Український тиждень

<р>Сьогодні ми читаємо твори Тараса Шевченка без «купюр». Але мало хто знає: щоб в українців з’явилася така розкіш, понад сторіччя тому розробили цілу таємну місію. У підросійській Україні зробити це було неможливо, тож Київська громада з цією метою делегувала подружжя Олександра і Софії Русових до Праги. А щоб хоч половину опублікованих текстів Шевченка можна було привезти у Київ, твори розділили на «цензурну» і заборонену частини. 

<р>

Подружжя Русових і місце друку: невипадковий вибір

<р>Твори Тараса Шевченка стали знаковими для українського руху після першої ж публікації. До другої половини ХІХ століття було здійснено п’ять видань «Кобзаря»:

самим Тарасом Шевченком у Петербурзі в 1840-му і 1860 році;
московським видавцем Дмітрієм Кожанчіковим у 1867 році та того ж року в Петербурзі,
а п’яте видання організував у Львові народовець Корнило Сушкевич у 1869 році.

<р>Жодне з цих видань не охоплювало більшості творів Шевченка, і цю проблему прагнула вирішити Київська громада.
<р>Зібрати таке видання було непросто і з юридичного, і з практичного боку. Цією справою заопікувалися етнографи Павло Чубинський та Хведір Вовк. Перший належав до групи громадівців, які редагували «Кобзаря», та спілкувався з родичами Шевченка щодо авторського права на твори. А другий зʼясував питання цензури та залучив словʼянознавця, етнографа та статистика Олександра Русова, який працював на той час у Петербурзі та входив до багатьох українських наукових і громадських товариств. На той час Русов планував реалізуватися у славістиці й прагнув навчатися в найпрогресивнішій на той час слов’янській столиці — Празі. Він щойно обвінчався із Софією Ліндфорс, і обоє відгукнулися на заклик Київської громади негайно.
<р>Попередньо порадившись із київським цензором (за невелику плату в 50–70 рублів), Київська громада вирішила розділити рукопис на два томи:

дозволений і безпечний для імперії,
такий, що містить твори, яких в імперії не пропустять.

<р>У 1875 році Олександр Русов порадився зі службовцем «Главного управления по делам печати», своїм товаришем — московським поетом Яковом Полонскім. Той «дуже високо ставив поетичний геній Шевченка» й порадив поспішати зі втіленням ідеї такого видання, бо «обкарнають в Росії волю печатного слова взагалі, а українського — особливо». Полонскій порадив і видавати за кордоном, адже там легше було б представити цензурний том і отримати дозвіл на його поширення в Російській імперії
<р>У травні 1875 року молоде подружжя Русових вирушило до Праги. Це місто було центром наукових і просвітницьких ініціатив, пов’язаних із розвитком національних культур народів Австро-Угорської та Російської імперій. Тут активно діяли ліберальні друкарні, наукові товариства, які підтримували ідеї культурної автономії та свободи слова. І сам Шевченко неодноразово згадував у своїх творах видатних чехів: написав поему «Єретик», присвячену Яну Гусу — релігійному реформаторові та проповіднику; згадував Яна Коллара, Вацлава Ганку й Павела Йозефа Шафарика у поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Додатковим завданням для Русових стало розшукати у родини Павела Шафарика закінчення поеми «Єретик» («Ян Гус»), яку Шевченко надсилав Шафарикові. Проте, як з’ясувалося пізніше, у паперах батька син Шафарика знайшов цю поему без закінчення.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Софія Русова — громадська й освітня лідерка кількох епох
<р>Софія Русова згадувала пізніше, що їх захопив революційний дух, який панував у Чехії: «Ми влучили саме в розпал національної боротьби чехів і в добу внутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори. Старочехи йшли під проводом Палацького і Рігера, а младочехи мали політичний орган “Народні Лісти” під редакцією Ґреґра. Це був час, коли празький університет уже придбав кілька катедр із чеською викладовою… Русов якось відразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність! Як раділи разом із ними кожною їхньою перемогою, кожнім придбанням національної культури! Разом із ними обурювалися проти системи “trрny оdроr” пасивного опору з нехтуванням ворога — системи, що її трималася партія старочехів! Друкарня “Народніх Листів” ласкаво згодилася друкувати “Кобзаря” і Олександер заходився впорядковувати матеріали, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу; деякі вірші знайдено в кількох варіантах, із різними змінами, що відрізняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати спомини про самого поета».
<р>Паралельно з «Кобзарем» Олександр Русов працював над авторським підручником «Граматики української мови», який через цензурні утиски світу так і не побачив. Водночас молодий вчений відвідував лекції у Празькому університеті та наполегливо працював у бібліотеках.

Чехи активно допомагали в роботі

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331940" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Едвар Грегр
<р>Чеська сторона відіграла ключову роль у підготовці та виданні празького «Кобзаря», забезпечивши як технічні, так і організаційні умови для його появи. Олександр Русов теж обґрунтовував вибір видавця: «Коло самого міста у селі Бубенчі поселилися ми на літо. Звідти можна було, перейшовши Вишеградську гору, Вишеград і Карлів міст, пішки ходити у Прагу, або, сівши на залізницю, проїхати до міста тільки одну станцію. Думати довго — до якої типографії звернутися, не приходилося: Едвард Грегр, редактор прогресивної газети “Nárоdní Lіsty”, один з видатніших ораторів на мітингах молодочеської партії, мав велику типографію, найкращу книготорговлю у Празі; мав він при типографії й словоливарню (slévárnu), значить міг сам і літери для українського тексту зробити, що було б далеко трудніше у других типографіях. До нього я й звернувся з проханням заготовити нові літери і взірці до перших літер кожного вірша».
<р>Крім того, позитивно на співпраці відобразилася готовність Едварда Грегра формально взяти на себе функції видавця. Це мало й певне конспіративне значення: працівникам типографії він представив Олександра Русова як «редактора і коректора, що знає українську мову». Чеські друкарі, за свідченням «редактора», забезпечили високий рівень поліграфічного процесу, включно з виготовленням спеціального шрифту та професійною коректурою: «Коли виготовили потрібний шрифт, почалися набір і правка коректури, яку засилали мені двічі: раз — у стовпцях, себто в гранках, і другий раз поверстані у нумеровані сторінки. Управитель типографії, готуючися до історичної вистави типографського майстерства, показував мені зразки коректур ХVІІ століття і роз’ясняв, як теперішні коректурні значки пішли з латинських слів dеlеtur, lіgаtur (видалити, звʼязати) тощо, при чому прохав, щоб і я ставив такі ж значки, до яких звикли усі їх наборщики».
<р>Крім того, чеська сторона сприяла поширенню видання та його легалізації. Після завершення друку першого, «цензурного» тому «Кобзаря» (4000 примірників) саме Едвард Грегр надіслав його у «Главное управление по делам печати», прохаючи дозволу продавати його в Росії. Як згадував Олександр Русов, «йому прийшлося вести велику баталію, поки він одвоював пропуск І тому через границю», що було особливо складно в умовах, коли «місяців через 3–4 після того вийшов неопублікований закон, яким трохи не зовсім заборонялося видання українських книжок». Таким чином, участь чехів охоплювала весь цикл видання найповнішого на той час видання творів Шевченка — від технічної підготовки до політичного лобіювання його розповсюдж ення.

Складнощі місії

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331941" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Друкарня Едвард Грегра у Празі
<р>Видання «Кобзаря», що відбулося напередодні сумновідомого Емського указу, супроводжувалося низкою суттєвих труднощів, передусім пов’язаних із цензурними обмеженнями та політичною ситуацією в Російській імперії. Поділ на два томи був штучним і не зовсім чітко відображав розвиток творчості Тараса Шевченка.
<р>Олександр Русов додав до «Кобзаря» кілька спогадів про поета, які було непросто зібрати у стислі терміни. Проблему поглиблювало небажання сучасників долучатися: часто відповідали, що «не візьмуть на себе права критикувати твори великого поета, а дрібні ж анекдоти не варт згадувати та друкувати». Унаслідок цього частина матеріалів надходила із запізненням: у першому томі вийшли спогади Івана Тургєнєва та Якова Полонского, а «Костомаров та Микешин вже тільки у 1876 році прислали свої згадки і ці прийшлося помістити тільки у другий (нецензурний) том».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Русов: статистика на користь свободи
<р>Не менш відчутними були технічні та редакторські труднощі. Сам упорядник визнавав, що «помилок і невитриманості одного якого-небудь правопису в обох томах було досить»: «ми проґавили цілу стрічку»; «замість “розкувати” зісталося “роззувати”, що міняло зміст вірша», «те саме слово надруковано було різними буквами» тощо. Частково це пояснювалося складністю роботи з рукописами, відсутністю сталого правопису, а частково й обставинами особистого життя упорядників, адже молоде подружжя Русових втратило у той час свою першу дитину. Обмеженим виявився і контроль редактором чеських друкарів, з якими виявилося складно виправляти помилки в стислі терміни. Зокрема, коли Олександр Русов просив змінити один із рядків, управитель типографії сказав, що не варто того робити з «lісеntіа роëtіса» (через вольність поета).

Вінець праці

<р>Хоч Михайло Драгоманов при зустрічі з Олександром Русовим і розкритикував його працю, та саме текст празького «Кобзаря» ліг в основу женевських видань 1878, 1881 та 1890 років, які призначалися для нелегального розповсюдження і якими опікувалося драгоманівське видавництво «Громада».
<р>Повернення Русових в Україну збіглося з різким посиленням утисків українського слова: «У Києві, куди я приїхав здати справоздання про закінчення дорученої мені праці, вже чекали того терористичного натиску на українське слово, який у подробицях став звісним трохи згодом. “Кіевскій Телеграфъ” став вже органом другого напрямку: “коли хто думає демократичні українські думки висловлювати, то треба тепер звертатися до П. А. Зеленого у “Одесскій Вѣстникъ”! Так казали сумуючи громадяне, з котрих де-кого скоро після того порозсилали то у Петербург, то в Псков, то що». Цей контекст підтверджував слушність попередніх застережень Якова Полонского щодо цензури.
<р>Поширення празького видання мало обмежений характер. Перший том відправили у київський магазин Ільницького, а другий (тисяча примірників) був виготовлений навесні 1876 року. Олександр Русов офіційно надіслав примірник із нього лише Якову Полонскому як чиновнику цензурного відомства. Усі інші примірники другого тому і частина накладу першого залишилися у книгарні «Grеgrа і Dаttlа» для продажу за кордоном. З метою популяризації видання серед європейської аудиторії Софія Русова переклала деякі поезії Шевченка та його коротку біографію французькою мовою і надіслала ці матеріали до французького журналу «Rеvuе dеs dеuх mоndеs».
<р>
<р>Тож місія, яку втілили Русові, була складною, але дуже вчасною. Після 1876 року вже довелося б чекати на дозвіл для подібного видання чи не десятиліття. Воно забезпечило значний прогрес для українського та європейського шевченкознавства. Празький «Кобзар» був доволі популярним серед українців: так, книгознавець Павло Богацький наводив спогад, що «зовсім неграмотний сусід Євгена Чикаленка не пошкодував заплатити за нього (“Кобзар”) 25 карбованців — “суму, за яку в той час можна було купити десятину поля”». І цей приклад свідчить про ціну, завдяки якій відбувався розвиток української культури: через дипломатію, контакти, взаємні зацікавлення на межі програшу і, звісно ж, на плечах ентузіастів.

<р>Мабуть, найбільше враження на українця, який ступає з літака в аеропорту Індіри Ґанді в Нью-Делі, справляє реклама російського пропагандистського каналу RТ. На перших білбордах, які бачить новоприбула людина дорогою до стійки перевірки документів, її просто важко не помітити. Однак пропаганда з безпосередніх російських джерел — це лише вершина айсберга. Базуючись на успадкованій від СРСР мережі, Росія сформувала в регіоні особливий імідж і продовжує над ним працювати, вміло припасовуючи виклики сьогодення. За таких умов країнам Заходу варто було б активізувати роботу. Є що робити й Україні, аби зробити себе більш видимою для країн регіону, і якісна інформаційна стратегія для цього вкрай необхідна.
<р>Водночас навіть у тих країнах Південної та Південно-Східної Азії, де присутність Росії найпомітніша — як-от Індія, — а тим паче у тих, де вона намагається працювати, але її вплив не такий явний — як Індонезія чи Філіппіни, Росію розглядають не як особливу супердержаву, а швидше як інструмент балансування. Культура, експорт зброї чи енергоносіїв — одні з тих категорій, що все ще дозволяють Кремлю «тримати» власний імідж у регіоні.
<р>Готуючи цей матеріал, Тиждень поговорив з експертами та журналістами, що живуть у країнах Південної та Південно-Східної Азії чи тривалий час їх досліджують, намагаючись зрозуміти, як Росія змінює інформаційну тактику з огляду на виклики своєї війни проти України.

