Естонія хоче, щоб Європа зачинила двері для колишніх російських військових
Go to tyzhden.ua
<р>Естонське міністерство закордонних справ повідомило, що цього року країна вже заборонила в’їзд приблизно 1 300 колишнім російським військовим. «Не можна дозволити цим людям, які чинять злочини, ґвалтують жінок, вбивають дітей і цивільних на полі бою, приїжджати до Європи. Це питання не лише Естонії, це питання європейської безпеки», — заявив міністр оборони Естонії Ганно Певкур в інтерв’ю РОLІТІСО.
<р>Естонія подає цю пропозицію як питання безпеки та морального обов’язку. «Люди, які чинять воєнні злочини, не повинні ходити по землі європейських країн», — сказав Певкур.
<р>Естонські посадовці також попереджають, що колишніх військових можуть завербувати спецслужби Путіна для диверсій або шпигунства в Європі.
<р>«Я впевнений, що Путін спрямовуватиме цих людей до Європи. Ми вже бачимо гібридні атаки сьогодні, але уявіть сотні тисяч колишніх бійців, злочинців, які прибувають сюди. Я впевнений, що вони не просто працюватимуть і сплачуватимуть податки. Ні, вони робитимуть багато поганих речей», — заявив міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна.
<р>Посадовці також наголошують, що ті, хто воював у війську, яке звинувачують у звірствах, не повинні бути винагороджені можливістю в’їзду до ЄС. «Не може бути шляху з Бучі до Брюсселя», — сказав Цахкна.
<р>Тепер Естонія закликає й інші країни зробити те саме: заборонити колишнім російським солдатам в’їзд до ЄС і не пускати їх навіть після того, як закінчиться війна в Україні. Країна вперше підняла цю ідею на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у січні. Пропозицію підтримала Кая Каллас, головна дипломатка ЄС і колишня прем’єр-міністерка Естонії, яка заявила, що ця ідея користується підтримкою багатьох держав-членів.
<р>Наприкінці березня національні лідери ЄС доручили Європейській комісії вивчити «можливі способи реагування» на цю проблему. Каллас пообіцяла конкретні пропозиції до саміту ЄС у червні.
<р>«Я вітаю чіткий сигнал моєї колеги Каї Каллас щодо готовності ЄС запровадити заборону на в’їзд для російських комбатантів. Це своєчасний і бажаний крок, який покаже кожному росіянину, що, підписуючи контракт на ведення злочинної війни агресії проти України, він також підписує заборону на в’їзд до Європи», — написав міністр закордонних справ Андрій Сибіга.
<р>Серед країн, чия позиція щодо цього питання вже відома, є Литва. Країна пообіцяла підтримувати «чорний список» разом із суворими обмеженнями на в’їзд. Раніше схожий заклик також підтримала Латвія, Польща, Фінляндія, Швеція, Німеччина та Румунія.
<р>У листі до керівництва ЄС лідери восьми держав наголосили, що серед російських вояків є понад 180 тисяч засуджених за кримінальні злочини, яких достроково звільнили в обмін на контракт.
<р>«Кількість шенгенських віз, які видаються російським громадянам, вже відчутно зростає. З огляду на свободу пересування у Шенгені, безпекові аспекти не залежать від того, яка країна видала візу чи посвідку на проживання. Наша бездіяльність може створити довгострокові “вразливості”, яких на даному етапі ще можна уникнути», — наголошують лідери.
<р>Однак, реалізація такої ініціативи вимагає узгодження на рівні всіх країн Шенгенської зони, оскільки правила віз та прикордонного контролю є загальноєвропейськими. Зміни у візовій політиці або введення «чорного списку» повинні пройти через рішення Ради ЄС та Європейської комісії, а це технічно та політично складно й потребує консенсусу всіх держав-членів.
<р>Поки що Єврокомісія вивчає можливі підходи. Йдеться про різні варіанти — від зміни візових правил до спеціальних перевірок служб безпеки перед видачею віз. Це означає, що конкретної формули ще немає, але відповідні пропозиції обіцяли підготувати до червневого саміту ЄС. Водночас юридичні й політичні експерти звертають увагу на ризики: масові заборони на в’їзд без індивідуальної перевірки можуть викликати критику як такі, що суперечать загальним принципам права ЄС і це може ускладнити шлях до одностайного рішення.
<р>Естонія подає цю пропозицію як питання безпеки та морального обов’язку. «Люди, які чинять воєнні злочини, не повинні ходити по землі європейських країн», — сказав Певкур.
<р>Естонські посадовці також попереджають, що колишніх військових можуть завербувати спецслужби Путіна для диверсій або шпигунства в Європі.
<р>«Я впевнений, що Путін спрямовуватиме цих людей до Європи. Ми вже бачимо гібридні атаки сьогодні, але уявіть сотні тисяч колишніх бійців, злочинців, які прибувають сюди. Я впевнений, що вони не просто працюватимуть і сплачуватимуть податки. Ні, вони робитимуть багато поганих речей», — заявив міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна.
<р>Посадовці також наголошують, що ті, хто воював у війську, яке звинувачують у звірствах, не повинні бути винагороджені можливістю в’їзду до ЄС. «Не може бути шляху з Бучі до Брюсселя», — сказав Цахкна.
<р>Тепер Естонія закликає й інші країни зробити те саме: заборонити колишнім російським солдатам в’їзд до ЄС і не пускати їх навіть після того, як закінчиться війна в Україні. Країна вперше підняла цю ідею на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у січні. Пропозицію підтримала Кая Каллас, головна дипломатка ЄС і колишня прем’єр-міністерка Естонії, яка заявила, що ця ідея користується підтримкою багатьох держав-членів.
<р>Наприкінці березня національні лідери ЄС доручили Європейській комісії вивчити «можливі способи реагування» на цю проблему. Каллас пообіцяла конкретні пропозиції до саміту ЄС у червні.
<р>«Я вітаю чіткий сигнал моєї колеги Каї Каллас щодо готовності ЄС запровадити заборону на в’їзд для російських комбатантів. Це своєчасний і бажаний крок, який покаже кожному росіянину, що, підписуючи контракт на ведення злочинної війни агресії проти України, він також підписує заборону на в’їзд до Європи», — написав міністр закордонних справ Андрій Сибіга.
<р>Серед країн, чия позиція щодо цього питання вже відома, є Литва. Країна пообіцяла підтримувати «чорний список» разом із суворими обмеженнями на в’їзд. Раніше схожий заклик також підтримала Латвія, Польща, Фінляндія, Швеція, Німеччина та Румунія.
<р>У листі до керівництва ЄС лідери восьми держав наголосили, що серед російських вояків є понад 180 тисяч засуджених за кримінальні злочини, яких достроково звільнили в обмін на контракт.
<р>«Кількість шенгенських віз, які видаються російським громадянам, вже відчутно зростає. З огляду на свободу пересування у Шенгені, безпекові аспекти не залежать від того, яка країна видала візу чи посвідку на проживання. Наша бездіяльність може створити довгострокові “вразливості”, яких на даному етапі ще можна уникнути», — наголошують лідери.
<р>Однак, реалізація такої ініціативи вимагає узгодження на рівні всіх країн Шенгенської зони, оскільки правила віз та прикордонного контролю є загальноєвропейськими. Зміни у візовій політиці або введення «чорного списку» повинні пройти через рішення Ради ЄС та Європейської комісії, а це технічно та політично складно й потребує консенсусу всіх держав-членів.
<р>Поки що Єврокомісія вивчає можливі підходи. Йдеться про різні варіанти — від зміни візових правил до спеціальних перевірок служб безпеки перед видачею віз. Це означає, що конкретної формули ще немає, але відповідні пропозиції обіцяли підготувати до червневого саміту ЄС. Водночас юридичні й політичні експерти звертають увагу на ризики: масові заборони на в’їзд без індивідуальної перевірки можуть викликати критику як такі, що суперечать загальним принципам права ЄС і це може ускладнити шлях до одностайного рішення.
Go to tyzhden.uaРосія вбила в Україні 349 митців і 137 медійників
Go to tyzhden.ua
<р>Міністерство культури повідомляє, що війна забрала життя 349 українських митців і працівників культури і 137 медійників.
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».
Go to tyzhden.uaЯк минула Книжкова країна: репортаж із фестивалю
Go to tyzhden.ua
<р>23–26 квітня в Києві на ВДНГ відбувся книжковий фестиваль «Книжкова країна». Цьогоріч погода випробовувала на міцність: нетиповий для квітня холод, шквальний вітер, дощ, сніг, град могли поставити під загрозу успіх фестивалю. Проте відвідувачів не бракувало. Письменниця і видавчиня Слава Світова прокоментувала атмосферу так: «На наш стенд Сrеаtіvе wоmеn рublіshіng підійшли прекрасні дівчина і хлопець. Я у позі вітрувіанського чоловіка намагаюся собою втримати намет, колежанка показує наші книжки. Вітер тріпає всіма нещадно. Чуються крики. Дівчина і хлопець допомагають нам тримати намет. Хлопець каже: ця прекрасна інсталяція на КК свідчить про те, як ми живемо: всім зносить дах, але ми тримаємося з останніх сил».
