонії з машиною:
Вона лежала передо мною долі машина. Вона була втомлена, але не я. Молоток лежав знесилений і слухняний, дозволяв робити з собою все, що заманеться. А я був над ним нероздільним володарем, необмеженим паном.
Непростим опусом для переказу виявилось оповідання «Тобі належить цілий світ» (1946) з несподіваними сюжетом і манерою викладу. В основу цієї історії покладено момент перетворення людини в часи війни. Проте ключ до інтерпретації міститься у фразі про володіння світом:
Тобі належить цілий світ, німче, ти ж ганебно зрікся влади.
Але що мається на увазі? З одного боку, йдеться про нацистську експлуатацію ніцшеанської тези про волю до влади, що легітимує присвоєння собі чужого. З іншого боку, порушується питання про питомо ніцшеанське розуміння владарювання, що досягається на шляху самоперевершення, цебто приборкання своїх забаганок.
У творі все зводиться до двох ударів по голові німецького солдата Фрица Мюлера з Ваймара. Діставши перший — він утрачає пам’ять і, ніби святий дурник («маленький ідіотик»), опиняється в УПА, навіть уміє трохи балакати по-українськи. В одній із атак свої його приймають за дезертира й відправляють у концтабір, де після вибуху бомби він іще раз отримує по голові. До нього не тільки повертається пам’ять, у ньому віднині співіснують обидва досвіди. Відбулася переоцінка цінностей. Але по поверненні додому Фрицу непросто далі вести звичне життя, бо досвід Іншого не дає йому спокою. Тому він і мандрує світом як неприкаяний Заратустра. Це свідчить про те, що нацистська віра в надлюдину виявилася марою в арійському міфі, тому й у тексті фігурує вимога «брати менше» на себе. Таким є запобіжник од ідеологічного масового безумства:
Сказано бо: гей, бери менш, Übеrmеnsсh.
Наступний ніцшеанський епізод припадає на п’єсу «Близнята ще зустрінуться» (1947), де автор увиразнює проблему ідентичності. В пролозі висловлюється міркування про кризу театру, в якому все давно випробувано, а тому настає час, аби повернутися до його первісного стану, що корелює з Ніцшевою концепцією, сформульованою в «Народженні трагедії з духу музики». До речі, в іншій п’єсі — «Спокуси несвятого Антона» (1946) — Костецький непрямо натякає на це словами Валентина:
Є думка, що наш театр виникає з музичної стихії. Ви не могли не помітити, що нинішня вистава грається під знаком нетривкості слів. Наша вистава — революційний протест проти природної гармонії. У вухо, нахилене до натурального звукоряду, влітає дисонанс. Музика деструкції б’є його в зуби.
Але повернімося до «Близнят»: події твору відбуваються під час війни на маскараді. Закохана у підпільника Святослава Тереса виказує свою відданість справі спротиву. Та чоловік їй зауважує, що вбивати — це не вихід. І дівчина дивується такій переміні його переконань, а тому просить, аби він зняв маску. Переконавшись у тому, що це справді Святослав, вона готова пристати до цієї думки. Щоправда, з’ясовується, що існують два Святослави — Тогобочний і Тутейший. Власне, другий і є борцем.
Цікаво, що обидва герої відповідають ідеї Ніцшевого розподілу на два світи — потойбічного та поцейбічного. Якщо віддавати перевагу потойбічному — людська воля заслабне, бо зосереджуватиметься не на реальному, а вигаданому світі. Крім того, композиція твору Костецького натякає на Ніцшеву сентенцію з афоризму 278 у «Потойбіч добра і зла», де наратор звертається до Мандрівника, який довго занурювався у намул культури і набачився чимало неприємного, та запитує, що йому ще дати для відпочинку, але той відповідає:
Ще одну маску! Іншу маску!
Так і Тереса каже Святославу Тогобочному:
І в тебе знов інакша маска.
Варто зауважити, що у Ніцше маска відіграє функцію захисту, позаяк оберігає від зовнішнього соціально-психологічного тиску. Показувати своє справжнє лице небезпечно для себе й інших, аби запобігти взаємного травмування. Тобто маска дає змогу захистити свою свободу та залишатися собою, що можливо на дистанції та на самоті. Звісно, дехто надягає маску, переслідуючи підступну мету. Втім у Ніцше це не той випадок, адже йдеться про оберіг. А загалом, у § 57 «Людського, надто людського» філософ каже, що в моралі людина сприймає себе не як індивідуума, а як dіvіduumʼа, тобто роздвоюється.
Тимчасом і персонажі-близнюки Костецького постійно міняються місцями, діють у парі, тому до кінця незрозуміло, хто з них є репрезентантом справжності. Виходить, що людина творить себе, приміряючи різні маски-ролі, виступає в подобі Іншого. Тож і людську самість слід розглядати яко сукупність масок. У цьому полягає диверсифікація стратегій, які застосовуються до проєктування особистості, щоби вона не застигала, а постійно переглядала засади власного існування. На цьому заснована і переоцінка цінностей:
Невже ти думаєш, що думка стоїть на місці, не рухається? Невже ти думаєш, що ідея не потребує щоденного перегляду? Гріш ціна недоторканій ідеї. Людина, що сліпо їй служить, не вносить до неї щоразу щось від свого мозку — така людина безвартісна.
Насамкінець, подивімося на передмову Костецького «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина» (1971), написану для двотомного видання перекладів поета, де порівнюються обидва німецькі ентузіасти культури. Костецький указує на нацистьке намагання кооптувати творчість Ґеорґе (подібне сталось і з Ніцше) шляхом маркування його видань свастикою, що спричинилось і до критики поета в совєтському літературознавстві, зокрема українським академіком Олександром Білецьким. Одначе Ґеорґе відхиляв усі пропозиції колабораціонізму, не поділяв ані расової політики, ні мілітаризму, працював із єврейськими інтелектуалами.
У всій цій історії ніцшеанство виступає особливим контекстом, адже для Костецького Ніцше належить до тієї плеяди творців, як-от Майстер Екгарт, Рихард Ваґнер або Вальтер фон дер Фоґельвайде, кого нацисти намагалися використати для досягнення власних ідеологічних цілей. Тож і філософія Ніцше зазнала фальсифікації. Проте часи змінюються: навіть у совєтській критиці Костецький убачає відхід від вульгаризації ідей філософа:
А й навіть спадщині Ніцше, ще кілька років тому цілковито неприйнятного, дається історично-всебічна оцінка. У випущеній 1968 у Москві пʼятитомовій історії німецької літератури автор статті про Ніцше, І. Верцман, розглядаючи питання стосунку до нього таких сучасних гуманістів, як Дж. Б. Шоу або Томас Ман, відзначає, що їх приваблював гнівно збуджений тон ніцшевських писань, різкість і Електронна бібліотека української літератури незрідка справедливість суджень про банальність, вульґарність офіційних авторитетів буржуазії та юнкерства, а також: факт, що Ніцше майстерно володів словом.
Покликаючись на розвідки Едґара Саліна, Костецький описав і поетове ставлення до мислителя:
Насамперед — Ніцше, відношення до Ніцше і засвоєння його у власний образ. Ґеорґе, який спротивлявся тому, щоб стати «косміком», не став і ніцшеанцем. У критичному пункті становлення оминути Ніцше було так само годі, як на початку шляху оминути Вайлда. Однак: Ніцше не належить у тому розумінні, як Платон, як Данте й Ґьоте і навіть Шекспір, до духових пращурів Ґеорґе.
Проте Ґеорґе, подібно до Ніцше, проголошує появу вищої людини, тільки не біологічного, а такого типу, чиє становлення завдячує духовному перетворенню та нагадує самоперевершення. Власне кажучи, Ґеорґе створив систему цінностей, яка, якщо і не збігалася цілковито з Ніцшевою, то принаймні нагадувала пункт звіряння з ним:
В оцінці конфлікту Ніцше з Ваґнером, — що його як людину театру Ґеорґе зневажав, — він був таки по стороні другого: Ваґнер, у театрі жахливо забріханий Ваґнер, у своїй молодості розпочав був чесний бій проти ХІХ сторіччя, Ніцше був лиш його поплічником. І Ваґнер був Ніцшевим майстром! Ніякого «народження трагедії», ніякого Ніцше без пробудження Ваґнером! Ні, ні — Ніцше зрадив Ваґнера! Якщо він справді його переріс, то він повинен був мовчки піти від нього. А отже — цей галас, оце гадане викривання! Ніцше сам дуже добре знав, що випадок Ваґнера це випадок Ніцше! І про вихідний пункт «Заратуштри» колишній «атеїст» теж знав висловитись по-своєму: Вольфскель оповідав, як він одного разу запитав Ґеорґе, що він повинен казати усяким молодим людям, коли вони отак собі просто базікають, за Ніцше, мовляв, «Бог помер». Ґеорґе відрік: «Карле, скажіть їм: він таки є. І якщо вам колись вестиметься геть задрипано [drесkіg], то це помітять і найневірніші Хоми». Здається, що в сумі сум Ґеорґе бракувало в Ніцше того, у віщо з часом дедалі виливався, конкретизуючись, його гуманізм.
Мірою заглиблення у твори Костецького можна визначити його рівень володіння ідейною спадщиною німецького мислителя та долею ідей, які зазнавали суттєвої трансформації. Художня рецепція ніцшеанства у Костецького набуває вигляду подолання повоєнної трагедії. Доконаним фактом для українського письменника ставала думка, що ніцшеанство — це не набір принципів, які можна покласти в основу якогось догматичного проєкту. Розрізняючи плакатне ніцшеанство та ніцшеанство внутрішньої сили, Костецький окреслює мистецтво перемоги, в якому герої прагнуть заволодіти не зовнішніми атрибутами світу, а здобути себе: виразом чого і стає витончений аристократичний стиль.
Отже, Ніцше нагадує Костецькому символ трансформації культури та здатності особистості підважувати свої переконання, аби стати Іншим і сильнішим, але відкидаючи сентиментальність і крайню войовничість. А полем розгортання ідеї самоперевершення є намагання впоратися з кризою ідентичності й опановувати внутрішній простір людини. У цьому переконують зарівно і життя, і літературні експерименти Костецького.

Я повторюю це вже чотири роки поспіль.
Я писав про це в пресі, говорив у своїх фільмах, наполягав на цьому з трибуни Організації Об’єднаних Націй,  в американському Конгресі, у французькому парламенті. Скрізь.
У цій війні переможе Україна.
Для цього, безумовно, знадобиться час.
Знадобиться пройти через страждання, нові зруйновані міста, розбиті долі, людські втрати. Зрештою, Україна не може не перемогти тих, хто воліє стерти її з географічної мапи та з історії.
Тоді на мене дивилися як на божевільного або мрійника.
Військові у телестудіях, кабінетні стратеги, експерти, які плутали військову перевагу з перемогою, навіть не розглядали це як гіпотезу.
Я ж із першого дня ніколи в цьому не сумнівався.
Поза тим, я робив висновки з того, що бачив на фронті на власні очі. З приголомшливої сміливості бійців. Із запеклого, майже безрозсудного опору в містах, які вже були мертвими, — Часовому Ярі чи Торецьку. Працювала істина, сформульована ще за часів Френка Капри: коли ті, хто захищається від армії найманців або злиденних дурнів, відправлених на забій, знають відповідь на запитання «Чому ми боремося?», вони стають нездоланними.
Спочатку мене переконувала їхня винахідливість. Їхнє військове мистецтво. Їхня дивовижна здатність до інновацій.
Чи не бачив я за ці чотири роки, як цей народ поетів та айтішників збирав свої перші дрони за допомогою 3D-принтера в хатинці, загубленій у лісах Кліщіївки? А потім, у харківських майстернях, розбирав російські чи китайські дрони, щоб знати їхні секрети? А сьогодні — створює цей арсенал демократії, здатний щороку виробляти мільйони найдосконаліших «сталевих птахів» із позначкою «mаdе іn Ukrаіnе»?
Іноді, під час довгих ночей у Бахмуті, Куп’янську чи Сумах, я знову відкривав якусь класичну книгу, яку в останній момент запхав до своєї дорожньої сумки: старе видання Геродота, де Леонідас і Темістокл протистояли величезній перській армії; «Першу книгу Макавеїв», в якій Маттафія, Юда Макавей та Йонатан Апфус зрештою перемогли величезне царство Селевкідів; або ж англійське видання «Зимової війни», де Антті Туурі розповідає про маленьку Фінляндію, що чинила опір арміям Сталіна.
Я фільмував українських солдатів. Я трохи розділяв з ними щоденне життя. Бачив, як вони тримаються, незважаючи на виснаження, незважаючи на відсутність союзників, незважаючи на загиблих. І я день за днем повторював собі, що їхня перемога закладена в глибинній логіці цієї війни.
Ось і настав цей день.
Звісно, це ще не кінець.
Адже ніхто не знає, скільки місяців не вгаватимуть бої, скільки міст, де захищатимуться вулиця за вулицею, буде знищено, скільки сімей опиняться на вулиці, скільки молодих життів буде принесено в жертву, — скільки триватиме кровопролиття, перш ніж останній російський солдат покине українську землю.
Але ми вступили в новий етап, коли те, що раніше здавалося фантастикою, стало реальністю і навіть стратегічною ймовірністю.
На південному фронті, у Петропавлівці, ще у квітні 2022 року командир, якого я називав «Скарфейс», клявся, що настане день, коли він відвоює Гуляйполе — рідне місто Махна, розташоване за 20 кілометрів звідти, — це стало реальністю.
Все ще на півдні, трохи далі на захід, на базі в Очакові, де командир бойового загону Надя щовечора переривала бойові дії, щоб через FасеТіmе перевірити, як її син, котрий залишився в одному з північних міст, виконує домашні завдання, на протилежному березі Дніпра, на півострові Кінборн, елітний підрозділ встановив український прапор.
На Запорізькому фронті українські війська просуваються, метр за метром, у напрямку Мелітополя.
У Криму зазнають ударів аеродроми, спалюються паливні склади, обстрілюються логістичні ланцюги, а те, що Кремль вважав своїм «авіаносцем» у Чорному морі, перетворилося на фортецю в облозі.
Нарешті, на сході дронники Оксани Рубаняк — поетеси й військовослужбовиці — запекло захищають Покровськ. Полк «Хартія», де я побратався з поетом і музикантом Сергієм Жаданом, не відступив ні на крок у селах Харківської області. Генерал Богомолов, який дістав важке поранення під Куп’янськом під час зйомок фільму «Україна в серці», повернувся на поле бою. А в Костянтинівці, Лимані та Часовому Яру — містах-мучениках, які ми разом із Марком Русселем знімали з усіх боків, — Кремль неодноразово оголошував про «прориви», яких насправді так і не сталося.
І нарешті, невелика українська армія, яка стала найпотужнішою армією Європи, тепер здатна зі своїх таємних баз завдавати ударів у глибину території Росії по паливних сховищах, збройних заводах, командних пунктах, а також найважливіших залізничних і логістичних вузлах.
Царські війська, виснажені у 1917 році трьома роками поразок і дефіциту, капітулювали й за менших обставин.
Радянський режим, підірваний безперспективною війною в Афганістані, теж не протримався там надто довго.
То може Владімір Путін також дійде подібного рішення?

