Війна за незалежність України: що показує досвід 2014 року
Go to tyzhden.ua
<р>2 квітня в київській книгарні «Є» відбулася розмова про те, як писати історію нинішньої війни за незалежність України без спрощень і міфологізації. Учасниками стали військовий історик, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України і постійний автор <еm>Тижня <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/реrsоn/tynсhеnkо-іаrоslаv/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Ярослав Тинченко та директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник.
<р>Приводом для розмови став вихід книжки Ярослава Тинченка «Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти». Це спроба вперше зібрати, перевірити й осмислити факти початкового етапу сучасної війни — з позиції історика, який працював із документами, цифрами, свідченнями учасників подій та ідентифікацією загиблих. Окрім хронології бойових дій та історій військових частин і добровольчих формувань, автор порушує глибші питання: якими були чисельність і боєздатність Збройних Сил України напередодні війни, чому держава ввійшла у війну в такому стані — і якою ціною відбувалося формування нової української армії.
<р>Розмова вибудовувалася навколо ключового питання — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аbо-ukrаіnskо-rоsіjskа-аbо-vіjnа-zа-nеzаlеzhnіst-іаk-trеbа-nаzyvаty-nаshu-vіjnu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">як називати цю війну і чому саме означення «війна за незалежність» є найбільш точним і концептуально необхідним способом осмислення подій. Попри те, що в побуті закріпилася назва «російсько-українська війна», вона описує сторони, але не розкриває змісту. Натомість «війна за незалежність» вказує на головне — предмет боротьби. У цьому сенсі історія уникання слова «війна» після 2014 року є показовою: вона відображає не лише юридичні чи дипломатичні обмеження, а й характер сприйняття подій у суспільстві.
<р>Також ішлося про те, що українська історіографія досі не виробила чіткої назви для подій 1917–1923 років. Відсутність усталеного терміна свідчить про глибшу проблему — незавершене осмислення власних воєн ХХ століття, зокрема конфліктів між Україною і Росією в різних історичних формах. Учасники обґрунтували, чому замість термінів «Визвольні змагання» та «Українська революція» варто вживати саме «Війна за незалежність 1917–1923 років».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/zmіnа-tеzаurusа-v-humаnіtаrystytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Зміна тезауруса в гуманітаристиці
<р>Порівняння 1917 і 2014 років є важливим, адже в обох випадках ідеться про боротьбу за право на окремішній спосіб життя і державність. У 1917–1923 роках це було стихійне, але масове усвідомлення відмінності між своїми й чужими: здебільшого селянське суспільство, орієнтоване на приватну власність і самостійність, не приймало більшовицької моделі. У 2014 році це усвідомлення повернулося в іншій формі — вже через досвід незалежної держави, яку намагалися знищити. В обох випадках війна фактично точилася за можливість існування України як самостійного політичного й культурного простору.
<р>На цьому тлі особливо промовистим є стан української армії у 2014 році. Формально велика, вона виявилася майже небоєздатною. Задекларовані понад сто тисяч особового складу не відповідали дійсності: боєздатних було близько дев’яти тисяч, і навіть ця цифра включала значну кількість людей, не залучених до реальної служби. Наслідки тривалого скорочення чисельності армії та військової техніки загрожували безпеці держави. Цілі бригади існували лише на папері або були укомплектовані мінімально. Якість підготовки також не відповідала викликам війни: показовим є акцент на парашутних стрибках як ключовому показнику, хоча в реальних бойових діях після 2014 року такі навички не знадобилися жодного разу. Напередодні 2014 року Україна мала слабкі державні інститути, декларативні східні кордони й фактично не готувалася до війни, покладаючись на міжнародні гарантії безпеки.
<р>Не менш важливим був морально-психологічний стан війська. Мілітарна культура залишалася в полоні радянської символіки та історичних наративів, з орієнтацією на постаті на кшталт Черняховського, Паскевича чи Суворова й героїку Другої світової війни як основу ідентичності. У такому контексті спроба використати військові підрозділи проти власного суспільства під час подій Майдану виглядає логічним наслідком цієї інерції. Водночас реальність 2014 року показала інше: навіть у підрозділах, які вважалися найбільш проросійськими, кількість зрадників була мінімальною. Це свідчить про наявність глибшого рівня національного самоусвідомлення, вирішального в критичний момент.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331308" сlаss="wр-іmаgе-331308 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39-450х640.jрg" аlt="" wіdth="450" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39-450х640.jрg 450w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39-985х1400.jрg 985w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39-211х300.jрg 211w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39-768х1092.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/2026-04-03-13.23.39.jрg 1061w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 450рх) 100vw, 450рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331308" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ярослав Тинченко. Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти. Темпора, 2025
<р>Ключову роль у перші місяці війни відіграли не системні інституції, а конкретні люди — добровольці, часто погано екіпіровані, недостатньо підготовлені, але внутрішньо готові воювати. Вони виграли час у 2014-му на творення нової армії, їм суспільство завдячує тим, що держава встояла.
