Український тиждень

Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, розповів Тижню про підготовку української енергосистеми до зимового періоду, захист енергооб’єктів, розподілену генерацію та чи достатнім буде імпорт електроенергії.

— Після минулої зими, дуже складної для України, і на місцевому, і на загальнодержавному рівнях багато говорили про потребу посилити підготовку до зими 2026–2027 років. Чи ведеться реальна робота за заявленими напрямками, зокрема щодо розбудови розподіленої генерації?
— Підготовка до осінньо-зимового періоду триває. Безумовно, вона ще не досягла того рівня, якого нам хотілося б. Водночас я не поділяю думки критиків, які вважають, що все повністю провалено. Нещодавно повідомляли, що регіони на місцях підготувалися в середньому на 42–43 %, однак ці цифри досить умовні.
Насамперед почнемо із закачування газу в підземні сховища. План загалом виконано: до початку опалювального сезону у сховищах мало бути 14,6 млрд кубічних метрів газу. Цього показника вдалося досягти вже наприкінці серпня. І це, на мій погляд, позитив. Також у нас накопичено 2 млн тонн вугілля на складах. Цього достатньо для роботи теплових електростанцій.
Що стосується ремонтної кампанії, то ви знаєте, що теплової генерації разом із ТЕЦ відремонтовано близько 4 ГВт. Ще в ремонті перебуває значна частина потужностей — понад 2 ГВт. Їх також можуть ввести в експлуатацію до початку наступного року. Крім того, збудовано значну кількість розподіленої генерації. Це стосується і вітрової, і сонячної, і газової генерації. Є різні цифри та трактування. Але загалом я думаю, що на початок осіннього періоду можна буде підключити приблизно 1,5 ГВт потужностей розподіленої генерації. Зараз безпосередньо в мережі перебуває десь 700–800 МВт.
Ще певна потужність уже змонтована, але не підключена. І значною частиною газової розподіленої генерації просто ніхто не займається. Вона, можна сказати, лежить під парканом, оскільки в деяких регіонах не вистачає ні кваліфікованих спеціалістів, ні грошей, ні можливостей узагалі.
На сьогодні ми маємо 15 ГВт уже доступних потужностей за споживання близько 10 ГВт. Це, до речі, мінімум за всю історію України — настільки мало ми ще ніколи не споживали. А 15 ГВт у нас уже доступні з урахуванням можливості отримання імпорту електричної енергії. Це той позитив, який я можу перелічити. Уряд також заявляє, що до нового року у нас буде близько 20 ГВт потужностей у системі, включно з імпортом. За прогнозним споживанням у пікові години це буде близько 17 ГВт.
— Які недоліки процесу підготовки до зими?
— Потужностей начебто багато. Але ми знаємо, що Росія сьогодні має можливості зруйнувати основну нашу теплову генерацію, і ТЕЦ насамперед. Чому так? Тому що є доступна й верифікована інформація, що Росія збільшує виробництво балістичних ракет. З іншого боку, Україна цього року отримує втричі менше антибалістичних ракет-перехоплювачів. Тому, якщо Росії вдасться зруйнувати наші теплові генеруючі потужності великих електростанцій, у нас одразу з’явиться певний дефіцит потужності — на рівні приблизно 2 ГВт. Це негативний сценарій, і він абсолютно реалістичний. Не йдеться про дефіцит у 2 ГВт протягом цілого дня. Йдеться про пікові години, які буде важко чимось покрити.
Але найбільша загроза цього року полягає в теплозабезпеченні великих міст, насамперед Києва. Також можна говорити про Дніпро, Кривий Ріг, Одесу та Харків. Але найбільша загроза саме для Києва. Чому? Тому що ворог цього року концентрує свою увагу саме на Києві. Ми це бачимо.
Другий момент полягає в тому, що в Києві є три великі ТЕЦ — ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, — від яких критично залежать близько 2 млн мешканців. Тобто це справді серйозна ситуація. Якщо ці ТЕЦ будуть зруйновані, то незрозуміло, чим замінити і як компенсувати ці потужності.
Київ намагається щось будувати. На сьогодні, за заявами Київської міської адміністрації та «Київтеплоенерго», збудовано близько 60 МВт потужностей. Але цього зовсім недостатньо, щоб замінити великі ТЕЦ. Тому це найбільша загроза. Також під серйозною загрозою перебувають прифронтові регіони: насамперед Херсонщина, Сумщина, Запоріжжя та деякі інші. У Херсоні ситуація дуже складна: зруйновано ТЕЦ та велику кількість підстанцій. Приблизно те саме відбувається в окремих районах Сумщини. Ворог регулярно намагається атакувати Одеський регіон.
Тому, на мій погляд, особливо складною ситуація буде в прифронтових регіонах, у Києві, в Одеському регіоні та в Запорізько-Дніпровському індустріальному регіоні.
— Ви згадали, що основним методом захисту наших великих потужностей є засоби перехоплення балістичних та інших засобів повітряного нападу, якими росіяни атакують енергосистему і не тільки. А чи можливо захистити об’єкти за допомогою захисних споруд? І чи ведеться робота в цьому напрямку?
— Треба підкреслити, що захист може бути також непрямим — за рахунок розвитку розподіленої генерації. Але у нас її збудовано недостатньо. Можна було збудувати щонайменше втричі більше. Приблизно 1,5–1,8 ГВт газової розподіленої генерації може бути підключено. Але можна було спокійно збудувати близько 5 ГВт. Тоді ситуація була б зовсім іншою. Мені здається, що саме на цьому напрямку ми маємо серйозне недопрацювання.
Також ведеться інженерний захист. За повідомленнями міністра енергетики Дениса Шмигаля, наразі на понад двох сотнях об’єктів енергетичної інфраструктури збудовано захист другого інженерного рівня. Він захищає від дронів та уламків ракет. Тут передусім треба відзначити компанію «Укренерго», яка досягла найбільшого прогресу в захисті своїх об’єктів.
Також цим займаються інші компанії: теплова генерація, оператори систем розподілу та інші. Але там ситуація значно складніша, оскільки вони пізніше почали цю роботу. Треба розуміти, що повністю захистити всю енергосистему від балістичних ударів неможливо. Потрібно концентруватися на захисті основного обладнання на ключових вузлах енергосистеми.
— Ви сказали, що можна було збудувати втричі більше розподіленої генерації. А чому не збудували? Щось завадило чи потрібно було робити це раніше?
— Не збудували з багатьох причин. Спочатку думали, що війна швидко завершиться. Думали, що енергетичну інфраструктуру не обстрілюватимуть у таких масштабах. Тому, скажімо так, пошкодували грошей. Ми чули ті записи, де керівники енергетичних підприємств говорили, що їм було шкода коштів на цей захист.
Крім того, займалися доволі сумнівними проєктами на кшталт добудови третього і четвертого блоків Хмельницької АЕС під час війни. На мою думку, це повний нонсенс. Це відволікало і увагу, і кошти від розвитку розподіленої генерації, що було б значно ефективніше та реалістичніше. Також були різні нормативні неузгодженості й бюрократичні бар’єри, насамперед щодо підключення до мереж електричної енергії та природного газу. Є й питання інвестиційних можливостей, оскільки багато наших енергетичних компаній перебувають у складному фінансовому становищі. Та й загалом енергетика сьогодні не в найкращому стані.
Крім того, модель регулювання нашого енергоринку далека від досконалості, передусім через те, що більше генерує борги, ніж інвестиції. Тут можна згадати ту ж проблему з прайс-кепами. Усі ці питання накопичувалися і в підсумку призвели до того, що те, що можна було збудувати, так і не було збудовано.
— Будівництвом розподіленої генерації займаються переважно держава і місцева влада, чи тут є роль і приватного бізнесу?
— Тут дуже багато робить саме приватний бізнес. Насамперед це стосується когенераційних установок. Також активно почали розвиватися системи накопичення енергії. Уже зараз є близько 600 МВт таких систем. Вони теж підтримують енергосистему, роблять її більш стійкою та маневровою, що дуже важливо в нинішніх умовах.
Непогано розвивається вітрова генерація. Дуже високими темпами розвивається сонячна генерація, але взимку вона, на жаль, не може допомагати так ефективно, як улітку.
— Минулого року ми починали зиму з низькими граничними цінами, які посеред зими були підвищені. Після цього зріс імпорт. А з кінця весни цього року підвищення граничних цін було закріплено на довгостроковій основі. Чи означає це, що після остаточного закріплення вищих граничних цін ми не матимемо таких великих проблем із достатністю імпорту протягом прийдешньої зими?
— Я піднімаю це питання ще з початку повномасштабної агресії і навіть раніше. Йдеться про необхідність терміново змінити модель ринку електричної енергії України через маркет-каплінг і фактично привести параметри та принципи встановлення граничних цін до тих, які діють у Європейському Союзі. Маркет-каплінг означає комерційну сумісність ринків електричної енергії та газу з ринками Європейського Союзу.
Технічна сумісність у нас уже є. Ми повністю об’єднані з енергетичною системою Європейського Союзу з березня 2022 року. Але комерційної сумісності, тобто повноцінного маркет-каплінгу, поки що немає. І це теж одна з причин, чому інвестори не надто охоче вкладають кошти в Україну.
Тому навіть те підвищення прайс-кепів у ручному режимі, яке відбулося навесні після великої інформаційної кампанії та роботи експертів, також недосконале. Адже ціни на електроенергію можуть бути ще вищими через ситуацію у світовій енергетиці, кризу в Ормузькій протоці та події на Близькому Сході загалом. І може виникнути ситуація, коли навіть підвищені прайс-кепи не допоможуть.
Ми можемо знову повторити ситуацію попередніх років, коли за великого дефіциту електроенергії самі собі обмежували можливості її імпорту через недосконалу регуляторну політику НКРЕКП. Щоб цього не сталося, потрібно діяти проактивно. Напередодні зими слід змінити сам принцип встановлення прайс-кепів і відмовлятися від ручного режиму. У нас чиновники дуже люблять робити все в ручному режимі: керувати цінами, тарифами, ринками. Але від цієї практики вже час відмовлятися.
Потрібно досить швидко переходити до моделі встановлення прайс-кепів і маркет-каплінгу, яка працює в Європейському Союзі.
— Чи можемо ми взагалі повністю скасувати прайс-кепи, щоб модель була повністю ринковою?
— Повністю вони не скасовані навіть у Європейському Союзі. Просто там вони встановлені на такому рівні, що практично ніколи не досягаються. Тобто теоретично вони існують, а практично — ні. Їхній рівень приблизно у десять і більше разів вищий, ніж в Україні. Тому формально вони є, але фактично ними ніхто не регулює ринок у ручному режимі.
Там працює ринкова модель, регуляторні функції чітко визначені, а регулятори мінімально втручаються в роботу ринку. І роблять це так, щоб їхня присутність була майже непомітною. У нас же все навпаки. Регулятори працюють не точковими інструментами, а, умовно кажучи, кувалдою — через прайс-кепи та інші механізми, які в країнах Європи давно не застосовують у такому вигляді.
— Яким ви бачите найімовірніший сценарій перебігу подій протягом прийдешньої зими?
— Тут дуже багато невизначеностей. Треба знати, які у нас можливості протиракетної оборони, які можливості Росії щодо ураження цілей, потрібні різні розвідувальні дані. Потрібно детально розуміти, що саме захищено, а що ні. А це вже військова таємниця.
Найбільша проблема — забезпечення теплом та електроенергією. І не тільки в Києві, а й у Херсоні, в прифронтових містах загалом, майже всюди. В Одесі також можуть бути серйозні проблеми, оскільки це енергодефіцитний регіон.
Єдине, що можу сказати: в Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, у Львівському регіоні, на Івано-Франківщині та Тернопільщині великих проблем наразі не очікується.

Домовилися зустрітися у парку Шевченка. Коли я вийшов з метро на станції «Університет», лунали постріли й десь гудів російський дрон. Біля пам’ятника я побачив чоловіка років шістдесяти у футболці поло й світлому піджаку. Чомусь одразу подумав, що це він. Чоловік виглядав трохи невиспаним, постійно озирався. Воно й не дивно після нічних ударів балістичними ракетами по місту. Так, це виявився він — Грегор Розумовський, нащадок гетьмана Кирила Розумовського.

Ми пішли до кав’ярні неподалік.
— Чому Кирилові Розумовському не вдалося зберегти суверенітет Гетьманщини? — Це запитання цікавить усіх, тож звучить одразу, щойно ми сіли за стіл.
— Бо він недостатньо слідував власній логіці. З моменту, як став гетьманом, він готував військо, впроваджував військові й логістичні реформи, готуючись до війни з Росією. У травні 1763 року мав розпочати війну за незалежність. І те, що не почав, виявилося його помилкою. Сьогодні нам складно сказати, чому Розумовський так вирішив. Важливо розуміти, що це рішення не було лише його, а ще й Генеральної ради. Частина ради підтримувала Кирила в русі до незалежності ще під час заколоту проти Єлизавети, що й привело його до гетьманства… До того ж він багато часу присвятив тому, щоб повернути в Гетьманщину прихильників Мазепи.
Грегор Розумовський народився в Німеччині в графській родині Андреаса та Доротеї Розумовських. Батьки були відомими журналістами. Мешкає у Відні, є громадянином Австрії. Має титул графа, а з 2002 року — голова роду Розумовських. Також він — резидент «Центру Розумовського. Nехus європейської інтеграції та розвитку України» та почесний президент Товариства мистецтва і культури Розумовського. У 2016 році заснував ініціативу «Rеаlіty Віtеs» з протидії російській пропаганді.
Далі говоримо про сьогодення.

— Як часто ви буваєте в Україні? Що вражає, дивує, запам’ятовується?
— Я так часто тут буваю, що дуже важко помітити точкові зміни. Але загальне враження щоразу, коли б не приїхав: Україна нагадує непорушну скелю.
З 2022 року росіяни атакували й атакують, а українці продовжують супротив.
— Сьогодні, 28 серпня, ви разом з киянами пережили обстріл балістичними ракетами…
(Якраз коли Грегор почав відповідати на це запитання, прозвучав сигнал оповіщення в його телефоні, а над парком Шевченка, де ми спілкувалися, пролетів шахед і впав поблизу станції «Олімпійська».)
— Дуже багато шкоди завдають ці атаки… Я теж починаю почуватися киянином після таких ночей.
— Ви порівняли Україну зі скелею. Як до цього ставляться громадяни європейських країн? Так само вірять у нашу державу?
— Є різні думки з цього приводу. Коли говориш із європейськими військовими, вловлюєш sіlеnt mеssаgе, «тихе повідомлення». Вони вважають, що до 2029 року їм потрібен час на переозброєння, щоб бути готовими до різних сценаріїв, зокрема й до конфлікту з Росією. Це цинічно. Але вони бачать боротьбу України як те, що дає їм можливість виграти час. А ще перевагою для них є те, що Україна послаблює Росію.
— Загальний обсяг фінансової підтримки України від Європейського Союзу на 2026–2027 роки становить 90 млрд євро в межах ініціативи Ukrаіnе Suрроrt Lоаn. Чи могла б Європа допомагати більше? І чи повинна?
— Є багато суперечок у європейських суспільствах щодо цього. Росіяни були дуже успішними в проникненні в політичні партії та течії. Ідеться переважно про праві партії: «Альтернатива для Німеччини», Національне об’єднання Ле Пен у Франції, Австрійська партія свободи, «Реформуй Об’єднане Королівство». Серед їхнього електорату вдалося створити наратив, що Росія для них — друг і потенційний союзник для їхніх політсил. Вони активно експлуатують типові для сучасних правих течій ксенофобію, антиглобалізм і антиамериканізм. Фокус на українських біженцях поділяється на два напрямки: з погляду жадібності та заздрощів. Мовляв, європейські бюджети витрачаються на українських біженців. А ще типу українці приїжджають на дорогих машинах і демонструють гарний рівень достатку, й це начебто підтверджує, що в Україні всі корумповані. Це добре працює, бо електорат правих сил — не дуже успішні люди, які відчувають цю різницю. Утім, наша перевага досі зберігається й полягає в тому, що до правих течій себе зараховують 27–30 % європейських виборців.
— Ле Пен переможе у першому та другому турі президентських виборів у Франції, запланованих на 2027 рік, якщо вірити деяким нещодавнім опитуванням.
— Попри рівень загроз, що його несе обрання Ле Пен, їй доведеться рахуватися з рештою країн Європи.
— Чи усвідомлюють у Європі ризики, якщо доведеться напряму протистояти Росії?
— Хто мислить, той прораховує. У 1991 році збройні сили Німеччини налічували 400 тисяч осіб. Їх скоротили понад удвічі й розпродали більшість обладнання. Щоб відновити чисельність, треба все повертати назад. Наприклад, 50 тисяч кімнат для персоналу. А ще зброю й екіпірування. Тобто масштабувати треба всю систему — логістику, харчування, одяг. До сьогоднішнього моменту вони не закупили жодної штурмової гвинтівки (уряд Німеччини розраховує, що на створення нового арсеналу далекобійної зброї, призначеної для стримування Росії, знадобиться майже 12 млрд євро, про що йдеться в документах німецького міністерства оборони, — повідомило видання Роlіtісо, — Ред.). І питання не лише в бюджетуванні, а в тому, скільки часу це займе. Політичне рішення про посилення армії ухвалили, але на практиці нічого не відбувається. Вони не готові протистояти Росії, якщо вона раптом опиниться в них на кордоні.
Серед скандинавських і балтійських країн є консенсус, що Україна має перемогти, а не просто не зазнати поразки. Німеччина та Франція бачать цю картину трохи інакше: прагнуть виграти час. Італія — особливий кейс. Як на мене, пані Мелоні, хоч і належить до правих політичних рухів, має особисті глибокі симпатії до України. Її ідеологія більш єврооптимістична, ніж у інших правих сил Європи.
Європа може робити вдесятеро більше для перемоги України. Потенціал для цього є. Наприклад, ракет Раtrіоt достатньо, щоб надати їх Україні.
— Розвідки держав Європи вважають, що РФ буде готова до атаки на певні країни НАТО вже 2027 року. Як ставляться до таких повідомлень громадяни та політики Євросоюзу?
— Політичні лідери європейських країн, особливо тих, що межують з Росією, усвідомлюють загрозу, але досі не ухвалили рішення, як діяти в цій парадигмі. У звичайних громадян є певна знервованість, але здебільшого — брак інформації.
Наприклад, нещодавно знайшли російський дрон з вибуховою частиною в німецькому аеропорту. Тобто сам факт німці визнають, але заперечують намір завдати шкоди чи щось підірвати (канцлер Німеччини Фрідріх Мерц підтвердив, що Берлін готує певні заходи у відповідь після інциденту з дроном, — Ред.).
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі ще у 2023 році видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Це на майбутнє? В чому сенс таких рішень?
— Росія — спадкоємиця Радянського Союзу, який був одним із засновників Нюрнберзького трибуналу. Це створило прецедент: СРСР погодився з певною міжнародною законодавчою рамкою, зобов’язався дотримуватися визначених світових правил. Виходячи з цієї логіки, вони мали б дотриматися цього ордеру. Та, звісно, вони цього не зроблять. Лише після поразки або повного виснаження, коли іншого вибору не буде.
— Як ви бачите поразку Росії у цій війні?
— Це розпад російської імперії в її теперішньому вигляді та втрата впливу на пострадянський простір. Це розпад колоніальної системи, побудованої Ніколаєм І. Радянський Союз залишався в цій парадигмі, як і сучасна Російська Федерація. Механізми впливу на свої колонії та певні регіони — ті самі. Той же Лукашенка — васал Путіна, який платить данину в Москву… Такі люди, як він, насправді не дуже зацікавлені у перемозі РФ.
Україна була основною демонстрацією успіху російської колоніальної системи. Без України ця система не є справною. Їхнє намагання демонструвати вплив на Казахстан не буде таким ефективним без успіху в Україні.

— Чи можна говорити про якийсь успіх системи після викрадення Росією українських дітей чи катувань полонених? Чи може бути Росія для когось другом у Європі після цього всього?
— Проблема в тому, що широка громадськість майже не бачить цього у своєму медіапросторі. Україна не робить достатньо, щоб поширювати правду про ці злочини — в аспекті як їх кількості, так і історій кожної окремої викраденої дитини. Ні українська держава, ні європейські структури не роблять для цього достатньо. У мене є чотири доньки, й кожна для мене — окремий світ. Не можна мені сказати: «Я заберу у вас дві доньки, й у вас залишиться ще дві». Це я говорю про важливість кожного індивідуального кейсу.
— Чи цікавляться особисто у вас цим в Австрії?
— Я намагаюсь розповідати про це, наскільки можу. Але більше цікавляться тим, навіщо американці й НАТО втрутилися в історію з розширенням у 2013 році…
Погана інформованість багатьох країн про те, що відбувається в Україні, — величезна проблема. Російські джерела на Заході щодо цієї теми не безальтернативні, але найгучніші.
— Що для вас особисто означає Україна?
— Мій зв’язок з Україною магічний, — голос Грегора в цей момент, схоже, починає тремтіти. — Моя етнічна належність не є великою, але я не просто член родини Розумовських, я і є ця родина. Мій зв’язок з моїм предком Кирилом Розумовським глибоко особистий і магічний.
— Цьогоріч ви побували в розташуванні 93-ї бригади. Які враження лишилися?
— Це було у січні-лютому — неймовірно холодно. Дорога то замерзала, то розм’якала. Ми прибули в Краматорськ, і я відчув неймовірний контраст. Солдати й офіцери були неймовірно привітними. Я свого часу теж прослужив в армії кілька років, але ніколи не бачив такої приязні між солдатами й офіцерами.
— Чи відчули ви історичний зв’язок між теперішніми українськими воїнами і козаками часів Гетьманщини?
— Це в їхній крові й ментальності. Основна різниця між українцями й росіянами у тому, що українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив. Українці б’ються за своїх дітей, онуків і за майбутнє.
— Що казали військові, коли чули, що перед ними стоїть нащадок гетьмана?
— Мене дуже тепло вітали. Але це не моя заслуга, а моїх предків.

У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» історик Віталій Михайловський розповідає про дві праці, які допомагають переосмислити місце України в історії Центрально-Східної Європи та зрозуміти, як формувалася українська культурна й інтелектуальна традиція.

«Культурний поліморфізм українського світу» Джованни Броджі«Український вплив на російську культуру 1750–1850-ті роки» Девіда Сондерса

Попри різний час написання й дослідницькі підходи, обидві книги показують масштаб українського інтелектуального впливу та його роль у формуванні культури Російської імперії. У випуску говоримо про:

як українська ранньомодерна культура формувалася в європейському інтелектуальному контексті; чому багатомовність і культурна багатошаровість є ключем до розуміння української історії; як вихідці з України впливали на розвиток освіти, культури й науки в Російській імперії; чому постаті Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Віктора Кочубея та Олександра Безбородька важливі для розуміння цього процесу; як українська історія поступово виокремлювалася з імперського наративу; чому присутність української історії в міжнародному академічному дискурсі є важливою для сучасної України.

