Український тиждень

<р>Про наслідки війни проти Ірану для Росії та України, ситуацію на енергетичних ринках, вплив конфлікту всередині НАТО на російсько-українську війну Тиждень поспілкувався з Олегом Шамшуром, дипломатом, колишнім послом України у США (2005–2010) та Франції (2014–2020).

<р>— Якими є нині найбільші вигоди для Росії від війни на Близькому Сході? Можливо, є і негативний її ефект для нашого ворога?
<р>— Я б сказав так: зараз є дві країни, які очевидно отримують переваги від ситуації в Перській затоці, тобто від війни між Іраном та Сполученими Штатами. Це Росія та Китай. Негативних моментів для РФ найменше. Схоже, вона зараз виступає стороною, яка виграє від цієї війни.
<р>Одразу скажу про негативний момент: Росія вчергове не може захистити й підтримати свого союзника Іран так, як хотіла б, і це мінус. Але, як на мене, інші позитивні ефекти переважають цю неприємну для Путіна обставину. Ми бачимо спроби декомпенсації: він намагається надавати розвіддані та коригувати іранську стратегію використання дронів і ракет. Це зрозуміло.
<р>Тепер про позитив. Очевидний плюс — підвищення цін на нафту. Волатильність світових енергетичних ринків завжди була на користь Росії. Ускладнення ситуації в Ормузькій протоці завжди призводило до зростання цін. Воно могло бути більшим чи меншим, але так було. І Росія від цього безумовно виграла: вона змогла дещо виправити свої економічні показники та покращити ситуацію в країні. Це по-перше.
<р>По-друге, ми бачимо, що на цьому фоні відбувається ерозія санкційного режиму. Це пов’язано насамперед із тим, що Сполучені Штати — попри запевнення, що це тимчасово — все-таки продовжують робити винятки з санкцій для Росії. Офіційна версія — щоб стабілізувати ситуацію на світових енергетичних ринках. Експерти вважають, що це навряд чи матиме позитивний довготривалий вплив, але так чи інакше це відбувається. Тут можна пошукати й інші причини, пов’язані з тим, що Трамп вводив ці санкції дуже неохоче і прагне зберігати можливість розмовляти з Путіним як із партнером.
<р>Третій момент полягає в тому, що суто об’єктивно інтенсивні бойові дії на перших тижнях призвели до виснаження запасів зброї (ППО та інших засобів), необхідних нам від Сполучених Штатів. Тому те, що відбувається зараз — це навіть не допомога, а закупівля зброї у США на європейські гроші. Цей процес об’єктивно ускладнюється; вже кажуть про те, що використано було дійсно багато. Є повідомлення про сигнали з американської сторони європейцям, що дечого вони не зможуть продати, і це, безумовно, дуже погано для нас.
<р>Четвертий момент: Росія користується тим, що зараз увага всіх головних гравців на світовій політичній шахівниці зосереджена на війні в Перській затоці. Це значною мірою відволікає увагу від того, що відбувається в Україні — і на рівні керівників світових держав, і на рівні суспільств, які зараз більше переймаються питаннями інфляції та власної купівельної спроможності.
<р>Разом із тим треба відзначити: експерти, які аналізують глобальні економічні тренди, кажуть, що ця нестабільність у деяких моментах справляє і негативний вплив на російські економічні інтереси. Головне те, що (якщо виходити з останніх заяв керівників економічного блоку та підприємців РФ) підвищення цін на нафту дає певну паузу, але не прибирає ті фактори й не нівелює негативні тенденції, які є в російській економіці. Але загалом продовження війни у Перській затоці є безумовно вигідним для Росії.
<р>
<р>— Ви згадали про часткове послаблення санкцій проти російської нафти. Чи вважаєте, що цей крок Сполучених Штатів продиктований суто обставинами, чи це вже фундаментальний рух до того, щоб знімати санкції з Росії більш глобально?
<р>— Розумієте, з Трампом та його адміністрацією (оскільки вона діє за його вказівками), за всієї волатильності й непередбачуваності, дуже складно оцінювати чи прогнозувати дії. Як ви пам’ятаєте, показово відбувалося останнє продовження виключень. Спочатку була заява міністра фінансів Бессента: мовляв, ми не будемо продовжувати призупинення санкцій, а будемо санкціонувати російську нафту. І буквально за день було ухвалене абсолютно протилежне рішення Білого дому про те, що винятки будуть продовжені ще на 30 днів.
<р>Це свідчить про те, що завжди треба слухати, що каже саме Трамп, а не люди, які стоять близько до нього. Коли вони роблять кроки «вправо-вліво», то потім коригують свою поведінку або її коригує сам президент. А коли вперше призупинялася дія санкцій, він сказав, мовляв, сподівається, що до застосування обмежень не доведеться повертатися. От вам і відповідь на всі питання. Він дуже хоче зберегти можливість розмовляти з Путіним як із партнером. Має ілюзію, що можна буде якщо не примусити, то принаймні спонукати того до кроків, необхідних для встановлення перемир’я чи припинення вогню. Тому Трамп ніколи не робить таких рухів щодо Росії, які можна характеризувати як точку неповернення. Він завжди зупиняється, щоб мати змогу повернутися до майже партнерського діалогу. Така ситуація створює серйозні ризики та небезпеку для України.
<р>Тим більше ми бачимо, що перемовний процес взагалі зайшов у глухий кут.
<р>— Щодо нещодавньої пропозиції про переговори в Азербайджані. Як вважаєте, чи з цього може вийти щось результативне?
<р>— Від того, відбудуться переговори в Азербайджані, Туреччині чи Женеві, нічого не змінюється. Єдине, що є абсолютно неприйнятним, — це проведення переговорів у Москві чи Білорусі. Все інше несуттєво. Так само некритично, чи приїде тандем Віткофф-Кушнер, адже всі рішення ухвалює особисто Трамп. Головне — не «де» і «хто», а який зміст.
<р>Ситуація з перемовинами між Іраном і США свідчить, що в складних питаннях потрібні люди, які мають інституційну пам’ять і навички. З іранського боку беруть участь люди, задіяні в попередніх процесах, які знають, що є важливим. З американського боку зараз переважно аматори, які не мають глибокого знання тем. Одне питання — відкрити чи закрити Ормузьку протоку, тут усе зрозуміло. Інше — проблеми ядерної програми. Тут треба дуже глибоко знати, як ті чи інші кроки впливають на ситуацію.
<р>— З ходу ірансько-американських переговорів здається, що ситуація в глухому куті. Іранці вже втратили забагато, вони воюють радше за ідеологічні принципи. А американці хочуть, щоб іранці віддали все. Чи можна зараз знайти вихід?
<р>— Якщо подивитися, чого хоче досягти Трамп: він транслює, що війна ведеться, аби покінчити з ядерною програмою Ірану й убезпечити Перську затоку. Він хоче, щоб понад 400 кілограмів збагаченого до 60 % урану чи плутонію було вивезено з території Ірану.
<р>Друга ціль — розблокування Ормузької протоки, оскільки ця дестабілізація призводить до підвищення цін на пальне в США. А це, з огляду на внутрішньополітичні міркування, є дуже серйозною загрозою для Трампа перед проміжними виборами.
<р>Перед нашою розмовою з’явилася новина в Ахіоs про контрпропозицію Ірану. Вони пропонують відкриття Ормузької протоки в обмін на відтермінування питання ядерної програми на певний термін. Як правильно вказують автори публікації, це позбавляє Сполучені Штати важелів впливу. Питання протоки вирішується, але вплив на Іран втрачається, оскільки це супроводжуватиметься угодою про припинення бойових дій. Трамп стоїть перед важким вибором.
<р>Раніше був розрахунок, що потужні удари з повітря призведуть до колапсу режиму чи до ситуації, подібної до венесуельської, коли до влади прийдуть люди, готові домовлятися. Але виглядає так, що режим збережеться, а безпекова ситуація буде навіть гіршою, ніж до початку американо-ізраїльських ударів. Популярність Трампа падає, особливо в галузі економіки та боротьби з інфляцією. Це небезпечно для Республіканської партії, яка може програти в одній або обох палатах Конгресу. А це, своєю чергою, фактично поставить хрест на ініціативах Трампа, бо демократи зможуть проводити розслідування та викликати членів адміністрації на слухання.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Омар Ашур: «Перська затока має змінити свою політику в бік більшої підтримки України та меншого фетишу щодо Росії»
<р>— Перенесімося на європейський театр. Війна проти Ірану породила нову стадію конфлікту між Штатами та Європою в рамках НАТО. Як цей етап відносин вплине на нас? Адже почалися розмови навіть про можливий вихід США з Альянсу.
<р>— Я не вірю у вихід США з НАТО. У цього є серйозні законодавчі перешкоди (ініційовані, до речі, Марко Рубіо), і малоймовірно, що в Сенаті набереться дві третини голосів для такого рішення. Разом із тим цілком можливо, що Трамп здійснюватиме кроки в бік вихолощення участі США в НАТО, насамперед у військовій компоненті.
<р>Вже розглядаються «репресалії» проти країн, які недостатньо допомагали США у війні проти Ірану. Це продовження кризи, яка почалася ще з «гренландського епізоду». Це відбиває вкрай негативне ставлення Трампа до європейців: він вважає, що всі користуються ресурсами США. Європейці вже серйозно розглядають імовірність, що НАТО не буде таким, як раніше, навіть з’являються думки про створення нової організації, в рамках якої’ Європа захищатиметься сама.
<р>Для нас важливо, щоб закупівлі зброї продовжувались у потрібному обсязі. Також стежимо за тим, як це позначиться на санкціях, адже вони найефективніші, коли скоординовані. Європейці зрозуміли, що більше не можна «аутсорсити» свою безпеку партнерам, які перестали бути надійними. Нам треба шукати місце в новій архітектурі європейської оборони, і в нас тут непогані стартові позиції.
<р>Складність для України в тому, що нам треба тримати баланс. Наша залежність від американської зброї зберігається, без неї ми не можемо ефективно боротися проти російської агресії. Це створює дипломатичні складнощі. Проте наше майбутнє — саме з Європою.
<р>Європейцям теж треба відкалібрувати ставлення до війни в регіоні, бо вона зачіпає їхні інтереси навіть більше, ніж американські. Треба розуміти: розраховувати можна тільки на себе. І робити конкретні кроки швидко. Наприклад, НАТО ухвалило рішення про підвищення видатків на оборону з розрахунком на 10 років, тоді як розвідки кажуть, що російська провокація може відбутися через 3–5 років. Як ці терміни стикуються — мені незрозуміло.
<р>— Останнім часом активізувалися розмови про вступ України до ЄС. Існує думка: якби Європа хотіла, то прийнялаб  нас без реформ і бюрократії. Чи вважаєте ви, що в Брюсселя просто немає політичної волі?
<р>— Наше бажання бути в ЄС — це абсолютно правильний, безальтернативний шлях. Але розмови про те, що нас мають прийняти за будь-яких умов без реформ — це розмови дилетантів або політичних спекулянтів. Зміни всередині країни необхідні не для «галочки», а для нас самих. Це мають зрозуміти й можновладці, і суспільство.
<р>Якщо подивитися на позицію Німеччини чи Франції, вони часто пропонують «половинчасті» рішення. І там часто йдеться не лише про корупцію чи верховенство права (що є аксіомою), а про суто економічні аспекти. Вступ України — це не вступ маленької країни на кшталт Болгарії. Це вступ держави з величезним аграрним потенціалом, великою територією та населенням. Це серйозна інтеграційна проблема, особливо в сільському господарстві. Треба готуватися до складних і довгих переговорів.
<р>Розраховувати, що все вирішиться за рік — це створювати завищені очікування. Президент правильно каже: нам потрібне повне членство, а не напівзаходи. Але для цього треба прискорювати внутрішні зміни, на які ми розраховували після «плівок», але які, на жаль, не відбулися повною мірою.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Перська рулетка: чому двотижневе перемир’я не знімає загрози війни на Близькому Сході
<р>— Поділіться вашим прогнозом щодо того, як довго триватимуть бойові дії проти Ірану та блокада Ормузької протоки.
<р>— Зараз вам цього не скаже ніхто. Навіть західні експерти чесно визнають, що не знають відповіді. Значною мірою це залежатиме від реакції на нові іранські пропозиції. Але вже очевидно, що «чистого», вигідного лише для США рішення Трамп не отримає. Найбільше проблем я бачу саме у внутрішньополітичній площині США.
<р>Потрібно спостерігати за розвитком подій на дипломатичному фронті. Поки що все має вигляд глухого кута. Багато залежатиме і від ситуації всередині Ірану: яка фракція переможе — прагматична чи радикальна. Найближчий час це покаже.