Днями я привезла доню в басейн. Ми привіталися з адміністраторкою та й пішли переодягатися. Басейн спроєктовано так, що між роздягальнею та власне басейном тонка перегородка, через яку все добре чутно. І я мимоволі підслухала розмову, яку, ніде правди діти, не хотіла би і не мала би почути.
— …То що там ваш чоловік, працює? — запитав перший жіночий голос.
— Та так, — відповів другий. — Перебіжками на роботу добирається. ТЦК кругом. Страшне.
— Жахіття. Кругом людей ловлять…
— Як же хочеться, щоб ця війна нарешті закінчилася.
— І не кажіть…
Ми з малечею заходимо, і жінки змінюють тему. Я впізнаю одну із тренерок басейну та одну маму — назвемо її пані Б. — з якою ми регулярно маємо світські бесіди, поки наші діти займаються. Я стискаю губи у гіркій напівусмішці, бо я не дуже люблю знову і знову усвідомлювати, що я можу бути з людиною поряд — і водночас у різних світах, різних Українах. Мабуть, я б мала влаштувати там скандал, нагадати, що її чоловік ховається за спинами моїх побратимів, що не бачать своїх дітей по пів року і більше. Що мій чоловік має розкіш спостерігати за зростанням нашої доньки тільки «завдяки» пораненням. Молодша і більш запальна версія мене обов’язково би це зробила, але я-теперішня вже шкодує марнувати патрони. Ментальну броню цих жінок не мені пробивати. Тому ми з малечею дочекалися нашої тренерки і почали заняття.
А ввечері я прочитала журналістське розслідування про «Скелю», і це добило мій день. Я не була здивована — на превеликий жаль, інформація про те, що у цьому підрозділі діються погані речі, давно вже є предметом обговорення. Моя гіркота була від усвідомлення того, що всі наші інституції, покликані захищати права військовослужбовців, виявилися безсилими/інертними/байдужими, і дозволили «болячці» розростися до страшних масштабів та «прорвати» величезним скандалом. Смуток через думку: у жодного гвинтика тієї системи, що сформувалася у «Скелі», не тенькнуло: «Що це ми робимо? Нахіба? Це ж буде розслідування, скандал. Всі постраждають, починаючи від мене і закінчуючи всією країною».
І я жахаюся від того, наскільки все навколо пов’язане одне з одним пекельним ланцюжком. Московити, що починають чергову війну. Наша влада, яка заграє з ухилянтами та цивільними загалом. Умовний «чоловік пані Б.», що кладе на свій військовий обов’язок. Він уникає мобілізації — мобілізують умовного наркомана Калістрата. Армійська система мутує у щось моторошне, бо насильство — найпростіший шлях «дати собі раду» з Калістратом. А згодом страждає і чоловік пані Б., якого все-таки мобілізують, бо для цієї мутованої системи, на утворення якої він заплющував свої очі, вони з Калістратом є однаковими.
Що розбавляє мою гіркоту — це нотки гордості за журналістів, що не бояться, не соромляться трубити про проблеми. За основну масу військових, які, з досвіду знаючи, наскільки важко взаємодіяти із залежними, колишніми ув’язненими та іншими «складними» людьми (яких щедро підкидають їм ТЦК та військово-лікарські комісії), голосно заявляють: «Катування будь-де і будь-ким — сране дно».
Я знаю, що історія «Скелі» буде свого роду іспитом, лакмусовим папірцем, що покаже, наскільки сильно ми відрізняємося від московії. Але я пишу цей текст і скочуюсь у безодню песимізму. Перевірки, розслідування будуть чисто формальними, аби потягнути час. «Скелю» не розформують. Ну, хіба що знайдуть кількох цапів-відбувайл, а керівництво попереводять/попідвищують. Б. разом із чоловіком поохають, обговорюючи новини про «Скелю»; порадіють за те, що чоловік такий швидкий, і повірять, що змогли обдурити долю. А потім розголос затихне, і малу-помалу щораз менше людей вважатимуть дикістю ідею про те, що є якісь особливі люди, яких допустимо бити з метою формування боєздатності. Міцнітиме думка, що військові загалом — це такі особливі люди, яким не треба співчувати, яких не треба замінювати на посту, яким не треба лікуватися, відновлюватися — не треба жити. І мобілізувати теж мають якихось «особливих» людей, тих, хто поза суспільством, тих, кого не шкода. Бо як же можна нормальних людей в таку жахливу структуру — в українську армію?.. Ні, ми не будемо йти і бодай пробувати щось змінити, ми будемо лицемірити, обсирати, узагальнювати — і сподіватися, що вдасться пересидіти війну.
Ох, скажіть мені, що я дарма себе накручую і все буде не так. Я дуже люблю помилятися у своїх прогнозах.

Кожна історія про повернення дітей з окупованих територій, яка з’являється в медіа, привертає увагу й має дуже високий емоційний заряд. Перші обійми на вільній українській землі, перші сльози, щастя зустрічі з рідними.
Нещодавно завдяки президентській ініціативі Вrіng Кіds Васk UА повернулися 27 дітей – з-поміж них підлітки, яких уже починали готувати до служби в російській армії. Хлопців з Херсонщини навчали копати окопи, стріляти та користуватися гранатами.  Ми повернули їх особливо вчасно, перш ніж ці хлопці з примусу стали до лав армії ворога.
Проте з кожним роком виїхати з окупованої території на підконтрольну Україні стає дедалі важче. Причин багато. Росія робить все, щоб заблокувати будь-яку інформацію з України про можливості для життя, навчання, допомоги з виїздом.
Натомість обрушує на голови українських дітей тонни пропаганди, із року в рік доводячи, що ніякої України насправді не існує. І опиратися такому тиску можуть далеко не всі.
Тому було дуже важливо почути від людини, яка нещодавно виїхала з ТОТ, чого насправді не вистачає дітям в окупації від України.
Під час дискусії «Всюди вороги? Межа між безпекою та реінтеграцію людей з окупованих територій», яка відбулася в рамках фестивалю Dосudаys UА, ми мали можливість поспілкуватися із Сергієм Савченко, який зростав в окупованому Донецьку, а зараз мешкає у Києві.
На питання, чого йому бракувало під час життя в окупованому Донецьку, хлопець відповів, що не вистачало уваги й усвідомлення, що про нього пам’ятають на підконтрольній території.
«Було відчуття від самого 2014 року і до моменту виїзду, що про нас просто забули. Бо я шукав, що в українських медіа пишуть про окупацію, а ця інформація вкрай обмежена», — каже він.
Сергій говорить, що практично нічого не знав про те, яку допомогу він може отримати при виїзді з ТОТ. І на що може розраховувати вже на підконтрольній території.
«Немає такої платформи, такого ресурсу, де я міг би отримати всю максимально можливу інформацію. Все доводилось шукати самостійно. Було таке відчуття, що рухаєшся наосліп у всьому цьому», — говорить хлопець.
За словами Сергія, були такі випадки, коли відповідальні чиновники мали менше інформації про те, як вони мають діяти, ніж сам хлопець.
І це підсвічує тотальну проблему, яку за 11 років війни досі не подолана – величезні плями в комунікації з людьми на ТОТ.
Нам у Rеlосаtеd Меdіа Сlustеr – платформі, створеній для підтримки й розвитку незалежних редакцій, які були змушені виїхати з прифронтових і тимчасово окупованих територій, але продовжують працювати, – інколи здається, що ми багато пишемо, багато розповідаємо, намагаємося бути відкритими й приділяти увагу проблемам мешканців окупованих територій. Та насправді вони часто не бачать згадок про себе в українських медіа, не отримують чітких сигналів і не відчувають своєї присутності в українському інформаційному просторі.
Читайте також: Що робить Росія з українськими дітьми на окупованих територіях
Сергій виїхав ще до повномасштабного вторгнення і каже, що тоді це було складно. Тепер, запевняє він, зробити це значно важче.
Навіть у 2024 році блокування українських ресурсів на тимчасово окупованих територіях ще не було таким жорстким. Якщо людина хотіла отримати доступ до української інформації, це було можливо. Тепер мало того, що складно – так і в офіційних каналах комунікації – на кшталт релокованих ОДА та інших, взагалі немає інформації, адресованої мешканцям окупованих територій.
Ця розповідь нагадала мені про новину, яку уряд поширив на початку червня  – річний експериментальний проєкт. Йдеться про посвідчення особи, які українські дипломатичні установи оформлюватимуть людям віком до 35 років, що хочуть виїхати з тимчасово окупованої території на підконтрольну Україні. Документ видаватимуть безплатно. Для дітей до 16 років звернення мають подавати батьки або інші законні представники.
Це дуже хороша ідея. Однак поза увагою залишається те, з чим стикається дитина, яка виїжджає на підконтрольну Україні територію. Особливо – якщо без батьків. Перше — вона не може швидко оформити паспорт. Це займає два-три місяці. Увесь цей час дитина має десь жити і щось їсти. І в неї немає грошей — це друга проблема. Третя проблема полягає в тому, що дитина не може влаштуватися на роботу, щоб ці гроші заробити, тому що в неї немає паспорта. І це таке замкнене коло, з яким стикаються підлітки, які наважуються на відчайдушний крок. Бо саме так зараз виглядає дорога з окупації на підконтрольну Україні територію.
Тому я вважаю, що цей експеримент уряду, на додачу до чинної президентської програми з повернення дітей, дуже потрібні. Ми поки що не знаємо, як саме експеримент працюватиме, і зможемо оцінити його результати згодом.
Найкраще, що сьогодні може зробити уряд України для людей в окупації, — це допомагати дітям виїжджати звідти. Однак держава має міркувати одразу кількома категоріями: поінформувати, достукатись  – дати змогу виїхати – забезпечити максимально комфортну, тривалу адаптацію на новому місці для старту в нове життя.

«Ми теж – частина вашої … нації, – жалісно заспівали кримчани, звертаючись до українців. – Укри, а може досить?»
Здавалося б, що сталося? Черги на автозаправках у Криму – річ неприємна, звичайно, але точно – не найгірше, що могло б відбутись у житті. Але місцевий люд заметушився. Занервував, забігав по півострову з порожніми каністрами і головне – почав замислюватись, де ж вона – причина проблем, яких ніхто не чекав?
Схоже, українські санкції проти російських НПЗ працюють не лише по логістиці, але й по мізках, у кого вони не застигли від обробки пропагандою. Мешканці Криму раптом почали згадувати, що десь у них по шухлядах заховані й українські паспорти. І якщо так, Україна – рідна мати мусила б захищати своїх заблудлих дітей, а не виховувати обстрілами та дефіцитами. Цей мотив вправно підхопила Юлія Латиніна, яка давно вже перестала вдавати «хорошу росіянку».
«Якщо в Криму живуть українці, то навіщо ЗСУ позбавляють своїх громадян світла та бензину?», – вдає вона наївну і не думає, що словесну формулу легко повернути у зворотній бік. Якщо Москва вважає Донбас російським, чому вона застосовує проти нього тактику випаленої землі? Ясно, що трубадури імперії такими дрібницями, як формальна логіка, не переймаються. Їх уже й могила не виправить. А от із мешканцями Криму все значно цікавіше.
Якось під час одного з ефірів на французькому телебаченні колега-журналіст наполегливо допитувався, чи справді Україна хоче повернути Крим. Там же за 12 років виховали на російських підручниках історії ціле покоління. Там же населення – ті, хто залишився – цілком лояльне до росіян. А якщо Київ розпочне відвойовувати півострів збройним шляхом, то тільки об’єднає проти себе і без того недружню публіку. «Любити не примусиш!», – впевнено виголошував французький телевізійник, хоч я й на це не заперечувала.
Але дивіться, що ми зараз спостерігаємо. У Криму – постійні перебої з бензином та світлом. Черги на виїзд-в’їзд по Керченському мосту – аж губляться за горизонтом. Та ще й спека, від якої плавляться мізки. І попри все частина кримських обивателів, які ще пам’ятають життя в Україні, проходять цікавий процес самоусвідомлення. «Хто ми, чиї ми? Як так сталось, що Росія нас не здатна захистити, не може завезти на заправки достатньо пального?». Інфантил починає дорослішати тоді, коли той, кого він вважає за всесильного дорослого, виявляється не таким вже сильним. Вертикальна свідомість «русского мира» вимагає високих п’єдесталів та могутнього царя. А якщо цар виявився «ненастоящим», вертикаль розпадається, як картковий будиночок.
Що далі? Ясно, що ця здивована, розгублена та розчарована публіка масово не побіжить записуватися до руху «Жовта стрічка» і не почне підривати автівки окупантів. Не все так просто. Проте саме сумніви обивателя є ахіллесовою п’ятою Московії. Оті всі «анекдоти про Брєжнєва», що свого часу підточили підмурки СРСР, отой спонтанний плюралізм та просвітництво початку ХХ століття, що розхитали царську імперію… У царя тут вірять, він мусить бути – як бог. А тут українська армія ось-ось зламає магічну голку, що тримає в собі кощеєву силу… В обивателя просинається «сищицький» азарт.
Історія має безліч прикладів, які підкажуть, що основна маса будь-якого населення завжди конформістська. Вона пристосовується до умов, в яких їй випадає жити, нарікає, гнівається, скандалить, але не повстає. Конформіста на революціонера можуть перетворити лише надзвичайні умови. Якась настільки виразна червона межа, яку навіть особи з позаполітичним мисленням не перетинають. Тому не варто аж так перейматись викликами, що постануть перед Україною, коли вона повернеться до Криму. Вони неодмінно будуть, і шлях не буде легким. Але нездоланним він також не стане.
Цього літнього, ясного, сонячного дня Україна святкує 30-річний ювілей Конституції. Тим часом на окупованих територіях настає день прозріння. Або не день, а тиждень, місяць… Він починається з сумнівів. Ворог слабшає, бо його новоспечені піддані, мешканці Криму, починають, нехай і з вдаваним сарказмом, звертатися до українців: «Ми теж – частина вашої… нації». Поряд із формальною та символічною логікою формується новий підвид цієї дисципліни – кримський. За формою він маскується під парадокс, але за суттю – відповідає давній історії півострова. Упродовж тисячоліть, яких тут тільки не було загарбників! А росіяни, врешті, тут протрималися сукупно лише 177 років. Пора й честь знати.

1990 рік. Україна у складі Російської імперії, яка тоді називалася СРСР. Саме цю імперію кривавою, загарбницькою війною хоче сьогодні відновити Путін.
Верховна Рада України першого скликання, вперше обрана українським народом на альтернативних виборах, готує і 16 липня 1990 року ухвалює Декларацію про державний суверенітет України. Декларація ґрунтується на засадах понад тисячолітньої історії державотворення українського народу, здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.
Через кілька місяців, виходячи з нового політико-правового статусу України, визначеного Декларацією про державний суверенітет України, Верховна Рада першого скликання вносить глибинні зміни до Конституції, встановлює пріоритет Конституції та законів України над Конституцією і законами СРСР. Як каже відомий правник, колишній член Конституційного суду України Віктор Шишкін, з того дня Україна на 85 % у політико-правовому вимірі стала незалежною. А повністю незалежною вона стала 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада першого скликання ухвалила Акт проголошення незалежності України.

17 вересня 1991 року Верховна Рада ухвалює зміни і доповнення до Конституції, яка з того часу стає Конституцією незалежної суверенної держави України (Закон № 1554-ХІІ). Згодом було утворено Конституційну Комісію, яка підготувала проєкт нової Конституції України, а після його всенародного обговорення, ґрунтовно доопрацювала. Проєкт нової Конституції вже в кінці 1992 року був готовий до розгляду і ухвалення першим скликанням Верховної Ради.
Та цього не сталося.
Натомість у 1994 році силами агентів Кремля та «наших корисних ідіотів» було запущено брехливу компанію, що «на Украинє нет Канстітуціі». І під цю компанію 8 червня 1995 року було підмінено чинну тоді Конституцію України так званим «Конституційним договором між Верховною Радою та президентом України».
А здогадайтесь хто був головним промоутером і відповідальним виконавцем  цієї акції? Як і автором тез про «відсутність Конституції, про розпуск парламенту, якщо не погодиться на умови «нової Конституції» (в Росії незадовго перед тим парламент просто розстріляли, так що досвід був). Хто «накручував» президента України і «працював з громадськістю»?
Правильно! Дмитро Табачник, тоді «Глава адміністрації президента» (так він себе назвав і «узаконив» цю назву). Як тепер зʼясувалося, а для уважних людей – завжди було зрозуміло, Дмитро Табачник – зрадник України й агент-резидент ФСБ Росії, куди втік і де переховується зараз. І був він не один. Про Медведчука промовчу.
Як стало відомо не так давно, коли було розкрито деякі таємні тоді документи, Росія в середині 1990-х руками своєї пʼятої колони і не тільки її, хотіла ще тоді поневолити  Україну білоруським сценарієм – через «новую Канстітуцію», включно із другою державною (російською) мовою, російською церквою, особливими повноваженнями Криму та іншими імперськими забаганками.
Йшла велика геополітична гра за долю України зовнішніх (російських) гравців і внутрішніх. Із зовнішніми зрозуміло. А внутрішні гравці діяли як свідомо (пʼята колона) так і «всліпу» (частина урядовців і депутатів).
Власне, це була спроба чергового удару по державності України, після недавнього (1994) ядерного роззброєння; відбору активів закордоном (1995); недостатньо продуманих економічних реформ…

Та тоді Україна вистояла. Вистояла завдяки мужній позиції кращої частини депутатів другого скликання Верховної Ради України. Згадаю тут імена лише малої частини із тих, кого знаю чи знав особисто, учасники прийняття Конституції 28 червня 1996 року доповнять: Віктор Мусіяка, Степан Хмара, Михайло Сирота, Слава Стецько, Вʼячеслав Білоус, Василь Костицький, Іван Заєць, Юрій Костенко, Євген Лупаков, Михайло Ратушний, Іван Коршинський, Борис Кожин, Михайло Поживанов, Вʼячеслав Чорновол, Тарас Стецьків, Євген Пронюк, Андрій Мостиський, Богдан Бойко, Володимир Мулява, Ігор Осташ, Юрій Оробець, Сергій Пасько, Іван Плющ, Микола Поровський, Володимир Стретович, Георгій Філіпчук, Дмитро Чобіт, Віктор Шишкін, Марія Шулежко, Лілія Григорович, Богдан Ярошинський, Іван Білас, Олег Боженко, Антон Бутейко, Іван Глух, Мирослав Горбатюк, Василь Дурдинець, Олег Дронь, Анатолій Єрмак, Олександр Ємець, Євген Жовтяк, Микола Жулинський, Олександр Мороз, Валентина Завалевська, Ніна Карпачова, Ярослав Кендзьор, Ігор Коліушко, Тарас Кияк, Михайло  Косів, Левко Лукяненко, Олександр Скипальський і ще десятки інших справжніх патріотів України.
Саме вони зуміли відстояти основоположні принципи Конституції України, не дали російській агентурі реалізувати «білоруський» сценарій поневолення України.
Незалежну Українську державність вдалось тоді відстояти.
І в цьому, думаю, головний символ Дня Конституції, який ми відмічаємо сьогодні.

