Український тиждень

Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на свої сторінці в фейсбуці повідомив, що на початок листопаду список людей літератури, яких убила російсько-українська війна, налічує 309 імен (у лютому їх було 289).
Вони зазначають так: «Росія вбиває людей, чия праця творить нашу культуру: поетів, прозаїків, перекладачів, редакторів, дослідників, бібліотекарів. Опорний список документує ці втрати та називає тих, кого ми втратили. Для нас важливо, щоб їх знали за написаним, перекладеним, дослідженим. Тому робота над списком продовжується пошуком текстів і відтворенням біографій — щоб зберегти доробок цих людей та їхню присутність у культурі. Висловлюємо співчуття рідним, друзям, колегам і побратимам загиблих. Дякуємо всім, хто довіряє нам спогади, передає матеріали та допомагає уточнювати факти. Ми розуміємо, наскільки чутлива ця розмова, і поважаємо час, якого кожна людина потребує після втрати».
«Недописані» також подають оновлену частину списку:

Нагадаємо, що у вересні проєкт повідомив про те, що вони запускають сайт. На ньому можна докладніше дізнатися про представників і представниць української літератури, які натепер загинули через війну з Росією.
На сайті можна подивитися письменників за такими рубриками, починаючи з 2014 року: Проза — Поезія — Есеїстика — Художня література — Дитяча література — Літературознавство — Переклад — Нон-фікшн — Промоція літератури — Видавнича справа — Бібліотечна справа та архіви — Редактура — Освіта та наука.
Проєкт «Недописані» було засновано в 2023 році, і це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».

Євген Сверстюк провів сім років життя в таборах і п’ять років на засланні. Після повернення до Києва 1983 року він і далі зазнавав переслідувань: за ним стежили, його родину переслідували, сам він не міг повернутися до повноцінної професійної діяльності (першу книжку зміг видати в Україні лише 1993 року). Але він не припинив писати, організовувати культурне життя, гуртувати людей. Не відклав життя до кращих часів і не дозволив репресіям стати його єдиною біографією.
Один із його життєвих уроків — не дозволити злу визначати правила твого життя. Євген Сверстюк називав речі своїми іменами, писав про злочини радянської системи, зберігав пам’ять переслідуваних у різний спосіб — зокрема, запровадив Вечір зимових Василів (Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в різдвяні дні). І водночас, пам’ятаючи про національну й особисту кривду, Євген Сверстюк не дозволяв ненависті й озлобленню визначати своє існування. «Поле національної незалежності оживає і зеленіє тоді, коли найкращі приносять на нього усе найкраще, що мають», — вважав дисидент.
Інший його урок — не поступатися гідністю й не йти на компроміс із совістю навіть тоді, коли це невигідно або небезпечно. Він не погоджувався на відзнаки й суспільне визнання ціною мовчання, не боявся виступити проти більшості, якщо вважав її позицію несправедливою. Умів відсторонитися від людей і середовищ, де порушувалися його моральні принципи. Євген Сверстюк вбачав свою місію в тому, щоб «пробуджувати гідність, зберігати гідність і називати явища навколишнього життя своїми іменами (в міру розуміння), часто викликаючи не тільки підтримку, але й невдоволення та ворожнечу».
Ще один його життєвий урок — зберігати пам’ять і продовжувати робити свою справу навіть тоді, коли обставини вимагають від тебе лише виживання: «Природа тим взагалі не цікавиться. Але культура передбачає зберігання пам’яті. Маю смуток, коли бачу людей, що затоптують і заплутують сліди і не почувають відповідальності за слово. Брак відповідальності, брак поваги, байдужість і зневага — це завжди початок катастрофи. Дивуюсь, коли бачу безтурботних людей, які бездумно колупають дно нашого спільного корабля. Або йдуть куди попало і переступають через кого попало. А в очах порожнеча й негація…»
Покоління Сверстюка знало, що сталося з тими, хто не пристосувався, — і все одно не обирало безпечного мовчання. Хоча дотримуватися принципів бувало непросто. В есеї «Поет про поета» Сверстюк пише про те, як його покоління жило зі знанням про масові репресії 1930-х: «Молодь воліла долю розстріляного Косинки чи саморозстріляного Хвильового, аніж долю радянського поета-лавреата-академіка… Хоча примірювати долю і нести долю — це не те саме…»
З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох відбулася наймасовіша страта. Енкаведисти розстріляли 1111 людей, зокрема 287 українців і пов’язаних з Україною осіб. Тоді радянський режим убив Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Леся Курбаса, Миколу Куліша та інших яскравих постатей. Цей злочин проти людяності виконавці цинічно присвятили 20-річчю Жовтневого перевороту.
Дисиденти жили із цим знанням про непокаране зло, і це визначало їхні погляди і дії. В есеї «Моє повернення» Євген Сверстюк міркує про «призначення господаря, що успадкував руїну, оточену наймитами лукавими, корисливими хижаками і найприкріше — розгубленими і безпорадними людьми».
Сьогодні, коли ми знову стаємо свідками масового терору проти цивільних, цифри загиблих не мають ставати статистикою. Не звикати до насильства, не погоджуватися з безкарністю, зберігати здатність називати зло своїм ім’ям і не дозволити руїні визначати образ нашого майбутнього.

Ця історія почалася у 2013-му, коли вийшов «Док1» Артема Чеха (автор відомий скептичним ставленням до своєї ранньої прози, але й ми маємо добру пам’ять). 16-річний Дюша Левченко марить себе то художником, то поетом, але поки не визначився. Закохується у 26-річну Варю, яка таки є мисткинею і живе зі своєю приятелькою-колегою в старому будинку на Олегівській, Дюша дотепно зве його «будинком художника». Про страждання і становлення юного циніка Дюші він сам нам і розказує.
У тому романі є одна напрочуд симпатична деталь-цитата. З неї ж починається і новий роман Чеха «Ми тебе не чекали».
Старша жінка Фріда, яка пережила революції, погроми, війни, еміграції та повернення, дарує Дюші на день народження двадцять п’ять радянських карбованців, перепитуючи, чи не мало малому четвертака для щастя. Сума чимала, та вже кінець 90-х, і радянські гроші вже не ходять. Але Фріда в це не вірить, бо гроші то є гроші. У першому ж абзаці нового роману Музикант, трішки старший за Дюшу, розказує, як у 1974 році, 16-річним, отримав у подарунок на днюху 25 рублів, купив у швейцара-спекулянта блок «Вінстона» і перепродав дорожче, а тоді придбав собі перший магнітофон «Шарп». Дюша з «Доку1» ті свої гроші зберіг як сувенір. Музикант же зробив їх базовою частиною професії й особистості, ну просто бо встиг раніше народитися. А Дюша народитися запізнився й усюди тепер запізнюється на 10 років. Музиканту нині п’ятдесят п’ять, прямо сьогодні виповнюється. В кінці прологу він загине десь поблизу «палаючого Міста», з якого вийшли останні українські бійці. А художник, який слухав цю Музикантову історію про 25 карбованців, оселиться в гирлі вулиці Олегівської поблизу будинку, де жили дівчата-художниці, в одну з яких він замолоду був закоханий…
Перегук тих двох купюр у 25 рублів і цих подільських вулиць — дещо більше за деталь-цитату. Історію того напівзабутого Дюші Артем Чех активно інтегрує в сюжет «Ми тебе не чекали». Він робить свій давній роман чимось на кшталт затертого спогаду, чимось, що трапилося не з тобою, але ти це пам’ятаєш (така джармушівська техніка, в дусі «Мерця», вибачте за те, що розумієте). Історія Дюші з раннього роману Чеха повністю стає спогадом із минулого Івана Труша, героя роману теперішнього (він навіть згадає, що в «будинку художників» чомусь назвався Андрієм). 2023 рік, історія нарешті сягає кульмінації — й тієї ж миті стає відчуженим спогадом: «Труш відчував у грудях рух чогось повільного, об’ємного і мертвотного. Так рухаються спогади, які не був здатен свого часу подолати. Так рухається біль минулого». Але саме ці 25 карбованців з історії Музиканта — саме Музиканта, а не Труша, яку той устигне розказати перед смертю єдиний раз, коли ми почуємо його живий голос, — це міркування про альтернативу для цілих поколінь, а точніше, про її відсутність, альтернативну відсутність.
Позаяк «Ми тебе не чекали» — трішки про тих, хто поспішив народитися, а трішки про тих, хто народитися спізнився. І сильно про тих, хто не встиг. Для роману в назві якого прописаний хтось, хто прийшов зарано, така тема звучить сильно, хоч і не аж так прямо.
Трушеві сорок три. Так, головний герой «Ми тебе не чекали» — повний тезка знаного галицького імпресіоніста-сонцепоклонника. (Цей новий Труш так само є митцем, він скульптор.) І скажіть, що на згадку імені Іван Труш ви не бачите самітну сосну, га? Ясно, що саме її бачите. І ясно, що високо оціните репліки в романі штибу «понад усе Труш бажав стати самотньою сосною посеред цього степу». Ще й у відповідному контексті: боєць єдиний уцілів на позиції поблизу вщент зруйнованого і тепер окупованого міста, пробирається до своїх. То він воліє стати сосною у північно-східних степах України, «особливістю в цих просторах». Боюся, що це означає стати орієнтиром на передньому краї і, напевно, пристріляною точкою. Меланхолія Труша-художника вмить перетворюється на пекельну небезпеку, що її відчуває його тезка-сержант. А сосна — вона ж та сама.
Відсилки до картин Труша в романі Чеха — не ігровий прийом. Вони прицільно створюють відповідну емоцію мінливості моменту. Буквально і метафорично імпресіоністичні, вони показують, наскільки значення символу залежить від зміни контексту. А ми, між іншим, усередині роману, який обмірковує ідентичність, себто знову і знову обговорює значення й символи, зрозумілі певній групі людей.
Отже, Іван Труш дивом вибирається живим з-під Бахмута. (Місто тут уголос не назване, але його легко впізнати.) Дивом — у буквальному значенні: надприродна подія, що не суперечить базовим природним законам.
Поки дивом урятований Труш вибирався з палаючого Міста, тікав з полону, відлежувався в дружньому бліндажі і заліковував рани у неглибокому тилу, медіа опублікували інформацію: відомий художник і весь загін, яким він керував, загинули в бою за Місто. Вцілілий Іван подумав-подумав і не став спростовувати інформацію. Навіть шрам на спині під лівою лопаткою, куди прилетів уламок вибухівки, зберігає форму уламка й нагадує чимсь місце від відрізаного чи ще не пророслого крила, а ще більше слимака, — той шрам добре гоїться й ніби не потребує особливого догляду. Про пережите в тілі Труша мало що нагадує. Окрім шаленого бажання вдати, що він не вижив, і сховатися від усіх.
Минуло три місяці. Іван живе в Києві в орендованій квартирі. Штраф за куріння на балконі — сто баксів, але він смалить одну за одною у витяжку. Подумує зламати двері у свою майстерню поблизу Кирилівки — ключі-бо загубив десь на сході, але ніяк не збереться, хоча в майстерні зберігається його колекція картин (коли він туди потрапить, з’ясується, що колекцію хтось розграбував). Іван не озивається ані до друзів, яких у нього де-факто нема, ані до Зої — дружини, що от-от і формально стане колишньою. Фактично ж вони розсталися вони два місяці тому, Зоя вже давненько живе з якимось доктором Гансом десь за кордоном, має нову роботу і нове життя… Труш поволі зникає з контактів і знаків матеріального світу. За власним бажанням. Погано чоловіку.
Єдиний його контакт із зовнішнім світом — бариста Зоя. Тезка його дружини щойно відрила кав’ярню в колишній бібліотеці: біло-стерильну, стильну, але чимось схожу на морг. Там іще нема відвідувачів, але є оця дівчина, котра Труша впізнала: бувала на його лекціях якось. Зоя ця — як не заплаче за ним, то, може, хоч скривиться, незнайома, але нечужа — затримує Труша у світі тилового Києва, в еклектиці повільного Подолу. Зоя чекає на відомості про чоловіка, який зник на фронті.
Труш п’є свій флетвайт (ой який теж симпатичний символ: гіркота міцної кави, яку приховує тонкий шар солодкості молока) і мріє повернути собі колекцію, а передовсім папку Заливахи. «Отих “закарпатців”, “Стареньку” Плаксія, олівцеві малюнки Зарецького, а головне — папку Заливахи, ту саму грубу папку нестандартного розміру з роботами Алли». Колись у «будинку художника» в новій версії подій замість 25 карбованців Фріда подарувала Дюші-Івану папку з малюнками й ескізи, що їх передав на зберігання Опанас Заливаха. Міський міф про те, що існує така-от колекція невідомих робіт Алли Горської, ще й із її описом, котрий підтверджує їхню оригінальність, Чех буквалізує. Тут ця папка існує, а згодом стає основою для експозиції. І виставка ця протриває лише день. У цей день ховатимуть Івана Труша, який так і не наважився відкритися своїй родині.
З ідеєю приватної колекції живопису (тим паче картин загублених чи неіснуючих) кореспондує розлога сцена з початку роману. Повз загін Труша проходять бійці, що вийшли з Міста. Кожна група називається останніми, хто виходить. Поки не прийде наступна, теж остання. І там є репліка, адресована уже тим двом уцілілим з загону — Трушеві й Музиканту: «Це ви останні, — сказав він спокійно. — Беріть зброю і валіть. Ви свою роботу зробили». Вони — теж колекція. Останні збираються в колекцію з такої собі «папки Заливахи», в загублений архів ненаписаних шедеврів. А з погляду куратора колекції краще не розділяти: даруйте мені цей цинічний коментар, насправді він конгеніальний інтонації роману. Загін Труша — «придаточні», приданий загін, кілька разів буквально ті, хто виходять з Міста, кажуть, що їх не шкода через це. Коли ми накладемо на ці фрази й на розклади лінійних і приданих, то перед нами опиниться не лише історія Івана, а конфлікт постійної й пересувної експозицій, те, що породжує смисл і те, що набуває значення.
Так, це таке саме зауваження про тимчасовість і мінливість, як і саме ім’я Труша. Але страшніше, але прозоріше, але з чітким натяком на нібито твіст у фіналі роману (він не має бути твістом, він насправді не має дивувати, нас готують до фіналу послідовно). Колекціонування — потреба в контролі: систематизовані предмети міняють свою природу, небезпека стає керованою. Труш — колекціонер у вузькому сенсі. «Ми тебе не чекали» — опис колекції в широкому сенсі, де куратор є мірилом усіх речей, що існують.
А можуть підказки бути простішими? Та запросто і достолиха! Солдат, який допомагає Трушу вийти з-під Міста, кидає йому на прощання: «Се времан деґюляс». Французька, ясно. «Як це паскудно насправді». Кіно Годара з Бельмондо, класика з кінокласики, остання фраза застреленого героя перед смертю. Його жінка недочула і перепитує, що сказав помираючий. Полісмен перекручує, випадково чи ненавмисно: «Яка огидна жінка». Ну от прошу, викривлене повідомлення того, хто помирає… Вибачте, якщо для когось це спойлер. (Ніби ви й без мене не знали, що Чех уміє працювати з інтертекстом, на п’ять з п’яти уміє.)
Іван Труш приходить на власний похорон. Саме з цією подією нібито кореспондує назва роману. Він боїться почути у відповідь: «Ми тебе не чекали», — а не: «Диво ж яке, ти смертю смерть подолав, алілуя». Воскреслий дивом Божого втручання навряд потішився б репліці від першого стрічного: «Ой, знову ти?». Та більше: уявіть, як за Лазаром і Христом з печери, ніби з палаючого Міста, виходять і виходять воскреслі, і питають їх: «Ну, ти вже точно останній? Чи хтось іще буде?». Сцена на похороні страшна і гротескна. Хоча ніхто нічого і не говорить, його появи не вітають. Ну бо це не той світ, де ті, що в гробах, говорять до тих, хто смерть подолав. Дисконект-бо, понімаєте. «Ми тебе не чекали» — дуже саркастична проза, щемка і саркастична, так Артем Чех уміє теж на п’ять із п’яти. Я прошу не спрощувати до того, що це книжка про повернення бійця з фронту у світ, де на нього ніхто не чекає. Звісно, про це теж. Але так ми її злочинно спростимо. З Одіссеєм Труша уже не порівняв хіба лінивий. Одіссей невипадково ридав на березі Ітаки, як ображений на несправедливе життя хлопчик… Чи образа на несправедливу смерть має бути меншою? Хіба що значно більш непродуктивною. Звідси й сарказм історії, що її розказує Чех. Чесної історії, трушної, далебі.