<р>У цій розмові Тижня історик Віталій Михайловський і засновниця та кураторка проєктів «Skоvоrоdа аudіtоrіum», «Клуб любителів книжки» Юлія Олійник продовжують говорити про історичну географію, тепер уже через історію карт, уявлення про простір і небезпеки їхнього політичного використання. У розмові:

як формувалося уявлення про простір – від давніх маршрутів до картографії;
приклади маніпуляцій: від Магдебурзького права до інтерпретацій Тмутаракані;
чому важливо критично читати карти та історичні наративи;
з чого почати молодому досліднику історичної географії;
як формується історичний простір України.

<р>
<р> Перша частина
<р> Це друга частина великої розмови про історичну географію.
<р>У третій частині говоритимемо про те, як осмислювати український простір через історичну регіоналізацію, тобто як поділити його на регіони так, щоб це мало науковий сенс, а не було довільною схемою.

<р>Ім’я Федора Якименка, також відомого в європейському контексті як Теодор Акіменко, і сьогодні залишається більш знаним у вузькому колі музикантів і дослідників, ніж у ширшому культурному просторі. Водночас він є одним із провідних представників українського музичного модернізму початку ХХ століття — композитором, чия творчість сформувалася на перетині української та європейської культур.
<р>
<р>Український інститут оголосив 2026 рік Роком Федора Якименка з нагоди 150-річчя від дня народження композитора, піаніста й педагога, одного з представників музичного модернізму початку ХХ століття. Мета цієї ініціативи – повернути ім’я Якименка до міжнародного музичного контексту і сприяти інтеграції української класичної музики в європейський культурний простір.
<р>Упродовж року також заплановано серію камерних і симфонічних концертів у Німеччині, Франції та Нідерландах.
<р>З нагоди концерту скрипальки Тоні Криси та піаністки Олени Жукової в Культурному центрі Посольства України у Франції, організованого спільно з асоціацією «Аgіr Еnsеmblе роur l’Ukrаіnе», ми поговорили про творчість Федора Якименка, його місце в українському модернізмі, французький контекст його творчості, а також про те, чому ця музика сьогодні звучить особливо актуально.
<р>Федір Степанович Якименко народився 8 лютого 1876 року в Харкові, помер у 1945 році в Парижі. Тож концерт Тоні Криси та Олени Жукової в Культурному центрі набув додаткового символічного значення, адже його дата майже збіглася з річницею народження композитора.
<р>Під егідою Українського сезону у Франції «Вояж в Україну» 18 березня в Парижі відбувся концерт-презентація творів Якименка, у виконанні Павла Лисого (фортепіано, лектор), Андрія Коляди (скрипка) та Артема Замкова (віолончель).

<р>Далі інтерв’ю зі скрипалькою Тонею Крисою та піаністкою Оленою Жуковою
<р>— Що сьогодні для вас означає ім’я Федора Якименка — як для виконавиць і як для українських музиканток?
<р>Тоня Криса: Достойний представник української культури, котрий тісно пов’язаний з Європою. В умовах війни, нам як українським музикантам, необхідно розкривати українську спадщину для власного усвідомлення ідентичності, а також ділитися зі світом, зокрема Європою.
<р>Олена Жукова: Творчість Якименка, сформована на перетині східноєвропейського та західноєвропейського культурних просторів, дозволяє побачити українську музичну культуру як частину загальноєвропейських художніх процесів початку ХХ століття.
<р>Наша задача як українських мисткинь – знайомити світову спільноту зі складнішою та ширшою картиною української музичної історії, ніж та, що довгий час була представлена у світовому концертному репертуарі, а також відновлювати і репрезентувати культурну спадщину, яка тривалий час залишалася на периферії історичної пам’яті.
<р>– Як відкрили для себе його музику? Це було свідоме зацікавлення чи випадкова знахідка?
<р>Тоня Криса: Особисто я знаю про Якименка близько 10 років, оскільки мій чоловік виконував його твори на альті.
<р>Олена Жукова: Я відкрила для себе творчість Якименка багато років тому під час викладацької роботи у Національній музичній академії України; мій аспірант з камерного ансамблю виконував дві Сонати Якименка для скрипки та фортепіано.
<р>Пізніше у День Європи в Україні я брала участь у концертному виконанні балету композитора під керівництвом Кирила Карабиця «На берегах Дніпра», віднайденому у Паризькому муніципальному архіві, і була вражена яскравістю і винахідливістю цієї музики.
<р>Моя зацікавленість французькою музикою першої половини ХХ століття та творчістю Франсіса Пуленка, яка свого часу стала темою моєї кандидатської дисертації також сприяла інтересу до творчості Якименка: адже вона багато в чому споріднена з творчістю французьких композиторів початку століття.
<р>– У чому, на вашу думку, унікальність музичної мови Якименка — і чому вона залишається маловідомою?
<р>Тоня Криса: Надзвичайно елегантні та делікатні засоби музичної виразності. Широкої популярності не отримав з ряду причин: був класичним представником неоромантизму та імпресіонізму. Не відрізнявся новаторством. Значна частина його життя присвячена викладацькій діяльності та керівним посадам. І, найголовніше, Якименко був заборонений в Україні, яка на той час була частиною імперії, а згодом СРСР.
<р>Олена Жукова: Унікальність стилю Якименка полягає у поєднанні різних художніх традицій. У його музиці можна почути елементи слов’янської ліричної мелодики та водночас — певні особливості гармонічного та фактурного мислення, які наближають його творчість до французької музичної естетики початку ХХ століття.
<р>Її мала́ поширеність має переважно історичний характер. Еміграція композитора та його переміщення між різними культурними середовищами суттєво ускладнили формування стабільної виконавської традиції його творів.
<р>Робота переважно у камерних жанрах та відсутність великих симфонічних циклів також обумовила незаслужено скромний резонанс творчої діяльності.
<р>– Чи відчуваєте в його музиці «український код»? Як він проявляється?
<р>Олена Жукова: Так, але він проявляється не у прямому цитуванні фольклору. У музиці Якименка швидше відчувається внутрішній культурний шар, ніж стилізоване використання народного матеріалу, певна інтонаційна пам’ять української мелодики — особливо у співучості тем та у ліричній інтонації.
<р>– Як обирали твори інших композиторів для свого концерту в Парижі (3 березня), зважаючи на те, що програма була дуже насиченою й різноманітною?
<р>Олена Жукова: Програма «Перехресні погляди» будувалася за принципом смислового та стилістичного діалогу. Нам хотілося вшанувати як українське мистецтво, так і музику Франції, помістивши музику Якименка у ширший європейський контекст, який формували як інші українські твори, так і опуси сучасних та співзвучних композитору французьких митців.
<р>Важливо було також нагадати про французький період біографії митця, що співпав з його творчою зрілістю. Такий підхід дозволив слухачеві почути його музику як частину складного і багатоголосого культурного процесу тієї епохи.
<р>– Як «говорить» скрипка в музиці Якименка? Які технічні чи емоційні виклики вона ставить?
<р>Тоня Криса: Абсолютно класична палітра засобів. Напрочуд грамотний та продуманий текст для виконання на скрипці.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331844" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Тоня Криса. Фото: Філіп Лекуртьє
<р>– У музиці Якименка фортепіано є радше акомпанементом чи повноцінним співрозмовником?
<р>Олена Жукова: У камерних творах Якименка фортепіано безумовно є рівноправним учасником ансамблю.
<р>Партія інструмента виконує не лише гармонічну функцію, але й активно формує музичну драматургію твору. Фортепіано часто ініціює тематичний розвиток або створює важливий колористичний простір. Це не дивно, адже саме фортепіанна творчість домінує у доробку композитора наряду з камерними, вокальними та іншими творами.
<р>– Які образи чи атмосфери постають у вас за фортепіано, коли виконуєте його музику?
<р>Олена Жукова: Музика Якименка, попри свою яскравість та навіть кінематографічну виразність, часто викликає у мене відчуття інтровертності, внутрішнього монологу у просторі власних рефлексій та емоцій.
<р>У ній більше інтимної лірики, ніж зовнішньої ефектності.
<р>– Як вибудовується діалог між скрипкою та фортепіано в його творах? Це співпраця, протистояння чи спільна сповідь?
<р>Тоня Криса: На прикладі твору в нашій програмі це співпраця. Звичайно, конфлікт є в основі будь-якого твору, як прояв переживань. Але між скрипкою та фортепіано це не супепечка
<р>Олена Жукова: У його камерних творах скрипка і фортепіано не протистоять один одному, а розвивають спільну музичну думку. Часто фраза, розпочата одним інструментом, продовжується іншим, що створює відчуття єдиного дихання ансамблю.
<р>– Чи змінила робота над програмою ваше ставлення до української камерної музики?
<р>Олена Жукова: Підготовка до концерту ще раз підтвердила, що українська камерна традиція початку ХХ століття значно багатша і різноманітніша, ніж це часто уявляється, та спирається на творчість композиторів, які органічно інтегрували європейські стильові тенденції у власну музичну мову, і водночас втілили впізнавані українські риси.
<р>Робота над цією програмою була для мене надзвичайним задоволенням, адже вона включає ретельно відібрані  твори високої художньої якості. У «Вальсі» Якименка надзвичайно цікаво було разом будувати метроритмічну пластичність на основі танцювального ритму; для мене це було спільним плетенням візерунку.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331842" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Олена Жукова. Фото: Філіп Лекуртьє
<р>– Чи відомі вам якісь історії про Федора Якименка як особистість або про його оточення?
<р>Олена Жукова: Його життя припало на один з найбільш буремних періодів вітчизняної та світової історії. Брат іншого українського композитора, Якова Степового, Якименко народився в Україні, працював, зокрема, у Тбілісі (директором музичної школи), пізніше викладав у Петербурзі та вчив композиції, зокрема, Ігоря Стравінського. Після революції емігрував до Франції та оселився в Парижі.
<р>Тоня Криса: Його біографія досить драматича: обставини його смерті вкрай сумні. Поруч з композитором не було нікого з його оточення. Він помер від виснаження та голоду.
<р>Олена Жукова: Втім творчість композитора зберігає естетичність; здатність бачити прекрасне у житті споріднює його з митцями Франції того часу.
<р>У музиці Якименка поруч з типовими для української музики мелодіями пісенного характеру чимало паралелей із французькою музикою кінця ХІХ — початку ХХ століття: імпресіонізм Дебюссі, символізм Форе, багатошарова фактура Равеля, виразна та щедра педаль Пуленка. Модальні обороти, паралельні акорди, розширена тональність, квартово-квінтові структури, колористична функція гармонії у музиці Якименка також цілком співзвучні пошукам французьких композиторів.
<р>Фортепіанна мова Федора Якименка також інколи демонструє впливи французьких неостилів, які втілювали моду на історичне виконавство, поширену у Франції початку ХХ століття. Пізні фортепіанні твори композитора демонструють інтерес до старовинних жанрів і танцювальних форм; це наближає його до неокласичних та необарокових творчих пошуків французьких колег, для яких спадкоємність національних клавірних традицій є надзвичайно типовою.

