Український тиждень

Українські видавці останніми роками тішать читачів низкою видань класичних текстів доби середньовіччя та раннього модерну. Більшість із цих знакових книжок уперше виходять українською мовою, інші повертаються після тривалої перерви, заповнюючи численні прогалини. Це коштовні, фундаментальні видання з ілюстраціями та фаховим супроводом, які часто потребують значних дотацій.
Видавництво «Богдан» за підтримки програми «Креативна Європа» у межах проєкту «Фантастична Європа» видало знаменитий лицарський роман Кретьєна де Труа «Ланселот, або Лицар воза». За сюжетом, Ланселот здійснює подвиги заради Дами серця — королеви Ґвіневери, дружини короля Артура. Зі старофранцузької текст ХІІ століття вперше переклав українською Петро Таращук, відтворивши його римованим віршем, як було в оригіналі.
У видавництві «Богдан» вийшов знаменитий лицарський роман Кретьєна де Труа «Ланселот, або Лицар воза». Фото: bоhdаn-bооks.соm
Читайте також: Доба лицарства
Ще один класичний лицарський роман ХІІІ–ХІV століть, «Амадіс Ґальський» (найвідомішу версію упорядкував Ґарсі Ордоньєс де Монтальво), також вийшов у видавництві «Богдан» у перекладі Петра Таращука. Цей найвідоміший іспанський лицарський роман і перший великий бестселер епохи книгодрукування, що надихнув Дон Кіхота стати мандрівним лицарем, теж досі не був перекладений українською.
Узагальненням артурівського циклу став монументальний роман сера Томаса Мелорі «Смерть Артура», укладений у другій половині ХV століття. 1485 року його видав англійський першодрукар Вільям Кекстон. У вишуканому виданні від «Богдана» (із декаданською графікою Обрі Бердслея) цей текст поданий у перекладі Максима Стріхи. У передмові перекладач нагадує, що під час написання книги в Англії вирувала кривава Війна Троянд, а українські землі мали свій яскравий вік лицарства.
«…панорама Луцька під час ініційованого великим князем Вітовтом з’їзду європейських монархів у січні 1429 року (Мелорі тоді був підлітком) цілком нагадала б нам усі візуальні стереотипи лицарської доби: там на тлі високих мурів замку Любарта ми побачили б блискучі лати німецького, польського, данського лицарства, що супроводжувало своїх володарів, уперемішку з багатим облаченням посланців Папи, пишними строями руських (староукраїнських) князів та екзотичними шатами московитів і татар», — пише в передмові перекладач Максим Стріха.
Перекладач і співзасновник видавництва «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець повідомив про вихід українського перекладу одного з перших артурівських романів «Легенда про Кілуха і Олвен» малим накладом для історичного підліткового табору, присвяченого епосі короля Артура.

Читаючи про Камелот і лицарів Круглого столу українською, мимоволі згадуєш Лесю Українку, яка так щиро «любила вік лицарства», захоплено читала лицарські романи, писала про Ізольду Білоруку й Ізольду Золотокосу та – завуальовано – про Парсіфаля-Лукаша в «Лісовій пісні». Вона укладала перекладацький план гуртка «Плеяда» і писала про те, що без перекладів українською класичних текстів «наша література буде аж надто неповна».
Читайте також: Паралелі, що перетнулися: ранні українські модерністи і В’ячеслав Липинський
Тим часом у видавництві «Апріорі» незабаром вийде «Сімпліцій Сімпліцисімус» Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена — перший німецький роман ХVІІ століття та один із перших великих воєнних романів Європи, присвячений подіям Тридцятилітньої війни. Переклад Володимира Кам’янця стане першою можливістю відкрити цей епохальний твір українською мовою.
У видавництві «Апріорі» незабаром вийде німецький роман Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена «Сімпліцій Сімпліцисімус».
Наступний етап — це осмислення, впорядкування та теоретична інтерпретація середньовічного спадку, що розгорталися у ХVІІІ–ХХ століттях. Видавництво «Стилет і стилос» пропонує збірку «Німецькі готичні легенди» Йоганна Музеуса, укладену наприкінці ХVІІІ століття — майже на два десятиліття раніше за казки братів Ґрімм. Химерні й похмурі історії Музеуса, де переплелися язичницькі та середньовічні християнські сюжети про угоди з дияволом, відьом, ундин та драконів. Вони започаткували німецьку готичну літературу, вивершенням якої став «Фауст».
У ХІХ столітті відбувається ще одне важливе повернення до середньовічних витоків: французький філолог Жозеф Бедьє зібрав і адаптував до сучасної мови легенду про Трістана та Ізольду. Ця адаптація стала канонічною, а її класичний український переклад створив Максим Рильський. Книжка «Роман про Трістана та Ізольду» в цьому перекладі не перевидавалася в Україні понад пів століття (2004 року в «Либеді» виходив переклад Віктора Коптілова з ілюстраціями Сергія Якутовича). Нещодавно роман вийшов друком з графічними ілюстраціями Олександри Нечипоренко.
Аби читач мав теоретичне підґрунтя для занурення в середньовічні сюжети, «Стилет і стилос» також видає інтелектуальний нон-фікшн, як-то «Любов і Західна культура» швейцарського філософа Дені де Ружмона, в якій автор розбирає легенду про Трістана та Ізольду як парадигмальну для формування ідеї романтичного кохання. Також видавництво анонсувало працю французького медієвіста Жака Ле Ґоффа «Народження Європи», що руйнує міф про «темні віки» й показує, як на античних руїнах поставали європейські міста, університети, банківські системи й лицарські ордени.




Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати
Поява цих перекладів — важливий крок для нашого культурного простору. Хочеться сподіватися, що після насичення ринку європейською класикою постануть такі ж розкішні перевидання власних пам’яток української середньовічної та барокової літератури і їхні концептуальні осмислення.

«Садок вишневий коло хати» (Тарас Шевченко)
Нещодавно в книжковому магазині я натрапив на книгу австро-американського архітектора та філософа Крістофера Александера «Архітектура поза часом» (Тhе Тіmеlеss Wаy оf Вuіldіng, 1979). Це друге перероблене видання в перекладі українською Миколи Климчука вийшло у видавниці «Основи» 2025 року. Свого часу книга стала класикою архітектурних студій і заклала філософський фундамент для знаменитої «Мови шаблонів» Александера (яка також вийшла в Україні). Книга пропонує радикально новий погляд на проєктування, де в центрі уваги — людина та її емоційний зв’язок із простором, а не архітектурні тренди. Архітектурі потрібна присутність життя і духу в людині, місті та природі, бо «характер будь-якої споруди, будь-якого міста залежить передусім від того, що і як там відбувається». Це і є те, що автор називає «властивістю без назви» в архітектурі або «позачасовим характером архітектури». Йдеться про «річ», непідвладну часу.
За Александером, кожен будинок і споруда складаються із сутностей, які називаються шаблонами (патернами), де шаблон є «спробою схопити суть ситуації, зрозуміти її живою». Шаблон — це особливий стан простору, така собі якість без назви, яку ми вважаємо живою, затишною і гармонійною. Ми відчуваємо цю якість інтуїтивно, хоч і не можемо назвати одним словом. Вона однаково проступає у вуличках середньовічного міста, спокої дзен-саду або, якщо взяти наш контекст, — у затишку традиційної української хати. На думку Александера, шедеври світової архітектури — це творіння звичайних людей, а не дипломованих майстрів. Кожна людина має природний хист до проєктування, адже ніхто краще за неї не знає її власні звички, побут і щоденні потреби. Існує «вічний спосіб» будівництва, що не залежить від моди. Живий простір не проєктують на папері як суху схему. Його буквально «вирощують» на реальному майданчику, прислухаючись до середовища та власних відчуттів. Живе місто в книзі протиставляється мертвому бетону. Книга детально розбирає, чому сучасні мегаполіси стають джерелом стресу та тривоги. На противагу їм Александер показує, як перевірені часом архітектурні патерни минулого допомагали створювати простір, у якому людина почувається психологічно захищеною та щасливою.
«Коли йдеться про архітектуру і міста, значення мають не тільки зовнішні форми і геометрія, а й події, які там відбуваються»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Слід також звернути увагу на структуру книги: її можна назвати «книгою-фракталом». На початку кожного розділу є короткий зміст, виділений особливим шрифтом. Автор зауважував, що читач може опрацювати книгу всього за годину, якщо читатиме лише ці виділені тези. Врешті-решт, вони й формують цілісну філософську поему. Решта тексту — це лише детальне роз’яснення, певні приклади й архітектурний аналіз для тих, хто хоче заглибитися в тему детальніше. «Архітектура поза часом» — теоретичний вступ до практичного каталогу «Мова шаблонів» (Раttеrn Lаnguаgе, 1977), який Александер видав паралельно. Він вважає, що жива архітектура складається з генетичних кодів (шаблонів, патернів), як буденна мова — зі слів. Дослідницька група автора сформулювала 253 шаблони (від масштабу планети до масштабу кімнати). Ось один з прикладів: «Світло з двох сторін у кожній кімнаті» (проти депресії), «Форма вікна» (чому вертикальні вікна затишніші за горизонтальні), «Місце біля вікна» (як зона для роздумів). Будівництво, за Александером, є духовною практикою. Він порівнює його з медитацією чи з ремеслом створення скрипки. Будівельник або архітектор, будуючи «поза часом», у процесі своєї роботи перебуває в такому психологічному стані, де намагається відпустити власні егоцентричні амбіції й почути, чого саме бажає саме це місце. Результатом стає простір, який не застаріває і не набридає навіть через сотні років.
«Міське середовище й архітектура живі, коли їх збудовано за особливим методом. Цей метод існує поза часом, він не залежить від стилю конкретної епохи чи рівня розвитку будівельних технологій»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Праця Александера не була теоретичним фантазуванням. Разом з колегами з Центру екологічної структури в Берклі, Каліфорнія (Тhе Сеntеr fоr Еnvіrоnmеntаl Struсturе, СЕS) автор майже 30 років подорожував світом. В основу книги лягли вивчення італійських площ, індійських поселень, перських двориків та американських приміських будинків. Учасники групи шукали спільний знаменник: чому в одних місцях люди хочуть зупинятися, жити, проводити час, використовувати простір і спілкуватися, а з інших прагнуть якнайшвидше втекти? «Йдеться про присутність життя і духу в людини, місті». Офіційна архітектурна спільнота того часу (а це були 1970–1980-ті роки) сприйняла ідеї Александера скептично, вважаючи їх занадто «романтичними» та «селянськими» на тлі розквіту гайтеку та модернізму. Натомість книгу канонізували програмісти. Принципи побудови живої архітектури лягли в основу розробки складних інформаційних систем, комп’ютерних ігор та архітектури програмного забезпечення, якою користуються досі.
Цікавим може бути прочитання книги крізь призму українського контексту. Одна з ключових фраз Александера — «найкращі простори створюють люди, а не чиновники». Неможливо, писав він, звести живий будинок і живе місто за наказом «згори» («нам сказали, що без спущеного згори плану місто захлинеться в хаосі»). Це твердження критично важливе в контексті відновлення зруйнованих українських міст і сіл, коли наше суспільство все ще живе спущеними зверху радянськими генпланами й досить часто ідіотичними вказівками. А відбудова, як і новобудова, як вчить нас книга «Архітектура поза часом», має починатися з діалогу з мешканцями. Ідея відновлення завжди креативна, динамічна, відкрита. Люди мають самі сказати, де їм потрібен сквер, де дитячий майданчик, а де — пішохідний перехід. Варто лише подивитися на новобудови, які, як гриби, ростуть навколо великих міст протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, щоб зрозуміти, що забудовники й чиновники поняття зеленого не мають про принципи архітектури для людей. Усе це дуже добре розумієш, коли в прямому ефірі спостерігаєш боротьбу мешканців київських Теремків, які вийшли на протест проти масової вирубки понад 600 дерев (серед яких вікові дуби) у місцевому парку. Знищення зеленої зони київська влада розпочала з метою будівництва нової резервної теплотраси між ЖК «Республіка» та старою забудовою на вулиці Теремківській.
«Якщо в місті не діє спільна мова шаблонів, процеси проєктування й будівництва опиняються в руках небагатьох людей і стають негнучкими й повільними»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Українська архітектура позачасова. Наш власний вічний метод і головний просторовий шаблон — це шевченківський «садок вишневий коло хати». Це не просто рядок із вірша, це наша готова інструкція до створення живого і щасливого простору, дому. Це наш генетичний код (фундаментальний архетип) нашого простору. В «Архітектурі поза часом» про це сказано так: «Живий будинок виникає сам по собі». Будинок виникає так, як зі слів виникають речення. Характер будинку непідвладний часу. Шевченко в одному рядку закодував цілу містобудівну та ландшафтну модель для України. Тут чітко визначено ідеальне співвідношення: приватна будівля (хата), на додаток природний буфер (садок) і конкретна емоційна атмосфера (затишок, вечір, спів пташок, родина). Українську садибу ніколи не будували за сухою схемою. Сад саджали, щоб він захищав від вітру, хату ставили вікнами до сонця (на південь), а лавку під вишнею — там, де ввечері падає м’яка тінь. Це і є той самий «вічний спосіб будівництва», про який пише Крістофер Александер. Кожен українець на генетичному рівні миттєво зчитує образ, закладений у вірші нашого Кобзаря. Нам не потрібно пояснювати, чому це гарно чи затишно — ми відчуваємо цей простір як живий, безпечний і гармонійний. «Властивості без назви» притаманна простота і свобода від умовностей, які є невід’ємною частиною української душі.
«Створити з живого реального досвіду проєкт будинку можна, лише заплющивши очі й звернувшись до внутрішнього зору»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Міністерство культури України повідомляє, що у Великій Британії вперше експонуватимуть сім українських сакральних пам’яток за сприяння Британської Ради.
На безкоштовній виставці «Сакральні скарби з Києва» (Sасrеd Тrеаsurеs frоm Кyіv), що відкриється 14 вересня, відвідувачам покажуть сім історичних артефактів. Серед них — важливі атрибути православного богослужіння: ікона, напрестольне Євангеліє в срібному оздобленні, дискос для проведення Євхаристії та позолочена срібна чаша із зображенням Розп’яття. Усі ці предмети виготовили київські майстри-ювеліри в добу бароко. Вони свідчать про високий рівень професійної майстерності тогочасних золотарів і є відображенням духовної та мистецької традиції Києво-Печерської лаври. Експонати розмістять у галереях V&А Sасrеd Sіlvеr аnd Stаіnеd Glаss та Sіlvеr Gаllеrіеs поряд з іншими творами з музейного зібрання.
Києво-Печерська лавра, заснована в ХІ столітті, внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Упродовж багатьох століть вона залишалася важливим осередком духовного життя, мистецтва, освіти та благодійності. Відкриття виставки припаде на рік 975-річчя Лаври та 100-річчя Національного заповідника.
Виставка «Сакральні скарби з Києва» є продовженням тривалої співпраці між Національним заповідником «Києво-Печерська лавра» та V&А. Основну увагу в межах партнерства приділяють вивченню походження й історичного шляху двох пар рідкісних срібних позолочених Царських врат із Лаври, а також переосмисленню способів їхнього представлення.
У радянські часи Царські врата опинилися за межами монастиря. Згодом вони переходили до приватних закордонних зібрань, а пізніше стали частиною колекції Гілберта. Наразі Царські врата, передані V&А Gіlbеrt Тrust fоr thе Аrts у довгострокове користування, можна побачити в оновлених Галереях Гілберта. Це єдині відомі предмети такого типу, що зберігаються за межами православного світу.
Окремі експонати, які Національний заповідник передав для виставки, виготовили ті самі майстри, що створювали й Царські врата. Демонстрація лаврських пам’яток у V&А разом із новим трактуванням історії Царських врат сприяє поверненню цим предметам їхнього українського історичного та художнього контексту.
Упродовж десятиліть опис і трактування цих артефактів формувалися в межах російської імперської історичної концепції. Через це їхнє українське походження та культурна цінність не отримували належного висвітлення. Фахівці V&А разом із представниками Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», за підтримки Українського інституту та ІСОМ UК, досліджували історію Царських врат, щоб представити її більш повно та об’єктивно. Такий підхід відповідає ширшому процесу змін у міжнародній музейній сфері, зокрема переосмисленню способів дослідження, опису й презентації української спадщини, яка зберігається в закордонних колекціях.