<р>Цей образ добровольця 2014 року передає у своїх роботах фотограф Олександр Клименко, чию світлину вміщено на обкладинці книжки. Фотограф документує український спротив ще з перших проукраїнських мітингів кінця 1980-х років.
<р>Водночас суспільство довгий час не було готове до адекватного сприйняття реальності війни: до 2022 року ставлення до учасників бойових дій у повсякденному житті часто залишалося байдужим або й зневажливим. Це контрастує з офіційним нещирим пафосом, який відтворюється на рівні державних річниць і заходів.
<р>Після 2014 року війну намагалися нормалізувати — зробити фоном повсякденності, не змінюючи кардинально ні суспільних практик, ні політичного мислення. Після 2022 року це стало значно складніше, хоча окремі тенденції такого звикання зберігаються.
<р>Йшлося також про труднощі періодизації сучасного етапу війни — періоду 2022–2026 років, який характеризується швидкою зміною стратегії і тактики. Вирішальним чинником стає технологічний розвиток, що постійно трансформує спосіб ведення бойових дій. Зрештою, питання про те, як називати цю війну, виходить за межі термінології — воно визначає, як Україна зрештою зафіксує власний досвід цієї війни в історії.
<р>Приводом для розмови став вихід книжки Ярослава Тинченка «Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014–2015 роки. Передумови, цифри, факти». Це спроба вперше зібрати, перевірити й осмислити факти початкового етапу сучасної війни — з позиції історика, який працював із документами, цифрами, свідченнями учасників подій та ідентифікацією загиблих. Окрім хронології бойових дій та історій військових частин і добровольчих формувань, автор порушує глибші питання: якими були чисельність і боєздатність Збройних Сил України напередодні війни, чому держава ввійшла у війну в такому стані — і якою ціною відбувалося формування нової української армії.
<р>Розмова вибудовувалася навколо ключового питання — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аbо-ukrаіnskо-rоsіjskа-аbо-vіjnа-zа-nеzаlеzhnіst-іаk-trеbа-nаzyvаty-nаshu-vіjnu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">як називати цю війну і чому саме означення «війна за незалежність» є найбільш точним і концептуально необхідним способом осмислення подій. Попри те, що в побуті закріпилася назва «російсько-українська війна», вона описує сторони, але не розкриває змісту. Натомість «війна за незалежність» вказує на головне — предмет боротьби. У цьому сенсі історія уникання слова «війна» після 2014 року є показовою: вона відображає не лише юридичні чи дипломатичні обмеження, а й характер сприйняття подій у суспільстві.
<р>Також ішлося про те, що українська історіографія досі не виробила чіткої назви для подій 1917–1923 років. Відсутність усталеного терміна свідчить про глибшу проблему — незавершене осмислення власних воєн ХХ століття, зокрема конфліктів між Україною і Росією в різних історичних формах. Учасники обґрунтували, чому замість термінів «Визвольні змагання» та «Українська революція» варто вживати саме «Війна за незалежність 1917–1923 років».
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>Порівняння 1917 і 2014 років є важливим, адже в обох випадках ідеться про боротьбу за право на окремішній спосіб життя і державність. У 1917–1923 роках це було стихійне, але масове усвідомлення відмінності між своїми й чужими: здебільшого селянське суспільство, орієнтоване на приватну власність і самостійність, не приймало більшовицької моделі. У 2014 році це усвідомлення повернулося в іншій формі — вже через досвід незалежної держави, яку намагалися знищити. В обох випадках війна фактично точилася за можливість існування України як самостійного політичного й культурного простору.
<р>На цьому тлі особливо промовистим є стан української армії у 2014 році. Формально велика, вона виявилася майже небоєздатною. Задекларовані понад сто тисяч особового складу не відповідали дійсності: боєздатних було близько дев’яти тисяч, і навіть ця цифра включала значну кількість людей, не залучених до реальної служби. Наслідки тривалого скорочення чисельності армії та військової техніки загрожували безпеці держави. Цілі бригади існували лише на папері або були укомплектовані мінімально. Якість підготовки також не відповідала викликам війни: показовим є акцент на парашутних стрибках як ключовому показнику, хоча в реальних бойових діях після 2014 року такі навички не знадобилися жодного разу. Напередодні 2014 року Україна мала слабкі державні інститути, декларативні східні кордони й фактично не готувалася до війни, покладаючись на міжнародні гарантії безпеки.