<р>Балінт Ковач — журналіст незалежного угорського тижневика НVG, провідного економічного та політичного видання Угорщини, відомого своєю роллю у посткомуністичній трансформації країни. Він висвітлює культурні теми, а також є автором двох збірок оповідань — «А якщо просто заснути» та «Вони б його відрізали». У розмові з Тижнем ділиться міркуваннями щодо недавньої поразки Віктора Орбана та її наслідків.

<р>— Чи зберігається в угорському суспільстві така ж радісна атмосфера, як 12 квітня, після виборів?
<р>— Нині та до середини травня, аж поки буде сформовано новий уряд, відчувається швидше такий собі нервовий неспокій. У партії «Тиса» геть неоднорідна виборча база: ліберали, правоцентристи, розчаровані прихильники «Фідес», лівоцентристи, просто ліві, прогресисти, консерватори… Всі вони вирішили, що «Тиса» — найкращий вибір з можливих. Але для Петера Мадяра буде практично нездійсненно задовольнити всіх своїх виборців.
<р>Витік інформації про можливого майбутнього міністра освіти вже викликав бурхливу реакцію, оскільки ця особа виглядає надто консервативним кандидатом для багатьох — хоча призначення ще немає. Наразі всі уважно стежать за тим, як партія «Тиса» виконуватиме свої обіцянки.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331812" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фото: fасеbооk | mаgyаrtіszа
<р>— Як журналістка я брала участь у теледебатах за кілька годин до оголошення результатів виборів в Угорщині. Під час ефіру один з французьких експертів стверджував, що угорський народ голосуватиме в контексті економічних питань, абсолютно не пов’язаних із європейською проблематикою та цінностями, і що угорці хочуть певної дистанції з ЄС. Чи згодні ви з цими тезами?
<р>— Зовсім ні. Навпаки, були підстави побоюватися, що виборці проголосують за «Фідес» попри економічні фактори. Адже на прихильників цієї політсили явно не вплинули ані стрімка інфляція, ані низька платня, ані розкрадені мільярди, ані рекордний державний дефіцит, ані катастрофічний курс форинта до євро.
<р>Я також не погоджуюся з думкою, буцімто угорці хочуть дистанціюватися від Європейського Союзу. Кожне опитування показувало, що провокації Орбана проти ЄС були помилкою, оскільки підтримка ЄС залишалася дуже високою навіть серед виборців його партії «Фідес». Думаю, вибори були про те, чи хочемо ми, щоб Віктор Орбан продовжував свою так звану «неліберальну» політику, що триває впродовж 16 років, і надалі, зневажаючи демократичні цінності, практикуючи масштабну корупцію та розкішне життя для олігархів з найближчого оточення влади. І оскільки за 16 років в Угорщині не сформувалося жодної сильної опозиції, здатної ефективно йому протистояти, партія «Тиса», заснована два роки тому, здавалася єдиним і, можливо, останнім варіантом протистояння.
<р>— Яку роль відіграла в цих виборах молодь?
<р>— Опитування, опубліковане за кілька днів до голосування, яке найточніше передбачило остаточний результат виборів, показало, що три чверті осіб віком до 30 років проголосують за партію «Тиса», тоді як 63 % виборців віком від 30 до 40 років також віддадуть свої голоси за «Тису». Це означає, що молодь відіграла вирішальну роль в остаточному результаті.
<р>Можна узагальнити так: молоді люди, народжені під час повалення соціалістичного режиму в Угорщині, відсторонили від влади політиків, що з’явилися на політичній арені під час цих змін. Це свідчить про те, що майже кожен угорський громадянин віком до 30 років — тобто ті, хто став виборцем за часів правління Віктора Орбана, який був прем’єр-міністром протягом усього їхнього дорослого життя — підтримав «Тису».
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331813" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фото: fасеbооk | mаgyаrtіszа
<р>Політики партії «Фідес», і зокрема сам Віктор Орбан, неодноразово визнавали, що «не розуміють молодь». Навіть після поразки на виборах декілька проурядових інфлюенсерів висловили думку, буцімто саме молодь, яка сповідує «погані цінності», відповідальна за цю поразку. Партія влади не давала молоді жодних обіцянок під час передвиборчої кампанії, але вжила низку заходів, які викликали у них обурення: закрила їхні улюблені місця зустрічей, зруйнувала атмосферу музичних фестивалів, а також постійно нападала на їхніх улюблених музикантів.
<р>— Які сили можуть продовжувати діяти на боці Віктора Орбана під час цього перехідного періоду?
<р>— Упродовж першого тижня після виборів його партія з дивовижною легкістю змирилася з поразкою і досі не чинила жодних перепон на шляху нової влади. Можливо, це пов’язано з тим, що жодна політична партія ніколи не зазнавала такої нищівної поразки, тож легітимність нового уряду не може бути поставлена під сумнів навіть «неліберальним» «Фідес». Водночас фінансові дані кількох компаній, пов’язаних із цією політсилою, свідчать про те, що її олігархи зараз намагаються врятувати мільярди, які набули нечесним шляхом. Головне питання — що Петер Мадяр зможе зробити, щоб перешкодити цьому.
<р>— Чи дійсно в угорському суспільстві існує розкол у питанні підтримки України? Якою, на вашу думку, може бути частка проукраїнських настроїв? Наскільки пропаганда вплинула на підтримку Києва і чи є можливість змінити щось на краще?
<р>— Я вважаю, що підбурювання до ненависті проти України стало одним із найбільших і найгірших гріхів уряду Орбана. Вона була найаморальніша з усіх попередніх кампаній. Заради політичної вигоди уряд заохочував до недовіри народові, який чинить опір геноцидній війні, що її проти нього провадить ядерна держава.
<р>На жаль, пропаганда спрацювала. Згідно з опитуваннями, значна частина угорської громадської думки висловлює антиукраїнські погляди, а ворожість до українців витіснила солідарність з ними. При цьому на початку війни угорці самовіддано допомагали українським біженцям.
<р>Віктор Орбан переконав певну частину угорців у тому, що якщо ми не завадимо ЄС допомагати Україні — українці заберуть «угорські» гроші, що українські злочинці приїдуть до Угорщини і що всі угорці будуть змушені воювати, брати до рук зброю. Речники Орбана навіть поширили агітаційне відео, створене за допомогою штучного інтелекту, в якому батько угорського малюка гине від кулі в голову на передовій. Відео було покликане переконати, що саме це станеться, якщо ми не проголосуємо за партію Орбана. 80 % угорських ЗМІ безперервно поширювали цю пропаганду.
<р>Усе це завдало непоправної шкоди. Це не тільки змінило ставлення угорського народу до безневинної нації, що стала жертвою агресії, але й у довгостроковій перспективі підірвало здатність угорців до солідарності та співчуття. Я не знаю, чи вдасться коли-небудь ліквідувати ці руйнівні наслідки.
<р>— Чи можна сподіватися на появу реальної свободи слова в Угорщині?
<р>— За 16 років партія «Фідес» практично знищила будь-яку свободу преси в країні. Закрила або захопила з середини провідні ЗМІ, взяла під свій контроль 80 % всіх угорських медіа — включно з регіональними щоденними виданнями, — а державні ЗМІ цілодобово транслювали виключно провладну пропаганду. ЗМІ, контрольовані партією влади, не мали права критикувати політику Орбана; вони одноманітно й завчено поширювали повідомлення уряду, без жодного доброго слова про опозицію.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331811" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фото: fасеbооk | mаgyаrtіszа
<р>Економічне становище ЗМІ стало вкрай нестабільним. Державним підприємствам заборонили розміщувати рекламу в незалежних ЗМІ, внаслідок чого ті, хто поширює пропаганду, швидко збагатилися, тоді як незалежна преса, попри значно більшу читацьку аудиторію, збідніла. Все це стосується навіть невеликих профільних журналів; незалежні від уряду мистецькі та наукові часописи один за одним припинили виходити чи опинилися на межі закриття. Навіть у таблоїдах діяло правило, що лише знаменитості, які симпатизують уряду, можуть бути висвітлені в позитивному ключі. Свобода слова також була серйозно обмежена. Все це необхідно виправити, але важко сказати, скільки часу це займе та які труднощі спричинить.
<р>— Що саме відбувається нині в міністерстві закордонних справ? Петер Мадяр та Аніта Орбан заявили, що представники партії «Фідес» знищують компромат стосовно зовнішньої політики…
<р>— Якщо це правда, то поки все тримається в секреті. Кілька політиків опублікували фотографії, на яких видно велику кількість подрібнених документів, знайдених у сміттєвих баках поблизу будівлі міністерства закордонних справ. Однак поки що невідомо, про які саме документи йдеться. З’явилося кілька репортажів — навіть Wаshіngtоn Роst писав про це — щодо угорського міністра закордонних справ Петера Сійярто, який під час перерв у засіданнях ЄС безпосередньо звітував перед міністром закордонних справ Росії Сєргєєм Лавровим. Було опубліковано кілька аудіозаписів, на яких чутно, як Сійярто обіцяє російському колезі, що Угорщина діятиме відповідно до російських інтересів, а Росія завжди зможе розраховувати на підтримку угорських політиків.
<р>Перед виборами Віктор Орбан заявив, буцімто в Сербії був зірваний теракт проти нього. Значна частина угорської громадськості вважає, що це могла бути й постановка, яку він особисто доручив провести сербському президентові Александру Вучичу. Хоча у нас немає жодних доказів цього, не було б дивно, якби враз знайшовся відповідний компромат.