Невід’ємним атрибутом літа для мене є… сандалі. Вікіпедія інформує стисло:
«Сандалі — це різновид відкритого взуття , що складається з підошви й пасків чи ремінців, які утримують сандаль на ступні».
Початково слово «сандаль» мало інше значення, ніж сьогодні. Колись так називали виключно підошву черевика, виготовлену з природних матеріалів — очерету, деревини, шкіри.
Від найдавніших форм захисту ступнів до різноманітних стилів сучасності — сандалі мають багату й захопливу історію. Вони адаптувались до потреб і преференцій різних культур і епох, еволюціонуючи від простих, практичних взірців до модних висловлювань. Розуміння еволюції сандалів показує, як вони віддзеркалювали й формували культурні цінності, технологічний поступ і модні тренди.
Перші сандалі з’явились у Стародавньому Єгипті й Месопотамії.
У Стародавньому Римі сандалі стали популярними як серед громадян міста, так і серед солдатів. Римські сандалі мали тверду шкіряну підошву й ремінці, які обплітали ступню.
Нині вважається, що сандалі можна носити виключно на босу ногу, але найперші задокументовані докази «партнерства» шкарпеток і сандалів походять з часів Стародавнього Риму, а археологічні знахідки свідчать, що ця комбінація має щонайменше 2000 років.
Римські солдати, яких відправляли на далекі рубежі Імперії, носили шкарпетки зі своїми калігами, щоб зберегти ноги в теплі. Солдати могли носити шкарпетки, коли були в холоднішому кліматі, але знімали їх перед поверненням у Рим.
Я ношу сандалі на голу ногу, але ізраїльські «Nоаt»  майже завжди виключно з яскравими кольоровими шкарпетками, бо самі сандалі дуже тверді й негнучкі.
У середньовіччі сандалі носили переважно монахи й вони були ознакою відмежування від матеріального світу.
Середньовічні жінки не носили сандалів, бо їх вважали символом недоброзвичайності, а навіть аморальності. Тоді не схвалювали показування ступнів, тож згодом відмовилися від такого типу відкритого взуття.
На початку ХХ століття сандалі знову стали популярними. Загалом вони асоціювались виключно з активностями на свіжому повітрі. Їх носили діти, туристи, люди, які цінують комфорт і практичність. Моделі сандалів були зазвичай простими й практичними. З 20-х років ХХ століття їх дедалі частіше почали вдягати за різних обставин. Адже прийнято вважати, що це ідеальне взуття на теплу пору року. Початково їх носили майже виключно на пляж, але з часом сандалі почали з’являтися також на танцполах і в інших місцях, в яких раніше здавалися неприйнятними. Коли я працював дипломатом, то в дипломатичному етикеті не допустимо було публічно з’являтись у сандалях, навіть у мокасинах, виключно у закритому «твердому» взутті. Мій батько вдягав сандалі виключно під час поїздок за місто, бо в місто слід було ходити в більш «елегантному взутті», найкраще в черевиках «челсі». Якось він розповідав мені, як до нього в кабінет (батько був високим чиновником, відкритим традиціоналістом) прийшов відомий скульптор у… сандалях, а це вже був жовтень. Ну, якби це був не просто скульптор, а римлянин, то це була б інша справа.
Нині можна в сандалях піти навіть в оперу, а щойно настає тепла погода, я ховаю закрите взуття (окрім незрівняних спортивних черевиків фірми «ОN», модель яких розроблена в Швейцарії) і вдягаю сандалі.
Мені саме пригадався віршик, який колись із усмішкою мені розповіла мила панночка у Києві:
Я маленькая девочка,
Я в школу не хожу.
Купите мне сандалики, я замуж выхожу.
А це була пародія на совєтський віршик:
Я маленькая девочка,
Я в школу не хожу
Я Ленина не видела, но я его люблю.
Не знаю, як це сталося, але ця рима прилипла до мене на роки, у неї також є своє подвійне дно. Отож влітку 2018 року ми з Міркою поїхали в Кентукі на весілля Джона, сина моєї американської кузени. Дорогою в якомусь невеличкому торговому центрі ми потрапили у фірмову крамницю американської фірми взуття з Техасу «SАS», Мірка шукала зручні й при цьому елегантні сандалі для довгої весільної вечірки і пам’ятала, що ця фірма виготовляє саме таке взуття. Я нічого не шукав, але, ну власне, натрапив на сандалі свого життя. Вдягнув їх на ноги і так доношую їх уже сім років, востаннє — на прогулянку зі своєю собакою. За цей час як любитель сандалів я купив щонайменше п’ять пар більш і менш відомих фірм, від німецьких «Віrkеnstосk», французьких «Саmреr», ізраїльських «Nаоt» до люксових французьких «Меfіstо», але жодні не змогли витримати конкуренції з тими з Техасу. В останні вихідні я навмання поїхав до відомої взуттєвої крамниці неподалік із марною надією, що може… Дивлюся на полицю й нічого подібного не бачу, тож питаю продавчиню, чи випадково не було в них таких-то й таких американських сандалів. Продавчиня усміхнулась і сказала, що якраз після кількарічної перерви на початку тижня вони знову їх отримали. Яким же було моє щастя, не варто навіть говорити. Довго не задумуючись, я купив нові найідеальніші сандалі, хоча сім років потому ціна плюс податки, плюс трампівські тарифи дуже зросли, але як кажуть у Львові, дешеве м’ясо пси їдять. Кумедно, що продавчиню, як виявилось, звуть Наталя і вона приїхала в Торонто 4 роки тому з Луганська. Оце так замкнулося коло короткої історії най… най… сандалів, що стали ідеальними для моїх змучених життям ніг.

