Український тиждень

Сучасна Європа має два ядра:

Економічно-політичне — ЄС;військово-політичне — НАТО.

Обидві інституції зі штаб-квартирами в Брюсселі, але протягом десятиліть вони практично не спілкувалися між собою. Тимчасом сила Європи ґрунтується на цьому подвійному ядрі. На саміті військового альянсу в Анкарі цього тижня лідери повинні відверто визнати, що друге ядро Європи терміново потребує реконструкції.Обидві організації суттєво розширилися з часів свого заснування:

НАТО — з 12 країн-членів 1949 року до 32-х нині,ЄС — з шести країн-членів Європейської економічної спільноти 1957 року до 27-ми нині.

Не менш як 23 європейські країни, на які припадає десь дві третини ВВП Європи, зараз входять до обох ядер. Але якщо візитівкою ЄС були постійні зміни, то НАТО характеризувалося надзвичайною структурною стабільністю. У 1949 році це був альянс-гегемон під домінуванням США, і, по суті, залишався таким навіть із 32-ма членами, аж до 2025 року — тобто до того, як друге пришестя президента США Дональда Трампа (Трампові урізання бюджету-2025) поставило під сумнів майбутнє НАТО.Протягом своєї історії ЄС-Європа покладалася на інше ядро. Майже всі прифронтові країни східного флангу двоядерної Європи, що нині опинився під загрозою, — від Естонії на півночі до Болгарії на півдні — стали членами НАТО ще до вступу в ЄС. (Лише колись нейтральні Фінляндія й Швеція зробили навпаки). Сьогодні Чорногорія й Албанія вже входять до складу НАТО і сподіваються на вступ у ЄС.Протягом усіх цих десятиліть військовий альянс на чолі зі США захищав економічно-політичну Європу, яка мирно розвивалася, від потенційної радянської/російської агресії. Він також захищав Європу, нехай і менш помітно, від повернення віковічних внутрішньоєвропейських суперництв за військову могутність і лідерство. Зовнішня загроза, безсумнівно, нещадно повернулася, але й дається взнаки відродження старої внутрішньоєвропейської проблеми. За нинішніми побоюваннями Франції й Польщі щодо стрімкого зростання німецьких витрат на оборону, зосереджених виключно на Німеччині, ховається виснажений привид історичних страхів перед німецьким військовим домінуванням.Після півторарічного правління адміністрації Трампа стало цілком очевидно, що Європа більше не може покладатися на Сполучені Штати в питаннях своєї оборони. Чи може це змінитися з приходом нового президента США в січні 2029 року? Можливо. Але Європі було б безглуздо на це розраховувати. Тим часом існує значний ризик, що російський президент Владімір Путін атакує територію НАТО ще до настання цього потенційно радісного дня. Розуміючи, що Трамп, можливо, не прийде на допомогу Європі, і що Європа починає серйозно переозброюватися, російський диктатор у скруті може вирішити, що зараз його останній і найкращий шанс продемонструвати, що НАТО — це паперовий тигр.Читайте також: НАТО 3.0.: які виклики постали перед Альянсом та чого чекати від саміту в Анкарі Тому відновлення другого ядра Європи є водночас важливим і нагальним завданням. ЄС має відігравати вирішальну роль у збільшенні та координації фінансування європейського переозброєння, як це вже почало відбуватися завдяки таким ініціативам, як SАFЕ («Заходи з безпеки для Європи») і Європейський оборонний фонд. Що більше коштів вдасться залучити, то ефективнішим каталізатором стане ЄС. Однак було б небезпечною ілюзією вважати, що ЄС сам собою може стати військово-політичним ядром Європи, а Стаття 42.7 Договору про взаємну оборону відіграватиме бодай якусь роль, подібно до Статті 5 НАТО. Натомість ці дві організації, що базуються в Брюсселі, мають усвідомити, чим у найкращому разі були і чим, після цієї трансформації, знову мають стати: двома ядрами, які істотно доповнюють і підсилюють одне одного.Для фактичної військової оборони Європи відправною точкою має стати європеїзація НАТО. Це передбачає дві окремі часові рамки: десятирічну і десятимісячну. Європа й Канада (ця велика почесна європейська країна) повинні працювати — наскільки можливо, бажано спільно зі США, — на стратегічну мету: створення Європи, яка має звичайні збройні сили, так звані стратегічні засоби забезпечення і, зрештою, європейське ядерне стримування для самооборони.Водночас НАТО потребує негайної розробки планів дій, спрямованих на забезпечення оборони під керівництвом Європи, а в найгіршому випадку (тобто якщо Трамп проявить себе з найгіршого боку) — оборони виключно європейськими силами проти будь-якої можливої російської агресії, чи то ескалації гібридних атак, чи то спроби безпосереднього вторгнення в якомусь регіоні: від Свальбарда до Чорного моря. Особливо за найгіршого сценарію, коли Європа лишається на самоті, вирішальну роль може відіграти здатність до швидкого реагування таких мінілатеральних ініціатив, як Об’єднані експедиційні сили Великої Британії, країн Північної Європи і Балтії. Подальша військова й економічна підтримка України, яка зараз завдає далекобійних ударів по території Росії, залишається життєво необхідною. Україна продемонструвала можливості бойового духу і героїчної імпровізації навіть, коли шансів майже немає. За умови належних часових рамок, адміністрація Трампа має схвалити таке планування на випадок надзвичайних ситуацій.Планувальникам оборони доведеться опрацювати всі деталі, бажано таємно. Але на публічному рівні слід чітко донести (як в Анкарі, так і за її межами) наявність політичної волі європейських лідерів до подолання довгострокових і нагальних викликів. Ефективне стримування Путіна можливе лише за умови, що Європа виявить залізну рішучість захищатся.Книжка Тімоті Снайдера Еurоре іn 7½ Сhарtеrs вийде друком цієї осені.

Садівництво — справа не з легких: руки чорнющі, сонце безжально припікає, а спину й узагалі не розігнути… Та, попри труднощі, проста фізична праця приносить умиротворення. Сієш моркву, прикопуєш саджанець яблуні — і розумієш, що це твоя опора, хай що відбувається довкола.Думка про те, що сад-город — не просто ділянка з рослинами, а повноцінний мікрокосм, не нова. Так відчували мислителі різних століть і територій. Українські письменники теж не стояли осторонь від сапок і лійок, отож вивищували порпання в землі до життєвої філософії.

Григорій Сковорода: сад як місце «упокоєння для монашества»

Світ не впіймав Григорія Сковороду, бо той ховався серед зелених крон. Природа не раз рятувала його від мирської суєти.Учень Михайло Ковалинський оповідав про побут учителя таке: «Часто у вільні від занять години усамітнювався для роздумів в полях, гаях, садах. Рано-вранці зоря супроводжувала його в прогулянках, а діброви були співбесідниками його розмислів».Сад у бароковому світогляді — це рай на землі. Філософу дуже пощастило народитися й зростати на зеленій Наддніпрянщині, між дерев і трав. Так з року в рік набував мудрості, товаришуючи з природою. Хоч і не був садівником, Григорій Сковорода все ж збагнув, що людське життя подібне до роботи на землі. Тільки від людини залежить, що з її діл «проізросте» і якими будуть ці пагони.Дуб Сковороди«Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів? Навіщо садити в землю, коли не з’явиться новий паросток?» — писав мислитель у листах до Ковалинського.Сковородинство, яке сповідують послідовники філософа, диктує, що городництво, садівництво, ба навіть споглядання гарного краєвиду є духовними практиками. Адже зелені хащі замінили Григорію Сковороді келію:«Нині скитаюся у мого Андрія Івановича Ковалевського. Маю для свого монашества повне упокоєння. Земелька його є нагірна. Лісами, садами, пагорбами, джерелами наповнена. На такому місці я народився біля Лубен».Григорій Сковорода бачив чимало спільного між людьми й рослинами. Приміром, радив бути такими ж стійкими, як пальма, що пробивається крізь скелі.

Василь Гоголь-Яновський: асиметрія та натуральність у садівництві

Письменник Василь Гоголь-Яновський, батько Миколи Гоголя, був затятим садівником та надавав перевагу лісовим деревам: за спогадами сучасників, сад на його хуторі годилося б називати гаєм. Улітку крони дубів, ясенів та кленів захищали хуторян від спеки.У записній книжці Василя Гоголя-Яновського збереглися нотатки про історію англійського саду і садівників, що ввели моду на природність у ландшафтному дизайні. Сам драматург теж не любив симетрії і просив дітей допомагати йому у виборі місця для саджанців: вони навмання розкидали камінці — і вже за цими мітками батько планував озеленення.Грот у садибі Гоголів-ЯновськихСлави естета він зажив недаремно: у саду стояли затишна альтанка та грот, призначені для снування поетичних мрій. Обабіч гроту Василь Гоголь-Яновський посадив горобину, а навпроти — кілька берізок, підкресливши білизну їхніх стовбурів кущами світлих троянд.Письменник шанував багаторічні рослини, отож із літа в літо родину Гоголів тішили одні й ті самі квіти. Великим господарчим звершенням поміщика було те, що він наказав викопати посеред саду ставок. На його березі Василь Гоголь-Яновський любив слухати солов’їв — і через те навіть заборонив там прати: стукіт праників розлякував пташок. Творча натура письменника проявлялася і в назвах, якими він нарікав кожну доріжку та алейку: скажімо, у ліску Яворівщині зеленіла «долина спокою».Звичку до садівництва як до розради-антистресу Василь Гоголь-Яновський передав своєму синові Миколі Гоголю. Він теж посадив чимало дубів, прикопуючи жолуді, хоч не цурався й дрібніших рослин — приміром, висилав із Петербурга до рідної Василівки насіння цвітної капусти, артишоків і броколі.

Тарас Шевченко: уперта верба

Рослини вчать упертості. Спостерігаючи, як пагінець виростає на сухому чи кам’янистому ґрунті, садівник гартує свій дух.Отож уявіть Тараса Шевченка на півострові Мангишлак, де він відбував покарання. Творчість на засланні була заказана, однак митець творив попри все. І йдеться не тільки про захалявні книжечки, а й, що прикметно, про дерева — власноруч посаджені й викохані. На засланні поет виростив гарнізонний сад, а ще посадив вербу за фортом.дерева Мангишлаку, мал. Т.ШевченкаНегадано Тарас Шевченко знайшов у Гур’єві (нині казахське місто Атирау) маленьку гілочку, забрав із собою і дав їй шанс прорости. Чи то деревце здогадалося, яка незвичайна людина поливає його, чи то просто сталося диво, — та вербова гілочка прийнялася.Поет писав у листах: «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…». Це був сховок Тараса Шевченка. Під вербою він засинав і бачив сни про життя на волі.Грот у садибі Гоголів-ЯновськихВерба стала Шевченковою приятелькою, з якою він ділив горе навпіл. Згодом поет Богдан Лепкий присвятить цьому рятівному дереву вірш:«…Прийнялася і на веснуЗелене листя розпустила.Ох, як же, як була йомуТа деревина люба й мила!Було, з казарми прибіжитьВ зеленій тіні відпочити,Положиться, верба шумитьІ шепче щось над ним, як мати.Мов жалується, що весна.Сади цвітуть на Україні,Вона ж сумує тут однаПосеред дикої пустині»У турботі про цей пагінець Тарас Шевченко забував про свою самотність.

Подружжя Кулішів: рай у тихому холодку

Часом сад — це вибір жити тихо й просто. Десь так було в письменницькій родині Пантелеймона й Олександри Кулішів на хуторі Мотронівка.На перший погляд це класичне подружжя інтелігентів: приймали силу-силенну гостей, генерували ідеї, творили. Однак було дещо, що їх вирізняло, — активна залученість у господарство та сумлінна ручна праця. Куліші дбали про сад, де, за згадками Олександри Михайлівни, квітли конвалії, черемшина, бузок. А ще вирощували городину, пасічникували.Господарство було великим — настільки, що в листах Олександра Куліш порівнювала його з «ноєвим ковчегом». Окрім рослин, потрібно було дбати про худобу — коней, свиней, корів. Куліші нерідко й самі працювали на городі, старалися на жнивах і сінокосі.Гостям Пантелеймон Куліш охоче проводив екскурсію по хутору. У програмі — прогулянка садом і відпочинок у затінку дерев. Затишний ретрит у Мотронівці особливо сподобався письменнику Олександрові Кониському та науковцеві й перекладачеві Івану Пулюю. Вони відгукувалися про сад Пантелеймона Куліша як прехороше місце.Пантелеймон Олександрович усе міське демонізував, а свій хуторянський рай навпаки розхвалював. Тут, мовляв, і мораль, і незамулена криниця народного духу: тільки випий — і проснешся українолюбом. Із життя на хуторі Пантелеймон Куліш витворив цілу філософську систему.Сад — це безмір роботи, але стільки ж і краси. І в цьому прекрасно-вимогливому місці Пантелеймон Куліш спочив. Поряд у мотронівській садибі поховали й Василя Білозерського, брата Олександри Михайлівни.

Квіти Михайла Коцюбинського: вбирати в себе красу

Садівництво — процес творчий. Отож Михайло Коцюбинський був однаково продуктивний і в письмі, і в прикрашанні власної садиби.Будучи естетом, письменник любив носити на лацкані гвоздику. Цей квітковий дендизм не випадковий, адже в садибі Коцюбинських був зелений рай. Сім’я жила серед пишних троянд, лілій, мальв… Донині музеї Коцюбинського неможливо уявити без квітів: щовесни музейники пораються на клумбах, щоб увіковічнити пам’ять автора-квітколюба.Мандруючи, письменник помічав зразки локальної флори. До прикладу, рідні мальву чи руту сприймав як «привіт» із дому. А от екзоти привозив замість сувенірів: у його валізі завжди знаходилося місце для насіння заморських рослин. Завдяки цьому гобі в Чернігові завелися чудернацькі мешканці, як-от сіра агава. Чи то корона, чи то паща акули — так цю химеру уявляв Михайло Коцюбинський.В оповіданні «На острові» він пише:«Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі».Уперше Михайло Коцюбинський спіткав агаву на острові Капрі. Його здивувало, що рослина розквітає лише раз у житті, жертвуючи цвіту всі свої сили. Сумно, але не безнадійно: перед смертю агава випускає додаткові пагони, щоб відродитися в «дітях». Це наштовхнуло письменника на роздуми про життя й смерть, а в оповіданні «На острові» з’явився мудрий вислів: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».Фото садиби з Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника КоцюбинськогоЧасом не надивуєшся, наскільки схожими бувають люди й рослини. Візьмімо агаву й Михайла Коцюбинського: теплолюбні, вони обидва погано переносили чернігівській клімат… Тому Михайло Коцюбинський узимку їхав на теплі курорти, а агаву в холодну пору переховують у теплиці. Так про рослину й досі дбають працівники музеїв-заповідників ім. Михайла Коцюбинського в Чернігові й Вінниці.

Довженкові яблуні: дім, що завжди поряд

Ще одним чернігівським садівником був Олександр Довженко. І якщо Михайло Коцюбинський любив екзотичну агаву, то цей письменник і режисер не уявляв життя без яблук.В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» автор згадує грядки з картоплею, цибулею, морквою, які садили його рідні. Від дозрілого овочу текла слинка, та серцебиття пришвидшувалося від краси розквітлих яблунь. Коли із Сашка зробився Олександр Петрович, іменитий прозаїк і режисер, він усе одно хапав лопату й вирушав до саду. Не дивина, що здебільшого саджав яблуні. У 1927 році наполіг висадити їх біля київської кіностудії (зараз вона носить його ім’я).Знімаючи фільм «Земля» в селі Яреськи, що на Полтавщині, Олександр Довженко привіз саджанець і туди. Навряд чи вийшло б придумати символічніший жест любові до цього дерева, адже перші кадри кінокартини стали одою яблукам. На них дідусь, голова роду, помирає межи достиглими плодами, допоки мале онуча радісно кусає фрукти… Для митця яблука стали символом дому, вкорінення, життя як такого.

Максим Рильський: сховатися в ідилії саду

Максим Рильський у квітахВиростити сад як сховок від шуму цивілізації, замешкати серед дерев і квітів — ось яким був життєвий вибір Максима Рильського. Нині українські садівники, милуючись поживними плодами й прекрасними квітами, рідко коли утримуються, щоби не процитувати рядки поета:«У щастя людського два рівних є крила:Троянди й виноград, красиве і корисне»У красивому й корисному Максим Рильський направду тямив, адже де б він не жив — у затишному Ірпені чи галасливому Києві, — усюди розбивав садочок. І сил для цього не шкодував.Навесні й улітку Максим Тадейович рано вставав, аби оглянути й за потреби обрізати, підлікувати дерева, а вже відтак сідав писати. Тобто керувався принципом зі загаданого вірша «Троянди й виноград»: «Ми працю любимо, що в творчість перейшла». Рильський жив серед природи, працював для неї як секатором, так і пером, оспівуючи красу та силу рослин.Голосіївську садибу в Києві поет збудував на пагорбі-узліссі. Чого тільки не росло в його садку: яблуні, груші, вишні, черешні… А в квітні-травні садівника та його гостей п’янили пахощі бузку та магнолій.Сад Максима Рильського, ГолосієвоЄ в садибі Рильського й дерева з історією. Верба, біля якої Максим Тадейович відпочивав, — прямий нащадок мангишлацької верби Тараса Шевченка. Неоціненну гілочку, з якої виросло дерево, подарував садівникові Андрій Малишко.Після смерті Максима Рильського верба почала всихати, і вже від неї, як колись і від її «матері», було взято новий пагінець. Для майбутніх поколінь верб, для майбутніх поколінь поетів.

Софія Яблонська: город на Нуармутьє

Мапа садів не знає меж. Із казахських степів та київських садочків перенесімося в Атлантику, на острів Нуармутьє. Місце це красиве, але, відверто кажучи, не найсприятливіше для саду-городу: замість родючого ґрунту — суха земля, а запашні трави заглушають будяки.Нуармутьє, фото Sоfіа Yаblоnskа FоundаtіоnНапевно, багатьох такий клімат зупинив би від садівничих спроб, та тільки не письменницю й мандрівницю Софію Яблонську. Із довгих подорожей вона поверталася до Нуармутьє, свого прихистка, чи то краще сказати — персонального раю, і бралася за його облаштування.Там росли і яскраві соняшники, і запашні трави: кріп, розмарин, ромен, м’ята, майоран. Для цього городниця спеціально привозила врожайні ґрунти на острів.Сад, город — це запах та цвіт дому. Якщо не полінуватися посадити їх, навіть на далекому Нуармутьє з’явиться куточок України.

Євген Гуцало: телепорт у дитинство

Євгенові Гуцалу рослини також допомагали подумки перенестися додому, в дитинство, коли він і сам був зелений-зелений, як недостигле яблуко. Основою для його імпресіоністичної замальовки «Запах кропу» стали враження з рідного села — Старого Животова, що на Вінниччині. Груші в цьому тексті влаштовують «грушкопад цукристих дичок», соняхи височіють, як круглі кобзи на живих стеблах, а стручки квасолі видовжуються, аби згодом звеселити бабин борщ. Нагріті на сонці, пахтять огірки й дині. Та навіть їм не випадає змагатися з кропом — джерелом найсильнішого аромату:«І з-поміж усіх запахів яскраво пробивається дух кропу, якого насушили і зсипали в торбинку, щоб зимою було чим обдурити суп, щоб зимою мати зелену страву, яка нагадувала б про літо…»Що порожнішим стає город, то більше наповнюється погріб. Мати з бабою складають туди картоплю, квасять яблука, капусту, а головне — в одній із діжок ферментуються огірки, перекладені кропом та листям хрону. Тому-то і взимку, посеред іскристого снігу, героєві ввижаються зелені пахощі. Хтозна, чи й сіяв би Євген Гуцало так словами, якби змалку не натренувався на кропові.

Костянтин Москалець: філософічність садівництва

Костянтин МоскалецьЯкщо садівництво — це філософія, то Костянтин Москалець — мислитель із заступом. Щовесни письменник копає город, аби, як заповів Максим Рильський, посадити красиве (квіти) та корисне (картоплю). Під час перерви, коли позаду вже чорніє чималий клапоть скопаного, автор міняє лопату на книжку: у своєму блозі він написав, що цьогоріч читав стоїків. Так філософування передбачає роботу з рослинами, і навпаки.На початку 1980-х в Бахмачі існувало творче об’єднання ДАК, до якого належали Костянтин Москалець, Володимир Кашка, Микола Туз та Андрій Деркач. Ритуалом, що об’єднував молодих письменників, стало заварювання чаю. Як пише Костянтин Москалець в есеї «Воскресіння чаю», «міцний до терпкості чай і цигарка або люлька, натоптана власноручно вирощеним тютюном, якою затягуються в перервах між ковтками, стали невіддільною частиною творчого процесу насамперед». Учасники навіть називали настій чайного листя «божественною сомою» — тобто напоєм богів і брахманів.Коли ж ритуал закінчувався, заварку не викидали, а використовували як добриво для квітів: хризантем і троянд. Своє помешкання в рідному селі на Чернігівщині — Матіївці — Костянтин Москалець так і назвав: Келія Чайної Троянди.

Тамара Горіха Зерня: товариство однодумців

Сучасна прозаїкиня Тамара Горіха Зерня уявляє райське місце як сад із зеленим газоном. Свій рай розбиває на дачі: саджає молоді деревця, засіває ділянку травою. У соцмережах письменниця жартує, що в її мами зазеленіє і держак лопати, встромлений в землю, а от її талант — у чомусь іншому:«Я у цьому відношенні антиматерія, у мене навпаки, здохне все, до чого докладу руку. У принципі, мною добре кропити бур’яни».Тамара Горіха Зерня. Фото з соцмережГоловна героїня «Шептухи», її останнього роману, також далека від професійного городництва, зате вміє організувати роботу навколо. Вона — київська перекладачка, що переїжджає в прикордонне село на Сумщині, де потроху знаходить спільну мову з сусідками: бере в них консервовані овочі, ягідні наливки, натомість забезпечує умови для бізнесу — сироваріння. Не менш тепло Тамара Горіха Зерня відгукується і про власних реальних сусідок. Вони приносять дачниці сортові кукурудзу й горох, банки з компотом, а одна приятелька, якій вісімдесят три, навіть пообіцяла провести майстер-клас: полізти з нею на трактор, щоб показати, як підкидати на транспортер. Громада — великий чоловік!

Наталка Фурса: нагода зібратися з думками

Сучасна поетка й редакторка Наталка Фурса, що мешкає в селі неподалік Ромодана, вбачає у стійкості рослин «урок оптимізму». Найкращий подарунок для неї — саджанці плодових дерев, адже догляд за ними — це мотивація жити й жити саме тут.На її городі ростуть редька, кабачки, помідори, гарбузи, картопля, якими можна ділитися з друзями, а в квітнику — фотогенічні хризантеми та чорнобривці. Коли ж приїжджають гості, Наталка Фурса приймає їх у затінку винограду й частує врожаями. Зрештою, поетичні твори — це теж плоди. Недаремно, надсилаючи до друку рукопис вибраних віршів, поетка порівняла себе з яблунею, що віддала всі яблука, але все ще міцно тримається корінням.Рослини допомагають психологічно розпружитися, і ця істина стара як світ. Отож, редагуючи тексти, «шкідливіші за нікотин», Наталка Фурса «гризе» за комп’ютером суниці з городу. А коли восени внаслідок російських атак зникає електрика, йде готувати грядку — так час не мине даремно, та й у монотонності фізичної праці народяться нові думки.Як і чому заземлення передує осяянню, поетка описала в збірці «Без сорочки»:«…І коли всі слова розбігаються по кутках,одвертаються спинами, ігнорують кличний відмінок —вибираюся з пірʼя, ховаю крило в рукаві у руки беру ганчірку, совок і віник…І коли всі слова зникають, як пил і тлум,чи ховаються в нірки, як миші зачувши звіра, —я беру лопату, сапку, граблі, мітлуі мандрую на грядку, у сад чи гребти подвірʼя.А коли повертаюся, втомлена і свята —бо труди були праведні, поза вáгами і судами, —вони чинно виходять на світло гурточками і рядами…вони сходяться до Вечері, як апостоли — до Христа,і цілують холодні й голодні мої вуста,й викладають на стіл мійлозу виноградну, петлю і камінь»

Віра Курико: «джунглі в квартирі» як опора

Віра Курико і рослиниРослини — життя, рослини — любов. Це добре знає Віра Курико, бо не просто вирощує їх, а й оспівує у власній прозі та подкасті «Бегонії в агонії».Сад Віри Курико — не про конкретну квітку, а про численних мешканців «джунглів у квартирі» (так зелень називає сама письменниця). Усі ці квіти й трави, хай які різні, виконують спільну терапевтичну мету.«Для мене рослини останні шість років — це в принципі річ, яка мене тримає. Ба більше, я навіть бачу, що чим гірший в мене моральний стан, чим більше всього відбувається — тим більше я саджу, тим більше вазонів стає» — каже Віра Курико в інтерв’ю для «Радіо Культура» (цитата з текстової версії розмови на сайті «Суспільне Культура»).Письменниця ділиться, що хоче написати твір про рослини, як Карел Чапек. Цей чеський автор, що кохався в садівництві, опублікував «Рік садівника» — книжку мало того що не без гумору, так ще й не без мудрощів. У цьому тексті сад виявляється мірилом усього: часу, простору, життя як такого. Люди-бо нероздільні з травами й деревами.Схожі міркування є в романі Віри Курико «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». Рослини, хай то агава Михайла Коцюбинського, що до неї приходить головна героїня Летиція, чи маленький духмяний горошок, є виразниками людських почуттів. Почуттів, які ми плекаємо подібно до квітів. Можливо, нас тягне до лійок і сапок, коли ми переповнені любов’ю — або ж тому що ми нею переповнені.Роль садів і городів особливо підсвітила війна. Ділянки з квітами, фруктами й овочами тепер мисляться як твердині в буремному морі, фортеці стійкості. Українські письменники здавна розуміли силу таких прихистків. Робота з рослинами заспокоювала їх і дозволяла, окрім корінців книжок, лишити після себе коріння в землі.

