Український тиждень

Урівноважений, спокійний 46-річний вінничанин Віталій, здається, навіть цукор у горнятку кави розмішує з непереможною гідністю. Виглядає людиною, що бачила все, але зберегла здатність ірозувати навіть над смертю. Молодший сержант 32-ї Сталевої бригади позивним «Верес» провів на позиції під Покровськом 169 днів. Вийшов звідти 7 лютого.
Затягується сигаретою і починає ділитися спогадами.
— Заходили ми в районі Звірового. Ніч, темрява, сонце вже от-от мало зійти. Мали окопатися в одному дворі, де терен розрісся  — ідеальна ширма від дронів. Бачу погріб. А з нього дротик стирчить, як у наших «павуків» (антен). Ну, думаю, свої сидять. Роблю крок на сходинку, автомат напоготові, і тут з глибини російським голосом: «Зайнято!». Як у туалеті. І питають: «С какого батальона?». Я їм чесно відповів: «Х*й його знає». Вони там, видно, теж здивувалися: «Места нет, идите дальше».
Відійшов я вбік, викликаю своїх по рації. Кажу: «Тут сидять». А мені коротко: «Це п*дари. Кидай гранату». Ну, я гранат набрав добряче. Кинув одну, другу. Вони закричали, що здаються, але замість білого прапора викинули мені гранату назустріч. Зрештою прилетіла наша FРV-шка і той погріб завалила навічно. Але місце вже було викрите: у них була рація, встигли доповісти.

Довелося проявляти ініціативу. Метрів за 70 знайшов старий сарайчик, малесенький, 3 на 5 метрів. Там колись корову чи свиней тримали, ясла стояли. Там ми й зарилися.
У тому сараї був отвір у землі  — погріб для вугілля. Маленький, 2 на 2 метри. Ми розбили одну глуху стіну всередині, потихеньку, щоб не шуміти, і почали вкопуватися далі. Зробили «погріб у погребі», заклалися мішками. Напарник мій спочатку копати не хотів, казав: «Та тихо ж навколо». Але після першого прильоту FРV копав так, що аж руки в кров.
Знайшли старий радянський автомобільний тент, брудний, сірий. Накрили ним наші мішки. Хтось збоку заглядає  — а там просто хлам, солома і сухий гній. Жодна нормальна людина у такий смітник не полізе. Так ми й жили. Повз нас вороги ходили постійно. Ми чули їхні розмови. Сиділи пошепки: ні кашлянути, ні шмаркнути.
Якось на перехресті поруч вони взагалі знахабніли  — поставили регулювальника. Він уночі десь ховався, а зранку виходив і мотоциклістам кричав, куди їхати. Я все це слухав, контужений уже, але передавав по рації: «Поїхали туди-то».
Був випадок: заскакує до нас у сарай росіянин. Видно, відбився від групи або тікав. Голодний був страшно  — я потім у нього в кишені знайшов баночку консервованого хліба з нашого, німецького сухпайка. Десь підібрав. Забіг, почав шарудіти. У нас там була драбинка на три щаблі. Я з другого щабля висовуюся  — бах-бах.
Іншого разу підійшов такий «розумник», голову засунув у нору, побачив мене з автоматом. Дивиться в очі й каже: «Все нормально». Я йому: «Отлично». І все.
Якось до нашого сараю підійшло четверо. По екіпіровці було видно: не звичайна піхота, а штурмовики, «специ». Розумні, бо я чув, як вони по рації грамотно працювали. В одного був телефон із програмою АlріnеQuеst, вони за ним сектор «чесали», шукали нашу точку.
Наші їх трохи притисли дронами, і вони впритул притерлися до стін нашого сараю. Мені по рації шепнули: «До вас підійшли, будьте акуратні». Чекати не було сенсу. В даху був отвір, я через нього викинув на них пару гранат. Вони навіть не встигли злякатися, один тільки запитав: «Ти бросил гранату?», — а другий каже: «Нет». І замовкли. А третій із рацією стояв трохи далі.
Четвертого я одразу важко поранив. Він, до речі, теж був досвідчений, я бачив, як він перед цим нашу ФПВ-шку з автомата в небі збив. Почалася перестрілка. Вони лупили навмання по кутах, не розуміючи, звідки я веду вогонь.
І тут мені допомогла одна хитрість: я ніколи не дострілював магазин до кінця. Випущу патронів 10–15  — і міняю на повний. Головне, щоб не було оцього «металевого щиглика», коли затвор стає в заднє положення. Ворог чує цей звук і розуміє, де ти. По рації той їхній передає: «Попали в засаду!». Відповзли, потім наші дрони їх добили.
Була в них іще тактика: переодягалися в цивільне і блукали з раціями, підслуховували. Одного такого я зняв, спочатку аж не по собі стало  — думав, цивільного застрелив. А потім рація в нього в кишені заговорила. Стало ясно: «не те пальто».
Напарники у мене змінювалися. Перший загинув у перестрілці 31 серпня. Йому було за 50 уже, але встиг ворога з собою на той світ забрати.
Потім мені завели нового хлопця. Це був його перший вихід: очі по п’ять копійок, страх такий, що навіть стріляти боявся. Я перші два тижні взагалі не спав, сидів з автоматом у руках, бо не був у ньому впевнений. Але він еволюціонував. Коли я при ньому застрелив окупанта, що зазирнув прямо до нас у нору, хлопець зрозумів: тут або ти, або тебе. Чай і розмови ніхто не пропонує. Коли ми виходили з того сарая, його забрали на сусідню позицію.