Британська Рада посприяла перевезенню українських пам’яток до Великої Британії, а також залученню спеціалістів Лаври до кураторського дослідження та професійної співпраці з британськими експертами. Український інститут підтримує взаємодію між культурними установами двох країн і бере участь в організації публічної програми в межах проєкту. Ініціативу також підтримують Міністерство культури України, Міністерство закордонних справ України та Посольство України у Великій Британії.
Максим Остапенко, генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», так коментує цю подію: «Ця експозиція дає можливість розповісти історію, що виходить далеко за межі самих цих визначних пам’яток. Срібні Царські врата разом з іншими скарбами з колекції Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” відкривають цілий розділ української культурної спадщини, який досі залишається маловідомим за межами України. Завдяки цим творам міжнародна аудиторія знайомиться з українською школою сакрального золотарства ХVІІІ століття — одним із найвищих досягнень українського барокового мистецтва. Для нас особливо важливо, що завдяки партнерству з Музеєм Вікторії та Альберта ця історія буде представлена світові й постане в міжнародному контексті як невіддільна частина спільної культурної спадщини Європи».
Проєкт сприяє подальшому зміцненню професійної співпраці між українськими та британськими культурними установами й доповнює культурну складову 100-річного партнерства України та Великої Британії.

У Києві розгорівся скандал довкола зеленої зони на Теремках, де вже кілька тижнів триває вирубка дерев для будівництва резервної тепломережі, що має забезпечувати теплом житлові масиви «Теремки-1» та «Теремки-2». Місцева влада називає ці заходи «планом енергетичної стійкості», кияни тим часом протестують, адже цій місцевості ще у 2019 році надали статус парку відпочинку, а частині дерев уже понад сто років. За даними активістів, загалом на цій ділянці планують вирубати близько 600 дерев.
Одного дня протестувальники перекрили натовпом дорогу до будмайданчика, фактично зупинивши роботи й не даючи будівельній техніці заїхати чи виїхати. На тлі цього на об’єкті посилилася присутність поліції, яка, за словами активістів, у випадках, коли мітингувальників небагато, застосовувала до них силу і силоміць витягувала з парку.
«Невідомі люди у чорному з шевронами поліції фізично витягли нас з території парку. На незліченні вимоги показати документи — мовчання. На фото “людина” (Пилипенко Руслан Миколайович), яка наставила мені купу синців просто за те, що я стояла в парку. 102 не реагує. У відділку продовжують перебувати двоє неповнолітніх, яких затримали півтори години тому», — ділиться режисерка «Чесного театру» Катерина Чепура.
Зважаючи на закупівлі проєктних робіт у Рrоzоrrо, про необхідність будівництва цієї тепломережі було відомо ще у 2023 році. Однак донедавна втілити це у життя було юридично неможливо, бо законодавство безпосередньо забороняло це робити. Все змінилося, коли уряд ухвалив постанову №393 від 2026 року, якою Кабмін дозволив будувати подібні об’єкти без дозвільних документів та відведення земельної ділянки. Для початку робіт тепер достатньо отримати тільки письмове погодження використання землі від КМДА або КМВА, а землю можна оформити з часом, або спойлер — не оформити.
Співзасновниця і лідерка громадської ініціативи «Голка» Ірина Федорів зазначає, що такі дії тягнуть за собою низку загроз, зокрема легалізацію зловживань.
«”Плани стійкості”, які такі дії благословляють, ніхто реально не перевіряє. Більше того, уряд дозволив реалізовувати навіть ті заходи, яких у цих Планах немає. Тепер під прикриттям енергобезпеки будь-який приватний забудовник може зекономити власні кошти, прокладаючи комунікації до своїх ЖК прямо через парки чи ліси», — зазначає вона.
Крім того, йдеться про ігнорування Генплану та ТЗ. «Отримавши урядовий карт-бланш, столичні посадовці та КП “Київтеплоенерго”, які три роки пасивно спостерігали за ситуацією, вирішили прикрити власну бездіяльність найшвидшим способом. У тендерній специфікації маршрут мав йти вздовж вулиці Теремківської (як передбачає Генплан), але після дозволу Кабміну проєкт “тихо” перемалювали на лісосмугу», — додає Ірина Федорів.
Також серед загроз — маніпуляції з відновленням.
«Обіцянки Департаменту захисту довкілля КМДА висадити нові дерева після ремонту є безглуздими. ДБН В.2.5-39:2008 (пп. 11.23, 11.25) суворо забороняє висаджувати дерева в охоронній зоні тепломережі. Тепломережа місту потрібна, але не ціною варварської вирубки нашвидкоруч 662 дерев, серед яких 100-річні дуби. Рішення Кабміну — це результат втілення політики “Біг по граблях”. Уряд, в якому немає міндовкілля, просто вчергове б’є в штангу», — зазначає вона. У «Голці» також наводять приклад схожої ситуації через позицію влади — під ризиком знищення зараз перебуває й інша цінна зелена зона Києва: коса у затоці Собаче Гирло.
Військовослужбовиця, депутатка Київради Аліна Михайлова пише, що у цій ситуації йдеться не лише про алею, а довіру між державою і людьми.


«Якщо держава вважає, що силове вирішення конфлікту є єдиною відповіддю на мирний протест проти вирубки дерев, вона має розуміти і наслідки такого рішення. Кожне таке відео бачать не лише кияни. Його бачать військові на передовій. І для багатьох із них це стає додатковим ударом, бо складається враження, що замість діалогу з власними громадянами держава демонструє силу. Саме тому апелювати до почуттів словами “це заради тепла”, “це заради держави” чи “це заради перемоги” недостатньо. Якщо держава хоче зберігати довіру людей, вона повинна насамперед показати, що зробила все можливе для діалогу, прозорості та пошуку альтернатив. Лише коли ці можливості вичерпані, можна говорити про складний вибір», — зазначає вона.
У коментарі Тижню юристка ГО «Лісові ініціативи і суспільства» Наталія Капля заявляє, що Постанова КМУ була ухвалена з грубим порушенням чинного законодавства, і її треба оскаржувати.
«Незважаючи на це, потрібно погодити вирубку дерев, отримати дозвільні документи, але я так розумію їх немає, тому це недбальство посадовців КМДА. Необхідно зареєструвати заяву про злочин у НПУ і домогтися відкриття кримінального провадження. Ситуація з вирубкою дерев — це грубе порушення законодавства. Постанови КМУ не повинні ухвалюватися всупереч його вимогам», — каже вона.
Звісно, йдеться і про значні екологічні наслідки, адже дерева для міської екосистеми — це не просто елемент благоустрою. Дорослі насадження формують тінь, впливають на температуру повітря, затримують частину пилу, допомагають утримувати вологу та створюють середовище для птахів, комах і інших живих організмів. Особливо важливим це стає в районах із щільною забудовою.
«Якщо порахувати об’єм, то це втрачено вуглецю з дерева 300 куб.м. Це непоправна втрата, молоді дерева таку кількість дадуть через 50 років. При зміні клімату сьогодні це дуже негативно відібʼється на стані довкілля у місті», — каже Тижню Наталія Капля.

