Наступ, якого не сталося: що насправді відбувається на фронті
Цієї осені Київ живе під масованими ударами ракет і дронів разом із Харковом, Сумами, Одесою, Запоріжжям, Дніпром, Херсоном та іншими містами. Багато хто сприймає це як ознаку того, що Росія перемагає, і нам потрібно виходити на переговори. Але насправді картина діаметрально протилежна. Кремль посилює удари по тилу саме тому, що не може показати переконливого результату на фронті. Найкраще це видно з останньої заяви Путіна.1 жовтня він повідомив, що лише протягом вересня російська армія взяла під контроль 1301 квадратний кілометр української території. Якби це відповідало дійсності, ми мали б говорити про масштабний прорив і глибоку кризу української оборони. Проте нічого подібного на фронті не відбулося. Навпаки, за оцінкою Інституту вивчення війни, у вересні російські війська захопили 175,54 квадратного кілометра, а українські Сили оборони за той самий час повернули 256,35 квадратного кілометра. Отже, чистий баланс місяця становив близько 81 квадратного кілометра на користь України. Тож Путін заявив про рекордне просування саме того місяця, коли територія під російським контролем фактично скоротилася.Різниця між підтвердженими 175 і заявленими 1301 квадратними кілометрами — більш як усемеро, і це вже давно не питання різних методик підрахунку. Аналітики ІSW навіть ужили незвично жорстке для себе формулювання, зазначивши, що такі цифри настільки відірвані від реальності, що межують із галюцинаціями.Сьогодні існують дві картини війни:
- перша складається з ракет, вибухів, зруйнованих будинків і переможних доповідей Кремля,друга — з реальної зміни лінії фронту та виконання оперативних завдань.
«Вівальді» як приклад нової війни систем
Одним із найважливіших прикладів цієї зміни стала операція Третього армійського корпусу «Вівальді» на півночі Донеччини, у районі Лимана. Російське командування намагалося створити тут умови для прориву в тил Слов’янсько-Краматорської агломерації, що могло суттєво змінити ситуацію на всій Донеччині. Але корпус під командуванням Андрія Білецького зірвав цей задум. За словами Білецького, корпус послідовно знижує наступальний потенціал одразу трьох російських армій: 20-ї, 25-ї та 1-ї танкової.Операція «Вівальді» розпочалася не з лобового штурму ворожих позицій, а з удару по логістиці, і саме тут вирішальну роль відіграли мідлстрайки, які, мов досвідчений хірург, вирізали ворожі логістичні вузли один за одним. Глибину такої роботи корпус показав іще наприкінці травня, коли його безпілотники дісталися до пункту пропуску «Ізварине» на кордоні з Росією, за понад 205 кілометрів углиб окупованої Луганщини, а Луганськ, Алчевськ, Кадіївка та Старобільськ опинилися під контролем українських дронів. Під час самої операції знищення логістики відбувалося у два етапи: спершу ударні дрони ізолювали смугу до 50 кілометрів від лінії фронту, а згодом розширили цю зону до 120 кілометрів. Удари по паливу змусили росіян перебудовувати свою логістику, і противник утратив змогу швидко підвозити боєприпаси, пальне та поповнення.Особливо показовою стала доля «Рубікона» — елітного російського підрозділу безпілотників, який Москва перекинула сюди як на пріоритетний напрямок. Бійці корпусу знищили його логістику, склади боєприпасів, точки зльоту дронів і досвідчених операторів. «Рубікон» утратив змогу поповнюватися людьми й ресурсами, і російське командування зняло його з Лимансько-Борівського напрямку. Коли армія противника залишається без пального, снарядів і власних «очей» у небі, нашій штурмовій піхоті стає значно легше заходити на його позиції.Саме так удари по логістиці перетворилися на результат на землі. Перший етап операції ліквідував російську інфільтрацію на площі 75 квадратних кілометрів, а під час другого українські сили звільнили Шандриголове та Дерилове і встановили повний контроль над Дробишевим.Загалом за перші три етапи, за даними корпусу, українські війська повернули 176 квадратних кілометрів, росіяни втратили понад 5 тисяч убитими та пораненими, ще понад 250 потрапили в полон, а для стабілізації обстановки противник був змушений терміново перекидати сюди резерви з інших ділянок фронту.Проте для мене у «Вівальді» найважливіше те, що ми побачили елементи принципово іншої моделі ведення війни. Наземні роботизовані комплекси розміновували маршрути, підтримували штурмові дії й працювали як ударні платформи, а старі бронетранспортери перетворювалися на безпілотні машини-камікадзе.Найцікавішою стала тактика, яка ще нещодавно виглядала фантастикою. Важкі безпілотники доставили НРК-камікадзе на понад 10 кілометрів у тил противника, і вже після десантування наземні роботи продовжили виконувати бойове завдання. Фактично один безпілотник став транспортом для іншого, і повітряна роботизована система доставила наземну безпосередньо в глибину бойових порядків ворога. За заявою корпусу, це перше у світі бойове застосування такої тактики, принаймні серед публічно підтверджених операцій такого масштабу і на такій глибині. Важливий тут не рекорд, а те, як змінюється логіка роботи в зоні ураження.Раніше НРК мусив самостійно долати 10 чи 20 кілометрів небезпечної території, де міг втратити зв’язок, підірватися на міні чи загинути ще до початку завдання. Тепер НРК, отримавши змогу «пройти» частину маршруту повітрям, першою заходить у тил противника, атакуючи. А штурмовики приходять лише потім, щоб зачистити й утримати територію.У центрі «Крук» ми багато працюємо з підготовкою операторів безпілотних систем, наземною робототехнікою та протидією дронам. Тому переконані, що майбутнє поля бою визначатиме не найкращий окремий дрон, а найкраще поєднання різних систем. Повітряний безпілотник бачить ціль, система ситуаційної обізнаності передає дані, командир отримує цілісну картину і віддає координати ударній системі, а наземний робот тим часом проходить небезпечну ділянку. Тому захищений зв’язок і кібербезпека стають такими ж важливими, як характеристики самого безпілотника, бо найкращий НРК можна втратити через проблеми зі зв’язком, а найкращу розвідку змарнувати через повільну передачу даних. Можна мати десятки ударних систем і не отримати потрібного результату, якщо між ними немає єдиного інформаційного середовища.Тому сучасна війна поступово перетворюється на боротьбу комплексних систем, і перемагатиме той, хто швидше їх об’єднає. І головне завдання полягає не в тому, щоб виготовити більше роботів, а в тому, щоб поступово забирати людину з тих ділянок поля бою, де машина може виконати роботу замість неї.До прикладу, Третій армійський корпус повідомляв, що НРК розмінували близько 30 кілометрів маршрутів біля Шандриголового лише за дві ночі. А двом інженерним ротам для цього знадобився б приблизно тиждень. Проте найважливішим результатом стало те, що під час виконання цього завдання жоден сапер не загинув і не дістав поранення. І саме заради цього потрібна роботизація війни.«Азов» переходить у наступ
Паралельно за схожою методикою інший важливий контрудар вів «Азов» на Покровському і Добропільському напрямках. «Азов» так само спершу взяв під контроль логістику противника. Ще 16 квітня 1-й корпус Національної гвардії «Азов» заявив, що контролює дронами всі російські логістичні шляхи поблизу окупованого Донецька. 22 липня сили 8-ї та 41-ї російських армій і 90-ї танкової дивізії пішли в один із наймасштабніших механізованих штурмів цього року. Проте «Азов» разом із приданими підрозділами зупинив колони артилерією, реактивними системами залпового вогню й ударними дронами.Після провалу лобового штурму противник почав накопичувати сили, щоб вийти на логістичні маршрути, які могли б створити умови для оточення Дружківки та подальшого удару в напрямку Добропілля. Відповіддю стала операція, до планування якої долучили батальйон «Шквал», загін «Туман», розвідку, підрозділ «Ultіmа Rаtіо», 1-й і 6-й батальйони 12-ї бригади «Азов», а також 425 окремий штурмовий полк «Скеля». Паралельно загін Lаsаr’s Grоuр разом із Міністерством оборони провів спецоперацію «Арт-Ашан», спрямовану на знищення російських гаубиць уздовж лінії фронту, зокрема на Добропільському напрямку.Операція, яка розпочалась 7 серпня, пройшла більш ніж успішно. За повідомленням «Азову», українські сили на кінець вересня повністю зачистили територію від російських угруповань, які збиралися там усе літо. Тож сили, які Росія накопичувала протягом літа, довелося витратити без досягнення мети. Схема в обох операціях виявилася однаковою. Спершу дрони відрізають противника від постачання і вибивають його артилерію, а вже потім піхота і роботи забирають позиції, і саме так складається справжня картина літньої кампанії.Тил і політики не мають права програти війну
Тепер погляньмо на людську ціну цієї кампанії. За даними українського Генерального штабу, у червні російські війська втратили 39 290 військовослужбовців, у липні — 42 860, у серпні — 42 020, а у вересні — 46 230, що стало найбільшим місячним показником від початку 2026 року. Разом за чотири місяці це приблизно 170 тисяч убитих і поранених. Інститут дослідження війни дає трохи скромнішу оцінку, стверджуючи, що загалом за квартал Росія могла втратити близько 110 тисяч осіб. Але навіть якщо взяти саме цю нижчу оцінку, залишається просте питання: що Росія отримала за таку ціну? Чим Кремль може пояснити закордонним партнерам, а згодом і власному суспільству, що за квартал поклав понад 100 тисяч людей, так і не здобувши жодного оперативного результату? Це не означає, що Росію можна недооцінювати, бо вона й надалі має значний мобілізаційний ресурс і потужний військово-промисловий комплекс. Але такою самою помилкою було б сприймати російську інформаційну картину як реальність.Саме тут ми повертаємося до питання, з якого почали цей матеріал: чому Росія так люто б’є по наших містах? Відчуття, що все погано, з’явилося невипадково. Навесні Україна здобула відчутну перевагу в ударах дронами середньої та великої дальності, але до осені росіяни частково адаптувалися, навчилися краще збивати наші дрони та посилили захист об’єктів. Бензинова криза в Росії нікуди не зникла, а просто перейшла в хронічну фазу. Темп знищення енергетичних об’єктів на окупованих територіях знизився, бо самих цілей стало значно менше, а результати роботи по російських аеродромах, об’єктах космічної розвідки, зв’язку та нафтохімії рідко мають наочну картинку. Все це відійшло на задній план, бо гострий біль від ударів по наших містах звужує фокус уваги.Кремль, не маючи проривних результатів на фронті, свідомо розкрутив ескалацію проти мирних міст. Ці удари є не «відповіддю» на наші дії, а частиною російської агресії. І саме зараз Москва має для них технічне рішення у вигляді реактивних дронів. Нам від цього боляче. Проте для Росії це поганий знак, бо вона розмінює стратегію на тактику.Навесні наші війська серйозно ускладнили противнику логістику, і дрони над окупованими Луганськом, Донецьком і Маріуполем стали для росіян новою реальністю, яка нікуди не зникне. Через це російська армія ризикує до зими так і не зачепитися за міста і провести зимівлю в холодних полях Донеччини. Щоб уникнути цього сценарію, вони зараз штурмують з останніх сил, щоб відгризти якомога більше.Для зовнішніх спостерігачів це означає, що у 2026 році Путін точно не завершить охоплення Слов’янсько-Краматорської агломерації, а бойові дії в лінійному режимі триватимуть щонайменше до літа. Тому саме зараз потрібно максимально швидко посилювати протиповітряну оборону, мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі, радіоелектронну боротьбу і захист критичної інфраструктури, готувати значно більше екіпажів і будувати ешелоновану систему захисту міст, бо попереду складна зима.Росія хоче, щоб ми дивилися на вибухи в Києві, зруйновані будинки та відключення світла і робили висновок, що фронт програє. І саме цього висновку робити не можна. Українська оборона витримала літню кампанію, противник не досяг оперативного прориву, а наша армія контратакує, створюючи нову модель технологічної війни. Так, це ще не перемога. Але це означає, що ми маємо можливість вистояти й не програти на лінії фронту. І саме тому тил і політики не мають права програти війну в момент, коли фронт її не програє.Скандал із військовополоненими: як Україні вибудовувати відносини із Південною Кореєю
Передача двох північнокорейських військовополонених замість того, щоб стати прикладом того, як спільна загроза зближує країни, спровокувала скандал між Києвом і Сеулом, а також підсвітила проблему, значно ширшу за суперечку про те, чи була домовленість про конфіденційність.Так, наприкінці вересня Володимир Зеленський під час виступу на Генеральній асамблеї ООН публічно повідомив, що Україна передала Південній Кореї двох захоплених північнокорейських військових. Йшлося про військовослужбовців КНДР, захоплених українськими силами у Курській області Росії на початку 2025 року. У Сеулі заявили, що сторони мали чітке розуміння щодо конфіденційності передачі, а південнокорейська розвідка стверджує, що саме Україна на початку переговорів просила не розголошувати інформацію. Київ, своєю чергою, заперечив існування такої угоди.Для Сеула це виявилося не просто питанням дипломатичного протоколу. Південна Корея від початку розглядала долю цих військових через призму значно ширшого комплексу ризиків: безпеки самих полонених, можливих наслідків для їхніх родичів у Північній Кореї, реакції Пхеньяна та власної політики щодо міжкорейських відносин.
Чому Київ і Сеул опинилися по різні боки суперечки?
Безпосереднім приводом для конфлікту стала історія з двома військовополоненими, яких Україна передала Південній Кореї. Однак є кілька підводних каменів, які перетворили цю ситуацію на дипломатичну суперечку.На думку старшого асоційованого наукового співробітника Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSІ) Санхун Сока, йдеться про те, що нинішній уряд Південної Кореї прагне знизити напруженість і відновити діалог із Пхеньяном.«Сеул продовжує надавати Україні гуманітарну допомогу та нелетальну підтримку, але занепокоєний тим, що глибше залучення у війну може мати наслідки для напруженості та безпеки на Корейському півострові. На цьому тлі публічне розголошення інформації могло бути сприйняте у Сеулі як додатковий тиск із метою домогтися більшої залученості у війну. Є також гуманітарний аспект. З огляду на занепокоєння Сеула щодо безпеки та прав людини самих військовополонених, а також можливих наслідків для їхніх родин, які залишаються у Північній Кореї, до їхніх особистостей та обставин необхідно було поставитися з особливою обережністю», — зазначає він Тижню.Старший науковий співробітник Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Санмін Шім також вважає, що Україна не змогла усвідомити, що адміністрація Лі Чже Мьона прагне відновити добрі відносини з Північною Кореєю і не обов’язково розглядає Північну Корею як загрозу безпеці.«Києву варто було бути обережнішим, акцентуючи увагу на загрозливій позиції Північної Кореї, згадуючи нещодавній інцидент із мінами у демілітаризованій зоні, які, ймовірно, були встановлені Північною Кореєю, а також потенційну можливість спалаху протистояння між Північною та Південною Кореями, оскільки адміністрація Лі дуже хотіла применшити значення цього інциденту, щоб корейська громадськість не обурилася і не продемонструвала значного рівня ворожості до Північної Кореї», — каже він у коментарі Тижню.Попри те, що суперечка навколо військовополонених може створювати враження, ніби Київ принципово не розуміє позиції Сеула щодо Північної Кореї, експерти не вважають це головною проблемою у відносинах двох країн.Доктор політичних наук, віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Ча Ду Хьон зазначає Тижню, що з точки зору Південної Кореї було би недоречно продовжувати дипломатичну суперечку з Україною, а українським дипломатичним відомствам було би також краще завершити цю справу, висловивши жаль з приводу того, що сталося.«Що стосується політики уряду Південної Кореї щодо Північної Кореї, я не вважаю, що український уряд має якесь особливе неправильне розуміння політики Сеула. Однак Київ має враховувати, що уряд Південної Кореї надає відновленню міжкорейського діалогу більшого пріоритету, ніж це може усвідомлювати Україна. Водночас меседж України є зрозумілим і виправданим: Південна Корея має повною мірою усвідомлювати безпекові занепокоєння України як країни, що стикається з російським вторгненням, у яке також залучені північнокорейські війська, і, з огляду на власне протистояння з Північною Кореєю, не повинна розглядати цю ситуацію лише як віддалений конфлікт, який її мало стосується. Водночас Україна також має подумати над тим, чи не може нинішня риторика президента Зеленського ненавмисно створити враження, що Північна та Південна Кореї перебувають на межі військового конфлікту», — каже він.Ча Ду Хьон також додає Тижню, що багато людей у Південній Кореї співчувають Україні та вважають, що країна має надавати допомогу, хоча водночас існує й значна кількість людей, які вважають, що Південній Кореї варто уникати надмірного залучення, беручи до уваги майбутнє відносин між Південною Кореєю та Росією.«Тому українському уряду необхідно застосовувати до цього питання більш детальний і виважений підхід. Якщо Україна прагне більш активної підтримки з боку Південної Кореї, саме такі питання варто обговорювати непублічно та у межах стриманих консультацій, а не порушувати їх публічно. З точки зору уряду Південної Кореї, існує занепокоєння, що сам факт обговорення Сеулом допомоги Україні може стати відомим Росії, що потенційно може спонукати Москву висловити невдоволення Південною Кореєю. Україна має продовжувати домагатися співпраці з боку Південної Кореї, але було би краще робити це більш тихо та непублічно», — зазначає він.Експертка з Азійсько-Тихоокеанського регіону, старша аналітикиня Центру «Нова Європа» Наталія Бутирська вважає, що історія з військовополоненими могла стати для Києва можливістю поглибити співпрацю із Сеулом, але цього не сталося.«Прикро, що цей добровільний вчинок з боку України не був оціненим і проробленим настільки, щоб зміцнити відносини між двома країнами. Натомість він виніс на поверхню проблеми, які його затьмарили. Думаю, що причиною у цьому є внутрішньополітичні питання у Південній Кореї, зокрема боротьба між політичними партіями, які ще не відійшли від воєнного стану та від звинувачень попереднього президента, а також політика чинного президента, який намагається знайти можливості порозумітися з Північною Кореєю, незважаючи на те, що вона немає такого бажання», — каже вона у коментарі Тижню.Стратегія України щодо Південної Кореї: які кроки допоможуть побудувати довгострокове партнерство?
Україні варто переглянути передусім спосіб комунікації із Сеулом і саму логіку побудови двостороннього діалогу. Неодноразові публічні заклики до військової підтримки або аргументація, що участь Північної Кореї у війні автоматично має спонукати Південну Корею до більшого військового залучення, можуть дати зворотний ефект.«Неодноразові публічні заклики до військової підтримки з боку Південної Кореї або аргументи, що участь Північної Кореї у війні має спонукати Сеул до більшого військового залучення, навряд чи будуть особливо ефективними. Такий тиск може радше ускладнити, ніж полегшити для Сеула розгляд можливості розширення своєї підтримки. Він може посилити внутрішні побоювання щодо глибшого залучення у війну, а також дати Пхеньяну та Москві більше можливостей відкрито виступати проти такої підтримки та погрожувати контрзаходами, збільшуючи політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Сеул має брати до уваги», — зазначає Тижню Санхун Сок.На його думку, більш ефективними можуть бути більш непублічні консультації дипломатичними каналами, оскільки вони дали би Сеулу більше простору для розгляду можливих форм співпраці.Водночас Санмін Шім вважає, що Україні потрібно зрозуміти, що нинішній уряд Південної Кореї є пропівнічнокорейським і проросійським.«Не варто очікувати від нього багато чого, окрім гуманітарної допомоги та надання нелетальних поставок. Запити на боєприпаси та військове обладнання задоволені не будуть. Зниження рівня очікувань може допомогти Україні реалістичніше оцінювати результати, яких можна досягти у співпраці з урядом Південної Кореї», — каже він.Однак йдеться не тільки про риторику, а й про слабке місце української політики — недостатню дипломатичну присутність і системну роботу з місцевим інформаційним та політичним середовищем.«Ми не допрацьовуємо, бо у нас рік немає посла, у нас також скорочений дипломатичний склад посольства у Південній Кореї. І, звісно, що у такий момент, коли ми повинні одразу були відреагувати, відчути тамтешні настрої тощо, відсутність повноцінної роботи не сприяє тому, щоб ми могли до кінця розуміти, що там відбувається. Наприклад, попередній посол Пономаренко і його команда досить гарно налагодили зв’язки зі ЗМІ. Я тричі була у Кореї і щороку стежила за тим, як посольство при невеликому штаті змогло вибудовувати комунікацію, реагувати на те, як у південнокорейському суспільстві ставляться до війни. Тобто намагалися просувати наш наратив, пояснення війни та нашої політики, реагувати на російську інформаційну хвилю. Тому що російський посол там дуже активно працює, вони намагаються відтягнути Південну Корею від західного табору», — зазначає Тижню Наталія Бутирська.Що Україна реально може запропонувати Південній Кореї?
Україна може запропонувати Південній Кореї — і вже це робить — те, чого не дають ані військові навчання, ані теоретичні сценарії, — досвід реальної війни з технологічно оснащеним противником, причому у масштабі, якого Сеул безпосередньо не має. Йдеться не лише про окремі зразки озброєння, а і про практичні рішення, випробувані на полі бою: масове застосування дронів і засобів їхнього перехоплення, радіоелектронну боротьбу, протидію розвідувальним системам, а також адаптацію тактики під постійні технологічні зміни противника.«Обмін бойовим досвідом, особливо у сфері ведення дронової війни, був би надзвичайно цінним для Південної Кореї, яка має очікувати, що Північна Корея широко застосовуватиме методи гібридної війни, значною мірою покладаючись на технології дронів. Нинішній уряд Південної Кореї може бути пропівнічнокорейським, але південнокорейські військові — ні», — каже Тижню Санмін Шім.Водночас Санхун Сок зазначає, що хоч Україна може мати особливу цінність як джерело інформації з перших уст про ефективність та адаптацію північнокорейських військ і озброєнь у реальних бойових умовах, варто відокремлювати цю стратегічну цінність від важелів впливу на переговори.«Такий досвід може бути корисним для Сеула, але це не обов’язково переважує політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Південна Корея пов’язує з глибшим залученням у війну. Більш реалістична цінність полягатиме у сталому обміні інформацією, досвідом та отриманими уроками, а не у тому, щоб розглядати такий обмін як явний обмін на військову підтримку», — підкреслює він Тижню.На думку Ча Ду Хьона, українському уряду також необхідно чіткіше наголошувати на стратегічній цінності, яку співпраця з Україною може запропонувати Південній Кореї.«Наприклад, Україна могла би наголошувати на своїй здатності ділитися з Південною Кореєю інформацією щодо застосування дронів на українському полі бою, участі північнокорейських військ та оцінок ефективності північнокорейських ракет. Крім того, якщо були випадки, коли озброєння південнокорейського виробництва опосередковано застосовувалося, Україна потенційно могла би ділитися відповідною статистикою та даними щодо їхнього фактичного оперативного використання. Знову ж таки, таку співпрацю було би краще здійснювати якомога тихіше, а не на публічному рівні», — каже він.Віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан також додає, що останнім часом у південнокорейському суспільстві зростають підозри, що Росія може здійснювати різні форми когнітивної війни, спрямованої проти Південної Кореї.«Україна, зі свого боку, має посилити зусилля у сфері публічної дипломатії у Південній Кореї, щоб сприяти кращому розумінню України громадськістю та розширювати суспільну підтримку допомоги Україні», — каже він.Українсько-південнокорейське партнерство не обов’язково має розвиватися через військову допомогу. Враховуючи обережність Сеула щодо передачі Україні летального озброєння, Київ може поглиблювати співпрацю і в інших сферах.«Південна Корея обережна стосовно військової підтримки, але ми можемо співпрацювати у гуманітарній сфері, сфері фінансової чи енергетичної допомоги. Вони також дуже зацікавлені — принаймні, їхні бізнеси — у залученні до відбудови», — додає Наталія Бутирська.Академік Єфремов — патріарх української ідентичності, «коронований» ворогом
Відзначаючи цьогоріч 150-літній ювілей академіка Сергія Єфремова, доводиться замислюватися, яким є його внесок у націєтворчі процеси, чому його називали «совістю нації» та як особисте життя вплинуло на його світогляд і доленосні рішення. Вкупі з його здобутками постійно підіймається тема «Спілки визволення України» — сфабрикованого, але масштабного удару по основному кістяку української інтелігенції, метою якого було викорінити дух самостійництва із найсвітліших умів нації. І саме в цей момент історії московські більшовики бачили Єфремова своїм основним ворогом та ідейним лідером вільних українців, який відмовився покидати рідну землю.
Походження з родини священників: і щастя, і горе
Сергій Єфремов народився в селі Пальчик на сучасній Черкащині 6 (18) жовтня 1876 року в багатодітній священницькій родині. Завдяки настановам батька, який усіх дітей віддав до духовних шкіл, майбутній академік також вивчав Слово Боже. Його брат Іонникій очолював Київську духовну семінарію. Коли Сергій там навчався, брат відіграв у його житті дві важливі ролі: познайомив із родиною Дурдуківських і не зміг довести навчання молодшого Єфремова до кінця.Перша обставина посприяла вибору Сергієм своєї обраниці: він усе життя прожив з Онисією Дурдуківською. Друга стала причиною переходу Єфремова до університету, де він обрав уже більш світський напрям — право.Онисія Дурдуківська з ІР НБУВТа священницька родина, хоч і проклала Сергієві шлях до освіти, не посприяла його особистому сімейному затишку. Оскільки Сергій та Онисія були свояками, їхні родичі з духовенства не дозволили їм одружитися, тож їхній шлюб був лише цивільним і не цілком офіційним.Водночас навчання в семінарії відкрило для Сергія і ціну правдивого слова. Його брата, ректора цього навчального закладу, прагнули підставити колеги, а молодшому Єфремову поставили компрометаційне запитання про колишнього патріарха Московської церкви: мовляв, чи помилявся той, коли славив кріпацтво? Сергій тоді прямо засудив колишнього церковника, що відповідало його поглядам, але водночас кидало тінь на його політичну благонадійність.Серед тих, кого Сергій Єфремов називав своїми учителями була трійка класиків: Микола Гоголь, Олександр Кониський та Борис Грінченко. Перший — хоч і двоєдушний, але своїм «Тарасом Бульбою» запалив віру в українську стихію; другий надихнув долучитися до української справи та організації видавництва «Вік»; а третій підштовхнув до активних дій і політики: створення Революційно-демократичної партії та громадського руху, зокрема в київській «Просвіті».Захисник національної «краси» в літературі
У літературний процес Сергій Єфремов зайшов спочатку як видавець. Організоване ним разом з Олександром Лотоцьким, Володимиром Дурдуківським, Василем Доманицьким і Федором Матушевським видавництво «Вік» випустило у світ понад 100 книг, які потребували редагування, просування та захисту від цензури. У цьому процесі діяч усвідомив роль української літератури як важливого націєтворчого й антиколоніального інструменту.Пізніше він виступав як літературний критик, який, хоч і розумів важливість естетики в літературі, насамперед ставив перед нею національні завдання. Тому саме народницькі та реалістичні критерії відігравали в його оцінках найважливішу роль. Коли ж українські автори почали шукати нових форм, Сергій Єфремов критикував їх за компіляцію західних ідей та відхід від основної місії — формування національного канону ідей.Особливо виразно його позиція виявилася у розлогій статті «В пошуках нової краси» (1902), де критик полемізував із новими європейськими літературними тенденціями, передусім декадансом і символізмом. Характеризуючи авторів одеського збірника «З-над хмар і з долин», Єфремов іронічно зауважував, що більшість із них «заледве схильні до мандрівок у захмарні висоти». Його критична позиція щодо Миколи Вороного, Гната Хоткевича й Ольги Кобилянської викликала гострі полеміки та дискусії й поділила інтелігенцію на «табори». Багато хто намагався «воювати» з критикою Сергія Єфремова і спростовував його твердження, але, як і має бути з критикою, вона допомогла літературі ставати кращою і позбуватися гріхів, які помічав читач.Водночас Сергій Єфремов написав фундаментальні праці «Шевченко і українська література», «Марко Вовчок», «Тарас Шевченко, його життя і справи» та інші. А в 1911 році опублікував «Історію українського письменства», яка фактично оформила канон української літератури: від давніх часів і до ХХ століття.Єфремову вдалося відірвати багато класики від загальноімперського контексту і доєднати до української літератури. Пізніше він долучився до творення літературознавства при Всеукраїнській академії наук, де підняв багато напрямів, зокрема шевченкознавство, до небаченого раніше рівня. Цими здобутками ми користуємось і досі.Професійний публіцист
Уже з початку ХХ століття Сергій Єфремов був одним із небагатьох українських інтелектуалів, які заробляли на життя тільки власним написаним і надрукованим словом. Особливо він пожвавив свою публіцистичну діяльність у часи першої революції в Російській імперії: тоді він видав першу україномовну статтю у москвомовному виданні та став одним із найвідоміших виразників своєї доби. В історії української публіцистики хіба що Дмитро Донцов може зрівнятися із Сергієм Єфремовим у гостроті слова, однак їх відрізняли доба та умови, у яких вони писали.Євген Чикаленко згадував, що Сергій Єфремов «…був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена… а головне, може писати дуже швидко».За різними оцінками, діяч написав від 3 до 6 тисяч статей, оглядів, рецензій, сильветок, хронікальних нотаток та інших матеріалів. Він був не лише автором, а й організатором української преси: входив до редакційного комітету газети «Громадська думка», був співредактором журналу «Нова громада», а згодом став одним із редакторів газети «Нова Рада».Уже під час першого захоплення Києва більшовиками лише «Нова Рада» не припинила роботи. Її редакція зі зброєю в руках захищала можливість продовження українського друкованого слова. Саме на її шпальтах з’явився відомий «Лист без конверта», який красномовно демонструє не лише гостроту слова Сергія Єфремова, а й увесь біль української інтелігенції через колаборацію сина Михайла Коцюбинського з московсько-більшовицькими окупантами:«Пане Коцюбинський!Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ — це серце України і красу — в руїну, зробити з нього купу гною і бруду, і захвалки свої справдили — одне ім’я спиняє на собі увагу, від якого найбільшим жахом віє.Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я….Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. І щиро оплакував вашого батька, його дочасну смерть… Я кинув свої квіти на його могилу.Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої і кладе в домовину українську волю!Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кісточки його певно перевернулися в могилі над Десною — і Десна принесе ще до Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може посилати ота забута Вами і дорога нам могила…Не буду Вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано Вас, по смерті батька Вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту Ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля і жаху…Але найбільший зрадник в історії людности, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу “стегний і трясийся”; другий — “шедь удавяся”.Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не тремтітимете. Ви не повіситесь… коли у Вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли Ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли Ви досі жити можете, то Вам вже нічого боятись: можете спокійно спати…»Федералізм і націоналізм лідера «партії професорів»
Сергій Єфремов долучився до українського політичного життя, ставши членом Всеукраїнської безпартійної організації, революційного руху 1905–1907 років та київської «Просвіти». Згодом він обіймав провідні позиції в Товаристві українських поступовців, яке стало однією з основ для створення Української Центральної Ради — фактично першого українського парламенту у ХХ столітті. Єфремов став заступником голови цього органу, а згодом запропонував назву держави, що постала 1917 року, — Українська Народна Республіка, за що отримав прізвисько «хрещений батько республіки».Попри те що в основі поглядів Сергія Єфремова впродовж десятиліть була ідея вільної України, незалежної від імперій та самостійної у своєму культурному розвитку, він залишався федералістом. Це було зумовлено популярними тоді драгоманівськими ідеями про перспективність політичної системи, за якої Україна мала б залишатися автономією у складі федеративної держави.До його партії соціалістів-федералістів належало багато представників інтелігенції та науковців, за що її часто називали «партією професорів». Це було водночас і перевагою, і недоліком в умовах популярності соціалістичних гасел.Спробувавши себе в ролі міністра (секретаря) міжнаціональних справ і розпочавши роботу з міжнародного утвердження України, Єфремов досить швидко відійшов від активної політичної боротьби в УНР, зосередившись на журналістиці та публіцистиці. Водночас не полишав лідерства в партії, яка брала участь у державному будівництві.Коли ж УНР проголосила незалежність, Сергій Єфремов мав чимало сумнівів і заявляв про велику відповідальність тих, хто її підтримав. Він і далі продовжував курс федералізму, але вже не з Петербургом, а Європою, ставши одним із передвісників європейської інтеграції України. Коли ж казав про відповідальність, то мав на увазі, ймовірно, готовність суспільства до цілковитої свободи й боротьби за неї. Коли ж українці не змогли втримати свободи, діяч ту відповідальність узяв на себе і не покинув свого, хоч і засліпленого комуністичною облудою та завойованого, але такого дорогого йому народу.Єфремівщина — останній бастіон самостійності
Коли Україну захопили московські комуністи, Сергій Єфремов спробував їх не помічати, пішов з ними на умовну мирову і сконцентрувався на науковій діяльності в Академії наук. Долучився до роботи багатьох комісій та втримував українську науку вільною від пропагандистських догм до другої половини 20-х років, поки більшовики ще були досить слабкими. Академік вів щоденник, який демонстрував увесь абсурд тієї безглуздої комуністичної дійсності. Він опублікований сьогодні і є обов’язковим для читання всім, хто хоче зрозуміти Київ у 1920-х роках.Та в другій половині 1920-х років сам Сергій Єфремов помітив, що більшовики формують навколо нього певну систему звинувачень: «піраміду», на вершину якої поставлять його.Проти «єфремівщини» в науці та культурі писало багато більшовицьких посіпак: від урядовців і до студентів. Академік тримався і відкидав звинувачення, абсолютно не йдучи на співпрацю з окупантами, навіть коли намагалися підкупити. Адже, як він сам відповів совєцькому чиновнику, «правди писати ви не дасте, а півправди я не зможу».І тоді більшовики, заарештувавши Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського, Володимира Чехівського та ще кілька десятків просвітян і діячів УНР, які залишилися в Києві, взялися за постановний суд, що увійшов в історію як «справа Спілки визволення України». На цьому суді саме Сергія Єфремова більшовики «коронували» очільником неіснуючої протибільшовицької організації. Хоча цілком можливо, що у якійсь, досі не відомій нам формі діяч і долучався до боротьби проти окупантів. На тому суді Сергій Єфремов, хоч і під загрозою арешту дружини, підписав зізнання, але так і залишився вільним у своїх поглядах і послідовним у своїх переконаннях. Прокурори намагалися його допитувати, але він звітував про зроблене й водночас приховано кепкував зі своїх «суддів».Вирок, що призвів до заслання, а згодом і до смерті в неволі, не змінив того, що Сергій Єфремов виконав свою місію: посприяв становленню ідентичності народу та його культури, попри часто несприятливі умови. Але він до останнього ніс на своїх плечах відповідальність, яку взяв разом зі своїм народом, що на початку ХХ століття спробував стати вільним.Аналогова культура vs загальна цифровізація
Однією з важливих тенденцій сучасної культури є повернення інтересу до аналогових практик. Водночас із масовою ШІзацією нашого життя дедалі більше уваги починають привертати доцифрові артефакти: паперові книжки, плівкові фотоапарати, вінілові платівки тощо. Частково це своєрідний протест проти стрімкого цифрового прогресу, а крім того, ще й переоцінка того, що було раніше, — бо ж у часи, коли зустрічі й навчання онлайн стали нормою, починаєш зовсім інакше дивитися на офлайн і його привілеї.