Заклики модернізувати літературне життя, що пролунали в осередку письменників повоєнної еміграції, деякі відчайдухи з цього кола сприйняли доволі відверто, а відтак і доповнювали ідеями вільного самовираження творця. Почасти подібні відозви і дії передбачали перевертання ціннісної шкали та нехтування ідеологічними детермінантами. З іншого боку, прагнення випробовувати себе і спільноту часто-густо заводило «потойбіч усього». Варто сказати, що подібні провокації виростали з почуття втрати ґрунту та живилися ніцшеанським індивідуалізмом. А за збурювача неспокою з особливою персональною міфологією треба визнати Юрія Косача.
Майбутньому літераторові та перекладачеві випало символічно позмагатися з родинними авторитетами: бо його дідом удруге був Михайло Драгоманов, бабусею Олена Пчілка, а тіткою Леся Українка. Народився він у Колодяжному на Волині (1908). Навчався в академічній гімназії Львова і на правничому факультеті Варшавського університету. Долучився до товариства «Основа» (1927), до партії українських державних націоналістів і став учасником антипольського руху. Його ранні творчі проби сповнені пафосу змагання, боротьби та бунту. Втім уже тоді Косача не зупиняло де надрукуватись: у націоналістичному чи просовєтському виданні. Однак арештували його саме за приналежність до УВО (1931), звинуватили в організації збройного повстання (1932) та засудили на чотири роки тюрми. Косачу вдалось емігрувати, відновити зв’язки з вісниківцями, хоч їхнього догматизму він якраз і не терпів. А тимчасом його твори відзначалися престижними львівськими літературними преміями.
Потрапивши до Берліна, Косач улаштовується на посаду в міністерстві нацистської пропаганди та працює у відділі окупованих територій (1939/43). А повернувшись до Львова, пише романи про співвітчизників, які поневірялися світом, але сам опинився в епіцентрі богемно-декадентського життя, через що потрапив у кримінальну частину краківського концтабору (1944). По звільненні брав участь у заснуванні та діяльності МУРу. Висловлювався про кризу в українській літературі та про потребу переглядати канони, прецінь і далі підтверджував здобуту репутацію скандаліста. Потому переїхав у США (1949). Не налагодивши стосунки з українською діаспорою, заробляв фізичною працею, а невдовзі навперемін співпрацював із совєтськими спецслужбами чи російською еміграцією. Неодноразово відвідує Україну. В Америці видає повісті про вигнанців і авантюристів. З другої половини 1980-х проживає чи не найгірші часи в Нью-Йорку: бідує, хворіє, пиячить, а врешті — помирає (1990).
Косачеве ніцшеанство простежується на рівні літературному та критично-публіцистичному. Скажімо, в оповіданні «Останя атака» (1933) події розгортаються довкола Ніцшевого вчення про волю до могутності, а точніше — стосуються його викривлення. Так, у часи Першої світової війни німецький аристократ і поручник елітарного формування «Гусари Смерти» Ото фон Гаґенав у розмові з іншим офіцером, Францом Остероде, виявляє банальне розуміння останнім ніцшеанства, що зводилося до затятої войовничості. Зрештою, Гаґенава здивувала репліка Остероде:
— Що нам Кант! — скрикнув він. — Що нам усі поштиві дідугани, які базікали про права людини та про інші нісенітниці, коли нашим єдиним правом — сила, коли ми — воля нації, яка живе і творить! Памʼятаєш старого Ніцше: «Жага могутности — це жага життя!»
У цьому наголошуванні проглядає подальша вульгаризація вчення про надлюдину. Втім Ото не погоджується з такою трактовкою. Своїм індивідуалізмом він воліє долати залежність від чиєїсь, а не власної волі, здійснюючи самостановлення:
Той пуцулуватий Остероде, який не міг в університеті зліпити двох слів про літературу, не прочитав за своє життя ні одної порядної книги — торочить йому про Ваґнера й цитує Ніцше… Дурень! — наголос вирвалося поручникові. — Він не розуміє Ніцше. Він викривлює його цілу науку про людську мораль. Власне, надлюдина й повинна бути вища своєю мораллю понад усе. Що для надлюдини ці всі бомби, етичні розмови про обов’язок, кайзера й батьківщину! Найвища мораль — це я. Жага могутности — це, власне, запанувати над усіма умовностями життя. Не прийняти оточення, не датися нікому зігнути, перемогти кожного, хто стає на дорозі, — це й є могутність, героїзм!
Таким чином, рішення має ухвалювати сама людина, а не її зверхники. Тому герой уважає за доцільне дезертирувати. Перебуваючи на Волині, він зустрічає сімнадцятилітню українку Ївгу, котра живе з дідом Арсенем, і починає тішитися разом із ними природною ідилією. Та його досвід укотре перевертається. Виявляється, навіть у природі повсюдно панує хижацька боротьба. Цю тезу ілюструє виловлена велетенська риба, що харчується трупами вбитих армійців. А що тоді казати про людину. Коли занедбаного солдата-австрійця пустили переночувати, він силкується зґвалтувати Ївгу. Тож Ото вбиває нахабу ножем. Оцим учинком він і поновлює свою захирілу силу:
Вечірнє сонце грало на його обличчі, вітер розірвав його м’яке золотаве волосся, ціла його струнка постать витягнулася з почуттям своєї сили. Це була апотеоза його великого егоїзму, раптовне зрозуміння своєї сили та здатності йти проти всіх, утверджуючи свою волю до влади. Він уперше, за цілий час свого побуту на війні, почувся вільний, знов починав бути самим собою, жити тільки для себе. І тоді щось дивне зродилося в його душі, наперло нестримним валом. Він упав на землю, довго лежав непорушно і почуття невимовного щастя охопило його враз з несподіваною силою…
Перегодом Ото наштовхується на тяжко пораненого бійця. Забравши в юного померлого вояка мідяну бляшку, де було закарбоване його ім’я, він кидається у боротьбу та гине заради тріумфу майбутнього людського життя:
О ні, єдиним ідеалом — людина. В її ім’я усе життя. Життя, а не смерть, життя творче й велике, життя для світлого завтра, де не буде насильства й знущання.
Ось така драматична історія. Хоч і не єдина, бо ніцшеанська бентега не полишає Косача й у лихоліття Другої світової війни. З іменем мислителя пов’язана його програма мистецтва, що здатне порятувати. У невеликій газетній замітці «Співучі криниці» (1942) Косач іменує філософію Ніцше «євангелічною», зосібна для німецького покоління. Вона не просто зразок естетичного смакування, а направду жорстке промовляння:
Фр. Ніцше кладе печать свойого духа на довгі поліття нашої доби. Можна вертатись не раз і не двічі до його текстів, що набирають для покоління нашої епохи, зокрема для німецької генерації, яка веде, значіння євангеличности, можна розшифровувати його візіонерські афоризми — вони жорстокі, але правдиві.
Як бачимо, Косача не приваблює нагнітання войовничості під ніцшеанськими гаслами. Сили мають організовуватися хіба що для зіткнення чинників продуктивних, а не беззастережно-сліпих. Отже, нові військово-технологічні винаходи більше не вбезпечують, а радше загрожують людству, розпалюють зловорожі міфи. Це не означає, що треба вмити руки. Позаяк іспити для мистецьких індивідуальностей і надалі триватимуть. Але чи спроможні ці люди перевершувати карколомні події та себе? Чи не виглядатимуть вони по війні кволими? У кожному разі, сила необхідна для творення, а не руйнування, оскільки слабина ніколи не перемагає:
Бо присипані, може й забуті дрімають криниці поезії, мистецтва. Про них говорив Ніцше: «співучі» криниці мистецької душі, розгубленої, притаєної, приниклої серед гнівної розмови апокаліптичних сил. Крізь морок, крізь румовища, крізь згарища йдуть мистці, несучи свою хрустальну душу, німі, скриті, понурі. Може не один із них забув свій голос, а коли й говорить, то самий відчуває, що це не його голос, а якийсь далекий, чужий, йому.
Вживши цю метафору — «співучі криниці мистецької душі», Косач означує сховище, де нуртує несправджена могуть. Отже, майбуття належить не кустарям («майстрикам»), а винятковим аристократичним «духам чарівності», які в цих криницях спроможні угледіти себе та пересилити свою апокаліптичну добу:
Той, заглянувши в чарівні криниці, схоче побачити там, мов у свічаді, моторошний лик епохи, обличчя самого себе, що встоявся серед буревію боротьби сил, той схоче почути слово про життя нове, той схоче почути пісню про людину доби, про людину й її непофальшовані дії.
Полемізуючи з вісниківськими колами, зокрема з антропологом Ростиславом Єндиком у статті «Меморіял для цирульників» (1943), Косач іронізує з європейської провінційності свого опонента. Він уважає, що націоналістичне середовище зловживає ніцшеанськими формулами, вигадує гасла замість аналізу. Тож індивідуалістична риторика донцовства лише запроваджує розрізнення поміж юрбою й елітою. Проте ніцшеанський аристократ не є егоїстичним ізоляціоністом, якому до шмиги закритися від усього світу. Навіть у Заратустри спостерігаються спроби звернутися до людей і нести до них учення про надлюдину. Його справа — не випрошувати в юрби милості, натомість оповіщати людство про випробування. Ніцшеанство — філософія самоперевершення, а не нехитре панування над іншими. Перше завдання ніцшеанця — підкорятися собі, сиріч опановувати себе. Не знаючи самодисципліни, годі сподіватися набути могутності. Так само необхідно не потурати голоті, а бути законодавцем у царині культури. Не завдяки розкрученим ідеям, а щоденному здобуванню себе можна цього досягти.
А втім, хіба індивідуалізм, напр., Ніцше… не є проповіддю нового аристократизму, який ісповідує культ мас і накладає на особистість важку відповідальність: нести маси до великих цілей?… Заратустра любить того, хто приносить себе в жертву землі, на те, щоб вона стала колись власністю надлюдини. Заратустра вимагає від людини, щоб вона була паном самого себе, владарем своїх почуттів. Життя нової людини — це самопожертва, його свобода — це лиш омана. І історія европейських народів, і наша сучасність вчать нас, що без підґрунтя мас нема героїв… І не на поклін до юрби, до маси має іти мистець, як це мені інкримінують, а по владу над нею.
Тобто Косачу не йдеться про те, що героїзм абсолютно непотрібний. У його візії ніцшеанство не просто культ сили; це вміння приборкати себе та бути відповідальним у трагічні часи. Певна річ, історична проза Косача не меншою мірою, ніж публіцистика, була сповнена ніцшеанськими мотивами. Про філософію Ніцше згадують або його герої, або ж автор увиразнює її за допомогою вольових ознак.
Ідеалізацію неоромантичної твердості знайдемо в романі «Рубікон Хмельницького» (1941/43). Події твору розгортаються в часи Тридцятилітньої війни: елітарне ґданське товариство чекає на прибуття загартованого в європейських баталіях капітана Богдана Хмельницького. На формуванні образу головного героя позначилося ніцшеанство самого Косача періоду 1930-40-х. А тому герой у нього «козацький Цезар» і «людина, рішена на все святе й не святе», котра завиграшки «розмежує… добро від зла», нарешті, «цей степовий Марс сарматський видається демоном». Інші персонажі готові скоритися долі (аmоr fаtі): «кожен з них був шукачем повного життя, непевности й небезпеки, життя-партії в кості, що могло дати фортуну і владу». Сама ж Україна нагадує шахівницю, «що на ній розіграють мистці свою останню гру, цю партію, де ставкою буде смерть або велич».
На цьому Косачева тема ніцшеанства не вихолощується. Так, у новелі «Ноктюрн b-mоll» (1946) українка Рома, виконуючи завдання підпілля, контактує з нацистом і музикантом Гельмутом, аби його знищити. Його гра на скрипці та розмови спершу причаровують її. Німець розводиться про домінування своєї культури, покликаючись при цьому на Ніцше, хоч і визнає, що це знання було профановане, зведене до прагнення панувати над іншими:
Бог дав нам пророка Ніцше, але він говорив до маленьких людей, до надто людяних людей, і ми все взяли на віру… Я люблю життя, але не так надто, щоб зоно мене в’язало. Я люблю владу, але не як бюрґер. Плюс музику. Це друге, а перше — це гомін ґерманських віків, щось фрідріхівське — наказувати, іменно могти наказувати, друге — атавізм сентименталізму… Ми хочемо бути панами, але не можемо. В останній хвилині, в вирішальній хвилині найбільш панський із нас стане холопом.
Зрештою, теза про панування суперечила діяльності, до якої причетний Гельмут. А тому сцена «бенкету катів» із оп’янілими нацистами розвіює геть усі залишки вражень — і Рома вирішує покінчити з «білявою бестією», що видає себе за виразника культури. Косач окреслює викривлення вчення про надлюдину, що в нацистській ідеології відігравало роль ширми, за якою ховалася суть нелюда.
У повісті «Еней і життя інших» (1947) автор, описуючи повоєнні наслідки криз історичних і гуманістичних, увиразнив аристократів у вигнанні, протиставивши Вадима Васильовича (Енея) та Миколу Ірина: перший уособлює безґрунтянство та поціновує плюралізм у житті й Іншого, другий утілює «мірноту», затятого на силі догматика, що протиставляє «волю до любові» — «волі до влади». Тут упізнаються конфлікти самого Косача з вісниківцями. Зрештою, доволі близьку до ніцшеанської позицію посів у творі професор Кравчук, якому начхати «на нерозуміючу юрбу», в часи, коли доводиться пристосовуватися «до диктатури “сірої людини з вулиці”, до сплощення, до отваринення, бо навіщо всі міркування, всі борсання, коли єсть атомова бомба». Він є сучасним виразником Ніцшевого «трагічного оптимізму», бо намагається противитися стражданню:
Можна назвати це трагічним оптимізмом, бо це є захист романтиків, розгублених людей, яким залишилась тільки віра, підкреслюю, віра, не об’єктивна правда. Скептицизм найдовершеніша, принаймні досі, форма мислення, — це регулятор між надією й безнадією. Ствердження — це заспокоювання себе: тепер зле, буде краще, треба жити й, зрештою, навіть таке убоге життя — краще, ніж ніяке, бо щось із нього таки викільчиться, звичайно, за допомогою нашої волі.
За цим проглядає й антинігілістична ніцшеанська програма:
Отже, відмолодження духа, це не тільки повернення до тієї самої, попередньої форми, це перероблення себе самого. Знищення форми — для нової творчости. Розв’язавши це завдання знищення, дух створює собі нові завдання…
Ситуація, коли міф Антея (ґрунтянство, народництво) вже не працює, важливо звернутися до міфу ніцшеанської стихійності, про що говорить у повісті Галочка:
Україна — шестикрил, драніжний птах, гірський орел, що прилітає в сповнену заґравами ніч і проквиляє, й кров сочиться, згустками падає з дзьоба… Це неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоем ми тавровані. Є в цьому одержимість, є й приреченість. І трагізм нашої доби — нас, безґрунтян, нас — dérасіnés, нас — гнаних, мов перекотиполе, нас — м’ятежнних і метушливих.
У повоєнні часи Косач і далі розвиває схожу тематику. Достатньо згадати публікації, що були спрямовані проти донцовства, для прикладу, нариси «Від феодалізму до неофашизму» (1962), де поруч із конструктивною критикою видніються також і реверанси у бік совєтів. У кожному разі, Косачу не сподобалося те, на що перетворювалося ніцшеанство, коли його змішували з ідеологією ґерманізму:
Один із істориків «державницької школи» писав чорним по білому: «Навіть, якщо б німці завели на Україні суворий режим колонії, то це матиме, безперечно благодійний, конструктивний вплив на психіку українського народу»… Публікації такого ж «наукового щабля» доказували спасенність впливу ґерманізму на українську культуру, літературу, мистецтво, навіть на фольклор, доводили «німецьке походження» І. Франка і О. Кобилянської, проповідували «вищість української (?) раси», прославляли «жагу до війни, жагу до влади, жагу до надвлади», популяризуючи вчення предтечі «доби білявої бестії» — Ф. Ніцше.
Але перегодом у «Сузір’ї Лебедя» (1983), використовуючи ніцшеанські мотиви, Косач описав аристократію, що поступається новим історичним силам у 1914 році та поволі зникає. Його герой, Олелько Рославець, їде до родинного маєтку, де панує діонісійна стихія: «соки аж б’ють із землі на очах, тучні соки прадавньої землі». Доповненням до цієї зауваги стає інформація про предка Забрідного, який захоплювався «діонізіяками». А на додачу персонажу випала нагода переглянути щоденники тітки Лари та познайомитися з її дописами а-ля Ніцше про втому від людини і повернення до язичництва (скитства):
Анонімність юрби. Тільки маленька анотація внизу: це людина. Й щоб вона повернулась, я вірю, я знаю, що вона — людина, повернеться в невблаганному циклі хуртовинних струсів, треба, щоб все відійшло. Все, до решти: скигління, гуманізм, так званий — очевидно, світова скорбота — теж так звана, всешляхетне братерство людей — яка облуда! Скинути зі скелі в провалля все це квиліюче, естетизуюче, гугнявіюче товариство обезчещення людини. Вернутись до скитів!
Складається враження, ніби читаєш якусь антихристиянську тираду Ніцше:
Хіба можна вірити в сюсюкання християнізуючих себе щовечора тартюфиків? Бог — це сила землі. Це правда могутньої, напоєної невгасними соками землі, землі, що кипить, нуртує ще скованою силою своїх бʼючок. Бог — це людина вільна, що з землі підвелась. Людина, що усвідомила собі свою могутність тільки тоді, коли зріклася свойого принизливого, галасливосопушного імені людини…
Саме ж ім’я Ніцше згадується у творі щонайменше двічі. Вперше воно вкладено в уста дядька Сашка, військового, котрий у розпал однієї словесної перепалки рішуче відкидає ліберальну балаканину й, обстоюючи правдиву шляхту, відказує своєму візаві:
Ти думаєш, що ґвардіонці, як я, не читають книг? Але розумних, я читаю і Сореля, і Ніцше, і Шпенґлера…
Вдруге це ім’я спливає тоді, щойно в іншій суперечці ще одна дійова особа — Ольга Антонівна — припускає, що проблему війни спричиняє схиляння перед народом, а натомість стверджує цілком у ніцшеанському стилі: «хтось повинен наказувати, а хтось слухати». На це тітка Лара зауважує: волюнтаризм уже недієздатний, адже має прийти не відважний аристократ, а той, у кого вийде все кардинально змінити. Схоже, тітка Лара встигла змінити думку, зафіксовану в щоденнику, бо тепер схиляється до лівої програми, котра не менш радикальна, ніж ніцшеанство, втім антиелітарна:
Вкінці тітка Лара засудила всі пророкування як звичайну інтеліґентську базіканину, безглузде маячіння божевільного Ніцше і йому подібних з їхньою «надлюдиною», «білою бестією», та й блідоликий містицизм салонних декадентів. Все це паліятиви, — сказала вона, — ніщо не змінить стану речей, поки не прийде Робесп’єр на коні, не той у мереживах і з пудрованою косою, а з мозолистими долонями, моряк чи шахтар, ще більш суворий, ще більш безоглядний, а проте спасенний, бо його нарешті породять сторіччя неволі, рабства і погноблення…
Однак і це ще не всі твори, де знайдуться показові ніцшеанські місця. Для прикладу, антигероя (так іменує його сам автор) роману «Володарка Понтиди» (1987), Юрія Рославця, перенесено в часи Просвітництва. Звідти, на думку письменника, і бере початок занепад української вищої суспільної верстви. Зустріч із загадковою дамою викликає в протагоніста нестримне прагнення слідувати за незнайомкою. Таємнича княжна видає себе за спадкоємицю російського престолу, тому Рославцю буде непросто вибиратися з полону своїх ілюзій. У передмові Косач удається до цитування Ніцше, щоб обґрунтувати зв’язок історії та життя:
Справа проста: історія завжди жива, каже Б. Кроче, а Ф. Ніцше це підтверджує: «Якщо б історія була автономна та універсальна, вона знищила б саме життя. Справжня історія різьбиться з вимогами і нашого життя, нашої сучасності, нашого майбуття».
Загалом у романі побачимо чимало деталей із арсеналу Ніцшевого філософування: це й ірраціональні прагнення, і верховенство долі, незламна гордість і торжество міфу, воля до влади, декаданс і подібне:
Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги… — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним…
Аж от у романі «Чортківська Скеля» (1988) Косач описує події 1920-х років, які пов’язані з антипольським спротивом. Організація, назва якої винесена у заголовок, улаштовує переслідування зрадникам. Один із активістів ставить Ніцше в один ряд із інтелектуальними авторитетами, аби виправдати насилля та відкинути всі можливі сумніви, використовуючи при цьому критику християнської моралі:
— Моя думка така, — промовив Ганджа, — спитайтесь Сократа, Шопенгавера і Ніцше, коли не вірите. Відома, оклепана мораль — це облуда, це не мораль, а ошуканство. По-мойому, все що служить правому ділу, в мойому і всіх нас понятті, — виправдане. Ніякого каяття, ні сумніву нема і не може бути…
Інший уривок оприявнює вельми критичне сприйняття Ніцшевого філософування. Розмова відбувається у варшавському ресторані на контрасті бідування на Холмщині. Художник Орест Стухманчук інтерпретує ніцшеанство, відчитуючи його тези буквально, точно так само, як його тоді використовували в політичній боротьбі. Йому невтямки, чому Польща, поневіряючись, іменує себе «Христом народів», але згодом і сама намагається позбавляти українців мови та культури. Отже, все скочується до банальної різанини один одного:
А тепер знов Ніцше: чудернацька доктрина божевільного недужого: надлюдина, арійське походження, ніякої моралі, влада «луччих людей». Яка «луччих»? Поневолення народів, яке творці трактатів і всілякі панове, що вершать долю мільйонів, називають справедливістю? Хіба це не суцільна брехня, облуда?
Наступна згадка про Ніцше з’являється тоді, тільки-но героїня роману Марта звертає увагу на те, як її товариш Байда оглядає літературу. Властиво, її пронизує несподівана думка:
Він задумано листкував книжки, що вона йому приносила. Історію України Крип’якевича, «Життя Шевченка», «Захара Беркута» Франка. Він читав, але без особливого зворушення. А Марта думала: що зі мною, я читала і Шлеґеля, і Геґеля, і Шопенгавера, і Ніцше — навіщо це все йому?
Йдеться про те, що боротьба ніколи не потребує складної теорії чи глибокої рефлексії. Кажучи інакше, якщо Ніцше вивчати з усіма тонкощами та деталями, тоді його не вийде перетворити на речника насильства. Проте можна, навпаки, засвоїти пару його тез і переконань, аби не сушити собі голову складнощами, та просто зробити з цього керівництво до вольового чину.
Насамкінець у фрагменті «З тюремних нотаток Олекси Карпишина» показані поневіряння в’язня. Косач змальовує Заратустру яко психологічного захисника:
Казав Заратустра: (і я читаю його час від часу, хоч і не завжди згоден з ним, адже Заратустра часто суперечить сам собі). Проте це правда: «Хочете бути творцями — будьте тверді». І ще одне: «Вільна від щастя наймитів, каже Заратустра, визволена від богів і почитання, безстрашна й страшна, велика і самотня: така воля правдивих». І ще одне золоте слово, а втім навіть і ясновидючість того ж Заратустри: «І вір мені друже, крику пекельний! Треба відучитись тих крикунів, що ревуть усі найрадніше: воля; від цього їхнього гомону про «найбільші події — це не ті наші найголосніші, але наші найтихіші години. Не довкола винахідників нового крику, але коло винахідників нових вартостей обертається світ, чуйно обертається він…».
Не збагнувши всього Ніцше, Карпишин удовольняється лише несуперечливими, доступними його максимами («Будьте тверді!»), тому і не створює жодної догматичної доктрини, залишаючи можливість синтезу з іншими вченнями.
Але що висновується з усієї цієї строкатої ніцшеанської епопеї? Видно, що Косач аналізує філософію Ніцше як інтелектуал, а не популяризатор. Для нього це геть непростий мислитель, який потребує критичного ставлення до себе. Його провокації стають подразниками, які не витлумачиш однозначно. Навіть архітектура Ніцшевого вчення, і та суперечлива, тому не все в ній надається до схвалення. Втім у справі спротиву чи для розвитку літератури цей філософ виявився напрочуд актуальним. Адже продовжує спонукати до непогодження з ним цілі покоління, котрі жили в часи руйнації попереднього світу. Він слугував їм щоденним світоглядним компасом і життєвим камертоном, інструментом для перевірки себе та запобіжником від зазнайства.

Дуже легко критикувати розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності у національних судових системах.Кількість таких злочинів може раптово зрости внаслідок збройного конфлікту. Цілком зрозуміло, що люди та інституції не будуть до цього готові. Більшість суддів, прокурорів та адвокатів не володіють достатніми знаннями з міжнародного кримінального права, оскільки з ним майже не стикаються. Водночас відповідне законодавство, як правило, застаріле і фактично неперевірене на практиці.Окрім труднощів, пов’язаних із застосуванням незнайомих правових норм, війна може спричиняти і серйозні практичні проблеми. Робота системи кримінального правосуддя може стикатися із серйозними перебоями, в системі може не бути достатніх ресурсів для розслідування та розгляду складних злочинів, а її фізична інфраструктура може бути значно пошкоджена.Часто доходять висновку, що потрібні докорінні реформи всієї системи і що мине багато років, перш ніж ці злочини можна буде розглядати в державі, на території якої вони були вчинені.Ухвалюючи рішення про подальші дії, слід враховувати ширший контекст перехідного правосуддя. Перехідне правосуддя – це комплексний підхід, що охоплює як судові, так і позасудові механізми, спрямовані на допомогу потерпілим масових воєнних злочинів і злочинів проти людяності і суспільству загалом подолати наслідки таких злочинів. Воно може охоплювати інституційну реформу, встановлення істини про те, що сталося, надання репарацій та вшанування пам’яті, а також кримінальне переслідування.

