Український тиждень

<р>Серед величезної кількості висновків, доленосних і не дуже, які нам слід зробити з іранської авантюри пана Трампа, є один, про які говорять відносно рідко, якщо говорять взагалі. На випередження зроблю ремарку: силова операція проти держави, яка називає твою країну «великим Сатаною» й готується послати в твій бік МБР із ядерною боєголовкою, виглядає цілком виправданою, претензії можуть бути лише щодо конкретної послідовності дій та їхнього інформаційного супроводу, стиль у таких кампаніях — річ не остання. А висновок стосується преамбули Основного закону України, а також статей 85, 102 та 116. Нагадаю про всяк випадок, що йдеться про стратегічний курс на набуття повноправного членства в НАТО (як і в ЄС, але то окрема розмова).
<р>Ні, на рівні декларацій і окремих практичних дій на сьогодні, наскільки нам усім відомо, зв’язки Україна-НАТО дуже допоміжні на всіх рівнях, надто в сенсі координації допомоги з боку країн альянсу. А от у сенсі потенційної чарівної палички, яка автоматично вирішить усі проблеми з нашою безпекою, отієї «парасольки», під якою ми сховаємося, щойно нас приймуть до клубу обраних, стає очевидним, що сподівання марні й навіть у якомусь сенсі шкідливі. Це питання не вимагає суто військових компетенцій, а лише загально політичних і дозволяє судження на рівні здорового глузду.
<р>Боронь Боже, я не закликаю негайно вносити корективи в Конституцію й відповідні закони, йдеться радше про усвідомлення подальшого фактичного маршруту. Адже іранська кампанія підтвердила ілюзорність попередньої нібито єдності всього західного світу — підтвердила практично, бо на рівні риторики пан Трамп особисто декларував це досить давно. Ніякий колективний Захід не прийшов на допомогу нашому авантюристу й демонстративно саботував заходи, які йому би нічого не коштували, дехто навіть заборонив використовувати свої аеродроми для підскоку й закривав для «союзника» свій повітряний простір. А ото не треба було бикувати й погрожувати то Данії, то Канаді, не треба було гратися з тарифами, не треба було загрожувати виходом з НАТО, нарешті не треба було ставити перед фактом заднім числом тих, на чию підтримку ти розраховував, а потім картинно ображатися. Словом, євроатлантичний союз виявився, як тепер модно говорити, «паперовим тигром» (© Д. Трамп).
<р>Шкода, але закономірно ще й тому, що інституційно коаліція ніколи не була єдиною військовою силою, попри наявність спільного командування й багатьох супутніх корисних організмів. Зайвий раз уточнюю: славнозвісна «п’ята стаття» Договору, яка нібито зобов’язує країни-учасниці виступити єдиним фронтом у разі агресії проти однієї з них, насправді… нікого ні до чого не зобов’язує. Це правда, формально «збройний напад на одну з країн означає напад на всіх», але далі настає конкретика: в такому разі кожна країна мусить надати допомогу «шляхом негайного здійснення <еm>такої індивідуальної або спільної дії, яку вважатиме за необхідне, включно з використанням збройної сили». Розумієте? Безумовно надасть, але тільки таку, яку вважатиме за необхідне. Може вважати так, а може інакше. До слова, таке обтічне формулювання в момент підготовки Договору 1949 року пропхали саме Сполучені Штати, які про всяк випадок хотіли зберігати свободу рук під час очікуваних конфліктів із самі розумієте ким. Те саме, що із нашим заяложеним Будапештським меморандумом, коли чіткі, здавалося би, зобов’язання виявилися всього лише добрими намірами в кращому випадку, лицемірством у гіршому. Трамп дорікає європейцям, що він тримає заради їхнього захисту свої військові бази: близько 40 аеродромів, портів, пунктів радіоелектронної розвідки, а загалом близько 200 об’єктів, під 100 тисяч вояків. Але це все не більше, ніж спадок десятиліть протистояння між США та СРСР, який екстравагантний президент уже пообіцяв обнулити.
<р>У такому разі чи не варто нам, не роблячи різких публічних кроків, міняти зовнішньополітичну філософію? Де факто це вже відбувається, тож ідеться про крапки над «і», але не поспішаймо. Є заяви в самих Сполучених Штатів, причому з боку людей, які відомі меншою легковажністю, ніж чинний президент, щодо формування альтернативного військового союзу, куди, крім Америки, має ввійти Німеччина, Польща, Японія, Австралія і — тадам! — Україна (так звана «доктрина Келлоґа», спецпосланця з питань України, з якою негайно солідаризувався Майк Помпео). Однак ніде правди діти, заокеанська суперсила вже не сприймається в Україні як надійний партнер, догралися. Скандали, кпини, зневажливі відгуки, серед іншого й на нашу адресу, доводять, що колишня цитадель демократії стала надто вередливою й непередбачуваною, щоби ставитися до неї як до лідера вільного світу.
<р>З другого боку океану чути декларації голів європейських держав і функціонерів ЄС, які намагаються позначити можливі форми співпраці, «не називаючи кішку кішкою». Кажуть про Європейську стратегію безпеки (Урсула фон дер Ляєн), стратегічну автономію й спільну ядерну доктрину (Емманюель Макрон), спільні сили швидкого реагування (Олаф Шольц), «залізний купол» над Європою (Дональд Туск), вариться концепція «Коаліції охочих», куди готові вступити до 35 країн, і нас не забудуть. Загальноєвропейські збройні сили — спокуслива модель, яка без зайвого галасу гуляє серед західних політиків давно, задовго до зміни господаря Білого дому. В усіх цих проєктах Україні відведено не останню роль, і це питання не лише доброї волі та географії, а й суворої прагматики: наші сили оборони накопичили таку кількість knоw-hоw, що їхні напрацювання й гіркий досвід слід визнати більш, ніж вагомим матеріальним внеском.
<р>Отже створення європейського НАТО 2.0 на часі, конкретні форми та конкретні кроки залежатимуть від швидкості ухвалення рішень окремими столицями й колективним Брюсселем, а вона слимаково-черепаша, але може бути прискорена в разі очікуваних маніфестацій агресії з боку Московії проти західних сусідів, починаючи з Балтії. Уже ясно, що керуватиметься така гіпотетична структура на інших засадах, ніж консенсусний ЄС, враховуючи ймовірність саботажу різних країн-ренегатів, як нинішніх, так і тих, що раптом можуть ними стати в разі перемоги на чергових виборах прокремлівських популістів, а така можливість існує практично скрізь. Ну й взаємні гарантії окремих учасниць мають бути прописані чіткіше з урахуванням сумних прецедентів.
<р>Ці всі питання вирішуються на високому рівні поза нашим впливом і мало залежать від наших уявлень, тож усе викладене вище має дещо диванний характер. Однак сприйняття проблеми всередині України, хай там як, має значення. Скажімо, до війни частка наших громадян, що виступали за вступ до НАТО, не перевищувала 15 %, ще 60 % були проти й 20-25, як дипломатично кажуть, не визначилися, це співвідношення повторювалося з року в рік. За тих умов просування євроатлантичного порядку денного окремими політичними силами наштовхувалося на спротив, до пори до часу непереборний. Сьогодні за євроатлантичну інтеграцію стабільно 70-80 % проти 12-15 %, соціологи якраз пояснюють коливання в громадській думці саме пошуками розумних альтернатив, про які йдеться. Але варто враховувати, що фактор «за» чи «проти» є й буде відчутним елементом віддаленої, проте неминучої виборчої кампанії, до якої так чи так готуються всі політичні сили.
<р>Відтак просування в суспільстві уявлення про… ні, боронь Боже, не про «багатовекторність» (дякуємо, наїлися), а про реалізм у пошуку друзів і партнерів мало би стати важливим завданням. Тим більше, що суті попередніх намірів це не міняє, все одно нам на захід, а не на схід.

<р>У листопаді 2022 року вся країна раділа звільненню Херсона. Але тепер місто щодня у воєнних зведеннях. Як виживає? Журналістка Ukrаіnіаn Wіtnеss Вікторія Гнатюк та відеооператорка Марія Шевченко вирушили до Херсона, щоб показати реальність людей, які щодня перебувають під прицілом російських військ.
<р>Сьогодні в’їзд до Херсона захищений сітками, а зелене світло на світлофорі визначає не черговість проїзду, а безпечність руху – чи є у небі ворожі FРV-дрони. Їхати треба швидко, адже зелене світло у будь-який момент може стати червоним.
<р>Те, що відбувається у Херсоні, місцеві жителі описують коротко: «Людське сафарі». Жінка, яка раніше виїжджала, але повернулася, каже, що не уявляла, наскільки погіршиться ситуація. За її словами, дрони, гради, артилерія та міномети б’ють «кожного дня, 24/7».
<р>Лише з початку 2026 року, за даними Херсонської ОВА, у місті та області зафіксовано більше 50 загиблих та понад 450 поранених. Російські військові цілеспрямовано полюють дронами на цивільних: бачать людину, «змальовують» та вбивають.
<р><іfrаmе tіtlе="Дрон влетів у вікно і вбив чоловіка. Як Херсон виживає під постійним дроновим "сафарі"" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/ZЕ4СТLW9Хіw?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р> 

Врятувати живих. Забрати мертвих

<р>Команда Ukrаіnіаn Wіtnеss провели кілька днів із волонтером Андрієм Пєтуховим, відомим як «Боксер». Переживши окупацію у Херсоні, зараз він допомагає жителям евакуюватися з небезпечних зон міста та області.
<р>«З кожним роком все гірше і гірше. Люди кажуть, що надіються, а вони просто не помічають, як стає все гірше», – каже Боксер.
<р>Кожен виїзд – це величезний ризик, іноді на евакуацію є не більше п’яти хвилин. Разом із поліцією волонтери намагаються вивозити сім’ї з дітьми з «червоних зон», звідки оголошена обов’язкова евакуація. Проте іноді стикаються з опором. Ми стали свідками, як у селі Станіслав родина з трьома дітьми зачинилася в побитому будинку без вікон і відмовилася виїжджати. Тепер справа піде до суду, щоб примусово евакуювати дітей зі смертельно небезпечної зони.
<р>Але є й інші випадки – дідусь із Широкої Балки погодився евакуюватися лише після того, як росіяни вщент розбили його дім. Зі сльозами він вивозив найцінніше, що вціліло, – вагітну кролицю і собаку Боню.
<р>Окрема частина роботи команди Андрія – евакуація тіл загиблих. Боксер розповів нам про моторошні випадки – колись він діставав тіло, що пролежало понад 20 днів у розбитій ванні, і допомагав перепоховати сина, якого мати самотужки закопала на подвірʼї.
<р>Разом з нашою знімальною групою Боксер вирушив забрати тіло чоловіка: його росіяни вбили FРV-дроном прямо у будинку. За його словами, про евакуацію тіл просять і самі херсонці, і поліція, і військова адміністрація. Родичі просять зібрати хоча б якісь останки тіл, розірваних снарядом.

«Тут все літає»

<р>Попри тотальну небезпеку Херсон – це місто контрастів. Якщо популярна вулиця Суворова зараз порожня через дронову загрозу, то в Таврійському мікрорайоні їздить громадський транспорт, гуляють родини з дітьми, а в кав’ярнях готують лате і капучино. Проте цей відносний спокій може закінчитися будь-якої миті, адже зона полювання ворожих безпілотників постійно розширюється.
<р>Продовжують працювати комунальники. Знаменитий Дніпровський ринок перебуває у «червоній зоні», але теж працює – тут продають свіжу рибу та червону полуницю. Проте самі продавчині кажуть: «Червона зона – тут все літає». Щойно чують звук ворожого безпілотника, кидають товар і біжать ховатися. Але на питання, чи не страшно через постійні обстріли, місцеві відповідають: «А що робити?».
<р>У цій же «червоній зоні» під постійною загрозою тримається і місцевий пологовий будинок, який кілька разів атакували росіяни. Завідувач акушерського відділення Петро Маренковський розповів, що до війни тут приймали 1300–1500 пологів на рік, натомість за 2025 рік народилося трохи більше сотні дітей.
<р>Херсон сьогодні – це місто, де люди намагаються жити далі в умовах, які важко назвати придатними для життя. Хтось п’є каву на лавці під звуки виходів, хтось відмовляється залишати розбитий будинок, бо «треба дивитися за тваринами», а хтось щодня ризикує собою, щоб просто забрати тіла загиблих для гідного поховання.