1 липня Ірландія офіційно розпочала своє восьме в історії головування у Раді Європейського Союзу, прийнявши естафету від Кіпру. Воно припадає на період суттєвих геополітичних трансформацій і мине під офіційним гаслом «Ní nеаrt gо сur lе сhéіlе», що означає «Сила в єдності».Основними стратегічними темами ірландського головування стануть конкурентоспроможність (поглиблення Єдиного ринку, розвиток інновацій, підтримка цифрової економіки, спрощення регуляторного середовища), європейські цінності та безпека, попри традиційну військову нейтральність країни.«Головним пріоритетом стануть подальші переговори щодо Багаторічної фінансової рамки (МFF), тобто бюджету ЄС. Для України ключовим питанням у цьому контексті буде подальша доступність фінансування ЄС для розвитку оборонної промисловості в Європі. Інші механізми фінансування підтримки України перебувають поза стандартною бюджетною рамкою ЄС, однак сигнал про збереження важливості оборони у межах МFF стане позитивним показником. Ірландія була одним із ранніх прихильників вступу України до ЄС, і під час свого головування, ймовірно, продовжить сприяти просуванню цього процесу, хоча її роль буде обмеженою», — зазначає у коментарі Тижню ірландський політолог та доцент кафедри міжнародних відносин у Школі права та державного управління Університету Дубліна (DСU) Кеннет Макдона.Ірландські посадовці прямо заявили про свою відданість підтримці європейського шляху України. Так, виступаючи на відкритті у Дублінському замку, прем’єр-міністр Ірландії Мікеал Мартін у присутності президента Володимира Зеленського заявив, що, говорячи про шлях до членства в ЄС, його країна сповнена рішучості допомогти Україні просунутися цим шляхом «настільки далеко, наскільки це буде можливо».За словами ірландського політолога та професора політології Школі права та державного управління Університету Дубліна (DСU) Донака О Бяхана, головування Ірландії у Раді ЄС у 2026 році відкриває стратегічну можливість для країни з новою силою та завдяки інноваційним ініціативам відстоювати інтереси України.«Це перше головування в ЄС за більш ніж півтора десятиліття, коли Угорщину не очолює Віктор Орбан, що має полегшити Ірландії просування заявки України на членство в ЄС. Розширення ЄС є надзвичайно чутливим і політично складним питанням, однак наразі воно є радше стратегічним і дипломатичним викликом, ніж економічним чи бюджетним. Основна проблема полягає у тому, що багато держав-членів принципово підтримують розширення, але мають різні погляди щодо його термінів, фінансування та інституційних наслідків», — каже він Тижню.Водночас суттєвим викликом для Ірландії стане відповідність і складовій цінностей.«Нещодавні викриття того, що значна частина глинозему, виробленого на заводі в Ірландії, який належить компанії Rusаl, експортується до Росії, викликають занепокоєння. Лише цього тижня Швеція дійшла висновку, що Rusаl досі контролюється особою, яка перебуває під санкціями, — Олегом Дерипаскою, — і застосує санкції до активів Rusаl у Швеції. Це посилить тиск на Ірландію з вимогою або домогтися закриття заводу, або зміни його власника. Обидва варіанти будуть дороговартісними, а ірландський уряд може зіткнутися з внутрішньополітичним тиском щодо захисту робочих місць у сільському районі графства Лімерик, де розташований завод. Увага, прикута до Ірландії через її головування, означатиме, що подальша бездіяльність стане неможливою», — підкреслює Кеннет Макдона.

Виклики ірландського головування у Раді ЄС: економіка, безпека та взаємини зі США

Ірландія побудувала свій успіх на стабільному багатосторонньому порядку, який сприяє торгівлі та інвестиціям. Особливо важливими для цього успіху були відносини з Лондоном, Вашингтоном і Брюсселем. «Після Вrехіt, а також обрання і переобрання Дональда Трампа цей геополітичний контекст докорінно змінився. Ірландії необхідно переоцінити свою економічну модель, зокрема надмірну залежність від американських інвестицій, зважаючи на протекціоністський курс Вашингтона», — вважає Кеннет Макдона.Фактично одним із найскладніших питань, яке Ірландії, ймовірно, доведеться координувати, стане бюджет ЄС, оскільки це потребує досягнення згоди між 27 урядами щодо пріоритетів видатків, національних внесків, сільськогосподарських субсидій, фондів згуртованості, а також нових потреб, пов’язаних з обороною та конкурентоспроможністю.«Це, безумовно, буде складний процес політичних торгів. Досягнення домовленості щодо реформ довгострокового бюджету та запровадження гарантій для чутливих секторів (насамперед сільського господарства та фондів згуртованості) може допомогти ірландським та європейським посадовцям зменшити будь-яке потенційне занепокоєння щодо економічних наслідків вступу України до ЄС», — каже Тижню Донака О Бяхан.Крім економічних викликів, зараз особливо помітними стали прогалини Ірландії у сфері безпеки та оборони.«У нас немає систем протиповітряної оборони, сталих морських спроможностей, розвиненої розвідувальної інфраструктури і навіть окремого міністра оборони. Крім того, наші витрати на оборону є найнижчими в ЄС — ми витрачаємо лише незначну частку відсотка на оборону. Хоча уряд визнав ці проблеми й почав збільшувати оборонні видатки, чинний бюджетний план усе ще недостатньо фінансує оборонні закупівлі», — наголошує Кеннет Макдона.За його словами, головування в ЄС лише підсилило увагу до цих проблем: морська безпека буде посилена завдяки присутності Франції в Ірландському морі, а також було підписано меморандум про взаєморозуміння зі Сполученим Королівством.«Проблема для Ірландії полягає у тому, що зміна геополітичного середовища не змінила громадської думки, яка виступає проти збільшення військових витрат і скептично ставиться до аргументів про необхідність співпраці з міжнародними партнерами. На жаль, навряд чи це зміниться без якоїсь драматичної події, можливо, під час головування, яка безпосередньо зачепить Ірландію», — додає ірландський політолог.Складною сферою для країни стане і конкурентоспроможність, оскільки Ірландії доведеться балансувати між своїм вузьким економічним інтересом у залученні прямих іноземних інвестицій зі США та цілями ЄС щодо ефективного регулювання технологічної індустрії. Кеннет Макдона переконаний, що Ірландії доведеться докласти значних зусиль, щоб спростувати уявлення про те, що Дублін надто прихильно ставиться до американських інтересів.«Європейський Союз дедалі частіше змушений діяти в умовах напруженості у відносинах із Росією, США та Китаєм. Трамп, Путін і Сі намагаються послабити ЄС. Якщо відносини між Вашингтоном і Брюсселем погіршаться через торговельні суперечки, витрати на оборону або регулювання технологічної сфери, Ірландії може випасти роль головуючої країни під час складних дискусій між державами-членами. Водночас Ірландія, найімовірніше, виступатиме радше посередником і фасилітатором, ніж головним ухвалювачем рішень», — каже Тижню Донака О Бяхан.Саме взаємодія зі Сполученими Штатами викликає чи не найбільше запитань. Попри те, що Ірландію з країною пов’язують міцні дипломатичні, культурні та особисті зв’язки, головною складністю залишається непередбачуваність подальших дій нинішньої американської адміністрації.«Існує ймовірність, що президент Трамп вирішить відвідати Ірландію під час її головування, оскільки на йому гольф-полі у Дунбегі, графство Клер, відбудеться великий професійний турнір з гольфу. Якщо це станеться, Ірландії буде непросто впоратися з дипломатичними наслідками, якщо президент Трамп використає свій візит для продовження критики Європейського Союзу та зневажливих висловлювань на його адресу», — додає Кеннет Макдона.

Тиждень уже писав про феномен буксмаксингу, який пов’язаний із максимальним використанням можливостей читання для особистого розвитку, розширення кругозору та створення образу людини, яка цікавиться знаннями й культурою. Проте таке явище цілком може бути не щирим, а демонстративним. Так Тhе Guаrdіаn пише, що є велика імовірність, що цей нішевий тренд перебуває в межах набагато більшого тренду, який рухається в протилежному напрямку. Ідеться про так зване перформативне читання, простіше кажучи, — показуху, коли люди в соціальних мережах позують з розумною книгою, щоб виглядати розумніше. Найвідоміший приклад з ще досоцмережних часів — коли в 1955 році Мерилін Монро сфотографувалася з розгорнутим романом «Улісс» Джеймса Джойса, і тоді це зображення викликало здивування, статті та багаторічні дебати.
Й одним із таких перформативних аспектів читання може бути й участь у книжкових клубах, особливо коли їх очолюють відомі люди.
Нещодавно Тhе Есоnоmіst писав про книжкові клуби знаменитостей, зокрема, Дуа Ліпи, Різ Візерспун, Гвінет Пелтроу і моделі Каї Гербер: «Книжкові клуби змінюються. Хобі, яке колись було нудним, побутовим і трохи старомодним, отримало новий блиск. Тепер кожен, хто є кимось — і, враховуючи природу сучасної знаменитості, багато людей, які є майже ніким, — мають книжковий клуб, чи то подкаст, веб-сайт, ютуб-канал чи розсилку». Цікаво, що раніше гламурні та прибуткові зірки просували гламурні та прибуткові речі, але тепер стало модним бути розумним. Або, додають скептики, оточувати себе розумними людьми й книжками та видаватися розумнішим на їхньому тлі. Сучасні критики часто ставлять під сумнів мотивацію знаменитостей, їхню кваліфікацію та відданість літературній справі. Втім, це аж ніяк не нове явище, адже йому майже сто років.
Хай там як, книжкові клуби здаються соціально, фінансово та інтелектуально похвальними спільнотами. І що, коли хтось будує на цьому свій бренд? Читати щось усе ж краще, аніж нічого не читати. Хоча в цьому теж криється одна з проблем книжкових клубів, адже більшість із них вибирає для читання саме масову літературу, яка за визначенням є жанровою і шаблонною. Саме тому в 2023 році всі з таким захопленням читали новину про те, що один каліфорнійський книжковий клуб цілих 28 років читав і дочитав експериментальний твір Джеймса Джойса «Фіннеґанів вікопомин», певно, найскладніший роман у світовій літературі.
Тhе Есоnоmіst також пише про те, що критикувати книжкові клуби із зірками, безперечно, є за що, бо часто це ще колосальна реклама книги, яка дає змогу одразу зробити з книжки бестселер, як це було в клубі Опри Вінфрі. Втім, коли рівень читання швидко знижується всюди у світі, то, зрештою, знаменитість, яка замість модної сумочки обрала для фото книгу і не є аж таким поганим прикладом для наслідування, попри той факт, що ця зірка може і не читати видання, з яким позує. Як засвідчує Тhе Guаrdіаn, у цьому є позитивний момент: «Якщо щось змушує людей читати — навіть якщо вони вдають, що їм подобається читати, — то це може бути тільки добре».
Книжкові клуби — знову актуальні у різних країнах, виконуючи різноманітні функції на додачу до читання: так проєкт Читомо два роки тому писав про відомі українські книжкові клуби та про те, які саме там обирають книги. А торік усі медіа облетіла історія про те, як на тимчасово окупованих українських територіях підлітки, ризикуючи бути викритими і навіть ув’язненими, таємно зустрічаються, щоб обговорювати тексти, які путінські війська намагаються знищити. Тhе Guаrdіаn називає його одним із найнебезпечніших книжкових клубів у світі, і ще в ньому ніколи не зустрічається більше трьох людей — будь-які додаткові учасники становлять додатковий ризик бути виявленими: «Частково те, що підтримує книжковий клуб Марійки [організаторка, ім’я якої для публікації змінено], полягає в бажанні, щоб люди за межами окупованих територій усвідомили, що є ті, які борються за своє право на існування як українці. Не всі книги, які читав клуб, мають відверто політичний характер. Іноді їм подобається читати книги, які розповідають про звичайне життя молодих жінок в Україні — про побачення та шопінг. Ці історії набувають більшого значення на окупованих територіях — це спосіб залишатися в курсі повсякденного життя в решті країни. Романи завжди допомагали відчути себе частиною спільноти, нації».
Фото: Книжковий клуб Книгарня Є (Освіти)
Тож книжкові клуби — це не завжди про літературу, або ж точніше — не тільки про неї. Це і про статус, і про залученість до зіркового кола, і про тренд, і про буксмаксинг, а часом і про перформативну поведінку. І хай критики скаржаться на те, що це змінює саму природу взаємодії читача з книгою, адже книжкові клуби роблять читання менш самотнім, перетворюючи індивідуальний досвід на колективний. І хай сноби кажуть, що книжкові клуби — це здебільшого про масову літературу, що не має значної естетичної цінності. Все ж основа цього явища — бажання поділитися переживаннями та думками від читання улюбленого чи важливого тексту з іншими, а також можливість краще з ним розібратися або ж помітити те, що пройшло повз індивідуальну увагу. І якщо це і супроводжується хизуванням того, що ти читаєш і з ким, — це все ж і про нашу культурну освіту і про престиж книги як символу певного інтелектуального багажу і складову нашого віртуального образу в добу, коли читання знову стало модним.

Ще рік тому Джорджа Мелоні вважалася чи не найближчою європейською союзницею президента США. Італійська прем’єрка підтримувала тісний діалог із Вашингтоном, а західні медіа навіть називали її «приборкувачкою» Трампа. Однак нещодавній публічний конфлікт між ними засвідчив, що, схоже, дистанціювання Мелоні триває.
Скандал спалахнув після саміту G7. Трамп публічно заявив, що Мелоні нібито неодноразово просила його сфотографуватися разом, а він погодився лише «із жалю». Згодом американський президент повторив ці слова у соцмережах, додавши, що італійська лідерка нібито хоче «знову стати його другом» через падіння власної популярності.
Реакція Мелоні була різкою. Вона назвала слова Трампа вигадкою, заявила, що «Італія ніколи не благала і не благатиме», а йому самому порадила більше перейматися власними рейтингами, а не її популярністю. Конфлікт швидко вийшов за межі особистої образи і перетворився на дипломатичну суперечку між двома країнами. Міністр закордонних справ Італії навіть скасував запланований візит до США на знак протесту.
У коментарі Тижню італійська політологиня, докторка політичних наук (РhD) та доцентка Університету Болоньї Софія Вентура заявила, що, на її думку, інтерпретувати відповідь Мелоні можна насамперед як захист національної гідності та власного лідерства — це чітко видно з тону та мови, які вона використала.
«На цьому етапі було би перебільшенням розглядати це як повністю сформований доктринальний поворот у бік європейської стратегічної автономії. Мелоні й надалі зацікавлена у збереженні інституційних відносин із Вашингтоном; власне, після своєї жорсткої відповіді вона спробувала повернути ці відносини до нормального русла. Водночас цей епізод демонструє межі її попередньої стратегії. Позиціонування себе як мосту між Європою і Трампом працює лише доти, доки Трамп визнає ці відносини. Коли ж він персоналізує їх і публічно принижує її, Мелоні змушена зайняти національну позицію», — каже вона Тижню.
Софія Вентура також звернула увагу на епізод, коли кілька днів тому Мелоні заявила, що Європа має перестати бути лише економічним або регуляторним актором і повинна взяти на себе більшу стратегічну відповідальність, особливо у сфері оборони та безпеки. «Отже, її позиція полягає в такому: європейська оборона у межах НАТО, але сильніша й більш впливова Європа», — додає вона.
Цікаво, що на підтримку Мелоні виступила Марін Ле Пен. Французька політикиня, яку багато років вважали однією з найвідданіших союзниць Трампа в Європі, заявила, що кожен глава держави зобов’язаний насамперед захищати інтереси власної країни. За її словами, висловлювання американського лідера були образливими, а реакція Мелоні — цілком виправданою.
«Що стосується Ле Пен, то її підтримка Мелоні у цьому випадку чітко узгоджується з її сувереністською логікою. Вона не ґрунтується на проєвропейських настроях чи на захисті Європи як такої. Іншими словами, це не свідчить про будь-яке зближення з ідеєю європейської стратегічної автономії в спільнотному (комюнітарному) сенсі. Радше йдеться про захист принципу “національні інтереси понад усе”: навіть Трампа слід критикувати, якщо він ображає європейського прем’єр-міністра або вимагає особистого підпорядкування», — зазначає Софія Вентура Тижню.
Та попри це, наразі важко передбачити, чи призведе цей епізод до більшої дистанції між європейськими правими партіями та Трампом.
«Безсумнівно лише те, що якщо зараз з’явилося більше дистанції та недовіри, то це не тому, що ці партії перейшли на позиції ліберального чи федералістського європейського проєкту. Це радше форма тактичної, національно-сувереністської автономії. Трамп залишається культурним орієнтиром для багатьох правих, але стає політично невигідним, коли виглядає непередбачуваним, принижує союзників або шкодить національним інтересам європейських держав», — каже італійська політологиня.
Однак ситуація з Мелоні вирізняється серед інших. Останнім часом вона, на відміну від більшості лідерів європейської радикальної правиці, демонструвала менш негативне ставлення до ідеї Європи як самостійного політичного суб’єкта, хоч, водночас, принаймні зараз, вона й далі виступає проти скасування права вето.
«Тим не менш, Мелоні є однією з небагатьох лідерів цього політичного табору, які від самого початку підтримували необхідність допомоги Україні, зокрема військової, — попри певні вагання всередині її уряду та обмежений масштаб конкретної допомоги Італії. Саме з цієї причини вона також може стати об’єктом тиску з боку ширшого середовища радикальних правих», — підкреслює у коментарі Тижню Софія Вентура.
Одним із викликів для Мелоні стануть наступні парламентські вибори 2027 року. «Ми побачимо, чи запросить вона до коаліції нового ксенофобського, проросійського та антиєвропейського лідера Роберто Ванначчі — генерала, який багато років служив у Москві, приєднався до “Ліги”, а потім залишив її, щоб створити власну партію, і який нині користується великою популярністю в Італії. Цей вибір також допоможе зрозуміти, яку роль Мелоні прагне відігравати в Європі», — додає вона.

Штучний інтелект поступово виходить із фази технологічної ейфорії й входить у період демістифікації – поступового розвіювання одночасно завищених очікувань та апокаліптичних страхів. Навряд ми на даному етапі можемо говорити про зрілість цієї технології, проте очевидно, що захоплення «першого кохання» та нереалістичні очікування від ШІ залишаються у минулому.У середині червня сталися дві події, які показали зміну ставлення до технології штучного інтелекту.

Першою стала публікація програмного есе «Роlісy оn thе АІ Ехроnеntіаl» («Політика щодо експоненціального зростання ШІ») очільника Аnthrоріс Даріо Амодеї, у якому він визнав: час, коли індустрія ШІ могла обмежуватися обіцянками прозорості, минув. І саме зараз наступає час реальних очікувань та реальних занепокоєнь стосовно ШІ.Друга подія – це Лейденська декларація про штучний інтелект і математику, яку 2 червня схвалив Міжнародний математичний союз і яку вже підписали тисячі науковців з усього світу.

Проте обидва документи – і есе топменеджера, і заява вчених – мають багато спільного. Вони говорять про те, що ера, коли про ШІ можна було говорити мовою захоплення чи паніки, закінчується. Починається значно нудніша, інституційна розмова – про сертифікацію, відповідальність, авторство і перевірку. Обидві події є проявом демістифікації штучного інтелекту, тобто початком серйозної дорослої розмови про межі й відповідальність цього винаходу, що збурює світ в останні 3 роки.

Як та чому розробники ШІ закликають до обмежень

Ще декілька років тому компанія Аnthrоріс асоціювалася із так званим «м’яким регулюванням» ШІ – підходом, у якому держава не втручається безпосередньо у випуск ШІ-моделей, але при цьому зобов’язує ШІ-компанії бути прозорими щодо того, як вони тестують власні розробки.Аnthrоріс підтримувала низку американських законодавчих ініціатив, покликаних посилити регулювання сфери штучного інтелекту. Зокрема, каліфорнійський SВ 53 вимагав від розробників потужних моделей більшої прозорості щодо безпекових політик, тестування та критичних інцидентів; нью-йоркський RАІSЕ Асt — документування оцінки ризиків, проведення стандартизованих sаfеty-тестів і повідомлення про серйозні збої; а ілінойський SВ 315 — посилення внутрішньої оцінки ризиків, звітності та процедур інформування про інциденти. Усі ці закони вимагали від ШІ-компаній повідомляти про проблеми, проте не вимагали державного втручання в розробку або випуск моделей.У своєму есе під назвою «Роlісy оn thе АІ Ехроnеntіаl» керівник компанії Даріо Амодеї пропонує відмовитися від цієї практики. Від переконаний, що просто вимоги прозорості уже не достатньо: компанії не завжди коректно оцінюють власні ризики, а суспільна тривога є природною реакцією на технологію штучного інтелекту.Приводом до заяви Амодеї стала нова розробка Аnthrоріс під назвою Сlаudе Мythоs Рrеvіеw – модель, яка, за словами самого Амодеї, по-новому розкрила кіберризики для критичної інфраструктури й фінансового сектору. Тому він переконаний, що сьогодні потрібен державний аналог авіаційного регулятора, який матиме право не пускати на ринок моделі, що не пройшли незалежного тестування за чотирма категоріями ризику:

кіберзагрози,біологічна зброя,втрата контролю над автономними системами,автоматизовані дослідження, здатні прискорювати решту загроз.

При цьому повноваження такого органу мають бути вузькими і захищеними від політичного тиску – Амодеї прямо посилається на дилему Коллінгріджа: зазвичай регулятори або реагують надто рано, коли загроза ще неясна, або надто пізно, коли технологія вже стала занадто поширеною.Економічна частина есе Амодеї не менш показова: керівник компанії пропонує страхування зарплат для тих, хто переходить на гірше оплачувану роботу через ШІ, податкові пільги роботодавцям за відмову від масових скорочень, гранти на перекваліфікацію і – у перспективі – безумовний базовий доход, профінансований податками на ШІ-компанії. Амодеї також згадує заборону повністю автономної зброї проти власних громадян, судовий контроль над військовими системами, закриття лазівки з брокерами даних.При цьому Амодеї окремо застерігає: автономна зброя залишається легітимним інструментом захисту від зовнішньої агресії – і прямо називає приклад російського вторгнення в Україну.

Від есе до саміту G7: як ШІ входить у велику політику

Есе Даріо Амодеї було опубліковане буквально за кілька днів до саміту G7 у французькому Евіан-ле-Бені, який відбувся 15–17 червня. За декілька днів до цього адміністрація США запровадила експортні обмеження на передові моделі штучного інтелекту. Ці обмеження змусили Аnthrоріс призупинити доступ до своїх найновіших моделей (Fаblе 5 і Мythоs 5) для іноземних користувачів через вимоги національної безпеки.Тож есе, яке можна сприймати як заклик до регулювання, в цьому контексті виглядає подекуди іронічно: очільник компанії, чий флагманський продукт щойно заблокувала власна держава, публічно попросив ту ж державу очолити глобальну координацію розвитку ШІ – і застерігав лідерів демократичних країн від спокуси щодо послаблення підходів до регулювання ШІ.Підхід до глобальної координації ШІ, про який говорив Амодеї, за декілька років до цього отримував підтримку з боку ключових фігур індустрії – зокрема, Сема Альтмана (ОреnАІ) та Деміса Хассабіса (Gооglе DеерМіnd), які на міжнародних самітах із безпеки ШІ послідовно закликали до запровадження спільних технічних стандартів, узгоджених підходів до оцінки ризиків і координації в чутливих сферах, таких як кібербезпека та біоризики. Під час дискусії про контроль над штучним інтелектом на G7 у Евіані президент Франції Емманюель Макрон наголошував на необхідності більш тісної кооперації між демократіями у сфері регулювання ШІ та застерігав, що ризик неузгоджених дій союзників може підірвати спільну безпеку та технологічну конкурентоздатність.Майже одночасно із цими дискусіями розвідувальні служби альянсу «П’ять очей» – США, Великої Британії, Австралії, Канади та Нової Зеландії – оприлюднили спільну заяву, в якій попередили, що до появи моделей ШІ, здатних здійснювати руйнівні кібератаки, залишаються не роки, а місяці – і закликали лідерів держав та бізнесу діяти негайно.Усе це разом – есе Амодеї, саміт G7, експортні обмеження, заява «П’яти очей» – складається в один виразний сюжет: ШІ остаточно перестав бути темою технологічних конференцій і перемістився в центр глобального безпекового порядку денного.Ще напередодні саміту керівники ОреnАІ, Аnthrоріс, Gооglе DеерМіnd і Місrоsоft АІ підписали спільного листа до Конгресу США з вимогою законодавчо зобов’язати компанії, що продають синтетичну ДНК, перевіряти замовників, адже ШІ-моделі вже здатні підказати, як обійти наявні системи скринінгу. Демістифікація ШІ в цьому контексті означає не зменшення тривоги щодо інновацій, а здатність відрізнити адекватні застереження від маніпуляцій і розуміти, чиї інтереси стоять за тим чи іншим способом говорити про ризики.

Математики проти фейкових доказів

Поки політики й розробники ШІ обговорювали регулювання, в іншому, значно тихішому середовищі точилася не менш принципова дискусія. Лейденська декларація про штучний інтелект і математику народилася з конференції «Месhаnіzаtіоn аnd Маthеmаtісаl Rеsеаrсh», яку Лоренц-центр Лейденського університету провів у вересні 2025 року. Вісім місяців робоча група з шістнадцяти математиків, філософів і науковців доопрацьовувала текст із врахуванням відгуків спільноти, а 2 червня 2026-го документ отримав підтримку Міжнародного математичного союзу, який публічно визнав Лейденську декларацію як ініціативу, що відображає консенсус частини математичної спільноти щодо ризиків і змін, які приносить штучний інтелект у практику математичних досліджень.Автори декларації наголошують, що сучасні ШІ-інструменти здатні генерувати правдоподібні, але хибні математичні докази, які важко відрізнити від справжніх. Це підриває саму основу математики як дисципліни, що тримається на відтворюваності та можливості перевірки доказів та обчислень.По-друге, моделі, навчені на масивах опублікованих математичних робіт, систематично не вказують авторів ідей, які вони синтезують для власних відповідей. Окрім того, спотворюються дослідницькі стимули – задачі  починають обирати не за їхньою глибиною чи значущістю, а за тим, наскільки вони «зручні» для автоматизації. Відповідно, дослідники, що не мають доступу до найкращих обчислювальних інструментів, опиняються у найгіршому становищі.Найбільша проблема полягає в тому, що результати дедалі частіше презентують через пресрелізи та дописи в блогах ще до проходження незалежної наукової перевірки. Це створює завищені очікування щодо можливостей автоматизованих інструментів і водночас знецінює людську працю, на якій вони ґрунтуються.Ця проблема сформульована в спеціальному розділі декларації «Не вірте хайпу» («Dоn’t bеlіеvе thе hyре»). Тут сказано, що в технологічної індустрії є прямий комерційний інтерес перебільшувати можливості власних моделей, тому політичні рішення щодо штучного інтелекту, згідно з декларацією, мають ухвалюватися після консультацій з незалежними експертами, а не на основі пресрелізів компаній чи популярних інтерпретацій у медіа.