Книжки, схожі на «Ми тебе не чекали»
«Очима клоуна» Гайнріха Бьолля назву передовсім: цим романом Чех надихався, про що говорив у інтерв’ю. Певна подібність з «Ловцем у житі» Дж. Д. Селінджера і «Покійним Маттіа Паскалем» Луїджі Піранделло — dеtесtеd. Ще згадаю кілька творів, де головний герой має жагу і потребу колекціонувати, яка визначає його як персонажа: «Хибний світанок» Едіт Вортон, «До ночі» Майкла Каннінгема, «Музей невинності» Орхана Памука, «Щиголь» Донни Тартт. Ну, і оскільки Чех пише роман про Місто й осібно про Поділ, то не згадати «Міста» Валер’яна Підмогильного не можна, а Татарка і Щекавиця хоч-не-хоч навіюють бажання перечитати прозу Євгенії Кононенко.

Відзначення ювілею Олега Ольжича 2027 року потрапило в перелік того, що нещодавно збурило поляків, поруч з річницею УПА і Романа Шухевича.
Олегу Ольжичу належить одне з почесних і незаперечних місць в українському пантеоні. Поет, археолог і член проводу Організації українських націоналістів лишався вірним ідеї України і спроможним на чин до останнього подиху.
Олег Ольжич має що сказати нам сьогодні, коли ми шукаємо, на що спертися під час тривалої виснажливої війни.
Ольжич — це приклад людини високої інтелектуальної культури, яка свідомо обрала шлях боротьби. Він не похитнувся в часи найтяжчих випробувань, підпілля та екзистенційної загрози. До того ж він був здатен піднятися над моментом і побачити масштаб історії, коли здавалося, що буря ось-ось змете все звичне життя.
Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
У своїй статті «В двадцятиліття», що вийшла в місячнику культури «Пробоєм» 1940 року, Ольжич озирався на здобутки Української революції 1917–1920 років. Це співзвучно з тим, як ми щороку в річницю Революції Гідності оглядаємо пройдений шлях. 2014 рік став точкою відліку багатьох процесів у новітній українській історії та культурі — подібним для покоління Ольжича був 1917-й.
Олег Ольжич переконаний, що запорукою перемоги став момент, коли ми здобули внутрішню свободу:
«…революція 1917–20 рр. стала для України великою гранню і межевим каменем її майбутнього.
Найбільшим скарбом, який винесла Українська Нація з 1917–20-х років, є духова суверенність. Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність відтоді самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовости — в майбутньому. Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав’язала до цієї традиції, ідейно рівна з її найкращими виявами.
Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться ніяких уже фізичних ударів. З почуттям вищого благословення на чолі, назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом стріває негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде».
Читайте також: Остерігаймося руїнників: поради від Олега Ольжича на майбутні вибори

22 жовтня в український прокат виходить фільм Валентина Васяновича «За Перемогу!». Події кіно відбуваються в Україні після закінчення війни, коли суспільство поступово намагається пристосуватися до мирного життя. Проте завершення бойових дій не означає автоматичного зникнення всіх труднощів. Персонажі стикаються з новими, часом абсурдними обставинами, у яких їм потрібно знову визначити своє місце в суспільстві, знайти професійний шлях, налагодити взаємини з оточенням і зрозуміти, як рухатися далі.
Режисер так сам каже про свій проєкт: «Звісно, ця історія не є документальною правдою, але дуже близька до правди. Всі ці події, котрі там розвивалися, списані або з мого життя, або з життя моїх найближчих друзів. Драматичні ситуації, котрі відбуваються з розлученнями, на жаль, відбуваються з моїми друзями також». В іншому інтерв’ю Валентин Васянович уточнив таке: «Війна почалась — і після певного етапу прийняття цієї страшної події я відчув, що маю якось відрефлексувати, знімати щось важливе. Спершу думав про військову драму, пробував робити документальні речі, але це мене відштовхувало. Поступово визріла інша тема: мої друзі переживали розлучення, моя дружина з дитиною теж були за кордоном. Ми наче й мали добрі стосунки, але дистанція робила свою справу. І я зрозумів — це і є головне, про що варто говорити. Адже під час війни розлучень стало набагато більше, і, ймовірно, після війни ця хвиля тільки зростатиме. Так виникла історія, яка частково складається з мого досвіду й досвіду друзів. Вирішив грати головну роль сам, тож розповідав про себе — щиро та з іронією».
Відмінною рисою стрічки є участь у ній режисера та його давніх творчих партнерів, які виконують ролі самих себе. Серед них — Валентин Васянович, художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський і продюсер Володимир Яценко. Завдяки такому підходу межа між художнім вимислом і справжнім життям стає менш помітною.
Кінокритик Дмитро Десятерик так пише про фільм у своїй рецензії: «В “За перемогу!” вже ціла група отаких розгублених, неприкаяних чоловіків, причому грають вони під власними іменами […] У них одна й та сама проблема: їхні дружини разом із дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення і не хочуть вертатися в Україну. Ось Валентин і намагається зняти кіно про це – і як терапію, і тому, що у фільмах Васяновича професія дорівнює долі. Валентинова дружина Софія (Марʼяна Новікова) з донькою давно в Австрії, але він не хоче й не може до них доєднатися, знаючи, що потрібен лише в Україні, тож справа йде до розлучення. У реального Васяновича, до речі, в цьому сенсі все гаразд, але, як каже Валентин, в основу сценарію лягли історії багатьох його друзів».
«За Перемогу!» — чергова режисерська робота Валентина Васяновича, відомого за фільмами «Атлантида», «Рівень чорного» та «Відблиск».
Перший показ картини у світі відбувся в межах 50-го Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Стрічка стала першою українською роботою, яку включили до конкурсної програми Рlаtfоrm ТІFF. Цей конкурс представляє фільми з оригінальним авторським підходом і виразним режисерським баченням. За результатами фестивалю картина отримала головну нагороду програми.
В Україні фільм також здобув визнання на 17-му Одеському міжнародному кінофестивалі, де його відзначили одразу трьома нагородами. Стрічка перемогла в номінації найкращого українського повнометражного ігрового фільму, отримала відзнаку журі Міжнародної федерації кінопреси FІРRЕSСІ, а також спеціальну нагороду від МЕGОGО.

Є люди, чий життєвий шлях здається доброю ілюстрацією того, що неподоланих перешкод немає. Коли ми шукаємо орієнтири в часи випробувань, варто прислухатися до тих, хто вижив у жорнах історії, зміг вибудувати власну успішну долю і змінити світ довкола.
Богдан Гаврилишин — саме з таких. Хлопець із тернопільського села, який у 18 років пройшов нацистський трудовий табір, важку фізичну працю, голод і відчайдушну спробу втечі. А після війни, опинившись у таборі для переміщених осіб без жодних гарантій на майбутнє, наважився на радикальний крок — виїхати до Канади й стати звичайним лісорубом. Вже за кілька років канадські газети вийшли з сенсаційними заголовками про українського лісоруба-іммігранта, який склав іспити й вступив до Університету Торонто. Це був початок сходження людини, яка створила себе сама.
Здобувши фах інженерно-економічного спрямування, Гаврилишин став топ-менеджером світового рівня, виступав співавтором концепції сталого розвитку та консультував уряди в розв’язанні кризових ситуацій. Та хоч би де він був, потискаючи руку найвпливовішим людям світу, він представлявся з незмінною гордістю: «Гаврилишин, українець».
Його рецепт стійкості для особистості та суспільства полягав у розумінні ефективності. Як гуру з антикризового менеджменту, він вірив: вихід із будь-якого занепаду пролягає через формування критичної маси компетентних, освічених і принципових людей. Саме тому він інвестував свої ресурси і час у молодих українців, щоб вони вивчали найкращий європейський досвід і поверталися змінювати власний дім.
У сторіччя Богдана Гаврилишина пропонуємо звернутися до його книжки «До ефективних суспільств», що містить рецепт того, як вистояти й збудувати державу, якою можна пишатися. Перший варіант книжки Богдан Гаврилишин написав англійською 1979 року, в 1990-му вона вийшла друком українською (автор повернувся на Батьківщину в 1988-му, як він пише – «щоб в якийсь спосіб почати формувати незалежну державу»). Він вірив в майбутнє України і закликав «велико мріяти». У післямові до видання 2009 року Гаврилишин пише:
«Україна народилась у радості й без зайвого болю. Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу, — все це залишило глибокі сліди. Послабилися національна свідомість, гордість, самопошана, патріотизм. Закоренилися різні комплекси, дещо хибне розуміння місця України у світі. Мова і культура корінного народу опинилися під серйозною загрозою. Саме на такому тлі треба аналізувати, що сталося за останні 20 років, і думати про те, що має статися в наступних 20.
Відроджена Україна була інституційним «малям» і переживала дитячі хвороби. При владі лишалися люди, виховані за радянського періоду. Початковий економічний стан був дуже поганий. Треба було творити інституції незалежної держави. З’явилося багато іноземних радників, які, однак, не виявляли великого натхнення й зацікавленості, також були вітчизняні політичні опортуністи та бізнесові паразити. Демократії важко процвітати на пострадянському ґрунті. Тому зловживання владою і некомпетентність залишаються й на даний час.
Держава, однак, закріпилася. Вона є. Були вже позитивні періоди (літо 1996 року, 2000–2001 роки). Найважливіше — Помаранчева революція, яка виявила справжню якість і потенціал більшості народу, закріпила демократію. Фундамент у нас тепер досить солідний. Базуючись на ньому, на зміні поколінь, можна бути оптимістичними в оцінці майбутнього. Треба, проте, бути терплячими, бо пройде ще 15–20 років, аж поки ми очистимося від усіх наших інституційних хвороб, змінимо суспільний лад, станемо на впевнений шлях розвитку, ввійдемо до групи країн, які можуть собою пишатися…
Доля України в руках українців.
Будемо сподіватися, що ми готові до такого виклику».
Розмірковуючи над тим, що допоможе здолати тягар колоніальної спадщини та сформувати міцний інституційний фундамент, Богдан Гаврилишин бачив головну рушійну силу у творенні нової провідної верстви:
«Які основні передумови, щоб Україна досягла стану “нормальної держави” з вищезгаданими характеристиками? Найголовніше — це прихід до влади в усіх її гілках і на всіх рівнях нової справжньої політичної еліти, яка була б більш професійною і патріотичною, готовою працювати для суспільства, а не тільки заради власних інтересів. Це люди, які б не несли на собі тягар радянської спадщини і не діяли як чиновники колонії, хоча пам’ятали б про високий рівень науки й освіти у природничих науках, досить добру систему охорони здоров’я у Радянському Союзі. Ці люди знатимуть іноземні мови, читатимуть першоджерела, спілкуватимуться з іноземцями прямо, а не через перекладачів. Це люди, які вже виросли із сучасними засобами інформації і комунікацій. Це люди, які подорожували світом, знають, які країни і завдяки чому є “нормальними”, мають добру мережу професійних і особистих знайомих в Україні та поза її межами, не мають зайвих ілюзій щодо “цивілізованих країн”, а тому і жодних комплексів меншовартості.
Чи з’явиться така нова еліта? Вона вже виростає на наших очах. Зараз потрібно багато критичної маси таких людей, які б домінували у парламенті, Кабінеті Міністрів, адміністрації Президента. Нова еліта потребуватиме мобілізуючого бачення майбутньої України і спричинить природний відхід від влади теперішньої генерації, що нині керує країною. Допоможе й те, що повернуться з-за кордону багато недавніх емігрантів, які там навчались і набули хорошого досвіду. Як свідчить приклад деяких інших колишніх радянських країн — це станеться, тільки-но економічні перспективи в Україні поліпшаться, уряд й підприємства виявлять волю та вміння запропонувати цим людям цікаву працю».