Українські реалії

Міжнародний центр перехідного правосуддя розглядає перехідне правосуддя як «шлях до мирного, справедливого та інклюзивного майбутнього, де скоєні в минулому злочини визнано та усунуто їхні наслідки, а громадяни та керівництво поділяють спільне розуміння того, що насильство й порушення прав людини більше ніколи не мають повторитися». Сьогодні для України така мета може видаватися ще дуже далекою. Поки що немає підстав очікувати справедливого миру в найближчому майбутньому. Яким саме він буде, наразі сказати неможливо, однак саме від цього залежатиме, якими будуть механізми перехідного правосуддя та як вони поєднуватимуться між собою. Попереду довгий і непростий шлях, а його подальший напрям поки залишається невизначеним.У 2014 році, а особливо гостро у 2022 році, Україна зіткнулася з різким зростанням кількості воєнних злочинів і злочинів проти людяності.Водночас Україна мала переваги, яких бракує багатьом іншим державам, що постраждали від конфлікту, – передусім розвинену судову систему та активну правничу спільноту.Адаптація України до нової реальності вражає, особливо з огляду на те, що вона відбувалася в умовах численних практичних труднощів, спричинених війною. Попри окупацію значної частини території країни, ракетні обстріли та блекаути, значна частина судової системи змогла продовжити свою роботу.Незвично те, що значну кількість судових процесів розглядали національні судді фактично під час конфлікту, що триває.У будь-якій країні, що зазнала війни, існує ризик того, що пережитий досвід впливатиме на неупередженість суддів. Безпосередньо після завершення війни почуття злості зазвичай особливо гострі. Із часом ці почуття слабшатимуть, однак суспільні протиріччя нерідко зберігатимуться. Водночас, якщо наявні необхідні докази, є вагомі підстави не відкладати судові процеси. Спогади про пережите ще свіжі, а своєчасний розгляд справ може допомогти потерпілим швидше пережити травму.Відразу після повномасштабного нападу на Україну в лютому 2022 року лунали побоювання щодо надто поспішного розгляду справ щодо воєнних злочинів та злочинів проти людяності в національних судах. Однак, минуло вже більше чотирьох років, а війна все триває. З плином часу аргументи на користь продовження таких проваджень стають дедалі переконливішими.

Досягнення

Україна сама, без спонукань з боку міжнародної спільноти, усвідомила, що нова ситуація потребує змін.У 2019 році було створено спеціалізований підрозділ з питань воєнних злочинів, який було реорганізовано та посилено після подій 24 лютого 2022 року. Крім того, у 2022 році було створено міжвідомчу робочу групу військових експертів та прокурорів з метою розслідування найбільш резонансних воєнних злочинів, визначення типів використаної зброї та встановлення ланцюгів командування, а також для проведення необхідного навчання прокурорів та слідчих. У квітні 2023 року при Офісі Генерального прокурора було засновано Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків, основною метою якого є захист прав потерпілих від воєнних злочинів. Також відбулася законодавча реформа, наприклад, у 2024 році до Кримінального кодексу було додано статті про відповідальність військових командирів та злочини проти людяності, хоча стаття 438 залишається нечіткою.Українські організації громадянського суспільства відзначаються своєю активною діяльністю. Вони документували порушення прав людини та міжнародні злочини, завдяки чому напрацювали значний досвід, експертизу й спроможність у цій сфері, а також підтримували діяльність органів правопорядку.Відчутний внесок у цю роботу зробило й міжнародне співтовариство. Дорадча група з питань розслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні, яку в 2022 році заснували Європейський Союз, Велика Британія та США, надає дорадчу підтримку та допомогу Офісу Генерального прокурора щодо документування, розслідування та судового переслідування воєнних злочинів та інших злочинів проти людяності. Крім того, окремі міжнародні партнери проводили навчання та надавали експертну допомогу.Отже, як національні, так і міжнародні інституції залучили значний досвід, експертизу та спеціалізовані знання для розслідування й розгляду воєнних злочинів і злочинів проти людяності.Однозначні висновки щодо рівня неупередженості українських судів зробити важко. Упередження часто можуть бути прихованими. Оцінки діяльності судової системи містять ознаки як об’єктивності, так і її браку.Однак є ознаки того, що судова практика рухається у правильному напрямку. Останні звіти вказують на покращення якості судових рішень: вироки стають більш обґрунтованими та містять вичерпний правовий аналіз злочину; самі судові рішення стали більш структурованими та краще вмотивованими, а також простежується ширше використання міжнародної судової практики.Воєнні злочини і злочини проти людяності визначені в міжнародному праві та підпадають під юрисдикцію міжнародних судів. Як зазначено в Преамбулі до Римського статуту, вони можуть «глибоко вразити свідомість людства» та «загрожувати миру, безпеці та добробуту світу». З усіх цих причин міжнародне співтовариство детально аналізує те, як держави здійснюють розслідування та розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності, що належать до їхньої юрисдикції, створюючи таким чином орієнтир для інших держав, які опиняються в подібній ситуації.У цьому є певний парадокс. З одного боку, часто наголошують, що для перехідного правосуддя не існує універсальної моделі, яка підходила б усім. Водночас те, як саме перехідне правосуддя реалізується в конкретній країні, часто стає важливим орієнтиром для інших держав. І той, і інший підхід мають під собою певні підстави. Те, чого вдалося досягти Україні, стане важливим досвідом для забезпечення відповідальності під час майбутніх конфліктів. Уже сам факт розслідування та розгляду такої великої кількості воєнних злочинів і злочинів проти людяності в умовах, коли війна ще триває, є прикладом того, як може функціонувати система правосуддя в режимі реального часу за екстремальних умов. Спеціалізовані органи, створені органами державної влади України, також стануть цінними зразками для наслідування.Україна співпрацювала з міжнародними моніторинговими органами, а судові процеси відбувалися на засадах прозорості. Така відкритість сприяла конструктивній взаємодії з міжнародними партнерами, не кажучи вже про її вплив на якість правосуддя.

Проблеми

Не дивно – і це, власне, неминуче – що можуть лунати критичні зауваження.Правоохоронні органи України зареєстрували понад 200 000 проваджень, пов’язаних із воєнними злочинами, проте до суду було передано менш як 1 000 справ. У ще меншій кількості справ, які дійшли до стадії судового розгляду, слухання переважно відбувалися за відсутності обвинуваченого.У таких справах порядок повідомлення обвинуваченого та можливість повторного розгляду справи були визнані несумісними з гарантіями справедливого судового розгляду. Основна увага приділяється розслідуванню та судовому переслідуванню злочинів, скоєних російськими військовослужбовцями, а не військовослужбовцями Збройних сил України та добровольчих батальйонів, що діяли за підтримки держави. Адвокати перевантажені роботою і, як правило, мають менше можливостей для професійного розвитку, ніж судді та прокурори. Є повідомлення про те, що, за окремими помітними винятками, вони рідко діють активно з метою захисту своїх клієнтів, а багато хто стикається зі стигматизацією через представництво інтересів росіян, обвинувачених у найтяжчих злочинах проти українців. Нарешті, деяких засуджених було звільнено в рамках обміну полоненими, що підриває право потерпілих на справедливість.Невелика частка воєнних злочинів, що доходять до судового розгляду, а також недоліки їхнього розгляду в судах слід оцінювати в ширшому контексті інших заходів перехідного правосуддя, зокрема таких, як надання репарацій та встановлення правди. Ні українська, ні будь-яка інша система кримінального правосуддя не здатна ефективно опрацювати всі зареєстровані воєнні злочини та злочини проти людяності. Тому поряд із кримінальним переслідуванням необхідні й інші, позасудові механізми подолання наслідків війни, які здатні забезпечити потерпілим більш своєчасну та відчутну підтримку (Бусол, МЦПП, с. 18–19). Судове переслідування злочинів проти людяності, безперечно, має важливе значення, однак слід реалістично оцінювати межі його можливостей і не розглядати його у відриві від інших складових перехідного правосуддя.

Перспективи

Подорож без наперед визначеного маршруту – ось влучне порівняння того, як має розвиватися кримінальне переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні, щоб найефективніше сприяти перехідному правосуддю. На переломних етапах, таких як припинення вогню або більш широке врегулювання, знадобиться адаптація. Простих і універсальних рішень тут не існує. Проблеми мають різний характер, і для їхнього подолання знадобляться поступові та різнопланові зміни, причому в умовах, які наразі неможливо передбачити.Зараз ще зарано робити масштабні оцінки. Національна система є багатогранною та динамічною. Судовий розгляд воєнних злочинів і злочинів проти людяності є невеликою складовою значно ширшого процесу перехідного правосуддя, який і далі формується.Водночас є і підстави для оптимізму. З самого початку органи державної влади в Україні були відкриті до зовнішньої оцінки та міжнародного досвіду, а також Україна усвідомлювала потребу в інституційних змінах і вживала практичних заходів для їхньої реалізації. Крім того, є підстави вважати, що це позитивно позначилося на якості судових проваджень.Здатність до адаптації, яку українська система виявила дотепер, а також активний пошук нових підходів у правничій спільноті дають вагомі підстави сподіватися, що принаймні частину виявлених недоліків з часом вдасться подолати.Насамкінець не слід забувати і про міжнародний вимір. Незалежно від того, як розвиватимуться події надалі, український досвід уже сьогодні становить важливий приклад зусиль, спрямованих на притягнення до відповідальності за воєнні злочини і злочини проти людяності в інших частинах світу.

Відчуття обов’язку огидне тим, що дуже часто змушує нас робити речі, яких ми зовсім не хочемо. Іноді це речі, до яких ми зовсім не маємо покликання. Але йдемо і робимо, бо так треба, бо так нас виховано. А може й не «виховано», просто якось таке щось всередині сидить, що не може терпіти і йде боротись.
Людям, наділеним відчуттям обов’язку — не пощастило. Бо вони самі собі ускладнюють життя, не живуть його так, що аби легше та приємніше. А ще в їхньому житті рідко буває так, що обов’язок є тільки один. І потреба розставляти пріоритети рве серце надвоє-натроє-начетверо.
Свого часу моя мама сприйняла моє рішення поїхати волонтерити на Донеччину (а згодом — підписати контракт) як зраду нашої сім’ї. З роками вона тільки утверджувалась у цьому погляді, і я навчилась уникати розмов про свою військову службу, бо кожна з них зводилася до:
— Ти зовсім не подумала про нас.
— Неправда.
— Якби подумала, то би лишилася вдома.
— Є рішення, які людина приймає сама. І речі, які треба зробити…
— Тобі байдуже до нас.
— Неправда… Я ж не поїхала з кінцями. Я ж вам і те, і друге, і третє…
— Але ти поставила службу в армії вище за нас. Перш ніж лізти в «політику», треба лад в сім’ї навести! Ти тікаєш від проблем!
— Може, якби і ви трохи більше цікавилися «політикою» у свій час, то би й мені не треба було в армію? А то так цікаво виходить: всі проблеми почалися ще до мого народження, а розгрібати мені…
Мама зчитувала як пряме, так і приховане значення моєї відповіді, і в цей момент розмова втрачала всі рештки конструктивності. Ви, мабуть, подумали, що моя мама «ватниця» або «ждуниха» (о, я знаю вояків та воячок, яким настільки не пощастило в житті) — але це не так. Серце моєї мами повне любові до України так само, як і щирого нерозуміння, чому воювати має саме її дитина. Вона, як багато матерів до і після неї, мала на моє життя інші плани. І я розумію почуття своєї мами, бо тоді я справді думала про себе, а не про неї. Для вирослих дітей це характерно: жити своє життя, ухвалювати свої рішення, і вже до них допасовувати інтереси рідних. Не навпаки. Сучасна психологія, проповідуючи нам сепарацію та особисті кордони, підтримує нас у такому напрямку руху. Але багатосотрічна прошивка нікуди не зникає, більшість із нас все ж відчуває зобов’язання перед батьками і прислухається до їхньої думки. Я якось подумала, що в цьому місці примусово мобілізовані мають одну мале-е-есеньку перевагу над добровольцями — вибір зроблено за них. А добровольці роблять вибір самі і важку відповідальність відчувають теж вони.
Здається, серед мого кола знайомих немає батьків, які прямо-таки щиро поблагословили своїх синів чи дочок до війська. Розкішний максимум — це така позиція, яку мав мій батько. Він сприйняв моє рішення як щось таке, з чим він повинен змиритись незалежно від того, подобається це йому чи ні. Намагався знайти плюси: «Ти зможеш багато чому навчитися. Станеш більш дисциплінованою».
Мій батько не дочекався мене з війська — згорів від раку за рік після того, як я підписала контракт. І мене досі роз’їдає провина за те, що я не була поряд із сім’єю у ті важкі часи. Саме це має на увазі моя мама, дорікаючи мені… На щастя, через свою молодість я не зіткнулася із ще важчою боротьбою обов’язків: у мене ще не було власної сім’ї, тієї, яку я створила сама і за яку повністю відповідаю. Але я бачила випробування, з якими постійно зіштовхувалися мої побратими та співслужбовці.
Чоловік пішов добровольцем, а недовго по тому у його дружини виявили рак. Обоє ВПО, і у новому місті дружина опинилася без підтримки.
Зв’язківець К. отримав тривожні новини з дому — його сина-підлітка булять у школі. Дружина не дає собі з тим ради; щорічну відпустку К. вже використав — на лікування; а відпустку за сімейними ніхто не дасть.
У вояка З. померла дружина. Через бюрократичну тяганину його мала донька пів року жила з тіткою (і обидві зовсім не були з того щасливі), поки батько нарешті не звільнився.
Дружині Т. мали робити операцію — не критичну, але складну. Його підрозділ якраз був у тилу «на відновленні», тому Т. не думав, що отримати відпустку «за сімейними» буде проблемою. Але у стройовій вирішили інакше, і тільки добра воля безпосереднього командира владнала ситуацію, і СЗЧ з боку Т. не було допущено.
І ще купа-купенна інших ситуацій, коли вояка роздирає надвоє: дні народження без тата; хвороби всієї сім’ї; малючки, що ростуть і забувають, як той тато виглядає. І в найбільш патріотичної, сильної, підтримуючої дружини є погані дні, коли все дістало і треба виплакатися чоловікові. Іноді я бачу, як військову службу порівнюють із важкою цивільною роботою, зокрема тою, що вахтовим методом: «Та моя жінка тоже жаліється, каже, мене ніколи вдома нема». Ні, друзі. Це далеко не одне й те ж саме, і ви це прекрасно розумієте.
Я радію, що влада взялася до реформ, бо позитивні зміни в армійській системі потрібні на вчора. Насамперед нам треба боротьбу з корупцією та бюрократією. Визнання вкладу добровольців, що служать вже довго, а не нескінченні спроби загравати з ухилянтами та цивільними. Нормальний перегляд тилових зарплат. Не буде добре воювати той, в кого незакритий тил; хто не впевнений, що його сім’я захищена в разі його поранення, зникнення, полону, загибелі.
Я палко молюся про майбутнє, у якому демони обов’язку не будуть розбирати наші душі на цивільну та військову частини. Мирне майбутнє, в якому легко буде досягти гармонійного поєднання усіх сферах наших життів.