RТ, Sрutnіk — пропагандистська мережа Кремля за кордоном

<р>Упродовж останнього року російський пропагандистський канал RТ значно активізував свою присутність в країнах глобального Півдня, але в Індії цей «прорив» можна побачити найчіткіше. Владімір Путін разом зі своєю головною пропагандисткою Марґарітою Сімоньян під час візиту у грудні формально і помпезно запустив канал RТ Іndіа, цього року також почала роботу гіндімовна версія. Канал має передачі з віп-ведучими, наприклад, із колишнім міністром закордонних справ Салманом Хуршідом. Відомий політик і публічний інтелектуал Шаші Тарур став співведучим десятисерійного шоу «Імперські рахунки» (Іmреrіаl Rесеірts), в якому переглядає спадщину Британської імперії, а у першому випуску розповідає про «особливі» звʼязки Росії та Індії, повагом гуляючи Красною площею у Москві (передача вийшла восени 2025 року).
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331921" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Скриншот із програми «Імперські рахунки» за участі відомого політика та публічного інтелектуала Шаші Тарура
<р>У Нью-Делі можна зустріти плакати із рекламою RТ. Напередодні його відкриття Росія навіть профінансувала окремий потяг метро, назвавши його потягом російсько-індійської дружби, що також мав брендування RТ. Водночас, попри вочевидь недешеве і наполегливе просування, пряме охоплення каналу все ще дуже обмежене. Окремі матеріали мають великі перегляди й охоплення через публікацію на інших ресурсах. Наприклад, перший епізод «Імперських рахунків» на особистому ютуб-каналі Шаші Тарура має понад 500 тисяч переглядів. Ці документальні серії, як і чимало іншої продукції RТ, демонструє також індійський канал Dооrdаrshаn (DD). Під час візиту Путіна до Індії у грудні 2025 року RТ та Рrаsаr Вhаrаtі (суспільний мовник, який займається менеджментом Dооrdаrshаn) підписали меморандум про порозуміння. Хоч Dоrdаrshаn (DD) нині значно поступається в кількості глядачів приватним каналам, його все ще активно дивляться в Індії, зокрема у сільській місцевості, тож кремлівська інвестиція співпраці цілком очевидна. Втім, поки не має особливого результату. «В Індії лише використання іноземного контенту не працюватиме», — розповідає мені знайомий індійський журналіст. За його баченням, RТ поки не має особливого впливу на інформаційний простір Індії.
<р>«RТ та Sрutnіk не є відомими медіа у Південно-Східній Азії. Вони не ведуть мовлення жодною з місцевих мов, а це досить важливо. Вони мовлять лише англійською. RТ можна подивитися, наприклад, у готелях», — розповідає у розмові із Тижнем старший аналітик сингапурського Інституту ім. Юсофа Ісхака Ян Сторі. Він єдиний, хто підготував та видав у 2025 році англомовну книгу про російські впливи у Південно-Східній Азії «Путінська Росія та Південно-Східна Азія. Азійський поворот Кремля та наслідки російсько-української війни» (Рutіn’s Russіа аnd Sоuthеаst Аsіа: Тhе Кrеmlіn’s Ріvоt tо Аsіа аnd thе Іmрасt оf thе Russіа-Ukrаіnе Wаr).
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331922" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ян Сторі у розмові з Тижнем

Проєкти для молоді під парасолькою пропаганди

<р>Водночас RТ намагається поширювати свій вплив серед молоді через так звані «навчальні» проєкти RТ Асаdеmy. Для кожного регіону вони дещо змінюють формулювання назв курсів і підхід. Проєкт розпочав роботу у квітні 2024 року та спершу був націлений на молодь із країн АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії, до якої входять 11 країн: Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Сингапур, Бруней-Даррусалам, Таїланд, Вʼєтнам, Лаос, Мʼянма та Східний Тімор). Пізніше він розширився на Китай, Африку та Індію.
<р>Нині RТ Асаdеmy має версії для навчання онлайн і наживо. Так, найпоширеніша опція — це відеокурс міжнародної журналістики для молодих фахівців із країн регіону. Інформація про такі курси поширюється через соцмережі російських посольств і «Російських домів», оскільки фінансується Россотруднічєством. Водночас RТ також організовує і події наживо, які відбуваються на базі «Російських домів». У грудні 2025 року такий захід відбувся у столиці Індонезії Джакарті (на сайті RТ Асаdеmy зазначено, що його відвідали 500 молодих людей з Індонезії, Малайзії, Філіппін, Камбоджі, Таїланду та Південної Кореї). А в листопаді того ж року пропагандистський проєкт провів серію лекцій в університетах Індії.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331923" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Скриншот із відео RТ Асаdеmy про подію у Джакарті
<р>RТ Асаdеmy — не єдиний проєкт, через який Росія намагається анґажувати місцевих молодих журналістів, блогерів та інфлюенсерів. Ще один — SрutnіkРrо. За даними Інституту дослідження війни (ІSW), станом на 2025 рік у межах цієї пропагандистської ініціативи пройшли навчання 12 700 молодих журналістів, блогерів та інфлюенсерів з усього світу. Як і RТ Асаdеmy, SрutnіkРrо укладає угоди й меморандуми порозуміння з університетами країн регіону. У 2025 році такі угоди було укладено з університетами у Бангладеш, а у 2024 — в Індонезії.
<р>Як зазначають аналітики ІSW, робота Кремля щодо формування прихильних до своїх наративів журналістів і власного глобального медіаконгломерату розпочалися задовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Водночас ця робота посилилася і розширилася після 2022 року. Є три країни, які Кремль визначив як власний пріоритет у посиленні медіаприсутності після початку повномасштабного вторгнення в Україну, — це Індія, Іран та Китай.
<р>Окрім активізації роботи RТ, проєктів для молоді RТ Асаdеmy та SрutnіkРrо, Росія на державному рівні налагоджує співпрацю із місцевими медіа. «Росія підписала низку угод про співпрацю в галузі ЗМІ з В’єтнамом та Філіппінами, що, по суті, дало їй можливість поширювати свою пропаганду щодо війни та інших питань. Але це не надто поширене явище. Набагато більше занепокоєння у цьому регіоні викликає китайська пропаганда», — каже у коментарі Тижню Ян Сторі. Окрім В’єтнаму та Філіппін, Росія має меморандуми та угоди з Індонезією (між RТ та індонезійським суспільним мовником ТVRІ від 2024 року). А російський пропагандистський ресурс Sрutnіk у 2022 році підписав угоду із каналом Мyаwаddy ТV, яким керує мʼянмська хунта.
<р>Однак Ян Сторі, як і чимало інших дослідників китайської пропаганди, вважає, що обидві пропаганди підсилюють і перекривають одна одну, зокрема у регіоні. «Багато російських наративів про війну, зокрема, що це Захід спровокував Росію на напад на Україну, запропонувавши їй членство в НАТО, а також нібито Захід використовує Україну та Зеленського як маріонетку, поширюються китайськомовними ЗМІ в цьому регіоні світу», — каже Сторі.

Історія, культура та радянський спадок — довгострокові інструменти маніпуляцій

<р>У своїй книзі він, утім, фокусується на економічному та військовому вимірах співпраці Росії із країнами регіону і робить важливі висновки. Попри те що Росія не має економічної ваги в регіоні (на противагу США та Китаю), і її не розглядають як впливового актора (Інститут, у якому працює дослідник щороку готує опитування щодо цього питання, результати цьогорічного дивіться в Інфографіці), Кремль усе ще залишається вагомим гравцем. У своїй книзі Ян Сторі визначає чотири причини такої ситуації:

По-перше, регіональне сприйняття глобального статусу Росії та історичної спадщини Радянського Союзу.
По-друге, експорт Росії до цього регіону. Порівняно з обсягами експорту із Китаю чи навіть ЄС він незначний, але для деяких країн це стратегічно важливі сфери, як, наприклад, зброя чи атомна енергетика.
По-третє, відносно позитивний імідж Росії та особисто Владіміра Путіна, який контрастує зі сприйняттям Заходу.
По-четверте, роль Росії в регіональній геополітиці. Сторі зазначає, що хоча сприйняття Росії як впливової економічної сили не дуже значне, країни використовують Кремль як «інструмент хеджування» у своїх відносинах із вагомими регіональними акторами.

<р>
<р>При цьому Росія не має єдиної стратегії для регіону. Так, це можуть бути інвестиції чи пропозиції у тих галузях, які не може або не хоче покрити Захід — наприклад, атомна енергетика. Країни Південно-Східної Азії цікавлять малі модульні реактори (ММР), а такі їм активно пропонують Росія та Китай. Вʼєтнам, Індонезія та Мʼянма найактивніше співпрацюють із Кремлем у цій галузі.
<р>Кремль може інвестувати туди, де бачить у цьому потребу для себе. «У мене є документи, які свідчать, що вони намагаються співпрацювати з деякими компаніями тут, на Філіппінах, і прагнуть придбати частки, щоб закріпитися на ринку — можливо, навіть шляхом повного викупу. Щодо конкретних цифр, то у мене їх немає, але я знаю, що вони виявляють інтерес і позиціюють себе як інвестори», — розповідає Тижню філіппінський журналіст Монсі Серрано.
<р>Працюючи з країнами регіону, Кремль не намагається переконати їх обрати якусь сторону, натомість підкреслюючи важливість нейтралітету (особливо коли йдеться про позиції щодо російської війни проти України) та потребу протистояти західним впливам. Часто все це по-новому переформульовані давні наративи, які просувають «друзі Росії» (коментатори, які навчалися чи працювали в Росії або мають інші звʼязки з нею). Власне, таке просування у медіапросторах країн регіону набагато ефективніше, аніж запуск пропагандистських ресурсів на зразок RТ чи Sрutnіk. Як відзначає Ян Сторі, серед країн Південно-Східної Азії британські медіаресурси (ВВС, Тhе Есоnоmіst, Тhе Fіnаnсіаl Тіmеs) мають широке охоплення, а оскільки російські пропагандистські ресурси працюють там теж лише англійською, то читати їх замість звичних джерел там не будуть. Хоча упродовж останніх десяти років Росія робила спроби заходити в інформаційний простір регіону й місцевими мовами. Зокрема, сайт Sрutnіknеws мав версії корейською та індонезійською, однак пізніше вони були закриті.
<р>«Не можна сказати, що в Кореї сильна російська інформаційна складова. Тамтешні медіа більше пишуть посилаючись на західні джерела», — розповідає Тижню експертка із питань Східної Азії, кореїстка Наталія Бутирська. Натомість, за її словами, Росія використовує тут інші канали, зокрема культурну складову. «Корейці дуже люблять театр, класичну західну музику, оперу, але ці жанри у них не розвинені, тож найлегший доступ до них вони завжди мали через Санкт-Пєтєрбург та Москву. Тож цей вплив через музику та культуру, переклади Толстого чи Тургєнєва присутній», — зазначає експертка.
<р>Справді, у корейських медіа можна знайти чимало матеріалів, наприклад, про успіхи двох корейських балетмейстерів, які долучилися до Маріїнського театру у Санкт-Пєтєрбурзі — Чона Мінчхоля та Кіма Кіміна.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331925" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фото з соцмереж Кіма Кіміна | іnstаgrаm kіmіn_kіm1028
<р>Бутирська також відзначає, що Росія активно налагоджує співпрацю із місцевими університетами. В такий спосіб Кремль працює не лише там, але й в інших країнах глобального Півдня. Співпраця через освітні проєкти дозволяє створити сталий ґрунт для взаємодії, коли певні наративи закріплюються надовго.
<р>В регіоні Росія використовує не лише спадок часів СРСР, але й давніші історичні звʼязки. Наприклад, в Таїланді це звʼязки між російським царем Ніколаєм ІІ та королем Сіаму Чулалонгкорном. Як відзначає Ян Сторі, Росія й Таїланд у своїх наративах відзначають, що Ніколай ІІ використовував свій вплив на Британію та Францію, аби відмовити їх від анексії Сіаму, і це врятувало королівство від колонізації. Наталія Бутирська додає, що ми також маємо королівську історію, яка поєднує Україну та Таїланд. Українка Катерина Десницька була дружиною Чакрабонґсе Буванафа, сина короля Чулалонгкорна. Історію їхнього непростого кохання дослідила онука Катерини та Чакрабонґсе Наріса Чакрабонгсе.
<р>Інший цікавий аспект, який Кремль використовує у Південно-Східній Азії й на який звертають увагу, зокрема, Сторі та Бутирська у коментарі для Тижня, — це позиціонування Росії як «захисника мусульманських інтересів» на противагу США, які в частині країн регіону з мусульманською більшістю, зокрема в Індонезії та Малайзії, можуть сприйматися як менш чутливі до мусульманських питань або навіть антимусульманські через американські вторгнення до Афганістану та Іраку. А нинішня участь у загостренні на Близькому Сході лише додає негативних штрихів до цього іміджу.
<р>Важливо відзначити, що попри відносну міжнародну ізоляцію з 2022 року, саме індонезійський і малайзійський лідери не відмовлялися від відвідин Росії. Так, індонезійський президент Прабово Субʼянто відвідував Росію двічі — у 2024 році та нещодавно у квітні 2026 року, премʼєр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім — також двічі, у 2024-му та 2025 роках. Під час зустрічей з Анваром Ібрагімом Кремль розігрував зокрема й релігійну карту: малайзійський лідер зустрічався з релігійними спільнотами Росії.

Що може Україна?