<р>Втішно, що в Україні сформувався великий прошарок людей, які відчувають потребу придбати книжки, відвідати зустрічі з письменниками, поспілкуватися з видавцями, — без огляду на погодні умови. Водночас організатори зазначили, що чимало людей потрапили на «Книжкову країну» вперше (нагадаємо, що фестиваль відбувається з 2024 року, навесні й восени).
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Тамара Сухенко: «Читацькі клуби — це лабораторія діалогу та спільнототворення»
<р>Кількість відвідувачів об’єктивно полічити складно, адже вхід на територію вільний, проте вона стабільно зростає з року в рік, як і кількість видавців та книгарень, що беруть участь у фестивалі (цьогоріч понад 100). Водночас дехто з видавців ухвалив рішення пропустити «Книжкову країну», можливо, для збереження сил на прийдешній «Книжковий арсенал».
<р>Щодо програми, особливо помітним був грайливий стиль у назвах подій на кшталт: «Як їли, пили і тусили літератори ХХ століття?», «Шкільна програма з укр. літ.: норм чи стрьом?», «Як здолати нечитун», «Ніякої крінжи — українська завжди модна!», «Ідентичність як свобода: сила (і кайф) бути собою у скаженному світі».
<р>
<р>Домінували теми жанрової літератури й культури — фентезі, горор, трукрайм, янґ-едалт, легка полиця, манга про Крим, настолки як спосіб триматися… Та й загалом атмосфера, дизайн, концепція фестивалю підтримують ідею читання як легкого дозвілля на будь-який смак.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Фестиваль нонфікшну про культуру відбувся в Києві
<р>На цьому тлі виділялися кілька підкреслено серйозних подій з «високої полиці», як-от «Історія української державності в радянський період. Сучасний погляд», «Де ми зараз як культура: ми перемагаємо чи програємо?», «Феміністична класика: між маскою і свободою», чи «Ґеорґі Ґосподінов: ботаніка втрати і фізика смутку».
<р>На фестивалі можна було послухати не лише киян, а й відомих письменників, поетів і перекладачів з-поза столиці, зокрема Володимира Єшкілєва, Юрія Андруховича, Остапа Сливинського.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Як організувати книжковий фестиваль: досвід Черкас
<р>Тішить, що програма книжкового фестивалю була спрямована не лише на промоцію книжок, а містила й низку професійних розмов для видавців, зокрема про ціноутворення, доцільність м’яких обкладинок, нюанси написання приміток, досвід відкриття книгарень під час війни тощо.
<р>Було традиційно багато творчих заходів і майстеркласів, причому не лише розважальних, а й максимально актуальних, із серцево-легенової реанімації та зупинки кровотеч. Дитяча програма також насичена: у деякі часові слоти доводилося обирати між кількома вартими уваги дитячими подіями на той самий вік. Попри загальну атмосферу легкості, соціально значущі акценти присутні в різних вимірах, від дорослої лекції «Слова мають значення: інклюзивний словник для всіх» до дитячого майстеркласу «Створи будку для безпритульної тваринки».
<р>Як і торік, охочі мали змогу задонатити книжки на фронт і відвідати заходи від Культурних сил. Прикметно, що теми війни не обмежувалися одним організатором. Наприклад, дискусію «Цивільні та військові: точки порозуміння і прийняття» організувало видавництво «Strеtоvyсh», а подію «Наш досвід війни на письмі: розмова з авторами книг» провів Східноукраїнський центр громадських ініціатив. Ветеранські видавництва вже підбивали проміжні підсумки в рамках дискусії «Уроки війни: як змінилося життя ветеранських видавництв за п’ять років». Книжка Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» здобула Премію книжкових блогерів.
<р>«Книжкова Країна, без сумніву, наймасовіша виставка, але тут все одно легко знайти тих, кого тобі треба.
<р>Добре, що нині без дощу.
<р>На всіх подіях, де встигла побувати, — переаншлаги.
<р>Продажі — чудові.
<р>Формати — різноманітні. Респект організаторам і книжковій спільноті», — підсумувала письменниця і видавчиня Мар’яна Савка.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Як «Текстура» формує читацьку спільноту в Івано-Франківську: інтерв’ю
<р>Втішно, що в Україні сформувався великий прошарок людей, які відчувають потребу придбати книжки, відвідати зустрічі з письменниками, поспілкуватися з видавцями, — без огляду на погодні умови. Водночас організатори зазначили, що чимало людей потрапили на «Книжкову країну» вперше (нагадаємо, що фестиваль відбувається з 2024 року, навесні й восени).
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Тамара Сухенко: «Читацькі клуби — це лабораторія діалогу та спільнототворення»
<р>Кількість відвідувачів об’єктивно полічити складно, адже вхід на територію вільний, проте вона стабільно зростає з року в рік, як і кількість видавців та книгарень, що беруть участь у фестивалі (цьогоріч понад 100). Водночас дехто з видавців ухвалив рішення пропустити «Книжкову країну», можливо, для збереження сил на прийдешній «Книжковий арсенал».
<р>Щодо програми, особливо помітним був грайливий стиль у назвах подій на кшталт: «Як їли, пили і тусили літератори ХХ століття?», «Шкільна програма з укр. літ.: норм чи стрьом?», «Як здолати нечитун», «Ніякої крінжи — українська завжди модна!», «Ідентичність як свобода: сила (і кайф) бути собою у скаженному світі».
<р>
<р>Домінували теми жанрової літератури й культури — фентезі, горор, трукрайм, янґ-едалт, легка полиця, манга про Крим, настолки як спосіб триматися… Та й загалом атмосфера, дизайн, концепція фестивалю підтримують ідею читання як легкого дозвілля на будь-який смак.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Фестиваль нонфікшну про культуру відбувся в Києві
<р>На цьому тлі виділялися кілька підкреслено серйозних подій з «високої полиці», як-от «Історія української державності в радянський період. Сучасний погляд», «Де ми зараз як культура: ми перемагаємо чи програємо?», «Феміністична класика: між маскою і свободою», чи «Ґеорґі Ґосподінов: ботаніка втрати і фізика смутку».
<р>На фестивалі можна було послухати не лише киян, а й відомих письменників, поетів і перекладачів з-поза столиці, зокрема Володимира Єшкілєва, Юрія Андруховича, Остапа Сливинського.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Як організувати книжковий фестиваль: досвід Черкас
<р>Тішить, що програма книжкового фестивалю була спрямована не лише на промоцію книжок, а містила й низку професійних розмов для видавців, зокрема про ціноутворення, доцільність м’яких обкладинок, нюанси написання приміток, досвід відкриття книгарень під час війни тощо.
<р>Було традиційно багато творчих заходів і майстеркласів, причому не лише розважальних, а й максимально актуальних, із серцево-легенової реанімації та зупинки кровотеч. Дитяча програма також насичена: у деякі часові слоти доводилося обирати між кількома вартими уваги дитячими подіями на той самий вік. Попри загальну атмосферу легкості, соціально значущі акценти присутні в різних вимірах, від дорослої лекції «Слова мають значення: інклюзивний словник для всіх» до дитячого майстеркласу «Створи будку для безпритульної тваринки».
<р>Як і торік, охочі мали змогу задонатити книжки на фронт і відвідати заходи від Культурних сил. Прикметно, що теми війни не обмежувалися одним організатором. Наприклад, дискусію «Цивільні та військові: точки порозуміння і прийняття» організувало видавництво «Strеtоvyсh», а подію «Наш досвід війни на письмі: розмова з авторами книг» провів Східноукраїнський центр громадських ініціатив. Ветеранські видавництва вже підбивали проміжні підсумки в рамках дискусії «Уроки війни: як змінилося життя ветеранських видавництв за п’ять років». Книжка Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» здобула Премію книжкових блогерів.
<р>«Книжкова Країна, без сумніву, наймасовіша виставка, але тут все одно легко знайти тих, кого тобі треба.
<р>Добре, що нині без дощу.
<р>На всіх подіях, де встигла побувати, — переаншлаги.
<р>Продажі — чудові.