На початку року Тиждень писав про те, як розвиток мистецтва на основі ШІ посприяв відродженню аналогових носіїв інформації. За даними Американської асоціації звукозаписної індустрії, продажі вінілових платівок тепер такі ж високі, як і наприкінці 1980-х. Так у 2024 році продажі в Америці зросли на 7% — до 1,4 млрд доларів, або 44 млн платівок. Вони стали колекційними предметами і, особливо для зумерів, доказом відданості фанатів артистам. Касетні магнітофони також набирають обертів. У Великобританії в першому кварталі 2025 року продажі касет зросли більш ніж на 200% порівняно з аналогічним періодом 2024 року.
У серпні ВВС писало про те, що, за словами продавців платівок, саме молодь сприяє відродженню традиційних вінілових платівок. У статті названо кілька причин: бажання потримати фізичний об’єкт у руках замість стримінгу; ностальгія за тим, що було у батьків; прагнення підтримати музикантів; бажання бути іншими.
Подібно до вінілу, паперові книжки теж перетворюються на естетичний об’єкт, стаючи символічним продуктом, що набуває нової соціальної цінності. Водночас таке ставлення до книжки змушує і видавців дбайливіше ставитися до оформлення та матеріалів, щоб паперовий об’єкт не програв цифровому.
Іншою ознакою сучасності стає популярність плівкових фотоапаратів. Вони, за влучним формулюванням ВВС, сповільнюють тебе, але роблять більш присутнім у реальності. І це при тому, що у більшості є смартфони, які роблять доволі якісні фото, але відчуття присутності вони не забезпечують. Цікаво, що компанії, які нещодавно почали випускати плівкові фотоапарати, орієнтувалися на вік 18–35, але згодом з’ясували, що їхню продукцію купують професійні фотографи та музиканти, бо плівка стала модною. Так зовсім нещодавно співак Гаррі Стайлз заборонив користуватися телефонами на своєму концерті в Манчестері, натомість роздавши глядачам одноразові камери. Хоча якість отриманих знімків викликала в мережі хвилю жартівливих коментарів, втім, це чітке свідчення того, що плівка стає дедалі популярнішою.
Згідно з дослідженням аналітичної компанії Соgnіtіvе Маrkеt Rеsеаrсh, очікується, що до 2030 року ринкова вартість плівкових фотоапаратів досягне понад 303 млн фунтів стерлінгів, порівняно з 223 млн фунтів стерлінгів у 2023 році.
У публікації ВВС наведено кілька пояснень такої популярності у форматі прямої мови: «У цьому є певна романтика, ностальгія»; «Ти ніби робиш крок назад і трохи сповільнюєш темп. Сьогодні все відбувається миттєво, а коли маєш лише 36 кадрів [на плівці], то приймаєш свідомі рішення»; «З плівкою просто цікавіше. І хоч би як я обробляв чи змінював цифрові знімки, плівка все одно краща. Якщо хочеш навчитися користуватися камерою, треба знімати на плівку. Кожен може мати хист до фотографії, але щоб передати емоції, потрібна саме плівка»; «Це додає унікальності»; «Коли знімаєш на плівку, то згодом не думаєш: “О, це поганий знімок”, а згадуєш: “Пам’ятаєш той момент?”».
Клінічна психологиня Одрі Тан так пояснює цей інтерес до плівкових фотоапаратів: «Це діяльність, що вимагає усвідомленості. Це може бути чудовим проявом творчості — ця фотографія є вашим вибором, вашим ракурсом, вашою концепцією — і, зрештою, вашою. Це відчуття приналежності може підсилити нашу самооцінку. Ми також можемо впливати на емоції інших за допомогою фотографій, якими ділимося — наприклад, радісні знімки усміхнених людей часто змушують інших посміхатися, а фотографії милих тварин можуть пробудити в нас інстинкт піклування; фотографії можуть мати надзвичайно сильну силу».
Ще одним символом сьогодення стають провідні навушники: дедалі більше знаменитостей обирають їх, а не безпровідні ґаджети. СNN так коментує цю тенденцію. Відколи у 2016 році Аррlе випустила іРhоnе 7 без роз’єму для навушників, багато інших виробників телефонів також відмовилися від цього порту. За даними Futurе Маrkеtіng Іnsіght, у 2025 році на бездротові навушники припадало 66% продажів, тоді як на дротові — 34%. Однак прихильники дротових моделей вказують на низку переваг: від простоти використання до безпеки. На відміну від своїх Вluеtооth-аналогів, дротові навушники неможливо зламати, тому вони вважаються безпечнішими для ведення конфіденційних розмов. Водночас ця ностальгія свідчить про глибше прагнення, що лежить в основі не лише відродження популярності дротових навушників, а й настроїв цілого покоління: бажання жити більш «офлайн-життям». Так званий «аналоговий стиль життя» — зосередженість на відчутних, матеріальних способах виконання повсякденних справ і пошуку розваг у світі, де дедалі більше домінує штучний інтелект, — стає дедалі популярнішим явищем серед міленіалів і представників покоління Z.
Дедалі більше людей прагнуть обмежити використання цифрових технологій, навіть якщо не готові відмовитися від них повністю. Зараз навколо так багато ШІ і багато речей, які стали цифровими, а тому вони більше не здаються людям справжніми. Через це виникає потреба мати фізичний контакт із речами. І найцікавіше, що часто це ностальгія за тим, що було популярним на початку 1990-х, а тому відомо молоді хіба що з фільмів. Звісно, аналогова культура — поки що відносно невеликий ринок. Так вінілові платівки становлять лише 8% доходів американської музики, а Коdаk продає більше плівки, але їй ще далеко до повернення свого розквіту. Втім, прихильники аналогової техніки стають законодавцями моди, змушуючи цифровий ринок адаптуватися.
На початку року Тиждень писав про те, як розвиток мистецтва на основі ШІ посприяв відродженню аналогових носіїв інформації. За даними Американської асоціації звукозаписної індустрії, продажі вінілових платівок тепер такі ж високі, як і наприкінці 1980-х. Так у 2024 році продажі в Америці зросли на 7% — до 1,4 млрд доларів, або 44 млн платівок. Вони стали колекційними предметами і, особливо для зумерів, доказом відданості фанатів артистам. Касетні магнітофони також набирають обертів. У Великобританії в першому кварталі 2025 року продажі касет зросли більш ніж на 200% порівняно з аналогічним періодом 2024 року.
У серпні ВВС писало про те, що, за словами продавців платівок, саме молодь сприяє відродженню традиційних вінілових платівок. У статті названо кілька причин: бажання потримати фізичний об’єкт у руках замість стримінгу; ностальгія за тим, що було у батьків; прагнення підтримати музикантів; бажання бути іншими.
Подібно до вінілу, паперові книжки теж перетворюються на естетичний об’єкт, стаючи символічним продуктом, що набуває нової соціальної цінності. Водночас таке ставлення до книжки змушує і видавців дбайливіше ставитися до оформлення та матеріалів, щоб паперовий об’єкт не програв цифровому.
Іншою ознакою сучасності стає популярність плівкових фотоапаратів. Вони, за влучним формулюванням ВВС, сповільнюють тебе, але роблять більш присутнім у реальності. І це при тому, що у більшості є смартфони, які роблять доволі якісні фото, але відчуття присутності вони не забезпечують. Цікаво, що компанії, які нещодавно почали випускати плівкові фотоапарати, орієнтувалися на вік 18–35, але згодом з’ясували, що їхню продукцію купують професійні фотографи та музиканти, бо плівка стала модною. Так зовсім нещодавно співак Гаррі Стайлз заборонив користуватися телефонами на своєму концерті в Манчестері, натомість роздавши глядачам одноразові камери. Хоча якість отриманих знімків викликала в мережі хвилю жартівливих коментарів, втім, це чітке свідчення того, що плівка стає дедалі популярнішою.
Згідно з дослідженням аналітичної компанії Соgnіtіvе Маrkеt Rеsеаrсh, очікується, що до 2030 року ринкова вартість плівкових фотоапаратів досягне понад 303 млн фунтів стерлінгів, порівняно з 223 млн фунтів стерлінгів у 2023 році.
У публікації ВВС наведено кілька пояснень такої популярності у форматі прямої мови: «У цьому є певна романтика, ностальгія»; «Ти ніби робиш крок назад і трохи сповільнюєш темп. Сьогодні все відбувається миттєво, а коли маєш лише 36 кадрів [на плівці], то приймаєш свідомі рішення»; «З плівкою просто цікавіше. І хоч би як я обробляв чи змінював цифрові знімки, плівка все одно краща. Якщо хочеш навчитися користуватися камерою, треба знімати на плівку. Кожен може мати хист до фотографії, але щоб передати емоції, потрібна саме плівка»; «Це додає унікальності»; «Коли знімаєш на плівку, то згодом не думаєш: “О, це поганий знімок”, а згадуєш: “Пам’ятаєш той момент?”».
Клінічна психологиня Одрі Тан так пояснює цей інтерес до плівкових фотоапаратів: «Це діяльність, що вимагає усвідомленості. Це може бути чудовим проявом творчості — ця фотографія є вашим вибором, вашим ракурсом, вашою концепцією — і, зрештою, вашою. Це відчуття приналежності може підсилити нашу самооцінку. Ми також можемо впливати на емоції інших за допомогою фотографій, якими ділимося — наприклад, радісні знімки усміхнених людей часто змушують інших посміхатися, а фотографії милих тварин можуть пробудити в нас інстинкт піклування; фотографії можуть мати надзвичайно сильну силу».
Ще одним символом сьогодення стають провідні навушники: дедалі більше знаменитостей обирають їх, а не безпровідні ґаджети. СNN так коментує цю тенденцію. Відколи у 2016 році Аррlе випустила іРhоnе 7 без роз’єму для навушників, багато інших виробників телефонів також відмовилися від цього порту. За даними Futurе Маrkеtіng Іnsіght, у 2025 році на бездротові навушники припадало 66% продажів, тоді як на дротові — 34%. Однак прихильники дротових моделей вказують на низку переваг: від простоти використання до безпеки. На відміну від своїх Вluеtооth-аналогів, дротові навушники неможливо зламати, тому вони вважаються безпечнішими для ведення конфіденційних розмов. Водночас ця ностальгія свідчить про глибше прагнення, що лежить в основі не лише відродження популярності дротових навушників, а й настроїв цілого покоління: бажання жити більш «офлайн-життям». Так званий «аналоговий стиль життя» — зосередженість на відчутних, матеріальних способах виконання повсякденних справ і пошуку розваг у світі, де дедалі більше домінує штучний інтелект, — стає дедалі популярнішим явищем серед міленіалів і представників покоління Z.
Дедалі більше людей прагнуть обмежити використання цифрових технологій, навіть якщо не готові відмовитися від них повністю. Зараз навколо так багато ШІ і багато речей, які стали цифровими, а тому вони більше не здаються людям справжніми. Через це виникає потреба мати фізичний контакт із речами. І найцікавіше, що часто це ностальгія за тим, що було популярним на початку 1990-х, а тому відомо молоді хіба що з фільмів. Звісно, аналогова культура — поки що відносно невеликий ринок. Так вінілові платівки становлять лише 8% доходів американської музики, а Коdаk продає більше плівки, але їй ще далеко до повернення свого розквіту. Втім, прихильники аналогової техніки стають законодавцями моди, змушуючи цифровий ринок адаптуватися.
Україна як оборонний партнер Австралії: що Київ може запропонувати Індо-Тихоокеанському регіону
Україна поступово намагається змінити власну роль у міжнародній оборонній співпраці: від країни, яка переважно отримує озброєння від партнерів, до держави, яка пропонує їм технології, виробничі рішення та досвід війни. Одним із останніх прикладів такого підходу стала нова безпекова угода між Україною та Австралією. Документ передбачає поглиблення оборонної співпраці, зокрема вивчення можливостей спільного виробництва ракет і БПЛА. Австралія також оголосила про додаткові 60 мільйонів австралійських доларів допомоги Україні.Для Канберри ця співпраця відбувається на тлі масштабного збільшення інвестицій у безпілотні та протибезпілотні системи. У квітні 2026 року австралійський уряд оголосив, що протягом наступного десятиліття планує спрямувати до семи мільярдів австралійських доларів саме на протидронові спроможності. Уряд прямо пов’язав ці інвестиції з уроками війни в Україні та конфліктів на Близькому Сході, де масове використання дронів продемонструвало їхню здатність створювати значну асиметричну перевагу. Загалом у межах десятирічної оборонної програми Австралія передбачила до 22 мільярдів австралійських доларів на дрони, автономні системи та засоби протидії БПЛА.Тому потенційна цінність України для Австралії полягає не лише в окремих зразках озброєння. Значно важливішим може бути досвід того, як швидко змінювати технології під час війни.
Які українські військові технології мають найбільший потенціал в Індо-Тихоокеанському регіоні?
Серед фактичних оборонних пріоритетів Австралії на 2026 рік сферами з найбільшим потенціалом для адаптації до Індо-Тихоокеанського середовища є безпілотні та автономні системи, системи протидії БПЛА (соuntеr-UАS), радіоелектронна боротьба та стійкий зв’язок, морські безпілотні системи, а також інтегрована протиповітряна та протиракетна оборона і ширша архітектура, яка поєднує сенсори, засоби зв’язку, системи ухвалення рішень та засоби ураження. Вони напряму відповідають пріоритетам Австралії відповідно до Національної оборонної стратегії та Інтегрованої інвестиційної програми 2026 року.«Цінність України для Австралії полягає у підтверджених у бою знаннях про те, як сучасні військові технології працюють в умовах тривалого використання РЕБ, атак, швидкої технологічної адаптації та як вони еволюціонують під тиском — а також про те, як оборонне відомство, промисловість і військові мають співпрацювати, щоб іти в ногу з часом. Це особливо важливо для засобів протидії БПЛА та ППО. Австралія інвестує значні кошти у спроможності боротьби з дронами та інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, тоді як зростає виклик з боку недорогих дронів і ракет, дефіциту ракет-перехоплювачів та обмежених промислових потужностей», — каже Тижню українсько-австралійська науковиця та експертка з безпілотної війни, старша викладачка авіації Школи науки Університету Нового Південного Уельсу при Академії сил оборони Австралії, голова Ради технічних груп НFЕS (США) Олександра Моллой.За її словами, Австралія може запозичити уроки щодо масовості, автономності, швидкої адаптації та здатності оперативно інтегрувати оборонний сектор, промисловість і розробників технологій. Реальна можливість полягає у тому, щоб перейти від навчання на досвіді України до спільної розробки спроможностей з країною — поєднуючи український бойовий досвід з австралійською інженерією, суверенним виробництвом та операційним досвідом в Індо-Тихоокеанському регіоні. Двостороння угода про безпеку між Австралією та Україною від вересня 2026 року створює важливу основу для поглиблення цієї співпраці.Безпілотники є найбільш очевидною сферою, де український досвід уже привертає увагу Австралії. Австралійські медіа неодноразово описували українську війну як середовище надзвичайно швидкої технологічної адаптації.«Оборонна стратегія Австралії на 2026 рік чітко закликає до значно ширшого впровадження автономних та безпілотних систем у наземному, повітряному та морському просторах. Україна надає Австралії надзвичайно цінну річ у цій сфері: не лише технології, а й масштабні оперативні докази того, як ці системи працюють в умовах безперервної радіоелектронної боротьби, фізичних атак та швидкої технологічної адаптації. Це БПЛА різних типів, які можуть виконувати різноманітні місії, включаючи ІSR (розвідку, спостереження та рекогносцировку), системи далекого радіуса дії, спроможності на основі штучного інтелекту, логістика, а також дрони з керуванням через оптоволокно, розроблені з використанням компонентів українського походження», — зазначає Олександра Моллой.Дотичною сферою є і протидія БПЛА та багаторівнева протиповітряна оборона. Австралія зобов’язалася витратити до семи мільярдів доларів протягом наступного десятиліття на спроможності протидії дронам, тоді як Програма інтегрованих інвестицій передбачає 30 мільярдів доларів протягом десятиліття на інтегровану протиповітряну та протиракетну оборону.«Україна має технології та досвід у вирішенні проблеми, яку намагається розв’язати Австралія: як захиститися від великої кількості відносно недорогих дронів і ракет, не виснажуючи дуже дорогі перехоплювачі? Це багаторівнева архітектура, в якій проти різних загроз застосовуються різні засоби ураження — включаючи РЕБ, засоби боротьби з БПЛА, дрони-перехоплювачі та традиційну ППО. Досвід України надзвичайно цінний для розуміння того, як така архітектура працює в умовах тривалих атак», — додає Тижню Олександра Моллой.Ще одна сфера — морські безпілотні системи, а також радіоелектронна боротьба та стійкість комунікацій. Стратегія Австралії приділяє значну увагу підводній війні та більш смертоносним морським спроможностям, тоді як Україна продемонструвала, як морські безпілотні системи можуть створювати ефекти проти значно більших і дорожчих платформ. Українські принципи щодо розподіленого сенсорного спостереження, тривалості, автономності та розподілу ризиків є надзвичайно релевантними для морського середовища Австралії, каже Олександра Моллой.«Для Австралії існує можливість використовувати вже наявні українські системи ближньої протиповітряної оборони або системи протидії БПЛА для захисту сил — забезпечення безпеки австралійської інфраструктури, військових баз або передових позицій від повітряних загроз нижчого рівня або короткої дальності. Аналогічно, українські морські безпілотні системи та підходи, які Україна розробила для управління ними у Чорному морі, могли би бути корисними для окремих аспектів “прибережних” або “архіпелажних” оперативних концепцій, які нині впроваджує австралійська армія. Але в обох випадках їхня застосовність є вибірковою та залежить від економічної ефективності», — зазначає Тижню дослідник Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Лінус Коен.Україна як партнер в Індо-Тихоокеанському регіоні: чи є це реальністю?
Україна має потенціал стати для Австралії не лише джерелом бойового досвіду, а довгостроковим оборонно-технологічним та промисловим партнером. Ідеться про спільне створення нових спроможностей, обмін операційними уроками, поєднання українського бойового досвіду з австралійською інженерією та виробничими можливостями і, зрештою, формування швидших інноваційних циклів між військовими та оборонною промисловістю. Такий формат відповідає і ширшим оборонним пріоритетам Австралії — посиленню суверенної промислової бази, розвитку власних спроможностей і диверсифікації міжнародних оборонно-промислових партнерств.«Конкретні технології можуть мати обмежене застосування у регіоні Австралії, але ширша архітектура української оборонної промисловості має величезний потенціал для майбутнього партнерства. Після завершення війни Росії проти України або досягнення відносно стабільного припинення вогню великий кадровий потенціал і промислові спроможності (особливо у сфері безпілотних систем), які Україна створила, становитимуть значний інтерес для Австралії. В інтересах і Австралії, і України поглиблювати співпрацю впродовж усього циклу закупівель — від спільної розробки до спільного виробництва, особливо передових безпілотних систем», — каже Тижню дослідник-стажер Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Карл Янц.Олександра Моллой бачить розвиток цих відносин у трьох напрямках. «Це спільна розробка технологій, промислове партнерство та обмін кадрами/підготовкою. Австралія може зробити свій внесок у вигляді передової інженерії, виробничих потужностей та експертизи в Індо-Тихоокеанському регіоні, тоді як Україна приносить надзвичайну глибину поточного операційного досвіду у таких сферах, як безпілотні системи, РЕБ, протидія БПЛА та технології поля бою, що швидко еволюціонують», — каже вона.Існує міцна база для того, щоб ці відносини розвивалися поза традиційною моделлю надання Австралією допомоги Україні. Угода про двосторонню безпекову співпрацю між країнами, підписана у вересні 2026 року, чітко передбачає рамку для співробітництва у сфері оборони та безпеки, включаючи військову підготовку, обмін набутим досвідом та розбудову спроможностей. Австралія також продовжує свою участь у Коаліції дронів (Drоnе Сараbіlіty Соаlіtіоn).«У практичному плані співпраця може включати спільні дослідження та розробки (R&D), партнерство в оборонній промисловості, тестування та експерименти, обмін між військовими операторами й інженерами, а також співробітництво у сфері безпілотних систем та систем протидії їм. Також існує значний потенціал для австралійських компаній щодо співпраці з українськими компаніями, які розробили технології під час використання», — зазначає Тижню Олександра Моллой.Таким чином, відносини можуть стати більш взаємними: Австралія робить внесок у вигляді дослідницького потенціалу, передового виробництва, капіталу та доступу до Індо-Тихоокеанського ринку, тоді як Україна ділиться операційними знаннями, швидкими інноваціями та перевірено-бойовою технологічною експертизою.«Важливо створити механізми, які дозволять обмінюватися досвідом та технологіями в обох напрямках, замість того, щоб розглядати Україну виключно як джерело досвіду. Я вбачаю важливість створення Австралійсько-української програми оборонних інновацій (Аustrаlіа-Ukrаіnе Dеfеnсе Іnnоvаtіоn Рrоgrаm) для централізованої координації різних ініціатив та створення центру спільних програм з підготовки, випробувань, спільних досліджень і розробок, а також оцінки спроможностей», — зазначає Олександра Моллой.Тим часом, австралійський генерал-майор у відставці, військовий стратег і старший науковий співробітник Lоwy Іnstіtutе, який спеціалізується на військовій стратегії, сучасних технологіях ведення війни та уроках війни Росії проти України для Австралії Мік Раян зазначає Тижню, що Австралія повинна скористатися технологіями, розробленими Україною, а також уроками, отриманими у процесі розвитку в Україні оборонної промисловості ХХІ століття, яка набагато тісніше пов’язана з військовими структурами та їхніми технологічними потребами, ніж старі інституції на Заході.«Організації, які відіграють роль посередників між збройними силами та промисловістю, такі як Вrаvе1, також пропонують досконалу модель, з якої Австралія повинна брати приклад і яку варто наслідувати. Співпраця з адаптації українських технологій до умов, що переважають у Тихоокеанському регіоні, включаючи відмінності в географії, рельєфі, кліматі та супротивниках, стала би гарним початком для цієї австралійсько-української співпраці», — зазначає він.Які уроки дійсно можна перенести в Індо-Тихоокеанський регіон, а які — ні?
Уроки, які дійсно можна перенести на інший досвід, — це принципи, а не шаблони бойових дій, каже Тижню Олександра Моллой. Україна демонструє важливість масовості, швидкої адаптації, стійкого зв’язку, обізнаності у сфері РЕБ, інтегрованих безпілотних систем та набагато тісніших циклів взаємодії між оборонним сектором та промисловістю. Це має велике значення для Австралії.Водночас напряму неможливо перенести структуру українських сил чи конкретну тактику на полі бою. Індо-Тихоокеанський регіон кардинально відрізняється — географічно, операційно та стратегічно.«Саме поле бою в Україні не варто розглядати як зразок для Індо-Тихоокеанського регіону. Там це переважно континентальний конфлікт, з концентрованими силами, відносно короткими оперативними відстанями та розгалуженою наземною інфраструктурою. Індо-Тихоокеанський регіон — це величезні відстані, морська географія, розосереджені сили, інші інфраструктурні обмеження та інша динаміка ескалації. Тож, наприклад, Австралія не повинна просто копіювати українські показники кількості безпілотників, структуру збройних сил, тактику ведення бою в окопах чи конкретні тактичні, технічні та процедурні прийоми на полі бою. Урок полягає у тому, щоб зрозуміти, чому ці підходи виникли, а потім перепроектувати рішення під географічні та операційні вимоги Австралії», — зазначає Олександра Моллой.Координатор Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Оскар Воррен зазначає Тижню, що географія справді є головною проблемою.«Системи протидії БПЛА є хорошим прикладом. Україна продемонструвала, що ефективна протидія дронам має бути багаторівневою, поєднуючи радіоелектронну боротьбу, кінетичне перехоплення, фізичні бар’єри та маскування, оскільки однієї лише РЕБ недостатньо для знищення кожного дрона. Австралія може багато чого з цього запозичити. Водночас значна частина українського підходу є дорогою та адаптованою до унікальних умов. Наприклад, протидронові сітки вздовж основних доріг мають сенс для використання на статичній лінії фронту або поблизу неї, але були би непрактичними у джунглях, горах та складних прибережних середовищах, характерних для значної частини прилеглого до Австралії регіону. Найбільш придатними для перенесення є дешеві та мобільні елементи, такі як недорогі дрони-перехоплювачі, які запускаються з вантажівок або імпровізованих позицій, а також портативні радіочастотні детектори та глушники. Австралія може адаптувати українські уроки, але, ймовірно, робитиме це вибірково», — каже він.Чому досвід України може бути цінним для Австралії, якщо її основні безпекові виклики не пов’язані з Росією?
Цінність українського досвіду для Австралії не обов’язково визначається тим, наскільки схожими є потенційні противники чи театри бойових дій. Стратегічні уроки України, як правило, мають більш універсальне значення, ніж конкретні тактичні чи оперативні аспекти.«Одним із особливо важливих є рішучість цивільного населення, яку Україна наочно продемонструвала, — вона має велике значення. Австралія має повністю добровільну армію вже понад пів століття, а останніми десятиліттями використовувала її майже виключно для експедиційних операцій далеко від австралійської материкової території та австралійського населення. Це може змінитися. На торішній конференції АSРІ з питань оборони тодішній начальник Сил оборони Австралії адмірал Девід Джонстон заявив, що в осяжному майбутньому Австралії може знадобитися проєктувати військову силу з власної території. Якщо це станеться, Австралії, безумовно, буде чому повчитися у того, як Україна змогла вести національну оборону як справді загальнонаціональну справу», — каже Тижню Лінус Коен.Війна Росії проти України показала низку універсальних закономірностей сучасного конфлікту: стрімке поширення безпілотних систем, постійну гонку між засобами атаки та захисту, зростання ролі РЕБ, автономних технологій і розвідки, а також необхідність швидко адаптувати озброєння безпосередньо під час бойових дій.«В Індо-Тихоокеанському регіоні, ймовірно, зростатиме використання автономних та безпілотних систем, вестиметься боротьба за зв’язок і навігацію, застосовуватиметься РЕБ, удари великої дальності та недорогі масовані спроможності. Україна показує, як ці технології працюють, коли вони постійно випробовуються та адаптуються під реальним операційним тиском. Особливу цінність українському досвіду надає швидкість інноваційного циклу. Технології розробляються, випробовуються проти противника, модифікуються та повторно розгортаються з надзвичайною швидкістю», — зазначає Олександра Моллой.Потенційні противники Австралії також уважно спостерігають за війною в Україні та роблять власні висновки. Тому розуміння того, як країна адаптується до нових технологій і загроз, є важливою складовою готовності Австралії в Індо-Тихоокеанському регіоні.«Якщо в Індо-Тихоокеанському регіоні розгорнеться війна між великими державами, Австралія не матиме іншого вибору, як оволодіти асиметричною війною та контрзаходами. Країні не потрібно засвоювати ці уроки ціною власної крові. Україна готова, бажає і здатна обміняти важко здобуті знання з поля бою, оперативний досвід та експертизу в оборонних технологій на ті види військової підтримки, які Україна досі не може забезпечити самостійно. Щодня Україна адаптується швидше, ніж будь-які західні збройні сили в сучасній історії. Єдиними країнами, що адаптуються з подібною швидкістю, є Росія, Північна Корея та їхній мовчазний партнер Китай — водночас це і є держави Індо-Тихоокеанського регіону», — підкреслює Тижню Олександра Моллой.За словами австралійського генерал-майора у відставці Міка Раяна, кожен урок, отриманий від України, має актуальне значення для Австралії. Багато з них — це давно відомі істини про війну, такі як пріоритет цивільних у цивільно-військових відносинах, важливість стратегії, потреба ефективного керівництва на всіх рівнях, а також ключова роль ефективного розвитку структури збройних сил та моделей підготовки й навчання.«Нові уроки, що стосуються застосування ШІ, використання багатьох різних автономних систем та швидких циклів адаптації на тактичному та стратегічному рівнях, також є актуальними. У Тихоокеанському регіоні Австралія має двох потенційних супротивників — Китай і Північну Корею, — які співпрацюють з Росією та переймають досвід її військових дій. Це робить вивчення досвіду України надзвичайно важливим для Австралії. Але ми не повинні забувати, що Росія також є тихоокеанською державою, і її військово-морські сили та морська авіація дальнього радіусу дії можуть бути силами, з якими Австралії, можливо, доведеться воювати в майбутньому», — каже він Тижню.Дорога до Храму: відродження житомирської святині
Виповнилось 170 років із моменту завершення будівництва й освячення Свято-Михайлівського собору в місті Житомирі. 27 вересня відзначалася ще одна подія — 35 років відновлення богослужінь у Михайлівському соборі, історичній, архітектурній окрасі міста, його правдивому духовному осередкові.Драматична історія собору нерозривно пов’язана з новітньою історією України та Житомира. Чудові сучасні розписи храму в українському стилі, виконані в унікальній техніці, безперервне 35-річне служіння незмінного настоятеля — протоієрея отця Богдана, а також чи не перша в Україні недільна дитяча школа при соборі заслуговують на окрему розповідь.
Будівництво, освячення і… спроба знищення
Михайлівський собор у Житомирі зводився в середині ХІХ століття коштом і під особистою опікою житомирського купця Михайла Хаботіна. Це засвідчено пам’ятною дошкою на соборі, встановленою в наші дні.Після завершення в 1856 році будівництва та освячення Михайлівського собору в ньому розпочалися богослужіння. Вони безперервно тривали 73 роки, зокрема у 1918–1927 роках, коли собор належав громаді Української автокефальної православної церкви, в час її першого відродження.У 1927 році російсько-радянські окупанти та їхні прислужники заборонили богослужіння в соборі. Арештували й кинули у в’язницю настоятеля Михайлівського храму протоієрея Миколу Бурчака-Абрамовича — високоосвічену, інтелігентну людину, — який незмінно служив у Храмі із 1895 року. Пограбували, сплюндрували, осквернили собор, знищили іконостас, розбивали та крали ікони, збивали й зафарбовували розписи, зняли хрести із купола, влаштували в соборі склад, потім кинули на руйнування…У 1960 році, за розповідями очевидців, «люди в міліцейській формі» винесли із собору і перепоховали в невідомому місці останки будівничого храму житомирського купця Михайла Хаботіна.А в останні роки свого панування, у 1985-му, житомирські слуги комуністичного режиму перенесли на перший поверх собору підконтрольне їм Товариство із розповсюдження політичних та наукових знань, а на другому поверсі розмістили обласний театр ляльок. Для цього вони зруйнували дзвіницю собору, закрили бетонним перекриттям його купол та остаточно знищили всі розписи храму.64 роки собор стояв сплюндрований. Але, як сказав у своїй проповіді в Михайлівському соборі 27 вересня 2026 року Митрополит Київський і всієї України Блаженніший Епіфаній: «Основна цінність кожного храму — це громада вірних».Боротьба за повернення храму: початок
У липні 1989 року, невдовзі після створення в Києві Комітету з відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), почалася боротьба житомирської громади за повернення Михайлівського храму вірянам. Її очолили керівники обласної організації Української Гельсінської спілки (УГС) Валерій Колосівський, Василь Овсієнко, Анатолій Тимошенко, а долучилися до неї сотні житомирян.На той час України як незалежної держави ще не існувало. Найважливіші сфери життя управлялися із Москви. У Житомирі реальна й повна влада належала обласному комітету Комуністичної партії, який очолював Владімір Фьодоров — колишній завідувач сектору ЦК КПРС, прямий ставленик Кремля.Та Російська імперія, яка тоді називала себе «Радянський Союз», уже не була такою сильною, як раніше. Під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників вона змушена була йти на поступки та зміни.Тому понад дворічна боротьба Житомирської громади за повернення Михайлівського собору відбувалася в жорсткому протистоянні із тодішньою російсько-радянською компартійною владою з її спецслужбами та підтримуваною ними Московською церквою. А проте тривала на тлі національно-демократичного піднесення в Україні та в місті.1990 рік: перемога національно-демократичних сил у Житомирі
У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та до місцевих рад. На виборах до Житомирської міської ради перемогу отримали національно-демократичні сили. В міській раді ортодоксальні комуністи після 70річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися національно-демократичній більшості, обраній житомирянами.На першому засіданні 2 квітня 1990 року Житомирська міська рада обрала мене своїм головою. Вперше за 70 років панування російсько-радянського режиму найвищою посадовою особою міста — головою ради, а згодом і її виконкому — став не комуніст.24 травня 1990 року сесія Житомирської міської ради ухвалила історичне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира». Ним дозволялося вільне використання у місті заборонених російськими комуністами та їхніми посіпаками синьо-жовтого прапора, герба Тризуб і виконання гімну «Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля». Ввечері 13 червня 1990 року, відповідно до рішення Президії міської ради, за рік і три місяці до ухвалення Акту проголошення незалежності України, український прапор було встановлено над будинком Житомирської міської ради.На час, коли сталася ця подія, національні синьо-жовті прапори майоріли лише над ратушами трьох обласних центрів Галичини: Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської та Східної України, де дозвіл на використання раніше забороненої національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської ради й над ратушею якого, всупереч тотальному тиску партійно-державної машини керівної російсько-радянської Компартії, маяв прапор майбутньої незалежної України.Український прапор над Житомиром зіграв вагому роль у відродженні Михайлівського собору. І не тільки тому, що ті, хто боролись за наш прапор, боролися і за Українську церкву, а і тому, що майбутній настоятель Свято-Михайлівського храму отець Богдан, уродженець міста Буська на Львівщині, невипадково обрав для служби Житомир. Та про це трохи далі.Три головні проблеми
У червні 1990 року відбулися установчі збори релігійної громади Михайлівського собору та реєстрація «двадцятки» Свято-Михайлівського собору. Невдовзі «двадцятка» надіслала мені як очільникові міської ради лист із проханням посприяти поверненню будівлі Михайлівського собору у користування громаді вірян як культової споруди.У міської влади та в мене як у міського голови не було жодного сумніву, що ми мусимо зробити все, щоб Свято-Михайлівський собор перейшов у розпорядження і користування громади вірян як культова споруда.Та на перешкоді такому рішенню стояли три головні проблеми:- відсутність згоди обласної комуністичної влади на переведення обласного лялькового театру в інше приміщення і небажання надати таке приміщення для постійного розміщення обласного лялькового театру;відсутність належного приміщення у розпорядженні міста для розміщення обласного лялькового театру (хоча це є компетенцією області);і головне питання: як спонукати обласну комуністичну владу, налаштовану на підтримку Московської церкви, віддати громаді Української церкви Михайлівський собор — споруду, яка на той час перебувала в обласній власності?