<р>Насправді Україна також має (використовуючи термінологію чинного американського президента) карти для посилення співпраці із країнами регіону, але все це потребує ресурсів та роботи. Нещодавно, українська індологиня Олена Борділовська презентувала своє дослідження внеску, який зробив українець Георгій Мещеряков для створення одного із найсильніших технологічних вишів Індії — Індійського інституту технологій в Бомбеї (ІІТ Воmbеy). Таких прикладів співпраці із країнами регіону можна знайти чимало. Про важливість нагадування ролі України для регіону в часи СРСР також згадує Ян Сторі. Хоча не всі сторінки її історії можуть бути однозначно сприйняті у цих країнах. Наталя Бутирська пригадує, що коли певні корейські медіа хочуть зняти «критичний» репортаж про Україну, вони відвідують виставку про пілота Івана Кожедуба у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. «Корейці випоминають, що Іван Кожедуб очолював ескадрилью радянських льотчиків, які брали участь у Корейській війні та бомбардували їхню країну», — розповідає вона. Хоча історики зазначають, що під час Корейської війни українці брали участь у боротьбі з обох боків. Власне, це ще раз підкреслює, що важливо працювати над відносинами із кожною із країн, універсального рецепта немає.
<р>Потребує посилення і дипломатична присутність. Так, наприклад, у Кореї з вересня немає українського посла, а росіяни натомість активізувалися. Посольство в Індії відповідає за шість країн — окрім Індії, це Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка, Бутан та Мальдіви, й разом це майже 1,7 млрд людей. Загалом російська дипломатична та культурна присутність у країнах регіону є значною, але західна культура та культура країн регіону, як-от Кореї чи Японії, переважає.
<р>Попри пропозиції вивчати російську мову на курсах, які проводять російські культурні установи, це приваблює мало кого. Як зазначає Ян Сторі: «Оскільки молодше покоління вивчає мови з практичних мотивів, вони обирають англійську, корейську, японську чи мандаринську». Попри те що у Вʼєтнаму та Лаосу найсильніші звʼязки із Москвою серед країн Південно-Східної Азії, там також швидше вивчатимуть корейську, ніж російську: «Багато в’єтнамців вивчають корейську мову, оскільки Корея є великим інвестором у В’єтнамі. Так вони можуть влаштуватися на роботу в корейських компаніях, працювати там і отримувати хорошу зарплату, чого не може дати Росія», — каже він.
<р>Так само з російською їжею. В регіоні поширені китайські, корейські чи японські ресторани, а от російських майже нема. Тож, попри повторення вже не раз використаних наративів, переконувати нові молодші покоління у привабливості Кремля все складніше. А от Україна може відновлювати забуті звʼязки та шукати нових шляхів посилення співпраці. Такі точно є.

<р>Завдяки війні Україна отримала безпрецедентний шанс. До Революції Гідності наша держава була під контролем єдиної макросили — сплаву олігархів, нечистих на руку чиновників і корумпованих силовиків. Вони мали неписане правило: дорвався до влади — бери в держави скільки донесеш. Звідси мода на офшори, тотальна кругова порука, торгівля державними посадами та парламентськими голосами — й українські діти, які мріють стати прокурорами та суддями. Ця макросила послаблювала державу не лише своїм паразитизмом, а й регулярним виконанням геополітичних замовлень ворога. Її вектор впливу не тільки віддалив Україну від траєкторії розвитку, а й фактично докотив нашу державу до ручки в багатьох галузях.
<р>Революція Гідності зрушила цей баланс із мертвої точки. А велика війна довершила тектонічний зсув, започаткований нею. Тепер на внутрішній арені з’явилися ще дві макросили:

Перша — колективний Захід (його склад змінюється залежно від обставин, але вектор дії незмінний). Великі гроші, які він виділяє на війну, надають Заходові безперечні право на контроль, право вето на чиновницьку дурість і неприховану корупцію, а іноді навіть право на законодавчу ініціативу. Звідси недоторканність журналістів-розслідувачів, повний карт-бланш для антикорупційних органів, політична відповідальність за перешкоджання їхній роботі тощо. Скептики можуть називати цей вектор впливу «зовнішнім управлінням», але на цьому етапі не видно, чим він гірший для розвитку української держави, ніж діяльність старої макросили.
Друга нова макросила — громадянське суспільство. Воно зародилося під час революції, але до війни говорило кволим голоском невпевненого підлітка, тому невиразно впливало на вектор розвитку країни, хоча й мало чимало компетенцій.

<р>Тепер громадянське суспільство поповнили ті, хто на власних жилах виніс Україну з полум’я загибелі. Тому воно перетворилося на ревучого лева, ігнорувати голос якого неможливо. Звідси успіх «Картонкового майдану» — мабуть, найбільш тихого й короткого протесту, який був почутий саме тому, що всі розуміли, яким стане його голос, якщо доведеться ним скористатися.

Новий баланс макросил

<р>Зараз усі ми — живі свідки становлення нового балансу макросил. Старі паразити не можуть існувати без Заходу, бо без західних грошей Україна програє війну. Не можуть вони й обійтися без тих, хто проливає кров, піт і сльози заради того, щоб наша держава жила, бо без них Україна, знову ж таки, програє війну. А якщо наша країна програє, то представники старої макросили втратять усе, передовсім об’єкт свого паразитизму — українську державу. Тому вони мовчки вимушені толерувати як Захід, так і громадянське суспільство, хоч і не без спроб саботувати їхню діяльність. І наразі це доволі рівноважна ситуація, бо так складаються історичні обставини.
<р>Завдяки новому балансу макросил спостерігаємо неможливі донедавна явища:

олігархи роками сидять у в’язницях,
чиновники найвищого рангу подають у відставку лише на підставі чуток про їхню причетність до корупційних схем,
одіозні політики отримують кримінальні підозри,
силовики топового рівня подають у відставку з роками обійманих посад і призиваються на фронт,
мультимільйонні корупціонери зі швидкістю світла тікають за кордон від правосуддя.

<р>Це феноменально та неймовірно!
<р>Фінансовий прес Заходу та лев’ячий рев громадянського суспільства сформували цунамі, яке підіймає корупційні нечистоти на поверхню суспільного дискурсу, а відтак змиває на смітник історії. Нові макросили розворушили українське соціальне болото та створили несприятливе середовище для тих, хто засидівся на шиї нашої держави. Це подарувало українцям безпрецедентний історичний шанс побудувати таку міцну державу, прихильну до свого народу, за яку було б не соромно тим, хто поклав за неї життя.

Шанс на прорив

<р>Проте нюанс полягає в тому, що на сьогодні можна говорити лише про потенціал для побудови міцної держави. На цьому шляху будівництва ми поки перебуваємо в нульовій точці. Успіх не гарантований. Мало того, вікно можливостей для його досягнення незабаром може зачинитися, бо наявний нині баланс макросил не вічний. Захід не може давати нам великі гроші нескінченно, тому з часом його право на контроль ослабне, а вплив на внутрішні процеси зменшиться. Громадянське суспільство ніколи не стане консолідованим, а голос воїнів може втратити гучність і вагу, щойно настане перемир’я чи з’являться несприятливі обставини на фронті. Тому цінність, унікальність і скороминущість нинішнього історичного моменту важко переоцінити.
<р>З іншого боку, боротьба з корупцією в суспільстві, абсолютно лояльному до побутової корупції, подібна до собаки, яка ганяється за своїм хвостом. Тому нинішня ментальна реальність нашого суспільства — це зачароване коло. З огляду на історичні причини народ толерує побутову корупцію. У цих умовах культивується державна «еліта», морально готова до корупційних зловживань, якій немає альтернативи, бо люди іншого типу в такому середовищі просто не затримуються. Така «еліта» захоплює контроль над українською державою, щоб паразитувати на її ресурсах. І навіть коли з’являються сприятливі обставини, щоб відтерти «еліту» від об’єкта паразитування, їх тривалість закоротка, бо на очищення держави потрібні десятиліття, яких у нас немає. Все завершується черговою невдалою спробою, відсутністю соціальної справедливості та новою хвилею розчарування в суспільстві, на якій становище паразитів лише підсилюється. І так коло за колом…
<р>Отже, наразі Україна має сприятливий для змін баланс макросил, який, імовірно, зберігатиметься недовго. Але водночас вона глибоко застрягла у колії зачарованого кола еволюції. Щоб вибратися з нього, потрібне неабияке зусилля, поштовх величезної потужності. Необхідна дія повинна бути філігранно вивірена, порівняно легка і швидка в реалізації, мати національний масштаб і максимально довготривалі наслідки для суспільства. І водночас має бути беззаперечно підтримана новими макросилами — Заходом і громадянським суспільством.
<р>Шанс на прорив полягає в тому, що в умовах, коли стара макросила паразитів перебуває під тиском і не може повноцінно саботувати проривні для розбудови української держави ініціативи, а нові макросили перебувають у зеніті своєї потужності, то, використовуючи їх як важіль, в Україні можна запровадити справді щось соціально важливе й вартісне. На мій погляд, такою дією повинно стати встановлення справедливості для українських воїнів — законодавчого закріплення за ними права на вдячність і повноцінного наповнення його реалізації.

Справедливість для воїнів

<р>Принцип простий: якщо ти бодай день воював за Україну проти Росії — маєш безсумнівне право на конкретну вдячність від держави. Ми прекрасно пам’ятаємо, яким побожним було ставлення суспільства до захисників України на початку війни. Але й дуже добре бачимо, яким понурим воно стало тепер, коли війна триває, а охочих ставати на захист держави дедалі менше.
<р>Очевидно, статус українського воїна мінливий у плані суспільних настроїв. Але пролита кров незмінна. Як і роки життя, покладені на те, щоби українська держава вистояла, які гіпотетично можна було прожити по-іншому — з меншою шкодою для самого життя, здоров’я, кар’єри та інших цивільних цінностей. Тому статус воїна має вимірюватися чимось надійнішим, ніж емоції. Статус воїна треба закріпити законодавчо в формі права на вдячність.
<р>Реалізація права на вдячність повинна базуватися на таких принципах:
<оl>
Пропорційність.
<р>Кожен день життя українського воїна, покладений на захист держави, повинен бути порахований. Хай цей воїн живий, загиблий чи безвісти зниклий. День у зоні бойових дій — за два дні армійської служби в тилу. День в окопах на лінії бойового зіткнення — за два дні у зоні бойових дій не на передньому краї. Таким чином, кожен воїн повинен вийти з війни з конкретним числом свого внеску в справу виживання держави, а Україна повинна отримати величезну цифровізовану Національну дошку шани на понад мільйон імен живих, покалічених, безвісти зниклих, полонених і мертвих. Усіх до одного.
<р>Маємо дуже сприятливі передумови, щоб це реалізувати. З одного боку, це той винятковий випадок, коли паперовість української армії зіграє суспільно корисну роль. Адже переважна більшість необхідної інформації записана в бойових розпорядженнях, які акуратно веде кожна військова частина. З іншого боку, зараз у нас є міністр оборони, який максимально підходить для виконання цієї задачі, бо має величезний досвід цифровізації різноманітних реєстрів для запуску «Дії».
Адекватність.
<р>Треба визнати, що наразі Україна надто функціонально квола та інституційно неспроможна, щоби віддячити нашим воїнам так, як вони цього потребують і заслуговують. Так, військовим платять чималі гроші. Але ці виплати перетворили прифронтові райони на Королівства Монако, бо вартість життя в них, починаючи від їжі, цигарок та алкоголю й закінчуючи орендою житла, не нижча, ніж у Монте-Карло. Непродумана система грошового забезпечення українських військовиків — один із найгірших видів державної політики за весь період незалежності. Адже за законами ринку в зоні бойових дій ці гроші знецінюються швидше, ніж потрапляють у руки воїнів.
<р>Інший аспект: м’яко кажучи, середньостатистичного воїна важко назвати раціональним споживачем. Усі ми, прийшовши на службу, потрапили в надзвичайно стресові умови. Кожен бореться з цим стресом так, як може та навчений. Цигарки, випивка, азартні ігри, «любов» за гроші — це лише кілька «фронтових антидепресантів», на які спалюються мільйони, якщо не мільярди, кревно заслужені воїнами. Війна рано чи пізно припиниться, а грошей більше не буде. Що залишиться воїнові в сухому залишку? Психіка, деформована стресом, тіло, розбите засобами антистресу, і порожня кишеня? Мабуть, у високих київських кабінетах про це не замислювалися. Як і про те, які наслідки для суспільства матиме повернення військовиків додому в такому стані.
<р>Українська держава не спромоглася розробити систему довгострокових інвестиційних чи пенсійних рахунків, на які в обов’язковому порядку зараховувалася б частина грошового забезпечення військовиків. Вона не потурбувалася про майбутню фінансову безпеку та спроможність воїнів, хоча могла це зробити у стислі терміни, бо відповідні чи дуже подібні концепції вже давно опрацьовані й існують у формі практично готових законопроєктів. Тож тепер держава просто зобов’язана виявити адекватність принаймні після початку перемир’я. Цього вимагає суспільна справедливість.
Економічна та бюджетна ефективність.
<р>Прихильники простих рішень одразу запропонують віддячити воїнам різного роду пільгами, субсидіями та національними кешбеками. Це неприпустимо. Не тільки тому, що викривлює ринок, і не тільки тому, що ми вже мали вкрай негативний досвід масової роздачі «липових» посвідчень чорнобильця та ветерана Другої світової війни, які коштували копійки, але в підсумку виявлялися ультраприбутковими для їхніх покупців та ультраважким тягарем для бюджету. І навіть не тільки тому, що в такому разі фрази на кшталт «я тєбя туда нє пасилал» стануть нормою, що перетвориться на джерело перманентного суспільного розколу.
<р>Річ у тім, що воїн повинен мати джерело доходу, з якого зможе забезпечити собі певний (мінімально) достойний рівень життя. Він не повинен жебрати в держави подачки у формі пільг та субсидій. Це питання не простих рішень, а засвідчення гідності воїна та справедливої подяки йому. Це питання залізобетонного права на вдячність.
Довготривалість.
<р>Суть цього принципу полягає в тому, що Україна повинна забезпечити, щоб ті, хто, проявивши вічні (правильні) цінності та/або впоравшись зі своїм страхом, пішов на армійську службу, перетворилися на економічно самодостатню верству населення. Вони мусять отримати надійне та суттєве джерело довгострокових доходів.