<р>Неодноразово німецькі опитування засвідчували те, що як політики, так і громадяни згодні з тим, що Німеччині необхідні реформи. У публічних дебатах щодо цього циркулює чимало ідей. Проте ще ніколи так мало німців не були задоволені роботою чинного уряду, як йдеться у нещодавніх результатах опитування АRD-DеutsсhlаndТrеnd, опублікованого виданням Таgеssсhаu.
<р>Лише 15% опитаних задоволені роботою коаліції — це на десять відсотків менше, ніж минулого місяця. Натомість нині існує велика більшість незадоволених — 84%. Невдоволення німців корелює і з тим, що дві третини (66%) респондентів вважають податки та соціальні внески надто високими. Серед молодих людей відчуття тиску найсильніше: серед 18–34-річних 72% опитаних вважають навантаження надмірним. Трохи нижчим (56%) цей показник є серед тих, кому 65 років і більше.
<р>Якщо розглядати роботу партнерів по коаліції окремо, більшість німців критично оцінює всі залучені партії. Із трьох партнерів робота Християнсько-демократичного союзу (22%) переконує німців дещо більше, ніж Християнсько-соціального союзу (17%) та Соціал-демократичної партії Німеччини (13%).
<р>Це пов’язано і з конкретними діячами останної партії, які протягом минулого місяця зазнали найбільших втрат. Міністр оборони Борис Пісторіус і надалі оцінюється найкраще — 49% задоволені його роботою (це на 6% менше). Водночас у двох співголів Соціал-демократичної партії Німеччини зміни сильніші: показник задоволеності роботою Ларса Клінгбайля різко погіршився до 18% (це на 15% менше), а роботою Бербель Бас задоволені лише 15% опитаних (миніус 10%). Більш критичним став і погляд на політиків Союзу. Найбільші втрати зазнав федеральний канцлер Фрідріх Мерц: 21% німців задоволені його роботою (це мінус 8%).
<р>Раніше результати опитування, проведеного інститутом дослідження громадської думки Іnsа для видання Віld, засвідчили, що керівний блок ХДС/ХСС Мерца та ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» зрівнялися в опитуванні громадської думки з результатом у 26% підтримки.
<р>У коментарі <еm>Тижню професор політології Дюссельдорфського університету Генріха Гейне Штефан Маршаль зазначає, що урядові не вдалося сформувати достатній рівень суспільної довіри до своєї здатності ефективно розв’язувати ключові проблеми країни.
<р>«Хоча було започатковано чимало політичних ініціатив, вони поки що не відповідають тому, що багато людей вважають необхідним у нинішніх умовах. З огляду на численні та тривалі кризи, бракує рішучого, комплексного й неминуче болісного прориву, який переконливо продемонстрував би спроможність і готовність уряду долати серйозні виклики», — каже він.
<р>Водночас професор політичних наук Університету Мангейма Марк Дебус зазначає <еm>Тижню, що основними причинами поганих показників коаліції є насамперед повільні темпи реалізації реформ, оголошених канцлером Мерцом у травні 2025 року.
<р>«Багато виборців сподівалися на швидкі зміни ситуації у Німеччині, і тепер велике розчарування викликає те, що ці реформи реалізовуються так довго. До цього додаються суттєві розбіжності між ХДС/ХСС та СДПН у багатьох ключових політичних сферах, особливо в економічній, соціальній та фіскальній політиці, де очікують масштабних реформ. Ліве крило СДПН, зокрема, не буде схвально ставитися до скорочення соціальних програм і перспективи підвищення пенсійного віку, що призведе до подальших конфліктів між партіями урядової коаліції», — каже він.
<р>За словами Штефана Маршаля, стабільність коаліції зумовлена відсутністю реальних альтернатив, а з огляду на рівень підтримки, дострокові вибори не в інтересах правлячих партій. Тому відцентрові сили у коаліції консерваторів і соціал-демократів більш-менш приглушені.
<р>«Крім того, низькі рейтинги схвалення можуть насправді стати поштовхом до реалізації більш амбітної програми реформ, яка може передбачати і складні або непопулярні заходи. У цьому сенсі низькі рейтинги не обов’язково мають призводити до політичного паралічу — вони також можуть стати каталізатором необхідних рішень», — зазначає професор політології Дюссельдорфського університету Генріха Гейне у коментарі <еm>Тижню.
<р>На думку Марка Дебуса, низькі рейтинги схильні перетворюватися на погані результати на виборах, і якщо правлячі партії покажуть дуже слабкі результати на майбутніх земельних виборах цієї осені, знову спалахнуть внутрішні конфлікти щодо майбутнього курсу кожної партії, що ускладнить досягнення компромісів у межах коаліції.

Майбутнє коаліції та загрози від взаємодії з «Альтернативою для Німеччини»

<р>Очевидним є те, що опозиційні партії безпосередньо виграють від невдоволення урядом. Зокрема, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vybоry-dо-lаndtаhіv-іаk-аltеrnаtyvа-dlіа-nіmесhсhyny-rоzshyrіuіе-svіj-vрlyv-nа-zаkhоdі-krаіny/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Альтернатива для Німеччини» стала одним із головних бенефіціарів втрати довіри до влади, що відображається в її електоральних успіхах та зростанні показників у соціологічних опитуваннях.
<р>«Правопопулістська партія позиціонує себе як радикальну альтернативу, оскільки вона не входить до правлячих коаліцій ні на федеральному, ні на земельному рівнях. Інші опозиційні сили намагаються діяти більш конструктивно, але водночас страждають від того, що їх сприймають як частину великої коаліції», — каже Штефан Маршаль.
<р>Марк Дебус нагадує <еm>Тижню результати нещодавніх земельних виборів у Баден-Вюртемберзі та Рейнланд-Пфальці, які продемонстрували, що невдоволення федеральним урядом і сприйняття того, що економіка працює неефективно, значно посилюють підтримку «Альтернативи для Німеччини».
<р>«За певних обставин вона могла би сформувати уряд у деяких східних німецьких землях, де вибори заплановані цієї осені, або можливо буде неможливо керувати без неї. Це, насамперед, змусить Християнсько-демократичний союз Німеччини вирішити, чи хоче він співпрацювати з “Альтернативою для Німеччини”. У разі співпраці з нею це спричинить масові внутрішні конфлікти в ХДС і значно дестабілізує коаліцію з СДПН на федеральному рівні», — зазначає він.
<р>Щодо сценаріїв політичного майбутнього коаліції, то це залежить від того, чи буде фактично використане  нинішнє вікно можливостей для впровадження реформ. На думку професора політології Дюссельдорфського університету Генріха Гейне, проблема полягає у тому, що міжнародні події — такі як війна в Ірані — знову звужують простір для маневру, й уряд змушений спонтанно та оперативно реагувати на конкретні зовнішні потрясіння та виклики, зокрема на складну енергетичну ситуацію.
<р>«Якщо широку програму реформ не буде запущено, то від цього, ймовірно, виграють <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/рорulіzm-і-nеdоvіrа-сhоmu-dеmоkrаtііа-v-іеvrорі-реrеbuvаіе-ріd-zаhrоzоіu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">популістські сили. Водночас вони можуть виграти і від самих реформ, якщо ті накладатимуть на людей витрати, яких вони не можуть зрозуміти або прийняти. У цьому сенсі реформи завжди мають бути соціально збалансованими та доноситися таким чином, щоб вони здавалися громадянам розумними й переконливими», — наголошує <еm>Тижню Штефан Маршаль.
<р>Тим часом, Марк Дебус переконаний, що коаліція між ХДС/ХСС та СДПН розуміє, що альтернативи спільній роботі немає, і лише швидка реалізація реформ може допомогти підвищити рівень підтримки серед громадськості.
<р>«Це, у свою чергу, може запобігти подальшому зростанню підтримки “Альтернативи для Німеччини” серед виборців. На цьому тлі я вважаю передчасний розпад коаліції малоймовірним. Однак якщо результати земельних виборів у східній Німеччині цієї осені призведуть до того, що ХДС відкрито розглядатиме співпрацю з “Альтернативою для Німеччини”, це може спричинити масові конфлікти у коаліції на федеральному рівні, — зазначає <еm>Тижню професор політичних наук Університету Мангейма.

<р>Соцмережі офіційно визнали винними у залежності дітей. Проте обмеження, які намагаються запровадити держави, не працюють так, як очікувалося.

---

<р>У березні 2026 року американські суди вперше оголосили Меtа та YоuТubе відповідальними за те, що їхні платформи навмисно формували залежність у дітей.
<р>Це стало юридичним визнанням того, про що батьки та психологи говорили роками: соцмережі свідомо створюють продукт, який тримає дітей біля екранів.
<р>Здавалося б, логічна відповідь — заборонити ці платформи для дітей. Саме так вчинила Австралія у листопаді 2024-го, ставши першою країною, яка законодавчо заборонила соцмережі для дітей до 16 років. Але того ж тижня, коли були оприлюднені американські судові рішення, австралійський регулятор <а hrеf="httрs://www.еurоnеws.соm/nехt/2026/03/31/аustrаlіа-wаrns-sосіаl-mеdіа-рlаtfоrms-оf-mаjоr-gарs-іn-undеr-16-bаn-еnfоrсеmеnt" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">опублікував перші результати запровадження нових обмежень: виявляється, закон працює значно гірше, ніж очікувалося.
<р>Ці дві новини разом відображають ситуацію, в якій суспільство вже розуміє масштаб проблеми, але поки не знає, що з нею робити.

Присяжні проти Цукерберга

<р>25 березня 2026 року каліфорнійські присяжні ухвалили надзвичайно важливе рішення — те, на яке роками чекали й батьки, чиї діти «залипали» в соцмережах, і науковці, які неодноразово емпірично доводили факт залежності від соцмереж. Суд у Лос-Анджелесі визнав Меtа та YоuТubе винними у тому, що їхні платформи через спеціальні інтерфейсні рішення та особливості проєктування викликають у користувачів залежність. Суд також зобов’язав їх сплатити компенсацію в розмірі $6 млн 20-річній позивачці, яка, почавши користуватися інстаграм у 9 років, а YоuТubе — в 6, отримала залежність від соцмереж, яка зруйнувала її підліткові роки та призвела до депресії й думок про суїцид.
<р>Це рішення — перше у своєму роді. Раніше технологічні компанії вдало прикривалися розділом 230 Закону про пристойність у комунікаціях 1996 року, який захищає інтернет-платформи від відповідальності за контент, опублікований користувачами. Але цього разу позивачі свідомо обрали іншу стратегію: атакували не контент, а дизайн соціальних платформ. Алгоритми нескінченної прокрутки, сповіщення про активність у додатках, що генерують дофамінову реакцію, механізми рекомендацій, налаштовані виявляти найслабші місця конкретного підлітка, — все це суд кваліфікував як проблеми продукту, які сприяли виникненню та розвитку залежності.

Задокументована проблема й наукові дослідження

<р>Внутрішні документи, які стали відомими під час процесу, показали, що в компанії дуже добре розуміли проблему залежності. В одному з меморандумів Меtа йшлося: «Якщо хочемо залучити підлітків, ми маємо привертати їхню увагу до себе ще до того, як вони стали підлітками». Також у документах, оприлюднених під час процесу, йшлося, що 11-річні користувачі поверталися до інстаграму вчетверо частіше, ніж до конкурентів — хоча офіційний мінімальний вік для реєстрації становить 13 років. Марк Цукерберг, давши свідчення в суді, визнав: платформа чудово знає, що значна частина її юних користувачів вказує неправдиву дату народження під час реєстрації.
<р>У вересні 2021 року колишня співробітниця Fасеbооk Френсіс Гоґен оприлюднила «Тhе Fасеbооk Рареrs» — масив внутрішніх документів компанії. Цей набір документів показав, що в компанії дуже добре знали про проблеми, які викликають їхні продукти. Зокрема про те, що 32 % дівчат-підліток заявляють, що мають проблеми зі сприйняттям свого тіла через нереалістичні стандарти краси, що їх транслює інстаграм. Інший документ містив висновок: «Підлітки звинувачують інстаграм у зростанні рівня тривожності та депресії».
<р>Водночас публічна позиція компанії не визнавала цих претензій. У 2021 році Марк Цукерберг під присягою заявив Конгресу: «Дослідження показують, що соцмережі мають переважно нейтральний або позитивний вплив на добробут підлітків». Внутрішні презентації Меtа того самого періоду показували, що компанія знала про зв’язок між користуванням інстаграмом та суїцидальними думками у 13,5 % британських підліток.
<р><а hrеf="httрs://s.wsj.nеt/рublіс/rеsоurсеs/dосumеnts/tееn-mеntаl-hеаlth-dеер-dіvе.рdf" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Документ під назвою «Тееn Меntаl Неаlth Dеер Dіvе» містив аналіз того, як підлітки з низькою самооцінкою потрапляють у «петлі порівняння». Алгоритм показує їм контент успішних ровесників, що поглиблює їхнє негативне сприйняття себе. Меtа використала ці дані для оптимізації таргетування реклами, оскільки вразливі користувачі частіше клікають на рекламу косметики та засобів для схуднення.
<р>Водночас накопичувалася наукова база, що підтверджує формування залежності від соціальних мереж. Дослідження Surgеоn Gеnеrаl 2023 року відстежувало понад 6,5 тис. підлітків протягом трьох років.
<р>Результати аналізу показали: діти, що використовують соцмережі понад три години на день, мають вдвічі вищий ризик розвитку депресії та тривожності. Дослідники встановили причинно-наслідковий зв’язок — діти без попередніх проблем із ментальним здоров’ям все одно мали ці проблеми після інтенсивного користування інстаграмом та тіктоком.
<р>Іще одне дослідження на основі МРТ показало, що соцмережі впливають на мозок підлітків через ті самі механізми винагороди, що й наркотики. Інші нейродослідження <а hrеf="httрs://www.mdрі.соm/2227-9032/13/1/89" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">підтверджують, що соцмережі активують дофамінову систему мозку, а обмеження користування ними може викликати тривожні реакції — механізм, який частково нагадує залежність. Дослідження показують: що більше часу підлітки проводять у соцмережах, то вищий у них ризик виникнення симптомів розладів харчової поведінки — від нав’язливого контролю ваги до переїдання. Алгоритми підсилюють проблему, просуваючи контент із недосяжними стандартами тіла.