Молебні житомирян під стінами Михайлівського собору
У червні 1990 року у Софії Київській відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який завершив процес відродження Української автокефальної православної церкви та проголосив про утворення Київського патріархату УАПЦ. Ця подія надала нових сил у боротьбі за повернення Михайлівського собору житомирянам, які й доти регулярно проводили молебні й зібрання під стінами Михайлівського собору, найбільші з яких відбулися 7 листопада 1990 року.За спогадами Валерія Колосівського: «На 7 листопада 1990 року, коли комуністи проводили “парад і демонстрацію” та чергову відзнаку перемоги “соціалістичної революції”, було вирішено провести зустрічну, опозиційну до комуністів ходу. Наша хода пролягала від пам’ятника Тарасові Шевченку і до площі Леніна (нині майдан Соборний), щоб покласти до підніжжя пам’ятника Леніну вінок з колючим дротом і далі — завершити процес молебнем за жертвами комуністичних репресій біля Михайлівського собору. Зібралось до двох тисяч людей. Попереду несли головне гасло: “Жовтневий переворот 1917 року — найбільша трагедія ХХ сторіччя” та синьо-жовті прапори. До пам’ятника Леніну людей не пустив великий загін міліції. Тоді колона повернула на вулицю Рад (Михайлівську) і завершили захід молебнем біля Михайлівського собору. Це було перше таке потужне зібрання і молебень із такою великою кількістю людей. В наступні місяці провели ще декілька таких богослужінь».Протестна хода житомирян 7 листопада 1990 року в день відзначення комуністичною владою річниці жовтневого перевороту в Петербурзі, яка закінчилася волелюбним молебнем біля Михайлівського Собору.Містяни сприймали такі заходи позитивно і вже почали звикати до думки, що повернення Михайлівського храму вірянам — лише питання часу.Паралельно в міській раді відбувалися обговорення механізму передачі церкви, переведення лялькового театру та міського будинку культури в інші приміщення та підготовка аж чотирьох проєктів рішень міської ради, над якими активно працював наш головний правник Володимир Гарбуз.Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору
Наприкінці квітня 1991 року в мій кабінет Житомирського міського голови зайшло двоє: Валерій Колосівський і молодий високий сухорлявий чоловік у чорній рясі. Валерій, як я писав вище, — заступник голови обласної філії УГС, колишній військовий: офіцер спецназу, який усупереч московитам закінчив службу в армії та повернувся в Житомир. Представляючи молодика, сказав: «Це отець Богдан Бойко. Він родом із Бузька Львівської області. Служив у десантниках, закінчив Луцьку духовну семінарію, прийняв священицький сан, отримав благословення Української автокефальної православної церкви від єпископа Антонія Масевича на постійну службу у Свято-Михайлівському соборі Житомира. Знає, а тепер і сам бачив, що у нас над міською вежею синьо-жовтий український прапор. По прибутті на житомирському автовокзалі розпитував, де можна знайти хлопців з УГС, Руху і як вийти на міську раду».Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору.Так я познайомився з молодим священником Богданом Бойком. Отець Богдан влився в житомирську громаду і надалі проводив богослужіння на вулиці Михайлівській біля собору. Ці богослужіння не так стимулювали мене як голову і міську раду до ухвалення рішення про передачу Михайлівської церкви вірянам УАПЦ, як демонстрували обласній комуністичній владі бажання житомирян молитися не під храмом, а в храмі.Рішення міської ради
Рішення про передачу храму українській громаді готувалося міською радою в жорсткому протистоянні з Московською церквою й обласною компартійною владою, яка підтримувала Московську церкву.Вирішальним аргументом, чому храм має бути переданий не московським попам, як цього прагнули вони й обласна влада, а Українській церкві, яка після знищення в 1927 році, відроджувалася в Україні, були архівні документи. А вони свідчили: в 1919–1927 роках Свято-Михайлівський собор належав УАПЦ, створеній у часи Української Народної Республіки та Держави Гетьмана Скоропадського, у час визвольної боротьби українського народу проти російських більшовиків у 1917–1921 роках, та очолюваній митрополитом Василем Липківським.Московські попи скреготали зубами, їхні посіпаки з обласного КГБ та компартійної обласної газети «Радянська Житомирщина» влаштовували провокації й оббріхування мене і моїх побратимів, але нічого не змогли вдіяти. Бо діяла Постанова Ради Міністрів Української РСР, яка визначала, що храм передається тій громаді, яка ним володіла останньою. А останньою, до російсько-більшовицького осквернення храму, ним володіла УАПЦ.Після моїх зустрічей з директором лялькового театру, який тепер вже із більшим розумінням ставився до перенесення установи в інше місце, розв’язання питання щодо надання житла настоятелю храму отцю Богдану та іншого, на початку липня 1991 року Житомирська міська рада ухвалила рішення про передачу міського будинку культури під обласний ляльковий театр. І водночас звернулася до Житомирської обласної ради з обґрунтуванням необхідності термінової передачі будівлі Михайлівського собору за адресою: вулиця Київська (колишня Лєніна), 18 громаді вірян УАПЦ. Доповідав на сесії депутат міськради Олександр Козицький, який і зараз активно допомагає українській церкві та є членом Житомирської єпархіальної ради.Тепер мало бути ухвалене рішення Житомирської обласної ради. Але, попри рішення міської ради, щоденні пікети вірян громади перед будівлею обласної ради та рішення міськради про надання свого приміщення для обласного лялькового театру, житомирське обласне керівництво вичікувало, блокуючи рішення про передачу Михайлівського собору громаді Української церкви. Допомогли історичні події.Михайлівський собор: відродження святині
24 серпня 1991 року Верховна Рада України першого скликання, депутатом якої я мав честь бути, проголосила державну незалежність України. Але перед цим 19–22 серпня 1991 року в дні кремлівського військового путчу і створення (мовою оригіналу) Государственного Комитета Чрезвычайного Положения (так званого «ГеКаЧеПе») вищі посадові особи житомирської обласної влади по-зрадницьки підтримали московських «силовиків»-заколотників. Натомість Житомирська міська рада в самий розпал ГКЧП 20 серпня 1991 року провела засідання виконкому і сесію ради. Там ухвалила рішення, яким попередила всіх посадових осіб на території міста Житомира про кримінальну відповідальність за сприяння виконанню вимог ГКЧП, яке прирівнюється до державної зради.Як наслідок, після проголошення Незалежності України і падіння ГКЧП перші особи обласної влади були сильно налякані та шукали можливостей «покаятися». Тому поспіхом, одразу ж після повторного звернення Житомирського міськвиконкому, на початку вересня 1991 року ухвалили рішення щодо Михайлівського собору, погодившись із пропозицією Житомирської міськради про його передачу (а по суті — повернення) громаді УАПЦ та перенесення обласного лялькового театру в приміщення Житомирського міського будинку культури.Сталося! Та це був лише початок нового етапу. Попереду була дорога в 35 років звитяжної важкої праці із відбудови храму, який лежав у руїнах зсередини, обшарпаний зовні, без доступу до купола, без хрестів, без іконостаса, без розписів, без нічого… Крім Віри, Надії й Любові.27 вересня 1991 року в Михайлівському храмі відновилися богослужіння. Вірянам відкрилася неприваблива картина. Внутрішні розписи знищені. Купол закритий бетонним перекриттям, зафарбований із середини синьою фарбою. Між великим і малим храмами, де раніше був прохід із трьох арок, одна арка повністю забита сміттям, а одна закладена цеглою…Під час робіт під тиньком були виявлені ікони-розписи «Моління про чашу» і «Успіння Богородиці». Переробляли підлогу, підсилювали фундамент — пробурювали шурфи й заливали туди бетон. Був збудований балкон (хори) за спеціальним проєктом, встановили зроблений із фанери тимчасовий іконостас…Собор потребував великого ремонту, який розпочався. Та 21 листопада 1991 року, попри ремонт, відбулася святкова літургія освячення Храму. В ній узяв участь намісник Київського патріаршого престолу Митрополит Львівський і Галицький, а раніше єпископ Житомирський владика Іоан (Іван Бондарчук). А в 1992 році, після того, як до служби в Житомирській єпархії став єпископ Полікарп, Михайлівський храм отримав статус Свято-Михайлівського кафедрального собору.Отець Богдан, незмінний настоятель собору, разом з громадою церкви із великою честю, великою працею, з відкритою душею і серцем пройшов важку 35-літню дорогу відновлення Храму. Щасливий, що всі ці роки ми підтримували та підтримуємо щирі приятельські стосунки. Велику матеріальну допомогу для відновлення собору надавали житомирські меценати, а найбільше Юрій Бірюченко, Петро Рудь та інші. Сотні житомирян, і насамперед ті, хто з першого дні боровся за його повернення, хто чим міг, допомагали громаді матеріально та власною працею. Було відновлено храм. Із самого початку відновлення богослужінь у храмі побудовано і налагоджено роботу недільної дитячої школи при Михайлівському соборі, яку на сьогодні закінчили 15 тисяч дітей. Створено постійний табір для дітей у передмісті Житомира, завершено багаторічну роботу із розпису собору.Пройдена важка, часом трагічна, а в останні 35 років — духовно натхненна столітня дорога відродження житомирської святині. Завершилось століття, із 1926 до 2026 року, де було все: плюндрування і нищення святині, поразка, занепад, боротьба, перемога, відновлення, становлення і розквіт храму.Запалений у 1989 році вогонь відродження УАПЦ, а з тим і Свято-Михайлівського храму у місті Житомирі, дав свої плоди. Завдяки їм, попри всі перешкоди, через 30 років, у 2019-му, постала Помісна Автокефальна Православна Церква України.Владика Паїсій – єпископ Житомирський і ОвруцькийІ 27 вересня 2026 року, у день 170-річчя з освячення собору, 35-річчя відновлення богослужінь у храмі та створення недільної школи при соборі та 35-річчя священницького служіння настоятеля Храму — протоієрея Богдана Бойка Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному соборі Житомира з нагоди таких важливих дат. Йому співслужили владики зі всіх єпархій України: митрополити Симеон, Іоасаф, Димитрій, Михаїл, Федір, Євстратій; архієпископи Володимир, Павло; єпископи Борис, Феогност, Антоній, а також єпископ Житомирський і Овруцький Паїсій, настоятель собору протоієрей Богдан Бойко, місцеве й запрошене духовенство.Під час богослужіння лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і народ, за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини та мирних жителів, які загинули під час війни. Згодом на подвір’ї собору відбулося покладання запалених лампад до меморіалу Героям Небесної Сотні та заупокійна літія перед пам’ятником митрополитові Іларіону Огієнку, уродженцю Житомирщини, з селища Брусилова.Окрім того, Митрополит Епіфаній передав українським воїнам портативні дефібрилятори, придбані за сприяння громади та настоятеля собору УПЦ святого Андрія у Вашингтоні.Мав честь бути запрошеним на відзначення цих подій і був вражений високою духовною і смисловою наповненістю їх ушанування.А розписи храму, як і сам Свято-Михайлівський кафедральний собор міста Житомира, — прекрасні! Всі, хто їх бачили, кажуть: «Це один із найкращих християнських храмів України!».Путін між Трампом і Сі: чому Москва може обрати Китай замість G20
Запрошення Путіна на грудневий саміт G20 у Маямі стало своєрідним сигналом про можливість повернення російського президента до західного дипломатичного порядку денного. Держсекретар США Марко Рубіо підтвердив, що Вашингтон запросив його, щоб той мав можливість говорити не лише з Дональдом Трампом, а й з іншими світовими лідерами. Кремль заявив, що вдячний за це запрошення і розгляне його.Однак уже за кілька днів з’явився інший сценарій. За даними видання Вlооmbеrg, Путін, імовірно, планує особисто приїхати на саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АРЕС) у Шеньчжені 18-19 листопада, тоді як його участь у грудневому G20 наразі видається малоймовірною. Офіційного остаточного рішення Кремль поки не оголосив.На перший погляд, йдеться лише про вибір між двома міжнародними заходами. Але обидва майданчики дають Путіну принципово різні дипломатичні можливості. У Маямі він опинився б у центрі західного багатостороннього формату, де йому довелося би взаємодіяти з державами, які підтримують Україну. У Шеньчжені ж він отримує можливість зустрітися із Сі, а потенційно — і з Трампом, причому у Китаї та за китайських дипломатичних обставин. Саме тому можливий вибір Путіна на користь АРЕС варто розглядати не просто як відмову від одного саміту. Він показує, де Москва сьогодні бачить більш корисний для себе простір для переговорів.
G20 дає Путіну доступ до Заходу — але водночас створює ризики
Запрошення Путіна до Маямі саме по собі є важливим сигналом. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну його участь у західних багатосторонніх форматах стала значно складнішою. Тепер американська адміністрація фактично пропонує йому знову сісти за один стіл з лідерами провідних економік світу.Для Вашингтона логіка цього кроку полягає у тому, що дипломатичний контакт із Москвою може бути інструментом для вирішення проблем. Але для Кремля G20 має зворотний бік.«Хоча спекуляції можуть легко виявитися хибними, Путін може розраховувати на те, що його присутність на G20 зробить його вразливим до тиску з вимогою вжити кроків для припинення війни, таких як режим припинення вогню або взаємне припинення Росією та Україною атак на інфраструктуру», — каже Тижню американський дипломат із 40-річним досвідом роботи у Держдепартаменті, колишній посол США в Польщі, помічник держсекретаря у справах Європи та Євразії та координатор санкційної політики США, нині — Wеіsеr Fаmіly Dіstіnguіshеd Fеllоw в Аtlаntіс Соunсіl Деніел Фрід.Він також додає, що рішення Путіна не брати особистої участі в G20 варто розглядати радше як тактичний розрахунок, ніж як стратегічний поворот від західних багатосторонніх форматів. Фактично відмова від конкретного форуму не означає, що Москва відмовляється від переговорів зі США або прагнення впливати на американську політику.Ба більше, контакти між Вашингтоном і Москвою тривають. Нещодавно спецпредставник Путіна Кіріл Дмитрієв проводив у Штатах переговори з американськими чиновниками щодо війни Росії проти України та можливого майбутнього відновлення співпраці, зокрема у сфері енергетичного співробітництва.АРЕС може дати Путіну інші дипломатичні можливості
За повідомленнями Вlооmbеrg, Путін планує особисто відвідати саміт Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АРЕС) — вперше з 2017 року. Китай уже став ключовим майданчиком для контактів між російським і американським лідерами. Причому сама можливість тристоронньої зустрічі Путіна, Сі і Трампа обговорювалася ще на початку вересня. Радник Путіна Юрій Ушаков тоді підтвердив, що це питання порушувалося. Отже, АРЕС потенційно може дати Кремлю те, чого G20 не гарантує: одночасний доступ до Сі та Трампа в одному місці.Для Путіна це створює можливість не просто провести окремі переговори з Трампом, а спробувати опинитися всередині трикутника Вашингтон — Пекін — Москва. Однак Деніел Фрід застерігає від сприйняття Росії як рівного Китаю центру сили, хоч, за його словами, формат АРЕС на цьому етапі є для Путіна більш сприятливим.«Росія значно слабша за Китай за більшістю параметрів могутності, за одним важливим винятком — ядерною зброєю. Путінська Росія здатна завдавати значної шкоди через свою готовність вести агресивну війну та вдаватися до інших форм агресії. Водночас позиції Росії можуть бути підірвані, якщо Китай вирішить чинити тиск на Росію, щоб вона припинила російсько-українську війну та агресію проти Європи. Наразі Китай навряд чи піде на такі кроки, але він міг би це зробити. Загравання адміністрації Трампа з ідеєю залучення Росії на противагу Китаю (“зворотний Кіссінджер”) є порожньою ідеєю», — каже Тижню американський дипломат.За його словами, серйозне перезавантаження відносин між США і Китаєм, справжня стратегічна стабільність, могли би включати домовленість про те, що Китай більше не підтримуватиме агресію Росії.«Така перспектива могла би послабити Путіна, якби США були здатні та готові її реалізувати. Проблема такого сценарію полягає у тому, що з огляду на нинішню (та відносну) слабкість США, ціною Китаю за таку домовленість, імовірно, стало би визнання США китайської сфери домінування у Західній частині Тихого океану — на таку угоду жодна адміністрація США не повинна погоджуватися», — зазначає Деніел Фрід.У цьому контексті АРЕС може бути важливим не стільки через саму організацію, скільки через можливість опинитися у потрібному місці у потрібний момент. Після вашингтонського саміту Трампа і Сі сторони домовилися продовжувати переговори, хоча суттєвого прориву за ключовими суперечностями досягнуто не було. Наступні зустрічі двох лідерів заплановані саме на АРЕС і G20. Тому присутність Путіна у Шеньчжені може бути для Москви способом не допустити ситуації, за якої два найпотужніші зовнішньополітичні контрагенти Росії домовляються між собою, а Кремль дізнається про результати постфактум.«Путін, безумовно, уважно стежив би за американо-китайським діалогом, який виключає Росію. Але вашингтонська зустріч Сі і Трампа, схоже, дала небагато результатів. Це може послабити занепокоєння Путіна і може означати втрачену можливість для США», — каже Тижню Деніел Фрід.Найбільш чутливим питанням залишається Україна, тим паче, що потенційна зустріч Путіна, Трампа і Сі в Шеньчжені, ймовірно, відбувалася би без українського представника.«Такий формат явно був би зміщений проти інтересів України і, відверто кажучи, також інтересів США», — додає американський дипломат.Водночас важливо розрізняти символічне значення можливої тристоронньої зустрічі та її практичні наслідки. Навіть якщо Путін, Трамп і Сі зустрінуться, це саме по собі не означатиме, що вони здатні домовитися про майбутнє України.Однак сама конфігурація матиме значення. Якщо російсько-українська війна стане частиною ширшого діалогу між Вашингтоном, Пекіном і Москвою, виникне питання не лише про те, які позиції займають ці три столиці, а й про те, чи має Київ безпосередній доступ до процесу, в якому обговорюється завершення війни. Тому ключовим питанням залишатиметься не сама зустріч, а те, чи не перетвориться вона на формат, у якому майбутнє України обговорюватимуть без України.З президентів у прем’єри: як Вучич перебудовує владу в Сербії та що на практиці означає його відставка
Катерина Шимкевич, кандидатка історичних наук, керівниця Аналітичного центру балканських досліджень
Президент Сербії Александр Вучич залишив президентську посаду — але не збирається залишати сербську владу. 27 вересня він достроково подав у відставку, щоб очолити список своєї Сербської прогресивної партії на парламентських виборах 25 жовтня та претендувати на посаду прем’єра. Водночас країна готується до нових президентських виборів, а студентський рух, який майже два роки проводить масові протести, вперше виходить на вибори зі своїм списком.
Тож тепер Сербія одночасно входить у боротьбу за парламент, уряд і президентське крісло. Для Вучича це спроба змінити посаду, не втрачаючи політичного впливу. Але якщо його партія не зможе сформувати уряд або новий президент буде політично незалежним від нього, відставка може стати початком значно глибшої зміни сербської політики. Про те, які процеси запускає відставка Вучича, які кандидатури як альтернативні можна обговорювати уже зараз і що означає Вучич на посаді прем’єра Тиждень розпитав у кандидатки історичних наук, керівниці Аналітичного центру балканських досліджень Катерини Шимкевич.
— Якими були передумови відставки президента Сербії?
— Відставка Вучича є одним із підсумкових етапів його боротьби з антиурядовими та студентськими протестами, які почалися у Сербії у листопаді 2024 року через трагедію на залізничному вокзалі у Новому Саді. Вучич випробував декілька тактик у боротьбі з протестувальниками — від обіцянок і арештів деяких винуватців трагедії до застосування сили проти учасників антиурядових протестів, вибіркових і несанкціонованих арештів, дискредитації студентів та викладачів вищих навчальних закладів, журналістів. Вучич та його оточення грали на відсутності конкретних лідерів серед протестувальників та на тому, що опозиційні політичні сили не досить активно підтримували антиурядові протести.
Коли ескалація виступів почала затихати, перетворюючись на поодинокі та локальні акції, Вучич більш конкретніше обіцяв оголосити дострокові вибори до парламенту. У цей час він та Сербська прогресивна партія продовжували боротьбу проти опозиційних медіа. Коли й їх вдалося у певній мірі нейтралізувати, аби зменшити вплив на громадян, які вимагають змін, Вучич оголосив проведення дострокових виборів і сам включився у цю передвиборчу боротьбу.
Вона, до речі, для нього фактично почалася ще у 2025 році, коли він декілька разів їздив по віддалених регіонах країни, спілкувався з місцевим населенням, проводив за сприяння Сербської прогресивної партії організовані зустрічі зі своїми прихильниками. Так Вучич «вбивав двох зайців» — перевіряв лояльність громадян різних регіонів до своєї персони та Сербської прогресивної партії і займався власним піаром. Він це продовжив робити і цього року та пообіцяв до виборів 25 жовтня продовжити поїздки по країні, як звичайний кандидат і громадянин, аби спілкуватися з громадянами Сербії.
Відставка Вучича — це також формальність, якої він вирішив дотриматися, аби до нього було менше претензій з боку опонентів та представників ЄС, міжнародних організацій щодо участі у виборах на посаді президента.
Утім, у передвиборчі перегони він включився саме з посади голови держави, що викликало обурення у низки громадських неурядових організацій. Їхні представники подавали запити до Республіканської виборчої комісії, кваліфікуючи це як порушення процедури виборів, але отримали негативну відповідь. У законодавстві Сербії немає чіткої вказівки про те, що президент не може брати участь у виборах до парламенту як власне президент. Чіткіше вказано, що він не може перебувати на двох посадах, або займатися професійною діяльністю, обіймаючи посаду президента чи прем’єра.
Тобто Вучичу не обов’язково було йти з посади президента, але він це зробив, як на мене, будучи повністю впевненим у тому, що виборчий список «Александар Вучич — Сербська прогресивна партія» переможе і матиме можливість після дострокових виборів 25 жовтня самостійно або у коаліції з давніми партійними партнерами, зокрема Соціалістичною партією Сербії Івіци Дачича, сформувати уряд та мати домінуючу більшість у парламенті.
— Які процеси запускає відставка Вучича? Чого можна очікувати після неї?
— Запускається процедура дострокових виборів президента, які мають відбутися наприкінці 2026 року. Про їхнє проведення має оголосити тимчасово виконуюча обов’язки президентки, спікерка парламенту Ана Брнабич. Вона може перебувати на посаді не більше 90 днів. Оскільки Вучич оголосив про відставку 27 вересня, то перший тур виборів президента мав би відбутися до кінця грудня. Саме про це Вучич і згадував під час вечірнього звернення до громадськості з приводу своєї відставки. З моменту оголошення дати виборів, їхнє проведення має бути організовано у період від 30 до 60 днів. Оголошення виборів може відбутися найближчим часом або після проведення дострокових парламентських виборів 25 жовтня, коли результати покажуть зріз суспільства щодо політичних вподобань громадян щодо партій та партійних діячів.
Я би не повторювала у контексті відставки Вучича тезу про певну рокировку у політичних колах Сербії, порівнюючи це з російським сценарієм зміни Путіна на Мєдвєдєва та Мєдвєдєва на Путіна. У Росії ці процеси супроводжувалися зміною Конституції, у Сербії такого не спостерігається і навряд чи буде. За Конституцією країни, Сербія — парламентська республіка, де уряд і прем’єр мають більше повноважень, ніж президент. З приходом Вучича до влади країна без змін в Основному законі функціонувала як президентсько-парламентська республіка. Змінювати щось сенсу не було, бо існувала чітка вертикаль влади — президент, уряд, парламент, які були представниками однієї політичної сили та їхніх союзників.
У майбутньому можна очікувати, що саме у межах Конституції Вучич і буде виконувати повноваження, які зазначені у Основному законі. І, найвірогідніше, у цьому будуть певні трансформації політичного життя у Сербії. Це все відбуватиметься у конституційних межах.
— Які кандидатури як альтернативні ми можемо обговорювати вже зараз?
— Поки складно про це говорити. З кандидатурами не визначилися ані провладні кола, ані опозиційні, ані учасники студентського руху. Звісно, що Вучичу та Сербській прогресивній партії вигідно мати на посаді президента свою людину, щоб зберігати вертикаль уряд – прем’єр – парламент – президент. Так, будуть зміни, де вже не президент буде головним, а саме прем’єр і уряд. Через це дискусії щодо кандидатури або навіть декількох кандидатур від влади ще попереду.
Можна припустити, що кандидатурами від влади можуть стати спікерка та т.в.о. президентки Сербії Ана Брнабич, лідер Сербської прогресивної партії Мілош Вучевич, чинний прем’єр Джуро Мацут. Усі кандидатури наближені до Вучича, не вступають з ним у суперечки і не генерують власних ідей. Чинний прем’єр Мацут може стати компромісною фігурою від влади, бо він не є членом Сербської прогресивної партії, довіра до якої серед громадян впала. Мацут — науковець, викладач університету, відомий лікар, засновник «Народного руху за державу», який очолює Вучич. Але для громадян Сербії головне, що він не з рядів Сербської прогресивної партії. Цим, до речі, у 2025 році було обумовлене обрання Вучичем Мацута як кандидатури на посаду прем’єра Сербії. Він це робив, аби довести, що правляча Сербська прогресивна партія не має монополії у владі.
Кандидатури Брнабич та Вучевича теж варто розглядати як провладних кандидатів і людей, які давно працюють з Вучичем. Також сербські медіа ще влітку називали кандидатурою від влади голову Конституційного суду Владана Петрова.
Серед людей, які наближені до Вучича, також на посаду президента можуть висуватися міністр внутрішніх справ Івіца Дачич та лідер Сербської радикальної партії Воїслав Шешель. З останнім ситуація складна, бо він є воєнним злочинцем, якого судив Міжнародний суд щодо Югославії, але Сербія його провину не визнає. Шешель не має достатньої підтримки серед суспільства, хіба що серед старих прихильників режиму Мілошевича та його методів політичної боротьби.
Івіца Дачич може бути прийнятною кандидатурою, бо він, як і Вучич, ветеран сербського політичного кола, йому населення довіряє, хоча його Соціалістична партія Сербії не має високої популярності у суспільстві. Дачич міг би балотуватися самостійно, але на посаді президента дотримуватися співпраці з Вучичем як з прем’єром.
Звісно, що своїх кандидатів будуть висувати опозиція та «Студентський список», але ці кандидатури будуть більше технічними, аніж такими, які зможуть очолити державу після виборів. Можливо, що свою кандидатуру висуне проросійський політик Александар Вулін, лідер Руху соціалістів Сербії, який наближений до Вучича і до російських спецслужб. Утім, його перемога занадто сумнівна через непопулярність Вуліна серед населення.
Особливість сербського суспільства у питаннях виборів президента дуже нагадує азійський спосіб вибору лідера — не за політику чи діяльність, а обрати батька нації, на якого можна покласти усю відповідальність. Саме таку позицію багато років мав Вучич, і саме так обиралися інші президенти Сербії, зокрема Слободан Мілошевич. Аналогічний підхід демонструє Росія. Усе це тільки припущення щодо кандидатур, але майбутній президент Сербії не має заважати Вучичу-прем’єру.
— Власне Вучич на посаді прем’єра: наскільки це реальний сценарій та які це несе загрози?
— Під час свого виступу у неділю Вучич озвучив деякі аспекти своєї подальшої діяльності — захист прав сербів у Косово, євроінтеграція (але при цьому критика ЄС продовжує звучати), забезпечення важливих інтересів Сербії, економічний розвиток країни. Це наративи, які Вучич-президент озвучував неодноразово. Відходити з цього шляху він не буде. Навпаки, може розширюватися. У внутрішніх питаннях може й надалі «замилювати» очі громадянам щодо успіхів Сербії, не звертаючи увагу на бідність населення, критику з боку ЄС щодо порушень прав людини, недотримання демократичних свобод і засад.
Це не означає, що Вучич ігноруватиме внутрішню політику, просто він її бачить по-своєму — розбудова промисловості, інфраструктури, нових економічних і виробничих потужностей, але без проведення радикальних змін. І далі у внутрішньому житті країни будуть присутні КНР як важливий інвестор у різні інфраструктурні об’єкти, Росія – як країна, що забезпечить ці об’єкти від Китаю газом. При цьому відтік населення до інших країн через пошук роботи може тривати, особливо у країни ЄС – Німеччину, Францію, Хорватію, Словенію, де рівень життя і зарплати вищі, аніж у Сербії.
Важливим для Вучича залишатиметься розвиток ВПК та різних видів промисловості, сільського господарства, бо вже багато років Вучич говорить про необхідність перетворення Сербії на продовольчий та аграрний хаб Західних Балкан. Забезпечення соціальних програм може і надалі відбуватися за рахунок коштів з єврофондів, бо Вучич постійно маніпулює на підвищенні соціальних виплат і цим здобуває певну прихильність серед вразливих верств населення.
Не варто виключати, що як прем’єр Вучич буде закручувати гайки у сфері свободи слова, медіа, буде продовжувати відкриті і приховані репресії проти тих, хто виступає проти його правління. Тобто, так звана спін-офф диктатура Вучича просто перейде на інший рівень — прем’єрський. І йому важливо буде зберігати контроль над суспільними, політичними, економічними процесами. Популізм та авторитаризм будуть його тактиками на прем’єрській посаді.
Це ризики, бо у такий спосіб відбувається боротьба з громадянами, які прагнуть змін, з політиками, журналістами, які перебувають в опозиції до правлячої партії і Вучича. Через свою фрагментарність та розпорошеність ці соціальні групи не мають успіху у боротьбі за радикальні зміни та зрушення у Сербії. Помилкою для них також є постійне звертання уваги до ЄС і очікування, що Брюссель буде допомагати і натисне на Вучича. В ЄС прекрасно розуміють, хто такий Вучич, але небезпеки від нього не відчувають, розглядаючи як фігуру, яка може стабілізувати Західні Балкани, як політика, який піде на якісь кроки у діалозі з Косовом.
Через це ЄС і закриває очі на відсутність санкцій з боку Сербії щодо Росії, хоча після розмови з Путіним наприкінці минулого тижня, в ЄС знову нагадали Белграду про необхідність запровадження таких санкцій. Це буде характерною рисою Вучича як прем’єра у зовнішній політиці. Таке балансування між ЄС і Росією нікуди не зникне. Вучич це обґрунтовує політикою так званого військового нейтралітету Сербії, пояснюючи цим також закупівлі різних видів озброєння у Китаю, Франції, Німеччини, Ізраїлю.
Військове співробітництво у зовнішній політиці буде зберігатися, що вигідно і Сербії, і ЄС, бо у країні багато заводів, які виробляють зброю, її потрібно продавати, зокрема Україні. Також у Сербії є потужні науково-військові і військово-дослідні інституції, які працюють на ВПК, що дозволяє їй постійно бути важливим гравцем на ринку озброєння, військової техніки і технологій.
Вучич також буде прагнути до посилення Сербії у регіональному вимірі через посилення контактів з країнами ЄС у сфері енергетики, газо- і нафтотранспортних систем. Це одна з можливих причин участі Сербії у регіональній ініціативі, яку запропонувала Україна — «Карпатська ініціатива». Через Україну Сербія може мати доступ до енергетичної та газотранспортної системи ЄС, інтегруючи туди об’єкти відповідної сербської інфраструктури.
З урахуванням того, що Сербія зберігає російський газ в угорських газосховищах і має газові і нафтові інтерконектори з Болгарією, Словаччиною і Угорщиною (якісь уже збудовані, якісь будуються), то реалізація цього завдання для Белграда за прем’єрства Вучича є важливим і реальним. З іншої сторони, це загроза проникненню російських енергоносіїв далі на Балкани і ЄС у той час, коли Євросоюз намагається звільнитися від газової і нафтової голки Москви, і коли адміністрація Трампа намагається у Південно-Східній Європі, зокрема у Боснії і Герцеговині через Хорватію запустити проєкт Південного газового інтерконектору.
Важливим для Вучича у перші місяці його прем’єрства буде проєкт міжнародної виставки ЕХРО-2027, на якій Україна вже підтвердила свою участь. Він — дітище Вучича, яким він хизується, бо намагається через ЕХРО-2027 підняти міжнародне значення Сербії. Утім, будівництво об’єктів виставки вже має скандальний слід через непрозорі тендери з китайськими фірмами.
На євроінтеграційному шляху Вучич буде просувати важливість ЄС для Сербії, але буде, водночас, постійно вдаватися до критики та розповідей про політичну перебірливість Брюсселю та тиск на Сербію. Це може й надалі підігрівати євроскептицизм серед прихильників євровступу та грати на руку Кремлю, який через Сербію активно поширює євроскептичні настрої серед країн Західних Балкан.
Поки що не варто говорити про припинення російського впливу на Сербію і зменшення з нею контактів. Як бачимо, Вучичу потрібні російські енергоносії, особливо газ, і у найближчому майбутньому він сподівається отримати газову угоду з Кремлем на декілька років.