<р>Формати — різноманітні. Респект організаторам і книжковій спільноті», — підсумувала письменниця і видавчиня Мар’яна Савка.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Як «Текстура» формує читацьку спільноту в Івано-Франківську: інтерв’ю
Go to tyzhden.uaМінкульт: Понад 70% українців споживають російськомовний контент, майже чверть із них — щодня
Go to tyzhden.ua
<р>Понад дві третини громадян України й надалі споживають контент російською мовою. Як повідомляє Інтерфакс-Україна, про це сказала віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики та міністерка культури України Тетяна Бережна, посилаючись на результати проведеного дослідження.
<р>За її словами, дослідження було реалізоване у співпраці з компанією Grаdus. Після аналізу того, як саме українці споживають контент, з’ясувалося, що навіть на п’ятому році повномасштабної війни 71% населення регулярно звертається до російськомовного контенту. При цьому майже чверть із цієї групи робить це щоденно. Цю інформацію Бережна озвучила у вівторок у Києві під час презентації результатів дослідження, яке компанія Grаdus провела на замовлення Міністерства культури України за підтримки благодійного фонду «МХП-Громаді».
<р>Вона також наголосила, що одним із важливих висновків дослідження стало розуміння причин такого споживання. Зокрема, йдеться не про ідеологічні переконання чи свідому підтримку певних поглядів. Основною причиною є звичка, а також те, що російськомовний контент залишається широко доступним і його обсяг є значним.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Представник мовного омбудсмена Ігор Спірідонов: «Часи лагідної українізації минули ще в 2014 році»
<р>Бережна підкреслила, що контент має потужний вплив на суспільство, хоча цей вплив часто недооцінюють. За її словами, саме через контент нерідко поширюється пропаганда, відбувається знецінення української ідентичності та формується сприйняття агресії як чогось звичного.
<р>На її думку, для зміни ситуації необхідно вже зараз забезпечити належні умови для розвитку якісного українського контенту. Йдеться про те, щоб український культурний продукт був представлений у достатній кількості в різних сферах і міг конкурувати з наявними альтернативами.
<р>Водночас вона зазначила, що на сьогодні багато українських митців створюють контент переважно завдяки власному таланту, переконанням і творчому натхненню, часто не маючи достатніх ресурсів. Вона припустила, що поєднання цих факторів із системною фінансовою підтримкою з боку держави може призвести до суттєвих і навіть несподіваних результатів. Саме з цією метою було започатковано програму «Тисячовесна».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: «Битва Путіна, а не Пушкіна»: місце російської культури в Україні та світі
<р>Як уже писав Тиждень раніше, за останні три роки (2023–2025) частка молоді в Україні, яка виступає за повну заборону російського культурного простору в Україні, суттєво знизилася (з 49% до 40%), а тих, хто зовсім не підтримують, — зросла (з 8-10% до 21%). Найвищий рівень підтримки повної заборони зафіксовано серед жителів Заходу (59%), жінок (45%), людей старших вікових груп (25–29 років: 44%; 30–35 років: 45%), а також серед більш забезпечених опитаних (41%). Для порівняння, у 2024 році результати опитування показували, що в Україні рівень підтримки бойкоту російського культурного простору був однаковим серед чоловіків і жінок, тоді як за кордоном чоловіки значно рідше підтримували таку позицію, ніж жінки (51% проти 70%). Крім того, українські слухачі досі продовжують слухати російську музику, хоча частка українськомовної музики на всіх платформах доволі велика (від 50% до 68%), як повідомляє ресурс UА Wаr Іnfоgrарhісs. Загалом же, як писав Тиждень, усе це свідчить про нашу хвилеподібну цікавість до російської музики: на початку війни було більше людей, які погоджувалися зовсім від неї відмовитися, а зараз таких стало вже менше. Ще й молодь часто слухає музику РФ, керуючись протестними настроями: раз заборонено, то інтерес підвищується. І найважливіший висновок з цього полягає у тому, що, як виявляється, найуспішнішною операцією всіх російських спецслужб за багато років була та, яка дозволила переконати значну кількість людей, що мистецтво — поза політикою.
<р>За її словами, дослідження було реалізоване у співпраці з компанією Grаdus. Після аналізу того, як саме українці споживають контент, з’ясувалося, що навіть на п’ятому році повномасштабної війни 71% населення регулярно звертається до російськомовного контенту. При цьому майже чверть із цієї групи робить це щоденно. Цю інформацію Бережна озвучила у вівторок у Києві під час презентації результатів дослідження, яке компанія Grаdus провела на замовлення Міністерства культури України за підтримки благодійного фонду «МХП-Громаді».
<р>Вона також наголосила, що одним із важливих висновків дослідження стало розуміння причин такого споживання. Зокрема, йдеться не про ідеологічні переконання чи свідому підтримку певних поглядів. Основною причиною є звичка, а також те, що російськомовний контент залишається широко доступним і його обсяг є значним.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Представник мовного омбудсмена Ігор Спірідонов: «Часи лагідної українізації минули ще в 2014 році»
<р>Бережна підкреслила, що контент має потужний вплив на суспільство, хоча цей вплив часто недооцінюють. За її словами, саме через контент нерідко поширюється пропаганда, відбувається знецінення української ідентичності та формується сприйняття агресії як чогось звичного.
<р>На її думку, для зміни ситуації необхідно вже зараз забезпечити належні умови для розвитку якісного українського контенту. Йдеться про те, щоб український культурний продукт був представлений у достатній кількості в різних сферах і міг конкурувати з наявними альтернативами.
<р>Водночас вона зазначила, що на сьогодні багато українських митців створюють контент переважно завдяки власному таланту, переконанням і творчому натхненню, часто не маючи достатніх ресурсів. Вона припустила, що поєднання цих факторів із системною фінансовою підтримкою з боку держави може призвести до суттєвих і навіть несподіваних результатів. Саме з цією метою було започатковано програму «Тисячовесна».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: «Битва Путіна, а не Пушкіна»: місце російської культури в Україні та світі
<р>Як уже писав Тиждень раніше, за останні три роки (2023–2025) частка молоді в Україні, яка виступає за повну заборону російського культурного простору в Україні, суттєво знизилася (з 49% до 40%), а тих, хто зовсім не підтримують, — зросла (з 8-10% до 21%). Найвищий рівень підтримки повної заборони зафіксовано серед жителів Заходу (59%), жінок (45%), людей старших вікових груп (25–29 років: 44%; 30–35 років: 45%), а також серед більш забезпечених опитаних (41%). Для порівняння, у 2024 році результати опитування показували, що в Україні рівень підтримки бойкоту російського культурного простору був однаковим серед чоловіків і жінок, тоді як за кордоном чоловіки значно рідше підтримували таку позицію, ніж жінки (51% проти 70%). Крім того, українські слухачі досі продовжують слухати російську музику, хоча частка українськомовної музики на всіх платформах доволі велика (від 50% до 68%), як повідомляє ресурс UА Wаr Іnfоgrарhісs. Загалом же, як писав Тиждень, усе це свідчить про нашу хвилеподібну цікавість до російської музики: на початку війни було більше людей, які погоджувалися зовсім від неї відмовитися, а зараз таких стало вже менше. Ще й молодь часто слухає музику РФ, керуючись протестними настроями: раз заборонено, то інтерес підвищується. І найважливіший висновок з цього полягає у тому, що, як виявляється, найуспішнішною операцією всіх російських спецслужб за багато років була та, яка дозволила переконати значну кількість людей, що мистецтво — поза політикою.
Go to tyzhden.uaЧому так складно писати про український націоналізм: рецензія
Go to tyzhden.ua
<р>Нещодавно побачила світ книжка Мирослава Шкандрія «Український націоналізм. Політика, ідеологія та література, 1920–1956», перекладена українською і доповнена великою добіркою архівних світлин.
<р>Видання позиціонують як «одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму», відзначаючи неупередженість канадського літературознавця й багатовимірність книжки, що готує читачів до дорослої розмови про явища, про які досі говорили то палко, то пласко. А водночас публікація оригіналу в 2015 році була політичним жестом підтримки. Тоді минув лише рік після Революції гідності, тривала анексія Криму і окупація окремих районів Донецької і Луганської областей. У цей час РФ активно поширювала наратив про «бандерівську хунту» й «неонацистів», що захопили владу в Києві, і дехто на Заході цьому вірив. Тож виважена праця Мирослава Шкандрія про природу українського націоналізму була особливо на часі.
<р>Чому ж так складно писати про український націоналізм, хоч минуло вже стільки десятиліть?
<р>З одного боку, діячі, що присвятили життя боротьбі за Україну, викликають повагу в більшості громадян. Пригадаймо, що Степан Бандера посів друге місце в проєкті народного голосування «Великі українці» ще далекого 2008-го. З другого, чимало людей досі бояться розмови про український націоналізм і поділяють успадковані від радянської пропаганди упередження. Донедавна слово «націоналіст» частина суспільства вживала з гордістю, а частина використовувала як пейоратив.