Австралійський дослід: коли цифри є, але питань більше

<р>Поки американські суди боролися з минулим технологічних гігантів, уряди інших країн вирішили діяти превентивно. Австралія стала першою країною у світі, яка 10 грудня 2025 року запровадила загальнонаціональну заборону соцмереж для всіх громадян до 16 років. Під дію закону потрапили різні платформи — від інстаграму й тіктоку до ютубу, Rеddіt, Тwіtсh і Х. Відповідальність поклали виключно на інтернет-компанії: дітям і батькам нічого не загрожувало, зате компанії за порушення закону могли отримати штрафи до 50 млн австралійських доларів.
<р>Уже за перший тиждень платформи деактивували 4,7 млн профілів, визнаних такими, що належать неповнолітнім. Але ці цифри розповідають лише частину історії. Ще більше занепокоєння викликають звіти про обходи заборони. Журналісти Guаrdіаn Аustrаlіа вже через два місяці після набрання законом чинності писали, що підлітки до 16 років змогли зберегти доступ до низки платформ і або досі користуються ними, або знаходять способи обходити обмеження.
<р>У березні 2026 року австралійський регулятор еSаfеty офіційно підтвердив проблеми з дотриманням закону. У його звіті йшлося про «низку негативних практик»: платформи дозволяли неповнолітнім «неодноразово застосовувати той самий метод верифікації, щоб зрештою отримати доступ» і не вживали достатніх заходів для запобігання реєстрації нових профілів.

Ланцюгова реакція: Європа слідує за Австралією

<р>Австралійський приклад запустив хвилю наслідування. Станом на початок квітня 2026 року заборони чи обмеження для неповнолітніх у соцмережах запроваджують або активно обговорюють понад 20 країн.
<р>Так, у січні 2026 року Франція проголосувала за новий закон — заборону для дітей до 15 років. Президент Макрон хоче, щоб він запрацював уже з вересня. Та й загалом саме у Франції лунають найрадикальніші пропозиції: зокрема обговорюється «цифрова комендантська година» для осіб до 18 років. Данія оголосила про заборону соцмереж для осіб до 15 років, яка може стати законом уже до середини 2026 року. Іспанія, Словенія, Норвегія, Греція, Португалія, Малайзія, Індонезія — всі рухаються в тому ж напрямку, хоча кожна зі своїм мінімальним віком і деталями реалізації.
<р>На рівні Євросоюзу Урсула фон дер Ляєн оголосила про створення консультативної ради з питань соцмереж і дітей. Уже в лютому 2026 року Європарламент проголосував за рекомендацію щодо заборони цих онлайн-сервісів для осіб до 16 років.
<р>В Україні теж час від часу актуалізується дискусія про обмеження соцмереж для дітей, проте поки конкретного законопроєкту немає. Нещодавно народна депутатка Юлія Гришина закликала опрацювати питання безпеки дітей у цифровому середовищі, пославшись на загальносвітові та європейські тенденції. Час від часу це питання підіймає і голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. Його ідея полягає у встановленні мінімального віку в 16 років для користування соцмережами із жорсткою верифікацією віку через «Дію» або ВаnkІD.

Перебудувати, а не заборонити

<р>Австралійський досвід показав, що технічна заборона і реальна заборона — різні речі. Підлітки обходять обмеження через VРN або використовують документи старших родичів, а часом просто вказують неправдивий вік для реєстрації профілю. Платформи застосовують верифікаційні технології, які або легко обдурити, або які є занадто інвазивні щодо приватності.
<р>Проте проблема цих обмежень не тільки технічна. Правозахисні організації вже б’ють на сполох: австралійський закон — це неефективне швидке рішення, яке порушує фундаментальні права дітей на свободу вираження, доступ до інформації та участь у суспільному житті. Суцільні заборони є менш ефективними, ніж вимоги до платформ створювати свої продукти з урахуванням безпеки та добробуту дітей, що, власне, і показало рішення суду в Каліфорнії щодо залежності від соцмереж.
<р>Будь-яке серйозне обмеження доступу дітей до соцмереж неминуче тягне за собою питання верифікації віку. А верифікація віку — це питання ідентифікації особи в мережі. І реалізувати це наявними інструментами доволі складно. Австралія використовує три методи перевірки особистості: живе відеоселфі з розпізнаванням обличчя, електронна адреса чи офіційний документ. Платформи також застосовують опосередковані методи, як-то аналіз поведінки користувача соцмереж. Зворотною стороною цих рішень є те, що мільйони дорослих користувачів теж проходять перевірку — і передають біометричні дані соцмережам. Ці дані доводиться зберігати особливо ретельно, адже вони є доволі чутливими. І факт передачі та зберігання таких даних підвищує ризик зламів сховищ, де вони зберігаються.
<р>Тож оптимальне рішення щодо обмежень соцмереж для дітей зводиться до розмежування між двома підходами: забороною доступу та зміною дизайну. Перший простіший у законодавчому оформленні, але складніший у реалізації, як показав досвід Австралії. Натомість другий складніший юридично, але дієвіший по суті. Рішення каліфорнійського суду вказує саме на другий шлях. Нескінченний скрол, нічні сповіщення, алгоритми на максимальне «залипання» — суд визнав усе це дефектами продукту, як несправні гальма в автомобілі. Якщо така логіка утримається в апеляційних інстанціях і тиражуватиметься в нових справах, компанії отримають потужний фінансовий стимул модифікувати свої продукти з урахуванням вимог безпечності для дітей, а не просто блокувати для них доступ.
<р>На практиці це може означати певні додаткові налаштування захисту, анонімні інструменти скарг із негайним реагуванням, обмеження на алгоритмічні рекомендації для дітей, залучення самих підлітків до формування правил використання соцмереж.
<р>Платформи добре знають про ризики, адже свідомі шкоди, якої завдають їхні продукти. Проте зараз, після судових рішень та намірів багатьох країн світу позбавити соцмережі значної частини їхньої аудиторії, вони отримують стимул змінитись.
<р>Австралійський досвід показав іще одну цікаву закономірність: підлітки підуть туди, де є їхні ровесники — навіть якщо це нова платформа, на кшталт <а hrеf="httрs://yоре.арр/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Yоре, яка за кілька тижнів після введення заборони зібрала 100 тисяч молодих австралійців.

<р>Читачі <еm>Тижня вже знають, а дехто й заздрить, що у мене перед вікном на кленовій гілці висить будинок без стін, але з дахом і підлогою, яку я щодня з властивою щедрістю засипаю соняшниковим насінням. Усю зиму ним харчувалися незліченні синиці, а з початком весни всі вони повернулися до свого лісу. Я розраховував побачити замість них зовсім уже ненаситних горобців, аж раптом звідкілясь узявся білий, пухнастий голуб із поважними манерами.
<р>Першою його побачила моя сусідка Тетяна. Вона впізнала в ньому того самого голуба, що сидів на гілці дерева біля недалекого кладовища, де ховали її сина. Голуб тихо й непорушно дивився на все, що діялось внизу, а звідтіля на нього піднімали голови побратими покійного і плакали. Вони того ж дня розказали про це Тетяні. Її на похованні не було – лежала тоді вдома майже непритомна. Отже, того голуба вона не бачила, але впізнала його, щойно він з’явився в моєму висячому будинку без стін з підлогою, обтяженою купою насіння. Щось їй це підказало ще до того, як вона виглянула у вікно.
<р>Так ми з нею збалакалися про те, яку владу над людьми й людством досі мають різні вірування в ті самі прикмети, і що чим вони чудніші, тим більше до них поваги. Сюди ж — заклинання, ворожба, чаклування, обереги, непорушні звичаї й казки, якими живуть і з якими не всі збираються помирати — усе те, чому немає й не може бути наукового або просто тверезого пояснення.
<р>У Тетяни загинув син, а в її подруги Клавдії, Клавки – я її теж тепер знаю – чоловік. Про це я довідався від Тетяни якраз під час нашого чергового обговорення все ще багато в чому зачаклованого світу. Я, звичайно, не став обтяжувати її походженням виразу «розчаклований світ» – це потім зробила її онука, яка закінчує водійські курси перед вступом на факультет мистецтвознавства в Києві. Вона впевнена, що справжня мистецтвознавиця повинна, вже починаючи з першого курсу, їздити на лекції за кермом власного автомобіля, а не пасажиркою – ніби вдячною, якщо не закоханою – якогось п’ятикурсника-ухилянта. Тому й заробляє, скільки дозволяє мережа, на перше помітне придбання.
<р>А розказала мені Тетяна, і не за один, як то буває, раз, додаючи подробиць і своїх оцінок, як її подруга сприйняла звістку про загибель чоловіка: що вона взялась робити прямо з першої хвилини. Вона зразу замовила собі відповідну сукню. Для цього довелось поблукати по інтернету, порадитись з обізнаними людьми, отримати рекомендації щодо кравця і щоб він був не тільки надійний, а й зі смаком. Не кравчині, а кравця – їй подумалось, що він має бути більш підхожим для такого випадку. Одночасно вирішувалось все щодо хустки, шарфа, черевиків – їх мало бути дві пари на випадок різних погод. Не виключаю, до речі, що Тетяна в своїх згадках переставила її пріоритети: відвела перше місце сукні, а не легкому вишуканому кожушку для перебування на кладовищі під кінець зими.
<р>Не було забуто про носовички для сліз – вони не повинні були бути зовсім непомітними, але й не занадто яскравими, і про все макіяжне. Довелось шукати і перукарню, тут теж було обрано майстра, а не майстриню. Щодо місця на кладовищі, то відповідне рішення було за владою, так пішло з початку війни, а церкву могла назвати і вдова. У даному випадку Клавдія радилась з людьми більше не про церкву, а про батюшку – хотілося, щоб він не мимрив, як вони всі, щось собі під ніс, а промовляв розбірливо, але й не занадто гучно.
<р>Отже, не дивлячись на зовсім незвичну ситуацію, Клавдія прагнула все робити відповідним чином, або, за її словом, соотвєтствовать. В програму закладались і ридання, і звичайний плач, і щось середнє. Не ридати, коли треба просто схлипнути, і не схлипувати, коли вимагається ридання. Щодо заламування рук – тут теж довелось де з ким порадитись: залишити на одній руці годинник, а на другій браслєт, чи хай не буде нічого – тільки білі, помірно пухкі руки.
<р>Це все – щоб Павлик відійшов цілком задоволений її виглядом і поводженням в такий відповідальний день, а головне – щоб стер зі своєї пам’яті все те в спільному минулому, що, взагалі-то, і не повинно підлягати згадкам. Вона ж зі свого боку без будь-якого зусилля раптом забула, як кого звали з усіх, хто був у неї до одруження, та й після — яке в кого було ім’я від народження і яке кому давала вона. «Віриш, Танько: жодного не згадала!».
<р>Такі подробиці про неї Танька передавала охоче, винахідливо і безжально, як то і буває у подруг або добрих сусідок. До того ж, вони не одного віку: Тетяні під сімдесят, Клавдії під п’ятдесят. Старшій кортить побільше розказати про молодшу, а тій – про старшу.
<р>Ретельна підготовка не була даремною. Із початку до кінця церемонії Клавдія все помічала, але так, щоб людям здавалось, що вона не баче і не чує нікого і нічого. Усім сумно, а їй боляче, для неї існує тільки труна. Жилось їй з ним погано, а йому з нею ще гірше, про що вона інколи здогадувалась, і це її якось втішало. Проте протягом всього похоронного заходу вона перебувала в повній впевненості, що була з ним щасливішою із жінок, нікого так не любила ні до нього, ні при ньому, хоча порівнювати було з ким, це вона наполегливо підкреслювала подрузі, а та потім і мені. «Клавдія є Клавдія. Молодець жінка – що там казати». Сльози то лились нестримно, то знали міру; вони ніби жили своїм життям і тому краще за неї знали, що буде необхідно, що просто доречно, хоча і не обов’язково. Присутні мали бачити, що всі її душевні сили спрямовані на те, щоб не дозволити собі чогось зайвого. В таких виставах у кожного своє місце і роль. Дотримуються навіть діти. Це вимагає певного, хай і не зовсім усвідомлюваного, напруження, яке потихеньку спадає, коли дія добігає кінця. Люди вже вільно розходяться хто куди, частина – за поминальні столи, де за чаркою можуть майже зникнути рештки примусу.
<р>Слухаючи Тетяну, я все більше співчував її подрузі, а вірніше – обом. Хотілось якось пояснити їм мій настрій… Мені здавалось, що ота поглинутість Клавдії собою була рятівною – щоб не думати до нестями, чим вона завинила покійному, а заодно і Господу. Не занурюючись у минуле, віддаватись передчуттю нового життя, в якому не буде місця старим звичкам і спокусам. Чи не в цьому й полягає сучасне призначення таких ритуалів як поховання? Колись люди більше, ніж серйозно, вірили в життя поза світами – ось і готували покійника до нього, щоб він, значить, опинившись там, не завдав їм звідти лиха. Вони вважали, що там у кожного нового поселенця з цього світу буде і бажання, і можливість віддячити всім і за все. По повній програмі. Спроба вплинути, поки не пізно, на його рішення не здавалась їм марною. Хай хоча б останні його враження від перебування на сьому світі будуть приємними. Таке було призначення і особливої музики, і промов, сповнених лестощів, і гучних, розпачливих вигуків: «Прости нас!».
<р>З плином часу первісне пряме призначення всіх таких заходів зникає, і на запитання, в чому зміст того чи іншого з них, з’являється відповідь: так треба, так робили наші діди, так роблять усі, так це робиться скрізь. Коли зникає глузд, залишається безглуздя, за яке люди тримаються, правду кажучи, вже зовсім автоматично. Розчаклований світ не дуже квапиться усвідомлювати, що з ним сталось. Це, можливо, тому, що не змінюється головне: до райського буття й побуту їм сьогодні так само далеко, як і Єві з її Адамом. Горе — чи то особисте, чи сімейне, чи громадське — залишається горем, а до того ж додаються ще й повороти та витівки історії, які потребують надлюдських зусиль і кмітливості, щоб із ними якось справлятися.

