Український тиждень

Цієї осені Київ живе під масованими ударами ракет і дронів разом із Харковом, Сумами, Одесою, Запоріжжям, Дніпром, Херсоном та іншими містами. Багато хто сприймає це як ознаку того, що Росія перемагає, і нам потрібно виходити на переговори. Але насправді картина діаметрально протилежна. Кремль посилює удари по тилу саме тому, що не може показати переконливого результату на фронті. Найкраще це видно з останньої заяви Путіна.1 жовтня він повідомив, що лише протягом вересня російська армія взяла під контроль 1301 квадратний кілометр української території. Якби це відповідало дійсності, ми мали б говорити про масштабний прорив і глибоку кризу української оборони. Проте нічого подібного на фронті не відбулося. Навпаки, за оцінкою Інституту вивчення війни, у вересні російські війська захопили 175,54 квадратного кілометра, а українські Сили оборони за той самий час повернули 256,35 квадратного кілометра. Отже, чистий баланс місяця становив близько 81 квадратного кілометра на користь України. Тож Путін заявив про рекордне просування саме того місяця, коли територія під російським контролем фактично скоротилася.Різниця між підтвердженими 175 і заявленими 1301 квадратними кілометрами — більш як усемеро, і це вже давно не питання різних методик підрахунку. Аналітики ІSW навіть ужили незвично жорстке для себе формулювання, зазначивши, що такі цифри настільки відірвані від реальності, що межують із галюцинаціями.Сьогодні існують дві картини війни:

перша складається з ракет, вибухів, зруйнованих будинків і переможних доповідей Кремля,друга — з реальної зміни лінії фронту та виконання оперативних завдань.

Коли на другій картині Москві нічого показати, вона намагається зробити першу якомога гучнішою шляхом терору проти цивільного населення.Вереснева заява стала не винятком, а продовженням семантичного хворобливого ряду, який Кремль вибудовує вже кілька місяців. Ще 3 липня Путін заявляв про понад 3000 квадратних кілометрів і 133 населені пункти, нібито захоплені від початку року. В його хворобливій уяві Костянтинівка, де йдуть бої, вже захоплена. А 1 вересня він додав до переліку окупованих міст Святогірськ, який і надалі контролюють наші підрозділи. Навесні Росія справді готувалася до масштабного наступу і мала достатньо людей, техніки та боєприпасів, щоб тиснути одразу на кількох напрямках.На окремих ділянках росіяни дійсно просувалися досить успішно. Проте локальне просування й оперативний прорив — принципово різні речі. І росіянам не вдалося ні обвалити український фронт, ні зруйнувати ключовий оборонний пояс Донеччини. А темпи їхнього просування помітно знизилися порівняно з 2025 роком.У другій половині літа українська армія не лише втримала оборону, а й на окремих напрямках перейшла до результативних контратак. За оцінкою ІSW, станом на 19 вересня від початку 2026 року українські сили звільнили щонайменше 973 квадратні кілометри та 60 населених пунктів, а чистий баланс від березня до кінця вересня склав майже 294 квадратні кілометри на користь України. Росіяни й далі тиснуть на північному сході Харківщини, маневрують біля Оріхова і перетворюють Донбас на щебінь. Але ніщо з цього Путін не може пред’явити як перемогу ні власному суспільству, ні закордонним партнерам, з якими збирається торгуватися.

«Вівальді» як приклад нової війни систем

Одним із найважливіших прикладів цієї зміни стала операція Третього армійського корпусу «Вівальді» на півночі Донеччини, у районі Лимана. Російське командування намагалося створити тут умови для прориву в тил Слов’янсько-Краматорської агломерації, що могло суттєво змінити ситуацію на всій Донеччині. Але корпус під командуванням Андрія Білецького зірвав цей задум. За словами Білецького, корпус послідовно знижує наступальний потенціал одразу трьох російських армій: 20-ї, 25-ї та 1-ї танкової.Операція «Вівальді» розпочалася не з лобового штурму ворожих позицій, а з удару по логістиці, і саме тут вирішальну роль відіграли мідлстрайки, які, мов досвідчений хірург, вирізали ворожі логістичні вузли один за одним. Глибину такої роботи корпус показав іще наприкінці травня, коли його безпілотники дісталися до пункту пропуску «Ізварине» на кордоні з Росією, за понад 205 кілометрів углиб окупованої Луганщини, а Луганськ, Алчевськ, Кадіївка та Старобільськ опинилися під контролем українських дронів. Під час самої операції знищення логістики відбувалося у два етапи: спершу ударні дрони ізолювали смугу до 50 кілометрів від лінії фронту, а згодом розширили цю зону до 120 кілометрів. Удари по паливу змусили росіян перебудовувати свою логістику, і противник утратив змогу швидко підвозити боєприпаси, пальне та поповнення.Особливо показовою стала доля «Рубікона» — елітного російського підрозділу безпілотників, який Москва перекинула сюди як на пріоритетний напрямок. Бійці корпусу знищили його логістику, склади боєприпасів, точки зльоту дронів і досвідчених операторів. «Рубікон» утратив змогу поповнюватися людьми й ресурсами, і російське командування зняло його з Лимансько-Борівського напрямку. Коли армія противника залишається без пального, снарядів і власних «очей» у небі, нашій штурмовій піхоті стає значно легше заходити на його позиції.Саме так удари по логістиці перетворилися на результат на землі. Перший етап операції ліквідував російську інфільтрацію на площі 75 квадратних кілометрів, а під час другого українські сили звільнили Шандриголове та Дерилове і встановили повний контроль над Дробишевим.Загалом за перші три етапи, за даними корпусу, українські війська повернули 176 квадратних кілометрів, росіяни втратили понад 5 тисяч убитими та пораненими, ще понад 250 потрапили в полон, а для стабілізації обстановки противник був змушений терміново перекидати сюди резерви з інших ділянок фронту.Проте для мене у «Вівальді» найважливіше те, що ми побачили елементи принципово іншої моделі ведення війни. Наземні роботизовані комплекси розміновували маршрути, підтримували штурмові дії й працювали як ударні платформи, а старі бронетранспортери перетворювалися на безпілотні машини-камікадзе.Найцікавішою стала тактика, яка ще нещодавно виглядала фантастикою. Важкі безпілотники доставили НРК-камікадзе на понад 10 кілометрів у тил противника, і вже після десантування наземні роботи продовжили виконувати бойове завдання. Фактично один безпілотник став транспортом для іншого, і повітряна роботизована система доставила наземну безпосередньо в глибину бойових порядків ворога. За заявою корпусу, це перше у світі бойове застосування такої тактики, принаймні серед публічно підтверджених операцій такого масштабу і на такій глибині. Важливий тут не рекорд, а те, як змінюється логіка роботи в зоні ураження.Раніше НРК мусив самостійно долати 10 чи 20 кілометрів небезпечної території, де міг втратити зв’язок, підірватися на міні чи загинути ще до початку завдання. Тепер НРК, отримавши змогу «пройти» частину маршруту повітрям, першою заходить у тил противника, атакуючи. А штурмовики приходять лише потім, щоб зачистити й утримати територію.У центрі «Крук» ми багато працюємо з підготовкою операторів безпілотних систем, наземною робототехнікою та протидією дронам. Тому переконані, що майбутнє поля бою визначатиме не найкращий окремий дрон, а найкраще поєднання різних систем. Повітряний безпілотник бачить ціль, система ситуаційної обізнаності передає дані, командир отримує цілісну картину і віддає координати ударній системі, а наземний робот тим часом проходить небезпечну ділянку. Тому захищений зв’язок і кібербезпека стають такими ж важливими, як характеристики самого безпілотника, бо найкращий НРК можна втратити через проблеми зі зв’язком, а найкращу розвідку змарнувати через повільну передачу даних. Можна мати десятки ударних систем і не отримати потрібного результату, якщо між ними немає єдиного інформаційного середовища.Тому сучасна війна поступово перетворюється на боротьбу комплексних систем, і перемагатиме той, хто швидше їх об’єднає. І головне завдання полягає не в тому, щоб виготовити більше роботів, а в тому, щоб поступово забирати людину з тих ділянок поля бою, де машина може виконати роботу замість неї.До прикладу, Третій армійський корпус повідомляв, що НРК розмінували близько 30 кілометрів маршрутів біля Шандриголового лише за дві ночі. А двом інженерним ротам для цього знадобився б приблизно тиждень. Проте найважливішим результатом стало те, що під час виконання цього завдання жоден сапер не загинув і не дістав поранення. І саме заради цього потрібна роботизація війни.

«Азов» переходить у наступ

Паралельно за схожою методикою інший важливий контрудар вів «Азов» на Покровському і Добропільському напрямках. «Азов» так само спершу взяв під контроль логістику противника. Ще 16 квітня 1-й корпус Національної гвардії «Азов» заявив, що контролює дронами всі російські логістичні шляхи поблизу окупованого Донецька. 22 липня сили 8-ї та 41-ї російських армій і 90-ї танкової дивізії пішли в один із наймасштабніших механізованих штурмів цього року. Проте «Азов» разом із приданими підрозділами зупинив колони артилерією, реактивними системами залпового вогню й ударними дронами.Після провалу лобового штурму противник почав накопичувати сили, щоб вийти на логістичні маршрути, які могли б створити умови для оточення Дружківки та подальшого удару в напрямку Добропілля. Відповіддю стала операція, до планування якої долучили батальйон «Шквал», загін «Туман», розвідку, підрозділ «Ultіmа Rаtіо», 1-й і 6-й батальйони 12-ї бригади «Азов», а також 425 окремий штурмовий полк «Скеля». Паралельно загін Lаsаr’s Grоuр разом із Міністерством оборони провів спецоперацію «Арт-Ашан», спрямовану на знищення російських гаубиць уздовж лінії фронту, зокрема на Добропільському напрямку.Операція, яка розпочалась 7 серпня, пройшла більш ніж успішно. За повідомленням «Азову», українські сили на кінець вересня повністю зачистили територію від російських угруповань, які збиралися там усе літо. Тож сили, які Росія накопичувала протягом літа, довелося витратити без досягнення мети. Схема в обох операціях виявилася однаковою. Спершу дрони відрізають противника від постачання і вибивають його артилерію, а вже потім піхота і роботи забирають позиції, і саме так складається справжня картина літньої кампанії.

Тил і політики не мають права програти війну

Тепер погляньмо на людську ціну цієї кампанії. За даними українського Генерального штабу, у червні російські війська втратили 39 290 військовослужбовців, у липні — 42 860, у серпні — 42 020, а у вересні — 46 230, що стало найбільшим місячним показником від початку 2026 року. Разом за чотири місяці це приблизно 170 тисяч убитих і поранених. Інститут дослідження війни дає трохи скромнішу оцінку, стверджуючи, що загалом за квартал Росія могла втратити близько 110 тисяч осіб. Але навіть якщо взяти саме цю нижчу оцінку, залишається просте питання: що Росія отримала за таку ціну? Чим Кремль може пояснити закордонним партнерам, а згодом і власному суспільству, що за квартал поклав понад 100 тисяч людей, так і не здобувши жодного оперативного результату? Це не означає, що Росію можна недооцінювати, бо вона й надалі має значний мобілізаційний ресурс і потужний військово-промисловий комплекс. Але такою самою помилкою було б сприймати російську інформаційну картину як реальність.Саме тут ми повертаємося до питання, з якого почали цей матеріал: чому Росія так люто б’є по наших містах? Відчуття, що все погано, з’явилося невипадково. Навесні Україна здобула відчутну перевагу в ударах дронами середньої та великої дальності, але до осені росіяни частково адаптувалися, навчилися краще збивати наші дрони та посилили захист об’єктів. Бензинова криза в Росії нікуди не зникла, а просто перейшла в хронічну фазу. Темп знищення енергетичних об’єктів на окупованих територіях знизився, бо самих цілей стало значно менше, а результати роботи по російських аеродромах, об’єктах космічної розвідки, зв’язку та нафтохімії рідко мають наочну картинку. Все це відійшло на задній план, бо гострий біль від ударів по наших містах звужує фокус уваги.Кремль, не маючи проривних результатів на фронті, свідомо розкрутив ескалацію проти мирних міст. Ці удари є не «відповіддю» на наші дії, а частиною російської агресії. І саме зараз Москва має для них технічне рішення у вигляді реактивних дронів. Нам від цього боляче. Проте для Росії це поганий знак, бо вона розмінює стратегію на тактику.Навесні наші війська серйозно ускладнили противнику логістику, і дрони над окупованими Луганськом, Донецьком і Маріуполем стали для росіян новою реальністю, яка нікуди не зникне. Через це російська армія ризикує до зими так і не зачепитися за міста і провести зимівлю в холодних полях Донеччини. Щоб уникнути цього сценарію, вони зараз штурмують з останніх сил, щоб відгризти якомога більше.Для зовнішніх спостерігачів це означає, що у 2026 році Путін точно не завершить охоплення Слов’янсько-Краматорської агломерації, а бойові дії в лінійному режимі триватимуть щонайменше до літа. Тому саме зараз потрібно максимально швидко посилювати протиповітряну оборону, мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі, радіоелектронну боротьбу і захист критичної інфраструктури, готувати значно більше екіпажів і будувати ешелоновану систему захисту міст, бо попереду складна зима.Росія хоче, щоб ми дивилися на вибухи в Києві, зруйновані будинки та відключення світла і робили висновок, що фронт програє. І саме цього висновку робити не можна. Українська оборона витримала літню кампанію, противник не досяг оперативного прориву, а наша армія контратакує, створюючи нову модель технологічної війни. Так, це ще не перемога. Але це означає, що ми маємо можливість вистояти й не програти на лінії фронту. І саме тому тил і політики не мають права програти війну в момент, коли фронт її не програє.

Передача двох північнокорейських військовополонених замість того, щоб стати прикладом того, як спільна загроза зближує країни, спровокувала скандал між Києвом і Сеулом, а також підсвітила проблему, значно ширшу за суперечку про те, чи була домовленість про конфіденційність.Так, наприкінці вересня Володимир Зеленський під час виступу на Генеральній асамблеї ООН публічно повідомив, що Україна передала Південній Кореї двох захоплених північнокорейських військових. Йшлося про військовослужбовців КНДР, захоплених українськими силами у Курській області Росії на початку 2025 року. У Сеулі заявили, що сторони мали чітке розуміння щодо конфіденційності передачі, а південнокорейська розвідка стверджує, що саме Україна на початку переговорів просила не розголошувати інформацію. Київ, своєю чергою, заперечив існування такої угоди.Для Сеула це виявилося не просто питанням дипломатичного протоколу. Південна Корея від початку розглядала долю цих військових через призму значно ширшого комплексу ризиків: безпеки самих полонених, можливих наслідків для їхніх родичів у Північній Кореї, реакції Пхеньяна та власної політики щодо міжкорейських відносин.

Чому Київ і Сеул опинилися по різні боки суперечки?

Безпосереднім приводом для конфлікту стала історія з двома військовополоненими, яких Україна передала Південній Кореї. Однак є кілька підводних каменів, які перетворили цю ситуацію на дипломатичну суперечку.На думку старшого асоційованого наукового співробітника Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSІ) Санхун Сока, йдеться про те, що нинішній уряд Південної Кореї прагне знизити напруженість і відновити діалог із Пхеньяном.«Сеул продовжує надавати Україні гуманітарну допомогу та нелетальну підтримку, але занепокоєний тим, що глибше залучення у війну може мати наслідки для напруженості та безпеки на Корейському півострові. На цьому тлі публічне розголошення інформації могло бути сприйняте у Сеулі як додатковий тиск із метою домогтися більшої залученості у війну. Є також гуманітарний аспект. З огляду на занепокоєння Сеула щодо безпеки та прав людини самих військовополонених, а також можливих наслідків для їхніх родин, які залишаються у Північній Кореї, до їхніх особистостей та обставин необхідно було поставитися з особливою обережністю», — зазначає він Тижню.Старший науковий співробітник Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Санмін Шім також вважає, що Україна не змогла усвідомити, що адміністрація Лі Чже Мьона прагне відновити добрі відносини з Північною Кореєю і не обов’язково розглядає Північну Корею як загрозу безпеці.«Києву варто було бути обережнішим, акцентуючи увагу на загрозливій позиції Північної Кореї, згадуючи нещодавній інцидент із мінами у демілітаризованій зоні, які, ймовірно, були встановлені Північною Кореєю, а також потенційну можливість спалаху протистояння між Північною та Південною Кореями, оскільки адміністрація Лі дуже хотіла применшити значення цього інциденту, щоб корейська громадськість не обурилася і не продемонструвала значного рівня ворожості до Північної Кореї», — каже він у коментарі Тижню.Попри те, що суперечка навколо військовополонених може створювати враження, ніби Київ принципово не розуміє позиції Сеула щодо Північної Кореї, експерти не вважають це головною проблемою у відносинах двох країн.Доктор політичних наук, віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан (Тhе Аsаn Іnstіtutе fоr Роlісy Studіеs) Ча Ду Хьон зазначає Тижню, що з точки зору Південної Кореї було би недоречно продовжувати дипломатичну суперечку з Україною, а українським дипломатичним відомствам було би також краще завершити цю справу, висловивши жаль з приводу того, що сталося.«Що стосується політики уряду Південної Кореї щодо Північної Кореї, я не вважаю, що український уряд має якесь особливе неправильне розуміння політики Сеула. Однак Київ має враховувати, що уряд Південної Кореї надає відновленню міжкорейського діалогу більшого пріоритету, ніж це може усвідомлювати Україна. Водночас меседж України є зрозумілим і виправданим: Південна Корея має повною мірою усвідомлювати безпекові занепокоєння України як країни, що стикається з російським вторгненням, у яке також залучені північнокорейські війська, і, з огляду на власне протистояння з Північною Кореєю, не повинна розглядати цю ситуацію лише як віддалений конфлікт, який її мало стосується. Водночас Україна також має подумати над тим, чи не може нинішня риторика президента Зеленського ненавмисно створити враження, що Північна та Південна Кореї перебувають на межі військового конфлікту», — каже він.Ча Ду Хьон також додає Тижню, що багато людей у Південній Кореї співчувають Україні та вважають, що країна має надавати допомогу, хоча водночас існує й значна кількість людей, які вважають, що Південній Кореї варто уникати надмірного залучення, беручи до уваги майбутнє відносин між Південною Кореєю та Росією.«Тому українському уряду необхідно застосовувати до цього питання більш детальний і виважений підхід. Якщо Україна прагне більш активної підтримки з боку Південної Кореї, саме такі питання варто обговорювати непублічно та у межах стриманих консультацій, а не порушувати їх публічно. З точки зору уряду Південної Кореї, існує занепокоєння, що сам факт обговорення Сеулом допомоги Україні може стати відомим Росії, що потенційно може спонукати Москву висловити невдоволення Південною Кореєю. Україна має продовжувати домагатися співпраці з боку Південної Кореї, але було би краще робити це більш тихо та непублічно», — зазначає він.Експертка з Азійсько-Тихоокеанського регіону, старша аналітикиня Центру «Нова Європа» Наталія Бутирська вважає, що історія з військовополоненими могла стати для Києва можливістю поглибити співпрацю із Сеулом, але цього не сталося.«Прикро, що цей добровільний вчинок з боку України не був оціненим і проробленим настільки, щоб зміцнити відносини між двома країнами. Натомість він виніс на поверхню проблеми, які його затьмарили. Думаю, що причиною у цьому є внутрішньополітичні питання у Південній Кореї, зокрема боротьба між політичними партіями, які ще не відійшли від воєнного стану та від звинувачень попереднього президента, а також політика чинного президента, який намагається знайти можливості порозумітися з Північною Кореєю, незважаючи на те, що вона немає такого бажання», — каже вона у коментарі Тижню.

Стратегія України щодо Південної Кореї: які кроки допоможуть побудувати довгострокове партнерство?

Україні варто переглянути передусім спосіб комунікації із Сеулом і саму логіку побудови двостороннього діалогу. Неодноразові публічні заклики до військової підтримки або аргументація, що участь Північної Кореї у війні автоматично має спонукати Південну Корею до більшого військового залучення, можуть дати зворотний ефект.«Неодноразові публічні заклики до військової підтримки з боку Південної Кореї або аргументи, що участь Північної Кореї у війні має спонукати Сеул до більшого військового залучення, навряд чи будуть особливо ефективними. Такий тиск може радше ускладнити, ніж полегшити для Сеула розгляд можливості розширення своєї підтримки. Він може посилити внутрішні побоювання щодо глибшого залучення у війну, а також дати Пхеньяну та Москві більше можливостей відкрито виступати проти такої підтримки та погрожувати контрзаходами, збільшуючи політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Сеул має брати до уваги», — зазначає Тижню Санхун Сок.На його думку, більш ефективними можуть бути більш непублічні консультації дипломатичними каналами, оскільки вони дали би Сеулу більше простору для розгляду можливих форм співпраці.Водночас Санмін Шім вважає, що Україні потрібно зрозуміти, що нинішній уряд Південної Кореї є пропівнічнокорейським і проросійським.«Не варто очікувати від нього багато чого, окрім гуманітарної допомоги та надання нелетальних поставок. Запити на боєприпаси та військове обладнання задоволені не будуть. Зниження рівня очікувань може допомогти Україні реалістичніше оцінювати результати, яких можна досягти у співпраці з урядом Південної Кореї», — каже він.Однак йдеться не тільки про риторику, а й про слабке місце української політики — недостатню дипломатичну присутність і системну роботу з місцевим інформаційним та політичним середовищем.«Ми не допрацьовуємо, бо у нас рік немає посла, у нас також скорочений дипломатичний склад посольства у Південній Кореї. І, звісно, що у такий момент, коли ми повинні одразу були відреагувати, відчути тамтешні настрої тощо, відсутність повноцінної роботи не сприяє тому, щоб ми могли до кінця розуміти, що там відбувається. Наприклад, попередній посол Пономаренко і його команда досить гарно налагодили зв’язки зі ЗМІ. Я тричі була у Кореї і щороку стежила за тим, як посольство при невеликому штаті змогло вибудовувати комунікацію, реагувати на те, як у південнокорейському суспільстві ставляться до війни. Тобто намагалися просувати наш наратив, пояснення війни та нашої політики, реагувати на російську інформаційну хвилю. Тому що російський посол там дуже активно працює, вони намагаються відтягнути Південну Корею від західного табору», — зазначає Тижню Наталія Бутирська.

