Український тиждень

Урівноважений, спокійний 46-річний вінничанин Віталій, здається, навіть цукор у горнятку кави розмішує з непереможною гідністю. Виглядає людиною, що бачила все, але зберегла здатність ірозувати навіть над смертю. Молодший сержант 32-ї Сталевої бригади позивним «Верес» провів на позиції під Покровськом 169 днів. Вийшов звідти 7 лютого.
Затягується сигаретою і починає ділитися спогадами.
— Заходили ми в районі Звірового. Ніч, темрява, сонце вже от-от мало зійти. Мали окопатися в одному дворі, де терен розрісся  — ідеальна ширма від дронів. Бачу погріб. А з нього дротик стирчить, як у наших «павуків» (антен). Ну, думаю, свої сидять. Роблю крок на сходинку, автомат напоготові, і тут з глибини російським голосом: «Зайнято!». Як у туалеті. І питають: «С какого батальона?». Я їм чесно відповів: «Х*й його знає». Вони там, видно, теж здивувалися: «Места нет, идите дальше».
Відійшов я вбік, викликаю своїх по рації. Кажу: «Тут сидять». А мені коротко: «Це п*дари. Кидай гранату». Ну, я гранат набрав добряче. Кинув одну, другу. Вони закричали, що здаються, але замість білого прапора викинули мені гранату назустріч. Зрештою прилетіла наша FРV-шка і той погріб завалила навічно. Але місце вже було викрите: у них була рація, встигли доповісти.

Довелося проявляти ініціативу. Метрів за 70 знайшов старий сарайчик, малесенький, 3 на 5 метрів. Там колись корову чи свиней тримали, ясла стояли. Там ми й зарилися.
У тому сараї був отвір у землі  — погріб для вугілля. Маленький, 2 на 2 метри. Ми розбили одну глуху стіну всередині, потихеньку, щоб не шуміти, і почали вкопуватися далі. Зробили «погріб у погребі», заклалися мішками. Напарник мій спочатку копати не хотів, казав: «Та тихо ж навколо». Але після першого прильоту FРV копав так, що аж руки в кров.
Знайшли старий радянський автомобільний тент, брудний, сірий. Накрили ним наші мішки. Хтось збоку заглядає  — а там просто хлам, солома і сухий гній. Жодна нормальна людина у такий смітник не полізе. Так ми й жили. Повз нас вороги ходили постійно. Ми чули їхні розмови. Сиділи пошепки: ні кашлянути, ні шмаркнути.
Якось на перехресті поруч вони взагалі знахабніли  — поставили регулювальника. Він уночі десь ховався, а зранку виходив і мотоциклістам кричав, куди їхати. Я все це слухав, контужений уже, але передавав по рації: «Поїхали туди-то».
Був випадок: заскакує до нас у сарай росіянин. Видно, відбився від групи або тікав. Голодний був страшно  — я потім у нього в кишені знайшов баночку консервованого хліба з нашого, німецького сухпайка. Десь підібрав. Забіг, почав шарудіти. У нас там була драбинка на три щаблі. Я з другого щабля висовуюся  — бах-бах.
Іншого разу підійшов такий «розумник», голову засунув у нору, побачив мене з автоматом. Дивиться в очі й каже: «Все нормально». Я йому: «Отлично». І все.
Якось до нашого сараю підійшло четверо. По екіпіровці було видно: не звичайна піхота, а штурмовики, «специ». Розумні, бо я чув, як вони по рації грамотно працювали. В одного був телефон із програмою АlріnеQuеst, вони за ним сектор «чесали», шукали нашу точку.
Наші їх трохи притисли дронами, і вони впритул притерлися до стін нашого сараю. Мені по рації шепнули: «До вас підійшли, будьте акуратні». Чекати не було сенсу. В даху був отвір, я через нього викинув на них пару гранат. Вони навіть не встигли злякатися, один тільки запитав: «Ти бросил гранату?», — а другий каже: «Нет». І замовкли. А третій із рацією стояв трохи далі.
Четвертого я одразу важко поранив. Він, до речі, теж був досвідчений, я бачив, як він перед цим нашу ФПВ-шку з автомата в небі збив. Почалася перестрілка. Вони лупили навмання по кутах, не розуміючи, звідки я веду вогонь.
І тут мені допомогла одна хитрість: я ніколи не дострілював магазин до кінця. Випущу патронів 10–15  — і міняю на повний. Головне, щоб не було оцього «металевого щиглика», коли затвор стає в заднє положення. Ворог чує цей звук і розуміє, де ти. По рації той їхній передає: «Попали в засаду!». Відповзли, потім наші дрони їх добили.
Була в них іще тактика: переодягалися в цивільне і блукали з раціями, підслуховували. Одного такого я зняв, спочатку аж не по собі стало  — думав, цивільного застрелив. А потім рація в нього в кишені заговорила. Стало ясно: «не те пальто».
Напарники у мене змінювалися. Перший загинув у перестрілці 31 серпня. Йому було за 50 уже, але встиг ворога з собою на той світ забрати.
Потім мені завели нового хлопця. Це був його перший вихід: очі по п’ять копійок, страх такий, що навіть стріляти боявся. Я перші два тижні взагалі не спав, сидів з автоматом у руках, бо не був у ньому впевнений. Але він еволюціонував. Коли я при ньому застрелив окупанта, що зазирнув прямо до нас у нору, хлопець зрозумів: тут або ти, або тебе. Чай і розмови ніхто не пропонує. Коли ми виходили з того сарая, його забрали на сусідню позицію.

Виходили ми важко. Почався листопад, потім грудень, січень. Коли мені дали наказ іти просто через голе поле, я перепитав рази три чи чотири. В будь-який інший день іти по «відкритці»  — це на 99 % смерть. Ти як на долоні для ворожих дронів.
Але спочатку вдень був сильний туман, а ввечері різко вдарив мороз. Вийшов такий температурний перепад, який став для мене порятунком.
Зараз усе навколо Покровська затягнуте ворожим оптоволокном від дронів-камікадзе. Воно намотується на ноги, ти як сплутаний кінь  — кожні п’ять кроків мусиш зупинятися і різати його, бо йти неможливо. А в мороз воно стає крихким, як тонке скло. Ти йдеш через поле, а оптоволокно просто трісь-трісь і лопається від доторку.
Я йшов крізь цей туман, чув, як ворожий розвідник літає туди-сюди вздовж посадки, шукає рух, але в полі мене не бачить.
Останні 600 метрів я йшов три години. Організм просто вимикало. Не допомагало нічого  — ні парацетамол, ні знеболювальні.
Коли я вже зовсім не міг іти, сів. Кажу хлопцям по рації: «Все, не дійду». Вже світло було. Знайшов острів терену, зарився там. Мене дрон міг побачити тільки зверху, а з боків  — ніхто. Скинули мені «пташкою» їжі, і я там до вечора сидів, чекав темряви. Останній ривок робив без каски, без рюкзака  — лишив тільки бронік і телефон.
До війни я був монтажником металоконструкцій. Працювали на ТЕЦ. Мав броню. Остання моя фірма була в Бучі  — п*дари там штаб зробили, все обладнання розікрали. Ми всі на них злі  — від директора до прибиральника.
Я пішов у військкомат ще 8 березня 2022-го. Тоді на мене подивилися, посміялися  — зір поганий, мовляв, не служив  — і показали на двері. Образливо було. Чекав до 2024-го.
Жінка моя зустріла знайому, то в тієї чоловік у Вінниці, в самому центрі, вже три роки з двору не виходить. Тьоща годує, мама годує, жінка годує. Сидить у хаті, як у тюрмі.
Ну що це за життя?
Коли я виходив з позиції, то довелося деякий час пересидіти у суміжників  — дроноводів. Дивлюся на них: одному 21 рік, другому 23. Міг би бути їхнім батьком. Один розповідає, що в нього брат загинув. І знаєте, мені було настільки приємно бути поруч із ними. Вони не бояться. Тобто як… бояться, звичайно, це нормально, але в них страх такий  — раціональний. Попри контузії, попри все, вони просто роблять свою справу.
А поруч іноді бачиш людей, яким по 45–50 років, і вони тобі кажуть: «Я не можу, я слабий». Слухати це важко. В мене був побратимом дід, 58 років. Гіпертонік, як і я, тільки в нього ситуація ще гірша була. Так він дві міни ТМ-ки (а це 20 кілограмів) ніс на собі 8 кілометрів усю ніч, щоб підірвати ворожу позицію.

Зараз деякі новобранці приходять і скаржаться, що не можуть пройти до полігона через посадку. Намагаються схитрувати на навчаннях, десь зрізати через поле, бо так швидше. А на війні «швидше»  — не завжди «краще». Треба робити не швидко, а правильно.
Є таке старе українське прислів’я: «Боїшся вовка  — сиди в хаті». Але ж чоловік не може зовсім нічого не робити.
Я завжди кажу: якщо людині дати стакан гречки й сказати: «Друже, перебери, викинь чорні камінчики»,  — хіба вона не зробить? Зробить. Отак і в армії. Роботи вистачить на всіх, головне — внушити людині, щоб вона в себе повірила. Зараз як головний сержант свого підрозділу цим і займаюся.