«Локальна історія» разом з UА Соmіх реалізувала вже два мальописні проєкти, присвячені політичним діячам-ідеологам українського націоналізму: торік вийшов 120-сторінковий графічний роман «Шух. Історія легенди», а нещодавно — перший випуск «Коновальця». В Україні останнім часом намагаються у різних форматах і для різної аудиторії говорити про неоднозначні постаті минулого. Дослідження й історичні збірники про них були здавна, але віднедавна намітилися тенденція робити ілюстровані видання. Так у 2024 році вийшло дві подібні книги:

«Тато мій Петлюра» від старшої наукової співробітниці Інституту біографічних досліджень НБУВ і фахівчині із дитячої книжки та читання Наталі Савчук (Навчальна книга Богдан) — науково-популярний «життєпис-інсталяція»;
«Убивство на сходах. Останні роки Степана Бандери» авторки Віри Курико і художниці Лади Касьяненко.

«Шух. Історія легенди» — створений за сценарієм Володимира Кузнєцова і Дарії Коровицької (Денис) і намальований Таней Приймич. Це, як і зазначено у назві, спроба розповісти про те, як Роман Шухевич став легендою. Починається історія з першого його наближення до легендарного статусу — з подій 19 жовтня 1926 року — атентату на Станіслава Собінського, куратора Львівської шкільної округи, який підтримував політику полонізації. Виконували завдання Роман Шухевич і Богдан Підгайний, хоча в самому мальописі нам їх ще не представлено — це лише дві постаті у сутінках, зображені різними відтінками синього. Потім історія ненадовго повертається в 1923 рік — в філію Академічної гімназії, щоб потім знову продовжити розповідати з 1926-го, ненадовго, втім, згодом повернувшись до 1921 року. І саме в цьому найдавнішому епізоді відбувається взаємодія двох головних героїв двох мальописів від «Локальної історії» та UА Соmіх. Саме цього року полковник Євген Коновалець, колишній командир Січових стрільців, приїхав до Львова із Відня і, за рекомендацією Степана Шаха (колишнього офіцера УГА), зупинився в будинку Шухевичів, де зустрівся з 14-річним Романом. Історію розказано десь описово, а десь у діалогах, але все ж варто братися за «Шух. Історія легенди» вже дещо підготовленим, принаймні знаючи загальні події з життя Шуха і розбираючись у тому, як поставали і хто очолював УВО, ОУН і УПА. Без цих знань є велика імовірність заплутатись у навалі імен і фактів і часто схожих типажів наших історичних постатей, втім, завжди можна перечитати графічний роман ще раз, роблячи паузи на незрозумілих місцях і ґуґлячи потрібну інформацію. Ще дещо ускладнює цілісне розуміння історії часті стрибки в хронології (принаймні у першій частини мальопису), однак книга все ж розрахована насамперед для дорослих читачів. Зрештою, усі шість частин «Шуха. Історії легенди» («Атентат», «В’язень», «Фама», «Срібна земля», «Родина» і «Повстанець») складаються у багатогранний портрет складної особистості у складні часи. Це історія чоловіка, батька, лідера і патріота, який присвятив Україні не лише життя, а і смерть. І закінчується мальопис якраз на трагічній даті 5 березня 1950 року, а останніми словами є, певно, найвідоміша фраза Романа Шухевича, його духовний заповіт: «Мудрого — не одурити, чесного — не купити, мужнього — не зламати».
«Коновалець», написаний Денисом Мандзюком і намальований Таней Приймич, — це лише перша частина історії про засновника і першу голову Організації українських націоналістів, яка, втім, починається з кінця — з вибуху у травні 1938 року у Роттердамі. І вже подальша «довга історія» — це умовний спогад про Євгена Коновальця біля його тіла (в «Шух. Історія легенди» було кілька сторінок про цей замах, зображений з іншого ракурсу). Зважаючи на серійність, «Коновалець» не настільки перенасичений інформацією і текстом, як попередній мальопис. У ньому все починається із заворушень у Львові, пов’язаних із питаннями відкриття українського університету в 1910 році, коли польський шовініст смертельно поранив діяча українського студентського руху в Галичині Адама Коцка. Далі у 1911 році відбувається суд, де Коновалець виступив свідком, і показано ІІ Всеукраїнський студентський з’їзд в 1913-му, на якому виступає легко впізнаваний Дмитро Донцов. І, зрештою, на останніх сторінках ми знову повертаємося в Роттердам, де нам обіцяють продовження розповіді.
Обидва проєкти — це важливі мальописи, в яких показано ключові моменти біографій знакових українських провідників. Безперечно, про них треба розповідати в усіх можливих форматах, щоб охопити якомога ширшу аудиторію. Можливо, для початкового ознайомлення з постатями Шухевича і Коновальця — це якраз чудовий варіант, після якого вже можна братися за науково-популярні видання чи монографії. Популяризація наших історичних постатей, на викривлення публічного образу яких стільки років працювала російська пропаганда, — це необхідна ланка на шляху нашого національного самоусвідомлення, без якого неможлива повноцінна українська незалежність. Та незалежність, яку виборювали Коновалець і Шухевич, і нині продовжують виборювати їхні нащадки.

У новітній українській історії не раз виникало сливе містичне відчуття, що наші герої минулого допомагають нам вистояти сьогодні.
Ця думка вкотре залунала 2026 року, коли в Україні урочисто перепоховали тіла Андрія Мельника, Софії Федак-Мельник і Євгена Коновальця.
Це відчули, коли у вересні 2022 року українські військовослужбовці у щойно звільненій Балаклії на Харківщині зірвали російський агітаційний плакат, а під ним виявився банер зі словами Тараса Шевченка:
«Борітеся – поборете, вам Бог помагає…».
Про це в квітні 2022 року писала Оксана Забужко, коли всіх вразила стійкість керамічного півника з Бородянки – «знак підтримки» від репресованого бойчукіста Василя Седляра:
«Це наші невідомщені, невідспівані й неоплакані – безмогильні мертві за нас воюють. І тому нема нині на світі армії, сильнішої за нашу…»
Про це далекого 2003 року заспівав гурт «Мандри» в пісні «Не спи, моя рідна земля», яка лунала під час Помаранчевої революції і Революції гідності:
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети й герої –
Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
Тиждень починає цикл коротких публікацій із рецептами стійкості від українців минулого, які можуть підтримати нас сьогоднішніх. Вони жили, боролись і творили в умовах особистих і національних випробувань, окупації, заслання, війн і втрат, і їм є що сказати про те, за що вони тримались. А нам варто прислухатись.
Сьогодні – голос Докії Гуменній. Їй було 15 років на момент Української революції, вона встигла дебютувати як письменниця і відчути чар «наших 20-х», була приречена на мовчання з міркувань безпеки в кривавих 1930-х і відмовилася евакуюватися вглиб СРСР у 1941-му, щоб не опинитись «у якійсь сірій кацапській “дєрєвнє”». Під час війни вона лишалася в Києві, попри небезпеку і побутові незручності. І навіть коли ходили чутки про її загибель від рук гестапо, продовжувала працювати. Життя в Києві в 1941–1943 роках письменниця описала в романі-хроніці «Хрещатий яр»:
«Вже всі аргументи вичерпані, Мар’яна не знає, як втримати нерозважного. Виходу нема, але… Вони ж тільки того й хочуть. Ми мусимо триматися Києва за всяку ціну. Ми мусимо тут бути… мусимо стверджувати себе й берегти для нас нашу столицю».

Як повідомляє Міністерство культури України, станом на кінець вересня 2026 року через російську агресію в Україні зафіксовано пошкодження 2161 об’єкта культурної спадщини та 2665 установ культури. Лише протягом вересня цей показник збільшився на 26 об’єктів культурної спадщини та 25 закладів культури.
Російські обстріли також завдали значних втрат українському книжковому сектору. Лише за літо 2026 року було знищено понад 13 млн книжок загальною вартістю більш як 1,75 млрд грн. Від початку повномасштабної війни росія щонайменше 21 раз атакувала друкарні, видавничі підприємства, книжкові склади та книгарні.
Серед пошкоджених пам’яток культурної спадщини 194 мають національне значення, 1769 — місцеве, ще 198 належать до щойно виявлених об’єктів. Найбільше таких випадків зареєстровано в Донецькій області — 369, Харківській — 355, Херсонській — 305, Києві — 285 та Одеській області — 212.
У вересні нові пошкодження культурної спадщини внаслідок російських атак зафіксували у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Херсонській областях та столиці. На Донеччині, Запоріжжі й Херсонщині під удари повторно потрапили об’єкти, які вже були пошкоджені раніше.
Особливе занепокоєння викликає стан об’єктів, внесених до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, а також територій навколо них. У вересні пошкоджень зазнала будівля Консисторії, що входить до ансамблю Софійського собору, а також кілька об’єктів, розташованих у його буферній зоні.
Віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури України Тетяна Бережна наголосила, що росія систематично атакує українські населені пункти, завдаючи шкоди культурній спадщині та інфраструктурі. За її словами, документування таких злочинів є необхідним для подальшого притягнення росії до відповідальності. Паралельно українська сторона працює над збереженням пам’яток і музейних колекцій, які й надалі перебувають під загрозою.
Загалом російська агресія пошкодила 2665 українських закладів культури, з яких 571 був повністю знищений. Частка знищених установ становить 21,4% від загальної кількості постраждалих. Втрати культурної інфраструктури зафіксовані у 362 територіальних громадах України.
Найчисленнішою категорією пошкоджених установ стали клубні заклади — 1327 об’єктів. Крім того, постраждали 917 бібліотек, 197 закладів мистецької освіти, 140 музеїв і галерей, а також 57 театрів, кінотеатрів та філармоній. До переліку пошкоджених об’єктів увійшли також дев’ять заповідників, 14 парків і зоопарків, три цирки та одна київська кіностудія.
Найсерйозніших втрат культурна інфраструктура зазнала на Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Сумщині, Київщині та Запоріжжі.
Статистичні дані Міністерство культури України збирає на основі інформації, яку надають обласні та Київська міська військові адміністрації, а також культурні установи, підпорядковані міністерству та іншим центральним органам виконавчої влади. До статистики потрапляють як нові випадки пошкоджень, так і ті, що не були враховані раніше й інформація про які надійшла із запізненням.
Водночас визначити точний масштаб втрат на тимчасово окупованих територіях наразі складно. Станом на вересень 2026 року майже вся Луганська область, а також значні території Запорізької, Донецької та Херсонської областей залишаються під тимчасовою окупацією, що ускладнює повний облік пошкоджень і знищених об’єктів.

Полікультурність українських теренів дає змогу простежувати мережі повсякденних взаємодій, у яких століттями формувалася спільна історія народів, що мешкали на території України. Розуміння того, як поруч жили, творили, торгували та оборонялися від нападників різні спільноти, позбавляє нас спрощеного, лінійного погляду на минуле. Останнім часом з’являються нові проєкти, що переосмислюють це сусідство в сучасному публічному просторі.