Донедавна був впевнений, що в Охтирці вже ніколи не можна буде зустріти жінку будь-якого віку, котра б йшла, бігла, стояла чи перепливала Ворсклу, сапала город чи доїла корову і при цьому не балакала б з кимось по телефону. А тут прогулююсь по Дачному і раптом бачу трьох бабусь біля під’їзду п’ятиповерхівки – сидять собі кожна в своїй позі, звично звіряють спостереження і висновки щодо відсутньої четвертої, і у жодної ні в правій руці, ні в лівій нема телефона!
Не вірив своїм очам. Вухам вірив, очам – ні.
І, звичайно, ніякої уваги на сирену повітряної тривоги.
Недалеко від них худорлява молодиця з дивною для її статури силою лупцювала килим. Рукою – його, а голосом – когось по телефону.
– За що ви його так?
– Настав його час.
Вона це сказала про килим, а я мав на увазі чоловіка, до відома якого вона доводила, як йому буде добре, коли він нарешті почне робити все, що вона йому скаже, а чого не скаже, того не робити. Спочатку я почув від неї дещо про нього, потім – чому вона лупцює його разом з килимом, хоча це й не дуже зручно. Зате деяка економія часу і вихід для нервів, пояснила вона.
Я зі свого боку перш за все звертаю увагу на такий прилад, як мобільний телефон, на його наявність. Не було б його, ходили б собі жіночки мовчки, також стояли, бігали, плавали, сапали городи і вибивали б ті ж таки килими. Ну, ще можна згадати і природу двоногої істоти: так вона створена, що їй кортить балакати і балакати. Хіба ж не для цього в її розпорядженні відповідні органи, як от язик, легені і що там ще?
Мій друг, не дуже задоволений людством лікар, вважає, правда, що оцю прив’язаність охтирчанок до телефонів вже пора віднести до класичної залежності, як її тлумачать підручники. Медична спільнота Охтирки схильна з ним погодитись. Дехто навіть натякає на помітну гуртову схибленість.
Не відкидають і таку обставину, як підвищена загальна тривожність. Коли сто разів на добу нагадують про себе сирени, то як би людина до цього не звикла, їй все ж таки хочеться, щоб хтось був поруч, або хоча б його голос. Тоді буде зрозуміло, чому жінки балакучіші за чоловіків. Не забути нарешті і про те, що якраз психічний розлад вже найбільш розповсюджений тип захворювань у всьому світі, і тривожність – на першому місці.
Моя сусідка, яка поховала двох синів за три роки, виходить у двір не завжди з телефоном, зате з цигарками. Сидить напроти під’їзду і все затягується. Побачивши її, щоразу питаю, яка це сьогодні цигарка «по щьоту». «Сьогодні вже така-то», – відповідає так, ніби вона і цигарки живуть кожна своїм життям.
Вчора запитав її, як вона поясняє, що люди в Охтирці не кидаються один на одного через різницю в політичних поглядах. Так-так: не сваряться, не розбігаються із протилежного ставлення навіть до соціалізму і комунізму. Чому тутешню людину взагалі не бентежить, не кажучи вже про те, щоб тривожити, наявність поруч з нею когось, хто думає, а то й мислить не так, як вона, тобто як треба?
– Ми що, – чую, – дурні, щоб через це боятись одне одного?
Згоден, ви розумні, але ж ще порівняно недавно радянські мільйони з підказки того ж Сталіна тремтіли при думці про ворогів соціалізму, зовнішніх і особливо внутрішніх. Він тремтів і тому всюди їх бачив та, за можливості, знищував. Люд теж тремтів і допомагав йому – оплесками, доносами, а також тим, що й сам звично лягав під сокиру. Як сталося, що ви вже не такі, чи, обережно кажучи, не зовсім такі? Загальна стривоженість наявна, але чогось ідеологічного і політичного в ній не відчувається.
Значить, час не стоїть на місці, він кудись плине і плине, нікому непідвладний?
Торік довелось бути у сусідньому дворі на роковинах смерті колишнього директора заводу, назву якого сьогодні згадає не кожен його ветеран. І не тому не згадає, що старий, а тому, що той завод, як і більшість радянських, не виробляв нічого такого, що було потрібно людям для їхнього життя. Це не могло ніяк не впливати навіть на «ударника комуністичної праці». Було таке звання для громадян фізичної праці.
У застільній розмові про це син директора звернув на себе увагу гостей своєю пропагандою. Він гучно розказував, який великий був Сталін, як класно до останнього подиху хазяйнував перший секретар компартії України Щербицький, як гарно всім жилось в ті часи і як погано після того. З ним ніхто не погодився, кожен щось намагався йому довести – всіх він, як йому здавалось, перемагав і голосом, і змістом своїх доказів, і тільки під кінець, після мовчання, його охопило щось схоже на тривогу. Він стиха визнав гірку для себе істину, що не він був проти всіх, а всі проти нього.
Мені, між іншим, запало, що в своїй розповіді про щасливе минуло він не згадував Росію. Може, вона у нього виступала під псевдо «СРСР»? Ні, там відчувалось щось інше, складніше.
Через рік я побачив його у тому ж приблизно оточенні. Відзначались входини після ремонту зруйнованої «шахедом» садиби хазяїна. Сталініст сидів мовчки, ні на кого не дивився. Розмови були жваві, гості були ті ж самі: інженер, лікар, тракторист, підприємець. Я не почув жодного слова, на яке міг різко відгукнутись цей чоловік. Його оточував повний спокій і доброзичливість. Теми виникали ніби самі собою, але в той же час розсудливо нейтральні. Після вечірки я запитав хазяїна, навіщо він запросив цього товаріща.
– Та він нормальний мужик, нікого не підведе, у нас спільне діло.
– Славити Сталіна і Щербицького – це, по-вашому, нормально?
– Ну, ось такий він. Всі люди різні.
– Різні-то вони скрізь. Тільки буває й так, що через подібних  розбіжностей по-справжньому ворогують.
– Та з чого ж тут ворогувати?
– Тобто ніякої у вас тривоги за демократію? Адже при наявності таких людей в особовому складі…
– Та яка там наявність!
У мережі, в певних політизованих колах великих міст нема, або дуже мало людей, які підтримують щирі дружні стосунки, не дивлячись на те, що один, наприклад, твердо за Шостого, а другий ще твердіше за П’ятого. А тут такі протилежності співіснують – і цілком невимушено. Сказати, що «політика» чітко поділяє Охтирку на «червоних» і «білих», або «лівих» і «правих», неможливо. Поділяє-то поділяє, вона скрізь це робить, але я кажу про усвідомлення цього поділу. На повсякденну боротьбу ідеологій, партій, течій люди дивляться, як на виставу. Одні актори подобаються матері, інші – дочці, для сина погані всі, а сім’я залишається сім’єю.
Глядачі вистави не вважають, що все, що на «сцені», має пряме відношення до їхнього сьогоднішнього життя. Коли, буває, спробуєш комусь сказати-показати, що зв’язок таки існує, і зв’язок часом трагічний, у відповідь почуєш таке знайоме і щоразу ніби несподіване: «Та всі вони однакові. Кожен несе ложку до свого рота. Будували собі палаци? А хто не будував би? Може, ти?». І спокійне узагальнення: «Влади прагне той, хто розраховує з цього щось мати. А інакше навіщо б йому здалась така морока?».
Звичайно: чого нема на екрані (як тут про нього не згадати!), того не існує і для добродія на дивані. Але у нього нема і досить помітного прагнення, щоб на екрані була не так відверто обрізана політична дійсність. Громадянська байдужість? Може, вона-то й об’єднує такі підсвідомі протилежності, як «білі» і «червоні»? Чи точніше буде говорити не про громадянську, а про політичну байдужість?
В Охтирці ще багатьом доведеться дійти до ясного розуміння, що все політичне – це більше про боротьбу за владу, а громадянське, національно-громадянське – за країну. Напрошується таке слово, як «цивільне» – на більш чітку противагу різним вченням і віруванням. Тож треба визнати, що якраз з національно-цивільним налаштуванням і громади, і окремих громадян все краще, ніж з суто політичним.
Те, що сталініст уникає слова «Росія» в своїх розповідях про Радянський Союз, для мене показово. Чоловіка не лякає, що інакше його виженуть з-за столу. Він відчуває недоречність Росії в його СРСР-і! В уяві цього українця СРСР був і хай знову буде, а Росії в ньому не було і не повинно бути. Уява, що й казати, плутана, але…
«Це ж я закликав, – подає йому з того світу голос “червоний” Хвильовий. – Геть від Москви!».

У 2018 році вийшла друком моя книга «МЕЧ ЩЕРБЕЦЬ ТА УКРАЇНСЬКІ ВОРОТА. Україно-польські взаємини від поділів Речі Посполитої й до сьогодні».
Це був час коли вирували емоції щодо постанови про Волинь. Та мені йшлося про те, щоб написати такий собі «путівник» в історію обох народів. Щось, що дало б уяву про минуле.
Що мені в праці над книгою вдалося найлегше – це придумати назву. Не можу стверджувати, що вона виявилася дійсно влучною, бо як сказала мені одна подруга: – Свят, вона так казково звучить!!!
Не на це я розраховував, коли писав про події від кінця ХVІІІ століття… Та в назві я використав дуже давню, дійсно майже казкову історію.
Раптом ви не знаєте – Меч Щербець – це одна з давніх польських реліквій, і за переказами його вручив ангел Господній королю Болеславу Хороброму, коли той йшов походом на Київ. Це було у 1018 році – рівно тисячоліття перед тим, як я це виніс на обкладинку книги. У Києві Болеслав ударив мечем по Золотих воротах і той, очевидно, надщербився. Відтоді він став Щербецем…
Для мене це був чи не ідеальний образ архетипних польсько-українських взаємин. Поляки, що є активною стороною, є оцим мечем, що вдаряє по воротах. І ми, оті великі ворота, що непорушно стоять на цій землі і втримують удар, внаслідок якого меч надщербився… Врешті, невдача тоді спіткала й Болеслава Хороброго… Хоча хіба це має значення… Похід Болеслава відбувся задовго до побудови Золотих воріт, та й дослідники стверджують, що меч значно пізніше виготовлений…
Ось приблизно так й з багатьма іншими історіями, що нам намагаються нав’язати з польського боку…
Але, чому я про це згадую? Час від часу, коли взаємини між нашими народами закипають і я думаю про те, що нам ще можуть закинути, які ще провини на нас висять, то я з обережністю згадую про Меч Щербець – бо через українські ворота надщербилася ця давня польська реліквія….

Бог не оцінює так, як людина. Не важливо, хто що сказав, важливо, що він зробив Доброго. По цьому оцінює Бог. А в дурних навпаки: не важливо, хто що зробив, важливо, що він сказав і обіцяє нам. Згідно цього ми обираєм президентами, депутатами, сприймаємо світових лідерів. Там ляпнули і забули, а тут вдають, що діло вже є. Ждіть. Коли сказав більше, ніж зробив, це прямий портал у вимір говоріння. Коли слухати слова, дивитись на кривляння, важливіше від спитувань про діла, це перенос в ілюзорність. Там взагалі нічого не треба робити – воно робиться саме – треба тільки говорити, говорити. І тим, хто говорить, і тим, хто слухає, всім добре, окрім реальності, яка не робиться сама. Щоб виговорити залишок Енергії, задіюються величезні кошти й сили. На це ж спрямована ідеологія безкінечних говорінь, виступлінь, інтерв’ю, заяв, нескінченних стримів, обговорень,  хто де що бовкнув. На завтра нове стирає вчорашнє і все починається спочатку: кипуче слововиверження. На це доспалюється остання Енергія ледь жевріючого соціуму, цивілізації. Мертва реальність, мертве майбутнє постає з ілюзорності. Усе, що могли зробити, перетворене в звук. Той, хто говорить,  ніколи не робить.1 Він проговорив свою діяльність в порожнечу. Робить той, хто мовчить. І чим більша настає говірня, тим менша буде Дія. Це елементарний вислід із закону розподілу Енергії. Або на те, або на те: або на творення, або на закопування себе. Або на роблення Добра – ближньому-країні, ближньому-спільноті, ближньому тим, хто потребує помочі – або на проговорення сил в порожнечу. Націлені на абсолютну вічну владу добре знають про це і, як ніхто, зацікавлені, щоб ви говорили, говорили, обговорювали пустопорожнє, заговорювали зуби, побільше виговорювали себе в порожнечу. Як виговорили спалах Енергії на Майданах, виговорили її в студіях, виговорили в ефірах, виговорили біля екранів, виговорили на ютюб-каналах, виговорили в сварках і суперечках на політичних шоу, виговорили по телефонах, виговорили на зустрічах, викричали з піною в коментяканнях, виговорили в згризаннях і доказуваннях єрунди,  виговорили силу Бога в нікуди. Кожному по каналу – і щоб говорив, говорив, говорив, на це й розрахована технологія. Це канал спалення світової Енергії, канал відведення від ймовірної благої дії. Побільше гризні і говірні, поменше діла. Побільше спалення Енергії Життя. Побільше хвороб, війн, епідемій внаслідок цього. Побільше скорочення життя. Бо там, де зникає Енергія, зникає воно, життя в безкінечності форм. Ця Енергія не витає в повітрі, не дається на марноту, за її використанням на неправильні цілі настає порожнеча. Її не замінить жодний стимул, жодна земна мотивація. Жодне повторення гасел. Це Сила, яка з однаковою швидкістю рухає галактики2 і зближує для однакової діяльності різних за походженням людей. Це сила, яка єднає в групи і споріднює народи. Все живе утримується її магнетизмом. Ними рухає одна і та ж сама внутрішня Сила: вони тільки частки її. Сила, яка сильніша космосу, Сила, що безмежно могутніша Всесвіту, Сила, в якій планета безмежно менша найменшої частки атома. Коли її нема, немає нічого спільного між людьми й процесами, все розпадається і гине. У людей нема достатнього космомислення, щоб розуміти, хто вони, хто Вона. Коло їхніх уявлень і суджень надто мале, надто земне: в ньому все робиться силою язиків чи рук, силою грошей і технологій, але ніколи – не Бога. Вони, якщо й чули про Нього, не знають, де Він. В їхньому уявленні все робиться силою тіл, а не Того, Хто ними рухає. І коли та рухомість спиняється, ноги не йдуть до майданів і, взагалі, щось не те, відповіді напохваті: через те, що не заплатили. Ніхто не організував. Але як матері не треба платити, щоб любила дитину, так тому, хто має Енергію, щось платили, щоб він робив добро. Вона є поштовом для всякого Добра, поштовхом ентузіазму і великих діянь, вона – в основі багатовікових цивілізацій і активного довголіття. В основі великих відкриттів, великих цивілізацій, їхніх звершень, в ДНК активних особистостей і активних епох одна надсила, творча Енергія. Коли немає активності, немає діяльності, це Любові нема. Коли вона згортається, настає епоха переляку. Це не лідерів нема, а Сили сил нема, тієї, яка незримо рухає все. Нею запущені всі процеси на планеті Земля. Якщо в чомусь є планетарний збій, це не спонтанне явище, а її реакція. Сила реагує на невідповідне їй. Один із її проявів – регуляція Карми. Все, що існує в невидимому полі Сущого, все, що існує від Нього, проявляє Силу так, як це викликано його психікою і характером, внутрішньою памяттю носія. Сила не живе в невідповідному приймачеві. Сила проявляє себе посередністю нього. Проявляє те, що вписане в дух і складає пам’ять території. Людина і її територія є енергетичним та інформаційним носієм. І чим більша їхня розбіжність з Богом, з Його Енергією і Законами гармонії, тим тяжча Реакція. Ця Сила, що управляє Космосом, до найменшої думки знає кожного, тоді як людина не хоче знати і найменшої частки її Регуляції, ця Сила, яка безмірно сильніша їх, в основі всіх їхніх процесів. Від клітини й атома до метагалактики вона незримо там, регулює все. Знають про неї, не знають. Кому з того гірше, показує життя. Вцілілі в ньому навряд чи обговорюватимуть, де хто що сказав. На це й націлена Його Наука: знати, що Бог думає з того чи іншого приводу. Відучитись від говірні і навчитись робити. Одні не розумітимуть Його Науки, другі не визнаватимуть до кінця, що це Він, але ненавчених не буде.
   Кожній країні, кожній спільноті, якщо вони хочуть жити, належить жити згідно реальності і діяльності, а не того, що чешуть їм ЗМІ. Об’єктив, камера, авторучка завжди прикрашають. Поки вірять словам, вірять ілюзіям, правда, а з нею і вихід, неприсутні. Погана правда краща самої приємної брехні. Одна добра справа – безлічі розмов. Світ вступає в ситуацію, коли народам краще покладатися на себе. Нічиї слова не зроблять їм добра. Сила сатани в тому, що він до останнього вливає солодку брехні отруту. І всі віруючі його, всі, хто вірять цьому, невтомно ідуть до нього. Чим більше вірять, тим скоріше йдуть. Приємна брехня – неприємний шлях у могилу. Чим солодшою і кращою стає брехня, тим сатана і могила ближче. Кожен лад, возведений на брехні, одержимий брехати: це і є – основна його робота. Провокувати на обговорення, відводити від діяльності. Минають роки, часто десятиліття, поки на своїй шкурі люди не усвідомлюють, що щось не так, але великий німий, простий і не зовсім народ, не доусвідомлює, що це не так не тільки з владою, а з ним самим. В його системі ”всі погані – я хороший”, це не так просто. Кожна влада, як її не зви, є продовженням народу, а не чимсь осібним: зміни на краще народ, зміниться на краще влада; зміни на гірше – зміниться на гірше; ніяк не змінюй – незмінною за суттю буде влада і дійсність. Кожна наступна обманка буде брехати про себе, що вона краща, поки не прийде той, хто змінить народ. Більше того. Погіршення народу призводить до погіршення погоди. І навпаки: покращення народу призводить до покращення погоди, аж до того, що Бог дарує йому благодать.3
    Всі галактики обертаються з однаковою швидкістю, підпорядковані Волі й Законам Бога. Тільки одна істота у Всесвіті обертається навколо егоїзму і законів дурі. Вона рухається, переважно фізенергією і примітивними побудженнями, тоді як все у Всесвіті – Наденергією. Яка і є Бог, тому і Всесвіт є злагодженим. Поки люди не зрозуміють масштаб Бога і свій, загине ще не одна цивілізація. Планета в масштабі Бога менше атома. Це наказано передати. А хто така людина на цьому атомі? Хто така ця істота з її величчю, говорінням, образами, великими мнєніями, великими проблємами – і ненавистю до Бога.
    Хто ця система атома і всього на ньому, що заважає злагодженому обертанню трильйонів галактик і життю усього на них? Хто ця сила на атомі, що протистоїть Енергії  Бога? Того, Хто обертає, і живить, і рухає нею Все.
Бог і приходить нагадати про це.
І виправити все.

1 Нова Біблія.
2 Один оберт за 1 млрд років.
з Нова Біблія.