Що Україна реально може запропонувати Південній Кореї?

Україна може запропонувати Південній Кореї — і вже це робить — те, чого не дають ані військові навчання, ані теоретичні сценарії, — досвід реальної війни з технологічно оснащеним противником, причому у масштабі, якого Сеул безпосередньо не має. Йдеться не лише про окремі зразки озброєння, а і про практичні рішення, випробувані на полі бою: масове застосування дронів і засобів їхнього перехоплення, радіоелектронну боротьбу, протидію розвідувальним системам, а також адаптацію тактики під постійні технологічні зміни противника.«Обмін бойовим досвідом, особливо у сфері ведення дронової війни, був би надзвичайно цінним для Південної Кореї, яка має очікувати, що Північна Корея широко застосовуватиме методи гібридної війни, значною мірою покладаючись на технології дронів. Нинішній уряд Південної Кореї може бути пропівнічнокорейським, але південнокорейські військові — ні», — каже Тижню Санмін Шім.Водночас Санхун Сок зазначає, що хоч Україна може мати особливу цінність як джерело інформації з перших уст про ефективність та адаптацію північнокорейських військ і озброєнь у реальних бойових умовах, варто відокремлювати цю стратегічну цінність від важелів впливу на переговори.«Такий досвід може бути корисним для Сеула, але це не обов’язково переважує політичні, дипломатичні та безпекові витрати, які Південна Корея пов’язує з глибшим залученням у війну. Більш реалістична цінність полягатиме у сталому обміні інформацією, досвідом та отриманими уроками, а не у тому, щоб розглядати такий обмін як явний обмін на військову підтримку», — підкреслює він Тижню.На думку Ча Ду Хьона, українському уряду також необхідно чіткіше наголошувати на стратегічній цінності, яку співпраця з Україною може запропонувати Південній Кореї.«Наприклад, Україна могла би наголошувати на своїй здатності ділитися з Південною Кореєю інформацією щодо застосування дронів на українському полі бою, участі північнокорейських військ та оцінок ефективності північнокорейських ракет. Крім того, якщо були випадки, коли озброєння південнокорейського виробництва опосередковано застосовувалося, Україна потенційно могла би ділитися відповідною статистикою та даними щодо їхнього фактичного оперативного використання. Знову ж таки, таку співпрацю було би краще здійснювати якомога тихіше, а не на публічному рівні», — каже він.Віцепрезидент Інституту політичних досліджень Асан також додає, що останнім часом у південнокорейському суспільстві зростають підозри, що Росія може здійснювати різні форми когнітивної війни, спрямованої проти Південної Кореї.«Україна, зі свого боку, має посилити зусилля у сфері публічної дипломатії у Південній Кореї, щоб сприяти кращому розумінню України громадськістю та розширювати суспільну підтримку допомоги Україні», — каже він.Українсько-південнокорейське партнерство не обов’язково має розвиватися через військову допомогу. Враховуючи обережність Сеула щодо передачі Україні летального озброєння, Київ може поглиблювати співпрацю і в інших сферах.«Південна Корея обережна стосовно військової підтримки, але ми можемо співпрацювати у гуманітарній сфері, сфері фінансової чи енергетичної допомоги. Вони також дуже зацікавлені — принаймні, їхні бізнеси — у залученні до відбудови», — додає Наталія Бутирська.

Як повідомляє Міністерство культури України, станом на кінець вересня 2026 року через російську агресію в Україні зафіксовано пошкодження 2161 об’єкта культурної спадщини та 2665 установ культури. Лише протягом вересня цей показник збільшився на 26 об’єктів культурної спадщини та 25 закладів культури.
Російські обстріли також завдали значних втрат українському книжковому сектору. Лише за літо 2026 року було знищено понад 13 млн книжок загальною вартістю більш як 1,75 млрд грн. Від початку повномасштабної війни росія щонайменше 21 раз атакувала друкарні, видавничі підприємства, книжкові склади та книгарні.
Серед пошкоджених пам’яток культурної спадщини 194 мають національне значення, 1769 — місцеве, ще 198 належать до щойно виявлених об’єктів. Найбільше таких випадків зареєстровано в Донецькій області — 369, Харківській — 355, Херсонській — 305, Києві — 285 та Одеській області — 212.
У вересні нові пошкодження культурної спадщини внаслідок російських атак зафіксували у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Херсонській областях та столиці. На Донеччині, Запоріжжі й Херсонщині під удари повторно потрапили об’єкти, які вже були пошкоджені раніше.
Особливе занепокоєння викликає стан об’єктів, внесених до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, а також територій навколо них. У вересні пошкоджень зазнала будівля Консисторії, що входить до ансамблю Софійського собору, а також кілька об’єктів, розташованих у його буферній зоні.
Віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури України Тетяна Бережна наголосила, що росія систематично атакує українські населені пункти, завдаючи шкоди культурній спадщині та інфраструктурі. За її словами, документування таких злочинів є необхідним для подальшого притягнення росії до відповідальності. Паралельно українська сторона працює над збереженням пам’яток і музейних колекцій, які й надалі перебувають під загрозою.
Загалом російська агресія пошкодила 2665 українських закладів культури, з яких 571 був повністю знищений. Частка знищених установ становить 21,4% від загальної кількості постраждалих. Втрати культурної інфраструктури зафіксовані у 362 територіальних громадах України.
Найчисленнішою категорією пошкоджених установ стали клубні заклади — 1327 об’єктів. Крім того, постраждали 917 бібліотек, 197 закладів мистецької освіти, 140 музеїв і галерей, а також 57 театрів, кінотеатрів та філармоній. До переліку пошкоджених об’єктів увійшли також дев’ять заповідників, 14 парків і зоопарків, три цирки та одна київська кіностудія.
Найсерйозніших втрат культурна інфраструктура зазнала на Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Сумщині, Київщині та Запоріжжі.
Статистичні дані Міністерство культури України збирає на основі інформації, яку надають обласні та Київська міська військові адміністрації, а також культурні установи, підпорядковані міністерству та іншим центральним органам виконавчої влади. До статистики потрапляють як нові випадки пошкоджень, так і ті, що не були враховані раніше й інформація про які надійшла із запізненням.
Водночас визначити точний масштаб втрат на тимчасово окупованих територіях наразі складно. Станом на вересень 2026 року майже вся Луганська область, а також значні території Запорізької, Донецької та Херсонської областей залишаються під тимчасовою окупацією, що ускладнює повний облік пошкоджень і знищених об’єктів.

Нічого нового не скажу, бо всі, хто мав, що сказати, вже висловилися. Висловлювався й я неодноразово. Проте повторення заїжджених істин не завжди марне, надто в часи зневіри. Зрештою вірні різних релігій століттями повторюють ті самі слова, сподіваючись або достукатися до Бога, або надихнути самих себе.
Отже передусім треба добре усвідомити, що ми не маємо вибору. Точніше, кожен з нас окремо має вибір: виїхати в село, форсувати Тису, влаштуватися в контору, де бронюють, труситися від ТЦК, записатися нарешті до війська. Або: вивезти дітей у село, знайти роботу за кордоном, залишатися на місці, навіть народжувати, упиратися, вигорати, але триматися. А в цілому вибору таки нема. «Компроміс» із ворогом автоматично означає, рано чи пізно, швидше рано, ніж пізно, повну окупацію, а це, в свою чергу, зачистку, якої Україна не знала від часів Сталіна. Сподівання безпечно відсидітися під новими/старими господарями цілком марні: російська машина репресій схожа на храповик, вона вміє рухатися лише в одному напрямку, тобто в бік абсурдного жорсткішання. Оголошення перемоги означатиме для імперії всього лише новий фронт, де предметом атаки стануть усі хохли як потенційні інсургенти незалежно від ступеня особистої лояльності. Для ілюстрації достатньо спостерігати за практиками охоронців режиму всередині їхньої імперії буквально зараз: там під коток періодично потрапляють цілком провладні публічні постаті й нікому не відомі «дорогі росіяни», вірні владі функціонери, аполітичні інтелектуали й богема, аби було до чого формально причепитися. Крокодил хоче їсти. Немає сумніву, що викорінення «крамоли» тобто чужої ідентичності стане для окупаційної адміністрації й кремлівської машини в цілому пунктом номер один порядку денного. Це не гіпотеза, а доконаний факт.
Заклики якимось чином домовитися з нелюдами, задобрити їх, знайти компроміс не означають нічого, окрім щирого нерозуміння природи ворога або через неосвіченість, або через певні особистісні дефекти. Я не вірю, що Гончаренко, Терехов, Гетманцев є агентами Путіна на зарплатні, але вірю, враховуючи їхні політичні траєкторії, що вони можуть мріяти про подальшу кар’єру в умовах очікуваної Малоросії, до якої завжди тяжіли. Вони не враховують, що верховний пахан внаслідок свого почасти гебістського, почасти кримінального минулого завжди зневажав зрадників і ніколи цілком їм не довіряє. Це, до речі, доводить доля багатьох російських лібералів, які нібито еволюціонували в бік влади й стали більшими роялістами, ніж диктатор, тим не менше, акуратно нагороджуються титулами «іноагентів» і відсуваються від важелів або катедр. Утім, особистості наших кандидатів у колаборанти мені не цікаві, окрім певного зоологічного інтересу, гірше те, що вони роблять свій внесок у деморалізацію виснаженого суспільства.
Розгубленість — стан ірраціональний, моральна здача, вона передбачає втрату контакту із реальністю, зокрема цивілізаційною. Розпещені українською свободою й загалом гуманізмом українського соціуму, ждуни забувають про іманентні властивості жаданого хазяїна. Не помічаючи його патологічний садизм, цинізм і опортунізм, вони ідеалізують омріяний новий порядок і переоцінюють своє місце в ньому. Так закоханий у повію цвілий юнак вірить, що вона перевиховається, так змучена домашнім насильством жінка умовляє себе, що її чудовисько кине пити. Аргументи в таких випадках не працюють, застереження ігноруються. Це все одно, що повторювати «якось буде» в басейні з хижаками. Крокодил або акула — теж живі істоти, але без найменших ознак емоцій, великі машини з переробки білку. Як частина цілісної живої природи, створеної з неосяжним для нас планом, — нічого не поробиш. Як партнери за діалогом, яких можна задобрити, — пародія. Під ярмом на нас чекають нові Олешки без їжі, новий Донецьк без води, нова Буча з трупами на вулицях — це, як висловлюється нині юне покоління, це не баґ, а фіча. Додамо й неминуче переселення разом із колоніальною адміністрацією простих, немудрих обивателів із Волоґди й Кінєшми до Черкас і Сум, бо тут тепліше й більше можливостей для кар’єри, імперія вже двісті років називає це «обрусєніє края». Кожного, хто розраховує на щось інше, варто лікувати.
Колега Наталія Лебідь днями слушно нагадала про бомбардування Лондона під час Другої світової. Я читав про це давно. Половина (!) англійської столиці була зруйнована, попри це багато лондонців вважали недостойним ховатися від обстрілів, тим більше, що нормальних сховищ у них, як і в нас, не було, шукали порятунку в метро. Те, що поштарі весь цей час акуратно забирали листи зі скриньок серед руїн, доводить, що поводитися гідно під бомбами й ракетами (не забуваймо, що німецька V-2 була класичною балістичною ракетою, а V-1 реактивним дроном) — не лише наш винахід. Додам про всяк випадок, що в умовах морської блокади була впроваджена карткова система (rаtіоnіng): на тиждень фунт цукру, чверть фунта маргарину, одне яйце або відповідна кількість яєчного порошку, дві унції чаю (трохи більше 50 грамів) — це для англійців, уявляєте! Зими 1940-1942 були найхолоднішими в ХХ столітті, тим не менше, крім раціонування вугілля, домовласників зобов’язали тримати температуру в кімнаті не більше 50-55 градусів за Фарнгейтом (10-13 за Цельсієм). Якщо над комином був занадто густий дим, сусіди могли поскаржитися владі або, ще гірше, піддати засудженню громади. Знамените гасло «Кеер саlm аnd саrry оn» (зберігай спокій і тримайся), яке ми до війни використовували направо і наліво, народилося якраз там і тоді. Некоректно порівнювати (хоча чому, власне?), однак наші «порожні полиці» після влучань у склади ритейлерів — правдиві розкоші.
Згадаю вже заразом, що найактивніших місцевих ждунів інтернували без суду й слідства на підставі закону про національну безпеку Dеfеnсе Rеgulаtіоn 18В. Лідера фашистів сера Освалда Моузлі разом із дружиною запроторили до в’язниці Голловей і випустили аж у 1943-му через важку хворобу під домашній арешт. Із сезечешниками теж не парилися, таких нараховувалося близько 100 тисяч: до нової відправки на фронт їх тримали в армійських дисциплінарних центрах (glаsshоusеs) в умовах, далеких від курорту. Ухилянтів, уявімо собі, ловили патрулі на вулицях, у пабах, на вокзалах, нічого нового. Не чув, щоби хтось із громадянського суспільства обурювався.
Доводиться нагадати, що ми з вами прожили без повноцінних війн понад шістдесят років, Афганістан не рахується (і ні, я не забув про УПА) — це вперше в європейській історії. Кілька генерацій українців звикли, що війна — це десь далеко або давно. Тим більше, що на певному відрізку часу п’ята колона політиків і медій заспокоювала, мовляв, найгіршого можна уникнути, якщо припинити стріляти. Ну що поробиш! Гаразд, не буду.
Що таке державний терор, сваволя, концтабори й страх сказати зайве слово, теж майже сорок років не згадували. Розслабилися. Доводиться напружитися, щоби виграти в цьому змаганні на витривалість. Я, коли сідають батарейки, згадую тих, поруч із ким не можу бути внаслідок віку і загального фізичного стану. Або тих, кому в квартиру прилетіло. Втім у гуманоїдів теж там не цукор. Маємо витримати, підбадьорюючи себе тим, що могло й може бути гірше.
Навіщо? Для того, щоби вижити як нація зі своїми цінностями, а не кількадесят мільйонів московських зеків. Щоби мати шанс реалізувати ту Україну, на яку заслуговує вона як сукупність усіх уявлень, сподівань і мрій усіх поколінь українців.
Не те, що би я вважав, що якась там абстрактна Україна важливіша за кожного окремого живого українця, однак наявність спільної ідеї, спільного ідеалу надає кожному з нас сенс існування — для когось одну зі складових на додачу до рідних, самореалізації, пошуків істини, а для когось служіння вищому призначенню, ми таких людей бачили й пам’ятаємо. Ну й не останнє міркування, знову не боюся повторитися: Україна зараз дарує цивілізованому світу підтвердження, що цінності не порожній звук, що за свободу треба й варто боротися, що стосунки між людьми — не гра в карти й не фантазії істеричних демагогів, чи то лівих, чи то правих.
Про…ти шанс, наданий нам Богом або долею, хто як відчуває, — нездарність. Нездарним бути соромно.

Відзначаючи цьогоріч 150-літній ювілей академіка Сергія Єфремова, доводиться замислюватися, яким є його внесок у націєтворчі процеси, чому його називали «совістю нації» та як особисте життя вплинуло на його світогляд і доленосні рішення. Вкупі з його здобутками постійно підіймається тема «Спілки визволення України» — сфабрикованого, але масштабного удару по основному кістяку української інтелігенції, метою якого було викорінити дух самостійництва із найсвітліших умів нації. І саме в цей момент історії московські більшовики бачили Єфремова своїм основним ворогом та ідейним лідером вільних українців, який відмовився покидати рідну землю.

Походження з родини священників: і щастя, і горе

Сергій Єфремов народився в селі Пальчик на сучасній Черкащині 6 (18) жовтня 1876 року в багатодітній священницькій родині. Завдяки настановам батька, який усіх дітей віддав до духовних шкіл, майбутній академік також вивчав Слово Боже. Його брат Іонникій очолював Київську духовну семінарію. Коли Сергій там навчався, брат відіграв у його житті дві важливі ролі: познайомив із родиною Дурдуківських і не зміг довести навчання молодшого Єфремова до кінця.Перша обставина посприяла вибору Сергієм своєї обраниці: він усе життя прожив з Онисією Дурдуківською. Друга стала причиною переходу Єфремова до університету, де він обрав уже більш світський напрям — право.Онисія Дурдуківська з ІР НБУВТа священницька родина, хоч і проклала Сергієві шлях до освіти, не посприяла його особистому сімейному затишку. Оскільки Сергій та Онисія були свояками, їхні родичі з духовенства не дозволили їм одружитися, тож їхній шлюб був лише цивільним і не цілком офіційним.Водночас навчання в семінарії відкрило для Сергія і ціну правдивого слова. Його брата, ректора цього навчального закладу, прагнули підставити колеги, а молодшому Єфремову поставили компрометаційне запитання про колишнього патріарха Московської церкви: мовляв, чи помилявся той, коли славив кріпацтво? Сергій тоді прямо засудив колишнього церковника, що відповідало його поглядам, але водночас кидало тінь на його політичну благонадійність.Серед тих, кого Сергій Єфремов називав своїми учителями була трійка класиків: Микола Гоголь, Олександр Кониський та Борис Грінченко. Перший — хоч і двоєдушний, але своїм «Тарасом Бульбою» запалив віру в українську стихію; другий надихнув долучитися до української справи та організації видавництва «Вік»; а третій підштовхнув до активних дій і політики: створення Революційно-демократичної партії та громадського руху, зокрема в київській «Просвіті».

Захисник національної «краси» в літературі

У літературний процес Сергій Єфремов зайшов спочатку як видавець. Організоване ним разом з Олександром Лотоцьким, Володимиром Дурдуківським, Василем Доманицьким і Федором Матушевським видавництво «Вік» випустило у світ понад 100 книг, які потребували редагування, просування та захисту від цензури. У цьому процесі діяч усвідомив роль української літератури як важливого націєтворчого й антиколоніального інструменту.Пізніше він виступав як літературний критик, який, хоч і розумів важливість естетики в літературі, насамперед ставив перед нею національні завдання. Тому саме народницькі та реалістичні критерії відігравали в його оцінках найважливішу роль. Коли ж українські автори почали шукати нових форм, Сергій Єфремов критикував їх за компіляцію західних ідей та відхід від основної місії — формування національного канону ідей.Особливо виразно його позиція виявилася у розлогій статті «В пошуках нової краси» (1902), де критик полемізував із новими європейськими літературними тенденціями, передусім декадансом і символізмом. Характеризуючи авторів одеського збірника «З-над хмар і з долин», Єфремов іронічно зауважував, що більшість із них «заледве схильні до мандрівок у захмарні висоти». Його критична позиція щодо Миколи Вороного, Гната Хоткевича й Ольги Кобилянської викликала гострі полеміки та дискусії й поділила інтелігенцію на «табори». Багато хто намагався «воювати» з критикою Сергія Єфремова і спростовував його твердження, але, як і має бути з критикою, вона допомогла літературі ставати кращою і позбуватися гріхів, які помічав читач.Водночас Сергій Єфремов написав фундаментальні праці «Шевченко і українська література», «Марко Вовчок», «Тарас Шевченко, його життя і справи» та інші. А в 1911 році опублікував «Історію українського письменства», яка фактично оформила канон української літератури: від давніх часів і до ХХ століття.Єфремову вдалося відірвати багато класики від загальноімперського контексту і доєднати до української літератури. Пізніше він долучився до творення літературознавства при Всеукраїнській академії наук, де підняв багато напрямів, зокрема шевченкознавство, до небаченого раніше рівня. Цими здобутками ми користуємось і досі.

Професійний публіцист

Уже з початку ХХ століття Сергій Єфремов був одним із небагатьох українських інтелектуалів, які заробляли на життя тільки власним написаним і надрукованим словом. Особливо він пожвавив свою публіцистичну діяльність у часи першої революції в Російській імперії: тоді він видав першу україномовну статтю у москвомовному виданні та став одним із найвідоміших виразників своєї доби. В історії української публіцистики хіба що Дмитро Донцов може зрівнятися із Сергієм Єфремовим у гостроті слова, однак їх відрізняли доба та умови, у яких вони писали.Євген Чикаленко згадував, що Сергій Єфремов «…був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена… а головне, може писати дуже швидко».За різними оцінками, діяч написав від 3 до 6 тисяч статей, оглядів, рецензій, сильветок, хронікальних нотаток та інших матеріалів. Він був не лише автором, а й організатором української преси: входив до редакційного комітету газети «Громадська думка», був співредактором журналу «Нова громада», а згодом став одним із редакторів газети «Нова Рада».Уже під час першого захоплення Києва більшовиками лише «Нова Рада» не припинила роботи. Її редакція зі зброєю в руках захищала можливість продовження українського друкованого слова. Саме на її шпальтах з’явився відомий «Лист без конверта», який красномовно демонструє не лише гостроту слова Сергія Єфремова, а й увесь біль української інтелігенції через колаборацію сина Михайла Коцюбинського з московсько-більшовицькими окупантами:«Пане Коцюбинський!Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ — це серце України і красу — в руїну, зробити з нього купу гною і бруду, і захвалки свої справдили — одне ім’я спиняє на собі увагу, від якого найбільшим жахом віє.Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я….Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. І щиро оплакував вашого батька, його дочасну смерть… Я кинув свої квіти на його могилу.Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої і кладе в домовину українську волю!Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кісточки його певно перевернулися в могилі над Десною — і Десна принесе ще до Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може посилати ота забута Вами і дорога нам могила…Не буду Вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано Вас, по смерті батька Вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту Ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля і жаху…Але найбільший зрадник в історії людности, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу “стегний і трясийся”; другий — “шедь удавяся”.Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не тремтітимете. Ви не повіситесь… коли у Вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли Ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли Ви досі жити можете, то Вам вже нічого боятись: можете спокійно спати…»

Федералізм і націоналізм лідера «партії професорів»

Сергій Єфремов долучився до українського політичного життя, ставши членом Всеукраїнської безпартійної організації, революційного руху 1905–1907 років та київської «Просвіти». Згодом він обіймав провідні позиції в Товаристві українських поступовців, яке стало однією з основ для створення Української Центральної Ради — фактично першого українського парламенту у ХХ столітті. Єфремов став заступником голови цього органу, а згодом запропонував назву держави, що постала 1917 року, — Українська Народна Республіка, за що отримав прізвисько «хрещений батько республіки».Попри те що в основі поглядів Сергія Єфремова впродовж десятиліть була ідея вільної України, незалежної від імперій та самостійної у своєму культурному розвитку, він залишався федералістом. Це було зумовлено популярними тоді драгоманівськими ідеями про перспективність політичної системи, за якої Україна мала б залишатися автономією у складі федеративної держави.До його партії соціалістів-федералістів належало багато представників інтелігенції та науковців, за що її часто називали «партією професорів». Це було водночас і перевагою, і недоліком в умовах популярності соціалістичних гасел.Спробувавши себе в ролі міністра (секретаря) міжнаціональних справ і розпочавши роботу з міжнародного утвердження України, Єфремов досить швидко відійшов від активної політичної боротьби в УНР, зосередившись на журналістиці та публіцистиці. Водночас не полишав лідерства в партії, яка брала участь у державному будівництві.Коли ж УНР проголосила незалежність, Сергій Єфремов мав чимало сумнівів і заявляв про велику відповідальність тих, хто її підтримав. Він і далі продовжував курс федералізму, але вже не з Петербургом, а Європою, ставши одним із передвісників європейської інтеграції України. Коли ж казав про відповідальність, то мав на увазі, ймовірно, готовність суспільства до цілковитої свободи й боротьби за неї. Коли ж українці не змогли втримати свободи, діяч ту відповідальність узяв на себе і не покинув свого, хоч і засліпленого комуністичною облудою та завойованого, але такого дорогого йому народу.