<р>Не менш важливим був морально-психологічний стан війська. Мілітарна культура залишалася в полоні радянської символіки та історичних наративів, з орієнтацією на постаті на кшталт Черняховського, Паскевича чи Суворова й героїку Другої світової війни як основу ідентичності. У такому контексті спроба використати військові підрозділи проти власного суспільства під час подій Майдану виглядає логічним наслідком цієї інерції. Водночас реальність 2014 року показала інше: навіть у підрозділах, які вважалися найбільш проросійськими, кількість зрадників була мінімальною. Це свідчить про наявність глибшого рівня національного самоусвідомлення, вирішального в критичний момент.
<р>Ключову роль у перші місяці війни відіграли не системні інституції, а конкретні люди — добровольці, часто погано екіпіровані, недостатньо підготовлені, але внутрішньо готові воювати. Вони виграли час у 2014-му на творення нової армії, їм суспільство завдячує тим, що держава встояла.
<р>Цей образ добровольця 2014 року передає у своїх роботах фотограф Олександр Клименко, чию світлину вміщено на обкладинці книжки. Фотограф документує український спротив ще з перших проукраїнських мітингів кінця 1980-х років.
<р>Водночас суспільство довгий час не було готове до адекватного сприйняття реальності війни: до 2022 року ставлення до учасників бойових дій у повсякденному житті часто залишалося байдужим або й зневажливим. Це контрастує з офіційним нещирим пафосом, який відтворюється на рівні державних річниць і заходів.
<р>Після 2014 року війну намагалися нормалізувати — зробити фоном повсякденності, не змінюючи кардинально ні суспільних практик, ні політичного мислення. Після 2022 року це стало значно складніше, хоча окремі тенденції такого звикання зберігаються.
<р>Йшлося також про труднощі періодизації сучасного етапу війни — періоду 2022–2026 років, який характеризується швидкою зміною стратегії і тактики. Вирішальним чинником стає технологічний розвиток, що постійно трансформує спосіб ведення бойових дій. Зрештою, питання про те, як називати цю війну, виходить за межі термінології — воно визначає, як Україна зрештою зафіксує власний досвід цієї війни в історії.
Go to tyzhden.uaРоман-алегорія Юлії Кан: за десять секунд до того, як помреш
Go to tyzhden.ua
<р>Хлопчик (так його звуть — Хлопчик) їде переповненим евакуаційним потягом. Він роздратований і втомлений, навколо — виснажені й розгублені дорослі. Йому не більше одинадцяти, його батьки познайомилися в квітні 2010 року.
<р>Хлопчик їде в супроводі тітки Марії, батька поруч нема. Мама давно померла, а Хлопчик жив із батьком у передмісті Києва. Коли почалося вторгнення і в їхнє містечко зайшли росіяни-окупанти, тато залишив Хлопчика у надійному підвалі з запасами їжі і вийшов на вулицю. Батька кликав обов’язок, він професійний фотограф. За фотоапаратом Хлопчик потім упізнає його тіло, коли пробиратиметься зруйнованими вулицями містечка до точки, де завантажуються евакуаційні автобуси. Їм обіцяли зелений коридор.
<р>До великої війни Хлопчик із татом часто подорожували: Туреччина, Марокко, Ісландія. Кожна поїздка нагадувала малому спуск чарівною норою Білого Кролика (так, Хлопчик — відданий фанат «Аліси», цитує її подумки й уголос, коли стає лячно). Ця евакуація — либонь, перша мандрівка без тата, і Хлопчик відчуває, наче зраджує його цією поїздкою. Він злиться і горює, і, щоби перестати відчувати весь цей спектр непідйомних емоцій, тікає в спогади про мандри з батьком. В останню перед великою війною подорож до Каппадокії (так, політ на повітряній кулі та підземні монастирі — туристичний «писк» Каппадокії — до сюжету додаються).