<р>Тут можливі три принципові варіанти:

Перший — власне, інвестиційні та пенсійні рахунки. І для його реалізації момент уже практично втрачено. Бо як тільки припиниться війна, військовикам можуть значно урізати грошове забезпечення, з якого можна було б поповнювати такі рахунки. Утім, Європа розраховує на українське військо й після настання перемир’я на російсько-українському фронті. Тож можна спробувати залучити європейські гроші для фінансування такої ініціативи. На перший погляд, ця ідея може здаватися нездійсненною, але за умови належної політичної волі та дипломатії її можна реалізувати. Бо за неповні чотири з половиною роки великої війни забагато неможливого стало реальністю.
Другий варіант — земля. Українська держава разом із місцевими громадами володіє практично четвертиною земель сільськогосподарського призначення нашої країни. Це значний та історично підхожий ресурс, адже з давніх-давен різні держави винагороджували своїх воїнів за хорошу службу саме земельними наділами. Якщо Україна приватизує державні та комунальні землі сільськогосподарського призначення в інтересах своїх воїнів пропорційно їхньому внеску у справу виживання держави — це буде дуже символічно й далекоглядно. Бо з розвитком країни, яка вижила завдяки подвигу воїнів, зростатиме економічна вартість їхнього права на вдячність та соціально-економічний статус тих, хто має вічні (правильні) цінності та/або вміє контролювати страх. Тоді Україна отримає надзвичайно міцну соціальну опору.
Третій варіант — акції ПриватБанку. Це міг би бути будь-який інший державний актив, але ПриватБанк підходить для цього найкраще. Він має налагоджену систему корпоративного управління, що практично унеможливлює перетворення приватизації ПриватБанку в інтересах воїнів на провальну ваучерну приватизацію 1990-х років. У цьому контексті реалізація права на вдячність потребує належного рівня захисту прав міноритарних акціонерів, а для цього в нашій країні потрібен справді сильний актив, яких у нас не так і багато. ПриватБанк дуже добре підходить для цього завдання.

<р>Коли оцінювати ПриватБанк за рівнем його активів та прибутковості, то на ринку він може коштувати (його ринкова капіталізація може становити) понад 1 трильйон гривень. Це хороша сума, щоби забезпечити достойну подяку воїнам-акціонерам, а відтак — хороші дивіденди на приватизовані в їхніх інтересах акції. Приватизація ПриватБанку в інтересах воїнів була б не менш символічною: актив, створений тим, хто грабував державу, відібраний у нього державою, яка лише почала ставати на ноги, і в підсумку відданий її захисникам, які її відстояли в боротьбі з зовнішнім ворогом. ПриватБанк зростатиме разом із розвитком економіки України. А заразом зросте і статус українських воїнів, які стануть його акціонерами.

Позитивні ефекти

<р>Запровадження права на вдячність матиме низку позитивних побічних ефектів тривалої дії. По-перше, українському суспільству гостро необхідна справедливість. Із суб’єктивного боку мільйони українців прагнуть, щоб ворог був розгромлений, його вождь — покараний, українські корупціонери сиділи у в’язниці, наше суспільство стало заможним, а страждання були винагородженими. Але питання соціальної справедливості часто дуже складні й потребують тривалого часу на вирішення, водночас наша держава поки занадто слабка, щоби давати їм раду. Тому треба починати з чогось посильного, а водночас суттєвого. Встановлення права на вдячність цілком підходить.
<р>З об’єктивного боку справедливість потрібна українцям, щоби позбутися подвійних стандартів моралі й мислення, спертися на щось спільне й позитивне в подальшій розбудові країни. Ми маємо почати називати біле білим, а чорне чорним — особливо біле й чорне, яке є такими для всього суспільства. І закріплювати ці визначення конкретними діями. Ну бо по-людськи можна зрозуміти страх смерті окремого індивіда, але тоді треба визнати подвигом рішення воїнів захищати Україну. А відтак дати цьому подвигу належну суспільну оцінку, моральну й матеріальну. І навпаки: якщо на рівні суспільства ми засуджуємо страх захищати власну державу, то повинні встановити справедливість, віддавши належне тим, хто зумів із ним впоратися.
<р>У цьому контексті запровадження права на вдячність не тільки підвищить рівень соціальної справедливості у країні, а й усуне один із головних розколів — між ухилянтами/дезертирами та воїнами, зокрема тими, які п’ятий рік незмінно воюють на фронті. Право на вдячність розведе ці дві групи по різних соціальних статусах, ставши соціальною амністією для перших і справедливою винагородою для других.
<р>По-друге, право на вдячність стане єдиним правильним сигналом для тих, хто в майбутньому прийде на заміну нинішнім воїнам.
<р>Попри всю свою потужність, нинішнє українське військо — це армія випадку, а не системи, мобілізованих любителів-самоучок, а не професіоналів. Їй на заміну має прийти щось більш системне, масштабне та регулярне. І щоб армія нового типу відбулася, українці, які її колись наповнять, повинні вже зараз бачити, що Україна не кидає напризволяще тих, завдяки кому продовжує існувати, і що старається для них не менше, ніж вони для неї.
<р>Потенційні воїни нової армії повинні вже зараз побачити ту саму справедливість, про яку йдеться вище. Це стосується як тих, хто вже повоював, так і молоді. Судячи з усього, Україна буде змушена жити в повній боєготовності ще багато років. І ті, хто буде це забезпечувати, вже зараз мають розуміти, що їхні зусилля будуть справедливо оцінені.
<р>По-третє, право на вдячність стане вагомим аргументом повернутися додому для значної кількості українських біженців та емігрантів. Ось у чому парадокс. Українські воїни воюють за ту державу, якою вона не є, але може стати. За міцну державу, прихильну до свого народу. Якби вони орієнтувалися на те, що є, то ніколи не стали б на її захист, бо ніхто при здоровому глузді не віддавав би свого життя за міндічів, деркачів і коломойських. Натомість українські емігранти та біженці тікали з тої держави, якою вона є, бо не бачать її такою, якою вона може бути й повинна стати. Тож щойно те, що є, наблизиться до того, що має бути, міграційні потоки з України змінять напрям природним чином без жодних додаткових заходів гуманітарної політики. Запровадження права на вдячність дозволить зблизити теперішнє та бажане майбутнє.
<р>Імовірно, запровадження права на вдячність не буде політично легким рішенням. Хоча українські воїни та їхні сім’ї — чисельна соціальна група, об’єктивно вона ніколи не матиме більшості в суспільстві. А самі військовики занадто різняться поглядами, щоби об’єднатися в політичну силу та в класичний спосіб відстояти те, що їм належить по справедливості. Тому справа цілковито в руках політиків, а вони добряче вагатимуться. Бо для них на одній шальці терезів буде принаймні два мільйони розшукуваних ухилянтів плюс двісті тисяч дезертирів, посилених ІПСО ворога. А на другій — понад мільйон воїнів, які не беруть участь в інформаційних кампаніях у соціальних мережах, бо, захищаючи державу, просто не мають на це часу.
<р>У підсумку право на вдячність стане для українського політикуму тестом на державництво. Бо політики можуть погнатися за рейтингами, підіграючи ухилянтам і дезертирам, а можуть поглянути далеко вперед і подбати про майбутнє країни, обравши справедливість. Яким буде їхній вибір?

<р>Ми вільні робити вибір, коли йдеться про родину, яку створюємо самі. Вільні одружуватися чи уникати шлюбу, давати життя нащадкам або залишатися чайлдфрі. Особливо це актуально зараз, коли соціум знизив матримоніальний і репродуктивний тиск як на жінок, так і на чоловіків. Вибір де-факто відсутній лише в одному випадку: коли на наші плечі, часто вже у немолодому віці, лягає потреба дбати про батьків.
<р>Добре, якщо представники їхнього покоління до глибокої старості залишається більш-менш здоровими, бадьорими й повносправними. Погано, якщо у старших людей зникає змога обслуговувати себе самостійно. Тоді всю турботу про них беруть на себе діти. Проте правда полягає в тому, що в більшості випадків під словом «діти» розуміємо саме дочок. При цьому не раз трапляється й так, що жінки доглядають не тільки своїх батьків, а й батьків чоловіка.
<р>Власне життя таких жінок опиняється на паузі. Неможливо водночас «обирати себе», як радять психологи, і виносити судно з-під лежачого хворого. Чи допомагає у таких випадках держава? У цьому матеріалі спробуємо пошукати відповідь.

Історії від читачок

<р>Ольга, 52 роки:
<р>«Я — фрилансерка і працюю з дому. Прокидаюсь зранку і замріяно так думаю: от би зараз попрацювати… Ранкові години для мене, “жайворонка”, найбільш продуктивні. Але попрацювати “зараз” не виходить ніяк. Треба допомогти мамі з гігієною, погуляти, порозважати, нагодувати. Нагодувати — це ключове. Майже щодня я ходжу на ринок або в магазин. Носити важкі торби мені вже не під силу, а машини нема (віднедавна, щоправда, є “кравчучка”). Після закупів маю щось приготувати, перебити їжу блендером, помити посуд. Тільки завершили сніданок, а вже й обід настає. Сідаю за комп’ютер десь у другій половині дня, часто виснажена і зла. Працюю до ночі, а на ранок — усе спочатку… Але більше дбати про маму нікому, я єдина дитина».
<р>Емма, 65 років:
<р>«Сестра мені сказала відразу: “Як собі хочеш, а я маму глядіти не буду. Якщо тобі тяжко — віддавай її в будинок для літніх людей”. І поїхала жити за кордон… А у мене — і чоловік, і діти, і онуки. Маму, до речі, в лікарні якось спитали про онуків — чи є вони у неї. Мама відповіла так: “Та ні, нема, якби були, то ми б їх уже поїли”. Лікарі в шоці, а я пояснюю — це мама згадує дитинство, яке припало на Голодомор. Це все, що треба знати про мамин стан — глибоку деменцію… Бувало, я відпрошуюсь з роботи, а чому відпрошуюсь, і сказати незручно: у мене вся підлога у фекаліях, її треба відмити, перш ніж із дому виходити… Так тривало десять років. Десять років я доглядала маму і не знаю, як не підірвалася із таким доглядом».
<р>Ніна, 73 роки:
<р>«Належу до того покоління, яке говорило: “Спасибі батькам, що дали вивчитися”. І тут не малося на увазі, що батьки “по блату” прилаштували у виш. Ні, йшлося про інше — про те, що вони не злягли раніше, ніж закінчилося наше навчання. Я народилася у 1950-ті, а ті, хто прийшов у світ у 1920-ті чи 1930-ті (себто наші батьки), зазнали великого лиха. Тут тобі й голод, і війна… Вони швидко старіли, хворіли, швидко “згорали”. Якісь мої однокурсники не дотягнули до диплома, бо їм, 18- чи 20-річним, доводилося кидати навчання і дбати про батьків. Коли відійшла спочатку моя мама, а потім і тато, я була вже середнього віку. Для нас з братом це було, як би цинічно не звучало, удачею, бо ми принаймні встигли відбутися як фахівці».
<р>…Таких історій — безліч. Ми навели деякі без поправки на війну, бо й до війни жінки, які самі перебували у вразливому стані через вік і часто через супутні хвороби, ставали опікунками для старших людей. Хоча війна, а точніше хронічний стрес, лише прискорює процеси старіння, що поглиблює проблему. А у тому, що вона існує, сумнівів немає. Розкладемо, однак, її на цифри й факти.

Порахуємо потреби та тих, хто потребує

<р>Скільки родин в Україні опинилися в ситуації потреби доглядати старших членів сім’ї, ми не знаємо. І не дізнаємося, поки не завершиться війна, не повернуться вимушені мігранти (або бодай їх частина), поки не буде проведено перепис населення. На сьогодні, за даними заступника директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України Олександра Гладуна, на підконтрольній Україні території залишилося приблизно 29 млн осіб.
<р>Також, за різними оцінками та даними (в тому числі період до 2026 року), в Україні проживає близько 9,5–10 мільйонів осіб віком понад 60 років. Станом на кінець 2025 — початок 2026 року в Україні налічувалось близько 3,4–3,5 млн людей з інвалідністю. Через повномасштабну війну їх кількість зросла приблизно на 600 тисяч осіб порівняно з початком 2022 року (коли було близько 2,8 млн). Понад 130 тисяч із них — це ветерани, які отримали інвалідність унаслідок бойових дій. Водночас, за даними МОЗ за 2025 рік, серед нових випадків інвалідності значна частина припадає на людей працездатного віку. Проте загальна кількість старших людей з інвалідністю також висока через накопичувальний ефект захворювань.
<р>Словом, ми приблизно знаємо, скільки у нас людей старшого віку і скільки з інвалідністю. Але не знаємо, як одна «хмара» перекриває іншу. Крім того, невідомо, який відсоток тих, хто потребує догляду, не звертався за встановленням інвалідності. Хоча для доглядальників держава передбачає невелику допомогу.
<р>Непрофесійний надавач послуг, який доглядає людину з інвалідністю І групи, у 2026 році може отримати близько 4323,50 грн, що становить 50 % від мінімальної заробітної плати. Якщо доглядач сам є пенсіонером, то його доплата до пенсії становить 3209 грн. Більші виплати чекають на тих, хто допомагає людям з психічним розладом. А що стосується професійного догляду, то тут компенсація більша: 70 % мінімальної зарплати у погодинному розмірі за одну годину догляду, але не більше, ніж за 360 годин на місяць.
<р>Такі виплати є вкрай скромними. Особливо якщо врахувати, що, приміром, упаковка підгузків для дорослих на 30 штук коштує в середньому 600 грн, упаковка пелюшок (також на 30 штук) — від 500 до 800 грн, вологі серветки, а латексні рукавички, кало- та сечоприймачі тощо «потягнуть» на місяць ще гривень на 500. І це ми говоримо про одноразові предмети догляду. Тим часом тростина для інваліда може коштувати від 150 грн і до 1000 грн, надувна ванна — до 2500 грн, медичне ліжко — до 30 000 грн. У цьому переліку, як бачимо, немає ліків та продуктів харчування, платних послуг медичного персоналу тощо.
<р>Зрозуміло, що компенсація з догляду за людиною з інвалідністю не покриватиме більшість потреб. Тому перше, що чекає на родину людини, яка потребує догляду, — зниження фінансової спроможності. Комусь із рідних доведеться взяти на себе левову частку витрат. Але це, можливо, навіть не найбільша проблема. Найбільша — це потреба відмовитися від звичного способу життя, яке тепер підпорядковане розкладу людини, що потребує догляду.
<р>«Догляд бере у тебе багато часу, зусиль, навіть фізичних, він не наснажує. На початках ти губишся, можеш впадати у відчай, доводиться скорочувати роботу і жити іншим життям. Утома буває такого масштабу, що ловиш себе в моменті перепочинку на своїй же відсутності в реальності: порожні очі вдивляються в простір, краще їх заплющити й уявити, що спиш. Кожен день це набір повторюваних дій, бувають гірші дні й трохи кращі. І обов’язково в цьому всьому — не загубити себе і своє життя. А це складно, бо ти злишся на це життя, відчуваєш себе жертвою, і це хибний шлях, чесно», — написала на фейсбуці Лариса Денисенко, правозахисниця і письменниця, донька старших батьків.