Єфремівщина — останній бастіон самостійності

Коли Україну захопили московські комуністи, Сергій Єфремов спробував їх не помічати, пішов з ними на умовну мирову і сконцентрувався на науковій діяльності в Академії наук. Долучився до роботи багатьох комісій та втримував українську науку вільною від пропагандистських догм до другої половини 20-х років, поки більшовики ще були досить слабкими. Академік вів щоденник, який демонстрував увесь абсурд тієї безглуздої комуністичної дійсності. Він опублікований сьогодні і є обов’язковим для читання всім, хто хоче зрозуміти Київ у 1920-х роках.Та в другій половині 1920-х років сам Сергій Єфремов помітив, що більшовики формують навколо нього певну систему звинувачень: «піраміду», на вершину якої поставлять його.Проти «єфремівщини» в науці та культурі писало багато більшовицьких посіпак: від урядовців і до студентів. Академік тримався і відкидав звинувачення, абсолютно не йдучи на співпрацю з окупантами, навіть коли намагалися підкупити. Адже, як він сам відповів совєцькому чиновнику, «правди писати ви не дасте, а півправди я не зможу».І тоді більшовики, заарештувавши Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського, Володимира Чехівського та ще кілька десятків просвітян і діячів УНР, які залишилися в Києві, взялися за постановний суд, що увійшов в історію як «справа Спілки визволення України». На цьому суді саме Сергія Єфремова більшовики «коронували» очільником неіснуючої протибільшовицької організації. Хоча цілком можливо, що у якійсь, досі не відомій нам формі діяч і долучався до боротьби проти окупантів. На тому суді Сергій Єфремов, хоч і під загрозою арешту дружини, підписав зізнання, але так і залишився вільним у своїх поглядах і послідовним у своїх переконаннях. Прокурори намагалися його допитувати, але він звітував про зроблене й водночас приховано кепкував зі своїх «суддів».Вирок, що призвів до заслання, а згодом і до смерті в неволі, не змінив того, що Сергій Єфремов виконав свою місію: посприяв становленню ідентичності народу та його культури, попри часто несприятливі умови. Але він до останнього ніс на своїх плечах відповідальність, яку взяв разом зі своїм народом, що на початку ХХ століття спробував стати вільним.

Ноутбуки Lеnоvо ТhіnkВооk створені для роботи. Вони легкі й компактні, як багато моделей ІdеаРаd. Але більше уваги тут приділено захисту даних, зручності клавіатури та підключенню периферії.ТhіnkВооk підходять для офісу, віддаленої роботи, частих поїздок. На них можна працювати з документами й таблицями, проводити відеозустрічі, запускати професійні програми. Серія не перевантажена корпоративними функціями, які потрібні переважно великим компаніям.

Продуктивність і мобільність

Під час роботи часто відкриті браузер, документи, таблиці, месенджери, програми для відеозв’язку. Тому пристрій має справлятися з кількома програмами одночасно. ТhіnkВооk випускаються в різних конфігураціях. Для документів, браузера й відеозустрічей підійдуть базові моделі.Потужніші версії краще взаємодіють з великими таблицями, обробкою даних і професійними програмами. Компактні моделі зручніше брати із собою, а більший екран дає більше місця для кількох вікон. Якщо лептоп часто беруть із собою, він має довго працювати без розетки, швидко підключатися до потрібної техніки та не займати багато місця разом із зарядкою.

Для малого й великого бізнесу

ТhіnkВооk можна використовувати в компаніях. Малому бізнесу потрібен універсальний ноутбук. Для великих – важливі захист даних, однакові конфігурації для працівників і зручне керування технікою.Серед переваг моделі:

достатня продуктивність для повсякденних і професійних програм;легкі, компактні варіанти для поїздок і віддаленої роботи;зручні клавіатури й екрани для тривалої роботи;додаткові функції для захисту даних.

Клавіатура, тачпад і порти для роботи 

Для тривалої роботи важливі навіть дрібниці. Зручна клавіатура полегшує набір тексту, а великий тачпад дозволяє обходитися без миші. Потрібну периферію можна підключати через вбудовані порти без зайвих перехідників.У деяких моделях передбачені збільшений екран і цифровий блок клавіатури. З ним зручніше працювати з таблицями, розрахунками, великими обсягами чисел. Підсвічування клавіш допомагає при слабкому освітленні.Для відеозустрічей використовуються вбудовані камера й мікрофони. Фізична шторка дозволяє закрити об’єктив, коли камера не потрібна. Усе це спрощує повсякденну роботу за ноутбуком.

Корпоративна безпека

На робочому пристрої можуть зберігатися документи, паролі, інші дані компанії. Для їх захисту Lеnоvо використовує комплекс технологій ТhіnkShіеld. Конкретний набір функцій залежить від моделі та конфігурації.Захист працює на кількох рівнях:Вхід у систему. Сканер відбитків пальців або камера з підтримкою Wіndоws Неllо допомагають обмежити доступ до ноута.Захист системи. ТРМ зберігає криптографічні ключі, а функції безпеки ВІОS допомагають захистити систему ще до запуску Wіndоws.Фізичний захист. Залежно від моделі можуть бути передбачені шторка вебкамери й слот для замка безпеки.Такі можливості корисні, якщо лептоп беруть у відрядження, коворкінг або працюють із ним удома. Пристрій частіше опиняється поза офісом, тому захист даних стає ще важливішим.ТhіnkВооk підійде тим, кому потрібен робочий ноутбук для офісу та поїздок. У серії є конфігурації для повсякденних завдань і складніших професійних програм. Тому модель можна підібрати під конкретну роботу.

Клеман Молен — французький ОSІNТ-аналітик і дослідник, який спеціалізується на відстеженні зон бойових дій, зокрема російсько-української війни. Тиждень поспілкувався з ним про причини нещодавніх успіхів України на фронті, реальність російської загрози для країн Європи, а також перспективи розгортання бойових дій у 2027 році.— Поговорімо про нещодавні успіхи України. Як вважаєте, чим вони зумовлені? Це нова українська тактика, виснаження Росії, нові технології чи щось інше?— Це поєднання різних факторів. Перший із них — відносна стабілізація лінії фронту у 2026 році порівняно з двома попередніми роками. Ці роки були значно складнішими для України насамперед тому, що Росія мала перевагу в живій силі та могла постійно тиснути по всій лінії фронту. Росіянам вдалося просунутися, особливо на Донбасі, і вони продовжували розвивати засоби ураження: FРV-дрони, керовані авіабомби та артилерію. Це ще більше ускладнювало українську оборону протягом кількох років. Але останнім часом, особливо у 2026 році, ситуація відносно стабілізувалася на окремих ділянках.На Донбасі все ще дуже непросто, особливо в районі Добропілля й аж до Слов’янська. Але загалом майже всюди ситуація краща, ніж була торік. І на це є різні причини.Одна з них — проблеми Росії з людським ресурсом. Їй починає бракувати людей, тому вона змушена зосереджувати новобранців переважно на Краматорському напрямку. Інші напрямки отримують менше людських ресурсів.Також з’явилася нова українська тактика із ширшим застосуванням FРV-дронів. Нині минуло майже півтора року з моменту створення Сил безпілотних систем. Це дозволило впровадити низку нових тактик ударів по російських силах. СБС присутні вздовж усієї лінії фронту та виконують завдання щодня.Це суттєво вплинуло на Росію. Також є удари в глибокому тилу по російській логістиці. Це не працює настільки ефективно на Донбасі, тому що там більше міст, де значно легше приховувати особовий склад, техніку та боєприпаси. Однак на півдні, наприклад на Запорізькому напрямку, простягаються відкриті поля, там мало міст, і росіяни мало де можуть зберігати свою техніку. Логістика на півдні сьогодні значно складніша.Зрештою, все зводиться до основних факторів:

нестачі особового складу з обох боків, але більшою мірою з російського, через що вони змушені пріоритезувати окремі напрямки;нових українських оборонних та наступальних підходів, які особливо ефективні завдяки новій тактиці застосування дронів.

— Російські карти, аналогічні до DеерStаtе, стверджують, що окупанти контролюють приблизно на 5 тисяч квадратних кілометрів більше території, ніж показують українські карти. Як думаєте, чому Росія заявляє про таку кількість території, якою фактично не володіє? Це робиться для внутрішньої аудиторії чи для того, щоб впливати на Захід і залякувати своїх противників?— Є внутрішній фактор. Росія хоче продовжувати говорити, що вона наступає, навіть якщо це не так, щоб показати людям, що вона перемагає.Що ж до зовнішнього аспекту, це менш очевидно, тому що в Європі та США ми маємо певні знання, а також українські та нейтральні джерела, які викривають російську брехню. Але є ще одна річ, про яку, на мою думку, не варто забувати — це брехня всередині самої російської армії.Якщо подивитися на населені пункти, які Росія останніми місяцями заявляє як об’єкти своїх атак, то вони розташовані значно далі, ніж показує будь-яка карта. Деякі населені пункти взагалі не перебувають поблизу лінії фронту. Йдеться про 20, іноді 25 або навіть 30 кілометрів від фронту.Наприклад, Святогірськ зараз розташований за 30–35 кілометрів від лінії фронту, а Владімір Путін заявив, що він «звільнив» це місто, що не відповідає дійсності. Там досі є цивільне населення. Там досі є військові. Там працює логістика. Це демонструє неправдивість російських джерел.— Останніми місяцями ми чуємо, що Путін може переключити свою увагу на європейські країни через патову ситуацію в Україні. Особливо гостро цю тему почали обговорювати після візиту директора ЦРУ Джона Реткліффа до Москви, який нібито попереджав росіян про неприпустимість вторгнення до європейських країн. Як ви вважаєте, чи існує зараз небезпека для Європи? — Я не бачу можливостей для російської військової інтервенції у вигляді наземного вторгнення до будь-якої європейської країни найближчими місяцями. Якщо подивитися, де зараз перебуває російська армія, де розташовані її засоби та логістика, то все це знаходиться в Україні або навколо України.Зараз вони не становлять прямої загрози для Європи. Вони ведуть кампанію саботажу, щоб підготуватися до наступного етапу, який може настати після України. Їхня діяльність за межами України спрямована на послаблення європейської підтримки.Якщо спробують щось зробити в Естонії, Латвії чи будь-якій іншій країні, вони ризикують отримати удар по Калінінграду, а захистити його лише ядерним стримуванням не зможуть. Я не думаю, що це хороша ідея, і не вважаю, що російське командування настільки легковажне. Хоча ми знаємо, що в минулому вони вже здійснювали дуже зухвалі вторгнення, як-от в Україну, маючи менш ніж 200 тисяч військових. Я не бачу ризику наземного вторгнення.Однак я вважаю, що вони проводитимуть диверсійні операції проти військової промисловості й енергетичних об’єктів, тому що сьогодні Європа стикається з певними труднощами. Наприклад, у Франції є протести через ціни на пальне, що насамперед пов’язано із ситуацією на Близькому Сході, але частково й з війною проти України. Для Росії це хороша можливість, якщо вона хоче послабити підтримку України, особливо фінансову.Сьогодні ситуація дуже складна, тому що Росія не атакує безпосередньо. Вона використовує приховані методи — диверсії. Дрони літають над країнами Балтії. Вони щодня пролітають над Молдовою. Над Румунією, іноді над Польщею.Існує ймовірність, що Росія може завдати ударів дронами чи ракетами по промислових об’єктах у Європі, які постачають Україні боєприпаси, дрони, компоненти ракет або щось інше. Я б сказав, що саме це є ризиком, але ризику російського наземного вторгнення я наразі не бачу.— Була інформація про російські військові кораблі в Середземному морі. Вони нібито мали нести дрони, які могли б запускатися по Італії, Іспанії та Франції напередодні виборів, щоб впливати на громадську думку. Як вважаєте, чи могло б це стати ефективним інструментом впливу?— Я так не думаю. Це була лише пропаганда, тому що французький президент та італійська сторона все заперечили. Російські війська в Лівії, Африканський корпус або «Вагнер» — не впевнений, хто саме там зараз присутній, — але загрози запуску дронів із Лівії по країнах Європи немає, а будь-яка спроба запускати дрони з моря буде негайно взята під приціл авіацією НАТО, а кожен танкер російського «тіньового флоту» перебуває під постійним моніторингом Альянсу.Загроза значно більша для країн Центральної та Східної Європи, тому що вони набагато ближчі до Росії. Я не бачу, який інтерес Росія могла б мати в тому, щоб бомбардувати французькі, іспанські порти чи інші об’єкти. Це лише допомогло б Україні, оскільки стало б сигналом для пробудження Європи у питаннях оборони та посилення підтримки України.— Як вважаєте, чи думають люди в Європі, що Росія не зупиниться, якщо завоює Україну? Що вона рушить далі — до Польщі, Угорщини, ще далі на Захід?— Так, це характерно для країн Центральної та Східної Європи, насамперед для держав Балтії, Фінляндії та Польщі, які безпосередньо межують із Росією. Також для Швеції, тому що острів Готланд у Балтійському морі є стратегічним пріоритетом НАТО, оскільки може стати однією з цілей російського вторгнення в найближчі роки.Зараз ці східноєвропейські країни справді вважають, що Росія становить пряму загрозу їхньому існуванню. Якщо Україна зникне, наступними будуть вони. Водночас такого відчуття сьогодні майже немає в Греції, Іспанії чи Італії, які є дуже пацифістськими суспільствами.Російська загроза там не дуже помітна. Там часто забувають, як Росія діє в Африці — у Малі, Нігері, Судані та Лівії. На південному фланзі також відбуваються процеси, хоча зазвичай говорять лише про східний фланг Європи, який перебуває під прямим тиском.Але південний фланг не менш небезпечний, тому що там є мільйони людей в Африці, які можуть бути втягнуті в ці процеси. Сьогодні війна триває в багатьох районах Сахелю. Якщо ці люди почнуть рухатися на північ, вони прибудуть до Іспанії, Італії, Туреччини, Греції.Але сьогодні, наприклад, у Франції ситуація приблизно 50 на 50. Половина людей вважає Росію загрозою, а інша половина не впевнена. Водночас більшість людей у Франції та загалом у Європі все ще підтримують Україну. Але це не означає, що вони повністю розуміють, якою саме загрозою може бути Росія.— Як ви бачите 2027 рік? Чи є шанс, що Росія погодиться на якусь домовленість з огляду на свої втрати на полі бою, українські успіхи й економічні збитки, яких Росії завдають Україна і західні санкції?— Сьогодні я не бачу завершення війни в найближчому майбутньому. Росія все ще вважає, що може перемогти, а Україна — що не може програти. Тож нині обидві держави думають, що можуть виграти війну, щось здобути чи принаймні не втратити. І вони продовжуватимуть боротьбу, а сьогодні саме Росія продовжує війну.Україна, очевидно, хоче зупинити війну через проблеми з людським ресурсом, через економіку, тому що ця війна є справжньою катастрофою з точки зору людських життів і руйнування країни. Але Росія не хоче зупинятися, тому що вважає, що може продовжувати наступ.Саме тому нинішні українські контрнаступальні та оборонні дії на Донбасі дуже важливі, адже демонструють Кремлю: добре, скільки років вам знадобиться, щоб захопити Донбас, а потім просунутися до Дніпра, Одеси та Харкова?Я б сказав, що ситуація на фронті для України значно краща, ніж була раніше. Однак тут виникає проблема російських ударів по енергетичній інфраструктурі.Нещодавні російські ракетні та дронові атаки на Київ, особливо по енергетичних об’єктах, є чимось новим. Протягом цього літа вони дуже часто атакували енергетичні цілі — понад 200 чи 250 об’єктів щомісяця. Зараз вони починають свою зимову кампанію, щоб заморозити українців, як робили це минулого року, але цього разу намагатимуться діяти масштабніше.Це також може становити небезпеку для атомних електростанцій, тому що деякі з них можуть бути відключені від електромережі та тимчасово припинити роботу. А коли потрібно буде запускати їх знову, це займе багато часу.2027 рік, імовірно, проходитиме під знаком спроб захопити Добропілля й підійти до Слов’янська. Головне питання полягає в тому, чи зможуть українці зупинити цей російський календар на Донбасі, адже їм уже вдалося зупинити його на Запоріжжі та навіть перейти до просування вперед.

Над Запоріжжям – КАБи і ракетні атаки, а під землею — швейцарський театр, найкращий барабанщик країни, бункерний театральний авангард,  DаkhаВrаkhа та сотні дітей із 16 підземних шкіл, об’єднаних в один артперформанс.

Так 1–4 жовтня у Запоріжжі пройшов GОGОLFЕSТ, визнаний ЕFFЕ Аwаrds одним із п’яти найкращих у Європі.

95% його програми відбулося в укриттях, паркінгах та бомбосховищах, завдяки чому жодну подію не скасували через повітряні тривоги. Головною сенсацією став перший у світі прецедент синхронної підземної арттрансляції, який офіційно зафіксували як новий рекорд України.

Медіаміст із паркінгу: як встановили рекорд УкраїниНаймасштабнішою подією став перформанс «Гімн життя», зрежисований Владиславом Троїцьким:Етно-хаос гурт DаkhаВrаkhа — лауреати Шевченківської премії, нещодавно нагороджені державними орденами від Президента — відіграв живий закритий сет із глибини підземного паркінгу Запоріжжя.В цей самий момент одночасно у 16 підземних школах у різних частинах міста сотні дітей розпочали синхронні 15-хвилинні хореографічні етюди. Через рух та декорації учні розповідали свої історії про страхи, війну та бачення майбутнього.Відеосигнал з усіх 16 локацій інженери наживо звели в один телеміст. Результат трансляції вивели на великі екрани у хабах «Орбіта» та «Титан», а також на спецмайданчиках міста.Представники Книги рекордів України офіційно зареєстрували подію як наймасштабніший синхронний підземний перформанс під живий концерт.«Вперше команда GОGОLFЕSТ побачила підземні школи навесні. Ми були вражені тим, як там діти продовжують вчитися, дружити й жити звичайним дитячим життям попри постійні тривоги. Запоріжжя вже зараз створює нові моделі життя під час війни. Тому ми вперше включили підземні школи до програми фестивалю. Проєкт «Гімн життя» — про майбутнє і про дітей, які будуть формувати українську ідентичність», — каже програмна директорка фестивалю Анна Басова.Хроніка підземного ТіmеСоdе: від Хортиці до АвіньйонуПрограма 4 дні досліджувала три етапи українського часу — минуле, теперішнє й майбутнє:1 жовтня (минуле): На острові Хортиця відкрили першу частину Парку Честі ритуалом «Коло пам’яті». Запоріжці висадили сад із понад 400 іменних дерев на честь полеглих воїнів. Навколо води звели коло з 13 стародавніх кам’яних стовпів. Кожен камінь символізує окремий історичний етап становлення українського воїна — від княжої та козацької доби до добровольців АТО та сучасних бригад ЗСУ. Разом вони утворюють замкнений медіапростір, який поєднує воєнну історію України в один безперервний ландшафт.2 жовтня (теперішнє): Бункери перетворилися на камерні оперні сцени. Відбулася всеукраїнська прем’єра рок-опери DаkhТrіо «Сковорода. Шевченко. Стус» (більшість композицій прозвучали вперше).Вечір завершив електронний сет від одного із найкращих барабанщиків країни SІ Рrосеss Станіслава Іващенка, адаптований під важку акустику бетонних бомбосховищ.3 жовтня (ветерани та театр): Окрім встановлення рекорду, на панелі «Ветеранська реінтеграція» цього ж дня фестиваль говорив про довіру, діалог і повернення ветеранів до цивільного життя.Влад Троїцький відкрив програму лекцією про те, як культура допомагає суспільству об’єднуватися, а учасники панелі «Ветеранська реінтеграція» обговорили театр, кіно, музику й особисті історії як спосіб скоротити дистанцію між військовими та цивільними.Театральну програму відкрила швейцарська «Ве Мy Маrgаrеt!» Мадлен Бонґар — вистава за текстами та інтерв’ю Марґеріт Дюрас, яку після 39 показів у Швейцарії та Франції вперше зіграли українською.Після чого україно-швейцарський музична колаборація представила перформанс “Lеs & Маdеlеіnе іn Моvеmеnt”. До речі, цей дует електронного тріп-хопу Леся  та перформансу Мадлен з 2022 року провів десятки благодійних виступів на підтримку України по всій Європі.4 жовтня (майбутнє): день відкрила лекція відомого запорізького музиканта, етноперкусіоніста та краєзнавця Дениса Васильєва в «Запоріжжя, якого ми не знаємо», який популяризує тулумбаси як сучасний звуковий маркер міста.Говорили про етнокультурну та історичну ідентичність краю, переосмислення минулого через козацькі тулумбаси й власне звучання прифронтового Запоріжжя.Фестиваль завершив музичний перформанс київського фольклорного гурту «Вільце». Учасниці принципово не використовують сучасних аранжувань: їздять в етнографічні експедиції, переймають манеру співу від сільських співачок і працюють з архівними записами фольклористів, щоб відтворити оригінальне багатоголосся.«Чому ми обрали Запоріжжя? На карті воно виглядає як лінія фронту, де немає ні життя, ні людей, а партнерства будувати небезпечно. Ми постійно чуємо це від українців із західних регіонів, не кажучи про іноземців. Але це не так. Запоріжжя перше в Україні знайшло рішення для підземних шкіл, відкрило підземні садочки, перебудовує підприємства й культурні простори. Це приклад для інших міст і навіть для столиці: адаптуватися можна й потрібно, щоб життя не зупинялося.Коли фронт за 30 кілометрів, культура може здаватися другорядною. Але саме в таких містах особливо важливо залишати простір для мистецтва, освіти, пам’яті й діалогу. Бо культура — це не розвага на час, коли все інше вже налагоджено. Це те, що допомагає місту залишатися містом, людям — залишатися спільнотою, а дітям — бачити своє майбутнє не лише крізь війну», — каже програмна директорка GОGОLFЕSТ Анна Басова.  