Бути підлітком складно. А коли дитинство і дорослішання тривають на тлі повномасштабної війни у прифронтовому місті — і поготів. Діти і підлітки Харкова мають досвід, який і не снився їхнім одноліткам у Європі. Вони вміють розрізняти природу вибухів, швидко знаходити укриття, навчатися дистанційно та опанували ще багато інших лайфхаків, принесених війною. Деякі з них в принципі не застали мирного життя. Чимало мають досвід втрат — дому або ж рідних. Попри це, вони проживають усі радощі і печалі, притаманні їхньому віку: вибір життєвого шляху, дружба, закоханість, розчарування, сумніви у собі. А ще вони досліджують світ. У цьому їм допомагає Валерій Лейко — засновник і директор Музею дитинства, історик, колекціонер, мрійник і лектор, якого знає чи не все юне населення Харкова і не тільки. Тиждень поспілкувався з паном Валерієм та дізнався, чим особливі діти війни та як за цих умов повернути їм дитинство.Звуки Харкова — це постійні звуки тривог і вибухів. Вони стали фоном, як шум дороги. На вході до Музею дитинства — виставка робіт Вероніки Кожушко, 18-річної мисткині та поетки, яка загинула під час одного з обстрілів міста. В самому ж музеї чого тільки немає. Фрагменти кераміки Трипільської культури; один із перших комп’ютерів; трансформери; старі купюри, зуб мамонта, репліки середньовічного меча та обладунків; ковбойський револьвер тощо.У цьому просторі Музей нещодавно. Попередній було зруйновано трьома шахедами. Частину експонатів, здебільшого паперових, урятувати не вдалося — їх було залито водою під час гасіння пожежі.«Діти дуже хотіли допомогти, — згадує Лейко. — Я прийшов у школу і привіз речі мокрі, вони їх витирали, все просушували. Деякі плакали, деякі казали: “Давайте ми вам щось допоможемо”».

Історія на дотик

Господар розповідає — і в процесі буквально жонглює речами, прив’язуючи їх до своїх історій.«Завдяки “Індіані Джонсу” діти починають хотіти мандрувати, досліджувати, — говорить він, показуючи книгу. — І після цього або знаходять, скажімо, палеонтологію, чи мінерали, або…»Він показує майже допотопну телекамеру і припускає, що, можливо, хтось із присутніх медійників у дитинстві потримав щось подібне в руках — і це зрештою визначило їхню долю.«Головна фішка нашого музею — це те, що все можна потримати в руках — раз, — розповідає Валерій Лейко. — І друге: люди — дорослі, студенти, діти — починають розуміти, що таке Україна. Оцій кераміці приблизно п’ять-шість тисяч років».Валерій — вчитель історії. В його випадку це більше ніж університетська освіта: це справжнє покликання. Свої лекції він читає в Музеї дитинства, в метро, в школах. Багато екскурсій і занять проводить просто неба. Їздить і по інших містах. Утім, лекціями у класичному розумінні це назвати складно — це радше інтерактив, калейдоскоп тем і речей із історією, що захоплюють уяву. Діти слухають його затамувавши подих, а після занять обіймають.Він демонструє фото зі свого дня народження — в бомбосховищі Палацу дитячої творчості, за відсутності світла і тепла, на святкування зібралося близько 60 гостей.«Учора у нас була екскурсія по місту — показує фото на телефоні. — А коли я приходжу в школу, то беру тему. Наприклад, була у нас нещодавно тема про Сікорського, і після цієї лекції у дитини виникло бажання поїхати в Київ і доторкнутися до пам’ятника Сікорському. А ще такий випадок: я був два тижні в Ужгороді і працював з дітьми. Прийшли діти з Харкова, одна з них — із мамою, дитині шість років. І мама каже: “Старший прийде ввечері на телескоп”. А старший був у мене до повномасштабної війни».

«Вони нас ненавидять, бо у них такого не було»

Оскільки свою діяльність Лейко розпочав іще до війни, то виросло вже декілька поколінь дітей, яких він надихнув. Деякі з них зараз у війську, деякі — за кордоном, але більшість навідує вчителя за першої ж нагоди, опинившись у Харкові. А також передають у його колекцію різні цікавинки.Вчитель переконаний: ворог стежить за діяльністю Музею. Він бачить це за статистикою переглядів у своїх соцмержах:«Коли в тіктоці виставляєш, наприклад, відео про якусь комаху, це переглядають 500 людей. А про Трипілля — 25 000. Тобто вони (росіяни) це все бачать. І це їх бентежить. Коли у нас був дуже сильний обстріл, я навіть у тіктоці виклав відео із запитанням: чому вони нас так ненавидять? Тому що у них такого не було (трипільської культури, — Ред.). І тікток мене одразу заблокував».Саме з цією просвітницькою діяльністю Валерій Лейко пов’язує «прильоти» у попереднє приміщення музею. А також усі інші удари по закладах освіти — ворог не хоче допустити розвитку освіти і культури, йому потрібні неосвічені маргінали.Музей дитинства Лейко задумав іще в 2007 році:«Завданням було зберегти гарне дитинство — своє, сучасне — і показати дітям. Тобто все найкраще, що було тоді та що є зараз».Іноді на зустрічі з дітьми приходять гості. Наприклад, письменник, музикант, а віднедавна і військовослужбовець Сергій Жадан. Або ж Марко Родарі — італійський артист-клоун, онук письменника Джанні Родарі, котрий присвятив своє життя поїздкам по гарячих точках із веселими виставами для дітей.Валерій вірить: такі заняття у непрості часи слугують дітям розрадою і допомагають впоратися зі стресом. Також він переконаний, що під дією стресу діти краще засвоюють інформацію і більше любитимуть предмет свого зацікавлення.Говорячи про вплив війни на дітей, Валерій Лейко розмірковує — війна почалась іще в 2014-му, і, хоч вона й була далеко, діти відчували її наближення: «А коли вже все пішло, перші десь пів року — був страх, дуже сильний страх. А потім вони звикли. От ми йдемо по місту, десь летить — а, типу, нормально».Звісно ж, повномасштабне вторгнення змусило дітей переосмислити своє ставлення і до матеріального спадку. Вчитель ділиться спостереженнями: сучасні діти відкидають усе, що стосується СРСР:«І навіть я раніше збирав якісь речі з Радянського Союзу. А зараз не хочу. От просто Путін так зробив, що відбило бажання. І ще одна цікавинка: я раніше дарував людям монети США, й усі раділи — ооо, США! Як тільки прийшов Трамп — ні, США не треба».

Загартовані, але не мстиві

За спостереженнями Лейка, діти покоління війни стали більш загартованими. В них відчувається сильне прагнення творити, відновлювати, відбудовувати. І водночас немає бажання мститися.Війна поглибила ще одну проблему — залежність від гаджетів. Адже у випадку дітей Харкова йдеться не лише про розваги і спілкування, а й про освіту, яка спершу під час пандемії, а потім із початком повномасштабної війни перемістилась у формат онлайн. Місто робить усе можливе, аби забезпечити живе спілкування у поєднанні із заходами безпеки. Все більше і більше відкривається підземних шкіл: одна така може вміщати декілька «наземних» закладів. Відповідно, діти відвідують заняття у дві зміни, два-три рази на тиждень. Решту днів заняття і далі тривають онлайн. Однак цей формат значно кращий за постійне дистанційне навчання.«Це велика проблема, ну, що… вони всі отут, — Лейко показує на телефон. — Тому ми і робимо екскурсії якісь, розкопки, щоб вони походили…»Він висловлює сподівання, що більше підземних шкіл будувати не доведеться, економіка країни-агресора нарешті посиплеться, і війна скінчиться.Дитинство в прифронтовому місті ставить перед педагогами ще одну дилему. Мобільні телефони сильно заважають навчальному процесу, проте також дітям важливо тримати зв’язок із рідними, аби у разі обстрілу батьки могли пересвідчитись, що з дітьми все гаразд. Однак, за словами Валерія, харківські школи таки роблять вибір на користь навчання. Перед початком занять діти здають гаджети у спеціальні бокси, які забирають наприкінці навчального дня. На другому поверсі попереднього приміщення, де базувався Музей дитинства, був дитячий садок. Коли по будівлі прилетіло, батьки пережили чимало жахливих моментів, коли не могли зв’язатися з малюками.Валерій не заперечує цінності сучасних технологій, навпаки:«Ця штука зараз допомагає, і вона потрібна. Але чим я займаюся? Через дотик дитина усвідомлює: це моє або не моє. Тобто от їй це подобається чи ні? Можна, наприклад, побачити, як дістають із моря перлини. І потім до дитини підходиш, перевертаєш, а тут перлина!» — на цих словах він дістає велику ефектну мушлю із перлиною на ній.