<р>Філіппінський журналіст Монсі Альфонсо Серрано нещодавно презентував у столиці країни Манілі свій документальний фільм «Надія на прийдешній світанок» (Норе fоr thе Dаwn tо Соmе). Він про українських дітей, які вчаться і зростають під час війни. Монсі каже, що не міг стримати сліз, коли розмовляв із ними. Його робота для нього — це приклад того, як навіть невеликі журналістські проєкти можуть нести зміни у суспільстві — зокрема, коли йдеться про розуміння російсько-української війни у його країні — Філіппінах.
<р>Нині журналіст готує до видання також книгу «100 облич України» («100 fасеs оf Ukrаіnе») і хоче, аби його фільм побачили якомога більше людей.
<р>Тиждень поговорив із засновником видання Тhе Рhіlірріnе Вusіnеss аnd Nеws, філіппінським журналістом Монсі Альфонсо Серрано про його роботу над фільмом, сприйняття філіппінцями російсько-української війни та паралелі із загрозою для його країни з боку Китаю.

<р>— Нещодавно відбулася прем’єра вашого фільму «Надія на прийдешній світанок». Це єдиний документальний фільм філіппінського журналіста про Україну. Як у вас з’явилася ідея його зняти?
<р>— Я насправді не мав наміру знімати документальний фільм, поки мене не запросили до Чехії та Польщі у 2022 році. У той час багато українців були вимушені покинути свої домівки та переїхати до сусідніх країн, таких як Польща, Чехія, Угорщина та інші.
<р>Перебуваючи там, я відчув, що не можу просто насолоджуватися туризмом, а маю моральний і професійний обов’язок з’ясувати, що відбувається з цим народом. Розмовляючи з українцями, я був зворушений історіями тих, хто зміг вижити після бомбардувань і вбивств. Як письменник, я завжди маю звичку знімати відео, бо хочу відчувати емоції, що стоять за словами, і це надихнуло мене на ідею зняти документальний фільм. Я тоді сказав собі, що мушу це зробити, бо хоч Україна й за тисячі кілометрів від Філіппін, я вірив, що маю розповісти світові, особливо в Південно-Східній Азії про те, що там насправді відбувається. Ми дуже добре знаємо, як Росія намагається поширювати свої фейкові наративи, і це також вплинуло на рішучість моїх намірів завершити зйомки цього фільму що б не сталося.  Відверто кажучи для багатьох філіппінців, на жаль, проблема відносин між Україною та Росією не є резонансною, оскільки ми маємо власні проблеми, які потрібно вирішувати з Китаєм.
<р>Але з іншого боку я подумав, що якщо ми будемо боятися говорити про те, що Росія зробила з Україною, то ми можемо стати черговою жертвою жорстокості з боку когось такого потужного, як наприклад, Китай.
<р>Коли я ділився цими своїми кадрами, то це робило філіппінців більш обізнаними щодо ситуації в Україні. Я їздив до України протягом останніх трьох років – до квітня 2025 року. Це, по суті, дата завершення роботи над документальним фільмом.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331721" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Презентація документального фільму Монсі Альфонсо Серрано “Надія на прийдешній світанок” за участі пані посла України в Республіці Філіппіни Юлії Федів
<р>— Скільки разів ви були в Україні під час зйомок фільму?
<р>— Тричі, зокрема я був і на Донбасі.
<р>—  Що для вас було найбільш вражаючим під час зйомок цього фільму?
<р>— Коли я переступив поріг однієї із зруйнованих шкіл на Донбасі, я розплакався. Хоча людина, яка нас супроводжувала, не пускала мене до школи, бо там могли бути міни, я все ж зайшов. Ви ж знаєте, росіяни справді божевільні, вони розкладають міни навіть на дитячих майданчиках, тому наш супроводжуючий переживав за нашу безпеку. Але я, як журналіст, не можу просто показувати будівлю ззовні, бо це не справить враження. Як тоді світ та люди у наших країнах дізнаються та зрозуміють масштаби руйнувань, які Росія завдала церквам, школам чи аптекам, якщо я не покажу, що відбувається всередині.
<р>Тож я ризикнув і побачив все усередині: одяг, іграшки. Це розривало мені серце. Я не міг стримати сліз під час зйомки. Навіть коли я був у Празі у 2022 році під час інтерв’ю із цими дітьми я плакав. Я не міг стримати сліз, бо не можу уявити жах, через який їм довелося пройти, просто щоб вижити. І знаєте, а що якби це сталося на Філіппінах?
<р>І це дійсно щось, що зворушило. Я захоплююся українськими дітьми, з якими ми розмовляли під час зйомок фільму, та усіма українськими дітьми, їхньою рішучістю думати і творити своє майбутнє, їхньою стійкістю.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Коли освіта під землею — наша «‎нормальність». Якими мають стати шкільні укриття в Україні
<р>— Ви зауважили: «А що, якби це сталося на Філіппінах?». Справді можна провести певні паралелі між Україною та Філіппінами, зокрема з огляду на позиції Філіппін у Південно-Китайському морі та загрози з боку Китаю. Як часто ви у своїй країні обговорюєте це публічно? Я маю на увазі можливі паралелі з Україною, а також ситуацію, в якій перебуваєте?
<р>— Я на намагаюся пояснювати чи проводити паралелі під час деяких дискусій із моїми друзями-військовими, навіть із деякими колегами з медіа, також у статтях, які писав раніше. І, звісно, як і слід очікувати, під такими статтями чи дискусіями з’являються тролі, які намагатимуться зруйнувати цю розповідь. Але я їх питаю: «Чи ви були в Україні?». Я з ними сперечаюся в інтернеті, бо якщо ви не були в Україні, то навіть не кажіть мені нічого. Яке вони взагалі мають право щось говорити?
<р>
<р>Я проводжу паралелі між тим, що відбувається, між Китаєм та Філіппінами та Росією та Україною. І це не надумано. Це вже відбувається. Повільно, повільно… Стратегією салямі або капустяною стратегією (дві стратегії, до яких активно вдається Китай у Південно-Китайському морі задля набуття контролю у сірій зоні — Ред.).
<р>Подивіться, що сталося в Криму? Це не тільки про 2022 рік. Анексія Криму відбулася значно раніше. Ось чому іноді я злюся на тих, хто намагається сказати, що це західний наратив. Ні, це не західний наратив.
<р>— В Україні ми сьогодні багато говоримо про постколоніальну перспективу і про те, що ця війна це свого роду антиколоніальний спротив України проти російської імперської політики. Чи такий наратив щодо цієї війни був би зрозумілим для філіппінської аудиторії?
<р>— Ми у дещо іншій ситуації. У випадку Росії та України це можливо. Але у випадку із Філіппінами ми не можемо використовувати таке формулювання, оскільки Китай ніколи нас не колонізував. Насправді, у битві при Юлтонзі ми разом із корейцями перемогли китайців.
<р>У нашому випадку це більше питання суверенітету. Національна безпека і суверенітет — це основні важливі для нас питання. На мою думку, питання колоніалізму — це не те, що зрезонує у Філіппінах, особливо, коли йдеться про Китай та Філіппіни.
<р>— У березні китайські морські сили здійснили численні агресивні дії проти філіппінських суден у Західно-Філіппінському морі. Чи вплинула війна Росії в Україні на посилення такої агресивної поведінки Китаю?
<р>— На мою думку, і Росія і Китай зараз стають агресивнішими, бо знають, що США під адміністрацією Трампа мають інший порядок денний. Тож одне з моїх побоювань, що Китай і Росія побачать цю нагоду і ще більше погіршать ситуацію.
<р>— І моє останнє запитання знову про ваш фільм. Оскільки його премʼєра тільки нещодавно відбулася, то чи маєте ви вже якісь запрошення на інші фестивалі чи плани щодо показів?
<р>— Поки не маємо запрошень, але ми готові до показів. Цього місяця я також презентую власну книгу «100 облич України» (100 fасеs оf Ukrаіnе). Це подарункове фото-видання про Україну. Там буде усе: діти, церква, банки, туризм, культура. Ми там також розповідаємо про кримських татар. Все, що може зробити людей більш освіченішими, коли йдеться про Україну.
<р>

<р>Ішхан Григорян очолив перший штурмовий батальйон полку «Арей» після розширення підрозділу до рівня полку. Військовий, який пройшов шлях від штурмової роти до командира батальйону, нині бере участь у бойових і пошуково-ударних діях на Запорізькому напрямку. У розмові з Тижнем ділиться: його становлення як командира відбулося безпосередньо на фронті — у штурмах і під вогнем.