Міністерство культури України повідомляє, що станом на 6 серпня через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1990 об’єктів культурної спадщини та 2625 об’єктів культурної інфраструктури.За місяць кількість постраждалих об’єктів культурної інфраструктури збільшилася на 49, а об’єктів культурної спадщини — на 41. Загалом перелік втрат української культури зріс на 90 об’єктів.«Росія веде системну війну проти української культури, прагнучи знищити нашу ідентичність. Особливо повторні удари по вже пошкоджених пам’ятках демонструють характер російської агресії проти української культури. Ми документуємо втрати, та посилюємо аварійне реагування й роботу із залучення ресурсів для відновлення», — зазначила Віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна.Серед постраждалих об’єктів культурної спадщини:

192 пам’ятки національного значення;1605 пам’яток місцевого значення;193 щойно виявлені об’єкти культурної спадщини.

Російські атаки повністю зруйнували 47 об’єктів культурної спадщини: один — національного значення, 44 — місцевого значення та два щойно виявлені об’єкти. Ще 1943 об’єкти зазнали пошкоджень.Найбільшу кількість постраждалих об’єктів культурної спадщини Мінкульт обліковує у Харківській області — 358, Херсонській — 303, Києві — 272, Донецькій — 229 та Одеській — 211.У липні російська атака пошкодила об’єкт у межах історичного центру Одеси, який входить до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нових ударів по пам’ятках також зазнали Київ, Сумська, Харківська та Запорізька області. У Запорізькій і Сумській областях та Києві російські війська повторно атакували вже пошкоджені об’єкти культурної спадщини.Руйнувань зазнали заклади культури у 354 територіальних громадах, що становить 24% від загальної кількості громад України. Упродовж останнього місяця найбільше рунувань зафіксовано із Сумської, Дніпропетровської, Запорізької та Чернігівської областей.Найчисельнішу групу серед пошкоджених становлять клубні заклади — 1300 об’єктів, або 49,5% від загальної кількості. Російські атаки знищили 283 із них та пошкодили 1017.Також унаслідок агресії росії постраждали:

906 бібліотек: 228 знищені, 678 пошкоджені;196 закладів мистецької освіти: 25 знищені, 171 пошкоджений;141 музей і галерея: 20 знищені, 121 пошкоджений;56 театрів, кінотеатрів і філармоній: 4 знищені, 52 пошкоджені;13 парків і зоопарків: 2 знищені, 11 пошкоджені;9 заповідників;3 цирки — у Запорізькій, Дніпропетровській та Харківській областях;кіностудія в Києві.

Найбільших втрат зазнала культурна інфраструктура Донецької, Харківської, Херсонської, Сумської, Київської та Запорізької областей. Російські війська також повторно атакували раніше пошкоджені об’єкти у Харківській, Херсонській, Одеській, Сумській і Донецькій областях.Тимчасова окупація майже всієї території Луганської області та значних частин Запорізької, Донецької й Херсонської областей не дає змоги встановити остаточну кількість зруйнованих і пошкоджених закладів та пам’яток. Тому наведені дані не відображають повного масштабу втрат української культури.

На 79-му Локарнському кінофестивалі, який проходитиме у Швейцарії з 5 по 15 серпня, представлять три фільми, створені за участі України.
Українські стрічки увійшли до кількох конкурсних програм фестивалю, серед яких міжнародний конкурс, секція Соnсоrsо Сіnеаstі dеl Рrеsеntе («Кінематографісти сьогодення»), а також конкурс короткометражного кіно Раrdі dі Dоmаnі.
До програми Соnсоrsо Сіnеаstі dеl Рrеsеntе, що присвячена дебютним і другим повнометражним роботам режисерів, включили фільм «Демони» режисерки Наталки Ворожбит. Картина є спільним українсько-польським проєктом і стала другою повнометражною роботою постановниці після фільму «Погані дороги», який раніше демонстрували на Венеційському кінофестивалі.
Як зазначає УНІАН, події фільму розгортаються невдовзі після розпаду Радянського Союзу. У центрі сюжету — харизматична Ніна, роль якої виконала Руслана Писанка. Ця робота стала її останньою великою кінороллю перед смертю від важкої хвороби влітку 2022 року. Героїня дає прихисток російському мандрівникові, який представляється письменником, і мріє почати з ним нове життя. Проте загадкова Полтавщина, де, за сюжетом, відьми існують поруч із людьми, а померлі спілкуються з живими, поступово відкриває справжнє обличчя її обранця.
Для Руслани Писанки ця роль стала останньою головною роботою в кіно. Акторка пішла з життя у липні 2022 року, коли знімальний процес ще тривав. До того моменту творча група вже завершила приблизно 90% сцен за її участі.
Фільм «Демони»
Фільм «Демони» є кінопродукцією України та Польщі, створеною за фінансової підтримки Державного агентства України з питань кіно і Польського кіноінституту. Міжнародну дистрибуцію картини здійснює французька компанія Сеllulоіd Drеаms. Також проєкт здобув перемогу в програмі, спрямованій на підтримку міжнародного просування українського кінематографа. В українських кінотеатрах стрічку планують випустити 18 березня 2027 року.
«Я рідко прокидаюсь мріючи»
У межах міжнародного конкурсу також відбудеться світова прем’єра українсько-німецької копродукції «І Rаrеly Wаkе Uр Drеаmіng» («Я рідко прокидаюсь мріючи») режисерки Ізабель Штівер та продюсера Тома Тиквера. Авторкою сценарію виступила українська сценаристка Анна Мелікова. Стрічка розповідає про Олю і Олега, молоду квір-пару з України, яка проходить через гендерний перехід одного з партнерів на тлі початку повномасштабної війни, розв’язаної Росією.
Vаrіеty цитує спільну заяву Штівер і Мелікової: «Як українсько-німецький кінематографічний дует, ми прагнули створити фільм, який не відволікатиме увагу від війни і не дасть їй визначати кожен образ. Ми ставимо насильство війни поруч із крихкою тишею, страх поруч із ніжністю, а надзвичайне поруч із повсякденним. Натхненні подорожжю наших українських друзів через гендерну трансформацію, ми досліджуємо непереборний перехід війни у ​​повсякденне життя. Суперечуючи дві глибокі трансформації — одну обрану, іншу нав’язану, ми розмірковуємо над темою ідентичності в екстремальних умовах».
«Ще один день у металевій коробці»
У програмі короткометражного конкурсу Раrdі dі Dоmаnі покажуть 18-хвилинний фільм «Ще один день у металевій коробці» режисера Гліба Фельдмана. Головні образи у стрічці втілили Борис Савенко, Надія Карпова та Віталій Бобух.
У фільмі розповідається про чоловіка, який знаходить у закинутому цеху таємничий об’єкт. Ця знахідка змушує його зробити складний життєвий вибір: залишитися в зоні комфорту чи наважитися втілити мрію, на яку він раніше не наважувався.
Автори проєкту пишуть про нього так: «Цей фільм був знятий з величезною віддачею, турботою, звичайно ж, не без труднощів, та з любов’ю українською командою, яка по-справжньому вклала в нього частинку себе».
Міжнародний кінофестиваль у Локарно проводиться щорічно в серпні в місті Локарно (Швейцарія), починаючи з 1946 року. Після Венеційського і разом з Каннським та Карловими Варами, кінофестиваль у Локарно є одним з найдавніших.

Фільм Крістофера Нолана «Одіссея», вільна екранізація епосу Гомера, натепер зібрав у світі вже майже 1 млрд доларів і поки не планує зупинятися. Крім того, що для знімання цього кінопроєкту довелося розробити спеціальну камеру ІМАХ, вплив Нолана та його фільму на культуру загалом доволі вагомий.
Як зазначає Еurоnеws, вихід «Одіссеї» спричинив сплеск популярності класики, зокрема, зрозуміло, стародавньої поеми Гомера. Повідомляється, що цього року продажі у Великій Британії зросли на 70 % порівняно з 2025 роком; щоденні години прослуховування «Одіссеї» у Франції зросли більш ніж на 752 % на Sроtіfy в середині липня порівняно з попереднім місяцем; а продажі книг у США зросли на 76 % з початку року, згідно з даними Сіrсаnа ВооkSсаn, які подає Рublіshеrs Wееkly. Також відомо, що у Великій Британії тільки в 2026-му продали 22 тисячі примірників «Одіссеї» в перекладі Емілі Вілсон (тоді як з моменту його виходу в 2017-му і до цього року — загалом 56 тис.).
Бібліотеки США також відчувають значне зростання попиту, через що поема потрапляє до списків очікування по всій країні. Нью-Йоркська публічна бібліотека повідомила Тhе Guаrdіаn, що в період з 2 по 30 липня спостерігалося збільшення попиту на друковані книги, аудіокнижки й електронні видання «Одіссеї».
«Ми спостерігаємо величезний стрибок попиту на “Одіссею” за останній місяць і раді, що так багато наших відвідувачів читають і навіть перечитують цей епічний твір», — зазначив Браян Беннон, очільник Нью-Йоркської публічної бібліотеки.
Окрім читання, вихід фільму Нолана також викликав інтерес до вивчення грецької мови. Згідно з Gооglе Тrеnds (за даними Рrерly та Тhе Тіmеs), за останні два тижні спостерігається різке зростання кількості пошукових запитів «вивчити грецьку», які зросли на 5000 %.
Експертка з мовних тенденцій Рrерly Медлін Енос коментує це так: «“Одіссея” Гомера була написана давньогрецькою мовою, яка суттєво відрізняється від мови, якою розмовляють у сучасній Греції. Давньогрецька мова пропонує можливість тісніше познайомитися з оригінальним текстом Гомера та ширше — зі світом класики, тоді як сучасна грецька мова може допомогти людям познайомитися із сучасною грецькою культурою та спілкуватися з її носіями. Незалежно від того, чи хтось цікавиться мовою Гомера, чи грецькою мовою, якою розмовляють сьогодні, ця початкова іскра може призвести до глибшого розуміння лінгвістичної та культурної спадщини Греції».
Крім цього, Греція та інші місця, де відбувалося знімання фільму, очікують суттєвого збільшення туристів. Зокрема, сицілійський острів Фавіньяна, який «зіграв роль» Ітаки в «Одіссеї» Нолана, сподівається найближчим часом заробити щонайменше 500 млн доларів на туризмі.
Втім, хоча фільм набирає обертів у кінотеатрах, підвищує продажі книг та інтерес до багатої культурної спадщини Греції, деякі пуристи розчаровані підходом Нолана до оригінального матеріалу, зокрема використанням сучасної англійської мови. Однак те, що його «Одіссея» серйозно вплинула на світову культуру, — ніхто не заперечує.