<р>Нині триває процес деколонізації знання про ХХ століття. Довгий час український націоналізм описували або москвоцентричними категоріями, або західними, що не враховували контекст бездержавності. Цей шлейф і досі тягнеться за будь-яким дослідженням діяльності ОУН, змушуючи авторів повсякчас виправдовуватись чи посилено критикувати. Складність у тому, щоб знайти суб’єктну мову, яка не буде ані апологетичною, ані звинувачувальною.
<р>Війна накладає свій вагомий відбиток: ведучи антиколоніальну боротьбу за виживання, важко водночас вести виважену постколоніальну розмову — бодай тому, що ця боротьба ще не завершена й не перейшла у стадію пост-.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Героїчне покоління ОУН
<р>Форма змістовна, а зміст оформлений, тож питання, якою назвою послуговуватись, визначає й наше ставлення. Тим часом питання назви не визначене ані щодо подій 1917 — початку 1920-х років, ані щодо боротьби 1940-х — 1950-х, ані щодо нинішньої війни з 2014 року. Коли наклалися процеси збройної боротьби (часто з кількома супротивниками водночас) і державотворення, терміни — Визвольні змагання, Українська революція, проголошення/відновлення державності, війна за незалежність — не розкривають усієї панорами подій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
<р>Ще один виклик — чи послуговуватися термінами й періодизацією самих учасників подій, чи використовувати усталені наукові категорії (не завжди вичерпні), чи творити власні. Скажімо, українські націоналісти писали про визвольні змагання з 1917-го до 1950-х як про комплексне явище, а не два окремі періоди боротьби, як це заведено сьогодні.
<р>Та й у межах самої Організації українських націоналістів відбувалися трансформації, і з плином часу тим самим поняттям могли надавати вже інших значень і оцінок, як це показує в своїй книжці Мирослав Шкандрій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: УССД в рецепції ОУН: від монопартійності та вождизму до демократії
<р>Історія ХХ століття нерозривно пов’язана з досвідами насильства. І націоналізм не був кабінетною ідеологією, його творили ті самі люди, що ризикували життям — своїм і чужим, вчиняли атентати й гинули в концтаборах. Дослідник українського націоналізму змушений балансувати між історичною правдою про злочини та героїзм, що в умовах актуальної війни сприймається особливо емоційно.
<р>Герої книжки Шкандрія були людьми своєї епохи — епохи тоталітарних режимів. Вони могли бути блискучими поетами й водночас прихильниками жорстких авторитарних методів. Описати цю амбівалентність, не скочуючись у моралізаторство чи ідеалізацію, —виклик, з яким автор дає собі раду.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
<р>Дослідник завжди має своє ставлення до предмета, у випадку з націоналізмом це особливо відчутно. Писати про український націоналізм складно ще й тому, що це тема, де науковий дискурс постійно перетинається з мінним полем політики, пам’яті й міфу. Мирослав Шкандрій — один із небагатьох у цій темі — намагається оприявнити ці пласти, не спрощуючи.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Український погляд на Другу світову війну. Віталій Нахманович
<р>Звісно, це не нульовий ступінь письма — він просто неможливий, як довів Ролан Барт. І Мирослав Шкандрій як філолог цього свідомий. Тож ставлення до предмета тут таки висловлено, хоч і неявно — у структуруванні матеріалу, загальній композиції й окремих оцінках у галузях політики, ідеології та особливо літератури й поетичного творення міфу, яким присвячено найбільше уваги. Шкандрій пише про потяг до міфологізації та історизації як ознаку доби: пошук золотого віку й ідеалізація минулого ставали запорукою майбутнього відродження, особливо в умовах бездержавності. Це набувало різних форм: митці культивували міфи «про палінгенезис, регенеративну революцію, Рим, здорового тілом і духом язичника або ж варвара, а також метаморфозу особистості».
<р>Видавець Віталій Ляска поділився робочим моментом про вибір обкладинки: на його пропозицію використати графіку Михайла Михалевича автор висловив сумнів, чи не буде цей флористичний мотив сприйматись етнографічно? Адже йому йшлося про те, щоб зобразити український націоналізм виразно модерним.
<р>Явище грає новими барвами залежно від контекстів, у які його поставиш. Шкандрій поділяє ідею «порівнювати міжвоєнну ОУН не з фашистськими режимами чи рухами, а з іншими націоналістичними рухами, що прагнули національного визволення і створення власних держав, як-от Організація визволення Палестини, Фронт національного визволення Алжиру, Ірландська республіканська армія, міжвоєнний хорватський рух усташів чи Національний фронт визволення Південного В’єтнаму».
<р>Це, здавалося б, очевидна ідея, яку Ева Томпсон сформулювала через поділ на «захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші». Однак і досі вихідною точкою в розмові про ОУН стає експлейнер про їхню ситуативну співпрацю з нацизмом, а не, скажімо, з литовськими партизанами.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
<р>На додачу, аби писати синтетичну історію українського націоналізму, необхідна чимала база попередніх досліджень окремих осіб і подій, якими українська наука, на жаль, досі похвалитися не може. Чимало з тих, кого Святослав Липовецький називає нашим найвеличнішим поколінням, досі чекають на повноцінні життєписи, коментовані видання творів та листування.
<р>Книжка Мирослава Шкандрія задає якісно вищий рівень розмови про український націоналізм, якого, хотілося б сподіватися, буде дотримано й у подальших студіях — як українських, так і іншомовних.
<р>Видання позиціонують як «одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму», відзначаючи неупередженість канадського літературознавця й багатовимірність книжки, що готує читачів до дорослої розмови про явища, про які досі говорили то палко, то пласко. А водночас публікація оригіналу в 2015 році була політичним жестом підтримки. Тоді минув лише рік після Революції гідності, тривала анексія Криму і окупація окремих районів Донецької і Луганської областей. У цей час РФ активно поширювала наратив про «бандерівську хунту» й «неонацистів», що захопили владу в Києві, і дехто на Заході цьому вірив. Тож виважена праця Мирослава Шкандрія про природу українського націоналізму була особливо на часі.
<р>Чому ж так складно писати про український націоналізм, хоч минуло вже стільки десятиліть?
1. Незавершений процес деколонізації
<р>З одного боку, діячі, що присвятили життя боротьбі за Україну, викликають повагу в більшості громадян. Пригадаймо, що Степан Бандера посів друге місце в проєкті народного голосування «Великі українці» ще далекого 2008-го. З другого, чимало людей досі бояться розмови про український націоналізм і поділяють успадковані від радянської пропаганди упередження. Донедавна слово «націоналіст» частина суспільства вживала з гордістю, а частина використовувала як пейоратив.
<р>Нині триває процес деколонізації знання про ХХ століття. Довгий час український націоналізм описували або москвоцентричними категоріями, або західними, що не враховували контекст бездержавності. Цей шлейф і досі тягнеться за будь-яким дослідженням діяльності ОУН, змушуючи авторів повсякчас виправдовуватись чи посилено критикувати. Складність у тому, щоб знайти суб’єктну мову, яка не буде ані апологетичною, ані звинувачувальною.
<р>Війна накладає свій вагомий відбиток: ведучи антиколоніальну боротьбу за виживання, важко водночас вести виважену постколоніальну розмову — бодай тому, що ця боротьба ще не завершена й не перейшла у стадію пост-.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Героїчне покоління ОУН
2. Термінологічна складність
<р>Форма змістовна, а зміст оформлений, тож питання, якою назвою послуговуватись, визначає й наше ставлення. Тим часом питання назви не визначене ані щодо подій 1917 — початку 1920-х років, ані щодо боротьби 1940-х — 1950-х, ані щодо нинішньої війни з 2014 року. Коли наклалися процеси збройної боротьби (часто з кількома супротивниками водночас) і державотворення, терміни — Визвольні змагання, Українська революція, проголошення/відновлення державності, війна за незалежність — не розкривають усієї панорами подій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
<р>Ще один виклик — чи послуговуватися термінами й періодизацією самих учасників подій, чи використовувати усталені наукові категорії (не завжди вичерпні), чи творити власні. Скажімо, українські націоналісти писали про визвольні змагання з 1917-го до 1950-х як про комплексне явище, а не два окремі періоди боротьби, як це заведено сьогодні.
<р>Та й у межах самої Організації українських націоналістів відбувалися трансформації, і з плином часу тим самим поняттям могли надавати вже інших значень і оцінок, як це показує в своїй книжці Мирослав Шкандрій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: УССД в рецепції ОУН: від монопартійності та вождизму до демократії
3. Етика виживання й заангажованість
<р>Історія ХХ століття нерозривно пов’язана з досвідами насильства. І націоналізм не був кабінетною ідеологією, його творили ті самі люди, що ризикували життям — своїм і чужим, вчиняли атентати й гинули в концтаборах. Дослідник українського націоналізму змушений балансувати між історичною правдою про злочини та героїзм, що в умовах актуальної війни сприймається особливо емоційно.