Підписуйтеся на канал Тижня, щоб не пропустити нові розмови про історію, політику, культуру та книжки.

Виставка «Лятошинський. Відображення. Голос української музики у ХХ столітті», яка триває в «Українському Домі» в Києві до 20 вересня 2026 року, знайомить відвідувачів із творчим шляхом батька сучасної української камерної музики.Як говорити про музику, як розповісти про її історію, становлення та еволюцію, про пошуки та відкриття, особливо коли йдеться про камерну музику та оркестровку? Саме на цей виклик заповзялися відповісти музикантки та дослідниці Тетяна Гомон (кураторка архіву Лятошинського), Алла Загайкевич, Ірина Тукова у співпраці з культурним журналістом Олексієм Анановим. За кілька місяців напруженої праці вони підготували виставку, водночас масштабну та детальну, що розкриває історію та творчість батька сучасної української музики — Бориса Лятошинського.Кругле кам’яне приміщення «Українського Дому», що розташований у самому центрі Києва, вібрує й резонує звуками й чарує зображеннями. Відвідувач опиняється в полоні відблисків, відлунь та резонансів, що створюють просторову та часову глибину, здатну в нюансах відтворити дух і мистецьку атмосферу початку ХХ століття.Щоб розповісти про Лятошинського та допомогти зрозуміти його творчість, виставка розпочинається з опису інтелектуального та мистецького контексту його епохи. Аудіофрагменти таких творів, як Соната для фортепіано № 2: «Конкорд-Меса» (1916–1919) Чарльза Айвза, «Гармонія сфер» (1918) Руеда Лангеарда, «Пробудження міста» (1913) Луїджі Руссоло, а також «Вальс із 5 п’єс для фортепіано» (1923) Шенберга занурюють відвідувача в серце авангардистського всесвіту, нагадуючи йому, наскільки ця музика увібрала в себе звуки, а разом із ними — важку буденність, звідки вони походять. Ця музика революційно змінила ставлення до тону, ритму та тембру, ставши кристалізатором справжнього пошуку — як екзистенційного, так і алхімічного.На візуальному рівні, уривки з фільмів «Земля» (1930) Довженка, «Симфонія Донбасу» (1930), «Людина з камерою» (1929) Вертова, «Ескізи радянського міста» (1929) Дмитра Дальського ілюструють естетичний поворот у кіномистецтві, яке, хоч і було молодим, вже ламало лінійний підхід до розповіді, досліджувало ритмічні розриви та опрацьовувало візуальний матеріал у манері колажу та музичної партитури. У галузі образотворчого мистецтва твори Олександра Богомазова, Вадима Меллера, Хвостенко-Хвостова та Анатоля Петрицького свідчать про поступову абстракцію форм на шляху до створення кубофутуристичної естетики.Лятошинський працює у Ворзелі в 1967 році. Джерело: Кабінет-музей Бориса ЛятошинськогоНіщо не залишилося поза увагою: ані архітектура, ані театр, ані література, ані політика, ані предмети повсякденного вжитку, такі як радіоприймачі, звідки лунали голоси та думки з Західної Європи, ані стереоскопи, що давали змогу уявити себе в Римі, Парижі, Празі… Художня спадщина Лятошинського (1895–1968) формувалася саме в цій масштабній художній, політичній та технологічній круговерті.Борис Лятошинський народився в Житомирі в родині музикантів, з потужними впливами української та польської культури. Очевидний музичний талант проявився  у нього вже змалку, і навіть навчання на юридичному факультеті в Києві його не затьмарили. Щойно майбутньому композиторові виповнилося 18 років, він почав відвідувати курси композиції у Рейнгольда Глієра. Між вчителем і учнем налагодилося активне листування – їхні листи, яких налічується понад 500, були зібрані та опубліковані Маріанною Копіцею та Ією Царєвич, прийомною дочкою Бориса Лятошинського та Маргарити Царєвич. (Епістолярна спадщина. Т. 1. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр. Листи (1914–1956). К., 2002).Саме в цей час він закохується в музикантку Маргариту Царевич. Розвиваючи власну музичну кар’єру, Маргарита (яку також називали Марією) стала музою Бориса. Він присвятив їй кілька творів.Професором композиції в Київській консерваторії Лятошинський став у надзвичайно неспокійні та бурхливі роки, після Першої світової війни. Тоді, в січні 1921 року, іншого музиканта, – Миколу Леонтовича, автора, зокрема, знаменитої різдвяної мелодії Щедрик (Сhtсhеdryk, відома на Заході під назвою Саrоl оf thе Веlls), знайшли в калюжі крові після того, як він надав притулок агенту ЧК. Разом з іншими митцями, серед яких геніальний режисер Лесь Курбас та великий поет Павло Тичина, Лятошинський бере участь у створенні Музичного товариства, названого на честь вбитого музиканта. Кілька років по тому, у 1926 році, цю групу буде розпущено та звинувачено в українському націоналізмі та невідповідності цілям революційного пролетарського мистецтва.Для митців настали надзвичайно небезпечні часи. На них чекає депортація або вбивство, як це сталося з подружжям Курбасів, або, якщо пощастить вижити, їм випадає втратити душу та поставити талант на службу ідеології, як це сталося з Павлом Тичиною.Ситуація з Лятошинським не є настільки однозначною. Влада тримала композитора в постійній напрузі, просто забороняючи деякі твори, звинувачуючи автора у дрібнобуржуазному формалізмі, що небезпечний для революції, вимагаючи, щоб інші твори були перероблені, позбавлені своєї ідентичності та свободи, а потім, зрештою, вихваляючи деякі з них і нагороджуючи композитора Сталінською премією.Ось такий Дамоклів меч над головою: це усвідомлення, що кожна нота може спричинити або похвали, або агресію. Саме ця нестабільність, постійне очікування вердикту – не від публіки, не від колег – від влади, всемогутньої та примхливої, була одним з численних інструментів, за допомогою яких тоталітарна держава намагалася знищувати особистості.Один із залів виставки, власне, відображає цю психологічну напругу. Вона контрастує іншій залі, котра передає творчу сміливість та художню пристрасність 1920-х – 1930-х років. Тут фізично відчуваєш той руйнівний тиск, що придушив країни, котрі опинилися під радянським гнітом. У цій залі, яка майже повністю занурена в напівтемряву, лунає Електроакустичний твір Dеlіrіum, складений Аллою Загайкевич у 2026 році.Чернетка партитури Лятошинського. Джерело: Кабінет-музей Бориса Лятошинського. Фото: Анна і Лоран Шамп-МассартDеlіrіum — пряма технічна та духовна спадкоємиця перших шумових і додекафонічних творів — вдало передає цю атмосферу підозр, повної втрати зв’язку з реальністю, зізнань, вирваних під тортурами, та ненависті до всього, що прагне жити. Щоб краще передати божевільну атмосферу примхливої нестійкості, демонструються кілька кінофрагментів. Деякі з них узято з тих самих фільмів, що й ілюстрували творчу енергію більш раннього періоду, але цього разу вони відтворюють сцени руйнації, грабунку, покори та тріумфу Сталіна.З глибини залу делікатно відблискує партитура Симфонії № 2 Бориса Лятошинського. Цей твір став приводом до масштабної кампанії з дискредитації автора, звинувачень і вимог зректися своїх поглядів. Зрештою симфонію було офіційно заборонено.Незважаючи на стільки поневірянь, Лятошинський зумів залишитися вірним собі та залишити по собі унікальний художній спадок, просякнутий водночас як європейським імпресіонізмом та експресіонізмом, так і слов’янськими мотивами та ритмами. Вони виявляють себе атональною технікою, багатошаровою звуковою фактурою, напруженими акордами, бурхливою хроматикою, схильністю до дисонансів та складних гармоній. Його стиль, що наповнює традиційні форми енергією новаторського мистецтва, пройнятий надзвичайно інтенсивними емоціями, залишив глибокий, потужний вплив на українську музику.Творчий доробок Лятошинського містить твори для оркестру, хору, камерної музики, а також для фортепіано соло. Його спадок налічує близько ста творів, серед яких – дві опери, п’ять симфоній, а також численні симфонічні поеми, квартети, квінтети, тріо, сюїти, увертюри, сонати, балади, прелюдії та інші композиції.Література є головним джерелом натхнення автора, тож багато творів було створено за мотивами віршів Гейне, Верлена, Рильського, Уайльда, По, Шеллі, Сосюри, Метерлінка, Бальмонта та інших митців. Він також писав музику до театральних вистав та кінофільмів, таких як «Кармелюк» (режисер Фауст Лопатинський, 1931), «Іван» (режисер Олександр Довженко, 1932) та «Тарас Шевченко» (режисер Ігор Савченко, 1951).Серед найвизначніших творів композитора варто відзначити:

Симфонію № 3 під назвою «Мир переможе війну», яку багато хто вважає шедевром;Симфонію № 2 з її похмурою атмосферою;симфонічну поему «Гражина», опус 58, натхненну віршем Міцкевича;«Похоронну прелюдію», написану в 1920 році, у день смерті батька композитора;«Відблиски» — цикл із семи мініатюр;оперу «Золотий обруч». Вона була написана в 1929 році за мотивами оповідання Івана Франка «Захар Беркут».

Оперу поставили у 1930 році в Одесі, Києві та Харкові, де її відвідав видатний лінгвіст Юрій Шевельов. Він відгукнувся на неї такими словами: «Опера Лятошинського мала свою власну мову, і, хоча я тоді не міг сформулювати, у чому полягала її оригінальність, ця опера мене зачарувала».Сцена з опери «Золоте кільце», поставлена у Львові у 2025 році. Джерело: Львівська національна філармоніяТвір дуже швидко потрапив під цензуру: влада вимагала переписати лібрето російською мовою замість української, а центральною темою зробити класову боротьбу… Опера зникла з репертуару. Вдруге «Золотий обруч» поставили аж у 1970 році у Львові, але в скороченому варіанті. У жовтні 2022 року оперу знову можна було побачити в оригінальній версії, її показали по всьому світу на знак підтримки України. У 2025 році твір поставила Львівська національна опера. Сьогодні, як і в минулому, мистецтво та боротьба проти автократії тісно переплітаються.В Україні та за її межами твори Лятошинського все частіше виконують і слухають (усі його симфонії були записані у виконанні Національного оркестру України під керівництвом Теодора Кучара у 1994 році, а потім під керівництвом Володимира Сиренка у 2013 році). Нещодавно у Національній філармонії Києва піаніст Максим Шадко виконав «Слов’янський концерт для фортепіано з оркестром», ор. 54, разом із Національним симфонічним оркестром України та «Камерата-Київ» під керівництвом Кері-Лінн Вілсон (концерт було знято на відео та трансльовано телеканалом Аrtе).Важливо пам’ятати: на думку Лятошинського, передача знань і навчання мають майже таке саме значення, як і творчість. Усе життя він не припиняв викладати. Усі його учні пам’ятають той незмінний портфель, наповнений нотами та лісовими горіхами, якими професор частував білок. У його класах навчалися композитори Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко та Іван Карабиць.Та й сама виставка, що нині відбувається в «Українському домі», задумана в тому ж ключі — щоб передати пам’ять про композитора та повернути його творам життя.

Після апології села як осердя української культури в ХІХ столітті і спроб вийти за межі асоціативної пари «українське — сільське» у ХХ столітті, сьогодні настає час виважених оцінок ролі села як простору творення народного мистецтва.
Цьому сприяє низка культурних проєктів у різних галузях.
У Музеї Гончара триває виставка «Іванів Ковчег» про феномен приватного хатнього музею Івана Гончара, де знаходили опору дисиденти, інтелектуали й митці. Радянська ідеологія цілеспрямовано зводила народну культуру до застарілості та шароварництва. Натомість Гончар здійснив радикальну деконструкцію цього упередження, збираючи артефакти, що творили осереддя живої естетики та духовної свободи. Народний рушник, плахта чи хатня ікона в цьому просторі переставали бути лише речами селянського побуту і перетворювалися на елементи суверенної системи цінностей і втілення національної пам’яті в умовах тоталітарного тиску. На виставці можна побачити великі фотографії з приватного хатнього музею Івана Гончара з окремими експонатами, а разом з тим —  самі ці експонати, сорочки, рушники, Мамаї… Ось вони — з їхньою шаленою енергетикою, завдяки ним розвивали надивленість у народній культурі різні покоління, від Василя Стуса до Оксани Забужко. Довершують задум відгуки цих-таки видатних відвідувачів приватного музею Івана Гончара. У країні, де не могло бути нічого ані приватного, ані національного, відвага й послідовність творця колекції вражають.
Виставку можна відвідати кілька разів, адже музей планує сім тематичних експозицій про окремі пласти спадщини з колекції Івана Гончара, які змінюватимуться що два тижні: «Простір свободи», «Спротив. Творчість», «Дух Мамая», «Правда і кривда. Історія», «Виміри буття. Рушник», «З роду в рід оберіг. Плахта», «Хата-небеса. Ікона».








Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Ще один простір, що занурює в сільську естетику, — це скансени. Найбільші — Музей просто неба в Пирогові та Шевченків гай у Львові — постали в застійних сімдесятих і відтоді відбули значну трансформацію і в експозиції, і в розумінні своєї місії, і в репертуарі заходів. На Великдень 1988 року молодіжне Товариство Лева вперше після радянської заборони почало відроджувати гаївки у саме львівському музеї просто неба. Пирогів відомий Святом хліба, приуроченим до жнив. А 5–6 вересня київський скансен запрошує на Енеїда-фест. За анонсом, «територія Музею просто неба перетвориться на живий всесвіт Котляревського: добу козацької звитяги та барокового шику». У програмі — театралізовані виступи, екскурси в ранньомодерну гастрономію, народні ремесла, музичні виступи, дитячі інтерактиви і дорослий лекторій. Прикметним є наголос організаторів на поєднанні народної і високої культури, які дійсно гармонійно співіснували в ранньомодерну добу.
Читайте також: Пирогів: концентрований національний пейзаж
Окрім національних скансенів, з’явилося чимало менших етнографічних музеїв зусиллями окремих поціновувачів народної культури. Скажімо, в селі Нові Петрівці діє невеликий етнографічний музей «Хутір Савки» з двома автентичними поліськими садибами ХVІІІ і ХІХ століть. Господиня, пані Оля, розповідає, як її чоловік Леонід Шилов розпочав цю сімейну справу в далекому 2003 році, ще до того, як народне стало брендом. Хата 1786 року (дата зведення традиційно вирізьблена на сволоці) стоїть на своєму місці, а другу хату 1854 року побудови перевезли з Коростенського району. Приватний музей засновник назвав на честь свого діда Сави, проте його речей збереглося небагато, більшість купували, формуючи колекцію. Нині господиня гостинно зустрічає відвідувачів, розповідає про перших гостей і показує, як пряли нитку, як працює ткацький верстат, як шили чоботи, як молотили снопи…
«Хутір Савки» розташований за два кілометри від Межигір’я — і про нього відомо значно менше, попри понад двадцятилітню історію. Це сусідство справляє враження іронічного жарту історії: поруч із кітчевою резиденцією із золотим унітазом тихо робить свою роботу родина, що заснувала сімейну справу зі збереження родової пам’яті, народної культури і національної спадщини.






Ще один вимір, що дає голос українському селу, — це етнографічні експедиції, зосібна ті, що оприлюднюють свої знахідки в популярних форматах. Проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини «ЕГЕ fіlms» викладає на своєму каналі двогодинні подкасти з бабусями і дідусями з різних регіонів України, які розповідають про своє життя в буремному ХХ столітті, про культуру свого села, про те, як що називалося, в які ігри бавилися діти, яких співали пісень.

Часом записи голосів бабусь набувають і книжкової форми, як у випадку видання «Баби-онучки» від Сrеаtіvе Wоmеn Рublіshіng. Це збірка, написана говірками з різних куточків України, у якій 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь.

Ми спостерігаємо важливу культурну трансформацію: село перестає бути синонімом несмаку, знайомого за естетикою кліпів 2000-х (за дивним збігом обставин у 2004 році вийшли два «хіти», які крутили по телебаченню: «Сало» Михайла Поплавського і «А ми удвох» у виконанні Дмитра Гордона та Валерія Леонтьєва; тоді ще, здається, не було вислову «кров з очей», але він би пасував. А ще ж були огидні мюзикли з російською естрадою в головних ролях — «Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок»…).
Втішно і справедливо, що широкий спектр сучасних ініціатив повертає українській народній культурі суб’єктність і глибину. Адже це те саме джерело енергії, з якого на початку ХХ століття черпав натхнення український авангард, знаходячи в селянському побуті чисту форму, колористичний вибух і надзвичайну естетичну силу. Врешті-решт, село постає тим, чим воно завжди й було підспудно — живим джерелом нашої візуальної та духовної самобутності, яке нарешті оцінене належно і без зверхності.

Ольга Сагайдак – голова правління Коаліції дієвців культури України, яку часто можна чути й бачити на міжнародних майданчиках, де обговорюється захист українських культурних цінностей. Наша розмова відбулась в Авіньйоні, де пані Ольга взяла участь у конференції «Українська культура в спротиві».– Пані Ольго, наскільки захищеною є сьогодні, на п’ятому році війни, наша культурна спадщина ? Чи в безпеці найцінніші її об’єкти? – Важливо розуміти, що ми говоримо про три групи об’єктів:

рухома,нерухома,нематеріальна спадщина.

