Український тиждень

<р>Нещодавно побачила світ книжка Мирослава Шкандрія «Український націоналізм. Політика, ідеологія та література, 1920–1956», перекладена українською і доповнена великою добіркою архівних світлин.
<р>Видання позиціонують як «одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму», відзначаючи неупередженість канадського літературознавця й багатовимірність книжки, що готує читачів до дорослої розмови про явища, про які досі говорили то палко, то пласко. А водночас публікація оригіналу в 2015 році була політичним жестом підтримки. Тоді минув лише рік після Революції гідності, тривала анексія Криму і окупація окремих районів Донецької і Луганської областей. У цей час РФ активно поширювала наратив про «бандерівську хунту» й «неонацистів», що захопили владу в Києві, і дехто на Заході цьому вірив. Тож виважена праця Мирослава Шкандрія про природу українського націоналізму була особливо на часі.
<р>Чому ж так складно писати про український націоналізм, хоч минуло вже стільки десятиліть?

1. Незавершений процес деколонізації

<р>З одного боку, діячі, що присвятили життя боротьбі за Україну, викликають повагу в більшості громадян. Пригадаймо, що Степан Бандера посів друге місце в проєкті народного голосування «Великі українці» ще далекого 2008-го. З другого, чимало людей досі бояться розмови про український націоналізм і поділяють успадковані від радянської пропаганди упередження. Донедавна слово «націоналіст» частина суспільства вживала з гордістю, а частина використовувала як пейоратив.
<р>Нині триває процес деколонізації знання про ХХ століття. Довгий час український націоналізм описували або москвоцентричними категоріями, або західними, що не враховували контекст бездержавності. Цей шлейф і досі тягнеться за будь-яким дослідженням діяльності ОУН, змушуючи авторів повсякчас виправдовуватись чи посилено критикувати. Складність у тому, щоб знайти суб’єктну мову, яка не буде ані апологетичною, ані звинувачувальною.
<р>Війна накладає свій вагомий відбиток: ведучи антиколоніальну боротьбу за виживання, важко водночас вести виважену постколоніальну розмову — бодай тому, що ця боротьба ще не завершена й не перейшла у стадію пост-.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Героїчне покоління ОУН

2. Термінологічна складність

<р>Форма змістовна, а зміст оформлений, тож питання, якою назвою послуговуватись, визначає й наше ставлення. Тим часом питання назви не визначене ані щодо подій 1917 — початку 1920-х років, ані щодо боротьби 1940-х — 1950-х, ані щодо нинішньої війни з 2014 року. Коли наклалися процеси збройної боротьби (часто з кількома супротивниками водночас) і державотворення, терміни — Визвольні змагання, Українська революція, проголошення/відновлення державності, війна за незалежність — не розкривають усієї панорами подій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
<р>Ще один виклик — чи послуговуватися термінами й періодизацією самих учасників подій, чи використовувати усталені наукові категорії (не завжди вичерпні), чи творити власні. Скажімо, українські націоналісти писали про визвольні змагання з 1917-го до 1950-х як про комплексне явище, а не два окремі періоди боротьби, як це заведено сьогодні.
<р>Та й у межах самої Організації українських націоналістів відбувалися трансформації, і з плином часу тим самим поняттям могли надавати вже інших значень і оцінок, як це показує в своїй книжці Мирослав Шкандрій.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: УССД в рецепції ОУН: від монопартійності та вождизму до демократії

3. Етика виживання й заангажованість

<р>Історія ХХ століття нерозривно пов’язана з досвідами насильства. І націоналізм не був кабінетною ідеологією, його творили ті самі люди, що ризикували життям — своїм і чужим, вчиняли атентати й гинули в концтаборах. Дослідник українського націоналізму змушений балансувати між історичною правдою про злочини та героїзм, що в умовах актуальної війни сприймається особливо емоційно.
<р>Герої книжки Шкандрія були людьми своєї епохи — епохи тоталітарних режимів. Вони могли бути блискучими поетами й водночас прихильниками жорстких авторитарних методів. Описати цю амбівалентність, не скочуючись у моралізаторство чи ідеалізацію, —виклик, з яким автор дає собі раду.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
<р>Дослідник завжди має своє ставлення до предмета, у випадку з націоналізмом це особливо відчутно. Писати про український націоналізм складно ще й тому, що це тема, де науковий дискурс постійно перетинається з мінним полем політики, пам’яті й міфу. Мирослав Шкандрій — один із небагатьох у цій темі — намагається оприявнити ці пласти, не спрощуючи.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Український погляд на Другу світову війну. Віталій Нахманович
<р>Звісно, це не нульовий ступінь письма — він просто неможливий, як довів Ролан Барт. І Мирослав Шкандрій як філолог цього свідомий. Тож ставлення до предмета тут таки висловлено, хоч і неявно — у структуруванні матеріалу, загальній композиції й окремих оцінках у галузях політики, ідеології та особливо літератури й поетичного творення міфу, яким присвячено найбільше уваги. Шкандрій пише про потяг до міфологізації та історизації як ознаку доби: пошук золотого віку й ідеалізація минулого ставали запорукою майбутнього відродження, особливо в умовах бездержавності. Це набувало різних форм: митці культивували міфи «про палінгенезис, регенеративну революцію, Рим, здорового тілом і духом язичника або ж варвара, а також метаморфозу особистості».
<р>Видавець Віталій Ляска поділився робочим моментом про вибір обкладинки: на його пропозицію використати графіку Михайла Михалевича автор висловив сумнів, чи не буде цей флористичний мотив сприйматись етнографічно? Адже йому йшлося про те, щоб зобразити український націоналізм виразно модерним.

4. Контексти

<р>Явище грає новими барвами залежно від контекстів, у які його поставиш. Шкандрій поділяє ідею «порівнювати міжвоєнну ОУН не з фашистськими режимами чи рухами, а з іншими націоналістичними рухами, що прагнули національного визволення і створення власних держав, як-от Організація визволення Палестини, Фронт національного визволення Алжиру, Ірландська республіканська армія, міжвоєнний хорватський рух усташів чи Національний фронт визволення Південного В’єтнаму».
<р>Це, здавалося б, очевидна ідея, яку Ева Томпсон сформулювала через поділ на «захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та аґресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші». Однак і досі вихідною точкою в розмові про ОУН стає експлейнер про їхню ситуативну співпрацю з нацизмом, а не, скажімо, з литовськими партизанами.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
<р>На додачу, аби писати синтетичну історію українського націоналізму, необхідна чимала база попередніх досліджень окремих осіб і подій, якими українська наука, на жаль, досі похвалитися не може. Чимало з тих, кого Святослав Липовецький називає нашим найвеличнішим поколінням, досі чекають на повноцінні життєписи, коментовані видання творів та листування.
<р>Книжка Мирослава Шкандрія задає якісно вищий рівень розмови про український націоналізм, якого, хотілося б сподіватися, буде дотримано й у подальших студіях — як українських, так і іншомовних.