У молодому видавництві rеdundаnt рrеss вийшла невеличка збірка з десятьох есеїв видатного англійського письменника, мислителя, журналіста та християнського апологета Ґілберта Кіта Честертона (1874–1936) під загальною назвою «Фрагменти соціальних коментарів» зі вступним словом Анастасії Тарасової. Думки католицького мислителя Честертона настільки впливові навіть у наш час, що відомий сучасний філософ Славой Жижек, один із найпалкіших інтелектуальних шанувальників Честертона в сучасному лівому та психоаналітичному дискурсі, присвятив розбору ідей письменника окрему велику статтю під назвою «Від Йова до Христа: прочитання Честертона через апостола Павла». Аналізуючи Честертонову книгу «Ортодоксія», Жижек звертає увагу на найвищий, на його думку, парадокс, який помітив англієць. У момент розп’яття, коли Христос вигукує: «Боже мій, чому Ти мене покинув?», — сам Бог на мить стає атеїстом. Для Жижека цей честертонівський парадокс є прагматичним парадоксом того, що християнство — єдина релігія, яка містить у собі радикальний матеріалізм або так званий християнський атеїзм. Але це роздуми для окремого тексту, а поки я коротко пройдуся декількома з його есеїв, які щойно стали доступні українському читачеві.
Головна ідея тексту «Чому відродження філософії» (1928): найкраща причина для відродження філософії полягає в тому, що якщо людина не переймається формуванням власного усвідомленого світогляду, то з нею відбудуться жахливі речі. А саме — вона стане «практичною», почне «сліпо» вірити в «прогрес», працювати над «ефективністю» та довіриться еволюції. Міцний філософський фундамент є оберегом від ударів сліпої дурості, віри у випадковість долі, тваринних інстинктів, вічного безглуздого блукання життєвими стежками. Внутрішня опора, яку дає філософія, діє на противагу набору модних гасел, штампів, чужих несформованих думок, які в сучасному суспільстві використовуються як сурогат, дешеві замінники мислення замість справжнього мислення.
«Філософія — не більше, ніж сукупність думок, що були обдумані. Ми знаходимося під впливом або обдуманих думок, або необдуманих» (Честертон, «Чому відродження філософії?»)
У есеї «Про людину як спадкоємицю усіх віків» (1933) ідеться про те, що сучасна людина насправді є «спадкоємицею всього земного». То чому ж вона тоді поводиться так легковажно? Чому відірвана від минулого і не відвідує свої «історичні володіння», змушена задовольнятися лише майбутнім? Вона не зацікавлена в тому, щоб спускатися хоч у печери первісних людей, хоч у катакомби перших християн. «Вона більше довіряє не актуальним написам на гробових плитах, а модерним підручникам». Натомість задовольняється поверхневими та часто брехливими звітами сучасних «експертів». Головна думка Честертона полягає в тому, що той, хто відмовляється від історичного спадку заради сліпої віри в майбутнє, є марнотратом. На думку мислителя, людський розум сягає своєї найбільшої величі та ширини лише тоді, коли відчуває свою спорідненість з усім людством, пов’язуючи себе навіть із найдавнішими та найпримітивнішими епохами.
«Бути відрізаним від минулого і змушеним задовольнятися лише майбутнім, — це все одно, що бути несправедливо позбавленим свого спадку; й більш несправедливо було б лише радіти тому, що маєш, без змоги навіть дізнатися, що саме ти втратив» (Честертон, «Про людину як спадкоємицю усіх віків»)
Честертон також міркує про деяких сучасних письменників (романістів) та інститут сім’ї. Його інвектива спрямована на модних у його часи авторів (як-от Джордж Бернард Шоу чи Герберт Веллс), які таврували сім’ю як «задушливу клітку». Головний аргумент Честертона б’є в саму суть: сучасні письменники вважають сім’ю замалою для людини, тоді як насправді вона завелика для їхнього вузького інтелекту.
«Три типи людей» (1910) за Честертоном: народ, поети, професори/інтелектуали. Народ — а це більшість — тримає на собі світ завдяки здоровому глузду й чесній праці, але не вміє красномовно висловлюватися. Поети — тягар для своїх родин, але несуть благословення світу, бо здатні геніально озвучити приховані почуття звичайної людини. Натомість професори («інтелектуали») є справжнім прокляттям і лихом для суспільства через свою гординю, егоїзм, відірваність від справжнього життя.
«Життя відбувається не десь там, а десь тут. А ще це знов і знов нагадує, що життя за своєю природою по-справжньому захоплює і стимулює, лиш якщо протікає всупереч очікуванням» (Честертон, «Про деяких сучасних письменників та інститут сім’ї»)
В есеї «Лікарська помилка» (1910) Ґілберт Честертон наголошує: головна хиба сучасних політиків і реформаторів полягає в намаганні вилікувати суспільні хвороби (як-от кризу сім’ї чи бідність) до того, як вони визначать сам ідеал здорового суспільства. Якщо у звичайній медицині лікар точно знає, як виглядає здорове тіло, то соціальні «лікарі» пропонують радикальні ліки навпомацки, плутаючи діагностику з лікуванням і часто намагаючись знищити пацієнта замість його зцілити. Автор наголошує, що неможливо перебудувати світ, не маючи чіткого і незмінного уявлення про те, яким саме має бути людське щастя. Будь-який сучасний прогрес без фіксованого ідеалу перетворюється на сліпе й небезпечне блукання.
«А тепер — про найгіршу з усіх помилок, породжених фізіологічними метаформами: про практику вичерпно описувати соціальні хвороби й пропонувати соціальні засоби» (Честертон, «Одна лікарська помилка»)
Есе «Шлюб і його сучасний глузд» (1932) розвиває ідею, що шлюб не є інструментом досягнення індивідуального комфорту. Скоріш це вища форма життєвої пригоди. Йому притаманна постійна криза, яку двоє абсолютно несумісних за своєю природою людей — чоловік і жінка — свідомо зобов’язуються подолати. За Честертоном, «сучасний глузд» шлюбу полягає у відвазі прийняти виклик Іншого і зберегти малу фортецю свободи в хаотичному й мінливому світі. Бо шлюб, пише він, — це останній бастіон людської свободи й приватності, здатний захистити особистість від тотального контролю з боку держави чи капіталістичного ринку.
«Я бачив безліч охочих посперечатися про шлюб — іноді з палкою критикою, іноді зі стриманим заступництвом, та я жодного разу не чув, щоб хтось із них почав з прояснення, а що ж таке шлюб» (Честертон, «Шлюб і його сучасний глузд»)
Це не всі тексти Честертона, які ви можете прочитати в цій книзі. Далі ще актуальніше і цікавіше. Власне, я вважаю Честертона майстром парадоксів, які виводять нас із нашого комфортного інтелектуального середовища в ситуацію, де нам потрібно мислити, і то мислити критично. Честертон постійно використовував парадокси у своїх текстах. Вони були для нього не просто дотепними фігурами мови чи літературними прийомами, а найвищим інструментом тверезого здорового глузду та практичного пізнання істини. Попри все, світ, у якому ми живемо, є парадоксальним, тому лінійний, сухий раціоналізм не здатен його осягнути. Честертон протистояв «єресям» свого часу (детермінізму, матеріалізму, фаталізму) і використовував парадокс здорового глузду на захист віри, свободи та традиції. Для Честертона парадокс — це істина, яку поставили з ніг на голову, щоб на неї звернули увагу. Він вважав, що божевільний не той, хто втратив логіку, а той, хто втратив усе, крім логіки. Парадокси Честертона повертають людині здатність дивуватися очевидним речам, вириваючи її з лещат інтелектуальних догм і скеровуючи до практичної, життєвої мудрості.

Росія застосує ядерну зброю, якщо НАТО спробує влаштувати блокаду в Калінінграді. Відверте попередження пролунало від Кремля минулого тижня. Насправді це порожня погроза на тлі вигаданої небезпеки. Ядерний блеф Росії вже затерся від надмірного використання, а НАТО не збирається нікого блокувати.
Але емоційні випади все ж сигналізують дещо важливе: чутливе ставлення Росії до Калінінграда. Північна половина колишньої німецької території Східної Пруссії є останнім великим трофеєм Кремля з радянської перемоги над Гітлером 1945 року. Як більшість трофеїв, зблизька він не такий уже й вражаючий. Калінінград — це штучне утворення: від самої назви (на честь військового злочинця Михайла Калініна) до населення (завезеного після етнічних чисток) і південного кордону (грубої прямої лінії, подібної до тих, якими європейські колоністи ділили африканські країни).
Зараз контроль Москви над цим ексклавом — російським острівцем, затиснутим між Польщею й Литвою — стає дедалі слабшим. Не тому, що хтось може відрізати і без того ненадійні повітряні, морські й наземні шляхи постачання, а через цілком реальну, корумповану, авторитарну і некомпетентну систему управління Росії. Через цю слабкість російської системи, на тлі витрат на катастрофічну війну в Україні, утримання Калінінграда стає нежиттєздатним: в економічному, соціальному, демографічному й політичному планах.
Зовнішні коментатори здебільшого не враховують цього, зображуючи Калінінград оплотом для погроз Росії своїм сусідам. Насправді все навпаки — це найбільш стратегічно вразлива територія Росії: «ахіллесова п’ята».
Мій новий «мозковий центр» — Балтійський центр міжнародної безпеки (ВІSС) — запустив масштабний дослідницький проєкт «Калінінград 2050». Сама назва наводить на запитання: чи справді ви вірите, що до середини століття Калінінград все ще буде під владою Москви? Це видається дедалі менш імовірним.
Цього тижня ВІSС збере 20 експертів для проведення кризових симуляцій, щоб розглянути варіанти, як може розвалитися режим у Кремлі та як сусідні країни могли б, будуть і повинні реагувати. Причини поки що вигадані. Але екологічна катастрофа, збій у постачанні палива або надзвичайна ситуація у сфері охорони здоров’я, подібна до тієї, що зараз спалахнула в Сибіру, — усе це цілком реалістичні перспективи за нинішнього розхитаного стану Росії. Можновладцям доведеться реагувати на потік біженців, забруднення довкілля і гуманітарні потреби, що виникнуть у результаті.
Ми не знаємо, якими будуть наслідки: як і у випадку з військовими іграми-симуляціями, мета цих проєкцій — перевірити, як розвиваються різні сценарії. Ми сподіваємося, що висновки стануть у нагоді тим, хто стикається з такими дилемами в реальному житті.
Наступним етапом буде книжка «Хитка фортеця» (Frаgіlе Fоrtrеss), яка вийде друком цього року. Під редакцією британського експерта з питань Росії Крістофера Пітерса й за участі місцевих та іноземних фахівців у ній розглядаються такі теми, як політика пам’яті, економічні слабкості, внутрішні репресії і громадська думка. Головне послання: Калінінград виживає лише завдяки економічним субсидіям і політичній підтримці Москви.
Актуальніших заходів годі шукати. Поки Кремль розводиться про загрозу з боку НАТО, у соціальних мережах ширяться панічні новини про нібито російські плани вторгнення з Калінінграда: публікуються карти з жирними червоними стрілками вздовж Сувальського коридору, що з’єднує Польщу й Литву. Як показано у військовому розділі «Хиткої фортеці», за нинішніх (або ймовірних) умов це неможливо. У Калінінграді в росіян майже не залишилося сухопутних військ: усі відправили до України. Російські повітряні сили там також не мають укріплених аеродромів й ангарів, необхідних для справжньої війни. НАТО, особливо після вступу Швеції й Фінляндії в альянс, має перевагу на суші, на морі й у повітрі: це підкреслюють нещодавні розвідувальні навчання в регіоні.
Тобто ядерні гучні заяви не мають сенсу. Ніхто не загрожує Калінінграду. Питання полягає тільки в тому, коли Кремль його втратить.

«Козаку» було лише 17 років, коли він пішов на війну в 2014-му.
Брав участь у подіях Майдану в Дніпрі, вибивав «тітушок» з облдержадміністрації.
Після того вирішив воювати. Обрав «Правий сектор», бо в інші підрозділи через юний вік не брали. Там познайомився з чудовими хлопцями, й закрутилося: навчання, тренування, перші поїздки на війну. Спочатку займався евакуацією поранених, а трохи згодом уже як піхотинець пішов на позиції — з мінометом, гранатометом…
— Страх, звісно, був, — згадує боєць. — Часто виринали думки, що я молодий, мої однолітки-друзі вчаться, проживають найкращі роки, а я наймолодший з дорослими дядьками воюю. Коли побачив першого пораненого, зрозумів, що все серйозно, це може трапитися і зі мною. Після першого бойового виходу повернувся до пункту дислокації й думаю: так спати хочеться, прокинуся, підійду до хлопців, скажу, що мені страшно і що я поїхав додому… Але так вийшло, що проспав майже добу. Мене розбудили й сказали збиратися на позицію. А перед самим виходом я ж не міг сказати хлопцям, що мені страшно. Так і поборов страх.
Перший бій був у Авдіївці, біля промзони. Там у лісі бійці викопали позиції. Вони ще були не повністю підготовлені. Шестеро людей ледве поміщалися в окопі. Коли почався обстріл з мінометів і автоматів, бійці почали падати в окопі просто один на одного, й «Козак» опинився з самого верху, врівень із землею:
— Було дуже страшно, що зачепить. Але все обійшлося, слава Богу. Я зрозумів, що можна працювати й виживати.
Служив в АТО та ООС до 2019 року, коли з фронту вивели всіх добровольців. І хоч керівництво країни тоді було налаштоване на перемовини, хлопці розуміли, що зброю до рук їм іще взяти доведеться. За пів року до початку повномасштабного вторгнення «Козак» з побратимами почали готуватися. Зустрічалися, обговорювали, як діяти, коли все почнеться.
— У сучасній історії це перша така війна. Ми не розуміли, як вона почнеться, що відбуватиметься. У нас були рації на випадок зникнення мобільного зв’язку. Узгодили, де зустрічаємося і що беремо з собою, який план дій…
Було трохи лячно від нерозуміння масштабів, але бойовий дух мали високий! Ми були готові битися врукопашну за свою землю і за свої переконання.
Фото: 253 ОШП Арей
Тому 24 лютого у мене навіть речі були вже зібрані. Я повернувся о другій ночі додому, ми тоді гуляли. Ліг спати. Але спочатку один побратим подзвонив і сказав, що почалася війна. Я спросоння не повірив. Потім другий подзвонив. Ну, дві людини не можуть помилятися. Вмикаю телевізор і бачу, що все бомблять. Узяв речі, зброю, сказав батькам і поїхав.
Батьки «Козака», звісно, хвилювалися. Але розуміли, що іншого варіанту не буде. Вони навіть знали всіх побратимів сина.
У полк «Арей» «Козак» потрапив у березні 2026 року. До того чотири роки провоював в одному добровольчому підрозділі неофіційно, навіть не будучи зареєстрованим як військовий і не отримуючи зарплатні. Але в один прекрасний момент «Козака» мобілізували вже офіційно й відправили в одну з бригад. Там він пробув лише десять днів і перейшов (через СЗЧ) в «Арей».
— З хлопцями з «Арея» ми воювали, будучи прикомандировані до них як добробат, — пояснює. — Я знав, як в «Ареї» ставляться до людей і як воюють, який тут підхід до планування бойових дій і операцій. Краще воювати зі своїми, ніж з незнайомими людьми. «Арей» формувався на основі Української добровольчої армії. Командири — вихідці з УДА. Тому я так вирішив. За ці роки війни побачити довелося багато: і розбивали ворога дуже сильно, і втрати були…
Зараз «Козак» — виконувач обов’язків командира взводу БПЛА. Має багато роботи, пов’язаної з роботизацією підрозділу. Хай краще залізо виконує ризиковані задачі, бо кожне життя важливе, каже він. Вважає, що «Арей» досить якісно розвивається в цьому напрямку, й це зменшує втрати. Адже технології часто дозволяють не вступати у прямий контакт з ворогом, виявляють його далеко від наших позицій і ліквідовують. Звісно, за участі майстерних пілотів.
Якось «Козак» повернувся додому у відпустку й зрозумів, що практично не має спільних тем з однолітками, які не воюють. Це не надто його засмутило чи образило. Просто для кожного свій час:
— Воювати будуть усі. Від війни не втечеш. Комусь треба трохи більше часу, щоб зібратися… Я не засуджую людей. Що для мене перемога? Зберегти якомога більше людей і завершити активну фазу війни. Можна навіть на теперішній лінії розмежування. Головне, щоб перестали гинути люди — цивільні, військові, діти…
«Козак» щодня, за можливості, намагається дзвонити батькам, щоб не хвилювалися. На запитання, чи зможе колись пробачити росіянам, відповідає однозначно: «Ні».
— Скільки в мене друзів загинули, залишилися з інвалідністю. Це неможливо пробачити. Дуже багато крові пролилося, — каже він.

Можливо, Ангели з книги Об’явлення вже почали сурмити, а ми думаємо, що це знову сигнали повітряної тривоги?
Я прийшов до баптистської церкви у вісімнадцять, надворі були дев’яності роки. Від суцільного хаосу браття та сестри ховалися в Домі молитви. Ми із зацікавленістю читали книгу Об’явлення Івана Богослова. Читали про сім звуків сурми, про видіння граду та вогню, змішаних із кров’ю, вогненної гори, що падає в море, про зірку Полин, про сарану, війну та кінець усього. Не буду переказувати — прочитаєте, якщо вважаєте за потрібне.
Дев’яності закінчилися, почалися дешеві кредити, подорожі до Єгипту та офісна праця, й книга Об’явлення стала вже не такою актуальною. Але з тих часів у мене залишилися роздуми про те, як жили люди під час сурмління труб Об’явлення, та глибоке, непоборне очікування, що суцільний хаос іще повернеться.
Тому зараз, серед постійних сигналів повітряної тривоги та вибухів, я знову згадую про сурми Об’явлення. Ми живемо серед звуків небесного попередження, серед майже біблійного знамення: «крові, вогню та куряви диму». Серед усього цього ми живемо, обороняємо країну, працюємо та замовляємо велике капучино. При цьому нам важко, нам страшно. Ніколи не забуду, як у 2022 році під час повітряної тривоги на київському вокзалі мати питала сина: «Тобі темно, тобі страшно?» Тоді я легко міг би відповісти замість хлопчика: «Так, мені темно. Так, мені страшно».
Я продовжую жити під звуки сурми, але є нюанс… Моє богослов’я стало до біса міцним. Я вже не бачу сенсу ховатися в церкві від жаху та невизначеності. Я виходжу з неї, щоб жити під сурмління повітряної тривоги, тому що вірю: зло тріумфує… та програє. У книзі Об’явлення звуки сурми — не звістка про кінець світу, а ствердження, що зло не матиме останнього слова. Сурма Об’явлення звучить на кінець панування зла та на руйнування ілюзії, що існування російської (вавилонської, римської — можна продовжити список) імперії триватиме вічно. Не буде. Тримаймося, любі, бо якщо янголи сурмлять, значить, небо за нас. Тримаймося, відбій буде.

У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» говоримо про українську музику як інструмент культурної дипломатії та про те, як представляти Україну світові через культуру.Гість випуску — етномузиколог і піаніст Тарас Філенко, співавтор книжки «Світ Миколи Лисенка». За останній рік він побував майже у 20 країнах, де презентував українську музику, історію та культуру й налагоджував співпрацю з місцевими музикантами, митцями, дипломатами та університетами.У розмові:

як представляти українську культуру різним аудиторіям у світі;чому українську музику важливо показувати в контексті світової культури;як російська пропаганда працює в країнах Африки, Азії та Латинської Америки;яку роль у культурній дипломатії відіграють українські посольства, молодь та місцеві культурні інституції;про книжку «Світ Миколи Лисенка», архівні джерела та необхідність перекладати українські культурні дослідження іншими мовами.