Бо кожна з цих груп має свою систему охорони. Нерухому спадщину, очевидно, ми не можемо нікуди перемістити. Традиційно в Україні саме нерухома спадщина була найбільш загроженою, оскільки вона має значну вартість. І система регулювання — від радянської, за якої все належало державі, до тієї, що склалася перед масштабним вторгненням, — поступово руйнувалася так, щоб нею можна було маніпулювати.І тому великими ворогами нерухомої спадщини часто були ми самі: насамперед, забудовники. Міністерство культури раз на місяць публікує кількість зруйнованих пам’яток. На 6 серпня у нас зруйновано 1990 пам’яток культурної спадщини. Серед них 192 об’єкти національного значення. З ними нічого сильно не зробиш, крім документування. І це те, на чому ми фокусуємося зараз із моїми колегами з НеМо Lаb і Товариства Рафаеля Лемкіна. Правильно документувати – це щоб була не тільки документація, фіксація факту, а щоб ця база могла використовуватись потім і в міжнародних судах та в інших цілях.Другий момент – виникає дилема, бо дуже хочеться відновлювати, як було і навіть краще. Тому що це мотивує громаду – людям важливо бачити відновлення навіть під час війни. Але, фактично, це марнотратство. І це часом робиться поспіхом, і є такі організації, які навчилися отримувати гранти, вони відновлюють щось декоративне, і потім наступний «прильот» і – все. Тобто нам треба розуміти, що, на жаль, зараз переважно можемо говорити про консервацію і стабілізацію цих будівель.Якщо ми говоримо про рухому спадщину, то переважно йдеться про державний музейний фонд, хоча це далеко не вся спадщина. Є приватні колекції, є власність наукових і освітніх закладів… На жаль, там настільки мало інформації, що ми не апелюємо до них, бо навіть не володіємо цифрами.По державному музейному фонду деякі цифри знаємо, принаймні ті, які держава озвучила публічно. Але проблема є в тому, що ця бухгалтерія насправді дуже сумнівна. Так, в 2016-му Василь Рожко, тодішній заступник міністра, який відповідав за спадщину, робив ревізію і опитування всіх музеїв, включно з музеями університетів. Вже був анексований Крим, вже частина Донбасу була окупована. І він нараховував тоді дві з чимось тисячі музеїв.Наразі ж наш Мінкульт говорить про 888 музеїв, які зберігають державний музейний фонд. Природа цих цифр до кінця незрозуміла. Вони нам дають хоч якусь точку відліку, щоб потім розуміти динаміку, але вони дуже неточні. І ми також говоримо про 90 музеїв, які опинилися на окупованих територіях. Це – теж ті дані, якими оперує Міністерство культури.Власне, я отримала доступ до цих даних і багато з ними працювала, оскільки координувала велику експертну групу, яка опрацьовувала сектор «Культурна спадщина» у проєкті RЕS-РОL. Тоді ми робили багато опитувань, запитів у рамках проєкту, який фінансувався Європейською комісією в 2024-2025 роках, щоб допомогти Міністерству культури розробити Стратегію розвитку культури 2025-2030.Ми також проводили опитування про потреби в реставрації. Мінкульт зробив запит до музеїв, щоб з’ясувати їхні потреби: скільки вони втратили, скільки мають пошкоджених об’єктів і яких саме фахівців-реставраторів їм бракує. У нас була гіпотеза, і вона підтвердилася: в Україні дуже багато реставраторів живопису, але майже немає фахівців інших спеціалізацій. Тоді почали надходити дані про потребу в реставрації.І от у 2024 році я отримую звіт від переміщеного Департаменту культури Луганської області, згідно з яким станом на 24 лютого 2022 року на неокупованій території залишалося 13 музеїв.Наразі в підпорядкуванні України не залишилося жодного музею Луганщини. Потреби в реставрації немає. І тут у мене відбувається такий схлоп у голові. Тобто Луганську область, яку системно захоплюють із 2014 року, — а це не історія одномоментного повномасштабного вторгнення — ніхто не евакуював. Час був, адже все відбувалося поступово. Але, виходить, ніхто нічого не сказав музейникам. І ми втратили всі 13 музеїв після початку повномасштабного вторгнення. Для мене це був момент, коли я зрозуміла, що ми мусимо зайнятися цим питанням.– Але ж була ніби хвиля евакуації культурних цінностей у 2022-му році?– Була, але дуже хаотична, і на неї було багато нарікань. Не було ані регламентів, ані процедур, виникало чимало труднощів. Але тоді працювала певна кількість директорів музеїв – рішучих і самовідданих людей, які на свій страх і ризик евакуювали мистецькі цінності.Наприклад, директорка Одеського художнього музею Саша Ковальчук, яка зараз очолює Український фонд культурної спадщини в Брюсселі. Вона почала готуватися ще до повномасштабного вторгнення. Разом із колегами евакуювала музейні предмети й паралельно писала до Мінкульту, щоб усе офіційно оформлювали.Це була не лише Ковальчук, але таких людей було небагато. Вони, витягнувши своє, починали підштовхувати колег, а тим, хто погоджувався, допомагали. Тобто фактично ця евакуація трималася на директорках музеїв.У 2024 році ми змогли з’ясувати, скільки чого залишалося в 10 областях по фронтлайну, від Чернігівської до Одеської. Це було приблизно 3,5 млн державного музейного фонду.За радянським законом, який трошки адаптували після відновлення незалежності України, власником державного музейного фонду є народ України. Міністерство культури є уповноваженим управителем цього майна. Але народ як власник не проявляє занепокоєння долею музейних фондів. Бо хто з нас, від імені народу, міг би спитати: «Де наші цінності, які ми вам довірили?» Немає конкретного відповідального.Не існувало протоколів, куди й що евакуювалося. Наприклад, музейники Харкова мені показували, що у них був протокол, там десь лежав у папірцях в інструкціях 1970 року, часів Холодної війни, який Харкову конкретно вказував: «Евакуйовуйтесь в Белгород». Новіших інструкцій не було.– Але ж у Мінкульті, від часів Революції Гідності, були притомні люди? Бодай на рівні заступників. Чому тоді не розробили протокол хоча б для музеїв Донбасу, де дуже швидко почалися бойові дії? – Ситуація заплутана. З одного боку, музейникам хтось має сказати, що ситуація критична, і що треба діяти. Є така Постанова КМУ 2013 року «Про затвердження Порядку проведення евакуації у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій», яка регулює, фактично, евакуацію цивільного населення, але там є пункт, де зазначається, що обласні військові цивільні адміністрації повинні відповідати за евакуацію цивільного населення і культурних цінностей. Але це сказано без належної деталізації.Музей не можна евакуювати з «тривожним рюкзаком» і бігом. Бо це спеціальна підготовка і упаковка. Вони не мають права пускати волонтерів, це мають робити компетентні люди. Згадаймо також, що люди працюють у музеях на зарплатах 6 200 гривень. Вони мають місяць пакувати, готуватися, чекати, коли їм скажуть вивозити колекції. Плюс вони мусять скласти список, який має затвердити Міністерство культури, інакше не можуть перемістити цінності зі своєї області в іншу. Обласна військова адміністрація мусить запросити патруль, машини…І от приклад. Ми звертались до музеїв Сумщини, пропонували допомогу. Але директори відмовлялись виїздити. Боялися, що потім музеї закриють. А невдовзі Сумщину почали атакувати дуже сильно.Обласні адміністрації не горіли бажанням все це організовувати. Це гроші, це ресурси… Ніхто не хоче робити ці перші кроки, ніхто не хоче брати відповідальність. Проте коли була атака на Лавру, дві депутатські групи вийшли із законодавчою ініціативою. Профільний комітет пропонував закріпити в законодавстві злочин проти культурної спадщини як складову геноцидального злочину. І це дуже важливо. «Європейська солідарність» своєю чергою запропонувала додатково передбачити відповідальність для тих, хто провалив евакуацію.Ніби все правильно, але вважати винними лише директорів музеїв не варто. Я не кажу, що не було директорів музеїв, які не пішли на співпрацю з ворогом. Але, переважно, керівники комунальних музеїв – старші жінки. Незахищені, яким ніхто нічого не казав… Вони фактично перебувають в екзистенційній загрозі, а водночас несуть матеріальну відповідальність за 10–20 тисяч одиниць власності народу України. І це ми, народ України, поставили їх у такі умови.У результаті проєкту RЕS-РОL ми напрацювали постанову Кабміну та проєкт закону. Проєкт закону десь лежить — не знаю, чи хтось його читав. А постанову ухвалили в лютому 2026 року. Вона, зокрема, врегулювала для музеїв у 50-кілометровій зоні необхідність евакуації та розподілила відповідальність між Мінкультом, обласними військово-цивільними адміністраціями та директорами музеїв.Важлива деталь: за радянської системи існували три черги евакуації. Перша черга — так би мовити, діамантова. Я вивчала документи про евакуацію часів Другої світової війни. У радянському розумінні до першої черги належали вироби з дорогоцінних металів, адже вони мобільні й їх легко продати.Як виявилося, Україна послуговувалася тим самим механізмом визначення пріоритетів. Але в багатьох краєзнавчих музеях, наприклад, такі вироби — це або ордени Героїв Радянського Союзу, Золоті Зірки, або кадила та хрести, які свого часу повиносили з церков і передали музеям. Натомість, умовно, спадщина Приймаченко чи Бойчука часто взагалі зберігалася у допоміжних фондах.І от кейс Харківського музею, в який прилетіло 21 червня цього року, показав таку бухгалтерію. Було 27 тисяч одиниць зберігання. «Ми у три черги, у чотири черги навіть, — каже директорка, — евакуювалися». Хоча четвертої черги не існує, але нехай. Евакуювали 9 тисяч одиниць. І в мене постає питання: 27 − 9 = 18. Тобто 18 тисяч одиниць державного музейного фонду зникли? Якщо всі ці об’єкти не були важливими, навіщо вони перебували на обліку? А якщо були важливими, чому ж їх не евакуювали?Повертаючись до цієї постанови, важливо зазначити, що вона також визначає категорії евакуації: першу, другу, третю та четверту черги. Натомість постанова Кабміну не встановлює формальної відповідальності за її невиконання чи покарання за це. Тому потрібен повноцінний закон.Врешті Суми евакуювалися після численних скандалів — і то лише обласні музеї, які безпосередньо підпорядковані Мінкульту. У Запоріжжі ж після евакуації у 2022 році, фактично, нічого не змінилося. Туди прилітало, у музеях вибивало вікна…У Запоріжжі було 150 тисяч одиниць зберігання, а вивезли, можливо, 10–15 тисяч. Їм також передали частину фондів на евакуацію з Оріхова та Гуляйполя. Тобто вони зберігають не лише власні фонди, а й колекції музеїв, чиї міста були зруйновані. У Гуляйполі 6 тисяч одиниць зберігання поховані під будівлею музею. І це лише те, що ми знаємо. Ніхто не хоче афішувати цю інформацію.Дуже великі проблеми з Нікополем. Там уже цивільні не можуть зарадити ситуації — потрібні військові, а у військових свої проблеми. Відтоді, як ми порушили всі ці болючі питання, зрушило з місця 560–600 тисяч одиниць зберігання. Водночас близько 3 мільйонів досі не евакуйовано. Вони й далі залишаються в небезпеці, під обстрілами.Станом на початок серпня загалом було евакуйовано 727 тисяч державного музейного фонду, за останній рік – 136 тисяч.Ще один приклад із Сумщини — кролевецькі рушники. У місті Кролевець є два музеї, у яких зберігається найбільша колекція кролевецьких рушників — майже тисяча. Найстарші датуються початком ХІХ століття й перебувають у прекрасному стані. Музей володіє унікальним скарбом, якого більше ніде немає. Це локальна перлина й частина нематеріальної спадщини України.Музеї не евакуювалися, хоча по Кролевцю вже не раз прилітало. Це ж рушники, а не скульптури, — їх значно легше пакувати. До того ж нині всі музеї забезпечені українською упаковкою.Голова громади, за словами музейників, сказав: «Школа працює, лікарня працює, то й музей нехай працює. Ви почнете евакуюватися — почнеться паніка». От такий рівень свідомості.– А як з нематеріальною спадщиною, яка не має чіткого матеріального втілення? От як були визнали борщ на рівні ЮНЕСКО, або якщо мова про якусь унікальну говірку?– Існує загроза розпорошення і поступового зникнення. Наприклад, нині сильно атакують Чернігівщину. Там є унікальна Менська говірка, носії якої живуть у трьох селах. Чернігівщина зараз примусово евакуює найбільш загрожені громади. Коли всі ці люди розпорошуються по різних громадах, вони, очевидно, втрачають тих, з ким можуть говорити своєю говіркою, і вона зникає як лінгвістичний феномен. Це майже невідновний процес. Тобто говірка може зникнути навіть менш ніж за одне покоління. Тому ми й говоримо про геноцидальні злочини.Звичайно, не будемо забувати, що ворог — Росія. Ми просто не були готові до цієї війни. Україна настільки різноманітна — і це теж стало одним із відкриттів, — що саме різноманіття є нашим багатством. І ось воно зникає — на рівні продуктів, предметів, говірок, людей, громад, цінностей, усього. Саме тому ми маємо справу з геноцидальним злочином. Адже відбувається стирання специфіки української та локальної ідентичності.– Чи можуть щось врятувати міжнародні конвенції, блакитний щит?– Насамперед поясню, для чого потрібне це маркування. Ми є підписантами Другого протоколу до Гаазької конвенції. Згідно з ним, сторони мають вживати всіх заходів, щоб захистити культурну спадщину. Цього вимагає ЮНЕСКО. І нам треба демонструвати, що ми вжили всіх необхідних заходів, аби противник знав, що він руйнує пам’ятку. Але коли ми самі не евакуюємо цінні культурні об’єкти, то порушуємо ці вимоги. І нам буде важко працювати на міжнародному рівні, якщо ми самі, як жертва, недостатньо захищаємо свої культурні надбання.– Чи правомірно сказати, що оце стирання української ідентичності, нехай і в значно менших масштабах, системно відбувалося й за СРСР?– Певною мірою так. Не так давно створили підрозділ, який опікується спадщиною. Він сформований із дуже відданих людей, які вміють це робити. Їх на всю Україну аж четверо. Вони мають повноваження встановлювати такі блакитні щити, що позначають об’єкти культурної спадщини.Так от, вони сміялися. Кажуть, у Миколаєві поклеїли оті щити, і наступного дня робітники, які робили в тій будівлі ремонт, кажуть: «Слухайте, ми почитали — так, виявляється, це в нас пам’ятка!»Багато мешканців Харкова кажуть, що дізнаються про те, що в них був унікальний об’єкт, уже після того, як його зруйнували. Це також страшно, бо це — про нашу освіту. Про те, як радянська, а потім пострадянська система стирала українську спадщину.– Юристи пояснюють, що на нинішньому рівні, коли росіяни, скажімо, обстріляли, пошкодили або й зруйнували культурну пам’ятку, міжнародне право дозволяє нам лише розшукувати конкретного відповідального за бомбардування — того, хто віддав наказ стріляти саме по цій будівлі, конкретного виконавця. Але механізм, який дозволив би висунути звинувачення найвищому політичному керівництву за комплексний злочин, не напрацьований. Наскільки сьогодні реально переосмислити й перезапустити ці механізми міжнародного права? Наскільки інші держави готові усвідомити цю проблему?– Цього року був анонсований Міжнародний трибунал проти воєнних злочинів. Це суттєвий рух. У 2022 році таке здавалось нереальним. Коли і як запрацює цей трибунал проти воєнних злочинів, ще не ясно. Але якщо ми зараз не будемо документувати злочини, зараз, коли це все так наочно, наживо, це буде теж злочином. Я не впевнена, що міжнародний судовий процес відбудеться за моє життя. Але я точно розумію, що це треба рухати, і на рівні змін до законодавства, і на рівні дипломатії. От як було з визнанням Голодомору. Я думаю, що такі країни як Естонія, Латвія, Литва, Польща нас у цьому підтримають.– А якщо Трампу все ж вдасться ліквідувати Міжнародний кримінальний суд?– Тоді згодом виникне інший, якийсь глобальний… Мені здається, що ми мусимо просто зараз рухатися в цьому треку, бо якщо така робота зупиниться і все забудеться, не стане шансів покарати винних. Чому це важливо? Тому що непокарані подібні злочини в Сирії, в Іраку, на Балканах… Я розумію побоювання, що цей процес може відкрити скриньку Пандори. Але це – пошук нових шляхів. Тому з погляду цінностей ми маємо розуміти, що так чи інакше мусимо переглянути засадничі принципи — принаймні для запобігання наступним злочинам.Кожна війна рано чи пізно закінчується. Якщо ми говоримо про компенсації, репарації, санкції, які не можна отримати, поки немає вироку, то, принаймні, треба бути готовими озвучити запит, все порахувати.Якщо ми зараз не опишемо весь цей комплекс злочинів, як вимагати компенсацій? Йдеться ж не лише про вартість майна, але й про те, що мешканців було позбавлено доступу до культури, позбавлено маркерів ідентичності… Нам доведеться винайти якісь механізми, як обрахувати оцей комплекс злочинів.От, скажімо, так званий російський культурний центр у Парижі, що збудували за президента Саркозі. Чому б його не закрити і не поставити на його місці музей тоталітаризму, музей російських злочинів проти багатьох народів? Це новобуд, зовсім не історична пам’ятка… Не готові французи говорити про це? Сьогодні – ні. Але завтра все може змінитися. Для України обговорення таких ідей повинно мати цілком практичний вимір. Якщо ми не будемо готові з методологією, можливість буде втрачено. І прийдешні злочинці розумітимуть, що скрізь безкарність, і нема чого боятися.

Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; РhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; РhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Майстерні розписи церков і витончене малярство

Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення

Найбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках

Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності» Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stоjаłа», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.

Цього літа ситуація на українському ринку пального черговий раз загострилася. Якими були причини нової кризи, чого варто очікувати до кінця року та що потрібно робити, щоб уникнути поглиблення проблем?

Війна на знищення тилів

Енергетична інфраструктура України була пріоритетною ціллю агресора з перших місяців широкомасштабної війни. Зокрема, росіяни методично обстрілювали наші нафтопереробні потужності, а найбільший український НПЗ (Кременчуцький) був остаточно виведений з ладу влітку 2025 року. Як наслідок, наш ринок палива став майже повністю залежним від імпорту.Починаючи з другого кварталу 2026 року Україна та Росія перейшли до етапу взаємного масштабного знищення тилових потужностей. Тож паливні ринки обох сторін опинилися під прицілом особливої уваги. Для нас перекриття чорноморських торговельних шляхів, знищення автозаправних станцій (АЗС), низка несприятливих зовнішніх чинників стали черговим випробуванням, якому ринок поки відносно успішно дає раду. Але що буде далі?Останнім часом багато було сказано про причини і поточний стан ринку, тож ми пройдемося по них побіжно. Натомість більше уваги приділимо тому, чого варто чекати восени-взимку та як варто діяти, щоб запобігти загостренню кризи.

Галузь витримала потрійний удар

Погіршення ситуації на українському паливному ринку цього літа було спричинене російськими обстрілами, міжнародними чинниками, а також деякими діями держави.Російські атаки на портову інфраструктуру, судна й мости фактично паралізували морський канал постачання пального. Загроза нападу на кораблі та пов’язане з нею зростання ставок фрахту призвели до того, що продавці відмовилися заходити до портів Великої Одеси. На додачу через аномальну спеку відбулося критичне обміління Дунаю, призвівши до зменшення завантаження барж до 30–50 %.Відрізання морських шляхів змусило учасників ринку здійснювати переорієнтацію на сухопутні шляхи: залізницю та автотранспорт. Крім того, що доставка суходолом є набагато дорожчою, швидке зростання завантаженості доріг створило значні черги з бензовозів на західному кордоні.Усе це відбувалося на тлі чергового загострення на Близькому Сході, де після порушення меморандуму між США та Іраном ціни на нафту злетіли на початку липня від близько $70 до понад $90 за барель.У цій складній ситуації життя паливним компаніям ускладнив уряд. Із 1 липня набув чинності закон, що запроваджує стандарт бензину Е10 з вмістом біоетанолу 7 % і вище. Фактично це той самий А-95, але з біочасткою, яка, по суті, є сумішшю спирту з кукурудзою. Навіть без воєнних реалій подібні державні ініціативи ускладнюють життя всім учасникам ринку. Щонайменше вони збільшують витрати для продавців і ціну для покупців.Але головне: Е10 треба якось виготовити. Для цього потрібні спеціальні резервуари, установки змішування, які є дуже простими мішенями для дронів. Відповідно, ніхто в Україні не хотів його виготовляти, тож компанії АЗК були змушені купувати його за кордоном. А позаяк не всі виробники там готові робити саме цю суміш, утворився дефіцит. «Найцікавіше», що часто Е10 роблять з кукурудзи, яку за кордон раніше продали самі українці.Так чи так, український ринок зумів витримати цей потрійний удар. Як стверджує директор консалтингової групи «А 95» Сергій Куюн, нині дефіцит на ринку палива вдалося усунути: «Зараз усе добре, але щодо подальших сценаріїв є купа питань. Якщо стисло, то треба розраховувати на гірше (а сподіватися на краще, звісно). По цінах вочевидь буде стабільно: протягом майже всього серпня будуть заходити ресурси, законтрактовані на піку цін наприкінці липня. Про що можна говорити впевнено, то це про скасування прогнозу про 100 грн/л за дизпальне. Вже вдруге за пів року ми зупиняємось за крок до взяття цієї висоти».

Запобігти загостренню кризи

Восени чинники літньої паливної кризи нікуди не подінуться. Найімовірніше, морські торговельні шляхи й надалі будуть заблокованими, росіяни зосередяться на знищенні не тільки складів, а й великої кількості окремих АЗС, а на Близькому Сході буде так само нестабільно.Вочевидь, головною проблемою надалі залишатиметься доставка пального та робота АЗС у наближених до фронту регіонах. Засновник групи компаній Рrіmе Дмитро Льоушкін пояснює, що проблема не в наявності палива, а в його транспортуванні: «Паливо є, його достатньо, канали постачання досить розгалужені. З цим проблем немає. Зараз ми стикаємося з проблемою, як це паливо доставити споживачеві: як його довезти бензовозом, щоб бензовоз не спалили, і як доставити, щоб споживач міг безпечно його придбати».Попри постійні атаки на окремі АЗС, поки учасники ринку не збираються відмовлятися від продажу пального на традиційних станціях. Як розповіли в «Укрнафті», на об’єктах з високим ризиком вживають інженерних заходів: захисні сітки від FРV-дронів, бетонні укріплення, габіони (сітчасті конструкції з міцного дроту, заповнені камінням, щебенем або піском) та мобільні укриття. Працівників на таких станціях забезпечують засобами захисту — касками та бронежилетами. Якщо безпечна робота стає неможливою, її тимчасово припиняють. Згортається «непаливна» складова АЗС (магазини й кафе), під час повітряних тривог продаж пального припиняється.Частина пошкоджених АЗС уже відновила роботу, позаяк підземні резервуари з пальним після влучань зазвичай залишаються придатними. Однак ремонт кожної пошкодженої станції вимагатиме значних витрат, які будуть закладатися у вартість товару.Для пом’якшення ситуації у майбутньому уряд обговорює створення запасів пального. Проте ця ідея не подобається продавцям, оскільки резервуари стануть пріоритетною ціллю для росіян. Генеральний директор групи компаній ОККО Василь Даниляк вважає, що створювати такі запаси можна лише у підземних резервуарах: «Фактично всі наші нафтобази з наземними резервуарами є цілями для ворогів. Тому робити запаси вкрай неправильно. Коли буде підземний парк, що зможе вмістити певний обсяг пального, тоді будемо ці запаси створювати».Ще одна озвучена пропозиція — тримати запаси у сусідніх країнах поблизу українських кордонів. Але це рішення не розв’язує проблеми швидкої доставки палива під час кризи: як і в липні-серпні, зростання попиту призведе до перевантаження сухопутних шляхів.Для запобігання поглиблення паливної кризи учасникам ринку варто вживати таких заходів:державі: створювати максимально сприятливі умови для продавців, відмовитися від директивних методів на зразок обов’язкових запасів, розглянути можливість зниження акцизів, сприяти створенню підземних сховищ;продавцям та імпортерам: підвищувати рівень безпеки паливної логістики, надалі диверсифікувати джерела постачання. Якщо держава допомагатиме, а не заважатиме, бізнес впорається з проблемами, як робив це з 2022 року;споживачам, домогосподарствам: подбати про власні запаси пального. Якщо на ринку трапиться надзвичайна ситуація, це допоможе уникнути ажіотажу. Черги на АЗС можуть стати мішенню для ворога, тож їх потрібно уникати.Росіяни вже не раз показували здатність знаходити нові способи нашкодити нашій економіці та зокрема паливно-енергетичній системі. Однак злагоджена робота всіх учасників ринку дозволить нам успішно протистояти ворогу.

Війна на знищення набирає обертів

Позаяк пальне є пріоритетним елементом національної безпеки, Україна має зробити все, щоб захистити ринок від катастрофи. Імовірно, саме з міркувань захисту паливно-енергетичного комплексу відбулися нещодавні зміни в Кабінеті Міністрів, де прем’єром став уже колишній голова енергетичних компаній Сергій Корецький.Нині наявні всі ознаки того, що взаємна війна на знищення тилів тільки набирає обертів, тож нам потрібно готуватися до найгіршого. Втім, Сили Оборони України потурбуються про те, щоб ворог зазнавав набагато болючіших втрат, як це відбувається вже протягом тривалого часу.