<р>На полігоні 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади триває базова загальновійськова підготовка (БЗВП). Новобранці, розбиті на три групи, обережно просуваються лісосмугою. Сьогоднішня дисципліна — радіозв’язок під час тактичного переміщення.
<р>— Я, може, когось зараз розчарую, але бійця на позивний «Я» в мене немає. Не розумію, хто мені доповідає, — лунає з рації хрипкий, суворий голос.
<р>Це говорить інструктор на псевдо «Пух». Він сидить у бліндажі з радіостанцією, контролюючи кожен крок рекрутів. Його завдання — навчити вчорашніх цивільних не просто натискати на кнопку (тангенту), а чітко, коротко і без паніки передавати життєво важливу інформацію.
<р>— Пух, Пух. Викликає Лєший. Бачу окоп на 1 годину, — невпевнено шипить рація.

— Лєший, плюс. Акуратно перевіряйте і рух далі. Як прийняв? — миттєво реагує інструктор.

— Акула, я тебе чую і розбираю. Що ти хотів?

— Бачу «путанку» на 10…

— Акула, плюс. Обережно проходь — можуть бути розтяжки.
<р>Неприємні «сюрпризи» справді можуть трапитися. Розтяжки з учбових гранат ПІРО-5М на занятті з інженерної підготовки навмисно залишила інша група рекрутів.
<р>Щокілька секунд ефір оживає. Спочатку повідомлення плутані, слова губляться, рації «фонять» і перебивають одна одну. «Пух» зітхає.
<р>— Я вчу їх робити доповідь на кожному кроці, щоб не боялися ефіру. В реальному бою вони, звісно, не будуть кожну гілку описувати. Але зараз треба зламати цей страх перед тангентою. Особливо запаяні приходять з «учебок», бояться слово сказати, бо там на них кричать. А я не кричу, я вчу. Але час минає, а він дорогоцінний. Раджу спочатку в голові проговорити, що ти будеш казати: зажав тангенту, пройшов звук, потім доповідь.
<р>Новобранці повертаються до місця початку маршруту.

— Я на місці, рух закінчений, — доповідають із кущів.

— Мінус, Ювелір, мінус! — різко обриває інструктор. — Ти не зайшов на СП, не зайняв оборону. Оце ваша найбільша помилка. Ви ще не дійшли до місця, а вже доповідаєте, що на точці. Командир думає, що ти вже в укритті. А що як позиція зайнята противником? По тобі починається стрільба, ти кричиш: «Контакт!». Командир відправляє туди FРV-дрони. А кого вони атакуватимуть? Того, хто штурмує СП, тобто тебе. Ти ж сказав, що ти всередині. Доповідь «на місці» — це коли зайшов у приміщення, подивився і зайняв оборону. Лише тоді.
<р>Усі групи повертаються до бліндажа. Мокрі, зосереджені. Починається «розбір польотів».

— Запитання є? Мені сьогодні взагалі медаль треба дати — я за все заняття жодного разу не матюкнувся! — хлопці усміхаються, напруга спадає. — Ну все, ідіть обідайте. Після обіду у вас важкий день. Інструктори змусять стріляти. У мене ж наймирніша професія — я з вами тільки балакаю, — жартує «Пух».
<р>Сержанту Ігореві Короткевичу («Пуху») — 49 років. До великої війни він тримав господарство на Чернігівщині. А потім прийшли росіяни. Переживши окупацію, він добровольцем пішов до війська. Воював на Куп’янському напрямку та під Торецьком, частково втратив здоров’я, але залишився у строю, щоб передавати досвід іншим.
<р>— Я щойно хлопця сварив, що в нього рація гучно працює. А сам згадав, як одного разу це врятувало життя, — усміхається Пух. — Був у нас командир, який навпаки казав: «Увімкни радійку на всю!». І спеціально гучно кричить в ефір: «Крий їх термобаром, випалюй усіх!». П…дари це почули і… самі повилазили здаватися в полон. Але це виняток. Загалом звук має бути на мінімумі.
<р><іmg fеtсhрrіоrіty="hіgh" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-331391" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-768х512.jрg 768w" sіzеs="(mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Ми тут не читаємо їм старі конспекти невідомо яких років. Усі ми з бойовим досвідом і розказуємо те, що пройшли самі, та те, що чуємо від командирів підрозділів. Війна ж прогресує, не стоїть на місці. Наприклад, наш 1-й мехбат першим у бригаді запровадив заряджання рацій від батарей FРV-дронів. Купили перехідники, і я вже зараз показую рекрутам, як це робити. Бо коли ти сидиш у бліндажі тижнями, генератора немає, а зв’язок потрібен цілодобово — це рятує.
<р>Ми постійно спілкуємося з хлопцями, які виходять із «нуля», і весь цей свіжий досвід одразу впроваджуємо в навчання. Вчимо на совість. Бо у кожного з нас у цій бригаді є побратими, які зараз на позиціях. Ти розумієш, що готуєш поповнення для них. Мені б самому було дуже неприємно, якби прислали якогось ненавченого бовдура, з яким доведеться не лише воювати, а ще й вчити його під вогнем.
<р>Іноді сержанту, крім бойового досвіду, доводиться розповідати новоприбулим і про те, що мотивувало його свого часу добровільно прийти до військкомату.
<р>— До повномасштабного я жив на Чернігівщині, у Новгород-Сіверському районі, — продовжує Пух. — Тримав корів. Молоко, масло, сир продавав. У перші дні війни ми потрапили в окупацію. У наше село росіяни не заходили, бо далеко від траси, але по району звірствували. Ми опинилися в повній ізоляції. Залишилися без продуктів.
<р>Моїй наймолодшій доньці тоді було 6 років. І от вона підходить і просить: «Тату, хочу цукру». Дитина ж не розуміє, що війна. Вона звикла: що попросить у тата, те є (хоча мажорку я з неї ніколи не робив). А я, дорослий мужик, хазяїн, два тижні не можу дістати нещасних два кілограми цукру. Оце відчуття безсилля у власному домі ніколи не забуду.

Як тільки окупантів відігнали, я сам пішов у військкомат. Мені повістки ніхто не давав.
<р>Я взагалі строкову службу служив ще в 1993–1995 роках, у будбаті. На зв’язківця ніде не вчився, до війська не мав до цього стосунку. Вже на бойових дали рацію в зуби — і вперед.

Спочатку я потрапив у 405-й стрілецький батальйон. Пройшов учебку в Старичах — і на Куп’янськ. Був у протитанковому взводі, але нас здебільшого використовували як піхоту.

Вийшов з позицій — і мене сильно схопила спина. У мене з нею і раніше проблеми були, а тут ще бронежилет «допоміг». Поклали в лікарню в Сумах, дали рекомендацію: не піднімати більше 7 кілограмів. Мене збиралися перевести в запасну роту, так як я обмежено придатний. Але в роті треба був досвідчений зв’язківець на КСП (командно-спостережний пункт). Засунули мене туди і сказали: «За два тижні заберемо». Це у Торецьку було. Почалися серйозні бойові дії. ВЛК у мене прострочене стало… Так і залишився в підрозділі. Понаводив порядок по раціях. КАБами тоді гупало добряче. Поїхав на реабілітацію, в «психушку» потрапив. Звідти вже повернувся сюди, у групу інструкторів.
<р>З мене піхотинця ліпити вже немає сенсу: спина хвора, ноги відмовляють, на праве вухо майже не чую, лівим оком навіть не намагаюся цілитися, бо мушку з ціликом звести не можу. Це все після контузій, хоча ніде й не зафіксовано, бо коли тебе контузило, ти часто виходиш з позиції лише через тиждень. А шрам на щоці? Це ще до війни, «відлуння 90-х».

Але як інструктор я можу бути корисним. Багато хто з хлопців приходить із позицій і каже «спасибі». Відчуваю, що хоч чимось допомагаю.
<р>Новоприбулим я про свій досвід окупації розповідаю не завжди. Лише коли починають вимахуватися. Буває, скиглять: «А чого я? Кожен має займатися своїм ділом. Я не створений для війни».

Я їм відповідаю: «А я що, кадровий військовий? Але пішов ще у 2022-му». Вони питають: «Ти що, сам прийшов?». Відповідаю: «Прикинь. І такі, як я, вже закінчуються».
<р>Мене злять ці розмови «а чому я повинен?». Кажу їм: «А чому ті, хто вже полягли, повинні були? Чому ті, хто каліками залишився, повинні?».

У нас тут інструктори є, яким і тридцяти ще немає. Вони молоді хлопці, пішли на контракт із перших днів, штурмовиками були. А зараз уже постріляні, глухі, покалічені. Подивіться на «Пікассо» — статний, красивий хлопець, а одне око не бачить, одне вухо не чує. Або «Француз» — сержант, молодець, 26 років, а з ногою величезні проблеми.
<р>А ти чотири роки ховався від війни. Сидів удома, їв, пив, спав солодко. А тепер, коли тебе привезли сюди, різко став хворим?
<р><еm>З грудня 2024 року 32-га окрема механізована Сталева бригада міцно тримає оборону на Покровському напрямку.

<р>Хто зі впливових постатей нашого минулого доклався до творення нас сьогоднішніх та чому? У чому полягав їхній внесок в історію, чому одних історичних персонажів ми пам’ятаємо й безпомилково впізнаємо, а іншим судилося забуття?