«ШІ-психоз» і втома суспільства

Демістифікація відбувається не лише на рівні урядів і наукових спільнот – її фіксує й щоденна статистика. За даними опитування YоuGоv, лише 5 % американців довіряють ШІ «дуже сильно», тоді як 77 % висловлюють занепокоєння щодо загроз з боку цієї технології; 68 % не готові дозволити системі діяти без окремого підтвердження кожної дії.Лютневе опитування NВС Nеws зафіксувало позитивне ставлення до ШІ лише в 26 % респондентів. Квітневі дані Gаlluр по молодіжній аудиторії фіксують характерний парадокс: використання ШІ серед покоління Z залишається стабільним – половина молодих американців використовує його щотижня або частіше – але ентузіазм щодо ШІ знижується навіть серед щоденних користувачів технології. Частка тих, хто відчуває захоплення від ШІ за рік впала з 36 % до 22 %, тоді як роздратування виросло з 22 % до 31 %. То ж демістифікація штучного інтелекту відображається не лише в заявах політиків чи вчених, але й відчуттях пересічних людей.Показово, що ця втома проникає й усередину самої індустрії. Генеральний директор Вох Аарон Леві публічно звинуватив колег по цеху у «ШІ-психозі»: керівники компаній, за його словами, надто далекі від рутинної роботи, тому бачать лише вдалі результати застосування ШІ й не помічають десятків додаткових кроків, необхідних для доведення відповіді ШІ до робочого стану.

Реалізм як нова норма

Заява Амодеї, дискусії на зібранні G7, застереження математиків та навіть відчуття пересічних користувачів свідчить про те, що на даний момент щоденна реальність роботи із ШІ далека від маркетингових обіцянок.2026 рік, найімовірніше, запам’ятають не як рік, коли штучний інтелект став розумнішим, а як рік, коли демістифікація набула інституційної форми: суспільство – індустрія, наука, уряди й звичайні користувачі – синхронно почало ставити нудні, але необхідні запитання: хто тестує модель перед релізом, хто відповідає за помилки ШІ-інструментів, кому належить авторство, хто отримує доступ і на яких умовах. Це було очікувано після бурхливого захоплення штучним інтелектом протягом попередніх двох років.Для України ця розмова не суто теоретична: країна одночасно живе у світі, де автономні системи – це реальність фронту, де ШІ допомагає в евакуації поранених і одночасно розпізнає ворога на полі бою, а університети вже формулюють власні правила щодо ШІ в наукових текстах.Якщо подивитися на ситуацію через призму знаменитої кривої інновацій Gаrtnеr, то 2026 рік дедалі більше нагадує етап «позбавлення від ілюзій» (Тrоugh оf Dіsіllusіоnmеnt), який наступає після декількох років ажіотажу, нереальних обіцянок та майже магічної віри в універсальність генеративних ШІ моделей. Зараз настав момент зіткнення з обмеженнями технології, її реальними ризиками та політичними наслідками. Саме цей етап є ознакою дорослішання технології та свідчить про поступовий перехід від маркетингових обіцянок до більш прагматичного розуміння того, де ШІ справді здатний принести користь, а де потребує контролю, перевірки та людського судження. Можливо, найбільшою новиною 2026 року є навіть не те, що штучний інтелект стає потужнішим, а те, що суспільство нарешті починає ставитися до нього менш як до магії і більше як до складної, впливової, але цілком земної технології.

Автономні підводні апарати (АUV — аutоnоmоus undеrwаtеr vеhісlе) або дрони, без перебільшення, належать до найбільш прихованих та водночас перспективних видів морських озброєнь. Їх активно розвивають як провідні морські держави, так і низка країн з меншим потенціалом. Володіння підводними дронами відкриває нові можливості й обіцяє переваги у підводній війні четвертого виміру — в морських і океанських глибинах.Новою тенденцією у війні на морі стала поява ударних підводних автономних апаратів або дронів-камікадзе ОWА-АUV (Оnе-Wаy Аttасk Аutоnоmоus Undеrwаtеr Vеhісlе). Ці апарати поєднують велику дальність і автономність з бойовою частиною. На відміну від торпед, підводні дрони набагато повільніші, оскільки призначені для ударів по відносно статичних або стаціонарних цілях, як-от кораблі в портах і на рейдах, об’єкти морської інфраструктури тощо.Нова тенденція зумовлена ​​стрімким розвитком безпілотних підводних технологій, коли реальність перевершує найсміливіші мрії військових теоретиків ще недавнього минулого. Новітні технології, досягнення в царині матеріалознавства, електроніки, енергетики і штучного інтелекту, створення компактних енергетичних установок з малошумними рушіями тощо уможливлюють появу підводних дронів різного призначення.На відміну від повітряних або надводних аналогів, успіх використання підводних дронів ґрунтується не на кількості, а на непомітності та прихованості дії з використанням фактору несподіванки. Це зовсім інша філософія бойового використання, адже вони здатні довгий час приховано діяти у віддалених морях, здійснювати розвідку, картографувати морське дно, приховано ставити міни на стратегічних шляхах розгортання флоту потенційного противника ще до початку збройного конфлікту.Світовим лідером у цій сфері сьогодні є Китай, який продовжує свою традиційну повзучу експансію на морі з територіальними претензіями до майже всіх сусідніх країн. Натомість, на думку британського експерта Г. Саттона (Н. І. Suttоn), цілком очевидне певне відставання решти провідних морських держав, як і Заходу в цілому на чолі із США.

Підводні дрони Піднебесної

Китай працює над створенням підводних автономних апаратів різного призначення. Там активно експериментують над створенням нових безпілотних підводних платформ, здатних діяти також над водою і в повітрі, що наразі не мають аналогів у світі. Основну ставку Китай робить на створення платформ надвеликого океанського класу ХLUUV (еХtrа Lаrgе Unmаnnеd Undеrwаtеr Vеhісlе). ВМС НВАК уже мають на озброєнні щонайменше п’ять типів таких дронів. Останні можна розглядати як приховану загрозу для США і союзників, а також низки країн Південно-Східної Азії та Тихого океану.Деякі зразки китайських великих підводних дронів зіставні за своїми розмірами з конвенціональними підводними човнами і можуть нести широку номенклатуру озброєння — як міни, так і важкі торпеди. Крім того, за оцінками західних розвідок, вони призначені для прихованого транспортування військових вантажів, розвідки, протимінної боротьби тощо.Демонстрація китайських автономних підводних дронів надвеликого океанського класу (ХLUUV) на параді (Пекін, вересень 2025 року).У цьому контексті увагу світової спільноти привернув парад з нагоди річниці завершення Другої світової війни, що відбувся в Пекіні у вересні 2025 року. Під час нього Китай продемонстрував одразу вісім надвеликих безпілотних підводних апаратів (ХLUUV), два з яких показали вперше. Серед них — п’ять автономних мінних загороджувачів АJХ002 і три дрони НSU100. Жоден інший військово-морський флот світу наразі не має на озброєнні такої кількості безпілотників класу ХLUUV.Ідеться про 20-метрові прототипи автономних мінних загороджувачів модульної конструкції АJХ002 діаметром 1,5 і 3 метри. Вони прибули на парад просто з порівняльних випробувань, які тривають із січня 2026 року. Найкращий за їхніми результатами зразок виготовлятимуть серійно. Головною зброєю таких апаратів будуть нові глибоководні міни АQS003А.Зазначене свідчить про реалізацію Пекіном амбітної програми модернізації ВМС НВАК і нарощування потенціалу підводної війни з прицілом передусім на блокаду Тайваню. В подальшому надвеликі підводні дрони замінять у китайському флоті традиційні підводні човни та дозволять блокувати ще й західне узбережжя Сполучених Штатів або навіть Панамський канал. Своєю чергою, наявність достатньої кількості одноразових апаратів класу ХLUUV, значно дешевших за підводні човни, може докорінно змінити спосіб ведення Китаєм бойових дій на морі.Своєю чергою, такі країни, як США (проєкт Оrса) і Австралія (Ghоst Shаrk), активно розвивають власні програми створення великих автономних підводних дронів, зокрема з метою контролю за підходами до потенційно важливих акваторій біля власних берегів. Тобто йдеться про розвідку, виявлення і нейтралізацію потенційних ворожих підводних цілей, боротьбу з мінами тощо.Основним технологічним прототипом тут виступає американський надвеликий підводний дрон модульної конструкції Оrса. США планують побудувати чотири таких апарати. Наразі в Каліфорнії завершуються всебічні випробування 25-метрового головного зразка дрона Оrса, що має на меті утримати США на рівні світових технологічних досягнень і не відстати від Китаю. Апарат оснащено дизель-електричною силовою установкою, що забезпечує дальність плавання до 6500 миль. Ключова особливість конструкції — 10-метровий зйомний відсік, що дозволятиме брати на борт обладнання й озброєння залежно від місії.Загальний вигляд американського підводного дрона Оrса від компанії ВоеіngІнша американська розробка — підводний дрон великої тонажності Snаkеhеаd LDUUV (lаrgе dіsрlасеmеnt undеrwаtеr vеhісlе), що створюється на замовлення ВМС США. Він буде пристосований для транспортування підводними човнами.Дрони великого класу LDUUV, щоправда, у значно меншій кількості й асортименті, сьогодні розробляють або вже мають на озброєнні також інші країни:

Франція,Японія,Індія,Велика Британія,Північна і Південна Корея,Іран,Україна,Норвегія.

Основні типи існуючих у світі автономних підводних апаратівУ Великій Британії працюють над створенням нового, 12-метрового та 25-тонного автономного підводного дрона СЕТUS (також відомий як ХV Ехсаlіbur) від компанії МSubs. Це експериментальний апарат, найбільший у Європі, розроблений для Королівського флоту. Основне призначення дрона — патрулювання, захист критично важливої підводної інфраструктури, розвідка та тестування новітніх технологій. Модульний вантажний відсік дозволяє налаштовувати дрон на різні типи місій і завантажувати відповідне обладнання (розвідка, протичовнова боротьба тощо).В Ірані створено бойовий підводний дрон Nаzіr-5, замовлений для ВМС КВІР з метою використання проти сусідніх країн регіону. Дрон має електричний двигун, який забезпечує дальність дії до 500 км. Призначення дрона — розвідка, спостереження і можливе використання в ролі камікадзе.Північна Корея з 2023 року має на озброєнні підводний дрон-камікадзе Наеіl–1, а потім і Наеіl–2. Вони призначені для атак на стаціонарні берегові цілі. Конструктивно це дуже велика торпеда, що рухається на невеликій глибині та має активно-пасивну головку самонаведення. 16-метровий малопомітний дрон Наеіl–2 з дизель-електричною силовою установкою і дальністю дії до 1000 км позиціонується Пхеньяном як потенційний північнокорейський аналог російського Посейдона з ядерною бойовою частиною.

Український вектор

Україна в умовах активної війни також розвиває підводні автономні системи, які вже використовуються в акваторії Чорного моря.Дрон «Марічка» від компанії «АММО Україна»Сили Оборони України мають унікальний досвід успішного бойового застосування підводних дронів. Відомі щонайменше два випадки:

підрив опори Керченського мосту (3 червня 2025 року),прорив усередину російської військово-морської бази в Новоросійську (15 грудня 2025 року).

Саме в Новоросійську дрон Sub Sеа bаby вперше в історії уразив і важко пошкодив російський підводний човен-ракетоносій проєкту 636.3 «Колпино».Серед відомих українських розробок слід відзначити такі, як «Марічка» і «Толока», які відрізняються оригінальністю конструкції.Дрон «Марічка» від компанії «АММО Україна» — новий багатоцільовий підводний автономний апарат, призначений для ураження надводних і підводних цілей, гідротехнічних споруд та об’єктів портової інфраструктури, а також для розвідки та транспортування вантажів. Його шестиметровий корпус виготовлений зі спеціальних матеріалів, що зменшують помітність. Конструкція оптимізована для дій на глибинах і дозволяє витримувати значний зовнішній тиск. Бойова частина — до 1000 кг, дальність дії — до 1000 км. Дрон відрізняється малошумністю роботи двигуна, що ускладнює його виявлення в бойових умовах.Своєю чергою, «Толока» — сімейство українських багатоцільових підводних апаратів від кластеру оборонних технологій Вrаvе1. Йдеться про багатоцільові платформи, здатні виконувати ударні, розвідувальні та допоміжні завдання.Залежно від цілей місії дрони можуть оснащуватись додатковим розвідувальним обладнанням, наприклад, для пеленгації цілей пасивною і активною гідролокацією, картографування мінних полів, ідентифікації зони дії ворожих засобів РЕБ. За даними розробника, дрон може перебувати на визначеній позиції в режимі очікування до трьох місяців.Що ж стосується підводного дрона від СБУ Sub Sеа Ваby, його ТТХ та зовнішній вигляд залишаються таємними і не оприлюднюються.Лінійку вже доведених підводних дронів українського походження продовжує новий важкий автономний підводний апарат Sеа Тrіdеnt SL-1000 (UUV/АUV) від приватної української компанії Glоbаl Маrk. Його прототип уперше демонструвався на Міжнародній виставці оборонних технологій Еurоsаtоry у Парижі в червні 2026 року.Апарат створений для місій, що вимагають високого рівня автономності та мінімальної помітності. Він оснащений інтегрованими системами повної автономності та адаптивної навігації і малошумним електричним двигуном, що забезпечує можливість самостійно рухатись за заздалегідь визначеним маршрутом в умовах обмеженого зв’язку або навіть його відсутності.Український важкий автономний підводний апарат Sеа Тrіdеnt SL-1000Дрон призначений для знищення стаціонарних цілей на великих відстанях, а також для боротьби з ворожими підводними дронами та підводними човнами. Його конструкція також оптимізована для використання як підводної логістичної платформи для прихованого транспортування вантажів. До того ж загальні розміри дрона дозволяють приховано транспортувати його всередині стандартного транспортного контейнера ІSО.Вихід українського підводного дрона на експортний ринок засвідчує, що українська оборонна промисловість досягла рівня, який дозволяє конкурувати у високотехнологічному сегменті світового ринку озброєнь. Безпілотні підводні системи такого класу вже впливають на еволюцію морської війни. Очікується, що в короткостроковій перспективі їх застосування суттєво розшириться, а це змінить підходи до планування й проведення військових операцій не лише на морі, а й на суходолі.

У 1917–1918 роках український літературознавець Олександр Білецький захистив дисертацію, за яку отримав посаду приват-доцента в Харківському університеті. Дисертація мала назву «Епізод із історії російського романтизму. Російські письменниці 1830–1860-х років». В «Автобіографії» Білецький пише: «Попри приналежність цих письменниць до різних літературних угруповань, різницю в цілій низці поглядів — у них є дещо спільне в їхній “феміністичній програмі”, і в їхній літературній творчості: в темах, образах, в композиції…».Українське літературознавство могло піти шляхом феміністичних студій і розширення канону знано раніше, але не пішло. І 1945 року Білецький вже як радянський дослідник висловився так: «Твердження про існування цілісної групи, об’єднаної спільністю “жіночої” літературної специфіки, зараз видається мені сумнівним».Однак факт лишається фактом: уже в ХVІІІ столітті, згідно зі «Словником російських письменників ХVІІІ століття», у Російській імперії налічувалося кількадесят поеток, прозаїкинь і перекладачок. Життєві шляхи багатьох із них пролягали через Україну.

«Власноручні записки» Наталії Долгорукової: терапевтичний ефект Києва

Наталія Долгорукова«Власноручні записки» княгині Наталії Долгорукової (уродженої Шереметєвої, 1714–1771) вважаються першими жіночими мемуарами в Російській імперії. Долгорукова була донькою фельдмаршала (очільника російської армії під час Полтавської битви) й однією з найбагатших наречених імперії. У 1729 році вона заручилася з фаворитом Пєтра ІІ — князем Іваном Долгоруковим. Раптова смерть монарха знищила вплив родини, проте Наталія відмовилася розірвати заручини з опальним нареченим, вийшла заміж і розділила з чоловіком заслання до сибірського Березова, де згодом, у 1739 році, чоловіка було страчено. Повернувшись із синами до Москви та виростивши їх, княгиня вирішила полишити імперський світ і обрала своїм прихистком Київ. 28 вересня 1758 року вона прийняла постриг у Києво-Флорівському монастирі на Подолі під іменем Нектарії, а в березні 1767 року прийняла схиму. Саме тут, у монастирській келії, в січні 1767 року вона написала свої мемуари.Текст звернений до старшого сина Михайла та його дружини, які відвідували її в обителі (молодший син Долгорукової хворів, теж прийняв постриг і помер через два роки після написання «Записок»). Авторка зазначає, що Михайло хотів мати спогади на згадку, і це спонукало її взятися за перо: «Пригадалося мені, що ви завжди мене просили, аби я залишила по собі на спомин журнал про те, що трапилося в житті моєму вартого пам’яті і яким робом я вік свій вікувала. Хоч він і вельми злиденний аж донині, одначе на втіху вашу прагну вас цим розважити і бажання ваше чи то цікавість сповнити, коли на те буде Божа воля і слабкість мого здоров’я дозволить. Хоч я і не можу багато писати, але ваше благання мене переконує, тож скільки змога намагатимусь видобути з пам’яті все, що трапилося в моєму житті» [тут і далі переклад мій. — О. П.-Ц.].Мемуари починаються з опису важкого психологічного стану авторки: «найшов на мене смуток, і так обтяжена була голова моя неспокійними думками, що, здавалось, уже від того тягаря до землі хилюся. Не відала, чим би ті неспокійні думки розвіяти». Попри написання в Києві, саме місто в тексті фактично не фігурує — оповідь цілком занурена в минуле. Київ для Долгорукової став не об’єктом опису, а терапевтичним простором, де вона змогла відійти від імперського вищого світу з його пристрастями і зафіксувати на папері свою приватну трагедію, від втрати батьків до шляху в Сибір.«Власноручні записки» Наталії Долгорукової вперше видані 1810 року.Уже в перших абзацах Долгорукова формулює головну філософську вісь тексту — мінливість долі, поширений мотив у бароковій літературі. Вона протиставляє «благородно народжених», які стають нещасними, і людей «підлих» (низького походження), які отримують багатство. Авторка оповідає, що блискучий злет замолоду був лише прелюдією до катастрофи: «Божий суд геть не схожий на людський присуд: Він Своєю владою інше мені життя призначив, про яке ніколи й ніхто й помислити не міг, та й ні я сама — а я ж вельми мала нахил до веселощів».«Записки» починаються як его-документ, що розкриває історію виховання й особистих страждань авторки, а завершуються як житіє її чоловіка, Івана Долгорукова, зображеного як мученика. Від нарікань на долю Долгорукова приходить до прийняття і примиряється з життєвими втратами фразою: «я втішаюся тим, що я заради його спасіння віддала всю себе». Якщо на початку тексту ми бачимо світську жінку, яка тужить за втраченим статусом та аналізує підлість придворного світу, то у фіналі перед нами постає християнська стоїкиня, яка, перебуваючи в київській келії, переосмислює сибірське заслання й кару чоловіка не як прокляття, а як вищий Божий замисел. Вона віднаходить душевний спокій, прирівнюючи приватну любов до сливе релігійного служіння.Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври Фінал земного шляху Наталії Долгорукової також пов’язаний із Києвом: схимонахиня Нектарія похована на території Києво-Печерської лаври.

Катерина Дашкова: на чолі двох академій

Катерина Воронцова-ДашковаКнягиня Катерина Дашкова (уроджена Воронцова, 1743–1810) — одна з найвпливовіших жінок Російської імперії епохи Просвітництва, сподвижниця Єкатєріни ІІ, очільниця Імператорської Академії наук і художеств та Академії російської словесності, ініціаторка видання першого тлумачного словника російської мови.Її «Записки» (1805) містять детальні, а часом іронічні свідчення про ключових постатей і топоси тогочасного імперського простору. Описуючи залаштункові процеси петербурзького перевороту 1762 року, Дашкова дає характеристику гетьману Кирилу Розумовському. З погляду змовників, Розумовський, який очолював престижний Ізмайлівський гвардійський полк і мав великий авторитет серед військових, був ключовою, але водночас непевною фігурою. Дашкова фіксує його політичний прагматизм та небажання ризикувати статусом заради чужих амбіцій, зазначаючи: «Серед них був і маршал Розумовський, командир Ізмайлівської гвардії, вельми люблений своїм корпусом. Він, хоч і був жалуваний при дворі, розумів усю нездатність владарюючого монарха та небезпеку його правління. Щоправда, він любив Росію настільки, наскільки його придворна апатія дозволяла йому взагалі щось любити. Але багатий, осипаний усілякими почестями, лінивий, готовий відступитися від будь-якого небезпечного й сумнівного підприємства, — на що він міг придатися в теперішній справі?»Ця «придворна апатія» та лінощі, які закидає гетьманові Дашкова, з української перспективи постають у геть іншому світлі. Для Кирила Розумовського — українського аристократа, який у цей час намагався балансувати між петербурзькою службою та амбітними планами з модернізації й збереження автономії Гетьманщини — участь у черговій кривавій російській грі престолів була невиправданим ризиком. Він підтримав переворот лише тоді, коли успіх Єкатєріни став очевидним, прагнучи в такий спосіб убезпечити власні позиції та позиції підвладної йому Гетьманщини в умовах неминучої зміни влади.Катерина Дашкова, портрет пензля британського художника Озайаса Гемфрі, 1770-ті.Окремим яскравим сюжетом у мемуарах Катерини Дашкової постає її приватна подорож до Києва влітку 1768 року. Авторка «Записок» описує місто з позицій освіченої мандрівниці та дослідниці. Вона нотує свій візит до Ближніх і Дальніх печер, огляд нетлінних мощів святих, де її провідником став генерал-губернатор Воєйков. Дашкова захоплюється мозаїками Успенського собору Печерського монастиря та давніми фресками київських церков. Особливу увагу вона приділяє Києво-Могилянській академії, описуючи колоритний звичай спудеїв співати псальми під вікнами містян для заробітку. Дашкова наголошує на високому інтелектуальному рівні Києва, зазначаючи:«Промінь науки було закинуто до Києва з Греції раніше, ніж він засяяв над багатьма з європейських народів, які нині так щедро таврують моїх співвітчизників епітетом “варварів”. Тут навіть мають уявлення про філософію Ньютона, яку римо-католицьке духовенство не хотіло допускати у Франції».Ще один прикметний сюжет пов’язаний із вибором дому в 1782–1783 роках. Дашкова придивлялася зручне і відповідне її статусу помешкання, на що звернула увагу імператриця Єкатєріна ІІ, з якою вони близько зійшлися на підставі спільного інтересу до книжок. Володарка запропонувала подарувати їй дім. Однак сама Дашкова мала інші пріоритети: замість нерухомості вона прагнула виклопотати в імператриці посаду фрейліни для доньки своєї сестри. Тому під час чергової аудієнції вона вдалася до дипломатичних метафор.«В наступне побачення з Єкатєріною вона запитала мене, чи знайшла я дім за своїм смаком. “Я поки найняла собі квартиру”, — відповідала я. — “Але чому ж ви не купили?” — поцікавилася государиня. — “Та тому, — сказала я, посміхаючись, — що купівля дому — така ж серйозна справа, як вибір чоловіка: треба довго міркувати, перш ніж зважитися”», — згадує Дашкова в «Записках».Вперше «Записки» Катерини Дашкової опубліковані французькою в 1840 році в ЛондоніЗрештою Дашкова отримала лист від першого секретаря, графа Безбородька, з копією указу про пожалування їй маєтку Круглове на річці Друть, на білоруських землях, захоплених Російською імперією після першого поділу Речі Посполитої. Цей епізод є яскравим зразком колоніального мислення доби Просвітництва, заснованого на конструюванні інакшості новоприєднаних територій.Раніше ці землі належали великому гетьману литовському Міхалу Казимиру Огінському. Отримавши наділ, Дашкова опиняється в чужому для себе соціокультурному середовищі, яке вона маркує як «напівпольське і напівєврейське». Вона визнає в мемуарах, що не знає ні мови цього народу, ні його специфічного способу життя. Саме в цьому зіткненні з чужим простором народжується класичний просвітницький патерн — бажання нести цивілізацію колоніям. Для Дашкової місцеве білоруське населення постає як пасивна, невлаштована маса, чиї «лінивість та бруд» є не стільки природною рисою, скільки наслідком відсутності правильної цивілізаційної руки. Княгиня бачить у цих теренах простір хаосу, який вона, як освічена європейка, близько знайома з Дідро, покликана впорядкувати за законами розуму.Символом цієї цивілізаторської місії стає закладання садів. Дашкова з гордістю демонструє свої володіння в іншому маєтку ірландці місіс Гамільтон. Авторка «Записок» зазначає, що попри те, що гостя звикла до вишуканих і досконалих парків своєї батьківщини, вона дивується і хвалить сади, які Дашкова розвела у своїх маєтках, де, як вона пише, кожне дерево й кущ були посаджені на її очах.Читайте також: Сади і виноградники Гетьманщини Та прагнучи раціоналізувати та цивілізувати, Дашкова водночас безкомпромісно захищає власну автономію та дворянську гідність від морального хаосу імперського центру. На сторінках мемуарів розгортається драма честі: Петербургом ширяться чутки про можливе обрання сина Катерини Дашкової у фаворити Єкатєріни ІІ. Реакція княгині на пропозицію посприяти зустрічі сина з Потьомкіним демонструє відкидання прагматичних придворних схем. Дашкова заявляє, що занадто поважає себе, і в разі залучення сина до фаворитизму негайно емігрує з Російської імперії.Катерина Дашкова в засланніАналізуючи мотивацію написання мемуарів Катерини Дашкової, висловлену в передмові 1805 року, бачимо типовий для епохи Просвітництва акт інтелектуального самозахисту та конструювання автобіографічного «я». Першим і найголовнішим імпульсом до написання тексту стає прагнення реваншу над європейським інформаційним простором. Завдяки тривалим закордонним подорожам Катерина Дашкова сформувала широке коло зв’язків із політичними та інтелектуальними елітами Франції, Великої Британії, Швейцарії, Пруссії та Австрії, здобувши прихильність найвпливовіших мислителів своєї доби. Проте на схилі літ Дашкова з обуренням виявляє, що французькі памфлетисти та «філософи-самозванці» спотворили її образ, змалювавши «Катерину маленьку» (як її називали на противагу імператриці) як злочинну честолюбку і грубу розпусницю. Тож вона пише «Записки» для захисту своєї репутації.Дашкова відмовляє в написанні мемуарів своїм російським родичам і друзям, але присвячує їх своїй подрузі, англійці Кетрін Вілмот, яка приїхала відвідати княгиню на схилі віку: «Перед вами постане картина життя неспокійного й бурхливого або, точніше кажучи, смутного й обтяженого затаєними від світу тривогами серця, яких не могли здолати ні гордість, ні мужність. У цьому відношенні я можу назвати себе мучеником примусу; я кажу мучеником, бо приховувати свої почуття і поставати у хибному світлі завжди було гидко й невимовно тяжко для моєї натури».Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами» Також Дашкова позиціонує свої мемуари як акт абсолютної відвертості, що протиставляється лицемірству придворного життя. Шістдесятидворічна авторка формулює головний дидактичний урок своїх спогадів: вона прагне показати нащадкам, наскільки небезпечно «плисти на одному кораблі з великими світу цього». Їй було на що нарікати — після чергової зміни влади в Російській імперії Катерину Дашкову позбавили почестей і відправили в заслання у Вологодську область.