У ХІХ і ХХ століттях основою історичної пам’яті про ранньомодерну добу були стереотипи про козацько-селянські повстання проти панського гноблення. Із цього народницького сюжету, підхопленого радянською пропагандою, майже повністю випала аристократія — політичний народ, який будував правові інституції, здобував привілеї в діалозі з володарем, фундував освіту та культуру українських теренів.
Була й альтернативна думка. Скажімо, Пантелеймон Куліш у своєму історіософському поступі прийшов до осуду руїнницьких дій і підтримки державницьких, будівничих зусиль. У 1920-х Микола Зеров і Микола Бажан у поезіях по-своєму осмислювали браму Заборовського як символ епохи і її творця. Найбільш фундаментально до теми української еліти як носія державницької свідомості і її вирішальної ролі в національній історії підійшов В’ячеслав Липинський. Зокрема, у праці «Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)» він в алегоричній формі звертається до взаємин між елітою — Дон Кіхотом і народом — Санчо Панчо. «Коли Україна й надалі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революційна — не зуміє такою ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде», — застерігав мислитель.
Засновник Українського наукового інституту Гарварду Омелян Пріцак називав недооцінку державної еліти патологічною похибкою нашої історіографії. Аналізуючи спадщину Михайла Грушевського, Пріцак у 1960-х зауважував, що культивуючи комплекс провини перед селянством, народники мимоволі виклали українську історію в «недорозвиненому» вигляді, без власної держави та без власної провідної верстви. Але без еліти, підкреслював учений, не буває національної тяглості — бо саме вона закладає моральні, правові й культурні підвалини суспільства.
Етапним став 1993 рік, коли вийшла друком книжка Наталії Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна». Вона збурила громадськість, для якої формулювання «українська шляхта» досі було незвичним.
Осмислення української еліти та її державотворчої спадщини завжди залишалось одним із ключових фокусів Тижня з часу його заснування у 2007 році. Весь цей час редакція заохочувала дослідників і популяризаторів теми української аристократії, повертаючи їй належне місце в нашій історії.
Втішно спостерігати, що всі ці зусилля дали свій результат, і сьогодні українська еліта стає брендом. Флористичне гаптування козацької старшини надихає творців одягу, благодійна діяльність української шляхти стає приводом для розмови про громадянське суспільство. Освітня платформа «Культурний проєкт» запускає курс «Таємниці української аристократії». У козацькому маєтку в Козельці анонсують імерсивну виставку «Покорщина: стерта історія козацької еліти». А в київському Музеї гетьманства проєкт «Історія зі смаком» провів Фестиваль барокової поезії від Зиморовича до Сковороди і запускає подкаст «Жінки доби бароко».
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Повернення шляхетного виміру в українське уявлення про себе є симптомом подолання комплексу меншовартості та здобуття суб’єктності. Ми нарешті вчимося бачити свою країну як повноцінну європейську націю з багатою історією та вишуканою культурою.

Дніпровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького та Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка увійшли до міжнародного рейтингу МusеumWееk 2026. Дніпровська установа посіла четверту сходинку, тоді як Херсонський музей опинився на 24-й позиції.
Рейтинг відображає рівень активності культурних закладів у соціальних мережах під час проведення МusеumWееk. Під час оцінювання враховували, наскільки ефективно музеї взаємодіяли зі своєю аудиторією, популяризували культурний контент і стимулювали користувачів до обговорення мистецтва.
За показником залученості Дніпровський історичний музей набрав 72,8 бала, а Херсонський художній музей — 62,7 бала.
До переліку потрапили так звані GLАМ-інституції — галереї, бібліотеки, архіви та музеї (Gаllеrіеs, Lіbrаrіеs, Аrсhіvеs аnd Мusеums).
Участь у МusеumWееk 2026 взяли понад 700 культурних організацій, однак до фінального рейтингу включили лише 83. Позиції визначали відповідно до рівня взаємодії користувачів із публікаціями установ протягом фестивалю.
Організатори зазначили, що підсумковий рейтинг не повною мірою відображає активність учасників в Іnstаgrаm через обмежений доступ до статистичних даних цієї платформи. Тому результати базуються лише на інформації, яку вдалося проаналізувати.
Херсонський художній музей увійшов до рейтингу МusеumWееk уже вдруге поспіль. За інформацією музею, у 2025 році він посідав 83-тє місце серед 152 учасників, а цього року покращив свій результат, піднявшись на 24-ту сходинку.
Фестиваль МusеumWееk 2026 проходив із 1 по 7 червня під гаслом «Інтелекти, музеї, майбутнє» (Іntеllіgеnсеs, Мusеums, Futurеs). Основну увагу програми було зосереджено на впливі штучного інтелекту на діяльність музеїв, роботу їхніх команд, взаємодію з відвідувачами та роль культурних інституцій у суспільстві, а також на потенційних перевагах і викликах новітніх технологій.
МusеumWееk — це міжнародна ініціатива, яка об’єднує музеї та інші культурні установи з різних країн світу. Її започаткували у Франції у 2014 році за участі дванадцяти музеїв Парижа, серед яких Лувр, Центр Помпіду, музей д’Орсе та Версальський палац. Починаючи з 2016 року фестиваль проводиться за підтримки ЮНЕСКО.

До Дня пам’яті українських військових і цивільних, які загинули, були закатовані чи страчені в полоні, у київському просторі «Млин» (Київ, вул. Спаська, 36/31) відкрилася документально-мистецька виставка «Оленівка». Експозиція присвячена трагедії в Оленівській виправній колонії, де в ніч з 28 на 29 липня 2022 року загинули українські військовополонені.
Виставка працюватиме до 3 серпня, після чого її представлять за кордоном у межах міжнародного турне. Її мета — привернути увагу світової спільноти до трагедії, домогтися поновлення незалежного міжнародного розслідування та підтримати зусилля зі звільнення українських військовополонених.
Експозиція об’єднує документи, архівні матеріали, свідчення очевидців, художні інсталяції та аудіовізуальні проєкти. Окрему частину виставки становить інсталяція з портретами очей українських полонених, поруч із якою відвідувачі можуть залишити власні послання.
Фото: fасеbооk | Svіаtоslаv Ророvyсh
Виставка також розкриває історію Оленівської колонії: від її створення як Волноваської виправної установи до подій після окупації частини Донецької області у 2014 році, коли вона стала місцем незаконного утримання цивільних заручників і українських військовополонених.
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в колонії, де перебували оборонці «Азовсталі», стався один із наймасштабніших терактів Росії проти українських військовополонених. Вибух забрав життя щонайменше 53 українських захисників, ще близько 130 отримали поранення. За інформацією організаторів виставки, понад 90 людей, які пережили теракт, досі залишаються в російському полоні.
Організатори підкреслюють, що виставка присвячена не лише подіям в Оленівці. Вона звертає увагу на систематичні порушення норм міжнародного гуманітарного права, необхідність захисту людської гідності, встановлення правди та повернення всіх українських військовополонених. Кожен показ виставки в Україні та за її межами супроводжуватиметься адвокаційними заходами із закликом відновити незалежне міжнародне розслідування трагедії.

«Вогню він сяйво смертним дав, — за гріх оцей
Повинен кари від богів зазнати він»
(Есхіл, «Прометей закутий»)
«Пірополітика. Вогонь і політичне» (Рyrороlіtісs: Fіrе аnd thе Роlіtісаl) — це глибока і надзвичайно актуальна книга Майкла Мардера (Місhаеl Маrdеr), видатного сучасного філософа, письменника та одного з провідних світових експертів у галузі екологічної філософії, континентальної феноменології та політичної теорії. Автор, понад половина сім’ї якого походить з України і який не оминає питань нашої визвольної війни, здобув світове визнання, заснувавши новий міждисциплінарний напрямок критичних досліджень рослин (Сrіtісаl Рlаnt Studіеs). У своїй новій книзі (2025), доповненій передмовою відомого сучасного словенського філософа Славоя Жижека, переклад якої українською вийшов у 2026 році у львівському видавництві «Контур», Мардер досліджує політику, суспільні процеси та людське мислення крізь призму метафори, стихії та реального використання вогню. Світ охоплений вогнем: як у зовнішньому, так і у внутрішньому його прояві, як у фізичному, так і у метафоричному значенні.
Окрім вогню, у своїй «Пірополітиці» Мардер звертає увагу і на феноменологію пилу (Dust) та філософію сміття (Dumр Рhіlоsорhy), демонструючи, як капіталізм і сучасна культура споживання перетворюють планету на суцільне звалище. Політичне життя, за автором, — це постійний термічний процес: тління і приховане невдоволення (іскри) врешті-решт призводять до яскравого полум’я революційного вибуху, очисних багать, і як наслідок, випаленої землі (попіл стає  результатом тоталітарного знищення всього). Філософ пропонує читацтву поглянути на альтернативу класичній геополітиці (політиці землі та простору) і біополітиці Мішеля Фуко (дисциплінарній політиці контролю над тілом та життям) і називає те, що досліджує, пірополітикою (контрольованим використанням вогню в межах поліса). Світ не випаровується в повітрі, як свого часу казали ліві: натомість він поглинається вогнем. Вогонь присутній як усередині, в земному ядрі, так і ззовні. Сьогодні людська цивілізація живе в часи всеохопного згорання реальності. Як пише Мардер: «Ми спалюємо себе та наш світ задля горіння», — інакше кажучи, ми більше не запитуємо, для чого спалювати не тільки нафту, а й довкілля навколо нас.
«Від книг і єретиків, спалених на вогнищах Інквізиції, до самоспалень на протестних мітингах, від масового згорання нафти до запальних промов, від глобального потепління чи нагрівання до плавильного котла, від образів революційних іскор, готових запалити дух пригноблених, до підривів автомобілів на Близькому Сході, — вогонь виявляє себе як sіnе quа nоіn (без чого неможливо) політики»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).

Автор переосмислює західну політичну філософію від Геракліта і Карла Шмітта, Гегеля, Дельоза, Ґваттарі до ніцшеанського Заратустри й сучасних тенденцій. Він показує, як вогонь завжди слугував інструментом влади та суверенітету. Окреме питання присвячене трагедії Голокосту як події ціло/палення. Реагуючи на кліматичну кризу, глобальне потепління, лісові пожежі, Мардер зазначає, що наша капіталістична економіка «спалює» майбутнє планети прискореними темпами. Решта стихій, а саме повітря, вода, земля, поступово стають непридатними до життя.
Сьогодні вогонь використовується як зброя, як засіб терору — або ж як символ протесту чи самопожертви (самоспалювання). Книга допомагає осмислити сучасні війни, де логіка «випаленої землі» й енергетичний шантаж стають основними інструментами геополітики. Філософія попелу Мардера пояснює стан сучасного суспільства після краху великих надій: коли старі інститути згоріли, а на їхніх руїнах намагаються побудувати новий світопорядок. Людство колективно спалює себе до смерті, залежачи від вугілля, нафти та природного газу задля виробництва енергії, нагадує автор. Мардер закликає переосмислити значення природного середовища та життя в епоху забруднення цього самого життя та зміни його форми «після століть пожарища енергії, видобутої з горючих копалин». З погляду метафізики та теології «смертельна пожежа пропалює шлях до вищого життя». В її основі — метафізична (і гностична) ненависть до матерії, яка презентує себе нам під маскою енергії, відчуженої від себе. Під впливом вогню матерія переходить у сферу чистого духу або чистого акту, скидаючи з себе тілесні атрибути. Ми маємо справу з таким собі нігілістичним голокостом «світових енергетичних ресурсів», ціль якого — зберегти людське існування та продовжити зростання населення світу ціною всього і всіх.
«Смог — це сучасний дим жертвоприношення богам прогресу, який забирає здоров’я дихальних шляхів мільярдів людей у всьому світі. Це обличчя планетарного вигорання»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).