Освітній десерт

Говорячи про академічну освіту, Валерій Лейко зауважує, що зазнав змін і навчальний процес. Нові підземні школи надзвичайно модернові та стильні.«На сьогоднішній день, по-перше, класи дуже світлі. По-друге, у всіх класах сучасні столи, стільці, дуже багато інтерактивних дошок. Вся інформація дуже класно подається. І що приємно, я бачив багатьох вчителів — і вони от класні. Головне, що вони люблять дітей. Я думаю, що все буде нормально».Він сміється, зіставляючи свої заняття з програмними:«От людина їсть кожен день суп, котлету і компот, а тут я приніс, наприклад, торт!»Ще з позитивних змін сучасних шкіл Валерій Лейко виділяє те, що серед педагогів з’явилися чоловіки — на його думку, саме чоловічої моделі поведінки раніше бракувало в навчальному процесі. А також багато молодих учителів. Хоча він додає — «радянщина в голові», на жаль, часто не залежить від віку. Трапляються і молоді люди, котрі не застали життя за Союзу, однак на ринку досі запитують ціну в рублях.На питання про те, як йому самому, попри старший вік, вдається уникати такого світосприйняття, Валерій зізнається:«Дивіться, ще років 15 тому я теж був радянською людиною. Просто я трансформувався. Тому що в мене оточення було інше. Я, як огірок у банці, просолів Радянським Союзом, а потім сказав: “Ні-ні, дякую”».І додає: значною мірою на процес цієї трансформації вплинули Помаранчева Революція та Революція Гідності.Валерій написав і видав власним коштом документальну книгу «Ціна усмішки. Хроніки Музею дитинства» — про дітей Харкова та гостей Музею. Завдяки благодійникам книгу переклали англійською.Автор тішиться: «Вона вже є в бібліотеці Конгресу США, і в країнах Європи, і в Ізраїлі…»З кожним новим роком війни Валерій Лейко пише доповнення, аби картина була якомога вичерпнішою, і друкує наступні тиражі в оновленому вигляді. Він показує макет майбутнього видання.Валерій переконаний, що війна не завадить дітям розвиватися і досягати успіхів:«Я думаю, що і в вашому, і в моєму дитинстві були діти, які хотіли щось зробити в цьому житті, і були ті, які не хотіли. Війна, не війна — все одно будуть діти, які виростуть науковцями, спортсменами, а інші будуть звичайними людьми. У мене є одна дитина, вона, зранку йде на теніс, потім на плавання, потім на мою екскурсію… А є дитина, яка просто ходить по двору, нічого не робить».Історія, археологія, біологія, космос, музика — перелік тем, гідних захоплення і дослідження, невичерпний. Своє головне прагнення директор Музею дитинства формулює містко і без вагань:«Щоб діти любили життя. В усіх проявах».Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.

У просторих аудиторіях паризького Іnаlсо — Інституту східних мов і цивілізацій — цього тижня говорили про людей, які втратили державу, але не втратили себе. Науковий день «Sаns tеrrіtоіrе: lа vіе d’unе соmmunаuté ukrаіnіеnnе еn ехіl» — «Без території: життя української громади у вигнанні» — формально був присвячений міжвоєнній українській еміграції у Франції. Насправді ж ішлося і про сучасність.Майже кожна доповідь, кожен архівний документ, кожна цитата з українських емігрантських газет 1920–1930-х років звучали так, ніби написані сьогодні. Про втрату дому. Про життя у чужій країні. Про спробу пояснити Європі, що Україна — не «регіон Росії», а окрема політична й культурна реальність.Конференцію організували Центр досліджень Європи та Євразії СRЕЕ, Український інститут у Франції та Бібліотека імені Симона Петлюри — місце, яке впродовж століття залишається одним із головних архівів української еміграції у Парижі.

Українці Франції: стара і нова еміграція

Організатори конференції не випадково наголошували на українському досвіді вигнання. За даними Міністерства внутрішніх справ Франції, після початку повномасштабного вторгнення кількість українців із легальним статусом у країні різко зросла. Лише протягом 2022 року вона збільшилася у 4,6 раза — з 18,5 тисячі до понад 85 тисяч осіб. Станом на кінець 2025-го у Франції проживали майже 90 тисяч дорослих українців із дозволом на перебування.Із початком повномасштабного вторгнення Франція стала однією з точок нового українського вигнання — так само, як сто років тому після поразки Української Народної Республіки.Історик Ярослав Лебединський, відкриваючи конференцію, наголосив:«Українська еміграція після 1921 року не вважала себе переможеною. Вона вважала себе вигнаною».За його словами, для багатьох колишніх військових, дипломатів та інтелектуалів еміграція була не завершенням боротьби, а лише зміною фронту.«Вони втратили державу, але не втратили політичної волі».Саме тому у міжвоєнному Парижі виникла ціла інфраструктура «України без держави»: українські школи, бібліотеки, студентські організації, церкви, хори, видавництва й політичні клуби.Назва конференції походить від книжки «Sаns tеrrіtоіrе», яку у 1934 році видав у Франції дипломат УНР Олександр Шульгин. Колишній міністр закордонних справ Української Народної Республіки намагався пояснити Європі парадокс українського становища: нація є, а держави немає. Для покоління українських політичних емігрантів ця формула стала майже самовизначенням.

Невидимі люди Європи

Однією з ключових тем конференції стала проблема невидимості українців у Європі. Історикиня Аліса Меншикова, авторка академічного дослідження про українську громаду Франції міжвоєнного часу, нагадала, що французька адміністрація часто просто не розрізняла українців серед інших вихідців зі Східної Європи.«Для французької держави вони часто були “росіянами”, “поляками” або просто “східними робітниками”», — зазначила дослідниця.Проблема полягала не лише у документах. Українці прибували з польськими, радянськими чи російськими паспортами, а поняття окремої української національності в Європі залишалося нечітким.«Українці мусили буквально доводити право називатися українцями», — сказала Менчикова.За її словами, саме тому культура, преса та громадська активність стали для еміграції способом політичного виживання.У 1920–1930-х роках українська громада у Франції складалася з дуже різних груп: колишніх офіцерів армії УНР, галичан із польськими документами, робітників із Донбасу чи Поділля, інтелектуалів, митців і студентів. Багато хто працював на шахтах півночі Франції або на заводах Rеnаult у передмістях Парижа.Серед емігрантів того часу опинився й анархіст з українського Гуляйполя Нестор Махно, який після поразки визвольних змагань працював робітником у Булонь-Біянкурі.

Шульгин і європейська сліпота

Історик Фабіан Бауманн проаналізував тексти Олександра Шульгина як спробу змусити Європу побачити українців окремою політичною нацією.«Шульгин писав про Україну як про націю, яку Європа вперто не хотіла помічати».На думку дослідника, українська еміграція міжвоєнного часу постійно стикалася з тим самим, із чим стикається Україна сьогодні: небажанням частини Заходу дивитися на Україну поза російською оптикою.«Для багатьох європейських інтелектуалів українське питання залишалося “частиною російського питання”».Ця інтелектуальна сліпота, за словами Бауманна, мала дуже конкретні політичні наслідки.Саме тому українські емігранти намагалися працювати не лише з дипломатами, а й з університетами, журналістами та культурними колами. Вони перекладали книжки, організовували виставки, публічні лекції, концерти. У 1926 році в Парижі почала збирати свою книжкову колекцію Бібліотека імені Симона Петлюри — одна з провідних інституцій української еміграції.Сто років тому українці втратили державу, але не втратили політичної волі.Фактично — тодішні емігранти неофіційно робили те саме, що сьогодні здійснюють офіційні українські культурні інституції за кордоном: пояснювали Україну світу.

Голодомор: голос, який не хотіли чути

Окремий блок конференції був присвячений Голодомору.Професорка Ірина Дмитришин нагадала, що саме українська діаспора однією з перших почала інформувати Європу про масовий голод у радянській Україні.«Українська еміграція намагалася кричати про Голодомор у той час, коли Європа воліла мовчати».За її словами, українські організації у Франції друкували свідчення очевидців, зверталися до французької преси та організовували публічні кампанії. Але значна частина європейських політичних еліт не хотіла псувати відносини з Радянським Союзом.«Трагедія полягала не лише в самому Голодоморі, а й у небажанні чути український голос».Ця фраза стала однією з найважливіших для всієї конференції. Бо йдеться не лише про роки між двома світовими війнами.

Культура як форма спротиву

Чи не найемоційнішою частиною наукового дня стала дискусія про українську культуру в еміграції.Дослідниця Тіна Пересунько розповіла про гастролі Української республіканської капели Олександра Кошиця Францією у 1919–1921 роках.«Європа вперше почула українську музику як окрему традицію — не російську, а українську».Саме хор Кошиця зробив світовим феноменом «Щедрик» Миколи Леонтовича.Інша доповідь була присвячена мистецтвознавиці Валентині Маркаде — одній із перших французьких дослідниць українського авангарду.«Культура для еміграції була способом не зникнути», — пролунало під час дискусії.

Нова хвиля вигнання

Сьогодні Франція приймає в себе чергову хвилю української еміграції.За офіційними французькими даними, понад половина українців, які перебувають тут нині, прибули саме у 2022 році після російського вторгнення. Жінки становлять близько 75 % дорослих українців у країні. Париж та регіон Іль-де-Франс залишаються головним центром української присутності.

Архіви вигнання

Фінальна панель конференції була присвячена родинній пам’яті.Марі-Франс Клерк і Надін Кобилько показували фотографії, листи, щоденники українських емігрантів, які десятиліттями зберігалися у приватних архівах.Пожовклі світлини родин у Парижі 1930-х років дивним чином перегукувалися із сучасними фотографіями українських біженців у Європі.«Еміграція — це завжди життя між двома світами», — сказала одна з учасниць дискусії.Саме тому конференція про міжвоєнну українську еміграцію лунала так сучасно та відгукувалася аудиторії.Бо сьогодні Україна знову переживає досвід вигнання. Знову мусить пояснювати світові очевидні речі про себе. Знову бореться за право бути почутою.Український досвід «без території» виявився не лише історією минулого. В певному сенсі, він знову став частиною європейського сьогодення, – принаймні, коли йдеться про тих, хто виїхав з окупованих територій і в кого більше немає дому.

На Мості закоханих, який веде на острів Тумський у Вроцлаві, щасливі пари залишають свої замочки. На них — тисячі імен і мрій, закодованих у короткі фрази та влучні слова. Вони також частина історії міста над Одрою, романтична. Вроцлав бачив на своєму віку багато різних облич, пережив чимало змін, але був і залишається толерантним та відкритим до всіх. Сьогодні Вроцлав — на першому місці серед польських міст за кількістю українців, які тут проживають.