Наостанок, складними залишатимуться і відносини з Приштиною. Вучич може зробити питання косовських сербів одним із ключових у своїй передвиборчій програмі, аби підтримувати імідж «батька всіх сербів» та лідера сербського світу. Розпалювання націоналізму і використання його у політичних інтересах має консолідувати сербський електорат. Окрім того, подальше просування наративу про репресії та етнічні чистки проти косовських сербів є інструментом для здобуття подальшої прихильності США і віддаленість Вашингтону від Приштини. Це негативно впливатиме на косовську владу, де американців традиційно сприймають як стратегічно важливих партнерів.
Президент Сербії Александр Вучич залишив президентську посаду — але не збирається залишати сербську владу. 27 вересня він достроково подав у відставку, щоб очолити список своєї Сербської прогресивної партії на парламентських виборах 25 жовтня та претендувати на посаду прем’єра. Водночас країна готується до нових президентських виборів, а студентський рух, який майже два роки проводить масові протести, вперше виходить на вибори зі своїм списком.
Тож тепер Сербія одночасно входить у боротьбу за парламент, уряд і президентське крісло. Для Вучича це спроба змінити посаду, не втрачаючи політичного впливу. Але якщо його партія не зможе сформувати уряд або новий президент буде політично незалежним від нього, відставка може стати початком значно глибшої зміни сербської політики. Про те, які процеси запускає відставка Вучича, які кандидатури як альтернативні можна обговорювати уже зараз і що означає Вучич на посаді прем’єра Тиждень розпитав у кандидатки історичних наук, керівниці Аналітичного центру балканських досліджень Катерини Шимкевич.
— Якими були передумови відставки президента Сербії?
— Відставка Вучича є одним із підсумкових етапів його боротьби з антиурядовими та студентськими протестами, які почалися у Сербії у листопаді 2024 року через трагедію на залізничному вокзалі у Новому Саді. Вучич випробував декілька тактик у боротьбі з протестувальниками — від обіцянок і арештів деяких винуватців трагедії до застосування сили проти учасників антиурядових протестів, вибіркових і несанкціонованих арештів, дискредитації студентів та викладачів вищих навчальних закладів, журналістів. Вучич та його оточення грали на відсутності конкретних лідерів серед протестувальників та на тому, що опозиційні політичні сили не досить активно підтримували антиурядові протести.
Коли ескалація виступів почала затихати, перетворюючись на поодинокі та локальні акції, Вучич більш конкретніше обіцяв оголосити дострокові вибори до парламенту. У цей час він та Сербська прогресивна партія продовжували боротьбу проти опозиційних медіа. Коли й їх вдалося у певній мірі нейтралізувати, аби зменшити вплив на громадян, які вимагають змін, Вучич оголосив проведення дострокових виборів і сам включився у цю передвиборчу боротьбу.
Вона, до речі, для нього фактично почалася ще у 2025 році, коли він декілька разів їздив по віддалених регіонах країни, спілкувався з місцевим населенням, проводив за сприяння Сербської прогресивної партії організовані зустрічі зі своїми прихильниками. Так Вучич «вбивав двох зайців» — перевіряв лояльність громадян різних регіонів до своєї персони та Сербської прогресивної партії і займався власним піаром. Він це продовжив робити і цього року та пообіцяв до виборів 25 жовтня продовжити поїздки по країні, як звичайний кандидат і громадянин, аби спілкуватися з громадянами Сербії.
Відставка Вучича — це також формальність, якої він вирішив дотриматися, аби до нього було менше претензій з боку опонентів та представників ЄС, міжнародних організацій щодо участі у виборах на посаді президента.
Утім, у передвиборчі перегони він включився саме з посади голови держави, що викликало обурення у низки громадських неурядових організацій. Їхні представники подавали запити до Республіканської виборчої комісії, кваліфікуючи це як порушення процедури виборів, але отримали негативну відповідь. У законодавстві Сербії немає чіткої вказівки про те, що президент не може брати участь у виборах до парламенту як власне президент. Чіткіше вказано, що він не може перебувати на двох посадах, або займатися професійною діяльністю, обіймаючи посаду президента чи прем’єра.
Тобто Вучичу не обов’язково було йти з посади президента, але він це зробив, як на мене, будучи повністю впевненим у тому, що виборчий список «Александар Вучич — Сербська прогресивна партія» переможе і матиме можливість після дострокових виборів 25 жовтня самостійно або у коаліції з давніми партійними партнерами, зокрема Соціалістичною партією Сербії Івіци Дачича, сформувати уряд та мати домінуючу більшість у парламенті.
— Які процеси запускає відставка Вучича? Чого можна очікувати після неї?
— Запускається процедура дострокових виборів президента, які мають відбутися наприкінці 2026 року. Про їхнє проведення має оголосити тимчасово виконуюча обов’язки президентки, спікерка парламенту Ана Брнабич. Вона може перебувати на посаді не більше 90 днів. Оскільки Вучич оголосив про відставку 27 вересня, то перший тур виборів президента мав би відбутися до кінця грудня. Саме про це Вучич і згадував під час вечірнього звернення до громадськості з приводу своєї відставки. З моменту оголошення дати виборів, їхнє проведення має бути організовано у період від 30 до 60 днів. Оголошення виборів може відбутися найближчим часом або після проведення дострокових парламентських виборів 25 жовтня, коли результати покажуть зріз суспільства щодо політичних вподобань громадян щодо партій та партійних діячів.
Я би не повторювала у контексті відставки Вучича тезу про певну рокировку у політичних колах Сербії, порівнюючи це з російським сценарієм зміни Путіна на Мєдвєдєва та Мєдвєдєва на Путіна. У Росії ці процеси супроводжувалися зміною Конституції, у Сербії такого не спостерігається і навряд чи буде. За Конституцією країни, Сербія — парламентська республіка, де уряд і прем’єр мають більше повноважень, ніж президент. З приходом Вучича до влади країна без змін в Основному законі функціонувала як президентсько-парламентська республіка. Змінювати щось сенсу не було, бо існувала чітка вертикаль влади — президент, уряд, парламент, які були представниками однієї політичної сили та їхніх союзників.
У майбутньому можна очікувати, що саме у межах Конституції Вучич і буде виконувати повноваження, які зазначені у Основному законі. І, найвірогідніше, у цьому будуть певні трансформації політичного життя у Сербії. Це все відбуватиметься у конституційних межах.
— Які кандидатури як альтернативні ми можемо обговорювати вже зараз?
— Поки складно про це говорити. З кандидатурами не визначилися ані провладні кола, ані опозиційні, ані учасники студентського руху. Звісно, що Вучичу та Сербській прогресивній партії вигідно мати на посаді президента свою людину, щоб зберігати вертикаль уряд – прем’єр – парламент – президент. Так, будуть зміни, де вже не президент буде головним, а саме прем’єр і уряд. Через це дискусії щодо кандидатури або навіть декількох кандидатур від влади ще попереду.
Можна припустити, що кандидатурами від влади можуть стати спікерка та т.в.о. президентки Сербії Ана Брнабич, лідер Сербської прогресивної партії Мілош Вучевич, чинний прем’єр Джуро Мацут. Усі кандидатури наближені до Вучича, не вступають з ним у суперечки і не генерують власних ідей. Чинний прем’єр Мацут може стати компромісною фігурою від влади, бо він не є членом Сербської прогресивної партії, довіра до якої серед громадян впала. Мацут — науковець, викладач університету, відомий лікар, засновник «Народного руху за державу», який очолює Вучич. Але для громадян Сербії головне, що він не з рядів Сербської прогресивної партії. Цим, до речі, у 2025 році було обумовлене обрання Вучичем Мацута як кандидатури на посаду прем’єра Сербії. Він це робив, аби довести, що правляча Сербська прогресивна партія не має монополії у владі.
Кандидатури Брнабич та Вучевича теж варто розглядати як провладних кандидатів і людей, які давно працюють з Вучичем. Також сербські медіа ще влітку називали кандидатурою від влади голову Конституційного суду Владана Петрова.
Серед людей, які наближені до Вучича, також на посаду президента можуть висуватися міністр внутрішніх справ Івіца Дачич та лідер Сербської радикальної партії Воїслав Шешель. З останнім ситуація складна, бо він є воєнним злочинцем, якого судив Міжнародний суд щодо Югославії, але Сербія його провину не визнає. Шешель не має достатньої підтримки серед суспільства, хіба що серед старих прихильників режиму Мілошевича та його методів політичної боротьби.
Івіца Дачич може бути прийнятною кандидатурою, бо він, як і Вучич, ветеран сербського політичного кола, йому населення довіряє, хоча його Соціалістична партія Сербії не має високої популярності у суспільстві. Дачич міг би балотуватися самостійно, але на посаді президента дотримуватися співпраці з Вучичем як з прем’єром.
Звісно, що своїх кандидатів будуть висувати опозиція та «Студентський список», але ці кандидатури будуть більше технічними, аніж такими, які зможуть очолити державу після виборів. Можливо, що свою кандидатуру висуне проросійський політик Александар Вулін, лідер Руху соціалістів Сербії, який наближений до Вучича і до російських спецслужб. Утім, його перемога занадто сумнівна через непопулярність Вуліна серед населення.
Особливість сербського суспільства у питаннях виборів президента дуже нагадує азійський спосіб вибору лідера — не за політику чи діяльність, а обрати батька нації, на якого можна покласти усю відповідальність. Саме таку позицію багато років мав Вучич, і саме так обиралися інші президенти Сербії, зокрема Слободан Мілошевич. Аналогічний підхід демонструє Росія. Усе це тільки припущення щодо кандидатур, але майбутній президент Сербії не має заважати Вучичу-прем’єру.
— Власне Вучич на посаді прем’єра: наскільки це реальний сценарій та які це несе загрози?
— Під час свого виступу у неділю Вучич озвучив деякі аспекти своєї подальшої діяльності — захист прав сербів у Косово, євроінтеграція (але при цьому критика ЄС продовжує звучати), забезпечення важливих інтересів Сербії, економічний розвиток країни. Це наративи, які Вучич-президент озвучував неодноразово. Відходити з цього шляху він не буде. Навпаки, може розширюватися. У внутрішніх питаннях може й надалі «замилювати» очі громадянам щодо успіхів Сербії, не звертаючи увагу на бідність населення, критику з боку ЄС щодо порушень прав людини, недотримання демократичних свобод і засад.
Це не означає, що Вучич ігноруватиме внутрішню політику, просто він її бачить по-своєму — розбудова промисловості, інфраструктури, нових економічних і виробничих потужностей, але без проведення радикальних змін. І далі у внутрішньому житті країни будуть присутні КНР як важливий інвестор у різні інфраструктурні об’єкти, Росія – як країна, що забезпечить ці об’єкти від Китаю газом. При цьому відтік населення до інших країн через пошук роботи може тривати, особливо у країни ЄС – Німеччину, Францію, Хорватію, Словенію, де рівень життя і зарплати вищі, аніж у Сербії.
Важливим для Вучича залишатиметься розвиток ВПК та різних видів промисловості, сільського господарства, бо вже багато років Вучич говорить про необхідність перетворення Сербії на продовольчий та аграрний хаб Західних Балкан. Забезпечення соціальних програм може і надалі відбуватися за рахунок коштів з єврофондів, бо Вучич постійно маніпулює на підвищенні соціальних виплат і цим здобуває певну прихильність серед вразливих верств населення.
Не варто виключати, що як прем’єр Вучич буде закручувати гайки у сфері свободи слова, медіа, буде продовжувати відкриті і приховані репресії проти тих, хто виступає проти його правління. Тобто, так звана спін-офф диктатура Вучича просто перейде на інший рівень — прем’єрський. І йому важливо буде зберігати контроль над суспільними, політичними, економічними процесами. Популізм та авторитаризм будуть його тактиками на прем’єрській посаді.
Це ризики, бо у такий спосіб відбувається боротьба з громадянами, які прагнуть змін, з політиками, журналістами, які перебувають в опозиції до правлячої партії і Вучича. Через свою фрагментарність та розпорошеність ці соціальні групи не мають успіху у боротьбі за радикальні зміни та зрушення у Сербії. Помилкою для них також є постійне звертання уваги до ЄС і очікування, що Брюссель буде допомагати і натисне на Вучича. В ЄС прекрасно розуміють, хто такий Вучич, але небезпеки від нього не відчувають, розглядаючи як фігуру, яка може стабілізувати Західні Балкани, як політика, який піде на якісь кроки у діалозі з Косовом.
Через це ЄС і закриває очі на відсутність санкцій з боку Сербії щодо Росії, хоча після розмови з Путіним наприкінці минулого тижня, в ЄС знову нагадали Белграду про необхідність запровадження таких санкцій. Це буде характерною рисою Вучича як прем’єра у зовнішній політиці. Таке балансування між ЄС і Росією нікуди не зникне. Вучич це обґрунтовує політикою так званого військового нейтралітету Сербії, пояснюючи цим також закупівлі різних видів озброєння у Китаю, Франції, Німеччини, Ізраїлю.
Військове співробітництво у зовнішній політиці буде зберігатися, що вигідно і Сербії, і ЄС, бо у країні багато заводів, які виробляють зброю, її потрібно продавати, зокрема Україні. Також у Сербії є потужні науково-військові і військово-дослідні інституції, які працюють на ВПК, що дозволяє їй постійно бути важливим гравцем на ринку озброєння, військової техніки і технологій.
Вучич також буде прагнути до посилення Сербії у регіональному вимірі через посилення контактів з країнами ЄС у сфері енергетики, газо- і нафтотранспортних систем. Це одна з можливих причин участі Сербії у регіональній ініціативі, яку запропонувала Україна — «Карпатська ініціатива». Через Україну Сербія може мати доступ до енергетичної та газотранспортної системи ЄС, інтегруючи туди об’єкти відповідної сербської інфраструктури.
З урахуванням того, що Сербія зберігає російський газ в угорських газосховищах і має газові і нафтові інтерконектори з Болгарією, Словаччиною і Угорщиною (якісь уже збудовані, якісь будуються), то реалізація цього завдання для Белграда за прем’єрства Вучича є важливим і реальним. З іншої сторони, це загроза проникненню російських енергоносіїв далі на Балкани і ЄС у той час, коли Євросоюз намагається звільнитися від газової і нафтової голки Москви, і коли адміністрація Трампа намагається у Південно-Східній Європі, зокрема у Боснії і Герцеговині через Хорватію запустити проєкт Південного газового інтерконектору.
Важливим для Вучича у перші місяці його прем’єрства буде проєкт міжнародної виставки ЕХРО-2027, на якій Україна вже підтвердила свою участь. Він — дітище Вучича, яким він хизується, бо намагається через ЕХРО-2027 підняти міжнародне значення Сербії. Утім, будівництво об’єктів виставки вже має скандальний слід через непрозорі тендери з китайськими фірмами.
На євроінтеграційному шляху Вучич буде просувати важливість ЄС для Сербії, але буде, водночас, постійно вдаватися до критики та розповідей про політичну перебірливість Брюсселю та тиск на Сербію. Це може й надалі підігрівати євроскептицизм серед прихильників євровступу та грати на руку Кремлю, який через Сербію активно поширює євроскептичні настрої серед країн Західних Балкан.
Поки що не варто говорити про припинення російського впливу на Сербію і зменшення з нею контактів. Як бачимо, Вучичу потрібні російські енергоносії, особливо газ, і у найближчому майбутньому він сподівається отримати газову угоду з Кремлем на декілька років.
Наостанок, складними залишатимуться і відносини з Приштиною. Вучич може зробити питання косовських сербів одним із ключових у своїй передвиборчій програмі, аби підтримувати імідж «батька всіх сербів» та лідера сербського світу. Розпалювання націоналізму і використання його у політичних інтересах має консолідувати сербський електорат. Окрім того, подальше просування наративу про репресії та етнічні чистки проти косовських сербів є інструментом для здобуття подальшої прихильності США і віддаленість Вашингтону від Приштини. Це негативно впливатиме на косовську владу, де американців традиційно сприймають як стратегічно важливих партнерів.
Винайдення ідеї України, ранньомодерної і модерної: огляд іншомовної україністики
Сучасна українська наука дедалі частіше промовляє до світу раніше, ніж до власного читача. Свіжі концепції спершу з’являються іноземними мовами, а вже потім — якщо пощастить — доходять до українських читачів у перекладі. Часом йдеться не про популяризацію вже здобутого всередині країни консенсусного погляду на певну тему чи період, а про первинний інтелектуальний продукт. Втім, цей вектор працює подвійно. В особливо успішних випадках такі праці стають відкриттям і для світу, і для України: необхідність пояснити свій матеріал тим, хто перебуває поза контекстом, змушує авторів шукати оригінальну методологічну оптику, переформатовувати відомі факти й підніматися на принципово новий рівень узагальнень.
Винайдення ідеї України
Антон Котенко «Обіцянка України. Концептуальна історія націоналізму ХІХ століття». Охfоrd Unіvеrsіty Рrеss, 2026Антон Котенко у книжці «Обіцянка України. Концептуальна історія націоналізму ХІХ століття» звертається до еволюції концепту «Україна» в «довгому ХІХ столітті», роблячи засадничий наголос на просторовій локалізації цієї політичної ідеї. Автор має за плечима досвід перекладу українською фундаментальних праць (зокрема «Айхман в Єрусалимі» Ханни Арендт та «Перетворення націй» Тімоті Снайдера).Антон Котенко постулює, що політична візія поставала на перетині просторовості (який саме простір є нашим) та темпоральності (з якого часу ми ведемо свій відлік). Традиційно в дослідженнях націй вирішальним вважався саме час: аби легітимізувати спільноту, інтелектуали мусили знайти її витоки та вибудувати лінійний наратив про походження — через що саме історикам відводили роль головних «націєтворців».Анон Котенко тим часом спирається на «просторовий поворот» у гуманітаристиці, нагадуючи тезу Коліна Вільямса та Ентоні Сміта про те, що націоналізм — це завжди боротьба за контроль над землею. Для створення нації її необхідно просторово диференціювати від сусідів, окреслити чіткими межами.Дослідник залучає офіційні документи державних органів, енциклопедії, словники, пресу, карти, поштівки, підручники, художню літературу та его-документи. Спираючись на цей матеріал, Антон Котенко простежує хронологію творення концепту України. Першим етапом є конструювання — від задуму 1840-х до його просторового окреслення за допомогою картографування й експедицій під керівництвом Павла Чубинського в 1870-х, надання історичного виміру учнями Володимира Антоновича і зрештою політизації послідовниками Михайла Драгоманова. Другим етапом є поширення — через самовіддану працю з масової просвіти, легальні можливості для якої з’явилися 1906 року після пом’якшення цензури. Насамкінець — територіалізація з 1917 року, що передбачала спробу втілити концепт самостійної України як політичну реальність.Книжка виглядає методологічно цікавою через наголос на важливості просторового виміру в дослідженнях, увагу до історії політичних концептів і їхнього вимушеного замовчування через цензуру в Російській імперії. Автор пропонує не спрощувати історію, підганяючи її під кордони 1991 року, а бачити процеси в їхній невизначеності та можливості альтернативних шляхів. До того ж поряд із постатями рівня Тараса Шевченка чи Михайла Грушевського до уваги взяті внески менш відомих діячів, жінок, представників інших етносів, які творили український рух у різних куточках імперії.Читайте також: Разом — сила: спільноти, що рухали українську історію Після зняття заборони на друк українською 1906 року українські періодичні видання роз’яснювали своїм читачам просторові межі України. Автор наводить як приклади просвітянські брошури, які якраз-таки й мали на меті познайомити широкий загал із тим, що таке Україна, вибудувати спільне символічне поле і в такий спосіб підготувати ґрунт для спільного державного будівництва. Власне, більшість людей, яких сьогодні вважають членами певних національних спільнот, у певний момент навчили того, що вони належать до своїх націй. Україна в цьому сенсі мала і типові, і особливі процеси.Антон Котенко пише про «важку працю» націєтворення, яка обмежувалася великою політикою, а включала й щоденну працю громадських діячів, освітян, усіх, хто робив вибір на користь української ідентичності та масштабував її в несприятливих умовах імперії.Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних Формуванню цього спільного простору сприяло й заохочення «національного туризму» — подорожей українськими землями. Його символічним осердям стала Тарасова гора, а відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві перетворилося на яскраву маніфестацію українськості міста на противагу імперському міфу про перемогу російської зброї. Важливим виміром стало й знайомство українців по обидва береги Збруча.Окремо автор висвітлює деякі прояви естетизації концепту «Україна» в мистецтві — від літератури й живопису до архітектури (зокрема розвитку українського модерну на противагу безликому «будівельному капіталізму»). Зрештою, ця тема заслуговує на окремі розлогі дослідження.Арістотель у Києві
Микола Федяй. Латинська філософія та грецька віра: Києво-Могилянська академія на інтелектуальній мапі ранньомодерної Європи. Fіrеnzе Unіvеrsіty Рrеss, 2026Микола Федяй у книжці «Латинська філософія та грецька віра: Києво-Могилянська академія на інтелектуальній мапі ранньомодерної Європи» простежує, як ранньомодерний Київ ставав інтелектуальним перехрестям, де зустрічалися Схід і Захід, Візантія та латинська Європа. Ця книжка також окреслює інтелектуальний ландшафт свого часу, проте звертається до ранньомодерного інтелектуального середовища, яке створило підґрунтя для процесів кристалізації української ідентичності в наступних століттях. До того ж обидва дослідники прагнуть вивести українську історію з маргінального статусу «сірої зони», де їй століттями відводили місце російські та радянські імперські наративи.Микола Федяй ставить за мету вписати Києво-Могилянську академію та її філософсько-богословську спадщину в ширший контекст європейської історії ідей. Автор справедливо зауважує, що історію університетів і наукових мереж зазвичай окреслювали в межах західного християнства, залишаючи східнослов’янський регіон поза увагою або підпорядковуючи його російським рамкам. Тож дослідник починає від заснування Київської академії нового зразка в 1632 році зусиллями Петра Могили, через єзуїтські впливи Стефана Яворського та протестантські віяння Теофана Прокоповича, і аж до освітніх змін ХVІІІ століття, із занепадом академічної мобільності київських спудеїв, змиканням імперських рамок, послабленням контактів між православними та католиками, інерцією освітніх програм і зрештою приходом нових знань із німецьких земель, що витіснили старі грецькі взірці.Додає поваги клопітка робота з джерелами, текстологічний аналіз рукописних філософських курсів, порівняння їх із західноєвропейськими оригіналами, залучення маргіналій, листів та судових книг, що робить джерелознавчу основу книжки фундаментальною.Водночас, здійснюючи ретельний текстологічний аналіз і доводячи, що чимало київських курсів були прямими списками або адаптаціями паризьких чи єзуїтських підручників, дослідник часом транслює давній скепсис щодо «вторинності» київської школи. У цьому мимоволі відчувається прагнення підловити на плагіаті ранньомодерних книжників, які по-іншому мислили поняття авторського права. Автор описує факт викладання православних ченців за католицькими виданнями як «вражаючий парадокс», і цим мимохіть підживлює дещо наївний погляд на релігійне прикордоння, де вбачається підспудна підозра в «нещирості» київських професорів, а не спокійний, виважений аналіз транскультурного обміну.Зрештою, виклад не зводиться до простежування запозичень і впливів. Автор виходить на рівень проблематизації ідентичності: як самі діячі позиціонували себе в плюральному ранньомодерному світі, як у їхній свідомості співіснували католицький інструментарій та православна ідентичність. Це настільки складна і багатоаспектна тема, що, очевидно, одним дослідженням її годі вичерпати. (Скажімо, один з аспектів — вплив антіохійського осередку візантійської патристики — ґрунтовно висвітлила Дарина Морозова у своїй книжці «Покажи мені людину. Антропологія Антіохійської школи та її спадщина у Київській традиції»).Втілення концепцій на полі бою
Іван Гаврилюк. Невиграна війна. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького й інших козацьких полководців. Локальна історія, 2026Від кабінетного конструювання українська ідея зрештою переходила до етапу втілення на полі бою. Цьому вирішальному для творення суб’єктності майданчику присвячена книжка Івана Гаврилюка «Невиграна війна. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького й інших козацьких полководців», яка спершу вийшла польською мовою, а нещодавно побачила світ українською.Козацька революція середини ХVІІ століття була наслідком формування того ранньомодерного руського світу, про який дискутували могилянські книжники. Іван Гаврилюк пропонує поглянути на цей переламний момент через оптику воєнної доктрини. Логістика, розвідка, союзники, оперативно-стратегічна думка козацьких очільників теж належать до площини інтелектуального — хоча ці знання ранньомодерні воїни здобували на практиці, а не аудиторно (перспективи відкриття воєнних шкіл розглянув Олексій Сокирко у праці «Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648−1764»).Іван Гаврилюк дивиться на козацькі битви крізь призму стратегії і тактики, оперативного планування, управління, взаємодії різних родів військ, ролі командирів, чиї рішення і прорахунки впливали на хід війни й подальше існування Козацької держави. Окрім заслужених компліментів бойовій ефективності козацького війська (ініціатива в бою, маневреність, адаптивність до рельєфу, успішні кампанії з поширення дезінформації, поєднання власних традицій ведення бою з європейськими новаціями), автор веде облік і чинникам, що ставали на заваді перемозі у війні. Це, зокрема, залежність від союзників, обмеженість ресурсів, труднощі з мобілізацією, брак забезпечення вояків, опір реформуванню і, зрештою, неможливість встояти на етапі, коли повстання перетворилося на затяжне міждержавне протистояння.Історія «Хмельниччини», написана мовою сучасних військових категорій, звучить нині вражаюче актуально, ба навіть повчально.Читайте також: Перевірка на дорослість суспільства: чи є попит на «Демобілізованих» Алана Олпорта Розглянуті видання, попри різницю в хронології та дослідницьких оптиках, простежують три взаємопов’язані виміри формування українського дискурсу. Від вибудовування своєї самототожності в ранньомодерній Києво-Могилянській академії, через спробу відстояти цю суб’єктність на полі бою під час Козацької революції, до конструювання модерної нації в ХІХ столітті зі своїми «гімнами бароковим війнам».Дослідження Антона Котенка та Миколи Федяя демонструють, що процес усвідомлення українського простору — від аудиторій ХVІІ століття до просвітянських брошур ХІХ століття — був тривалим інтелектуальним зусиллям. І знання обох цих етапів важливе для розуміння того, як поставала ідея України. Іван Гаврилюк додає до цієї картини наслідки незнання.Важливість цих праць полягає в переосмисленні усталених дослідницьких рамок. Автори звертають увагу на складність описуваних процесів: варіативність рішень і щоденну працю як чинник великої історії.Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
За сім місяців до президентських виборів у Франції Україна стає однією з помітних тем виборчої кампанії, яка зосереджена передусім на внутрішніх проблемах. Від рішучої підтримки Габріеля Атталя та Рафаеля Глюксманна до неоднозначніших позицій Марін Ле Пен, Еріка Земмура та Жан-Люка Меланшона — між кандидатами вже проступають перші лінії розмежування. Проте Україна залишається політично чутливою темою, якої вони не можуть уникнути, хоча висловлюються щодо неї вкрай обережно.
До президентських виборів у Франції залишається трохи менш ніж сім місяців: перший тур відбудеться 18 квітня наступного року, другий — 2 травня. Однак кампанія вже у розпалі. Франція давно не бачила настільки ранньої, насиченої і, головне, настільки розпорошеної передвиборчої боротьби: вже у вересні про участь у виборах заявили майже три десятки кандидатів.
На крайньому лівому фланзі, якщо не брати до уваги кількох маргінальніших кандидатів, впевнено домінує Жан-Люк Меланшон із приблизно 16 % підтримки. Його електоральна база незрівнянно ширша, ніж у кандидата від комуністів Фаб’єна Русселя, чий рейтинг коливається близько 3 %. На протилежному кінці політичного спектра співвідношення сил схоже: серед безлічі дрібних кандидатів безумовно лідирує Марін Ле Пен із понад 30 % підтримки, тоді як Ерік Земмур має близько 3–4 %.
Правий кандидат Брюно Ретайо тим часом зашпортався на старті: соціологічні опитування дають йому від 7 до 10,5 % виборців. Центральний блок усе ще шукає свого кандидата. Двоє колишніх прем’єр-міністрів Емманюеля Макрона — Едуар Філіпп і Габріель Атталь — змагаються, зокрема, за цей політичний простір, тоді як Соціалістичній партії та її партнерам ще належить визначитися зі своїм кандидатом на праймеріз 10 жовтня.
Зі зрозумілих причин на початку кампанії найбільше обговорюються катастрофічний стан державних фінансів і заплановані на наступний рік бюджетні скорочення. До них додаються купівельна спроможність і, звісно, імміграція — улюблена тема Марін Ле Пен, яка й надалі значно випереджає суперників в опитуваннях. Утім, це зовсім не означає, що Україна відійшла на другий план, — попри бажання деяких кандидатів, зокрема Марін Ле Пен і Жан-Люка Меланшона, цю тему оминати.
Ба більше, Україна посідає особливе місце в закордонних поїздках претендентів на Єлисейський палац. Брюно Ретайо, кандидат від партії «Республіканці», обрав саме її для своєї першої закордонної поїздки як кандидат: з 20 по 22 травня 2026 року він відвідав, зокрема, Київ і Бучу. Кількома днями пізніше, 26 травня, до Києва приїхав Едуар Філіпп, де зустрівся з Володимиром Зеленським. Це була вже його третя поїздка в Україну від початку повномасштабного російського вторгнення. Габріель Атталь, своєю чергою, провів кілька днів в Україні ще у вересні 2025 року. Ще один кандидат, Рафаель Глюксманн, має давній політичний зв’язок з Україною: він був у Києві ще під час Помаранчевої революції, а у 2014 році повернувся на Майдан. Усі вони відкрито демонструють підтримку України і навіть намагаються перетворити її на один із козирів цієї кампанії.
Однак за цим потужним сигналом підтримки поки що стоїть небагато конкретних пропозицій. Певні лінії розмежування, втім, уже починають проступати: з одного боку — Габріель Атталь і Рафаель Глюксманн, якого вважають фаворитом соціалістичних праймеріз, з іншого — Едуар Філіпп і Брюно Ретайо.
Атталь і Глюксманн наразі виступають за найрішучішу лінію. Обидва підтримали ініціативу SkyShіеld, яка передбачає захист частини українського неба, далеко від лінії фронту, європейськими бойовими літаками від російських безпілотників і ракет. Вони також виступають за використання заморожених у Європі російських активів на користь України.
Їхня риторика не залишає місця для двозначності. «Якщо Україна впаде, наступним буде Європейський Союз», — заявив Габріель Атталь після кризової наради, скликаної президентом Республіки 18 вересня. Раніше він уже писав у соцмережі Х, що відтепер неможливо «відокремлювати нашу безпеку від безпеки України». Рафаель Глюксманн, своєю чергою, підтримує Україну від перших годин повномасштабного вторгнення і від 24 лютого 2022 року регулярно бере участь у демонстраціях на її підтримку.
Позиція Едуара Філіппа поки що сформульована стриманіше. Його підтримка України не викликає сумнівів: під час поїздки до Києва він, зокрема, виступив за вступ України до НАТО, а також за присутність європейських військових після завершення війни, щоб стримати Росію від нового нападу. Наталі Луазо, яка відповідає за міжнародні питання в партії Філіппа, також підписала звернення на підтримку SkyShіеld і сама брала участь у численних акціях на підтримку України.
Складніша ситуація у «Республіканців». Чітка й рішуча підтримка України з боку Брюно Ретайо не завадила появі розбіжностей усередині його власної партії. У вересні віцепрезидент «Республіканців» Жульєн Обер заявив в ефірі ВFМТV, що з бюджетних міркувань допомогу Україні «без сумніву, доведеться скоротити». Тим самим він долучився до полеміки, яку кількома днями раніше розпочав Луї Аліо, віцепрезидент партії Марін Ле Пен. Той спричинив справжній скандал, заявивши, що після приходу до влади «Національне об’єднання» «перекриє кран» допомоги Україні. Після цього пролунало кілька уточнень, часом суперечливих. Депутат Жан-Філіпп Тангі запевнив, що «Національне об’єднання» виконає зобов’язання, взяті Францією. Через кілька днів в інтерв’ю телеканалу LСІ Марін Ле Пен пом’якшила формулювання, водночас підтвердивши можливість скорочення фінансової допомоги: «Це не є актом ворожості щодо України. Ми можемо продовжувати навчати їхніх солдатів, можемо й надалі надавати їм техніку, щоб вони могли захищатися. Але фінансово ми більше не можемо».
Утім, цей бюджетний аргумент переконує далеко не всіх. «Двостороння допомога Франції Україні у 2026 році — це близько 600 мільйонів євро, тобто 0,02 % ВВП, — коментує військовий експерт Орельєн Дюшен. — Франція надала 12 мільярдів за чотири роки, Німеччина дає 12 мільярдів на рік. Ми даємо менше, ніж Данія чи Нідерланди, це смішно. Ми нічого не заощадимо, натомість політична ціна для Франції буде колосальною». Схоже, меседж почули: відтоді представники партії Марін Ле Пен в ефірах французьких телеканалів пом’якшують риторику, запевняючи, що насправді йдеться лише про можливий перегляд обсягу допомоги та більшу прозорість у використанні цих коштів.
Річ у тім, що у Франції відверта ворожість до України електорально невигідна. Марін Ле Пен та Ерік Земмур уже поплатилися за неї у 2022 році. «Найпоказовіший випадок — Ерік Земмур, який почав говорити, що не слід приймати українських біженців. Він одразу ж і досить суттєво втратив популярність. Почавши з 15 % намірів голосувати за нього, на виборах він зрештою отримав лише 7 %», — аналізує Філіпп Моро-Шевроле, фахівець із політичної комунікації.
Схоже, цей досвід достатньо травмував найбільш пропутінського з французьких кандидатів — у 2018 році він публічно заявляв: «Я мрію про французького Путіна», — і цього разу змусив його бути значно обережнішим. 17 вересня в ефірі ВFМТV Ерік Земмур здивував, визнавши, що помилявся, коли стверджував, що Росія не вторгнеться в Україну. Водночас він відмовився обіцяти, що в разі обрання припинить допомогу Києву. Однак жодної конкретної пропозиції щодо України Земмур так і не сформулював, окрім, як і Марін Ле Пен, заклику розпочати дипломатичні переговори — не пояснивши, так само як і його конкурентка, яким чином він збирається забезпечити їхній успіх.