Єврейська спадщина від середньовіччя до постмодерну

Заставка проєкту «Українські євреї доби бароко»Одним із таких проєктів є новий подкаст «Українські євреї доби бароко». Програма присвячена малодослідженим та часто викривленим аспектам життя єврейської спільноти на українських землях у ХVІІ–ХVІІІ століттях. Доба бароко не вичерпується постанням Козацької держави. Це час глибоких трансформацій, у яких євреї поставали безпосередніми учасниками соціальних, економічних та культурних процесів.У центрі уваги проєкту — широкий спектр питань: від правового статусу єврейського населення в Речі Посполитій та специфіки різних субрегіональних груп (ашкеназів, сефардів, караїмів) до витоків хасидизму, релігійних містичних рухів і візуального мистецтва мальованих синагог. Також дослідники звертаються до повсякденності, моди та залученості євреїв до еліти Гетьманщини, прикладом чого є доля Ганни Герцик, дружини гетьмана Пилипа Орлика.Авторкою та ведучою проєкту виступає письменниця і кураторка проєкту «Історія зі смаком» Ганна Гороженко, котра цього літа організовувала перший Фестиваль барокової поезії від Зиморовича до Сковороди. До обговорення залучено коло фахових дослідників та науковців. Серед гостей студії — наукова співробітниця Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ та викладачка НаУКМА Катерина Малахова, кандидат історичних наук, завідувач відділу юдаїзму Музею історії релігії та військовослужбовець ДПСУ Максим Мартин, мистецтвознавець Євген Котляр, співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України Вадим Назаренко, а також історик костюму Сергій Шаменков.Подкаст виходитиме на ютуб-каналі «Історія зі смаком» та транслюватиметься в телеефірі «5 каналу». Перший епізод стартує в останній день юдейського свята Суккот.Проєкт реалізований у межах програми «Архів та мистецтво. Гранти на дослідження єврейської спадщини», яку втілює ГО «Культура Медіальна» у партнерстві з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу.Панянка Емілія з міста Жванець, 1780-ті роки, художник К. РадзивіловськийЩе однією ініціативою в цій сфері стала колективна монографія «Імагологічні студії: українці і євреї в дзеркалі літератури», видана НаУКМА за наукової редакції Маргарити Єгорченко. Книжка постала в межах науково-дослідного проєкту «Єврейська спадщина в Україні: міждисциплінарні рефлексії крізь призму архівних документів, культури, історії та літератури», який Могилянка реалізувала у партнерстві з ЮНЕСКО та за фінансової підтримки Європейського Союзу.В основі видання лежить імагологічний підхід — дослідження того, як одна культура сприймає, описує та конструює образ Іншого в літературних текстах. Уявна метафора дзеркала тут працює в обидва боки: художній текст формує культурну пам’ять, впливаючи на те, як спільноти осмислюють і своїх сусідів, і самих себе. Автори монографії аналізують цей процес від давніх рукописних апокрифів про Понтія Пилата до творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також авторів ХХ та ХХІ століть.Студії медієвістики та класичної літератури ХІХ століття розглядають трансформування релігійних та етнічних стереотипів у гуманістичні рефлексії, де за релігійною чи етнічною інакшістю постає людина. Окремий блок присвячено модернізму та радянській добі — зокрема постаті Ієремії Айзенштока в контексті харківського формалізму, баченню «нового Харкова» їдишськими письменниками, двомовному світу Галичини в прозі Олександра Гранаха та складній ідентичності Леоніда Первомайського. Завершують книжку розвідки про літературу пам’яті, де крізь призму сучасного роману (зокрема творів Джонатана Сафрана Фоера, Оксани Забужко, Софії Андрухович) проаналізовані механізми осмислення травми Голокосту та Другої світової війни.

Кримськотатарська культура: від мовних курсів до фестивалю

З’являється дедалі більше майданчиків, де можна ближче познайомитися з кримськотатарською культурою. В закладах вищої освіти діють вибіркові курси кримськотатарської мови (зокрема, в Києво-Могилянській академії, в Українському католицькому університеті).Під час «Енеїда-фесту» в київському Музеї просто неба в Пирогові окрема локація була присвячена Криму. Цей майданчик поєднав просвітницький, культурний та гастрономічний виміри, пропонуючи відвідувачам зануритися в традиції та історію півострова через безпосередній імерсивний досвід і фаховий лекторій.Протягом фесту на локації працював ярмарок традиційних виробів кримськотатарських майстрів, діяв фуд-корт із національною кухнею та кавою, а також функціонувала мультимедійна зона. Окремою важливою складовою стала презентація проєкту створення Кримськотатарського кварталу в музеї. Програму доповнювало театралізоване дійство «Еней до Криму завітав», яке мовою сценічного мистецтва осмислювало перетин українського та кримськотатарського культурних контекстів.В рамках лекційної частини історикиня та письменниця Гульнара Абдулаєва розповіла про державний устрій, суспільство та культуру Кримського ханства, а дослідник Мурат Сулейманов висвітлив історію ісламу на півострові. Текстологічний та концептуальний вимір теми розкрила Ельміра Аблялімова у лекції «Крим як топос у парадигмі міфологем», а Еміль Мамутов зосередився на складних сторінках взаємин між Кримським ханством та Гетьманщиною — від дипломатичних союзів до воєнних протистоянь.Ще один вимір історії автохтонних спільнот висвітлювала мультимедійна виставка «Надазовські греки: шляхи ідентичності», яка працювала в Музеї Голодомору до роковин депортації 1778–1780 років і повертала в суспільний дискурс пам’ять про урумів і румеїв, предки яких були депортовані з Криму, а сьогодні їхні поселення на Донеччині та Запоріжжі знову опинилися під російською окупацією.Різноманіття подібних ініціатив засвідчує важливий зсув у нашому сприйнятті власного минулого. Повернення та переосмислення спадщини народів України потребує найрізноманітніших форматів: від академічних міждисциплінарних досліджень до доступних медійних подкастів, від атрактивних імерсивних фестивалів та гастрономічних майданчиків до комеморативних проєктів і створення місць пам’яті.Досвід різних народів України стає цікавим для всіх, не лише для спадкоємців і носіїв окремих культур, і поступово перетворюється на питому частину нашої власної мови, якою ми розповідаємо про себе світові й самим собі. Показовим прикладом такої деколоніальної та цілісної оптики стала виставка «Хліб» в Українському домі, де в єдиній експозиційній нарації поруч із традиційними українськими аграрними смислами органічно поставали і єврейський обрядовий хліб, і псатир надазовських греків, і традиційна кримськотатарська піч. Ми вчимося говорити про полікультурність не як про суму окремих історій, а як про єдиний, спільний простір нашої пам’яті.

Біографічна пригодницька драма режисера Костянтина Коновалова «Довженко. Перший погляд» стартує в українському прокаті 1 жовтня. Це історія про те, як молодий Олександр Довженко (актор Григорій Бакланов) приїздить до Одеси в 1926 році, щоб зняти свій перший фільм «Сумка дипкур’єра». Він мріє про кіно, яке буде мистецтвом, а не інструментом пропаганди, однак стикається з системою, що не готова дозволити митцю вільно говорити власною мовою. «Довженко. Перший погляд» — це історія про момент, коли українське кіно лише народжувалося, а один молодий режисер наважився мріяти про нього по-своєму. У цьому йому допомагають близький друг, письменник Юрій Яновський (актор Максим Самчик), та балерина Іда Пензо (акторка Поліна Василина), яка згодом стане музою і коханою жінкою для обох митців.

Продюсерка фільму Анна Дочева так каже про кіно: «Для нашої команди особливо символічно, що на широкі екрани фільм виходить саме зараз, бо сто років тому на Одеській кіностудії почалася важлива сторінка його творчого шляху, а сьогодні ми самі розповідаємо його історію мовою кіно. Це перший художній фільм про Олександра Довженка, створений командою Одеської кіностудії у співпраці з нашими партнерами. І, мабуть, немає кращого часу, щоб ця історія нарешті зустрілася з глядачем».
Світовий показ стрічки «Довженко. Перший погляд» відбувся 19 листопада 2025 року в межах офіційної програми Талліннського кінофестивалю. Нині, напередодні 100-річчя від дня створення першого фільму Олександра Довженка, історія його початку кінематографічного шляху стає доступною для широкої української аудиторії.
Продюсер Олексій Лимаренко так розповідає про фільм: «Історія становлення видатного українського кінематографіста Олександра Довженка надихає нас, тож ми як продюсери стрічки вбачаємо свою місію в тому, щоб донести цей фільм до широкої глядацької аудиторії в Україні та світі».

«Довженко. Перший погляд» виготовлено Одеською кіностудією та компанією «Одеса Фільм Продакшн» у співпраці з Національною кіностудією ім. О. Довженка, компаніями «Мейвен» та ГО «Узун Фонд» у міжнародній копродукції за участі Unіtеd Соntеnt НUВ та Маyа Fіlms, за підтримки Держкіно України.
Режисер фільму і військовослужбовець Національної гвардії України так прокоментував вихід у прокат свого фільму: «Війна не зупинила українське кіно, а навпаки – зробила ще важливішими питання: хто розповідає українські історії, про кого вони і заради чого ми їх зберігаємо. Сьогодні ми захищаємо не лише територію. Ми захищаємо пам’ять, культуру, мову. Право бути собою і майбутнє, у якому українські режисери зможуть створювати фільми не між бойовими завданнями, а у мирній Україні».

«Як це — …вибачати тому, хто прийшов тебе убити» (Жадан, «Нерозбірливо»)
У вересні 2026 року вийшла нова збірка українського письменника, поета, перекладача, громадського діяча, волонтера, фронтмена рокгурту «Жадан і Собаки», а з 2024 року — військовослужбовця 13-ї бригади НГУ «Хартія» Сергія Жадана під назвою «Гімни барокових війн». Видання побачило світ у видавництві Меrіdіаn Сzеrnоwіtz (Чернівці). В книзі зібрані поезія, проза і графіка/малюнки самого автора. Читач наче потрапляє всередину барокової музичної композиції, де поєднані сувора математична, логіка та глибока, майже екзальтована, емоційність (афекти).
«Наостанок вас будуть змушувати.
Добрі люди будуть змушувати вас говорити правильні речі.
Речі, на яких нібито тримається світ»
(Жадан, «Лютер»)
«Діти, народжені поміж війнами,
Мов стебла, покладені поміж сторінками
Шкільних підручників:
Нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читав»
(Жадан, «Лютер»)
Жадан починає з теми «стійких» дітей, «дітей Батьківщини», «що вижили у Віфлеємі», «що бачили, як горять їхні школи». За них страшно. Не можна лишитися байдужим до їхньої долі. Добре було би з дітьми помінятися місцем, пише Жадан, «щоб найбільшим смутком в житті залишалася школа». Діти — це «люди вивітреної країни, свідки ще однієї з історій». Жодне покоління на цій землі ще не прослизнуло поміж війн, зазначає поет.
«Легко бути просто чужим.
Пам’ять на дотик зазвичай бридка.
Просто тішився.
Просто жив.
Не написавши про це ні рядка»
(Жадан, «Целан»)
Автор, мабуть, як і читач, бажав би народися на пів століття пізніше, але в тому самому місці, де живе зараз (певно, в Харкові). Але є одна умова, а саме — «щоби місто, в якому живу, складалося з тиші, щоби тихими були площі суботні». Пам’ять усім нам нагадує про дім. Але що таке дім у контексті війни? «Мій дім там, де всі були щасливі», — читаємо в одному з віршів. Можна «віддати» надію, але не можна «віддати» спомини, читаємо в іншому. Можна забрати мову, забрати ім’я, але не можна забрати пам’ять, бо саме вона робить мене мною. Саме пам’ять надає мені власного «Я». «Минулого не існує. Існуєш ти», — пише Жадан. Людини не існує поза тим, чим вона є, бо саме «пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає».
«Час помер.
Часу більше нема.
Є дитинство, яке потребує любові.
Є лють, яка не вимагає пояснень»
(Жадан, «Марсельєза»)
Жадан говорить про смерть, «яка не лякає, яка не має ваги, не має коріння». Смерть іноді приходить (навіть) двічі. Хай що це означає для кожного українця, який щодня помирає і народжується знов після кожної тривоги. Після кожного вибуху. Жадан пише про смерть, якої «не може бути більше, ніж її є». Смерть говорить про відстань, яка знаходиться «між тим, що (ти) загубив, і тим, чого (ти) не отримав». У цьому сенсі людина для Жадана — це «лише теплий спалах любові, названий іменем», а мова, в якій «завжди є місце любові», для нього — «місце в людині для сумніву і розуміння». Мова слабка, бо здатна працювати на смерть, «здатна пояснювати позицію того, хто стріляє в потилицю». Ефемерність і умовну природу смерті розуміють лише мертві. Якщо мова живих тримається на любові, то мова мертвих — (можливо) на співчутті.
«Просто мова, як усе,
Створене в цьому світі,
Не відповідає за задум,
Не відповідає за логіку того,
хто її створював»
(Жадан, «Лютер»)
Лише те, що можна назвати, можна прожити. Все, що лишається поза мовою, лишається поза можливим. Мова — це «усвідомлене дихання», «організована тиша». Життя в межах мови є можливістю розповісти про себе. А смерть — це «неможливість дізнатися, чи хтось тебе зрозумів». Отже, ми опиняємося в ситуації, як той дивний чоловік, «який хоче все зрозуміти», але світ навколо теж дивний, тому в ньому «нема чого пояснювати». Окремою темою у Жадана виступає зло, за яким стоїть «солодка вага непокараності». Воно «притягує своєю свободою». Воно заворожує. «Світло — це невід’ємна частина пітьми». «Всі слова про виправдання зла належать саме злу. Всі слова про умовність несправедливості є несправедливими», — пише віршотворець.
«Як тобі в цьому світі, християнська етико?
Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?
В часи недовіри добре бути скептиком,
Зручно бути критиком і легко бути агностиком»
(Жадан, «Гімн чумному лікарю»)
«Бог — це те, що ти собою відділяєш від світла.
Все, що можеш собою уявити.
Все, що не здатен умістити в собі,
Чого не можеш у собі носити, але й не можеш позбутися»
(Жадан, «Станси»)
Бог, Творець, Спаситель. Ким постає це трансцендентне і потойбічне у поета? «Бог народжується, щоб навесні померти, так нічого й не пояснивши», — пише він. Якщо Бог помирає, то нам лишається тільки «вірити в те, що цього разу буде інакше». Екзистенційний парадокс полягає в тому, що Бог хоч завтра і може померти, але помре «не назавжди». Просто «в понеділок Творець здається розгубленим». А як вам такий рядок з «Колядників»: «Віра — вона ж тримається не на знанні, а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати». А це з «Рибалок»: «Господь…не так про порятунок, як про (те, щоб) допомогти».
«Надто мало було у тебе для нас розради.
Надто скупим був твій голос, коли ти говорив про порятунок.
Надто вперто не подавав нам сигналів,
Не нагадував про справедливість.
В знав усе наперед.
Бачив усе від початку.
Тому і лишився поруч.
Ділячи з нами нашу скорботу.
Клянучи з нами небо»
(Жадан, «Післясмак»)
Жадан говорить про Бога як про Того, хто просто «інакше все бачить (і) інакше про це говорить». Небо для поета — це «дієслово минулого часу». Бог — це тінь, яку відкидає людина. Людина ж сама по собі, — осередок смутку. Не вірити в Бога — те саме, що не вірити в себе, заперечувати себе. Шукати його можна тільки в межах того, що бачиш. Бог і мова поєднані, бо Бог є зворотнім боком мови. Бог зникає тоді, коли зникає людина. Бог є нагадуванням, що ти проєктуєш у світ, як відбуваєшся в цьому житті. Поет не дякує Богу, до Всевишнього не виникає «поблажливості». Всевишнього вже ніхто не кличе до розмови.
«І головне: потреба вірити в неможливе —
оскільки все є можливим.
І здатність вірити в те, чого не існує —
оскільки існує все»
(Жадан, «Станси»)
«— З ким ти говориш довірливо?
— Це я говорю зі своєю втомою
— З ким ти сваришся так закохано?
— Це я сварюся зі своєю самотністю»
(Жадан, «Наголоси»)
Поезія Жадана сучасна і пророча. Це «недочитана» поезія. Та, з якою хочеться не погоджуватися. «Соромно поетам перед читачами — поруч зі смертю говорити про вічність», — пише Жадан. Його поезія — як осінь, у яку «щоразу виходиш іншим, хоча не виходиш кращим». У «Каліграфії» він пише, що «вірш — це нитка». Сам по собі вірш нічого не поєднує. «Він протягується тобі під шкірою». Все залежить від чутливості того, хто його читає. Від чутливості шкіри, під якою протягується нитка (а отже, вірш), залежить, чи є його рядки безнадійними і чи їм знайдеться місце «на заставлених тісно полицях нашого смутку».
«І в ці сліпучій темряві
саме ти:
будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься»
(Жадан, «Спокій»)