Софія Капніст-Скалон: стратегії ідентичності

Герб КапністівСофія Капніст-Скалон (1796–1861), донька українського самостійника Василя Капніста, генераційно належить вже до іншого покоління, проте типологічно її мемуари дещо подібні на решту зразків жіночого письма межі ХVІІІ–ХІХ століть. Авторка будує власну мотивацію до написання мемуарів на ностальгії та ментальному протиставленні імперської столиці й батьківщини-України. У своїх «Спогадах» (1859) вона по-гоголівськи пише:«Живучи понад три роки на півночі, у похмурому туманному краї, у тій столиці, яка багатством будівель, гранітними набережними та пишнотою палаців і храмів своїх дивує кожного, але де все дихає вогкістю й холодом, що сповнює не лише повітря, а й душі мешканців, — я частіше ніж будь-коли лину думками й почуттями на мою батьківщину, у благословенний край Малоросії, де я провела найщасливіші дні мого життя. Усе тут, на півночі, навіває тугу, стискає серце, і якби не родина моя, в якій я така щаслива й спокійна, яка ніжними турботами своїми та піклуванням зігріває душу мою, то, певна річ, ніщо не втримало б мене тут довше».Старші Василі — Гоголь і Капніст — були земляками на Полтавщині, а їхні діти й далі підтримували контакт: Микола Васильович Гоголь приятелював із Софією Василівною Капніст-Скалон, а вона в «Спогадах» розповідає про можливих прототипів його «Старосвітських поміщиків». Сильні літературні традиції були і в її власній родині: батько Василь Капніст писав вірші, п’єси і трактати, а на думку деяких дослідників — і «Історію Русів». Сестри її матері стали дружинами придворних поетів Державіна і Львова.Читайте також: Сфінкс, що снить батьківщиною: 215-ліття Миколи Гоголя У мемуарах Софія Капніст-Скалон згадує своїх славних предків, значних людей Гетьманщини з яскравою національною свідомістю, доля яких, як і доля краю, могла б скластися зовсім інакше. Зокрема, вона створює колоритний портрет своєї бабусі, Софії Дуніної-Борковської, сестри генерального обозного. Її чий публічний вихід у Петербурзі став маніфестацією українського шляхетського стилю:«Бабуся наша, Софія Андріївна, залишившись удовою, жила в селі своєму Обухівці. Вона походила зі знатного дворянського роду в Малоросії, мала просту освіту, але була розумною жінкою; володіючи великим маєтком свого чоловіка, що налічував 6 000 душ у різних губерніях Малоросії, але маєтком незаврядженим і, отже, малоприбутковим, вона, попри це, доклала всіх зусиль, аби дати гарну освіту чотирьом синам своїм: Миколі, Петру, Андрію та Василю, влаштувавши їх до найкращого на той час петербурзького пансіону. Сама часто їздила до них і, за бажанням імператриці Єлизавети Петрівни, була представлена до двору у своєму національному багатому малоросійському костюмі, який складався з широкого штофного на фіжмах роброна, вишитого знизу доверху перлами, з такої ж кофти і так званого кораблика на голові, на зразок російського повойника, але з двома гострими зубцями, прикрашеними дорогоцінним камінням».«Спогади» Софії Капніст-Скалон опубліковані 1881 року в «Історичному віснику»Цінний текст і тим, що Софія Капніст-Скалон цитує листи своїх батьків. Ці его-документи розкривають приватне життя і побут української еліти:«З листування батьків моїх я бачу, що батько мій досить довго залишався в Києві, а мати моя сама з дітьми та зі свекрухою жила в Обухівці і, очевидно, мала в усьому нестачу, попри 6 000 душ, якими володіла на той час бабуся наша. В одному з листів своїх вона пише до батька мого: “Друже мій Васеньку! Будь ласка, пришли мені якнайшвидше десять рублів, які я позичила у матінки і якими вона мені докучає, і, якщо можна, ще п’ять рублів для купівлі ковдр дітям”».Окрему увагу мемуаристка приділяє постатям, які завдяки власній обдарованості та амбіціям виходили з українського простору на імперську орбіту. Мемуаристка детально описує шлях свого сусіда, Дмитра Трощинського з Кибинців, наголошуючи на його могилянському вихованні та збереженні лояльності до рідного краю:Дмитро Трощинський, портрет пензля Ольги Глумчер з книжки «Творці історії» Олексія Сокирка та Ольги Глумчер«Він був родом із Малоросії, як кажуть, син козака. Будучи бідним, дійшов він майже пішки до Києва, щоб учитися там у так званій на той час бурсі. Сам він говорив нам, що мусив писати цілі дні для інших, за те тільки, щоб мати право займатися ввечері в бурсі при чужій сальній свічці. І цей-то чоловік досяг згодом без нічиєї допомоги, лише працею та розумом своїм, до такого високого чину, зробився вельможею, корисним для вітчизни і особливо для батьківщини своєї».Про те, що саме мається на увазі під батьківщиною, Софія Капніст-Скалон чітко зазначає в наступному реченні, маркуючи спільну політичну платформу Трощинського та її батька: «Він був дуже дружній з моїм батьком і разом з ним дбав про благоденство Малоросії».Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів Вона детально змальовує повсякдення української аристократії, де традиційні народні розваги на кшталт вертепу перепліталися з домашнім затишком полтавського дому:«Хоч на той час мені було лише чотири роки, у моїй пам’яті збереглося і життя наше в Полтаві, і життя наше в селі. Міське життя мало для нас свої принади. У свята для забави нашої приводили до нас маленький театр, що називався в той час вертепом, де влаштована була невелика освітлена кімната і де ляльки представляли різні сцени зі священної історії: Адама і Єву зі змієм, який їх спокусив, царя Ірода, що стинав голови немовлятам, та ін. Пам’ятаю, як одного разу з’явилася на сцені смерть із довгою блискучою косою; я так злякалася, що занедужала на лихоманку, яка тривала цілий рік; відтоді заборонили до нас приносити “вертеп”, що дарував нам стільки приємності.…У нас жили в той час дві сироти, племінниці батька мого, Верещагіни. Старша, Надія Іванівна, була дуже розумна, добра і освічена дівчина, любила дуже матір мою і проводила цілі дні з нею за читанням або в грі в шахи. Вони до того любили цю гру, що іноді цілі ночі засиджувалися за нею, внаслідок чого батько часто ховав її від них на кілька днів».Будинок Капністів у ПолтавіАвторка згадує роки дитинства, коли її батько, а разом з ним і інші представники козацької старшини ще плекали надії про визволення України. Мемуари фіксують глибоку інтегрованість Василя Капніста у правове та суспільно-політичне життя краю. Він постає як патрон місцевого козацтва та захисник селян від свавілля імперської бюрократії:«…Часто бачили ми, що селяни, більшою частиною козаки, які жили в селі Обухівці, приходили туди юрбою за якоюсь порадою або зі скаргою на несправедливості та утиски ісправників і засідателів. Батько завжди ласкаво приймав їх, розпитував зі щирим співчуттям про все і негайно звертався до начальства, вимагаючи справедливості, за що всі в селі називали його не інакше, як батьком своїм. Я пам’ятаю, в яке обурення, в який жах він прийшов раз, коли побачив, катаючись узимку по селу, в сильний холод і мороз, майже голих людей, прив’язаних до колод надворі за те, що вони не платять податей. Він негайно наказав відпустити їх. Він так був стурбований цим видовищем, що, приїхавши додому, мало не захворів і згодом своїм клопотанням позбавив ісправника місця».Особиста драма Василя Капніста полягала в неможливості змиритися з поступовим закріпаченням і втратою козацьких вольностей. Його донька фіксує цей то меланхолійний, то дієвий спротив:«Взагалі він брав живу участь у всьому, що стосувалося Малоросії, і ніби страждав разом із нею, від чого здебільшого був сумний і в поганому настрої. Єдиним бажанням його було — відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії та оживити, так би мовити, народ, який пам’ятає ще свою свободу, але пригнічений і переслідуваний несправедливістю земської поліції того часу. З нами він розважався лише зрідка. Вечорами, після вечері (в літній час ми вечеряли завжди рано), любив він гуляти в саду, водив нас темними алеями і збирав разом із нами по доріжках світляків, що лежали в зелені, яких, принісши додому, ми клали на терасу і другого дня тішилися їхнім світлом. Таким чином минало наше дитинство».Таріль із зображенням маєтку Капністів в ОбухівціЗрештою, образ батька у «Спогадах» Софії Капніст-Скалон остаточно закріплюється як тип відданого автономіста, готового на жертви заради захисту прав своєї спільноти:«Батько мій палко любив батьківщину свою і готовий був жертвувати всім своїм статком задля блага Малоросії; за найменшого утиску чи несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав родину свою, робив борги (які, втім, сплачувалися завжди таємно другом і братом його, Петром Васильовичем) і, б’ючись часто зі знаменитими людьми, майже завжди повертався переможцем».Цей зв’язок із локальним простором Полтавщини був настільки екзистенційним, що втрата родинного гнізда мислилася Капністом як остаточний розрив із континентом взагалі: «Батько мій бажав лише, щоб чудне село Обухівка належало йому, і згодом казав нам, що якби вона йому не дісталася, то він рішуче залишив би вітчизну, переселившись до Америки».Читайте також: Шароварний дебют Родина Капністів і далі брала участь у визвольному русі: брата Софії згодом заарештують за зв’язки з декабристами — їхньою долею і завершує свої «Спогади» Софія Капніст-Скалон. Вже за радянських часів був убитий внучатий небіж Василя Капніста, Ростислав, а його донька Марія Капніст, українська акторка, відбула тривале покарання в радянських таборах.

Варвара Головіна: транзитний простір степу

Варвара Головіна, портрет пензля французької художниці Елізабет Віже-Лебрен, близько 1797–1800«Записки» графині Варвари Головіної (уродженої Голіциної, 1766–1821) зображують українські землі як транзитний простір, не-місце, за Марком Оже. Подорож придворної дами до Бессарабії та Причорномор’я описана через маркери імперського освоєння територій, де протиставлені поодинокі осередки інфраструктури та «порожній» безкраїй степ.Маршрут Головіної пролягав із Петербурга через Могилів та Кременчук до Бессарабії (сучасної Молдови). Графиня їхала за своїм чоловіком, залученим у російсько-турецькій війні. Головною точкою призначення були Бендери — фортеця на Дністрі, де в цей час дислокувався Потьомкін. Тож українські землі в цьому епізоді «Записок» постають як тилова артерія, що з’єднувала імперський центр із лінією фронту.Поштову станцію в Могилеві авторка зображує як «вельми гарний мурований двоповерховий будинок», де вона знайшла прихисток від утомливих придворних почестей, а «дерев’яний палац» у Кременчуці постає тимчасовою декорацією, «побудованою з нагоди подорожі государині до Криму». Поза межами цих острівків імперської присутності для Головіної відкривається геть пустельний горизонт:«Краєвид новоросійських степів був для мене абсолютно новим видовищем. Праворуч — безкрайня рівнина, довкола жодного дерева, жодного житла, крім козацьких постів, поштових станцій, на випаленій сонцем землі подекуди видніються прекрасні польові квіти; ліворуч — височина».Імперський погляд Головіної екзотизує місцеву культуру й повсякдення, які вона сприймає як «магічні». Характерним є нічний епізод біля козацької залоги, де звуки бандури лунають як елемент театральної вистави в умовному просторі:«Козацькі пости являли собою землянки, солом’яні стріхи яких стирчали з-під землі, наче цукрові голови; їх оточували встромлені в землю піки, що блищали на сонці, як зорі. Вночі я зупинилася біля однієї з таких землянок для зміни коней: місяць сяяв пречудовим блиском, погода була чудова; я вийшла з екіпажу; в цей час я почула звуки бандури, що лунали протяжно, ніби зсередини землі, у всьому було щось магічне; крім цих мелодійних звуків довкола — абсолютна тиша».Прикметно, як жіноча оптика фіксує тілесність і побут у степу через тактильно-гастрономічний код. Опинившись без провізії, мандрівниця занотовує технологію приготування вареників, які їй випало скуштувати:«На другий день у мене не виявилося провізії, довелося взяти обід у козаків… Я спустилася в землянку, де йшов веселий весільний бенкет. Мені запропонували випити, але я попросила дати мені поїсти. Тут-таки при мені почали пекти пироги особливого роду: вони складалися з житнього борошна, змішаного з водою; це тісто гладко розкачували, в середину клали сир, загортали краї і потім клали в окріп, і за 10 хвилин вони були готові. Я проковтнула їх 6 штук, знайшовши їх пречудовими».Ще один колоніальний аспект мемуарів — це конструювання імперського міфу через почутий і відповідним чином інтерпретований голос Іншого. Головіна вводить у текст екстатичний вигук-тост козаків на весільному бенкеті в землянці, який здається їй маркером абсолютної лояльності окраїн: «…я почула чиїсь радісні крики: “Хай живе Катерина Велика, хай живе мати наша, яка годує і прославляє нас. Хай живе Катерина!” Ці слова прикували мене до місця: я не могла їх чути без внутрішнього хвилювання. Ніколи я не відчувала захвату щирішого і свідомішого. Це вираження вірнопідданських почуттів у степу, за 2000 верст від столиці, було воістину зворушливим».«Записки» Варвари Головіної опубліковані 1900 рокуТим часом спроби придворних вельмож відтворити імперську розкіш біля лінії фронту не надихають мемуаристку:«Вечірні зібрання у князя Потьомкіна ставали дедалі частішими. Чарівна азіатська розкіш доходила до крайнього ступеня…Усе оточення не подобалося мені; атмосфера, якою я дихала, здавалася мені отруєною…Меблі були покриті турецькою рожевою тканиною, витканою сріблом, на підлозі був розстелений такий самий килим із золотом. На розкішному столі стояла філігранна курильниця, що поширювала аравійські пахощі. Нам розносили чай кількох сортів. Князь носив майже завжди каптан, обшитий соболем, і зірки: Георгіївську та Андріївську, прикрашену діамантами. У княгині була сукня, дуже схожа на вбрання султанської фаворитки: бракувало тільки шароварів…Вечерю подавали в розкішній залі; страви розносили високі на зріст кірасири з величезними комірами; на головах у них були чорні хутряні шапки з султаном; портупеї у них були посріблені. Вони йшли по двоє і нагадували гвардійців, яких я бачила на театральній сцені. Під час вечері прекрасний оркестр із п’ятдесяти рогових інструментів виконував найкращі п’єси. Оркестром керував Сарті; все було чудово і велично, але все це не веселило і не займало мене: неможливо спокійно насолоджуватися, коли забувають правила моральності».Варвара Головіна, портрет пензля французького художника Жана Жерена, кінець 1800-х — початок 1810-хУ цьому епізоді Головіна принципово відмовляється глорифікувати імперський фасад, який приховує етичну кризу еліти — «обурливе кокетство» княгині Долгорукої та вимушене знайомство з майбутньою графинею Потоцькою, Софією Вітт, яка «могла навіяти лише зневагу»:«Я не торкатимуся щоденних подій: це був найнеприємніший час мого життя. …взагалі все довкола не відповідало моїм душевним нахилам. Я думала тільки про те, як би вирватися звідси».Зрештою для Варвари Головіної «Записки» — це спосіб структурувати минуле. Вона зазначає, що замолоду почуття були надто стрімкими, щоб у них вдумуватися. Тож текст стає інструментом аналізу того, у чому вона не могла розібратися свого часу.Авторка свідомо розмежовує офіційні «мемуари» та власні «спогади». Вона прагне зберегти приватні емоції та побутові деталі, які не мають значення для великої історії, але становлять цінність «для серця»: «Я розповіла масу маленьких подій, які не можуть усіх цікавити, але не можна забувати, що я пишу не мемуари, а спогади… Не можна байдуже ступати тими стежками, якими проходили на зорі життя. Серце також має стежки, якими люблять ходити; стежками цими є чесні й чисті почуття, а межею їхньою є наша могила». Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко У родинах Голіциних і Головіних не бракувало освічених жінок: Варвара Голіцина (Енгельгардт) переклала з французької роман Бартелемі Ембера «Омана від кохання, або Листи Фанелі та Мільфорта» (1790); Катерина Голіцина (Рум’янцева) співпрацювала з літературним часописом «Спочилий трудолюб»; а донька Варвари Голіциної-Головіної, Параскева Головіна-Фредро, написала власні «Спогади» і стала дружиною графа Яна Фредро — письменника, брата драматурга Олександра Фредро і двоюрідного діда Андрея Шептицького.Параскева Головіна-Фредро. портрет пензля австрійського художника Мартіна Фердинанда Квадаля, 1800-ті.

Олександра Хвостова: релігійний містицизм у київському просторі

Олександра Хвостова, гравюра невідомого майстра за оригіналом французького художника Жана-Батиста Сантерра, межа 1790-х — 1800-хТворчість Олександри Хвостової (уродженої Хераскової; 1762/1767–1847) позначена впливом сентименталізму та релігійного містицизму. Вона дебютувала перекладом трактату ченця-картезіанця ХІІІ століття Гуго де Бальма «Про троїстий шлях душі» (1782). Її рання проза 1795–1796 років («Уривки», «Камін», «Струмочок»), мала успіх на рубежі століть. Пізніше з’явилися релігійні праці, пов’язані з містичними шуканнями, за які Хвостову було вислано з Петербурга, і вона оселилася в Києві. Тут Олександра Хвостова очолила «Київське товариство допомоги бідним» та стала начальницею Київського жіночого училища для бідних дівчат графині Левашової, перетворивши приватне богошукання на публічну просвітницьку місію.Хвостова була небогою придворного поета Хераскова, і це могло полегшити її входження в літературу, разом із вродженим обдаруванням і впливом середовища. Прозові сентиментальні оповіді Хвостової спершу поширювали в списках, а після видання російською їх переклали кількома європейськими мовами. Статтю про неї включили у французький біографічний словник «Життєписи сучасників» (1817).Читайте також: Українська біографістика: симптоми постколоніальності Щоправда, сама Хвостова була схильна до містифікацій. Вона вказувала різний вік залежно від бажаної самопрезентації та життєвого контексту. У петербурзький період, позначений світським успіхом її сентиментальної прози, Хвостова омолоджувала себе в підписі до гравійованого портрета (зазначено 1767 рік народження). А пізніше, у київський період, вона навпаки додавала собі років, покладаючись на літній вік (1761 рік народження) як інструмент тиску на імперську владу для здобуття дозволу на публікацію творів.Уже перші її тексти зосереджені на фіксації інтимних переживань, тоді як самі життєві події, що їх викликали, залишаються для читача фігурою замовчування. Скажімо, в тексті «Камін» поштовхом до роздумів стає від’їзд у «далекі краї». Авторка не вказує причину й маршрут, натомість зображує уявну мандрівку крізь давню Шотландію, Фінляндію і Київ. В его-прозі та приватному листуванні Хвостова теж не викладає біографічні факти безпосередньо, рідко описуючи описує ключові життєві перипетії — розрив із чоловіком і смерть трьох синів — прямо:«Чоловік мій був людиною доброю, любив мене любов’ю мужа й людини; проте ми не розуміли одне одного, говорили різними мовами: він ходив по землі, я ж неслася у вихорі талантів та уяви. Йому випадало хіба що тягнутися до мене, а я й не здогадувалася спуститися. Зрештою, він поважав мене, пишався моїм обдаруванням, виставляв напоказ, наче заморську пташку; але ці хвастощі були схожі на те, як хизуються випадково купленою вазою, про яку, продемонструвавши всім гостям, одразу ж забувають, щойно поставлять на місце. Щастя для такої покупки, якщо здогадаються накрити її кришталевим ковпаком, але я не мала й цього; тож мирський пил мав повне право бруднити, як заманеться, мою беззахисність. Коли ж я втратила дітей (трьох синів упродовж шести місяців), моє серце осиротіло ще дужче. Доти між нами існувала бодай якась примарна єдність, ми все ще були — ми, моє і його все ще творили наше; але розв’язанням цього вузла, який нас дещо пов’язував, крижана полярна смуга перетнула наше подружжя… Родинне ми заступило відчужене я — він. Злі люди, чужий корисливий розрахунок і, не приховуватиму від тебе, моє власне легкодумство, ця нестерпна мука — самотужки нести тягар свого буття, довершили решту».Училище графині Левашової для бідних дівчат усіх станів на вул. Володимирській, 54 в Києві, яке в в 1834–1840 роках очолювала Олександра ХвостоваПідсумком її творчості стали белетризовані мемуарні записки «Моя бридня» (в оригіналі «Мои бредни»), написані в діалозі з Юрієм Бартенєвим — письменником і чиновником, який пішов у відставку за поширення творів Григорія Сковороди. Спроба видання мемуарних записок наприкінці 1830-х років мала благодійну мету — через підписку та продаж книжок зібрати необхідну суму для порятунку своєї вихованки Олександри Гельман від фінансового краху (вона без батьківського благословення вийшла заміж за Миколу Гельмана, що мав пристрасть до азартних ігор). Розпочинаючи 1835 року «Мої химери», Хвостова писала Юрію Бартенєву: «Розповісти про пережите неможливо — і не тому, що бракує бажання, а тому, що просто немає настільки містких слів, які могли б упіймати миттєві (радше сказати — раптові) відчуття та враження». 1839 року вона писала Бертенєву: «Надсилаю тобі, Юрінько, друже мій, ще знайдену в смітті “Нісенітницю”. Не ручаюся, чи варта вона бодай копієчки, але вона колись народилася, як Мінерва, з мого мозку; тим паче, що бувала свідком московського побуту, описаного мною. Здається, я вже весь свій скарб витрусила тобі. У веселі часи бували й думи веселі, але тепер становище бідного Миколи [Гельмана] мучить мене невимовно».Олександра Хвостова була близько знайома з київськими інтелектуалами. В альбомі Михайла Максимовича 1842 року вона залишила запис, що завершувався такими словами: «Мені 80 років. Час затовк усі мої колишні хисти, і життя, наче перегоріла вуглинка, ледве тліє в моєму поруйнованому бутті».Одним із перших дослідників творчості Хвостової став Борис Модзалевський. Укладаючи опис альбому Юрія Бартенєва, археограф оприлюднив вміщений там есей Хвостової, що починається словами «Ти вимагаєш, друже мій, психології душі моєї…». У картотеці Модзалевського зібраний реєстр численних згадок про Олександру Хвостову в мемуаристиці  на сторінках часописів другої половини ХІХ — початку ХХ століття.Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу Авжеж, цим не вичерпується перелік авторок межі ХVІІІ–ХІХ століть, чиє життя і творчість так чи інак пов’язані з українськими теренами. Це лише огляд доробку найбільш знакових мемуаристок. Жінки цього періоду також писали оповідання й поезії, перекладали і співпрацювали з літературними журналами. Проте, напевно, саме его-проза як велика форма, своєрідний роман про себе, фіксує момент, коли жіночий досвід починає звучати як самостійний авторський голос. Українські території ставали в цих мемуарах то ареною для колоніальних експериментів, то місцем визрівання подвійної лояльності, а то й простором віднайдення суб’єктності.

Буксмаксинг — це популярний сучасний тренд, пов’язаний із максимальним використанням можливостей читання для особистого розвитку, розширення кругозору та створення образу людини, яка цікавиться знаннями й культурою. Утворився термін «bооksmаххіng» за схожістю на «lооksmаххіng» (луксмаксинг). Останнє — це сучасний світовий тренд, який набув популярності серед чоловіків і пов’язаний із прагненням покращити свою зовнішність, доглядати за собою та працювати над власним образом.
Основа цих трендів походить від ідеї «максимізації» певної сфери життя: у випадку буксмаксингу йдеться про те, щоб зробити книги важливою частиною повсякденності. І, зрештою, в ідеалі це не тільки про те, щоб прочитати якомога більше книжок, а й про формування звички читати, поглиблювати свої знання, розвивати критичне мислення та створювати навколо себе атмосферу інтелектуального середовища. У сучасному світі, де люди щодня стикаються з величезною кількістю інформації, читання стає способом зосередитися, уповільнити темп життя та повернути собі здатність довго концентруватися на одному завданні.
Тож, з одного боку, це свідчення того, що читання знову стало популярним. Та з другого боку, важливо зафіксувати, де саме виник цей тренд: в тіндері. За статистикою тіндера, згадки про книги в профілях усіх користувачів зросли на 29 %, а серед жінок цей показник збільшився на 41 %.
Звісно, буксмаксинг не обмежується лише сферою онлайн-знайомств. Популярність буктока, а також книжкових клубів продовжує зростати. Відомі люди створюють власні читацькі спільноти, а блогери допомагають молоді відкривати для себе літературу. Наприклад, 59 % британців віком від 16 до 25 років зазначають, що саме книжкові блогери допомогли їм зацікавитися читанням. Згідно з дослідженням програми для опису книг Неаdwаy, 75 % людей вважають партнерів, які читають або вказують на свою начитаність, привабливішими.
Втім, Тhе Guаrdіаn пише, що є велика імовірність, що це нішевий тренд, який перебуває в межах набагато більшого тренду, який рухається в протилежному напрямку. Ідеться про так зване перформативне читання, простіше кажучи — показуху, коли люди в соціальних мережах позують з розумною книгою, щоб виглядати розумніше. Тож це тренд, спрямований на те, щоб переконати світ у ваших інтелектуальних здібностях і похизуватися тривалою концентрацією уваги. Через такий контекст стало важче вирізнити справжніх читачів і тих, хто лише вдає із себе таких. Та в усьому цьому, як засвідчує Тhе Guаrdіаn, усе одно є позитивний момент: «Якщо щось змушує людей читати — навіть якщо вони вдають, що їм подобається читати — то це може бути тільки добре».
Читайте також: Шість і ще чотири: на які новинки полювати на Книжковому Арсеналі
Однією з головних рис буксмаксинг є прагнення створити особливий «книжковий» стиль життя. Люди, які практикують буксмаксинг, часто ставлять перед собою великі читацькі цілі, складають довгі списки книжок, які хочуть прочитати, відомі як ТВR (tо-bе-rеаd lіsts), тобто переліки творів, запланованих для читання. Такі списки можуть містити десятки або навіть сотні книг із різних жанрів: художню літературу, класичні твори, науково-популярні видання, психологію, історію, філософію та сучасні дослідження.
Однак буксмаксинг не обмежується лише прагненням «поглинути» якомога більше літератури. Для багатьох людей книги стають частиною особистої естетики. Книжкові полиці вдома, красиво оформлені колекції, фотографії з книгами в соціальних мережах — усе це стало елементом сучасної культури. Книги сприймаються не тільки як джерело інформації, але й як символ допитливості, творчості та інтелектуального розвитку. Хоча скептики можуть пригадати, що на початку ковіду в Європі працювали фірми, які пропонували продаж книжок разом із полицями, щоб у вас під час онлайн-трансляції в Zооm чи Gооglе Мееt був «інтелектуальний фон».
В усьому світі також фіксують зростання популярності книжкових клубів, які є навіть у багатьох зірок (Дуа Ліпа, Різ Візерспун тощо). Так участь у книжкових клубах у Великій Британії теж неухильно збільшується. Між 2022 і 2023 роками список книжкових клубів на Еvеntbrіtе зріс на 41 %. Особливої популярності буксмаксинг набув завдяки соціальним мережам, де користувачі діляться своїми читацькими планами, оглядами та рекомендаціями. Люди створюють книжкові блоги, показують свої полиці, обговорюють улюблених авторів і формують спільноти навколо читання. Так індивідуальна діяльність, якою традиційно було читання, перетворюється на соціальний досвід.