Однією з важливих тенденцій сучасної культури є повернення інтересу до аналогових практик. Водночас із масовою ШІзацією нашого життя дедалі більше уваги починають привертати доцифрові артефакти: паперові книжки, плівкові фотоапарати, вінілові платівки тощо. Частково це своєрідний протест проти стрімкого цифрового прогресу, а крім того, ще й переоцінка того, що було раніше, — бо ж у часи, коли зустрічі й навчання онлайн стали нормою, починаєш зовсім інакше дивитися на офлайн і його привілеї.
На початку року Тиждень писав про те, як розвиток мистецтва на основі ШІ посприяв відродженню аналогових носіїв інформації. За даними Американської асоціації звукозаписної індустрії, продажі вінілових платівок тепер такі ж високі, як і наприкінці 1980-х. Так у 2024 році продажі в Америці зросли на 7% — до 1,4 млрд доларів, або 44 млн платівок. Вони стали колекційними предметами і, особливо для зумерів, доказом відданості фанатів артистам. Касетні магнітофони також набирають обертів. У Великобританії в першому кварталі 2025 року продажі касет зросли більш ніж на 200% порівняно з аналогічним періодом 2024 року.
У серпні ВВС писало про те, що, за словами продавців платівок, саме молодь сприяє відродженню традиційних вінілових платівок. У статті названо кілька причин: бажання потримати фізичний об’єкт у руках замість стримінгу; ностальгія за тим, що було у батьків; прагнення підтримати музикантів; бажання бути іншими.
Подібно до вінілу, паперові книжки теж перетворюються на естетичний об’єкт, стаючи символічним продуктом, що набуває нової соціальної цінності. Водночас таке ставлення до книжки змушує і видавців дбайливіше ставитися до оформлення та матеріалів, щоб паперовий об’єкт не програв цифровому.
Іншою ознакою сучасності стає популярність плівкових фотоапаратів. Вони, за влучним формулюванням ВВС, сповільнюють тебе, але роблять більш присутнім у реальності. І це при тому, що у більшості є смартфони, які роблять доволі якісні фото, але відчуття присутності вони не забезпечують. Цікаво, що компанії, які нещодавно почали випускати плівкові фотоапарати, орієнтувалися на вік 18–35, але згодом з’ясували, що їхню продукцію купують професійні фотографи та музиканти, бо плівка стала модною. Так зовсім нещодавно співак Гаррі Стайлз заборонив користуватися телефонами на своєму концерті в Манчестері, натомість роздавши глядачам одноразові камери. Хоча якість отриманих знімків викликала в мережі хвилю жартівливих коментарів, втім, це чітке свідчення того, що плівка стає дедалі популярнішою.
Згідно з дослідженням аналітичної компанії Соgnіtіvе Маrkеt Rеsеаrсh, очікується, що до 2030 року ринкова вартість плівкових фотоапаратів досягне понад 303 млн фунтів стерлінгів, порівняно з 223 млн фунтів стерлінгів у 2023 році.
У публікації ВВС наведено кілька пояснень такої популярності у форматі прямої мови: «У цьому є певна романтика, ностальгія»; «Ти ніби робиш крок назад і трохи сповільнюєш темп. Сьогодні все відбувається миттєво, а коли маєш лише 36 кадрів [на плівці], то приймаєш свідомі рішення»; «З плівкою просто цікавіше. І хоч би як я обробляв чи змінював цифрові знімки, плівка все одно краща. Якщо хочеш навчитися користуватися камерою, треба знімати на плівку. Кожен може мати хист до фотографії, але щоб передати емоції, потрібна саме плівка»; «Це додає унікальності»; «Коли знімаєш на плівку, то згодом не думаєш: “О, це поганий знімок”, а згадуєш: “Пам’ятаєш той момент?”».
Клінічна психологиня Одрі Тан так пояснює цей інтерес до плівкових фотоапаратів: «Це діяльність, що вимагає усвідомленості. Це може бути чудовим проявом творчості — ця фотографія є вашим вибором, вашим ракурсом, вашою концепцією — і, зрештою, вашою. Це відчуття приналежності може підсилити нашу самооцінку. Ми також можемо впливати на емоції інших за допомогою фотографій, якими ділимося — наприклад, радісні знімки усміхнених людей часто змушують інших посміхатися, а фотографії милих тварин можуть пробудити в нас інстинкт піклування; фотографії можуть мати надзвичайно сильну силу».
Ще одним символом сьогодення стають провідні навушники: дедалі більше знаменитостей обирають їх, а не безпровідні ґаджети. СNN так коментує цю тенденцію. Відколи у 2016 році Аррlе випустила іРhоnе 7 без роз’єму для навушників, багато інших виробників телефонів також відмовилися від цього порту. За даними Futurе Маrkеtіng Іnsіght, у 2025 році на бездротові навушники припадало 66% продажів, тоді як на дротові — 34%. Однак прихильники дротових моделей вказують на низку переваг: від простоти використання до безпеки. На відміну від своїх Вluеtооth-аналогів, дротові навушники неможливо зламати, тому вони вважаються безпечнішими для ведення конфіденційних розмов. Водночас ця ностальгія свідчить про глибше прагнення, що лежить в основі не лише відродження популярності дротових навушників, а й настроїв цілого покоління: бажання жити більш «офлайн-життям». Так званий «аналоговий стиль життя» — зосередженість на відчутних, матеріальних способах виконання повсякденних справ і пошуку розваг у світі, де дедалі більше домінує штучний інтелект, — стає дедалі популярнішим явищем серед міленіалів і представників покоління Z.
Дедалі більше людей прагнуть обмежити використання цифрових технологій, навіть якщо не готові відмовитися від них повністю. Зараз навколо так багато ШІ і багато речей, які стали цифровими, а тому вони більше не здаються людям справжніми. Через це виникає потреба мати фізичний контакт із речами. І найцікавіше, що часто це ностальгія за тим, що було популярним на початку 1990-х, а тому відомо молоді хіба що з фільмів. Звісно, аналогова культура — поки що відносно невеликий ринок. Так вінілові платівки становлять лише 8% доходів американської музики, а Коdаk продає більше плівки, але їй ще далеко до повернення свого розквіту. Втім, прихильники аналогової техніки стають законодавцями моди, змушуючи цифровий ринок адаптуватися.

Петрос — одна із найкрасивіших гір українських Карпат, але завдяки особливому рельєфу, піднятися на неї не завжди легко. Коли івано-франківська підприємиця Наталка Найда разом із друзями — митцями Наталкою та Яремою Стециками — обирала назву для свого простору та організації, то зупинилися саме на цій. До того ж з румунської «петрос» перекладається як «камінь». І це, здається, той випадок, коли назва якнайвлучніше передає дух простору й організації.

«Люди вилазять з густішого»

До повномасштабної війни Наталка Найда активно займалася бізнесом, мала власне швейне виробництво в Івано-Франківську, а її продукція підкорювала іноземні ринки. З початком повномасштабної війни на повну включилася у волонтерство. «Оскільки у мене було швейне виробництво, то ми спершу розробили і шили спальники для військових. Для цього шукали гроші закордоном. Далі — вогнетривку форму для авіації. Дуже довго у нас був цей проєкт», — розповідає Тижню.Світлина Юрка Стецика у просторі «Ветераницивільні Петрос». Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Біля однієї зі стін простору «Ветераницивільні Петрос», розташованого на території колишнього івано-франківського підприємства «Промприлад», стоїть світлина юнака у військовій формі із «калашем» у руках. Це Юрко Стецик — старший син Наталки та Яреми Стециків. «Наша наглядова рада. Він за нами наглядає», — каже Наталка Найда. Історія Юрка Стецика нерозривно пов’язана із «Петросом». До початку повномасштабної війни хлопець працював на виробництві Наталки Найди і пішов на війну звідти у перший же день. 28 грудня 2022 року молодший лейтенант Юрко Стецик прийняв свій останній бій.«У січні чи лютому 2023 року мати Юрка, Наталка Стецик, знайшла у його блокноті напис виведений його рукою: “Люди вилазять з густішого”. Ми з його батьками вирішили зробити собі футболки із цим відсканованим написом, — розповідає Наталка Найда. — Спершу зробили партію для себе, щоб таким чином нести пам’ять про Юрка, але люди захотіли це купувати. Тож ми порадилися і вирішили, що будемо продавати».Продаж одразу відбувався з благодійною метою. Оскільки був запит з лікарень на адаптивний одяг для поранених військових, то за одну куплену футболку, виробництво Наталки Найди шило один комплект адаптивного одягу для поранених. Так вона почала відвідувати лікарні, спілкуватися із пораненими військовими.Наталка Найда у просторі «Ветераницивільні Петрос». Фото: Ольги Ворожбит«Треба розуміти, що тоді я теж уперше потрапила в лікарню, опинилася в кімнаті, де було багато молодих хлопців без кінцівок, і це було надзвичайно складно», — зізнається Наталка Найда. Для неї важливо, аби одяг, який шиє її виробництво, був зручним та якісним. А оскільки, з огляду на види поранень та способи лікування, часто потрібно було тестувати різні моделі, обирати кращі та зручніші, то врешті між нею та хлопцями і дівчатами у лікарнях зародилася добра дружба. «Я зрозуміла, що дехто із них уже місяці або й рік у лікарні, а якщо це не госпіталь на зразок Unbrоkеn чи Suреrhumаns, то там небагато розваг. А лікарня насправді — це точка входу в цивільне життя для військових після поранення. Тож я подумала, що це той момент, коли ми можемо наводити певні місточки і довіру між людьми, які повертаються з війни, і цивільними», — розповідає Наталка Найда.

Святий четвер

Звідтоді Наталка Найда та її друзі почали приїжджати до лікарень уже з майстерками. Напрямки були різні: наприклад, обробка шкіри, 3D-моделювання: «Тож ми запустили таку історію: щочетверга (ми називали його “святий четвер”) ми приїжджаємо в лікарню, збираємо хлопців і щось робимо. Нам для цього там виділили кімнату. Спочатку було дуже складно, бо медики ставилися до цього скептично. Було таке відчуття, що от, “ми тут рятуємо життя, а ви можете нашкодити”». Військові ж про ці зустрічі згадують як про перші приємні емоції після поранень. В один із таких четвергів з’явилася також і стрільба з лука. Передувала цьому знову вервечка випадковостей, але, як зауважила сама Наталка на початку нашої розмови, «нічого випадкового не буває».Тренування біля лікарні в Івано-Франківську. Фото Наталки НайдиНа початку повномасштабного вторгнення з Харкова до Івано-Франківська переїхала Катерина Дубровіна — срібна призерка Олімпіади 2000 року у Сіднеї. Саме завдяки їй в Івано-Франківську з’явилася стрільба з олімпійського лука. Катерина почала активно розвивати цей спорт на базі однієї із франківських шкіл олімпійського резерву. Якось, проїжджаючи повз стадіон, Наталка Найда побачила спортсменку під час тренування. Познайомившись із Катериною, почала ходити до неї на тренування. «Під час одного із таких тренувань, я кажу: “Катю, я мушу йти, бо мені треба відвезти в лікарню адаптивний одяг”. І потім, я не пам’ятаю вже, хто це сказав: вона каже у всіх інтерв’ю, що я, я кажу, що вона… Ми вирішили спробувати постріляти з лука в лікарні: привезти щит, луки і спробувати витягувати хлопців у рамках наших четвергів на такі тренування. Отак ми й почали», — згадує Наталка.Катерина Дубровіна під час змагань, які «Петрос» проводив на Дніпропетровщині у вересні 2026 року. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Заняття відбувалися щочетверга у лікарні або, за гарної погоди — на вулиці. Окрім самої стрільби, волонтери брали з собою смаколики, і щочетвергові зустрічі стали часом, на який військові, що перебували на лікуванні, чекали з нетерпінням. Тепер, уже маючи кількарічний досвід роботи з ветеранами, які перебувають на лікуванні, Наталка Найда каже, що насправді саме лікарні є найкращою точкою, аби залучати ветеранів до спорту. Адже пізніше, коли вони повертаються додому після лікування, це часто складніше. Дехто може не виходити з дому, а спорт стає приводом як для добрих емоцій, так і для кращого відновлення.

Ветераницивільні

«Промприлад» — одне із найбільших івано-франківських підприємство часів СРСР. Втім, історія виробничих потужностей, розташованих саме у цьому місці, має понад сторічну історію. Нині ж це ревіталізований комплекс. Простір «Петрос» сусідить тут із кав’ярнями, книгарнею, офісами, мистецькими просторами, де часто відбуваються концерти та інші масові події.Наталка Найда під час проведення змагань на Дніпропетровщині у вересні 2026 року. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Коли тут іще не було цього простору, відвідуючи ветеранів у лікарні, Наталка одного разу вирішила привезти їх на такий концерт. «Лікування у нас проходять хлопці з Півдня, Сходу, Півночі України. І я пам’ятаю, як вони реагували на “Промприлад”. Це такий направду космічний об’єкт в плані архітектури та якоїсь новизни. Він — про відчуття, що майбутнє існує… До того ж тут усе доступне. Всюди можна заїхати на кріслі колісному, вбиральні інклюзивні. Тож я подумала, що класно було би вивозити їх сюди раз на якийсь період», — каже волонтерка.Окрім того, таке спілкування, на її думку, впливає і на цивільних людей. «Тоді я зрозуміла: те, що ми приїжджаємо в лікарні, класно, але в поранених хлопців не відбувається ніякої взаємодії з цивільними, і так само її нема у цивільних», — розповідає Наталка. А саме така взаємодія, на її думку, закладає фундамент довіри у суспільстві між людьми, і цю довіру треба вибудовувати. «З мого досвіду, люди самі по собі просто так не можуть зібратися, а от через якусь спільну дію — тренування, майстерки — починають спілкуватися, взаємодіяти, дружити, краще розуміти одне одного», — вважає вона.Саме тоді й виникла ідея простору «Петрос» на «Промприладі»: «Ми свідомо не називали це ветеранським простором. Це простір взаємодії військових, ветеранів і цивільних. Ми зрозуміли, що нам потрібно будувати цю довіру і давати людям місця де вони можуть взаємодіяти. Адже насправді цивільні не надто охочі їздити в лікарні, і не завжди хлопців можна привезти сюди».Інклюзивний спортивний зал «Бійцівського клубу» простору «Ветераницивільні Петрос». Фото Ольги ВорожбитЗ часу заснування простору минуло вже понад два роки. Нині тут є постійні зустрічі, як-от вівторкові майстерки, коли ветеранів, що перебувають на лікуванні у госпіталі, привозять до «Петроса». Діє також «Бійцівський клуб» — інклюзивний спортивний зал із усім необхідним, де можуть тренуватися як ветерани, так і цивільні. А в просторі відбуваються найрізноманітніші події. Основна вимога — аби вони були про співдію ветеранів, військових і цивільних.

«Х10»

Іван Роман долучився до війська ще у 2014 році. Уродженець Миколаєва, він обрав для служби 79-ту Таврійську бригаду. До неї ж повернувся й у 2022-му, після початку повномасштабного вторгнення.21 січня 2024 року російський дрон влучив в автівку, у якій перебував військовий. Унаслідок удару Іван втратив руку та ногу, а також майже повністю втратив зір. З ветераном Іваном Романом ми розмовляємо у Львові у приміщенні інклюзивного стрілецького клубу з лука «Х10», який вони з дружиною Ларисою Василюк відкрили у місті на початку цього року.Іван Роман і Лариса Василюк під час тренування в інклюзивному клубі «Х10» у Львові. Фото Ольги ВорожбитІван почав стріляти з лука, коли ще лікувався у лікарні Івано-Франківська, саме завдяки ініціативі Наталки Найди та Катерини Дубровіної. «Хлопці кажуть: “Поїхали з нами, познайомимо тебе з нашими дівчатами. Поспілкуємось, кави попий”. А вони приїжджали зі смаколиками та кавою. А я так собі думаю, що стрільба з лука — це добре. Я хотів би спробувати, але як? Щонайменше треба дві руки», — розповідає Іван Тижню і пригадує, як наприкінці тренування Катерина Дубровіна сама підійшла до Івана і запропонувала постріляти: «Вже під кінець заняття до мене підходить Катерина і каже: “Іване, ти не хочеш постріляти?”. Я спочатку здивувався і кажу їй: “Як ви собі це уявляєте? Це знущання, чи що?”. А вона каже, що ні, давай спробуємо».Тоді Катерина сказала Івану просту фразу: «Немає нічого неможливого», — але саме її, за словами Івана, він тепер найчастіше цитує. Бо так і сталося. «Ми під’їхали до мішені якнайближче, десь метрів на два-три, щоб я хоча б бачив ту мішень та її кольори, і так почали. Катерина каже: «Я буду твоєю іншою рукою». Вона мені допомагала: заряджала стріли, натягувала тятиву, а я лише тримав лука і під її вказівкою наводив праворуч, ліворуч, вгору, вниз», — розповідає Іван Роман. Врешті одна зі стріл влучила «в десятку». «І все. Оце так я й закохався в цей вид спорту, і він мене досі не відпускає», — додає. Після важкого поранення і численних операцій це були перші позитивні емоції чоловіка, тож він почав дедалі активніше тренуватися. Одного заняття на тиждень у лікарні йому було замало, то разом із побратимом вони удвох почали їздити з лікарні тренуватися на стадіон до Катерини. Бачачи запал Івана, Наталка Найда запустила збір, аби подарувати йому особистий лук.Іван Роман на тренуванні. Фото Ольги Ворожбит«Власне, це остаточно і дало мені поштовх займатися луком далі. Можливо, якби не цей подарунок, то через часті переїзди в різні лікарні, я б і не продовжував цим займатися», — розповідає Іван і пригадує, як під час перебування на лікуванні в хірургічному відділенні у Львові задля тренувань вони з дружиною долали чималий маршрут містом. Тоді ще доводилося переконувати лікарів дозволити йому відвідувати тренування.Нині ж він — чемпіон України у своїй категорії, перебуває в резерві Паралімпійської збірної та власним прикладом намагається залучати побратимів-ветеранів до спорту. Іван і Лариса за кілька днів до нашої зустрічі повернулися із Івано-Франківська, де саме брали участь у денному інтенсиві з налаштування олімпійського лука у просторі «Петрос». Заняття проводив олімпійський чемпіон Віктор Рубан. «На курс до Івано-Франківська ми також взяли ветеранку, яка тренується з нами і поступово готується до змагань. Ми взяли її лук, і його налаштовував Віктор Рубан. Він дивився, як вона стріляє, після налаштування. І так із кожним», — розповідає Лариса. Упродовж лікування та реабілітації вона незмінно з чоловіком, допомагає йому тренуватися, але також тренує й інших відвідувачів стрілецького клубу.Мрію про клуб подружжю вдалося втілити завдяки спеціальному навчанню для ветеранів при центрі Unbrоkеn. Після навчання вони подалися на неурядовий ґрант і виграли його. Це дало можливість купити обладнання для клубу. Міська влада Львова погодилася протягом року профінансувати оренду. Іван Роман і Лариса Василюк також є випускниками Школи інструкторів «Петроса» — проєкту, який виріс із щотижневих занять луком для ветеранів у лікарнях.

Школа інструкторів

Те, що лук став таким важливим елементом у відновленні Івана та багатьох ветеранів, — невипадково. Фактично «попередником» Паралімпійських Ігор були змагання зі стрільби з лука, які нейрохірург Людвіґ Ґуттманн провів серед ветеранів зі спинальними травмами у британському селищі Сток-Мандевіль ще у 1948 році. Доктор Ґуттманн вірив, що спорт може відіграти важливу роль як у фізичному одужанні, так і в емоційному відновленні ветеранів. У 1973 році разом із колегою він навіть опублікував про це статтю у журналі «Nаturе». Про цілющий вплив стрільби з лука на ветеранів, що відновлюються після поранень, Наталка Найда також дізналася вже після того, як ініціатива із четвергових занять у лікарні для ветеранів переросла у більший проєкт. Одним із його елементів стала Школа інструкторів — спеціальне навчання, підготовлене командою «Петроса» та партнерами, аби ветерани могли навчати вже цьому спорту як побратимів так і цивільних, і творити власні осередки. «Виявляється, після Другої світової війни стрільбою з лука реабілітовували поранених військових також у Польщі та Німеччині. Ми цього не знали, коли починали, бо просто робили те, що нам подобається», — розповідає Наталка.10 травня 2025 року завершилася перша Школа інструкторів «Петроса» На курс тоді подалося 24 ветерани, 19 взяли участь, а 9 — створили власні осередки. У вересні 2026 року завершилася вже третя ітерація Школи інструкторів, і тепер таких осередків 24. Вони працюють в Івано-Франківській, Миколаївській, Дніпропетровській, Херсонській, Чернігівській, Кіровоградській областях.Зустріч спільноти «Петроса» із олімпійським чемпіоном Віктором Рубаном. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Як розповідає Наталка Найда, перша Школа інструкторів тривала три з половиною місяці, ветерани із громад Івано-Франківської області приїжджали до простору двічі на тиждень. Навчалися не лише стрільбі з лука, але й інструментам для ефективної роботи створених осередків: як комунікувати з громадою, де шукати фінансування, як вести соцмережі, як взаємодіяти з бізнесом та писати листи про підтримку. Дехто вже на час навчання мав підтримку від місцевих голів, а по закінченні був працевлаштований при комунальних закладах чи спортивних школах.