<р>Це чергова тривожна історія про перші тижні повномасштабного вторгнення. Всі вони зрештою стають схожими одна на одну, захлинаються потребою бути висловленими, поєднуються в один тягучий жах, у якому не розрізнити оповідачів і нюансів. Але… Білі кролики на початку романів ніколи даремно не шастають: у десяти з десяти випадків Білий Кролик з’являється там, де на героя очікують сюрові перетворення і де йому зрештою доведеться робити вибір між сном і грою, між синьою і червоною пігулками (так, особисто я в навалі кролів-поводирів у сучліті звинувачую «Матрицю»). Евакуаційний потяг обстрілюють, і в нашому світі Хлопчик втрачає свідомість. Прокинеться він у іншому світі чи вимірі, де снитиме спогади про реальність, із котрої випав… Ну так, забула сказати головне. Якщо запозичити жанрову назву з іншої традиції, то роман Юлії Кан — чистісінький тобі ісекай.
<р>У роману Юлії Кан є епіграф із Рея Бредбері, де око мусить перечепитися через фразу: <еm>«Живи так жадібно, ніби за десять секунд помреш». Відтак мусимо зрозуміти: момент розповіді, в якому ми разом із Хлопчиком завантажилися в евакопотяг і згадуємо про подорож із татом за лічені дні до великої війни (а це вже три моменти події — ясно, значить, обнуляють одна одну), відбувається за десять секунд до чогось. Розповідь передує події — смерті. Десять секунд до чиєїсь смерті, й питання тепер: до чиєї? Чи не перша ж очевидна відповідь — «Хлопчик має померти» — буде правильною? Роман про десять секунд передсмертного досвіду, саме так. Називається книжка «Ширше розплющ очі», вона про смерть і адресована, судячи з усього, підліткам років чотирнадцяти, але й дорослим можна зазирнути.
<р>Відповідно до умов ісекаю, в романі працює інверсія світів — досить очевидно, але від того не менш дієво і симпатично. Хлопчик отямлюється невідь-де і припускає лише два пояснення: він або спить, або збожеволів (хоча чудово пам’ятає вибух у потязі). Байкус, місцевий говіркий птах на кшталт сови, першим зустріне Хлопчика і стане його провідником, аби захистити від людини ліс. Байкус пояснює: це не сон, але Хлопчика тут не має бути, Хлопчик не реальний, він — міфічна істота. Їхні зображення зберіглися на скелях Великого лісу, і старці розказують про них казки. В світі, який живе за своїми чарівними законами, людина — потойбічна істота, природно. (Так, у «Я — легенда» Річарда Метісона злом, що приходить по ночах і відбирає життя невинних, є не звичний нам вампір, а саме винищувач вампірів, адже норму задають саме упирі. Етика уявлення про цінність життя при цьому — на місці, й про цінності я згадала невипадково.) Люди колись жили в цьому світі й загрожували його зруйнувати. Тоді їм відкрився перехід до іншого виміру, куди вони й пішли. Знайти той перехід і буде завданням квесту Хлопчика.
<р>Норми потойбічного світу «Очей» — онейричні, їх задають сновидці і примари, вони ж тут і суб’єкти. Натомість Хлопчик тут на правах легенди: він, якщо бажаєте, не повідомлення, а пояснення.
<р>Дуже показова друга локація, куди потрапляє Хлопчик на початку подорожі та яку Байкус називає відносно безпечною, але сам при цьому напружений і пильності не втрачає. І це при тому, що птах був спокійний, коли Велика Вода почала затоплювати низину, оточену скелями, а вони з Хлопчиком опинилися посеред того суходолу. Тоді він не нервував, а зараз напружений; навряд байкам про безпеку слід вірити, ця смуга неабияк лякає всіх тварин цього світу. Називається це місце Сяйлива Тундра. Вночі тутешні мешканці-метелики можуть зчитувати мрії, спогади та фантазії подорожніх і втілюють їх в об’ємних картинках, витканих ніби зі світлячків. Хлопчикові, мовби пацієнту психоаналітика, довелося інтерпретувати для Птаха всі свої втілені марення. Хлопчик тут набуває сили буквально втілювати свої спогади і візії: це, між іншим, і робить людей, наділених уявою, небезпечними для цього світу, адже вони можуть матеріалізувати будь-що руйнівне. Хлопчик тут — гарант змістів, але не сенсів. Видіння його про батька, звісно. Але це не його історії і не його смерть: батька нема в евакопотязі, він загинув в окупованому містечку і залишається в сюжеті як джерело пам’яті поколінь, передаючи синові досвід. Так, парадоксально: мервий тато є інструментом виживання.