Що пропонує соціум?

<р>Денисенко додає: Оnе Неаlth (ініціатива, яка поєднує зусилля кількох дисциплін, що працюють на місцевому, національному та глобальному рівнях для досягнення оптимального здоров’я людей, — Тиждень) запустила цікавий проєкт «Всетурбота». Це путівник для людей, які доглядають старших, маломобільних, людей з інвалідністю тощо. Сайт проєкту і справді виглядає як путівник, який намагається охопити якомога більше нюансів.
<р>Турбуючись про інших, він навчає піклуватися і про себе також. Інструктує, як налагодити діалог з підопічним. Дає рекомендації з організації догляду. Закладає базові медичні навички. І хай онлайн-продукт не замінить повноцінного догляду в реальному житті, це перший корисний крок. Без сумніву, опікунам людей, що потребують догляду, важливо відчувати підтримку з боку тих, хто опинився в аналогічних умовах.
<р>Альтернативою домашньому догляду за близькими людьми є перекладання цього обов’язку на державні чи приватні заклади для літніх людей. Таких в Україні близько 300. З них 96 мають комунальну форму власності, решта — державні геріатричні пансіонати та приватні установи. Зазначається, що їх кількість постійно змінюється, в тому числі й через бойові дії. Проживає в таких закладах обмежене число осіб — лише плюс-мінус 22 тисячі, але це за неофіційною статистикою.
<р>В українців, вочевидь, превалює неоднозначне ставлення до перспективи відправити рідну людину до «казенної» установи. Народна мораль диктує зобов’язання «доглянути до кінця» стареньку маму, батька, свекруху чи свекра. Також побутує уявлення про державні пансіонати як про установи зі вкрай низьким рівнем комфорту. Туди, мовляв, їдуть не жити, а доживати. Водночас на вільні місця у таких пансіонатах існує великий попит, що створює черги. Це стимулює розвиток приватних закладів, перебування в яких, однак, може бути не всім по кишені.
<р>Якщо пройтися оголошеннями в інтернеті, можна знайти чимало сайтів, які рекламують той чи інший приватний заклад для старших людей. Відгукуючись на актуальні потреби останньої воєнної зими, деякі з цих установ запевняють, що у них завжди тепло, бо є власний генератор. Інші пропонують дуже різний набір послуг та зручностей, де поряд із традиційним медичним наглядом може бути згаданий навіть… контактний зоопарк. Ціни стартують від 10 000 грн на місяць і вище — залежно від класу закладу.
<р>І все-таки упередженість щодо таких закладів є значною. За кордоном до подібного питання — у його моральному аспекті — підходять простіше. Багато хто не бачить великої проблеми в тому, аби навідувати старих батьків у будинках для літніх людей лише на вихідних або навіть рідше. А дехто з числа самотніх старших людей добровільно переселяється у пансіонати, продаючи нерухомість. Такі люди ухвалюють подібне рішення до настання фізичної чи ментальної слабкості, і, як правило, не вбачають у цій самотурботі ознак життєвої катастрофи.
<р>Але це за кордоном. В Україні літні люди залишаються у сліпій зоні для держави. Державна політика, а також медична індустрія перейняті демографічними проблемами й тим невтішним фактом, що народжується у нас значно менше громадян, ніж помирає. За даними Міністерства юстиції, у 2025 році в Україні народилося 168,8 тисячі громадян, тоді як померло 485,3 тисячі, що свідчить про глибоку демографічну кризу. Кількість померлих перевищила кількість народжених майже у 2,9 раза. Прогнозовано, з початку повномасштабного вторгнення народжуваність продовжує сповільнюватися: у 2022 році вона скоротилася на 25 %, у 2024-му — на 26 %.
<р>А тому всі урядові ініціативи обертаються довкола стимулювання народжуваності. Тут і збільшення фінансової допомоги для сімей з дітьми, і покращення медичної системи, зокрема пренатального догляду, і кампанії, які рекламують щасливе батьківство. Приватна сфера також не відстає: активно розвивається репродуктологія, наукові досягнення та нові соціальні реалії пропонують будь-яку протидію проблемам із зачаттям дитини — від екстракорпорального запліднення до сурогатного материнства.
<р>І тут державу можна зрозуміти: вона дбає про майбутнє. Але й «минуле» у вигляді старших людей, які потребують догляду, також не варто виключати з порядку денного. Однак геріатрія не встигає за репродуктологією, ба навіть не намагається її наздогнати. В цій області немає нічого революційного, бодай якихось свіжих ідей щодо профілактики старіння — тут Україна відчайдушно пасе задніх: їй просто не до цієї проблеми, особливо під час війни.
<р>А тим часом директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова зазначає, що саме через війну ринок праці в Україні змінився, і тепер працедавцям уже не до ейджизму. Це раніше вони могли перебирати кандидатами, виставляючи вимоги щодо віку. Нині ж, коли чимало працездатного населення виїхало за кордон, ринок праці змінився — доводиться не гребувати й пенсіонерами, адже брак кадрів дається взнаки. А тому займатися профілактикою старіння дуже важливо для нації, чий кількісний склад уже скоротився і скорочуватиметься в майбутньому.
<р>Для підтримання соціального здоров’я старших людей важливо залучати в товариства, що відповідали б їхнім інтересам та можливостям. І це не про традиційні теревені на лаві біля під’їзду. Старшим людям важливо гуртуватися та налагоджувати спілкування, і маломобільних громадян це стосується також. Таке спілкування в колі ровесників розвантажило б молодших членів родин, які зараз мусять організовувати дозвілля для своїх батьків. Місцева влада могла б взятися за розв’язання цієї проблеми, але, як бачимо, не має для цього ані ресурсів, ані — що важливіше — бажання.
<р>Тож, як каже Лібанова в одному з інтерв’ю, «ми досі пропонуємо нашим старим або роботу, або лікарню, або цвинтар». Але не всі можуть ходити на роботу, не всім треба в лікарню і не всі поспішають на цвинтар. Та соціум залишає старшим людям невеликий вибір. Покращувати умови їхнього життя беруться близькі, доводячи зайвий раз, що порятунок потопельників — справа їхніх-таки рук. Свого часу нинішні піклувальники прийдуть до власної старості такими ж змореними й вимученими людьми. І так триватиме, допоки це зачароване коло не розірве чіткий суспільний запит на зміни.

<р сlаss="р1">Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

<р>Ще до виборів в Угорщині лідер Словаччини Роберт Фіцо обіцяв продовжувати антиєвропейську політику, якщо Віктор Орбан втратить владу. Західна преса переконувала, що у разі політичних змін у країні, Росія може активніше зосередитися на Словаччині, намагаючись впливати на її політику та вибори. ​​Та попри це, позиція Фіцо є значно складнішою, ніж може здаватися на перший погляд.
<р>Словаччина залишається глибоко інтегрованою в європейські економічні та політичні структури. Членство в ЄС забезпечує країні суттєві фінансові вливання, доступ до спільного ринку та гарантії безпеки, від яких уряд навряд чи готовий відмовитися. Саме тому риторика прем’єра часто балансує між критикою Брюсселя та прагматичним збереженням усіх переваг членства.
<р>Аналітики вважають, що у разі посилення зовнішнього впливу на внутрішню політику Словаччини, Фіцо опиниться перед складним вибором: або посилювати конфронтацію з ЄС, ризикуючи економічними втратами та політичною ізоляцією, або пом’якшувати тон і зберігати стратегічну лояльність до європейського курсу.
<р>У коментарі Тижню словацька політологиня Анета Вілаґі з Університету Коменського у Братиславі зазначає, що для Фіцо тепер принципово зміниться те, що він втратить цінного союзника у протистоянні та критиці рішень ЄС, які зазвичай підтримує більшість держав-членів.
<р>«Під час передвиборчої кампанії у Словаччині багато критиків Фіцо застерігали, що якщо він стане прем’єр-міністром, у Брюсселі з ним ніхто не взаємодіятиме. Однак той факт, що Віктор Орбан усе ж взаємодіяв із ним — і навіть поділяв спільні погляди та позиції у межах ЄС — Фіцо використовував для легітимації не лише себе, а й своєї політики. Тепер він втратить цю перевагу», — зазначає вона.
<р>Водночас за словами словацької соціологині та політологині Ольги Дярфашової, така втрата союзника, передусім у протидії ЄС, підтримці Кремля та критиці Києва є суттєвою в кількох аспектах.
<р>«Орбан був ще жорсткішим, він був радикалом і готовим переходити до більш конфронтаційного режиму, що дозволяло Фіцо залишатися більше у тіні. Крім того, Орбан мав набагато сильніші позиції всередині країни — він мав конституційну більшість у парламенті, тоді як Фіцо має лише просту й дуже крихку більшість (78 зі 150). Влада Орбана ґрунтувалася на силі його власної партії, тоді як Фіцо очолює коаліцію і стикається з численними внутрішніми проблемами та тертями в її межах, тому він не може дозволити собі бути таким жорстким, як Орбан», — зазначає вона Тижню.
<р>Крім того, Ольга Дярфашова наголошує, що Орбан будував свою неліберальну «імперію» протягом 16 років, тоді як Фіцо перебуває при владі лише 2,5 роки.
<р>«І третя причина полягає у тому, що Орбан був глибше вкорінений в ідеологічну концепцію консервативного націоналізму, тоді як Фіцо — хамелеонічний популіст, який зосереджений лише на збереженні влади та захисті своїх однопартійців від кримінального переслідування, з яким деякі з них стикаються. Підсумовуючи, позиції Фіцо значно слабші, і без Орбана він стане ще слабшим», — додає вона Тижню.

Чи втратить Фіцо здатність ефективно блокувати або сповільнювати певні рішення ЄС без підтримки Угорщини?

<р>Протягом останніх років Орбан послідовно використовував механізми вето або затягування рішень ЄС у чутливих питаннях — від санкцій до бюджетної допомоги Україні. Коли позиції Будапешта і Братислави збігалися, виникав відчутний блок, здатний ускладнити досягнення одностайності. Тепер, без підтримки Угорщини, Фіцо не втрачає формального права блокувати окремі рішення ЄС, однак політична ефективність цього інструменту суттєво знижується.
<р>На думку Анети Вілаґі, все залежатиме від конкретних переговорів. «Досі Словаччина формально не накладала вето ані на санкції, ані на допомогу Україні. Водночас вона підтримувала вето, застосовані Угорщиною. Іншими словами, риторично Фіцо був гучним критиком низки заходів ЄС, але йому не доводилося формально голосувати проти них. Цю роль фактично — зокрема й від його імені — виконував Орбан», — зазначає вона Тижню.
<р>Утім тепер, якщо Фіцо захоче заблокувати рішення ЄС, йому доведеться діяти відповідно, а не лише говорити про це.
<р>«Крім того, у випадках, коли рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю, Словаччина не має можливості їх заблокувати. З огляду на не надто сприятливу репутацію Фіцо у Брюсселі, ймовірно, йому також бракуватиме дипломатичного впливу, необхідного для формування блокуючої меншості», — переконана словацька політологиня.
<р>Асоційована дослідниця Центру глобальної Європи у GLОВSЕС Оршоля Рацова додає Тижню, що у цьому плані Фіцо суттєво ослабне, якщо не знайде сильного союзника — а такого наразі він не має. «Прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш, імовірно, обрав би прагматичний шлях і приєднався до основної лінії ЄС», — каже вона.

Як це вплине на відносини з Україною?

<р>Кілька днів тому міністр закордонних справ Чехії Петр Мацінка після зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у Люксембурзі заявив, що Угорщина та Словаччина підтвердили готовність підтримати надання Україні позики від ЄС та двадцятий пакет санкцій проти Росії у разі відновлення постачання російської нафти через трубопровід «Дружба».
<р>На думку Анети Вілаґі, Фіцо і далі дотримуватиметься стратегії подвійної риторики, використовуючи жорсткіші та більш конфронтаційні висловлювання всередині Словаччини, ніж у Брюсселі.
<р>«Однак можна очікувати, що після втрати стратегічного партнера у вигляді Орбана йому, можливо, доведеться пом’якшити свою мову навіть на внутрішній політичній сцені, щоб уникнути очевидної суперечності. Водночас я не очікую, що найближчим часом у позиції словацького уряду щодо Києва відбудуться будь-які практичні зміни. Щодо конкретних дій у Брюсселі, як я вже згадувала, Словаччина досі не активно накладала вето на пропозиції ЄС у цій сфері. Я очікую, що це залишиться без змін», — каже вона Тижню.
<р>Тим часом, Ольга Дярфашова припускає, що риторика Фіцо щодо України та санкцій проти Росії може стати обережнішою за нових обставин.
<р>«Передусім тепер, коли нафтопровід “Дружба” знову працює, він втратив сильний аргумент для звинувачень і паплюження України. А щодо якихось практичних кроків у відносинах із Києвом? Я не очікую жодних позитивних ініціатив, але сподіваюся принаймні на менше звинувачень і безпідставної ворожості», — додає вона Тижню.