<р>Герої книжки Шкандрія були людьми своєї епохи — епохи тоталітарних режимів. Вони могли бути блискучими поетами й водночас прихильниками жорстких авторитарних методів. Описати цю амбівалентність, не скочуючись у моралізаторство чи ідеалізацію, —виклик, з яким автор дає собі раду.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
<р>Дослідник завжди має своє ставлення до предмета, у випадку з націоналізмом це особливо відчутно. Писати про український націоналізм складно ще й тому, що це тема, де науковий дискурс постійно перетинається з мінним полем політики, пам’яті й міфу. Мирослав Шкандрій — один із небагатьох у цій темі — намагається оприявнити ці пласти, не спрощуючи.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Український погляд на Другу світову війну. Віталій Нахманович
<р>Звісно, це не нульовий ступінь письма — він просто неможливий, як довів Ролан Барт. І Мирослав Шкандрій як філолог цього свідомий. Тож ставлення до предмета тут таки висловлено, хоч і неявно — у структуруванні матеріалу, загальній композиції й окремих оцінках у галузях політики, ідеології та особливо літератури й поетичного творення міфу, яким присвячено найбільше уваги. Шкандрій пише про потяг до міфологізації та історизації як ознаку доби: пошук золотого віку й ідеалізація минулого ставали запорукою майбутнього відродження, особливо в умовах бездержавності. Це набувало різних форм: митці культивували міфи «про палінгенезис, регенеративну революцію, Рим, здорового тілом і духом язичника або ж варвара, а також метаморфозу особистості».
<р>Видавець Віталій Ляска поділився робочим моментом про вибір обкладинки: на його пропозицію використати графіку Михайла Михалевича автор висловив сумнів, чи не буде цей флористичний мотив сприйматись етнографічно? Адже йому йшлося про те, щоб зобразити український націоналізм виразно модерним.
4. Контексти
<р>Явище грає новими барвами залежно від контекстів, у які його поставиш. Шкандрій поділяє ідею «порівнювати міжвоєнну ОУН не з фашистськими режимами чи рухами, а з іншими націоналістичними рухами, що прагнули національного визволення і створення власних держав, як-от Організація визволення Палестини, Фронт національного визволення Алжиру, Ірландська республіканська армія, міжвоєнний хорватський рух усташів чи Національний фронт визволення Південного В’єтнаму».
<р>Це, здавалося б, очевидна ідея, яку Ева Томпсон сформулювала через поділ на «захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші». Однак і досі вихідною точкою в розмові про ОУН стає експлейнер про їхню ситуативну співпрацю з нацизмом, а не, скажімо, з литовськими партизанами.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
<р>На додачу, аби писати синтетичну історію українського націоналізму, необхідна чимала база попередніх досліджень окремих осіб і подій, якими українська наука, на жаль, досі похвалитися не може. Чимало з тих, кого Святослав Липовецький називає нашим найвеличнішим поколінням, досі чекають на повноцінні життєписи, коментовані видання творів та листування.
<р>Книжка Мирослава Шкандрія задає якісно вищий рівень розмови про український націоналізм, якого, хотілося б сподіватися, буде дотримано й у подальших студіях — як українських, так і іншомовних.
Go to tyzhden.ua63-тя Болонська виставка дитячої книжки: битва за майбутнього читача
Go to tyzhden.ua
<р>Учора завершилася 63-тя Болонська виставка дитячої книжки, яка тривала з 13 до 16 квітня. Провідна галузева подія, в якій брали участь і українські видавці (17 учасників та одна літературна агенція) з національним стендом, організованим Українським інститутом книги. Крім того, в Болоньї відбулася персональна виставка української ілюстраторки Марії Гайдук, яка торік стала лауреаткою Міжнародної премії за ілюстрацію від Fundасіón SМ.
<р>Цікаво, що в 2025 році на Болонській виставці дитячої книжки загальним трендом визнали короткі ілюстровані книжки, але цьогоріч тематика суттєво не змінилася: так, зокрема, кілька подій були присвячені ШІ. При тому, що ставлення до нього діаметрально протилежні, що і засвідчено в назвах дискусій у межах виставки: «Гори, що рухаються: мотивація читачів в епоху штучного інтелекту», «Малювання реальності: автентичність і нові стандарти в епоху ШІ», а до однієї з подій був підзаголовок «ШІ як нова вершина людської творчості». Директорка виставки Елена Пазолі дала кілька коментарів щодо застосування штучного інтелекту у книговиданні, порівнявши його з появою інструментів цифрової ілюстрації на рубежі тисячоліть: «Була велика дискусія з цього приводу, і багато людей казали, що це буде вбивцею ілюстрації. Сьогодні ж це ідеальний інструмент, тому що ним керує людська креативність». На її думку, говорити про шкоду ШІ є перебільшенням: «Ви сприймаєте його негативно і страждаєте від цього, або ви сприймаєте це позитивно й запитуєте, як це може бути вам корисно». І хоча виставка передусім вшановує друковане видання, вона не робить різниці між друкованими та цифровими форматами, коли йдеться про вирішення проблеми читання.
<р>Саме словосполучення «криза читання» — доволі часто лунало в Болоньї, і більшість експертів пов’язували цю проблему з двома тенденціями: з глобальним зниження рівня читання серед молоді та зростанням ролі ШІ у видавничій справі. Кризу пропонують, зокрема, долати популяризацією коміксів і манги, а неохочим читачам також пропонують слухати аудіокниги. Загалом же Елена Пазолі називає своєю місією сприяння доступу до книжок, розвиток культури читання й утвердження перетворювальної сили літератури.
<р>Значна частина розмов на виставці стосувалася найактуальніших форматів. Так Хлоя Сіґар, директорка і літературна агентка Маdеlеіnе Міlburn Lіtеrаry, ТV & Fіlm Аgеnсy, зазначила: «Редактори Великобританії та США вимагали антиутопії, від чого я у захваті. Також є попит на доступні серійні видання середнього рівня з малою кількістю слів, чистий янґ-адалт та любовний янґ-адалт у суміші з іншими жанрами, наприклад, антиутопією та жахами».
<р>Генеральна директорка Wаlkеr Вооks Белінда Расмуссен передбачила більшу популярність паперових видань, зокрема книжок-розмальовок, зауваживши: «Є щось у книжках, що допомагає нам розслабитися та заспокоюватися. Я думаю, що буде більше бестселерів у цій галузі — книжок для гарного самопочуття, затишку і спокою і чогось, що відволікає нас від усіх довколишніх тривог». Її підтримує Пол Блек, директор із партнерства з брендами в агентстві Вrіght, кажучи про «відхід від більш графічних чи цифрових робіт» до більш аналогових стилів мистецтва: «Я справді відчуваю, що люди шукають позачасове та класичне… Ностальгії за дитинством, це, здається, визначне явище». Видавців зафіксували те, що відбувся певний відхід від звичайних ілюстрованих книжок і нонфікшн — обидва мають запропонувати щось «більше», тим часом у просторі художньої літератури та графічних романів з’являються нові можливості, і разом з тим відбувається повернення високоякісних колекційних видань як найкращої альтернативи екранному часу».
<р>Тим часом в ілюстраціях, на думку фахівців, з’являється більше азійських мотивів, й «естетика Південно-Східної Азії і далі впливає на мистецькі уподобання читачів». Крім того, серед актуальних проблем називають і цензуру, яка охопила переважно США, однак частково активізується і в інших країнах.
<р>Болонська виставка дитячої книжки, звісно, не могла оминути геополітичної напруги та війни в Україні та на Близькому Сході. Елена Пазолі, зокрема, зазначала, що вона відхилила неодноразові заклики створити спеціальну категорію ВоlоgnаRаgаzzі Аwаrd для книжок про війну та мир: «Наша щоденна праця і так демонструє, у які цінності ми віримо», — додаючи, що популяризація любові до книги та радості від читання є основними пріоритетами виставки.
<р>Та все ж найголовніша мета Болоньї, часто непроговорена, — тривога за майбутніх читачів. У цьому плані знаковою була назва однієї з дискусій: «Яке визначення слова “дитина”». Ця дискусія стала безпосередньою відповіддю на нещодавню подію, яка відбулася в програмі італійського телебачення, у якій гість, якому показали дані про дітей, загиблих під час конфлікту, відповів: «Будь ласка, дайте визначення дитині». Звісно, можна зводити дитячу книжку до комфортного варіанту втечі від світу, однак краще сприймати її як шлях до серця і розуму дітей, які, хочеться вірити, усе ж зможуть змінити цей світ на краще.