Коли кожен третій — твій земляк…

Пані Олені 70. До Вроцлава українка приїхала у 2022 році вимушено, через війну, залишивши вдома все, що надбала за роки життя. Нині її рідний дім — на тимчасово окупованій території. «Пані Олена розповідає, що раніше була “звичайною бабусею”, займалася домашнім господарством, нічого, крім роботи, не бачила. Сьогодні ця літня українка мандрує потягами по всій Нижній Сілезії, відвідує замки й палаци регіону і часом навіть краще орієнтується в історії краю, ніж більшість пересічних поляків. Мандрівки стали її справжнім хобі. Пані Олена приходить до мене на екскурсії, ділиться враженнями від побаченого, оповідає різні історії й зізнається: ніколи не думала, що її життя може так змінитися», — каже місцева гідеса Марина Ліс.Щомісяця Марина проводить безкоштовні екскурсії Вроцлавом українською мовою. Це її власна ініціатива, яка виникла у 2022 році, коли після початку повномасштабного російського вторгнення в Польщі опинилося багато біженців з України. «Задум був такий: допомогти людям інтегруватися, адже якщо добре знаєш місто, орієнтуєшся в ньому, то простіше знайти і житло, і роботу, зав’язати нові знайомства. І до сьогодні я бачу на наших екскурсіях багато знайомих облич — людей, яких вперше зустріла тут у 2022-му. Вони дуже активні, цікавляться історією та культурою, формують спільноти, підтримують Україну», — пояснює Марина. Сама вона родом із Чернівецької області, у Вроцлаві живе вже 30 років. Після закінчення школи приїхала на навчання, зустріла майбутнього чоловіка, знайшла роботу — і залишилася. Екскурсії для гостей міста, які проводить польською та українською, — одне з її улюблених занять.У перший рік повномасштабного російського вторгнення кожен третій житель Вроцлава був українцем. Вихідців з України (тих, хто приїхав сюди раніше, разом із вимушеними переселенцями 2022-го) у столиці Нижньої Сілезії нараховували близько 300 тисяч. Потім частина з них повернулася в Україну, частина подалася далі на Захід. Тепер у Вроцлаві проживає 106 тисяч наших земляків. Це 16,5 % українців, які нині перебувають у Польщі. На другому й третьому місцях за цим показником — Варшава і Краків.Міська влада і місцевий бізнес реалізовують різні соціальні програми підтримки українців. Зокрема, одна з найбільших торгових галерей — «Вроцлавія» — безкоштовно надає офісні приміщення для занять української молоді. Після 17:00, коли закінчується робочий час, три дні на тиждень у цих залах відбуваються тематичні лекції, уроки, майстер-класи для груп українських школярів і студентів.У місті діють українські книгарні, одна з міських бібліотек має велику кількість українських видань. Тут постійно відбуваються зустрічі з письменниками з України, фестивалі українського кіно. У Вроцлаві можна натрапити на українську кав’ярню, а в музеях серед мовних опцій аудіогіда обрати українську.

«Будьте як удома»

Провідниця містом Марина Ліс знайомить із Вроцлавом і нас — журналістів з України, яких запросила в ознайомчу подорож краєм Дольношльонська туристична організація. «Ви почуватиметеся тут як удома», — посміхається Марина, зустрічаючи нас на залізничному вокзалі. Невдовзі розуміємо, про що вона. Дорогою до центру міста зауважуємо білборди — оголошення українською, чуємо рідну мову: від таксиста Олега, від адміністратора готелю Ярослава. Вони приїхали до Вроцлава в різний час, до початку повномасштабної війни, і знайшли тут себе.У Вроцлава неординарна історія. В середні віки місто лежало на перетині торгівельних шляхів, було заможним і розмаїтим за кількістю мов, які звучали на його вулицях, і релігій, які сповідувало місцеве населення. У Старому місті, у Кварталі чотирьох конфесій, на невеликій площі й нині сусідять костел, синагога, православна церква та євангелістський храм, що символізує релігійну толерантність.Протягом історії Вроцлаву випадало бути частиною Польського королівства, підпадати під панування Габсбургів, належати Пруссії. До кінця Другої світової війни місто залишалося німецьким Бреслау. Воно сильно постраждало від воєнних дій: Гітлер боявся втратити місто через «особливу любов» до місцевої опери, тож зажадав тримати «фортецю Бреслау» і не відступати звідси до останнього. Зруйноване місто відбудували вже нові жителі: тих німців, які не залишили його з власної волі, масово переселили 1945 року, перемістивши сюди натомість поляків із колишніх східних земель. Переважно зі Львова та околиць. «Ти звідки?» — «З Вроцлава». — «Зрозуміло, я також зі Львова». У цьому жартівливо-сумному діалозі — віддзеркалення тогочасних реалій. Так після 1945-го Бреслау став Вроцлавом, отримав «у спадщину» фонд історичної бібліотеки Оссолінських, який перевезли зі Львова, як і пам’ятник польському письменникові Олександру Фредру, який нині можна побачити на центральній площі Ринок. У повоєнне місто переїхало багато поляків з інших регіонів країни, і вони сформували характер нового вроцлав’янина — цілеспрямованого, гостинного, приязного.«Тут усі почуваються комфортно, у Вроцлаві немає культу “місцевих”, — зауважує директор Дольношльонської туристичної організації Якуб Фейга. — Мені 45, і я належу до першого покоління, яке народилося тут без “історичного тягаря минулого”. Навіть мої батьки, які народжені на початку 1950-х і пам’ятають Вроцлав німецьким, не вважають себе цілковито “тутешніми”. Хоча у Вроцлаві насправді всі свої».Вроцлав дивує архітектурою: тут присутні різні стилі, які гармонійно доповнюють один одного. Вроцлав зцілює втомлені душі та надихає на творчість. Вроцлавські сюжети — серед основних сьогодні на полотнах української художниці й журналістки Оксани Гордійко.«Коли 11 років тому тільки переїхала до Вроцлава, я була без тями від його архітектурних красот, — розповідає колишня полтавка. — Ми приїхали з чоловіком, бо тут навчався наш син. Хотіли бути поруч, щоб підтримати, бути разом. Українців у місті було багато, з поляками без проблем знаходили спільну мову. Тепер, звісно, буває по-різному… Політика, російська пропаганда, на жаль, втручаються у міжлюдські стосунки, роблять чорну справу».Свої емоції, новий досвід, розмірковування й відчуття себе в новому суспільстві Оксана передала в книзі «Софіїні небеса, або Чарівний дар гномів». Головна думка казкової історії про дружбу двох дівчаток, польки й українки — добро і людяність перемагають зло, попри політичні катаклізми та чвари дорослих. Книга побачила світ майже шість років тому, однак сьогодні особливо актуальна, як нагадування всім про важливі речі, про цінності, які об’єднують, на відміну від ідеологічних чвар, які сіють ворожнечу та культивують зневіру.

Полюс тепла і «королівство» води

Атмосферу довоєнного Бреслау і повоєнного Вроцлава можна відчути сьогодні в Центрі історії Заєздня (Zаjеzdnіа). Музей, розташований у колишньому трамвайному депо, має вісім тематичних експозицій, які зберігають рідкісні та повчальні артефакти минулого. А також показують біль і трагедію людей, яких «виривали з корінням», переселяючи до іншого міста, до чужих квартир, які вони змушені були обживати, побоюючись, раптом колишні господарі повернуться. І хоч перетворювати Вроцлав на місто з ознакою «своє» полякам випало проти власної волі, вони гідно впоралися з викликом. Атмосфера міста до сьогодні тепла й душевна. Вроцлав, до речі, називають польським «полюсом тепла»: за показником середніх температур місто найтепліше в країні. А Містом зустрічей Вроцлав назвав Іван Павло ІІ, коли приїхав сюди у 1983 році. Понтифік мав велике богослужіння на міському іподромі в районі Апартеніце, де зібралося понад мільйон людей — неймовірна кількість як на ті часи.Український сюжет, тема Львова посідають у музеї «Заєздня» окреме місце. Також тут можна простежити за «епохою абсурду» — часами Польської Народної Республіки — з виставками дефіцитів, порожніх крамниць. А ще ознайомитися з діяльністю польської «Солідарності» — руху, який зрештою розвалив нав’язаний Польщі радянськими комуністами «соціалістичний рай».Місто образно називають польською Венецією. Вроцлав стоїть на п’яти річках, головна з яких — Одра, і має дванадцять островів. Серце Вроцлава — острів Тумський, навколо якого в Х столітті й почало формуватися місто. Тут возвеличується одна з головних культових святинь — костел Святого Хреста. А ще на Тумському острові щодня можна зустріти справжнього ліхтарника. Це унікальна місцева родзинка, такого немає в жодному іншому польському місті. Світло вроцлавських ліхтарів вабить і місцевих жителів, і мандрівників з інших країн. Серед туристів, які відвідують Вроцлав, найбільше німців. «Ностальгійний туризм» західних польських сусідів чітко відчуваєш за мовною ознакою на Ринковій площі, особливо в період різдвяних та новорічних свят.За астрономічним годинником на Старій Ратуші — унікальною пам’яткою 1569 року — у Вроцлаві й сьогодні звіряють час. А Свидницька пивниця — знаменита корчма на Ринку — працює безперервно з моменту створення в 1273-му. Історія — головна дійова особа місцевих сюжетів. Вода — їх вагома частина.Понад сто мостів Вроцлава з’єднують не тільки частини міста, а й — символічно — різні епохи. Сучасний інтерактивний музей «Нydrороlіs» у цікавій формі знайомить із «водною історією» Вроцлава, в несподіваних деталях оповідаючи про «водну епопею» Землі й про значення води в житті людини. Дуже пізнавально.Цікаву історію має Вроцлавський зоопарк, який є найстарішим у Польщі. Торік він відсвяткував сто шістдесят років. Це одне з найбільш відвідуваних місць не лише в країні, а й у цілій Європі. Тут мешкають понад 10 тисяч видів тварин — мають достойні умови життя і багато місця для прогулянок. Особливість Вроцлавського зоопарку в тому, що тварин сюди не купують, а дають прихисток вилученим у контрабандистів та в цирків. Або отримують «за обміном» з інших подібних закладів, щоб «створити пару і продовжити рід». Зоопарк долучається до відновлення та порятунку рідкісних видів тварин. Окрема гордість закладу — океанаріум, точніше, Африкаріум, присвячений флорі та фауні окремого континенту. Його відкрили у 2014 році, і це єдиний комплекс такого типу в Польщі. Будете у Вроцлаві — завітайте неодмінно.