Одним із важливих аспектів буксмаксинг є розширення способів споживання книг. Сучасне читання більше не обмежується лише паперовими виданнями. Люди все частіше поєднують традиційні книги з електронними форматами та аудіокнигами. Такий підхід допомагає зробити читання більш доступним і вписати його навіть у дуже насичений графік. Крім того, спостерігається новий тренд у тренді: буккейшн (bооkсаtіоn), тобто читання у відпустці. За даними Skysсаnnеr, 55 % мандрівників забронювали — або розглядали б можливість бронювання — відпустки, натхненної певним томом. Тож просто прочитати книгу недостатньо — тепер бажано ще й поїхати туди, де вона відбувається. Так і виникають туристичні тури на закордонні літературні фестивалі, курортні книжкові клуби та готелі з бібліотеками.
Ще одна популярна стратегія серед прихильників буксмаксингу — так зване правило 50 сторінок. Його часто пов’язують із відомою бібліотекаркою та авторкою Ненсі Перл, яка популяризувала ідею не змушувати себе дочитувати книгу, якщо вона не зацікавила читача. Сенс цього правила полягає в тому, що приблизно 50 сторінок достатньо, щоб зрозуміти, чи підходить вам певний твір.
Важливою складовою буксмаксинг є регулярність. Багато людей хочуть читати більше, але відкладають книги через брак часу або відсутність звички. Саме тому прихильники цього тренду радять починати з дуже маленьких кроків. Наприклад, можна поставити мету читати лише одну або дві сторінки на день. Такий підхід здається простим, але він допомагає сформувати стабільну звичку.
Коли читання стає частиною щоденної рутини, воно перестає сприйматися як додаткове завдання. Людина може читати в один і той самий час щодня: зранку після пробудження, перед сном або під час перерви. Регулярність важливіша за кількість. Навіть короткі щоденні сесії з часом можуть перетворитися на значний обсяг прочитаного матеріалу.
Ще одним важливим елементом буксмаксингу є обговорення прочитаного. Читання не обов’язково має залишатися повністю особистим процесом. Розмови про книги з іншими людьми допомагають краще зрозуміти зміст твору, побачити нові погляди та сформувати власну думку.
Читайте також: Бум японської літератури в Україні: кількість vs. якість
Загалом же буксмаксинг — це частина ширшої тенденцію сучасного суспільства, а саме: прагнення до самовдосконалення. Люди шукають способи розвиватися, отримувати нові навички та створювати більш усвідомлений стиль життя. Читання в цьому контексті стає інструментом особистісного росту. Тож буксмаксинг, за умови не лише перформативного читання, — це не лише модний інтернет-тренд, а і спосіб побудувати більш уважне й інтелектуально насичене життя. Він поєднує розвиток знань, формування корисних звичок, естетику та соціальну взаємодію. Завдяки простим стратегіям — читанню невеликими частинами, використанню різних форматів, вибору якісних книг і обговоренню прочитаного — кожна людина може зробити літературу важливою частиною свого повсякденного досвіду.

В одній зі своїх статей «Школа і самоосвіта», опублікованій 1929 року в жіночому журналі «Нова Хата», Марія Фуртак-Деркач писала: «Жінка, що сьогодні стала вільною — може й повинна подбати про те, щоб створити освічене суспільство». Ці слова можуть стати мотто до невеличкої оповіді про Марію Фуртак-Деркач (1896–1972), науковицю, архівістку, дослідницю творчості Лесі Українки. За своє довге, майже 80-річне життя вона була свідком багатьох трагічних подій і пережила велику війну, але всі свої зусилля Марія Дем’янівна спрямовувала на те, щоб зберегти культурну спадщину, яка, здавалось, була приречена на знищення.Навчалася Марія Фуртак у Перемишльській гімназії, короткий час працювала народною вчителькою. Серед її учениць була Галина Левицька, у майбутньому відома львівська піаністка і дружина письменника Івана Крушельницького. Їхня донька, археологиня Лариса Крушельницька, згадувала настанови мами: «Пам’ятай — ця голова (Марії Дем’янівни) містить колосальний багаж знань». Уже 1920 року Марія Фуртак змінила працю вчительки на студентське життя. Вона поїхала до Праги і вступила до Карлового університету, паралельно відвідувала лекції в Українському вільному університеті. Молода жінка була активною учасницею наукового українського життя у столиці Чехословаччини, а її праця в філософському семінарі Івана Мірчука завершилася підготовкою перекладу твору Імануїла Канта «Пролеґомени до кожної майбутньої метафізики, яка могтиме виступати як наука» (1930). У цьому проєкті Марія Фуртак-Деркач була однією з перекладачок.Після захисту кандидатської дисертації в Карловому університеті про творчість Лесі Українки молода докторка переїхала до Львова і, мабуть, не збиралася повертатися до наукової праці. Її вабила сучасність. 1926 року Марія Фуртак знайшла роботу редакторки й дописувачки в жіночому часописі «Нова Хата». Цей «журнал для плекання домашньої культури» і сьогодні цікаво читати. На його сторінках відображено міжвоєнний побут львівської жінки: крої одягу, смачні рецепти, поради щодо догляду за дитиною і рекомендації з жіночого здоров’я, різноманітні статті про жінок, з історичними, культурними, суспільно-політичними сюжетами. У «Нову Хату» Марія Деркач дописувала про відомих українок — Софію Русову, Ольгу Кобилянську, Катрю Гриневичеву, Олену Пчілку, Уляну Кравченко.Стаття Марії Деркач у львівському часописі «Назустріч»Але невдовзі, 1927 року, вона почала працювати в Національному музеї у Львові. Ось як Марія Фуртак-Деркач за три роки описала зміни, що відбулися з нею: «Досі я не любила минувшини і з призирством ставилась до всіх музейників, археологів, архиварів та інших зберегачів старовини. Мене захоплювала сучасніть така повна героїчних зривів, трагічних переживань» (цит. за: Марія Фуртак-Деркачева, 1930). Але ці «скарби, заховані по різних закамарках, наче в гробівниці Тутенкгамена», які «ждуть тої хвилини, коли побачуть світло дня, коли на них спочине задумане око дослідника, цікавістю спалахне і з любовю перегортатиме пожовклі листки оцих, на перший погляд, мертвих книг», так захопили її, що назавжди в її життя ввійшли рукописи, картотеки, архівні описи.Тоді в Національному музеї Марія Деркач прискіпливо розглядала сторінки архіву Михайла Павлика. Але найважливішою темою науковиці ще з Праги лишалася біографія і творчість Лесі Українки. Розвідку на цю тему «Літопис життя і творчості Лесі Українки», яку вона багато років готувала, їй вдалося завершити лише після війни, хоча опублікувати її Марія Деркач так і не змогла, і не тому, що не хотіла чи не шукала можливостей. Сторінки рукопису «Літопису», що зберігався в архіві, були зачитані, її ідеї підхоплювали, запозичували й використовували, але її ім’я не часто виринало в публікаціях. У листі до близьких друзів 27 січня 1956 року Марія Деркач мужньо й іронічно писала про це так: «Мені особисто ніколи не залежало, щоби якась нова думка, навіть моя, була мною спатентована. Коли ця думка поширилася — значить була правильною», і далі: «А Ви думаєте, може, що я почуваю себе нещасною? Навпаки — я бачу, що… я “пишу” свою монографію, мабуть, 20-ма руками. І що думка з’явиться — а вже хтось її переводить в діло, — це вже вік електрики, атома — і не їздити нам все чумацьким возом».Читайте також: Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років Ще одна наукова установа, хранителькою скарбів якої Марія Деркач була багато років, — Наукове Товариство ім. Шевченка. Молода вчена працювала в етнографічній, бібліотечній, літературознавчій комісіях, з 1935 року стала членкинею славетного Товариства. Тоді ж, у 1930-ті роки і під час Другої світової війни вона опікувалася унікальним рукописним надбанням бібліотеки НТШ, і увесь цей період очолювала її рукописний відділ. Це все була самовіддана й подвижницька праця.Світлини Марії Фуртак-Деркач, опубліковані у книжці Марії ВальоМарія Дем’янівна протягом усього життя працювала над пошуком, збереженням і публікацією творів Лесі Українки. Кілька її проєктів з підготовки зібрання творів письменниці, задуманих у міжвоєнному і воєнному Львові, так і не здійснилися. Спробувала вона поновити їх уже як співробітниця Львівської філії Інституту літератури ім. Т. Шевченка: 1947 року видала томик раніше не опублікованих творів з доробку письменниці. Тоді ж Марія Деркач ініціювала підготовку «Академічного видання творів Лесі Українки».Зрештою в 1951–1956 роках вийшов друком 5-томник творів письменниці, який мав стати реалізацією багаторічних мрій і планів. Але час був іншим. Над цим зібранням творів науковці працювали в часи ідеологічного контролю над літературою, в часи наукових фальсифікацій, коли підроблялися не лише інтерпретації творів, а й самі тексти — їх друкували з купюрами.  Марія Дем’янівна це розуміла, і так висловила свою позицію в листі до колеги, бібліографа, книгознавця і шевченкознавця Юрія Меженка 7 жовтня 1956 року: «На жаль, в наших умовах кон’юнктурність була меншим промахом, чим “непорочність”, бо вона дала хоч матеріал для критики і багато нового, невідомого змісту, інакше нічого б не було».Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті Багато з цих творів і листів Лесі Українки Марія Деркач не просто підготувала до друку і відкоментувала, вона їх врятувала або відшукала в маловідомих архівних колекціях. Дослідниця листувалася з рідними письменниці, зокрема з Климентом Квіткою і з Ольгою Косач-Кривинюк. Листи першого вона змушена була спалити в передчутті арешту наприкінці 1940-х років, листи другої збереглися. З них можна дізнатися про життя Ольги Косач-Кривинюк у воєнному Києві, її повсякденні турботи, її самовіддану працю над «Хронологією життя і творчості Лесі Українки», її острах за долю архіву сестри. «Я просто замучуюся, міркуючи, як мені врятувати Лесині й мамині матеріали, що якимось чудом досі рятувалися. Так би хтіла допровадити їх якось до рукописного відділу бібліотеки Товариства ім. Шевченка, бо безпечнішого місця не знаю. Хоч і це, може, в теперішні часи не зовсім безпечне місце», — писала Ольга Косач-Кривинюк Марії Деркач 23 лютого 1943 року.Пилип Деркач – чоловік Марії Деркач.Відділ рукописів Наукового Товариства ім. Шевченка дійсно під час бойових дій не був безпечним місцем. Спершу, 22 червня 1941 року, будівля постраждала від вибуху двох бомб, а за два роки, в березні 1943 року, після важкої зими тріснули водогінні труби. У міських архівах про це є сухі звіти: «вибух «порозбивав шиби в бібліотеці й засипав усю її верствами сажі, цегляним та тинковим порохом, відламками шкла й тинку» (цит. за: Дядюк М., 1998).Коли радянські війська наблизилися до Києва, Ольга Косач-Кривинюк виїхала спочатку до Львова, а потім до Праги. 16 вересня 1943 року вона написала своїй кореспондентці: «Здаю ті свої скарби на Ваші руки: книжку одразу до Лесиного архіву, рукописи поки що десь сховайте, а як я приїду (ще не трачу зовсім надії на це), то разом з Вами якось їх розберемо й тоді вже на постійно кудись влаштуємо». Ольга Косач-Кривинюк в Україну не повернулася. Після Праги останнім її прихистком стали табори переміщених осіб в німецькому Аугсбурзі, де в листопаді 1945 року Ольга Петрівна померла і була похована на міському цвинтарі.Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го Архів Лесі Українки — не єдиний, яким Марія Деркач опікувалася під час війни. Їй випала доля рятувати і спадщину Івана Франка. У листопаді 1941 року німецька влада ліквідувала музей письменника, і науковиця мала перевозила документи та цінні речі до бібліотеки НТШ.До кінця життя, у дуже несприятливих умовах, у Києві та Львові, Марія Дем’янівна Деркач працювала, писала, редагувала. Здебільшого це не публікувалося, а залишалося у вигляді рукописів у столі для майбутнього, у яке вона вірила. Навіть на схилі літ Марія Деркач говорила про себе як про «прогресивну оптимістку». Ще молодою журналісткою вона написала: «Життя і творчість не терплять застиглості, закамянілости, вони є у вічному русі». Напевно, і це вона говорила про себе.

Що читати далі:

М. Вальо. Марія Деркач (1896–1972). Бібліографічний покажчик. Спогади. Розвідки. Листи. Львів, 1999.М. Вальо. Подвиг сестри Лесі Українки. Листи О. Косач-Кривенюк до М. Деркач, 1942–1944) // Дзвін, 1995, №5, с. 105–121.М. Дядюк. Участь жінок у діяльности наукового товариства ім. Шевченка у Львові (Хронікально-біо-бібліографічний аспект) // З історії Наукового товариства ім. Шевченка. Збірник доповідей і повідомлень наукових сесій і конференцій НТШ у Львові. Львів, 1998, с. 101–150.М. Фуртак-Деркачева. Один рік праці в Українському національному музеєві у Львові // Двайцятьпять-ліття Національного Музею у Львові (збірник під редакцією І. Свєнціцкого). Львів, 1930. С. 60–63.

Для успішного завершення процесу вступу до Європейського Союзу нам потрібно виконати ще багато роботи, зокрема у сфері економіки. Розбираємося, якими є економічні вимоги Брюсселя в основних переговорних кластерах.

Новий етап тривалого процесу

15 червня 2026 року розпочався черговий етап на шляху України до членства в Європейському Союзі. Разом з Молдовою для нас відкрили переговорний кластер під назвою «Основи процесу вступу до ЄС». Цим кроком європейці де-факто переводять процес нашої інтеграції з підготовчої фази у площину предметних, постатейних перемовин.Звісно, українцям нині притаманний справедливий скептицизм щодо реального бажання Брюсселя та окремих країн ЄС бачити нас частиною об’єднаної Європи. Історія тягнеться неймовірно довго: ще у 2002 році президент Леонід Кучма доручив Кабміну завершити процес вступу до організації протягом 10 років. З того часу Україна на вимогу ЄС десятки разів вносила зміни у своє законодавтсво, створювала нові інституції (зокрема, антикорупційні), навіть внесла пункт про членство в ЄС у Конституцію… Але найважливішого – достатньої політичної волі Брюсселя та інших столиць бачити нас у себе – так і не з’явилося.Спробуймо нині абстрагуватися від скептичних міркувань та розглянути детальніше економічну складову переговорних кластерів. Адже її реалізація може мати значний вплив на українське національне господарство.

Перший – основи

Для початку варто зауважити, що у переговорному процесі немає єдиного «економічного кластера». Економічні елементи є наскрізними, починаючи з базових критеріїв у першому, продовжуючи двома великими тематичними кластерами (другий та третій), що мають бути відкриті для переговорів у липні цього року.Пропонуємо оглянути економічні критерії євроінтеграції у кожному з названих етапів перемовин.У складі першого кластера під назвою «Основи», що передусім охоплює верховенство права та роботу демократичних інституцій, наявний перелік базових економічних критеріїв. На цій стадії Україна має відповідати таким двом вимогам:

наявність чинної ринкової економіки;здатність витримувати ринкову конкуренцію в межах ЄС.

Це економічна частина так званих Копенгагенських критеріїв. Більше про них можна дізнатися у Словнику перемовин про вступ до ЄС на сайті Кабміну.Насправді, вже ці базові критерії є суттєвим каменем спотикання у переговорах, але… не з нашого боку. Багато країн ЄС не здатні витримувати конкуренцію проти українських товарів, зокрема в аграрній сфері. Певні сегменти ринку ЄС є настільки зарегульованими, що вартість ведення бізнесу там є надміру високою. Через це тамтешні виробники часто програють конкуренцію дешевшому імпорту, від якого їх доводиться усіма силами захищати.Як підтвердження цієї тези – слова міністра оборони Італії Гвідо Крозетто в інтерв’ю газеті Соrrіеrе dеllа Sеrа 31 травня 2026 року: «Україні буде складно вступити в Євросоюз. І з політичної точки зору, і з економічної. Тому що Україна – велика. Тому що після її вступу в ЄС почнеться сільськогосподарська криза. А тому краще говорити не про вступ України в ЄС, а про формування спільної з Україною європейської системи оборони».Тож питання більше не в тому, чи є ми достатньо конкурентними, а в тому, чи готові європейці конкурувати з нами.

Другий – ринок

Далі йдуть етапи, де увагу приділено переважно саме економічним питанням. Другий кластер під назвою «Внутрішній ринок» охоплює напрями функціонування єдиного ринку ЄС. Його мета – забезпечення основ для  економічного зростання та конкурентоспроможності за такими економічними напрямками:

вільний рух товарів;свобода переміщення працівників;свобода підприємництва та надання послуг;вільний рух капіталу;корпоративне право;право інтелектуальної власності;конкурентна політика;фінансові послуги;захист прав споживачів та охорони здоров’я.

Як бачимо з довгого переліку, ця частина переговорів є найскладнішою, зокрема в юридичному контексті. Він нас вимагається на тільки ухвалити відповідне законодавство й забезпечити роботу інституцій, а й довести, що зміни працюють на практиці. Тобто встановити систему контролю, іншими словами, – почати інтегруватися у європейську систему.Процедура є надзвичайно складною. Для кожного з наведених напрямків Єврокомісія виставить орієнтири (bеnсhmаrks). Коли ми відзвітуємо про виконання, Єврокомісія проведе перевірку з виїздом аудиторів. Але кожний розділ буде тимчасово закрито лише тоді, коли свою згоду дасть кожна з 27 країн-членів ЄС. Це означає, що умовний новий Орбан при бажанні може затягнути процес на довгі місяці, якщо не роки.Але найцікавіше в тому, що економічні розділи можуть бути відкриті заново. Така можливість випливає з правила, прописаного у першому кластері: якщо відбудеться відкат у реформах судів чи боротьбі з корупцією, все потрібно починати спочатку.

Третій – макроекономіка

Нарешті, у третьому кластері під назвою «Конкурентоспроможність та відкритий розвиток» увага приділяється макроекономіці, фіскальній політиці, цифровізації та іншим інноваціям. Як зазначалося в матеріалі Центру демократії та верховенства права, «Кластер 3 став одним із найдинамічніших завдяки значному прогресу у більшості розділів, що демонструє здатність України швидко імплементувати право ЄС». Це справді так, адже за рівнем цифровізації, наприклад, державних послуг, Україна значно випереджає більшість дійсних членів ЄС. Економічними напрямками цього етапу є такі:

цифрова трансформація та медіа;оподаткування;економічна та монетарна політика;соціальна політика та зайнятість;митний союз.

Якщо з цифровізацією все зрозуміло, то зміни в податковому законодавстві можуть бути для нас дуже болючими. ЄС загалом не вказує країнам, які саме податки треба встановлювати, але вимагає гармонізації непрямих податків (ПДВ та акцизів), щоб уникнути податкових розбіжностей на єдиному ринку. Наприклад, привести ставки акцизів на пальне, тютюн та алкоголь до мінімальних європейських рівнів (для України це означає підняти).У макроекономічному контексті Україна має узгоджувати свою політику з ЄС, зокрема з його річним циклом координації. Також є відомі Маастрихтські критерії щодо розміру дефіциту бюджету та державного боргу, але майже жодна країна ЄС їх нині не дотримується.Подібно до другого кластера розділи першого можуть бути заново відкриті згідно з правилом про корупцію та суди, а також їх мають затвердити всі країни-члени.

Лідерство, а не членство

Поза всяким сумнівом, Україна зацікавлена в ефективній роботі державних інституцій, дотриманні прав власності, належній роботі фінансових ринків тощо. Реалізація всіх перерахованих заходів, імовірно, піднесе українську економіку на новий рівень.Проте ми повинні розуміти: реалізація економічно-політичних вимог, проведення реформ тощо не є визначальним чинником, що гарантує нам членство в ЄС. Таким фактором є політична воля Брюсселя та кожної окремої країни-члена співтовариства. Точніше чинна кон’юнктура в кожній з цих країн. Подібно до орбанівської Угорщини будь-яка держава зможе на будь-який термін відкласти наш вступ до організації, якщо матиме відповідне бажання.Сам по собі вступ в ЄС не має бути мірилом нашої успішності. Як ми казали раніше, Україна вже де-факто стала неофіційним членом ЄС, підписавши, зокрема, Угоду про поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі. У безпековій сфері дедалі більше країн ЄС співпрацюють з Україною, переймаючи наш досвід, допомагаючи виробляти або купувати для нас зброю.

Нещодавно путінська Росія вкотре завдала удару по українському храму — цього разу постраждала Києво-Печерська лавра. Резонанс цієї події очевидний. Проте, якщо поглянути на історію взаємин українців із московитами, неважко помітити: агресія та завойовницькі наміри з боку останніх були постійними, і церква ніколи не ставала для них перешкодою. Навпаки, московити знищили українських храмів не менше, ніж нападники інших конфесій, які прямо визнавали православ’я ворожим. Якщо в досовєцький період вони нищили лише суто українські церкви, то за совєцького і теперішнього часу ладні руйнувати храми своїх поплічників та у близькому їм архітектурному стилі. Серед основних причин, що підштовхують православних московитів до церковного вандалізму, — помста, тактика спаленої землі державна політика в окремі періоди.

Московія почалася з пограбування церков

Символічно, що одна з перших масштабних військових та сепаратистських акцій майбутньої московської державності була пов’язана саме з руйнуванням православних святинь. Тоді у 1169 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, якого історики часто розглядають як одного з творців політичної традиції майбутньої Московії, здійснив похід на Київ. Місто було захоплене і піддане небаченому пограбуванню. На відміну від попередніх князівських міжусобиць, коли переможці зазвичай прагнули оволодіти київським престолом, Боголюбський дозволив своїм військам кілька днів грабувати столицю держави, до якої теж опосередковано належав. Від рук нападників постраждали не лише житлові квартали, а й найважливіші церкви та монастирі.Про масштаби трагедії свідчить Київський літопис: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… церкви горіли, християн убивали, а других в’язали… Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди».Загарбники вивозили ікони, книги, церковні ризи та дзвони. Серед викрадених святинь була й ікона Богородиці, яку перевезли до Володимира-на-Клязьмі. Цей погром став не лише військовим злочином, а й символічним актом перенесення центру політичних амбіцій із Києва на північний схід.Саме на актах вандалізму, зокрема церковного, спрямованого проти київської спадщини та її духовних коренів, значною мірою й вибудовувався фундамент сучасної московської традиції.

За мазепинської спробу незалежності знищили храми

Одним із найяскравіших проявів московського ставлення до українських православних святинь стало знищення Батурина у 1708 році. Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ війська Алєксандра Меньшикова штурмом узяли гетьманську столицю. Розправа над містом стала однією з найтрагічніших сторінок української історії: за різними оцінками, загинуло від 11 до 15 тисяч мешканців, у тому числі жінки, діти та старші люди. Батурин був повністю пограбований і спалений, а разом із житловими будинками та адміністративними спорудами знищувалися й православні святині.Події 1708 року вкотре засвідчили: для московської влади політична покора була важливішою за будь-які декларації про православну єдність двох народів. А українські храми не отримували жодного захисту, якщо були пов’язані з українською державницькою традицією.Серед мистецьких втрат Батурина були палаци і церкви, зокрема Собор Живоначальної Трійці — головний храм гетьманської столиці. Його спорудили коштом гетьмана Івана Мазепи приблизно у 1690–1692 роках на території Батуринської фортеці. Поряд із собором височіла кругла дзвіниця, відома серед сучасників як «Мазепин стовп». Храм був не лише духовним центром гетьманської резиденції, а й символом розквіту українського бароко та політичної ваги Гетьманщини наприкінці ХVІІ століття.Після знищення Батурина собор і дзвіниця залишалися напівзруйнованими ще кілька десятиліть, нагадуючи про трагедію міста. У другій половині ХVІІІ століття руїни остаточно розібрали на будівельні матеріали. Так було втрачено одну з визначних пам’яток мазепинського бароко, і не шляхом випадкового підпалу чи руйнувань, а внаслідок винищення цілої української столиці.

Нищення Січі не оминуло і її церкву

Ще одним промовистим прикладом того, як московська влада ставила політичні цілі вище за декларовану в усіх кутках православну солідарність, стала ліквідація Запорозької Січі у 1775 році.Після остаточного зруйнування козацької республіки російськими військами постраждала не лише військова та адміністративна інфраструктура запорожців, а й головна духовна святиня Січі — храм Покрови Пресвятої Богородиці. За свідченнями сучасників, вона мала п’ять бань, два престоли — головний на честь Покрови Пресвятої Богородиці та верхній на честь святого Миколая, покровителя мореплавців і воїнів. Особливою окрасою храму був різьблений іконостас високого художнього рівня з образами київського та італійського письмаПісля захоплення Січі святиня зазнала пограбування і руйнування. Це був акт відвертого вандалізму, наслідком якого стало знищення унікальної пам’ятки козацької культури та розкрадання її майна: грабували храм не представники іншої віри, а солдати російської армії та донські козаки.Мешканець Нікополя Михайло Решетняк у пізніших спогадах свідчив, як «калмики, донці та солдати (без відома начальства) обдирали церкву, сокирами обрубуючи царські врата». Народна пам’ять зберегла ці події у козацьких піснях:«А москалі не дрімали, запас обдирали,А московськії старшини церкву грабували;Та беруть срібло, беруть злото, восковії свічі.Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.Ой, зайшов же пан кошовий та на круту гору:“Не руйнуйте, люди добрі, хоч Божого дому!”»Та заклики до здорового глузду чи памʼяті про спільність «во хресті» звісно не зупиняли московитів у їхньому пориві до помсти та нищення української вольності.В імперський період, коли все православ’я в Україні було підкорене, московити церков не руйнували — тільки будували все у суто своєму напівазійському чи псевдоєвропейському стилі, змінюючи архітектурний ландшафт України у колоніальному дусі. Показовим є приклад харківського Покровського собору: козацький храм нині оточений московським стилем забудованих церков і щоб роздивитися нашу памʼятку, її ще варто пошукати. Показова й історія тамтешнього барокового Свято-Успенського собору: до нього «пришито» помпезну неокласицистичну Олександрівську дзвіницю, яка повністю змінює вигляд споруди.