<р>Цікаво, що в 2025 році на Болонській виставці дитячої книжки загальним трендом визнали короткі ілюстровані книжки, але цьогоріч тематика суттєво не змінилася: так, зокрема, кілька подій були присвячені ШІ. При тому, що ставлення до нього діаметрально протилежні, що і засвідчено в назвах дискусій у межах виставки: «Гори, що рухаються: мотивація читачів в епоху штучного інтелекту», «Малювання реальності: автентичність і нові стандарти в епоху ШІ», а до однієї з подій був підзаголовок «ШІ як нова вершина людської творчості». Директорка виставки Елена Пазолі дала кілька коментарів щодо застосування штучного інтелекту у книговиданні, порівнявши його з появою інструментів цифрової ілюстрації на рубежі тисячоліть: «Була велика дискусія з цього приводу, і багато людей казали, що це буде вбивцею ілюстрації. Сьогодні ж це ідеальний інструмент, тому що ним керує людська креативність». На її думку, говорити про шкоду ШІ є перебільшенням: «Ви сприймаєте його негативно і страждаєте від цього, або ви сприймаєте це позитивно й запитуєте, як це може бути вам корисно». І хоча виставка передусім вшановує друковане видання, вона не робить різниці між друкованими та цифровими форматами, коли йдеться про вирішення проблеми читання.
<р>Саме словосполучення «криза читання» — доволі часто лунало в Болоньї, і більшість експертів пов’язували цю проблему з двома тенденціями: з глобальним зниження рівня читання серед молоді та зростанням ролі ШІ у видавничій справі. Кризу пропонують, зокрема, долати популяризацією коміксів і манги, а неохочим читачам також пропонують слухати аудіокниги. Загалом же Елена Пазолі називає своєю місією сприяння доступу до книжок, розвиток культури читання й утвердження перетворювальної сили літератури.
<р>Значна частина розмов на виставці стосувалася найактуальніших форматів. Так Хлоя Сіґар, директорка і літературна агентка Маdеlеіnе Міlburn Lіtеrаry, ТV & Fіlm Аgеnсy, зазначила: «Редактори Великобританії та США вимагали антиутопії, від чого я у захваті. Також є попит на доступні серійні видання середнього рівня з малою кількістю слів, чистий янґ-адалт та любовний янґ-адалт у суміші з іншими жанрами, наприклад, антиутопією та жахами».
<р>Генеральна директорка Wаlkеr Вооks Белінда Расмуссен передбачила більшу популярність паперових видань, зокрема книжок-розмальовок, зауваживши: «Є щось у книжках, що допомагає нам розслабитися та заспокоюватися. Я думаю, що буде більше бестселерів у цій галузі — книжок для гарного самопочуття, затишку і спокою і чогось, що відволікає нас від усіх довколишніх тривог». Її підтримує Пол Блек, директор із партнерства з брендами в агентстві Вrіght, кажучи про «відхід від більш графічних чи цифрових робіт» до більш аналогових стилів мистецтва: «Я справді відчуваю, що люди шукають позачасове та класичне… Ностальгії за дитинством, це, здається, визначне явище». Видавців зафіксували те, що відбувся певний відхід від звичайних ілюстрованих книжок і нонфікшн — обидва мають запропонувати щось «більше», тим часом у просторі художньої літератури та графічних романів з’являються нові можливості, і разом з тим відбувається повернення високоякісних колекційних видань як найкращої альтернативи екранному часу».
<р>Тим часом в ілюстраціях, на думку фахівців, з’являється більше азійських мотивів, й «естетика Південно-Східної Азії і далі впливає на мистецькі уподобання читачів». Крім того, серед актуальних проблем називають і цензуру, яка охопила переважно США, однак частково активізується і в інших країнах.
<р>Болонська виставка дитячої книжки, звісно, не могла оминути геополітичної напруги та війни в Україні та на Близькому Сході. Елена Пазолі, зокрема, зазначала, що вона відхилила неодноразові заклики створити спеціальну категорію ВоlоgnаRаgаzzі Аwаrd для книжок про війну та мир: «Наша щоденна праця і так демонструє, у які цінності ми віримо», — додаючи, що популяризація любові до книги та радості від читання є основними пріоритетами виставки.
<р>Та все ж найголовніша мета Болоньї, часто непроговорена, — тривога за майбутніх читачів. У цьому плані знаковою була назва однієї з дискусій: «Яке визначення слова “дитина”». Ця дискусія стала безпосередньою відповіддю на нещодавню подію, яка відбулася в програмі італійського телебачення, у якій гість, якому показали дані про дітей, загиблих під час конфлікту, відповів: «Будь ласка, дайте визначення дитині». Звісно, можна зводити дитячу книжку до комфортного варіанту втечі від світу, однак краще сприймати її як шлях до серця і розуму дітей, які, хочеться вірити, усе ж зможуть змінити цей світ на краще.
Go to tyzhden.uaПублічна війна Трампа з Папою поставила Мелоні перед вибором
Go to tyzhden.ua
<р>У неділю між президентом США Дональдом Трампом та Папою Римським Левом ХІV виникла відверта публічна суперечка. Спочатку понтифік висловився проти війни США й Ізраїлю проти Ірану та закликав до миру, що викликало гнів в американського президента. Той назвав Папу «слабким у питаннях злочинності» та «жахливим у зовнішній політиці».
<р>Крім того, Трамп зазначив, що понтифік «не дуже добре виконує свою роботу», є «дуже ліберальною людиною», а також запропонував «перестати догоджати радикальним лівим». Водночас він заявив, що обрання американця Роберта Френсіса Прево Папою пов’язане лише з тим, що Трамп є президентом.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331641" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">«Я не хочу Папу, який вважає нормальним, що Іран має ядерну зброю. Я не хочу Папу, який вважає жахливим те, що Америка напала на Венесуелу — країну, яка відправляла величезні партії наркотиків до Сполучених Штатів і, що ще гірше, випускала своїх в’язнів, включно з убивцями й наркоторговцями, до нашої країни. І я не хочу Папу, який критикує президента Сполучених Штатів, бо я роблю саме те, для чого мене обрали»
<р>«Якби мене не було у Білому домі, Лева не було би у Ватикані», — сказав він.
<р>Ці слова викликали неабиякий резонанс у католицькій Італії, де Папа традиційно користується високим моральним авторитетом. На цьому тлі прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні виступила з різкою реакцією на слова Трампа, назвавши їх «неприйнятними» та підкреслила, що понтифік, як глава Католицької Церкви, має моральне право закликати до миру та засуджувати війну.
<р>«Я висловлюю свою солідарність з Папою Левом. Чесно кажучи, я би почувалась не дуже комфортно у суспільстві, де релігійні лідери роблять те, що кажуть політичні лідери», — наголосила Мелоні.
<р>Дональд Трамп заявив, що «шокований поведінкою» італійської прем’єрки, та вдався до звинувачень. «Це вона є неприйнятною, бо їй байдуже, чи має Іран ядерну зброю, і він розніс би Італію за дві хвилини, якби мав можливість», — сказав Трамп.
<р>Це стало рідкісним випадком, коли Мелоні відкрито висловила критичну позицію щодо свого традиційного союзника — Сполучених Штатів. Раніше Тиждень писав, що прем’єр-міністерка Італії обрала курс обережного балансування між Європейським Союзом і США, через що її політика дедалі більше нагадувала спробу поєднати національні інтереси з вимогами трансатлантичної єдності в умовах війни, економічної конкуренції та трансформації самого Заходу.
<р>Видання Тhе Nеw Yоrk Тіmеs зазначає, що після серйозних політичних невдач через зв’язок з Трампом, який користується великою непопулярністю в Італії та вважається причиною зростання цін на бензин, Мелоні скористалася можливістю вирватися зі стосунків, які стали отруйними як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях.
<р>«У відносинах із Трампом вона спочатку вважала, що він може бути для неї корисним, і, можливо, так і було, адже це дозволяло їй бути людиною, здатною бути посередником між рештою Європи та Трампом. Але поступово це перетворилося на тягар. Думаю, вона скористалася його висловлюваннями про Папу, щоб зробити чітку заяву і дистанціюватися. Вона не могла вчинити інакше», — вважає почесний професор політології Флорентійського університету Роберто Д’Алімонте.
<р>Мелоні також намагається дистанціюватися від Ізраїлю, який раніше був ключовим союзником. Вона оголосила, що Італія не буде автоматично продовжувати свою оборонну угоду з Ізраїлем «з огляду на поточну ситуацію».