Система Stаrlіnk стала однією з найважливіших технологічних переваг України у війні з Росією. Супутниковий зв’язок забезпечує військовим стабільний доступ до інтернету, що  дозволяє підтримувати комунікацію між підрозділами, координувати дії на полі бою, передавати розвідувальні дані та, зокрема, керувати безпілотниками.
Після того, як доступ російських військ до Stаrlіnk був обмежений, Москва почала прискорювати створення власної супутникової мережі «Rаssvеt» — російського аналога системи Ілона Маска. Її потенційне розгортання могло би частково позбавити Росію залежності від іноземних технологій і водночас дати російським військам додатковий інструмент для управління безпілотниками та передачі даних.
Саме тому під час ударів по об’єктах у глибокому російському тилу Україна націлюється не лише на підприємства з переробки та експорту сировини чи величезні логістичні центри Wіldbеrrіеs, а й на об’єкти космічної промисловості. Напередодні українські керовані ракети вперше влучили на територію підприємства, що належить російському космічному агентству «Роскосмос». Ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарській області відповідає за виробництво та обслуговування ракет-носіїв типу «Союз» — це, безумовно, найважливіша модель російської космічної програми, адже завдяки ним необхідні для системи супутники виводяться у космос.
Таким чином, удар по «Прогресу» може мати значення далеко за межами звичайної атаки на російське оборонне підприємство. Він потенційно спрямований на інфраструктуру, від якої залежить подальше розгортання російської супутникової мережі. Чим більше супутників Москва зможе вивести на орбіту, тим ширшим і стабільнішим ставатиме покриття системи, а отже, тим більше можливостей вона матиме для її військового застосування.
Росія, однак, почала розбудовувати власну супутникову широкосмугову систему ще кілька років тому. Провідну роль у цьому проєкті відіграє приватна компанія Вurеаu 1440. Її залучення до проєкту є показовим, адже російське космічне агентство «Роскосмос» має неоднозначну репутацію у реалізації великих технологічних програм.
На відміну від державного агентства, Вurеаu 1440 позиціонує свою систему передусім як комерційний сервіс, хоча після початку повномасштабного вторгнення компанія отримує значну державну підтримку, а військове застосування технології дедалі частіше розглядається як один із ключових напрямів її розвитку.
Перші результати цієї роботи вже є. У березні цього року ракета «Союз» вивела на орбіту перші 16 супутників Вurеаu 1440, а в липні відбулася друга партія запусків. У перспективі Росія планує значно збільшити угруповання. Зокрема, Вurеаu 1440 заявляє про намір вивести у космос понад 250 додаткових супутників уже наступного року.
«Росія прискорено розгортає угруповання супутників “Rаssvеt”, випереджаючи строки, які закладала у власні плани», — заявляв в інтерв’ю «РБК-Україна» заступник начальника ГУР МОУ генерал-майор Вадим Скібіцький.
Утім, наразі говорити про повноцінного конкурента Stаrlіnk ще зарано. Швейцарське видання Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung зазначає, що 30-40 супутників Вurеаu 1440, які нині перебувають на орбіті, навіть близько не забезпечують повного покриття. За словами експертів, над певною точкою наразі надійний зв’язок доступний лише два-три рази на день і лише протягом короткого періоду, у той час, коли Stаrlіnk спирається на понад 10 000 супутників.
Тому головне питання полягає не стільки у тому, чи здатна Росія вже сьогодні створити аналог Stаrlіnk, скільки у тому, чи зможе вона достатньо швидко наростити супутникове угруповання та забезпечити його необхідною наземною і ракетною інфраструктурою. Навіть якщо Вurеаu 1440 реалізує план із запуску понад 250 супутників наступного року, російська система все одно залишатиметься далеко позаду Stаrlіnk за масштабом. Проте для України проблема полягає в іншому: навіть частково функціональна російська мережа може поступово зменшити нинішню технологічну перевагу Києва на полі бою.
Однак для розгортання такої системи Росії потрібна не лише достатня кількість супутників, а й спроможність регулярно виводити їх на орбіту. Саме тому Україна може намагатися запобігти майбутнім запускам або принаймні відтермінувати їх.
«Для транспортування 250 супутників, як планує Вurеаu 1440 наступного року, необхідно щонайменше 15 ракетних запусків. Ще у січні представник “Роскосмосу” поскаржився, що потреба у ракетах “Союз” у найближчі роки на 50% перевищуватиме виробничі потужності заводу “Прогрес”. Українська атака на завод, можливо, ще більше загострила ситуацію», — повідомляє Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung.

21 серпня о 16:00 год у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкриється виставка «Володимир Патик. Живопис як життя», присвячена 100-річчю від дня народження одного з найвидатніших українських живописців другої половини ХХ століття.Для виставки відібрано майже 300 творів Володимира Патика з музейних, родинних і приватних зібрань. Значна частина цих робіт раніше не експонувалася.Виставка простежує творчий шлях художника від ранніх пошуків до зрілого періоду та показує, як формувалася його впізнавана мистецька мова. Важливою її складовою був колір — один із головних засобів побудови образу та вираження авторського бачення.Експозицію доповнюють архівні матеріали та спогади, що дозволяють звернутися не лише до творчості художника, а й до контексту його життя та професійної діяльності.Як зазначають Українські новини, експозиція побудована за тематично-хронологічним принципом і охоплює різні творчі періоди й напрямки художника. Виставка включає розділи, присвячені:Портретній майстерності.Працям із натурою.Пейзажам.Натюрмортам.Етномодернізму.Абстрактним композиціям.Колористичним системам.Такий структурний підхід дозволяє відстежити розвиток творчості Володимира Патика через різноманітні жанри та етапи мистецького шляху.Особливу увагу в експозиції приділено творам, в яких яскраво виявляється характерна для митця робота з кольором. Насичені колірні поєднання та експресивний живописний стиль є впізнаваними рисами його творчості. Поряд із майстерністю кольору в його роботах простежується звернення до українських мотивів і культурних традицій.Виставка поєднує роботи з різних музейних і приватних колекцій, що забезпечує широкий огляд творчого доробку художника за межами одного зібрання.До експозиції також включені архівні матеріали та спогади, що стосуються життя і творчості Володимира Патика. Вони розширюють контекст представлених творів і дозволяють звернути увагу на професійне та особисте середовище митця.Виставка «Володимир Патик. Живопис як життя» реалізується в межах проєкту «100 років Володимиру Патику», присвяченого сторіччю від дня народження художника.

Національний музей у Львові імені Андрея ШептицькогоВідкриття — 21 серпня о 16:00Виставка триватиме до 18 жовтня

Володимир Патик (1926–2016) — визначний український живописець, пейзажист, майстер натюрморту. Член Спілки художників України, Заслужений художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Народний художник України.

6 грудня — день Збройних Сил України та святого Миколая. Але для Михайла Ляха — солдата самохідного артилерійського дивізіону 59-ї окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем — він відтепер завжди гірчитиме. Бо торік воїн втратив людину, якій завдячує всім, — батька.
Він і сам у той момент був морально пригнічений через важке поранення. Настільки, що ставив собі філософські запитання і не знаходив на них відповідей. Проте заради пам’яті батька не має права здатися і прагне зробити ще більший внесок у перемогу України в цій війні.
Далі — пряма мова Михайла Ляха.

Досі до дрібниць пам’ятаю розмову з батьком. Я — студент другого курсу вінницького училища, готувався стати маляром-штукатуром. Він служив строкову як моряк. Через стан здоров’я — переніс операцію на нозі, після якої так і не відновився повністю — батько не міг узяти участь у російсько-українській війні. Та заохочував мене після закінчення навчання підписати контракт: «Станеш воїном — змінишся як особистість». Я обрав 59-ту бригаду, бо вона дислокується на моїй малій батьківщині. То був 2020 рік, мені тоді було 19.
Хотів у піхоту. Сержант у ТЦК порадив спробувати артилерію. Дослухався. Хоча було складно зі снарядами, які важать 21,7 кг, а на полігоні вистрілювали по 5–10 таких. Не порівняти з війною, де могло бути і 100.
До «повномасштабки» ми багато часу проводили на полігоні. Я служив в артилерії, діяли Мінські домовленості. Згідно з ними — режим тиші, але, звісно ж, росіяни його порушували. Ми змушені були відповідати з самохідної артилерійської установки (САУ).
24 лютого 2022 року, південь Херсонщини, 4:30. Не міг заснути до того часу. Тільки задрімав, заходить черговий і волає: «Підйом!». Вискакую з модульної казарми, чую від командирів: «Росія почала повномасштабне вторгнення». Одразу заліз у телефон, відкрив телеграм, почав читати новини. Далі надійшла команда вантажити техніку і висуватися на Херсонський напрямок. Поки робили це, «шугонула» перша ракета. До того ніколи їх не бачив. Звук пам’ятаю і досі.
Загалом про підготовку Росії до великої війни я вперше почув 16 лютого 2022 року. Багато побратимів у це не вірили, проте я вірив. Гортав інтернет і натрапив на слова Джо Байдена, тодішнього президента США: «Росія вторгнеться в Україну всіма силами та засобами». Цього мені було досить. Інша річ, що попередня дата була зазначена як 21 лютого. Але в той день Кремль «просто» визнав «ДНР» і «ЛНР». І я трохи заспокоївся. Подумав, що очільник Америки таки помилився. Виявилося, ні.
Наказ отримали одразу: обороняти Херсонщину. Ворог сунув на Миколаїв. У нас були втрати. Як зараз пам’ятаю мехвода Дмитра — 25 років, працював з САУ. Снаряд з РПГ влучив під капот. Дмитро згорів живцем, тільки розірвана бляшанка залишилася.
24 лютого я отримав наказ від командира полагодити САУ. Коли це було зроблено, нас відправили в Миколаїв. Там почалися мої перші бої. Спершу на посаді заряджаючого. Виїжджали з САУ по всій області. Одна позиція змінювала іншу, вичікували годинами відпрацьовували по цілях. Тоді у відповідь найнебезпечнішими були не FРV-дрони, а касетні бомби.
З особистого архіву Михайла Ляха
Наприкінці 2022 року нас перенаправили на Авдіївський напрямок. Одразу почули: так, як на Херсонщині, ви працювати не зможете. Тут закрита вогнева позиція, тобто цілі ворога невидимі. Відповідно, ми стали менш мобільними. Плюс повітря дедалі більше стало «насичуватися» дронами.
21 серпня 2025 року. Працюємо на одній з позицій, чекаємо ротації. Останній день перед нею був найпродуктивнішим. Цілили у ворожих операторів fрv та мінометників, які «кошмарили» наших піхотинців.
Закінчили. Стою в траншеї. Ну, як стою — постійно потребую руху. Чую звук fрv. Коли дрон у польоті щось шукає, це одна швидкість. Коли ж заходить на удар — інша. Відійшов від гріха подалі, попередив побратимів. Перший удар дрона — мимо. Ми після цього «послухали небо» й отримали команду замаскувати техніку. Чуємо — летить інший дрон. Через посадку біжимо в бліндаж. Застрибуємо, прильотів більше не чутно.
У нас перезмінка. Стою в «екіпі», готовий збити дрон, хоча вночі це складно. І раптом лунає знайомий звук. Роблю крок уперед, підіймаю руку до камери і чую вибух над головою. Виявилося, то «ланцет», який йшов на зниження. Його уламки пішли мені по всьому тілу. Стояв боком, тому «бронік» не сильно врятував. Каска злетіла одразу, взявши на себе уламки. Вона й урятувала мені життя. Пам’ятаю сильне світло і вибух. Мене підіймає в повітря і кидає на землю. Розвертаюся на спину, дивлюся на ноги і розумію — я їх не відчуваю. Торкаюсь, мацаю — наче не мої. Перша думка — немає більше ніг. Перевертаюсь на живіт, починаю повзти в бік бліндажа. Бачу — горить посадка. Намагаюся кликати на допомогу. З рота цвіркає кров. Задихаюся. Не можу зробити глибокий вдих. Побратими кличуть, шукаючи. Добре, що знайшли.
Занесли в бліндаж. Зняли «екіп». Не розумію, чому не можу дихати. Далі пам’ятаю тільки перемовини медиків. Боюся за ноги, а потім розумію: що мені ті ноги, якщо я зараз задихнуся.
Намагаюся говорити з лікарями. Далі — чорна картинка, темне приміщення, починає пробиватися невиразне світло. За кілька секунд розплющую очі і бачу лампу та побратимів над собою. Вони сміються. Не розумію, чому. Потім розповіли, що моє серце зупинилося. Побратими масажували його. І саме в цей момент я розплющив очі і почав розмовляти. І от саме тому в них на обличчях були усмішки — запустили-таки моє серце.
Чекаємо на «евак». Я вже при тямі. Пам’ятаю, як вантажили. Медик наді мною схилився і постійно промовляв: «Розмовляй і не заплющуй очі».
На операційному столі бачу велику металеву шпицю. Розумію: мають пробивати легені. Без знеболювального. Відчуваю, як шпиця проходить через м’язи й легені. Неприємно і байдуже водночас. Я й так задихаюся, тому робіть що хочете.
Коли пробили легені, став трохи краще дихати. Виявилося, уламки прошили мої легені, печінку, шлунок — усю праву сторону. Далі прокинувся у лікарні в Дніпрі. Трубка стирчала з горла. Лікарі розповіли, що не всі уламки дістали, бо небезпечно. Один застряг у міжхребцевому диску й пошкодив спинний мозок. Інший дійшов до серця і залишився там. Вони досі в мені. Ризики великі, лікарі не наважуються їх чіпати. Якщо з часом вони почнуть рухатися, потрібна буде складна операція, аби їх дістати.
6 грудня 2025 року — день, який я запам’ятаю назавжди. У реабілітаційному центрі в Одесі настрій був зіпсований зранку. Там мені сказали: «Ходити не зможеш». Відповів: «Не вам це вирішувати. Люди і після важчих травм ставали на ноги». Зазвичай я швидко позбуваюся негативних емоцій, а тут не йде цей діалог з голови, і все. Навіть після того, як добре позаймався у спортзалі і поговорив з дівчиною.
Телефоную матері. Вона кілька разів збиває дзвінок. Згодом набрала сама і плаче. Таке траплялося. Але тут відчув: щось недобре. Після її слів «Мишко, батько помер» мене обсипало морозом.
То був день Святого Миколая. Батьки готувалися до свята і поїхали в місто дещо купити. На розвилці дівчина перекрила дорогу і вдарила нашу автівку. Вона влетіла у відбійник. Батько отримав численні переломи, черепно-мозкову травму. Мама спробувала його витягнути — жодної реакції. Викликали медиків. Ті під’їхали і констатували смерть. Мати отримала порізи і забій грудної клітини. А винуватиця ДТП у ході слідчого експерименту сиділа в машині і дивилася на моїх рідних з посмішкою.
Востаннє я бачився з батьком у липні 2025 року. Мав тоді відпустку. 11 грудня 2025-го мали зустрітися в санаторії Одеси. Не судилося…
Я мав різні думки. Зокрема: «Господи, чому ти забрав його, а мене тут залишив після такого поранення?». Але брат постійно повторював: «Ти маєш жити заради батька». Важко було перші два-три місяці. Набагато легше після того не стало, але взяв себе в руки.
Чесно — після поранення я сумнівався в дівчині. Лежача людина, яку на візку вивозять подихати свіжим повітрям і годують. Кому я потрібен? Неодноразово говорив коханій про це, пропонував мене залишити. Якийсь час вона терпіла мовчки. А потім глянула і сказала чи не по складах: «Ти зараз отримаєш не одного стусана, якщо ще раз заговориш про це». Жалкую про свої слова. Їй теж важко, я повівся егоїстично. Це моя помилка. Добре, що знайшли вихід. Тепер я в ній упевнений.
Чотири роки разом. Познайомилися за кумедних обставин. Одного дня 2022 року після бойової роботи відпочивали з побратимом. У побратима була дівчина, й він хотів познайомити мене з її подругою. Дав акаунт у соцмережі. Я написав. Виявляється, побратим сплутав профіль, і то була племінниця його дівчини. Незвідані шляхи Господні. Так я і знайшов кохання свого життя. Освідчився, весілля не на часі, але він неодмінно настане.
З особистого архіву Михайла Ляха
Під час реабілітації на Рівненщині зустрівся із президентом. Несподівано. Заходить лікар, каже — приїдуть кореспонденти, треба підготуватися. Чекаємо години дві, нічого не підозрюємо. Раптом у палату заходять кілька людей. Попереду — Володимир Зеленський. Президент цікавиться: хто на якому напрямку воював? Тиша. Тоді я наважуюся: на Покровському. Після цього він подякував за службу, вручив мені нагороду — орден «За заслуги ІІ ступеня». Це був найскладніший момент: треба було потиснути руку у відповідь. Боявся втратити рівновагу, адже нижче грудей тіло мене не тримає. Щосили вчепився за бильце ліжка і думав, як би не перевернутися на бік.
Раніше я комплексував, коли виїжджав у міста і бачив здорових людей. Потребував часу, щоб звикнути до цього. Згодом призвичаївся. Тільки дратують люди, яким більше подобається російський напрямок — ті, хто чекають осіб, які прийдуть до них, позбавлять будинків. Але вони все одно сподіваються на цю зустріч.
Захопився читанням паперових книг. Остання, що вразила, — «Характерник» Василя Шкляра. Вивчаю історію України. Постійно думаю, як багато часу я втратив. Плюс спортзал. Руки цілі, можна займатися.
Вірю, що стану на ноги. Прошу Бога про це. Тоді продовжу службу. Хотів би працювати в екіпажі, який перехоплює ворожі шахеди.

17 серпня у київському Музеї у темряві «Третя після опівночі» відкрилася документальна аудіальна виставка «Справжній степ». Це проєкт про український степ, значна частина якого наразі знищена або окупована.На виставці у повній темряві відвідувачам пропонують послухати звуки живого українського степу: спів жайворонків, курликання журавлів, свист бабаків, дзижчання коників і цвіркунів, ультразвуки кажанів. І всі ці звуки супроводжують коментарі науковців.«Справжній степ» створили як інклюзивний досвід: виставка однаково доступна для зрячих і незрячих відвідувачів. Над її створенням працювали незрячі експерти, а супровід забезпечують незрячі гіди.

Медитація в степу

«Заходить перша трійка: ви кладете руку мені на плече, наступна людина кладе руку вам на плече — і так далі по черзі», — говорить гід.Ступаємо у темну кімнату, розсуваючи м’які штори. Нас уже попередили — і про штори, і про суцільну темряву, і про розсипану траву на підлозі. Навпомацки знаходимо стільці й сідаємо — гід тим часом допомагає зайти іншим відвідувачам.Після того, як усі всілися, вмикається запис. У темряві відчуття загострюються: вуха мліють від стіни степових звуків, шкіру на руках мурашить, хоча в залі не холодно. Майже медитативне занурення посилює запах степових трав, який зустрів нас ще на вході (!) у музей.Звуки змінюються: зовсім знайомі й менш впізнавані, м’якші та різкіші, але однаково тремтливо-живі. Розумію, що 23 хвилини у повній темряві для мене тривають відчутно довше. У фіналі звучить народна пісня — про журавлів. Гід оголошує завершення презентації, на підлозі з’являється тоненька шворка білого світла — нас по черзі виводять із зали. Далі пропонують перейти у сусідню кімнату, щоб випити трав’яного чаю або торкнутися степових трав.

Звуковий ландшафт степу

В основі звукової експозиції — архівні польові записи зі степу Асканії-Нова, зроблені до окупації, а також нові записи з територій, де степові екосистеми збереглися сьогодні. Зокрема, з Тарутинських степів Одещини, де триває робота над створенням національного природного парку «Буджацькі степи», та з урочища Касова гора на Івано-Франківщині — одного з небагатьох місць в Україні, де збереглися лучні степи.Звукові історії супроводжують коментарі українських науковців, які досліджують степові рослини, тварин і гриби та працюють над збереженням цих територій. Наукові коментарі підготували Віктор Шаповал, Віктор Гавриленко, Руслан Мішустін, Володимир Бучко, Олексій Василюк, Альона Прилуцька, Наталя Корінець та Іван Мойсієнко. Частина тварин, чиї голоси звучать у виставці, занесена до Червоної книги України через знищення їхнього природного середовища існування.Ніна Диренко з одним із експонатів виставкиНіна Диренко працює в Асканії-Нова і є однією зі співавторок проєкту. За її словами, ідея виставки виникла з усвідомлення того, що степ сьогодні став недоступним для дуже багатьох людей.— До команди Асканії-Нова приєднався незрячий ботанік Юрій Олександрович Войтюк. І я подумала про те, що степ однаково недоступний і для зрячих, і для незрячих, — відзначає Ніна.Команда почала шукати архівні матеріали, зокрема записи, що збереглися у відео колишнього директора Асканії-Нова Віктора Гавриленка.— Нові польові записи робили переважно в Тарутинському степу. Записували загальні звуки — вранці, ввечері, вдень, вночі. Намагалися записувати окремих птахів, ссавців, комах. На Івано-Франківщині також працювали. Наприклад, там ми «зловили» один з моїх найулюбленіших звуків — ховрашка.Матеріал опрацьовував звукорежисер Борис Степаненко. Він займався монтажем, відновленням і покращенням уже зроблених записів.— Це дуже цікава тема і мені сподобалося працювати з нею. Більшість таких звуків українці сьогодні просто не чують, — говорить Борис. — Наприклад, хижих птахів, комах — навіть тих, які є навколо. Зазвичай, коли підходить людина, комахи притихають. А в степу їх чутно у потоці. Врешті в нашій експозиції важливим є не лише звучання окремих видів, а й загальний звуковий ландшафт степу.Ховрах крапчастий. Фото Володимира Бучка

«Для одного це спогад, для іншого — нові знання»

Юрій Войтюк — ботанік, кандидат біологічних наук, автор і куратор проєкту «Справжній», президент ГС «Український міжнародний інститут сліпих». Він пояснює, що автори хотіли створити не просто імітацію степового середовища, а й досвід, який працюватиме для різних відвідувачів.— Все залежить від того, які відвідувачі прийдуть. Для одних ми пропонуємо спогад, для інших це нові знання, можливості, відчуття і емоції. Відвідувачі-зрячі отримають інформацію про те, як звучить степ у різний час доби, — говорить Юрій. — Для незрячих людей із різним життєвим досвідом цей досвід також буде неоднаковим. Наприклад, я повністю втратив зір після 35 років, тож мав досвід зрячої людини. Для мене звуки степу — це спогад про інше життя. Для того, хто народився незрячим — це нові знання. Звуки можуть допомогти йому формувати образ світу.Уже в перший день виставки організатори приймали незрячих ветеранів. Багато військових уперше побачили степ, коли прийшли захищати його на Сході та Півдні.— Для нас важливо дати емоційний поштовх для хлопців-ветеранів, які втратили зір, — наголошує Войтюк. — У них навіть можуть виникнути асоціації з іншими обставинами, іншими територіями, можливо, навіть зовсім не зі степом. Але емоційний зв’язок важить і може допомогти у реабілітації.Юрій Войтюк також бачить у проєкті освітню складову — зокрема для незрячих і слабозорих дітей.— Звуки степу, які супроводжуються інформацією від спеціалістів, мають важливе значення для дітей, і насамперед для учнів спеціальних шкіл. Втім, не лише для них. Я думаю, що не менше 80% дорослих і дітей в Україні не були в степу, тож наш матеріал стане пізнавальним для всіх.У підсумку науковець говорить, що абсолютно для всіх відвідувачів звук може стати окремим способом досліджувати навколишній світ. При цьому умови проведення виставки залежатимуть від міста.— В Херсоні це буде бомбосховище. Там, так само як у Львові й Галичі, відвідувачі слухатимуть степ у темряві. А вже, наприклад, у Миколаєві презентація відбудеться у бібліотеці.

Де послухати «Справжній степ»

У Києві виставка триватиме до 6 вересня Музею у темряві «Третя після опівночі» (вул. О. Гончара 45-в).Вхід безоплатний за умови попередньої реєстрації на сайті Музею: httрs://0300.соm.uа/kyіv/17 серпня у київському Музеї у темряві «Третя після опівночі» відкрилася документальна аудіальна виставка «Справжній степ». Фото: Ольга БогомазПісля київської презентації проєкт вирушить в інші міста України. Звуки степу почують у Херсоні, Галичі, Миколаєві, Львові, Бурштині та Івано-Франківську. Потім аудіозапис з’явиться у відкритому доступі на сайті «Асканії-Нова».«Справжній степ» підготовлено Біосферним заповідником «Асканія-Нова», ГО «Еко-Галич» та ГС «Український міжнародний інститут сліпих» за підтримки Українського культурного фонду та Британської Ради в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».