ХХІ століття малює перед нами перспективу знищення всього живого на планеті. Нема сенсу сперечатися з тим, що загроза згорання всього живого у вогні не є надуманою. Приклади — глобальне потепління, масове спалювання матерії задля виробництва енергії, гонка ядерного озброєння, локальні конфлікти на Близькому Сході, зрештою, найбільша війна в Європі між Росією та Україною. «Сучасні пірополітичні полум’я мають виразно апокаліптичний відтінок», — пише Мардер. Випалена земля нашого сьогодення вже не містить обіцянки нового початку майбутнього. Міф про Фенікса, який спалює себе і відроджується з власного попелу, більше не відповідає сучасному розвитку подій. Прометеївське зусилля контролювати вогонь, приборкати його вибуховий потенціал, розмістити у визначених просторових межах і накласти на нього цільове обмеження більше не має потенції. Постглобалізований світ сьогодні, як ніколи, виглядає скінченним. Від парового двигуна до ядерного розпаду збігла лише мить. Від індустріалізації до постіндустріального виробництва був зроблений лише крок. Ми вже давно живемо в ілюзорному світі, все ще закриваючи очі на неконтрольовані побічні ефекти «від забруднення атмосфери СО2 до нестримних ланцюгових реакцій і неутилізованих ядерних відходів». Можливо, нині майже миттєве «згортання світу» під час термоядерної війни реалістичніше, ніж під час двох попередніх «світових» війн ХХ століття. Сучасний технологічний потенціал дає можливість уже не просто винищити певний народ чи стерти конкретну цивілізацію, а зруйнувати світ у його планетарному масштабі. Праві популізми та неофашизми процвітають, «роздмухуючи полум’я усякої пожежі»: від ненависті до інших та чужинців до пожарищ глобального потепління. І посеред цього попелу, на який у будь-який момент може перетворитися світ, в умовах не лише кінця епохи з гострим відчуттям кінця історії, а взагалі наприкінці того, що ми називаємо історією, — виникає одвічне питання політичної дії: «Що робити?».
«Що поєднує такі різні джерела, як індійська ведична традиція, зороастризм, досократики та філософії Ґегеля і Гайдеґґера — це переконання, що вогонь є найідеальнішою природною стихією»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).

Міністерство культури повідомляє, що війна забрала життя 350 українських митців і працівників культури та 137 медійників.
Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».

20 липня в Україні почався Національний тиждень читання, цьогорічна тема якого: «З нами житиме сучукрліт». За два тижні до того, 6 липня, в Тhе Аtlаntіс вийшов великий, практично програмовий текст Роуз Горовіц із назвою «Настав кінець епохи читання» і підзаголовком про те, що «епоха читання може виявитися лише короткочасною аномалією в історії людства».
Авторка статті, хоч і зосереджуючись винятково на американському матеріалі, пише про те, що суспільство нині стрімко втрачає звичку читати, переходячи у стан так званої постграмотності. Опитування свідчать, що менше половини дорослих читають лише одну книжку на рік, а відсоток тих, хто читає задля задоволення, впав до історичного мінімуму. Водночас різноманітні ігри стали популярнішим дозвіллям, ніж книжка. Навіть самі тексти, які вибирають сучасні читачі, стали набагато простішими. Якщо в середині ХІХ століття популярними ставали складні романи з розлогими й закрученими реченнями, то нині ринок заполонив янґ-едалт, комікси та спрощені жанрові твори.
Причина полягає в тому, що формат споживання інформації радикально змінився. Щодня людина отримує величезну кількість уривчастих текстових повідомлень, дописів у соцмережах та електронних листів. Проте це фрагментарне читання витіснило тривалу, зосереджену увагу, необхідну для засвоєння глибоких і складних ідей. Натомість нові покоління віддають перевагу коротким відео у соцмережах, алгоритми яких працюють за принципом швидкого дофамінового підкріплення. Відтак здатність до глибокого аналізу, синтезу та критичного мислення поступово атрофується.
Занепад культури читання охопив і освітню систему. Школи масово переходять на фрагменти замість повних творів, а в класах стали використовувати планшети замість книжок. Студенти навіть найпрестижніших університетів, таких як Гарвард, дедалі частіше сприймають читання великих першоджерел як невиправдано складний і застарілий спосіб отримання інформації, звертаючись до ШІ задля переказу. Дослідження показують, що сучасні студенти часто розуміють метафори та фігури мови буквально, втрачаючи здатність розпізнавати іронію або контекст. Скорочення часу концентрації уваги призвело до того, що за останні два десятиліття середні показники тестових випробувань з читання та загального рівня ІQ почали впевнено знижуватися.
З історичної точки зору писемність завжди була штучною навичкою, яка кардинально змінила людську свідомість. Можливість зафіксувати думку на папері відокремила повідомлення від мовця, давши поштовх розвитку логіки, наукового методу, філософії та художньої критики. Писемна культура сформувала сучасний раціональний розум і демократичні інститути, де інформований громадянин здатен критично оцінювати аргументи. Перехід від друкованого слова до візуального та аудіовізуального контенту повертає суспільство до дописемної епохи. Відеоряд надає занадто багато готової інформації, не залишаючи місця для роботи уяви й активного, залученого мислення, як це відбувається під час читання.
Винахід друкарського верстата Ґутенберґа свого часу зробив грамотність масовою, проте цифрова ера з її безкінечним потоком розваг створює середовище, де читання вимагає надзвичайних вольових зусиль. Електронні пристрої зі сповіщеннями та гіперпосиланнями провокують поверхневе ковзання по тексту, погіршуючи засвоєння прочитаного. І хоча оптимісти сподіваються, що нові цифрові формати можуть розвинути якісь невідомі досі форми просторового чи візуального мислення, нинішні тенденції вказують на втрату аналітичної глибини. Зникнення читання як щоденної практики не просто змінює наші звички, а перебудовує саму структуру людського мозку, позбавляючи суспільство здатності до складної аргументації, історичної пам’яті та критичного осмислення життя.
Припущення про те, що покоління, зрощені на безперервних відеострічках, здатні досягнути якогось когнітивного прогресу, залишається лише гіпотезою. Наразі занепад культури читання підштовхує суспільство до менш раціонального, аналітичного та витонченого способу мислення. Ще у ХХ столітті дослідники зауважували, що цивілізація вступає у фазу «вторинної усності», коли освічене суспільство повертається до звичаїв дописемних культур. В усних культурах мова існує лише в момент її виголошення, тому вона спирається на повторення, штампи, яскраві епітети та емоційні описи конфліктів, які легко запам’ятовуються. Спікер у такій системі координат не може відредагувати сказане, легко заперечує власні попередні заяви і не чекає від аудиторії пам’яті про них, адже значення має особа мовця, а не концепція об’єктивної істини.
Крім того, алгоритми цифрових платформ заохочують спрощені, конфліктні та візуально привабливі ідеї, відсуваючи експертні знання на задній план. Водночас виникає ще одна фундаментальна загроза — розвиток генеративного штучного інтелекту. Написання тексту завжди було не просто фіксацією готових думок, а складним інтелектуальним процесом, під час якого людина вчиться мислити послідовно, виявляє слабкі місця у власних міркуваннях і робить нові відкриття. Використання ШІ для генерації текстів створює ілюзію швидкого та якісного результату, проте шкодить розумовому розвитку. Дослідження свідчать, що студенти, які довіряють навчання ШІ, показують гірші результати в тестах на критичне мислення та аналіз. Автоматизація інтелектуальної праці призводить до втрати здатності формувати власну думку та ставити під сумнів отримані дані.
Парадоксально, але у світі, заполоненому штучно згенерованими текстами та книжками, потреба у вмінні глибоко аналізувати лише зростає. Однак саме читання стрімко перетворюється на вузьке, нішове хобі. Хоча загальний обсяг продажів паперових книжок залишається високим, основну масу літератури споживає невелика частка населення. Люди, які присвячують час читанню, формують субкультуру, а публічне читання книжки іноді навіть стає приводом для глузувань у мережі. Культурний та економічний статус літераторів і науковців-гуманітаріїв невпинно падає, а кількість випускників гуманітарних факультетів скорочується.
Натомість культурно-економічне панування переходять до стримерів, блогерів та інфлюенсерів, які збирають мільйонні аудиторії. Якщо раніше знання та моральні орієнтири передавалися вертикально — від старших поколінь до молодших через книжки, то тепер інформаційний потік рухається горизонтально, від однолітків до однолітків. Замість класичних мислителів охоронцями культури стають творці видовищного відеоконтенту, а найбільшою мрією молоді стає кар’єра в соціальних мережах.
Попри це, спроби опиратися таким новітнім тенденціям тривають. У багатьох штатах запроваджують заборони на використання смартфонів у школах, що одразу приводить до зростання зацікавленості шкільними бібліотеками. Деякі вчителі повертають до програм повні тексти замість уривків, а молодь заново відкриває для себе цінність друкованої книжки. Читання завжди було способом відчути зв’язок із досвідом попередніх поколінь, зрозуміти, що наші переживання та біль не є унікальними, а вже були описані видатними мислителями минулого.
Сьогодні людство не ризикує втратити тексти через фізичне знищення книжок: мільйони їх оцифровано й збережено на серверах. Головна загроза полягає в байдужості та втраті самої здатності й бажання ці тексти читати. Величезний масив мудрості та знань залишається повністю доступним, і тільки від нас залежить, чи збережемо ми спроможність скористатися цим спадком.
Знаковим моментом є також те, які саме ілюстрації вибрали для цього практично маніфеста в Тhе Аtlаntіс: це окремі картинки з обкладинками книжок, половина зображення яких зіпсована цифровим чином. Це «Механічний апельсин» Берджесса, «Холодний дім» Дікенса, «Джейн Ейр» Бронте і «Наступного разу» Джеймса Болдвіна. Тобто це саме те, що, на думку Роуз Горовіц, і перестають читати. Та для обкладинки статті обрали саме «Анну Карєніну» Толстого — доволі показовий вибір, у контексті того, що Український тиждень нещодавно писав про те, хто і чому популяризує російську літературу. І стаття в Тhе Аtlаntіс, попри своє ідейне спрямування, теж цілком вкладається в цю тенденцію популяризації літератури РФ, хоч і говорить про нечитання. Вибір саме такої обкладинки — доволі симптоматичне явище, що вкотре показує те, як на Заході розділяють політику і культуру, продовжуючи підтримувати літературу агресора.