«Апачі» з Калуша

Один із учасників та випускників першої Школи інструкторів — ветеран Мар’ян Світличний з Калуша. Його історія знайомства з лучним спортом трохи інша, аніж у Івана Романа. Мар’ян Світличний долучився до війська як доброволець з початком повномасштабного вторгнення. Служив у лавах 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Виконував бойові завдання на Луганщині, де 9 травня 2023 року отримав два поранення, одне з яких було важким. Лікування тривало близько року. Ще під час лікування Мар’ян почав брати участь у різних змаганнях, а з лучним спортом та олімпійською чемпіонкою Катериною Дубровіною вперше познайомився під час змагань «Воля до життя» у Коломиї. «Десь за два місяці після тієї зустрічі вони приїхали зі змаганнями у Калуш, і тут я зайняв перше місце серед любителів. Я тоді вдруге в житті тримав лук», — пригадує Мар’ян Світличний. Пізніше він потрапив на Школу інструкторів «Петроса», де знову зустрівся із Катериною Дубровіною і вже познайомився. А по завершенню школи отримав обладнання, з яким повернувся вже до рідного міста. Там почав проводити майстеркласи для ветеранів та зрештою започаткував власний стрілецький клуб «Апачі».Мар’ян Світличний під час благодійного заходу у Калуші. Фото із фейсбук-сторінки мера Калуша Андрія Найди«Тепер займаюся в Калуші адаптацією ветеранів до цивільного життя. Раз на тиждень приїжджаю працювати в лікарню. Там працюю з військовими кілька годин. Потім їду у реабілітаційні центри “4.5.0” та “Джерело”», — розповідає Тижню. За трохи більше ніж рік, що минув від часу проведення першої Школи інструкторів, Мар’ян Світличний заснував також свою громадську організацію, а до олімпійського лука додалася ще й гра в петанк. «Це перспективна гра, бо підходить усім. Лук не завжди легко опанувати», — вважає Мар’ян. Нещодавно він із командою повернувся із змагань з петанку в Ужгороді, у яких брали участь гравці не лише із України, але й із Словаччини, Данії та інших країн. Мар’ян також долучається до роботи із новими учасниками Школи інструкторів.Окрім Івано-Франківської області, «Петрос» уже провів Школу інструкторів для громад Миколаївської, Дніпропетровської, Херсонської та Чернігівської областей. Але формат навчання для кожного з регіонів був різним з огляду на безпекові виклики. В Миколаївській області команда «Петроса» проводила триденний інтенсив у кожній із громад. «До обіду в нас теорія. Я розповідаю про те, де шукати кошти, як комунікувати. Після обіду Катерина Дубровіна і ветеран Олександр Зірка навчають стрільбі з лука, техніці безпеки та іншим аспектам роботи із матеріальною частиною», — розповідає Наталка Найда. На Дніпропетровщині команда збирала учасників на такі ж триденні інтенсиви у трьох містечках області, а учасники із Чернігівської та Херсонської приїздили до Івано-Франківська. Після цього є також частина із онлайн-зустрічами та лекціями. По завершенні школи учасники отримують обладнання і, вже маючи його, розвивають осередки у своїх громадах. Команда «Петроса» також підтримує постійний зв’язок із випускниками своєї Школи.Для багатьох громад саме такі осередки, які створюють випускники Школи інструкторів «Петроса», стають місцем, де можуть спілкуватися ветерани, цивільні та військові. На тренування також часто приходять діти, адже у деяких громадах такі осередки — це чи не єдиний простір для спільного здорового дозвілля. Часто це також діти військових, а дехто із них пережив втрату рідних на війні. Тож одним із наступних проєктів, які планує запустити «Петрос», буде навчання інструкторів комунікації із дітьми полеглих героїв.Змагання на Дніпропетровщині, вересень 2026. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Для Наталки Найди важливим елементом роботи є також, аби громади, де створено осередки, співпрацювали та комунікували між собою. Як про один із найуспішніших прикладів вона розповідає про громади Миколаївської області, де до початку ініціативи «Петроса» стрільби із олімпійського лука взагалі не було. Нині ж там працюють чотири осередки (у Баштанці, Новому Бузі, Вознесенську, Березнегуватому), започатковані випускниками Школи інструкторів. У травні 2026 року Вознесенський клуб із стрільби з олімпійського лука організував змагання, а вже у серпні спортсмени цього клубу поїхали на змагання організовані клубом у Новому Бузі. На тренування приходять усі охочі: ветерани, діти, мешканці громади, а також військові. «Багатьом військовим потрібне відновлення, тому часто військовики, які базуються десь неподалік від наших осередків, також приходять на тренування», — розповідає Наталка Найда.У вересні цього року, на завершення Школи інструкторів у Дніпропетровській області, команда «Петроса» організувала фестиваль адаптивних видів спорту. Його учасниками стали представники не лише громад цієї області, але й Чернігівської, Херсонської та Миколаївської областей. Такі події — важливий елемент відновлення та можливість переключитися у громадах, які живуть у постійній напрузі через російську війну й атаки ворога.«Для мене найбільший біль — це коли ми втрачаємо людей у тилу. Коли вони вже повернулися додому, пройшли все це пекло, особливо після поранення, але ми їх втрачаємо, тому що люди починають вживати алкоголь, наркотики, закриваються в хаті», — розповідає Наталка Найда.Спорт та спільнота — це якраз те, що дає ветеранам наснагу, а громади мають привід для взаємодії та спілкування.Фестиваль адаптивних видів спорту в Дніпропетровській області. Фото надане командою «Петрос — ветераницивільні»Команда «Петроса» нині прагне, аби спортивні осередки розвинулися у якнайбільшій кількості громад України. Однак вони також розуміють, що задля ефективної роботи, ці осередки мають ставати самозарадними: вміти спілкуватися із місцевою владою, донорами, місцевою громадою. «Їм іще потрібна постійна підтримка, для них також дуже важливо, що хтось про них думає, комусь можна подзвонити, аби порадитися чи просто виговоритися. У нас дуже класна спільнота лучників», — пояснює Наталка те, що стримує її від бажання стрімко розширювати проєкт на нові області. Водночас волонтерка відзначає, що вони прагнуть розвивати нові види спорту у вже наявних осередках.***На вершині Петроса відкривається один із найкрасивіших видів українських Карпат. Можна побачити увесь Чорногірський хребет, усі українські двотисячники, тож мандрівник отримує добру винагороду за такий непростий підйом. Наталка Найда та команда «Ветераницивільні Петрос» узялися за один із найскладніших напрямків відновлення нашого суспільства, але вже навіть проміжний результат цієї роботи дуже схожий на відчуття мандрівника, який врешті вибрався на вершину Чорногірського Петроса.

Робін Гастальді, автор і викладач, та Філіпп Моро-Шевроле, фахівець із політичних комунікацій і викладач Інституту політичних наук Sсіеnсеs Ро, професійно займаються комунікаціями та є одними з координаторів французької ініціативи Sky Shіеld. Вона передбачає розгортання європейських бойових літаків над частиною території України, далеко від лінії фронту, для перехоплення російських дронів і ракет, спрямованих проти цивільного населення.
В інтерв’ю Тижню вони пояснюють суть цієї ініціативи, конкретні механізми її реалізації та політичні перешкоди, які досі гальмують її втілення.

— Що таке ініціатива Sky Shіеld?
Робін Гастальді: Ця ініціатива, яку просувають парламентарі, дослідники та експерти, має на меті створити європейський план захисту українського неба. Йдеться не про те, щоб охопити всю територію країни, а принаймні її частину, далеко від лінії фронту, щоб захистити цивільне населення України, водночас уникаючи прямого контакту з Росією.
Особливість французької ініціативи полягає в запитанні, яке ми поставили перед собою: як саме Франція могла б зробити цілком конкретний внесок? Сьогодні французькі Повітряно-космічні сили мають близько 200 бойових літаків. Ми пропонуємо розгорнути від 12 до 24 із них — Rаfаlе, можливо, разом із гелікоптерами, — для перехоплення дронів і балістичних ракет, наприклад над Львовом чи Одесою.
— Чому б не передати ці літаки безпосередньо Україні? І чи не може безпосередня участь французьких літаків у захисті українського неба бути розцінена як вступ Франції у війну проти Росії?
Робін Гастальді: Українські пілоти втомлені і мають обмежену кількість літаків, часто дуже старих. Інакше кажучи, українцям не дають сучасних літаків: іноді їм передають машини, яким по 50 років, а пілоти не мають достатньо часу ані тренуватися, ані відпочивати.
Ми хочемо, щоб французькі літаки піднімалися в повітря й допомагали українським силам перехоплювати дрони та крилаті ракети. Не йдеться ані про наближення до лінії фронту, ані про бомбардування російських позицій, ані про ведення війни проти Росії. Операція, яку ми описуємо, відповідає, наприклад, тому самому типу втручання, яке здійснювалося для захисту країн Перської затоки під час конфлікту з Іраном.
Літаки перехоплювали дрони та крилаті ракети, але ми при цьому не вступали у війну з Іраном. Ракети, які пролітали над Йорданією, прямуючи до Ізраїлю, також перехоплювали, і це не означало вступу у війну проти Ірану чи хуситів. Такі операції з перехоплення ракет і дронів самі по собі не є актами війни, і Іран, до речі, також не розглядав їх як такі.
— Ця ідея, яка могла б сприяти безпеці десятків мільйонів українських цивільних, видається привабливою. Що про неї думають військові експерти?
Робін Гастальді: До нашої групи входять військові експерти. Можу назвати Ксав’є Тітельмана, колишнього військового льотчика, або Орельєна Дюшена, військового експерта, дослідника та оглядача телеканалу LСІ, який відіграв ключову роль у налагодженні наших контактів із військовими. Відомі дослідники та експерти, як-от Мішель Гоя, який сам є колишнім військовим, також публічно висловилися на підтримку цієї ініціативи.
Генерал Венсан Депорт був одним із перших, хто підтримав її на європейському рівні. Але відтоді нашу петицію підписало багато інших високопоставлених військових, серед яких генерал Жан-Поль Паломерос, колишній начальник штабу Повітряних сил, генерал Філіпп Моралес, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій і колишній генерал-майор Повітряних сил, генерал Жан-Поль Перрюш, колишній генеральний директор Військового штабу Європейського Союзу, віцеадмірал ескадри Дідьє Піатон, колишній заступник командувача морських сил НАТО, а також генерал Мішель Яковлефф, колишній заступник начальника штабу SНАРЕ. Серед підписантів також генерал Патрік Дютартр, генерал Жан-Жорж Брево, колишній командувач протиповітряної оборони та повітряних операцій Повітряних сил, і віцеадмірал Жан-Луї Вішо, колишній командувач французьких морських сил у Тихому океані.
Є багато інших. Дехто не міг зробити це публічно, зокрема чинні військовослужбовці та офіцери Повітряних сил, які, однак, надавали нам поради.
— Справді вражаючий список. Але як ви сьогодні бачите свою діяльність у Франції, щоб просувати цю ініціативу?
Філіпп Моро-Шевроле: Наша перша мета — домогтися, щоб Франція політично взяла на себе цю ініціативу, щоб вона справді стала частиною французької політики, а президент Емманюель Макрон чітко заявив про свою підтримку Sky Shіеld та готовність її реалізувати. Або навіть щоб сама Франція запропонувала втілити цей план разом із коаліцією охочих, адже тепер для цього склалися всі умови.
Як ми діємо? Ми спілкуємося з дипломатичною радою Єлисейського палацу та особистим військовим штабом президента Республіки. Таку саму роботу ми ведемо з політичними діячами, з якими зустрічаємося в парламенті, Сенаті, уряді чи в Єлисейському палаці. Усюди, де ми можемо донести нашу думку.
Крім того, ми маємо опитування, яке показує, що французи переважною більшістю підтримують цю ініціативу: понад 60 % висловлюються на ïï користь. Про це потрібно нагадувати, і ми регулярно це робимо, адже один з аргументів проросійських коментаторів, яких, на жаль, досить багато у французьких телевізійних студіях, полягає саме в тому, що ця підтримка нібито не має популярності, що французи більше не хочуть підтримувати Україну.
Це неправда. І ми маємо цифри, які це доводять. Підтримка Украïни залишається надзвичайно популярною у Франції, так само як у Сполучених Штатах та багатьох інших країнах. Люди стають на бік українців, тому що певною мірою ототожнюють себе з їхньою боротьбою.
— І саме тут виникає питання: якщо підтримка України настільки значна, чому вона не втілюється в конкретні дії? Чому цю ініціативу досі не реалізовано?
Філіпп Моро-Шевроле: Вона реалізується в тому сенсі, що ми поступово просуваємо її вперед. Ми бачимо прогрес. Але це відбувається повільно й важко. Тому що серед європейців існує — або, радше, дуже довго існував, адже тепер він починає зникати — певний комплекс: свого часу вони вважали, що програють пряме протистояння з Росією. Тож є також питання страху, який ми помічаємо в деяких наших співрозмовників.
Робін Гастальді: Я думаю, слід наголосити на успіху Росії в одному стратегічному аспекті. Це не лише стратегія зваблення: це стратегія страху, як ми щойно сказали. Це стримування. Російське стримування спрацювало надзвичайно ефективно.
Російська армія зазнала чимало поразок, російська економіка перебуває в поганому стані. Але те, що спрацювало, — це російське стримування. Від 2022 року, від перших днів війни, ми чули цей російський дискурс: «Якщо ви надішлете каску — це буде Третя світова війна. Якщо ви надішлете гвинтівку — ваші міста зрівняють із землею». І сьогодні нам дуже важко вийти з цієї схеми.
Ми говорили про президента Республіки. Сьогодні ми також спілкуємося з кандидатами на президентських виборах. І я думаю, що буде важливо зробити це також темою виборчої кампанії.
Читайте також: Президентські вибори 2027 року: яке місце України у французькій кампанії
Усі кандидати або майже всі — за винятком Жана-Люка Меланшона і, можливо, Марін Ле Пен — говоритимуть, що підтримують Україну, що симпатизують боротьбі українців, що поїдуть до України.
Але потім ми бачимо мало конкретики. І в цьому сьогодні полягає драма Франції: ми маємо риторику підтримки України, але за словами не йдуть дії.
Тож наша мета — сказати: якщо ви справді підтримуєте Україну, тоді підтримайте Sky Shіеld, підтримайте принцип прямого втручання.
— Ви згадали про ментальні блоки, які існують серед нинішніх французьких керівників. Як подолати їх у випадку кандидатів у президенти? Тим паче що Росія також намагається вплинути на ці вибори?
Філіпп Моро-Шевроле: Ми не зможемо заспокоїти всіх кандидатів, оскільки майстерність Росії полягає в тому, що вона має двох основних кандидатів на цих виборах: Марін Ле Пен і Жана-Люка Меланшона.
Парадокс полягає в тому, що населення не хоче підтримки Росії, але її можна нав’язати йому силоміць, підтримуючи — як Росія вміє це робити — вкрай поляризуючих, дуже популістських кандидатів, перед якими помірковані кандидати виявляються доволі беззбройними.
Друга сильна сторона Росії — змусити повірити, що вона ведмідь, хоча насправді, з погляду її нинішньої могутності, вона радше нагадує маленьку безпорадну тварину. Але вона зберігає цей образ ведмедя. Це паперовий тигр, який, однак, убиває людей цілком реально.
Щоб заспокоїти французів, потрібно сказати їм, що навіть у найгіршому випадку, якщо ми дійдемо до конфлікту, Росія не здатна його вести. Вона вже чотири роки насилу утримує свої позиції в Україні. Вона точно не буде здатна напасти на країну, що володіє ядерною зброєю, і тим більше на цілий континент.
Це просто неможливо. Росіяни здійснюють мікроагресії в Європі та активно їх висвітлюють. Але реальність полягає в тому, що у військовому плані вони неспроможні, тому що вони корумповані, тому що їхня інфраструктура застаріла і тому що сьогодні в особі України ми маємо одну з найбільших військових націй світу, чиї знання та досвід мають попит і викликають інтерес у всіх держав планети, за винятком, зрештою, Росії та тих, хто її підтримує.
Робін Гастальді: Я хотів би лише додати три дуже конкретні приклади, які стосуються переважно Сирії. У 2017 році група російських найманців намагається атакувати американські позиції, які захищають американці. Американці буквально знищують цих російських солдатів, їхні втрати становлять двісті осіб: жодних наслідків.
Приблизно в той самий час два російські бойові літаки були збиті під час двох окремих інцидентів турецькими Повітряними силами. Жодних наслідків: війни з Туреччиною не сталося.
Нарешті, зовсім нещодавно, у 2024 році, впав режим Башара аль-Асада — злочинний режим, який Росія всіма силами підтримувала. Під час його падіння було вбито кількох російських військових, зокрема операторів дронів. Росія не вступила у війну з новим режимом, а представників нового режиму запросили до Москви.
Чому я наводжу ці приклади? Тому що, коли Росії протистоять напряму, вона відступає. Росія хоче налякати. Росія нападає лише на тих, хто не хоче захищатися, хто справляє враження слабкого або такого, що не хоче воювати.
Якщо ми залучимо європейські літаки в українському небі, ми надішлемо подвійний сигнал. Перший: ми не дозволимо винищувати українців. Другий: російські погрози не працюють. І я думаю, що це найкращий спосіб прийти до миру.
Потрібно сказати: «Росія не зможе піти далі, тому що ми її зупинимо». І саме тоді, коли цей сигнал буде надіслано чітко, ми зможемо наблизитися до припинення вогню.

Сучасні освітні тренди доволі суперечливі. З одного боку — захоплення штучним інтелектом, що допомагає втілювати креативні ідеї, дитиноцентризм, пошук збалансованих освітніх програм та акцент на ціннісному вихованні. З іншого — зловживання цифровими технологіями в навчанні, пріоритет SТЕМ-дисциплін і знецінення гуманітарної освіти. Як наслідок — обмежений вибір якісних гуманітарних курсів і несерйозне ставлення до гуманітарних спеціалізацій у суспільстві.Чи це не загальносвітова тенденція? Так, у сучасному світі, де домінують тренди практичності й прагматизму, статус гуманітарних наук часто підважується.Криза викладання гуманітарних предметів є особливо гострою в Україні: через інерцію совєтського й постсовєтського світогляду багатьох викладачів і тривале онлайн-навчання під час пандемії та війни освітні втрати й демотивація українського учнівства накопичуються, мов снігова куля… А довкола — роздертий ціннісними суперечностями світ, у якому все складніше шукати опори. У цій ситуації саме гуманітарні курси допомагають зберігати стійкість і плекати спільний світ — світ культури.Таким є завдання «Історії української культури» — предмета, якого ще немає в українській шкільній програмі. А дарма! Його вивчення дає ключі до пізнання себе та інших, а також до проєктування особистого й суспільного успіху. Опанування знань про українську культуру здатне спонукати дітей реалізовувати своє покликання та збагачувати власну культуру новими сенсами, спираючись на її цінності. Відтак «Історія української культури» могла б стати орієнтиром і для НУШ – реформи шкільної освіти в Україні.Відповідно до формули НУШ, ключовими вміннями, що мають розвинути сучасні учні, є: «…критичне та системне мислення, здатність логічно обґрунтовувати позицію, творчість, ініціативність, вміння конструктивно керувати емоціями, оцінювати ризики, приймати рішення, розв’язувати проблеми, здатність співпрацювати з іншими людьми». Вивчення історії української культури — чудова нагода опанувати ці навички! Розповідь про спільне минуле як про історію творення українського культурного простору розвиває критичне мислення, виховує повагу до багатоманіття етносів і конфесій в Україні та вчить бачити й цінувати самобутність української культури.Такий погляд радикально контрастує з іншим, досі поширеним в українському публічному просторі та шкільних підручниках з гуманітарних предметів. Згідно з цим баченням, українську культуру сприймають як сукупність музейних артефактів, зводять до мистецтва чи фольклору, а її ідентичність пояснюють як сталий і давно закарбований «культурний код». У такому уявленні культура існує як щось застигле й зовнішнє щодо своїх носіїв і творців, а отже — позбавлене живого зв’язку із сьогоденням.Такий опис культурного «коду» навряд чи зацікавить вчителів і дітей і не зміцнить надію перед екзистенційними викликами. Лише переконає, що історія культури — це розмова про минуле, яке було трагічним і болісним, а примарне майбутнє з ним ніяк не пов’язане. Проте це не так.На думку засновниці платформи «УКультура», професорки Лариси Довгої — «аби пізнати себе, власні кордони та власні можливості, треба пізнати свою культуру, яка не є чимось застиглим і довершеним, а є невпинним процесом її  творення».І справді, історія нашої культури — складне плетиво символів, постатей, подій і культурних практик. За його візерунками важливо розгледіти спільні успіхи та уявлення українців на різних історичних етапах про цінності — свободу, справедливість, щастя та суспільне благо. Вивчення того, як ці цінності уявляли русинська шляхта, українські мислителі й проповідники ХVІІ–ХVІІІ століть, романтики й модерністи, учасники спротиву в радянський час та інші наші попередники, допоможе зорієнтуватися в сучасному світі й пізнати власний ґрунт. Саме з такої перспективи важливо говорити про культуру вже у школі — з підлітками.

«УКультура.Школи»: від задуму до втілення

Впровадження «Історії української культури» в українській школі — мрія і мета команди творчого об’єднання «УКультура», що з 2023 року фахово розповідає про українську культуру — давню і сучасну, високу й популярну, але завжди багатовимірну й цікаву! За майже чотири роки діяльності ця освітня платформа пройшла шлях від інтерактивного підручника з історії української культури для закладів вищої освіти до популярного освітнього ресурсу для широкого загалу. Зокрема, вже другий рік поспіль творче об’єднання «УКультура» створює інноваційні лекції з української культури для підлітків і молоді. До кінця 2026 року їх буде понад 100, кожна — у відео-, аудіо-, текстовому форматі, доповнена тестами й методичними матеріалами для вчителів.Лекції для підлітків і молоді тематично згруповані в три блоки:

«Пошук себе»,«Формування середовища»,«Мапа своїх».

Матеріали першого блоку розкривають можливості самовираження й самореалізації в культурі, другого — формування українського культурного простору різних епох, а третього — історії міжкультурного діалогу в розвитку українських міст.Кожна лекція висвітлює історію української культури не через сухий хронологічний опис подій, біографій чи артефактів, а через осмислення актуальних для підлітків світоглядних питань. Приклади того, як історичні постаті долали схожі життєві виклики — помилялися на шляху до успіху, товаришували й закохувалися, відкривали власну справу, втілювали творчі задуми, навчалися й ділилися з іншими знаннями — надихатимуть підлітків реалізовувати себе й не боятися помилятися.Цьогоріч методистки проєкту «УКультура.Школи» і вчительки історії київських шкіл Ірина Ворожбит та Ольга Погрібняк розробили першу в Україні модельну навчальну програму інтегрованого курсу «Українська культура: як пізнати себе?» для середньої школи, яку рекомендувало Міністерство освіти і науки України. Програма створена в рамках розробки навчальних матеріалів командою освітньої платформи «УКультура» для поширення українознавчого контенту, що фінансується Unіtеd Nаtіоns Сhіldrеn’s Fund (ЮНІСЕФ/UNІСЕF). Модельна програма — результат методичної роботи з 55 лекціями, які ще минулого року були апробовані в освітньому процесі у фокус-групах.У модельній програмі українська культура представлена як динамічний процес, багатовимірний простір взаємодії ідей, досвідів, спільнот, що включений у європейську культуру. Курс охоплює 5 тем:Що таке культура?Навіщо вивчати культуру? Як пізнати себе?Тіло і гендер.Самовираження.Покликання і стратегії успіху.Наскрізною для курсу є ідея поваги — до себе та Інших, до власного вибору і життєвих прагнень, і зрештою — до національної культури як простору самопізнання і самовираження.Джерелами такої поваги мають стати щирий інтерес і відкритість. Важливо, щоб вони слугували не лише принципом викладання предмета, а і його результатом: розмова про історію культури має захоплювати, зачіпати за живе й апелювати до знайомого, щоб водночас розширювати світогляд та інтригувати розум. Тож завдання цього курсу – переконати підлітків у власній суб’єктності, заохотити до її прояву та підтримати відкритість до світу, як і інтерес до своєї культури.Допомогти розкрити цей інтерес — місія вчителя. Вона буде успішною лише тоді, коли вчителі захоплюватимуться своїм предметом. Для цього команда «УКультури» організовує тренінги для вчителів. Уже 30 жовтня — офлайн у Києві, а в листопаді й грудні цього року – онлайн. На цих зустрічах методисти проєкту презентують модельну програму й запрошують попрацювати з її компонентами, щоб інтегрувати запропоновані методичні рекомендації у реальні освітні практики. Так, тренінги стануть важливими кроками до зміни уявлень про українську культуру та перетворення її вивчення на середовище особистісного зростання.