Та сама «пацифістська» риторика, яка ледве приховує позиції, часто сприятливі для Росії та ворожі до України, домінує, за кількома винятками, і на крайньому лівому фланзі французької політики. Так, у серпні, під час літнього університету Комуністичної партії, її кандидат Фаб’єн Руссель заявив: «Тому що воєнна економіка руйнує нашу країну, тому що війна в Україні руйнує Європу і нашу країну. І треба мати сміливість сказати це, сказати “стоп” цій воєнній економіці й цьому фінансуванню воєн, яке завдає стільки шкоди нашому народові».
Той самий мотив звучить і в «найкращого ворога» Марін Ле Пен — Жан-Люка Меланшона. Лідер «Нескореної Франції» засуджує російське вторгнення і називає підтримку України «легітимною», однак вписує її у значно двозначніший дискурс, що поєднує пацифістські та соціальні аргументи. Зокрема, він виступає проти вступу України до НАТО, хоче вивести Францію з Північноатлантичного альянсу і закликає до «взаємних гарантій безпеки з Росією».
Наприкінці вересня українська тема вже міцно закріпилася у президентській кампанії — часом усупереч бажанню самих кандидатів, які воліли б зосередити дискусію на внутрішніх питаннях. Водночас Україна поки що залишається справжнім політичним мінним полем, яким кожен просувається з надзвичайною обережністю. Адже, попри численні розбіжності — щодо обсягу допомоги, характеру поставленої зброї, гарантій безпеки чи умов майбутніх переговорів, — мало хто сьогодні готовий відкрито виступити за повний розрив із політикою підтримки Києва.
Парадоксально, але саме ця обережність змушує більшість головних кандидатів фактично залишатися в рамках, окреслених досі Емманюелем Макроном. За сім місяців до голосування Україна вже стала однією з тих тем, яких кандидати не можуть ані по-справжньому уникнути, ані торкнутися без ризику. І, можливо, саме в цьому полягає її особливе місце в нинішній кампанії: тоді як кожен прагне дистанціюватися від чинного президента, розв’язана Росією війна поки що змушує їх діяти в політичному просторі, значною мірою сформованому ним.
До президентських виборів у Франції залишається трохи менш ніж сім місяців: перший тур відбудеться 18 квітня наступного року, другий — 2 травня. Однак кампанія вже у розпалі. Франція давно не бачила настільки ранньої, насиченої і, головне, настільки розпорошеної передвиборчої боротьби: вже у вересні про участь у виборах заявили майже три десятки кандидатів.
На крайньому лівому фланзі, якщо не брати до уваги кількох маргінальніших кандидатів, впевнено домінує Жан-Люк Меланшон із приблизно 16 % підтримки. Його електоральна база незрівнянно ширша, ніж у кандидата від комуністів Фаб’єна Русселя, чий рейтинг коливається близько 3 %. На протилежному кінці політичного спектра співвідношення сил схоже: серед безлічі дрібних кандидатів безумовно лідирує Марін Ле Пен із понад 30 % підтримки, тоді як Ерік Земмур має близько 3–4 %.
Правий кандидат Брюно Ретайо тим часом зашпортався на старті: соціологічні опитування дають йому від 7 до 10,5 % виборців. Центральний блок усе ще шукає свого кандидата. Двоє колишніх прем’єр-міністрів Емманюеля Макрона — Едуар Філіпп і Габріель Атталь — змагаються, зокрема, за цей політичний простір, тоді як Соціалістичній партії та її партнерам ще належить визначитися зі своїм кандидатом на праймеріз 10 жовтня.
Зі зрозумілих причин на початку кампанії найбільше обговорюються катастрофічний стан державних фінансів і заплановані на наступний рік бюджетні скорочення. До них додаються купівельна спроможність і, звісно, імміграція — улюблена тема Марін Ле Пен, яка й надалі значно випереджає суперників в опитуваннях. Утім, це зовсім не означає, що Україна відійшла на другий план, — попри бажання деяких кандидатів, зокрема Марін Ле Пен і Жан-Люка Меланшона, цю тему оминати.
Ба більше, Україна посідає особливе місце в закордонних поїздках претендентів на Єлисейський палац. Брюно Ретайо, кандидат від партії «Республіканці», обрав саме її для своєї першої закордонної поїздки як кандидат: з 20 по 22 травня 2026 року він відвідав, зокрема, Київ і Бучу. Кількома днями пізніше, 26 травня, до Києва приїхав Едуар Філіпп, де зустрівся з Володимиром Зеленським. Це була вже його третя поїздка в Україну від початку повномасштабного російського вторгнення. Габріель Атталь, своєю чергою, провів кілька днів в Україні ще у вересні 2025 року. Ще один кандидат, Рафаель Глюксманн, має давній політичний зв’язок з Україною: він був у Києві ще під час Помаранчевої революції, а у 2014 році повернувся на Майдан. Усі вони відкрито демонструють підтримку України і навіть намагаються перетворити її на один із козирів цієї кампанії.
Однак за цим потужним сигналом підтримки поки що стоїть небагато конкретних пропозицій. Певні лінії розмежування, втім, уже починають проступати: з одного боку — Габріель Атталь і Рафаель Глюксманн, якого вважають фаворитом соціалістичних праймеріз, з іншого — Едуар Філіпп і Брюно Ретайо.
Атталь і Глюксманн наразі виступають за найрішучішу лінію. Обидва підтримали ініціативу SkyShіеld, яка передбачає захист частини українського неба, далеко від лінії фронту, європейськими бойовими літаками від російських безпілотників і ракет. Вони також виступають за використання заморожених у Європі російських активів на користь України.
Їхня риторика не залишає місця для двозначності. «Якщо Україна впаде, наступним буде Європейський Союз», — заявив Габріель Атталь після кризової наради, скликаної президентом Республіки 18 вересня. Раніше він уже писав у соцмережі Х, що відтепер неможливо «відокремлювати нашу безпеку від безпеки України». Рафаель Глюксманн, своєю чергою, підтримує Україну від перших годин повномасштабного вторгнення і від 24 лютого 2022 року регулярно бере участь у демонстраціях на її підтримку.
Позиція Едуара Філіппа поки що сформульована стриманіше. Його підтримка України не викликає сумнівів: під час поїздки до Києва він, зокрема, виступив за вступ України до НАТО, а також за присутність європейських військових після завершення війни, щоб стримати Росію від нового нападу. Наталі Луазо, яка відповідає за міжнародні питання в партії Філіппа, також підписала звернення на підтримку SkyShіеld і сама брала участь у численних акціях на підтримку України.
Складніша ситуація у «Республіканців». Чітка й рішуча підтримка України з боку Брюно Ретайо не завадила появі розбіжностей усередині його власної партії. У вересні віцепрезидент «Республіканців» Жульєн Обер заявив в ефірі ВFМТV, що з бюджетних міркувань допомогу Україні «без сумніву, доведеться скоротити». Тим самим він долучився до полеміки, яку кількома днями раніше розпочав Луї Аліо, віцепрезидент партії Марін Ле Пен. Той спричинив справжній скандал, заявивши, що після приходу до влади «Національне об’єднання» «перекриє кран» допомоги Україні. Після цього пролунало кілька уточнень, часом суперечливих. Депутат Жан-Філіпп Тангі запевнив, що «Національне об’єднання» виконає зобов’язання, взяті Францією. Через кілька днів в інтерв’ю телеканалу LСІ Марін Ле Пен пом’якшила формулювання, водночас підтвердивши можливість скорочення фінансової допомоги: «Це не є актом ворожості щодо України. Ми можемо продовжувати навчати їхніх солдатів, можемо й надалі надавати їм техніку, щоб вони могли захищатися. Але фінансово ми більше не можемо».
Утім, цей бюджетний аргумент переконує далеко не всіх. «Двостороння допомога Франції Україні у 2026 році — це близько 600 мільйонів євро, тобто 0,02 % ВВП, — коментує військовий експерт Орельєн Дюшен. — Франція надала 12 мільярдів за чотири роки, Німеччина дає 12 мільярдів на рік. Ми даємо менше, ніж Данія чи Нідерланди, це смішно. Ми нічого не заощадимо, натомість політична ціна для Франції буде колосальною». Схоже, меседж почули: відтоді представники партії Марін Ле Пен в ефірах французьких телеканалів пом’якшують риторику, запевняючи, що насправді йдеться лише про можливий перегляд обсягу допомоги та більшу прозорість у використанні цих коштів.
Річ у тім, що у Франції відверта ворожість до України електорально невигідна. Марін Ле Пен та Ерік Земмур уже поплатилися за неї у 2022 році. «Найпоказовіший випадок — Ерік Земмур, який почав говорити, що не слід приймати українських біженців. Він одразу ж і досить суттєво втратив популярність. Почавши з 15 % намірів голосувати за нього, на виборах він зрештою отримав лише 7 %», — аналізує Філіпп Моро-Шевроле, фахівець із політичної комунікації.
Схоже, цей досвід достатньо травмував найбільш пропутінського з французьких кандидатів — у 2018 році він публічно заявляв: «Я мрію про французького Путіна», — і цього разу змусив його бути значно обережнішим. 17 вересня в ефірі ВFМТV Ерік Земмур здивував, визнавши, що помилявся, коли стверджував, що Росія не вторгнеться в Україну. Водночас він відмовився обіцяти, що в разі обрання припинить допомогу Києву. Однак жодної конкретної пропозиції щодо України Земмур так і не сформулював, окрім, як і Марін Ле Пен, заклику розпочати дипломатичні переговори — не пояснивши, так само як і його конкурентка, яким чином він збирається забезпечити їхній успіх.
Та сама «пацифістська» риторика, яка ледве приховує позиції, часто сприятливі для Росії та ворожі до України, домінує, за кількома винятками, і на крайньому лівому фланзі французької політики. Так, у серпні, під час літнього університету Комуністичної партії, її кандидат Фаб’єн Руссель заявив: «Тому що воєнна економіка руйнує нашу країну, тому що війна в Україні руйнує Європу і нашу країну. І треба мати сміливість сказати це, сказати “стоп” цій воєнній економіці й цьому фінансуванню воєн, яке завдає стільки шкоди нашому народові».
Той самий мотив звучить і в «найкращого ворога» Марін Ле Пен — Жан-Люка Меланшона. Лідер «Нескореної Франції» засуджує російське вторгнення і називає підтримку України «легітимною», однак вписує її у значно двозначніший дискурс, що поєднує пацифістські та соціальні аргументи. Зокрема, він виступає проти вступу України до НАТО, хоче вивести Францію з Північноатлантичного альянсу і закликає до «взаємних гарантій безпеки з Росією».
Наприкінці вересня українська тема вже міцно закріпилася у президентській кампанії — часом усупереч бажанню самих кандидатів, які воліли б зосередити дискусію на внутрішніх питаннях. Водночас Україна поки що залишається справжнім політичним мінним полем, яким кожен просувається з надзвичайною обережністю. Адже, попри численні розбіжності — щодо обсягу допомоги, характеру поставленої зброї, гарантій безпеки чи умов майбутніх переговорів, — мало хто сьогодні готовий відкрито виступити за повний розрив із політикою підтримки Києва.
Парадоксально, але саме ця обережність змушує більшість головних кандидатів фактично залишатися в рамках, окреслених досі Емманюелем Макроном. За сім місяців до голосування Україна вже стала однією з тих тем, яких кандидати не можуть ані по-справжньому уникнути, ані торкнутися без ризику. І, можливо, саме в цьому полягає її особливе місце в нинішній кампанії: тоді як кожен прагне дистанціюватися від чинного президента, розв’язана Росією війна поки що змушує їх діяти в політичному просторі, значною мірою сформованому ним.
Провал ХДС і майбутнє Мерца: що показали земельні вибори у Німеччині
У неділю, у Мекленбурзі-Передній Померанії та Берліні відбулися земельні вибори, результати яких канцлер Німеччини та лідер «Християнсько-демократичного союзу» (ХДС) Фрідріх Мерц охарактеризував як «катастрофу».Так, у Мекленбурзі-Передній Померанії партія здобула тільки 4,9 % голосів і вперше в історії не потрапила до одного з земельних парламентів. У Берліні впевнену перемогу здобула Ліва партія, отримавши 25,7 % голосів, а ХДС — 18,8 %, що на майже десять відсотків менше, ніж на попередніх виборах. Раніше Тиждень також писав про вибори у східнонімецькій федеральній землі Саксонія-Ангальт, де ХДС, який очолював уряд землі, обвалився до 17,2 %, що майже вдвічі гірше, якщо порівнювати з останніми виборами до ландтагу (у 2021 році партія отримала 37,1 %).
ХДС опинився між двох партій: які ще причини таких результатів виборів?
Ці результати виборів стали одним із найсерйозніших електоральних ударів для Християнсько-демократичного союзу за всю історію Німеччини. Одне з ключових пояснень полягає у тому, що партія втратила можливість вести власну виборчу кампанію в умовах, коли головне протистояння розгорнулося між двома іншими партіями.«Загалом результат є продовженням тенденції, яка вже була помітна у Саксонії-Ангальті, але це не просто чергова реакція другого порядку проти федерального уряду. Соціал-демократична партія Німеччини також входить до складу цього уряду, однак у Мекленбурзі-Передній Померанії виступила значно краще. Мануела Швезіг скористалася перевагами чинної посади та неодноразово дистанціювалася від Берліна. Вирішальне значення також мала специфічна конкуренція між Соціал-демократичною партією та “Альтернативою для Німеччини”. Вибори перетворилися на боротьбу за те, яка з цих двох партій стане найсильнішою політичною силою, і ХДС опинився затиснутим між ними. Тому місцева організація, сила кандидатів і політичний контекст на рівні федеральної землі явно мали значення», — зазначає Тижню політолог, керівник Центру даних і методології Кластера передового досвіду «Оскарження ліберального сценарію» у Вільному університеті Берліна та старший запрошений дослідник WZВ Хейко Гіблер.Він також додає, що Мерц не несе відповідальності за все, що відбувається на виборах у федеральній землі.«Однак його уряд та його політика не полегшили ситуацію для ХДС. Розрив між обіцяними змінами та помітними результатами, а також публічні конфлікти всередині коаліції сприяли слабкій стартовій позиції партії. Отже, федеральна політика була важливим фоновим чинником, але сама по собі не є достатнім поясненням», — підкреслює Хейко Гіблер.Як зазначає Тижню німецький політолог, професор Університету Віттен/Гердеке та експерт із виборів, прогнозування результатів і політичної поведінки Лукас Штьотцер, для партії, яка вважає себе «державотворчою» (stааtstrаgеnd), такий результат — це величезний шок.«Однак причин є кілька. Низька оцінка уряду Мерца на федеральному рівні, безумовно, має значення для слабких електоральних результатів ХДС на трьох виборах у федеральних землях. Але виборча кампанія ХДС у Мекленбурзі-Передній Померанії також не запропонувала чіткого бачення того, як партія могла би досягти кращого результату. Нарешті, динаміка кампанії у Мекленбурзі-Передній Померанії була зосереджена на боротьбі за перше місце між Соціал-демократичною партією та “Альтернативою для Німеччини”, причому перша з них прагнула не допустити перемоги другої. Схоже, це призвело до певного стратегічного голосування серед виборців ХДС, які хотіли не допустити перемоги “АдН”», — наголошує він.Директор Інституту дослідження демократії Університету Геттінгена, професор дослідження демократії, який спеціалізується на політичних партіях і політичній культурі, Сімон Францманн каже Тижню, що йшлося про поєднання місцевої слабкості, невдоволення федеральним урядом і структурної слабкості ХДС за межами регіонів із сильною католицькою присутністю.«Насамперед треба згадати низькі показники компетентності ХДС у Мекленбурзі-Передній Померанії. Навіть коли йдеться про економічну політику, виборці цієї федеральної землі мало довіряють партії. У питаннях імміграції та внутрішньої безпеки ХДС вже поступився “АдН”. Водночас в інших федеральних землях її компетентність в економічній сфері залишається сильною. Без компетентності в економічних питаннях ХДС втрачає свою унікальну перевагу. Саме це тепер обернулося проти неї у нинішньому місцевому протистоянні між Соціал-демократичною партією та “Альтернативою для Німеччини”», — підкреслює він.Сімон Францманн також уточнює, що до цього додається дуже низька оцінка федеральної політики.«І, нарешті, існує структурна слабкість, спільна майже для всіх основних правоцентристських партій у Західній Європі. За межами переважно католицьких регіонів ХДС протягом десятиліть намагалася зацікавити молодь. Тепер це також стає очевидним у сукупності результатів виборів», — додає він.Чи залишиться Мерц канцлером?
Ще раніше, у серпні, у Німеччині дедалі активніше почали обговорювати можливість зміни канцлера на тлі падіння популярності Мерца, зростання підтримки «Альтернативи для Німеччини» та хвилі внутрішньопартійних проблем у ХДС/ХСС. Результати виборів лише актуалізували це питання. Однак між політичним ослабленням канцлера і реальною процедурою його заміни є суттєва різниця.«Наразі немає чіткого розуміння того, хто хоче, має або міг би замінити Мерца. Тож, думаю, він залишиться на посаді, щоб довести до кінця нинішні реформи. Однак це буде непростим завданням, оскільки частина представників як ХДС, так і Соціал-демократичної партії Німеччини закликає скоригувати реформи у відповідь на слабкі результати виборів», — зазначає Тижню Лукас Штьотцер.Хейко Гіблер також додає, що сам по собі нинішній результат та попередні поразки на виборах у федеральних землях навряд чи призведуть до негайної спроби замінити Мерца. Вирішальним, за його словами, буде не сама кількість невдалих виборів, а поява переконливої альтернативи.«Заміна канцлера вимагала би не лише більшості всередині ХДС, а й наступника, прийнятного для парламентської фракції ХДС/ХСС і, зрештою, для Соціал-демократичної партії Німеччини, оскільки його можна замінити лише шляхом конструктивного вотуму недовіри. Очевидно, що наразі жодна з партій урядової коаліції не зацікавлена у проведенні дострокових виборів. Тому політичні позиції Мерца ослаблені, але інституційно та стратегічно він захищений. Його становище стало би справді хитким, якби партія дійшла висновку, що саме його лідерство стало перешкодою для відновлення її електоральних позицій, і якби реалістичний наступник міг заручитися більшістю. Наразі перша умова стає дедалі більш імовірною, а друга поки що не є встановленим фактом», — каже він.Тим часом, Сімон Францманн звертає увагу на парадокс: потенційні наступники можуть бачити та усвідомлюють проблеми нинішнього канцлера, але це не означає, що вони готові взяти на себе відповідальність за уряд у складній ситуації.«Це звучить дещо парадоксально, але я підозрюю, що Мерца замінять лише тоді, коли стане зрозуміло, що ХДС вже досягла найнижчої точки своєї популярності і незабаром ситуація знову почне покращуватися. Можна уявити, наприклад, що дуже хороший результат ХДС на земельних виборах у Північному Рейні-Вестфалії для тамтешнього прем’єр-міністра від ХДС Вюста можна було б інтерпретувати як голос на підтримку заміни Мерца на Вюста. Інша можливість полягає у тому, що Мерц, якого вже зараз дуже критично сприймають, зробить нові необачні публічні заяви. У такому разі його можуть замінити ще раніше. Це було би радше панічною реакцією, подібною до ситуації, коли футбольний клуб звинувачує тренера у серії поразок», — зазначає він Тижню.Ще один фактор, здатний змінити цю логіку, — зовнішньополітична ситуація.Політолог, професор політичної поведінки та представництва Університету імені Йоганна Гутенберга в Майнці, який спеціалізується на виборчій поведінці та дослідженні політичних партій, Константін Вуртманн зауважує, що стабільність позицій канцлера залежатиме не лише від внутрішньонімецької політики, а й від того, як глобальна ситуація.«Якщо ситуація в Україні й надалі загострюватиметься, оскільки Росія ще більше посилить ескалацію або атакує державу-члена НАТО, це, безумовно, стабілізує позиції Мерца. У такій ситуації ніхто не хоче зміни канцлера», — додає він Тижню.Паралелі з Меркель: чи може Мерц залишитися канцлером без керівництва ХДС?
Окреме питання — чи обов’язково зміна лідера ХДС означала би зміну канцлера. Формально це не так: посади голови партії та федерального канцлера є різними. Тому теоретично ХДС могла би обрати нового партійного лідера, тоді як Мерц продовжив би очолювати федеральний уряд. Саме на такий варіант вказує досвід 2018 року, коли Ангела Меркель залишила посаду голови ХДС, але продовжила залишатися федеральною канцлеркою.На думку Хейка Гіблера, такий сценарій є конституційно та політично можливим. За його словами, це могло би знову стати компромісом: партія могла би обрати нового лідера, уникаючи водночас значно більш дестабілізуючого кроку — зміни уряду посеред законодавчого терміну.«Однак для Мерца такий сценарій був би ще складнішим, ніж для Меркель. Вона все ще мала значний авторитет як канцлерка, а зміну керівництва партії можна було представити як контрольоване оновлення. Авторитет Мерца вже безпосередніше пов’язаний з електоральними результатами партії та його заявкою на представлення фундаментальних політичних змін. Знову ж таки, для цього також знадобився б альтернативний кандидат», — додає він.Сімон Францманн також вважає такий сценарій можливим, але звертає увагу на відмінності між нинішньою ситуацією та досвідом Меркель.«На мою думку, це не відповідало б стилю чи саморозумінню Мерца, а також тривалішому саморозумінню та традиції ХДС. Хоча Меркель більше не була лідеркою партії, близька до неї соратниця Крамп-Карренбауер очолювала партію з грудня 2018 року. Таким чином, це не була настільки драматична зміна керівництва партії, як могло би здатися на перший погляд. Наразі я не бачу нікого, хто міг би виконувати для Мерца ту роль, яку Крамп-Карренбауер виконувала для Меркель і яку вона могла би виконувати для Мерца. Це був би один із варіантів підготовки цілеспрямованої стратегії, за якої Мерц не балотувався би на виборах 2029 року. Я також не радив би ХДС робити це зараз. Катастрофічні результати виборів для федерального уряду в середині законодавчого терміну не є чимось незвичайним, і ХДС вже стикалася з таким за часів Гельмута Коля, хоча, звісно, не настільки драматично, як зараз», — каже він Тижню.Страхування воєнних ризиків: як бізнесу компенсувати збитки від російської агресії
Ворог невпинно знищує український бізнес, який тільки в цьому році зазнав збитків на $10 млрд. Розбираємося, як підприємцям застрахувати своє майно, що їм можуть запропонувати приватні страховики і держава.
Коротка пам’ять чи свідома диверсія
Нещодавно деякі представники українського медійного середовища висловили думку, що владі варто було б порадитися з бізнесом, перш ніж знищувати склади Wіldbеrrіеs, Оzоn та інші логістичні центри, які обслуговують в тому числі російську армію.Ми ніколи не дізнаємося, що є причиною таких заяв: коротка пам’ять чи свідоме бажання підірвати довіру до військово-політичного керівництва України. Проте незайвим буде нагадати, що росіяни почали знищувати наші склади задовго до українських ударів. Наприклад, об’єкти «Нової пошти» були під атаками з перших днів великої війни, а перший великий термінал зазнав влучань 22 квітня 2022 року у Коротичі під Харковом. Перші удари по Wіldbеrrіеs були здійснені 18 липня 2026-го, хоча росіяни почали літню кампанію масованих ударів по українських складах ще 5 червня.Втім, що б не казали різного роду капітулянти, ворожі атаки по нашому тилу постійно завдають значної шкоди українському бізнесу. Лише у 2026 році Мінекономіки оцінює суму збитків від руйнувань інфраструктури у $10 млрд. Йдеться про знищення складських та офісних приміщень, блокування портів та інших логістичних шляхів, знищення АЗС тощо. Систематична шкода завдається не тільки на прифронтових і прикордонних територіях, а й дедалі більше вглиб України.Для забезпечення роботи в таких екстремальних умовах бізнесу потрібні механізми компенсації збитків: страхування, пільгове кредитування тощо. Нині ми розглянемо, яким чином українські підприємці можуть компенсувати втрати, яких їм завдає агресор.Страхові компанії та Експортно-кредитне агентство
Певна річ, проблема страхування воєнних ризиків для більшості українського бізнесу набула гострої актуальності у 2022 році. На той час ні приватні страховики, ні держава не мали готового механізму покриття підприємницьких збитків, спричинених діями ворога.Ситуація почала змінюватися у 2023 році. Тоді приватні страхові компанії почали продавати продукти з незначними сумами відшкодування, а на рівні держави почала з’являтися законодавча база. Наприклад, 22 листопада 2023-го було ухвалено Закон 3497-ІХ «Про внесення змін до Закону України “Про фінансові механізми стимулювання експортної діяльності” щодо страхування інвестицій в Україні від воєнних ризиків». Таким чином, уряд вирішив зробити базовим органом у воєнно-страховій галузі Експортно-кредитне агентство (ЕКА).Нині провідні українські страховики продають поліси для захисту нерухомості, обладнання, товарних залишків тощо. Не дивно, що вартість таких страхових продуктів є доволі високою, особливо на територіях з високим рівнем ризику. У середньому, якщо базова страховка майна коштує 0,1-0,3 % від вартості об’єкта, то додатковий воєнний ризик піднімає страхову премію до 0,5-4 %. Тобто якщо об’єкт вартістю 10 млн грн страхують за високим тарифом 4 %, бізнес має сплатити 400 тис грн на рік.Тут вступає в гру держава, а саме згадане вище ЕКА. Його перша функція – компенсація вартості страхування воєнних ризиків, що діє з 1 січня 2026-го. Агентство компенсує частину страхової премії понад 1 % страхового тарифу за воєнними ризиками. Максимальна компенсація для одного підприємства – 3 млн грн за рік.Цей інструмент доступний для бізнесу на всій підконтрольній території України. Для участі у програмі потрібно сплатити внесок 5000 грн. За даними Європейської Бізнес Асоціації, станом на початок липня 2026 було подано 63 заяви на загальну вартість страхового покриття 7,9 млрд грн, потенційний обсяг компенсації – понад 94 млн грн.Не менш важливим є інструмент перестрахування, за якого ЕКА гарантує частину страхових виплат перед страховиками. Наприклад, у разі настання страхового випадку через агресію РФ бізнес отримує виплату від страхової компанії, після чого ЕКА компенсує страховій компанії частину цієї виплати.Кредити й гранти
Інший механізм, який ЕКА пропонує окремо від приватних страховиків – програма компенсації за пошкоджене майно. Вона так само діє з 1 січня 2026-го, її розмір – до 30 млн грн на рік. Станом на початок липня 2026 року було погоджено 139 заяв на 2,67 млрд грн компенсації.Однак ця програма, порівняно з першою, має обмеження. Майно повинне бути розташоване на територіях підвищеного ризику, до яких відносять Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Харківську, Херсонську та Чернігівську області (крім ТОТ). Київської у переліку немає, але її можуть туди невдовзі додати.Внесок за участь у програмі – 0,5 % від загальної суми ймовірного збитку. Це означає, що бізнес, який хоче мати максимальне покриття у розмірі 30 млн грн, має сплатити внесок на суму 150 тис грн. Внески не повертаються, якщо пошкодження майна на відбулося.Далі ми переходимо до допомоги, що надається урядом без участі ЕКА. Основний інструмент тут – програма «5-7-9», через яку можна отримати кредит для відновлення майна, пошкодженого або знищеного внаслідок збройної агресії, на суму до 150 млн грн. У перші два роки ставка становить 0,1 % річних, після чого – 5 %, 7 % або 9 % залежно від виду бізнесу та динаміки кількості робочих місць.Для бізнесу, що втратив виробничі потужності й хоче їх відбудувати або модернізувати, уряд пропонує гранти на суму до 16 млн грн. Грант надається на основі бізнес-плану зі співфінансуванням, де частка держави залежить від типу бізнесу й території. Тобто грант не є прямою компенсацією збитку, а радше інструментом фінансування проєкту відновлення, який компанія має частково профінансувати самостійно.Останньою державною програмою, яку ми розглянемо, є програма «Точка опори». Вона дає змогу отримати компенсацію частини зарплатні та ЄСВ працівників у період вимушеного простою або зупинки трудових договорів через пошкодження майна. Сума допомоги разом з нарахованою зарплатнею та ЄСВ за період простою розраховується у межах двох мінімальних заробітних плат на одного працівника на місяць, що у 2026 році становить 17 294 грн.Останнє, про що варто згадати у контексті відшкодувань за пошкоджене майно підприємств – це юридична фіксація збитків для отримання статусу потерпілого. Підприємство має зібрати доказову базу, на підставі якої воно може надалі подавати позов до Росії, звертатися до ЕКА, страховика або Реєстру збитків. Позов подається у господарському суді. Цим відбувається фіксація суми збитків, що потенційно може бути використане для подальшого стягнення, зокрема, за рахунок заморожених російських активів або інших міжнародних механізмів.Жодна допомога не буде достатньою
Яким би довгим не був перелік програм допомоги, втрати бізнесу від ворожих ударів завжди будуть більшими, ніж будь-які суми компенсації. Адже йдеться не тільки про втрату майна певної вартості, але й про збитки від неможливості продовжувати діяльність бізнесу до моменту відновлення.Втім, нині ми не маємо альтернативи високому рівню залученості держави, тому що збитки бізнесу постійно зростають, додаючи дедалі більше навантаження на страховий ринок.Пріоритетом для уряду має бути розвиток співпраці з приватними страховими компаніями: механізми перестрахування та компенсації премій. З ринкового погляду перший є більш виправданим, позаяк він не створює прямого стимулу до підвищення страхових премій. Зрештою, страховий ринок має стати самодостатнім, а участь держави – зменшитися.Блиск та вбогість французької лівиці
У перспективі прийдешніх президентських виборів перед французькою лівицею постає історична відповідальність: не лише, як це для неї звично, «не допустити приходу до влади крайніх правих», а насамперед — не перетворитися на інструмент московських впливів.Від початку повномасштабної війни українська тема стала постійною складовою внутрішніх політичних дебатів Франції. Мова не лише про гроші, які французький уряд виділяє на підтримку України. Тутешні політики сперечаються про доцільність збільшення військових бюджетів, дієвість НАТО, доцільність ЄС, імміграційну політику… З одного боку, жваві дискусії — ознака доброго здоров’я демократичного суспільства, з другого — ці дебати всотують, як губка, російські впливи. Як і в будь-якій іншій країні світу, не всі місцеві політики мають до тих впливів залізний імунітет.Нині французька лівиця переживає важливий політичний період. 9 та 10 жовтня запланований праймеріз соціалістів, у якому зможе взяти участь кожен громадянин, який сплатив 15 євро на рахунок соцпартії. Станом на нині сім кандидатів уже заявили про участь у праймеріз:
- лідер соціалістів Олів’є Фор,колишня кандидатка в президенти Сеголен Руаяль,депутат Європарламенту, голова партії «Публічний простір» Рафаель Глюксманн,лідер партії «Республіканська та соціалістична лівиця» Емманюель Морель,депутат соціаліст Жером Гедж,колишній соціаліст, засновник Руху за розвиток Фаб’єн Вердьє,суддя з Руану, соціаліст Філіп Брун.
Деколонізація музеїв і щоденного життя
У 2022 році світова мистецька спільнота роззирнулася навколо і побачила, що в кімнаті весь цей час був ще хтось — Україна, країна, де розташований географічний центр Європи і яка дала світу багато культурних явищ і постатей, але залишалася невидимою впродовж століть. Відкрита група — колектив сучасних українських митців, що, зокрема, представляв Україну на Венеційській бієнале 2019 року як куратори — у своєму тодішньому тексті вивела термін «степи під сніговими ковдрами», які простягаються приблизно в кордонах сучасної України. Їм ішлося про карту, надруковану у дослідницькому виданні МОМА 2018 року про пострадянську мистецьку сцену. На розгорті з мапою було дбайливо нанесено міста, які відвідали закордонні дослідники, аби представити західному читачеві маловідомий постсоціалістичний блок, — а на місці України там зяяв порожній, білий, як сніг, аркуш. Як століттями Росія стирала згадку про українську культуру на умовних трьох рівнях — буквально грабуючи її надбання, називаючи їх своїми та поширюючи свій образ на всю так звану Східну Європу, — читайте в статті-роздумі.