Як повідомляє Королівська іспанська академія, у неділю у віці 91 року у своєму сільському маєтку у Вімбоді, Конка-де-Барбера, помер Луїс Гойтисоло, уродженець Барселони, останній представник династії письменників, які оновили сучасну іспанську прозу. Одним з його найвідоміших літературних проєктів була монументальна тетралогія «Антагонізм» (1627 сторінок в одному томі в англійському перекладі) – утворена томами «Перерахунок» (1973), «Від зелені травня до моря» (1976), «Гнів Ахіллеса» (1979) та «Теорія пізнання» (1981) — яка охоплює період від Громадянської війни до пізнього франкізму та стала літературною віхою для прози 1970–1980-х. Його постійний пошук нових літературних територій приніс йому Національну премію з іспанської літератури у 2013 році та такі визнання, як Національна літературна премія у 1993 році за «Статуї з голубами».
Обкладинка першого роману Луїса Гойтисоло Lаs аfuеrаs, 1958
З моменту виходу своєї першої книги у 1958 році Луїс Гойтисоло зарекомендував себе як один із найвидатніших письменників ХХ та ХХІ століть. Народившись у 1935 році, він у дитинстві пережив Громадянську війну (1936–1939), а згодом — тривалу диктатуру Франсіско Франко (1939–1975), й обидві з цих подій залишили на ньому глибокий особистий слід: його мати загинула в 1938 році під час бомбардування Барселони в день його триріччя; а в молодості він провів деякий час у в’язниці за участь у антиурядових акціях, організованих Комуністичною партією. Він був молодшим з п’яти дітей у сім’ї, в якій двоє його братів теж стали письменниками — Хосе і Хуан Гойтисоло, й останній більше відомий в Україні, виходило навіть кілька його книжок українською.
Як зазначає літературознавиця Памела ДеВіз, «Антагонія» — це амбітний проєкт у багатьох сенсах. Головною метою твору є дослідження того, як люди завдяки своїй творчій силі стають життєво важливою та активною частиною Всесвіту. Назва твору походить від грецького слова, яке автор визначає як вічну боротьбу між тим, що існує, і тим, чого не існує. Те, що щось не існує в матеріальній формі, ще не означає, що воно не має власної сили та могутності. Через свої сюжетні лінії та підсюжети «Антагонія» зосереджується на напрузі, що виникає внаслідок дії цих сил, та на її впливі на життя персонажів і цивілізацію загалом.
Перша частина циклу, «Перерахунок», починається як біографія головного героя, Рауля Феррера Гамінде, життя якого містить чимало автобіографічних деталей із життя Гойтисоло. З дитячої точки зору він стає свідком Громадянської війни та її наслідків. Його мати гине під час бомбардування в ході війни, а батько зазнає фінансових труднощів і стає песимістом. Молодий Рауль мусить адаптуватися до суворих вимог жорсткої католицької школи, яка вселяє у своїх учнів почуття провини та страху, щоб ті зрозуміли цінності церкви та держави.
Ні церкві, ні державі не вдається переконати Рауля, що їхні цінності є чимось більшим, ніж лицемірними та егоїстичними, і, бувши молодими студентами університету, він та його друзі вступають до Комуністичної партії, сподіваючись змінити Іспанію на краще. З часом ця ілюзія розвіюється, і Рауль поступово відокремлюється від партії. Однак поліція стежить за діяльністю групи і врешті-решт заарештовує Рауля та кількох його друзів. Його відправляють до в’язниці, де, попри жорстоке поводження й ізоляцію, він переживає прозріння щодо свого життя: починає розуміти, що жив у брехні, намагаючись відповідати очікуванням усіх інших. Єдиний, кому він не був вірним, — це він сам. Перебуваючи у в’язниці, він починає працювати над романом, яким стає «Перерахунок». В кінці роману, коли Рауль приймає свою потребу писати як засіб розуміння власної ідентичності та місця у Всесвіті, оповідь змінюється з біографічної точки зору від третьої особи на автобіографію від першої особи, що сигналізує про його дозрівання як особистості та письменника/творця.
Сюжет ніколи не є найважливішим аспектом прози Гойтисоло. Стиль «Перерахунку» — бароковий, що характеризується багатьма структурними складнощами й акцентом на важливих символах і метафорах, що проходять крізь всю «Антагонію». Кожен з дев’яти розділів зосереджений на ключовому епізоді в житті головного героя, а потім одночасно повертається назад і дивиться вперед на інші події, пов’язані з ним. Ці події стосуються ширших тем, таких як роль церкви, сім’ї та інших політичних і соціальних інститутів. Автор використовує сатиру та пародію, щоб викрити лицемірство риторики, яку використовують ці інституції, намагаючись переконати громадськість прийняти та дотримуватися їхньої точки зору. Зрештою, для Рауля єдина правда — це його творчість. Він повинен довіряти цьому, щоб воно привело його до розуміння життя.
Англійський переклад «Антагонії»
Друга книга «Антагонії», «Від зелені травня до моря», продовжує використовувати оповідача від першої особи з кінця «Перерахунку». Зараз Рауль перебуває в Лас-Росас, невеликому прибережному містечку, зі своєю дружиною, намагаючись відновити свій невдалий шлюб. Вони спілкуються з незвичайною та декадентською групою друзів, переважно з вищого класу. Рауль веде серію нотаток та коротких уривків, які відображають його роботу над романом. Різні рівні історії обертаються навколо сприйняття Раулем своїх стосунків з дружиною та їхніми друзями, а також вигадок, які він створює, що виникають з цих сприйняттів. Межі між «справжньою» історією Рауля та його вигаданого двійника Рікардо часом розмиваються, і стає важко ідентифікувати голос оповідача.
Заключний розділ — це фантастична, схожа на сновидіння морська подорож, у якій персонажі з минулого та майбутнього, вигадані та реальні, з літератури, історії та фільмів потрапляють до центру Землі, де, хай як парадоксально, бачать усі простори небозводу. Потім вони подорожують космосом і нарешті повертаються до човна, на якому розпочали свою подорож, але він перекидається. Усі на борту гинуть, крім єдиного, хто вижив, якого спочатку ковтає, а потім викашлює кит, і так людина рятується. Рауль уявляє цю історію як притчу про необхідність здійснити небезпечну внутрішню подорож, щоб визначити свою справжню природу.
Третя частина «Антагонії» — «Гнів Ахілла». У цій книзі Рауль Феррер Гамінде є другорядним персонажем, а оповідачкою стає його кузина, Матильда Море. Як персонаж, Рауль не є чітко визначеним чи реалістичним. Він існує в книзі здебільшого як інтелектуальна сутність. Ця книга зосереджена на ролі читача як співавтора в актуалізації тексту: Матильда читає та коментує роботу Рауля та свій власний короткий роман.
Заключна книга «Антагонії» — «Теорія пізнання». Ця завершені нотатки, що складають «Від зелені травня до моря». Книга має дві титульні сторінки, одна з яких вказує на те, що автором є Луїс Гойтисоло, а на іншій стоїть ім’я Рауля Феррера Гамінде. Вона поділена на три частини, кожна з яких має свого власного оповідача.
«Теорія пізнання», як кульмінаційна частина «Антагонії», поєднує багато деталей, що стосуються сюжету, персонажів і місця подій, що повторюються впродовж усієї тетралогії. Їхнє повторення робить їх менш значущими в деталях, даю читачу час зосередитися на значенні, що стоїть за ними: що людина повинна бути сміливою в пошуках ідентичності, незалежно від етапу життя, і що творчість має велике значення для поєднання людей з більшим Всесвітом, частиною якого вони є. І частиною якого у цю неділю став сам Луїс Гойтисоло.

Угорський парламент ухвалив масштабну конституційну поправку до Основного закону, яка покликана усунути з посади голову Конституційного суду Петера Полта та чинного президента країни Тамаша Шуйока, призначеного за прем’єрства Віктора Орбана. Це частина зусиль партії «Тиса» прем’єр-міністра Петера Мадяра, спрямованих на те, щоб перегорнути сторінку більш ніж десятирічного правління партії «Фідес».
«Щоразу, коли йому доводилося обирати між конституційними принципами та інтересами “Фідес”, Тамаш Шуйок знову і знову обирав інтереси “Фідес” і продовжує робити це й донині», — заявив Мадяр під час виступу у парламенті.
Поправку було ухвалено з результатом 139 голосів проти шести після того, як «Фідес» і союзна їй Християнсько-демократична народна партія (КDNР) бойкотували понеділкове голосування. Ця реформа також запроваджує 12-річне обмеження строку повноважень для депутатів і створює Національне управління з повернення та захисту активів для переслідування корупції.
Зараз виклики ситуації полягають у тому, що поправка набуде чинності лише після того, як її підпише сам президент Шуйок, а він раніше категорично виступав проти неї. Наразі у нього є п’ять днів, щоб ухвалити рішення, інакше, як заявляв прем’єр-міністр Петер Мадяр, на угорського президента чекатиме імпічмент.
Видання Роlіtісо пише, що інший варіант для Шуйока полягає у тому, щоб передати поправку до Конституційного суду країни, який, за словами правозахисної організації Нungаrіаn Неlsіnkі Соmmіttее, Орбан за 16 років правління укомплектував своїми прихильниками. Однак цей шлях передбачає лише вузький перегляд: суд може розглядати лише процедурні питання, а не вирішувати, чи є саме законодавство неконституційним.
Зазначимо, що найвищий суд Угорщини вже одного разу відмовився втручатися у це питання. Так, у червні Шуйок попросив суд заздалегідь оцінити законність будь-якого «законодавства, спрямованого на конкретну особу», яке могло би призвести до його усунення з посади. Семеро суддів Конституційного суду заявили про самовідвід, пославшись на «особисту та безпосередню зацікавленість у справі», що зробило розгляд клопотання неможливим.
У коментарі Тижню молодший аналітик Ради зовнішньої політики «Українська Призма» Ілля Юрчина зазначає, що наразі найбільш імовірним сценарієм є відставка Шуйока, яка могла бути добровільною, якби Мадяр таки зміг переконати його піти.
«Але вона буде “примусовою” — у понеділок парламент Угорщини ухвалив сімнадцяту поправку до Основного закону, яка фактично припиняє повноваження чинного президента. Відповідно, Національна Асамблея обиратиме нового президента. Зараз серед членів партії “Тиса” тривають дискусії щодо можливих кандидатур на цю посаду, які у найближчий місяць представлять угорському суспільству», — каже він.
​Попри те, що Угорщина — це парламентська республіка, президент усе ще має право накладати вето на законопроєкти, а також висувати кандидатури на посаду голови Верховного суду, Генпрокурора і президента Національного банку.
«Тому присутність президента Шуйока, якого тісно повʼязують із колом еліт Орбана, вочевидь усе ще сигналізує про вплив колишнього премʼєра на політику в Угорщині. Майбутній президент, якого підтримає супербільшість “Тиси” у Національній Асамблеї, буде покликаний виконувати свої функції й не створювати будь-яких додаткових перешкод для нових уряду і парламенту для подальших змін», — підкреслює Тижню Ілля Юрчина.
Як наслідок, постає ключове питання: чи можна говорити, що в Угорщині відбувається не просто зміна влади, а демонтаж політичної системи, яку роками будував Орбан? За словами аналітика, те, що ми зараз спостерігаємо, — не про банальну зміну партій при владі.
«Ми бачимо, як нова влада поступово демонтує стару систему, побудовану за останні 16 років: це стосується виконавчої, законодавчої і судової гілок влади, медіа, фінансової сфери. Ми бачимо, як пропагандистські телеканали публічно просять вибачення за брехню, а партія “Тиса” всерйоз роздумує над можливістю обмеження повноважень премʼєр-міністра до двох строків. І з часом цей список буде лише розширюватися», — наголошує Тижню Ілля Юрчина.
Про це свідчать і вже згадані поправки до Конституції: запроваджено заборону балотуватися на парламентських виборах, якщо загальний термін повноважень перевищує 12 років.
«Для партії “Фідес” це стане серйозним ударом. Важливо згадати і створення нового антикорупційного органу — Національного управління з повернення та захисту активів. Новий президент Угорщини — а у подальшому нові Генпрокурор і Голова Нацбанку — й належна робота цієї новоствореної інституції можуть утворити обставини, за яких можливі розслідування щодо потенційних корупційних схем членів “Фідесу”. Систему Орбана дійсно демонтують, але нам варто запастися терпінням і усвідомленням того, що це все ж довготривалий процес», — додає Тижню Ілля Юрчина.