Україна поступово намагається змінити власну роль у міжнародній оборонній співпраці: від країни, яка переважно отримує озброєння від партнерів, до держави, яка пропонує їм технології, виробничі рішення та досвід війни. Одним із останніх прикладів такого підходу стала нова безпекова угода між Україною та Австралією. Документ передбачає поглиблення оборонної співпраці, зокрема вивчення можливостей спільного виробництва ракет і БПЛА. Австралія також оголосила про додаткові 60 мільйонів австралійських доларів допомоги Україні.Для Канберри ця співпраця відбувається на тлі масштабного збільшення інвестицій у безпілотні та протибезпілотні системи. У квітні 2026 року австралійський уряд оголосив, що протягом наступного десятиліття планує спрямувати до семи мільярдів австралійських доларів саме на протидронові спроможності. Уряд прямо пов’язав ці інвестиції з уроками війни в Україні та конфліктів на Близькому Сході, де масове використання дронів продемонструвало їхню здатність створювати значну асиметричну перевагу. Загалом у межах десятирічної оборонної програми Австралія передбачила до 22 мільярдів австралійських доларів на дрони, автономні системи та засоби протидії БПЛА.Тому потенційна цінність України для Австралії полягає не лише в окремих зразках озброєння. Значно важливішим може бути досвід того, як швидко змінювати технології під час війни.

Які українські військові технології мають найбільший потенціал в Індо-Тихоокеанському регіоні?

Серед фактичних оборонних пріоритетів Австралії на 2026 рік сферами з найбільшим потенціалом для адаптації до Індо-Тихоокеанського середовища є безпілотні та автономні системи, системи протидії БПЛА (соuntеr-UАS), радіоелектронна боротьба та стійкий зв’язок, морські безпілотні системи, а також інтегрована протиповітряна та протиракетна оборона і ширша архітектура, яка поєднує сенсори, засоби зв’язку, системи ухвалення рішень та засоби ураження. Вони напряму відповідають пріоритетам Австралії відповідно до Національної оборонної стратегії та Інтегрованої інвестиційної програми 2026 року.«Цінність України для Австралії полягає у підтверджених у бою знаннях про те, як сучасні військові технології працюють в умовах тривалого використання РЕБ, атак, швидкої технологічної адаптації та як вони еволюціонують під тиском — а також про те, як оборонне відомство, промисловість і військові мають співпрацювати, щоб іти в ногу з часом. Це особливо важливо для засобів протидії БПЛА та ППО. Австралія інвестує значні кошти у спроможності боротьби з дронами та інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, тоді як зростає виклик з боку недорогих дронів і ракет, дефіциту ракет-перехоплювачів та обмежених промислових потужностей», — каже Тижню українсько-австралійська науковиця та експертка з безпілотної війни, старша викладачка авіації Школи науки Університету Нового Південного Уельсу при Академії сил оборони Австралії, голова Ради технічних груп НFЕS (США) Олександра Моллой.За її словами, Австралія може запозичити уроки щодо масовості, автономності, швидкої адаптації та здатності оперативно інтегрувати оборонний сектор, промисловість і розробників технологій. Реальна можливість полягає у тому, щоб перейти від навчання на досвіді України до спільної розробки спроможностей з країною — поєднуючи український бойовий досвід з австралійською інженерією, суверенним виробництвом та операційним досвідом в Індо-Тихоокеанському регіоні. Двостороння угода про безпеку між Австралією та Україною від вересня 2026 року створює важливу основу для поглиблення цієї співпраці.Безпілотники є найбільш очевидною сферою, де український досвід уже привертає увагу Австралії. Австралійські медіа неодноразово описували українську війну як середовище надзвичайно швидкої технологічної адаптації.«Оборонна стратегія Австралії на 2026 рік чітко закликає до значно ширшого впровадження автономних та безпілотних систем у наземному, повітряному та морському просторах. Україна надає Австралії надзвичайно цінну річ у цій сфері: не лише технології, а й масштабні оперативні докази того, як ці системи працюють в умовах безперервної радіоелектронної боротьби, фізичних атак та швидкої технологічної адаптації. Це БПЛА різних типів, які можуть виконувати різноманітні місії, включаючи ІSR (розвідку, спостереження та рекогносцировку), системи далекого радіуса дії, спроможності на основі штучного інтелекту, логістика, а також дрони з керуванням через оптоволокно, розроблені з використанням компонентів українського походження», — зазначає Олександра Моллой.Дотичною сферою є і протидія БПЛА та багаторівнева протиповітряна оборона. Австралія зобов’язалася витратити до семи мільярдів доларів протягом наступного десятиліття на спроможності протидії дронам, тоді як Програма інтегрованих інвестицій передбачає 30 мільярдів доларів протягом десятиліття на інтегровану протиповітряну та протиракетну оборону.«Україна має технології та досвід у вирішенні проблеми, яку намагається розв’язати Австралія: як захиститися від великої кількості відносно недорогих дронів і ракет, не виснажуючи дуже дорогі перехоплювачі? Це багаторівнева архітектура, в якій проти різних загроз застосовуються різні засоби ураження — включаючи РЕБ, засоби боротьби з БПЛА, дрони-перехоплювачі та традиційну ППО. Досвід України надзвичайно цінний для розуміння того, як така архітектура працює в умовах тривалих атак», — додає Тижню Олександра Моллой.Ще одна сфера — морські безпілотні системи, а також радіоелектронна боротьба та стійкість комунікацій. Стратегія Австралії приділяє значну увагу підводній війні та більш смертоносним морським спроможностям, тоді як Україна продемонструвала, як морські безпілотні системи можуть створювати ефекти проти значно більших і дорожчих платформ. Українські принципи щодо розподіленого сенсорного спостереження, тривалості, автономності та розподілу ризиків є надзвичайно релевантними для морського середовища Австралії, каже Олександра Моллой.«Для Австралії існує можливість використовувати вже наявні українські системи ближньої протиповітряної оборони або системи протидії БПЛА для захисту сил — забезпечення безпеки австралійської інфраструктури, військових баз або передових позицій від повітряних загроз нижчого рівня або короткої дальності. Аналогічно, українські морські безпілотні системи та підходи, які Україна розробила для управління ними у Чорному морі, могли би бути корисними для окремих аспектів “прибережних” або “архіпелажних” оперативних концепцій, які нині впроваджує австралійська армія. Але в обох випадках їхня застосовність є вибірковою та залежить від економічної ефективності», — зазначає Тижню дослідник Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Лінус Коен.

Україна як партнер в Індо-Тихоокеанському регіоні: чи є це реальністю?

Україна має потенціал стати для Австралії не лише джерелом бойового досвіду, а довгостроковим оборонно-технологічним та промисловим партнером. Ідеться про спільне створення нових спроможностей, обмін операційними уроками, поєднання українського бойового досвіду з австралійською інженерією та виробничими можливостями і, зрештою, формування швидших інноваційних циклів між військовими та оборонною промисловістю. Такий формат відповідає і ширшим оборонним пріоритетам Австралії — посиленню суверенної промислової бази, розвитку власних спроможностей і диверсифікації міжнародних оборонно-промислових партнерств.«Конкретні технології можуть мати обмежене застосування у регіоні Австралії, але ширша архітектура української оборонної промисловості має величезний потенціал для майбутнього партнерства. Після завершення війни Росії проти України або досягнення відносно стабільного припинення вогню великий кадровий потенціал і промислові спроможності (особливо у сфері безпілотних систем), які Україна створила, становитимуть значний інтерес для Австралії. В інтересах і Австралії, і України поглиблювати співпрацю впродовж усього циклу закупівель — від спільної розробки до спільного виробництва, особливо передових безпілотних систем», — каже Тижню дослідник-стажер Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Карл Янц.Олександра Моллой бачить розвиток цих відносин у трьох напрямках. «Це спільна розробка технологій, промислове партнерство та обмін кадрами/підготовкою. Австралія може зробити свій внесок у вигляді передової інженерії, виробничих потужностей та експертизи в Індо-Тихоокеанському регіоні, тоді як Україна приносить надзвичайну глибину поточного операційного досвіду у таких сферах, як безпілотні системи, РЕБ, протидія БПЛА та технології поля бою, що швидко еволюціонують», — каже вона.Існує міцна база для того, щоб ці відносини розвивалися поза традиційною моделлю надання Австралією допомоги Україні. Угода про двосторонню безпекову співпрацю між країнами, підписана у вересні 2026 року, чітко передбачає рамку для співробітництва у сфері оборони та безпеки, включаючи військову підготовку, обмін набутим досвідом та розбудову спроможностей. Австралія також продовжує свою участь у Коаліції дронів (Drоnе Сараbіlіty Соаlіtіоn).«У практичному плані співпраця може включати спільні дослідження та розробки (R&D), партнерство в оборонній промисловості, тестування та експерименти, обмін між військовими операторами й інженерами, а також співробітництво у сфері безпілотних систем та систем протидії їм. Також існує значний потенціал для австралійських компаній щодо співпраці з українськими компаніями, які розробили технології під час використання», — зазначає Тижню Олександра Моллой.Таким чином, відносини можуть стати більш взаємними: Австралія робить внесок у вигляді дослідницького потенціалу, передового виробництва, капіталу та доступу до Індо-Тихоокеанського ринку, тоді як Україна ділиться операційними знаннями, швидкими інноваціями та перевірено-бойовою технологічною експертизою.«Важливо створити механізми, які дозволять обмінюватися досвідом та технологіями в обох напрямках, замість того, щоб розглядати Україну виключно як джерело досвіду. Я вбачаю важливість створення Австралійсько-української програми оборонних інновацій (Аustrаlіа-Ukrаіnе Dеfеnсе Іnnоvаtіоn Рrоgrаm) для централізованої координації різних ініціатив та створення центру спільних програм з підготовки, випробувань, спільних досліджень і розробок, а також оцінки спроможностей», — зазначає Олександра Моллой.Тим часом, австралійський генерал-майор у відставці, військовий стратег і старший науковий співробітник Lоwy Іnstіtutе, який спеціалізується на військовій стратегії, сучасних технологіях ведення війни та уроках війни Росії проти України для Австралії Мік Раян зазначає Тижню, що Австралія повинна скористатися технологіями, розробленими Україною, а також уроками, отриманими у процесі розвитку в Україні оборонної промисловості ХХІ століття, яка набагато тісніше пов’язана з військовими структурами та їхніми технологічними потребами, ніж старі інституції на Заході.«Організації, які відіграють роль посередників між збройними силами та промисловістю, такі як Вrаvе1, також пропонують досконалу модель, з якої Австралія повинна брати приклад і яку варто наслідувати. Співпраця з адаптації українських технологій до умов, що переважають у Тихоокеанському регіоні, включаючи відмінності в географії, рельєфі, кліматі та супротивниках, стала би гарним початком для цієї австралійсько-української співпраці», — зазначає він.

Які уроки дійсно можна перенести в Індо-Тихоокеанський регіон, а які — ні?

Уроки, які дійсно можна перенести на інший досвід, — це принципи, а не шаблони бойових дій, каже Тижню Олександра Моллой. Україна демонструє важливість масовості, швидкої адаптації, стійкого зв’язку, обізнаності у сфері РЕБ, інтегрованих безпілотних систем та набагато тісніших циклів взаємодії між оборонним сектором та промисловістю. Це має велике значення для Австралії.Водночас напряму неможливо перенести структуру українських сил чи конкретну тактику на полі бою. Індо-Тихоокеанський регіон кардинально відрізняється — географічно, операційно та стратегічно.«Саме поле бою в Україні не варто розглядати як зразок для Індо-Тихоокеанського регіону. Там це переважно континентальний конфлікт, з концентрованими силами, відносно короткими оперативними відстанями та розгалуженою наземною інфраструктурою. Індо-Тихоокеанський регіон — це величезні відстані, морська географія, розосереджені сили, інші інфраструктурні обмеження та інша динаміка ескалації. Тож, наприклад, Австралія не повинна просто копіювати українські показники кількості безпілотників, структуру збройних сил, тактику ведення бою в окопах чи конкретні тактичні, технічні та процедурні прийоми на полі бою. Урок полягає у тому, щоб зрозуміти, чому ці підходи виникли, а потім перепроектувати рішення під географічні та операційні вимоги Австралії», — зазначає Олександра Моллой.Координатор Програми оборонної стратегії Австралійського інституту стратегічної політики (АSРІ) Оскар Воррен зазначає Тижню, що географія справді є головною проблемою.«Системи протидії БПЛА є хорошим прикладом. Україна продемонструвала, що ефективна протидія дронам має бути багаторівневою, поєднуючи радіоелектронну боротьбу, кінетичне перехоплення, фізичні бар’єри та маскування, оскільки однієї лише РЕБ недостатньо для знищення кожного дрона. Австралія може багато чого з цього запозичити. Водночас значна частина українського підходу є дорогою та адаптованою до унікальних умов. Наприклад, протидронові сітки вздовж основних доріг мають сенс для використання на статичній лінії фронту або поблизу неї, але були би непрактичними у джунглях, горах та складних прибережних середовищах, характерних для значної частини прилеглого до Австралії регіону. Найбільш придатними для перенесення є дешеві та мобільні елементи, такі як недорогі дрони-перехоплювачі, які запускаються з вантажівок або імпровізованих позицій, а також портативні радіочастотні детектори та глушники. Австралія може адаптувати українські уроки, але, ймовірно, робитиме це вибірково», — каже він.

Чому досвід України може бути цінним для Австралії, якщо її основні безпекові виклики не пов’язані з Росією?

Цінність українського досвіду для Австралії не обов’язково визначається тим, наскільки схожими є потенційні противники чи театри бойових дій. Стратегічні уроки України, як правило, мають більш універсальне значення, ніж конкретні тактичні чи оперативні аспекти.«Одним із особливо важливих є рішучість цивільного населення, яку Україна наочно продемонструвала, — вона має велике значення. Австралія має повністю добровільну армію вже понад пів століття, а останніми десятиліттями використовувала її майже виключно для експедиційних операцій далеко від австралійської материкової території та австралійського населення. Це може змінитися. На торішній конференції АSРІ з питань оборони тодішній начальник Сил оборони Австралії адмірал Девід Джонстон заявив, що в осяжному майбутньому Австралії може знадобитися проєктувати військову силу з власної території. Якщо це станеться, Австралії, безумовно, буде чому повчитися у того, як Україна змогла вести національну оборону як справді загальнонаціональну справу», — каже Тижню Лінус Коен.Війна Росії проти України показала низку універсальних закономірностей сучасного конфлікту: стрімке поширення безпілотних систем, постійну гонку між засобами атаки та захисту, зростання ролі РЕБ, автономних технологій і розвідки, а також необхідність швидко адаптувати озброєння безпосередньо під час бойових дій.«В Індо-Тихоокеанському регіоні, ймовірно, зростатиме використання автономних та безпілотних систем, вестиметься боротьба за зв’язок і навігацію, застосовуватиметься РЕБ, удари великої дальності та недорогі масовані спроможності. Україна показує, як ці технології працюють, коли вони постійно випробовуються та адаптуються під реальним операційним тиском. Особливу цінність українському досвіду надає швидкість інноваційного циклу. Технології розробляються, випробовуються проти противника, модифікуються та повторно розгортаються з надзвичайною швидкістю», — зазначає Олександра Моллой.Потенційні противники Австралії також уважно спостерігають за війною в Україні та роблять власні висновки. Тому розуміння того, як країна адаптується до нових технологій і загроз, є важливою складовою готовності Австралії в Індо-Тихоокеанському регіоні.«Якщо в Індо-Тихоокеанському регіоні розгорнеться війна між великими державами, Австралія не матиме іншого вибору, як оволодіти асиметричною війною та контрзаходами. Країні не потрібно засвоювати ці уроки ціною власної крові. Україна готова, бажає і здатна обміняти важко здобуті знання з поля бою, оперативний досвід та експертизу в оборонних технологій на ті види військової підтримки, які Україна досі не може забезпечити самостійно. Щодня Україна адаптується швидше, ніж будь-які західні збройні сили в сучасній історії. Єдиними країнами, що адаптуються з подібною швидкістю, є Росія, Північна Корея та їхній мовчазний партнер Китай — водночас це і є держави Індо-Тихоокеанського регіону», — підкреслює Тижню Олександра Моллой.За словами австралійського генерал-майора у відставці Міка Раяна, кожен урок, отриманий від України, має актуальне значення для Австралії. Багато з них — це давно відомі істини про війну, такі як пріоритет цивільних у цивільно-військових відносинах, важливість стратегії, потреба ефективного керівництва на всіх рівнях, а також ключова роль ефективного розвитку структури збройних сил та моделей підготовки й навчання.«Нові уроки, що стосуються застосування ШІ, використання багатьох різних автономних систем та швидких циклів адаптації на тактичному та стратегічному рівнях, також є актуальними. У Тихоокеанському регіоні Австралія має двох потенційних супротивників — Китай і Північну Корею, — які співпрацюють з Росією та переймають досвід її військових дій. Це робить вивчення досвіду України надзвичайно важливим для Австралії. Але ми не повинні забувати, що Росія також є тихоокеанською державою, і її військово-морські сили та морська авіація дальнього радіусу дії можуть бути силами, з якими Австралії, можливо, доведеться воювати в майбутньому», — каже він Тижню.

Почну ніби звіддалік. Про інвазію рослин.
Згадую, як доводилося воювати на городі з мокрецем, бур’яном, що всуціль заполоняв міжряддя, залізав усередину кущів картоплі. Такий безневинний на перший погляд, порівняно з лободою або щирицею, які могли виростати у людський зріст. А тут – невисокі кущики з манюсінькими білими квіточками. І мокрець виявився… жіночого роду. Тобто, це незбутниця, ґалінсоґа з родини айстрових, яка походить із Америки. В Україні є небезпечним інвазійним видом. Її ще називають московським зіллям і невивідницею, тобто, та, яку неможливо вивести!
Інвазійних видів на нашій землі дедалі більше. Це – «тихі» окупанти, які завойовують наші терени, витісняючи питомі види. Серед них золотарник канадський, амброзія – ці північноамериканські види є злісними рослинами-агресорами, які швидко захоплюють поля, витісняють місцеві трави та викликають алергію, хоча деякі види цінуються як лікарські та медоносні. Серед них також робінія або псевдоакація, що поширюється катастрофічно швидко. Ці дерева і рослини руйнують природне відновлення українських лісів. Та ми, не-фахівці, не помічаємо цього. Ми звикаємо до них. Призвичаюємося.
Згадала про рослини-окупанти за аналогією.
Я народилася і виростала в часи пріснопам’ятного СРСР. Чи відчувала, що моє життя минає під неоголошеною окупацією? Щиро скажу: ні. Я не була дисиденткою. Школяркою не знала ні про ГУЛАГ, ні про голодомори, ні про вбивства нашої еліти в 36-37 роках ХХ століття. Тим часом витіснення на маргінеси нашої історії, культури, української мови тривало дедалі інтенсивніше. Виростала, не усвідомлюючи, як цілеспрямовано ліплять із народу України «новую общность совєтскіх людєй» – без коріння, історичної пам’яті, прищеплюючи почуття другосортності, неповноцінності українців. Шкільна освіта, вся система ідеологічної дресури була спрямована саме на це. На кожному кроці в усіх виявах ця начебто «м’яка сила» працювала на уподібнення кожного українця безликому «совєтскому чєловєку». Насправді, як нині чітко й неоднозначно усвідомлюємо, так ліпили «русскомірскую» ідентичність. Тихою сапою, крок за кроком, – і ти незчуєшся, як опиняєшся «русскім», як це сталося з представниками неросійських народів, що входять до складу РФ. Русифікація проникла так патологічно глибоко, що складається враження: в Удмуртії, Дагестані, Бурятії, Якутії тощо корінні народи вже не знають рідної мови. Те саме про марі, вепсів, карелів тощо. І це за умови, що російська геть далека від мов згаданих колонізованих народів. Нам, українцям, теж загрожувала тотальна русифікація. Тільки війна Росії проти України (страшно й подумати!) нарешті відкрила очі багатьом українцям на те, що їхня свідомість тривалий час фактично була окупована «русскім міром».
Архімандрит Кирило Говорун стверджує: ідеологи «русского міра» вважають українців нижчими за себе і нездатними мати власну суб’єктність. Окупація тихою сапою підминає під себе все неросійське. Як наслідок, домінування російської мови та культури в СРСР багатьом і досі вважається нормальним. Радянський режим цинічно користав з інструментів демократії: наприклад, видимість можливості вільного вибору батьками школярів мови навчання. Режим не вдавався до прямих заборон української мови, як це було в часи Валуєвського циркуляру чи Емського указу. Маніпуляція і підміна понять – хитрі, давно напрацьовані прийоми імперії, хоч би як вона називалася. Комуністичні чи соціалістичні гасла – з арсеналу тихої окупації, яка здається ніби-неіснуючою, коли не аналізувати причин і наслідків багатьох явищ. А критичність мислення аж ніяк не заохочувалася, навпаки – переслідувалася. Доля дисидентів, зокрема Василя Стуса, тому підтвердження.
Та, оскільки не всі українці були дисидентами, тож чи можна всіх інших назвати пристосуванцями? Як завжди, справа за вибором кожного: чи це кар’єра ціною зневажання принципів заради наживи, чи праця, що не давала вигод, але так чи так зміцнювала громадянську совість, сприяла гуртуванню, про яке нині кажемо – мережеве суспільство, завдяки якому тримаємося в цій війні. Чи усвідомлювала пізніше, що, одержуючи освіту в радянському університеті, я мимоволі мусила стати провідницею ідеології «новой общності совєтскіх людєй»? Інтуїтивно відчувала, тому намагалася уникнути такого місця роботи, де з мене вимагалося б догідництво, яке замулює совість і розбещує.
Мала жити в тому суспільстві, в якому реально перебувала – не на Місяць же тікати. Після закінчення університету, у свої 22 роки, свідомо обрала позицію, яку б сформулювала за відомим принципом: робити все можливе, щоб зло не проходило через мене. Та життя не стерильне. Міра мого компромісу визначалася сімейним вихованням, прикладом вчинків інших людей, етичною базою, закладеною книжками. Спостерігала, рефлексувала, та не допускала і думки про те, що перебуваю в окупації разом зі своїми співвітчизниками. Ми звиклися з нею, зрослися з нею, крім щопти дисидентів. Чому так сталося? Ця совєтська окупація підступно використовувала емоційний вплив культури, особливо масової, тримала всі республіки в жорстких рамках єдиного інформаційного простору. Неможливо було досягти чогось в освіті чи науці без російської мови. Так тривало постійне, тривале й послідовне звикання, призвичаєння до нормалізації того становища, яке зводило кожного мешканця СРСР до середньостатистичного «совєтского гражданіна».
Оце й був результат тихої окупації, яка нині стала не тихою, а вбивчою в прямому сенсі слова, коли щоденно гинуть українці під атаками російської зброї, а на зайнятих територіях, ТОТ, усе українське гнобиться, переслідується, просто знищується.
Та підступні алгоритми тихої окупації нікуди не поділися. Гібридна війна спрямована на тих, хто досі замилуваний образом «вєлікой русской культури», хто не розуміє, що змінюються вивіски, а суть та сама: поширення новітньої коричневої чуми, рашизму. Звикання до повсюдної російської присутності, її нормалізація – саме над цим працюють «Российские дома», що, як павутину, повсюдно розкинуло Россотрудничество, структура, з якої виріс нинішній «бункерний диктатор». Саме на цьому наголошує художниця і правозахисниця Катерина Марголіс: «Нормалізація агресії через присутність агресора. Розмивання європейскої солідарності і самої здатності розпізнавати загрозу і протистояти їй… за кадром лишається вся історія і передісторія: криваві захоплення земель, придушення вогнем і мечем, русифікація, позбавлення ідентичності, депортації, знищення еліт». Тобто, на наших очах тиха русскомірська окупація світу, зокрема Європи, триває, розповзається.
Тож усе-таки, чи закінчилася тиха окупація наших теренів із відновленням незалежности України? Ні. Ми, навіть народжені після 1991-го, лишаємося прошиті русскім міром у той чи той спосіб. Особливо це позначається на мові. Досі із епохи совка побутують фізрук, ізостудія – тобто фізіческій руководітєль, ізобразітєльная студія (нарочито так транскрибую, для наочності). А нині – в’януть вуха від поширених у нас, як вірус, слів: двіж, днюха, заброшка, мілота – із репертуару російських блогерів. Я не мовна пуристка. Зацікавлена, щоб розвивався наш, зокрема, молодіжний сленг. І щоб діти наші і підлітки забули дорогу до російського контенту, який вроює чужу ментальність.
Пишу цей текст, поглянула у вікно – блищить ріжок молодика. І тут нагло в голові зринає:
Вышел месяц из тумана,
Вынул ножик из кармана.
– Буду резать, буду бить…
Прикметні, визначальні слівця, чи не так? Бідний місяченько, «загадочная русская душа» приписує тобі свої убивчі риси…
І звідки в мене ця счіталочка? Я ж виростала в україномовному колі. Та навіть у моїй пам’яті ні сіло ні впало зринають російські вислови, які окупували мою підсвідомість, хоча все життя я україномовна. Як витравити із себе ці впливи і мотиви, цей бур’ян, врослий так глибоко, що його повзуче коріння схоже на отруйних змій із сотнею голів?