На Мості закоханих, який веде на острів Тумський у Вроцлаві, щасливі пари залишають свої замочки. На них — тисячі імен і мрій, закодованих у короткі фрази та влучні слова. Вони також частина історії міста над Одрою, романтична. Вроцлав бачив на своєму віку багато різних облич, пережив чимало змін, але був і залишається толерантним та відкритим до всіх. Сьогодні Вроцлав — на першому місці серед польських міст за кількістю українців, які тут проживають.

Коли кожен третій — твій земляк…

Пані Олені 70. До Вроцлава українка приїхала у 2022 році вимушено, через війну, залишивши вдома все, що надбала за роки життя. Нині її рідний дім — на тимчасово окупованій території. «Пані Олена розповідає, що раніше була “звичайною бабусею”, займалася домашнім господарством, нічого, крім роботи, не бачила. Сьогодні ця літня українка мандрує потягами по всій Нижній Сілезії, відвідує замки й палаци регіону і часом навіть краще орієнтується в історії краю, ніж більшість пересічних поляків. Мандрівки стали її справжнім хобі. Пані Олена приходить до мене на екскурсії, ділиться враженнями від побаченого, оповідає різні історії й зізнається: ніколи не думала, що її життя може так змінитися», — каже місцева гідеса Марина Ліс.Щомісяця Марина проводить безкоштовні екскурсії Вроцлавом українською мовою. Це її власна ініціатива, яка виникла у 2022 році, коли після початку повномасштабного російського вторгнення в Польщі опинилося багато біженців з України. «Задум був такий: допомогти людям інтегруватися, адже якщо добре знаєш місто, орієнтуєшся в ньому, то простіше знайти і житло, і роботу, зав’язати нові знайомства. І до сьогодні я бачу на наших екскурсіях багато знайомих облич — людей, яких вперше зустріла тут у 2022-му. Вони дуже активні, цікавляться історією та культурою, формують спільноти, підтримують Україну», — пояснює Марина. Сама вона родом із Чернівецької області, у Вроцлаві живе вже 30 років. Після закінчення школи приїхала на навчання, зустріла майбутнього чоловіка, знайшла роботу — і залишилася. Екскурсії для гостей міста, які проводить польською та українською, — одне з її улюблених занять.У перший рік повномасштабного російського вторгнення кожен третій житель Вроцлава був українцем. Вихідців з України (тих, хто приїхав сюди раніше, разом із вимушеними переселенцями 2022-го) у столиці Нижньої Сілезії нараховували близько 300 тисяч. Потім частина з них повернулася в Україну, частина подалася далі на Захід. Тепер у Вроцлаві проживає 106 тисяч наших земляків. Це 16,5 % українців, які нині перебувають у Польщі. На другому й третьому місцях за цим показником — Варшава і Краків.Міська влада і місцевий бізнес реалізовують різні соціальні програми підтримки українців. Зокрема, одна з найбільших торгових галерей — «Вроцлавія» — безкоштовно надає офісні приміщення для занять української молоді. Після 17:00, коли закінчується робочий час, три дні на тиждень у цих залах відбуваються тематичні лекції, уроки, майстер-класи для груп українських школярів і студентів.У місті діють українські книгарні, одна з міських бібліотек має велику кількість українських видань. Тут постійно відбуваються зустрічі з письменниками з України, фестивалі українського кіно. У Вроцлаві можна натрапити на українську кав’ярню, а в музеях серед мовних опцій аудіогіда обрати українську.

«Будьте як удома»

Провідниця містом Марина Ліс знайомить із Вроцлавом і нас — журналістів з України, яких запросила в ознайомчу подорож краєм Дольношльонська туристична організація. «Ви почуватиметеся тут як удома», — посміхається Марина, зустрічаючи нас на залізничному вокзалі. Невдовзі розуміємо, про що вона. Дорогою до центру міста зауважуємо білборди — оголошення українською, чуємо рідну мову: від таксиста Олега, від адміністратора готелю Ярослава. Вони приїхали до Вроцлава в різний час, до початку повномасштабної війни, і знайшли тут себе.У Вроцлава неординарна історія. В середні віки місто лежало на перетині торгівельних шляхів, було заможним і розмаїтим за кількістю мов, які звучали на його вулицях, і релігій, які сповідувало місцеве населення. У Старому місті, у Кварталі чотирьох конфесій, на невеликій площі й нині сусідять костел, синагога, православна церква та євангелістський храм, що символізує релігійну толерантність.Протягом історії Вроцлаву випадало бути частиною Польського королівства, підпадати під панування Габсбургів, належати Пруссії. До кінця Другої світової війни місто залишалося німецьким Бреслау. Воно сильно постраждало від воєнних дій: Гітлер боявся втратити місто через «особливу любов» до місцевої опери, тож зажадав тримати «фортецю Бреслау» і не відступати звідси до останнього. Зруйноване місто відбудували вже нові жителі: тих німців, які не залишили його з власної волі, масово переселили 1945 року, перемістивши сюди натомість поляків із колишніх східних земель. Переважно зі Львова та околиць. «Ти звідки?» — «З Вроцлава». — «Зрозуміло, я також зі Львова». У цьому жартівливо-сумному діалозі — віддзеркалення тогочасних реалій. Так після 1945-го Бреслау став Вроцлавом, отримав «у спадщину» фонд історичної бібліотеки Оссолінських, який перевезли зі Львова, як і пам’ятник польському письменникові Олександру Фредру, який нині можна побачити на центральній площі Ринок. У повоєнне місто переїхало багато поляків з інших регіонів країни, і вони сформували характер нового вроцлав’янина — цілеспрямованого, гостинного, приязного.«Тут усі почуваються комфортно, у Вроцлаві немає культу “місцевих”, — зауважує директор Дольношльонської туристичної організації Якуб Фейга. — Мені 45, і я належу до першого покоління, яке народилося тут без “історичного тягаря минулого”. Навіть мої батьки, які народжені на початку 1950-х і пам’ятають Вроцлав німецьким, не вважають себе цілковито “тутешніми”. Хоча у Вроцлаві насправді всі свої».Вроцлав дивує архітектурою: тут присутні різні стилі, які гармонійно доповнюють один одного. Вроцлав зцілює втомлені душі та надихає на творчість. Вроцлавські сюжети — серед основних сьогодні на полотнах української художниці й журналістки Оксани Гордійко.«Коли 11 років тому тільки переїхала до Вроцлава, я була без тями від його архітектурних красот, — розповідає колишня полтавка. — Ми приїхали з чоловіком, бо тут навчався наш син. Хотіли бути поруч, щоб підтримати, бути разом. Українців у місті було багато, з поляками без проблем знаходили спільну мову. Тепер, звісно, буває по-різному… Політика, російська пропаганда, на жаль, втручаються у міжлюдські стосунки, роблять чорну справу».Свої емоції, новий досвід, розмірковування й відчуття себе в новому суспільстві Оксана передала в книзі «Софіїні небеса, або Чарівний дар гномів». Головна думка казкової історії про дружбу двох дівчаток, польки й українки — добро і людяність перемагають зло, попри політичні катаклізми та чвари дорослих. Книга побачила світ майже шість років тому, однак сьогодні особливо актуальна, як нагадування всім про важливі речі, про цінності, які об’єднують, на відміну від ідеологічних чвар, які сіють ворожнечу та культивують зневіру.