<р>Утім, попри всі її зусилля дистанціюватися від війни Трампа, Мелоні все одно з тріском програла референдум щодо судової системи, після того як голосування почали сприймати як плебісцит щодо її власної популярності. Намагаючись звести рахунки з тими, хто, на її думку, підвів її, вона звільнила міністра та помічників, яких вважала відповідальними за поразку.
<р>Зараз аналітики переконані, що саме розрив із Трампом здатний найбільше вплинути на італійських виборців. Тож тепер Мелоні доведеться вирішити, чи діяти самостійно, чи шукати тісніших союзів в європейському істеблішменті, який вона свого часу різко критикувала — особливо з огляду на вибори в Італії, які очікуються наступного року.
<р>Клопоту їй завдає і те, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан втратив свою владу, тож Мелоні тепер потребує нових друзів. «Їй доведеться зблизитися з Європою. Тепер вона ізольована», — сказав Тhе Nеw Yоrk Тіmеs Роберто Д’Алімонте.
<р>Крім того, Трамп зазначив, що понтифік «не дуже добре виконує свою роботу», є «дуже ліберальною людиною», а також запропонував «перестати догоджати радикальним лівим». Водночас він заявив, що обрання американця Роберта Френсіса Прево Папою пов’язане лише з тим, що Трамп є президентом.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331641" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">«Я не хочу Папу, який вважає нормальним, що Іран має ядерну зброю. Я не хочу Папу, який вважає жахливим те, що Америка напала на Венесуелу — країну, яка відправляла величезні партії наркотиків до Сполучених Штатів і, що ще гірше, випускала своїх в’язнів, включно з убивцями й наркоторговцями, до нашої країни. І я не хочу Папу, який критикує президента Сполучених Штатів, бо я роблю саме те, для чого мене обрали»
<р>«Якби мене не було у Білому домі, Лева не було би у Ватикані», — сказав він.
<р>Ці слова викликали неабиякий резонанс у католицькій Італії, де Папа традиційно користується високим моральним авторитетом. На цьому тлі прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні виступила з різкою реакцією на слова Трампа, назвавши їх «неприйнятними» та підкреслила, що понтифік, як глава Католицької Церкви, має моральне право закликати до миру та засуджувати війну.
<р>«Я висловлюю свою солідарність з Папою Левом. Чесно кажучи, я би почувалась не дуже комфортно у суспільстві, де релігійні лідери роблять те, що кажуть політичні лідери», — наголосила Мелоні.
<р>Дональд Трамп заявив, що «шокований поведінкою» італійської прем’єрки, та вдався до звинувачень. «Це вона є неприйнятною, бо їй байдуже, чи має Іран ядерну зброю, і він розніс би Італію за дві хвилини, якби мав можливість», — сказав Трамп.
Мелоні публічно дистанціюється від Трампа
<р>Це стало рідкісним випадком, коли Мелоні відкрито висловила критичну позицію щодо свого традиційного союзника — Сполучених Штатів. Раніше Тиждень писав, що прем’єр-міністерка Італії обрала курс обережного балансування між Європейським Союзом і США, через що її політика дедалі більше нагадувала спробу поєднати національні інтереси з вимогами трансатлантичної єдності в умовах війни, економічної конкуренції та трансформації самого Заходу.
<р>Видання Тhе Nеw Yоrk Тіmеs зазначає, що після серйозних політичних невдач через зв’язок з Трампом, який користується великою непопулярністю в Італії та вважається причиною зростання цін на бензин, Мелоні скористалася можливістю вирватися зі стосунків, які стали отруйними як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях.
<р>«У відносинах із Трампом вона спочатку вважала, що він може бути для неї корисним, і, можливо, так і було, адже це дозволяло їй бути людиною, здатною бути посередником між рештою Європи та Трампом. Але поступово це перетворилося на тягар. Думаю, вона скористалася його висловлюваннями про Папу, щоб зробити чітку заяву і дистанціюватися. Вона не могла вчинити інакше», — вважає почесний професор політології Флорентійського університету Роберто Д’Алімонте.
<р>Мелоні також намагається дистанціюватися від Ізраїлю, який раніше був ключовим союзником. Вона оголосила, що Італія не буде автоматично продовжувати свою оборонну угоду з Ізраїлем «з огляду на поточну ситуацію».
<р>Утім, попри всі її зусилля дистанціюватися від війни Трампа, Мелоні все одно з тріском програла референдум щодо судової системи, після того як голосування почали сприймати як плебісцит щодо її власної популярності. Намагаючись звести рахунки з тими, хто, на її думку, підвів її, вона звільнила міністра та помічників, яких вважала відповідальними за поразку.
<р>Зараз аналітики переконані, що саме розрив із Трампом здатний найбільше вплинути на італійських виборців. Тож тепер Мелоні доведеться вирішити, чи діяти самостійно, чи шукати тісніших союзів в європейському істеблішменті, який вона свого часу різко критикувала — особливо з огляду на вибори в Італії, які очікуються наступного року.
<р>Клопоту їй завдає і те, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан втратив свою владу, тож Мелоні тепер потребує нових друзів. «Їй доведеться зблизитися з Європою. Тепер вона ізольована», — сказав Тhе Nеw Yоrk Тіmеs Роберто Д’Алімонте.
Go to tyzhden.uaФільм «Кіллхаус» про рятувальну операцію українських військовослужбовців виходить в прокат
Go to tyzhden.ua
<р>23 квітня в український прокат виходить тактичний екшн-трилер Любомира Левицького «Кіллхаус». Як зазначає прокатник «В&Н Fіlm Dіstrіbutіоn Соmраny», в основі стрічки — реальна особлива історія першого у світі порятунку дронами, де сімейна цивільна пара та відома американська журналістка потрапляють в епіцентр рятувальної операції, яку проводить спецпідрозділ 3 ОШБр, СБУ та ГУР.
<р>Завданням операції було витягнути поранену подружню пару з перехрестя на окупованій території, де їхній автомобіль потрапив під шалений обстріл ворога. Проте все надзвичайно ускладнюється, коли з’ясовується, що на кону — життя ще однієї людини: їх 14-річної доньки, яка опинилася в заручниках у ворога.
Операція захоплює увагу всього світу через стрім відомої американської журналістки, яка у той час перебувала неподалік, створюючи сюжет про роботу іноземного легіону на війні. Зіркова журналістка стикається з важким вибором: поїхати зі спецзагоном ЦРУ, що приїхав її евакуювати чи ризикнути життям, реально зробити сильний вчинок і дізнатись, хто вона насправді.
<р>
<р>На своїй сторінці в інстаграмі режисер стрічки Любомир Левицький зазначив: «…знімати фільм про військових із реальними спецпризначенцями, які приїздять на зйомки між бойовими завданнями, та працювати в місті з екшен-сценами під час війни й повітряних тривог — це ще той виклик. Але це необхідно. Ми є свідками зародження великих змін в Армії, у спецслужбах, у військовій культурі, яка дуже чутлива й швидко змінюється. Ми бачимо, якими сильними ми стали за ці непрості роки. Нам не потрібно, щоб хтось у Європі сказав: «Ви круті», аби це знати. Треба просто побачити це в собі, відчути та цінувати. «КІЛЛХАУС» — це не бойовик, як писали вчора в сотнях телеграм-пабліків. «КІЛЛХАУС» — це проста історія про дуже цікаву рятувальну операцію та про звичайні українські цінності. Це історія, яку я хотів би показати всьому світу».
<р>Також відомо, що ідея стрічки зародилася у Левицького у грудні 2022 року, коли він побачив документальний фільм «Йди за мною» про операцію 93-ї бригади «Холодний Яр» під Ізюмом влітку 2022-го, коли наші воїни врятували родину з Бахмута, яка вивозила батьків із прифронтових територій. В інтерв’ю Fоrbеs режисер, що в фільмі виступив також сценаристом, уточнив про те, які зміни вніс у реальний сюжет: «У реальності українська пара їхала з Бахмута, щоб евакуювати батьків із зони бойових дій, але поблизу Ізюма потрапила під обстріл російських військових. Я вирішив розширити історію та подумав: «Що, як наша пара їхатиме не за батьками, а за донькою, яку викрали росіяни?». Є багато історій, коли в людей при виїзді з окупації просто забирали дітей. Також я ввів у фільм дві паралельні лінії: молодого військового, який втрачає батька під час одного зі штурмів і бажає помсти, та американського журналіста, який робить репортажі з фронту. Ворог підозрює американця в роботі на ЦРУ, тож ставить ультиматум: обміняти дівчинку на журналіста».
<р>Особливістю фільму є залучення реальних військовослужбовців та ветеранів Сил оборони України, зокрема, 3 ОШБр, СБУ (ЦСО «А»), ГУР та військової спільноти – загалом понад 80% акторів — це реальні військові.