Виходили ми важко. Почався листопад, потім грудень, січень. Коли мені дали наказ іти просто через голе поле, я перепитав рази три чи чотири. В будь-який інший день іти по «відкритці»  — це на 99 % смерть. Ти як на долоні для ворожих дронів.
Але спочатку вдень був сильний туман, а ввечері різко вдарив мороз. Вийшов такий температурний перепад, який став для мене порятунком.
Зараз усе навколо Покровська затягнуте ворожим оптоволокном від дронів-камікадзе. Воно намотується на ноги, ти як сплутаний кінь  — кожні п’ять кроків мусиш зупинятися і різати його, бо йти неможливо. А в мороз воно стає крихким, як тонке скло. Ти йдеш через поле, а оптоволокно просто трісь-трісь і лопається від доторку.
Я йшов крізь цей туман, чув, як ворожий розвідник літає туди-сюди вздовж посадки, шукає рух, але в полі мене не бачить.
Останні 600 метрів я йшов три години. Організм просто вимикало. Не допомагало нічого  — ні парацетамол, ні знеболювальні.
Коли я вже зовсім не міг іти, сів. Кажу хлопцям по рації: «Все, не дійду». Вже світло було. Знайшов острів терену, зарився там. Мене дрон міг побачити тільки зверху, а з боків  — ніхто. Скинули мені «пташкою» їжі, і я там до вечора сидів, чекав темряви. Останній ривок робив без каски, без рюкзака  — лишив тільки бронік і телефон.
До війни я був монтажником металоконструкцій. Працювали на ТЕЦ. Мав броню. Остання моя фірма була в Бучі  — п*дари там штаб зробили, все обладнання розікрали. Ми всі на них злі  — від директора до прибиральника.
Я пішов у військкомат ще 8 березня 2022-го. Тоді на мене подивилися, посміялися  — зір поганий, мовляв, не служив  — і показали на двері. Образливо було. Чекав до 2024-го.
Жінка моя зустріла знайому, то в тієї чоловік у Вінниці, в самому центрі, вже три роки з двору не виходить. Тьоща годує, мама годує, жінка годує. Сидить у хаті, як у тюрмі.
Ну що це за життя?
Коли я виходив з позиції, то довелося деякий час пересидіти у суміжників  — дроноводів. Дивлюся на них: одному 21 рік, другому 23. Міг би бути їхнім батьком. Один розповідає, що в нього брат загинув. І знаєте, мені було настільки приємно бути поруч із ними. Вони не бояться. Тобто як… бояться, звичайно, це нормально, але в них страх такий  — раціональний. Попри контузії, попри все, вони просто роблять свою справу.
А поруч іноді бачиш людей, яким по 45–50 років, і вони тобі кажуть: «Я не можу, я слабий». Слухати це важко. В мене був побратимом дід, 58 років. Гіпертонік, як і я, тільки в нього ситуація ще гірша була. Так він дві міни ТМ-ки (а це 20 кілограмів) ніс на собі 8 кілометрів усю ніч, щоб підірвати ворожу позицію.

Зараз деякі новобранці приходять і скаржаться, що не можуть пройти до полігона через посадку. Намагаються схитрувати на навчаннях, десь зрізати через поле, бо так швидше. А на війні «швидше»  — не завжди «краще». Треба робити не швидко, а правильно.
Є таке старе українське прислів’я: «Боїшся вовка  — сиди в хаті». Але ж чоловік не може зовсім нічого не робити.
Я завжди кажу: якщо людині дати стакан гречки й сказати: «Друже, перебери, викинь чорні камінчики»,  — хіба вона не зробить? Зробить. Отак і в армії. Роботи вистачить на всіх, головне — внушити людині, щоб вона в себе повірила. Зараз як головний сержант свого підрозділу цим і займаюся.