Поки вирує Путінська війна, подорожі до Європейського Союзу мають стати винятковим привілеєм, а не правом
Зачувши російську мову на вулиці, я мимоволі напружуюсь. Намагаюся зав’язати невимушену розмову, щоб дізнатися, що за носії цієї мови дихають одним повітрям зі мною.
Іноді мене проймає співчуття (досі пам’ятаю завзяту бабусю з Маріуполя і її овдовілу доньку). Та найчастіше я задихаюся від люті. Важко дібрати слова, щоб осягнути безтурботну зарозумілість і невігластво путіністських відпочивальників, які насолоджуються шопінгом, нічними клубами і, звісно, нарікають. Деякі дотримуються ліберальних поглядів, утім приправлених жалістю до себе, праведністю і засудженням західного декадентства й лицемірства. Мені часто кортить вигукнути: «Чемодан — вокзал — Москва» — гасло часів розпаду СРСР, що заохочувало росіян із колоніальним менталітетом повертатися додому. Нинішня присутність росіян на Заході не така масштабна, але має політичні наслідки: їхня купівельна спроможність створює бізнес-лобі з власними інтересами, що сприяє опору санкціям і потеплінню відносин із Кремлем.
Іноді з’ясовується, що ці токсичні співрозмовники мешкають тут — наслідок понад 30-річного безглуздого недбальства. Деякі подорожують за «зручними паспортами», виданими (тобто проданими) іншими країнами. Але мене дивує те, скільки серед них власників російських паспортів із британськими або шенгенськими візами, навіть багаторазовими.
Цифри шокують: протягом 2025 року російські громадяни отримали 477 878 шенгенських туристичних віз, переважно виданих зацикленими на туристах Францією, Іспанією й Італією, всупереч нібито суворій політиці Європейського Союзу.
У спільній заяві, опублікованій минулого тижня політиками країн Балтії, Північної Європи, Чехії, Нідерландів і Польщі, Європейську комісію закликали переглянути прогалини в законодавстві, посилити контроль і запровадити жорсткіші правила; більшість країн, що підписали заяву, вже заборонили в’їзд усім російським відвідувачам, попри суттєві втрати для своїх економік.
Наступний 21-й пакет санкцій ЄС певною мірою вирішує це питання, забороняючи видачу віз усім чинним або колишнім російським військовослужбовцям, які брали участь у бойових діях в Україні (хоча дезертири можуть бути виключені з переліку). Як і будь-яка подібна ініціатива ЄС, це — бажані, але занадто незначущі й запізнілі кроки. Якби попередні 20 пакетів були запроваджені всі скопом 2014 року, коли Росія вперше атакувала Україну, повномасштабного вторгнення не було б, і сотні тисяч людей були б живі. У довгостроковій перспективі боягузтво обходиться дорогою ціною.
Країни Заходу повинні заборонити не лише агресорів в одностроях, а й усі російські ділові й приватні візити, за винятком поодиноких випадків гуманітарних ініціатив. ЄС також повинен дослухатися до пропозиції міністра закордонних справ Естонії Маргуса Цахкна й припинити надання морських послуг (удар по тіньовому флоту) й експорт глинозему для російських виробників зброї — це законний, прибутковий і ганебний бізнес Ірландії, яка в липні переймає шестимісячне головування в ЄС.
Ідеться про різкі заходи, що спричинять економічні й особисті труднощі. Заборона на візи потягне за собою конкретні політичні наслідки. Вона зачіпає прозахідних росіян, зокрема невинних, гідних поваги. Унеможливлює будь-які плани дестабілізації Росії за рахунок «відтоку мізків». Може перешкодити спробам посіяти розбрат серед російської еліти. Утім, жодні плани такого штибу поки що не виявилися ефективними і навряд чи подіють найближчим часом, якщо взагалі колись подіють. Єдиною справжньою «російською опозицією» є Збройні сили України. Кожен, хто щиро сподівається на вільну, демократичну Росію, повинен підтримувати перемогу України всіма можливими засобами, зокрема шляхом посилення тиску на кремлівський режим.
Витягнувши інформацію з моїх випадкових російських знайомих, я намагаюся збити їх із пантелику. Вони запитують, де я вивчив російську мову і навіщо. Я відповідаю лаконічно, але правдиво: «Мене депортували з Радянського Союзу», і нехай собі сушать голови, з ким щойно розмовляли. Як пощастить, я бодай трохи затьмарю їхній день. Але ненадовго і несуттєво.

Повоєнні часи нашого письменства в еміграції були водночас і трагічними, і сповненими можливостей для започаткування нових ініціатив. І саме це засвідчила поява Мистецького Українського Руху (МУР), що проіснував (1945/48) у німецьких таборах для переміщених осіб (DР), адже його виразники — письменники й інтелектуали — з ідейних переконань уже не могли залишатися на підконтрольних совєтам територіях. Як і будь-яка літературно-мистецька платформа, МУР організувався не просто заради видання текстів, а перетворився на місце дискусії про завдання національної творчості. Затаврувавши колонізаторську політику в літературі, речники напряму заговорили про спробу відірватися від провінційності письменства та критики.
Засновниками МУРу називають Юрія Шереха (Шевельова), Віктора Петрова, Юрія Косача, Ігоря Костецького й інших авторів, а сам осередок утворився «на засадах елітарності». Тож і мета, котру переслідували фундатори, нагадувала переоцінку цінностей. Отже, цьому рухові властиві також і деякі риси ніцшеанства. Втім, як указувалось у програмному документі МУРу, на відміну від ідеї героїзації й оспівування волюнтаризму, «відкидаючи все мистецько-недолуге та ідейно-вороже українському народові, українські мистці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва», реалізуючи «повний творчий вияв особистости», шукаючи «опанування великого в мистецтві». Певна річ, годі твердити, ніби поза ніцшеанством у цьому дискурсі не було нічого, проте воно залишалося помітним і надавалося до інтерпретацій. Адже ніцшеанський інструментарій уживали для переосмислення поразок у національному змаганні та заради створення нової сили самоствердження. Втім, як це відбувалося?
Славіст Юрій Шевельов (Шерех) народився у Харкові (за іншою версією у польській Ломжі) в 1908 році у родині німецького походження (Шнайдер). Учився у харківських школах, а потому в Інституті Народної Освіти (закінчив у 1931 році). Працював у технікумі вчителем української мови. Після захисту кандидатської дисертації публікується та працює доцентом у Харкові (1939/43). Через опозиційні погляди виїжджає до Львова, де знайомиться з Василем Сімовичем, а потім у Німеччину (1944), де стає професором Українського Вільного Університету в Мюнхені (1946). Захищає докторську дисертацію (1949). Викладає у шведському Люнді (1950/52) й американському Кембриджі (1952/54). Після суперечки з Романом Якобсоном, який уважає східнослов’янську мову одним утвором, а не діалектами, що сформували три сучасні мови, Шевельову довелося перейти до Колумбійського університету. Був президентом Української Вільної Академії Наук у США (1959/61, 1981/86), членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редактором журналу «Сучасність» (1978/81), іноземним членом НАН України (з 1991 року), почесним доктором НаУКМА (1992). Помер у 2002 році в США.
Не маючи у своєму доробку якої-небудь окремої присвяченої Ніцше розвідки, Шевельов удається до частого цитування німецького філософа з метою посилити свою думку чи, навпаки, спростувати ту, з якою сперечається. Так, у статті про свого померлого вчителя Василя Сімовича «Незаступна втрата» (1944) Шевельов подає критичне висловлювання Ніцше про вчених:
Пригадується Ніцше: «Бережіться… учених!… В них холодні засушені очі, перед ними кожний птах лежить обскубаний».
Але, на думку Шевельова, Сімович анітрохи не схожий на позбавленого життєвого поривання дослідника, котрому вдається лише класифікувати й опоряджувати матеріал. У ньому поєднувалася турботливість і вимогливість, а пристрасна вдача («життєвість, життєрадісність, життєздатність, життєповність») дала йому змогу стверджувати, що мова розвивається власними шляхами. Виглядає, що фігура Ніцше правила Шевельову за провідника в лабіринті життя.
В іншім есеї, що з’явився того ж року, «Поет. (Листки з записника)», Шевельов уже розглядав образи Шевченка, котрі віддавна запанували в українському літературному процесі:
Можна було б написати цілу історію, як перекручували чи не розуміли Шевченка. На російсько-добролюбовський лад; на старо-галицько-клерикальний; на кулішівсько-цареславний; на епігонсько-соловейково-солодкий; на естетно-молодомузний і хазанський; на ніцшеансько-богоборний; на марксистсько-клясово-передпролетарський; на донцовсько-карамазовсько-антикатеринячий; на клясично-велично-монументальний…
Властиво, Шевельову йшлося про те, що Шевченка годі кооптувати. Ні чужинці, ні наші модерністи чи представники Розстріляного Відродження та «вісниківці» (донцовці), — скільки б усі вони не пхали поета до прокрустового ложа ніцшеанства — Шевченка не позбавиш унікальності.
Винне й те, що надто вразив нас Шевченко. Він став першим коханням молодої України. А хто ж коли аналізував перше кохання, хто міг думкою охопити його в цілості? Хто міг розкласти його запал на складові частини й дати вичерпну характеристику об’єкта своєї пристрасти? Воно могло, це кохання, спонукати до гарячих монологів і палких розповідей, до героїчних учинків, — але не до зрівноваженої аналізи. А тимчасом ще Ніцше казав: «Палаюче серце і холодна голова; де вони сходяться, там повстає буря».
Зрештою, Шевельов зумів показати, що не філософія Ніцше спричинилася до пристрасного захоплення Шевченком, а лише ті, хто з неї виробляє фетиші. Бо вона не зводиться до безжалісної волі до влади. Могутність у тім, аби пам’ятати про поєднання діонісійного («палаюче серце») з аполонійним («холодна голова»). Отже, Шевченко та Ніцше схожі не кровожерливістю. Позаяк обоє сходяться в ідеї нового творіння. А Шевченкове «вічно-дитяче» вельми подібне на третій елемент Ніцшевої тріади (Верблюд–Лев–Дитина), що відкриває благословенне начало:
Тим і погане життя, що воно неповне, пригнічене, окрадене (улюблений Шевченків епітет). І цей зв’язок з життям, глибина сприйняття цього світу — за законом контрасту відтіняє, як і вічно-дитяче, трагізм Шевченкової поезії і робить її голосом серця. «Для того боровся я довго і був борцем, щоб колись мати руки, вільні для благословення» (Ніцше).
Згодом у публіцистичному збірнику «Думки проти течії» (1949), точніше навіть у статті 1947 року, що потім увійшла до нього, «Донцов ховає Донцова», Шерех окреслює здобутки раннього періоду фундатора інтегрального націоналізму, переконуючи, що його повоєнні твори ставали догматичними ніцшеанськими прокламаціями. Вхопивши «злого духа новітнього українства», він удається до «расової маячні» й апелює до «цілковитого примітива», «розгнузданих інстинктів черні» чи «наївного читача, якого можна здурити,… не з “еліти”, а з “гречкосіїв”». Уся ця критика була чи не спільною для МУРу. Тому Донцов оголошує МУРівців адептами більшовизму та москвофільства.
За версією Шереха, ніцшеанськими рисами шляхетності, мудрості та мужності донцовство наділяє «фюрероподібних молодчиків», адже «формі російського шовінізму воно протиставило український шовінізм». Отже, збанкрутіле вісниківство «відірвало волю від розуму й почуття,… створило собі з сліпої волі кумира». Тоді ж як український національний фронт потребує цілісності традиції та толерантності до партнерів у боротьбі.
Цю рефлексію продовжила стаття 1948 року — «Над озером. Баварія». Порівнюючи ХІХ і ХХ століття, Шерех указує на зникомий індивідуалізм, адже раніше бодай і вивіски були персоналізовані (скажімо, писали «Такий-то і син», а нині — «Київторг» і подібне). Врешті-решт, епоха масовізації та тоталітарні рухи поволі нищили цю тенденцію:
Практиці вивісок і реклям відповідала в ідеології філософія надлюдини Ніцше і теорія боротьби ґатунків (і істот) за існування Дарвіна.
Попри те, що «Донцов розворушив був застояне болото нашої провінції», збуривши «шукання в самих себе здорових, міцних національних традицій», увесь «культ активности розчинився в домінанті муштрованої волі й фанатичної сліпої віри», а «це означало… — деіндивідуалізацію людини, змасовлення її». Фактично, Донцова бито його ж ніцшеанськими козирями:
Тому ми живих письменників навіть з тисячею помилок, навіть з несимпатичною комусь біографією, навіть з невдалими подеколи експериментами, навіть хаотичних, цінимо більше, ніж тих, хто п’ятнадцять років тому завчив кілька тощих істин і, повторяючи їх до речі й не до речі, думає, що він усе розуміє, йому все ясно і він може показувати іншим шляхи, а ті інші можуть багато чого робити, але одного не сміють: самостійно мислити. Це про таких людей говорив Ніцше: «Є і такі, що сидять у своєму багні і так говорять з очерету: Чеснота — це тихенько сидіти в багні».
Хай там як, а Шерех уважає, що шанс України криється в її географічному розташуванні, бо вона перебуває на межі цивілізацій — Європи й Азії — тому й увібрала характеристики цих обох частин світу. Втім Україна не прагне загарбання чужого: та ми маємо не лише гинути за свою державу, а й уміти жити за неї.
Та чи направду в Україні зник індивідуалізм? Індивідуалістом у візії Шереха постає Тодось Осьмачка. Пишучи про цього неприкаяного поета він окреслює його байронічні, сюрреалістичні й екзистенціальні та, певна річ, і ніцшеанські мотиви, де змішано тугу, відчай і самотність, а ще — вічність. Усе це вичитується з есею Шереха «Незустрічанний друг» (1954), який уміщено в збірці «Не для дітей» (1964). Для Шереха, Ніцше — це символічний, але незустрінутий друг Осьмачки. Спільне в них, якщо не брати до уваги схожої тематики, — це божевілля, що їх спіткало:
Друг, що його шукає Осьмачка, — не тільки незустрінутий. Він — незустрічанний. Поет не може зустріти його, бо він абсолютний, безумовний. Другий безумовний, Ніцше, усвідомлював, що «ніколи ще істина не повисала на плечі безумовного».
Істина, на думку Ніцше, розкривається лиш у перспективному погляді на життя, тобто не може бути безумовною. Звідси незатишність і трагедійність у житті, про що писали ці поет і філософ. У цьому вони, справді, схожі, хоч і «незустрічанні», бодай у часі. Шерех уважає, що навіть апеляції в Осьмачки до Бога більше схожі на ситуацію, що позначена Ніщо, чи, додаймо від себе, смертю Бога.
У передмові цієї збірки Шевельов окреслює також і символічну «смерть» Шереха, наголошуючи на тому, що його участь у МУРі перервали «змова пересічности й невіри, цинізму, продажности, байдужости». Наводячи слова Ніцше, він оприявнив атмосферу напруги та постійного протистояння в осередку цієї організації:
Ніцше: «О, коли ж прийду знову в мій рідний край, де не треба буде мені згинатися — вже не треба згинатися перед малими».
Ця цитація свідчила, що Шевельов убачає спільність із аристократичною поставою Ніцше та змушений усамітнитися, щоби продовжувати дослідницьку діяльність уже самостійно, подібно до німецького колеги. Ба більше, Ніцше стає для нього супутником інтелектуально-смислового зсуву чи когнітивного вибуху. Так, у рецензії «Земля — не має краю» (1953), що присвячена поезії Вадима Лесича й увійшла пізніше до збірки «Друга черга» (1978), Шевельов удається до ніцшеанського тлумачення природи пізнання:
Ніцше належали слова про те, що завдання науки — розчиняти відоме в невідомому. Завдання поезії, кінець-кінцем, може — відкривати незнане в знаному (думка не нова).
Виходило, що евристична здатність поезії полягає в постійному відкритті незнаного, вмінні зачудовувати тим, що завжди лежало на поверхні. В цьому криється Ніцшева здатність збурювати все застигле та загальноприйняте. Тому поезія потрібна не лише для естетичного задоволення. У ній міститься несподівана сила відкриття.
Почасти ця сила додавала сміливості та відвертості висловлювання. Продовжуючи свої мовознавчі розвідки, в статті «Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра» (1986) Шевельов указує на наслідки політики русифікації, котра систематично знижувала статус української мови. Наводячи слова Ніцше про вимогу для кожного народу мати власні ціннісні критерії, славіст уважає, що втрата такої вартісної шкали несе зазвичай екзистенційні виклики для нації:
Як писав Ніцше: «Не міг би жити ні один народ, що не цінував би; а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати, як цінує його сусід».
Наступна згадка про ніцшеанство з’являється в статті «У затінку совиних крил» (1990). Порушуючи питання про повернення забутих імен, автор обережно зазначає, що існує небезпека впадання в елітарність і знову натякає на добу некритичного волюнтаризму:
Термін елітарний може звучати одіозно після того, як його забруднили ниці виплодки запізненого ніцшеанства…
Подібні перекоси в бік агресивного волюнтаризму регулярно спричинялися до таврування ніцшеанства та пов’язували його з фашизмом, але не схоплювали елітарність у контексті високого ґатунку культури. Втім аби розводитися про це — треба було ще змінитися самому. Недарма про своє самоперевершення Шевельов розважає у передмові, що було написана 1989 року до збірки «Третя сторожа» (1991). Кажучи про повернення Шереха-критика, він стверджує, що вже позбувся догматизму, бо віддає перевагу плюралізмові думок. А вдаватися до такого кроку йому допомагає Ніцше, а надто, коли виходить із засад релятивізму. Нехай нас не бентежить, що Шевельов іменує Ніцше «абсолютистом», одначе краще було б визнати його мислителем інтелектуальної провокації. Ніцшева парадоксальність полягає в тому, що він принципово не погоджується з ідеями слабкості, проте водночас наполягає на потребі чути й альтернативні думки, а не мати сліпих послідовників:
Може здатися, що це старий, як світ, релятивізм. Так і ні. Це толерантність і визнання, що шлях до істини — завжди недосяжної — йде через багатогранне колективне шукання, а остаточна істина ніколи й нікому не розкривається цілком. Ще раз: співмислити не означає мислити тотожно. Навіть абсолютистичний Ніцше знав: «Творець шукає товаришів, а не трупів, і не черед, і не вірних».
Нарешті, вкотре звертаючись до теми героїзму вісниківців, у статті «Скарби, якими володіємо» (1993) Шевельов намагається з’ясувати впливи Ніцше на українське письменство:
У роки навколо 1930-го в Европі культ героїв плекано. Відроджено пошанування імперського Риму. Викопано Карлайлів захват Кромвелом і Наполеоном. Це звідти, з Карлайлової Британії, володарки морів і посідачки Індії, снується в нашому столітті культ героя — 1840 року Томас Карлайл читає курс лекцій, а 1841-го виходить його книжка з тричі ужитим у заголовку словом «герой»: “Оn hеrоs, hеrо-wоrshір аnd thе hеrоіс іn hіstоry”. Ніцше народиться три роки пізніше, а перший начерк «волі владарювати» (“Wіllе zur Масht”, 1887) постане майже через півсторіччя.
Себто в Європі ця тенденція була знана ще до Ніцше. Недарма Донцову твори Карлайла прийшлися до шмиги не менше, ніж одкровення автора Заратустри. Втім агресивно-активний тип героїзму Донцова відрізнявся від підходу Маланюка, Липи чи Теліги. Останні обрали героїзм самопожертви — кажучи інакше, мученицьку формулу героїзму.
Таким чином, у системі мислення Шевельова Ніцше перетворюється на фігуру, що дає змогу нашій літературі переозброїтися на ідейному та понятійному рівнях. Філософу випадає роль то ясного дзеркала, що уможливлює критичну самооцінку, то дзеркала викривленого, що спотворює реальність, уводячи в оману. Тобто Ніцше водночас і запобіжник, і підбурювач, і ревізіонер, і інтерпретатор, який уможливлює діяння не за заздалегідь підготовленими лекалами та закликає наважитися проявити себе.