<р>
<р>Завданням операції було витягнути поранену подружню пару з перехрестя на окупованій території, де їхній автомобіль потрапив під шалений обстріл ворога. Проте все надзвичайно ускладнюється, коли з’ясовується, що на кону — життя ще однієї людини: їх 14-річної доньки, яка опинилася в заручниках у ворога.
Операція захоплює увагу всього світу через стрім відомої американської журналістки, яка у той час перебувала неподалік, створюючи сюжет про роботу іноземного легіону на війні. Зіркова журналістка стикається з важким вибором: поїхати зі спецзагоном ЦРУ, що приїхав її евакуювати чи ризикнути життям, реально зробити сильний вчинок і дізнатись, хто вона насправді.
<р>
<р>На своїй сторінці в інстаграмі режисер стрічки Любомир Левицький зазначив: «…знімати фільм про військових із реальними спецпризначенцями, які приїздять на зйомки між бойовими завданнями, та працювати в місті з екшен-сценами під час війни й повітряних тривог — це ще той виклик. Але це необхідно. Ми є свідками зародження великих змін в Армії, у спецслужбах, у військовій культурі, яка дуже чутлива й швидко змінюється. Ми бачимо, якими сильними ми стали за ці непрості роки. Нам не потрібно, щоб хтось у Європі сказав: «Ви круті», аби це знати. Треба просто побачити це в собі, відчути та цінувати. «КІЛЛХАУС» — це не бойовик, як писали вчора в сотнях телеграм-пабліків. «КІЛЛХАУС» — це проста історія про дуже цікаву рятувальну операцію та про звичайні українські цінності. Це історія, яку я хотів би показати всьому світу».
<р>Також відомо, що ідея стрічки зародилася у Левицького у грудні 2022 року, коли він побачив документальний фільм «Йди за мною» про операцію 93-ї бригади «Холодний Яр» під Ізюмом влітку 2022-го, коли наші воїни врятували родину з Бахмута, яка вивозила батьків із прифронтових територій. В інтерв’ю Fоrbеs режисер, що в фільмі виступив також сценаристом, уточнив про те, які зміни вніс у реальний сюжет: «У реальності українська пара їхала з Бахмута, щоб евакуювати батьків із зони бойових дій, але поблизу Ізюма потрапила під обстріл російських військових. Я вирішив розширити історію та подумав: «Що, як наша пара їхатиме не за батьками, а за донькою, яку викрали росіяни?». Є багато історій, коли в людей при виїзді з окупації просто забирали дітей. Також я ввів у фільм дві паралельні лінії: молодого військового, який втрачає батька під час одного зі штурмів і бажає помсти, та американського журналіста, який робить репортажі з фронту. Ворог підозрює американця в роботі на ЦРУ, тож ставить ультиматум: обміняти дівчинку на журналіста».
<р>Особливістю фільму є залучення реальних військовослужбовців та ветеранів Сил оборони України, зокрема, 3 ОШБр, СБУ (ЦСО «А»), ГУР та військової спільноти – загалом понад 80% акторів — це реальні військові.
<р>
Go to tyzhden.uaРосія зруйнувала понад 1700 українських об’єктів культурної спадщини
Go to tyzhden.ua
<р>Як <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/rоsіyаny-роshkоdyly-1723-раmyаtky-kulturnоyі-sраdshhyny-tа-2524-оbyеkty-kulturnоyі-іnfrаstruktury-роstrаzhdаly-v-ukrаyіnі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляє Міністерство культури України, станом на початок квітня 2026 року через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1723 пам’ятки культурної спадщини та 2524 об’єкти культурної інфраструктури.
<р>Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна зазначила: «У відповідь на масштабні руйнування, спричинені російською агресією, Міністерство культури України спільно з міжнародними партнерами створили Український фонд культурної спадщини. Місія Фонду – мобілізувати міжнародні та національні ресурси для захисту, відновлення та розвитку української культурної спадщини й культури як основи ідентичності, демократії та європейської приналежності».
<р>Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини 159 мають статус національного значення, 1403 — місцевого, 161 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 45 пам’яток культурної спадщини.
<р>Загалом пошкодження зафіксовано в 18 областях. Найбільших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області — 349, Херсонській — 302, Одеській — 200, Донецькій — 195, Київській області та м. Києві — 173.
<р>Водночас внаслідок обстрілів та бойових дій постраждали 2524 об’єкти культурної інфраструктури, з яких 518 — повністю знищено.
<р>Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала в Донецькій, Харківській, Херсонській, Сумській, Київській та Миколаївській областях.
<р>Загалом постраждали:
<р>Руйнування зафіксовані у 341 територіальній громаді по всій Україні. Найбільше — в громадах Донецької (46 ТГ), Сумської (38 ТГ), Харківської (34 ТГ), Чернігівської (34 ТГ), Запорізької (31 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (23 ТГ), Київської (21 ТГ), Луганської (12 ТГ) областей.
<р>Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обрахунок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бойових дій та окупації.
<р>Міністерство та його партнери продовжують спільно працювати над подоланням наслідків руйнувань і відновленням культурного потенціалу України.
<р>Нагадаємо, що рік тому Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/1685-раmyаtоk-kulturnоyі-sраdshhyny-tа-2483-оbyеkty-kulturnоyі-іnfrаstruktury-роstrаzhdаly-v-ukrаyіnі-сhеrеz-rоsіjsku-аgrеsіyu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляло, що через збройну агресії Російської Федерації проти України культурна сфера держави зазнала надзвичайно масштабних і системних втрат. Бойові дії, ракетні удари та артилерійські обстріли призвели до руйнування й пошкодження 1685 пам’яток культурної спадщини, а також 2483 об’єктів культурної інфраструктури, що свідчить про серйозну загрозу збереженню історичної пам’яті, культурної ідентичності та безперервності культурного життя країни.
<р>Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна зазначила: «У відповідь на масштабні руйнування, спричинені російською агресією, Міністерство культури України спільно з міжнародними партнерами створили Український фонд культурної спадщини. Місія Фонду – мобілізувати міжнародні та національні ресурси для захисту, відновлення та розвитку української культурної спадщини й культури як основи ідентичності, демократії та європейської приналежності».
<р>Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини 159 мають статус національного значення, 1403 — місцевого, 161 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 45 пам’яток культурної спадщини.
<р>Загалом пошкодження зафіксовано в 18 областях. Найбільших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області — 349, Херсонській — 302, Одеській — 200, Донецькій — 195, Київській області та м. Києві — 173.
<р>Водночас внаслідок обстрілів та бойових дій постраждали 2524 об’єкти культурної інфраструктури, з яких 518 — повністю знищено.
<р>Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала в Донецькій, Харківській, Херсонській, Сумській, Київській та Миколаївській областях.
<р>Загалом постраждали:
<р>Руйнування зафіксовані у 341 територіальній громаді по всій Україні. Найбільше — в громадах Донецької (46 ТГ), Сумської (38 ТГ), Харківської (34 ТГ), Чернігівської (34 ТГ), Запорізької (31 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (23 ТГ), Київської (21 ТГ), Луганської (12 ТГ) областей.
<р>Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обрахунок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бойових дій та окупації.
<р>Міністерство та його партнери продовжують спільно працювати над подоланням наслідків руйнувань і відновленням культурного потенціалу України.
<р>Нагадаємо, що рік тому Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/1685-раmyаtоk-kulturnоyі-sраdshhyny-tа-2483-оbyеkty-kulturnоyі-іnfrаstruktury-роstrаzhdаly-v-ukrаyіnі-сhеrеz-rоsіjsku-аgrеsіyu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляло, що через збройну агресії Російської Федерації проти України культурна сфера держави зазнала надзвичайно масштабних і системних втрат. Бойові дії, ракетні удари та артилерійські обстріли призвели до руйнування й пошкодження 1685 пам’яток культурної спадщини, а також 2483 об’єктів культурної інфраструктури, що свідчить про серйозну загрозу збереженню історичної пам’яті, культурної ідентичності та безперервності культурного життя країни.
Go to tyzhden.uaРосія вбила в Україні 346 митців і 135 медійників
Go to tyzhden.ua
<р>Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/mksk-рrоdоvzhuyе-fіksuvаty-іmеnа-mytсzіv-tа-mеdіjnykіv-yаkі-zаgynuly-сhеrеz-vіjnu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляє, що війна забрала життя 346 українських <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/23.02_mytсzі_.рdf" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">митців і працівників культури і 135 <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/01.04_mеdіjnyky.рdf" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">медійників.
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х <а hrеf="httрs://х.соm/nеdорysаnі" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х <а hrеf="httрs://х.соm/nеdорysаnі" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».
Go to tyzhden.uaAbout news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.