Більшовики — апогей московського вандалізму

Звісно, перевершили самих себе московити саме в час «комуністичного» періоду. Вже під час першого захоплення Києва більшовиками у 1918 році «червоногвардійцями» Міхаіла Муравйова духовна столиця Україна зазнала небаченого терору. Сам Муравйов у доповіді про штурм Києва писав: «Я наказав артилерії бити по високих і багатих палацах, по церквах і попах». Пізніше в одному із своїх агітаційних закликів він додавав: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати Радянську владу. Я зайняв місто (Київ), бив по палацах і церквах… бив, нікого не милуючи! 28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами»…Заходячи до Києва з лівого берега, червоні окупанти зайняли лаврські висоти. На території Києво-Печерської лаври розмістили штаб так званої Другої революційної армії й саме звідти вели штурм центральної частини міста. Червоний «комендант» Лаври Сергєєв досить лояльно поставився до ченців і писав: «На моїй відповідальності перебувало близько 3 тисяч осіб (червоноармійців), потрібно було всіх нагодувати, дати приміщення і все необхідне. На другий день після мого призначення я почав поступово брати на облік усі наявні в Лаврі продукти… Намісник, як і всі ченці, ставилися до нас дуже дружньо, нічого не шкодував — ні продовольства, ні вина».Та його «військо» поспішало влаштувати терор у святині. Кілька разів Сергєєв це зупиняв: «Вийшовши від намісника, я попрямував до своєї канцелярії, але дорогою побачив жахливу картину: близько 20 червоногвардійців на чолі з матросами вигнали з усіх келій, а також із церкви священників і монахів у двір і, наставивши на них рушниці, хотіли розстрілювати. У цей час підійшов я, почав кричати на солдатів, за що і мене хотіли розстріляти, але все ж мені вдалося їх зупинити, і тим усе обійшлося благополучно. Однак, прямуючи далі до канцелярії, я знову натрапив на таку ж картину».Та більшовики все ж відзначилися черговим звірством. Вони заарештували православного митрополита Володимира і розстріляли його не гаючи часу. Серед звинувачень, які йому висували, було й те, що незадовго до цього, за часів УНР, він нібито не заступився за полонених більшовиків, які підняли збройне повстання на заводі «Арсенал».Більшовики заарештували та розстріляли митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) 25 січня (7 лютого) 1918 року.

Нищення церков в СРСР: норма політики і тактика терору для ворога

За совєцької доби внаслідок політики войовничого «безбожництва» по всьому СРСР було зруйновано десятки тисяч храмів, зокрема кілька тисяч — на території України. Серед найвизначніших утрачених пам’яток українського бароко були:

Микільський військовий собор у Києві, збудований у 1690–1696 роках і підірваний радянською владою у 1934 році,Богоявленський собор Братського монастиря, споруджений у 1690–1693 роках і знищений у 1935 році.

Трагічна доля спіткала і Михайлівський Золотоверхий собор. Після масштабних перебудов ХVІІ–ХVІІІ століть він став одним із символів українського бароко, але був зруйнований у 1934–1936 роках. У 1935 році було знесено й барокову церкву Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі. Значних втрат зазнали численні дерев’яні козацькі храми Лівобережжя та Запоріжжя.У січні 1934 року 12-й з’їзд КП(б)У ухвалив рішення про перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва. Відразу після цього серед архітекторів оголосили конкурс на проєкт урядового центру поблизу Софійського собору. Планувалося спорудження двох великих будівель на місці Михайлівського монастиря та Трьохсвятительської церкви.Трьохсвятительска церква, ХІІ ст.Існували також плани знесення Софії Київської, однак, за поширеною версією, цьому завадило втручання французької сторони, яка вважала собор частиною власної культурної спадщини через зв’язок із династією Ярослава Мудрого та його донькою Анною Ярославною. Восени 1934 року розпочалася руйнація Михайлівського Золотоверхого собору, заснованого у 1108–1113 роках київським князем Святополком Ізяславичем. Було знято позолоту з куполів, переплавлено срібну раку святої Варвари, знищено залишки барокового іконостаса. 14 серпня 1937 року о 21:00 собор було підірвано. Від усього комплексу залишилися тільки трапезна церква, частина огорожі та окремі пізніші споруди. Понад 20 тисяч тонн уламків вивезли на сміттєзвалище.Руїни Михайлівського монастиря, 1937 р.Під час Другої світової війни радянська сторона, не маючи можливості стримати наступ німецьких військ іншими засобами, вдалася до тактики «спаленої землі» та мінування різних стратегічних будівель Києва. Заміновано було не лише будинки на Хрещатику, а й Оперний театр, Володимирський собор, тодішній Музей Леніна (нині Педагогічний музей), Державний банк на Інститутській, будівлю ЦК КП(б)У (нині Міністерство закордонних справ), будинок НКВС (нині Жовтневий палац) та інші об’єкти. У кожну з будівель закладали тони вибухівки, аби таким терором не дати нацистам спокою. Про місцеве населення, звісно, ніхто не турбувався.3 листопада 1941 року в Києві вибухнув Успенський собор Києво-Печерської лаври — головний храм комплексу і давня усипальниця київських князів. Згодом совєцька влада звинувачувала у знищенні нацистську окупаційну адміністрацію, тоді як німецька сторона покладала провину на радянських підпільників.У щоденнику Олександра Довженка ця подія відображена словами: «Не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі». Водночас у німецьких звітах згадується інцидент проникнення на територію Лаври невідомих осіб, яких убила охорона, напередодні вибуху. Нацисти, знаючи, що у соборі є тонни вибухівки, побоювалися, що наступним диверсантам може вдатися підірвати Лавру разом із окупаційною владою. Виносити ж такий масив небезпечних речовин із собору також було небезпечною та марудною справою.Нацисти спостерігають за підривом Успенського соборуЗгідно зі збереженими у ЦДАВО документами, питання підриву Успенського собору обговорювалося в жовтні 1941 року в Берліні. Експертиза Міністерства східних окупованих територій (доктор Отто Бройтіґам) не рекомендувала знищення пам’ятки, вважаючи її важливою для українського населення. Попри це, невдовзі розпочалося відселення мешканців у радіусі півтора кілометра від Верхньої лаври, що пов’язують із підготовкою до вибуху. Вибухівку, за окремими даними, було закладено ще в серпні-вересні 1941 року совєцькими саперами.Тож, як написала у своєму романі «Хрещатий Яр» Докія Гуменна: «Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря». Тож насправді, Успенський собор став жертвою двох тоталітарних режимів.Усе, що відбувається нині, у час Війни України за незалежність, тільки підтверджує тенденцію, що складалася століттями. Московити не мають жодної ілюзії про «братерство во хресті», бо їм мало спільної конфесії: їм потрібна власна влада на наших землях. Якби їхня церква повернула гегемонію, наші храми не становили б для них зацікавлень. А поки Україна бореться і творить свої стилі та сенси при церкві, це буде ворожим та неприйнятним для Москви. Ми спостерігаємо це в контексті обстрілів не лише церков Православної Церкви України, а й колишніх васалів Москви — ПЦУ. Їм також перепадає московських дронів та ракет. Чому? А, напевно, тому, що від них Москва чекає більшої агентурно-підривної діяльності, а не «правильних» обрядів, чи, тим паче, порятунку людських душ.

Візит Івана Павла ІІ до Львова у червні 2001 року давно вийшов за межі суто церковної події. Він став моментом, коли в публічному просторі поєдналися пам’ять про переслідування, українська мова, складна історія примирення і розмова з молоддю.Мені було двадцять два роки. Влітку 2001 року я щойно завершила четвертий курс Львівської богословської академії, яка вже за рік мала стати Українським католицьким університетом. Медійну підготовку до візиту Папи Івана Павла ІІ у Львові доручили Відділу інформації ЛБА, де я тоді волонтерила як студентка.Готувалися всі: Церква, держава, місто, служби безпеки й медіа. Це була подія, масштаб якої важко було до кінця оцінити наперед. Україна була незалежною лише десять років. УГКЦ щойно вийшла з підпілля. Львівська богословська академія, відновлена після десятиліть радянської заборони, тільки формувала своє нове інституційне життя. Тому візит Папи був подією для всього українського суспільства, яке знову вчилося жити в умовах свободи.Отець Богдан Прах, тодішній ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа і один із ключових організаторів візиту, згадує, що інтенсивна підготовка розпочалася ще на початку року. Але часу було небагато. Треба було продумати богослужбову програму, логістику, безпеку та розміщення гостей. До організації візиту були залучені всі можливі державні служби, місцева влада, церковні структури й медіа. За кількома днями червня 2001 року стояла складна організаційна праця. Підготовка потребувала координації між інституціями, які ще недавно не мали жодного досвіду таких подій. Львів мав прийняти сотні тисяч людей, і це була величезна відповідальність. Папа Іван Павло ІІ повинен був прибути до країни, яка ще недавно була частиною Радянського Союзу, до вірян Церкви, яка пережила заборону, репресії і підпілля. Він мав зустрітися з людьми, для яких публічна присутність Папи у Львові ще кілька десятиліть перед тим була немислимою. Про це не треба було нагадувати ані організаторам, ані вірянам, які зайняли місця на іподромі ще за добу до Літургії.Апостольський візит Івана Павла ІІ в Україну тривав від 23 до 27 червня 2001 року. Спершу Папа перебував у Києві, а ввечері 25 червня прибув до Львова. Саме львівська частина візиту стала особливо важливою для греко-католиків і римо-католиків України. 26 червня на львівському іподромі відбулася Меса в латинському обряді з беатифікаціями архиєпископа Йосифа Більчевського та о. Зигмунта Гораздовського, а ввечері того ж дня — зустріч Папи з молоддю біля храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові. 27 червня, також на іподромі, відбулася Божественна Літургія у візантійському обряді, під час якої Іван Павло ІІ проголосив блаженними мучеників Української Греко-Католицької Церкви. Під час львівської частини візиту Папа також поблагословив наріжний камінь Українського католицького університету.

Візит, який зробив видимою іншу історію християнства

У своїх публічних промовах Іван Павло ІІ звертався до громади українською мовою. Сьогодні це може здаватися звичайним жестом поваги: Папа-поляк приїхав в Україну і говорив мовою країни, яка його приймала. Але у 2001 році цей крок сприймався інакше. Україна була незалежною лише десять років. У суспільному просторі досі панувала пострадянська інерція. Хоча українська мова і вважалася державною, її присутність у багатьох сферах не мала тієї сили і впевненості, яку вона поступово здобула пізніше. Тому в устах Івана Павла ІІ слова звернення українською переросли межі сухого дипломатичного протоколу. Вони стали виразним знаком поваги до країни, її культури, а головне — жестом визнання суб’єктності всього народу.Однією з центральних подій львівської частини візиту стала Божественна Літургія у візантійському обряді, яка відбулася 27 червня 2001 року на львівському іподромі. Під час Літургії Іван Павло ІІ проголосив блаженними 27 новомучеників Української Греко-Католицької Церкви, офіційно визнавши, що ці люди жили святим життям або прийняли мученицьку смерть за віру й можуть бути публічно вшановані як блаженні.У випадку УГКЦ ішлося не про окремі розрізнені біографії,  а про досвід цілої Церкви у ХХ столітті. Після так званого Львівського собору 1946 року, що відбувся під повним контролем радянської влади, Греко-Католицьку Церкву в Україні було офіційно ліквідовано, а її структури примусово приєднали до Російської православної церкви. Єпископів, священників, монахів, монахинь і мирян, які не погодилися співпрацювати з радянським режимом, арештовували, висилали і позбавляли можливості відкрито служити. Частина з них трагічно загинула в тюрмах, таборах або внаслідок переслідувань. Інші десятиліттями підтримували церковне життя підпільно — у приватних помешканнях, таємно і без легального статусу. Різних за станом та життєвими обставинами людей часто об’єднувало лише те, що вони залишилися вірними своїй Церкві тоді, коли ціна цієї вірності коштувала їм персональної свободи, а часом і життя.Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності» Значення львівської беатифікації сягало далеко за межі церковної інституції, ставши дієвим інструментом повернення історичної правди в публічний простір. Українці й самі знали про власних мучеників – Іван Павло ІІ надав же цій пам’яті вселенського церковного визнання. Для УГКЦ, яка лише трохи більше ніж десять років перед тим вийшла з підпілля, це було важливим жестом Ватикану: її страждання, вірність і втрати не були приватною справою кількох поколінь — вони стали частиною пам’яті всієї Католицької Церкви.Однак не все йшло гладко. Ще до приїзду Папи в Україну було помітно, що частина православних середовищ, передусім пов’язаних із Московським патріархатом, сприймала цю подію з недовірою і навіть відкритим спротивом. У публічних заявах звучали звинувачення у прозелітизмі, а також аргументи про те, що Україна належить до сфери особливої відповідальності Російської православної церкви. Московський патріарх Алексій ІІ заявляв, що візит «ускладнить і без того непрості відносини» між РПЦ і Римо-Католицькою Церквою і може «остаточно закрити дорогу» до поліпшення православно-католицьких відносин. Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир Сабодан саботував будь-які зустрічі з Папою, пояснюючи це тим, що доки залишаються конфлікти між православними і католиками, ніяких дружніх перемовин бути не може.Іван Павло ІІ прибув на папамобілі на іподром на літургію. Львів, 27 червня 2001 року. Фото: ЗбручЗахідній аудиторії це могло здатися черговою міжконфесійною суперечкою. Проте в локальному контексті пострадянської України такі заяви не були випадковими. Протести викликав не сам факт приїзду Папи Римського. Головний подразник полягав у тому, що цей візит робив видимою зовсім іншу модель українського християнства. У цій історії були Київська традиція, греко-католики, римо-католики, підпільна Церква, мученики ХХ століття, досвід переслідувань і власна культура церковної пам’яті. Така картина не вписувалася в уявлення про Україну як простір, духовну історію якого можна описати лише через Москву.У 2001 році це ще не називали мовою імперського домінування. Такі слова увійшли в ширший український ужиток пізніше. Але сам конфлікт довкола візиту вже тоді показував, що за релігійною дипломатією та богословськими розбіжностями ховається значно принциповіший вимір — право України на окрему духовну біографію: зі своїми ранами, свідками й власним голосом.Двадцять п’ять років потому цей вимір візиту видимий суттєво виразніше. Те, що тоді могло здаватися внутрішньоцерковною напругою, сьогодні легше побачити як частину ширшої боротьби за право України бути окремим історичним і культурним суб’єктом. Візит Івана Павла ІІ не створив цієї суб’єктності, але він зробив її видимою для багатьох людей в Україні й поза її межами.

Примирення без забуття

У львівському візиті Івана Павла ІІ був ще один вимір, який не варто оминути, — польсько-український. Папа був поляком, а Львів — це місто зі складною історією польсько-українських стосунків, де спільна культурна спадщина століттями перепліталася з насильством, трагічними втратами та взаємними образами й різними способами пам’ятати минуле.Саме тому присутність Івана Павла ІІ у Львові мала особливу вагу. Він добре знав польський досвід ХХ століття, але водночас приїхав до України не як представник польської історичної пам’яті, а як Папа, який говорив до українського суспільства і до українських Церков. У цьому була важлива рівновага. Його мова примирення не закликала забути минуле або оминути складні питання. Для нього примирення означало пам’ять, яка проходить через правду й називання ран і таким чином розриває ланцюг історичного безсилля та болю.Читайте також: Лев ХІV: Син святого Августина на престолі святого ПетраПольсько-українська пам’ять ніколи не була простим питанням. Це добре видно і сьогодні — зокрема в конфлікті довкола Ордену Білого Орла, якого президент Польщі Кароль Навроцький вирішив позбавити Володимира Зеленського. Складність таких суперечок полягає в тому, що вони стосуються не тільки політичного порядку денного чи фахової достовірності історичних інтерпретацій, а й живого досвіду: родинної пам’яті, місць поховань, символів і тем, про які досі складно говорити вголос. Тому будь-яка розмова про примирення українців і поляків потребує обережності. Вона не може будуватися на загальних закликах «залишити минуле в минулому»: минуле не зникає лише тому, що цього потребує політична доцільність.Фото. Іван Павло ІІ під час візиту в Україну. Львів, червень 2001 рокуНа цьому тлі львівський візит Івана Павла ІІ можна побачити як приклад іншого способу говорити про складну пам’ять. Він визнавав минуле, не редукуючи його до взаємних звинувачень і не вимагаючи забуття. Натомість пропонував примирення, яке не вимагає відмови від власного болю, але також не може відбутися там, де кожна сторона бачить тільки власну кривду. Це означає визнати: у польсько-українській історії немає сторони, яка може говорити лише мовою власної кривди.Для Івана Павла ІІ примирення було частиною відповідальності перед історією. У Львові цей вимір звучав особливо виразно: Папа-поляк перебував у місті, яке посідає важливе місце і в українській, і в польській історичній пам’яті. Для польських католиків його подорож до Львова мала додаткове значення ще й тому, що під час латинської Меси були беатифіковані архиєпископ Йосиф Більчевський і священник Зигмунт Гораздовський — постаті, тісно пов’язані з римо-католицькою традицією міста.Читайте також: 35-ліття «першого Майдану»: перепоховання Стуса, Литвина й ТихогоПольський вимір цього візиту мав одночасно і політичну вагу: саме у Львові Іван Павло ІІ говорив про потребу «очищення історичної пам’яті» й закликав ставити вище те, що єднає, ніж те, що ділить. Ці слова польські медіа й політики цитують досі, зокрема в теперішніх дискусіях про українсько-польські історичні конфлікти. Вони нагадують, що правду не можна замінити дипломатичними формулами, але й пам’ять не повинна ставати способом постійно відтворювати недовіру.

Звернення до майбутнього

Зустріч Папи Івана Павла ІІ з молоддю у Львові на Сихові. Фото: парафія Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦОкреме місце у львівській частині візиту посіла зустріч Івана Павла ІІ з молоддю на Сихові. Вона відбулася 26 червня біля храму Різдва Пресвятої Богородиці. Місцем зустрічі став не центр Львова, а звичайний житловий район. Сихів на початку 2000-х був передусім простором типових пострадянських багатоповерхівок – місцем проживання для багатьох молодих родин.Саме тому ця локація мала значення. На Сихові Папа говорив не лише до спадкоємців складного минулого, а й до тих, хто мав жити в Україні далі. Він звертався до молоді як до окремого, важливого адресата свого послання – тих, хто має взяти відповідальність за власне життя, свободу і майбутнє своєї країни.«Ваша Україна вас потребує. Україна буде такою, якою ви її зробите», — сказав Папа. Ці слова прозвучали в країні, яка лише десять років жила в незалежній державі і ще шукала власну мову суб’єктності.У спогадах про цю зустріч часто повертається ще один епізод. Під час події пішов рясний дощ, і Папа жартома сказав фразу, яку потім багато хто запам’ятав: «Дощ падає — діти ростуть». Її можна сприйняти як короткий, майже побутовий жест підтримки людей, які стояли просто неба. Водночас у контексті всієї зустрічі ці слова набували ширшого звучання: життя триває навіть тоді, коли обставини не є сприятливими.Львівська частина візиту не замикалася на минулому. Пам’ять про переслідування і мучеників звучала поруч із розмовою про молодь, освіту, відповідальність і майбутнє. Саме це робило її особливою: визнання пережитого поєднувалося з питанням про те, що має вирости з цієї пам’яті.Сьогодні цю сцену вже неможливо сприймати так, як її сприймали у 2001 році. Між тим Львовом і теперішньою Україною — Майдан, війна і щоденне життя під атаками ворожої армії. Тому фраза «Дощ падає – діти ростуть» перестала бути лише деталлю папського візиту. Вона нагадує: складні обставини не скасовують життя. Люди продовжують дорослішати, будувати стосунки, творити інституції, передавати пам’ять і брати відповідальність.Читайте також: Між Євангелієм і кризою інституції: спадщина понтифікату ФранцискаВізит Івана Павла ІІ до Львова залишився в пам’яті як момент, коли довго витіснене або замовчуване минуле прозвучало публічно; коли українська мова стала мовою папського звернення; коли молодим людям було прямо сказано, що майбутнє країни залежить також від них. Це не давало готових відповідей, натомість допомагало назвати речі, важливі для суспільства, яке виходило з досвіду несвободи, насамперед, його суб’єктність і відповідальність за майбутнє.Тому повертатися до цього візиту варто не тільки з ювілейних причин. Він дає можливість побачити, як на початку 2000-х Україна поступово входила в простір власного голосу — ще невпевнено, з багатьма невирішеними питаннями, але вже не мовчки. І, можливо, один із найвиразніших образів цього моменту залишився не в офіційному протоколі, а на Сихові, під дощем: діти ростуть, і саме їм належить майбутнє.

У 2003 році Указом Президента України було встановлено День державної служби, який має відзначатись у День державної служби Організації Об’єднаних Націй. Цей день належить до так званих професійних свят, про які зазвичай або забувають, або відзначають їх дуже формально: урочисті збори трудового колективу, роздача грамот і завершення робочого дня на пару годин раніше. Звісно, є професії, які шануються серед людей бодай на словах, і раз на рік суспільство якось намагається відзначити їхніх представників. Наприклад, учителів або лікарів. Але державні службовці до таких точно не належать. «Бюрократи» або «чиновники» — це найлагідніші слова, якими називають дерслужбовців у народі. А водночас саме вони є працівниками всіх гілок влади (виконавчої, судової та законодавчої): від міністрів та суддів до молодших спеціалістів. І саме від них залежать усі механізми функціонування нашої держави.
Відзнаки Міністерства закордонних справ України періоду 2004–2013 років — найуспішніший проєкт у царині вітчизняної відомчої фалеристики
В інтернеті нескладно знайти інформацію, що станом на зараз в Україні працює понад 155 тисяч держслужбовців, із яких 76 % — жінки. Причому некомплект держслужбовців становить понад 25 %. На жаль, державна служба в Україні непопулярна: з різних причин, які ми зараз розглядати не будемо, молоді люди не бажають ставати держслужбовцями. Про підвищення популярності державної служби ніхто не замислюється, хоча здебільшого вона «тримається» на людях передпенсійного віку. Тих, які у 1990-і — 2000-ні, окрилені ідеями та сподіваннями, закінчили Національну академію державного управління при Президентові України й молодими фахівцями вирішили присвятити себе розбудові держави. Зараз ці люди — переважно висококласні фахівці з «обламаними крилами», передусім через відсутність перспектив кар’єрного зростання й заохочень з боку держави та вже згадану непопулярність серед суспільства.
Цікаво, що у 1990-і — на початку 2000-х років в Україні існували програми заохочення молоді до вступу на державну службу. А для підвищення її іміджу обговорювалось питання про введення спеціальної уніформи для держслужбовців: щоб вони відрізнялись між собою за міністерствами та відомствами. Міністрам також дозволили засновувати власні відзнаки для нагородження підлеглих. У деяких міністерствах виготовили надзвичайно цікаві фалеристичні зразки, які вручались як співробітникам, так і колегам з інших відомств, а також іноземцям. Найбільш оригінальними та самобутніми були відзнаки Міністерства закордонних справ України, що існували у 2004–2013 роках. Але за часів президентства Віктора Януковича їх чомусь вирішили замінити на банальні сині хрести з тризубами (й останні досі чинні). Щоправда, без власної уніформи ці відзнаки не було де носити, а тому вони зазвичай припадали пилом у сервантах.









Питання запровадження уніформи для держслужбовців завжди мало як прихильників, так і противників, причому останні завжди вказували на відсутність бюджету на це. Але уніформа для дерслужбовців могла б бути й не обов’язковою: хто хоче виглядати ошатно й не мати питання з дрескодом, міг би шити її за свій рахунок.
У давні часи статус і значення державної служби (урядовців, як їх тоді називали) завжди підкреслювалися особливою уніформою, причому обов’язково з холодною зброєю: шпагами чи кортиками. Після Другої світової війни у більшості країн уніформа для дерслужбовців або була скасована, або стала необов’язковою. Й лише у Великій Британії деякі відомства суворо дотримуються традицій: уніформу мають як чоловіки, так і жінки. Принагідно свої нагороди — як державні ордени, так і відомчі відзнаки — вони мають змогу носити на сукнях та так званих коктейльних піджаках — власній уніформі для урочистих заходів.
Навіть у 1918 та 1919 роках урядовці Української Держави та Української Народної Республіки подбали про те, аби представляти інтереси власної країни в особливій уніформі. По-перше, це виглядало урочисто, по-друге, вирізняло українських дипломатів та дерслужбовців з юрби пересічних громадян, по-третє — приваблювало молодь.




У 1918 році в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського «законодавцем моди» українських урядовців став заступник міністра закордонних справ Олександр Палтов. Аби українські дипломати гідно виглядали, він, а також міністр, відомий український історик Дмитро Дорошенко, розробили спеціальну уніформу. Тож коли Палтов разом зі Скоропадським вирушили до Берліна для особистого знайомства з імператором Вільгельмом ІІ, заступник міністра пошив собі цю уніформу на власні гроші. Цікаво, що Палтов був корінним петербуржцем і в принципі «далеким» від українських традицій, але свій кашкет пошив з елементами шапки-мазепинки, яку в той час носили в Легіоні Українських Січових Стрільців. І, звісно, у новій уніформі постать Олександра Палтова як українського урядовця справляла враження як на іноземців, так і на власних громадян.
В Українській Народній Республіці, попри соціалізм та демократичність Директорії, також прискіпливо дотримувались дрескоду. Члени уряду УНР та урядовці завжди виглядали однаково офіційно та урочисто.




У червні 1919 року було розроблено уніформу для військових урядовців, які потім почали замовляти (звісно, за власний рахунок) і урядовці з інших відомств. Вони хотіли виглядати красиво та гордо демонструвати приналежність до молодої української республіки. Уніформа була чорною й за кроєм відповідала службовій моді того часу. Зустрічаючи іноземні делегації, або виїзджаючи у службових справах за кордон, українські урядовці одразу вирізнялися серед інших людей.




У сучасній Україні питання запровадження службової уніформи завжди розглядалось крізь призму питання «а що там у росіян». Причому досвід британців або інших країн чомусь не брався до уваги. Службову уніформу та відзнаки в Україні отримали лише ті служби, в яких вона є у Російській Федерації.