У видавництві «П’яний корабель», яке спеціалізується на маргінальній літературі і має власний неповторний літературний пул авторів, вийшла поетична збірка культового американського письменника Джека Керуака (1922–1969) під назвою «Писання золотої вічності» (написана в 1956 році, публікація 1960 року). Керуак — предтеча покоління гіпі, був бітником, а саме частиною розбитого покоління (bеаt gеnеrаtіоn) кінця 1950-х — початку 1960-х. Він наче списаний зі свого роману «В дорозі» (англ. Оn thе Rоаd, написаний в 1951 році, виданий у 1957 році), де людина перебуває «на межі між Сходом своєї молодості та Заходом свого майбутнього». Керуак написав ключовий текст (маніфест) «біт-покоління» і сформував світогляд контркультури 1960-х років. Захоплювався джазом (бібопом), авангардною поезією, східною філософією (буддизм) та медитацією. А ще заклав підвалини покоління, яке відкидало кар’єризм і масове споживання, опинившись на межі між виснаженням і духовним очищенням. Покоління абсолютного відчуття свободи, «справжнього життя», щирої поезії, алкоголю та шаленого джазу.
«Адже єдиними людьми для мене є шаленці, ті, хто має шал до життя, шал до розмов, шал до спасіння, жадає всього водночас. Ті, хто ніколи не позіхає і не каже банальних речей. Натомість палає, палає, палає, мов приголомшливі жовті феєрверки, чиї вибухи нагадають павуків на тлі зірок, у чийому осередді палахкотить блакитний вогник, хлоп, і всі такі: “О-о-о!”» (Керуак, «В дорозі»)
Вероніка Ядуха, Таня Родіонова та Юлія Дідоха з перекладацької групи VЕRВація доклали всіх зусиль, щоб поетична збірка Керуака вийшла в перекладі українською. Більше про цю книгу можна прочитати в тексті «”Писання золотої вічності”: як це — перекладати Керуака», який вийшов ще влітку на сайті Читомо. «Писання золотої вічності» (англ. Тhе Sсrірturе оf thе Gоldеn Еtеrnіty) — один із найголовніших поетично-філософських творів Керуака. Якщо в романі «В дорозі» Керуак шукає свободу через рух, то тут він постає як поет-буддист і містик, який занурюється у внутрішній спокій. Його книга «Біг Сур» (Віg Sur, 1962) є похмурим продовженням «В дорозі», а «Волоцюги Дгарми» (Lоnеsоmе Тrаvеlеr, 1960) — твір про пошук гармонії, відмову від матеріалізму та фрустрацій міського життя заради духовного сходження.
Джек Керуак пише про себе як про поета, моряка, вченого, журналіста, коханця, спортсмена, пілота, хлопця з Ловела. В його віршах ідеться про «старе і втрачене». Про занепад людства. Про осінню (жовтневу) меланхолію. Про спустошення. Керуак пише про те, як «світ падає в океан безмежжя», про досвід «зависання» в безодні. Про те, що порожнеча теж може бути описана в кольорах свободи. Про те, що людям потрібні «вино і поезія». Про Будду, який каже, що «можливо все». Але, врешті-решт, Будди немає, «бо ж і мене немає», зазначає Керуак. Його текст про те, що дощ і наша екзистенція пов’язані між собою, а також про те, чому варто викинути телефон і «користуватися поезією».
«Боже. Я не можу знайти твого обличчя цього ранку…Боже, я не бачу твого обличчя в цій історії» (Керуак, «Писання золотої вічності»)
«Це ранок кінця мого просвітлення», «Я перероджуюся останньою людиною на землі», — пише Керуак. Сьогодні людство все більше занурюється в стан апокаліпсису. «Писання золотої вічності» Керуака виглядають «останніми» віршами «останньої» людини на землі. Але автор пише не в традиційному апокаліптичному розумінні, зображаючи вогонь і руйнування, а через призму особистого розпаду. Кінець світу — це не якесь фізичне знищення, а велике духовне пробудження, момент, коли завіса реальності падає, і людина бачить «Золоту Вічність». Світ є дірою, в яку провалюється все суще. Текст, написаний у формі 66 коротких поетичних сутр (прозопоезії), змальовує нам світ, який насправді ніколи не народжувався, а отже, його кінець — це просто пробудження від сну. Кінець світу — це лише розпад власного «Я». Біблійний, політичний, військовий, екологічний апокаліпсиси залишають після себе пустку чи пекло. У Керуака після «кінця» всього матеріального залишається Золота Вічність — абсолютний спокій, блаженство і світло.
Поезія Керуака — це тексти про ніщо («Одного дня я перетворюся на ніщо, я знаю…І сам буду ніщо. І я стану нічим… Ніщотності розвіюють землю на всі боки…»). Але для нього ніщо (яке він запозичує з буддизму) є не похмурою пусткою чи смертю, а найвищою формою свободи, джерелом усього сущого та єдиною справжньою реальністю. Порожнеча розглядається як чистий простір поза людськими концепціями й назвами, який дарує абсолютне заспокоєння та звільнення від страждань. Вірші «золотої вічності» Керуака — це тексти часів, «коли згасає мислення», бо вмирати — це переставати мислити, бо світ виткано з думки.
«Напишу про ніщо. Цілковите ніщо. Ти колись пробував добряче подумати і запитати себе, що таке ніщо? Якщо розібрати, то ніщо — це справді цілковите ніщо» (Керуак, «Писання золотої вічності»)

Доба бароко, як на мене, — епоха, найменш перекладена українською. Натепер маємо кілька п’єс Кальдерона та Лопе де Веги, «Кишеньковий оракул, або науку розсудливості» Бальтасара Грасіана, вибрані поезії Луїса де Ґонґори та Франсуа де Малерба та, зрештою, і все. І це на тлі того, що українське бароко було досить визначним феноменом нашого мистецтва, проте через брак низки знакових закордонних текстів цього періоду, перекладених українською, саме розуміння цього явища стає дещо неповним, не маючи належного контексту. І саме тому вихід українською барокового роману «Сімпліцій Сімпліцисімус» (1668 або 1669) Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена у прекрасному перекладі Володимира Кам’янця є визначною подією для нашої культури.
Як знаємо, роман Ґріммельсгаузена брався перекладати і корифей українського перекладацького цеху Микола Лукаш: у 1988 році в журналі «Україна» надрукували чотири глави з назвою «Простак Простакович». І ось лише нині маємо змогу прочитати повний переклад цього тексту.
«Сімпліцій Сімпліцисімус» — це приклад низового бароко, адже в ньому автор обирає не складні метафори й образи, а опис німецької реальності часів Тридцятилітньої війни (1618–1648). І, власне, навіть цим роман Ґріммельсгаузена може зацікавити українських читачів, адже сама суть війни лишилася незмінною. І ще, як відомо, письменник написав частково автобіографічний текст, використавши за основу жанр крутійського роману, і в цьому плані — це нетиповий бароковий твір, і саме цим він і непересічний.
Перекладач роману Володимир Кам’янець докладно описує тематику і проблематику «Сімпліція Сімпліцисімуса» у своїй післямові, тож я хотів би виділити лише кілька принагідних аспектів тексту.
Головний герой твору — Сімпліцій (тобто Простак) — напевно, найважливіше досягнення Ґріммельсгаузена. Це складна постать, яка суттєво змінюється впродовж роману, вбираючи у себе риси не тільки автора, а і казкових, античних і навіть релігійно-житійних героїв, а ще персонажів давньонімецьких шванків й іспанських романів. Через це він змінює багато професій, нібито приміряючи різноманітні маски, за якими поступово губиться його справжня сутність. Він — блазень, але у своїй простоті він чимось схожий на Санчо Пансу з сервантівського роману — мудрого, але не завдяки вичитаним із книжок знань, а завдяки народному, практичному досвіду. Втім, це, звісно, не блазень Шекспіра, адже обставини його життя виразно не придворні. Водночас його характер — це зібрання різноманітних суперечностей, як і належить бароковому персонажеві, світогляд якого складається із суцільних антитез. Недарма ж одним із ґасел доби стало кальдеронове «Життя — це сон», в якому заперечено протиставлення. Володимир Кам’янець слушно пише: «Бароко стало останньою загальноєвропейською епохою, бентежною спробою гармонізувати попередні спільні культурні надбання на порозі випробувань новими часами. А тому його риси напружені й суперечливі. Середньовічна зануреність у роздуми й віру змішується з передчуттям наближення панування радикального пізнання. Віра у відьом і чортів наштовхується на найвищий ідеал ерудита, енциклопедиста, універсального вченого. Поряд з придворним церемоніалом і церковним ритуалом з пасторалями та помпезним театром єзуїтських драм функціонує механізм абсолютистської держави службовців і солдатів».
Читайте також: Осмислення доби лицарства: середньовічні та барокові романи в українських перекладах
Пригоди Сімпліція Сімпліцисімуса — це ще й подорожі світом і навіть позасвіттям, як це показано на прикладі озера Муммельзее, на дні якого він знаходить сильфів (у тексті — водяні духи). Ґріммельсгаузен на цьому прикладі подає свою версію утопійної держави, де все настільки позбавлене людських проблем і пристрастей, що через це все воно не видається можливою ідеальною державою для нас. Саме тому Сімпліцій і бреше сильфам, що у його світі все ще краще, ніж у них: люди щасливі, війн немає, панує справедливість. І так криве дзеркало Муммельзее показово «вирівнюється» головним персонажем, нібито він каже: «Навіщо нам ваша утопія, коли і у нас непогано». Хоча, зрозуміло, суть тут в іншому, і за майже шістдесят років після Ґріммельсгаузена Джонатан Свіфт у своїх «Мандрах Гуллівера» покаже утопію гуїгнгнмів, розумних коней, дійшовши схожого висновку: утопія можлива, але без людей.
Людина, зрештою, якраз найбільше цікавить Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена в його романі, де різноманітні типажі — від простаків до мудрагелів — це вже не барокові складні концепції, а досить реалістичні персонажі зі своїми бідами та радощами, які за понад 350 років від виходу «Сімпліція Сімпліцисімуса» не аж надто сильно змінилися. Ще й війна як викривлений синонім «нормального життя» — теж, на жаль, та реальність, яка подібна тоді і зараз. Актуальність цієї перлини німецького літературного бароко, звісно, не тільки у цьому, та майстерність автора, безперечно, дасть змогу уважним читачам помітити багато паралелей між тогочассям і сучасністю, захоплено проживаючи разом із Простаком його дивовижні мандри.

Важко усвідомити, що, милуючись нічним небом, люди бачать світло, яке зірки випроменили сотні років тому. Деякі з цих світил уже давно згасли, перетворившись на білих карликів, та покоління за поколіннями споглядають колишнє сяйво, навіть не підозрюючи про це.Схожим чином працює родинна пам’ять: попри те, що предки відходять, їхнє світло ще довго жевріє у світлинах, переказах та рецептах. Щоби спостерегти цю зоряність у романах Дарії Теплої, Вікторії Фещук, Ярини Сенчишин та Віктора Неборака, не потрібні хитромудрі телескопи — лише зацікавлення тим, як минуле й «минулі» впливають на нас сьогоднішніх.

«Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої

Дарія Тепла, авторка роману «Тінь Малої Ведмедиці», запрошує читачів влаштовуватися в кріслах планетарію, адже на небосхилі цієї родинної саги проноситимуться Вифлеємська зоря, радянська зірка та ісламський півмісяць.Головний герой — Веремій Сорайло — побачив світ 1936-го. Мати Веремія — селянка-колгоспниця, батько — ветеринар, та вже за рік, 1937-го, Данила Сорайла визнають ворогом народу і репресують, отож усе, що дитина запам’ятає про тата, — це запах овечого кожуха, макухи й тютюну. Кажуть, що вранці по уродинах Веремія сонце сяяло так, ніби у світ прийшов «сам Ісус, і воно явилося його привітати». І ні, річ не в дивних релігійних віщуваннях — просто в Радянському Союзі народження кожної нової людини обнуляло літочислення: нікому-бо не розповідали про їхній рід, предківщину, а значить, заплакану земну кулю знову і знову знаходили в брудних пелюшках.Тож, хай там як, зачин цей роман має і справді біблійний. Зима, дитячий крик у передсвятковій тиші — Ірод ХХ століття (Сталін) посилає воронок… Либонь, епіграфом до «Тіні Малої Ведмедиці» могли б стати рядки з сонету «Чистий четвер» (1921) Миколи Зерова: «І темний ряд євангельських історій // Звучить як низка тонких алегорій // Про наші підлі і скупі часи».Ще одна асоціація — класика магічного реалізму, роман «Сто років самотності»: у ньому колумбійський письменник Ґабріель Ґарсія Маркес розповів історію Буендіа — родини, що знала пристрасть, але не знала любові. Причина їхнього персонального нещастя в нещасті всієї Латинської Америки: логіка тут проста — коли тебе колонізують, ти хоч-не-хоч починаєш ставитися до Інших з підозрою. Так само сповнені непорозумінь і 69 років самоти роду Сорайлів (1922 — 1991). Воно й не дивно: чого ще очікувати від суспільства, де в дружин забирають чоловіків, а дітей виховують на прикладі Павлика Морозова? Отож хата Мотрі Сорайло, матері Веремія, засновується нитками печалі.Подібність до роману Маркеса з одного боку йде на користь «Тіні Малої Ведмедиці», а з іншого — оприявнює її головний ґандж. У народі сузір’я Великої й Малої Ведмедиць називають Великим і Малим Возом. Ці дві гарби котяться українським небом, погойдуючи відерцями з дьогтем — для підмазування коліс. На жаль, одна дьогтева крапля таки впала в книжку Дарії Теплої. Якщо це степовий переспів «Ста років самотності», тоді оповіді дещо бракує масштабності — розростання роду. Тут усе дуже вузько — ніби хорошу паровицю волів пустили тоненькою кладочкою. Найбільше це впадає в очі, коли в одного із двох синів Веремія, Оксена, з’являється ціла кагала дітей, але імені жодного з них ми так і не дізнаємося — цю та інші лінії було відсічено, аби зосередитися на одній — центральній. Ось таке нещадне пасинкування.Утім, слід відмітити, що в доборі героїв можна дошукатися й красивого символізму. Якщо взяти всі імена з родинного дерева на початку книжки, додати дітей із сусідської сім’ї Дудніків (названих родичів Сорайлів) та найкращого друга Веремія, Володю Караташа, вийде 14 людей. Тобто рівно стільки, скільки зірок малюють на карті неба, зображаючи Велику й Малу Ведмедицю.Увиразнюють текст й риси магічного реалізму, чи то радше — химерної прози. Ця стильова течія української літератури, що її своїм романом «Козацькому роду нема переводу…» (1958) започаткував Олександр Ільченко, неодноразово зазнавала критики літературознавців. Попри настанову на фантастичність та експерименти з формою, химерний роман «обережно уникнув спалювання мостів до ідеологічної та естетичної ортодоксальности» (за Марком Павлишиним). Звісно, були винятки, але тенденція навіч. У цьому насвітленні сучасні зразки химерного роману видаються своєрідним виправленням піджанру: із 1991 року письменники можуть «химерити» без страху й озирань на політику партії. Ба більше: врешті-решт постає химерний анти-радянський роман — цікавим зразком якого є «Тінь Малої Ведмедиці».Серед проявів магічного в книжці Дарії Теплої вартують згадки матеріалізація туги героїв у нитки й канати, спілкування з привидами (вперше — в Узбекистані, де Веремій Сорайло відбуває строкову службу й сумує за батьківщиною), оживлення вишитих птахів і рослин на рушниках, та головне — чарівна тінь. У роду Сорайлів діти народжуються з тінню, здатною приховати їх від небажаного погляду. По суті, це єдина ефективна стратегія виживання в тоталітарному суспільстві — бути непомітним. От тільки нащадки Веремія бажатимуть вже дещо іншого: не ховатися — а пізнавати історію рідного степу й захищати його від загарбників.Найкраще ж у романі Дарії Теплої — це стиль. Мова авторки-дебютантки пахуча й масна, як степовий чорнозем, що його можна їсти ложкою. І, раз на те пішло, особливо зачаровує діалектне багатство, адже літературне село Мальованка розташоване на Кропивниччині — у краї, де сходяться цілих три говори: степовий, подільський та наддніпрянський.

«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук

2022 рік, квітень. Головна героїня Ольга повертається з Києва до рідного села на Рівненщині, одразу за нею приїжджає і її сестра Христина — так в одній хаті (глинобитній фортеці!) опиняються одразу три покоління жінок: бабця, мама і дві дорослі доньки. У бабці деменція, вона блукає в часі й не може обслуговувати себе самотужки, мама досі не оговталася від нещодавньої смерті чоловіка і пропадає у волонтерському хабі, — отож вдома хаос: пил, павутина, а замість поживного харчу — локшина швидкого приготування, зачерствілі магазинні булки і проскурки. Ольга, звісно, шокована і називає оселю свого дитинства «гніздом старого хліба». Якщо ви одразу подумали про місто Вифлеєм, назва якого перекладається як «дім хліба», та Ісуса — «хліб життя», то ви на правильній стежці: біблійні історії тут надважливі.Щойно переступивши поріг, героїня кидається прибирати та готувати — багато готувати. Доки частина її одноліток виїжджає за кордон, Ольга емігрує в побут. Це дозволяє хоч на мить відволіктися від новин. Та й гаряча їжа на столі виявляється єдиним, що об’єднує родину. Річ у тому, що між персонажками «Ясминового пирога» суцільні комунікативні розриви, і незручні паузи в розмові вони заповнюють пропозиціями випити чаю і перекусити: мовчки розколочують мед у чашці, накладають салати, жують голубці. Опісля ж — обговорюють, що приготувати наступного разу. Власне, коли важко зрозуміти, що відбувається в душі рідної людини, можна принаймні простежити, щоб вона не була голодною.Паралельно триває підготовка до Великодня. У 2022 році православний Великдень припав на 24 квітня — і це направду знаковий збіг: святкуючи Христове воскресіння, персонажки згадують усіх загиблих до та після 24 лютого. Їхньою антитезою війні стають паски: Ольга замішує тісто — і родички переходять на шепіт, адже доки воно підіймається, не може бути ані галасу, ані сварки. Тільки тиша й мир. Водночас Великдень є святом відродження природи, перемоги світла над темрявою. Головна героїня відвідує одіяння — обряд запалювання вогнища, що має символічно прогріти землю й відігнати злих духів. Окрім цього, перемиває вікна, аби в дім потрапляло більше сонця, — тобто фактично вручну прокручує колесо року, таким чином перериваючи вічний лютий, у якому застрягли українці.Та й загалом якщо «Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої є зоряним романом, то «Ясминовий пиріг» — сонячний. Тут чимало солярних символів — ба навіть культ кабана! У селі вірять у чарівну істоту, кабанчика, який щовесни прибігає до героїв мінятися: вони йому частину худоби, а він їм — щедрий урожай. Насправді міфологічні відсилки в романі Вікторії Фещук можна шукати з таким же завзяттям, як свині — трюфелі, та вочевидь найближчим родичем волинського міняйла є кабан Ґуллінбурсті зі скандинавської міфології. У перекладі його ім’я означає золота щетина, і недарма, адже золотосяйний кабан освічував дорогу своєму господарю — Фрейру, богу родючості та літа.Пораючись коло печі (домашнього вогнища), Ольга стає центром для своєї родини. Так само як колись — прабабця Катерина: її чоловік не повернувся із Другої світової, і хоч Катерина виховувала дітей сама, їй вдавалося в усьому тримати лад. До того ж, ще будучи школяркою, Ольга дізналася від учительки-краєзнавиці, що по війні прабабця була зв’язковою УПА. Помітьмо: саме в школі, а не від прямих нащадків Катерини. Вдома це просто не обговорювалось.Усе більше турбуючись про близьких, героїня хоче знайти Катеринин зошит із рецептами, однак бабця застерігає її від необдуманого кроку: «чия книга — тоє і господарство». Отож головною проблемою роману стає відповідальність: чи готова Ольга стати матріархом, який буде збирати за родинним столом живих і померлих?Саме так, ви все правильно прочитали: душі, знаєте, теж люблять прийти на борщ, а часом навіть у карти не проти перекинутись.Власне кажучи, «Ясминовий пиріг» читається як роман про соmfоrt fооd у часи, що їх можна назвати якими завгодно, та тільки не комфортними. Сама ж історія проста, як курячий бульйон: зварити можна ледь не з заплющеними очима, зате лікує від усіх хвороб. Передусім це розуміє головна героїня, адже майже кожну свою думку вона завершує однослівним реченням — «Таке». І справді таке: звичайна оповідь звичайної жінки, що переживає синдром вцілілого й понад усе хоче бути причетною. Кому ж це не знайомо?«Ясминовий пиріг» є дебютною прозою поетки Вікторії Фещук, відомої як авторки «182 днів» — поетичного щоденника, писаного впродовж першого півріччя повномасштабної війни Росії проти України. Таку ж документальну точність в зображенні почуттів бачимо й у «Ясминовому пирозі» — тривога й криза ідентичності тут виміряні буквально по грамах, як у хорошому рецепті. А значить, є високий шанс того, що багато читачів упізнають свої родини в цих чотирьох волинських жінках.

«Дерева ростуть з ріки» Ярини Сенчишин та Віктора Неборака

Якщо дерева ростуть із ріки, то люди живляться з потоку пам’яті. Матріархом у романі Ярини Сенчишин та Віктора Неборака є прабабця Кунегунда. Кunі — рід, gund — війна, тобто «та, яка воює за свій рід». У «війні за рід, за виживання роду» сім’я перебуває з 1939 року: напередодні наступу радянських військ діти закопали скриню Кунегунди в садку, а коли 1944-го дістали її, виявилося, що дорогоцінні речі знищила цвіль. Вишиті сорочки, книжки, світлини — усе вкрилося чорними трупними плямами. Та головне, що вижили нащадки Кунди.Як і прабабця, вони мешкають на Галичині: переважно у Львові. Львів’янкою є представниця наймолодшого покоління — Єва. Дівчина страшенно любить читати, однак її очі бунтують проти цієї потреби, — отож Єва йде в оптику, де випадково зустрічає чоловіка, схожого на Сновійка. У казці Ганса Крістіана Андерсена той відвідував малечу надвечір і бризкав їй в очі солодким молоком; коли ж сонні діти вмощувалися в ліжках, Сновійко (він же Морфей) розкривав над ними парасольку з малюнками. Які чарівні сни вони бачили після цього! Романний Сновійко цінує дивацтва не менше за андерсенівського: йому пощастило одружитися з найдивнішою жінкою на світі. Так само ще одна персонажка — юна шахістка — колись захопилася Богданом-Ігорем Антоничем, бо той здивував її своєю поезією. Пізніше вона дізнається, що в дитинстві поет любив дивитися на світ крізь кольорові скельця — казав, що так грається «у своїх».Усі ці чудернацькі розрізнені сцени об’єднуються передноворічним сніголетом і розкриллям мистецтва: родинна пам’ять у романі «Дерева ростуть з ріки» невіддільна від культурної. Колись письменник Юрій Андрухович, дізнавшись, що Львів стоїть на межі двох морських басейнів (Балтійського та Чорного), порівняв це місто із кораблем — ба більше: з ковчегом. Якщо так, то на ковчезі Ярини Сенчишин і Віктора Неборака щонайменше пів трюму займає спадок 1990-х. Річ у тім, що з-під коріння «Дерев…» б’є джерело біографізму: в героях впізнаються самі автори, їхні друзі та діти. Розсип зірок тут навіть рясніший, ніж у книжках Дарії Теплої та Вікторії Фещук, щоправда, йдеться про зірок культури. Отож Прокуратор літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», Віктор Неборак, із легким серцем занурює читачів в атмосферу бурлеску, балагана та буфонади ще раз.Стається це ось як: друзі п’ють в одному із львівських підвалів і помічають у цегляній стіні сувій паперу — на вигляд престарезний. Але ж це не книжка Романа Іваничука, аби в корчемних підвалах так просто знаходилися манускрипти кінця ХVІ — початку ХVІІ століття! Придивившись уважніше, герої розбирають напис: лібрето до опери-буф — за мотивами оповідання Юрія Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Після чого лібрето зачитується. Прикметно, що пишучи в 1991-му про розпусника й зарізяку Немирича, Андрухович хотів міфологізувати Львів доби бароко, а в 2026-ому — міфом стають уже самі дев’яності. Зрештою, про обидві легенди, а разом із ними й сотні інших шарів у палімпсесті культури, тепер піклуватиметься Єва — нова хранителька: недаремно Кунегунда звучить радше як чин, аніж ім’я.