<р>Протягом попередніх місяців курс гривні щодо долара США кілька разів досягав нових рекордів. Що спричинило таку динаміку, як Нацбанк намагався тримати гривню і чого чекати далі?

У кого сильніший тил

<р>Відставний генерал австралійської армії, військовий оглядач Мік Раян нещодавно написав, що російсько-українська війна «зайшла у класичний глухий кут, де жодна зі сторін не може здобути рішучої перемоги». На його думку, зміна цієї ситуації можлива або через значне покращення оперативної доктрини й організації військ чи технологічний прорив, або внаслідок краху політичної волі однієї зі сторін, спричинений невдачами на полі бою, широким народним невдоволенням, тиском союзників тощо.
<р>Тобто генерал Раян говорить про дедалі важливішу роль запілля у нашій війні проти російського агресора. Ймовірно, першим впаде той, у кого посиплеться опора фронту, а не сам фронт. Звісно, найважливішим матеріальним стовпом для війська є національна економіка, адже, як відомо, для успіху у війні потрібні «гроші, гроші та ще раз гроші».
<р>Нині ми поговоримо про Національний банк України (НБУ) як інституцію, відповідальну за забезпечення монетарної складової української економіки. Зокрема розглянемо його валютну політику, яка привертала значну увагу від початку поточного року.

Російські обстріли, Трамп та інші чинники

<р>Якщо протягом 2025 року курс гривні щодо долара США переважно коливався у коридорі 41–42 грн, то на початку 2026-го відбулося різке падіння: до 43,4 грн у січні, потім 44,2 у березні. Станом на кінець квітня курс і далі перевищує 44 грн за долар США. Втім, це досі далеко від закладеного в бюджеті на 2026 рік курсу 45,6 грн.
<р>Тенденція на послаблення гривні зумовлена низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. Серед внутрішніх ключовим називають фактор енергетичного імпорту. Масштабні пошкодження енергогенерації спричинили різке підвищення попиту на імпортне енергообладнання. Відповідно, сформувався значний дефіцит іноземної валюти, позаяк держава та бізнес потребували її для розрахунків з імпортерами.
<р>Проблеми з електропостачанням потягнули зростання витрат на автономну генерацію, змусивши бізнес підвищувати ціну товарів. Очікування вищих цін стали стимулом обмінювати вільну гривню у валюту для нагромадження запасів сировини, що також штовхало курс гривні донизу.
<р>Нарешті, негативний тиск на гривню відбувається через затримування фінансової допомоги від ЄС. Ситуація має змінитися завдяки зміні влади в Угорщині, однак на перші транші доведеться чекати ще декілька тижнів.
<р>Очевидно, найвагомішим зовнішнім чинником стала війна на Близькому Сході.

По-перше, проти гривні почало грати зростання цін на пальне. Оскільки Україна майже повністю залежить від імпорту палива, попит на валюту та інфляція сприяли девальвації (подібно до сценарію з енергообладнанням).
По-друге, зіграв роль фактор зміцнення долара США. Світовий попит на нього зріс через зростання цін енергоносіїв, а також через перетікання активів до США на тлі глобальної нестабільності.

Інтервенції та жорстка політика НБУ

<р>Позаяк валютна політика НБУ перебуває у так званому режимі «керованої гнучкості», банк постійно вживає заходів для запобігання надмірним коливанням курсу. Основний серед них — валютні інтервенції (купівля чи продаж валюти на міжбанківському ринку з метою балансування попиту й пропозиції). Згідно з даними НБУ, у березні 2026 року обсяг чистого продажу валюти Нацбанком був найбільшим з грудня 2024-го — $4,8 млрд. Відповідно, це позначилося на обсягу валових міжнародних резервів, що скоротилися з $57,7 млрд у січні до $52,0 млрд станом на перше квітня поточного року.
<р>Серед непрямих заходів НБУ основним є підтримування високої облікової ставки (15 %). Тут Нацбанк має дві цілі: втримування населення від переходу з гривні в іноземну валюту завдяки привабливості гривневих активів, а також протидію інфляційному тиску.
<р>Втім, українські економісти часто висловлюють сумніви щодо дієвості трансмісійного механізму облікової ставки в наших реаліях. Надмірна жорсткість монетарної політики є фактором гальмування економічного зростання. Висока облікова ставка означає не тільки привабливі депозити, але й дорогі кредити. А це призводить до подорожчання інвестиційних ресурсів для підприємців. Іншим негативним наслідком високих процентних ставок є висока вартість державного боргу, що в умовах війни постійно збільшується.
<р>Нехай 30 січня 2026 року НБУ зменшив облікову ставку з 15,5 % до 15 %, це все ще зависокий рівень для того, щоб комерційне кредитування реально могло пожвавитися. Зважаючи, що споживча інфляція нині перебуває на рівні 7,9 %, Нацбанк має підстави для перегляду облікової ставки в бік зниження.

Потрібна чітка стратегія

<р>До кінця 2026 року базовим сценарієм коливання курсу гривні є рух у коридорі 44–45 грн за долар США. Звісно, якщо не трапиться нових потрясінь на кшталт глобальної нафтової кризи, а міжнародні резерви НБУ й надалі перебуватимуть на історично високому рівні.
<р>Головним фактором стабілізації має стати початок надходження коштів ЄС після зняття угорського вето з договору про 90 млрд євро кредиту. Донині будь-які затримки чи дискусії в Європарламенті щодо траншів відбивалися на котируваннях міжбанку, однак невдовзі цей фактор має бути нарешті знятий.
<р>Девальвація нині для нас дуже небажана, позаяк вона є основним фактором подорожчання імпорту. Згадані енергоносії, обладнання, пальне, озброєння й низка інших потрібних нам товарів миттєво дорожчають унаслідок знецінення гривні.
<р>Оскільки підтримка стабільності національної валюти — головний конституційний обов’язок Нацбанку України (стаття 99 Конституції України), у нього повинна бути чітка стратегія гарантування стабільності гривні. Нині ж його політика нагадує постійне реагування на чинники курсоутворення, хоч і є частково ефективною завдяки значним обсягам резервів. Без чіткої стратегії курси долара, євро та інших валют постійно битимуть нові рекорди.

<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Його твори приваблюють і освічених, і неосвічених, і витончених міщан, і провінційних глядачів, які вперше відвідують театр. Він змушує свою публіку сміятися і плакати; він перетворює політику на поезію; він безстрашно поєднує вульгарне дуркування та філософські тонкощі. Він з однаковою проникливістю осягає інтимне життя королів і жебраків; ось здається, що він вивчав право, аж ось — теологію, а тоді  — стародавню історію, водночас без зусиль імітуючи вимову сільських простаків і насолоджуючись «бабусиними казками». Як пояснити досягнення такого масштабу? Як Шекспір став Шекспіром?
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Стівен Ґрінблатт
<р>23 квітня — День Шекспіра і Міжнародний день англійської мови, що, звісно, взаємопов’язані явища. Справді Вільям Шекспір багато в чому відповідальний за те, якою стала англійська нині: вигадав понад 1700 слів і ще більше фраз. Його вплив на мову і літературу — колосальний. Та от коли Гарольд Блум називає Шекспіра центром Західного канону, то варто уточнювати — англійсько-американського, або ж точніше — англомовного. Бо навряд чи десь поза Великобританією чи США значна кількість людей знають з нього щось більше за фразу «Бути чи не бути». Втім, герої і героїні Шекспіра давно стали літературними типами, відомими навіть тим, хто не читав п’єс Барда. Власне, всі вже давно погодилися з тим, що Вільям Шекспір — класик і геній, а тому підтверджувати це чи спростовувати немає жодної потреби, як, зрештою, і в тому, щоб розгортати його книжки.
<р>Тим цікавіше, що донедавна в Україні зовсім не було розвідок про нього, а останнім часом вони почали з’являтися. Так у вересні 2025 року в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла біографія Шекспіра авторства Пітера Акройда, а незабаром в «Основах» вийде праця Стівена Ґрінблатта «Бард і його світ. Як Шекспір став Шекспіром». Це не найновіші дослідження про Барда (оригінальні видання вийшли відповідно в 2005-му і 2004-му), однак тішить те, що наші видавці побачили потенціал в тому, щоб таким чином актуалізувати постать Шекспіра в Україні, бо, на моє переконання, без розуміння ролі і значення автора «Ромео і Джульєтти» складно адекватно осягнути світову літературу. Ярослава Стріха, перекладачка Ґрінблатта, слушно пише, що ми знаємо про генія лише «жменьку скупих фактів, дат і цифр, здебільшого з царини майнових стосунків, які не пояснюють найважливішого: як Шекспір став Шекспіром», і автор «Барда і його світу» бере їх і «далі дозаповнює картину панорамою тієї драматичної епохи, пов’язуючи “Венеційського купця” зі стратою особистого лікаря королеви Єлизавети, “Гамлета” зі зміною уявлень про потойбіччя при переході з католицтва до англіканства». Для того, щоб, зрештою, зрозуміти, як «юнак у світі, що загалом не сприяв соціальній і територіальній мобільності, покинув рідні околиці, де перед тим народжувалися, вікували вік і помирали довгі покоління його предків, відмовився від ремесла, успадкованого від батька (хоча потребував стабільності, адже вже мусив годувати родину), вирушив світ за очі, прибився до театру і став однією з чільних постатей тодішньої дуже конкурентної індустрії розваг — і найвидатнішим драматургом в історії».
<р>На сайті Іntеrnеt Моvіе Dаtаbаsе зафіксовано 1959 теле- і кінопроєктів (тільки торік їх було 27), де Шекспіра зазначено як сценариста, що охоплює 1899–2026 роки. Аріна Кравченко нещодавно писала в Тижні про найновішу екранізацію, пов’язану із постаттю Барда — фільм «Гамнет» Хлої Чжао — наголошуючи на ролі перечитування. Адже, за словами Дрю Ліхтенберґа з Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, саме так «кожне покоління отримує Шекспіра, на якого заслуговує». Парадокс ще й у тому, що автор «Макбета» писав настільки універсальні, вічні теми, не створивши жодної власної: усі його п’єси зібрані з чужих сюжетів (найчастіше запозичених з «Порівняльних життєписів» Плутарха і «Хронік Англії, Шотландії та Ірландії» Голіншеда), хоча нам не завжди відомі його першоджерела.
<р>Тож як людина, яка, дещо спрощуючи, тематично не привнесла нічого свого, опинилася в центрі канону західної літератури? Передусім не через те, про ЩО писала, а ЯК. Гарольд Блум зазначає, що Бард «переважає решту західних авторів силою пізнавальної гостроти, лінгвістичної енергії та новаторською потужністю»: «Навіть найгірша п’єса Шекспіра, погано поставлена й зіграна акторами, котрі не мають навиків декламації, все одно якісно й кількісно відрізнятиметься від будь-якої драми Ібсена або Мольєра. Ми переживаємо шок зустрічі зі словесним мистецтвом, котре перевищує будь-що інше, настільки переконує й заполонює нас, що нам видається вже зовсім не мистецтвом, а чимось, що від початку було нам притаманно».
<р>Тож передовсім Вільям Шекспір — це явище мови, попри те що його сюжети легко переносяться на чужий ґрунт. У випадку Шекспіра складніше зрозуміти, чому саме у всьому світі його вважають генієм, якщо повноцінне осягнення його творчості доступне лише англомовним читачам. Вільям Шекспір — це, безперечно, феномен своєї доби, однак його п’єси своїми ідеями сягають позачасового статусу, уже понад 400 років препаруючи незмінну людську душу. Тому навіть перебуваючи на околиці неангломовного канону, він, за словами Блума, самотужки представляє весь свій канон, об’єднуючи не тільки своїх епігонів, а і предтеч, адже, за словами Франца Кафки, кожен справжній письменник створює своїх попередників.

<р>Триває вже другий місяць війни на Близькому Сході, в якій США та Ізраїль намагаються у військовий спосіб покарати іранський терористичний режим. Оприлюднені результати американо-ізраїльських ракетно-бомбових ударів по цілях в Ірані вказують на масштабні знищення військової та промислової інфраструктури, руйнування ланцюжків поставок і втрати серед провідних керівників військово-політичного керівництва країни на вищому і середньому рівнях.
<р>Іранські ракетно-дронові удари у відповідь, спрямовані не лише проти США та Ізраїлю, а й проти майже всіх країн Перської затоки та деяких інших, також виявились масштабними й такими, що завдають дедалі відчутніших матеріальних втрат. Ба більше, триває й інформаційна війна, сторони обмінюються гучними ультиматумами й декларують подальші нищівні удари по об’єктах одне одного, що аж ніяк не сприяє деескалації конфлікту. А ситуація в регіоні перетворилась на «перську рулетку» з непередбачуваним для сторін ризиком і, відповідно, кінцевим результатом.
<р>7 квітня, за годину до завершення останнього американського дедлайну, президент США Дональд Трамп і Вища рада національної безпеки Ірану раптом оголосили про встановлення двотижневого перемир’я, яке обидві сторони одразу ж назвали своєю стратегічною перемогою. Хоча позиції сторін, викладені у вигляді 15 пунктів від США та 10 від Ірану, суперечать одна одній і не містять жодних точок дотику. Проте за посередництвом Пакистану досягнуто домовленості про подальші переговори сторін в Ісламабаді.
<р>Вважається, що президент США погодився на двотижневе перемир’я в обмін на відкриття Іраном Ормузької протоки, а за цей час сторони мають дійти остаточної згоди. І хоча двосторонні переговори в Ісламабаді за посередництвом Пакистану 10 квітня виявились безрезультатними, черговий їх раунд очікується на 21–22 квітня.
<р>За обережними прогнозами, якщо двотижневе перемир’я збережеться, воно може перерости у фундаментальнішу угоду, що покладе край війні на Близькому Сході. Для України таке завершення конфлікту стане позитивним сигналом — як з огляду на можливе збільшення постачання ракет для ППО, так і через потенційне посилення тиску США на Росію.