<р>— Я вперше на бойовці як командир батальйону. Коли «Арей» став полком, мене з командира штурмової роти призначили командиром батальйону. Зараз проводимо ударно-пошукові дії. Виявляємо ворога й знищуємо, — розповідає Ішхан Григорян, командир першого штурмового батальйону полку «Арей». — Як командир я не з неба впав, а виліз з окопу. Брав участь у штурмах взводним, ротним. Багато було моментів, коли повертався зі штурму і не вірив, що лишився живий. На Донеччині брали Нескучне, Старомайорське. Дуже важкі були штурми, перші. Але слова «мама» і «Бог» допомагали.
<р>Ішхан народився у Вірменії. У 1990-му батьки переїхали до України, у Кропивницький (тоді Кіровоград). Закінчив Білоцерківський аграрний університет. Після навчання поїхав до Євросоюзу, пропрацював там п’ять років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив повернутися, відправив за кордон рідних і взяв до рук зброю, щоб «захищати близьких і Україну».
<р>— Мені подзвонив «Македонець» (Олександр Грищук), наш командир полку, і запитав: «Готовий воювати?». Я був готовий: навчіть-покажіть, — згадує Ішхан. — Мої двоюрідні брати дружили з «Македонцем». Я був молодший за віком, тому був трохи в стороні… До повномасштабної війни зброю в руки не брав, не знав, що це таке. Мої навчання були в бою. Навчали побратими. Йшли тільки вперед. З Миколаївської області почали, потім Херсонська — погнали росіян звідти. Потім Запорізький напрямок, Донецьк, Курськ… Зараз на Запоріжжі.
<р>Тоді батальйон, а зараз полк «Арей» пройшов великий і тяжкий шлях. Багато побратимів відали життя за близьких і країну. Сумую за ними. Сняться, і я дуже радий цьому. Прокидаюся весь спітнілий, але радий, що бачив їх. Якщо, звісно, є сон. Бо часто немає, така інтенсивність війни зараз. Тим паче ми на бойовці, проводимо штурми новоствореними ротами, бо стали полком.
<р>Ішхан не любить сидіти на місці, полюбляє рух. Саме тому ще після навчання не став працювати за спеціальністю, а поїхав за кордон. Міг допомагати звідти, відправляючи фури з допомогою. Та про вибір повернутися і воювати жодного разу не пошкодував:
<р>— Якщо хоч комусь одному стало краще від того, що я тут, то воно того варте. Я так вважав, і коли був на фронті й знав, що можу загинути, а не лише коли став командиром. Ще важливо, коли ти й твої побратими єдині — за одну ідею. Навіть якби зараз сказали піти й зробити роботу, я б не задумувався — пішов би, знищував би ворога. Я вже не уявляю, як бути цивільним. Мабуть, уже й не зможу. Дехто зараз думає, що от, уже коли ворог прийде в його місто, то він візьме автомат і буде вбивати. Але тоді вже буде пізно.
<р>— На позиціях видно, хто є хто. Коли ішов у штурми, я хотів себе перевірити. Чи я справді «з яйцями», чи тільки хочу таким здаватися. Виявилося, що я контужений на всю голову. Мене завжди зупиняли побратими. Якось був випадок: ми штурманули й закріпилися. Суміжники зайшли… на мінне поле фактично. Не встигли пройти 20 метрів, як ми вже почули крики «в нас 300, допоможіть». Довелося рятувати. Я розумів, що там заміновано. Не відправлю ж інших під обстріл — пішов сам із побратимом. На собі протягнув хлопця, втричі більшого за мене, кілометр, поки зайшли в укриття. Йому п’яту відірвало. Ти ж не плануєш віддати життя за побратима, просто він потребує допомоги — й ти надаєш її не роздумуючи. Не замислюєшся, що ворог може бути за 20 метрів. Це вже потім починаєш думати. З людиною, яку рятуєш, зближуєшся навіть більше, ніж із братом по крові. Приємно, коли дзвонять хлопці і кажуть: «Командир, а ти пам’ятаєш?..». Словами це не передати.
<р>Зі страхом Ішхан має свої рахунки. Але більше піклується про те, щоб зберегти життя побратимів:
<р>— Я не розумію, коли людина каже, що не боїться. Коли заходиш і виходиш, а потім знову заходиш — розумієш, куди йдеш. Максимально готуєш себе й особовий склад. Адже це життя людей і твоє життя. Страшно було заходити, але слова «ні» у нас не існувало. Зараз така війна, що можна і не встигнути заїхати. Ніщо так не підбадьорює, як коли твій командир з тобою. Не десь у тилу в «радєйки» кричить, а ти його бачиш і він тебе веде в бій. Це дорогого варте.

<р>У прифронтовому Харкові 71-річна жінка з інвалідністю виховує онука, який пережив окупацію і психологічну травму. Їхня історія показує, як війна впливає на найвразливіших і що допомагає їм триматися.

«Він стріляв з-за рогу, а люди чекали на хліб…»

<р>«Артемко зараз вийде і вас проведе», — каже телефоном пані Тетяна. Чекаємо внизу під дверима багатоповерхівки одного зі спальних районів Харкова. За якусь хвилину підіймаємося всі разом ліфтом на дев’ятий поверх.
<р>— Був сьогодні в школі? — розпитуємо нашого маленького провідника.
<р>— Так, на двох уроках. Інші маю онлайн, — відповідає Артем.
<р>— Ходиш до школи в метро?
<р>— Так. Двічі на тиждень. А три дні навчаюся з дому.
<р>Усміхнена привітна жінка відчиняє двері й запрошує нас до оселі. З гарною зачіскою, легким макіяжем.
<р>«Чепурилася, бо ж чекала на гостей. Але трохи не встигла», — сміється, виймаючи тоненький бігудь, який дивним чином «загубився» у волоссі. У тісненькій двокімнатній квартирі прохолодно. Світло тьмяне, приглушене. Пані Тетяна пересувається з допомогою складних універсальних милиць — «ходунків: самостійно майже не ходить.
<р>

Тетяні Анатоліївні 71. У Харкові живе від народження. Має двох синів, восьмирічний Артемко — дитина молодшого, до великої війни жив із батьками у Балаклії.

<р>«Коли почалася війна, Харків бомбили сильно, дуже лячно було — “гради” летіли, я одного разу нарахувала 24 снаряди, — пригадує події лютого 2022-го пані Тетяна. — Летять, один за одним, хвости такі вогняні… Видовище страшне і незвичне водночас. Я дивилась як зачарована… Знаю, що небезпечно, а від вікна відійти не можу. Наступного дня прилетів бомбардувальник. Так низько летів, що на крилах надписи можна було розгледіти. Скинув бомбу за три вулиці від нашого будинку. Школу там розбомбив, будинки поруйнував. А мене вибухова хвиля тоді так кинула, що я опинилася під диваном. Буквально “запакувало” у вузеньку щілину між підлогою і канапою. Я сама нізащо не змогла б туди залізти.
<р>І почалася окупація… Рашисти з танками вже під вікнами у нас стояли. Я на власні очі бачила, як один з окупантів, вдягнений у цивільне, на перехресті руками махав. Я внизу, біля будинку, чекаю, ліфт не працює, додому піднятися не можу. А люди в черзі за хлібом стоять. І бачу, як той російський окупант підійшов до машини, дістав автомат і з-за рогу у напрямку дороги дав три черги. Щоб ніхто його не бачив. Лякав. А люди як стояли за хлібом, так і далі продовжили стояти… Не розійшлися. Коли розповідають про війну 1941-го, що люди стояли годинами за хлібом, то у нас так само. І хліба не було… Він стріляв, танк повз промчав, а люди чекають хліба. Жах. Ця картинка досі стоїть перед моїми очима…»

«Інвалідність отримала на роботі. Чоловік мене виходив»

<р> 




<р>Розмовляємо у вітальні. Артемко складає конструктор і до нашої бесіди не дослухається. Але коли бабуся хвилюється, питає, чим може їй допомогти. Приносить склянку води. Пригадувати події тих днів пані Тетяні досі дуже важко.
<р>«…Ніхто не знав, що робити, куди бігти. Дзвоню синам: вивозьте дітей. А Балаклію вже окупували. Сина окупанти забирали “на підвал”. Як він звідти вирвався, як вони виїхали — не знаю… Не розповідають мені, щоб не травмувати, — зітхає жінка. — Заїхали в Харків по мене. Кажу, не поїду нікуди, бо і ходити не можу, погано мені, до машини не дійду. Поїхали вони з дітьми на Західну Україну, були там якийсь час. Що потім сталося з їхньою родиною, чи посварилися, чи розлучилися — не знаю… Але рік тому Артемка мені привезли — він маленький такий, худий був… До школи не ходив, чомусь його до першого класу не віддали. А сина мого, Артемкового татка, мобілізували. Просто на дорозі зупинили, коли дитину віз до Харкова. Важка ця історія, заплутана, мало що розумію… Одним словом, ми тепер живемо тут удвох. Артем — мій найбільший помічник, розрада і підтримка».
<р>Тетяна Анатоліївна багато років пропрацювала на заводі «Хартрон» інженеркою технічних систем.
<р>«Тепер уже можна про це говорити, а тоді підприємство було “закрите”. Який відділ чим займався — ніхто не знав. Усе засекречене. Щось із космічним виробництвом пов’язане. Чи подобалася мені моя робота? Раніше так питання не стояло. В 1970-ті було слово: треба. Так нас виховували. Батько у мене дуже строгий був. З війни прийшов, нерви мав розхитані. За непослух бив дітей солдатським ременем. Страшно згадати. Затятий сталініст. А чоловіка мені Бог послав доброго… Душа в душу з ним прожили. Я коли на роботі впала і сильно пошкодила ногу, до праці далі продовжувала ходити, бо лікарняний не давали, відмовлялися визнавати травму виробничою. І так доходилася аж до інвалідності. Паралізувало, п’ять років лежала, встати не могла. Чоловік мене виходив… Був біля мене весь час. Наприкінці грудня 2014-го забрав нарешті додому з реанімації. Увечері, майже перед самим Новим роком, вийшов по хліб і заодно, каже, машину прогрію. Вийшов. Присів біля машини — і все. Раптова смерть. Секунда — і немає людини. Для мене це травма така, досі від неї не відійшла…»