Питання дрескоду для державних службовців, дипломатів, працівників міністерств та відомств країни, що воює — це питання престижу. Як в Україні, так і за кордоном. Так само, як і питання наявності якісних і красивих відзнак міністерств та відомств. Звичайно, запровадження уніформи не підвищить статусу та роль державної служби у суспільстві одразу, але принаймні закладе підвалини поваги до людей, що є дерслужбовцями. Хотілось би, аби ця ідея отримала розвиток та нарешті була втілена у життя.

17 червня 2026 року на 88 році життя перестало битися серце Карла Ґінзбурґа, постаті, ім’я якої знайоме кожному ретельному студенту історику (а такі ще трапляються). Ба, більше, поширений ним словотвір «мікроісторія» чи прикметник «мікроісторичний» у різному контексті (переважно не в тому, що розумів історик) частий «гість» сучасних наукових і не лише наукових робіт. Його вплив на мою генерацію істориків незаперечний, хоча його основний і рясно цитований у викладах і студентських рефератах твір майже мій ровесник.
У чому чар того, хто студіював чарівників, і у чому принада винятків, які заперечують правила?
Українці, яких Ґінзбурґ гідно подиву підтримував від початків імперіалістичного російського вторгнення 2014-го, неминуче згадують про його походження: батько історика, Лео (Лев Федорович) Ґінзбурґ, народився 1909 року в Одесі в заможній єврейській родині, але ще хлопчиком залишився в Італії. Згодом він викладав слов’янські мови та російську літературу в Туринському університеті, перекладав італійською російську класику, про що сам історик неодноразово згадував в інтерв’ю. Лео Ґінзбурґ був героєм італійського руху Опору, його закатували у лютому 1944-го.
Перше італійське видання «Бенанданті: Чаклунство і аграрні культи в ХVІ – ХVІІ ст.» 1966 року.
Значний вплив на майбутнього класика історіографії, вочевидь, справила його мати — Наталія Леві, письменниця й полемістка з виразними лівими переконаннями. Загалом, якщо не враховувати кількох років вимушеного заслання родини до провінції, дитинство та юність мислителя минули в інтелектуальному середовищі Турина. Ґінзбурґ повсякчас залишався представником італійської інтелектуальної традиції та визнавав її визначальний вплив на своє життя.
Водночас одним із кумирів майбутнього науковця був Марк Блок (один із засновників «Аналів…»), особливо твори «Королі-чудотворці. Нарис про надприродний характер королівської влади…» (1924) і «Характерні риси французької аграрної історії» (1931).
Власне, найголовніший висновок з тих впливів – що історію творять не лише діяння людей, але й їхні уявлення, пам’ять, моральні настанови, щоб тлумачити соціум слід зануритися у його контекст, а не у чіткі схеми порівнянь з сучасністю.
Великі суспільні перетворення 1960-х років потребували нових інтерпретацій минулого. Захоплення марксизмом, історією повсякдення та досвідом соціальних низів породжувало нові дослідницькі перспективи. Хтось попрямував у широкі узагальнення «довгої тривалості», доводячи великі трансформації ранньомодерного часу структурами повсякдення, хтось чітко визначив свою позицію поясненням соціальних конфліктів і початків націоналізму.
Вибір Ґінзбурґа на сьогодні видається очевидним –  перехід на поле антропології: вірування, культи, сни передусім щодо бенанданті (природних чаклунів), чий дух здатний покидати тіло і творити нові реальності. Про тих чаклунів чимало матеріалів інквізиції від початків переслідувань і, зрозуміло, під час реформаційних «загроз». Тут важливим виявиться і локація дій:  аграрна провінція Венеційської республіки – Фріулі. Уже перша велика робота Ґінзбурґа зробила його відомим – «Бенанданті: Чаклунство і аграрні культи в ХVІ – ХVІІ ст.». У книжці поряд з аналізом кількох справ інквізиції постає широка картина селянських уявлень і політико-економічного устрою Фріулі. Значно пізніше, у 1983 році, роботу переклали англійською, додавши у назву «нічні битви» (часи виходу ззовні душі бенанданті). Передмову написав провідний історик марксист Ерик Гобсбаум. Водночас способи дослідження змушували константувати, що світ уявлень часто відходив від загальних правил і схем, давав змогу поглянути на індивіда поза умовностями великих соціально-історичних перетворень.
Монографія Карло Ґінзбурґа «”Нічні історії”: дешифрування шабашу» (Турин,1989)
Вагомим значенням для інтелектуала і основним засобом для поширення його ідей і робіт є наявність стабільного видавництва. Для Ґінзбурґа і його однодумців – це туринське видавництво «Ейнауді» (Еіnаudі), радше видавництво-лабораторія свого часу засноване і фінансоване Джуліо Ейнауді за участі батька науковця Лео. Видавництво прагнуло експерименту і створення нетривіальної історичної серії. Ґінзбурґ погодив свою участь у проєкті.
Зоряний час для історика – це вихід і поширення його книжки «Сир і хробаки. Космос мірошника ХVІ ст.» (1976). У центрі оповіді мірошник Доменіко Сканделла знаний як Менокіо, що під час допитів (кілька арештів, останній 1598 року) відтворив свою космогонію, уявлену ним світобудову. Тут історик виявився надто сміливим у своїх інтерпретаціях, це захоплювало, але декого і відштовхувало. Автор прагнув проаналізувати книжки, які міг читати мірошник , і на основі матеріалів інквізиційного процесу відтворити його світогляд. Водночас найважливіший висновок полягав у тому, що коріння тих селянських вірувань і уявлень, тлумачень Біблії не містилися у реформаційних вченнях (за винятком подібності окремих ідей з баптистами), а радше походили з місцевих вірувань і уявлень та католицького віровчення. «Мікро» (уява Менокіо) заперечувало і доповнювало «макро» (творення реформованої церкви і Контрреформацію). Не увага до великих процесів і навіть не зосередження на деталях, а найщільніше наближення до об’єкту (переважно з соціальних низів) здатне пояснити мотивацію мислення – ось у чому полягала копітка праця гуманітарія.




Потому професор написав ще чимало книжок, кілька монографій, видання лекцій, збірники статей, де зачіпав проблеми методу і методології, тлумачення міфу і міфології, пояснення мікроісторії. Нарешті, Карло Ґінзбурґ завше окреслював і проблеми моральності, що постають перед викликами історії ХХ століття. Завдання історика не вибачити, а зрозуміти і не лише жертву, але і ката, бо ж не зрідка інквізитор виступає у ролі антрополога і наше уявлення про минуле сформоване протоколами допитів чи розглядом кримінальних справ.
Я не знаю перекладів творів Карло Ґінзбурґа українською, крім його інтерв’ю. Його творчість ні до чого не змушує, а радше показує напрям:  «чуда», судилища над чаклунами, візії світу з низів, репресії та опір, ідентичності, розмитості ролей і лояльностей, вплив грамотності на відтворення традицій, а з того і вплив читання на індивіда і суспільство. Чимало викликів і пропозицій. Хороший історик має йти «проти шерсті» державної політики і суспільних опіній, принаймні так вважав Ґінзбурґ.

Підписаний Меморандум про взаєморозуміння є першим вагомим кроком до завершення бойових дій на Близькому Сході. Чому його умови є вигідними для Ірану, якими будуть наслідки для світової економіки та що станеться з російськими доходами від продажу нафти?

Коли все йде не за планом

Наприкінці лютого 2026 року Дональд Трамп розраховував на швидку переможну війну проти Ірану. Американці та їхні ізраїльські союзники мали завдати Ісламській Республіці разючого удару, знищити її ракетний потенціал, добити ядерну програму та змусити військово-політичне керівництво піти на капітуляцію.Очевидно, все пішло не за планом Білого Дому. Фактично не досягнувши жодної зі своїх великих цілей, 19 червня, через понад три місяці війни, США підписали з Іраном Меморандум про взаєморозуміння. Ця попередня угода на 14 пунктів віддзеркалює бажання Вашингтона за будь-яку ціну знайти вихід із невтішної ситуації, що чинить тиск як на внутрішньополітичні американські розклади, так і на світову економіку.Зауважмо: події розвиваються надзвичайно динамічно. Уже 19 червня Ізраїль порушив перший пункт угоди, атакувавши територію Лівану. Внаслідок цього іранська сторона відмовилася від першого етапу переговорів зі США у Женеві. Однак у нашому матеріалі ми виходитимемо з припущення, що умови меморандуму будуть дотримані, а сторони рухатимуться до підписання повноцінної угоди.

Іранська перемога?

Швидкий погляд на текст меморандума створює враження про його неймовірну вигідність для Тегерана. Іранці майже не йдуть на поступки, а натомість здобувають багато переваг порівняно з їхнім становищем до війни. Наприклад:

Пункт 4: відновлення вільного судноплавства в Ормузькій протоці, у тому числі дозвіл Ірану перевозити свою нафту.Пункт 6: США беруться за створення інвестиційного фонду на $300 млрд для відновлення Ірану.Пункт 7: США поступово зніматимуть санкції з Ірану.Пункт 11: США розморозять іранські активи.

(Наведені пункти 6, 7 та 11 мають бути виконані після підписання повноцінної угоди через 60 днів.)Поза сумнівом, Іран зазнав значної шкоди внаслідок ударів США та Ізраїлю. Їхній військовий потенціал частково знищений, частина керівництва на чолі з верховним лідером ліквідовані. Але Ісламська Республіка загалом показала дивовижну стійкість, фактично не даючи приводу засумніватися у стабільності режиму. До того ж Тегеран успішно використав свій головний важіль впливу — Ормузьку протоку, — буквально поставивши Вашингтон перед вибором: починати наземну операцію або забиратися геть.Що ж отримують американці? Іранські обіцянки розблокувати протоку, забезпечення безоплатного проходу човнів. Найгірше для Трампа — Іранові мають дозволити зберегти збагачений уран для використання у мирних цілях під наглядом МАГАТЕ чи інших спостерігачів. Тобто те саме, що було в угоді 2015 року, підписаній між Іраном та Обамою, яку так затято критикував Трамп (і розірвав її під час свого першого терміну).Якщо через 60 днів повноцінна угода таки буде підписана на зазначених умовах, Іран вийде з війни економічно та політично сильнішим.

Наслідки для світу та України

Найцікавішим для нас є вплив угоди на світову економіку. У березні ми писали, що сценарій затяжної фази війни може стати катастрофічним для всього світу через стрімке подорожчання енергоносіїв, пов’язану з цим тотальну інфляцію та інші наслідки.Нафта й справді стрімко подорожчала, але апокаліптичного сценарію вдалося уникнути. Ціна марки Вrеnt підіймалася максимум до $107–110 за барель у травні, а від початку червня на тлі розмов про переговори вже не перетинала $100. А коли було оголошено про майбутнє підписання меморандума, ціна знизилась до менш ніж $80.Це досі далеко від $60 на початку 2026 року, але тенденція позитивна. Наступний сигнал, якого чекають нафтотрейдери, — реальне розблокування протоки й початок вільного судноплавства. Щойно декілька танкерів безпроблемно пройдуть зону, яку нині іранці тримають під вогневим контролем, можна очікувати на подальше падіння ціни чорного золота.Проте далі може бути ще цікавіше. Іран — один із найбільших виробників нафти у світі — протягом попереднього десятиліття був однією з найбільш підсанкційних країн. Якщо санкції будуть зняті, на законний (а не тіньовий) ринок повернеться за різними оцінками 1,5–2 млн барелів нафти на добу. За цим сценарієм зниження ціни ресурсу пришвидшиться ще більше.В Україні зниження світових цін має проявитися передусім подешевшанням пального. Дешевша нафта автоматично знижує його вартість на гуртових ринках для наших операторів АЗС. Як наслідок, дешевше пальне знижує витрати на перевезення вантажів, зменшуючи витрати для українського бізнесу.Зокрема, для агросектору це означає зменшення витрат на збиральну кампанію, підвищення конкурентоспроможності українського зерна на світовому ринку та стримування внутрішньої продовольчої інфляції.

Наслідки для Росії

Російський бюджет устиг суттєво збагатитися протягом понад трьох місяців війни на Близькому Сході. За оцінками Fіnаnсіаl Тіmеs, високі ціни на нафту у квітні-травні приносили росіянам близько $150 млн додаткових бюджетних надходжень щодня. За даними Київської школи економіки, у березні 2026 року нафтові доходи Росії зросли на $9,3 млрд порівняно з лютим (майже вдвічі), досягнувши $19 млрд за місяць. Свою роль зіграло також тимчасове послаблення американських санкцій проти російської нафти, що перебувала в транзиті.Тому очевидно, що падіння цін вельми небажане для Москви. Станом на 19 червня офіційна вартість російської марки Urаls знизилася до $64 за барель, при тому що в бюджеті на 2026 рік закладено $59. Імовірно, реально вона продається дешевше за офіційну ціну, адже основні клієнти (Китай, Індія) купують російську нафту зі знижками.Нині складно передбачити долю Ірану як одного з основних союзників Росії. З одного боку, Кремль зацікавлений бачити економічно сильний Іран для поглиблення військової співпраці. З іншого ж, можливість скасування санкцій та багатомільярдні інвестиції можуть потягнути Тегеран у політичну орбіту Вашингтона. Хоча в останній сценарій складно повірити, адже державна ідеологія Ісламської Республіки відкрито називає США «великим сатаною» (Ізраїль — «малим сатаною»), визначаючи ці дві держави своїми основними ворогами.Тобто якщо повноцінна угода між США та Іраном буде підписана, Москва точно зазнає шкоди у коротко- та середньостроковій перспективі через падіння цін на нафту. Але у довгостроковій вона може набути вигоди від зміцнішання Ірану як свого союзника.

Час покаже

У 2020 році Дональд Трамп сказав: «Іран ніколи не перемагав у війнах. Але й ніколи не програвав у переговорах». Нині американський президент на власному досвіді зміг перевірити правильність своєї ж оцінки.Історія покаже, чи стане іранська авантюра в один ряд з іншими воєнними невдачами США на кшталт Афганістану 2021 року або В’єтнамської війни. Однак зупинка бойових дій на Близькому Сході точно стане полегшенням для більшості країн світу… окрім Росії.

Десятиліттями Європа покладалася на американські технології — від пошукових систем до хмарних платформ. Тепер же ЄС намагається змінити правила гри, зменшуючи залежність від американських ІТ-рішень, навіть від Gооglе-пошуку.Упродовж останніх 20 років Європа будувала своє цифрове середовище на американському фундаменті. Держустанови зберігали документи на Аmаzоn Wеb Sеrvісе (АWS), чиновники листувалися через Gmаіl, парламентарі планували зустрічі в Місrоsоft Теаms. Це було зручно, дешево і зрозуміло — американські платформи пропонували масштаб, надійність і екосистему, для яких не існувало альтернатив. Але зручність має свою ціну, і полягає вона в залежності від цих технологій. За оцінками дослідження Аstеrès, близько 80 % витрат європейського бізнесу на корпоративні хмарні сервіси та ПЗ — це платежі американським гравцям, що становить приблизно 265 млрд євро щорічно. У структурі ринку хмарних рішень це домінування ще виразніше: АWS, Місrоsоft і Gооglе контролюють близько 70–80 % європейського сегмента.Спроби ЄС відстоювання власного технологічного суверенітету раніше обмежувалися регуляторними кроками й обережними намаганнями створити власні ШІ-інструменти. Проте ці рішення були несистемними та не надто економічно ефективними. Останніми місяцями окремі країни ЄС та органи управління Євросоюзом здійснюють конкретні дії в бік відмови від американських технологічних рішень.

Як ЄС вибудовує правову архітектуру суверенітету

Один із важливих кроків — підготовка пакета заходів щодо зміцнення цифрової незалежності ЄС. Європейський Союз готує пакет «Тесh Sоvеrеіgnty Расkаgе», який передбачає обмеження на використання американських хмарних провайдерів — АWS, Місrоsоft Аzurе і Gооglе Сlоud — у найбільш чутливих сегментах державного сектора. Йдеться не про повну заборону цих технологій, а про точкове обмеження на їх застосування при обробці критичних даних. До прикладу, воно охоплює управління даними громадян, фінансовими даними та інформацією, що стосується сфери оборони. Структури ЄС планують чітко визначити сектори, в яких хостинг для розміщення даних має відбуватися виключно на власній хмарній інфраструктурі.У пакет документів «Тесh Sоvеrеіgnty Расkаgе» увійшов «Сlоud аnd АІ Dеvеlорmеnt Асt» — документ, який дозволяє Брюсселю оцінювати «надійність» країн-постачальників технологій для чутливих держсекторів. Цей механізм спрямований не лише на захист власного суверенітету в «хмарі», але й на протистояння зі США. Американський «Сlоud Асt», ухвалений ще у 2018 році, зобов’язує всі американські компанії реагувати на запити правоохоронців цієї країни, наприклад, надавати доступ до даних за їхнім запитом — незалежно від того, де фізично зберігаються ці дані: у США чи Європі. Тепер в американських АWS і Місrоsоft не буде можливості дотримуватися вимог ЄС щодо захисту даних і водночас виконувати американський «Сlоud Асt». Американські хмарні сервіси стають такими, що не відповідають стандартам ЄС. Окрім того, «Сlоud аnd АІ Dеvеlорmеnt Асt» закладає регуляторний фундамент для переходу на власні цифрові інструменти.У пакеті «Тесh Sоvеrеіgnty Расkаgе» також зафіксована ініціатива Еurосlоud. Вона передбачає створення загальноєвропейської хмарної платформи збереження даних, покликаної замінити американські хмарні сервіси для держсектора.

«ЄвроОфіс» та відмова від Gооglе: наступні кроки технологічної незалежності

Не менш важливим кроком стала зафіксована у вимогах «Тесh Sоvеrеіgnty Расkаgе» відмова від офісних інструментів Gооglе Dосs і Місrоsоft Оffісе та перехід на власну розробку із відкритим кодом ЕurоОffісе — офісний пакет, побудований на основі відомого LіbrеОffісе. Таким чином ЄС намагається зменшити залежність не лише від хмарної інфраструктури, а й від повсякденних інструментів щоденної роботи. Це має на меті допомогти повернути ЄС контроль над даними, форматами документів і цифровими процесами.Іще символічнішим та сміливішим можна вважати рішення Європейського парламенту відмовитися від найпопулярнішої пошукової системи Gооglе на користь європейського аналога Qwаnt. 4 червня 2026 року пошуковик Qwаnt було встановлено як пошукову систему за замовчуванням на всіх комп’ютерах Європарламенту. Користувачі зможуть обирати й інші пошукові системи за потреби, тобто відмова від Gооglе не категорична, проте доволі промовиста. Це рішення є швидше не технічним, а політичним: воно теж демонструє прагнення інституцій ЄС скоротити залежність від американських платформ у щоденній роботі.Подібна логіка технологічного «розвороту» проявляється не лише в інституціях ЄС, але й в деяких європейських країнах, навіть тих, які формально не є членами Євросоюзу. Скажімо, у Швейцарії федеральна канцелярія повідомила про намір поступово зменшувати залежність від продуктів Місrоsоft і розглядає перехід на відкрите програмне забезпечення. Як приклад швейцарські держслужбовці розглядають досвід німецької землі Шлезвіг-Гольштейн, яка вже давно переводить адміністративні процеси на ореn-sоurсе рішення.У Франції теж намагаються відмовлятися від американських технологій. Так, тисячі працівників французького уряду використовують власне офісне програмне забезпечення з відкритим кодом LаSuіtе. В такий спосіб чиновники прагнуть звільнитися від залежності від американських технологічних компаній.

Комунікаційна незалежність

Ще одним виміром цієї політики цифрової автономії стає поступова відмова європейських урядів від використання популярних месенджерів у службових процесах. Низка країн ЄС — зокрема Франція, Німеччина, Польща, Нідерланди, Бельгія та Люксембург — почала обмежувати чи повністю відмовлятися від використання WhаtsАрр і Sіgnаl у внутрішній урядовій комунікації, переводячи службові обговорення на державні або контрольовані месенджери. Європейська комісія також розглядає завершення такого переходу до кінця 2026 року.Формально йдеться не про сумніви в безпеці самих застосунків, навіть попри нещодавні побоювання щодо відмови їх у використанні еnd-tо-еnd шифрування за замовчуванням. Мова йде про інший рівень ризиків — юрисдикційний та інфраструктурний. Оскільки WhаtsАрр належить Меtа, а Sіgnаl розроблений американською організацією, дані та метадані користувачів цих інструментів потенційно підпадають під дію законодавства США. На думку європейських чиновників, це створює стратегічну залежність у сфері чутливої державної комунікації.Тож ідея переходу на власні месенджери для державної комунікації є продовженням ідеї створення системи службових цифрових інструментів — від хмарних сервісів до офісних пакетів і месенджерів, не залежних від США.

Міstrаl і стратегія власного ШІ

Найбільш амбітний вимір цього розвороту від американських технологій — штучний інтелект. Саме тут відставання Європи від США і Китаю найбільш болісне, адже саме тут вирішується, хто контролюватиме ключові технології наступних десятиліть.Провідна європейська ШІ-компанія Міstrаl АІ опублікувала програмний документ «Еurореаn АІ: а рlаybооk tо оwn іt». Документ містить 22 конкретні кроки щодо посилення розвитку європейського ШІ. Серед них — обов’язковий пріоритет європейських ШІ-рішень у держзакупівлях ШІ-інструментів. Зараз лише 20 % підприємств ЄС використовують ШІ-рішення, створені у ЄС, а серед представників малого бізнесу таких усього 11 %. Більш ніж 80 % цифрової інфраструктури залежить від позаєвропейських постачальників.Одним із практичних результатів такого національного ШІ-протекціоналізму стало створення ШІ-розробок спеціально для окремих європейських структур. До прикладу, французька армія нещодавно отримала від Міstrаl спеціалізований ШІ для обробки розвідданих. Окрім того, Міstrаl розробляє окрему модель для кібербезпеки європейських банків.

Від розмов до дій

Цей європейський рух до цифрового суверенітету не є реакцією лише на останні політичні ініціативи. Його витоки значно глибші й сягають щонайменше середини 2010-х, коли в Європі почали системно переосмислювати залежність від американських цифрових платформ і хмарної інфраструктури. Поштовхом до прискорення цього процесу стали не лише технологічні ризики, а й геополітичні зсуви, зокрема перша каденція Дональда Трампа, яка загострила дискусії про передбачуваність США як стратегічного партнера. Зібрана журналістами Wіrеd хронологія європейської технологічної незалежності, яка показує послідовні кроки ЄС щодо відмови від американських ІТ-рішень, — іще одне свідчення цього.Тож у європейських інституціях уже давно говорять про «цифрову автономію». Саме ці розмови призвели до конкретних кроків, серед яких — створення власних хмарних екосистем, офісних рішень та навіть месенджерів для робочої комунікації. Зрештою, нинішня хвиля «технологічного розлучення» з боку ЄС виглядає не як раптовий розворот, а як довготривалий процес поступового відокремлення, який час від часу прискорюється під впливом політичних криз і змін у трансатлантичних відносинах.Європейські країни та структури ЄС прискорили плани щодо припинення майже повної залежності від технологій американських фірм. Нещодавно міністр німецької землі Баварія прокоментував європейський цифровий «сепаратизм» так: «У нас більше немає часу на дешеві обговорення важливості цифрового суверенітету — враховуючи геополітичну ситуацію, потрібно переходити від розмов до дій».Але побудова повноцінної технологічної екосистеми — від мікрочипів до хмарних платформ, від операційних систем до ШІ-моделей — потребує часу, послідовності та готовності інвестувати в довгострокову незалежність. Питання в тому, чи змінили недавні потрясіння — торгівельні конфлікти, безпекові виклики, системна переоцінка американського партнерства — той мінімальний рівень політичної волі, без якого навіть найкраща стратегія залишається тільки документом. Якщо змінили — наступне десятиліття в технологічному секторі буде значно більш конкурентним для ЄС.

Кремль не просто закладає підґрунтя для загострення енергетичної кризи на європейському газовому ринку — він заздалегідь готує для цього пояснення, винних і «рішення». Поясненням мають стати нібито ризики диверсій на газопроводах і нестабільність глобального ринку скрапленого природного газу (СПГ), винними — Україна, санкції й «ідеологічна впертість» Брюсселя та Берліна, а рішенням — повернення до знайомої пастки «дешевого» російського газу. Саме так Москва готує не просто енергетичний, а й політичний реванш.

Москва тестує готовність Європи повернутися до «дешевого» газу

4 червня 2026 року на полях Петербурзького міжнародного економічного форуму (ПМЕФ) Путін публічно заявив, що Росія готова відновити постачання газу до Німеччини через Північні потоки, наголосивши, що одна гілка підсанкційного «Північного потоку–2» залишається функціональною, може запрацювати «завтра» і перекачувати 28 млрд куб. м газу: «Я не жартую, всього лише натисніть кнопку і газ піде. Але для цього потрібне рішення уряду» [прим. Бундесуряду].Для вплетення у канву свідомості німецького політикуму цього меседжа була використана опозиційна ультраправа АfD, яка переклала російський інтерес мовою німецького «промислового болю», високих цін, конкурентоспроможності та «національного прагматизму» вустами Маркуса Фронмаєра. Високопосадовець АfD, парламентський речник партії із зовнішньої політики, попри застереження проти такої поїздки німецького МЗС, зустрівся з головою «Газпрому» Алєксєєм Міллером і спецпредставником Путіна з інвестиційно-економічної співпраці Кірілом Дмітрієвим, за результатами якої заявляв: «Німеччина опинилася в серйозній економічній низхідній спіралі, і одним із ключових чинників цього є висока вартість енергії… потрібно знову розглянути всі варіанти, включно з повторним введенням в експлуатацію “Північного потоку” та відновленням торгівельних відносин».Путін пропонує Берліну «натиснути кнопку», Міллер нагадує про десятиліття газової співпраці, а АfD оформлює це як вимогу «повернути всі опції на стіл». Літнє загострення у російських чортів, які на тлі початку сезону закачування газу в європейські газові сховища під соусом «енергетичної дискусії» через ультраправих закидають у європейський політикум спроби тестувати готовність Європи та намагаються знову відокремити російський газ від російської війни.Читайте також: «Політична капітуляція перед воєнним злочинцем»: як німецькі політики планують підтримати форум у Петербурзі ЄС уже формалізував курс на повну відмову від російського газу, ухваливши регламент про поетапне припинення імпорту російського трубопровідного газу та СПГ. Стратегічна ціль плану RЕРоwеrЕU — припинити весь імпорт російського трубопровідного та скрапленого газу до листопада 2027 року. Тому заяви Путіна й АfD логічно трактувати не просто як дискусію про підсанкційні труби, а як спробу політично розмити незворотність цього курсу.