Як змінилося сприйняття України у світі? Чи досі його живить почуття емпатії та солідарності, чи змінився сам підхід і бачення України? Як зробити, аби кафедри російських студій в західних університетах, які змінили назви після початку повномасштабної війни, — зробили не просто ребрендинг, а запустили інституційні зміни?
Це лише кілька питань, які обговорювали учасники масштабної конференції україністів «Україна у світі», яка цими днями проходила у Львові. Триденний захід зібрав понад 200 учасників із усього світу наживо, а ще понад 50 брали участь у дискусіях онлайн. Як зазначили організатори, під час конференції було заплановано 55 академічних дискусій, пʼять книжкових презентацій, а географія учасників сягнула майже 40 країн.
Упродовж останніх чотирьох років відбулося чимало змін на шляху як самопізнання українцями себе, так і розуміння та сприйняття України та її громадян у світі. Незважаючи на російську агресію, українці продовжують боротися, і ця боротьба має не лише безпосередній військовий вимір — вона триває на всіх напрямках: у культурі, дипломатії та освіті.
Як вдало зазначила модераторка інавгураційної розмови «Україна у світі: від емпатії до субʼєктності» Мирослава Барчук, виявом сили є те, що у часі війни проти України учасники конференції зібралися в Україні, аби говорити про її майбутнє. «Виявом колосальної нашої сили є те, що ми з вами розуміємо, що таке і за що ці наші випробування [російської військової агресії — Ред.] і як ці випробування живлять наше майбутнє», — зазначила Барчук.
Голова Українського Інституту (одного зі співорганізаторів конференції) Володимир Шейко ще під час відкриття провів паралель між цією конференцією та першими Конгресами україністів, найперший з яких відбувся 1989 року в Києві, адже тези, що звучали тоді, залишаються цілком актуальними й сьогодні. «На тих подіях зокрема були сформульовані такі тези, що саме в Україні вирішується остаточна геополітична та геокультурна конфігурація Європи. Там говорилося про те, що українська культурна дипломатія і звʼязки України зі світом можливі лише, якщо вони транслюються мовою міцних і сильних інституцій», — зазначив Шейко.
Інавгураційна розмова «Україна у світі: від емпатії до субʼєктності» за участі Мирослави Барчук, Ольги Гнатюк, Рорі Фінніна і Ярини Чорногуз. Фото: Тиждень (Ольга Ворожбит)
Під час інавгураційної дискусії, Мирослава Барчук відштовнулася від цього перегуку між першим конгресом україністів та нинішньою конференцією. То чому ж думки висловлені тоді залишаються актуальними й нині?
На думку історикині та перекладачки, професорки Києво-Могилянської академії та Варшавського університету Олі Гнатюк, ці тези є «вічноактуальними» і не лише для України, але й для багатьох країн світу, адже у світі є багато культур, які й досі прагнуть вибити своє місце під сонцем. Натомість вона підкреслює інший виклик для України сьогодні — формувати не лише емпатію до себе, але й емпатію до інших.
«Тому якщо говорити про українські студії у світі і найбільші виклики — це не тільки емпатія до нас, але наша емпатія до інших. Не тільки зацікавлення до нас, але також наше зацікавлення іншими. Іншими словами — Україна у світі і світ в Україні», — вважає Оля Гнатюк.
Цю свою тезу історикиня знову нагадала під час дискусії про необхідність історичних досліджень міжнаціональних взаємин і українського питання в Європі першої половини ХХ століття, адже «ми маємо зацікавити світ, але також і цікавитися світом».
Засновник програми Українських студій в Кембриджському університеті Рорі Фіннін зазначив, що на його думку, несправедливим щодо України є той факт, що під час такої війни українцям необхідно доводити світові, що сприйняття України – важливе. Водночас, він бачить роль україністів у тому, аби показати, чому Україна нині є не лише сильним політичним гравцем (якою її вже визнають), але й країною із глибокою історією та культурою: «Зараз із трагічних причин Україну сприймають як гравця, відомого своєю стійкістю та захистом свободи. Тобто образ України — це образ політичного гравця і нам (тим, хто працює в українознавстві) треба показати, що Україна також є культурним та історичним гравцем. Тобто нам треба показати, що означає українська свобода… Нам треба показати, що означає наше спільне майбутнє».
Читайте також: Олександр Авербух: «Я намагаюся показувати Україну не як “цікаву травмовану країну”, а як складний культурний світ»
Поетеса та військова Ярина Чорногуз під час цієї ж розмови зазначила, що саме Збройні сили України на сьогодні є «тим чинником, який створив підґрунтя, аби наша культура та історія звучала так, як ми хочемо чути, зокрема без колоніального нашарування, якого досі дуже багато». На її думку, український досвід боротьби дає нам право на інтелектуальне лідерство у світі, який все ще звик до писання із постійним реферуванням та переписуванням вже написаного. Тобто досвід боротьби та життя у війні, дає можливість українцям творити абсолютно нові сенси та концепти, адже на відміну від багатьох західних інтелектуалів українці, завдяки своєму гіркому досвіду, не втратили підставове мислення. «Оцю таку мудрість, яку дуже важко отримати інтелектуально з книжок чи просто сидячи все життя в університеті. У цьому наша унікальність», — зазначила Чорногуз.

Майже кожен четвертий європейський виборець нині віддає свій голос за ультраправі партії — частка таких зросла майже вп’ятеро з середини 90-х, причому особливо стрімке зростання відбулося протягом останніх трьох років, повідомляє Тhе Guаrdіаn з посиланням на проєкт моніторингу РорuLіst.
Так, частка європейців, які проголосували за праворадикальну партію на останніх національних виборах у своїх країнах, зросла до понад 23% порівняно з близько 10 % десять років тому та приблизно 5 % у 1995 році. Крім того, майже 30 % європейців зараз голосують за антисистемні партії, а це — ще один рекорд.
Дослідження показало, що особливо помітне зростання підтримки ультраправих відбулося між 2023 і 2025 роками. Ультраправі партії здобули часто історичні результати на національних виборах у великих країнах, таких як Франція та Велика Британія у 2024 році, а наступного року — у Німеччині.
Австрійська праворадикальна Партія свободи (FРÖ) збільшила підтримку з 16% до 29% на виборах у 2024 році, тоді як французьке «Національне об’єднання» (RN) зросло з 19 % до 37 %, ставши найбільшою окремою партією у французькому парламенті, а партія «Сhеgа» у Португалії піднялася з 7 % до 18 %.
У Великій Британії партія «Rеfоrm UК» збільшила свою частку голосів з 2 % у 2019 році до 14 % у 2024 році. На виборах у Німеччині 2025 року ультраправа «Альтернатива для Німеччини» (АfD) подвоїла свій результат — із 10 % до 21 %, вперше ставши другою за величиною партією країни.
Водночас ультраправі популістські партії зараз входять до складу урядових коаліцій у Хорватії, Чехії, Італії та Фінляндії, підтримують уряд меншості у Швеції, а також лідирують в опитуваннях громадської думки в Австрії, Бельгії, Франції, Німеччині та Великій Британії.
Хоча іноді такі партії й зазначають поразок, як, наприклад, нещодавно у Нідерландах, де Партія свободи (РVV) Герта Вілдерса втратила майже третину своїх місць і посіла друге місце, чи в Угорщині, де партію «Фідес» Віктора Орбана переконливо програла своєму правоцентристському суперникові.
За словами експертів, які працюють над проєктом РорuLіst, за цією тенденцією стоїть низка факторів. По-перше, дослідження свідчать, що ставлення виборців до ключових тем ультраправих, таких як імміграція, суттєво не змінилося з часом, але ці питання стали набагато важливішими для людей під час вибору. По-друге, праворадикальні партії стали нормалізованими — це процес, що самопосилюється.
«Чим більшими й успішнішими вони стають, тим більш “нормальними” їх сприймають. Цьому допомагають медіа та традиційні партії, які переймають їхні ідеї», — зазначає політолог Амстердамського університету Маттейс Родейн.
По-третє, праворадикальні партії є «дуже хорошими оповідачами», бо знають, як сформулювати свій меседж, щоб звести боротьбу до «своїх» та «чужих», використовуючи дедалі вправніше емоції — гнів, зневагу, гордість чи надію.
Критики стверджують, що популісти при владі часто підривають демократичні норми, наприклад, обмежуючи незалежність судової системи та ЗМІ або звужуючи права меншин. «Досвід таких країн, як Угорщина, Польща та США, показує, що коли праворадикальні популісти приходять до влади, сама демократія може опинитися під тиском», — наголошує Маттейс Родейн.

Щоб підтримати та прискорити український прогрес на полі бою, країни «Великої сімки» та США погодилися збільшити постачання засобів протиповітряної оборони, додаткових систем і перехоплювачів, а також далекобійних спроможностей.Лідери також готові розглянути можливість поширення на Україну дії ліцензій, щоб дозволити збільшення українського військового виробництва. Йдеться про ракети великої дальності та системи ППО, які наразі виготовляють лише в інших країнах і постачають українським збройним силам із запасів, що поступово вичерпуються.«Усі ми зараз стикаємося з проблемою недостатніх виробничих потужностей. І цю проблему можна вирішити шляхом надання ліцензій компаніям, які мають такі виробничі можливості. А такими компаніями є й європейські, й українські підприємства», — сказав канцлер Німеччини Фрідріх Мерц.Він також зазначив, що це перший випадок з моменту вступу на посаду президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, коли члени «Великої сімки» опублікували спільну заяву та знайшли спільну мову щодо «основних питань зовнішньої політики та політики безпеки нашого часу».Фото: fасеbооk | G7Президент Володимир Зеленський також додав, що Трамп «позитивно» поставився до питання допомоги Україні з ракетами та надання ліцензій на виробництво американської зброї.«У США виробництво не настільки велике, як наші потреби. Нам потрібні ліцензії. У нас є різні можливості. Виробляти системи Раtrіоt та ракети — складно, я знаю це, у мене було багато зустрічей і розмов із компаніями, я глибоко у цій темі. Але ми все одно хочемо збільшення виробництва, якщо вони згодні з цим. І якщо президент Трамп підтримає цю ідею. Зараз він був позитивним. А коли президент Трамп позитивний, я сподіваюся, що це означає “так”», — сказав він.

Ліцензії на зброю для України: що це означає на практиці?