«Життя у нас — як у кіно жахів. Вийди надвір, підійми голову — зверху кулі летять…»

<р>Підтримку, яку вони одержали завдяки одній із благодійних ініціатив, пані Тетяна називає чимось «справді неймовірним, що сталося з нею за весь час війни, бо потребуючих нині багато…».
<р>За отримані кошти жінка купила зимове взуття собі й Артемкові. «Он там вони, в коридорі стоять». А також теплий одяг. Оплатила комунальні послуги, насамперед електроенергію, щоб «світло не відключили». Хотіла якнайшвидше погасити борг, бо коли взимку холодно — без обігрівача ніяк. Купила ліки онукові і деякі собі. Артемко зараз проходить обстеження в «Охматдиті», має рекомендації на лікування від психіатра.
<р>«У дитини нервовий тик. Після обстрілів так злякався, що перестав розмовляти, — пояснює жінка. — Три дні під ковдрою у погребі сидів. Не може того забути. Лікарі його оглядали, логопед із ним працювала. Психіатр виписав рецепт на ліки, але я подивилася, скільки вони коштують, то злякалася. Закрила цю тему. Дорого для нас. Артемчику, покажи-но откриточку, яка нам допомагає!»
<р>
<р>Хлопчик приносить маленьку листівку з молитвою «Отче наш».
<р>«Один чоловік із тих, хто нам допомагав, дав, — пояснює співрозмовниця. — Сказав Артемчикові: коли тобі буде дуже страшно чи сумно, бери цю листівку і читай. Я про це не знала, вони вдвох розмовляли. Якось уночі, коли дуже гупало і було моторошно, онук каже: бабусю, де моя листівка? Минуло чотири місяці — і він про неї згадав… Ми ввімкнули світло, я прочитала молитву раз, другий. Тоді кажу: а тепер ти читай. Знаєте… Я хоч і не дуже ходжу по церквах, але вірю, що є над нами сила велика, що Ісус нам допомагає й оберігає. Ця листівка з молитвою для Тьоми — його оберіг. Він прочитає і не боїться.
<р>Коли дрони чи ракети летять, у нас люстри у квартирі тремтять. Вікна прочиняю, щоб вибухова хвиля нас не зачепила. Якось “швидка” приїхала до мене, питають: як ви тут живете, у вас же будинок хитається від вибухів? Звикла, кажу. Страшне таке це звикання, знаю…
<р>П’ять днів тому дуже лячно було. Вибух за вибухом. Я вийшла у коридор і стояла там, щоб бути напоготові. В такі моменти не думаєш ні про гроші, ні про документи, ні про одяг. Нічого не потрібно. Тільки б вийти з цього пекла живими. Тоді дрон-розвідник літав, його поруч із будинком збили. У нас тут як кіно жахів. Вийди, підійми голову — все побачиш: як дрони збивають, які кулі летять — червоні й білі…
<р>Хочемо з Артемом до костелу піти. Обов’язково… Та не знаю, чи можна з моїми ходунками. Бо надію може дати тільки Бог. А мені надія потрібна, щоб Артемчика виростити й вивчити. Скільки мені вистачить сил — буду їх йому віддавати».
<р>… На прощання робимо спільне фото. Розмовляємо про мрії.
<р>«Моя мрія? — зітхає пані Тетяна. — Море… Так мрію сильно на тепле море потрапити. Або до санаторію. Щоб хоча б якийсь час мені на кухні не стояти, не готувати, а походити на масажі. Мені лікарі казали: ми не знаємо, як ви ходите. Щоб після такого паралічу стати на ноги — такого не буває. Але буває, як бачите. Є в мене заради кого ходити. І задля кого жити.
<р>Що докучає? Найбільше — війна… І те, що майже немає людей. Розумієте… Я не з тих, хто дуже любить спілкуватися чи багато говорити. Але коли живеш як у пустелі. Вийдеш — а людей не видно. Це страшно».
<р>Артемко зізнається, що любить малювати. Показує малюнки, які підготував для тата. Чекає, поки той приїде з війни, щоб подарувати. А коли трохи підросте і малюватиме ще краще, то намалює портрет бабусі. Щоб була вона на ньому усміхнена і красива. Така, як сьогодні.
<р>

<р>Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

<р>У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» обговорюємо підсумки близькосхідного турне президента України Володимира Зеленського, під час якого він відвідав Саудівську Аравію, ОАЕ, Катар, Йорданію та Сирію. Домовленості, досягнуті в рамках візитів президент назвав «історичними».
<р>Чи поділяють цю оцінку країни регіону? Наскільки ці угоди важливі для них і чи готовий Близький Схід переглянути співпрацю з Москвою заради посилення відносин із Києвом?
<р>Гість подкасту — Омар Ашур, британсько-канадський професор безпекових і військових студій, який викладає в Інституті післядипломних студій (м. Доха, Катар), Поліцейській академії Катару та Університеті Ексетера. Автор книги «Як воює ІДІЛ: військова тактика в Іраку, Сирії, Лівії та Єгипті» аналізує геополітичні наслідки турне та перспективи співпраці України з країнами Близького Сходу.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Омар Ашур про «історичні» угоди між Україною та країнами Перської затоки | Акценти Тижня" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/W3krОіМсС24?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>

<р>Нещодавно президент України Володимир Зеленський завершив турне країнами Близького Сходу, під час якого відвідав Саудівську Аравію, ОАЕ, Катар, Йорданію та Сирію. Результати, досягнуті під час візитів, президент назвав «історичними». Однак як бачать ці домовленості у цих країнах? Чи є вони для них так само «історичними»? Чи готові країни регіону відмовитися від співпраці з Москвою заради посилення відносин із Києвом? Про все це Тиждень поговорив у інтервʼю із британсько-канадським професором безпекових і військових студій в Інституті післядипломних студій Дохи (Катар), Поліцейській Академії Катару та Університеті Ексетера (Велика Британія), автором книги «Як воює ІДІЛ: військова тактика в Іраку, Сирії, Лівії та Єгипті» доктором Омаром Ашуром.