---

Про мінливість історичної пам’яті

<р>Латинський вислів «соndісіо sіnе quа nоn» можна перекласти буквально, «умова без якої не…». Так у давнину правники окреслювали конечну необхідність якоїсь правової норми або юридичного чину, фундаментальну основу, без якої немислиме щось значуще. Втім, цю сентенцію з легкістю можна застосувати й до історичних подій чи персонажів, без яких не склався б пазл нашого сьогодення. А зрештою — і до нас самих як спільноти, об’єднаної історичним минулим, цінностями, що формувалися впродовж тривалого часу, прикметними рисами, якими ми себе маркуємо й відділяємо від решти світу. Словом, тією світоглядною рамкою й набором чеснот, котрі іменують ідентичністю.
<р>Людська пам’ять, яка водночас є агрегатором і носієм ідентичності, — дуже норовлива субстанція. З нею ніяк не дадуть собі ради науковці, політики й митці, раз у раз дивуючись її вибірковості, непевності й мінливості. Що й казати про пам’ять колективну, в якій акумулюється той обсяг інформації про історичний шлях, пройдений народом і країною, що виконує функцію запобіжника/навігатора/регулятора в теперішньому часі! Це вмістилище нафаршироване дуже різними файлами (його вміст зазвичай найкраще передає шкільний підручник історії): від битв, реформ, угод і договорів і до видатних історичних постатей, в яких суспільство ніби бачить свій колективний портрет.
<р>Персоналізація історії загалом є дуже давнім винаходом або ж, як заведено говорити нині, — «наративною стратегією». Перші великі «історії», створені в греко-римський період, були буквально «діяннями» народів (лат. rеs gеstæ). Вони викладені в формі життєписів їхніх провідників: політиків, полководців, митців і філософів, словом, героїв. Відтоді традиція пов’язувати історичну епоху з її чільними дійовими особами, а через їхні образи сприймати злети й падіння власного народу стало цілком звичною рисою колективної свідомості, охопивши навіть тих людей, котрі історією не дуже-то й цікавляться.
<р>Отже, питання, кого ми пам’ятаємо, — це ще й відповідь на питання, як влаштована наша колективна пам’ять, кого ми в ній зберігаємо, а кого ні та якими є наші цінності-«фільтри», що керують цим процесом відбору.
<р>Ідентичність — не застиглий конструкт, раз і назавжди викристалізуване ядро пам’яті й уявлень про самих себе в минулому й теперішньому часі. Скоріше це конструктор, котрий передбачає повсякчасне перескладання/конструювання набору цінностей та імперативів, що допомагають людським спільнотам рухатися вперед. Звісно, із «озиранням» у минуле, де залежно від потреби ми завжди прагнемо побачити тих, чиї досвіди/діяння або подадуть нам приклади для наслідування, або щонайменше застережуть від «наступання на граблі».
<р>Отже, хто з діячів нашої історії є важливим для нас сьогодні? Такий персоналізований історичний геолокатор мав би «відфільтровувати» з минулого персонажів за бодай кількома чіткими критеріями:
<оl>
тих, хто творив цінності, в тій чи іншій формі значущі й важливі для нас сьогодні,
тих, хто творив ідеї, актуальні для нас учора, сьогодні й завтра,

й, зрештою,
тих, хто творив інституції, без яких було б неможливим формування української нації та її існування зараз.

<р>Словом, усе те, що колись створило нас і тримає купи аж по сьогодні. За цими абстракціями, між тим, стоять цілком реальні люди. Серед таких, безумовно, знайдуться добре відомі персонажі, котрі давно увійшли в канон — Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Шевченко й Франко, постаті тих, кого ми ніби заново перевідкрили для себе буквально протягом десятиліть незалежності, — князі Острозькі, Мазепа, Сковорода, й імена, котрі більшості сучасних українців мало що скажуть.
<р>Спробуймо пильніше придивитися до кожного зі згаданих критеріїв, аби розгледіти людей, без яких вони не склалися б у пазл сучасного українського проєкту.

Цінності

<р>Коли нас запитують про найважливіші, ми майже автоматично ставимо на перше місце свободу. Нас до цього спонукає не лише власний досвід її відстоювання протягом двох Майданів і теперішньої війни, але й пригадування історичної минувшини — від політичних свобод руської шляхти й козацьких «прав і вольностей», до гімнографії свободи Сковороди й Шевченка. Так уже склалося, що свободи політичні (читай — громадянські) для нас невіддільні від свободи особистої. А з ними тісно пов’язані такі цінності, як самостійність (перш за все індивідуальна), справедливість, рівність (юридична, а не майнова!). Але кожна така цінність, що формується історично, має своїх носіїв у декількох поколіннях, своїх ідеологів і трубадурів. Хто вони у випадку нашого історичного досвіду?
<р>Якщо говорити про джерела практик свободи політичної — то це, безумовно, руське боярство. Подібно до англійських баронів ХІІІ століття, воно змушувало князів і королів рахуватися з колективними правами своєї спільноти на владу, аби доступ до неї був предметом політичного договору й убезпечував від встановлення тиранічного правління. Хоча ці люди й не укладали зі своїми володарями, подібно до англійських братів по стану, Великої хартії вольностей, наступні покоління їхніх нащадків, руська шляхта, вже вправно користало з цього досвіду. Шляхта змушувала нових правителів — польських королів та великих литовських князів — в обмін на поступки в династичних преферансах щоразу більше наділяти свою спільноту свободами різного штибу: політичними, юридичними, майновими, віросповідними тощо. Це уможливило в нашій історії творення «політичного народу», котрий не лише мав права, але й брав на себе відповідальність за долю країни. Водночас такий розклад породив мережу парламентарних інститутів — від сейму і сенату на горі й до мережі шляхетських сеймиків внизу.
<р>Якщо імена й біографії перших ревнителів станових свобод середньовічного боярства майже незнані, то діячі часів Великого князівства й Речі Посполитої відомі дослідникам, але на жаль, нічого не скажуть ширшому загалу. Наприклад, князь Юрій Чарторийський (1560–1626), русин-католик, по укладенню Берестейської церковної унії 1569 року, котра порушила міжконфесійний мир і свободу віросповідання, став одним із перших, хто відкрито виступив на підтримку православних у сеймі. Князь стане активним речником пошуку компромісу й примирення між православними й уніатами, якого, щоправда частково, вдасться досягти вже після його смерті. Зв’язок свободи совісті зі свободою політичного вибору дуже добре відчував інший лідер руського світу — князь Григорій Святополк-Четвертинський (?–1651), що послідовно відстоював права всіх «дисидентів» (некатоликів) Речі Посполитої — і православних, і протестантів. Четвертинський був лідером тієї частини руської шляхти, котра спільно з церковними ієрархами заходилася шукати шляхів конфесійного примирення й нового формату унії, котрий зберігав би самодостатність православ’я за умов подвійного підпорядкування Риму й Константинополю. Символічно, що рід Святополків-Четвертинських найдовше з-поміж інших «домів» руських аристократів зберігатиме вірність православ’ю. А син князя в часи Хмельниччини стане одним з очільників тієї руської шляхти, котра до останнього шукатиме компромісу з козаками, послідовно виступаючи за збереження Русі в складі Речі Посполитої.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/sеntymеntаlnyj-mаzерynеts/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Сентиментальний мазепинець
<р>Зрештою, рафінованим втіленням культури політичних свобод і договірних засад суспільних відносин був київський воєвода Адам Кисіль (1600–1653). Йому так само, належить вельми скромне, ба навіть майже непомітне місце в історичній пам’яті українців. Можливо, через те, що він був речником того «третього шляху», який торувала руська еліта ХVІІ століття, намагаючись знайти оптимальний спосіб збереження руської ідентичності, на противагу крайній полонізації чи то радикальній козаччині. Насправді в часи Кисіля цей шлях видавався геть не маргінальним політичним проєктом, а цілком вагомою альтернативою розвитку Русі-України в складі Речі Посполитої яко повноцінного складника польсько-литовської конфедерації, котра мала доповнитися рівноправним руським складником. В практичній площині це означало відновлення релігійного миру поміж православними, католиками й уніатами, пошуки нового статусу для Київської митрополії (котра зберігала б єдність із Константинополем і Римом одночасно), інституційне зміцнення окремішності руських воєводств (за цим вкотре вгадуються контури Князівства Руського — ідеї, яку не реалізували руські магнати часів Люблінської унії 1569 року і яку невдовзі запозичать козацькі політики для Гадяцької унії 1658 року) й, зрештою, пошуки можливостей для «прописки» в руському соціумі козаків — проблеми, котру в першій половині ХVІІ століття не міг оминути жоден політик.
<р>Реінкарнацією шляхетського політичного народу стало козацтво з власним державним проєктом — Гетьманщиною. Від нього «ген свободи» вже міцно вкоренився в масовій свідомості, а в наступні століття став частиною національного міфу, масштабувавшись зі шляхетсько-старшинського поверху на решту суспільства. Вочевидь, на цій часовій дистанції впізнаваних для сучасного українця облич стає істотно більше (це передусім козацькі гетьмани), але звернімо увагу на тих, котрі насправді є ключовими. Серед них — Юрій Немирич (1612–1659), руський магнат, дипломат, державний діяч Гетьманщини. Він став речником розбудови козацької держави за лекалами політичних свобод річпосполитського типу, в яких закладено ідею влади як результату політичної угоди між володарем і «політичним народом» країни, де свободи володаря й підданих нерозривно пов’язані із взаємними обов’язками. Без цього неможливо зрозуміти ані витоки базових політичних цінностей та ґрунтованих на них прав, закладених у Бендерській конституції 1710 року, створеній козацькими політиками покоління Пилипа Орлика, ані віршовані славоспіви свободі й вольностям його старшого сучасника гетьмана Івана Мазепи й славнозвісне «Dе Lіbеrtаtе» Григорія Сковороди…
<р>Звісно, було б наївно думати, буцімто цінності на кшталт свободи чи рівності в розумінні руських еліт ХVІ–ХVІІ століть тотожні нашим сьогоднішнім, а державні інститути чи соціальний устрій Гетьманщини є взірцевими для наслідування зараз, чи то самоідентифікація лідера козацької шляхти Григорія Полетики або ідеолога українофілів професора Володимира Антоновича дорівнює ідентичності сучасного українця. Зовсім ні, але в кожному пазлі сучасності пульсують ті струмочки, котрі колись стали першовитоками наших цінностей, прагнень, мрій і, зрештою, рис «національного характеру».

Ідеї

<р>Які ідеї, закладені в нашу національну ідентичність, «спрацьовують» майже автоматично, коли нас про них запитують? Мабуть, ідея соборності українських земель — через пригадування акту злуки 1919 року, після тривалої розірваності поміж двома імперіями в «пропащому» ХІХ столітті, торг українськими територіями упродовж двох світових воєн і, зрештою, територіальні втрати війни теперішньої. Українці мають мало не містичне відчуття свого зв’язку з землею, територією, на якій живуть — це факт, що не потребує доведення.
<р>Сама ідея соборності-єдності нерозривно пов’язана із відчуттям центру, до якого тяжіють різні регіони України і який є символічним осердям їхньої цілісності. В цієї ідеї є конкретний автор, якого було б варто знати-пам’ятати пересічному українцеві. Це Захарія Копистенський (?–1627), архімандрит Києво-Печерської Лаври, богослов, автор ідеологеми «Києва — другого Єрусалиму». Сакральне значення столиці Русі усвідомлювали церковні ієрархи й богослови й до нього, але Копистенський, по суті, заявив про Київ не лише як про сакральний центр, але й своєрідний «нульовий меридіан» української історії та відчуття політичного простору. Від такої концептуалізації вже рукою подати до буквально сучасного тлумачення ідеї політичної соборності України, першим речником і оборонцем якої був гетьман Петро Дорошенко (1627–1698). Калейдоскоп укладених і розірваних союзів, виграних битв і програних війн, зрад союзників і близького оточення робить із Дорошенка справді шекспірівського героя, котрий жертвує всім, що має, заради «цілості вітчизни» (цей образ піднімуть на щит його наступники на гетьманстві та козацькі літописці вже після смерті гетьмана). На жаль, у сухому підсумку гетьманської кар’єри — повна зневіра й розчарування. Успішний полководець, котрий так і не став успішним політиком, Дорошенко добровільно зрікається булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича в надії, що тому більше поталанить в справі об’єднання України. Не поталанило: Самойловичу так і не вдасться втримати в руках Правобережжя, яке до кінця ХVІІ століття роздиратимуть між собою Річ Посполита, Московія та Османська імперія. «Сонце Руїни» зайшло, однак не зникла ідея соборної України — її в різний спосіб висуватимуть і реалізовуватимуть наступні покоління політиків.