<р>Світ цей монотеїстичний і матріархальний: за богиню — Мати-Природа. Тварини живуть зграями, зграю очолює самиця (скажімо, примар, що нагадують вовків, очолює стара Ірпус). Наймудріша істота в цьому світі — теж самиця, Бабуся Анкх, яка самовідтворюється і зберігає інформацію з попереднього життя в наступному. Ба більше: щоранку, як тільки сходить сонце, по всіх усюдах цього світу лунає жіночий голос, який співає дуже красиву і сумну пісню. Від голосу Хлопчикові стає тривожно, він затягує його кудись, де він опинитися не готовий. Цей момент — жіноча постать у центрі світу, де дитина переживає досвід передсмертя — вкрай важливий для ідеї роману.
<р>У підзаголовку «Ширше розплющ очі» є жанрова вказівка: роман-алегорія. Алегорія — штука досить агресивна й працює з повторами: в історію, яку ми вже знаємо, зашивають нову. Повтор завжди агресивний, а тут іще така річ: алегорія не має катарсису, працює не за принципом історичного наративу, а як ритуал — суто-таки на повторах. А Хлопчик, який має виконати місію в світі-за-межею-смерті, щоби повернутися в нашу реальність, опиняється якраз у дурній безкінечності. І те, як сконструйований світ, на цю дурну безкінечність дуже непогано працює. Він весь час щось нагадує, ми ніби вже тут були.
<р>По-перше, дорослі персонажі зі спогадів Хлопчика говорять цитатами з мотиваційних пабліків: не часом проскакує, а тільки так і говорять. Скажімо, готельєр Амін за раннім сніданком провіщає: <еm>«Коли працюєш з улюбленою справою, то не робота, а життя; а як можна втомитися від власного життя», — а от батько проповідує: <еm>«Якщо довго про щось просторікувати, можна втратити сенс розмови». Але саме в цьому світі така ходульна мова виправдана. Говорять не люди, а аватари, котрі формуються зі спогадів Хлопчика, щоби чомусь його навчити в реальності, де він опинився. Реальність Хлопчика до моменту смерті — інформаційне перенасичення: він в шоці, не здатен ані думати, ані говорити про те, що з ним трапилося. За нього говорять картинки в його голові, вони втішають і обнадіюють. Коли в епілозі ми почуємо живого Аміна чи живу тітку Марію, їхня мова буде цілком адекватною для живих людей, і цей контраст треба помітити.
<р>По-друге, то тут, то там на нас чекають відсилки до пригодницької підліткової літератури. Звірятка Кервуда, географічні чудасії Верна, закон джунглів Кіплінга — їх часом таки буквально озвучують. Кіт, побачивши Хлопчика, вперше назве його «Жабеням» — чи треба більших підказок? Це світ складається з уявлень начитаної дитини про мандри. Тож коли на певному етапі малий починає переказувати попутникам «Одіссею», позаяк ті спитали про найбільш легендарну подорож найвідомішого з людей, дивуватися не треба двом моментам. До Ітаки Хлопчик розповідь не доведе, він зупиниться на острові Каліпсо, де Одіссей вирішує, піти чи залишитися. Власне, це питання постає і перед Хлопчиком. А найголовніше — Хлопчик цієї миті згадає своє справжнє ім’я: мати назвала його Одіссеєм.
<р>Так, «Ширше розплюш очі» — це історія зокрема і про матір. У дуже багатьох аспектах вона про те, як родина — і дитина в ній — переживала смерть матері, як сильно замовчували цю втрату, аж до того, що позбавили Хлопчика імені. Ми не знаємо, коли і як померла ця жінка, як і чим чи ким вона жила. Її ніби затерли. І от вона починає проступати: іменем сина, голосом, який співає дитині колискову. Вона має оприявнитися, щоби з нею можна було попрощатися. Примиритися з чужою смертю означає прийняти власну. Згадка про матір допомагає Хлопчикові вибрати, в якому з двох світів тепер бути і в який спосіб. І все це — за допомогою епосу Гомера, який малому переказував батько.
<р>Дуже часто позасмерття зображають саме як простір, сформований думками і спогадами нещодавно померлих; це їхня спроба вберегтися від шоку переходу. Тому цей світ Юлії Кан здається знайомим.
<р>Так, це безумовно роман-алегорія. Наративна структура світу працює як алегорія, і таку ж природу має уявлене тут життя по смерті. Людина переглядає-на-повторі те, що формувало її особистість за життя, але вже не має змоги раціоналізувати побачене: причина і наслідок не існують як ціннісні поняття. Є лише подорож.