---

<р>— Президент Володимир Зеленський нещодавно відвідав країни Перської затоки. Після цього візиту він оголосив, що Україна уклала «історичні» угоди з країнами регіону, зокрема 10-річну угоду про співпрацю в галузі оборони з Катаром та угоду про оборону із Саудівською Аравією. Як ці угоди сприймаються в регіоні? Чи вважають їх там також «історичними»?
<р>— Ці угоди безперечно історичні. Я дуже радий, що вони відбулися. Ми вже тривалий час говоримо про важливість внеску України в доктрини, оперативне планування та тактику оборони. Я намагався акцентувати на цьому як у Європі, так і у Великій Британії, де це вже добре розуміють, але робив це також і тут — в регіоні Перської затоки.
<р>На початку повномасштабної війни я написав статтю про важливість арсеналу країн Глобального Півдня для України. Тоді Україна ще потребувала боєприпасів та систем радянського виробництва, а в країнах Глобального Півдня були великі арсенали. Зараз же ситуація певним чином змінилася: Україна більше не є споживачем безпеки, а натомість стала справжнім виробником бойового досвіду. Вона пропонує Перській затоці не лише символізм чи моральний вимір, який підкреслюється щодо держави, яка захищає себе проти більшого агресора, а головним чином перевірений у бою досвід у двох сферах — у повітрі та на морі. Принаймні це має безпосереднє значення для планування у цьому регіоні. Йдеться про здатність блокувати суперника на морі без наявності великого флоту, а також про багаторівневу протиповітряну оборону без доведення оборонця до банкрутства, що й робить Україна. Отже, Україна, по суті, експортує в Перську затоку не лише безпілотники, а й доктрину. І не лише обладнання, а й глибокі оперативні знання.
<р>На мою думку, ці угоди історичні як для України, так і для країн Перської затоки. Але тут це сприймається як щось іще цінніше в певному сенсі. Угоди є нагальними, корисними та вирішують дуже важливі питання.
<р>З України також приїжджають групи консультантів. Є навчальні програми. Пізніше, ймовірно, ми побачимо спільні випробування із перехоплення дронів, передачу доктрини, оскільки тут вона дійсно потребує суттєвого оновлення. Також побачимо й адаптацію до радіоелектронної боротьби. Тут, у Катарі, ми ще цього не бачили, але, наприклад, в Іраку лояльні до Ірану повстанці використовували (як мені здається) FРV та дротові чи оптоволоконні FРV, щоб уникнути засобів радіоелектронної боротьби. Таким чином, їм вдалося завдати кілька ударів, зокрема, <а hrеf="httрs://www.twz.соm/аіr/drоnе-аttасk-оn-раrkеd-u-s-аrmy-blасk-hаwk-іn-іrаq-а-hаrbіngеr-оf-whаts-tо-соmе" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">ймовірно, по транспортному вертольоту Вlасk Наwk. На жаль, ми не знаємо точно, був це оптоволоконний чи звичайний FРV. Також, я сподіваюся, ми побачимо угоди про спільну підготовку пілотів. Україна пропонує цілий пакет послуг, і він тут дуже потрібен. Це вже не просто показові дії: Україна надає тактику, навчання та передачу технологій. І це для країн регіону дуже важливо.
<р>Позиція щодо України була різною у всіх шести країнах Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) і, звичайно, на Близькому Сході. Тепер, окрім оборонної та безпекової дипломатії, яка провадилася із країнами Близького Сходу та загалом Глобального Півдня задля підтримки України, існує дуже вагома практична та функціональна причина її підтримувати, а не лише моральний аспект.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Омар Ашур про «історичні» угоди між Україною та країнами Перської затоки | Акценти Тижня" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/W3krОіМсС24?stаrt=25&fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>— А позиція згаданих шести країн Перської затоки є більш-менш єдиною чи між ними все ще існують розбіжності?
<р>— Є аспекти, в яких вони всі єдині, а є й такі, де спостерігаються значні розбіжності. А от щодо майбутнього — ми ще побачимо, як розвиватимуться події, адже багато чого залежить від того, як складеться ситуація на полі бою.
<р>Щодо розбіжностей: раніше, зокрема, Катар бачив себе в ролі, схожій на Україну. У 2017 році він ледь не зазнав вторгнення з боку більшого сусіда — Саудівської Аравії. Разом з ОАЕ, Бахрейном та Єгиптом Саудівська Аравія висувала схожі вимоги до тих, які Росія висуває до України. І тоді завдяки союзництву зі США (тобто тут альянс спрацював) Катару вдалося зупинити вторгнення, перш ніж воно відбулося. На жаль, таке союзництво не спрацювало для України ані у 2014-му, ані у 2022 році. У 2022 році воно спрацювало, але запізно, і не зупинило війну, хоча могло б це зробити.
<р>Тож репутація США тут у певному сенсі була кращою. У 1991 році США визволили Кувейт — і це без оборонної угоди, на відміну від України, яка мала підписаний у 1994 році Будапештський меморандум про гарантії безпеки. Задля визволення Кувейту у 1990–1991 роках США мобілізували 900 тис. солдатів і розпочали 37-денну повітряну кампанію, а потім 100-годинний наземний бій.
<р>На мою думку, проблема в тому, що деякі країни, наприклад ОАЕ, до цієї війни розглядали путінську Росію як зразок для себе — країну із сильним лідером, якому байдуже на міжнародне право та який залізним кулаком тримає свій режим у Москві, і на нього ніщо не тисне: ані свободи, ані права людини, ані лобіювання з боку демократій.
<р>Водночас він може втручатися скрізь, підтримуючи найманців у Грузії, Україні, Сирії та в інших місцях, і в певному сенсі йому це сходить з рук. Отже, ОАЕ намагалися робити щось подібне.
<р>Є також історія про африканське «криваве золото» під час російської війни проти України. Маю на увазі угоду між найманцями із групи «Вагнера», африканськими найманцями та деякими африканськими урядами, зокрема ЦАР та Малі, щодо видобутку золота та постачання його до Росії через ОАЕ, аби таким чином підтримувати війну.
<р>Тож це був чіткий сигнал підтримки. Коли Путін відвідував ОАЕ, його приймали як героя. Небо забарвили у кольори російського прапора. Було цілком зрозуміло, що він тут не як обвинувачений, не як потенційний військовий злочинець згідно з рішенням МКС, а як герой війни. Тож це була інша позиція.
<р>Катар та ОАЕ — це два крайні випадки. Посередині Кувейт, який також має досвід вторгнення іноземної держави та який бачив Україну у подібній до своєї ситуації, адже були схожі підстави — подібність мови, культури, схожа з іракцями релігія. Потім Ірак, знаєте, каже їм: «Та ви завжди були частиною нас», — і так далі. Вам знайомі ці твердження, чи не так? Але Кувейт мало що міг вдіяти. Це маленька країна.
<р>Під час уже цієї війни стало зрозуміло, що може зробити більший агресор за допомогою великої кількості дешевих систем, які заздалегідь запрограмовані й точно знають, куди летіти. Їх можна змішувати з приманками. До них можна додавати більші системи, як, наприклад, балістичні ракети. Можна навіть додати пілотовані літаки. Тут у Катарі було збито два Су-24, які порушили повітряний простір.
<р>Отже, побачивши це, вони усвідомили необхідність України, зокрема її досвіду протиповітряної оборони, головно через співвідношення витрат. Ми знаємо, наскільки дорогими є системи РАС-3, перехоплювачі Раtrіоt, а також перехоплювачі Таlоn для систем ТНААD.
<р>У випадку із системами РАС-3 усе залежить від моделі (ракети МSЕ коштують близько $4 млн). Збиваючи ними будь-яку версію дрона Shаhеd, вартість якого коливається від $20 тис. до $50 тис., ви отримуєте неправильне співвідношення витрат. І тут на сцену виходить Україна, яка вже певний час потерпає від тих самих проблем і чиї військові добре навчені здійснювати багаторівневу протиповітряну оборону.
<р>І тут у всіх країнах спрацьовує серйозний стратегічний прагматизм. Гадаю, що це справедливо для всіх шести країн РСАДПЗ, але зараз переважно йдеться про 10-річну угоду з Катаром та угоду із Саудівською Аравією, яку вони назвали «рамками для майбутніх контрактів, технологічного співробітництва та інвестицій». І це регіональне сприйняття, ймовірно, дуже своєчасне, корисне і, як на мене, має велике значення.
<р>— І на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і після початку ескалації в Газі позиція країн Близького Сходу щодо України була досить різною. Деякі країни залишалися нейтральними. Деякі ж, як, наприклад, Саудівська Аравія та Єгипет, купували російське зерно, яке насправді було частково українським, оскільки Росія крала його з тимчасово окупованих територій. Чи змінилася ця позиція після початку американсько-ізраїльської війни проти Ірану?
<р>— Частина проблеми полягає в тому, що звинувачення Заходу в подвійних стандартах так само підходять і для багатьох країн так званого Глобального Півдня. Щодо України, відверто кажучи, у цих країн були подвійні стандарти.
<р>Та задля справедливості слід додати, що ці подвійні стандарти сповідували не всі. Деякі зайняли дуже принципову позицію, але багато хто цього не зробив — наприклад, Бразилія за президентства Лули чи Південна Африка під керівництвом Африканського національного конгресу тощо. І частина проблеми, на їхню думку, полягає в їхньому баченні Радянського Союзу. Вони вважають, що мають так діяти, бо Радянський Союз їх завжди підтримував, а Радянський Союз у їхньому баченні — це Росія. На це доводиться пояснювати, що Радянський Союз насправді не був Росією. І як сьогодні Україна відправляє інструкторів з протиповітряної оборони та представників оборонної промисловості для підтримки оборони цих країн Перської затоки, так вона  робила це і за часів Радянського Союзу. У 60-х і 70-х роках вона відправляла інструкторів з протиповітряної оборони, інструкторів з артилерії, пілотів, команди радіолокації, а іноді навіть цілі підрозділи спеціальних операцій до багатьох із цих країн Близького Сходу, зокрема Єгипту, Іраку, Алжиру.
<р>Гадаю, в Єгипті, у небі над Синаєм, відбулося єдине пряме зіткнення між Радянським Союзом та Ізраїлем. Ізраїльтяни виграли повітряну битву, тоді загинули троє радянських пілотів, двоє з них, якщо я не помиляюся, були українцями. Отже, в певному сенсі історія не повторюється, але, так би мовити, римується.
<р>Це з одного боку. З іншого ж, Єгипет, про який ви згадали, був тісно пов’язаний із Росією. Режими дуже схожі та в певному сенсі бачать себе як віддзеркалення одне одного. Єгипту потрібні були гроші, і він виготовив 122-мм артилерійські снаряди для систем «ГРАД» та збирався продати їх Росії. Але під тиском США за адміністрації Байдена ситуація змінилася, і, ймовірно, угода була скасована або, можливо, снаряди навіть отримала Україна (йдеться про <а hrеf="httрs://mіlіtаrnyі.соm/uk/nеws/yеgyреt-vіdmоvyvsyа-роstасhаty-zbrоyu-dо-rf-і-vyrіshyv-vyrоblyаty-bоyерryраsy-dlyа-ukrаyіny-wр/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">угоду 2023 року, — Ред.).
<р>За повідомленнями, Єгипет імпортував приблизно 7,6 млн тонн зерна цього сезону. Українська розвідка зазначала, що Росія експортувала понад 2 млн тонн зерна з окупованих українських територій у 2025 році. Тож це робить Єгипет і Саудівську Аравію основними пунктами призначення для українського збіжжя. Зазначалося, що частина викраденого українського зерна потрапила на ці ринки за допомогою схем приховування, перевантаження з судна на судно та подібних тактик.
<р>Але, як я вже казав, ситуація складна — хай ідеться про позиції країн перед війною чи під час поточної війни в Перській затоці. До речі, вже втратив лік війнам у регіоні. За одним підрахунком це третя війна в Перській затоці, а за іншим — уже шоста.
<р>Незалежно від підрахунків, війна в Перській затоці 2026 року не знищила політику балансування країн регіону, а лише змінила її пріоритети. Для деяких режимів Росія залишається зразком, а ще партнером у сфері енергетики та сировини, і це включає також вкрадене в України зерно. Але водночас Україна стає дуже важливим партнером у сфері безпеки, значення та досвід якого зростають. На мою думку, це вплине на оборонні доктрини всіх країн РСАДПЗ і, можливо, також Йорданії, Сирії та, можливо, Іраку.
<р>— Тут виникає питання довіри між партнерами. З огляду на попередній досвід та попередню співпрацю країн регіону, проблема довіри особливо гостро постає для України, коли йдеться про співпрацю у сфері безпеки. Тож як Україна та країни Перської затоки можуть вибудувати цю взаємну довіру?
<р>— Гадаю, це частково наша робота в рамках так званого «другого треку» оборонної дипломатії. Втім, я також я вважаю, що вона буде побудована не лише завдяки поєднанню офіційної дипломатії та дипломатії «другого треку» — активістів, дослідників та експертів. Цьому також сприятимуть риторика про партнерство, стратегічна комунікація та стратегічні наміри. Все це потрібно як слід донести. Отже, риторика також має значення.
<р>Але що, на мою думку, справді зміцнить довіру, то це показники перехоплення ворожих обʼєктів, здійснені завдяки українським ресурсам і системам, та контракти, які витримають реалії бойових дій і втримаються на довго.
<р>Оперативна надійність разом з усім цим допоможе побудувати довіру не через гасла, а через досягнуті результати. Йдеться про системи, що працюють, навчання, яке знижує просочування ворожих обʼєктів, дисципліну кінцевого використання, спільне виробництво, що витримує навантаження, міждержавні рамки, бюрократію та ситуативний комерційний опортунізм, що іноді з’являється.
<р>Президент Зеленський згадував, що продаж зброї має відбуватися на урядовому рівні, а не через приватні канали, і це, звичайно, сприяє довірі. А те, чого в кінцевому підсумку хочуть країни Перської затоки, — це надійність систем, а також іноді дискретність і державна підтримка для забезпечення стабільності.
<р>Отже, на мою думку, в України не буде з цим проблем. Але ворог завжди має право голосу. Росія та Іран можуть вжити контрзаходів і зробити контрхід, і тоді нам доведеться реагувати та пристосовуватися до цього.
<р>— Все частіше можна почути думку, що ізраїльсько-американська війна проти Ірану та російсько-українська війна зараз стають дедалі більш взаємопов’язаними. «Те, що відбувається на одному театрі військових дій, має відчутний вплив на інший», — ідеться у нещодавній статті в Тhе Guаrdіаn. Як ви оцінюєте таку перспективу щодо обох воєн? 
<р>— Це абсолютно правильно. Радянці розглядали всю дугу, від Балтики аж до Середземного моря, як один театр військових дій. Він має кілька фронтів, і ці фронти повинні підтримувати один одного. І це є частиною стратегічного мислення.
<р>Під час війни на Донбасі час від часу виникала ескалація (зокрема, після «Мінська-2» у 2015 році) із понад 30–40 перестрілками на рівні рот та обмінами вогнем між артилерійськими батареями, а потім кількість інцидентів знижувалася до нуля. І якщо проаналізувати, коли вона дійсно падала до нуля, можна побачити, що це відбувалося тоді, коли Владімір Путін висував свою мирну ініціативу в Сирії, яку хотів продати Заходу.
<р>Тож він використовував ескалацію та деескалацію на Донбасі задля своїх потреб та просування своїх стратегічних і політичних цілей на іншому фронті — в Сирії. Це показує цю взаємопов’язаність. І так триває вже давно. Те саме відбувається й сьогодні. Тож це не є чимось новим, не є метафоричним. Це два фронти. І зараз, можливо, це не театр дій від Балтики до Середземного моря, а від Балтики до Аравійського моря, аж до півдня Оману.
<р>Чому? Тому що ці два театри пов’язані однією технологією. Ви бачите версії Shаhеd 136 і «Герань-2», що діють в Україні, але також і в Перській затоці. А тепер протидія цій технології виробляється в Україні й експортується до Перської затоки.
<р>Ці театри воєнних дій також взаємопов’язані енергетикою, тому що ціни на СПГ і нафту стрімко зростають, і це, звичайно, принесе більше ресурсів Росії. Тамтешній уряд протягом певного часу не міг виплачувати премію в розмірі $20 тис. при підписанні контракту новобранцями. А деякі губернатори скаржилися, що не можуть виплатити борги сім’ям загиблих російських солдатів. Завдяки діям України показники російських втрат перевищили ті, які вона не в змозі компенсувати та поповнити новими рекрутами. Чому? Тому що у Росії немає на це коштів. Україна збільшила рівень російських втрат до понад 30 тис. осіб на місяць за всіма п’ятьма категоріями — загиблі, поранені, полонені, зниклі безвісти та постраждалі.
<р>Росія не змогла набрати стільки людей головно тому, що не має грошей, щоб оплатити кампанії з рекрутингу. І тепер вона змушена запроваджувати квоти або в університетах, щоб заохотити студентів долучатися до війська, або в інших секторах суспільства, або просто оголосити загальну мобілізацію, що політично не дуже їм вигідно.
<р>Але тоді в гру вступає нафта й енергетична політика з Перської затоки. Саме через цю кризу ціна на нафту стрімко зросла, і, звісно, це дасть їм можливість платити більшій кількості солдатів, а потім відправляти їх на смерть в Україну тощо. Ось так усе пов’язано. Це вже не паралельні війни в різних регіонах, а війни, які дедалі тісніше взаємопов’язані. І це не кажучи вже про те, наскільки близькими є Іран і Росія.
<р>Уся архітектура удару, що її використовують Росія та Іран, який передбачає запуск сотень дронів — де деякі є приманками, а деякі оснащені боєголовками, — та здатність реалізувати цей удар була іранською ідеєю. Хоча теза, що кількість також має свою якість, є радянською — ідеєю Сталіна. Водночас пізніше вона була добре реалізована за допомогою Shаhеd 136, а потім вироблена й експортована іранцями до Росії. Звідси випливає певна взаємопов’язаність на оперативному рівні між цими двома театрами.
<р>— Коли ми розмовляли два роки тому, і це були лише перші місяці війни між Ізраїлем та ХАМАСом, ви зазначили, що Україні потрібна дуже послідовна чи навіть витончена стратегічна комунікаційна політика на Близькому Сході. Як ви оцінюєте комунікаційну стратегію України в регіоні за останні два роки? Чи були якісь досягнення або важливі події?
<р>— Я сказав би, що ситуація покращується. Зокрема в аспекті риторики, бо офіційні заяви враховують складнощі та чутливі моменти, які відчуваються тут, у регіоні. Ми говорили про шість країн, які зазнають атак з боку інших країн Перської затоки, і вони все ще мають дуже різні позиції щодо війни в Україні. Ось наскільки все тут складно. Це з одного боку. А з іншого — повідомлення стали більш зрілими, перейшовши від простого заклику до солідарності, що було ключовим меседжем на користь України тут. Цей меседж полягав у тому, що підтримка України є моральною, етичною та законною позицією. Це зрозуміло, але прагматизм бере гору. Тож повідомлення, стратегічні комунікації України перейшли від простого заклику до солідарності, заснованого на етичних, моральних та правових аспектах, до пропозиції стратегічної користі, яка безпосередньо впливає на безпеку та оборону цього регіону.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/оmаr-аshur-rоsііа-vоіuіе-v-ukrаіnі-mеtоdаmy-іdіl/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Омар Ашур: Росія воює в Україні методами ІДІЛ
<р>Тому, на мою думку, це значне стратегічне вдосконалення повідомлень та їх використання. Отже, гадаю, партнерство України та її цінність для Перської затоки не є абстрактними. Україна боролася з шахедами, витримала удари, захистила свою інфраструктуру в умовах насичених обстрілів та за дуже схожої архітектури ударів, яка реалізується тут, у Перській затоці.
<р>Україна імпровізувала у своїй боротьбі. Ми небагато говорили про морський вимір цієї боротьби, але Україна зімпровізувала морську блокаду в Чорному морі без флоту. І це було надзвичайно захопливо. Отже, відверто кажучи, Україна вже пережила ті проблеми оборони та безпеки, з якими зараз стикається Перська затока. Тому вона може переконливо заявити, що здатна допомогти в цьому аспекті країнам регіону. І, звичайно, Перська затока має змінити свою політику та поведінку в бік більшої підтримки України та меншого фетишу щодо Росії.