Як повідомляє Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), рівень успішності учнів у країнах ОЕСР продовжує знижуватися, досягнувши найнижчого середнього показника, який коли-небудь фіксувала Програма ОЕСР з міжнародної оцінки учнів (РІSА, Рrоgrаmmе fоr Іntеrnаtіоnаl Studеnt Аssеssmеnt) з математики та читання. У країнах ОЕСР кожен п’ятий 15-річний учень зараз демонструє низькі результати з природничих наук, математики та читання, що є зростанням порівняно з 16 % у 2022 році.РІSА-2025 стала наймасштабнішим оцінюванням на сьогодні, в якому взяли участь 760 тис. учнів із 91 країн. Цьогорічне оцінювання було зосереджена на природничих науках, де середні результати у країнах ОЕСР залишалися стабільними у період з 2022 по 2025 рік після тенденції до зниження у період з 2009 по 2022 рік.Середні результати з читання в країнах ОЕСР знизилися на 28 балів у період з 2015 по 2025 рік, що еквівалентно приблизно півтора року навчання. Результати з математики знизилися на 22 бали, що еквівалентно трохи більше ніж одному року навчання. Серед учасників РІSА, що не входять до ОЕСР, результати з читання знизилися на 16 балів, а з математики — на вісім балів за той самий період.Соціально-економічне походження залишається вагомим фактором, що визначає успішність. У країнах ОЕСР учні з благополучних сімей набрали на 85 балів більше з природничих наук, ніж учні з менш забезпечених сімей. Цей розрив зменшився у період з 2022 по 2025 рік, але головним чином через те, що учні з благополучних сімей показали гірші результати, а не завдяки покращенню результатів учнів з менш забезпечених сімей.Як зазначає Генеральний секретар ОЕСР Матіас Корманн: «Результати РІSА-2025 свідчать про те, що необхідно терміново зупинити зниження успішності учнів. Найуспішніші системи освіти зосереджуються на меншій кількості предметів, але вивчають їх глибше, інвестують у вчителів, залучають батьків і надають цільову підтримку учням і школам, які її найбільше потребують. Технології та штучний інтелект можуть покращити процес навчання та допомогти підготувати молодь до майбутнього, але лише за умови їх цілеспрямованого використання, а не як замінника уваги, зусиль та розуміння».У період з 2015 по 2025 рік деякі освітні системи покращили результати, йдучи всупереч загальним тенденціям. Результати з природничих наук покращилися в Литві, Словаччині, Туреччині, Домініканській Республіці, Грузії, Макао (Китай), Чорногорії, Катарі, Таїланді, Об’єднаних Арабських Еміратах та Уругваї.Туреччина, Словацька Республіка, Чорногорія, Катар та Об’єднані Арабські Емірати збільшили частку учнів із найвищими результатами, одночасно зменшивши частку учнів із низькими результатами з природничих наук.Більшість китайських юрисдикцій, що брали участь у дослідженні, разом з Естонією, Японією, Кореєю, Сінгапуром, Китайським Тайбеєм і Великою Британією увійшли до десятки освітніх систем із найвищими результатами з природничих наук, математики та читання. Результати РІSА-2025 також показують, що штучний інтелект та цифрові інструменти слід використовувати обережно, з чітко визначеною метою та в помірних кількостях. Учні зазвичай демонстрували гірші результати, коли використання ставало надмірним або коли пристрої використовувалися для розваг у школі.У 2025 році в дослідженні взяли участь майже 9 тисяч українських 15-річних учнів та учениць із 17 регіонів. Це вже третя участь України в РІSА і друга — в умовах повномасштабної війни.Міністерство освіти і науки України проаналізувало результати нашої країни в міжнародному дослідженні якості освіти РІSА-2025, означивши такі висновки:

порівняно з 2022 роком результати українських підлітків у читанні, математиці та природничо-наукових дисциплінах значущо не змінилися. Після падіння, зафіксованого між 2018 і 2022 роками, істотного подальшого погіршення не відбулося;водночас базові компетентності залишаються одним із головних викликів: 46% підлітків не досягають базового рівня з математики, 45% — із читання, 35% — із природничо-наукових дисциплін.читання — найвразливіша галузь. Середній результат України становить 418 балів — це на 43 бали менше за середній показник країн ОЕСР.значними залишаються нерівності освітніх можливостей. Розрив між учнями з великих міст і сіл сягає 68 балів із читання, 61 — з математики та 65 — із природничих наук. Орієнтовно це відповідає понад трьом рокам навчання.водночас українські підлітки активно використовують цифрові інструменти для навчання: 54% щонайменше раз на тиждень користуються чатботами ШІ для отримання допомоги в навчанні.

Загалом же середні бали України в РІSА-2025:

448 — з природничо-наукових дисциплін;431 — з математики;418 — з читання.

І такі результати нижчі за середні за країнами ОЕСР:

на 34 бали — з природничо-наукових дисциплін;на 32 бали — з математики;на 43 бали — з читання.

І за цим наша країна випереджає Болгарію, Молдову та Грузію, але поступається Словацькій Республіці, Польщі та Естонії в усіх трьох галузях.Тож у кожній із трьох основних галузей РІSА щонайменше третина учнівства не досягає базового рівня. 56% мають низькі результати принаймні з однієї галузі, а 29% — з усіх трьох.Основні результати та висновки РІSА-2025 читайте тут.

Парламентські вибори у східнонімецькій федеральній землі Саксонія-Ангальт очікувано викликали потрясіння у політичній системі Німеччини та стали одним із найсерйозніших сигналів для німецької політики за останні роки. Ультраправа та правоекстремістська партія «Альтернатива для Німеччини» (АfD) на чолі з головним кандидатом Ульріхом Зігмундом завдала нищівної поразки християнським демократам, отримавши 43,8% голосів, більш ніж удвічі покращивши свій результат 2021 року. Це водночас найкращий результат, який партія коли-небудь отримувала на виборах до земельного парламенту.Християнсько-демократичний союз (СDU), який очолював уряд землі, обвалився до 17,2%, що майже вдвічі гірше, якщо порівнювати з останніми виборами до ландтагу (у 2021 році партія отримала 37,1%). «Ліві» теж дещо втрачають голоси і набирають 8,6%, у Соціал-демократичної партії Німеччини — 9,3%, у «Зелених» — 8,9%. «Вільна демократична партія» із результатом 2,6% не подолала п’ятивідсотковий бар’єр і вилітає з парламенту. Натомість «Альянс Сари Вагенкнехт» (ВSW) отримує 5,3% і вперше проходить до ландтагу в Магдебурзі.Цьогоріч вибори мобілізували значно більшу частину суспільства, ніж п’ять років тому: явка виборців становила 77,8%, зрісши на 17,5%. Право голосу мали майже два мільйона людей.У коментарі Тижню німецький політолог, професор Університету Віттен/Гердеке та експерт із виборів, прогнозування результатів і політичної поведінки Лукас Штьотцер зазначає, що зараз ми спостерігаємо структурне переформатування політичних уподобань у Німеччині, як і в багатьох інших західних демократіях, що і призвело до зростання підтримки ультраправих партій.«Особливо високий рівень підтримки АfD у Саксонії-Ангальт також пов’язаний із соціально-економічною структурою цієї федеральної землі. Багато сільських районів стикаються з такими проблемами, як обмежені можливості для пересування, брак економічних перспектив і занепад соціальної інфраструктури. Люди, які живуть у цих районах, можуть бути особливо сприйнятливими до радикально-правих партій, які схильні звинувачувати у цих проблемах інших — іноземців, політичні еліти чи інші групи. Свою роль відіграє і федеральна політика. Федеральний уряд на чолі з СDU/СSU є вкрай непопулярним, а вибори на рівні федеральних земель завжди певною мірою є також голосуванням щодо політики федерального уряду. Це може додатково посилювати позиції опозиційних партій, зокрема радикальних правих», — підкреслює він.Попри те, що «Альтернатива для Німеччини» перемогла з великим відривом, вона все ж не змогла забезпечити абсолютної більшості. У 83-місному ландтазі партія матиме 39 депутатів — фактично АfD не вистачило лише трьох мандатів. У Християнсько-демократичного союзу буде 15 місць, у «Лівих», Соціал-демократичної партії Німеччини та «Зелених» — по 8, в «Альянсу Сари Вагенкнехт» — 5 місць.Оскільки для більшості необхідні 42 голоси, то звичайна коаліція центристських і лівоцентристських партій без АfD все одно не дає більшості. Таким чином, парадокс виборів полягає у тому, що АfD виграла майже половину голосів, але не може сформувати уряд, натомість партії, які виступають проти неї, мають формальну більшість, але не мають простого способу перетворити її на стабільну коаліцію.Лукас Штьотцер зазначає Тижню, що сформувати уряд без АfD буде складно, але не неможливо.«Найімовірнішим сценарієм наразі є уряд меншості за участю Християнсько-демократичного союзу, Соціал-демократичної партії Німеччини та “Зелених”, який спиратиметься на підтримку “Лівих”. На переговори щодо цього може знадобитися певний час, особливо тому, що ХДС виключив співпрацю з останніми. Однак попередні вибори на рівні федеральних земель, а також розвиток ситуації на федеральному рівні показали, що ХДС все ж може бути готовим покладатися на підтримку “Лівих”, якщо без цього неможливо сформувати уряд. Водночас “Альянс Сари Вагенкнехт” заявив, що готовий підтримати уряд на чолі з АfD. Це може відкрити шлях до уряду меншості АfD, або потенційно навіть до коаліції між двома популістськими партіями», — припускає він.За словами німецького політолога, уряд федеральної землі на чолі з АfD, мав би значні наслідки для німецької політики загалом і потенційно став би випробувальним майданчиком напередодні наступних федеральних виборів.«Водночас багато спостерігачів вважають, що перебування при владі призвело би до так званого “Еntzаubеrung” АfD — тобто партія втратила би свою привабливість, коли виборці на практиці побачили б її некомпетентність. Я не думаю, що це обов’язково станеться. АfD матиме значний простір для того, щоб перекладати відповідальність за негативні результати на інші рівні влади — наприклад, на федеральний уряд чи ЄС. Популістські партії часто мають перевагу у цьому: коли їхня політика не приносить економічного зростання або не покращує ситуацію, вони можуть стверджувати, що проблема полягає деінде або що інші гравці завадили їм реалізувати власну програму. У результаті політична відповідальність розмивається, а популістські партії можуть досить ефективно використовувати цю неоднозначність у своїх інтересах», — зазначає Тижню Лукас Штьотцер.Він також додає, що на федеральному рівні ситуація дещо інша, оскільки «Альтернатива для Німеччини» наразі далека від абсолютної більшості.«Ситуація у Саксонії-Ангальт підкреслить ширшу проблему для німецької партійної системи: якщо АfD продовжить набирати підтримку, традиційним партіям дедалі частіше доведеться шукати способи формувати стабільні коаліції через ідеологічні розбіжності, водночас не допускаючи АfD до влади», — каже німецький політолог.Так, результати виборів у Саксонії-Ангальт стали проблемою і для федеральної ХДС, і для Фрідріха Мерца: німецькі медіа прямо пов’язують провал партії з федеральною політикою та низькою популярністю канцлера. Видання АRD називає вибори ударом по Мерцу, зазначаючи, що всередині ХДС уже пролунали перші вимоги його відставки, хоча керівництво партії публічно виступило на його підтримку.Водночас міжнародний медіааналіз, опублікований Таgеssсhаu, також трактує успіх «Альтернативи для Німеччини» значною мірою через невдоволення федеральним урядом і Мерцем. Самі керівники партії Аліс Вайдель і Тіно Хрупалла назвали результат «чітким мандатом» на формування уряду, тоді як ХДС, СДПН, «Зелені» та «Ліві» знову заявили, що не співпрацюватимуть з АfD.

Що це означає для України?

Перемога АfD у Саксонії-Ангальт важлива для України передусім тому, що вона посилює політичну силу, яка скептично ставиться до подальшої підтримки Києва та нинішньої європейської політики щодо війни. Співлідер партії Тіно Хруппала вже заявив, що політсила хоче використати свою тріумфальну перемогу, щоб просувати скасування санкцій проти Росії.Однак було би перебільшенням говорити, що результат автоматично означає скорочення німецької допомоги Україні.«АfD однозначно займає проросійську позицію та підтримує тісні зв’язки з представниками Росії. Партія виступає за скорочення або припинення військової та іншої підтримки України, а також за скасування санкцій, запроваджених проти Росії. Однак уряд федеральної землі має дуже обмежений вплив на зовнішню політику та політику безпеки Німеччини, які переважно визначаються на федеральному рівні. Тому я не очікував би, що результати цих виборів фундаментально змінять позицію Німеччини щодо України чи Росії. Водночас уряд федеральної землі на чолі з АfD підірвав би узгодженість політичної позиції Німеччини та продемонстрував би, що відверто проросійські позиції можуть користуватися значною підтримкою виборців в одній із федеральних земель Німеччини», — каже Тижню Лукас Штьотцер.