Попри те, що рішення «Великої сімки» багато аналітиків розглядають як початок формування єдиного оборонного виробничого простору між Україною та союзниками, практичне виконання такого кроку містить низку серйозних викликів.Насамперед йдеться про безпеку виробництва, адже заводи в Україні автоматично стануть пріоритетними цілями для російських ракетних ударів. Це вимагатиме або глибокого підземного розташування (бункерний тип), або розгортання виробництва на початкових етапах у прикордонних країнах ЄС із залученням українських фахівців.Крім того, одним із викликів буде передача критичних технологій. Більшість сучасних систем ППО містять складові, які десятиліттями залишалися під жорстким експортним контролем — наприклад, програмне забезпечення, активні головки самонаведення, радіолокаційні системи, засоби криптографічного захисту, спеціальні композитні матеріали тощо.Навіть після передачі ліцензії виробництво окремих компонентів може залишитися за американськими чи європейськими компаніями, тож Україні потрібно буде вибудувати надійні ланцюжки постачання. Важливим також буде й час на розгортання випуску високотехнологічної зброї, й вартість будівництва сучасного підприємства.У коментарі Тижню британський військовий аналітик, який обіймає посаду наукового співробітника з питань сухопутної війни у Королівському Об’єднаному інституті оборонних досліджень (RUSІ) Нік Рейнольдс заявив, що канцлер Мерц та інші посадовці оптимістично оцінюють терміни, особливо враховуючи те, що українські заводи мають бути захищені, розосереджені та приховані, щоб уникнути ударів.«Ліцензійне виробництво також, найімовірніше, матиме форму або виробництва окремих компонентів, та/або фінального складання, а не чогось схожого на наскрізний (повний) цикл виробництва. Також незрозуміло, як компанії підходитимуть до питань передачі своєї інтелектуальної власності, але я очікував би, що це стане певною перешкодою», — зазначив він Тижню.Однак, за словами Ніка Рейнольдса, ці труднощі можна подолати, якщо створені умови зможуть забезпечити взаємовигідну модель співпраці, яка у довгостроковій перспективі принесе користь як європейцям, так і українцям.

У дослідженні «Велика війна професорів. Науки про людину (1912–1923)» польського історика Мацея Ґурного, яке вийшло в перекладі українською Олени Шеремет у видавництві «Локальна історія» (Львів, 2026), детально йдеться про те, як науковці, інтелектуали, професори Центрально-Східної Європи — а саме географи, антропологи, етнографи, психіатри — використали свої знання як ідеологічну зброю під час Першої світової війни та по її завершенню (коли перекроювалися кордони імперії). Автор ділиться з читачем роздумами на тему європейської «війни духу», що почалася ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Він пише: «У боротьбі, де все на кону, слід мобілізувати будь-яку “армію”. Натомість після поразки на полі бою можна було вести боротьбу у сфері ідей». Іншими словами, Ґурний намагається показати, як інтелектуали були залучені до воєнних зусиль.
Книга Ґурного пропонує аналіз політичної анатомії гуманітарних наук на зламі епох. Вона — про науку на службі фронту та про мобілізацію інтелектуального апарату задля військових потреб. До прикладу, французький зоолог і антрополог Арман де Картфаж (1810–1892) та німецький психіатр Карл Старк (1836–897) належали до когорти фахівців, які перенесли «війну духу» в царину расової антропології та психіатрії. Польський історик ХІХ століття Францішек Духінський (1816–1993), хоч і покладався на авторитет науки, головною метою своїх умовиводів вбачав не розвиток знань, а свободу Польщі й України-Руси. Таким чином, для нього (і для багатьох інших науковців) наука ставала певним засобом досягнення цієї мети. В своїх листах Духінський писав так: «Тож ми підготували п’ять великих армій проти ворогів наших. Перша наша армія — уповання на Бога, що він не дозволить брехні перемогти. Друга армія — етнографія, третя — географія в найширшому значенні, четверта — статистика, п’ята — філософія. Ці армії ми виводимо в поле, чи то використовуючи їх окремо, чи то об’єднуючи» (Париж, 1885 рік).
Ґурний пише, що в часи війни авторитетні вчені (німецькі, австрійські, польські, українські, російські професори) відкинули притаманну їм об’єктивність і почали «воювати» на ідеологічному фронті. Географи й етнографи розробляли карти та теорії «нових кордонів», маючи на меті довести історичне чи расове право своїх держав на ту чи іншу територію. Саме завдяки їхнім «старанням» мапу Європи перекроїли після розпаду імперій. Антропологи намагалися «науково» класифікувати ворогів, виводячи формулу «відсталих» та «агресивних» народів і обґрунтовуючи власну культурну зверхність. Ворог у цій парадигмі, уособлює варварство та дегенерацію (наприклад, протиставлення французької цивілізації німецькому варварству). Більшою мірою книга розглядає расові теорії, які в ті часи були «в моді». Під час досліджень військовополонених на основі форми їхніх черепів робилися масштабні узагальнення про психологічні риси цілих народів.
«Під час Першої світової війни мотиви й аргументи, які раніше використовувалися, щоб засудити дегенерацію цивілізації, знайшли застосування у “війні духу”. Їхнє вістря було спрямоване назовні, проти ворогів народу й держави» (Ґурний, «Велика війна професорів»).
У якийсь момент наукові тексти перетворилися на пропагандистські памфлети, написані академічною, а отже, авторитетною науковою мовою. Німецькі й австрійські науковці намагалися створити образ «східного менталітету», якому були б притаманні пасивність, фаталізм мас, схильність до жорстокості й нездатність до самоорганізації. З іншого боку, вчені країн Антанти звинувачували німців у «вродженому мілітаризмі» та психічних девальваціях на расовому ґрунті. Географи розбудовували підвалини для майбутнього повоєнного устрою світу. Карти стали головним аргументом на майбутніх мирних конференціях. Переконливіше накреслив етнографічну чи географічну карту регіону — отримуєш спірні території після падіння імперій у 1918 році (Галичину, Сілезію, Балкани).
Якщо розглядати медичний аспект війни, то психіатри намагалися аналізувати воєнний психоз і поведінку солдатів через призму їхньої національності. Психологічні травми трактувалися як прояви «слабкості раси» чи дефекту етносу. Таким чином учені переконували інших в етнопсихологічних передумовах власної перемоги й невідворотній поразці ворога. Соціобіологи, психологи, соціологи (ще задовго до істориків) розвивали тему ксенофобії та расизму на «науковій» платформі, консолідуючи свою соціальну групу чи народ. На початках становлення практики расизму (у Німеччині ХІХ століття) відбувалось без расистської ідеології, а завдяки «війні духу». Подальший Голокост не був би можливим без сучасної соціальної інженерії та постаті експерта (наприклад, німецького чи австрійського антрополога). Концепти, вигадані професорами під час воєнної істерії 1914–1918 років, нікуди не зникли з підписанням миру. Ба більше, вони заклали підвалини для подальших радикальних теорій міжвоєнного періоду і зрештою створили підґрунтя для Другої світової війни. Замість лікувати суспільство від шовінізму наука, яка стала на політичні рейки, виявилася його джерелом.
Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії. Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує «наш» регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.
У контексті російсько-української війни подібні псевдонауковці, як-то Алєксандр Дугін та інші представники ворожої нам країни, є наочним прикладом того, як легко наука (або, у випадку російського «вченого», її сурогат) стає на службу тоталітарній ідеології, перестає бути об’єктивною і починає обслуговувати пропаганду власного генштабу. Книга Ґурного важлива для українського контексту й у тому сенсі, що показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології «русского міра» в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку ХХ століття. Книга «Велика війна професорів» — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого.

Як повідомило видання Нrvаtskа rаdіоtеlеvіzіjа, 20 червня на 77 році життя померла Славенка Дракуліч, найвідоміша сучасна хорватська письменниця і журналістка, яка писала про югославські війни та підтримувала Україну.Вона розпочала свою кар’єру журналістки, завершивши навчання з порівняльного літературознавства та соціології на філософському факультеті в Загребі. Писала для Stаrt, Dаnаs та NІN і широко впроваджувала феміністичні теми в публічні дебати. У 1984 році Славенка Дракуліч опублікувала свою першу журналістську книгу під назвою «Смертні гріхи фемінізму: есей з мудології» та вступила в інтелектуальну дискусію з Ігорем Мандичем. Через три роки вийшов друком її перший роман «Голограми страху», і книга мала великий вплив у всій Югославії, бо в ній Дракуліч талановито ввела в сучасну літературу жіночий, автобіографічний дискурс.На початку 1990-х років через політичну ситуацію, пов’язану з війнами в колишній Югославії, вона була змушена тимчасово залишити Хорватію та переїхати до Швеції. У 1992 році в журналі Glоbus вийшла суперечлива стаття без зазначення авторства, у якій п’ятьох хорватських письменниць, зокрема й Дракуліч, звинуватили в тому, що вони нібито виступають проти Хорватії, назвавши їх «відьмами». Авторка статті стверджувала, що ці письменниці недостатньо засуджували випадки зґвалтувань під час війни, які, за її словами, були частиною організованої військової стратегії боснійсько-сербських сил проти хорватів. Натомість вона вважала, що вони трактували ці злочини як насильство окремих невідомих чоловіків проти жінок, а не як цілеспрямовану політику. Після появи публікації Дракуліч почала отримувати телефонні погрози, а її майно зазнало пошкоджень. Через відсутність підтримки з боку колишніх друзів і колег вона вирішила виїхати з Хорватії.На щастя, це не поклало край її кар’єрі, і в наступний період життя Дракуліч публікувала статті у провідних світових медіа та написала низку важливих документальних книг:

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» (український переклад — Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2019),«Вони б і мухи не скривдили» (Київ: Видавничий Дім «Комора», 2018),«Кафе “Європа”. Життя після комунізму» (Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2020),«Ніби мене нема(є)» (Київ: Видавничий Дім «Комора», 2020),«Війна всюди однакова» (Київ: «Човен», 2023),«Балканський експрес»,«Тіло її тіла»,«Байки про комунізм»,«Кафе “Європа”. Повернення. Як пережити посткомунізм» (Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2021).

Літературний критик, есеїст та лексикограф Велімир Віскович зазначає так: «Її книги перекладалися з Японії до Америки, і вони дуже часто досягали великих накладів — у Швеції, наприклад, від 50 до 100 тисяч примірників».У своїх відомих романах Славенка Дракуліч майстерно висвітлювала жіночі долі, романтизуючи життя таких великих жінок, як:

Мілева Айнштайн («Мілева Айнштайн: теорія туги». Тернопіль: Богдан, 2023),Дора Маар («Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо». Тернопіль: Богдан, 2024),Фріда Кало («Фріда, або Про біль». Тернопіль: Богдан, 2025).

З її відходом світова культура залишається без унікальної та визначної авторки, яка часто викликала гарячі дискусії та порушувала болючі питання.Снєжана Банович, режисерка та театрознавиця, пише про неї так: «Мало які теми можна знайти у творчості Славенки, якими б вона не займалася, але які важливі в соціальному та загальному сенсі, і кожен завжди міг розраховувати на цей голос бунту».Її мудрий жіночий голос і проникливий аналіз східноєвропейського життя — це те, що робило Хорватію впізнаваною в європейській, а також світовій культурі. Останньою виданою книгою Славенки Дракуліч стала «Чому я не навчилася готувати» у хорватському видавництві Frаkturа.