У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» історик Віталій Михайловський розповідає про дві фундаментальні праці, які показують, чому історія церкви є одним із ключів до розуміння формування українського простору.

«Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–ХVІІІ століть» авторства Ігоря Скочиляса«Церква на російсько-українському прикордонні. Білгородська єпархія у 1660-х – 1740-х рр» Володимира Маслійчука.

Попри різні регіони й часові рамки, обидві книги показують спільний процес: як Київська християнська традиція формувала український простір, впливала на сусідні території та взаємодіяла з католицьким світом і Московською державою.У випуску говоримо про:

як Київ став інтелектуальним центром православного світу;чому Галичина та Слобожанщина мають більше спільного, ніж здається;чому українська церковна традиція суттєво відрізнялася від московської;яку роль відігравали Унійна церква, Київська митрополія та Білгородська єпархія у ХVІІ–ХVІІІ століттях;чому ці дослідження допомагають краще зрозуміти сучасну російсько-українську війну.

Підписуйтеся на канал Тижня, щоб не пропустити нові розмови про історію, політику, культуру та книжки.

Сергій Распутний, експерт із питань безпеки, будівельник із 35-річним досвідом цивільного та військового будівництва і лідер групи експертів Sаfеty Shеltеrs, розповів Тижню про:

стан укриттів в Україні, зроблене від початку повномасштабної війни, недоліки чинних будівельних норм,іноземний досвід, який варто врахувати Україні.

— Звідки походить наша сучасна нормативно-правова база будівництва споруд цивільного захисту? — Усі подібні нормативи й підходи почали формуватися ще у 1950-х роках, після випробувань ядерної зброї та початку гонки ядерних озброєнь. З появою наступальних ядерних озброєнь почали розробляти й засоби захисту — як технічні, зокрема перехоплення та збиття ракет, так і інженерні.Спочатку були так звані СНіПи та ВСНи. Це були документи першого ступеня таємності — «для службового користування». За ними зводили те, що називали бомбосховищами: підземні споруди з товстими бетонними стінами, масивними сталевими дверима, штурвалами та замками, які закручуються, як на підводних човнах, де перебірки герметично перекриваються.З інженерного погляду вони справді захищали людей, які там переховувалися. Але дуже швидко з’ясувалася інша річ: забезпечити такими бомбосховищами 100 % населення неможливо. І тут виникло певне протиріччя. З одного боку, була ідеологія, яка стверджувала, що держава турбується про робітників і селян. З іншого — неможливість реально їх захистити. Тому було винайдено такий паліатив — протирадіаційне укриття.Що це таке? По суті, звичайні підвали, в яких вентиляційні отвори чи світлові ліхтарі закладалися мішками з піском, і все це вважалося протирадіаційним укриттям. Тобто слугувало, щоб людину не засипало радіоактивним попелом під час ядерної війни. Зрозуміло, що від реальної загрози це майже не захищало і, згідно з розрахунками, більшість населення все одно гинула.Тут виявлявся цинізм ситуації. З одного боку — ідеологія, яка декларувала тотальний захист. З іншого, бомбосховищами забезпечували далеко не всіх. Будувалися вони переважно на виробництвах, насамперед на підприємствах оборонного комплексу.У 1985 році вийшов СНіП щодо укриттів цивільного захисту. А вже пізніше, в роки незалежності, коли взяв наш ДБН (державні будівельні норми) 1997 року, я зрозумів, що це фактично переклад того самого СНіПу.— У якому стані в контексті укриттів Україна зустріла широкомасштабне вторгнення у 2022 році?— Повномасштабне вторгнення 2022 року Україна зустріла абсолютно неготовою до такого сценарію. І йдеться не лише про військову складову, коли, як ми пам’ятаємо, навалу ворога зупиняли ентузіазм окремих військових, добровольців і всього суспільства. Йдеться також про нормативну та законодавчу базу. Всі наші ДБНи, кодекси та інші документи взагалі не враховували військової складової.— Тож ми можемо сказати, що державні будівельні норми, за якими зводилися більшість наших укриттів, були розраховані на захист від атаки десь із Заходу — з боку США чи країн НАТО, а не з такої близької відстані, як зараз?— Абсолютно правильно. Усі норми базувалися на філософії часів Холодної війни. Йшлося про міжконтинентальні ядерні балістичні ракети. Що це означало? Не лише ядерну атаку та ядерну зиму, а й певний час підльоту. Це означало час на евакуацію. Тобто, поки міжконтинентальна балістична ракета долетить до цілі, у людей є час на певні дії. Є можливість відреагувати, сховатися в укриття.Натомість зараз ситуація зовсім інша. Нині час евакуації у разі атаки гіперзвуковими ракетами становить для Києва приблизно 3–3,5 хвилини, а для західної частини України — Львова, Івано-Франківська — 5–6 хвилин.Якщо за цей час ти не опинився у безпечному місці, то наражаєшся на небезпеку. Останні атаки на Київ це підтверджують: люди загинули дорогою до укриттів. Якщо укриття розташоване хоча б за кілометр від тебе, за три хвилини дістатися туди практично неможливо.Цієї проблеми не вирішити окремим ДБНом чи окремим законом. Це має бути комплексна система, яка охоплює всі сфери. Лише тоді вона працюватиме. І, до речі, є країни, де така система вже реалізована.— Які кроки були зроблені одразу після початку великої війни? Що робилося, наприклад, у 2022 році?— Отже, 2022 рік. Норми не відповідають реаліям. Починається дискусія між центральною владою та місцевим самоврядуванням. Замість спільно розбиратися з проблемою почали традиційно перекладати відповідальність одне на одного. Ці суперечки намагалися загасити новою редакцією ДБН В.2.2-5, яка вийшла у 2023 році.Упродовж усіх цих років ми були жорсткими опонентами влади в цьому питанні. Зараз цей ДБН редагують, і зміни вже рухаються в правильному напрямку — в бік індивідуального захисту, кімнат безпеки та просторів безпеки. Адже головна проблема ДБН 2023 року полягає в тому, що одразу в преамбулі написано: захисні споруди згідно з цим ДБН захищають лише від вибухової хвилі та уламків. Від прямого влучання і вибухів у безпосередній близькості вони не захищають.З іншого боку, часом подібні укриття навпаки можуть наражати на небезпеку. За час війни ми всі побачили: щойно з’являється концентрація людей, ворог одразу атакує. Причому незалежно від того, що це: дитячий садок, пологовий будинок, лікарня, ритуальний захід чи скупчення військових. Якщо ворог може дотягнутися, він атакує. Без жодного зважання на закони людяності чи будь-які інші обмеження. І щойно таке укриття починає використовуватися за призначенням, і там збирається велика кількість людей, воно автоматично стає мішенню.З іншого боку, що більше укриттів буде створено, то краще. Адже це якраз забезпечує принцип розосередження людей. Не має сенсу витрачати дорогі ракети на невелику кількість людей.Саме в цьому і полягає принцип індивідуального захисту — створення кімнат і просторів безпеки. Тут ми дуже близько підходимо до ізраїльських норм. Усі за ці роки чули слова «мамад», «маман», «маклат». Саме такі приміщення забезпечують, по-перше, розосередження людей, по-друге, індивідуальний захист, а найголовніше — розв’язують проблему часу, необхідного для евакуації.Тобто якщо одна з кімнат у квартирі виконує функцію кімнати чи простору безпеки, людина фактично вже перебуває в укритті. В Ізраїлі такою кімнатою найчастіше є дитяча. Це зроблено, щоб діти постійно перебували в безпечному просторі, й у разі тривоги не потрібно було будити їх.— На початку 2026 року у нас був ухвалений закон, який зобов’язує забудовників створювати укриття. Чи можемо сказати, що він зобов’язує створювати недосконалі укриття?— Насправді державні будівельні норми набули чинності у 2023 році, і відтоді це вже було обов’язковою вимогою. З іншого боку, так, цей закон дійсно зобов’язує будувати недосконалі укриття. Ба більше — витрачати зайві кошти. Тому що будівництво такого укриття збільшує вартість проєкту. Залежно від умов це може бути плюс 10–20 %, в окремих випадках — навіть 100 %.Наприклад, у мене був реальний проєкт на ділянці з дуже високим рівнем ґрунтових вод. Я доручив кошторисно-договірному відділу порахувати, скільки коштуватиме облаштування укриття за цим ДБН. І коли ми дійшли до збільшення вартості будівництва на 100 %, я сказав: «Зупиніться. Далі рахувати немає сенсу». Водночас індивідуальні укриття дають здорожчання на рівні 2–5 %. Адже це той самий бетон, арматура, але товстіші стіни.Найважливіше, що такий підхід справді забезпечує захист. І вже зараз девелопери починають реалізовувати такі рішення і в громадських, і в житлових будівлях.— Які шанси, що будівельні норми будуть змінені так, як потрібно?— Багато громадських організацій, Спілка архітекторів України, інші професійні середовища провели величезну кількість заходів, дискусій, постійно вели листування і не дозволяли цій проблемі зникнути з порядку денного. Зараз ці норми коригуються. Я думаю, що протягом розумного терміну — декількох місяців — вони будуть скориговані в правильному напрямку.Але цього недостатньо. Нові норми стосуватимуться передусім нового будівництва, а воно сьогодні переважно монолітне. Залізобетонний моноліт уже сам по собі безпечніший, ніж панельні будинки чи хрущівки. Найбільшою проблемою з погляду безпеки є масова забудова радянських часів.Технічне розв’язання цієї проблеми існує. Наприклад, до сходового майданчика можна добудувати ще одну монолітну залізобетонну секцію, у якій розташовуватимуться кімнати безпеки, куди мешканці поверху зможуть евакуюватися. Тобто це буде вже не індивідуальне, а поверхове укриття. Саме по собі таке укриття не є надто дорогим рішенням. Але якщо подивитися на масштаби країни, де роками будувалися мільйони квадратних метрів панельного житла, виникає зовсім інший масштаб проблеми.Є ще один нюанс, який також доведеться враховувати. Річ у тому, що всі ці квартири зараз перебувають у приватній власності. Чи може держава фінансувати такі роботи? Напевно, так. Але тоді виникає інше питання: чому саме держава повинна це робити? Чому не власники повинні дбати про свою приватну власність самостійно?Інший законодавчий приклад. Це Закон №1486-ІХ від 2022 року про внесення змін до деяких законодавчих актів у сфері цивільного захисту. Він зобов’язував вносити інформацію про укриття до Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва. Протягом усіх цих років закон вимагав викладати інформацію про укриття у відкритий доступ, причому разом із GРS-координатами.І тут ми знову стикаємося з черговою маніпуляцією. Коли я говорив про GРS-координати, багатьом це здавалося очевидним абсурдом. У відповідь мені казали: «Зачекайте, але ж у Єдиній державній електронній системі будівництва немає GРS-координат». Добре. Тоді поставимо інше запитання. Будь-яке нове будівництво прив’язане до земельної ділянки. Чи має земельна ділянка координати? Отже, коло замкнулося.Не потрібно надавати ворогові зайву інформацію. Коли противник має точні GРS-координати об’єкта й може просто ввести їх у пускову установку, це небезпечна ситуація. Так, усі будівлі видно із супутників, видно практично все. Але для цього потрібно аналізувати, шукати, витрачати час і ресурси. На щастя, зараз цю проблему вже усунули.— Уявімо, що мешканці багатоквартирного будинку вирішили, що наявне укриття недостатньо надійне чи розташоване надто далеко. І вони захотіли його вдосконалити чи, можливо, створити власне індивідуальне укриття. Що їм потрібно для цього робити?— Сьогодні це практично неможливо. Того інженерного рішення, про яке я говорив раніше — добудови окремої захисної конструкції, — чинні норми не передбачають. Але, враховуючи позитивні зміни в підходах уряду, думаю, це можна було б реалізовувати в режимі експериментального будівництва.Якщо ж говорити про облаштування колективних укриттів, то одразу виникає велике питання. Як розрахувати час евакуації? Наприклад, якщо людина живе на 25-му поверсі, скільки часу їй потрібно, щоб дістатися укриття? Я думаю, що проблему часу евакуації колективними укриттями ми вирішити не зможемо. Потрібні інші підходи й правильні інженерні рішення.І тут є ще один момент. Одна справа — Львів, де переважає щільна фасадна забудова і практично немає великих відкритих просторів. І зовсім інша — Київ і його спальні райони. Там великі відстані, великі відкриті простори, і це потребує інших підходів. Саме тому первинні укриття можуть бути дуже хорошим рішенням. Наприклад, можна облаштовувати зупинки громадського транспорту у вигляді первинних укриттів.Укриттями мають бути забезпечені всі громадські будівлі, усі торгівельні об’єкти, центри. Потрібно розраховувати систему так, щоб після оголошення тривоги люди мали можливість за 3–5 хвилин розосередитися й опинитися в укриттях. Причому не в укриттях у дусі радянської гігантоманії часів Холодної війни, а в невеликих, розрахованих на обмежену кількість людей, але доступній у достатній кількості, щоб гарантувати безпеку у випадку вибуху неподалік.І знову ж таки, прикладом того, як це реалізовано, є Ізраїль. Якщо трохи звернутися до історії, то з 1980-х років, коли агресивний режим Саддама Хусейна почав атакувати сусідні держави, безпосередня загроза виникла і для Ізраїлю. Саме тоді там зрозуміли, що часу на евакуацію немає, а отже, потрібно мати можливість негайно сховатися. Так з’явилися мамади.Так, у перші роки таких приміщень не вистачало для всіх. Але крок за кроком, протягом десятиліть, була побудована цілісна система. Сьогодні квартири мають мамади, торгівельні центри мають аналогічні кімнати безпеки, кожен офісний центр має такі приміщення. Усі без винятку подібні об’єкти обладнані укриттями такого типу.Ба більше, існують укриття й у громадському просторі, щоб люди могли сховатися просто на вулиці. На дитячих майданчиках їх часто стилізують під елементи ігрової інфраструктури.— Ми бачимо, що в Дніпрі, Запоріжжі, Одесі з’явилися мобільні укриття, які просто стоять на вулицях як окремі захисні модулі, й там можна сховатися. Чому в Києві такого майже немає?— Будь-яке розв’язання проблеми починається з аналізу наявної ситуації та постановки мети. На мій погляд, у Києві цього не зробили. Місто має великі відкриті простори, але влада не приділяє цьому належної уваги, і системної роботи в цьому напрямку я не бачу.Мобільні укриття — це дуже непогане рішення. Але, знову ж таки, це лише один із пазлів загальної картини. Потрібно дивитися комплексно, виходити з двох базових тез:

Перша: неможливо на 100 % захистити всіх від прямого влучання.Друга: розосередження людей рятує життя.

— Коли зміни до законодавства будуть ухвалені, чи можемо сказати, що українська концепція укриттів рухатиметься у бік найкращих ізраїльських практик, які там уже реалізовані?— Сьогодні наш досвід вивчають усі. Я достеменно знаю, що ізраїльтяни накопичують базу даних, вивчають наш досвід і аналізують його. Проблема полягає в тому, що ми самі аналізуємо його недостатньо.Думаю, це буде складний і тернистий шлях. По-перше, популізм нікуди не зникне, а браку компетентності вистачає. По-друге, є і цілком логічна складова. Міністерства за своєю природою мають бути консервативними. Вони повинні впроваджувати перевірені рішення. Але наша проблема полягає в тому, що неправильні рішення ми часто впроваджуємо дуже швидко й без жодного консерватизму, а потім роками повільно виправляємо їх на правильні.Я постійно говорю про те, що нам потрібна концепція захисту цивільного населення. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені: розпочато роботу над Містобудівним кодексом України. І саме під час війни розпочалася робота над усуненням цієї прогалини.Я є членом робочої групи з розробки Містобудівного кодексу, до складу якої входить близько 300 експертів з різних галузей. Там закладено правильний комплексний підхід, зокрема, й до питань цивільного захисту. У проєкті кодексу вже закладені такі принципи, як час евакуації, розосередження людей, індивідуальний захист, кімнати безпеки та простори безпеки.На жаль, розробку цього Містобудівного кодексу уряд фактично зупинив. Робота не припинилася повністю — вона триває в дуже обмеженому режимі. Я дуже сподіваюся, що питання розробки Містобудівного кодексу знову повернеться до порядку денного. І тоді ми зможемо комплексно продовжити роботу над питаннями безпеки.

Як Україна повертає собі Івана Мазепу?
Тиждень поспілкувався з дослідницею мазепіани, докторкою історичних наук Ольгою Ковалевською. Говорили про особистий шлях дослідниці до теми Мазепи, боротьбу за місце гетьмана в українській історичній пам’яті та державній політиці, сучасне осмислення постаті та руйнування російських міфів про Івана Мазепу. Розмова незабаром з’явиться на платформах Тижня у трьох частинах.
У першій частині розмови Ольга Ковалевська і засновниця та кураторка проєктів «Skоvоrоdа аudіtоrіum», «Клуб любителів книжки» Юлія Олійник говорять про дослідження Мазепи в пострадянський період, боротьбу за меморіалізацію гетьмана, еволюцію державної політики пам’яті.

Два ветерани українсько-російської війни, – Андрій та Олександр, – розповідають про свій непростий шлях до нової ролі в оборонній сфері країни.Полуденне сонце заливає жовтим світлом простору аудиторію. По центру, за столом, сидить чоловік. На вигляд йому близько 30. Одягнений у вільну футболку й шорти. Під час розмови він часом хмурить брови, дивиться у стелю, замислюючись. Одразу і не скажеш, що він викладач. Проте сьогодні в його класі порожньо: слухачі в інших кабінетах. Тож є трохи часу поговорити. Андрій Білобров, а саме так звуть нашого співрозмовника, кілька годин розповідає свою історію: від служби у 2014-му до викладання військових дисциплін.За кілька десятків кілометрів, в іншому місці, у невеличкому класі його колега, Олександр Папіровий, готується до своєї лекції. У приміщенні, здається, з вільного місця хіба невеличка смуга між столом викладача і рядами й рядами стільців, які скоро мають зайняти люди. Олександр переглядає записи, вичитує презентацію, перевіряє слайди і проектор. Паралельно розповідає про бої під Києвом, роботу на Криворіжжі і своє звільнення з війська.Попри те, що ці двоє сидять у різних місцях і викладають різні дисципліни, вони мають дещо спільне: чоловіки ветерани, вони вчать військових, обидвоє не хотіли просто сидіти на пенсії, обидвоє працюють в одній школі «Боривітер», намагаючись зробити Сили оборони кращими. Втім, багато деталей про свою роботу розповідати не можуть: для росіян об’єкти школи одна з імовірних цілей. Проте нам вони погодилися розповісти свої історії.

Від АТО до повномасштабного вторгнення

Олександр Папіровий прокинувся зранку від вибуху. А можливо від яскравого спалаху за вікнами. Важко сказати, що було першим. На календарі було 24 лютого 2022 року. У небі неподалік квартири, в якій він жив зі своєю дівчиною, збили ракету. Власне, тому чоловік і прокинувся. Київ, у якому пара жила, перестав бути безпечним. Тож наступного дня хлопець із дівчиною зібрали речі й документи і вже були на залізничному вокзалі. Сіли на поїзд, який їхав зі столиці. Вона була переконана, що вони разом їдуть до Вінниці. Він планував їхати до військкомату. Того в останній момент вийшов з вагона. І рушив до Голосіївського ТЦК. Атмосфера там нагадувала хаос: бігали люди, вже ходили чутки, що Київ беруть в кільце, тому треба шукати зброю і займати оборону. Врешті, під вечір, приїхав автобус і Олександра разом із групою людей забрали до Житомира.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр мав бойовий досвід. Контрактник, 80-та окрема десантно-штурмова бригада. 2017-2021-й роки. Ротації у Широкиному, Станиці Луганській. Навіть один раз на адмінмежі з Окупованим Кримом. Перший бойовий досвід у 2018-му в Приазов’ї. Тоді він разом із побратимами заїхав у Широкине: довга дорога в броні, крик «Десант-земля», чоловіки вистрибують з нутрощів БТРа, а навколо — випалена земля. Осінь. Місто весь час тримало в тонусі: постійна загроза від снайперів, російські міномети. За час ротацій по десантниками працювали навіть танки. Звісно, що ту війну неможливо було порівняти із початком повномасштабного вторгнення. Але за ротацію батальйон втратив 5 людей, були й поранені.Саме тоді загроза вторгнення росіян відчувалася найбільше: якраз восени 2018-го у Керченській протоці захопили українські кораблі. Позиції росіян в районі Широкиного були за 600 метрів. Десантники добре їх чули. Так само як і техніку, яка їздила по той бік фронту. Про всяк випадок військовим привезли додатковий боєкомплект, але тоді минулося. Хоча найбільше діставали не обстріли. Найбільші діставала спостережна місія ОБСЄ зі своїми безпілотниками: навіть якщо росіяни крили тебе з артилерії, ти не міг відповісти. Бо ОБСЄ побачить. А якщо у відповідь по росіянах прилітало, то починалися перевірки і в деяких випадках навіть звільнення. Тож спостережну місію ніхто не любив: росіянам було байдуже на обмеження, а українці не могли нормально відповісти.У 2020-му ротація поблизу окупованого півострова. Довелося зимувати на Арабатській стрілці. І це найхолодніша зима з усіх, навіть якщо порівнювати із степами Донбасу. На термометрі могло бути всього -1, але пронизливий вітер з Азову не лишав шансів. Не ртяували ані буржуйка, ані обігрівачі, ані зимовий спальник. Літній будиночок, у якому доводилося жити, мав буквально картонні стіни. Весь час – у собачому холоді, що пробирав до кісток. Ані сховатися від нього, ані зігрітися.Далі – Станиця Луганська, під самим кордоном у росіян. Втім, ця ротація, порівняно з попередніми, нагадувала курорт: впродовж місяців ти просто спостерігаєш за так званими ЛНРівцями за річкою, копаєш бліндажі, риєш окопи, час від часу смажиш шашлик. Тихо. Звільнення влітку 2021-го. Олександр не вірив у повномасштабне вторгнення. Особливо після такої ротації.За кілька днів до 24 лютого Олександр відмовлявся вірити у напад. Тоді він був у справах біля білоруського кордону і місцеві йому розповідали, що українці окопуються і стягують техніку. Тоді здавалося, що це через російські навчання і Україна просто перестраховується. Знайомі, з якими служив, вже були на зборах в районі Олешок: їх готували на ротацію і видавали боєкомплект. 23 лютого вдома Олександр з дівчиною дивився новини, бачив сюжети про рух російської техніки на Донбасі. Але навіть тоді здавалося, що це буде лише загострення на сході країни.А 26 лютого Олександр вже отримував зброю і речі у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді в Житомирі.Його колега Андрій Білобров 24 лютого зустрів з 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою на полігоні. Підрозділ саме вивели на відновлення після ротації на Донбасі. Проте цього разу все відбувалося дещо інакше: був інший полігон, були інші навчання. Здається, військових готували до боїв не лише на сході, але й в інших областях України. І в західних теж. Було очевидно, що це підготовка до широкомасштабної війни.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій на війні з 2014-го, проте у боях участі не брав: більше охороняв стратегічні об’єкти. До всього, з 2015-го лінія фронту була відносно стабільна й існував безпечний тил — варто було від’їхати 5 кілометрів від фронту і все, вважай ти у безпеці. 2022-й приніс зміни: стабільної лінії  майже не існувало, бої відбувалися в постійному русі, а безпечний тил зник як явище: ти в небезпеці на всій території України. Весь час.На початку 22-го року Андрій був начальником розвідки батальйону і розвідував місця, де потенційно його люди могли б вести бої. Неминучість вторгнення він зрозумів 21 лютого. Саме тоді посипалися суперечливі накази: спочатку треба було їхати в одну точку, потім, посеред дороги, приходив наказ їхати в інше місце. Дорогою прилітав третій наказ, у якому була ще одна локація. І все це відбувалося впродовж доби. Стало зрозуміло, що вище керівництво не знає, де саме і як буде використовувати підрозділ. І це не дуже хороший сигнал.Андрій почав телефонувати всім своїм резервістам. Попереджав, аби вони були готові. Певно, кожна бригада, яка була в АТО/ООС мала таких людей: військові, які приходили на ротацію у зону бойових дій, аби заробити грошей. Бо ж базові зарплати військових були геть малі. Поки чоловік їздив вздовж північного кордону, він обдзвонив усіх. На диво, відгукнулися майже всі і майже всі прийшли, коли почалося вторгнення.24 лютого Андрія підняли по тривозі. Військові отримали зброю, розсипалися по території полігону. Техніка вже була заряджена, споряджена і заправлена. Армія готувалася до цього моменту і у тих обставинах намагалася працювати так ефективно, як лише могла: спочатку 10 бригада мала їхати в одну область, проте отримала наказ вантажитися в ешелони. У поїзді Андрій заснув. Прокинувся у Білій Церкві. Виявилося, що задача знову змінилася. Тепер його бригада мала битися за Київ.