Фізичне викрадення, тобто пограбування
Цей, здавалося б, розбійницький метод здобуття цінностей можна простежити впродовж усієї історії існування російської держави. І навіть до: згадаймо чи не найвідоміший приклад із часів Середньовіччя — Вишгородську ікону Божої Матері, подаровану Мстиславові Великому Константинопольським патріархом у 1131 році. Впродовж кількох років вона зберігалася в Богородичному дівочому монастирі в Вишгороді, під Києвом, де князь мав одне з заміських угідь, допоки під час відомого великого набігу на Київ 1155 року Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, не вкрав її та не привіз до Москви як трофей і святиню. Про це згадує Михайло Грушевський у «Історії України-Руси»: «Андрій Боголюбський виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою Вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії». Через кілька століть ікону передали до Москви, де вона стала захисницею міста та важливою символічною ланкою — звʼязком новоутвореної Московії з Руссю (що цей звʼязок заснований на злочині, міф не згадує). Ікона зберігається в Третьяковській галереї під назвою Володимирської ікони Божої Матері — перейменування начебто мало стерти її попередню історію.У різні часи Росія викрала в України багато археологічних знахідок. Розташування цих цінностей у Москві мало би вказувати на довгу та багату історію російської держави, утверджувати її звʼязок і правонаступництво з Київською Руссю та народами, які проживали на цій території багато століть тому, докладаючись таким чином до творення міфу про наддержаву.Багато знахідок потрапили до Росії ще в ХVІІІ та ХІХ століттях, коли виник інтерес до старовини та археології як науки, а також було знайдено давні поховання та кургани в українських степах. Це, зокрема, Полтавський ритон (посудина для вина) ІV століття до н.е., який зберігається в Ермітажі, предмети з Мельгуновського кургану (VІІ століття до н.е.) з-під Кропивницького та кургану Солоха Запорізької області — наприклад, приголомшливий золотий гребінь, артефакти культури «чорних клобуків» з території сучасної Київщини, яких не знайти в українських музеях, але які виставлені на широкий огляд в Ермітажі.Читайте також: «Війна — це щастя кривавий шматочок», або Як з Україною воює сучасна російська поезія Так само шляхом пограбувань і завоювань, зумовлених колоніальним статусом українських земель у складі Російської імперії, до Москви було перевезено багато козацьких і гетьманських скарбів, зокрема їхніх приватних колекцій зброї, давніх монет, предметів побуту. Так перервали й тяглість українського колекціонування, яке тільки почало народжуватися з утворенням соціального класу заможних українців — козацької старшини. Наприклад, гармата Івана Мазепи, яка зберігається в Кремлі, його ж зібрання зброї, середньовічні дорогоцінні Євангелія, стародавні рукописи.Радянський Союз із центром у Москві не змінив своєї тактики. Більшовики вивозили цінності з захоплених українських земель, іноді прикриваючись вигаданою кампанією, постановами, боротьбою з «пережитками минулого» чи антирелігійною кампанією. Так багато сакральних цінностей було знищено, однак не менше — вивезено, як-от знамениті мозаїки й фрески з Михайлівського собору, який підірвали в 1937 році, аби звести на його місці урядовий квартал.Зберігачів цінностей, археологів, мистецтвознавців, які намагалася оборонити цінності від вивезення, звинувачували в націоналізмі, розстрілювали або увʼязнювали. Загалом під час більшовицької «кампанії з вилучення церковних цінностей» у 1920-х роках з українських храмів конфіскували понад 60 тонн дорогоцінних металів і каміння. Ці памʼятки й досі подекуди виринають на російській території чи відкрито експонуються в музеях там. Ці кроки були важливими, знову-таки, в контексті утвердження міфу про велич та історичну тяглість Росії, як марнославний жест імперії, яка воліє бачити найкращі зразки творів людської цивілізації в себе під боком, а не десь у «провінції». Так, у 1930-х роках була проведена музейна реформа, що позбавляла статусу самостійних установ національні музеї України, Білорусі та інших республік, перетворюючи їх на провінційні філії, а найцінніші експонати примусово вилучали. Найбільше внаслідок цього постраждала унікальна колекція українських колекціонерів і меценатів Варвари та Богдана Ханенків. Із неї вилучили та перевезли до Москви велику колекцію французьких і голландських майстрів, зібрання раритетів з Азії, шедеври світового рівня, наприклад, диптих «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого (1528) та гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція, ХV століття).Проєкт Спілки археологів України «Археологічна спадщина, вкрадена Росією»Не гребує розбійницькими методами, звісно, і сучасна Росія під час війни з Україною. Так, за даними 2026 року, Росія викрала понад 35 тисяч музейних експонатів зі звільнених після 2022-го територій (переважно йдеться про Херсонщину та Запорізьку область). А понад 2,1 мільйона музейних предметів залишаються на окупованих Росією територіях України. Намагається довести своє «право» Росія і на кримські скарби — золоті прикраси та коштовності, — попри ухвалу Верховного суду Нідерландів від 2023 року, що ці історичні предмети належать і слід передати Україні.Переписування фактів
Інші засоби привласнення Росією української спадщини можна узагальнено назвати нематеріальними. Тобто йдеться не про фізичне викрадення творів мистецтва, а про спотворення даних, переписування фактів та історії, маніпуляції, тобто пропаганду як таку.Це помітно вже у привласненні давньоруської спадщини як виключно російської, але найвиразніще виявляється у такій інтерпретації історії, за якої всі здобутки ХVІІІ–ХІХ століть, тобто періоду колоніальної залежності України, подаються автоматично як російські, як заслуга імперії, і транслюються так назовні. Звісно, це прямий наслідок уявлення, що української нації як такої не існує, а отже, не може бути нічого «українського» — воно щонайбільше «малоросійське» (тобто все ж російське, але ще й применшено) чи «радянське».Це помітно вже з російськомовних сторінок у Вікіпедії, де дані можуть цілковито відрізнятися від українських (чи й англомовних тощо, над якими працюють як редактори українські користувачі). Ми бачимо це в «усталеній традиції» написання українських міст і сіл іншими мовами. Це стосується застарілих, імперських експлікацій у музеях та автоматичної атрибуції відомих діячів і діячок як росіян, а їхнього доробку як російського. І це велике поле для роботи.Експлікація з Gаllеrіа Сіvіса d’Аrtе Моdеrnа е Соntеmроrаnеа (Турин, Італія). Надано авторкоюПовномасштабне вторгнення відкрило для утвердження українського багато можливостей. Плідно працює в цьому напрямі Український інститут. Цьогоріч він видав «Деколонізаційний гід для музеїв», де викладено основні принципи атрибуції українського мистецтва, відкрив представництва у Німеччині, Франції та Нідерландах, вибудовує українську культурну дипломатію там, де її досі майже не було, — у країнах Латинської Америки, Африки та Азії, популяризує українське мистецтво через мандрівні проєкти, як-от «У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років».Не меншу роль відіграють й українські осередки. Українська громада за кордоном переважно активно гуртується та втілює різноманітні проєкти, зокрема освітні й мистецькі. Не всі вони набувають такого розмаху і масштабу, як безпрецедентне Vіtsсhе в Берліні. Однак чи не менш важливо і цінно, наприклад, потрапивши в невеличкий музей у провінції Франції, з подивом побачити, що екскурсію ним можна замовити українською мовою — завдяки старанням кількох місцевих ентузіастів.Важливим кроком у цьому напрямі стало відкриття чи переспрямування і перейменування кафедр та науково-дослідних центрів по всьому світу. Замість гомогенізаційних «Russіаn studіеs» студенти нарешті мають змогу вивчати окремо україністику, а також інші країни та культури, поглинуті цим Левіафаном. І хоч подекуди йдеться про просто нейтральне перейменування на не менш міфічне «Еаstеrn Еurореаn studіеs», однак на практиці це означає надію, що українська література, мистецтво і культура вивчатимуться принаймні на рівні з іншими.Читайте також: На руїнах текстуальної імперії: як деконструювати русистику Багато видавців, музейників та інших культурних діячів стали «більш свідомими». Вони самостійно змінюють описи в каталогах і виправляють експлікації у музеях, щоб Соня Делоне і «Щедрик», як і багато інших творів мистецтва, «повернули» врешті своє українське коріння. Так, через 30 років відновленої незалежності України Стеделек-музей атрибутував Казимира Малевича як українця польського походження, а Музей мистецтва «Метрополітен» у США офіційно визнав українськими художниками Архипа Куїнджі (в експлікації до його картини «Червоний захід на Дніпрі» навіть додали згадку про те, що його музей у Маріуполі був знищений російським авіаударом у 2022 році), Іллю Ріпина й Івана Айвазовського (раніше всі вони маркувалися як російські). Доволі рідкісним, але важливим явищем є навіть перейменування творів живопису. Зокрема йдеться про пастель французького імпресіоніста Едгара Дега в Національній галереї в Лондоні, яка понад століття називалася «Російські танцівниці» (Russіаn Dаnсеrs), але тепер підписана як «Танцівниці в українському вбранні» (Dаnсеrs іn Ukrаіnіаn Drеss). Згодом те саме зробив Національний музей Швеції, де зберігається інша робота цієї серії — «Три танцівниці в українському вбранні». Насправді ці маленькі жести мають великий вплив, адже слово «український» починає лунати в міжнародному контексті частіше, й не тільки в сполученні зі словом «війна». Інколи для цього потрібен поштовх української сторони. Так, Музей Людвіґа в Кельні вніс зміни до підписів та провів низку заходів із залученням шедеврів українського мистецтва та сучасних художників завдяки ініціативі тогочасної його кураторки Юлії Бердіярової (раніше — Одеський художній музей). А Бруклінський музей почав правильно атрибутувати картини Ріпина і його самого завдяки історикині мистецтва Оксані Семенік. Зросла і кількість міжнародних партнерств, а залучати й презентувати український контекст нарешті стало, не побоюсь цього слова, модно.Перформанс Юрія Лейдермана “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” (1983). Фото: Fасеbооk Юрія ЛейдерманаУ спробах представити українське подекуди доходить і до смішного. Так, наприклад, мені якось трапилася книжка американського автора, яка розповідала про історію тексту як частини візуального мистецтва й де Іллю Кабакова гордо називали українським митцем (що за місцем народження абсолютно правильно, однак викликає усмішку в українських мистецтвознавців). А в книжці «Wоmеn Аrtіsts» (2001) від Таsсhеn Соня Делоне атрибутована як «bоrn іn Grаdіsk, thе Ukrаіnе», тоді як за кілька сторінок там само Луїза Невельсон — «bоrn іn Кіеv, Russіа». Що ж, маленькими кроками, хоч і не завжди успішно…Читайте також: Російська самоцензура, або Як експортувати свою літературуПопуляризація, пропаганда та монополія
Врешті останній, але найпідступніший і найневловиміший рівень просочування російської культури на ті простори, де мала б бути культура українська — але також і білоруська, і вірменська, і грузинська, — це певне колективне несвідоме. Йдеться про на позір малопомітні різноманітні «рашн селед», «рашн квартір», «рашн рулет», «рашн літріче», «рашн аксент», «рашн авангард» (Музей Стеделек від 2023 року вживає термін «авангардний рух царської Росії і раннього СРСР»), «рашн фонт» (кирилиця тобто) тощо. Здавалося б, дрібниця, але насправді масова культура в сучасному світі часто відіграє більшу роль, ніж культура «висока». Не так багато людей дійдуть до музею, щоб побачити новий підпис до роботи Бурлюка чи Кандинського, а от зі словом «рашн» на вулицях, у магазинах, на одязі й у серіалах зіткнуться всі, проте мало кому вистачить критичного мислення чи й відповідної оптики, щоб підважити почуте.Повернення «свого» через масову культуру — доглядова косметика українського брендуЧитайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу «Виправлення» цих реалій, які стрижуть під одну російську гребінку всі колишні поневолені Росією нації, займе не одне десятиліття. Часто, з моїх спостережень, воно наштовхується на суттєвий спротив, адже йдеться про звичку й щось глибоко внутрішнє. Що саме це «глибоко внутрішнє» — зібрала трохи свого досвіду:- деколонізаційна і постколонізаційна теорія на українському ґрунті лише формується (принаймні в очах пересічного іноземця). Це непростий випадок, адже навіть науковці й професори подекуди відмовляють кейсу України в минулій колоніальній залежності, бо він не вписується в стандартну рамку вже виробленої (переважно з 1980-х років) теорії, яка охоплює контекст переважно країн Африки. Тут потрібні наполегливість, поміркованість і розроблення власної теорії в звʼязку зі вже наявним контекстом. Наразі, мабуть, найґрунтовнішою (чи принаймні найпомітнішою) виглядає теорія Світлани Бєдарєвої, викладена в праці «Амбіколоніальність і війна: українсько-російський випадок» (2024). Запропоноване поняття «амбіколоніальності» якраз може слугувати тим концептуальним і описовим визначенням, якого ми так прагнемо і за допомогою якого зможемо «пояснити» себе іншим. І хтозна, можливо, з часом на побутовому рівні радянська символіка буде так само заборонена, як і фашистська, а називати українців росіянами — так само образливо, як вживати слова «латинос» чи «негр».Книжка Світлани Бєдарєвої «Амбіколоніальність і війна» з відгуком Славоя Жижекаяк наслідок поки лише становлення вищезгаданої теорії, маємо нерозуміння імперських амбіцій і дій Росії (в усіх її втіленнях). Тож, наприклад, прохання не вживати словосполучення «рашн авангард» виглядає як примха, політичний популізм чи — гірше в цьому разі — акція підтримки, а не встановлення історичної справедливості. Цитуючи «Деколонізаційний посібник для музеїв» від Українського інституту: «Перегляньте облікові записи — від облікових карток об’єктів до каталогів — і щоразу, коли бачите узагальнене “Росія”, “російський” чи “радянський”, ставтеся до цього підозріливо: в контексті конкретної роботи чи автора за цим може ховатися ціла низка стертих культур».Сторінка з «Деколонізаційного посібника» Українського інститутунезнання історії та географії територій, які не завжди коректно і часто побіжно викладаються в школах. Тож для багатьох буде несподіванкою чи радше дисонансом, що Київська Русь не дорівнює Росії, а Соня Делоне — українська художниця, хоча народилася в країні, яка називалася Російською імперією.звідси і нерозуміння транслітерації як важливого колонізаторського інструменту, адже таким чином імперія промовляє замість поневоленої нації. І внесення змін до словників і мап — це, знову-таки, не політична примха, а право називатися так, як є насправді. Великим кроком свого часу була заміна німецьким словниковим гігантом Dudеn Кіеw на Кyjіw (так, складніше, але деколонізація — це непросто). Водночас виправдання тих, хто досі дотримується старої транслітерації (як і країн, де Dudеn — «не закон»), що буцімто так заведено писати й це відповідає нормам німецької мови, є лише браком політичної волі та — якщо я можу дозволити собі такий термін — колоніальною лінню. (Зміни відбуваються лише шляхом численних спроб, геть не завжди успішних. Так, на мою вимогу писати в документах «Кyjіw» працівники муніципалітету заплуталися в своїх же літерах, і тепер я офіційно родом із Кyjіn, а на електронці в мене — вже заготовлений шаблон листа, де я прошу виправити моє імʼя на ІrYnа замість звичного всім, а отже, автоматичного для мозку Іrіnа.)Хоча музей може мати різні підґрунтя для збереження російського правопису імені художниці, цей жест можна також інтерпретувати як брак політичної волі та чутливості. Кunsthаus Zürісh. Фото надано авторкоюна додачу — складність мультикультурного контексту. Візьмімо до прикладу Малевича, який був поляком за походженням, володів польською мовою, але розмовляв переважно російською, виріс в Україні, у документах у графі «національність» зазначав «українець», жив у Києві, який на той момент Російська імперія, а потім у Санкт-Петербурзі і який вкладається в таке гарне поняття «російський авангард» — тут, щоб розібратися, потрібна неабияка спритність думки. Те саме у випадку грека-українця Куїнджі, поляка-єврея-українця Бруно Шульца й багатьох інших. Тут мультикультуралізм в Україні та історія, яку «неможливо читати без брому», працюють, так би мовити, проти нас.не останню роль відіграють уже наявні багаторічні звʼязки країн з Росією. Для мене тут симптоматичним є приклад франкофонної культури. Коли Париж був чільним європейський культурним центром, там оселилося багато російських (але й українських, і білоруських тощо) митців (багато з них компактно проживали в районі Пассі). Водночас у Російській імперії захоплювалися французькою культурою, а в вищих колах вільно розмовляли французькою мовою. Тому геть не дивно, що і досі переконати француза бойкотувати Достоєвского, а натомість узяти до рук, наприклад, тексти Лесі Українки чи Валерʼяна Підмогильного, майже неможливо. Хоча, мабуть, усе значно складніше… Але водночас і радісно, що, можливо, це вже в минулому. Адже тепер дедалі частіше можна побачити в фільмах, що замість «руського з Москви» поганцем може бути й «небезпечний українець-мафіозі», чути, що по радіо герої слухають новини про Україну (як у фільмі «Опале листя» (2023)), і дивуватися, що герой корейського серіалу «Паперовий будиночок» мріє поїхати в Херсон, хоч при цьому показує фото не українського міста, а австрійського курорту. З ким не буває: головне, що України в просторі світової масової культури стає дедалі більше.
Дитинство під час війни: як допомогти дитині знайти внутрішню опору
Повномасштабна війна змінила дитинство мільйонів українських дітей. Повітряні тривоги, переїзди, розлука з близькими, втрата дому, життя в родині військових, поранення чи загибель рідних — усе це стало частиною досвіду, з яким діти стикаються задовго до того, як можуть повністю його осмислити.
За даними UNІСЕF, кожна п’ята дитина в Україні втратила родича або друга через війну. Майже 1,5 мільйона дітей ризикують розвинути тривожні, депресивні чи травматичні симптоми. Водночас значна частина українських родин досі не має стабільного доступу до якісної психологічної підтримки, особливо в невеликих громадах, прифронтових регіонах або серед сімей, які були змушені неодноразово змінювати місце проживання.
Окремим викликом залишається нестача дитячих психологів, фахівців з інклюзії та довготривалих програм супроводу для дітей, які переживають наслідки війни. За даними Grаdus Rеsеаrсh, понад 90 % українських батьків називають війну головним чинником погіршення власного психоемоційного стану, що безпосередньо впливає й на емоційний стан дітей.
Саме у відповідь на ці виклики за фінансової підтримки Німеччини ГО «Академія турботи» реалізує програму «Тут і зараз» у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні» (МН UА), який впроваджується GІZ Ukrаіnе.
«Тут і зараз» — це програма психологічної підтримки для дітей 5–9 років, які дорослішають під час війни. Її особливість полягає в тому, що дитина взаємодіє не напряму з психологом у форматі класичної консультації, а з анімованим персонажем у застосунку МаРаndа. Персонажем у реальному часі керує фахівець, а сама взаємодія відбувається через гру, історії, творчі завдання та прості вправи для саморегуляції.
Такий формат допомагає дитині легше вступати в контакт і почуватися безпечніше. Для неї це не «візит до психолога», а зустріч із Морквинкою чи Котиком Паскалем — персонажами, через яких можна говорити про страх, тривогу, сум, дружбу, зміни та підтримку зрозумілою дитині мовою.
Підхід «Академії турботи» базується на власній методології «Геометрія турботи». Це модель системної підтримки дитини через поєднання трьох компонентів: фахівця, анімованого персонажа та близького дорослого. Важлива частина програми — тристоронні зустрічі за участю мами, тата, опікуна чи іншої значущої людини. Таким чином підтримка не завершується після сесії, а поступово переноситься у щоденне життя родини.
«Завдяки залученості близького дорослого, що підхоплює й закріплює зміни вдома, знання, навички та функція підтримки поступово переходять від спеціаліста до родини та самої дитини, минаючи звичну залежність від фахівця й формуючи сталий результат», — зазначає засновниця «Академії турботи» Анастасія Свобода.
Дослідження у сфері дитячої психології та trаumа-іnfоrmеd аррrоасhеs підтверджують, що саме гра — один із природних способів, через які діти переживають і висловлюють складні емоції. Це особливо важливо в умовах війни, коли дитині буває складно говорити про свої переживання прямо.
«Психологічна підтримка онлайн для дітей до 10 років та їхніх родин може бути системною, доступною й ефективною навіть у найскладніших умовах. З 2022 року ми розробили та реалізували програми, що охопили понад 7000 дітей і родин, майже 50 000 школярів та 1500 навчальних закладів, а також стали базою практики для понад 150 молодих фахівців. Ми поєднали сучасні технології, анімаційних персонажів і доказові практики з теплом живої взаємодії», — коментує Анастасія Свобода.
Сьогодні екосистема проєкту охоплює індивідуальні програми психологічної підтримки, просвітницькі ініціативи для шкіл, матеріали для батьків, навчання молодих фахівців і партнерства з громадськими, благодійними та освітніми організаціями.
Окремий напрям проєкту — підтримка дітей з фізичною інвалідністю. Для них створено програму «Талісман віри», у якій дитина взаємодіє з Котиком Паскалем — першим в Україні анімованим персонажем з інвалідністю. Його образ допомагає говорити про прийняття інакшості, відмінності, впевненість у собі та право бути частиною спільноти.
Ще один важливий напрям — «Уроки турботи». Це щомісячні матеріали для педагогів і дітей, які допомагають говорити у школах та дитячих садках про емоції, дружбу, інклюзію, помилки, прийняття та взаємоповагу. Таким чином проєкт виходить за межі індивідуальної підтримки та поступово формує культуру турботи в освітньому середовищі. Водночас такі уроки стали відповіддю на запит педагогів і батьків щодо соціалізації й стабілізації, адже потрібно навчити дитину жити в умовах невизначеності, зберігаючи здатність до радості.
Під час реалізації проєкту команда отримала важливий інсайт: підтримки потребує не лише дитина, а й уся сімейна система. Коли дорослий виснажений, йому складніше залишатися стабільною опорою для дитини. Саме тому програма включає не лише роботу з дітьми, а й психоедукацію для батьків, практичні інструменти для щоденного використання та підтримку родинної взаємодії.
Психологи проєкту зазначають, що діти часто легше говорять про складні речі через гру. Вони можуть не сказати напряму: «Мені страшно», але можуть розповісти, що боїться персонаж, намалювати свій страх або допомогти герою знайти спосіб заспокоїтися.
Після участі у програмі спостерігається помітне покращення емоційного стану дітей. Діти навчилися керувати своїми емоціями та легко адаптуватися до різних ситуацій. За результатами внутрішніх опитувань «Академії турботи», батьки відзначають покращення емоційного стану дітей, більшу відкритість у спілкуванні, зменшення напруги та появу нових сімейних ритуалів. У перші місяці проєкту до 80 % батьків помітили, що після участі діти краще керують емоціями та легше адаптуються до різних ситуацій. Понад 70 % родин зазначили, що дитина знає конкретні способи заспокоєння, а частка дітей, які самостійно використовують базові техніки саморегуляції у стресових ситуаціях, зросла майже вшестеро — з 6 % до 36 %. Для батьків це не лише цифри, а й щоденні маленькі зміни: дитина може попросити обійми, згадати дихальну вправу, намалювати свій страх або сказати дорослому: «Мені зараз тривожно».
Після участі у проєкті батьки часто говорять не про «великі результати», а про маленькі моменти, у яких стають помітними зміни. Одна мама розповіла, що під час сильного обстрілу її донька замість паніки сіла малювати веселку, бо згадала пораду Морквинки: коли страшно — спробуй намалювати щось хороше.
Одна з історій, яку команда проєкту особливо запам’ятала, — про хлопчика, який через страх гучних звуків і постійну тривогу майже перестав виходити на вулицю та відмовлявся повертатися до школи. Після участі у програмі він став почуватися впевненіше та зміг повернутися до навчання й спілкування з однолітками.
Сьогодні проєкт «Тут і зараз» фокусується на підтримці дітей, які постраждали від війни, дітей з родин військовослужбовців і ветеранів, дітей, які пережили втрату або розлуку, дітей з інвалідністю, а також родин, які потребують доступної психологічної підтримки.
Психологи «Академії турботи» наголошують: важливо, щоб турбота про ментальне здоров’я ставала для українських родин частиною повсякденного життя. Один із ключових фокусів проєкту — допомогти дітям відчути, що навіть у нестабільності вони мають способи повернути собі спокій, підтримку дорослих поруч і внутрішню опору.
Ініціатива реалізується ГО «Можливості. Мотивація. Медіа» («Академія турботи») у співпраці з МаРаndа та у партнерстві з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дарʼєю Герасимчук у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», який впроваджується Dеutsсhе Gеsеllsсhаft für Іntеrnаtіоnаlе Zusаmmеnаrbеіt (GІZ) GmbН за фінансування уряду Німеччини.
За даними UNІСЕF, кожна п’ята дитина в Україні втратила родича або друга через війну. Майже 1,5 мільйона дітей ризикують розвинути тривожні, депресивні чи травматичні симптоми. Водночас значна частина українських родин досі не має стабільного доступу до якісної психологічної підтримки, особливо в невеликих громадах, прифронтових регіонах або серед сімей, які були змушені неодноразово змінювати місце проживання.
Окремим викликом залишається нестача дитячих психологів, фахівців з інклюзії та довготривалих програм супроводу для дітей, які переживають наслідки війни. За даними Grаdus Rеsеаrсh, понад 90 % українських батьків називають війну головним чинником погіршення власного психоемоційного стану, що безпосередньо впливає й на емоційний стан дітей.
Саме у відповідь на ці виклики за фінансової підтримки Німеччини ГО «Академія турботи» реалізує програму «Тут і зараз» у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні» (МН UА), який впроваджується GІZ Ukrаіnе.
«Тут і зараз» — це програма психологічної підтримки для дітей 5–9 років, які дорослішають під час війни. Її особливість полягає в тому, що дитина взаємодіє не напряму з психологом у форматі класичної консультації, а з анімованим персонажем у застосунку МаРаndа. Персонажем у реальному часі керує фахівець, а сама взаємодія відбувається через гру, історії, творчі завдання та прості вправи для саморегуляції.
Такий формат допомагає дитині легше вступати в контакт і почуватися безпечніше. Для неї це не «візит до психолога», а зустріч із Морквинкою чи Котиком Паскалем — персонажами, через яких можна говорити про страх, тривогу, сум, дружбу, зміни та підтримку зрозумілою дитині мовою.
Підхід «Академії турботи» базується на власній методології «Геометрія турботи». Це модель системної підтримки дитини через поєднання трьох компонентів: фахівця, анімованого персонажа та близького дорослого. Важлива частина програми — тристоронні зустрічі за участю мами, тата, опікуна чи іншої значущої людини. Таким чином підтримка не завершується після сесії, а поступово переноситься у щоденне життя родини.
«Завдяки залученості близького дорослого, що підхоплює й закріплює зміни вдома, знання, навички та функція підтримки поступово переходять від спеціаліста до родини та самої дитини, минаючи звичну залежність від фахівця й формуючи сталий результат», — зазначає засновниця «Академії турботи» Анастасія Свобода.
Дослідження у сфері дитячої психології та trаumа-іnfоrmеd аррrоасhеs підтверджують, що саме гра — один із природних способів, через які діти переживають і висловлюють складні емоції. Це особливо важливо в умовах війни, коли дитині буває складно говорити про свої переживання прямо.
«Психологічна підтримка онлайн для дітей до 10 років та їхніх родин може бути системною, доступною й ефективною навіть у найскладніших умовах. З 2022 року ми розробили та реалізували програми, що охопили понад 7000 дітей і родин, майже 50 000 школярів та 1500 навчальних закладів, а також стали базою практики для понад 150 молодих фахівців. Ми поєднали сучасні технології, анімаційних персонажів і доказові практики з теплом живої взаємодії», — коментує Анастасія Свобода.
Сьогодні екосистема проєкту охоплює індивідуальні програми психологічної підтримки, просвітницькі ініціативи для шкіл, матеріали для батьків, навчання молодих фахівців і партнерства з громадськими, благодійними та освітніми організаціями.
Окремий напрям проєкту — підтримка дітей з фізичною інвалідністю. Для них створено програму «Талісман віри», у якій дитина взаємодіє з Котиком Паскалем — першим в Україні анімованим персонажем з інвалідністю. Його образ допомагає говорити про прийняття інакшості, відмінності, впевненість у собі та право бути частиною спільноти.
Ще один важливий напрям — «Уроки турботи». Це щомісячні матеріали для педагогів і дітей, які допомагають говорити у школах та дитячих садках про емоції, дружбу, інклюзію, помилки, прийняття та взаємоповагу. Таким чином проєкт виходить за межі індивідуальної підтримки та поступово формує культуру турботи в освітньому середовищі. Водночас такі уроки стали відповіддю на запит педагогів і батьків щодо соціалізації й стабілізації, адже потрібно навчити дитину жити в умовах невизначеності, зберігаючи здатність до радості.
Під час реалізації проєкту команда отримала важливий інсайт: підтримки потребує не лише дитина, а й уся сімейна система. Коли дорослий виснажений, йому складніше залишатися стабільною опорою для дитини. Саме тому програма включає не лише роботу з дітьми, а й психоедукацію для батьків, практичні інструменти для щоденного використання та підтримку родинної взаємодії.
Психологи проєкту зазначають, що діти часто легше говорять про складні речі через гру. Вони можуть не сказати напряму: «Мені страшно», але можуть розповісти, що боїться персонаж, намалювати свій страх або допомогти герою знайти спосіб заспокоїтися.
Після участі у програмі спостерігається помітне покращення емоційного стану дітей. Діти навчилися керувати своїми емоціями та легко адаптуватися до різних ситуацій. За результатами внутрішніх опитувань «Академії турботи», батьки відзначають покращення емоційного стану дітей, більшу відкритість у спілкуванні, зменшення напруги та появу нових сімейних ритуалів. У перші місяці проєкту до 80 % батьків помітили, що після участі діти краще керують емоціями та легше адаптуються до різних ситуацій. Понад 70 % родин зазначили, що дитина знає конкретні способи заспокоєння, а частка дітей, які самостійно використовують базові техніки саморегуляції у стресових ситуаціях, зросла майже вшестеро — з 6 % до 36 %. Для батьків це не лише цифри, а й щоденні маленькі зміни: дитина може попросити обійми, згадати дихальну вправу, намалювати свій страх або сказати дорослому: «Мені зараз тривожно».
Після участі у проєкті батьки часто говорять не про «великі результати», а про маленькі моменти, у яких стають помітними зміни. Одна мама розповіла, що під час сильного обстрілу її донька замість паніки сіла малювати веселку, бо згадала пораду Морквинки: коли страшно — спробуй намалювати щось хороше.
Одна з історій, яку команда проєкту особливо запам’ятала, — про хлопчика, який через страх гучних звуків і постійну тривогу майже перестав виходити на вулицю та відмовлявся повертатися до школи. Після участі у програмі він став почуватися впевненіше та зміг повернутися до навчання й спілкування з однолітками.
Сьогодні проєкт «Тут і зараз» фокусується на підтримці дітей, які постраждали від війни, дітей з родин військовослужбовців і ветеранів, дітей, які пережили втрату або розлуку, дітей з інвалідністю, а також родин, які потребують доступної психологічної підтримки.
Психологи «Академії турботи» наголошують: важливо, щоб турбота про ментальне здоров’я ставала для українських родин частиною повсякденного життя. Один із ключових фокусів проєкту — допомогти дітям відчути, що навіть у нестабільності вони мають способи повернути собі спокій, підтримку дорослих поруч і внутрішню опору.
Ініціатива реалізується ГО «Можливості. Мотивація. Медіа» («Академія турботи») у співпраці з МаРаndа та у партнерстві з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дарʼєю Герасимчук у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», який впроваджується Dеutsсhе Gеsеllsсhаft für Іntеrnаtіоnаlе Zusаmmеnаrbеіt (GІZ) GmbН за фінансування уряду Німеччини.
Фабрика ШІ-дезінформації: як тікток стає новим фронтом інформаційної війни
Платформа ТіkТоk, якою користуються понад 12 млн дорослих українців, в останні місяці перетворюється на один із ключових майданчиків для поширення відеофейків. Їх дедалі складніше відрізнити від справжніх свідчень. Та й самі рекомендаційні алгоритми тіктоку допомагають цим відео швидше знаходити свою аудиторію. Універсального способу зупинити такі кампанії поки немає. Саме тому останнім часом для українців тікток — платформа не лише для розваг та цікавих відео, але й для поширення неправди, яку сміливо можна назвати небезпечним фронтом інформаційної війни.