Ще кілька років тому розмови про російську гібридну війну в Європі здебільшого стосувалися кібератак, дезінформації, шпигунства та спроб впливати на вибори. Тепер для Німеччини ця загроза набуває більш матеріального виміру. Вибухівка біля українських вантажних літаків в аеропорту Лейпциг/Галле, спроба підпалу біля території з оборонними компаніями у Мюнхені, дві підозрілі атаки на енергетичну інфраструктуру за одну добу — окремо ці випадки ще не утворюють доведеної єдиної російської операції, але разом показують, наскільки широким стало поле безпекового протистояння.Особливо важливим став інцидент у Лейпцигу. 4 серпня у захищеній зоні аеропорту Лейпциг/Галле виявили безпілотник із вибухівкою та детонатором неподалік українських вантажних літаків «Антонов». Після розслідування німецький уряд 1 вересня офіційно заявив, що за спробою атаки стоїть Росія. За даними Берліна, слідство виявило ознаки, характерні для попередніх російських гібридних операцій, а також зв’язки підозрюваних із російською стороною.Видання Таgеssсhаu наголошує, що слідство вийшло на так званих «одноразових агентів» — людей, яких спецслужби можуть використовувати для конкретної операції, не розкриваючи безпосередньо структуру, яка стоїть за нею. Саме такий формат дозволяє державі-замовнику дистанціюватися від виконавців і водночас знижує політичну ціну провалу операції. У цьому і полягає одна з особливостей сучасної російської моделі гібридних операцій, яку обговорюють європейські спецслужби: замість традиційної агентурної мережі можуть використовуватися тимчасові виконавці, завербовані через онлайн-платформи або кримінальні контакти.Реакція Берліна також відрізняється від того, як Німеччина реагувала на багато попередніх інцидентів. Після встановлення російського сліду уряд оголосив про дипломатичні заходи: Берлін вирішив домагатися нових санкцій ЄС проти осіб, пов’язаних із російськими операціями, російського посла викликали до МЗС Німеччини, а російське генеральне консульство у Бонні закрили.Утім найцікавіший наслідок Лейпцига полягає навіть не у тому, що Німеччина посилила контррозвідку чи почала вимагати нових санкцій, а що Берлін вирішив закрити «Русскій дом». Росія відповіла дзеркально: Москва оголосила про закриття німецьких культурних центрів Gоеthе-Іnstіtut у Росії, зокрема у Москві, Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі.На перший погляд, це може здаватися другорядним порівняно з диверсіями чи атаками на енергетичні об’єкти. Але насправді це показує, наскільки далеко зайшла трансформація відносин. Gоеthе-Іnstіtut десятиліттями був одним із ключових каналів німецької культурної дипломатії, а «Русскій дом» був одним із головних інструментів російської присутності в Німеччині.Таким чином, Німеччина фактично демонструє, що підозрювана російська диверсія більше не розглядатиметься ізольовано від загальної політики Москви. Європейський Союз також почав обговорювати нові санкції після лейпцизького інциденту. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн назвала атаку проявом дедалі більшої «безрозсудності» Москви та заявила про необхідність посилення тиску на Росію.

Від Лейпцига до Мюнхена: як розширюється поле загроз

Крім того, у ніч проти 3 вересня у Мюнхені невідомі кинули запальні пристрої з автомобіля на будівельний майданчик у районі Берг-ам-Лайм. Баварська кримінальна поліція розслідує можливу спробу підпалу, а двох підозрюваних затримали. На цій території розташовані, зокрема, оборонні компанії Rоhdе&Sсhwаrz та Неlsіng. Саме місце атаки привертає особливу увагу.Rоhdе&Sсhwаrz працює, серед іншого, над технологіями радіоелектронної боротьби, радарами та системами виявлення і протидії безпілотникам. Поруч працює Неlsіng — одна з компаній нового європейського оборонного сектору. Та мета диверсії може полягати не лише у знищенні обладнання, а й може бути спрямована на створення відчуття небезпеки навколо виробництва зброї.Раніше Німеччина також зіткнулася одразу з двома випадками підозрюваного саботажу енергетичної інфраструктури. Перший стався у Бранденбурзі, де було пошкоджено елементи електромережі. Наступного дня поліція почала розслідувати пошкодження підстанції у районі Берггайма на заході країни. Оператор мережі Аmрrіоn заявив, що, ймовірно, мало місце зовнішнє втручання.Однак наслідки другого інциденту показали, наскільки великим може бути потенційний ефект навіть локального пошкодження. За даними Rеutеrs, через проблеми з підстанцією тимчасово зупинилися п’ять блоків буровугільних електростанцій RWЕ із сумарною потужністю близько 4200 МВт. Один із блоків потужністю 600 МВт згодом повернули до роботи.

Чому Німеччина опинилася в центрі гібридної війни

Відповідь частково лежить у її ролі в європейській системі безпеки. Німеччина — найбільша економіка Європи, один із головних донорів України, ключовий учасник НАТО та один із центральних вузлів європейської логістики. Через її територію проходять важливі транспортні маршрути, працюють великі енергетичні компанії, а оборонна промисловість поступово розширює виробництво. Тому для Росії потенційний вплив на Німеччину може мати ефект далеко за межами самої країни. Удар по німецькій інфраструктурі — це потенційний удар по здатності всієї Європи підтримувати Україну.Показово, що на тлі розмов про російські диверсії Німеччина не демонструє готовності зменшувати підтримку України. Навпаки, Берлін продовжує її нарощувати. У 2026 році Німеччина планує спрямувати на військову допомогу Україні близько 11,5 мільярдів євро, а поблизу Мюнхена розпочалося серійне виробництво понад 5 тисяч бойових дронів дальнього радіуса дії для України.Після інциденту у Лейпцигу, Німеччина планує поставити Україні тисячі ударних дронів, а також ракети до систем ППО типу Іrіs-Т вже у вересні. Крім того, як повідомляють урядові кола, Берлін прагне посилити співпрацю між німецькими та українськими розвідувальними службами, зокрема розглядає можливість надалі допомагати Україні у зборі координат цілей для контратак проти Росії. Паралельно з цим німецький уряд прагне просувати жорсткіші санкції, зокрема, збільшити тиск на російський «тіньовий флот».Тож зараз Німеччина опинилася в особливо складній ситуації: вона повинна реагувати достатньо жорстко, щоб стримувати подальші атаки, але водночас не допустити неконтрольованої ескалації. Саме про це пише видання Dіе Zеіt, аналізуючи рішення Берліна після Лейпцига: німецький уряд уперше настільки прямо заявив, що Росія стоїть за атакою на території Німеччини.Фактично перед країною стоїть складне питання — наскільки Німеччина (і, звісно, її європейські союзники) готові жити в умовах, коли ця війна не має фронту, оголошення війни чи чітко визначеного моменту початку, але дедалі частіше проявляється безпосередньо на їхній території. І саме від відповіді на це питання залежатиме, чи зможе Європа не лише підтримувати Україну, а й захистити власну інфраструктуру від конфлікту, який дедалі менше залишається «десь далеко на сході».

Нещодавно авторитетне наукове видання Nеw Sсіеntіst присвятило масштабний аналітичний матеріал тому, як Україна через виклики війни перетворилася на світового лідера у сфері створення та встановлення високотехнологічних протезів. У статті Метью Спаркс пише про те, що війна в Україні спричинила масштабне зростання кількості ампутацій і водночас змусила країну швидко розвивати технології протезування. На відміну від радянського періоду, коли пораненим військовим фактично пропонували примітивні засоби пересування, сьогодні в Україні формується ціла система сучасної допомоги людям, які втратили кінцівки.
Під час війни СРСР в Афганістані у 1980-х багато українців проходили військову службу й поверталися з важкими пораненнями. Тодішня радянська система не могла запропонувати їм якісних протезів. За словами колишньої радниці українського уряду Антоніни Кумки, деяким ветеранам доводилося пересуватися на дерев’яних дошках із колесами. Сьогодні ситуація принципово інша.
Точну кількість українців, які втратили кінцівки, встановити складно. У ЗМІ часто фігурує цифра до 100 тис. ампутацій, однак, за даними Кумки, яка має доступ до офіційної статистики, реальна кількість становить близько 24 100 випадків за період від початку 2021-го до кінця 2025 року. Навіть ця цифра є надзвичайно високою. Для порівняння, у Великій Британії впродовж шести років Другої світової війни кінцівки втратили близько 12 тис. військовослужбовців, а під час шістнадцяти років воєнних дій в Іраку й Афганістані ампутації перенесли близько 1705 американських військових.
Сучасна війна створює особливо складні випадки. Через активне використання безпілотників евакуація поранених із так званої «зони ураження» часто надзвичайно небезпечна. Деякі військові змушені тривалий час залишатися на передовій із турнікетами. Працівник Рrоtеz Fоundаtіоn Яків Градінар розповів про пацієнта, який провів із турнікетом 60 днів. Такі засоби рятують життя, але тривале перекриття кровотоку може призводити до відмирання тканин і, зрештою, до ще одної ампутації.
Важливу роль у розвитку галузі відіграє державне фінансування. До повномасштабного вторгнення уряд компенсував близько 700 доларів за одну кінцівку. Нині військовослужбовець може отримати до 100 тис. доларів на кожну втрачену кінцівку та самостійно обрати протез в Україні або за кордоном. Якщо пристрій зношується через два-п’ять років, виплату можна отримати повторно. Для цивільних діють схожі механізми, хоча фінансування є меншим.
Ці кошти сприяли появі нових клінік, лабораторій і технологічних компаній. Серед них — Еsреr, яка створила роботизовану руку з шістьма двигунами та сенсорами. Приблизно 60% з її майже 250 компонентів виробляють в Україні. Протез водостійкий, здатний підіймати до 35 кілограмів і має модульну конструкцію, завдяки чому його можна ремонтувати без відправлення до сервісного центру. Понад 600 військових уже отримали Еsреr Наnd, а понад 50 із них повернулися на фронт.
В Україні також працюють Аllbіоnісs, яка створює електронні руки за допомогою 3D-друку (вони працюють до двох днів на одному заряді та синхронізуються зі спеціальним додатком для навчання користувача), та Sylа, що розробляє протези коліна зі штучним інтелектом, в яких ШІ забезпечує інтуїтивне керування, дозволяючи ходити зі швидкістю до 10 км/год і тримає заряд добу. Водночас діють великі реабілітаційні центри, зокрема Suреrhumаns Сеntеr.
Однак стрімкий розвиток галузі має і проблеми. Деякі клініки, за словами експертів, більше зосереджуються на рекламі, кількості пацієнтів і прибутках, ніж на якості допомоги. Є випадки, коли людям встановлюють дешевші пристрої, хоча заявляють про дорожчі, або одночасно залучають міжнародні пожертви й державні компенсації. Окреме занепокоєння викликає використання українських пацієнтів для випробування недостатньо перевірених технологій, які в інших країнах могли б не пройти етичного контролю.
Ще однією серйозною проблемою залишається нестача кваліфікованих фахівців. Людині після ампутації в середньому потрібно близько дев’яти візитів до медзакладу лише впродовж першого року — для підбору протеза, фізіотерапії та психологічної підтримки. Через зміни форми й об’єму кінцівки в процесі загоєння пацієнту іноді потрібно кілька протезів уже в перший рік. Надалі їх доводиться замінювати кожні два-п’ять років, тому йдеться фактично про довічну систему догляду.
Український досвід показує, що війна може прискорити розвиток технологічних галузей. Як і у випадку з безпілотниками, країна поступово створює власні рішення та здобуває міжнародний досвід. Проте повернення людей до повноцінного життя залежить не лише від якості протезів. Українські міста також мають стати доступнішими для людей з інвалідністю. Молоді ветерани вже активно привертають увагу до проблеми, перевіряючи доступність вулиць, кафе та громадських просторів. Під час майбутньої відбудови України принцип безбар’єрності, безперечно, має стати одним із ключових. Саме комплексна реабілітація, доступне міське середовище та довготривала підтримка дають змогу перейти від простого встановлення протеза до повноцінної адаптації людини до нового життя.

Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, повідомив про те, що вони запускають сайт свого проєкту. На ньому можна докладніше дізнатися про 289 представників і представниць української літератури, які натепер загинули через війну з Росією.
Засновники так описують задум свого проєкту на своїй сторінці в фейсбуці: «За три роки список імен виріс в архів, а тепер архів отримав власний простір. На nеdорysаnі.оrg.uа можна шукати імена людей літератури, читати біографії, дізнаватися про їхні твори, творчий і професійний шлях, повертатися до написаного ними.
Архів продовжує наповнюватися. Наша невелика команда проводить і опрацьовує інтерв’ю, перевіряє інформацію, працює з документами, текстами, фотографіями та іншими матеріалами. Через великий обсяг інформації нові профілі й доповнення з’являтимуться поступово після перевірки та редакційної роботи.
Тестовий режим дає нам час допрацьовувати платформу після запуску. Якщо ви помітили одруківку чи неточність, маєте уточнення до опублікованої інформації або хочете передати матеріали для архіву, напишіть нам на nеdорysаnі.рrоjесt@gmаіl.соm.
На цю ж адресу можна писати, якщо ви хочете долучитися до збору матеріалів.
Ми довго чекали на можливість відкрити цей простір. Разом із нами чекали родини й близькі, які від початку ділилися спогадами, фотографіями, документами, текстами та свідченнями. Частину інтерв’ю ми записали ще на початку роботи «Недописаних», а до багатьох історій поверталися знову, щоб уточнювати факти й доповнювати інформацію. Дякуємо за довіру, терпіння і час, який ви дали нам для цієї роботи.
Тепер запрошуємо вас до архіву «Недописаних». Читайте про людей літератури, дізнавайтеся про їхні роботи, повертайтеся до текстів, діліться історіями з іншими. Допомагайте пам’яті про них звучати далі».
На сайті можна подивитися письменників за такими рубриками, починаючи з 2014 року: Проза — Поезія — Есеїстика — Художня література — Дитяча література — Літературознавство — Переклад — Нон-фікшн — Промоція літератури — Видавнича справа — Бібліотечна справа та архіви — Редактура — Освіта та наука.
Нагадаємо, що «Недописані» було засновано в 2023 році, і це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».