<р>Романи про подорожі в позасмертя зазвичай мають на меті притлумити в нас страх смерті. Вони терапевтичні — таким є й «Ширше розплющ очі». Тут варто помітити: в світі, який пише Юлія Кан, існує свобода волі. Саме на цій концепції побудована фабула. Так, в одному з поворотів сюжету Бабця передбачає, що попутники Хлопчика, перетнувши Великий ліс, уже не зможуть повернутися назад, бо дедалі більше набувають здатності уявляти. Тоді Хлопчик робить спробу втекти від друзів і так їх захистити. На що Байкус заперечує: мовляв, ніхто не буде вирішувати за мене — ні мудрі пророцтва Бабусі, ні твої маніпуляції! Свобода волі існує там, де все визначене наперед, точніше, причинно зумовлене. Ми приречені померти. Але Юлія Кан наполягає: після смерті ми маємо що протиставити цій визначеності — синергію, спроможність іти назустріч чиїйсь осяйній любові. Насправді це терапевтичний підхід. Роман про десять секунд до смерті, коли можеш згадати те, що відрізняє тебе від богів і наближає до них — і обрати собі долю. Десять секунд на те, щоб згадати, чому ти є людиною.
<р>Але це все ще роман про дитину, яку вбили на війні.
<р>Книжки, на які схоже «Ширше розплющ очі»:
<р>Передовсім «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндґрен (і я щаслива нагадати вам, що існує ця геніальна книжка, нумо частіше її перечитувати). «Куди приводять мрії» Річарда Метісона, згадала вже іншу його роботу, але саме цією його прозою Юлія Кан очевидно надихалася. «Лінкольн у Бардо» Джорджа Сондерса, Патрік Несс і його «Більше ніж це», «Опівнічна бібліотека» Метта Гейґа, «Коротка історія мертвих» Кевіна Брукмаєра, «Милі кістки» Еліс Сіболд — все це дуже різні, зокрема і в естетичному плані, романи. Але на сюжетному рівні об’єднує ці книжки смерть головного героя, яка дає старт історії, а сама розповідь триває по той бік помирання у іншій, ніж наша, реальності… Базовий набір некроманта-початківця.
<р>Хлопчик їде в супроводі тітки Марії, батька поруч нема. Мама давно померла, а Хлопчик жив із батьком у передмісті Києва. Коли почалося вторгнення і в їхнє містечко зайшли росіяни-окупанти, тато залишив Хлопчика у надійному підвалі з запасами їжі і вийшов на вулицю. Батька кликав обов’язок, він професійний фотограф. За фотоапаратом Хлопчик потім упізнає його тіло, коли пробиратиметься зруйнованими вулицями містечка до точки, де завантажуються евакуаційні автобуси. Їм обіцяли зелений коридор.
<р>До великої війни Хлопчик із татом часто подорожували: Туреччина, Марокко, Ісландія. Кожна поїздка нагадувала малому спуск чарівною норою Білого Кролика (так, Хлопчик — відданий фанат «Аліси», цитує її подумки й уголос, коли стає лячно). Ця евакуація — либонь, перша мандрівка без тата, і Хлопчик відчуває, наче зраджує його цією поїздкою. Він злиться і горює, і, щоби перестати відчувати весь цей спектр непідйомних емоцій, тікає в спогади про мандри з батьком. В останню перед великою війною подорож до Каппадокії (так, політ на повітряній кулі та підземні монастирі — туристичний «писк» Каппадокії — до сюжету додаються).
<р>Це чергова тривожна історія про перші тижні повномасштабного вторгнення. Всі вони зрештою стають схожими одна на одну, захлинаються потребою бути висловленими, поєднуються в один тягучий жах, у якому не розрізнити оповідачів і нюансів. Але… Білі кролики на початку романів ніколи даремно не шастають: у десяти з десяти випадків Білий Кролик з’являється там, де на героя очікують сюрові перетворення і де йому зрештою доведеться робити вибір між сном і грою, між синьою і червоною пігулками (так, особисто я в навалі кролів-поводирів у сучліті звинувачую «Матрицю»). Евакуаційний потяг обстрілюють, і в нашому світі Хлопчик втрачає свідомість. Прокинеться він у іншому світі чи вимірі, де снитиме спогади про реальність, із котрої випав… Ну так, забула сказати головне. Якщо запозичити жанрову назву з іншої традиції, то роман Юлії Кан — чистісінький тобі ісекай.