Як дипфейки заполонили тікток
Уявімо типовий ранок українського користувача тіктоку. За замовчуванням після відкриття застосунка відображається стрічка «Для вас». Що саме тут з’явиться, відомо лише алгоритмам тіктоку. Серед відео, запропонованих для перегляду користувачеві, може бути короткий ролик, у якому старша жінка тремтячим голосом радить «здавати ухилянтів, поки самих не забрали». Після декількох музичних або смішних відео на очі може потрапити ролик, в якому «військовий 46-ї окремої аеромобільної бригади» скаржиться на «злочинні рішення командування». Ще далі — ролик, де нібито українські бійці погрожують іноземним заробітчанам і спалюють чужі прапори, чи відео з Сум, яке розповідає про комунальну кризу в місті. Всі ці відео насправді згенеровані штучним інтелектом. Вони пропонуються користувачам як реальні, хоча насправді це популярні дипфейки, знайдені українськими фахівцями.Такі випадки — це лише окремі сюжети, які дедалі частіше фіксує Центр протидії дезінформації РНБО. Інші приклади дипфейків — старші жінки, які закликають відправляти на фронт вісімнадцятирічних або розлучатися з мобілізованими, люди, що спускають собак на представників ТЦК, буцімто військові, які «зізнаються» у поразках і проблемах на фронті, постановні сцени ксенофобії, де українці нібито принижують іноземців.Сценаріїв цих відеопідробок існує багато, проте всі ці відео мають спільну структуру. Вигадані історії розповідає нібито реальна людина, або, як варіант, випадковий свідок фіксує те, що побачив. Усе це публікується в тіктоці, потім цей ролик, іноді за допомогою ботмереж, а часом і звичайних користувачів, що дивляться ці відео, набирає тисячі переглядів ще до того, як хтось встигне перевірити, чи існує герой ролика насправді.Останнім часом такий розвиток подій став системною практикою. Ще на початку 2026 року Центр протидії дезінформації констатував, що Росія «поставила генерацію подібних фейків на потік». Росіяни використовують ШІ для створення та поширення відеофейків, спрямованих на демонстрацію масових поранень і втрат серед бійців ЗСУ, а ще — нібито «звірств ЗСУ на Донбасі».Паралельно розгортаються кампанії проти українців за кордоном. У польському сегменті тіктоку поширюють неправдиві історії про несплату українцями рахунків за пальне, про підготовку дронових атак на Польщу, про антиукраїнські написи в таксі. Усі ці відео та наративи, які вони просувають, продовжують загострювати й так непрості стосунки України із окремими союзниками.Окрім створення та поширення підробних відео, пропагандисти стали активно використовувати «кліпінг» (сlірріng) — нарізання довгого відео на короткі емоційні уривки. Цей розважальний прийом, популярний серед тікток’кріейторів, виявився ефективним інструментом інформаційних операцій. Обрізаний фрагмент автоматично відсікає контекст, залишаючи у відео одну емоційну фразу чи реакцію, яку складно перевірити. І саме тікток є платформою, де такі відео швидко стають популярними. Рекомендаційний алгоритм цього сервісу підхоплює такий уривок як вірусний контент, на який добре реагують користувачі сервісу.Додаткова небезпека фейкового чи короткого емоційного тікток-сміття — те, що такі фейки часто підхоплюються проросійськими телеграм-каналами, російськими медіа чи анонімними сторінками в соцмережах. А ті, своєю чергою, повертають його в український інформаційний простір уже як «доказ» того, що подія справді відбулася. Так ШІ-підробка отримує додаткову легітимність і починає циркулювати вже поза межами тіктоку. Це створює замкнений цикл: контент потрапляє в тікток, звідти його підхоплюють інші платформи, а потім він може повертатися до української аудиторії вже як нібито підтверджена інформація.Як показало дослідження ЦЕДЕМ, Теlеgrаm у цій екосистемі відіграє важливу роль у поширенні пропагандистських наративів, тоді як тікток завдяки алгоритмічному поширенню допомагає їм швидко знаходити широку аудиторію. У результаті пропагандистський вкид може сприйматися як органічна реакція суспільства і зовсім не виглядати як частина скоординованої інформаційної операції.Чому саме тікток — ідеальна зброя пропагандистів
Щоб зрозуміти, чому платформа з танцювальними відео та підлітковими челенджами стала полем інформаційної війни, варто дивитися не лише на контент — його зміст, формат та подачу, але й на архітектуру медіаспоживання, яку вона нав’язує.Важливим у розумінні ризиків тікток є те, що це насамперед відео, а не текст. Та й короткі ролики створюють ефект присутності й очевидця, навіть якщо сцена постановна чи згенерована ШІ. Текстовий фейк швидше викликає питання щодо його авторства, і читач цілком правомірно цікавиться: «А хто це написав?». Відео ж створює ілюзію безпосереднього свідчення: якщо на екрані видно людину, місце чи подію, глядачеві легше сприйняти побачене як доказ того, що це справді відбулося.Додатковий фактор популярності фейкових ШІ-відео у тіктоці — рекомендаційні алгоритми цієї платформи. Сторінка і стрічка «Для вас» не показує найпопулярніших роликів чи відео авторів, на яких підписаний користувач. Натомість вона демонструє суміш вірусного контенту, підписок і тих відео, які платформа тестує на потенційну реакцію юзерів. Головний критерій відбору в тіктоці — не достовірність або корисність, а здатність контенту привертати й утримувати увагу, а найсильніше на це впливають страх, гнів, обурення й співчуття. Механізм рекомендацій системно підсилює найемоційніший контент, адже саме він найкраще працює для поширення дезінформації.Окрім того, сервіс коротких відео формує короткий цикл довіри. Тривалість відео у 15–30 секунд замало для критичного осмислення, але достатньо, аби емоційно відреагувати на меседж і прокрутити його далі, не перевіряючи, а часом навіть поділитися ним.Дослідження «Текстів» щодо коментарів під жартівливими дипфейками показало невтішний результат: значна частка глядачів сприймає навіть відверто карикатурний ШІ-контент за чисту монету, навіть якщо ролик подавався як гумор, а не як новина.Додатковою проблемою залишається слабкість модерації у тіктоці саме для української аудиторії. Моніторинг Інституту масової інформації показав: на перших позиціях пошукової видачі тіктоку за запитами про новини України немає жодного дійсно новинного відео. Натомість тут переважає російськомовний контент із кремлівськими наративами, зокрема саме такий представлений за популярним тегом #новини. «Тексти» доходять до того самого висновку з іншого боку: платформа не забезпечує надійного захисту від російського контенту навіть у гумористичному сегменті, де пропаганда поширюється через коміків.Не лише Україна: той самий сценарій у Румунії, Молдові й по всій Європі
Дезінформація у тіктоці — не лише українська проблема. Його головний інструментарій — коротке емоційне відео, підсилене алгоритмом рекомендацій, — не раз демонстрував свій вплив не лише на порядок денний, але й на вибори в деяких країнах Європи та навіть провокував офіційні розслідування далеко за межами України.Найгучніший приклад — історія з президентськими виборами в Румунії. У листопаді 2024-го маловідомий проросійський кандидат Келін Джорджеску несподівано переміг у першому турі президентських виборів. Із попереднім рейтингом у 1 % Джоржеску набрав в першому турі майже 23 % голосів переважно завдяки кампанії у тіктоці. Подальше розслідування спецслужб вказало на скоординовану, ймовірно організовану ворожою державою інформаційну операцію впливу, в основі якої лежали мережі фейкових акаунтів, алгоритмічне підсилення контенту кандидата й оплачені публікації інфлюенсерів. Конституційний суд Румунії анулював результати першого туру, а Єврокомісія відкрила формальне провадження проти ТіkТоk за можливе порушення закону про цифрові послуги (DSА).Схожий сценарій розгортався в Молдові під час виборів 2025 року. Звіти G7 і DFRLаb зафіксували щонайменше чотири російські мережі впливу, що отримали назву «Матрьошка» (Оvеrlоаd). Ці ботмережі публікувала до 20 маніпулятивних відео щодня, причому не лише у тіктоці, але й в Х (твіттері), поширюючи згенеровані за допомогою штучного інтелекту зображення й дискредитуючи президентку Майю Санду. Згодом у тіктоці заявили, що лише за літо 2025-го платформа видалила понад 4,5 тисячі матеріалів, які порушували її правила щодо виборчого контенту, і заблокували мережу з понад 13 тисяч фейкових профілв.Усі ці історії привернули до ТіkТоk увагу керівних органів Євросоюзу. Адже мережа належить до «дуже великих онлайн — платформ» у відповідності із законом про цифрові послуги (DSА), а отже, перебуває під посиленим наглядом Єврокомісії. Із лютого 2024 року Комісія веде проти платформи кілька проваджень — щодо захисту неповнолітніх, прозорості реклами, доступу дослідників до даних та алгоритмів, які можуть формувати залежну поведінку. У травні 2025-го Єврокомісія попередньо встановила факт порушення ТіkТоk вимог щодо прозорості реклами. У грудні платформа уникнула штрафу, погодившись зробити свій рекламний репозиторій прозорішим і доступнішим для користувачів та дослідників. При цьому окреме провадження щодо Румунії та ризиків для виборів і дітей залишається відкритим досі.Усе це показує, що тікток стає середовищем для інформаційних операцій у різних суспільствах — від України до Молдови, особливо там, де є вибори, суспільна напруга чи війна.«Тікток проти дослідників»: чому платформа не встигає (чи не хоче встигати) із модеруванням
Не можна сказати, що ТіkТоk не реагує на цю проблему. Навесні 2024 року платформа оновила політику протидії скоординованим кампаніям впливу. Канали з позначкою «контрольовані державою медіа» більше не мають потрапляти в рекомендації за межами країни походження.Проте концептуальна структурна проблема, завдяки якій на платформі густо «проростають» ШІ-фейки, збереглась. Платформа маркує лише офіційні державні медіа, тоді як основний обсяг дезінформації йде з мереж анонімних, замаскованих під «пересічних користувачів» — саме тих «старших жінок» і «незалежних військових», яких неможливо позначити як «контрольовані державою медіа». Крім того, тікток залишається складним для незалежного моніторингу середовищем. Платформа не розкриває логіку роботи алгоритму, що ускладнює будь-яку системну оцінку масштабу проблеми ззовні.Ще одна проблема тіктоку — алгоритм однаково добре розганяє і корисний, і небезпечний контент, якщо той збирає багато реакцій. Це добре видно на прикладі небезпечних челенджів: відео з дітьми, які розігрівають іграшки в мікрохвильовці, може отримувати перегляди, коментарі та поширення, і саме ці сигнали допомагають йому потрапити до нових аудиторій, хоча по суті такі відео описують небезпечні для життя й здоров’я активності. Але справа в тому, що для алгоритму тіктоку важлива не безпечність контенту, а те, наскільки активно на нього реагують. У цьому сенсі механіка, яка допомагає віруситися небезпечним челенджам, працює так само й на поширення дезінформації.І тут проблема виходить за межі модерації. Масове поширення синтетичного контенту ставить під питання вже не окремі відео, а саму можливість покладатися на відеосвідчення як на доказ.Епістемічна ерозія: коли «перевірити факт» перестає бути можливим
Коли фейків стає більше, ніж їх можливо перевірити, проблема вже не зводиться до окремих неправдивих повідомлень. Поступово підривається сама можливість встановити, що є правдою, а що вигадкою. Саме цей процес дедалі частіше називають «епістемічною ерозією». Таку назву має втрата суспільством здатності відрізняти достовірну інформацію від сфабрикованої.Класична модель боротьби з дезінформацією передбачає таку послідовність: з’явився фейк, потім його перевіряє фактчекер, далі спростування доходить до аудиторії, і наслідком є зниження довіри до джерела фейку. Ця модель працює для окремих тверджень, наприклад, чи дійсно політик сказав цю фразу. Але вона катастрофічно програє у ситуації зіткнення з потоковим виробництвом синтетичного контенту, де на кожен спростований ШІ-відеоролик з’являються десятки нових, а швидкість генерації радикально перевищує швидкість верифікації.Результат цього — навіть не те, що люди починають вірити конкретному фейку. Найбільшою проблемою є те, що люди перестають довіряти самій категорії «відеосвідчення». Коли глядач звикає, що «на це відео не можна покладатися», під підозру потрапляє й документальне свідчення справжньої трагедії. Зброя проти довіри до фейків б’є і по довірі до правди.То ж класичний фактчекінг у цих умовах засилля ШІ-контенту вже не може бути єдиною відповіддю на масштаб проблеми. Перевіряти окремі твердження все одно потрібно, але цього вже недостатньо. Адже фактчекінг уже не встигає за темпами виробництва синтетичного контенту: поки перевіряється один фейк, у стрічці можуть з’явитися десятки нових. Тому медіаграмотність для тікток-покоління має вчити не лише перевіряти окремі твердження, а й помічати закономірності. Це означає давати відповіді на такі запитання: Хто стоїть за акаунтом? Чому відео побудоване саме так? Які емоції воно намагається викликати? Чи не повторюється той самий сюжет у десятках інших профілів? Чи є у відео ознаки ШІ-генерації — від неприродної міміки та рухів губ до водяних знаків ШІ-генераторів?Проте не лише користувач має вміти бачити такі сліди синтетичності у відео. Самі платформи теж повинні знайти способи боротьби із цим контентом — від більшої прозорості алгоритмів і чіткішого маркування синтетичного контенту до виявлення слідів скоординованих інформаційних кампаній впливу.Битва за російське небо: авіапростір як новий інструмент тиску на Росію
Російське небо стає небезпечним
1 вересня 2026 року президент України Володимир Зеленський у вечірньому зверненні офіційно попередив міжнародні авіакомпанії, страховиків та всіх, хто продовжує користуватися російським повітряним простором, що «російське небо стає повністю небезпечним», бо «цивільній авіації серед дронів не місце». Наступного дня, 2 вересня, міністр закордонних справ Андрій Сибіга повідомив, що Україна офіційно поінформувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), що авіапростір Росії є небезпечним для цивільної авіації через активізацію у ньому воєнних дій, знову повторивши заклик Зеленського уникати польотів у ньому. Причиною рішення України публічно підняти це питання Сибіга назвав прагнення Києва запобігти інцидентам, які можуть виникнути у разі збереження активного цивільного повітряного руху в російському небі.Того самого дня міністр інфраструктури України Микола Калашник надіслав генсекові ІКАО Хуану Карлосу Салазару Гомесу лист, в якому закликав того заборонити польоти цивільної авіації над Росією. Своє прохання він підкріпив конкретними прикладами випадків, коли відкритість для цивільної авіації російського неба призвела до авіакатастроф, згадавши про ураження системами російського ППО бізнес-джету Еmbrаеr Lеgасy 600 у 2023 році, літака Аzеrbаіjаn Аіrlіnеs у 2024 році та літака Аltо NG цього березня.Операція М&М’s?
Ці офіційні повідомлення, зроблені трьома українськими високопосадовцями в один час, свідчать про перехід Києва до системного інформаційно-правового тиску на авіаційну галузь РФ всіма можливими способами — від публічних заяв для медіа до офіційних звернень до міжнародних інституцій.Водночас наявні і радикальніші тлумачення поточної кампанії України з поширення інформації про небезпечність польотів над Росією. Зокрема, журналіст американського видання Аtlаntіс Саймон Шустер відреагував на згадану вище заяву Володимира Зеленського повідомленням, що володіє інформацією про запуск Україною операції М&М’s, яка передбачає застосування щоночі до 1000 невеликих і дешевих дронів для атак по аеропортах Москви задля заблокування їхньої роботи, про плани з реалізації якої видання дізналося у серпні.Новий етап тиску на Росію і підстраховка для України
За попередженнями України про небезпечність повітряного простору Росії для цивільної авіації стоїть ціла низка практичних розрахунків.По-перше, такі заяви мають на меті досягнення принаймні часткової повітряної блокади Росії — хоча б над Москвою, Санкт-Петербургом та над іншими ключовими російськими напрямами, про які згадав президент Зеленський у зверненні.Замість прямого оголошення авіаблокади Росії Київ просто констатує факт наявності в російському авіапросторі дронів і ракет. Також він підкреслює вже наявні інциденти, коли небажання Росії взяти це до уваги призвело до авіатрощ, і наголошує на ризиках використання систем РЕБ та підміни сигналів GРS для цивільних літаків, сподіваючись, що це посприяє згортанню авіасполучення в державі-агресорі.По-друге, наголос на небезпечності авіапростору Росії з боку України має на меті посилити економічний тиск на російську авіагалузь задля знецінення акцій російських авіакомпаній та зростання вартості страхування рейсів, які проходять на і через її територію. Це може змусити частину міжнародних перевізників самостійно відмовитися від польотів до РФ і сприятиме її міжнародній ізоляції.По-третє, саме звернення України до ІКАО — спроба зафіксувати позицію України в міжнародно-правовому полі у разі виникнення інцидентів.Зокрема, якщо у майбутньому в російському небі постраждає ще якийсь цивільний літак, Україна матиме документальне підтвердження, що попереджала ІКАО, авіаперевізників і страховиків, а також усю міжнародну спільноту про можливість такого розвитку подій, і що Москва не вжила належних заходів для уникнення цього.Нарешті, вартою уваги є і згадка Володимира Зеленського у його зверненні 1 вересня про готовність України забезпечити «очищення російського неба від дронів на визначені проміжки часу та узгоджені напрями» заради дипломатії, яка сигналізує про готовність Києва використовувати питання безпеки авіації в російському авіапросторі як розмінну монету у разу потенційний мирних переговорів у майбутньому.Перші реакції на попередження України
Реакція Росії на заяви України щодо небезпечності цивільних польотів над її територією і потребу їх припинення була негайною — різке неприйняття і нерозуміння, як таке можливо. Сам Владімір Путін 1 вересня, на полях саміту ШОС в Бішкеку, назвав слова президента Зеленського «заявою на державний тероризм», додавши, що Росія знайде, як на нього відповісти. Така різка риторика свідчить, що Кремль сприймає тиск України на російську авіагалузь як серйозний виклик.Федеральне агентство повітряного транспорту Росії (Росавіація) в опублікованому ввечері 1 вересні повідомленні також назвало риторику Зеленського терористичною, підкресливши, що всі опубліковані Україною документи, які стосуються авіапростору Росії, «не мають юридичної сили та порушують Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію».Проте, як переконаний колишній посол України в США та експерт-міжнародник Валерій Чалий, попередження з боку України є не чим іншим, як виконанням нею міжнародних правил, зокрема Чиказької конвенції, що вимагає інформувати про небезпеку у повітряному просторі, а не порушенням цих правил чи тим паче державним тероризмом.Також у заяві від 1 вересня Росавіація повідомила, що повітряний транспорт Росії продовжить працювати у звичному режимі. Для цього вона та інші органи влади вживатимуть додаткових заходів для безпечного використання російського повітряного простору та підвищення захищеності об’єктів інфраструктури на землі.Тим не менш, попри запевнення, що заяви України на функціонування російської авіаційної галузі не вплинуть, московські аеропорти «Внуково» та «Шереметьєво» після попередження Володимира Зеленського дві ночі поспіль призупиняли роботу. Загалом, протягом середи в аеропорту «Внуково» скасували 22 рейси та затримали 94; у «Шереметьєво» було зафіксовано 21 скасування рейсів і аж 235 затримок.2 вересня 2026 року Володимир Зеленський заявив, що перші міжнародні авіакомпанії після оголошення Україною про небезпечність повітряного простору РФ уже почали відмовлятися від рейсів до російських аеропортів. Зокрема, у ніч на 2 вересня та вранці того ж дня турецька авіакомпанія Реgаsus скасувала кілька десятків рейсів з турецьких міст до Москви та з Москви до Туреччини. А 3 вересня танзанійська авіакомпанія Аіr Таnzаnіа опублікувала заяву, в якій повідомила про призупинення з 4 вересня рейсів між столицею Танзанії Дар-ес-Салам та Москвою. Це могло б мати серйозні наслідки для російських туристів, для яких Танзанія (зокрема Занзібар) після 2022 року стала одним із популярних місць для відпочинку. Тим не менш, вже наступного дня, 4 вересня, Аіr Таnzаnіа заявила про відновлення рейсів з і до Москви із понеділка, 7 вересня. Водночас авіакомпанія flydubаі з ОАЕ рейсів не скасовувала, проте заявила, що продовжить стежити за розвитком ситуації та, за потреби, коригуватиме розклад і маршрути.Також миттєвою була реакція ринку авіаційної галузі Росії. Одразу після публікації згаданого звернення Володимира Зеленського акції російського «Аерофлоту» впали на 5,11 %. Не забарилася із реакцією й ІКАО, яка опублікувала 2 вересня заяву, в якій, не згадавши російську-українську війну, Росію чи Україну жодного разу, закликала до «сильнішої відданості країн — учасниць захисту цивільної авіації від усіх ризиків, які виникають від зон конфлікту» та підкреслила, що Конвенція про цивільну авіацію 1944 року та Резолюція Асамблеї ІСАО А42-4 забороняють використання зброї проти повітряних суден цивільної авіації.Накопичувальний ефект замість негайних результатів
Попри наявність певних негайних наслідків попереджень України — перші скасування рейсів, закриття двох аеропортів на ніч та падіння акцій «Аерофлоту», — вони мають на меті перш за все довгострокове накопичення тиску на авіаційну галузь Росії. Найпоказовіше свідчення цього — реакція ринку. Так, акції «Аерофлоту», ціна яких знизилась одразу після виступу Зеленського, вже за два дні не лише повернулися до попереднього рівня, а й перевищили його. Це свідчить про те, що безпосередній економічний вплив попереджень не був структурним: інвестори поки що не сприйняли заяви України як загрозу, здатну змінити довгострокові перспективи галузі. Якщо ж кампанія України продовжиться, супроводжуючись новими попередженнями, новими підтвердженими випадками пошкоджених цивільних літаків та відмовами перевізників здійснювати рейси до Росії — то саме повторення таких сигналів здатне поступово підірвати довіру інвесторів до довготривалої стабільності галузі.Ще один доказ накопичувального ефекту кампанії України — поточна позиція ІКАО. Згадана заява організації свідчить, що вона визнала наявність проблеми неповної безпечності авіапростору Росії для цивільної авіації в цілому, але більше жодних дій чи закликів не зробила. Попередження Україною ІКАО також, найімовірніше, дасть реальний ефект поступово. Що більше доказів доцільності заяв України з’являтиметься (у вигляді пошкоджених цивільних літаків), то складніше ІКАО буде уникати прямої оцінки ситуації і то вагомішим буде аргумент України про те, що її попередження мали сенс.Нарешті, аргументом про розрахунок кампанії України на «гру в довгу» є реакція міжнародних перевізників. Хоча деякі авіакомпанії й почали відмовлятися від польотів до Росії, проте тенденція несистемна. Основний обсяг рейсів до Росії зараз забезпечують перевізники з країн, що не приєдналися до західних санкцій: з Китаю, Туреччини, країн Перської затоки, окремих держав СНД. І наразі немає явних ознак чи оголошених намірів авіаперевізників із цих країн відмовитися від рейсів до Росії. Навіть турецька компанія Реgаsus, яка скасувала кілька рейсів з і до Москви 2 вересня, уже повернулася до здійснення рейсів туди у звичному режимі (хоча багато з цих рейсів й відбуваються з затримками, проте їх більше не скасовують), пояснивши попередні скасування рейсів не безпековою ситуацією, а технічними причинами.Водночас ізраїльський авіаперевізник Еl Аl, який припинив здійснення рейсів між Тель-Авівом та Москвою через безпекову ситуацію ще у червні 2026 року, 3 вересня запропонував відкрити новий маршрут між Тель-Авівом і Санкт-Петербургом.Таким чином, зміни в політиці міжнародних авіаперевізників щодо польотів з/до Росії вимагатимуть не лише кількох публічних попереджень, а реальних доказів того, що використання російського авіапростору є небезпечним та/або не окуповує себе. Ними можуть стати нові інциденти з пошкодженням в авіапросторі Росії цивільних літаків і зростання вартості страхування польотів ним.У найближчій перспективі ж, як стверджує провідне британське видання для фахівців-страховиків Іnsurаnсе Вusіnеss UК, ефект кампанії України обмежиться ретельнішим аналізом формулювань страхових полісів для польотів над РФ, а величина підвищення страхових премій прямо залежатиме від активності дронів у російському небі надалі.Чому Угорщина раптом назвала Росію загрозою: що стоїть за зміною риторики Будапешта
Угорщина вперше офіційно назвала Росію загрозою для європейської безпеки, самої Угорщини та угорської меншини в Україні, а також підтвердила підтримку суверенітету й територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах. Для країни, яка останні роки була головним опонентом спільної політики ЄС щодо Росії та України, це більше, ніж просто нова дипломатична формула.На перший погляд, це може виглядати як остаточний розрив зі зовнішньополітичним курсом Віктора Орбана. Проте між зміною риторики і стратегічним розворотом є суттєва різниця. Новий уряд Петера Мадяра ще не готовий одномоментно розірвати економічні зв’язки з Москвою та беззастережно підтримувати Україну в усіх питаннях. Тож головна інтрига полягає не у тому, чому Угорщина назвала Росію загрозою, а в тому, чи перетвориться це формулювання на конкретні рішення і наскільки далеко готовий зайти Мадяр?
Новий курс Будапешта: між Заходом, Москвою та спадщиною Орбана
Угорський уряд ухвалив резолюцію про мандат угорської делегації, яка братиме участь у Генеральній асамблеї ООН у другій половині вересня. Це перший документ із питань зовнішньої політики після зміни уряду, чи то пак, режиму Орбана. У коментарі Тижню угорський політолог, колишній професор питань з НАТО та європейської безпеки в Європейському центрі досліджень безпеки імені Джорджа К. Маршалла Пал Дунай зазначає, що це відбувається у той час, коли розробляється нова зовнішньополітична стратегія.«Однак може минути багато часу, перш ніж цей документ буде готовий і затверджений. Тому це перша можливість письмово зафіксувати важливу зміну. Текст чітко дає зрозуміти, що РФ становить загрозу європейській безпеці, включно з Угорщиною, а також угорській меншині в Україні. Усі три елементи є важливими. Це демонстрація того, що Угорщина повертається до політики, за якої її слова відповідатимуть її формальним зобов’язанням як члена НАТО та Європейського Союзу. Не кажучи вже про те, що жодна розсудлива людина не може заперечувати, що Росія неодноразово здійснювала агресію проти України з 2014 року, а отже, її дії не можна виправдовувати чи толерувати. Це справжня зміна, за якою будуть і подальші. Я впевнений, що міністерка закордонних справ підтвердить цей курс у своєму виступі під час дебатів Генеральної асамблеї», — каже Пал Дунай.Показовою є навіть зміна того, хто представлятиме Угорщину на Генеральній асамблеї ООН. Якщо за уряду Орбана угорську державу там представляв міністр закордонних справ Петер Сіярто, то тепер до Нью-Йорка вирушить президент країни.«Це разюча зміна, порівняно з попередньою диктаторською системою. З одного боку, це набагато нижчий рівень, ніж коли на Генеральну Асамблею ООН їде президент держави. З іншого боку, Сіярто був близьким другом міністра закордонних справ Росії Лаврова — настільки близьким, що після кожного європейського та іншого міжнародного дипломатичного заходу телефонував йому і доповідав, про що говорили дипломати у місцях, куди росіян не запрошували. Тож тепер Угорщина повинна довести, що вона сьогодні більше не є агентом росіян, як при попередньому режимі», — зазначає Тижню угорський політолог та історик Шандор Фьолдварі.Це рішення варто розглядати у значно ширшому контексті — масштабної переоцінки Угорщиною власних міжнародних відносин після 16 років правління Орбана. Новий уряд Мадяра переглядає зовнішньополітичний курс, який за попередньої влади дедалі більше віддаляв Будапешт від його євроатлантичних партнерів і водночас зближував із Москвою.«Угорський уряд проводить масштабну переоцінку своїх міжнародних відносин після фатальної та лицемірної політики режиму Орбана. Це частина повернення до політики, за якої офіційна політична позиція Угорщини відповідає її реальним діям. Це також означає дистанціювання від РФ. Водночас Угорщина не хоче раптово завдати шкоди власним економічним інтересам і прагне поступово відмовлятися, наприклад, від російських вуглеводнів. Новий угорський посол, який вирушить до Москви, матиме надзвичайно складне завдання — знайти правильний баланс між дистанціюванням і відновленням належних відносин з Москвою. Ми ніколи не повинні забувати, що міністр закордонних справ попереднього уряду Сіярто поводився як російський агент», — переконує Пал Дунай.За його словами, Угорщина діє обережно, оскільки не хоче давати залишкам режиму Орбана привід для атак — ані через звинувачення у тому, що нова влада шкодить економічним інтересам країни, ані через твердження, що вона відмовляється від захисту угорської етнічної меншини в Україні — чи деінде.«В обох питаннях колишній режим негайно почав би активно критикувати нинішній уряд, водночас намагаючись здобути політичні дивіденди, тоді як популярність режиму Орбана становить менше 20%. І це все одно більше, ніж вони заслуговують. Тому зовнішнє середовище, зокрема всі партнери Угорщини, мають розуміти, що вона діє обережно. Країна рухається у правильному напрямку, але водночас намагається уникати непотрібної конфронтації зі своїм вкрай правим, популістським, некомпетентним та антидемократичним попередником і його деспотичним (колись харизматичним) лідером», — каже Тижню Пал Дунай.Як далеко Мадяр готовий зайти у зміні політики Угорщини щодо Росії та України?
Найскладніше для Мадяра починається саме після зміни риторики. Назвати Росію загрозою значно простіше, ніж перебудувати відносини з нею на практиці. Новій угорській владі доведеться визначитися, чи готова вона не лише говорити про дистанціювання від Москви, а й скорочувати енергетичну залежність, підтримувати спільну політику ЄС щодо Росії та послідовніше виступати на боці України.«Стратегічна зміна вже відбувається, але через внутрішньополітичну перебудову знадобиться терпіння, щоб побачити її чіткіше. Потрібен час, щоб вона знайшла підтвердження в усіх деталях. Крім того, новий уряд має уникати протистояння з питань, у яких він не є реальним гравцем. Наприклад, членство України в ЄС і терміни її вступу не залежатимуть від Угорщини. Те, що Угорщина так активно виступала з цього приводу, було не чим іншим, як проявом популістської пропагандистської політики. Це було питання, яке можна було використати для маніпуляції менш освіченою частиною населення. Зрештою, хто ще голосував за Орбана?», — зазначає Тижню Пал Дунай.На думку Шандора Фьолдварі, завдання української дипломатії зараз полягає у тому, щоб скористатися цими заявами Мадяра та чинити тиск на Угорщину, щоб вона компенсувала дипломатичну шкоду, завдану режимом Орбана.«Угорщина й надалі буде такою ж стриманою, як і режим Орбана, тобто не надсилатиме Україні гроші чи зброю, не кажучи вже про солдатів. Щодо війни Росії проти України, то прем’єра Мадяра цікавлять тільки ті декілька тисяч осіб на Закарпатті, все інше, мовляв, це внутрішня українська справа не у його компетенції», — каже він.Угорський політолог пригадує і те, що Володимир Зеленський привітав нового президента Угорщини 19 серпня, а наступного дня також звернувся з нагоди дня заснування держави.«Через кілька днів відбулося не менш важливе національне свято України — 35-та річниця Незалежності України, але ні президент Андраш Бака, ні прем’єр-міністр Мадяр не написали жодних листів президенту Зеленському. Лише Міністерство закордонних справ Угорщини опублікувало короткий пост у соціальній мережі Х (раніше Тwіttеr). Мовою дипломатії це означає, що Україна не є пріоритетом, вона неважлива для угорської держави», — зазначає Тижню Шандор Фьолдварі.Згодом, 3 вересня, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо визнання і засудження злочинів радянської військової адміністрації на Закарпатті у 1944–1946 роках». У документі парламент засвідчив позицію щодо трагічних подій, які відбувалися на Закарпатті після встановлення комуністичного тоталітарного режиму, зокрема йдеться про масові репресії, примусові депортації, переслідування за національною та релігійною ознаками та інші злочини.Окрему увагу приділили масовим незаконним затриманням цивільних чоловіків віком від 18 до 50 років, що відбувалися під приводом залучення до громадських робіт. В угорській спільноті ці примусові депортації отримали назву «малєнькій робот» (Мálеnykіj rоbоt), тобто «маленька праця». Насправді за обіцянкою нетривалих робіт для багатьох людей стояли депортація, примусова праця та ув’язнення у таборах ГУЛАГу.Для Угорщини, де пам’ять про ці репресії залишається важливою і водночас політизованою темою, це має не лише історичне, а й дипломатичне значення. Втім, Шандор Фьолдварі застерігає від надмірних очікувань щодо політичної «вдячності» Будапешта.«У політиці інтереси керують діями партнерів, так само, як і в бізнесі. Тож якщо Україна зробила такий благородний жест, він буде вартий лише стільки, скільки вона зможе використати у хитрих дипломатичних переговорах», — наголошує він.На його думку, благородні жести самі по собі не гарантують взаємності, а тому Україна має використовувати їх як частину ширшої дипломатичної стратегії. «Україна більш ніж тридцять років тому уклала Будапештський меморандум, не вимагаючи гарантій, лише слова честі. Це не діє у політиці. Неправильно, що Будапештський меморандум був переважно гарантований чесним словом Росії. Сьогодні українці справді знають, що Росія не має жодної честі слова, тому що Москва честі не мала і не має. І це історичний факт, багатовіковий досвід», — додає Тижню Шандор Фьолдварі.Тож нинішні зміни у Будапешті варто сприймати не як остаточний розворот, а як початок демонтажу зовнішньополітичної моделі Орбана. Справжній масштаб визначатимуть не формулювання у міжнародних документах і не символічні дипломатичні жести, а конкретні рішення — щодо російської енергетики, санкцій, підтримки України та відносин з Москвою. Для Києва це означає, що нове вікно можливостей у відносинах з Угорщиною справді відкрилося. Але скористатися ним можна лише за умови, що Україна не сприйматиме зміну угорської риторики як автоматичну зміну угорських інтересів.Як нині виживають маленькі видавництва: «Крапки», «Бігль», «Еспанія» і «Видавництво»
Близько 15 млн українських книжок було знищено нещодавно внаслідок російських атак, що становить приблизно третину річного накладу нашого книговидавничого бізнесу. Це суттєві втрати для великих видавництв, але для маленьких — часто просто несумісні із нормальною життєдіяльністю. І тому для того, щоб не закритися, багатьом із них у нинішній ситуації здебільшого потрібно суттєво скоротити свій видавничий портфель або навіть на певний час призупинити всі свої поточні проєкти.Український тиждень опитав декілька невеликих видавництв щодо їхніх найближчих планів і стратегії функціонування у теперішні непрості для галузі часи.Питання:якою є місія видавництва?за яким критерієм формується ваш видавничий портфель?яка ваша нинішня видавнича стратегія?на які власні видання/авторів ви робите ставку?чому ви більше працюєте з перекладними авторами, а не з українськими?який ваш прогноз щодо розвитку українського книжкового ринку?