Інститути

<р>Коли мова заходить про інститути — байдуже, в історичному чи сучасному контексті, — ми звично нарікаємо на їхню слабкість і неефективність. Раніше нам не щастило з державою, точніше, з її тяглістю й стабільністю, нині — з її дієвістю, здатністю забезпечувати безпеку, справедливість і базові потреби громадян. Якщо поглянути на генезу власне політичних інститутів, у тому числі й держави, ми побачимо гідну подиву картину. На ній буде присутня ідея класичної для європейської традиції спадкової монархії, яку виношували й втілювали перші руські князі — Володимир Святославич (?–1015) та Ярослав Мудрий (983–1054). А до рафінованої винятковості довели князі Русі-імперії Святослав Ігоревич (938–972) або Руського королівства Данило Романович (1201–1264). Тоді Русь претендувала не просто на паритетне місце «серед інших» на периферії Заходу чи Сходу, а ставала самодостатнім суб’єктом цивілізаційного всесвіту, довкола якого оберталися Рим і Константинополь.
<р>Інституційний проєкт територіальної держави, керованої вертикальними зв’язками, але не конче ототожнюваної з особою й тілом володаря, — задум <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vоlоdаrkа-ruskоhо-svіtu/">княгині Ольги (?–969), послідовно впроваджуваний її нащадками, котрі дбали про розвиток адміністрації й права. Їх спадок перейшов до удільних правителів пізнього Середньовіччя, таких як князь Федір Коріятович (1331–1414) або Олелько Володимирович (?–1455), князі Острозькі й Сангушки з їхніми «державами в державі». Зрештою, нова формула політичних інституцій, заснованих на республіканській моделі, стала плоттю й кров’ю нашого досвіду державотворення в Речі Посполитій та Гетьманщині. До речі, творення козацької держави «нашим Вашингтоном» — гетьманом Богданом Хмельницьким (1596–1657) — було б неможливим без територіальної організації реєстрових козаків, яким виділили землю з фонду королівських маєтностей у 1625 році за пропозицією руського воєводи й одного з шляхетських лідерів Яна Даниловича (1570–1628). Саме ж козацтво як мілітарна сила й основа армії майбутньої держави очевидно не відбулося б без німецького лицаря Бернарда Претвича (1500–1563). Саме він заклав основи охорони степового кордону, залучивши до них строкаті відділи степової вольниці. Не сталося б цього й без <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/knіаz-kоndоtіеr-іz-kоzаtskоі-ukrаіny/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">українського князя Дмитра Вишневецького-Байди (1516–1563), що користав з козацтва не просто як наймач-інвестор, а визнаний цим середовищем лідер. Він показав козакам нові горизонти політичних цілей — боротьбу за владу/престоли/держави: рівень, котрого не вдавалося досягти жодній зі спільнот професійних солдатів на рубежі Середньовіччя й Нового часу.
<р>Втім, не менша, а може, навіть більша роль судилася й інституціям з горизонтальними зв’язками — самоврядним інституціям на кшталт шляхетських сеймиків, козацьких рад, церковних братств, ремісничих цехів і магдебурзьких комун у містах. Без їхнього історичного досвіду й набутих практик було б неможливим витворення середнього класу. А саме він сформував запит на нову картину світу, обов’язкову освіту, книгодрукування, пресу, новітні технології й наукові знання й водночас став їхнім інвестором. Так незрима ниточка наступності протяглася від князів Острозьких до братів Рогатинців, а відтак через їхніх нащадків, українських дідичів-меценатів на кшталт Ґалаґанів і Милорадовичів, до Євгена Чикаленка (1861–1929) й Володимира Леонтовича (1866–1933) у ХХ столітті. Солідарність, емпатія й досвід швидкого об’єднання в малі, але дієві спільноти, які ми яскраво бачимо зараз на прикладі волонтерського руху, навряд чи був би можливим без тої історичної генетики, котрі сформували традиції міських цеховиків. А їх із плином часу змінили українські кооперативи й спілки, що розгорнулися в рух загальнонаціонального масштабу завдяки ідеям Миколи Левитського (1859–1936) та їх системній реалізації.

Герої нашого пантеону

<р>Одна з переваг хронологічної послідовності біографій — бачити, наскільки надивовижу тяглим виявляється життя ціннісного стрижня. Хоч у нас і заведено нині нарікати на фрагментованість нашої історії, перервність, незавершеність, яка компенсувалася ривками й революціями. Виявляється: те, що ми нині намагаємося перебрати зі скарбниці європейських демократичних цінностей насправді є не запозиченням, а відновленням того, що ми самі колись мали. Цінності, ідеї та інституції, включно зі свободою, як індивідуальною, так і колективною — результат кількасотлітнього симбіозу дуже різних сенсів, закладених у них історично. Ця еволюція стартує з «прав і вольностей» монархів чинити щось на власний розсуд. Перетікає до свобод політичного класу — бояр і шляхти (вони вже мають майже сучасний їх набір: політичну свободу, власне право, недоторканність особи й майна, свободи вибору віри еtс.). А вже в модерну добу ці свободи поширюються на всю товщу суспільства, незалежно від етнічної, соціальної чи гендерної належності. Але на кожному етапі цієї еволюції речниками й носіями цих абстрактних «прав і вольностей» були конкретні люди. Знати їхні біографії означає краще розуміти, спадкоємцями й набувачами яких цінностей стали ми з вами.
<р>Яким би строкатим, на перший погляд, не виявився цей пантеон, маємо виходити з його цілісності, зумовленої нашими сьогоднішніми цінностями, ідеями та інституційним досвідом. Така історична інклюзія — не самоціль. Аби наша історія не виглядала перервною, з провалами, розривами (а вона, далебі, насправді такою не є!), ми мусимо прийняти до кола «своїх» усіх її діячів, що доклалися до творення сучасного українського світу та його тожсамості — незалежно від того, чи вкладаються вони в рамку наших теперішніх критеріїв українськості. Це означає, що маємо прийняти захисників православ’я та речників української державної ідеї, котрі були католиками чи протестантами, прийняти те, що ікони українського незалежництва — Мазепа й Орлик, Антонович і Липинський — говорили /писали польською й латиною, а не лише українською. Як і те, що українська державна ідея — це не тільки ідея суверенітету чи соборності, але й української імперії, де Україна є цивілізаційним центром, а сусідні території — всього лиш фронтири і периферії.
<р>Виявляється, що в багатьох сучасних цінностях та ідеях, які є підґрунтям нашої теперішньої ідентичності, закладено тривалий історичний стаж і досвід їхніх творців. Цінності та ідеї виявляються тісно переплетеними й пов’язаними між собою. Те, що вони зберігалися, примножувалися й урізноманітнювалися з плином часу — свідчення успіху й самих цінностей, і їхніх творців. Яким би звивистим не був шлях перших і других, він демонструє нам приклади сили, амбітності, цілеспрямованості й мало не гедоністичної насолоди утверджувати свої сенси в цьому житті. Погодьтеся: таким творцям історії не можна не симпатизувати, адже ці відчуття надзвичайно близькі нам сьогодні. Отже, історія ідей, цінностей та інститутів, витворених нашими героями, що зрештою стали нашим набутком — то низка успішних історій. Невдачі й поразки не нівелюють здобутків, а радше є домашнім завданням до виконання нами — нащадками.
<р>Повнота нашого розуміння/знання про власних героїв теж здатна мінятися. Її стимулюють сьогоднішні переживання, тривоги, сумніви, котрі ми звично переадресовуємо минулому й у вчинках попередників дошукуємося керівництва до дій сьогодні й завтра. Що краще знаємо людей, котрі їх створювали й утверджували, то краще усвідомлюватимемо їх вагу й цінність для нас сьогодні й то яснішим буде те, як і куди ми рухалися, в якій точці перебуваємо зараз і що робити далі.

<р>Війна з Росією триває 14-й рік та має довготривалий характер. Протистояння не лише не завершиться швидко, а й триватиме і після настання миру. Ми, на жаль, уже не повернемось у той період, коли між нашими країнами був мир. Тому питання підготовки громадян до захисту держави стає одним із ключових для виживання країни. У публічному просторі доволі часто звучить аргумент, що у нас достатній мобілізаційний ресурс. Звісно, Україна справді має значний людський потенціал. Проте сама собою кількість людей не визначає боєздатність армії. Вирішальним є інше, а саме рівень підготовки й навички тих, хто потенційно чи реально буде залучений до оборони.
<р>Сучасна війна вже давно не обмежується базовими уявленнями про стрілецький бій і танкові прориви. Вона вимагає складного набору компетенцій, які формуються не за кілька днів і навіть не за кілька тижнів. Ідеться про:

тактичну медицину,
роботу у малих підрозділах,
взаємодію у бойових умовах,
орієнтування на місцевості,
використання засобів зв’язку,
інженерну підготовку,
логістику.

<р>Окремим великим блоком є технологічні спеціальності. Це оператори безпілотних літальних апаратів, фахівці з розвідки, аналітики даних, спеціалісти з радіоелектронної боротьби та кібербезпеки. У багатьох випадках ідеться про складні навички, які потребують системного і тривалого навчання.
<р>Однак виникає питання — чи може людина бути ефективною у сучасній війні, якщо приходить у військо без попередньої підготовки й без розуміння базових принципів?
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vіjnа-tа-аrmііа-іаkа-zmіnylа-ukrаіnu-tа-svіt/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Війна та армія, яка змінила Україну та світ
<р>У цьому контексті розмова має зміщуватися до конкретного змісту. Бо значення має не те, скільки людей можна мобілізувати, а те, наскільки ці люди готові діяти у складних і динамічних умовах сучасного бою. Саме тому дедалі частіше лунає запит на підготовку ще до моменту потрапляння у військо.
<р>Щоб оцінити ситуацію об’єктивно, варто подивитися на те, яка система підготовки вже існує в Україні. Вона не є єдиною і централізованою у класичному розумінні. Вона сформувалася протягом останніх років як набір різних напрямків, які виникали у різний час і з різною логікою. Водночас саме ця різноманітність створює досить широку екосистему можливостей.
<р>Почати варто з військових кафедр у закладах вищої освіти. Це одна з найстаріших форм підготовки, яка існувала ще до повномасштабної війни. Вона дозволяє студентам отримувати військово-облікову спеціальність паралельно з основною освітою. У більшості випадків ідеться про підготовку офіцерів запасу — так званих «піджаків». Така система формує базове розуміння структури війська, принципів управління і певних технічних напрямків.
<р>Водночас ця модель має свої обмеження. Вона часто залишається відірваною від реалій сучасної війни. Навчальні програми не завжди встигають адаптуватися до швидких змін на фронті. Частина підготовки має переважно теоретичний характер і не дає достатнього рівня практичних навичок. Проте як базовий елемент системи вона продовжує відігравати свою роль. До речі, я сам її пройшов у середині 1990-х, і після мобілізації на початку 2022 року це дало мені змогу отримати офіцерське звання та розпочати службу в лавах ЗСУ.
<р>Другий важливий блок — система національного спротиву. Вона декларується як масовий інструмент підготовки громадян і формально має чітку законодавчу основу. Йдеться про Закон України «Про основи національного спротиву», ухвалений у 2021 році. Саме ним визначено, що національний спротив складається з трьох компонентів:

територіальна оборона,
рух опору,
підготовка громадян України до національного спротиву.