Полюс тепла і «королівство» води

Атмосферу довоєнного Бреслау і повоєнного Вроцлава можна відчути сьогодні в Центрі історії Заєздня (Zаjеzdnіа). Музей, розташований у колишньому трамвайному депо, має вісім тематичних експозицій, які зберігають рідкісні та повчальні артефакти минулого. А також показують біль і трагедію людей, яких «виривали з корінням», переселяючи до іншого міста, до чужих квартир, які вони змушені були обживати, побоюючись, раптом колишні господарі повернуться. І хоч перетворювати Вроцлав на місто з ознакою «своє» полякам випало проти власної волі, вони гідно впоралися з викликом. Атмосфера міста до сьогодні тепла й душевна. Вроцлав, до речі, називають польським «полюсом тепла»: за показником середніх температур місто найтепліше в країні. А Містом зустрічей Вроцлав назвав Іван Павло ІІ, коли приїхав сюди у 1983 році. Понтифік мав велике богослужіння на міському іподромі в районі Апартеніце, де зібралося понад мільйон людей — неймовірна кількість як на ті часи.Український сюжет, тема Львова посідають у музеї «Заєздня» окреме місце. Також тут можна простежити за «епохою абсурду» — часами Польської Народної Республіки — з виставками дефіцитів, порожніх крамниць. А ще ознайомитися з діяльністю польської «Солідарності» — руху, який зрештою розвалив нав’язаний Польщі радянськими комуністами «соціалістичний рай».Місто образно називають польською Венецією. Вроцлав стоїть на п’яти річках, головна з яких — Одра, і має дванадцять островів. Серце Вроцлава — острів Тумський, навколо якого в Х столітті й почало формуватися місто. Тут возвеличується одна з головних культових святинь — костел Святого Хреста. А ще на Тумському острові щодня можна зустріти справжнього ліхтарника. Це унікальна місцева родзинка, такого немає в жодному іншому польському місті. Світло вроцлавських ліхтарів вабить і місцевих жителів, і мандрівників з інших країн. Серед туристів, які відвідують Вроцлав, найбільше німців. «Ностальгійний туризм» західних польських сусідів чітко відчуваєш за мовною ознакою на Ринковій площі, особливо в період різдвяних та новорічних свят.За астрономічним годинником на Старій Ратуші — унікальною пам’яткою 1569 року — у Вроцлаві й сьогодні звіряють час. А Свидницька пивниця — знаменита корчма на Ринку — працює безперервно з моменту створення в 1273-му. Історія — головна дійова особа місцевих сюжетів. Вода — їх вагома частина.Понад сто мостів Вроцлава з’єднують не тільки частини міста, а й — символічно — різні епохи. Сучасний інтерактивний музей «Нydrороlіs» у цікавій формі знайомить із «водною історією» Вроцлава, в несподіваних деталях оповідаючи про «водну епопею» Землі й про значення води в житті людини. Дуже пізнавально.Цікаву історію має Вроцлавський зоопарк, який є найстарішим у Польщі. Торік він відсвяткував сто шістдесят років. Це одне з найбільш відвідуваних місць не лише в країні, а й у цілій Європі. Тут мешкають понад 10 тисяч видів тварин — мають достойні умови життя і багато місця для прогулянок. Особливість Вроцлавського зоопарку в тому, що тварин сюди не купують, а дають прихисток вилученим у контрабандистів та в цирків. Або отримують «за обміном» з інших подібних закладів, щоб «створити пару і продовжити рід». Зоопарк долучається до відновлення та порятунку рідкісних видів тварин. Окрема гордість закладу — океанаріум, точніше, Африкаріум, присвячений флорі та фауні окремого континенту. Його відкрили у 2014 році, і це єдиний комплекс такого типу в Польщі. Будете у Вроцлаві — завітайте неодмінно.

Тарас Шевченко ніколи не бував у Львові. Тож цікаво спостерігати за тим, як центральну постать українського канону сприймають поза «природним середовищем» — Наддніпрянщиною. Кобзар символічно присутній в Галичині вже посмертно — з першої панахиди 1865 року й першого погруддя 1913 року.У другій половині ХІХ століття постать і творчість Тараса Шевченка стали для Галичини потужним інтелектуальним імпульсом з Наддніпрянщини. Як доводить історик Остап Середа, цей імпульс став вирішальним для перемоги української ідеї в конкуренції з полонофільством та москвофільством серед інтелектуалів. Завдяки відсутності російської цензури Львів став осередком публікації заборонених творів Кобзаря (зокрема поеми «Сон» у 1865 році), що дозволило молодій галицькій інтелігенції вибудувати на основі Шевченкових текстів модерний національний канон.Торік Тиждень писав про виставку «Позивний “Кобзар”. В обороні ідентичності» в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.Цьогоріч львів’яни й гості міста шикуються в довгі черги задля відвідування виставки «Він: Тарас Шевченко. Художник» у Zеnyk Аrt Gаllеry (ZАG). Галерею відкрито 19 лютого 2025 року та присвячено пам’яті Зеника Козицького — онука засновника, львівського бізнесмена Зіновія Козицького. На офіційному сайті наголошено, що особливістю мистецького простору є безбар’єрність, проте під час мого візиту ліфт використовували для перевезення експонатів, а відвідувачам пропонували спуститися з другого поверху на перший сходами, щоб там скористатися іншим ліфтом для підйому на вищі поверхи…Кураторка виставки «Він: Тарас Шевченко. Художник» — Христина Береговська. У межах проєкту вперше за довгий час у Львові можна оглянути 58 оригінальних живописних і графічних робіт із колекції Національного музею Тараса Шевченка в Києві, а також цифрові формати, що «оживляють» роботи митця. Дехто обурюється штучною сенсаційністю й ажіотажем довкола малярської спадщини Шевченка, так ніби доти не знали про Шевченка-художника і про можливість побачити ці роботи в київському музеї. Дехто невдоволений ступенем залучення штучного інтелекту для оживлення робіт. Проте здебільшого відгуки про виставку схвальні, ба навіть захоплені. Виставку хвалять за сучасний погляд на постать митця, якісну музейну роботу із зонуванням простору й освітленням, поєднання оригіналів малярських робіт із мультимедійними рішеннями, продуманість деталей – від дитячого квесту до сувенірної крамнички.Читайте також: Тарас Шевченко — читач європейської класики Команда наголошує, що за життя Шевченка вважали художником чи не більше, ніж письменником. Якщо його літературних творів налічують близько 270, то мистецьких — майже 1200. Зрештою, Тарас Шевченко був професійним візуальним митцем з академічною освітою, академіком гравюри.Ще один смисловий акцент виставки — на європейських та азійських контекстах творчості Шевченка-художника. Зокрема, в рамках лекторію відбулася лекція Діани Клочко про творчий діалог Шевченка і Рембрандта. Такий підхід урізноманітнює бачення Шевченка як творця національного міфу (втілене, зокрема, в пам’ятнику на проспекті Свободи у Львові) і Шевченка як оспівувача села (з таким сприйняттям почасти асоціюється Шевченківський гай — неформальна назва львівського Музею народної архітектури та побуту).Читайте також: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури Кураторські тексти (авторства Христини Береговської, Карини Давидової, Устини Юзефів, Дарії Прокопів, Стефанії Андрусяк) пропонують поглянути на Шевченка як творця національного стилю, експериментатора нових мистецьких технік, одного з найважливіших художників Східної Європи ХІХ століття, блискучого портретиста, поета, який мислив образами художника.Виставка побудована довкола ключових образів і мотивів:

Автопортрети як форма внутрішнього діалогу;Живописна Україна як перший візуальний етнографічний тревел-блог;Блудний син — національна інтерпретація світового сюжету про людську гідність;Заслання: феномен «пустельної» творчості, зображення поневолених народів і реалізм свідка, а не спостерігача;Шевченко і світ — від маніфестів антиколоніальності, що перегукуються з романтизмом Байрона і Ґете й відлунюють у сьогоднішній боротьбі, до експериментів із творчою манерою;Академія, що дала Шевченкові форму, і Україна, що дала Шевченкові зміст;Середовище Шевченка, що сформувало його як митця і громадянина;Канонізована «Вона» — жінка, матір, кохана, Україна.

Читайте також: Жінки, що чекають з війни: погляд Тараса Шевченка Один з інтерактивних елементів виставки — білий банер, де відвідувачі можуть описати чи зобразити свого Шевченка. Виставка «Він: Тарас Шевченко. Художник» звучить сучасно не лише завдяки використанню технологій, а й завдяки підходу — відкритості до інтерпретацій. Це виклик і можливість — побачити в Шевченкові живого співрозмовника, сучасника, чия візуальна мова продовжує працювати з досвідом сьогодення.

В Україні понад 110 000 протезованих військових. Кожен протез — чиясь окрема історія війни, болю, реабілітації, любові до життя. Сергієва — одна з таких. Сергій Огінок — ветеран російсько-української війни, доєднався до війська в 2020 році. У бою — водій-механік, який рятує життя побратимів під прицілом ворога. У цивільному житті — дбайливий батько, підприємець і майстер, який живе за правилом «не створювати обмежень там, де їх немає». Згідно з цим правилом відбувається і його реабілітація у протезувальному центрі Suреrhumаns, де народжуються мрії та повертається відчуття опори. Сергій каже, головне — не зупинятися, завжди вірити й не опускати рук. А ще — вміти підійматись після кожного падіння.

Ранок, що дає надію

10:00, 8 листопада, 2025 року. Напівпорожній хол протезувального центру Suреrhumаns, у напівкруглому амфітеатрі починають збиратись пацієнти. Цей хол — про очікування. Про ранок, що дає нову надію на відновлення, на зустріч із близькими, на перевтілення.Кожна деталь — від світлого простору, від картини, де фарбою нанесені назви бригад і позивних, від бійців у холі й до оберемку помаранчевих квітів при вході — нагадує про потребу всміхнутись. Нагадує про це і сам Сергій, під’їжджаючи на кріслі колісному в пошуках місця, де можна усамітнитись і поговорити.Вітаємось, і він веде мене повз експозицію робіт з арттерапії, над якими працювали ветерани. Одна з них впадає в очі. Чорний вухатий котик з ясними бурштиновими очима. Він стоїть твердо, схрестивши лапи, в його погляді — сила, внутрішнє сяйво. Це сяйво і в очах Сергія. Розмовляючи про мистецтво як терапію, він згадує, що бар’єрів немає. Найбільше перепон, за його словами, створюємо ми самі.

«Вау, я ходжу!»