Бої, поранення і списання

Батальйон Андрія розірвали на дві частини: одна мала відбивати російський наступ на правому березі від Ірпеня до Василькова. Інша половина працювала в районі Броварів. Втім було видно, що і росіянам наступ давався непросто: у них не вистачало часу на підготовку, вони не орієнтувалися на місцевості, не мали карт, навігації, зв’язку. Боялися рухатися малими групами. Це грало оборонцям на руку.Андрій відчував нестачу людей. Через це йому довелося брати участь у боях, хоча він мав працювати у штабі. Щойно російський наступ почав грузнути на Київщині, прийшов наказ проводити локальні контрнаступи. Один із населених пунктів Київщини. Завдання — зачистити від росіян. Або ж завдати максимальних втрат. На операцію три штурмові групи, група резерву і група вогневого прикриття. Наступати треба було на батальйонно-тактичну групу, яка за даними розвідки мала 30 БМП і 1- Т-72.Групи змогли підібратися до росіян майже впритул. Підбили кілька танків і почали просуватися вулицями. З офіцером ішли оператори дронів та водії. Не всі з них вміли стріляти з різної зброї, тож часто це доводилося робити Андрієві. Якби цю картину бачив сторонній глядач, то могло б здатися, що це лицар в оточенні зброєносців відбивається від навали.В Андрія у руках опинився важкий реактивний вогнемет. Один з розрахунків РПГ поранений. По групі працює танк. 6 секунд на перезарядку — постріл — 6 секунд на перезардяку. Андрій це точно знає. Він знає, як стріляє танк. Після пострілу він висовується з-за укриття. Цілиться. Бачить другий танк. Постріл.Оператори дронів були не дуже досвідчені у штурмах. Але мали ротації на сході. Бачили убитих і поранених. Чоловіки не розгубилися. Організували вогневе прикриття, евакуацію і відхід. Андрій думав, що те, що вони не всі вміють стріляти з гранатомета — не їх біда. Три кілометри лісом, якась районна лікарня. Місцеві медсестри й лікарі були здивовані побачити, як до них з машини вистрибує військовий зі зброєю із залишками ноги, що стирчать на всі боки. Проте медики є медики: йому зробили первинну обробку, далі переправили до Києва, провели реампутацію, сформували культю і відправили на Львів. Бо Київ лишався частково оточений.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкЗагалом його команда добре впоралася. Вже пізніше, передивляючись відео розвідки, Андрій бачив, що росіяни не йшли у наступ під прикриттям танків, а відступали. Чоловікові, як він сам каже, пощастило. Уламок танкового снаряда рівно зрізав ногу. Якби він наступив на міну, то могло бути значно гірше: багато уламків, розшарування тканин. А так 10 березня чоловік отримав поранення, у червні вже стояв на своєму першому навчальному протезі, а у вересні пройшов ВЛК. Його визнали непридатним. Після того він прослужив на штабних посадах ще півтора року. Але 2024-го через проблеми зі здоров’ям почали заважати службі, тож довелося остаточно звільнитися.Приблизно у ці ж дні Олександр у Житомирі готувався до десанту в Херсоні: саме збирали групу на деблокаду 80-ї бригади з оточення. Олександр і ще кілька добровольців, з якими він приїхав із Голосіївського ТЦК, визвалися летіти. Їм видали боєкомплект, повантажили в автобуси. Туди ж закинули гору персональних аптечок.Аеродром. Приліт ракети. Злітає Байрактар. Здалека чути стрілянину. Серед військових ходять чутки, що це до летовища прориваються російські диверсанти. Командири радять не зважати, бо ж у них інше завдання. Приїжджає Урал, з якого викидають реактивні вогнемети. Короткий інструктаж. Плани міняються. Замість Херсона — Макарів. У планах все було чітко: артилерія розбирає російську колону, далі на цілі заходять штурмові гелікоптери, після чого висаджується десант, добиває колону і відходить у зону евакуації. Не у всіх на той момент був бойовий досвід: Євген Моренко, який загину пізніше, у 2023-му, мав лише строкову службу. Хлопець із позивним «Кот» мав досвід війни 14-15 року. Хлопець на ім’я Олег теж мав лише строкову службу. Проте всі були готові.В реальності все пішло не за планом. Ніч, темрява, щось десь горить. Колони не видно. Десант висаджується, займає кругову оборону, намагається з’ясувати де вони, а де колона з росіянами. Холодно. Термоодяг не брали, бо розраховували летіти до Херсона. Не рятували навіть термоковдри. Вертається група розвідників. Знайшли російські Гради, які обстрілюють Макарів.На ранок зав’язується бій. Підібратися близько до росіян не виходить: вони помічають групу заздалегідь. У лісі окупантів більше, ніж очікувалося. І, судячи з усього, там вони стояли давно: встигли окопатися. Десантники відкочуються, розбиваючись на дрібні групи. Олександр випадково потрапляє під дружній вогонь з кулемета. Не найприємніші спогади. Одна з куль влучає, рикошетить від лопатки і вириває шмат м’яса. Олександр не відчуває цього. Врешті, його група залягає у лісі біля дороги і спостерігає, як російська колона, з якою вони щойно билися, рушає: все, як за інструкцією — попереду два танки, БМП, замикають теж танки. Так вони нарахували 72 одиниці техніки.Десантники добралися до одного із сіл неподалік, де їх і побачили місцеві. На авто довезли поранених до фельдшерського пункту, де чергувала лікарка з Києва, яка пару днів тому приїхала в гості до родичів. Врешті, через крововтрату в Олександра почалися галюцинації, тож його евакуювали: поранених до Житомирського госпіталя визвався відвезти таксист. Того дня з групи ніхто не загинув. Вже пізніше, коли Олександр повернувся на місце, то з’ясував, що їм таки вдалося підбити частину техніки.Потім був Кривий Ріг. Там чоловік уперше побачив роботу військово-повітряних сил: десантники виманили на себе російську колону, спаливши їм дві машини. Щойно росіяни вибралися на відкриту місцевість — з’явилася українська авіація. В росіян змогла втекти лише одна машина. Десантники ж знайшли місцевих на Жигулях, які погодилися вивезти поранених, бо найближчий міст для евакуації був за 15 км. Тим часом, Олександр з іншими членами групи допомагав місцевій територіальній обороні відбиватися від російських атак.Далі була Костянтинівка. Групу Олександра розкидали по різних підрозділах. Снайпер на ім’я Слава загинув за два дні після приїзду в місто. Загалом, впродовж місяця загинула половина людей, з якими чоловік приїхав на Донбас.Там він попав в артилерію, командував охороною. Потім Олександра списали і він опинився у кадровій службі. Проте через два тижні роботи з паперами і пошуків людей, які за цими паперами мали бути в артдивізіоні, він зрозумів, що не тягне цю роботу. Обидвоє його батьків мали інвалідність. Тож Олександр списався. Лікувався у Черкасах. І після почав шукати роботу.

Я не знаю, ким я хочу бути, але точно знаю що я не хочу робити

Після звільнення Андрій Білобров лікувався півроку і намагався прийти до тями. У вільний час проходив доволі непрості стратегії, як от Еurора Unіvеrsаlіs, Неаrts оf Іrоn, серія Тоtаl Wаr. Спробував отримати виплати за звільнення, навіть задумувався про військового юриста, проте військова частина допомагала як могла. А сам процес виявився доволі тривалим.Разом з тим, Андрій почав шукати роботу. І від початку не знав, що конкретно він планує робити. Бо війна змінила плани: раніше чоловік планував будувати в армії військову кар’єру й лишатися там до пенсії, але пенсія настала дещо раніше. Ідеальним місцем здавався магазин зброї. По-перше, він знався на зброї, плюс ветерани могли бути б цікаві таким магазинам. По-друге, Андрію думалося, що покупці зброї це або ті, хто вже в армії, або ті, хто там от-от будуть, або до армії наближені. Проте одного дня дружина Андрія, теж військова, скинула йому вакансію: інструктор процесу ухвалення військових рішень.Чоловік вирішив, що шукали саме його: він мав великий досвід, пройшов службу і війну від солдата до офіцера, тож уявляв собі, які проблеми можуть бути на різних рівнях. Подався. Після нетривалого навчання очолив весь напрям загалом. Де працює і нині.Коли Андрій говорить про МDМР, а саме таке скорочення має Міlіtаry Dесіsіоn-Маkіng Рrосеss, який використовують у НАТО, в нього горять очі. Тим внутрішнім вогнем, який буває хіба у тих, хто і справді горить і вірить у свою ідею.Він пригадує: перша група прийшла у 2024-му. І ця робота не сильно відрізнялася від звичної, яку доводилося робити у підрозділі: ті самі люди, військові. Люди, з якими доводилося працювати 10 років і яких ти розумієш.Власне, ми із ним все ще сидимо в одному із класів. Чоловік замислюється, дивиться повз мене, кудись у стіну.«Я не хотів просто сидіти на пенсії. Чи працювати на роботі, яка приносила б більше  грошей. Я хотів бути дотичним», — наголошує на останньому слові.Пояснює: 2022-го армії не вистачало і солдат, і офіцерів. А за 4 роки Сили оборони виросли у кілька разів. А проблеми лишилися. Тепер люди, які керували взводами, можуть очолювати бригади. При цьому, вважає Андрій, у декого все ще не вистачає досвіду, аби керувати такими з’єднаннями. І так, досвід окремих солдатів, сержантів і офіцерів росте. Проте колективний досвід війська — ні. Не зовсім розумію, про що він говорить прошу пояснити.«Ми не воюємо, як Джон Рембо. Ми воюємо підрозділами. І через текучість кадрів, колектив може існувати десь рік. Люди будуть вимиватися. Тому досвід колективу теж не постійний. Ти виховуєш, вчиш, ростиш, а потім людину забирають в інший підрозділ. Потім ще одну. І ще одну. І ти знову на тому ж місці, де і був. Якщо не гірше. Бо люди пішли», — пояснює він.Власне, його завдання у школі — мінімізувати цю проблему. І допомогти офіцерам ухвалювати зважені рішення. Андрій буквально пояснює на пальцях, час від часу активно жестикулюючи руками.Тож уявімо, що був командир роти, який вів піхотинців у штурм. А потім він став командиром батальйону. І тепер, окрім всього, йому треба знати специфіку використання мінометів. Розвідки дронами. Йому треба знати не лише автомати й кулемети, але і роботу засобів зв’язку, і роботу бронемашин. Але так було у 2022-му. Нині 2026-й. До всього, додалося не лише українсько-радянське озброєння, але і європейське та американське, кожна з яких має свою нюанси, які треба знати.Окрім того, треба розуміти, як працює РЕБ. І не лише розуміти, але й усіляко просувати. По-третє, дрони. За роки війни їх стало дуже багато, а за кількістю видів і типів вони змагаються з вінегретом західного озброєння. І окрім того всього треба розуміти своїх людей, розуміти піхотну тактику, розуміти, що нині ніхто не бігає за БМП, як колись. Розуміти, який у тебе противник і які він може використовувати тактики. Які також залежать від місцевості. І все це не враховуючи інженерні підрозділи. Які мають знати і розуміти що копати, де копати і скільки копати.Андрій Білобров – керівник курсу «Військовий процес прийняття рішень» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкАндрій робить невелику перерву, аби перевести подих. Часом його розповідь схожа на захопливу проповідь. Він ніби й не намагається, але непомітно навертає тебе у свою віру делегування повноважень і поваги до чужого досвіду й експертизи у питаннях, в яких ти нічого не розумієш.Лідер-Наполеон не може зробити команду успішною. Має існувати група людей, які мають різні сильні сторони й експертизу. Вони не просто аналітики, які збирають і рахують дані. Вони мають давати свою оцінку командиру. Це і про управління, і про планування. Аби дрони працювали в інтересах піхоти. А піхоти працювала в умовах, коли дрони здатні їх підтримати. Аби артилерія працювала відповідно до реалій на землі. А РЕБ ефективно працював. І всьому цьому ми намагаємося навчити слухачів.Час від часу Андрій з колегами переглядає програми. Аби не відставати і від реалій офіційних військових документів, і від ситуації на землі. Коли виходять нові доповнення — команда ділить між собою напрямки, які варто вивчити. І після того зрозуміти, чи варто міняти програму. Бо тут теж одна людина, навіть якщо вона керівник напрямку, не здатна прочитати і зрозуміти все.Врешті, підрозділи почали звертатися до школи з пропозиціями. А школа намагається підлаштовуватися під своїх слухачів: для піхоти більше про тактику піхоти, наприклад, а для дронів — більше про дрони. Часом люди, які приходять на курси, мають помилку того, що вижив: вважають, що якщо їх досвід спрацював і допоміг, то він завжди працює і може вважатися універсальним. Іноді доходить ледь не до сварок між людьми з різних фронтів, які мають різне бачення. Втім, Андрій з командою все розставляють по своїх місцях: роздають бойові накази, а слухачі мають провести власне планування. Після — справжній варгейм, під час якого кожне рішення розбирають.«Я в найкращому з можливих місць. Я маю досвід. Маю не пересічні знання. Я можу ними ділитися. Я не тягар для державного бюджету, я не просто проїдаю гроші. Я допомагаю армії мінятися. Я відчуваю це у підрозділах, які у нас вчилися. Коли до нас приходять підлеглі людей, які були на наших курсах — це мій найкращий відгук», — Андрій замовкає. Вечоріє. За розмовою непомітно минуло кілька годин. Час прощатися, бо ж попереду багато роботи: нові групи й нові курси.Колега Андрія Олександр так само шукав роботу. І так само не знав, ким саме хоче бути. Розумів, що фізично працювати, як колись, вже не зможе. Але при цьому хотілося бути долученим, бо ж люди з пораненнями продовжували свою службу. Врешті, найшов вакансію: оператор дронів Маvіс. Колишній десантник не те, щоб багато на них літав, але вирішив спробувати податися. І після співбесіди він почав розробляти курс для сержантів.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав КозлюкОлександр переконаний: сержант не має бути тактікульним, сержант повинен вміти планувати і керувати людьми в бою. І треба вчити сержанта цьому. Бо сержант це людина, яка разом із солдатами спить, їсть і веде їх у бій. Цим Олександр займався 6 місяців. Проте після контрнаступу 2023-го перестав. Він не міг їх вчити. Він не воював під FРV-дронами. Ну, тобто якісь дрони в його досвіді були. Але точно в іншому масштабі. Олександр добре розумів позиційну війну. Розумів ударно-пошукові місії: зайти, спалити, відійти. А нині війна дронів: вони постійно у небі, вони розвідують, мінують, прилітають по позиціях. Росіяни вивчають українську тактику і використовують її. Кожні три місяці щось міняється. Олександр вирішив, що не може вчити людей тому, чого не знає сам. Навіть хотів звільнятися. Проте йому запропонували вести напрям вивчення військового досвіду.Ми сидим із ним у невеличкому кабінеті, повному стільців. Скоро мають прийти слухачі, проте у нас є з десяток хвилин, аби завершити розмову. Олександр пояснює: вивчення військового досвіду було для нього нове. Довелося розбиратися, як це працює у США, а як в інших країнах НАТО. І чому це потрібна дисципліна.«Спочатку, на перших курсах, в людей був ступор. Вони не розуміли, навіщо це потрібно. Типу, «Аftеr асtіоn rеvіеw це що, просто щоби поговорити?» Треба було доводити, що це потрібно, це працює і дає свій результат», — посміхаючись, говорить Олександр.В перші місяці, правда, було тяжко. Навіть здавалося, що краще звільнитися, ніж надалі викладати цей напрям. Проте перші підрозділи, які оцінили навчання, почали давати зворотній зв’язок. І справа пішла.Війна в Україні динамічна. Тож доводиться постійно змінюватися. Олександр часто працює із запереченням. Бо частина слухачів на курсах переконана, що вивчення досвіду не працюватиме. Але це тому, що вони ніколи раніше таким не займалися.«Я даю їм простий приклад. От ви були офіцерами в Афганістані. У вас було два батальйоні. В одній смузі. Перший батальйон штурмував позицію і не зміг її взяти. Другий штурмував і не зміг її взяти. Обидва батальйони зробили однакові помилки. Але якщо б другий врахував досвід першого, то і позицію б могли зайняти, і уникли б зайвих втрат», — пояснює чоловік.Описує свою роботу, як створення певної культури у війську: коли обмін досвіду відбувається не лише знизу вгору, але й згори вниз, між командирами і солдатами, коли командир дізнається про проблему у зародку і може її вирішити, а не коли з’являються наслідки, з якими треба розбиратися. Бо останній варіант, на думку Олександра, прояв авторитаризму.І, здається, це працює. Вони з інструкторами завжди мають групи для навчання. І займаються з людьми не лише у своїх аудиторіях, але і їздять до підрозділів, у зручні для них локації по Україні. А поки їздять — планують. Розробляють сценарії, міняють точки фокусу. Загалом — адаптують програму під війну. Буквально з коліс. А час від часу ще й збираються командою на дебрифінг, аби поділитися досвідом.Аудиторія поволі заповнюється людьми. Вони ніби й у цивільному, але є щось невловиме у тому, як вони говорять і рухаються, що одразу видає військових. Виходимо з Олександром на двір. Він має ще трохи часу до початку лекції. Повз проходять його слухачі. Олександр затягується сигаретою. Випускає дим у небо.Олександр Папіровий – інструктор курсу «Вивчення та впровадження військового досвіду» Військової школи «Боривітер». Фото: Станіслав Козлюк«Я на своєму місці. Я бачу результат. Бачу, що є запит на навчання. Що ці знання потрібні. Це про культуру підрозділів. Так, це не БЗВП, тут ти результат можеш побачити і через роки. Я ж узагалі перед тим на різне навчання ходив. Наприклад, навчався у Міжнародному інституті менеджменту. На курс з відкриття власної кав’ярні ходив. І все, що я зрозумів, що воно мені не треба. Але я намагаюся вчитися весь час», — Олександр наостанок згадує деталь зі своєї біографії: що за освітою він — агроном-технолог. Який не зміг захиститися у 2018-му, бо був на ротації в Широкиному. І захистив магістерську роботу у 2022-му. Як списався з армії.Десь раз на тиждень він обіцяє дружині після війни взяти грант, відкрити власну ферму, посадити овочі і розводити баранів. Власне, це план на «після»: поїхати у село і жити у своє задоволення. Щоправда, не факт, що це «після війни» колись таки настане.

Світ не стає більш мирним — навпаки, він дедалі більше пристосовується до життя в умовах війни. У 2025 році кількість активних збройних конфліктів досягла історичного максимуму за весь період після Другої світової війни. За даними Реасе Rеsеаrсh Іnstіtutе Оslо (РRІО), торік у світі відбувалося 65 конфліктів у 35 країнах, унаслідок яких загинули понад 245 тисяч людей. Різке зростання було зумовлене передусім російським вторгненням в Україну, війною у Газі та ескалацією насильства у Судані, зокрема облогою та масовим вбивством у місті Ель-Фашер.«Нині світ переживає вже понад десятиліття стабільно високого рівня насильства. Кожен рік, починаючи з 2013-го, був більш насильницьким, ніж майже будь-який попередній після завершення Холодної війни», — йдеться у звіті. Аналітики також додають, що зростання глобального насильства не обмежується одним регіоном, а відображає ширше погіршення міжнародної безпеки.Це означає, що проблема вже не зводиться до окремих «гарячих точок». Міжнародна система дедалі довше функціонує у середовищі, де війна, ескалація та ризик нового конфлікту стають постійними параметрами політики. І саме це змінює головне питання дипломатії: замість того, щоб щоразу шукати спосіб остаточно завершити конфлікт, держави дедалі частіше змушені думати про те, як стримати його поширення, зменшити ціну насилля і не допустити переходу чергової кризи у масштабнішу війну.

Чи може запобігання ескалації насправді продовжувати війни?