<р>У роману Юлії Кан є епіграф із Рея Бредбері, де око мусить перечепитися через фразу: <еm>«Живи так жадібно, ніби за десять секунд помреш». Відтак мусимо зрозуміти: момент розповіді, в якому ми разом із Хлопчиком завантажилися в евакопотяг і згадуємо про подорож із татом за лічені дні до великої війни (а це вже три моменти події — ясно, значить, обнуляють одна одну), відбувається за десять секунд до чогось. Розповідь передує події — смерті. Десять секунд до чиєїсь смерті, й питання тепер: до чиєї? Чи не перша ж очевидна відповідь — «Хлопчик має померти» — буде правильною? Роман про десять секунд передсмертного досвіду, саме так. Називається книжка «Ширше розплющ очі», вона про смерть і адресована, судячи з усього, підліткам років чотирнадцяти, але й дорослим можна зазирнути.
<р>Відповідно до умов ісекаю, в романі працює інверсія світів — досить очевидно, але від того не менш дієво і симпатично. Хлопчик отямлюється невідь-де і припускає лише два пояснення: він або спить, або збожеволів (хоча чудово пам’ятає вибух у потязі). Байкус, місцевий говіркий птах на кшталт сови, першим зустріне Хлопчика і стане його провідником, аби захистити від людини ліс. Байкус пояснює: це не сон, але Хлопчика тут не має бути, Хлопчик не реальний, він — міфічна істота. Їхні зображення зберіглися на скелях Великого лісу, і старці розказують про них казки. В світі, який живе за своїми чарівними законами, людина — потойбічна істота, природно. (Так, у «Я — легенда» Річарда Метісона злом, що приходить по ночах і відбирає життя невинних, є не звичний нам вампір, а саме винищувач вампірів, адже норму задають саме упирі. Етика уявлення про цінність життя при цьому — на місці, й про цінності я згадала невипадково.) Люди колись жили в цьому світі й загрожували його зруйнувати. Тоді їм відкрився перехід до іншого виміру, куди вони й пішли. Знайти той перехід і буде завданням квесту Хлопчика.
<р>Норми потойбічного світу «Очей» — онейричні, їх задають сновидці і примари, вони ж тут і суб’єкти. Натомість Хлопчик тут на правах легенди: він, якщо бажаєте, не повідомлення, а пояснення.
<р>Дуже показова друга локація, куди потрапляє Хлопчик на початку подорожі та яку Байкус називає відносно безпечною, але сам при цьому напружений і пильності не втрачає. І це при тому, що птах був спокійний, коли Велика Вода почала затоплювати низину, оточену скелями, а вони з Хлопчиком опинилися посеред того суходолу. Тоді він не нервував, а зараз напружений; навряд байкам про безпеку слід вірити, ця смуга неабияк лякає всіх тварин цього світу. Називається це місце Сяйлива Тундра. Вночі тутешні мешканці-метелики можуть зчитувати мрії, спогади та фантазії подорожніх і втілюють їх в об’ємних картинках, витканих ніби зі світлячків. Хлопчикові, мовби пацієнту психоаналітика, довелося інтерпретувати для Птаха всі свої втілені марення. Хлопчик тут набуває сили буквально втілювати свої спогади і візії: це, між іншим, і робить людей, наділених уявою, небезпечними для цього світу, адже вони можуть матеріалізувати будь-що руйнівне. Хлопчик тут — гарант змістів, але не сенсів. Видіння його про батька, звісно. Але це не його історії і не його смерть: батька нема в евакопотязі, він загинув в окупованому містечку і залишається в сюжеті як джерело пам’яті поколінь, передаючи синові досвід. Так, парадоксально: мервий тато є інструментом виживання.
<р>Світ цей монотеїстичний і матріархальний: за богиню — Мати-Природа. Тварини живуть зграями, зграю очолює самиця (скажімо, примар, що нагадують вовків, очолює стара Ірпус). Наймудріша істота в цьому світі — теж самиця, Бабуся Анкх, яка самовідтворюється і зберігає інформацію з попереднього життя в наступному. Ба більше: щоранку, як тільки сходить сонце, по всіх усюдах цього світу лунає жіночий голос, який співає дуже красиву і сумну пісню. Від голосу Хлопчикові стає тривожно, він затягує його кудись, де він опинитися не готовий. Цей момент — жіноча постать у центрі світу, де дитина переживає досвід передсмертя — вкрай важливий для ідеї роману.
<р>У підзаголовку «Ширше розплющ очі» є жанрова вказівка: роман-алегорія. Алегорія — штука досить агресивна й працює з повторами: в історію, яку ми вже знаємо, зашивають нову. Повтор завжди агресивний, а тут іще така річ: алегорія не має катарсису, працює не за принципом історичного наративу, а як ритуал — суто-таки на повторах. А Хлопчик, який має виконати місію в світі-за-межею-смерті, щоби повернутися в нашу реальність, опиняється якраз у дурній безкінечності. І те, як сконструйований світ, на цю дурну безкінечність дуже непогано працює. Він весь час щось нагадує, ми ніби вже тут були.