Сергієва історія з центром Suреrhumаns розпочалась у вересні 2025 року. Доти він проходив реабілітацію у Кривому Розі, Києві та Львові — у Львівському військовому госпіталі та реабілітаційному центрі «Галичина».— По життю так звик: все, що мені потрібно, завжди роблю сам. Коли прийшов у центр на консультацію, мені поставили діагноз «субхондральний склероз». Виявляється, склероз буває не тільки в голові, а ще й у ногах.З 8 ранку до 10 вечора Сергій мусить стояти на протезі й працювати. Старий не витримує навантаження, тож у Suреrhumаns Сергій підібрав комфортніший — ортезного типу. А нині ще хоче отримати третій — спортивний, з яким можна бігати. А ще має неабияке бажання повернутись до футболу, великого свого захоплення. І слова реабілітолога — «Буде».— Зараз я в будь-який момент, маючи два протези, можу їх змінити. В першому можна ходити вдома, в магазин перейти — де не потрібне велике навантаження. Або взяти новий протез (виготовлений у Suреrhumаns другий протез Сергія, — Авт.), якщо потрібно більше навантаження. Тут усе адаптується під тебе, а не під можливості протезувального центру.У період адаптації до першого протезу були емоції «вау, я ходжу». Поки з милицями, але Сергій робить ці кроки, встає на протез удома. Та ніщо не передасть відчуття, коли ти вперше стаєш на щось стороннє, яке вже відчувається твоїм.Удома Сергій знімає протез, не використовуючи милиць чи крісла колісного. Завжди хоче залишатись на ногах. Розповідаючи про переміщення вдома, усміхається — «маєш перестрибувати з одного кутка в інший». Крісло колісне — найменш комфортний спосіб пересування для Сергія. Він ділиться, що користувався ним лише в Києві, коли заборонили ходити на милицях. Для міста, роботи, машини, прогулянок і соціалізації, у дуже щільному графіку Сергій надає перевагу протезу.Коли ми зустрічаємось у кав’ярні в центрі Львова, ветеран показує й дає потримати протез мені й фотографці. Він кріпиться до колінного суглоба, має акуратне косметичне покриття й контрастує з насиченими кольорами легкого спортивного костюму, під яким ховався.Адаптація до протеза вимагає титанічних зусиль від людини, що піднімається після кожного болісного падіння. Падіння траплялись, коли Сергій не носив протеза — часом під час ходіння на милицях, які можуть розійтись, часом підсковзувався вдома, де знімав протез. Кожне падіння — ризик і стрес для кінцівки. Один із таких ризиків — можливість реампутації.У Сергія ампутація нижче коліна, що надає більше опори, змогу зберігати баланс. З нижньою ампутацією ветерани легше адаптуються до пересування та нових рухів. Вищеколінні ампутації створюють більше труднощів: у кінцівки менше опори, стабільності, під час навчання часто трапляються падіння.— Уперше я сильно розбив куксу (частина кінцівки, яка залишилась після ампутації, — Авт.), порвав усі шви на ній, хоч це й не було сильне падіння. За декілька днів я сів на куксу — і порвав три шви. Ці два рази, коли я розбив куксу, призвели до зайвих операцій. З’явилася гематома, шматочок відмерлої шкіри, який був перебитий. Коли в людини 7 см кукси від колінного суглобу, як у мене, ти розумієш, що вище [ампутувати] нікуди, бо це мінімум для кукси. Усвідомлюєш, що наступна травма може призвести до реампутації.Після серії падінь Сергій навчився «групуватись» — падати так, щоб не ушкодити куксу. Саму ж куксу можна захистити й прикрити руками, відвернути вбік. Спрацьовує інстинкт самозбереження.

«Газ в підлогу — і пішов по мінному полю»

Сергій — механік-водій БМП-2, член екіпажу машини бойової піхоти. Вперше опинився в зоні бойових дій іще в січні 2020 року. Його завданням було вберегти життя екіпажу, забезпечити евакуацію поранених. У день поранення він вивіз близько 20–30 поранених різного ступеня тяжкості.Жовтень, 2022-й рік. Штурм Херсону.— Ця картинка дуже довго перед очима стояла. Коли ти бачиш, що в пацана спина — як стара подерта клейонка. Там немає нічого. І твоя задача — довезти його. Коли віддаєш поранених хлопців медикам, ти видихаєш з полегшенням, що довіз. А перед тим просто молишся, аби довезли.У той день Сергій не мав іти в бій — була зламана гармата БМП. Довелось евакуйовувати два відділення взводу. Одне опинилось в машині, інше — на ній. Відчуття, мов у у консервній банці. У бій вступили цілий батальйон і танкова рота.— З мого підрозділу туди (на поле бою, — Авт.) заїхало 60 людей. На жаль, своїми ногами звідти вийшло тільки четверо. 36 людей було «трьохсотих» і 20 «двохсотих».Якщо механік-водій покидає екіпаж і машина зупиняється, йому не вдасться вберегти ні себе, ні інших. З одного боку, ти перетягуєш на себе увагу ворога, скеровуючи машину в різні напрямки, але з іншого — є розуміння, що не врятуєш усіх. Крім того, на борту залишаються люди, яких іще треба довезти до фронтових медиків.— Коли ти сидиш у консервній банці, впритул до кацапів, — розумієш, що ти велика жива мішень. Коли бачиш, як прилітає в одну «беху», в іншу, в танк, коли поруч лежать люди, яких ти знаєш, із якими прожив три роки в бліндажі, їв з однієї тарілки… Ти бачиш, що він лежить, але живий. Але не можеш допомогти… була б моя воля, я забрав би всіх хлопців, які там були — неважливо, живі чи вже ні.Коли екіпаж вирушив, машина починала гальмувати, й стало складно керувати нею. «Повзли як равлики». В машині — Сергій, навідник-оператор і троє поранених, яких треба евакуювати. Втрачається напрямок руху, все поле заміноване. Довкола — танки, міни, усередині — молитва, щоби всі доїхали цілими.— Просто впоперек поля, по діагоналі, взагалі не дорогою, якою ми їхали, газ в підлогу — і пішов по мінному полю.Сергій, на щастя, не наїхав на жодну міну.Опинившись посередині поля, екіпаж помічає попереду ще одну БМП. Варто перевірити, чи вона їде, адже машина може стати орієнтиром. Стоїть нерухомо. 15 людей, які чи сидять, чи лежать на машині, — всі поранені. Як згадує Сергій, та БМП вже поверталась, але в неї влучила ПТКР (протитанкова керована ракета) чи щось подібне. Зверху сидять хлопці, які чекають на свій кінець.— Навіть не роздумуючи кажу: «Макс, відкривай башту, ми забираєм всіх».Поранені переміщуються всередину й на саму машину — важливо просто втриматись. Хай навіть за люк. Хай навіть зубами. Але вціліти. Лише двоє поранених бійців опинилися в машині, решта — тільки зверху. Більшість людей нагорі просто неможливо було перенести всередину. Хтось із ушкодженням руки, хтось ноги, хтось із пробитим животом…Сергієві вдалось довезти екіпаж до місця призначення. Але бій тривав. Потрібно було повернутись і врятувати навідника, що залишився з осколком у голові.— Я стояв на відстані орієнтовно 15 метрів від машини до машини (звідки потрібно було евакуювати пораненого, — Авт.). Ми з іншим механіком вирішили вдвох піти й витягнути його, щоб передати медикам. І саме в той момент у нас влучило.За три метри від них пролетів 152-мм артилерійський снаряд. Спочатку Сергія викинуло вибуховою хвилею, й осколок наздогнав його в польоті.— Снаряд пролетів між мною і побратимом. Мені в спину, йому — в лице.