У сучасній дипломатії запобігання ескалації майже завжди сприймається як безумовне благо. Не допустити прямого зіткнення між ядерними державами, не дозволити локальній війні перетворитися на регіональну, зупинити найнебезпечніший сценарій — усе це цілі, які важко поставити під сумнів. Але саме тут виникає питання: що відбувається з війною, яку вдається стримати, але не вдається завершити?«Управління ескалацією може зменшити безпосередній тиск на сторони, змушуючи їх іти на болючі компроміси, створюючи конфлікт, який є прийнятним для тих, хто ухвалює рішення, навіть якщо він залишається нестерпним для тих, хто через нього проходить. Але альтернативою стримуванню може бути значно ширша й більш руйнівна війна. Справжня небезпека полягає не в управлінні ескалацією як такому, а в тому, щоб дозволити йому стати заміною політичній стратегії. Стримування має створювати простір для дипломатії, а не ставати самоціллю», — зазначає у коментарі Тижню австралійський правознавець, один із найвідоміших фахівців з міжнародного права, міжнародних організацій та глобального врядування Саймон Честерман.Тим часом, американський політолог, професор міжнародних відносин Університету Флориди, дослідник міжнародної безпеки та завершення збройних конфліктів Девід Сірокі, спираючись на власні дослідження, стверджує, що післявоєнний мир насправді роблять тривалим дві речі: легітимність, тобто те, чи визнають сторони конфлікту післявоєнний порядок обов’язковим для себе, та організаційна спроможність, тобто те, чи зберігають вони людей, зброю та мережі, необхідні для того, щоб знову воювати.«Мир зберігається, коли принаймні одна з цих складових обмежена. Він руйнується, коли необмежена жодна. Як показують глобальні дані, які ми аналізуємо, припинення вогню є найменш стабільною формою завершення війни — значно менш стабільною, ніж переговорні мирні угоди чи військові перемоги. Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Річ у тім, що вони зазвичай призупиняють насильство, не розв’язуючи основної політичної суперечки та не зачіпаючи спроможності жодної зі сторін відновити бойові дії. Суперечка щодо влади залишається суперечкою, а збройні організації залишаються неушкодженими. Обидва шляхи назад до війни є відкритими», — зазначає він Тижню.Водночас управління ескалацією може породжувати щось подібне на рівні міжнародної дипломатії.«Зниження безпосередньої ціни продовження конфлікту без поєднання цього полегшення з чимось, що або зменшує спроможність сторони, яка воює, вести бойові дії, або підвищує її прийняття врегульованого порядку, усуває нагальність, але не створює завершення. Саме в цьому полягає справжній ризик. Не у тому, що прагнення запобігти ескалації є неправильним. Ризик у тому, що розгляд деескалації як заміни врегулюванню, а не як мосту до нього, як правило, заморожує конфлікт у формі, найбільш схильній до повторення, замість того щоб його завершити», — вважає Девід Сірокі.

Затяжні війни як норма, а не виняток

Сьогодні дедалі більше конфліктів існують роками без жодного з фіналів: вони можуть змінювати інтенсивність, переходити у перемир’я, відновлюватися після пауз і навіть супроводжуватися переговорами — але не зникати. Втім це далеко не нове явище в історії.«Безумовно, у минулому ми мали довші війни, зокрема у ХХ столітті: світові війни, війну у В’єтнамі, ірано-іракську війну 1980-х років та інші. Старіші конфлікти також завершувалися нестабільними режимами припинення вогню, зокрема перемир’ями, які поклали край війні за незалежність Ізраїлю, Суецькій війні 1956 року, війні у В’єтнамі, Шестиденній війні, різним індо-пакистанським війнам та іншим конфліктам. Я погоджуюся, що нині ми маємо затяжні конфлікти, але не впевнений, що це щось нове, оскільки затяжні конфлікти існували й у минулому, хоча деякі з них були громадянськими війнами, а деякі не стосувалися великих держав», — каже Тижню американський політолог, фахівець із міжнародних відносин, війни та військової стратегії, професор політології в Університеті Еморі в Атланті Ден Райтер.Як приклад, він наводить те, що наприкінці 2010-х років Колумбія завершила громадянську війну, яка тривала десятиліттями. «У 1980-х роках було багато затяжних конфліктів, зокрема радянсько-афганський конфлікт, громадянська війна в Лівані та ірано-іракська війна. Крім того, від 1945 року ми спостерігали регіональні суперництва, які коливалися між миром і війною, зокрема, мабуть, найпомітніше — між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Індією та Пакистаном», — додає він.Тим часом, Саймон Честерман зазначає, що у певному сенсі відносно оптимістичний період щодо затяжних конфліктів після Холодної війни був радше винятком.«Змінюється кількість конфліктів, які підтримуються зовнішніми державами, внутрішньополітичними стимулами та глибокими розбіжностями щодо самої легітимності міжнародного порядку. Це може призвести до більш мілітаризованих кордонів, опосередкованих конфліктів і повторюваних криз. Водночас “затяжний” не означає “постійний”. Політичні обставини змінюються, лідери змінюються, і домовленості, які колись здавалися неможливими, можуть стати можливими для розгляду», — каже він Тижню.Девід Сірокі стверджує, що війни, особливо ті, у які активно залучені зовнішні сили, дедалі рідше закінчуються чіткими перемогами або всеосяжними врегулюваннями, які домінували у даних попередніх десятиліть. Його майбутня книга разом з Ерін Дженн та Мілошем Поповичем «Сlіеnts, Rіvаls аnd Rоguеs: Why Grеаt Роwеrs Іntеrvеnе іn Rеvоlutіоnаry Сіvіl Wаrs» присвячена тому, чому великі держави втручаються у революційні громадянські війни. Один із висновків цього дослідження полягає у тому, що зовнішня підтримка часто дозволяє слабшій стороні або стороні, що програє, продовжувати боротьбу набагато довше, ніж вона могла би протриматися самостійно.«Зовнішня підтримка не просто затягує війни. Вона також змінює стимули щонайменше одного спонсора, змушуючи його віддавати перевагу неврегульованому конфлікту над повною поразкою свого клієнта, оскільки поразка сама по собі тягне за собою репутаційні та стратегічні витрати. Якщо затяжний, контрольований конфлікт стає нормою, міжнародна система одночасно зазнає кількох типів втрат», — зазначає він Тижню.Так, вона, наприклад, витрачатиме більше дипломатичних і військових ресурсів на управління одночасними кризами замість того, щоб розв’язувати хоча б одну з них. «Цивільне населення роками житиме в умовах хронічної небезпеки замість того, щоб перейти до післявоєнного відновлення, а держави дедалі більше звикають сприймати насильство низької інтенсивності як прийнятне, що може непомітно послаблювати норму проти війни як інструменту політики, навіть коли всі залучені сторони описують свій підхід як контроль над ескалацією», — вважає Девід Сірокі.

Завершення воєн у ХХІ столітті: виклик у провалі дипломатії чи складності?

Якщо війни дедалі частіше тривають роками, природно постає питання: проблема у тому, що міжнародна дипломатія втратила здатність їх завершувати, чи самі конфлікти стали більш складними для врегулювання? Відповідь, ймовірно, не лежить лише на одному з цих полюсів. Сучасна дипломатія справді стикається з ослабленням міжнародних інституцій, суперництвом великих держав і дедалі меншою довірою до домовленостей. Але водночас змінилася й сама природа багатьох воєн — у них стало більше учасників, зовнішніх покровителів, різних рівнів конфлікту та несумісних цілей.«Дипломатія не може штучно створити домовленість, коли сторони вважають, що час працює на них, розглядають ставки як екзистенційні або залежать від зовнішніх союзників, готових підтримувати бойові дії. Іноді кажуть, що дипломатія може бути найбільш ефективною тоді, коли сторони досягають взаємно болісного глухого кута. Тобто жодна зі сторін не має шляху до “перемоги”, і обидві прагнуть покласти край нинішньому глухому куту. Сучасні конфлікти також, як правило, залучають більше акторів, конкуруючих наративів і менше надійних посередників. Тому дипломатія може виглядати не стільки як переговори щодо однієї великої мирної угоди, скільки як створення низки обмежених домовленостей — щодо гуманітарного доступу, полонених, зброї чи територій, — які поступово роблять можливим ширше врегулювання», — каже Тижню Саймон Честерман.Водночас важливу роль відіграють і структурні зміни: деякі особливості сучасних конфліктів ускладнюють їхнє завершення незалежно від дипломатичної майстерності, сторони часто мають різних союзників і власні причини терпіти патову ситуацію замість поразки чи угоди. Крім того, збройні рухи фрагментуються, тому часто не існує єдиного авторитетного контрагента, здатного забезпечити дотримання домовленості, а сучасні фінансові та логістичні мережі полегшують ослабленій стороні відновлення достатньої спроможності для продовження боротьби з меншою інтенсивністю, замість того щоб бути змушеною рухатися до вирішального результату.«Справжня слабкість дипломатії полягає у тому, що вона погоджується на заходи, які зменшують насильство, але не зміцнюють легітимність і не обмежують можливості, а потім ставиться до цих заходів так, ніби вони є остаточним врегулюванням. Коротке перемир’я, приурочене до свята чи обміну полоненими, або меморандум, який залишає невирішеними основні суперечки щодо виконання, може виглядати як прогрес, але при цьому повністю зберігати обидві умови, що зумовлюють повторення конфлікту. Це політичний вибір, зроблений під тиском часу та в умовах внутрішньополітичних обмежень, а не неминучість, і справедливо називати це дипломатичним провалом, коли паузу в бойових діях публічно описують так, ніби це кінець війни», — зазначає Тижню Девід Сірокі.Тим часом, Ден Райтер невпевнений, що дипломатія сьогодні обов’язково є складнішою, ніж у минулому.«Проблема зараз полягає у тому, що війна в Україні та війна з Іраном стосуються великих держав, а міжнародні посередники мають незначні важелі впливу на великі держави, як це продемонструвала Росія у 2010-х роках, фактично ігноруючи дії ОБСЄ. Великі держави завершують свої війни лише тоді, коли самі цього хочуть — як Радянський Союз, залишивши Афганістан у 1988 році, або США, припинивши свою участь у війні у В’єтнамі в 1973 році. Тому я не думаю, що сучасні конфлікти стали принципово складнішими для врегулювання», — каже він.

Розрив між припиненням вогню та фактичним завершенням конфлікту: приклад війни в Україні

Український досвід після 2014 року показує, що припинення вогню не означає одночасного завершення конфлікту, а у випадку з Росією є лише очікуванням наступного моменту, щоб вдарити зі ще більшою силою.«Припинення вогню не завжди створює стійкі політичні домовленості. Саме так, безумовно, було в ізраїльсько-арабських війнах та конфліктах у колишній Югославії у 1990-х роках. У контексті України, думаю, найімовірнішим способом забезпечити тривале перемир’я було би рішення Росії про те, що продовження конфлікту є надто дорогим. Це мотивувало б її погодитися на припинення вогню, а після підписання відповідної угоди вона не мала би мотивації її порушувати», — каже Тижню Ден Райтер.У глобальному наборі даних, який аналізує Девід Сірокі, йдеться про те, що після припинення вогню конфлікт поновлюється майже у 70% випадків, порівняно приблизно з 51% для переговорних мирних угод і перемог уряду.«Причина не у тому, що припинення вогню передбачає компроміс. Мирні угоди також передбачають компроміс, і якщо їх у статистичних даних належним чином відокремити від перемир’я, то вони виявляються такими ж стійкими, як і рішучі військові перемоги. Причина, через яку перемир’я частіше зазнають невдачі, полягає у тому, що вони, як правило, залишають невирішеною основну суперечку щодо території, гарантій безпеки та політичної влади, водночас залишаючи військові структури обох сторін фактично незмінними», — вважає Девід Сірокі.Він додає, що припинення вогню в Україні без тривалого політичного врегулювання — тобто без надійних гарантій безпеки, узгодженої структури врегулювання щодо спірних територій і певного механізму, який обмежував би здатність або готовність будь-якої зі сторін відновити масштабні бойові дії, — цілком може створити умови для нового витка, а не завершити війну.«Це не означає, що перемир’я не має цінності. Воно може негайно врятувати життя та створити простір для переговорів. Однак політикам і громадськості не слід плутати зменшення інтенсивності бойових дій зі завершенням війни. Це різні досягнення, і мої дані свідчать, що вони мають дуже різну тривалість», — каже Девід Сірокі.

Тема самовільного залишення частини (СЗЧ) — одна з найгостріших. Варто усвідомлювати, що за кожним залишенням частини стоїть реальна людина, її проблеми, втома і вигорання.
Нові контракти — не менш важливе питання. Чи дійсно вони означають реальні строки служби? Адже лунає багато критики щодо цього нововведення.
Говоримо про це з командиром 253-го окремого штурмового полку «Арей» Олександром Грищуком з позивним Македонець.

— Чи виправдано називати бійців у СЗЧ «зрадниками», на вашу думку?
— Та які вони зрадники… Це ті самі хлопці, які у 2022-му самі йшли до військкоматів і тримали фронт. Це наші люди, українці.
Війна — це марафон, а не одноденний спринт. Людина воює рік, два, три. Накопичуються контузії, важка втома, побутовий хаос, сімейні проблеми. Десь бійця не почули, десь не дали часу на лікування, десь просто закінчився психологічний ресурс — і людину переклинило. Вона зробила крок убік і опинилася в СЗЧ.
Я сам на цій війні з 2014 року. Бачив різне і знаю, що таке людське виснаження. СЗЧ — це не зрада. Це глухий кут. Моє завдання як командира — не загнати ще глибше, а подати руку й повернути у стрій.
— «Арей» з початку повномасштабної війни асоціювався з добровольцями Кривбасу. Хто воює в полку сьогодні?
— Я сам із Миколаївщини, це мій рідний козацький край. Наш полк починався з добровольчого кістяка на Миколаївщині, а сьогодні «Арей» — це збірна всієї України.
У нас є хлопці з Дніпропетровщини, Закарпаття, Донбасу, Сумщини, Одеси, Полісся. Нас об’єднує не географія, а дух. «Арей» — це родина з добровольчим корінням.
У нас немає совкової «дідівщини». Командири рот і батальйонів прийшли в «Арей» звичайними військовослужбовцями й повоювали в окопах. Ми не ділимо людей на «старих», «нових» чи «колишніх СЗЧшників». Якщо прийшов у полк — ти воюєш за побратима, а ми робимо все, щоб ти повернувся живим.

— Хлопці бояться першого кроку. Кажуть: «Я зараз залишу заявку, а за мною приїде ВСП», або: «Я залишив майно чи зброю на позиціях, мене затаскають по судах». Як це вирішується в «Ареї»?
— Форма на нашому офіційному сайті та наша гаряча лінія — це не оперативно-розшукова служба. Перший дзвінок чи заявка тебе ні до чого не зобов’язує. Це конфіденційна розмова з юристом і рекрутером.
Щодо майна чи зброї: які б нюанси у тебе не залишилися в старій частині — усе це вирішується в правовому полі. Наші юристи подають необхідні клопотання, і ми проводимо процедуру закриття справи через суд відповідно до закону.
Ти не повертаєшся в ту точку, де стався злам. Ти зараховуєшся до нашого полку, повертаєш собі статус військовослужбовця, відновлюєш офіційну зарплату та соціальні гарантії. Не сиди без копійки. Виходь на зв’язок, і ми запустимо процес.
— Що робити бійцю, у якого фізично здало здоров’я — спина, суглоби, важкі контузії, — і він не може йти в штурмову піхоту?
— В «Ареї» ніхто не кине людину з важкою травмою в окоп.
Перше: ми направляємо на нормальне медичне обстеження та ВЛК. Треба лікуватися — будеш лікуватися.
Друге: сучасна війна — це не лише піхота. У нас розвиваються Сили безпілотних систем, аеророзвідка, РЕБ, зв’язок, ремонтні майстерні, логістика, автослужба. Якщо у тебе варить голова, є досвід чи золоті руки — ти принесеш полку в рази більше користі там, ніж у піхоті через силу.

— Що б ви сказали особисто тому хлопцю, який опинився в СЗЧ, та його родині?
— Ховатися по хатах, боятися кожного стуку в двері — це не твоє життя. Ти воїн. Ти просто оступився.
Не чекай, поки стане пізно. Заходь на офіційний сайт полку «Арей», заповнюй форму або дзвони на нашу гарячу лінію. З тобою одразу зв’яжуться наші юристи та рекрутери. Вони пояснять кожен крок: як закрити справи, як влаштувати переведення, як опинитися в «Ареї».
Чекаємо на тебе в строю, брате. Дотиснемо ворога разом.
— Один зі страхів страх цивільних і тих, хто роками у війську — це відчуття безстроковості. Що насправді міняє новий контракт?
— Оце і є головна проблема. Найдеструктивніше на війні — ти не бачиш краю. Коли минає рік, два, три, а попереду тільки туман і жодної дати.
Новий контракт це відчуття забирає. Це нормальна, чесна чоловіча угода з державою і з нашим полком. У ній є початок і є кінцева дата.
Ти підписуєш контракт на конкретний термін — наприклад, на рік або два роки. Чесно й професійно викладаєшся цей час у полку. А коли термін контракту закінчується — ти отримуєш офіційне, законне право на відпочинок, ротацію, цивільне життя чи перепідписання за власним бажанням.
Ти заслужив повагу, обійняв родину з чистою совістю й відпочиваєш.
— Але ж є хлопці від 18 до 24 років. Мобілізація за віком їх зараз не стосується. Чому їм може бути цікаво спробувати себе на контракті?
— Для молоді новий контракт — це можливість перевірити свої сили й здобути крутий досвід. Ти сам заходиш на наш сайт, обираєш напрямок і посаду, потрапляєш до наших інструкторів. Маєш чіткий термін контракту та хорошу зарплату. Ну й не це теж важливо — хороші перспективи кар’єрного зростання в армії.
— Тут може виникнути запитання: «Але ж “Арей” — це штурмовий полк. Якщо я за фахом механік, ІТ-шник, водій чи медик — мене все одно відправлять у піхоту?»
— Штурмовий полк — це як складний годинник. Щоб десять хлопців виконали завдання на першій лінії, за їхніми спинами має працювати сотня спеціалістів.
У мене в ремонтній роті є чоловік… Після поранення бронежилет носити не може — спина болить. За документами — обмежено придатний. Але в нього золоті руки! Він наші пікапи й броньовики з того світу повертає після обстрілів.
Який сенс мені гнати такого чоловіка з автоматом у посадку, якщо з нього у майстерні стільки користі?
Якщо ти хочеш спробувати себе на спеціальній посаді — працюєш саме там: БПЛА, РЕБ, автослужба, ремонтні бази, медицина, зв’язок, логістика. Розум та цивільний досвід нам потрібні не менше, ніж фізична сила.

— А якщо хтось хоче спробувати себе саме в штурмовиках? Чи реально пройти контракт від початку до кінця й повернутися живим?
— Штурмовий полк — це не курорт. Це найважча і найнебезпечніша робота на війні.
Але є фундаментальна різниця між непідготовленим хаосом і професійною бойовою роботою.
Непідготовлений штурм — це коли людей кидають наосліп. Без зв’язку, без дронів над головами і без евакуації.
В «Ареї» штурмова група йде в супроводі дронів. Коли помічає ворога, вона зазвичай навіть не вступає в бій, а дає координати пілотам FРV… Бій починається, коли вже наших помітили й нема вибору. Й це завжди відбувається з підтримкою з повітря.
Коли ти навчений, екіпірований і працюєш під прикриттям технологій — шанси повернутися досить великі.
Ми в «Ареї» не любимо гучних гасел чи армійського пафосу. Армія — це перш за все люди, повага і довіра. Я нікого не хочу переконувати. Просто пропоную вам випробувати себе й знайти своє місце у нашій команді.
Як долучитися до полку «Арей», як обрати посаду, з ким можна поспілкуватися, якщо є сумніви, — про все це можна дізнатися на сайті полку.

Метью Кляйн — економічний журналіст, чиї матеріали публікувалися, зокрема, у Fіnаnсіаl Тіmеs, Тhе Есоnоmіst та Ваrrоn’s, співавтор книги «Тrаdе Wаrs Аrе Сlаss Wаrs» та автор блогу «Тhе Оvеrshооt». Він поспілкувався з Тижнем про:

фінансовий бік російсько-української війни; те, як довго Кремль ще зможе підтримувати свою економіку на межі можливостей;те, як Україні варто управляти своєю складною фінансовою ситуацією.