Виповнилось 170 років із моменту завершення будівництва й освячення Свято-Михайлівського собору в місті Житомирі. 27 вересня відзначалася ще одна подія — 35 років відновлення богослужінь у Михайлівському соборі, історичній, архітектурній окрасі міста, його правдивому духовному осередкові.Драматична історія собору нерозривно пов’язана з новітньою історією України та Житомира. Чудові сучасні розписи храму в українському стилі, виконані в унікальній техніці, безперервне 35-річне служіння незмінного настоятеля — протоієрея отця Богдана, а також чи не перша в Україні недільна дитяча школа при соборі заслуговують на окрему розповідь.

Будівництво, освячення і… спроба знищення

Михайлівський собор у Житомирі зводився в середині ХІХ століття коштом і під особистою опікою житомирського купця Михайла Хаботіна. Це засвідчено пам’ятною дошкою на соборі, встановленою в наші дні.Після завершення в 1856 році будівництва та освячення Михайлівського собору в ньому розпочалися богослужіння. Вони безперервно тривали 73 роки, зокрема у 1918–1927 роках, коли собор належав громаді Української автокефальної православної церкви, в час її першого відродження.У 1927 році російсько-радянські окупанти та їхні прислужники заборонили богослужіння в соборі. Арештували й кинули у в’язницю настоятеля Михайлівського храму протоієрея Миколу Бурчака-Абрамовича — високоосвічену, інтелігентну людину, — який незмінно служив у Храмі із 1895 року. Пограбували, сплюндрували, осквернили собор, знищили іконостас, розбивали та крали ікони, збивали й зафарбовували розписи, зняли хрести із купола, влаштували в соборі склад, потім кинули на руйнування…У 1960 році, за розповідями очевидців, «люди в міліцейській формі» винесли із собору і перепоховали в невідомому місці останки будівничого храму житомирського купця Михайла Хаботіна.А в останні роки свого панування, у 1985-му, житомирські слуги комуністичного режиму перенесли на перший поверх собору підконтрольне їм Товариство із розповсюдження політичних та наукових знань, а на другому поверсі розмістили обласний театр ляльок. Для цього вони зруйнували дзвіницю собору, закрили бетонним перекриттям його купол та остаточно знищили всі розписи храму.64 роки собор стояв сплюндрований. Але, як сказав у своїй проповіді в Михайлівському соборі 27 вересня 2026 року Митрополит Київський і всієї України Блаженніший Епіфаній: «Основна цінність кожного храму — це громада вірних».

Боротьба за повернення храму: початок

У липні 1989 року, невдовзі після створення в Києві Комітету з відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), почалася боротьба житомирської громади за повернення Михайлівського храму вірянам. Її очолили керівники обласної організації Української Гельсінської спілки (УГС) Валерій Колосівський, Василь Овсієнко, Анатолій Тимошенко, а долучилися до неї сотні житомирян.На той час України як незалежної держави ще не існувало. Найважливіші сфери життя управлялися із Москви. У Житомирі реальна й повна влада належала обласному комітету Комуністичної партії, який очолював Владімір Фьодоров — колишній завідувач сектору ЦК КПРС, прямий ставленик Кремля.Та Російська імперія, яка тоді називала себе «Радянський Союз», уже не була такою сильною, як раніше. Під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників вона змушена була йти на поступки та зміни.Тому понад дворічна боротьба Житомирської громади за повернення Михайлівського собору відбувалася в жорсткому протистоянні із тодішньою російсько-радянською компартійною владою з її спецслужбами та підтримуваною ними Московською церквою. А проте тривала на тлі національно-демократичного піднесення в Україні та в місті.

1990 рік: перемога національно-демократичних сил у Житомирі

У березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та до місцевих рад. На виборах до Житомирської міської ради перемогу отримали національно-демократичні сили. В міській раді ортодоксальні комуністи після 70річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися національно-демократичній більшості, обраній житомирянами.На першому засіданні 2 квітня 1990 року Житомирська міська рада обрала мене своїм головою. Вперше за 70 років панування російсько-радянського режиму найвищою посадовою особою міста — головою ради, а згодом і її виконкому — став не комуніст.24 травня 1990 року сесія Житомирської міської ради ухвалила історичне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира». Ним дозволялося вільне використання у місті заборонених російськими комуністами та їхніми посіпаками синьо-жовтого прапора, герба Тризуб і виконання гімну «Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля». Ввечері 13 червня 1990 року, відповідно до рішення Президії міської ради, за рік і три місяці до ухвалення Акту проголошення незалежності України, український прапор було встановлено над будинком Житомирської міської ради.На час, коли сталася ця подія, національні синьо-жовті прапори майоріли лише над ратушами трьох обласних центрів Галичини: Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської та Східної України, де дозвіл на використання раніше забороненої національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської ради й над ратушею якого, всупереч тотальному тиску партійно-державної машини керівної російсько-радянської Компартії, маяв прапор майбутньої незалежної України.Український прапор над Житомиром зіграв вагому роль у відродженні Михайлівського собору. І не тільки тому, що ті, хто боролись за наш прапор, боролися і за Українську церкву, а і тому, що майбутній настоятель Свято-Михайлівського храму отець Богдан, уродженець міста Буська на Львівщині, невипадково обрав для служби Житомир. Та про це трохи далі.

Три головні проблеми

У червні 1990 року відбулися установчі збори релігійної громади Михайлівського собору та реєстрація «двадцятки» Свято-Михайлівського собору. Невдовзі «двадцятка» надіслала мені як очільникові міської ради лист із проханням посприяти поверненню будівлі Михайлівського собору у користування громаді вірян як культової споруди.У міської влади та в мене як у міського голови не було жодного сумніву, що ми мусимо зробити все, щоб Свято-Михайлівський собор перейшов у розпорядження і користування громади вірян як культова споруда.Та на перешкоді такому рішенню стояли три головні проблеми:

відсутність згоди обласної комуністичної влади на переведення обласного лялькового театру в інше приміщення і небажання надати таке приміщення для постійного розміщення обласного лялькового театру;відсутність належного приміщення у розпорядженні міста для розміщення обласного лялькового театру (хоча це є компетенцією області);і головне питання: як спонукати обласну комуністичну владу, налаштовану на підтримку Московської церкви, віддати громаді Української церкви Михайлівський собор — споруду, яка на той час перебувала в обласній власності?

Обговорюючи ці питання, я неодноразово зустрічався із Валерієм Колосівським, Василем Овсієнком, Анатолієм Тимошенком, В’ячеславом Дехтієвським, Олександром Вєтошкіним, Олександром Батановим, Олександром Харчуком, Святославом Васильчуком, Любою Колосівською, Наталкою Харчук та іншими українськими патріотами, членами «двадцятки» Михайлівського собору Житомира. А також із членами виконкому Житомирської міськради Михайлом Ксеневичем, Геннадієм Шведюком, Миколою Васильченком, Володимиром Гарбузом, депутатами міської ради Юрієм Журбенком, Олександром Козицьким, Олегом Собківим, з моїми побратимами — депутатами Верховної Ради, житомирянами Яковом Зайком, Олександром Сугонякою…Питання передачі Михайлівського собору вірянам для розгляду на сесії міської ради готували заступник міського голови Геннадій Шведюк і перший заступник Михайло Ксеневич. Точилися дискусії та суперечки. Провадилися жорсткі розмови із керівництвом обласної ради. У нас сумнівів не було: проблеми мають бути вирішені. В умовах категоричної відмови житомирської обласної влади надати інше приміщення під обласний ляльковий театр, чим блокувалося повернення вірянам УАПЦ Михайлівського собору, Міська рада ухвалила непросте для себе рішення — віддати міський будинок культури по вулиці Михайлівській обласному ляльковому театру, а будинок культури розмістити в іншому приміщенні.Але як спонукати обласну владу діяти належним чином?Було три сили — рішення міської ради, громадськість і всеукраїнські події.

Молебні житомирян під стінами Михайлівського собору

У червні 1990 року у Софії Київській відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який завершив процес відродження Української автокефальної православної церкви та проголосив про утворення Київського патріархату УАПЦ. Ця подія надала нових сил у боротьбі за повернення Михайлівського собору житомирянам, які й доти регулярно проводили молебні й зібрання під стінами Михайлівського собору, найбільші з яких відбулися 7 листопада 1990 року.За спогадами Валерія Колосівського: «На 7 листопада 1990 року, коли комуністи проводили “парад і демонстрацію” та чергову відзнаку перемоги “соціалістичної революції”, було вирішено провести зустрічну, опозиційну до комуністів ходу. Наша хода пролягала від пам’ятника Тарасові Шевченку і до площі Леніна (нині майдан Соборний), щоб покласти до підніжжя пам’ятника Леніну вінок з колючим дротом і далі — завершити процес молебнем за жертвами комуністичних репресій біля Михайлівського собору. Зібралось до двох тисяч людей. Попереду несли головне гасло: “Жовтневий переворот 1917 року — найбільша трагедія ХХ сторіччя” та синьо-жовті прапори. До пам’ятника Леніну людей не пустив великий загін міліції. Тоді колона повернула на вулицю Рад (Михайлівську) і завершили захід молебнем біля Михайлівського собору. Це було перше таке потужне зібрання і молебень із такою великою кількістю людей. В наступні місяці провели ще декілька таких богослужінь».Протестна хода житомирян 7 листопада 1990 року в день відзначення комуністичною владою річниці жовтневого перевороту в Петербурзі, яка закінчилася волелюбним молебнем біля Михайлівського Собору.Містяни сприймали такі заходи позитивно і вже почали звикати до думки, що повернення Михайлівського храму вірянам — лише питання часу.Паралельно в міській раді відбувалися обговорення механізму передачі церкви, переведення лялькового театру та міського будинку культури в інші приміщення та підготовка аж чотирьох проєктів рішень міської ради, над якими активно працював наш головний правник Володимир Гарбуз.

Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору

Наприкінці квітня 1991 року в мій кабінет Житомирського міського голови зайшло двоє: Валерій Колосівський і молодий високий сухорлявий чоловік у чорній рясі. Валерій, як я писав вище, — заступник голови обласної філії УГС, колишній військовий: офіцер спецназу, який усупереч московитам закінчив службу в армії та повернувся в Житомир. Представляючи молодика, сказав: «Це отець Богдан Бойко. Він родом із Бузька Львівської області. Служив у десантниках, закінчив Луцьку духовну семінарію, прийняв священицький сан, отримав благословення Української автокефальної православної церкви від єпископа Антонія Масевича на постійну службу у Свято-Михайлівському соборі Житомира. Знає, а тепер і сам бачив, що у нас над міською вежею синьо-жовтий український прапор. По прибутті на житомирському автовокзалі розпитував, де можна знайти хлопців з УГС, Руху і як вийти на міську раду».Отець Богдан Бойко — настоятель Михайлівського собору.Так я познайомився з молодим священником Богданом Бойком. Отець Богдан влився в житомирську громаду і надалі проводив богослужіння на вулиці Михайлівській біля собору. Ці богослужіння не так стимулювали мене як голову і міську раду до ухвалення рішення про передачу Михайлівської церкви вірянам УАПЦ, як демонстрували обласній комуністичній владі бажання житомирян молитися не під храмом, а в храмі.

Рішення міської ради

Рішення про передачу храму українській громаді готувалося міською радою в жорсткому протистоянні з Московською церквою й обласною компартійною владою, яка підтримувала Московську церкву.Вирішальним аргументом, чому храм має бути переданий не московським попам, як цього прагнули вони й обласна влада, а Українській церкві, яка після знищення в 1927 році, відроджувалася в Україні, були архівні документи. А вони свідчили: в 1919–1927 роках Свято-Михайлівський собор належав УАПЦ, створеній у часи Української Народної Республіки та Держави Гетьмана Скоропадського, у час визвольної боротьби українського народу проти російських більшовиків у 1917–1921 роках, та очолюваній митрополитом Василем Липківським.Московські попи скреготали зубами, їхні посіпаки з обласного КГБ та компартійної обласної газети «Радянська Житомирщина» влаштовували провокації й оббріхування мене і моїх побратимів, але нічого не змогли вдіяти. Бо діяла Постанова Ради Міністрів Української РСР, яка визначала, що храм передається тій громаді, яка ним володіла останньою. А останньою, до російсько-більшовицького осквернення храму, ним володіла УАПЦ.Після моїх зустрічей з директором лялькового театру, який тепер вже із більшим розумінням ставився до перенесення установи в інше місце, розв’язання питання щодо надання житла настоятелю храму отцю Богдану та іншого, на початку липня 1991 року Житомирська міська рада ухвалила рішення про передачу міського будинку культури під обласний ляльковий театр. І водночас звернулася до Житомирської обласної ради з обґрунтуванням необхідності термінової передачі будівлі Михайлівського собору за адресою: вулиця Київська (колишня Лєніна), 18 громаді вірян УАПЦ. Доповідав на сесії депутат міськради Олександр Козицький, який і зараз активно допомагає українській церкві та є членом Житомирської єпархіальної ради.Тепер мало бути ухвалене рішення Житомирської обласної ради. Але, попри рішення міської ради, щоденні пікети вірян громади перед будівлею обласної ради та рішення міськради про надання свого приміщення для обласного лялькового театру, житомирське обласне керівництво вичікувало, блокуючи рішення про передачу Михайлівського собору громаді Української церкви. Допомогли історичні події.

Михайлівський собор: відродження святині

24 серпня 1991 року Верховна Рада України першого скликання, депутатом якої я мав честь бути, проголосила державну незалежність України. Але перед цим 19–22 серпня 1991 року в дні кремлівського військового путчу і створення (мовою оригіналу) Государственного Комитета Чрезвычайного Положения (так званого «ГеКаЧеПе») вищі посадові особи житомирської обласної влади по-зрадницьки підтримали московських «силовиків»-заколотників. Натомість Житомирська міська рада в самий розпал ГКЧП 20 серпня 1991 року провела засідання виконкому і сесію ради. Там ухвалила рішення, яким попередила всіх посадових осіб на території міста Житомира про кримінальну відповідальність за сприяння виконанню вимог ГКЧП, яке прирівнюється до державної зради.Як наслідок, після проголошення Незалежності України і падіння ГКЧП перші особи обласної влади були сильно налякані та шукали можливостей «покаятися». Тому поспіхом, одразу ж після повторного звернення Житомирського міськвиконкому, на початку вересня 1991 року ухвалили рішення щодо Михайлівського собору, погодившись із пропозицією Житомирської міськради про його передачу (а по суті — повернення) громаді УАПЦ та перенесення обласного лялькового театру в приміщення Житомирського міського будинку культури.Сталося! Та це був лише початок нового етапу. Попереду була дорога в 35 років звитяжної важкої праці із відбудови храму, який лежав у руїнах зсередини, обшарпаний зовні, без доступу до купола, без хрестів, без іконостаса, без розписів, без нічого… Крім Віри, Надії й Любові.27 вересня 1991 року в Михайлівському храмі відновилися богослужіння. Вірянам відкрилася неприваблива картина. Внутрішні розписи знищені. Купол закритий бетонним перекриттям, зафарбований із середини синьою фарбою. Між великим і малим храмами, де раніше був прохід із трьох арок, одна арка повністю забита сміттям, а одна закладена цеглою…Під час робіт під тиньком були виявлені ікони-розписи «Моління про чашу» і «Успіння Богородиці». Переробляли підлогу, підсилювали фундамент — пробурювали шурфи й заливали туди бетон. Був збудований балкон (хори) за спеціальним проєктом, встановили зроблений із фанери тимчасовий іконостас…Собор потребував великого ремонту, який розпочався. Та 21 листопада 1991 року, попри ремонт, відбулася святкова літургія освячення Храму. В ній узяв участь намісник Київського патріаршого престолу Митрополит Львівський і Галицький, а раніше єпископ Житомирський владика Іоан (Іван Бондарчук). А в 1992 році, після того, як до служби в Житомирській єпархії став єпископ Полікарп, Михайлівський храм отримав статус Свято-Михайлівського кафедрального собору.Отець Богдан, незмінний настоятель собору, разом з громадою церкви із великою честю, великою працею, з відкритою душею і серцем пройшов важку 35-літню дорогу відновлення Храму. Щасливий, що всі ці роки ми підтримували та підтримуємо щирі приятельські стосунки. Велику матеріальну допомогу для відновлення собору надавали житомирські меценати, а найбільше Юрій Бірюченко, Петро Рудь та інші. Сотні житомирян, і насамперед ті, хто з першого дні боровся за його повернення, хто чим міг, допомагали громаді матеріально та власною працею. Було відновлено храм. Із самого початку відновлення богослужінь у храмі побудовано і налагоджено роботу недільної дитячої школи при Михайлівському соборі, яку на сьогодні закінчили 15 тисяч дітей. Створено постійний табір для дітей у передмісті Житомира, завершено багаторічну роботу із розпису собору.Пройдена важка, часом трагічна, а в останні 35 років — духовно натхненна столітня дорога відродження житомирської святині. Завершилось століття, із 1926 до 2026 року, де було все: плюндрування і нищення святині, поразка, занепад, боротьба, перемога, відновлення, становлення і розквіт храму.Запалений у 1989 році вогонь відродження УАПЦ, а з тим і Свято-Михайлівського храму у місті Житомирі, дав свої плоди. Завдяки їм, попри всі перешкоди, через 30 років, у 2019-му, постала Помісна Автокефальна Православна Церква України.Владика Паїсій – єпископ Житомирський і ОвруцькийІ 27 вересня 2026 року, у день 170-річчя з освячення собору, 35-річчя відновлення богослужінь у храмі та створення недільної школи при соборі та 35-річчя священницького служіння настоятеля Храму — протоієрея Богдана Бойка Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному соборі Житомира з нагоди таких важливих дат. Йому співслужили владики зі всіх єпархій України: митрополити Симеон, Іоасаф, Димитрій, Михаїл, Федір, Євстратій; архієпископи Володимир, Павло; єпископи Борис, Феогност, Антоній, а також єпископ Житомирський і Овруцький Паїсій, настоятель собору протоієрей Богдан Бойко, місцеве й запрошене духовенство.Під час богослужіння лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і народ, за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини та мирних жителів, які загинули під час війни. Згодом на подвір’ї собору відбулося покладання запалених лампад до меморіалу Героям Небесної Сотні та заупокійна літія перед пам’ятником митрополитові Іларіону Огієнку, уродженцю Житомирщини, з селища Брусилова.Окрім того, Митрополит Епіфаній передав українським воїнам портативні дефібрилятори, придбані за сприяння громади та настоятеля собору УПЦ святого Андрія у Вашингтоні.Мав честь бути запрошеним на відзначення цих подій і був вражений високою духовною і смисловою наповненістю їх ушанування.А розписи храму, як і сам Свято-Михайлівський кафедральний собор міста Житомира, — прекрасні! Всі, хто їх бачили, кажуть: «Це один із найкращих християнських храмів України!».