Військовий вимір

<р>Протягом місяця США та Ізраїль завдали Ірану відчутних втрат, втім, самими лише бомбардуваннями досягти цілей цієї війни неможливо. Попри втрати, режим встояв і навіть намагається диктувати власні умови перемовин. А головне — КВІР заблокував Ормузьку протоку, що, поряд зі збереженням накопичених запасів збагаченого урану, залишається основним козирем Тегерана. Також Іран, за даними ЦРУ, все ще зберігає «тисячі ракет і дронів» і можливість завдавати ударів по обраних цілях в регіоні.
<р>Для матеріалізації вже досягнутих військових успіхів класика жанру вимагає від США вжиття додаткових заходів у вигляді обмеженої військової операції з висадкою десантів на ключових островах Ормузької протоки й Перської затоки, а можливо, і на материковій території Ірану. Інакше США «світить» перспектива втягування в довготривалу війну на виснаження, що жодним чином не відповідатиме американським інтересам.
<р>12 квітня у Білому домі відбулось засідання силового та міжнародного блоків чинної адміністрації, присвячене переговорам в Ісламабаді та «жорсткій протидії більшості країн Європи планам президента США». Віцепрезидент США Джей Ді Венс проінформував учасників про «очевидне бажання Ірану затягнути процес переговорів до нескінченності». На його думку, «Іран налаштований мати ядерну зброю і він її отримає, якщо питання проведення США наземної операції не буде вирішене зараз або з часом».
<р>Водночас, вважає Венс, на даному етапі це неможливо, «бо тоді ми точно провалимо вибори». До того ж проведення такої операції без значних асигнувань, затверджених Конгресом США, неможливе. Всі учасники наради висловились на користь «короткочасного» поновлення та посилення повітряних ударів по Ірану задля досягнення успіхів на переговорах. Але при цьому не підтримали запропоновану Трампом ідею застосувати проти об’єктів іранської ядерної програми американську тактичну ядерну зброю, що викликало невдоволення президента.
<р>Держсекретар США Марко Рубіо проінформував учасників наради про наміри Китаю втрутитись у конфлікт США та Ізраїлю з Іраном і заявив: «Ми повинні очікувати на погані новини після візиту Лаврова до Пекіну». Зі свого боку, директори нацрозвідки та ЦРУ США повідомили про продовження постачання до Ірану російської зброї, забезпечення його розвідданими та підготовку до непрямих поставок китайського озброєння.
<р>Згоду Трампа на двотижневе перемир’я в самих США суспільство сприйняло, як демонстрацію слабкості чинної адміністрації з усіма наслідками. Якщо йдеться про вимушений крок — а масований тиск на Іран напередодні не був блефом — з перекиданням у регіон майже 50 тисяч американських військовиків, підняттям у повітря стратегічних бомбардувальників В-52 з погрозами «вбомбити Іран у кам’яний вік» і навіть знищити його як цивілізацію.
<р>Експерти звертають увагу, що Трамп, із його схильністю «відповзати» у разі ускладнення ситуації, зокрема шляхом оголошення «перемоги», чомусь із цим не поспішає. І не лише через розуміння критичних наслідків для США та Ізраїлю, всього Близького Сходу й особисто для себе. Трамп пішов на перемир’я, щоб виграти час, адже ще у березні ухвалив рішення про наземну операцію і почав перекидати війська з баз у США і Японії.
<р>З іншого боку, навряд чи Трамп, головний інтерес якого в Ірані насправді полягає у встановленні контролю над експортом іранської нафти (в контексті протистояння з Китаєм), зараз відмовиться від цього і «дасть задню». Тому навіть під час перемир’я триває посилення військового контингента США в регіоні та оновлення «банків цілей» на випадок завершення крихкого перемир’я.
<р>Водночас сили коаліції посилили розвідку іранської території в контексті як виявлення та знищення потенційних центрів військового опору, так і можливості створення на території материкової частини Ірану ізольованих і прикритих з повітря відносно великих ділянок, закритих для доступу іранських сил.
<р>Підтвердженням стала пошуково-рятувальна операція, яку союзники на диво швидко організували та здійснили в південно-західному Ірані після втрати там уранці 3 квітня американського літака-винищувача F-15Е Strіkе Еаglе. До операції залучили аж 155 літаків (4 бомбардувальники, 64 винищувачі, 48 дозаправників та 13 інших). Вони ізолювали й прикрили з повітря відповідний район іранської території та забезпечили транспортний коридор для евакуації пілотів.
<р>Для цього на покинутому іранському аеродромі сільськогосподарської авіації у 50 км від міста Ісфахан — майже у самому центрі Ірану — американці розгорнули передову базу. Два транспортних літаки МС-130J Соmmаndо ІІ сил спеціальних операцій сіли на ґрунтову злітну смугу цієї бази, доставивши 4 гелікоптери МН-6 Lіttlе Віrd і спецпідрозділи, які знайшли та евакуювали пілотів збитого F-15Е. Щоправда, важкі транспортники не змогли злетіти зі смуги, що перетворилась на багнюку, і їх довелось знищити разом з гелікоптерами, а екіпажі та спецпідрозділи евакуювати іншими бортами.
<р>Пошуково-рятувальна операція забезпечувалась прикриттям з повітря літаками ВПС США та Ізраїлю, які блокували всі спроби КВІР бодай наблизитись до району пошуків пілотів та падіння збитого літака. Швидкість та успішність проведення пошуково-рятувальної операції, а також надмірний наряд залучених сил і засобів для евакуації двох пілотів вимагають окремого пояснення.
<р>Передусім, американський F-15Е був збитий під час виконання завдання в центрі території Ірану. А сама пошуково-рятувальна операція стала прикриттям більшої, таємної операції союзників з підготовки нахабного викрадення 441 кг збагаченого до 60 % урану U-235 безпосередньо з Ісфаханського центру ядерних технологій (у 50 км від американської передової бази).
<р>Інший маловідомий факт — серед уражених американцями на початку квітня цілей був і дуже рідкісний екземпляр: іранський великий розвідувальний стелс-дрон Shаhеd-171, копія американського таємного розвідувального стелс-дрона RQ-170 Sеntіnеl. У 2011 році Іран провів цілу операцію із перехоплення RQ-170 над західною частиною Афганістану. Як з’ясувалось пізніше, іранці заглушили канал зв’язку RQ-170, потім почали підміняти його координати й нарешті посадили на іранському аеродромі.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331741" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Іранський Shаhеd-171 – копія американського стелс-дрона RQ-170 Sеntіnеl
<р>Вважається, що системи РЕБ, застосовані Іраном для придушення сигналу управління та спуфінгу координат RQ-170, були надані росіянами. США обурив цей випадок, а тодішній президент Барак Обама навіть попросив повернути дрон, але Тегеран відмовив. Невдовзі шляхом реверс-інженірингу іранці створили Shаhеd-171 і налагодили його серійне виробництво. Напевно, вони поділились таємницями свого трофея з росіянами та/або китайцями, які також працювали над створенням власних аналогів. А в США RQ-170 Sеntіnеl досі залишається таємним.

Пірати Ормузької протоки

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331743" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">В намаганні приватизувати Ормузьку протоку, КВІР вдається до обстрілів суден. На фото-горить черговий розстріляний іранцями танкер.
<р>Одним із наслідків американо-ізраїльсько-іранської війни стала претензія Тегерана на право стягнення оплати за прохід суднами Ормузької протоки. Йдеться про фактичний намір незаконної легалізації Іраном (керівництвом КВІР) контролю над протокою шляхом розробки спеціального закону.
<р>Оман, який разом з ОАЕ контролює південне узбережжя Ормузької протоки, відмовився від пропозиції Ірану щодо стягнення коштів за прохід суден. А Емірати взагалі перебувають у стані неоголошеної війни з іранським режимом і тим більше не поділяють відверто піратські амбіції Тегерану.
<р>Вашингтон, а також Пекін, а водночас і решта цивілізованого світу вважають наміри та дії Ірану стосовно привласнення Ормузької протоки такими, що суперечать міжнародному праву. Відповідно, всі виступають за її якомога скоріше розблокування. Справа лише в тому, в який спосіб це можна зробити та чого це коштуватиме.
<р>Попри перемир’я та власну обіцянку відкрити вільний прохід суден Ормузькою протокою, Іран продовжує перешкоджати судноплавству не лише в Ормузі, а й усередині Перської затоки. Дедалі більше країн змушені укладати з Тегераном прямі домовленості щодо гарантій безпечного проходу для своїх суден.
<р>Одним з небезпечних заходів, до яких вдаються ВМС КВІР, є приховане мінування акваторії затоки, особливо підхідних фарватерів до основних нафтових терміналів і портів країн регіону. До слова, за даними видання Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, однією з проблем відкриття протоки є хаотичне мінування її самими іранцями, які не мають ані точних координат постановки мін, ані засобів їх нейтралізації.
<р>Зокрема, у ніч на 8 квітня протичовновий гелікоптер ВМС США МН-60R Sеаhаwk викрив біля берегів Бахрейна іранський малий підводний човен типу Gаdіr, який займався прихованим мінуванням, і потопив його двома ракетами з усім екіпажем з 18 офіцерів і матросів. А поблизу місця потоплення іранської субмарини, на фарватері, яким зазвичай користуються танкери з нафтою, згодом знайшли три донні міни іранського виробництва.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331740" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Іранський малий підводний човен типу Gаdіr. Станом на початок 2026 року у складі ВМС КВІР було до 20 субмарин цього типу.
<р>11 квітня два американських есмінці USS Frаnk Е. Реtеrsоn та USS Місhаеl Мurрhy пройшли Ормузькою протокою до Перської затоки й того ж дня безперешкодно повернулись в Аравійське море. За версією Центрального командування збройних сил США, кораблі перевірили фарватери протоки на наявність мін загородження. Можна додати, що вони також здійснювали розвідку на маршруті переходу, зокрема фіксацію потенційних цілей на іранському березі. Іранці не обстрілювали американські кораблі, оскільки це відбувалось під час перемир’я.
<р>Водночас європейські союзники, попри заклики Вашингтона доєднатись до силового розв’язання Ормузької проблеми, не бажають втягуватися у війну проти Ірану і допускають можливість своєї участі в розблокуванні судноплавства там виключно після завершення бойових дій. Відповідно, Франція і Велика Британія ініціюють створення багатонаціональної оборонної місії для відновлення свободи судноплавства в Ормузі. Париж уже оголосив про підготовку найближчими днями спеціальної конференції за участі країн-партнерів для реалізації цього плану.
<р>Офіційний Лондон не проти залучити до місії навіть протимінні тральники-шукачі мін ВМС України М310 «Чернігів» та М311 «Черкаси», які мають підготовлені екіпажі, пройшли відповідний курс бойової підготовки та наразі тимчасово базуються в одному з британських портів. Прем’єр-міністр Кір Стармер навіть запропонував цю ідею американському президентові. Тож, за певних умов, не можна виключати й офіційного запрошення від наших партнерів щодо участі кораблів ВМС України в розблокуванні Ормузької протоки.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Омар Ашур про «історичні» угоди між Україною та країнами Перської затоки
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331739" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Тральщики-шукачі мін ВМС України М311 “Черкаси” та М310 “Чернігів”.
<р>13 квітня, на тлі провального завершення переговорів з Іраном, США оголосили морську блокаду іранських портів, що передбачає припинення морського сполучення і комунікацій цієї країни із зовнішнім світом. Щоправда, невідомо, чи розповсюджується американська блокада також на Каспійське море. Адже вже наступного дня після оголошення перемир’я розвідка зафіксувала там активізацію морського трафіку і прибуття до іранських портів на Каспії 6 російських і 4 іранських суден, які, ймовірно, доставили засоби ППО і боєприпаси.
<р>За американською морською блокадою Ормузької протоки стоїть бажання президента Трампа досягти швидкого рішення: позбавити Іран можливості експортувати нафту, перекрити основне джерело прибутків і змусити чинний режим повернутись до переговорів на вигідних для США умовах. Також американська блокада напевно становитиме форму тиску на Китай, який є одним з ключових імпортерів іранської нафти, з метою його долучення до зусиль США в Ормузі.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331742" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Танкери в Ормузькій протоці