<р>Останній компонент є ключовим у контексті підготовки населення. Закон прямо передбачає, що держава має створювати умови для навчання громадян діям у сфері оборони. Це включає базові військові знання, навички поводження зі зброєю, орієнтування, дії у кризових ситуаціях, а також підготовку до участі у територіальній обороні.
<р>На рівні концепції ця система виглядає як спроба створити широку і доступну мережу підготовки. Ідея полягає у тому, що кожен громадянин, незалежно від віку чи професії, мусить мати можливість отримати базові навички, які можуть знадобитися у разі загрози. Це логічно вписується у модель довготривалого протистояння, де важливо не лише мати армію, а й підготовлене суспільство.
<р>Однак на практиці реалізація цієї норми залишається нерівномірною. В окремих регіонах створюються центри підготовки, проводяться навчання і тренування. В інших випадках ця діяльність має епізодичний характер. Відсутня єдина зрозуміла система стандартів і оцінки результатів.
<р>Окремо виникають питання до використання ресурсів. Створення центрів національного спротиву фінансується з державного і місцевих бюджетів, але інформація про ефективність цих витрат залишається обмеженою. Немає публічно доступних даних про кількість підготовлених людей, рівень їхніх навичок або реальний вплив цієї системи на загальну обороноздатність. І, звісно, ходять чутки, що на базі цих центрів розгортатиметься окремий політичний проєкт спільно з однією відомою медійною військовою бригадою, яка віднедавна стала корпусом.
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/tеstоtyzhnеvyk-trеtоі-оshbr-іаk-hоtuіut-rеkrutіv-іаkі-zrоbyly-svіj-vybіr/"><іmg dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-319889" сlаss="wр-іmаgе-319889 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/01/рhоtо_2024-12-01-18.30.42.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/01/рhоtо_2024-12-01-18.30.42.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/01/рhоtо_2024-12-01-18.30.42-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/01/рhоtо_2024-12-01-18.30.42-768х512.jрg 768w" sіzеs="(mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-319889" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Вишкіл. Семиденний інтенсив від Третьої окремої штурмової бригади
<р>У результаті виникає певний розрив між законодавчою моделлю і практичною реалізацією. Формально система існує і має чітке визначення. Фактично вона ще перебуває у стані формування і залежить від локальних ініціатив, кадрового ресурсу і рівня організації на місцях. Попри це, сама ідея підготовки громадян у межах національного спротиву залишається важливою. Вона створює основу для формування культури готовності, де питання оборони не обмежується лише професійною армією, а стає частиною ширшої суспільної відповідальності.
<р>Окреме місце у цій системі займають добровольчі формування територіальних громад. Їхня поява і діяльність також мають законодавче підґрунтя. Вони передбачені тим самим Законом України «Про основи національного спротиву», який визначає їх як складову територіальної оборони. Саме в межах цієї норми громади отримали можливість формувати підрозділи з місцевих мешканців для виконання завдань оборони на своїй території.
<р>На початку повномасштабного вторгнення роль добровольчих формувань була критично важливою. У ситуації, коли регулярні сили були зосереджені на стримуванні наступу, саме ці підрозділи закривали значну частину завдань на місцях. Вони забезпечували охорону об’єктів, контроль територій, підтримували порядок і фактично стали першим рівнем реагування у багатьох громадах. Для великої кількості людей це був перший досвід організованої участі в обороні.
<р>З часом функція цих формувань трансформувалася. Сьогодні вони залишаються важливою ланкою оборони, особливо у тилових містах. Одним із ключових напрямків їхньої діяльності стала участь у забезпеченні протиповітряної оборони на місцевому рівні. Йдеться про виявлення повітряних цілей, взаємодію з відповідними службами, чергування і підтримку системи реагування. Це робота, яка не завжди є публічною, але має прямий вплив на безпеку громад.
<р>У межах добровольчих формувань люди й далі проходять регулярні тренування, вивчають базові й прикладні військові навички, відпрацьовують взаємодію. Важливо, що ця підготовка має прикладний характер і часто пов’язана з реальними задачами. Це не лише навчання заради навчання, а постійна підтримка готовності до конкретних сценаріїв.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnсеntеr wр-іmаgе-331376 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/624593734_17872781619516168_285056847567141740_n.jрg" аlt="" wіdth="853" hеіght="568" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/624593734_17872781619516168_285056847567141740_n.jрg 853w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/624593734_17872781619516168_285056847567141740_n-786х523.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/624593734_17872781619516168_285056847567141740_n-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/624593734_17872781619516168_285056847567141740_n-768х511.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 853рх) 100vw, 853рх"/>
<р>Цінність цього формату полягає у його гнучкості. Людина може поєднувати цивільне життя з підготовкою і виконанням завдань. Вона не випадає з економічної активності, але при цьому залишається включеною у систему оборони. Це створює додатковий шар стійкості на рівні громад і дозволяє швидше реагувати на загрози.
<р>Окремо варто підкреслити ще один ефект. Участь у таких формуваннях дає людям реальний досвід, у багатьох випадках максимально наближений до бойового. Це означає, що у разі переходу до служби у складі ЗСУ ці люди вже приходять підготовленими значно краще, ніж ті, хто не мав такого досвіду. Вони розуміють базові принципи взаємодії, дисципліни й виконання завдань.
<р>Водночас ця система має і суттєві обмеження. Одним із ключових є питання фінансування. Добровольчі формування фактично не мають повноцінного державного забезпечення. Значна частина ресурсів покривається коштом місцевих бюджетів, волонтерської підтримки чи власних зусиль учасників. Це створює нерівність між громадами й обмежує можливості розвитку.
<р>Таким чином, добровольчі формування територіальних громад залишаються важливим і дієвим елементом системи підготовки та оборони, поєднуючи в собі функції навчання, практичної діяльності й формування досвіду. Але їхній потенціал значною мірою стримується відсутністю системного підходу до забезпечення і розвитку.
<р>Третій великий напрямок — громадські й парамілітарні організації. Саме цей сегмент за останні роки показав найбільшу динаміку розвитку. З’явилися десятки ініціатив, які пропонують різні формати навчання: від базових курсів до вузькоспеціалізованих програм. Ці організації часто працюють швидше і гнучкіше, ніж державні структури. Вони можуть оперативно змінювати програми, враховувати новий бойовий досвід і адаптуватися до змін. Це робить їх важливим елементом загальної системи підготовки.
<р>Особливо помітним став напрямок підготовки операторів безпілотних літальних апаратів. Сучасна війна значною мірою залежить від технологій, і дрони перетворилися на один із ключових інструментів ведення бойових дій. Вони використовуються для розвідки, коригування артилерії, ураження цілей, логістики, спостереження і контролю території.
<р>Фактично безпілотні системи стали окремим виміром війни, який потребує спеціалізованої підготовки.
<р>Саме тому виникли й швидко розвинулися спеціалізовані навчальні центри, які готують фахівців у цій сфері. Йдеться вже не про загальну підготовку, а про чітко визначені спеціалізації. Це оператори розвідувальних дронів, оператори ударних безпілотників, спеціалісти з FРV систем, аналітики відеоданих, інструктори, які навчають інших. Окремо формується напрямок технічних спеціалістів, які займаються збіркою, ремонтом і модернізацією безпілотних систем.
<р>Такі центри, як Центр підготовки операторів БПЛА «Крук», дають можливість отримати практичні навички, які безпосередньо застосовуються на фронті. Йдеться не лише про керування дронами всіх типів — крило, мультиротор та FРV. Також навчають таким вузьким спеціальностям, як зв’язок, РЕБ/РЕР, кібербезпека тощо. Окремий блок стосується навчання цивільних, які живуть на прифронтових територіях, основам захисту від ворожих FРV.

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1.wеbр"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="640" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1-640х640.wеbр" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1-640х640.wеbр 640w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1-300х300.wеbр 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1-768х768.wеbр 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-1.wеbр 1280w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 640рх) 100vw, 640рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-2.wеbр"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="586" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-2-586х640.wеbр" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-2-586х640.wеbр 586w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-2-275х300.wеbр 275w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-2.wеbр 740w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 586рх) 100vw, 586рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр.wеbр"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="640" hеіght="640" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-640х640.wеbр" сlаss="аttасhmеnt-mеdіum sіzе-mеdіum" аlt="" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-640х640.wеbр 640w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-300х300.wеbр 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр-768х768.wеbр 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/fіltеrs_fоrmаtwеbр.wеbр 1280w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 640рх) 100vw, 640рх"/>

<р>Підготовка включає розуміння повного циклу роботи військового. Це планування місії, орієнтування на місцевості, робота з картами й координатами, взаємодія з артилерією, передача даних, аналіз отриманої інформації. Людина вчиться не просто літати, а працювати як частина системи.
<р>Також ці Центри — чи не єдині, хто виконує надважливе завдання підготовки операторів дронів-перехоплювачів, які збивають шахеди, захищаючи, зокрема, об’єкти критичної інфраструктури. Також вони готують операторів НРК. На ці спеціальності є величезний попит, і навчальні центри ЗСУ самостійно не можуть впоратися з цим завданням.
<р>Важливою особливістю таких центрів є їхня здатність швидко адаптуватися до змін. Тактика використання дронів змінюється дуже швидко. З’являються нові типи засобів, нові методи протидії, нові підходи до застосування. Формалізовані державні програми часто не встигають за цими змінами. Натомість громадські й напівформальні центри можуть оперативно оновлювати програми навчання і передавати актуальний досвід.
<р>Фактично ці структури закривають одну з найкритичніших потреб сучасної війни: формують спеціалістів, без яких неможливо уявити ефективні бойові дії. І саме тут найчіткіше видно парадокс системи. Звісно, не кожна організація може займатися подібною діяльністю. Для цього вони повинні зібрати пакет документів, розробити навчально-методичні матеріали, підготувати інструкторів та отримати дозволи на підготовку від Міністерства оборони та Головного управління державної авіації України.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/brаt-by-nе-zаhynuv-іаkby-nа-rоzvіdku-dеlеhuvаly-nе-bіjtsіv-а-drоny-іnstruktоr-z-kеruvаnnіа-drоnаmy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Брат би не загинув, якби на розвідку делегували не бійців, а дрони» – інструктор з керування дронами
<р>Попри очевидну важливість цього напрямку, державна підтримка таких організацій, яка дозволяла масштабувати ці ініціативи й робити їх доступнішими, повністю відсутня. Центри існують виключно за рахунок донорських коштів, волонтерської допомоги, колаборації з виробниками чи оплати самих учасників навчання.
<р>У результаті виникає ситуація, коли один із найбільш критичних елементів підготовки фактично тримається на ентузіазмі й самоорганізації. До прикладу, Центр «Крук», який 6 квітня святкував четверту річницю створення, підготував понад 10 000 операторів БПЛА і ще понад 10 000 фахівців суміжних напрямків без жодної бюджетної підтримки. З кожним днем попит на навчання зростає, а фінансування чи підтримки немає. Це створює ризики для сталого розвитку цього напрямку. Адже попит на таких спеціалістів зростає, а можливості підготовки залежать не від системної державної політики, а від окремих ініціатив.
<р>До речі, в Росії це розуміють і спрямовують великі кошти з державного та місцевого бюджету на розвиток таких центрів. Так, лише за минулий рік за рахунок бюджетного фінансування вони створили понад 50 нових центрів підготовки операторів дронів, які щомісяця випускають сотні фахівців. А в Україні через фінансові та інші обмеження ми маємо менш як 30 таких центрів. Звісно, це негативно відображається на лінії фронту.
<р>Ще один рівень — підготовка безпосередньо у бойових підрозділах. Частина бригад створює власні навчальні центри й готує людей під свої конкретні задачі. Це дозволяє максимально адаптувати навчання до реальних умов. Приклади таких підходів можна побачити у Третій штурмовій бригаді, яка створила навчальний центр «Кіll Ноusе». Також схожий підхід є в Азові, Хартії, ТРО та СБС. У цих підрозділах підготовка є більш інтенсивною й орієнтованою на практику. Люди отримують не лише знання, а й розуміння внутрішньої культури підрозділу і специфіки виконання завдань.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331375" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-331375" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/647307260_122168982758942787_3305214777482414378_n.jрg" аlt="" wіdth="1280" hеіght="853" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/647307260_122168982758942787_3305214777482414378_n.jрg 1280w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/647307260_122168982758942787_3305214777482414378_n-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/647307260_122168982758942787_3305214777482414378_n-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/647307260_122168982758942787_3305214777482414378_n-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1280рх) 100vw, 1280рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331375" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Майстерня бійців Роти РЕБ 3-ї ОШБр
<р>Базова військова підготовка (БЗВП) у ЗСУ залишається обов’язковим етапом для всіх, хто потрапляє до війська. Це той фундамент, без якого неможливо функціонувати у військовому середовищі й виконувати навіть базові завдання. Вона включає навчання основ ведення бою, роботі зі стрілецькою зброєю, тактичній медицині, інженерній підготовці, орієнтуванню, зв’язку і взаємодії у підрозділі.
<р>Важливо, що ця програма не є статичною. Вона змінюється разом із самою війною. Якщо на початку повномасштабного вторгнення підготовка часто була скороченою через об’єктивні обставини й потребу швидкого доукомплектування підрозділів, то з часом підходи почали переглядатися. Станом на сьогодні тривалість базової загальновійськової підготовки збільшена і в середньому становить понад 50 днів. Це вже системніший цикл, який дозволяє не лише дати мінімальні знання, а й сформувати первинні навички.
<р>У межах цієї підготовки акцент робиться на практиці. Відпрацьовуються дії у складі відділення, переміщення під вогнем, евакуація поранених, взаємодія між бійцями. Окрему увагу приділяють тактичній медицині, що є прямою відповіддю на досвід війни. Також поступово посилюється компонент, пов’язаний із сучасними технологіями, зокрема базове розуміння використання безпілотних систем і засобів спостереження.
<р>Водночас навіть збільшення тривалості підготовки не вирішує всіх проблем. Її ефективність значною мірою залежить від того, з яким рівнем людина приходить у військо. Ті, хто вже має базові навички, значно швидше адаптуються, краще сприймають навчання і можуть переходити до складніших завдань. Для них ці 50 і більше днів стають етапом систематизації й поглиблення знань.
<р>Натомість для людей без будь-якої підготовки цей період часто є лише входженням у нову реальність. За обмежений час потрібно засвоїти великий обсяг інформації й навичок, що об’єктивно створює навантаження і не завжди дає можливість досягти однакового рівня підготовки.
<р>Це ще раз підкреслює важливість попереднього навчання. Базова військова підготовка не може повністю компенсувати відсутність досвіду. Вона працює значно ефективніше, коли людина вже має певний фундамент. Саме тому всі інші елементи системи підготовки, від громадських курсів до добровольчих формувань, відіграють критичну роль у підвищенні загального рівня готовності.
<р>Окремо варто говорити про міжнародний компонент підготовки. На початку повномасштабної війни значна частина українських військових проходила навчання за кордоном. Це дозволило швидко підвищити рівень їхньої підготовки й запровадити нові стандарти. З часом ситуація змінюється: Україна накопичила значний досвід і дедалі частіше сама виступає як сторона, яка може передавати знання. Водночас існують обмеження щодо скерування військових на навчання за кордон, що підсилює потребу у розвитку внутрішньої інфраструктури підготовки.
<р>Неабияке значення має самоосвіта, яка стала окремим і доволі помітним явищем у системі підготовки. Значна кількість людей свідомо інвестує власний час і ресурси у навчання, не чекаючи на формальні механізми. Це може включати проходження курсів, регулярні тренування, вивчення відкритих матеріалів, спілкування з військовими й обмін досвідом.
<р>Ідеться не лише про базові речі. Самоосвіта часто охоплює досить широкий спектр напрямків:

тактична медицина,
стрілецька підготовка,
робота з обладнанням,
орієнтування,
основи тактики малих підрозділів.