— Чи вважаєте, що фінансування Росією війни обходиться невиправдано дорого її населенню? Адже споживання пересічних громадян явно пригнічується державними цілями. І чи матиме це довгострокові наслідки для її економіки?— Думаю, що так. Від початку війни ми спостерігаємо, що споживчі витрати в Росії зростають значно повільніше, ніж виробництво, яке й саме по собі збільшується досить мляво. Це, безумовно, відображає переорієнтацію російської економіки з виробництва цивільних товарів і послуг на військові потреби.Ситуацію також погіршує масштабна хвиля еміграції, насамперед серед найпродуктивнішої частини населення — найосвіченіших і, в багатьох випадках, найбільш забезпечених росіян. Часто країну залишають цілі сім’ї з малими дітьми. Крім того, багато людей загинули на війні, і значна частина з них була у найпродуктивнішому працездатному віці.Отже, з одного боку, ми бачимо перерозподіл ресурсів усередині економіки, який автоматично скорочує можливості для цивільного споживання. З іншого — економіка втрачає людей, які могли б створювати додану вартість, адже ті або емігрували, або загинули. Ці процеси вже завдали російському суспільству відчутної шкоди й матимуть довгострокові негативні наслідки.— У своєму розділі для звіту Кільського інституту ви описали явище прихованого фінансування війни. Корпоративний борг Росії різко зріс, оскільки Кремль змушує банки кредитувати галузі, пов’язані з війною. Як довго російський банківський сектор зможе витримувати накопичення корпоративного боргу, перш ніж це переросте у масштабну фінансову кризу?— Передусім варто окреслити загальний контекст. Від початку війни приріст заборгованості російських нефінансових корпорацій перевищив приріст державного боргу. Попри всі розмови про дефіцит російського бюджету та інші пов’язані з цим проблеми, найбільше зростання боргового навантаження насправді відбулося поза межами державного сектору.Утім, ці процеси взаємопов’язані. Якщо звернутися до російської банківської статистики, яку щомісяця публікує Центральний банк Росії, можна побачити, що основний приріст кредитування припав на компанії, пов’язані з воєнною економікою. Саме це стало одним із ключових джерел фінансування воєнних витрат. Тому, якщо оцінювати лише стан російського бюджету, повної картини ви не побачите. Це принципово важливо розуміти.Тепер щодо питання, як довго це може тривати. Сказати важко. Головна причина полягає в тому, що фінансова криза зазвичай виникає, коли люди винні гроші й не можуть їх повернути. Якщо ж вони заборгували гроші, які уряд може просто надрукувати, така ситуація може тривати дуже довго.Питання насправді не в тому, чи може російський уряд підтримувати цю систему. Він може, якщо захоче. Однак наслідок полягає в тому, що доводиться створювати достатню кількість рублів і вводити їх в економіку так, що це може спричинити вищу інфляцію, ніж їм хотілося б.Від 2022 року у Росії зберігається проблема високої інфляції та високих відсоткових ставок. Частково вони впоралися з цим завдяки запровадженню своєрідного нормування кредитів. Якщо працюєте у привілейованому секторі економіки чи ведете бізнес, який уряд хоче фінансувати, ви можете позичати кошти під нижчі ставки. Усі інші змушені брати кредити під дуже високі відсотки.Якщо читати російську ділову пресу, можна постійно бачити нарікання на надвисокі процентні ставки. Занадто високі, щоб економіка могла зростати.Тут є кілька можливих пояснень. Одне з них полягає в тому, що офіційний показник інфляції неправильний, тобто насправді інфляція значно вища, адже розрив між ставками та інфляцією надзвичайно великий. Інше пояснення в тому, що публічно видима ставка у 14, 15 або 16 відсотків впливає лише на частину економіки, тоді як значно більша чи активніша її частина кредитується під набагато нижчі ставки.Якби ви дивилися на ці дані поверхово, то могли б зробити висновок: «Ну що ж, банки не мають жодного ризику кредитних втрат за позиками, які видали для війни». Адже багато компаній у військовій галузі зараз працюють краще й обслуговують свої кредити ефективніше, ніж до початку війни.Однак тут є певна циклічність. Причина в тому, що російський уряд створює величезний попит. Якщо війна закінчиться і російський уряд перестане купувати продукцію, відповідні компанії можуть раптом стати неплатоспроможними. До речі, частково це може бути причина, чому вони не хочуть припиняти війну.— Ми вже давно чуємо думку, що припинення війни може коштувати Росії дорожче, ніж її продовження. Чи є це справедливим твердженням?— Це складне питання. І тут також постає питання: дорожче для кого?Вочевидь, продовження війни дуже дорого обходиться багатьом людям у Росії. Наскільки я розумію, Росія втрачає десятки тисяч людей щомісяця. Це, безумовно, дуже багато. Це економічна втрата, але також і гуманітарна. Не можна сказати, що продовження війни не має своєї ціни.Також правда й те, що окремі люди, бізнеси й організації виграли від переходу економіки на воєнні рейки. Якщо Росія повернеться до цивільнішої моделі розвитку, ці люди можуть втратити свої переваги. І для них це також матиме свою ціну. Питання полягає в тому, який вплив ці групи мають порівняно з усіма іншими.Загалом цивільна економіка Росії перебуває у гіршому стані через війну. Якщо невелика, але впливова група людей опинилася у виграші, то вся динаміка стає значно складнішою. Тобто можна зрозуміти, чому війна досі не закінчилася, навіть якщо більшість людей живе гірше.— Уже певний час Росія фактично працює в умовах повної зайнятості. Рівень безробіття там практично дорівнює нулю — лише кілька відсотків, нижче за які просто не може опуститися. Чи може настати момент у майбутньому, коли будь-яка подальша спроба збільшити військове виробництво призводитиме лише до неконтрольованої інфляції, а не до зростання виробництва?— Певною мірою вони вже досягли цієї точки, оскільки не змогли суттєво наростити виробництво понад нинішній рівень. У певному сенсі вони вже вперлися в деякі обмеження.Як відомо, вони вдаються до імпорту людей з інших країн — чи то фактично викрадаючи африканців, чи оплачуючи послуги північнокорейських найманців. Тож у багатьох аспектах вони вже досягли цих меж.Я думаю, що частково причина, чому російські витрати не зросли ще більше, полягає саме в занепокоєнні щодо інфляції. Знову ж таки, якщо дивитися лише на публічно доступну інформацію, складається враження, що вони усвідомлюють ці економічні обмеження і не готові тиснути на військовий сектор настільки сильно, щоб створити ще більший економічний дисбаланс, ніж той, який уже існує.Схоже, що в колах російської еліти тривають дискусії. Нині все вказує на те, що Путін більше схиляється до порад Ельвіри Набіулліної та Центрального банку, надаючи перевагу консервативному підходу замість безоглядно нарощувати витрати та знижувати процентні ставки. Саме через побоювання щодо інфляційних наслідків.Мені здається цікавим показником те, що сума коштів, яку росіяни витрачають на імпорт — а це включає багато різних товарів, зокрема й необхідних для ведення війни, — не є особливо великою в доларовому вираженні. Вона також не надто велика порівняно з обсягом коштів, які Росія отримує від свого експорту.Якби вони справді намагалися діяти на повну потужність і не були занепокоєні внутрішніми ресурсними обмеженнями — хай то потужностями заводів чи нестачею робочої сили, — можна було б очікувати значно більшого зростання імпорту.Частково це може відображати чинну ефективність експортного контролю та санкцій. Але я не думаю, що цим пояснюється вся картина.— У вашій статті для того самого звіту Кільського інституту я побачив показову тезу: насправді переважна більшість доходів російського уряду надходить не від нафти й газу, а з інших джерел. Чи означає це, що для Європи та інших країн, які запроваджують санкції, може бути помилковою стратегія аж такої сильної концентрації саме на нафтогазовому секторі? Можливо, варто більше націлюватися на інші джерела російських доходів?— Я вважаю, що підхід має бути максимально комплексним. Пам’ятаю, що говорив про це ще на початку війни, коли точилися дискусії про те, які саме кроки слід робити. Тоді ціни на нафту були значно вищими, а Європа стояла на порозі справжньої енергетичної кризи. Моя позиція полягала в тому, що відмова європейських країн від імпорту російських енергоносіїв є правильним рішенням.Проте таке рішення дорого коштувало б самим європейцям, тоді як шкода для Росії, принаймні на той момент, була б меншою за втрати Європи. Якщо країни не готові нести такі економічні витрати, ефективніше зосередитися на обмеженні експорту до Росії певних товарів.Наприклад, якщо ви — Німеччина у 2022 році, то відмова від імпорту російського природного газу, за умови що у вас узагалі є такий вибір (адже значною мірою саме Росія припинила ці поставки), могла бути необхідним кроком. Але ще ефективнішим заходом було б припинення експорту до Росії таких товарів, як верстати та промислове обладнання.Це стало б значно потужнішим інструментом, оскільки витрати Росії на експорт нафти й газу для Європи становили відносно невелику частку її доходів. Натомість вплив Європи як постачальника промислового обладнання та технологій був би значно вагомішим.Європа не пішла цим шляхом уповні. Звичайно, за минулі роки ситуація змінилася. Європейці значною мірою відмовилися від російських нафти та газу. Але доходи від нафти й газу все ще мають значення. Водночас Росія виробляє багато інших товарів і має багато інших джерел державних доходів.Я й досі вважаю, що найефективніше, що можуть робити союзники України, — це обмежувати доступ Росії до високотехнологічних компонентів.Досі дослідники — наприклад, у Київській школі економіки — аналізують російські системи озброєння та знаходять у них компоненти, вироблені американськими та європейськими компаніями. Вочевидь, наявні експортні обмеження та санкції виконуються недостатньо ефективно, щоб цьому запобігти. Якби контроль був суворішим, це було б надзвичайно результативно.Водночас я не бачу причин не відмовлятися від імпорту російських нафти та газу, якщо існують альтернативи. Це теж варто робити. Але Росія експортує й багато інших сировинних товарів.Я також вважаю, що українська стратегія ударів по російських нафтопереробних заводах виявилася дуже ефективною. Не обов’язково через її вплив на російські експортні доходи, хоча він таки є, а радше з практичної точки зору, адже паливо — один із ключових ресурсів для ведення війни. Якщо у росіян немає пального, їм значно важче переміщувати людей і техніку, забезпечувати фронт.— Чи вважаєте ви, що економічні проблеми можуть стати тим чинником, який змусить Росію сісти за стіл переговорів у близькому майбутньому?— Думаю, що це допомагає. Мені здається показовим, що проблеми цивільного населення помітно загострилися протягом попередніх шести-дванадцяти місяців. Поки ця тенденція триває, уряду стає складніше стверджувати, що це лише поодинокі чи контрольовані проблеми.Дуже складно передбачити, як це вплине на внутрішню політику Росії і як це позначиться на рішеннях щодо продовження війни. Ми знаємо, що в російській історії вже були випадки, коли поєднання військових труднощів і внутрішніх економічних проблем призводило до значних політичних змін. Це відбувалося у 1905 році, у 1917-му. Певною мірою щось подібне відбулося і в 1980-х роках у зв’язку з Афганістаном. Отже, для такого розвитку подій існує цілком очевидний історичний прецедент.Мені здається, що вирішальне значення має поєднання поразок на полі бою та внутрішніх економічних проблем. Економічні проблеми самі собою зазвичай наростають дуже повільно. Складно оцінити, скільки труднощів люди готові терпіти і як довго. Але я справді думаю, що економічні проблеми посилювали б наслідки відсутності прогресу чи поразок на полі бою та робили б їх іще відчутнішими.— Україна зараз перебуває в особливій фінансовій ситуації, коли до половини дефіциту державного бюджету покривається коштом партнерів. На жаль, це створює ситуацію, коли нам доводиться балансувати між короткостроковим виживанням і довгостроковим економічним добробутом країни. Адже навіть якщо війна закінчиться, ми, ймовірно, не будемо отримувати стільки коштів, як зараз. Що ви порадили б Україні? Як нам управляти цією ситуацією?— Це дуже складна ситуація. Якщо подивитися на неї з оптимізмом, то я сказав би таке: ми вже зараз бачимо, що Україна значно більше інтегрована в європейську економіку, ніж п’ять років тому. І я очікую, що після завершення війни ця інтеграція різко посилиться. Вочевидь, головний приз тут — вступ до Європейського Союзу.Думаю, поєднання реальної інтеграції до ЄС і впевненості в безпековій ситуації України було б дуже позитивним сигналом для інвесторів. У довгостроковій перспективі це виглядало б надзвичайно привабливо не лише для донорів, а й для іноземних інвесторів, готових вкладати кошти у відбудову країни.Найбільш позитивними і цілком реалістичними прикладами є країни Вишеградської групи та держави Балтії після їхнього вступу до ЄС. Вони отримали величезні обсяги інвестицій із Західної та Північної Європи. Їхні економіки швидко зростали, а в деяких випадках фактично наблизилися до середнього європейського рівня життя.Тому я не вважаю нерозумним очікувати, що щось подібне може відбутися і в Україні, якщо війна завершиться відносно сприятливим чином. Звісно, найскладніше — дістатися до цього моменту. Але такий сценарій аж ніяк не є нереалістичним.— Ще до війни Україна мала хронічний дефіцит торговельного балансу. Ми імпортували значно більше, ніж експортували, а наш експорт переважно складався із сировини та сільськогосподарської продукції. Водночас рівень споживання не був особливо високим. Як ви порадили б нам виправляти цю ситуацію? Які заходи могли б збільшити споживання та допомогти усунути ці дисбаланси?— Наскільки я розумію, протягом останніх п’яти років українська економіка зазнала справді дивовижної трансформації, частково у відповідь на виклики, пов’язані з війною.В Україні завжди було багато технічних талантів — п’ять років тому вони переважно працювали у цивільних сферах, — і цей людський капітал нікуди не зник. Крім того, значний підприємницький потенціал був вивільнений через необхідність адаптуватися до воєнних умов і протистояти значно сильнішому противнику асиметричними методами.Як я розумію, українська оборонна промисловість сьогодні є однією з найкращих у світі чи дуже близькою до цього рівня. Сам собою цей сектор не може стати основою всієї економіки, але його значення є дуже великим. Я також думаю, що значну частину цих знань і навичок згодом можна буде використати у цивільній сфері. Технології та компетенції, розроблені у сферах безпілотників, програмного забезпечення та пов’язаних із ними галузей, можуть виявитися напрочуд привабливими. Я уявляю, що вони матимуть значний попит як серед глобальних інвесторів, так і серед виробників по всій Європі.Але я хотів би зробити ширше зауваження: у самому факті наявності торговельного дефіциту немає нічого поганого. Особливо якщо ви країна, менш розвинена, ніж її сусіди, яка водночас інвестуєте в те, що підвищує продуктивність та рівень життя. Сам собою торговельний дефіцит не є проблемою. Я не надто зациклювався б на ньому, за умови що цей дефіцит фінансується сталим способом.Наприклад, якщо після війни Україна почне імпортувати великі обсяги будівельних послуг, сучасного обладнання чи подібних товарів, а цей імпорт фінансуватиметься через прямі іноземні інвестиції з Європи, це буде абсолютно нормальним результатом. Більше того, саме такий результат я вважав би розумним і бажаним.Ситуація, за якої Україна буде змушена роками підтримувати торговельний профіцит після війни, у певному сенсі означала б, що вона програла. І це точно не той результат, якого, на мою думку, варто прагнути.

Через трохи більше ніж рік після приходу Фрідріха Мерца до влади у Німеччині дедалі гучніше звучить питання, яке ще кілька місяців тому здавалося передчасним: чи зможе він довести свою каденцію до кінця? На тлі падіння популярності канцлера, зростання підтримки «Альтернативи для Німеччини» (АfD) та нової хвилі внутрішньопартійних проблем у ХДС/ХСС у німецькому політичному середовищі почали обговорювати й можливих наступників Мерца.
«Нинішню дискусію щодо можливої заміни Мерца на посаді канцлера безперечно слід сприймати серйозно. Наразі я не бачу жодних ознак безпосередньої загрози для нього, але останніми тижнями ми спостерігаємо значне невдоволення, яке пов’язане з фундаментальною критикою невиконаних ним обіцянок, даних напередодні федеральних виборів у лютому 2025 року. Будучи лідером опозиції, Мерц багато чого обіцяв: менше міграції до Німеччини, нижчі ціни на енергоносії для німецьких компаній, суттєве покращення економічної ситуації, відповідальну фіскальну політику та значне покращення результатів ХДС на виборах і в опитуваннях, особливо порівняно з “Альтернативою для Німеччини”. Він досяг небагато з цього — що, звичайно, також багато у чому пов’язано з міжнародною безпековою ситуацією щодо Росії та війною в Ірані», — зазначає Тижню німецька політологиня, професорка політичних наук і одна з помітних експерток Німеччини з питань внутрішньої політики, партій та політичних процесів Урсула Мюнх.
Водночас багато прихильників ХДС звинувачують чинного канцлера у тому, що він зрадив їхню довіру, насамперед через його фіскальні поступки коаліційному партнеру — Соціал-демократичній партії Німеччини — та призупинення так званого «боргового гальма».
«Це означає, що критика, яку висловлюють як публічно, так і особливо всередині ХДС щодо того, як він ухвалював і комунікував кадрові рішення під час перестановок у кабінеті міністрів, є лише приводом, а не справжньою причиною критики канцлера. Очікується, що невдоволення Мерцом, який також є головою ХДС, зростатиме протягом вересня: тоді у трьох німецьких землях відбудуться вибори, і, зокрема, у Саксонії-Ангальт очікується, що права популістська партія АfD, яка використовує етнонаціоналістичні та авторитарні аргументи, виступить значно краще за ХДС, який нині очолює там урядову коаліцію. Очікувано слабкий результат ХДС, найімовірніше, буде насамперед покладено на голову партії Мерца — також тому, що колишній генеральний секретар партії, якого інакше можна було би вважати відповідальним, щойно перейшов на урядову посаду», — переконана Урсула Мюнх.
Через те, що падіння особистої популярності Мерца відбувається одночасно зі зниженням підтримки ХДС/ХСС та посиленням «Альтернативи для Німеччини», важко пояснити ситуацію лише невдалими рішеннями канцлера, хоча він і справді зробив низку політичних кроків, які викликали критику. Тому важливо розділити дві речі: чи є Мерц причиною політичних проблем ХДС/ХСС, чи радше — їхнім найбільш помітним проявом?
«Німеччина потерпає від тих самих проблем, що й інші європейські країни: відчуття незадоволеності, фрагментація партійної системи, зростання популярності радикальних правих сил тощо. Водночас манера спілкування та стиль лідерства Мерца відштовхують як широку громадськість, так і його власний електорат і навіть членів його ж партії. Це давні проблеми (саме тому у нього була перерва у політиці), і очевидно, що він уже певний час працює над ними, але, схоже, він не може перестати бути Мерцом», — зазначає Тижню німецький політолог, професор політології Університету Йоганна Гутенберга у Майнці, експерт із німецької внутрішньої політики, виборчої поведінки та правого радикалізму Кай Арцгаймер.
На думку Урсули Мюнх, ідеться про поєднання двох чинників: Мерц припустився значних помилок, але він опинився у дилемі, з якою зіткнувся би будь-який інший поміркований уряд.
«Німеччина має міжнародні зобов’язання — перед Україною, Ізраїлем. Водночас будь-який серйозний і поміркований німецький федеральний уряд має так само враховувати інші європейські держави-члени та ЄС загалом, як і США. Те, що німецька економіка перебуває у глибокій кризі, багато у чому пов’язано зі зміною умов експорту та високими цінами на енергоносії», — каже вона Тижню.
Ті частини електорату, до яких звертаються «Альтернатива для Німеччини» та Ліва партія, більше не хочуть нести витрати цих зобов’язань.
«Вони прагнуть іншого визначення політичних пріоритетів — на користь внутрішнього населення та вітчизняних компаній. Тому цілком справедливо сказати: політичному центру у Німеччині зараз дуже важко: значна частина населення, особливо у східнонімецьких землях, побоюється падіння рівня життя, що космополітична та міжнародно солідарна політика останніх років і десятиліть велась за їхній рахунок — і саме тому вони більше не хочуть такої політики, а також відкидають її представників і, відповідно, помірковані партії центру», — каже Урсула Мюнх Тижню.
Хто може стати потенційним наступником Мерца?
Дискусія про можливу зміну Мерца наразі залишається радше політичним сценарієм, який обговорюють у медіа та всередині консервативного табору, ніж реально запущеним процесом зміни канцлера. Перші помітні розмови про можливого «запасного канцлера» з’явилися навесні, коли німецькі медіа назвали серед потенційних альтернатив прем’єр-міністра Північного Рейну-Вестфалії Гендріка Вюста — сам він ці припущення публічно відкинув.
У липні тема отримала новий імпульс на тлі кадрової кризи у парламентській фракції ХДС/ХСС та відставки Єнса Шпана: німецькі ЗМІ обговорювали не лише його наступника, а й те, як кадрові перестановки змінюють внутрішній баланс сил навколо Мерца. Водночас призначення Торстена Фрая главою фракції за підтримки 91,9% депутатів стало сигналом, що, попри зростання критики, канцлер поки зберігає значний контроль над союзом.
«Я не впевнений, що ми справді вже говоримо про наступників. За Мерца ХДС повернувся праворуч. Він став лідером, тому що більшість партії хотіла розриву з епохою Меркель, прихильники якої тепер опинилися у меншості. До недавнього скандалу Шпан — ще більш правий, але значно молодший — був би головним претендентом, але він пішов у тіні скандалу, а також відштовхнув багатьох у партії. Прем’єр-міністри земель Північного Рейну-Вестфалії та Шлезвіг-Гольштейну, Вюст і Гюнтер, користуються великою повагою, і їх часто називають потенційними лідерами партії (хоча обидва заперечують, що зацікавлені в цій посаді). Обидва очолюють коаліції із Зеленими, тож багато хто у партії, ймовірно, сприймав би їх як надто ліберальних. Крім того, вони, схоже, щиро задоволені своїми нинішніми посадами», — зазначає Тижню Кай Арцгаймер.
За словами Урсули Мюнх, оскільки Шпан більше не є головою парламентської фракції Союзу у Бундестазі, він як потенційний наступник на посаді канцлера наразі виключений.
«Залишаються лише двоє прем’єр-міністрів земель: прем’єр-міністр землі Північний Рейн-Вестфалія Гендрік Вюст (ХДС) та прем’єр-міністр Баварії Маркус Зьодер (ХСС). Обидва варіанти не є особливо ймовірними — у Північному Рейні-Вестфалії навесні 2027 року мають відбутися земельні вибори, а Маркус Зьодер стикається з застереженнями принаймні у частині ХДС через його тодішню протидію під час федеральної виборчої кампанії 2021 року кандидату у канцлери Арміну Лашету», — каже вона.
На думку політологині, Вюст представляв би політику Союзу, яка відкривається до партії «Союз 90/Зелені» і є досить відкритою до політики лівіше політичного центру.
«На мій погляд, саме це говорить проти нього: я не бачу, щоб такий курс наразі був бажаним усередині Союзу. Зьодер більше виступає за консервативнішу політику, хоча це краще сприймається значною частиною електорату, йому, ймовірно, було би складніше знайти одного або навіть двох коаліційних партнерів. Боріса Райна, прем’єр-міністра землі Гессен, також називають ще одним можливим варіантом. Однак він абсолютно невідомий німецькій громадськості», — переконана Урсула Мюнх.
Тож у такому разі усі троє прем’єр-міністрів земель зіткнулися би з проблемою, що вони не мають опори — і, передусім, мандата — у німецькому Бундестазі.
«Жоден із них раніше не був депутатом Бундестагу. Для всіх трьох перехід на посаду федерального канцлера протягом нинішнього законодавчого періоду означав би розрив із їхньою кар’єрою як земельних політиків. Звичайно, усі троє набули значного досвіду у федеральній політиці як прем’єр-міністри земель — але лише через важливий Бундесрат, федеральну палату. Не через Бундестаг — парламент, який є значно важливішим для політичної підтримки федерального канцлера», — пояснює Урсула Мюнх.
Та й дискусію про майбутнє Мерца складно відокремити від ширшої проблеми, перед якою опинилася ХДС/ХСС: як повернути виборців, не допустивши подальшого посилення АfD.
«Здається, сьогодні все її посилює. Заміна чинного канцлера — рідкісний і відчайдушний крок. Якщо вони хочуть це зробити, то це потрібно було би зробити скоро — можливо, після земельних виборів у вересні. Водночас додам, що за частковим винятком деяких земельних партій на сході (які навряд чи висунуть потенційного наступника), підтримка України, оборони та європейської безпеки здебільшого не викликає суперечок усередині ХДС», — каже Тижню Кай Арцгаймер.
Тим часом, Урсула Мюнх уточнює: зміна керівництва Союзу на Вюста або Зьодера, хоч і могла би принести покращення з огляду на нинішні низькі показники особистої підтримки Мерца в опитуваннях, не змінила би фундаментальної проблеми — слабкої економічної ситуації та втрат в експортній економіці, а також нинішньої орієнтації політики у сфері безпеки та підтримки України. Але є «але».
«Якщо партії Союзу продовжать слабшати і АfD у найближчій перспективі потенційно зможе сформувати федеральний уряд (чого наразі не очікується), це безпосередньо вплине на політику Німеччини щодо України: АfD має намір зближуватися з Росією», — наголошує вона Тижню.