<р>У листопаді 2022 року вся країна раділа звільненню Херсона. Але тепер місто щодня у воєнних зведеннях. Як виживає? Журналістка Ukrаіnіаn Wіtnеss Вікторія Гнатюк та відеооператорка Марія Шевченко вирушили до Херсона, щоб показати реальність людей, які щодня перебувають під прицілом російських військ.
<р>Сьогодні в’їзд до Херсона захищений сітками, а зелене світло на світлофорі визначає не черговість проїзду, а безпечність руху – чи є у небі ворожі FРV-дрони. Їхати треба швидко, адже зелене світло у будь-який момент може стати червоним.
<р>Те, що відбувається у Херсоні, місцеві жителі описують коротко: «Людське сафарі». Жінка, яка раніше виїжджала, але повернулася, каже, що не уявляла, наскільки погіршиться ситуація. За її словами, дрони, гради, артилерія та міномети б’ють «кожного дня, 24/7».
<р>Лише з початку 2026 року, за даними Херсонської ОВА, у місті та області зафіксовано більше 50 загиблих та понад 450 поранених. Російські військові цілеспрямовано полюють дронами на цивільних: бачать людину, «змальовують» та вбивають.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Дрон влетів у вікно і вбив чоловіка. Як Херсон виживає під постійним дроновим "сафарі"" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/ZЕ4СТLW9Хіw?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р> 

Врятувати живих. Забрати мертвих

<р>Команда Ukrаіnіаn Wіtnеss провели кілька днів із волонтером Андрієм Пєтуховим, відомим як «Боксер». Переживши окупацію у Херсоні, зараз він допомагає жителям евакуюватися з небезпечних зон міста та області.
<р>«З кожним роком все гірше і гірше. Люди кажуть, що надіються, а вони просто не помічають, як стає все гірше», – каже Боксер.
<р>Кожен виїзд – це величезний ризик, іноді на евакуацію є не більше п’яти хвилин. Разом із поліцією волонтери намагаються вивозити сім’ї з дітьми з «червоних зон», звідки оголошена обов’язкова евакуація. Проте іноді стикаються з опором. Ми стали свідками, як у селі Станіслав родина з трьома дітьми зачинилася в побитому будинку без вікон і відмовилася виїжджати. Тепер справа піде до суду, щоб примусово евакуювати дітей зі смертельно небезпечної зони.
<р>Але є й інші випадки – дідусь із Широкої Балки погодився евакуюватися лише після того, як росіяни вщент розбили його дім. Зі сльозами він вивозив найцінніше, що вціліло, – вагітну кролицю і собаку Боню.
<р>Окрема частина роботи команди Андрія – евакуація тіл загиблих. Боксер розповів нам про моторошні випадки – колись він діставав тіло, що пролежало понад 20 днів у розбитій ванні, і допомагав перепоховати сина, якого мати самотужки закопала на подвірʼї.
<р>Разом з нашою знімальною групою Боксер вирушив забрати тіло чоловіка: його росіяни вбили FРV-дроном прямо у будинку. За його словами, про евакуацію тіл просять і самі херсонці, і поліція, і військова адміністрація. Родичі просять зібрати хоча б якісь останки тіл, розірваних снарядом.

«Тут все літає»

<р>Попри тотальну небезпеку Херсон – це місто контрастів. Якщо популярна вулиця Суворова зараз порожня через дронову загрозу, то в Таврійському мікрорайоні їздить громадський транспорт, гуляють родини з дітьми, а в кав’ярнях готують лате і капучино. Проте цей відносний спокій може закінчитися будь-якої миті, адже зона полювання ворожих безпілотників постійно розширюється.
<р>Продовжують працювати комунальники. Знаменитий Дніпровський ринок перебуває у «червоній зоні», але теж працює – тут продають свіжу рибу та червону полуницю. Проте самі продавчині кажуть: «Червона зона – тут все літає». Щойно чують звук ворожого безпілотника, кидають товар і біжать ховатися. Але на питання, чи не страшно через постійні обстріли, місцеві відповідають: «А що робити?».
<р>У цій же «червоній зоні» під постійною загрозою тримається і місцевий пологовий будинок, який кілька разів атакували росіяни. Завідувач акушерського відділення Петро Маренковський розповів, що до війни тут приймали 1300–1500 пологів на рік, натомість за 2025 рік народилося трохи більше сотні дітей.
<р>Херсон сьогодні – це місто, де люди намагаються жити далі в умовах, які важко назвати придатними для життя. Хтось п’є каву на лавці під звуки виходів, хтось відмовляється залишати розбитий будинок, бо «треба дивитися за тваринами», а хтось щодня ризикує собою, щоб просто забрати тіла загиблих для гідного поховання.