Усі обмеження — в голові

Нашу розмову в протезувальному центрі уриває телефонний дзвінок. Сергій бере слухавку і переконується, що в дружини й донечки все добре після безсонної ночі з тривогою по всій Україні.Каже, це ті люди, які додають сил попри все й надихають не опускати рук.Доня — промінчик надії, яка завжди чекає вдома. Коли Сергій швидше звільняється після роботи, вони сідають удвох і граються — забирають одне в одного іграшки, які маленька потім розкидає по всій хаті. Сергій каже, що їй завжди хочеться нагодувати татка, навіть коли він цього не хоче. Простягає хліб, навіть якщо він відмовляється. Дівчинка вже вміє говорити «тато», «мама», «баба», а віднедавна ще «туць-туць», коли дзенькається горнятком зі Сергієм.— Якщо щось їсть, то її не можна брати на руки чи сідати поруч, бо вона тебе нагодує. Ти її тримаєш, а вона простягає хліб до твого рота. Кажу: «Не хочу!». Неважливо! Бере другою рукою і запихає. Як є вода — також завжди пропонує. Або приходить і кусати починає — це такі припливи любові до тата.Сергій показує відео, як доня робить кілька кроків назустріч йому в центрі. Нещодавно їй виповнився рочок, тож вона саме вчиться ходити й бігати.Йдемо до курілки — місця соціалізації та усмішок. Збоку — мініоранжерея, де ветерани проходять терапію через садівництво. Тут дуже холодно, я починаю мерзнути без куртки. Але, дивлячись на Сергія, мимоволі забуваю про це. На ньому спортивні шорти і чорна фліска-мерч Suреrhumаns. Suреr Сергій не мерзне (у протезувальному центрі всіх пацієнтів ніжно називають «суперами») — каже, що донецька земля, де провів частину боїв, загартувала.— А ви не мерзніть, можете захворіти. Ходімо всередину.У реабілітаційному центрі є чимало можливостей для фізичної і психологічної реабілітації військовослужбовців: арттерапія, музична терапія, терапія рукоділлям. Є й окремі виїзди на тренування зі стрільби з лука, з верхової їзди тощо.Тренування з верхової їзди від Suреrhumаns— Тут нічого не потрібно, крім бажання людини, — стверджує Сергій. — До моменту, як потрапив у Suреrhumаns, я прагнув зрозуміти, яким видом спорту зможу займатися на протезі. До поранення футбол — це було для мене святе. А тепер я вже не можу вибрати активний вид спорту — футбол, баскетбол тощо. Коли опинився у реабілітаційному центрі, спробував музичну терапію, настільний теніс, у який грають хлопці й на кріслах колісних, і на одній нозі, і з однією рукою. Обмежень немає взагалі. Всі обмеження стосовно спорту — у нас у голові.Те саме зі стрільбою з лука. Разом із Сергієм стріляли ветерани з однією рукою, на кріслах колісних — без перепон. І робили це не гірше за людину, що стоїть на двох ногах.Особливо Сергія гріє спогад про всеукраїнський ветеранський дводенний турнір з петанку, що відбувся у вересні цього року. У грі брало участь понад 120 гравців — це 20 команд ветеранів із різних міст України: Києва, Одеси, Ковеля, Полтави, Дніпра, Луцька та інших міст. Суть петанку в тому, щоб підкинути порожнисті металеві кульки якомога ближче до маленької дерев’яної кулі (кошонету).Команда Suреrhumаns на турнірі з петанку— У центрі нам сказали, що можна спробувати себе у грі в петанк. Я прийшов у наш окремий відділ «рівний-рівному» (де колишні пацієнти центру стають фахівцями, менторами для інших, — Авт.) і запитую про петанк — що це таке. У нас було два тренування тут, на території, і тренування в Стрийському парку, де й відбулись змагання. У своїй дисципліні (три-на-три) ми зайняли 3-тє місце на всю Україну.У команді Сергія були люди з абсолютно різними пораненнями.— У мене немає однієї ноги, у Сєрьоги також, в Андрія немає однієї частини руки, в Саші немає однієї руки й однієї ноги, у Радіка немає двох ніг високо, у Максима однієї ноги немає, а на одній нозі розтрощена п’ята. Візуально ми всі дуже різні, але водночас об’єдналися, як одна команда. Немає жодних фізичних обмежень. Якщо не можеш зробити щось одне, заміни це чимось іншим.Одна з деталей, які помічаю у суперів із Suреrhumаns, — маленькі пухнасті капібари, прикріплені до протезів. Сергій розповідає, що один із пацієнтів почав носити капібар на протезі — започаткував такий «тренд», і частина підхопили. Хтось клеїть єнотів, стікери чи стилізує протез яскравими шкарпетками.Сергій також носив дві капібари, але одну забрала доня. Тепер іграшка їздить із дівчинкою на візочку.

Віра у світло

Кожен маленький крок уперед — пошук нових фізичних активностей, побудова нових цілей, віра у свої сили попри травматичне минуле — описує посттравматичне зростання. У психології посттравматичне зростання (ПТЗ) — це вміння бачити нові шляхи, переосмислювати цілі, шукати сенс там, де його раніше не було, після пережитої травми. Ветерани, що проживають це зростання, частіше говорять про цінність життя, внутрішню силу, важливість стосунків. Про відчуття надії, яка штовхає до змін і допомагає вціліти.У спілкуванні Сергій транслює ці зміни та внутрішнє світло, якого неможливо не відчути. Ділиться, що вихід завжди можна знайти, якщо не створювати бар’єрів.Коли говоримо про безбар’єрність, також запитую в Сергія, чи були в нього люди, які підсилювали це відчуття.— В інстаграмі я натрапив на хлопця з прізвищем Добряк. Він так само з протезом, також з травмою ноги. Хлопець активно займається боксом, кікбоксингом, стрибає з обривів у воду. Витворяє таке, що здоровому просто на голову не налізло б. І ти дійсно розумієш: чим він відрізняється від мене? Проблема не в нозі й не в руці. Тоді усвідомлюєш, що всі обмеження — в голові.

Коли бар’єри створюємо ми самі

Соціальна адаптація для ветеранів із видимими травмами — не лише про звикання до протезу чи повернення до рутини. Це також про щоденні зустрічі з людьми, які не завжди готові приймати нову буденність і пошрамованих, травмованих військових у ній.Сергій ділиться епізодом, коли спостерігав дві протилежні реакції на протез. Одна — про відсторонення. Інша — про повагу.Перший епізод. Повз Сергія проходить мати з хлопчиком років п’яти. Малий починає допитуватись, чому в чоловіка немає ноги. Мама розвертає дитину й каже: «Не дивись на нього».Другий епізод. Назустріч крокує хлопчик і вказує батькові на протез Сергія. Тато пояснює: «По-перше, не можна тикати пальцем, по-друге, цей чоловік був на війні, обороняв нас і втратив ногу. Мине час, і він ходитиме на металевій нозі. Таких людей потрібно поважати і бути їм вдячним».І хлопчик підійшов до Сергія з лаконічним «дякую».— Нещодавно у соцмережах бачив ситуацію, коли дитина питала в мами про протезованих людей. Мама просто привела дитину сюди (в Suреrhumаns, — Авт.). Вам не треба нічого пояснювати. Хочете щось спитати — підійдіть і запитайте. Нам, військовим, самим класно пояснювати це дитині.Ще одна історія про «бар’єрність» для Сергія — цивільні, що займають паркомісця для людей з інвалідністю. Під час нашої другої зустрічі, коли він приїхав у центр Львова машиною, місце, призначене для людей з інвалідністю, зайняло цивільне авто.— Зараз я не вважаю себе «інклюзивним». Я нормально ходжу, їжджу, піднімаюсь сходами. Але є така складність — паркомісця. Якщо звичайна машина припаркується біля моєї, я не зможу сісти в машину. Щоб увійти з протезом, мені треба більше місця, щоб відчинити двері. Ще критичніше це для осіб на кріслах колісних, яким потрібен значний простір для пересування.

Уперто шукати виходу

Після травми Сергій не чекав на «друге дихання» — сам його шукав. Воля до життя, впевненість у власних діях і вміння шукати світло — те, що не дало опустити рук.Упродовж періоду відновлення після травми Сергій випробовував себе в різних ролях. Мав поклик багато практикуватись, набивати руку, ставити перед собою нові виклики — діяти. Діяти людяно — головний принцип у його роботі.— Після поранення я вже змінив три роботи. Всі вони — зовсім різних напрямків. У мене був свій лаунж-бар, який я успішно вів рік. Після цього я був водієм вантажівки, їздив Україною на протезі. Зараз займаюсь ремонтами квартир. Це теж фізична робота, яка вимагає дуже багато зусиль. Я постійно намагаюсь знаходити якісь виходи в житті. Сісти й опустити руки — найлегше.Зараз Сергій міркує про створення ветеранського бізнесу — автомобільного сервісу для ветеранів і з ветеранами.— Хочу відкрити власний автомобільний сервіс. У мене завдання — набрати щонайменше 70 % працівників із числа ветеранів, саме ампутованих. Це свої люди. А ще це можливість реалізації для них.Текст написано в рамках магістерського проєкту «Друге дихання: цикл матеріалів про посттравматичне зростання» Школи журналістики і комунікацій УКУ

Западають ранні осінні сутінки — наче все огортає сіра повсть. Скупо освітлений один із районів Києва: війна ж. Ми всі, нині в Україні сущі, в столиці й поза нею, після трьох «повномасштабних» зим добре знаємо ціну електрики, води й тиші. Я ледве розрізняю п’ятиповерхівки, що наче збилися в купу і не дають розгледіти саме ту, […]

Історія про те, як художник-реставратор із Кропивницького не лише відроджує пам’ятки минулого, а й відновлює власну цілісність після війни. До початку повномасштабного вторгнення Дмитро Скорейко жив своє звичне життя реставратора без диплому. В цій роботі, за його словами, цінне те, що ти буквально тримаєш історію в руках і відтворюєш її для користування іншими. Тож багато […]

13 жовтня 2025 року у Києві відбувся брифінг Служби військового капеланства Збройних Сил України на тему «Військова капеланська діяльність в умовах війни». Організаторами заходу виступили Головне управління комунікацій Збройних Сил України та Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ». Модератором брифінгу був майор Андрій Ковальов, речник Генерального штабу ЗСУ. Цей брифінг став першим публічним зверненням до медіа […]

У рамках закону про декомунізацію в Україні в 2016 році площу Леніна в місті Ізюм перейменували на площу Джона Леннона. Це рішення мало глибокий символічний зміст: перехід від авторитарного минулого до визнання індивідуальності, культури й свободи. Леннон став новим символом гуманізму в українському публічному просторі. Джон Леннон — не лише культова постать у світі музики, […]

Шість років тому в Україні з’явився унікальний арт-простір — етнопарк «Ладомирія» в Радивилові на Рівненщині. Почалося все з ткацької майстерні і музею традиційного автентичного костюма. Згодом додалися музей просто неба, де були представлені старовинні волинські хати, одна з яких налічує понад 200 років, гуцульська хата з піччю та господарські споруди. Сьогодні «Ладомирія» — це не […]

Право грати на будь-якому майданчику? Ви його заслужили! Право навчатися в будь-якій школі? Ви його заслужили! Право працювати? Ви його заслужили! Право бути сусідом? Ви його заслужили! Юніс Кеннеді Шрайвер (1921 – 2009) – американська благодійниця, членкиня родини Кеннеді й засновниця руху Спеціальної Олімпіади Цього спекотного липневого дня на змаганнях з бочче Спеціальної Олімпіади України […]