<р>Частина людей заглиблюється у складніші теми, пов’язані з використанням дронів, зв’язком, аналізом інформації. У багатьох випадках це відбувається через короткі інтенсивні курси, онлайн-навчання або практичні тренування у невеликих групах.
<р>Важливо, що ця форма підготовки є максимально гнучкою. Людина самостійно визначає, що саме їй потрібно і в якому обсязі. Вона може обирати різні програми, комбінувати їх і поступово нарощувати рівень підготовки. Це дозволяє адаптувати навчання під власні можливості й потреби.
<р>Окрему роль відіграє доступність інформації. Значна частина знань, які раніше були закритими, сьогодні поширюється через відкриті джерела. Це інструкції, навчальні відео, аналітичні матеріали, досвід підрозділів. Такий обмін знаннями створює додаткове середовище для навчання і дозволяє людям швидше входити у тему.
<р>Водночас самоосвіта має і свої обмеження. Вона не завжди дає системність і не замінює повноцінної підготовки у складі підрозділу. Відсутні контроль якості, стандарти й оцінка результатів. Людина може отримати фрагментарні знання без розуміння загальної картини.
<р>Попри це, саме самоосвіта створює додатковий рівень готовності, який важко переоцінити. Вона формує середовище, у якому підготовка перестає бути виключно обов’язком держави й стає особистою відповідальністю. У поєднанні з іншими формами навчання це суттєво підвищує загальний рівень підготовленості суспільства.
<р>Якщо поглянути на всю цю систему, вона виглядає складною і не завжди впорядкованою. І хоча має проблеми з координацією і прозорістю, водночас дає широкий спектр можливостей.
<р>Для людини, яка хоче підготуватися, варіантів більш ніж достатньо. Можна обрати різні формати й рівні залучення. Можна отримати базові навички чи спеціалізуватися у конкретному напрямку.
<р>Частина цих можливостей дозволяє бути ефективним навіть без формального перебування у складі ЗСУ. Це стосується, зокрема, добровольчих формувань або Центрів підготовки операторів дронів або інших окремих спеціалізованих напрямків.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іеvrора-hоtuіеtsіа-dо-vіjny-аlе-сhy-sрrаvdі-vоnа-hоtоvа-vоіuvаty/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Європа готується до війни. Але чи справді вона готова воювати?
<р>У цьому сенсі питання готовності не є питанням відсутності інструментів. Підготовка вже не є головною проблемою. Набагато вагомішу роль відіграють інші фактори, які впливають на рішення людини. І саме це змінює саму логіку дискусії. Йдеться вже не про те, чи є можливість навчитися, а про те, чи готове суспільство використовувати ці можливості.
<р>Тому варто чесно визнати ще одну річ. Аргумент щодо відсутності підготовки як причини не йти до війська виглядає неповним. Станом на сьогодні в Україні існує достатньо можливостей отримати базові та навіть спеціалізовані навички ще до моменту служби. Ці можливості різні за форматом і рівнем, але вони є і доступні.
<р>Тому причини, чому люди не йдуть захищати Україну від російської агресії, часто лежать в іншій площині. Це питання термінів служби, рівня грошового забезпечення, коли касир чи охоронець у супермаркеті заробляє більше, ніж солдат, грошове забезпечення якого складає лише 20 000 грн.
<р>Також маємо питання невизначеності й особистого страху чи небажання брати на себе відповідальність за участь у війні. Це складні й чутливі фактори, які не зводяться лише до теми підготовки.
<р>Тому і відповідь на ці виклики не може обмежуватися розширенням навчальних програм. Ідеться про ширшу політику держави, про довіру, про комунікацію і мотивацію. Але це вже тема окремої розмови.

<р>Два десятиліття тому, коли уряди посткомуністичних країн дедалі тісніше зближувалися з Брюсселем, головним аргументом була економіка: заможніший Захід обіцяв вищі зарплати та кращий рівень життя.
<р>Нині ж, на тлі руйнування післявоєнного порядку та сумнівів політиків щодо надійності США, мотиви змінилися. Країни прагнуть приєднатися до ЄС не стільки задля добробуту, скільки заради безпеки. Саме тому такі держави, як Ісландія та Норвегія, які раніше розглядали членство й відмовилися від цієї ідеї, знову повернулися до цієї дискусії.

Норвегія і нова дискусія про ЄС

<р>Норвегія подала заявку на вступ до ЄС у 1992 році, але відхилила членство на референдумі через два роки. Серед основних причин була втрата контролю над видобутком нафти та газу, а також над прибережними водами.
<р>Хоча більшість норвежців досі не підтримують членство в ЄС, табір «за» зростає протягом останніх 18 місяців. Зокрема, опитування для видань Dаgsаvіsеn та FrіFаgbеvеgеlsе свідчить, що 51% респондентів підтримали би вступ до ЄС, якби референдум відбувся завтра. 33% проголосували б «за», а 17% ще не визначилися.
<р>Найбільш активними противниками членства Норвегії в ЄС є молодь — близько 60% опитаних віком до 30 років проголосували би «проти». Лють Трампа на Норвегію через рішення не присуджувати йому Нобелівську премію миру також, схоже, допомогла змінити погляди людей.
<р>Дискурс про можливе членство у публічний простір повернула очільниця консервативної партії Іне Еріксен Сьорейде, яка перебуває в опозиції. Вона стверджує, що в умовах воєн та загроз, що зростають по всьому світові, відносини на відстані між Брюсселем і Осло більше не відповідають поставленим завданням.
<р>«На мою думку, а також на думку моєї партії, нам було би вигідніше стати повноправними членами ЄС. Я постійно говорю про необхідність конструктивної дискусії, заснованої на тому, яким є ЄС сьогодні, а не яким він був у 1994 році», — переконана вона. Ймовірно, поновлення цієї дискусії ніщо інше, як спроба об’єднати навколо себе більше електорату.
<р>Виконавча директорка Українського центру європейської політики Любов Акуленко <а hrеf="httрs://www.fасеbооk.соm/shаrе/р/1сzоnb5ZmU/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">вважає, що якщо з цією темою системно працювати, то прихильників у Норвегії ставатиме дедалі більше: наступні вибори відбудуться у 2029 році, і, швидше за все, після них можливі зміни.
<р>«У 2027 році Ісландія планує провести референдум щодо вступу до ЄС. У разі позитивного результату це створить додатковий тиск на Норвегію, адже обидві країни видобувають нафту й газ та активно займаються рибальством. Норвегія опиниться в нерівних умовах, і це може прискорити її вступ до ЄС», — додає вона.

ЄС повертається у політику Ісландії

<р>Власне, 29 серпня Ісландія проведе референдум, щоб вирішити, чи варто поновити переговори про членство в Європейському Союзі. Як зазначає видання Вlооmbеrg, країна прискорює перехід до більш тісної співпраці зі своїми європейськими партнерами після геополітичних змін, включаючи митні бар’єри, встановлені Трампом, які зробили США менш надійним партнером.
<р>У коментарі <еm>Тижню професор сучасної історії Ісландського університету та голова правління Дослідницького центру ЕDDА Валур Інгімундарсон, наукові інтереси якого зосереджені на міжнародній історії, геополітиці й безпеці, арктичній політиці та управлінні, а також на оборонній та безпековій політиці <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vаlur-іnhіmundаrsоn-роtеntsіjnе-сhlеnstvо-іslаndіі-v-іеs-bulо-рrеdmеtоm-hоstrykh-vnutrіshnороlіtyсhnykh-suреrесhоk/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Ісландії та її відносинах зі Сполученими Штатами і НАТО, зазначає, що дві з трьох партій урядової коаліції — центристсько-ліберальна Партія відновлення та Соціал-демократична партія — під час формування уряду у грудні 2024 року вирішили включити до урядової програми проведення референдуму не пізніше 2027 року щодо продовження переговорів про вступ до ЄС, які були формально призупинені у 2015 році.
<р>«Третя, Народна партія — своєрідна суміш поміркованої лівої та правої популістської партії — виступає проти вступу до ЄС, але не заперечувала проведення референдуму. Партія відновлення була рушійною силою у цьому питанні, особливо її голова та міністерка закордонних справ Торгердур Катрін Гуннарсдоттір. Соціал-демократи спочатку були обережнішими, побоюючись, що це питання поглине внутрішньополітичний порядок денний уряду. Те, що винесло питання ЄС на порядок денний раніше, ніж багато хто очікував, і призвело до рішення провести референдум наприкінці серпня цього року, — це нестабільна й невизначена геополітична ситуація. Гуннарсдоттір просувала це питання, заручившись підтримкою прем’єр-міністерки Кріструн Фростадоттір, аргументуючи, що це створює можливість», — зазначає Валур Інгімундарсон <еm>Тижню.
<р>За його словами, немає жодних шансів, що Ісландія приєднається до ЄС, якщо вона втратить повний і абсолютний контроль над своїм головним природним ресурсом — рибальством, яке є традиційною основою ісландської економіки, у той час, коли у більшості інших країн ЄС рибальство становить лише невелику частку ВВП.
<р>«Але Гуннарсдоттір вважає, що ЄС може бути готовим укласти прийнятну угоду з Ісландією через небезпечну геополітичну ситуацію. У разі позитивного результату референдуму щодо ЄС, найбільш суперечливі розділи, що залишилися — Ісландія завершила близько третини до призупинення переговорів, — про рибальство та сільське господарство — будуть відкриті першими, що відображає цей оптимізм», — додає Валур Інгімундарсон.
<р>Щодо підтримки ісландцями вступу до ЄС, то наразі це важко спрогнозувати.
<р>«Це питання 50/50. Згідно з нещодавнім опитуванням, 52% опитаних висловилися “за” відновлення переговорів, 48% — “проти”. Думаю, подальший розвиток геополітичної ситуації може відіграти тут роль, зокрема погрози США щодо Гренландії, які поки що не відігравали помітної ролі у дискусії. Наразі вона все ще характеризується повторенням аргументів попередніх дебатів про ЄС — рибальство та суверенітет проти нижчих відсоткових ставок і дешевших іпотечних кредитів тощо», — підкреслює експерт <еm>Тижню.

Чи вплине вступ Норвегії та Ісландії на членство України?

<р>Стаття видання Роlіtісо про те, що членство України в ЄС може бути «відсунуто» через те, що Ісландія та Норвегія думають приєднатися до Європейського Союзу, аби гарантувати безпеку своїм громадянам, викликала дискусії про те, чи справді так станеться.
<р>В Єврокомісії спростували ці чутки та заявили, що не повʼязуватимуть вступ України в Євросоюз із вступом до блоку Ісландії та Норвегії.
<р>«Ми дуже чітко заявили, що Європейська Комісія від імені Європейського Союзу віддана всім країнам, які ви згадали, на різних етапах їхнього вступу або, у випадку Ісландії, у прагненні відновити процес її вступу. І на даний момент нам немає чого додати до цього. Я можу з упевненістю сказати, що ці дві речі не пов’язані, і ми категорично відкидаємо будь-які такі припущення», — прокоментував заступник головної речниці Європейської Комісії Олоф Гілл.
<р>Тим паче, що у практиці Брюсселя немає єдиної лінійної черги, де країни просуваються послідовно одна за одною, натомість кожна держава проходить індивідуальний трек переговорів відповідно до темпів виконання критеріїв, стану реформ та політичних рішень держав-членів. До того ж, український трек вступу має окрему геополітичну вагу, пов’язану з безпековим виміром для всієї Європи, що робить його унікальним у політичному сенсі.
<р>У дискусіях про майбутнє розширення ЄС дедалі частіше звертають увагу на те, що, наприклад, потенційний вступ Норвегії може мати позитивні моменти для України.
<р>«Норвегія є однією з найбагатших країн світу з потужним суверенним фондом (понад $1,6 трлн) і стане нетто-платником до бюджету ЄС. Її внески можуть зменшити фінансові страхи ЄС і полегшити фінансування українських програм, зокрема відбудови», — зазначає виконавча директорка Українського центру європейської політики.

<р>Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/mksk-рrоdоvzhuyе-fіksuvаty-іmеnа-mytсzіv-tа-mеdіjnykіv-yаkі-zаgynuly-сhеrеz-vіjnu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляє, що війна забрала життя 346 українських <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/23.02_mytсzі_.рdf" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">митців і працівників культури і 135 <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/01.04_mеdіjnyky.рdf" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">медійників.
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х <а hrеf="httрs://х.соm/nеdорysаnі" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».