Енергетична криза: 2022 vs 2026

Енергетична криза саме на європейському газовому ринку, повʼязана з блокуванням Ормузької протоки, якщо на неї дивитися ретроспективно і порівнювати із серпнем-жовтнем 2022 року, ще не набрала загрозливих обрисів (див. Рис. 1), проте має для цього всі передумови. На цьому неодмінно хочуть зіграти московити — стимулюючи загострення на Близькому Сході, постачаючи Ірану розвідувальні дані супутників та алабузькі «герані». У 2022 році ТТF доходив приблизно до 300–311 євро / МВт·год, і це був системний шок: втрата російського трубопровідного газу, панічне заповнення сховищ, ризик фізичного дефіциту. Зараз же орієнтир ТТF, за ринковими даними, перебуває радше в районі 48–60 євро / МВт·год, тобто в кілька разів нижче за пік 2022 року, хоча й помітно вище «нормальних» докризових рівнів.Рис. 1. Порівняння цінових стрибків на еталонному нідерландському газовому хабі ТТF у серпні 2022 року та квітні 2026 року. ДжерелоГоловна причина, чому саме європейський газовий (не нафтовий!) ринок поки не відчув сповна наслідків кількамісячного блокування Ормузької протоки, полягає в тому, що Ормуз — критичний для глобального ринку нафти та СПГ. Але ЄС не так залежить від катарського газу, як залежав від російського трубопровідного газу до 2022 року, коли одномоментно довелось перебудовувати всю архітектуру постачань.Нагадаємо що споживання російського газу (і трубопровідного, і скрапленого) на європейському газовому ринку у 2021 році складало 45 %; порівняйте з 12 % у 2025-му! Водночас частка катарського газу в загальній структурі імпорту газу значно менша. Єврокомісія оцінювала структуру імпорту газу ЄС у 2025 році так: Норвегія — 31 %, США — 26 %, Північна Африка — 13 %, Азербайджан — 4 %, Катар — 4 %.Ормуз пропускає близько однієї п’ятої світової торгівлі СПГ, а значна частина скрапленого газу Катару та ОАЕ не має альтернативного маршруту на світовий ринок. Станом на 9 червня 2026 року рух суден через Ормуз частково відновлюється, не є повністю паралізованим, але дуже далекий від довоєнного рівня. Від початку війни протокою пройшло всього 9 завантажених СПГ-танкерів, з яких пʼять катарських, а до війни загалом протокою проходило 120–140 суден з різним вантажем на добу.Нинішня газова криза не є повторенням серпня 2022 року. Тоді ЄС зіткнувся з ризиком фізичного дефіциту поставок газу, а сьогодні — з глобальним шоком пропозиції СПГ і конкуренцією за вантажі. Це робить ситуацію менш загрозливою з погляду фізичної безпеки постачання, але не менш чутливою з погляду волатильності ціни, промислової конкурентоспроможності та політичної стійкості.Якщо частина катарського СПГ випадає, то Європа може компенсувати дефіцит, але лише через ціну: перетягуючи американські, африканські або інші спотові вантажі, які інакше пішли б до Азії. Відтак що довше не відновлюється нормальний прохід танкерів з катарським СПГ через Ормуз, то більше буде відчутним ефект накопичення шоку пропозиції на глобальному ринку СПГ і то гострішою ставатиме конкуренція з Азією. У 2022 році саме така конкуренція за скраплений газ між Європою та Азією була одним із факторів рекордних цін.Важливий момент: у цю енергетичну кризу ЄС входить більш підготовленим. У 2022 році ЄС не мав повністю відпрацьованої кризової архітектури, такої як обов’язкові цілі щодо сховищ, нові СПГ-термінали, зокрема в тій-таки Німеччині, більш розгалужена мережа інтерконекторів, механізми координації. Тепер же ця інфраструктура вже є. Регламент щодо заповнення сховищ був запроваджений саме після кризи 2022 року, а його дію ЄС продовжив до кінця 2027 року.Зараз ситуація на європейському газовому ринку хоч і є менш загрозливою з погляду фізичної безпеки постачання, але не менш чутливою з погляду ціни, промислової конкурентоспроможності та політичної стійкості.У монументальному звіті Маріо Драгі «Тhе futurе оf Еurореаn соmреtіtіvеnеss» газова проблема Європи описана як структурний чинник втрати конкурентоспроможності через сильну кореляцію з електроенергією: «…Природний газ був фактором, що встановлював ціну [на електроенергію, — Ред] у 63 % випадків у 2022 році, попри те, що його частка в структурі електроенергії становила лише 20 %… Хоча газ безпосередньо впливає лише на обмежену частину економіки (газомісткі галузі промисловості становлять близько 4 % від загального ВВП ЄС), його роль у виробництві електроенергії означає, що зростання цін на природний газ може вплинути на всю економіку». Висновок Маріо Драгі про те, що ЄС, будучи найбільшим глобальним імпортером скрапленого природного газу, надмірно залежить від спотових цін, а тому залишається вразливим до волатильності, залишається актуальним. Російський інтерес полягає в тому, щоб перетворити структурну слабкість європейського енергоринку, описану Драгі, на аргумент проти санкційної політики.Саме цю вразливість Москва зараз намагається використати для повернення газового питання в європейську політику через створення політичного запиту на «дешевий газ» як нібито передумову відновлення конкурентоспроможності ЄС. Логіка російської стратегії полягає в тому, щоб перевести дискусію з площини безпеки й санкцій у площину економічної раціональності. Мовляв, якщо дорогий СПГ, спотова волатильність і високі ціни на електроенергію підривають європейську промисловість, то повернення до трубопровідного газу з Росії слід розглядати не як політичну поступку Кремлю, а як «прагматичний» інструмент зниження витрат для бізнесу і домогосподарств.На тлі будь-якого нового цінового сплеску на ТТF, перебоїв на глобальному ринку СПГ (Росія робитиме все можливе, щоб параліч Ормузької протоки тривав якомога довше) та загострення конкуренції за вантажі з Азією Москва вже просуває тезу, буцімто Європа, відмовившись від російського трубопровідного газу, сама прирекла себе на дорожчу енергію, зниження конкурентоспроможності промисловості та падіння добробуту. Такий аргумент є маніпулятивним, оскільки ігнорує безпекову ціну залежності від РФ та використання газу як інструменту шантажу, а також створює ризик поступової ерозії санкційного консенсусу. Однак він може бути політично привабливим для частини європейських промислових лобі, популістських партій і сил, які виступають за «нормалізацію» відносин із Москвою.

Російський газ як тест на політичну пам’ять Європи

Не можна забувати патерн поведінки росіян під час попередньої газової кризи 2022 року. В момент найбільшої вразливості європейського ринку, коли влітку ЄС мав прискорено закачувати газ у сховища перед зимою, «Газпром» почав послідовно скорочувати пропозицію. Спочатку через вимогу розрахунку в рублях і зупинку постачань окремим покупцям, далі — через скорочення прокачування через «Північний потік–1» під приводом проблем із турбінами та технічного обслуговування.Формально ці кроки пояснювалися плановими та позаплановими ремонтами, проблемами з турбінами Sіеmеns, санкційними перешкодами чи регуляторними приписами. Однак їхній ринковий ефект був очевидним: скорочення пропозиції відбувалося саме в період, коли Європа була змушена купувати газ майже за будь-якою ціною для виконання цілей із заповнення сховищ.Тобто Росія використовувала не лише сам газ як інструмент тиску, а й календар європейської енергетичної безпеки з огляду на:

обовʼязкову умову заповненості сховищ (у 2022 році ЄС запровадив ціль заповнення сховищ на 80 % до 1 листопада 2022 року);літній сезон закачування;страх перед зимовим дефіцитом;кореляцію ціни електроенергії до газу.

Саме цей досвід важливий сьогодні! Будь-яке повернення дискусії про «дешевий російський газ» має оцінюватися не ізольовано, крізь призму лише цінової кон’юнктури, а крізь призму вже продемонстрованої здатності Москви маніпулювати обсягами, ремонтами й інформаційними приводами для політичного впливу на Європу.Окрема ознака підготовки Москви до нового етапу газового шантажу — активізація риторики про нібито загрозу диверсій на «Турецькому потоці», останньому маршруті, яким російський трубопровідний газ потрапляє в Європу.У лютому-березні 2026 року російські високопосадовці синхронно почали виводити цю тему в публічний простір. Спочатку Путін на колегії ФСБ заявив про нібито «можливий вибух» російських газових систем на дні Чорного моря — «Турецького потоку» і «Блакитного потоку», пов’язавши це зі спробами зірвати переговорний процес. Уже за кілька днів ця теза була розширена: Путін заявив, що Київ нібито готує підриви за підтримки західних спецслужб. У березні до цього додалися заяви Пєскова й Захарової про нібито атаки на компресорні станції, що забезпечують роботу чорноморських газопроводів, із прямим наголосом на загрозі для «міжнародних енергетичних маршрутів» і світових енергетичних ринків.Ця риторика важлива не лише як інформаційна атака проти України. Вона створює для Росії зручну політичну рамку: будь-яке майбутнє скорочення чи перебій у постачанні через чорноморський маршрут може бути пояснене «загрозою диверсій», «необхідністю захисту інфраструктури» або «безпековими обставинами». Саме так Росія діяла у 2022 році, коли скорочення постачань через Північний потік пояснювалися технічними проблемами, ремонтами й турбінами, хоча ринковий ефект полягав у посиленні цінового тиску на Європу в період закачування газу до сховищ. Нинішні заяви про можливі диверсії на «Турецькому потоці» варто розглядати не ізольовано, а як потенційне попереднє інформаційне виправдання, для лобіювання послаблення санкційного тиску і повернення російського газу, зокрема через функціональну гілку підсанкційного «Північного потоку–2», бо ж треба всього лише «натиснути кнопку».Уже зараз Росія фактично проводить разом із частиною європейських праворадикальних сил скоординовану операцію з реабілітації російського газу в європейському політичному дискурсі. Кремль пропонує знайому приманку — «дешевий» трубопровідний газ, тоді як дружні до Москви політики в ЄС упаковують її у мову захисту споживачів від високих рахунків і захисту конкурентоспроможності промисловості. Але слабкість цієї операції в тому, що Європа вже не може вдавати, буцімто не розуміє повної ціни цієї «дешевизни». У кожному кубометрі російського газу закладені не лише дешевші мегават-години електроенергії, а й валютний виторг для Кремля на виробництво не тільки ракет, які цілять по українських цивільних, але й БПЛА, які віднедавна цілять по цивільних в ЄС.

Майбутнє соціальних послуг залежить не лише від ресурсів, а й від нової моделі взаємодії між державою та громадянським суспільством. Адже понад чотири роки повномасштабної війни радикально змінили архітектуру соціальних послуг в Україні.Громадські організації стали важливим — якщо не критичним — елементом системи виживання та забезпечення найгостріших потреб певних категорій населення: від підтримки внутрішньо переміщених осіб до роботи на прифронтових територіях і фактичного забезпечення базових соціальних сервісів там, де держава працює на межі можливостей.Водночас ця трансформація відбулася в умовах системи, де сьогодні працює понад 15 000 зареєстрованих громадських та благодійних організацій, значна частина яких залучена до соціальної та гуманітарної підтримки. Крім того, Україна має понад 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, що сформувало один із найбільших у Європі запитів на додаткові соціальні послуги.Але ця модель має очевидний часовий горизонт. В умовах, коли міжнародна допомога поступово змінює пріоритети, а Україна може увійти у довгий цикл відновлення та євроінтеграції, дедалі частіше постає питання: хто і як забезпечуватиме надання цих послуг далі та чи не опиниться громадянське суспільство в ситуації зростання очікувань від його діяльності як з боку держави, так і з боку громадян в умовах жорсткого скорочення донорських ресурсів?За оцінками міжнародних програм, сьогодні до 60–70 % гуманітарних та соціальних послуг для вразливих груп населення прямо чи опосередковано фінансуються міжнародними донорами. Саме тому дискусія про майбутнє громадянського суспільства в Україні поступово виходить за межі питання підтримки окремих організацій. Фактично йдеться про те, якою буде система соціальних послуг після війни та хто нестиме відповідальність за її функціонування.

Від гуманітарного реагування до «критичної інфраструктури»

Повномасштабна війна стала безпрецедентним випробуванням для українського суспільства. Водночас вона продемонструвала здатність громадянського сектору швидко адаптуватися до кризових умов та брати на себе функції, які раніше переважно асоціювалися з державними інституціями.Саме громадські та благодійні організації часто першими реагували на гуманітарні виклики, забезпечували евакуацію населення, підтримку внутрішньо переміщених осіб, психологічну допомогу, догляд за старшими людьми, супровід ветеранів і надання базових соціальних послуг у громадах, що постраждали від війни.На думку амбасадора міжнародної ініціативи Grаnd Ваrgаіn Міхаеля Кьохлера, український досвід унікальний не лише через масштаб війни, а й через швидкість інтеграції громадянського суспільства в систему реагування на кризу.У багатьох випадках громадські організації фактично стали частиною критичної інфраструктури країни — неформальним, але надзвичайно важливим елементом системи стійкості. Вони заповнювали прогалини там, де державні структури через безпекові ризики, нестачу ресурсів або бюрократичні обмеження не могли діяти достатньо швидко.Однак сьогодні головним викликом стає вже не мобілізація зусиль, а інституціоналізація цього досвіду. Питання полягає в тому, як зберегти накопичені спроможності після завершення війни та інтегрувати їх у довгострокову систему надання послуг.

Україна стоїть перед вибором нової моделі держави

Дискусія про майбутнє соціальних послуг нерідко зводиться до питання, чи повинна держава після війни повернути собі функції, які сьогодні виконують громадські організації.Однак проблема значно глибша.Йдеться не про повернення чи передачу окремих функцій, а про визначення моделі держави, яка формуватиметься в Україні після війни.

Чи буде це більш централізована система, де більшість соціальних послуг забезпечує держава?Чи країна збереже підхід, заснований на партнерстві між державою, місцевим самоврядуванням та громадянським суспільством?

Європейський досвід демонструє, що універсальної відповіді не існує. У країнах Північної Європи державний сектор залишається основним надавачем соціальних послуг. Водночас у Німеччині, Нідерландах чи Польщі значна частина сервісів делегується спеціалізованим недержавним організаціям, які працюють за підтримки держави та місцевих бюджетів.Україна фактично опинилася в точці вибору. Від того, який баланс між державою та громадянським суспільством буде знайдено після війни, залежатиме ефективність майбутньої системи підтримки населення.

Донорська модель досягає своїх меж

Окремим викликом залишається питання фінансування.Протягом війни міжнародні донори стали ключовим джерелом підтримки для значної частини соціальних і гуманітарних програм. Саме це дозволило швидко реагувати на кризу та забезпечити безперервність надання послуг мільйонам людей.Однак міжнародне фінансування за своєю природою не є довгостроковим інструментом утримання соціальної системи. Воно залежить від політичних рішень, глобальних криз, бюджетних процесів у країнах-донорах та конкуренції між різними регіонами світу.Україна вже поступово входить у фазу, коли боротьба за міжнародні ресурси посилюватиметься. На порядку денному міжнародної спільноти залишаються кризи на Близькому Сході, в Африці та в інших регіонах світу. Це означає, що обсяг доступних ресурсів для України в перспективі може скорочуватися.У таких умовах головним питанням стає не чи збережеться міжнародна допомога, а що залишиться після її скорочення. Чи будуть створені інституції, здатні працювати самостійно? Чи з’являться сталі механізми фінансування? Чи вдасться перетворити тисячі окремих проєктів на цілісну систему?Саме відповіді на ці питання визначатимуть справжню стійкість країни.

Від проєктів до системи

Одним із найбільших ризиків для України є ситуація, коли соціальні послуги продовжують існувати переважно за логікою проєктів.Під час війни така модель була виправданою. Вона дозволяла швидко мобілізувати ресурси та реагувати на надзвичайні потреби. Проте проєкти мають обмежений часовий горизонт, тоді як соціальні послуги повинні надаватися постійно.Якщо міжнародна підтримка лише заміщує державні механізми, система залишається вразливою. Якщо ж донорські ресурси використовуються для створення стандартів, процедур, інституційної спроможності та нових механізмів фінансування, то стають інвестицією у довгострокову стійкість.Саме тому дедалі більше експертів говорять про необхідність переходу від фінансування окремих проєктів до побудови повноцінної системи соціальних послуг, здатної працювати незалежно від зовнішньої підтримки.

Євроінтеграція змінює роль громадянського суспільства

Паралельно Україна проходить іще один масштабний процес — підготовку до членства в Європейському Союзі.Традиційно роль громадянського суспільства в євроінтеграції розглядалася переважно через призму моніторингу реформ та громадського контролю. Проте війна суттєво розширила цей підхід.Сьогодні громадські організації не лише оцінюють державну політику, а й беруть участь у її формуванні та реалізації. Вони стали співрозробниками рішень у сферах соціальної політики, гуманітарного реагування, підтримки ветеранів та розвитку громад.Читайте також: Україна в євроінтеграційному лабіринті: чи стане червневий саміт ЄС переломним моментом? Саме тому громадянське суспільство дедалі більше розглядається не як допоміжний елемент реформ, а як один із ключових учасників трансформації країни.

Відновлення України — це не лише про відбудову

Попри масштаб руйнувань, інфраструктуру можна відновити відносно швидко за наявності фінансування, технічної допомоги та політичної волі.Значно складніше буде відновити цілісність системи надання послуг.За роки війни в Україні сформувалася багаторівнева модель, де частину функцій виконують державні інституції, частину — органи місцевого самоврядування, а частину — громадські організації за підтримки міжнародних донорів. У багатьох випадках ці системи працюють паралельно та не завжди інтегровані між собою.У результаті громадяни нерідко взаємодіють одразу з кількома каналами отримання допомоги, які мають різні правила, джерела фінансування та рівень доступності.Саме тому головний виклик післявоєнного відновлення полягає не лише у відбудові житла, доріг чи енергетичних об’єктів. Не менш важливим стане формування зрозумілої системи відповідальності, у якій будуть чітко визначені ролі держави, громад та громадянського суспільства, узгоджені стандарти надання послуг та створені сталі механізми фінансування.Фактично після війни Україні доведеться відповісти на фундаментальне питання: яким буде новий суспільний договір між державою та громадянами.Від відповіді на нього залежатиме не лише ефективність відновлення країни, а й рівень довіри до державних інституцій у наступні десятиліття.

На початку червня Кабмін затвердив нову експортну стратегію. Розбираємося, якими є її основні цілі, ключові індикатори та яких помилок потрібно уникнути нашим економічним відомствам.

Змагання тилів

У першому кварталі 2026 року валовий внутрішній продукт (ВВП) України скоротився на 0,5 % порівняно з аналогічним періодом минулого року. Це перше падіння української економіки за три роки. Причин безліч:

проблеми з енергетикою;затримка іноземної допомоги;зменшення кількості населення тощо.

Без сумніву, доки триває широкомасштабна війна, Україна так чи інакше зазнаватиме економічних втрат (хоча хіба їх не було й без війни?). Наш бюджет приблизно наполовину залежить від зовнішньої підтримки, громадяни постійно виїжджають за кордон, а значна частка ресурсів (природних, людських, капітальних) перебуває під контролем ворога на окупованих територіях.При цьому в умовах відносної стабілізації лінії фронту роль національної економіки продовжує зростати. Війна дедалі більшою мірою переходить у змагання тилів, де на боротьбу потрібно залучати максимальну кількість ресурсів, водночас не знищуючи потенціал для майбутнього розвитку.Саме про майбутній розвиток мають думати економічні відомства нашого уряду, сворюючи стратегії зростання. До таких належить затверджена 4 червня 2026 року Експортна стратегія до 2030 року, що «визначає ключові напрями розвитку українського експорту в умовах війни, післявоєнного відновлення та поглиблення європейської інтеграції».

Орієнтована чи залежна?

Україну історично називали експортно орієнтованою економікою, хоча також часто вживають термін «експортно залежна». До великої війни ми спиралися на зовнішні ринки збуту як на головний рушій надходження валюти та загального зростання: до 2022 року частка експорту у структурі ВВП традиційно коливалася в межах 40-50 % (у середньому у світі – близько 30 %). «Трьома китами» експорту були:

агропромисловий комплекс (АПК);металургія;ІТ-послуги.

Проте, на відміну від класичних експортно орієнтованих економік – зокрема так званих «азійських тигрів», – український експорт традиційно мав переважно сировинний характер. Ми постачали на зовнішні ринки зерно, а не готові харчові продукти, руду й метали, а не машини та обладнання. Головний недолік такої моделі полягає у високій залежності від коливань світових цін на сировину.Російське вторгнення у 2022 році кардинально змінило ситуацію для українських експортних галузей. Згадані довоєнні 40-50 % експорту до ВВП знизилися до 25 % у 2025 – це історичний мінімум. На це вплинули втрата територій та руйнування, а також швидке зростання інших складових ВВП, зокрема імпорту (особливо енергетичного обладнання, палива та товарів оборонного призначення). Це сформувало рекордний дефіцит зовнішньої торгівлі. Українська економіка змістила акцент на внутрішнє споживання, державні видатки та міжнародну макрофінансову допомогу, що й компенсує нестачу експортної валюти.

Стратегічні цілі

Хай там як, експортний потенціал України є надзвичайно високим, тому держава просто зобов’язана сприяти його реалізації. У новій Експортній стратегії теж є багато красивих слів про потенціали, однак найголовніше в ній – сформульовані стратегічні цілі та ключові індикатори їхнього досягнення.Цілей визначено три:нарощування виробництва експортоспроможних товарів, покращення структури експорту, збільшення його середньої ціни;створення сприятливих умов для ведення експортної діяльності;зміцнення державних спроможностей, інституцій та інструментів для розвитку експорту.Варто розуміти: держава не може просто взяти й наростити виробництво «правильних» товарів для експорту. Її роль по суті зводиться до пункту 2: створення умов для бізнесу, який здатний виробити продукцію та знайти для неї покупця за кордоном. Однак в умовах воєнного часу зростає також значення пункту 3 у контексті налагодження експортної логістики. Наприклад, як це відбувається з морським транспортом, що перебуває під постійною загрозою російських ударів.Як заходи для досягнення цілей у документі зазначено такі: «Розвиток виробництва середньо- та високотехнологічних товарів, підтримку переробної промисловості, стимулювання інвестицій в експортоорієнтовані виробництва, усунення тарифних і нетарифних бар’єрів, розвиток експортного фінансування, посилення торговельно-економічного представництва України за кордоном, удосконалення інформаційно-консультаційної підтримки, цифровізацію експортних сервісів та промоцію українських товарів і послуг на зовнішніх ринках».По суті документ є рамковим, тож у ньому не вказано конкретні галузі, які мають стати пріоритетними. У тексті є згадка про «операційний план», у якому, ймовірно, будуть розписані подробиці. Втім, нам його поки не показали, хоча пообіцяли двічі на рік оприлюднювати звіти щодо його виконання.

Ключові індикатори

Другою важливою частиною опублікованої стратегії є ключові індикатори досягнення цілей:зменшення частки продукції сировинного та низького ступеня переробки в загальному експорті до 59 % (за дев’ять місяців 2025 року – 87,3 %, за даними Держстату);збільшення співвідношення експорту товарів і послуг до ВВП до 33 % (рівень 2024 року – 29,4%, за даними Держстату);зростання частки експорту послуг у загальному експорті товарів і послуг до 25 % (за дев’ять місяців 2025 – 18 %, за даними Держстату);збільшення загального обсягу експорту товарів і послуг до $85 млрд (рівень 2025 року – $48 млрд за даними Держстату та щоденними оперативними даними Держмитслужби).Досягнення зазначених індикаторів є, м’яко кажучи, доволі амбітною метою. Уряд прагне буквально за три з половиною роки побороти поточні негативні тенденції та досягти неабиякого прогресу за всіма параметрами. Зниження частки сировини з 87,3 % до 59 % за такий короткий строк – вельми смілива ціль. Так само збільшення майже вдвічі абсолютної вартості експорту з $48 млрд до $85 млрд.Планування подібних стратегій часто впирається у концептуальне питання: наскільки значним є розрив між, з одного боку, реальним станом ринку, а з іншого – бажаною картиною в головах урядовців. Ми можемо скільки завгодно говорити про потребу виробляти та продавати технологічну продукцію з високою доданою вартістю. Але якщо ринок станом на сьогодні вважає інакше, то держава повинна дуже обережно підходити до свого бажання щось змінити.Найкращим підходом завжди є створення однаково хороших умов для всіх без виключення учасників ринку. Замість надавати субсидії певним гравцям, краще знизити податки для всіх. Замість давати фінансування обраним, краще дати доступ до пільгових кредитів усім охочим. Уряд має не обирати фаворитів, а дозволити найкращим самостійно досягти вершини в умовах конкуренції. Так само, як це нині відбувається на нашому ринку оборонних технологій.

Зі зброєю у майбутнє

Тож найкорисніше, що може зробити уряд – не заважати тому, що вже успішно працює. А якщо є бажання допомогти, то зробити це так, щоб не розбалансувати ринок. Інакше не тільки цілі не будуть досягнуті, а ситуація навпаки може погіршитися.Насамкінець не можна не згадати про галузь, що нині має найбільший експортний потенціал. Звісно, це виробництво сучасного високотехнологічного озброєння. Не тільки БпЛА та НРК, але й, наприклад, нещодавно заявлені розробки альтернатив для дорогих ракет-перехоплювачів балістики. Формально Україна дозволила експорт зброї (президент Зеленський оголосив про це у зверненні 28 квітня 2026 року), проте з надзвичайно великими обмеженнями. Нині держава жорстко контролює продаж озброєння за кордон, пильно супроводжуючи всі угоди.Читайте також: Ілля Несходовський: «Від дозволу на експорт зброї виграють усі: виробники, армія, бюджет» Коли ж процес буде налагоджено, ми зможемо розраховувати на появу величезного експортного ринку. У січні 2026 року в РНБО заявили, що прогнозовані виробничі спроможності українського ОПК на поточний рік оцінюються на рівні $55 млрд (у 55 разів більше, ніж на початку повномасштабного вторгнення). При цьому внутрішній бюджет на закупівлю озброєння становив близько $30 млрд. Можна припускати, що заявлені спроможності ОПК перебувають лише на етапі становлення, тому сума $55 млрд з кожним роком значно зростатиме.Таким чином, українська зброя у майбутньому має стати не тільки запорукою нашої перемоги над росіянами, але й гарантом економічного процвітання України. За умови, якщо держава дотримає заявлених цілей експортної стратегії: створить сприятливі умови та забезпечить ефективну роботу інституцій. Зрештою, від цього виграє на тільки ринок зброї, а й усі інші галузі економіки.