<р>Інформація більше не приходить до нас окремими блоками протягом дня. Вона не має чітких меж і не дає часу на осмислення. Інформаційний простір перестав бути лише способом передавання новин. Він став середовищем, у якому можна впливати на рішення, настрій і поведінку людей, змінюючи хід політичних, соціальних та економічних подій.
<р>За оцінками Wоrld Есоnоmіс Fоrum, дезінформація сьогодні є найбільшим короткостроковим глобальним ризиком для суспільства. Водночас, за даними Rеutеrs Іnstіtutе, ступінь довіри до новин у світі тримається на рівні близько 40 %, що свідчить про системну кризу довіри до інформації.
<р>Новини оновлюються постійно, створюючи відчуття, що важливо реагувати на них одразу. Ви відкриваєте стрічку і бачите відео з гучним підписом про подію, яка нібито сталася щойно. Людина на екрані говорить упевнено, картинка виглядає чітко, коментарі під відео підсилюють враження, що це правда. Ви відчуваєте тривогу чи обурення і майже автоматично натискаєте кнопку «переслати». Лайки, репости, коментарі. Все виглядає чудово. Однак через кілька годин з’являється уточнення, що це відео старе, змінене або просто згенероване ШІ. Бо, як слушно зауважує Сем Альтман, сьогодні людям уже не варто автоматично приймати на віру, ніби те, що вони бачать або чують, є реальністю.
<р>Звісно, ви пишете спростування, але вже запізно. Повідомлення встигло розійтися сотнями чатів і вмонтуватися в чужі переконання. Вітаю — ви стали жертвою й учасником чужої інформаційної кампанії. Саме так працює інформаційне середовище, у якому ми живемо останні роки.
<р>Іноді мета полягає не в тому, щоб переконати, а в тому, щоб заплутати.
<р>Бачачи кілька взаємно суперечливих версій, людина починає сумніватися у всьому. Це знижує довіру і робить нас вразливішими до наступних повідомлень. Для цього не обов’язково створювати відверту неправду. Достатньо змінити акценти, вирвати факт із контексту чи повторювати одну і ту саму тезу з різних джерел. З часом це формує відчуття, що певна думка є загальноприйнятою.
<р>Масштаб цього потоку складно навіть уявити. Згідно з офіційними релізами, щохвилини на ютуб завантажується понад 500 годин відео. У тіктоці щодня переглядають мільярди роликів, а кількість нових обчислюється десятками мільйонів. У фейсбуці та інстаграмі щодня створюються сотні мільйонів постів, сториз та рилзів. За відкритими даними компанії, лише фейсбук має мільярди активних користувачів, які постійно генерують і споживають контент.
<р>Сучасний контент навчився добре імітувати правду. Якісне зображення, впевнений тон і велика кількість реакцій створюють відчуття достовірності. Для більшості цього достатньо, щоб повірити. Емоції пришвидшують цей процес.
<р>Дослідження Массачусетського технологічного інституту показало: неправдиві новини у соціальних мережах поширюються швидше за правдиві саме тому, що частіше викликають сильну емоційну реакцію (страх, обурення), і це допомагає поширювати неперевірену інформацію.
<р>Алгоритми підлаштовуються під поведінку користувача і поступово формують для нього окрему інформаційну реальність. Якщо людина частіше реагує на тривожні чи обурливі новини, то отримує ще більше подібного контенту. З часом це починає здаватися їй об’єктивною картиною світу, хоча насправді це лише відфільтрований потік.
<р>У результаті двоє людей можуть дивитися на одну подію і бачити зовсім різні версії. Обидві виглядатимуть переконливо, але базуватимуться на різних наборах інформації.

Коли вигляд замінює зміст. Як штучний інтелект виробляє переконливу неправду

<р>Ще кілька років тому створення фейкової інформації вимагало часу і зусиль. Потрібно було писати тексти, обробляти зображення і вигадувати деталі самотужки. Зараз значну частину цієї роботи виконує штучний інтелект, і то швидше, ніж людина встигає прочитати результат. Інструменти генерації текстів, зображень і відео (такі, як СhаtGРТ або Міdjоurnеy) дозволяють створювати великі обсяги матеріалів за секунди. У 2023–2025 роках дослідники зафіксували стрімке зростання кількості АІ-зображень у соцмережах, а платформи почали маркувати такий контент.
<р>У результаті кількість візуальної інформації (відео, зображень, коротких кліпів) зростає швидше, ніж будь-коли раніше. І дедалі більша її частина створюється не людьми напряму, а за допомогою алгоритмів. Це означає, що користувач стикається не просто з великим обсягом інформації, а з потоком, який можна масштабувати практично без обмежень.
<р>Ви можете натрапити на новину, яка виглядає як звичайний матеріал із медіа. У неї логічна структура, впевнена подача і навіть цитати. Але цей текст може бути повністю згенерований. Він не обов’язково містить відверту неправду: часто це поєднання правдивих фрагментів і вигаданих деталей, які складно помітити одразу.
<р>Дипфейк — це матеріал, у якому обличчя чи голос людини змінені так, що здаються справжніми. Ви бачите знайому людину й автоматично довіряєте тому, що вона говорить, навіть якщо насправді на відео не вона.
<р>За даними компаній, які досліджують синтетичні медіа, кількість дипфейків зростає щороку, а інструменти для їх створення стають доступнішими для широкої аудиторії, зокрема для боротьби з політичними та економічними конкурентами. Так, у звіті Frееdоm Ноusе зазначається, що штучний інтелект уже використовується для маніпуляцій під час виборів у різних країнах, зокрема у Румунії.
<р>Причина зростання кількості всіх цих матеріалів проста: їх стало дешевше створювати й легше масштабувати. Один інструмент може за короткий час згенерувати десятки текстів, зображень або відео, які виглядатимуть правдиво і реалістично. Технологічні компанії вже прямо визнають, що відрізнити штучно створений контент стає дедалі складніше навіть для фахівців. Це означає, що кількість переконливого, але недостовірного контенту зростає швидше, ніж можливості перевірки його споживачем.

Кіберскладова й ефект недовіри

<р>Поширення інформації часто відбувається не лише за участі людей. Багато процесів у мережі виглядають природними, але насправді підсилюються технічно. Зливи даних, злами профілів і підроблені документи створюють додатковий рівень складності. Частину повідомлень поширюють автоматизовані акаунти, які імітують активність. Це так звані «боти» та «імпостори» (фальшиві акаунти, які видають себе за справжніх особистостей). Вони можуть автоматично створювати й поширювати повідомлення, імітуючи активність реальних користувачів.
<р>Люди підхоплюють ці повідомлення і додають власні реакції та думки. Алгоритми бачать зростання активності та починають показувати цей контент більшій кількості користувачів. У результаті створюється враження масовості, навіть якщо початковий імпульс був штучним. Цей механізм працює непомітно. І, бачачи фінальний результат, людина рідко замислюється, як саме він сформувався.

Орієнтири у зміненій реальності, або Що робити, коли фактчекінг уже не встигає

<р>Класичний підхід до перевірки фактів залишається важливим, але не враховує блискавичності сучасного середовища. Інформація поширюється швидше, ніж її встигають перевірити. Ще одна проблема полягає в тому, що завдяки штучному інтелекту формується складніша модель викривлення реальності. Частина інформації є справжньою, частина — зміненою, і відрізнити одне від іншого стає значно важче.
<р>Це створює ефект альтернативної правди. Людина бачить знайомі факти, але вони подані в іншому контексті чи доповнені вигаданими деталями. У результаті з’являється відчуття нестабільності й поступово знижується довіра до будь-яких джерел. Людина починає сумніватися навіть у тому, що раніше здавалося очевидним.
<р>Є також психологічний момент, який підтверджують дослідження когнітивних процесів. Перше враження закріплюється сильніше, ніж подальші уточнення. Навіть після спростування люди часто пам’ятають саме початкову версію повідомлення. До цього додається схильність приймати на віру інформацію, яка підтверджує власні погляди. Це означає, що навіть перевірені факти не завжди змінюють думку.
<р>На цьому тлі змінюється і підхід до протидії. Держави та великі технологічні платформи вже визнають масштаб проблеми.
<р>У документах Європейської Комісії прямо зазначається, що дезінформація становить загрозу демократичним процесам. Тому з’являються нові регуляції та вимоги до прозорості платформ. Соціальні мережі впроваджують маркування контенту, створеного за допомогою штучного інтелекту, обмежують охоплення відверто маніпулятивних матеріалів і розвивають інструменти перевірки. На рівні держав з’являються регуляції, спрямовані на прозорість алгоритмів і відповідальність за поширення дезінформації.
<р>Втім, ці кроки не дають миттєвого результату і не знімають відповідальності з користувача. Інформаційне середовище стало настільки швидким і масштабним, що жодна система не може повністю контролювати його в режимі реального часу.
<р>Саме тому ключова зміна відбувається на рівні індивідуальної поведінки. Людина не зобов’язана перевіряти кожен факт, але може навчитися помічати моменти, коли інформація намагається змусити її діяти автоматично. Це вже дає перевагу у середовищі, де інформації забагато. Головною навичкою стає не швидкість споживання, а здатність зупинитися і подивитися уважніше. Ця пауза здається незначною, але саме вона відокремлює реакцію від рішення.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Діана Дуцик: «Після війни працювати з дезінформацією стане ще важче»
<р>Питання особистої інформаційної гігієни стає наступним логічним кроком. Як саме не губитися в потоці, які звички допомагають зменшити вплив маніпуляцій і як перевіряти інформацію в умовах перевантаження, поговоримо у наступних статтях.

<р>За попередніми підрахунками болгарського Центрального виборчого комітету на дострокових парламентських виборах у Болгарії перемагає коаліція «Прогресивна Болгарія» на чолі з проросійськи налаштованим експрезидентом країни Руменом Радевим. Вона отримує близько 45% голосів, що може дати їй понад 130 із 240 мандатів.
<р>Ще до оголошення остаточних результатів цих виборів, які за останні п’ять років стали вже восьмими, Радев оголосив про перемогу. Він запевнив, що Болгарія продовжуватиме свій європейський шлях, однак їй, як і всій Європі, потрібні «критичне мислення та прагматизм».
<р>«Європа стала жертвою власних амбіцій стати моральним лідером у світі з новими правилами», — переконаний Радев.
<р>У коментарі Тижню експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма» Володимир-Назарій Гавріш зазначає, що перемога Радева частково є результатом суспільного запиту на «нове обличчя» після тривалої політичної кризи та грудневих антикорупційних протестів, і не в останню чергу він переміг через непопулярність та скандальність своїх опонентів.
<р>«Враховуючи безпрецедентність обставин, варто принаймні спробувати зрозуміти нову політичну силу в парламенті», — каже він.
<р>«Прогресивна Болгарія» будує свою програму на гаслах та загальності обіцянок. Водночас серед конкретних зобов’язань, виділених у ній, можна виділити продовження курсу на вступ до Організації економічного співробітництва та розвитку, підвищення оборонних витрат до 5% ВВП до 2035 року, активну участь у проєктах ЄС (ЕDF, РЕSСО, SАFЕ, DІАNА) задля модернізації болгарських збройних сил, а також посилення інтеграції болгарських збройних сил у НАТО.
<р>Крім того, у програмі «Прогресивної Болгарії» йдеться про завершення будівництва залізниці по Пан’європейському коридору №8, який має з’єднати Адріатичне та Чорне море, підтримку справедливого та міцного миру в Україні, заснованого на міжнародному праві, та підтримку принципу одностайності в ухваленні рішень в ЄС. Водночас Росія та зняття санкцій, а також вихід Болгарії з єврозони у програмі не згадуються.

Болгарія після виборів: які сценарії формування уряду можливі?

<р>Є два сценарії розвитку ситуації у Болгарії. За умови, якщо «Прогресивна Болгарія» здобуде монобільшість, Радєв отримає практично повний контроль над країною.
<р>«Офіс президента перебуває під його протеже Іліяною Йотовою, парламент під його партією, а для конституційних реформ потрібна лише підтримка євроатлантичної коаліції ПП-ДБ (“Продължаваме промяната” та “Демократична България”, — Ред.). Водночас коаліція Радева є вразливою до можливих криз: вона формувалась у надкороткий термін, серед кандидатів є люди без досвіду роботи у державних органах (логопеди та педагоги, ветеринари, малі підприємці, спортсмени), через що вони перший час розраховуватимуть на те, щоб їм хтось показував куди йти і як голосувати, і це створюватиме потенціал для хабарів та підкупу депутатів, які таким чином підкосять єдність коаліції та довіру до самого Радева», — зазначає у коментарі Тижню Володимир-Назарій Гавріш.
<р>Якщо ж монобільшості не буде, то найбільш природним партнером для «Прогресивної Болгарії» є ПП-ДБ.
<р>«Представники цієї євроатлантичної коаліції неоднозначно ставляться до Радева, зокрема через його русофільські настрої, але вони загалом готові до коаліційних переговорів за умови чіткого визначення пріоритетів та дотримання антикорупційних та геополітичних “червоних ліній”, які включають підтримку України та проєвропейську Болгарію. У разі успіху подібних перемовин ми можемо отримати поміркований проєвропейський уряд. У випадку провалу Радев має або вступити у коаліцію з відверто проросійськими та токсичними представниками “Відродження”, або відправити країну на нові вибори», — додає Тижню експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма».

Що результати виборів означають для України?

<р>Чимало західних аналітиків називають Радева проросійським політиком. Раніше він бачився з російськими політиками, виступав за «план Кісінджера», підтримуючи територіальні поступки з боку України. У березні 2023 року на саміті ЄС, на якому йшлося про закупівлю мільйона снарядів для України, Радев не дав згоди на участь Софії у цій програмі, а також висловився проти постачання болгарських боєприпасів в Україну через треті країни.
<р>Однак, на думку Володимира-Назарія Гавріша, для України ситуація не є безнадійною.
<р>«Програма Радева не заперечує співпраці з Києвом і навіть передбачає зацікавленість у розвитку болгарського оборонпрому та БПЛА за рахунок європейських партнерств. Радев, як прагматик, може бути відкритим до транзакційної взаємодії з нашою державою, особливо якщо ми даватимемо йому достатньо простору для публічного заперечення розвитку стосунків з Україною. Недавно підписана безпекова угода між Україною та Болгарією створює для цього зручну юридичну рамку», — зазначає він у коментарі Тижню.
<р>Водночас для ЄС перемога Радева означає збереження болгарського членства, але з ускладненим переговорним партнером.
<р>«Софія, враховуючи програму “Прогресивної Болгарії”, прагнутиме більшої автономії у межах Союзу. У ширшому контексті, після поразки Орбана на виборах ризик “другої Угорщини” суттєво знизився, і Болгарія навряд чи вже піде цим шляхом. Але ризики накладення вето під час формування нових пакетів допомоги Україні та санкцій проти РФ залишаються реальним сценарієм розвитку подій. Чи стануть вони реальністю — покажуть наступні тижні», — наголошує Володимир-Назарій Гавріш.