Видавницто «Крапки» (Артем Сова)
1) Я думаю зараз буде більш чесно говорити про місію, якої ми прагнемо на цьому етапі й відповідати якій було б щастя з часом.Коли ми тільки домовлялися про права на «Місто самоти» Олівії Ленґ, на початку 2023-го, ми для себе бачили хорошу умовно вільну нішу подібного нон-фікшн мистецького спрямування і, додатково, художньої літератури з бажанням максимально уважно та з любов’ю взаємодіяти з текстом як роблять це видавництва, які ми самі любимо як читачі. І мені здається, що протягом повільного нашого старту і по сьогодні хтось встиг підхопити і зробити значно більше в цих напрямках, тому з тими силами і ресурсом, що є зараз — я би говорив про місію знаходити серед доступних для ліцензування книжок ті, які для читачів і читачок мають шанс ставати «книжками, які не закінчуються з прочитанням», і робити все можливе, аби цей шанс зберегти. Щоб ще одна, або далеко не одна книжка, час з якою може стати особливим або важливим — аби вона мала свій шанс статися з людиною. Ми дуже маленькі на цьому ринку наразі, але свій внесок хочемо робити теж. І якщо нашу роботу з книжками одного дня можна буде назвати культуртрегерською місією, це буде велике щастя і ще більша відповідальність. Але і зараз, почути або прочитати що для когось якась з наших книжок змогла стати в чомусь особливою — це дивовижне щастя і дивовижна місія теж.2) Коли ми запитуємо за доступність авторських прав або коли ми домовляємося вже про певний етап роботи над книжкою — то пишемо і обіцяємо, що хочемо зробити її з любов’ю. Любов до тексту — це найважливіший критерій. Перш ніж почати, ми хочемо зрозуміти перш за все для себе — що зможемо вберегти цю певну пристрасть до книжки, зможемо зберегти навіть протягом двох років (стільки тривала робота над «Містом самоти» — і я досі з радістю готовий повернутися до перепрочитання), бо інакше для самої ж книжки буде краще, якщо її видасть хтось інший, хтось — хто палатиме нею більше.Коли ми тільки почали свою роботу, у нас був шортліст видань, з якими ми мріяли б попрацювати. «Місто самоти» та «До річки» Олівії Ленґ, «Очима клоуна» Гайнріха Бьолля були в цьому списку, щось ще актуальне, щось вже видали інші і видали чарівно. Одна з проблем в тому, що через мою військову службу я читаю значно менше нового, ніж хотів би, через поєднання кількох робочих проєктів і материнства Катерина теж читає, імовірно, значно менше, ніж бажає. І тут якоїсь миті нас почали дійсно виручати люди, з якими у нас почалася співтворчість. Завдяки Марті Госовській з нами сталися «Полічи зорі» Лоїс Лоурі, з нами стануться книжки Фланнері О’Коннор і як мінімум кілька співпраць, про які нам як малому і молодому видавництву навіть не мріялося. Так само скоро нас чекає важливий для нас анонс спільно з Роксоляною Свято, несподівана пропозиція свого часу, яка просто неймовірним чином знаходить тебе.Попри службу я намагаюся щось шукати нове, але й ще більш уважно намагаюся слухати людей, літературним смаком яких захоплююся, які відчувають що може підійти «Крапкам», і які своєю довірою значно полегшують життя та не лишають без нових ідей, які зможу полюбити сам, і в які хочу наважитися закохати інших.Але при цьому через обмежені ресурси — передусім час, але й фінанси — кожен наш вибір означає не лише готовність взятися за певну книжку, а й готовність прийняти, що за цей час якісь інші можливості підуть.3) Ми планували відпочатку брати в роботу не більше 6 книжок на рік, аби мати можливість максимально якісно приділяти уваги кожному виданню. Зараз ми йдемо повільнішим темпом від запланованого, але, сподіваємося, що вдасться вирівняти ситуацію з наступного року, тому про життєздатність цієї стратегії говорити ще складно й зарано. Єдине, вона дійсно передбачає роботу над тим, аби максимальна кількість цих видань мала шанс ставати лонґселерами, і давати можливість не лише окупити себе, а й створювати нові книжки.Поточний етап війни нас суттєво сповільнив, але першочергова мета не змінилася — не зникнути, пройти етап становлення і дійти до моменту, коли видавництво стане самодостатнім. Для мене це точка, в якій уже видані книжки, їхні наклади та обіг дозволяють не починати кожен наступний проєкт фактично з нуля, а бодай на рік уперед розуміти, що ми можемо собі дозволити видати і за рахунок яких можливих надходжень.А для цього нам потрібно заслужити довіру дуже різних людей: професіоналів і професіоналок, з якими ми працюємо, авторів і авторок, агентів, правовласників, партнерів. І, найважливіше, — читачів і читачок.4) Звісно, ми щиро вболіваємо за кожне видання, і хочемо аби кожна книжка знайшла якнайбільше своїх читачок і читачів. Але щоб відповідь не звучала формально, зараз у нас лише дві авторки, щодо яких на сьогодні ми змогли домовитися про більш ніж одне видання — це Олівія Ленґ і Фланнері О’Коннор.Коли ми як видавці отримуємо шанс попрацювати з автором чи авторкою глибоко та довше, не обмежившися однією книжкою — це створює значно більше перспектив і можливостей. Зараз таких у нас дві, і кожна з них омріяна й особлива. А якщо говорити про Олівію Ленґ, то дуже добре, що саме «Місто самоти» стало дебютним тайтлом для нас, бо вона багато в чому і максимально точно символізує те, з чим хочуть асоціюватися «Крапки».І ми хочемо та мріємо йти до того, аби таких авторів і таких авторок ставало більше.5) Для нас початок відбору та видання українських авторів і авторок є важливим етапом розвитку. І головна причина, чому ми не почали, пов’язана з найбільшою внутрішньою проблемою на сьогодні, — нестачею ресурсу.Тут важливу роль відіграватиме позиціонування. У нашому ідеальному баченні, коли ми зробимо перший анонс про роботу з українським автором чи авторкою, дуже хочеться стати відкритими і для всіх інших. Ми все одно будемо обмеженими в кількості видань на рік, це будуть не десятки видань, можливо лише одне — але хочемо, щоб ті рукописи, які надходять і будуть надходити, отримували редакторську увагу, обговорення та відбір.Зараз це неможливо з нашим навантаженням, а запросити когось ще ми поки не можемо собі, на жаль, дозволити. Як і формально оголосити, що ми відкриті до українських авторів, а потім місяцями не відповідати або відповідати без прочитання хоча б синопсису.Другим фактором є те, що зараз, звісно, є українські авторки й автори, видати книжки яких ми мріємо. Але у них є видавництва, і ці видавництва видають їх чудово. І ми ніби і маємо мрію, але і любимо те, як роблять інші і поважаємо це. Я зараз не скажу конкретні книжки та імена, але ми вже питали «Вавилонську бібліотеку», «ВСЛ» і «Лабораторію» щодо їхніх планів на певні книжки закордоних авторів_ок, з якими вони працювали — бо, на нашу думку, це важливо. А як запитати щодо українських — поки що не знаю. Але можливо колись і наважимося на це теж. І дебютні рукописи, сподіваюся, теж будуть.6) Ми хочемо бути оптимістами. А оптимізм хоча б в тому, щоб пройти цю війну без нових втрат, і щоб змогли відновитися ті, хто постраждав, був змушений зупинити або заморозити свою діяльність. Знаєте, дуже важливо бачити скільки дивовижних людей і з якою силою підтримують видавництва та книгарні після обстрілів. І якщо ми зможемо підтримувати одне одного, якщо ми зможемо зберегти не лише себе, а й допомогти за потреби вистояти ще комусь — саме втримання і буде розвитком.Імовірно, ринок буде обережнішим, будуть або менші наклади, або менша кількість новинок. Але головне — бути. І мати шанс.Видавництво «Бігль»
1) Місією видавництва є доповнювати український книжковий ринок якісними виданнями: досліджувати незаповнені ніші в художній літературі та нонфікшні — і пропонувати читачам ті книжки українською мовою, яких їм бракує. Для цього ми в період створення видавництва сформували кілька гіпотез, тоді замовили глибинні інтерв’ю з читацькою аудиторією і разом із командою та фахівцями попрацювали над стратегією, яка ґрунтується на розумінні потреб українських читачів.Глобально ми, як і багато інших учасників книжкової галузі, прагнемо, щоб кількість читачів української книги збільшувалася, а розуміння того, що читати — це модно, важливо, життєтворчо, — міцнішало. Тож ми працюємо над книжками, які показують: читання дає більше можливостей, дозволяє рости, думати й рефлексувати, розвивати критичне мислення і емпатію, пізнавати світ і себе. Зрештою, у постійно хиткому та мінливому світі книжки є тим простором, де можна знаходити стійкі сенси, опори та орієнтири.2) Ми спираємось на дослідження тем та ідей, в яких українська спільнота може відчувати потребу. Прагнемо шукати літературу, яка потенційно матиме трансформаційний вплив, доповнить світогляд, випробує наявні переконання чи дасть інструменти для життя в сучасному світі. Це книжки, які не спрощують світ, а пояснюють його. Інколи ми просто орієнтуємось на якісну, відзначену літературними преміями та визнану критиками й читачами зарубіжну літературу, яку варто було б побачити українським читачам та читачкам. І, так, обираючи книги, ми зважаємо також на те, що цікаве нам самим, що відгукується нашому світогляду й пошуку, в що ми віримо і чим хочемо поділитися.3) Загалом ми надаємо перевагу якості над кількістю. Хочемо, щоб кожна книжка мала цінність, яка не зникатиме впродовж років. Тож можна сказати, що у своїй стратегії ми більше орієнтуємось на лонгселери, ніж на «швидкі» трендові книжки. Крім того, надзвичайно важливим є просування книжки, побудова умов, за яких кожне видання дійде до свого читача, а також — створення можливостей посмакувати твором: дізнатися більше про текст і його «секрети», про автора, почитати або послухати фахові коментарі чи додаткові матеріали, взяти участь в обговоренні тощо. Усе це потребує часу й уваги, тож ми обираємо такий темп, за якого можемо це втілити, й ті книжки, про які є що дізнатися або є що сказати після прочитання.4) Ми бачимо перспективу в літературі, яка водночас є глибокою, якісно написаною, ціннісною для занурення і осмислення, і при цьому — затребуваною від читачів. Коли поєднується високий читацький запит і майстерність письма автора, можна вірити в успіх книги. Наприклад, ідеться про твори Марґарет Етвуд, Дуґласа Стюарта, Деніса Джонсона, Рохінтона Містрі тощо. Надалі ми анонсуватимемо більше імен авторів і найменувань книжок.Насправді тут важливий не так жанр, як сила письма та ідей, закладених у книжці, а також — вага того, що читачі можуть узяти з твору, про що поміркувати, що перевтілити у власні життєві підходи. Що б ми не розглядали: нонфікшн чи художню прозу, книжки про сучасність чи про минуле, твори про різні країни світу чи про Україну — ми звертаємо увагу на те, як саме цей твір розглядає суспільство, людину, світ, світогляд, що корисного та цікавого може дати для сучасних українських читачів.Також ми бачимо потенціал у літературі, яку можна осмислити в контексті досвіду життя в Україні, тому що досліджувати себе й наш стиль життя — надважливо. Наприклад, ми зараз працюємо над серією українського нонфіку про жіночий досвід у темах на кшталт фінанси, фізичне й ментальне здоров’я тощо. Ми в активному пошуку авторок для цієї серії, тож кому цікаво — ми відкриті.5) Наразі в нашому редакційному плані справді більше перекладних видань, тому що одним із наших підходів є відкритий погляд на світ — із прагненням дослідити його розмаїття й бути на хвилі з читачами з інших країн. Щоб вести діалог зі світом, треба краще його пізнати, і література — це один зі способів це зробити. На українському книжковому ринку досі є дуже багато незаповнених ніш, невиданих відомих або знакових творів зарубіжних авторів, і ми вважаємо, що українські читачі мають право знайомитися з цими творами у якісному перекладі та виданні.Проте напрямок роботи з українськими авторами ми також плануємо розвивати. Поки що ми намагаємось заробити довіру в крутих українських авторів, щоб вони бачили — з нами буде якісно, турботливо, продуктивно. Перша книжка видавництва — «Вибір Елоїз» Олени Мулик — це чудовий старт і спільна робота, яку ми раді продовжувати разом з авторкою. Втім, ми постійно перебуваємо в пошуку нових текстів, тому згодом, сподіваємося, наш портфель поповнять нові книжки українських авторів та авторок.6) Важко говорити про прогнози. Але є певні сподівання — на появу більшої кількості колаборацій між гравцями книжкового ринку та суміжними сферами, на зменшення кількості акційних пропозицій на книжки від мереж та видавництв, через акцент на цінності продукту. Гадаємо, підходи до вибору тайтлів будуть змінюватися. Ми впевнені, що книжковий ринок України перевинайде себе і, повсякчас враховуючи ризики та слабкі місця, розвиватиметься далі.Видавництво «Еспанія» (Вікторія Дорофєєва)
1) Наша місія: познайомити українську аудиторію з новими іспанськими та латиноамериканськими авторами. Звісно, ми не перші й не єдині, хто перекладає з іспанської, але дуже хочеться зосередиться саме на цьому напрямку.2) Можу сказати, що поки видавничий портфель формується за уподобаннями Вікторії, яка веде всі процеси від відбору книги до друку. Я спочатку просто купую книгу і читаю її, думаю, чи придбала б я її українською мовою, також дивлюся, чи є в тексті згадки росіян, яка позиція автора чи авторки щодо цієї війни, і якщо за всіма пунктами «метч» — можу звертатися до правовласників.3) Наразі менше видань і менші наклади. Але лише тому, що все робимо власними силами і коштом. Сподіваюся, у мабутньому зможемо значно розширити видавничий портфель, але поки на тисячні наклади не зазіхаємо — ще не той масштаб.4) Я роблю дуже велику ставку на дві серії, початок яких плануємо видати вже в цьому році. Перша — це іспанська романтична комедія, дуже вайбова і легка. Особисто я би придбала таку книгу, бо зараз хочеться загубитися думками десь далеко, втекти від повітряних тривог і обстрілів. А про другу поки ми не розповідали читачам, але авторка дуже підтримує Україну, регулярно донатить і поширює інформацію про цю війну, хоч сама живе на іншому кінці світу. Для нас важливо знайомити читачів із творчістю таких прекрасних людей.5) Бо я перекладачка, і переклад — це моя професія, моє хобі і моє життя. Я завжди мріяла перекладати саме з іспанської, а тут можу ще й сама обирати, що перекладатиму.6) Дуже вірю, що позитивний. Оскільки в нас дуже маленькі наклади, книги «Еспанії» не постраждали від обстрілів, але водночас дуже прикро, що наші колеги зазнали таких велетенських втрат! Щоразу, коли я спілкуюся з іспанськими колегами, розповідаю, як важливо для нас видавати саме українською, перекладати українською, і чому росіяни так ціляться на знищення культури зокрема.Щодо фінансових показників, звісно, дуже відчувається здорожчання матеріалів і послуг, але читати люди не перестануть, тому, сподіваюся, ще буде для нас місце під цим видавничим сонцем.Видавництво «Видавництво» (Лілія Омельяненко)
1) Багато років одне з наших гасел — «Виняткові теми. Виняткові книжки», це, мабуть, і є наша місія — привертати увагу до літератури і коміксів таких країн і тем, які більше ніхто не наважиться. Не для епатажу (сам факт, що ми осмілюємося порушувати соціальні теми, уже викличний), а для розвитку суспільства. І оскільки нам важлива іноземна графічна література, нам важливо продукувати мальописи — графічні історії від українських авторів про Україну, зараз ми єдині, хто послідовно це робить.Ми розцінюємо розвиток суспільства як певне поле для роботи, на якому, звісно, є і успіхи, і недоліки. Нам цікаво і хочеться говорити з нашими читачами про речі, які оминаються більшими видавцями, бо це або комерційно неперспективно, або не відповідає поглядам очільників наших колег по ринку. Це основна причина, чому ми досі не мільярдери.2) Гадаю, уже можна розрізняти критерії, за якими ми вибирали титули, скажімо, ще минулого року, і ті, на які спираємося тепер. Раніше ми шукали класні книжки з країн, чиї літератури менше перекладаються, дивилися на білі плями на ринку і пробували знайти чим їх заповнити. Зараз ми не дозволяємо собі жодних додаткових витрат, ми змирилися з тим, що багато книжок, які хотіли би видати ми, будуть видані нашими колегами, а частина титулів продовжить своє чекання на переклад українською. Наша задача, як галузі загалом — вижити, тож ми зосередилися на виданні ліцензій, які набули раніше і поновленні затребуваних книжок.3) За останній рік ми справді змінили нашу стратегію, і стали робити більшу ставку на різноманіття титулів, а не на більші наклади. Таким чином ми можемо частіше привертати увагу нашої аудиторії до «Видавництва», не обтяжуючи нашу логістику та склади книжками, які лежатимуть місяцями без руху. Український книжковий ринок пропорційно кількості населення є зовсім невеликим і ненасиченим, але фактично ми маємо скромний відсоток читачів. При поточних умовах книжок на ринку більше, ніж покупців на них. Крім цього, ми видаємо переважно нішеву літературу, яка і так має менший відсоток потенційних читачів. Завдяки новій стратегії ми можемо частіше радувати новинками і продавати весь наклад майже в 0. Після цього можна додрукувати ще один невеликий наклад і так далі. Такий підхід має і вади, найголовніша з яких — зростання собівартості. Невеликі наклади — дорожча вартість книги і часто неможливість давати наклад під очікувану крамницями відпускну ціну.4) Ми бачимо стабільний інтерес до українських авторів, особливо фентезійної прози і таким чином заповнили портфоліо низкою яскравих дебютантів з дуже розмаїтими жанровими творами. Якщо не працювати з дебютними творами і не вірити в них, то звідки братиметься нове покоління письменни_ць? Знов-таки, мальописи. В Україні на них дуже вузький попит, але не Заході графічні наративи усталені та популярні, тож навіть якщо попит тут буде невеликий, є шанси продати права на них за кордон. Що ж до перекладних видань, то тут однозначно вибір за творами, які мають шанси на отримання ґрантів підтримки.Антологія невикористаних можливостей: сучасні російські «антивоєнні» поети. Частина 2
Rесар, або Інтро #2
Попередню частину тексту про те, як російсько-українська війна виглядає на сторінках сучасної російської поезії та в публічних проявах її творців і де йшлося про так звану Z-поезію, я закінчила кількома питаннями. Вони прокладають місток до інших віршів, писаних тими, що публічно відмежувалися від агресії Росії проти України та виїхали за кордон, звідки, зрештою, про війну й висловлюються.- Перше питання звучало так: наскільки сьогодні взагалі важливо визначати, чи є Z-поезія графоманією, замість аналізувати наративи, які вона поширює, і пояснювати, чим взаємодія з такими текстами може бути небезпечною? Тобто — якщо загальніше: якою є стрижнева мета (суспільна функція, якщо хочете, адже війна таки змушує кожного набути своєї) тих, хто протиставляє себе «зетам» й пише на противагу їм?Друге питання було таке: чи готові російські інтелектуали визнати, що росіяни теж здатні писати просто погано і що Z-поезія не потребує доведених до автоматизму визначень на кшталт «сильна», «важлива» чи «осмислена»? Тобто — якщо згрубша: чи підважують поети, що протиставляють себе «зетам», власну мову, чи переоцінюють свою лектуру критично?Третє ж питання полягало ось у чому: що насправді стоїть за увагою так званих антивоєнних ліберальних антипутіністів до Z-поезії? Це прагнення осмислити природу й масштаб підтримки воєнних дій російським суспільством чи просто небажання визнати, наскільки широкою може бути добровільна прихильність до агресії? Тобто — якщо про найважливіше: чи йдеться комусь із лібералів про колективну відповідальність?
Життя поза «ми»: відмова від колективності
Найпростіше (й найправильніше), певно, почати з кінця — з колективної відповідальності. І чи не найбільше матеріалу для роздумів на цю тему дає Марія Стєпанова.Її називають «однією з найвизначніших постатей пострадянської культури», видатною поеткою, журналісткою та видавчинею, яка спрямовує свій «потужний голос на захист свободи преси». Окрім того, Стєпанова — засновниця медіа Соltа, яке і російською, і англійською (з російської подачі) описують як «єдиний незалежний інформаційний ресурс у Росії, що фінансується краудфандингом», а також «за масштабом і глибиною розлогих есе порівнюють із Тhе Nеw Yоrk Rеvіеw оf Вооks».У березні 2022 року Стєпанова написала для Fіnаnсіаl Тіmеs лонгрід про повномасштабне вторгнення Росії до України. У ньому авторка виступає проти потворності й анахронічності війни, яку почав Путін.«Було б катастрофою, якби ми мусили визнати, що немислиме — те, що ми відкидали з колективної уяви як неможливе й неприпустиме, — пише Стєпанова, — насправді може статися в один зі звичайних зимових ранків. Це руйнує всі наші уявлення про сучасний світ і суспільний договір, який визнає необхідність взаєморозуміння, емпатії, здорового глузду (та певного скептицизму щодо панічних заяв). Але сьогодні все це сталося, і ми стоїмо серед руїн. Агресор у цій несправедливій війні на чужій території, з його воєнними злочинами та жертвами (число яких уже сягає мільйонів, якщо врахувати не лише загиблих, а й тих, хто залишився без даху над головою, без близьких, без майбутнього), діє так, ніби створює витвір мистецтва, книгу чи фільм, у яких події контролюються їхнім творцем. Але ця конкретна книга має поганого автора. Поганого в усіх сенсах — як особистості і як письменника, якому байдуже до власних персонажів. Йому байдуже, виживуть вони чи помруть; йому байдуже, які в них потреби чи бажання; і він точно не зацікавлений у визнанні їхніх свобод. Єдине, що його хвилює, — це його власне авторство, утвердження своєї волі та контроль над текстом і подіями. Саме цим зараз займається Путін: втіленням своєї особистої волі, спробою переписати історію України та Європи, змінити наше сьогодення та визначити наше майбутнє. Він планує втягнути Україну, Росію, Європу, світ (і всіх, хто постійно оновлює новини в режимі реального часу) у жахливу книгу, яку сам написав. Він вірить, що відтепер ми існуватимемо лише в межах його книги; він хоче бути нашим автором, нашим сценаристом, тим, хто знає, як змінити наше життя на краще. Але тепер результати його творіння очевидні для всіх».Війна — авжеж, ніяка не «книга», яку хтось погано написав, а цілком конкретний злочин, який Росія чинить проти України. А люди, яких убивають, катують, депортують і позбавляють дому, або ж навпаки, ті, хто йде до чужого дому чинити злочин, — не персонажі. Проте є ще кілька моментів, які потребують коментування.Формально Стєпанова знаходить винуватця, і це Путін. Така російська позиція станом на 2026 рік уже не дивує ані читачів, ані дослідників. Зрештою, і власне текст називався Тhе Wаr оf Рutіn’s Іmаgіnаtіоn. І він — яскравий приклад типового наративу, де Росія як держава, російське суспільство, російська культура, російські військові та російська політична система майже розчиняються в одному «поганому авторі»: Путіні, на противагу якому зʼявляються абстрактні «ми». Проте хто саме ці «ми», що стоять на руїнах? Українці та ті, хто стали на їхній бік? Росіяни, які заявили про свою незгоду з діями держави? Усі росіяни, що ними керує божевільна рука «автора»? Чи ще ширше — західна інтелектуальна спільнота? Або, може, всі й одразу?Це питання лишається без відповіді. Проте зостається все необхідне для конструювання хибної моральної симетрії — зокрема й особливо проблематична конструкція «втягнути Росію…». Чому проблематична, гадаю, у 2026-му точно пояснювати не варто.Хай там як, Стєпанову питання «нас» дуже хвилює. На скромнішому ресурсі під назвою Рublіс Sеmіnаr без двох днів за рік, у 2023-му, зʼявляється інший текст, де щодо «ми» авторка висловлюється інакше. Текст цей називається «Тhе Russіаn Quеstіоn».Російське ж питання полягає в тому, що «більше немає суттєвої різниці між Росією та росіянами; між країною з її кордонами та географічними особливостями й російською державою; між тими, хто живе там зараз, і тими, хто жив колись; між російською мовою та її носіями; між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Колись ці відмінності мали значення, але тепер усе працює інакше», що «ніхто з нас — ані ті “ми”, хто виступає проти Путіна, ані ті, хто його підтримує, — не хоче здаватися “поганими”, і усвідомлення, що це неминуче, є нестерпним для обох груп», що «логіка війни стирає всі деталі й вимагає узагальнення; громадянство, мова, національність стають цементом, що склеює взаємовиключні елементи в суспільство, контури якого визначаються ззовні», що «особистий вибір і біографія, нюанси політичної позиції майже нічого не означають — вони стали лише особистою справою кожного». «Ми боїмося самих себе, ми відвертаємося від самих себе, — стверджує в есеї Стєпанова. — Ще до того, як зовнішній світ починає нас ненавидіти, ми ненавидимо самих себе».Цього разу маємо чітку відповідь на запитання, хто такі «ми» Стєпанової — усі й усе, що повʼязане з Росією. А якщо точніше, то культурний код і бренд. З початком російської агресії (але загалом надто пізно, бо такий поворот подій, апелюючи до статті у Fіnаnсіаl Тіmеs, аж ніяк не був «немислимою катастрофою»: станом на 2022-й катастрофи не тільки мислилися, але й засвідчувалися) він перестав безвідмовно працювати на користь усіх росіян: і тих, хто лишався в Росії, і тих, хто виїхав до 2022-го, і тих, хто виїхав одразу по вторгненню, — раптом потрапивши під критичну призму. Ба більше, визначати й міркувати про те, якою є Росія, без російської участі та російської гегемонії на сенси отримали можливість не тільки ті, хто належали до «русскої» культури (принципово: не «російської» культури — тобто тих її характеристик, що є визначальними саме для росіян як національної групи, а не всього того калейдоскопа зі 190 народів та етнічних груп, що наразі перебувають у складі Росії). А така втрата контролю над саморепрезентацією, звісно, неприємна — щоб не сказати загрозлива.Водночас вкрай цікаво та парадоксально в цьому контексті виглядає звʼязок, на якому наголошує Стєпанова: зовнішній світ починає нас ненавидіти — ми ненавидимо себе. Глобальна ненависть — досить гучна фраза, адже час показав, що послідовної критики й відповідної політики крізь роки дотримується не аж така велика кількість країн та окремих індивідів. А проте цікаво тут інше: момент самокритики, сорому, провини настає лише під прицільним поглядом інших. І, авжеж, Стєпановій важить думка «цивілізованіших», «культурніших», «багатших» інших, у чиїх очах прагнеться залишатися «хорошим». А задля цього схвалення (попри ненависть до того факту, що воно взагалі потрібне, — але хіба не в саме такому режимі одночасної зневаги до Європи та пошуку її схвалення існувала російська культура і в ХІХ столітті?) можна, зрештою, й відмежуватися від будь-якого «ми». Змістити увагу «наглядачів» з питання колективної відповідальності й колективної належності до індивідуальної невинності. Зрештою, отримуємо приблизно таке: індивідуальна невинність не скасовує приналежності, але приналежність не означає однакової індивідуальної вини. Відтак, Стєпанова в принципі не намагається міркувати в категоріях колективної провини чи колективного спротиву.Так, в одному інтервʼю, де їй доводиться міркувати про поезію, вона зазначає, що «поезія — це потужний інструмент внутрішнього опору, адже що важливо і що насправді має значення — це те, наскільки ти дозволяєш зовнішнім силам спотворити себе. Поезія допомагає залишатися у формі. Важливішою за зовнішні протести є внутрішня свобода, здатність залишатися собою. Зазвичай це перше, що ти втрачаєш. Ти можеш імітувати жести та вчинки вільних людей, але всередині залишатися абсолютно невільним. Ти стаєш майстром у спотворенні своєї внутрішньої реальності, щоб увідповіднити її до того, чого від тебе вимагає держава — і це можна зробити безліччю тонких, непомітних способів. Саме така шкода тяжіє над нами найбільше».Читаючи цю розмову, я раптом пригадала Бродского і його Нобелівську промову, яку російський поет починає з того, що зізнається: «Для людини, яка веде досить усамітнене життя, для того, хто все життя віддавав перевагу приватному існуванню перед будь-якою роллю, що має суспільне значення, і хто пішов у цьому виборі досить далеко — щонайменше, далеко від своєї батьківщини, адже краще бути повним невдахою в демократії, ніж мучеником чи “вершками суспільства” в тиранії, — для такої людини раптово опинитися на цій трибуні є дещо незручним і випробувальним досвідом».Ця моментна асоціація знайшла підтвердження майже одразу, оскільки в тому ж таки інтервʼю Стєпанова стверджує, що «на найближче майбутнє ми всі втратили ту утопію приватного існування, яку Бродскій описав у своїй Нобелівській лекції і яку так цінувало старше покоління російських письменників. Для нас більше не може бути приватного існування. Це має дуже чіткі біографічні наслідки. Ті, хто пише російською мовою, більше не можуть представляти себе та свою творчість (хай то в Росії чи за кордоном) виключно з погляду приватного життя та індивідуальності. Натомість їх сприйматимуть як продукт певної колективної ідентичності, в якій мікрорівень буття завжди відповідає макрорівню. Людина завжди перебуває в присутності “ми”. Я завжди буду російським письменником, незалежно від того, перебуваю у вигнанні чи ні».У чому ж полягала ця утопія Бродского? Чи дійсно сучасному російському поетові-емігранту вже не випадає жити так, як описав Бродскій?За Бродскім, основою мистецтва є приватність. Саме мистецтво навчає людину приватності власне людського стану: виховує почуття унікальності та окремішності, перетворюючи її із соціальної тварини на автономне «я». Окрім того, мистецтво завжди перебуває у конфлікті з державою, оскільки — і літератури це особливо стосується — не користується прихильністю «захисників загального блага» та володарів мас. Тобто туди, де держава очікує згоди й одностайності, мистецтво вносить поліфонію та байдужість до колективних закликів, перетворюючи «нулі» масового суспільства на індивідуальні людські обличчя. Також Бродскій наголошує, що естетика первинна щодо етики, адже категорії «хорошого» і «поганого» — насамперед естетичні, й саме естетичний вибір передує моральному. Ба більше, розвинений естетичний смак слугує захистом від політичного поневолення та демагогії, оскільки «зло, особливо політичне, завжди є поганим стилістом». Вислів же Достоєвського про те, що «краса врятує світ», Бродскій трактує не в абстрактний, а у досить-таки прикладний спосіб. Людина як естетична істота отримує через мистецтво шанс уникнути ролі «жертви історії» й тавтології нав’язаного ззовні досвіду.Ці ідеї й справді можна назвати утопічними: він приписує мистецтву ледь не природну здатність формувати автономну й моральну стійку особистість. Та мистецтво, звісно, не обовʼязково породжує автономію, естетичний смак не гарантує етичності, а індивідуалізм не конче може вивершитися політичною свободою. А проте всі ці принципи — своєрідний габітус, у якому існує вже наступна хвиля російських емігрантів. Безпечна дистанція з державою, від якої тікаєш, дистанція, що дозволяє забезпечити «усамітнене існування», в межах якого не обовʼязково обирати «роль, що мала б суспільне значення». Аполітична настанова на писання текстів, що не обслуговують «захисників загального блага», обговорення передовсім естетичного виміру Z-поезії, а не етичного. Відчуття власної (індивідуальної для кожного, адже базується на різному наборі читацьких ідей і досвідів) захищеності від «поганого смаку» й «тавтології навʼязаного досвіду».На практиці ж це означає тотальну розрізненість середовища, відсутність стратегічного мислення, попри право на будь-які стратегічно важливі дії, якого начебто бракує за умов внутрішньоросійської диктатури. Стєпановій здається важливим «створити інституції, що звертатимуться до всіх, хто розмовляє російською, незалежно від місця проживання, паспорта тощо». «У ході реалізації такого проєкту, — вірить поетка, — безсумнівно, сформується нове “ми”», і «члени “ми” відчуватимуть інших за допомогою тонко налаштованих антен, упізнаючи своїх, своїх рідних, обіймаючись і беручи участь у спільних справах».Спільність ця має існувати на противагу «спостерігачам» (!), «зовнішній владі» (!!), «ширшому світу» (!!!), який «намагається нас зрозуміти». Тобто тим, хто розглядає будь-який твір, створений кимось із Росії, перш за все як твір росіянина, тим, хто читає російський текст у широкому сенсі передовсім у контексті того, що сталося між Росією та Україною. «Можливо, ви хочете писати про метеликів, — підсумовує Стєпанова, — але зрештою вам доведеться пояснювати війну».Виголошуючи Нобелівську лекцію, Бродскій, звісно, не мав в анамнезі досвіду пояснення війни такого масштабу (якщо не рахувати суперечку з Кундерою та Гавелом з приводу вторгнення до колишньої Чехословаччини, в якій проявив себе досить-таки паскудно). А відповідно, його теоретизування такої «функції» літератури не враховують. Це, ясна річ, і не дивно, адже «російська» перемога у Другій світовій війні й підмінена памʼять про обставини цієї перемоги здебільшого звільнили російських інтелектуалів від відповідальності пояснювати війни — як у синхронному вимірі, так і в діахронному. Тож сама вимога пояснювати війну — ще й не з позиції абстрактних «ми», як у Fіnаnсіаl Тіmеs, чи позиції поета, який не хоче асоціюватися з колективним тілом, а з конкретної позиції свідомого громадянина, що відмежувався від агресії власної країни й готовий публічно коментувати й критикувати ці події без вдавання до самовиправдання, самошкодування чи зайвого філософування, — шокує та провокує на пошуки безпечного закутка. Того, де всі розмовляють російською незалежно від паспорта, де можна писати про метелика, нічого не пояснюючи «ширшому світу», де загалом вийде налаштувати порядок, зрозумілий тільки «членам нашого “ми”». І це, до речі, теж нагадує Бродского з наскрізними для його есеїстики ідеями про вищість, багаторівневість, складність і неможливість повного осягання російської мови, яка безпосередньо впливає на російський національний характер. А звідси, аби вповні зрозуміти складний зміст текстів, усних висловлювань чи вчинків росіянина, конче необхідно не просто володіти мовою, потрібно бути росіянином або тим, хто ідентифікує себе саме з «русским» культурним полем. Або ж просто покластися на їхні пояснення самих себе. Взяти на віру, без будь-якої можливості критично підважити це через власну неприналежність до ексклюзивної спільноти, куди, як не відбивайся від колективності, потрапляють за паспортом або за перевіркою на спільні культурні коди.Іншим видом можливого «злиття», на думку Стєпанової, є «товариство dіsрlасеd реорlеs» — тобто товариство переміщених індивідів, особистостей, серед яких легко приховати незручну назву своєї національності, яка за перманентного перебування у «ширшому світі» провокує його представників на занадто конкретні запитання, проте продовжувати імпліцитно практикувати принципи існування власного габітусу, що й далі живе за Бродскім. Тож, звісно, «у [такого товариства], — вважає поетка, — є великий потенціал для солідарності, розуміння та діалогу, який не буде зводитися до діалогу лише про Росію чи Сирію, а перетворить і ту, і ту країну на матеріал для того, щоби змінити світ на краще».Особливо цікавим у цьому контексті є ще один есей — «Життя поза “ми”» поетки Поліни Барскової, що вийшов на вже згадуваному ресурсі Соltа. У ньому авторка стверджує: зʼясувавши, що твоя рідня — маніяк-убивця та кат, варто відкинути «алегоричну роботу із сентименталізації колективного тіла й досвіду». І взагалі «набагато точніше, прозаїчніше й ефективніше говорити про конкретно себе й конкретних людей, про конкретні ситуації». На позір протилежна Стєпановій настанова й значно більш притомна. Проте на найконкретніше питання цього тексту, сформульоване не власне Барсковою, а Гєрценим задовго до народження та еміграції Барскової, а саме «Що можна робити ззовні, поза собою?», авторка дає вкрай неконкретну відповідь: «Можна уточнювати розуміння себе, наприклад, як соціальної істоти, у якої є вибір: вибір бути там, де ти можеш опинитися поза обставинами цензури, тобто виродження власного права на доцільне, на твою думку, висловлювання». Еміграцію ж Барскова визначає для себе як «спротив спокусі колективних насолод і колективного лементу», адже «хіба можливо мати або не мати рацію колективно?». Та й загалом життя поза «ми» здається авторці одною з найбільш корисних та втішних практик.Але як тоді пояснити колективні антології російської антивоєнної поезії, де зокрема друкується і Барскова, — як-от збірку «Dіsbеlіеf», упорядковану поеткою та літературознавицею Юлією Німєровскою? Лишімо це питання відкритим.About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.