Ото була весна в 2014 році! Ні, не «руська весна», а весна українських волонтерів. Узимку 2014-го, на Майдані, я зрозумів свою цінність, навчився допомагати незнайомим людям, разом із якими стояв. А навесні 2014-го побачив армію, що потребувала саме моїх ресурсів. Навички Майдану почали працювати на підтримку тих, хто в степах Херсонщини та на Донбасі готовий був воювати за мене, за мою родину.
Я мотався по країні на білому «рено кангу»: купував, приймав, пакував, відвозив, віддавав. Я бачив тоді неймовірно жертовних цивільних, з одного боку, та неймовірно вмотивованих військовиків, яким підтримка цивільних іще більше додавала сил. Кожна річ тоді мала обличчя. Мабуть, саме тому кожна така річ мала й особливу цінність.
Ось ці засоби особистої гігієни солдати отримали від худих, схожих на підлітків чоловіка та жінки, що перетворили на склад свою квартиру в панельному будинку. Брати Іван та Сергій отримали плитоноски від офісних працівниць Марії та Марини. Брати просили передати дівчатам, що їхня мама плакала від радості, дізнавшись, що її хлопці вже захищені. Закрутки з овочами, що їх я передав хлопцям на Чонгарі, мали обличчя моєї мами, яка сказала: «Віддай їм усе».
Тієї весни мало хто використовував маркування «волонтер» або «капелан». Тоді багато людей просто розуміли, що треба підставити плече, поділитися тим, що мають. Тоді й відбувалось справжнє диво, схоже на біблійні: примноження олії у бідної вдовиці, яка нагодувала пророка Єлисея; примноження хлібів, якими учні Христа нагодували величезний натовп слухачів цього дивного рабина. Ото була весна!
Зараз, улітку 2026-го, дивлячись на діяльність фондів, міжнародних організацій, добре організованих системних ініціатив, я розумію, що українське волонтерство стало «дорослим», увійшло з «весни» в «літо».
І за деякими ознаками, на жаль, можна побачити, що це вже не зовсім літо…
Як на мене, наближення осені українського волонтерства можна побачити в самих словах «волонтерка» та «гуманітарка». В цих словах більше немає облич Марії та Марини, але є щось знецінене, девальвоване.
Наближення осені українського волонтерства можна побачити у фразі: «Нехай волонтери дадуть». Хто такі волонтери, звідки вони беруться та звідки беруть те, що комусь потрібно? Нецікаво. Головне — «волонтери дадуть».
У 2014 році більшість людей говорили: «Ми допомагаємо армії». Сьогодні дедалі частіше кажуть інакше: «Волонтери допомагають армії». Здається, різниця невелика. Але в першому випадку людина бачить себе частиною спільної справи, а в другому — спостерігачем.
Можливо, одним із наслідків віри в абстрактних «волонтерів»-«марсіан» стає й ставлення до допомоги як до чогось нічийного. Те, що не має обличчя, легше знецінити, втратити, занедбати.
Осінь українського волонтерства — це не інституалізація волонтерських ініціатив, яка зараз відбувається. Це, водночас із формуванням ресурсних організацій, втрата бачення та культури особистого залучення. Це надмірні вимоги державних структур до волонтерських ініціатив. Це скандали, що виникають у контексті діяльності цих ініціатив. Це «проєкти», що ризикують бути «згорнутими» — деякі з ресурсних організацій припиняють свою діяльність.
Для втомлених, демотивованих, виснажених людей далі вже може настати зима. Найстрашнішою в ній буде не люта нестача ресурсів, а втрата посвячення у звичайної людини, втрата віри у підтримку тилу серед військовиків.
Так, після літа завжди приходить осінь, а потім і зима. Це природно. Але, я вірю, суспільство, релігійні спільноти, наявні волонтерські ініціативи не обов’язково мають рухатись саме таким шляхом. Хіба все це не починалося з дива? Хіба дива, нашої віри та зусиль не вистачить і зараз, щоб зробити це літо українського волонтерства максимально тривалим? Настільки, наскільки це буде потрібно для нашої спільної боротьби та перемоги.
Для цього, окрім віри в дива, потрібні зміна бачення та певні зусилля.
Можливо, проблема навіть не в самих словах «волонтерка» та «гуманітарка». Проблема починається тоді, коли за цими словами перестають проглядатися живі люди.
Немає ніякої «волонтерки». Є любов, підтримка, п’яте Євангеліє в пакунках та на терміналах «Нової пошти».
«Волонтери» як окрема каста, спеціальні люди з посвідченнями та складами, забитими всім необхідним (треба тільки руку простягнути та взяти), мають зникнути з уяви людей. Немає ніяких таких «волонтерів» — є ви, ваші друзі, ваші колеги, ваші брати та сестри з церкви.
Стосунки повинні бути важливішими за вантажі. В форматі рееr-tо-рееr fundrаіsіng люди мають особистий зв’язок між тим, хто дає, та тим, хто бере. Коли солдат отримує машину від фонду, він отримує інструмент для виконання завдань. Коли отримує теплі шкарпетки та папірець зі словами молитви від миколаївської бабусі, він відчуває глибоку підтримку та набирається сили для виконання завдань.
Людина, що надає допомогу, має отримувати зворотний зв’язок вдячності — історії отримувачів допомоги, а не тільки стандартні фото чи папірці з подяками.
Якщо головною проблемою стає втрата зв’язку між тим, хто допомагає, і тим, хто отримує допомогу, то потрібні люди, які можуть цей зв’язок підтримувати. Потрібні містки між тилом і фронтом.
Містком між підрозділом сержанта Богдана та невеличкою церковною спільнотою на Тернопільщині, що збирала хлопцям на генератор, може бути військовий капелан. Панотець, пастор, рабин чи імам (в українському війську зараз є представники всіх конфесій та релігій) може привести історії тих, хто надає допомогу, та передати ці історії військовикам. У зворотний бік капелан може передати історії воїнів, їхню вдячність.
Звісно, серед доброчинців і військовиків є багато агностиків та атеїстів — та це не проблема, військовий капелан має бути другом та побратимом також і для нерелігійних людей. Переваги капеланів — у тому, що вони постійно перебувають у військових підрозділах, мають розуміння потреб військовиків і цінності жертводавців, а допомога стане частиною підтримки духовної стійкості воїнів.
Обираючи з багатьох можливих варіантів шлях особистої підтримки військовиків, з якими можна підтримувати та будувати стосунки, я можу знати, що моя допомога матиме «обличчя» — як для воїнів, так і для мене. Це головне.
Українське волонтерство народилось тоді, коли кожна передана річ мала обличчя. Мені здається, що воно буде живим, допоки ми бачитимемо це обличчя за кожною переданою коробкою, автівкою, генератором чи банкою домашніх закруток.
Отже, ознаки волонтерської осені не в тому, що з’явились великі фонди й інституції. Без них неможлива стратегічна та системна допомога. Дякую фондам і фундаторам. Проблема в тому, що пересічна людина починає сприймати волонтерство як справу для окремої касти особливих людей — «волонтерів», ці «волонтери» виснажуються, підтримка втрачає «обличчя» та знецінюється.
Якщо сила інституцій — у системності та масштабах, то сила особистої, рееr-tо-рееr підтримки — в тому, що передається значно більше, ніж ресурси.
Разом із дронами, автомобілями, генераторами й дитячими малюнками передаються вдячність, молитви, підтримка, співпереживання та відчуття, що ти не сам.
Літо українського волонтерства, не закінчуйся.

Дорота (nоmеn оmеn) Гаврилюк, відома журналістка одного з найбільших телевізійних каналів Роlsаt, запитала в ефірі: «Чому в польському уряді є людина з українським походженням, яка представляє українські інтереси?».
Ідеться про професора політології Анджея Шептицького, нащадка польсько-українського роду Шептицьких, заступника міністра науки й вищої освіти, щодо якого розгорнулась кампанія пошуку «чужих» у польському уряді й державних інституціях.
А може, параноїдальним шукачам моментально вигаданих чужих треба нагадати записи Конституції Республіки Польща?
«Ст. 32
Усі рівні перед законом. Усі мають право на рівне ставлення з боку державної влади.
«Ст. 60.
Польським громадянам вповні доступні публічні права і вони мають право доступу до державної служби на однакових засадах».
Що ж, уся ця дискусія могла б стосуватись і мене.
Я український автохтон, родом із Холмщини, маю задокументовані коріння, що сягають ХІV століття. З народження я польський громадянин, а з 1990 року також громадянин Канади. У своїх колонках я неодноразово писав про своїх предків, про свою близьку й далеку родину як у Польщі, так і за її межами, а нас розкидало по світу добряче. До кінця Другої світової війни мої предки жили біля Замостя і межували з магнатською Ординацією Замойських (заснованою в 1589 році). У ХХ столітті їх кілька разів виселяли. У 1915 році — росіяни углиб імперії Романових. Вони повернулися на землі предків між 1920 і 1922 роками і відбудували своє життя на знищеній війною батьківщині. У 1943 році їх цього разу виселили німці, і їм уже не було куди повертатися, бо в 1944 році в рамках обміну населенням почалися виїзди українців із Холмщини в совєтську Україну. У Польщі залишилась лише невеличка частина моєї найближчої родини, що жила в Замості, потім у Любліні і зрештою у Варшаві. Моє покоління, народжене в 50-х роках ХХ століття, — останнє, яке зберегло пам’ять, культурну й релігійну спадщину наших предків, хоча процес майже повної полонізації у пришвидшеному темпі відбувся протягом одного покоління. Усі мої кузени пов’язали себе шлюбними зв’язками з поляками, хоча частина з них зберегла зв’язок із православ’ям. Я єдиний із мого покоління одружився з українкою, родина якої походить із Галичини й була виселена в 1947 році в рамках операції «Вісла» на Жулави. Моя дружина народилась у Варшаві, а я в Любліні. Наша донька народилась під час воєнного стану у Варшаві. У 1987 році ми емігрували в Канаду, де могли вповні плекати наше українське коріння, але й близьку нам завдяки освіті польську культурну спадщину.
У 1997 році я почав працювати в Центрі сучасного мистецтва міжнародного фонду Ореn Sосіеty/Rеnаіssаnсе у Києві, яким керував до 2005 року. Того ж року я виграв конкурс на посаду директора Польського Інституту у Києві, вступив на польську дипломатичну службу і був призначений Першим радником посольства РП у Києві. Моя освіта, мій професійний досвід і моя віра в сенс побудови громадянського суспільства дозволяли мені розпочати «будову мостів» між громадянами близьких мені держав Польщі й України. Я робив це зі щирою вірою і ,гадаю, у найкращий можливий спосіб. Я вірив, що це єдиний шлях для створення в обох країнах відкритих громадянських суспільств, закорінених у об’єднаній Європі. У 2010 році я покинув Київ і очолив наступне дипломатичне представництво в Нью-Йорку як директор Інституту польської культури й консул РП.
Після закінчення місії в Нью-Йорку я повернувся в Торонто, де продовжував сприяти культурним зв’язкам і обміну між Польщею і Україною. З часів російського вторгнення в Україну ми з дружиною — власницею найбільшої української книгарні на північноамериканському континенті — підтримуємо нашими донатами Збройні сили України.
З початку війни ми пишалися тією допомогою, яку біженцям з України надають наші польські співгромадяни, громадські організації й польська держава. Я був переконаний, що таким чином ми будуємо тривалі фундаменти для нашого спільного добросусідського майбутнього й партнерства в об’єднаній Європі.
З якогось часу я з тривогою стежив за суспільною і політичною поляризацією в Польщі, яка зрештою мала призвести до виверження найгірших із можливих сил, інстинктів і ресентиментів. Те, що відбувається останні кілька тижнів, виглядає як прев’ю того, що може чекати нас в недалекому майбутньому в значно посиленому варіанті.
Спостерігаючи за тим, де ми перебуваємо, я почав робити своєрідний іспит сумління, замислюючись, чи не марнуються ті роки, які я присвятив на будівництво мостів між Україною і Польщею. У моєму віці дуже боляче дивитися, як моя віра в краще майбутнє між двома близькими мені народами руйнується.
Раціоналізуючи те, свідками чого ми стали, і висловлюючись мовою політологів, це можна назвати так: війни за історію у своїй суті — це суперництво за легітимізацію: кого ми пам’ятаємо як визволителя чи окупанта, захисника держави чи агента насильства.
На відміну від конвенційних політичних суперечок, їх не просто вирішити шляхом перемовин чи інституційних компромісів. Вони закорінені в національній ідентичності, системах освіти, комемораційних практиках і політичній культурі. Через це вони за своєю суттю не піддаються завершенню, навіть коли держави мають сильну мотивацію до співпраці в інших сферах.
Один із моїх варшавських знайомих підсумовуючи те, що саме відбувається в Польщі в польсько-українських відносинах, коротко написав: «Польський народ саме повертається до заводських налаштувань, починає діяти „by dеfаult”». Будьмо цього свідомі і не погоджуймося на маніпуляції і пів правди, якими нас щоденно нашпиговують.
Варшаві й Києву не потрібні ідентичні інтерпретації історії, щоб залишитись стратегічними партнерами. Але їм необхідна політична дисципліна й усвідомлення, що їхній головний виклик не один в одному. Наша історична пам’ять ще не скоро буде узгоджена, а спроби її заполітизувати лише послаблюють двостороннє партнерство. Польща і Україна сильніші разом, ніж окремо. Виклик зараз виглядає так: чи обидві сторони спроможні діяти послідовно в цьому напрямку, навіть якщо «історія» буде впливати/діяти в протилежному напрямку?