<р>По-перше, дорослі персонажі зі спогадів Хлопчика говорять цитатами з мотиваційних пабліків: не часом проскакує, а тільки так і говорять. Скажімо, готельєр Амін за раннім сніданком провіщає: <еm>«Коли працюєш з улюбленою справою, то не робота, а життя; а як можна втомитися від власного життя», — а от батько проповідує: <еm>«Якщо довго про щось просторікувати, можна втратити сенс розмови». Але саме в цьому світі така ходульна мова виправдана. Говорять не люди, а аватари, котрі формуються зі спогадів Хлопчика, щоби чомусь його навчити в реальності, де він опинився. Реальність Хлопчика до моменту смерті — інформаційне перенасичення: він в шоці, не здатен ані думати, ані говорити про те, що з ним трапилося. За нього говорять картинки в його голові, вони втішають і обнадіюють. Коли в епілозі ми почуємо живого Аміна чи живу тітку Марію, їхня мова буде цілком адекватною для живих людей, і цей контраст треба помітити.
<р>По-друге, то тут, то там на нас чекають відсилки до пригодницької підліткової літератури. Звірятка Кервуда, географічні чудасії Верна, закон джунглів Кіплінга — їх часом таки буквально озвучують. Кіт, побачивши Хлопчика, вперше назве його «Жабеням» — чи треба більших підказок? Це світ складається з уявлень начитаної дитини про мандри. Тож коли на певному етапі малий починає переказувати попутникам «Одіссею», позаяк ті спитали про найбільш легендарну подорож найвідомішого з людей, дивуватися не треба двом моментам. До Ітаки Хлопчик розповідь не доведе, він зупиниться на острові Каліпсо, де Одіссей вирішує, піти чи залишитися. Власне, це питання постає і перед Хлопчиком. А найголовніше — Хлопчик цієї миті згадає своє справжнє ім’я: мати назвала його Одіссеєм.
<р>Так, «Ширше розплюш очі» — це історія зокрема і про матір. У дуже багатьох аспектах вона про те, як родина — і дитина в ній — переживала смерть матері, як сильно замовчували цю втрату, аж до того, що позбавили Хлопчика імені. Ми не знаємо, коли і як померла ця жінка, як і чим чи ким вона жила. Її ніби затерли. І от вона починає проступати: іменем сина, голосом, який співає дитині колискову. Вона має оприявнитися, щоби з нею можна було попрощатися. Примиритися з чужою смертю означає прийняти власну. Згадка про матір допомагає Хлопчикові вибрати, в якому з двох світів тепер бути і в який спосіб. І все це — за допомогою епосу Гомера, який малому переказував батько.
<р>Дуже часто позасмерття зображають саме як простір, сформований думками і спогадами нещодавно померлих; це їхня спроба вберегтися від шоку переходу. Тому цей світ Юлії Кан здається знайомим.
<р>Так, це безумовно роман-алегорія. Наративна структура світу працює як алегорія, і таку ж природу має уявлене тут життя по смерті. Людина переглядає-на-повторі те, що формувало її особистість за життя, але вже не має змоги раціоналізувати побачене: причина і наслідок не існують як ціннісні поняття. Є лише подорож.
<р>Романи про подорожі в позасмертя зазвичай мають на меті притлумити в нас страх смерті. Вони терапевтичні — таким є й «Ширше розплющ очі». Тут варто помітити: в світі, який пише Юлія Кан, існує свобода волі. Саме на цій концепції побудована фабула. Так, в одному з поворотів сюжету Бабця передбачає, що попутники Хлопчика, перетнувши Великий ліс, уже не зможуть повернутися назад, бо дедалі більше набувають здатності уявляти. Тоді Хлопчик робить спробу втекти від друзів і так їх захистити. На що Байкус заперечує: мовляв, ніхто не буде вирішувати за мене — ні мудрі пророцтва Бабусі, ні твої маніпуляції! Свобода волі існує там, де все визначене наперед, точніше, причинно зумовлене. Ми приречені померти. Але Юлія Кан наполягає: після смерті ми маємо що протиставити цій визначеності — синергію, спроможність іти назустріч чиїйсь осяйній любові. Насправді це терапевтичний підхід. Роман про десять секунд до смерті, коли можеш згадати те, що відрізняє тебе від богів і наближає до них — і обрати собі долю. Десять секунд на те, щоб згадати, чому ти є людиною.
<р>Але це все ще роман про дитину, яку вбили на війні.
<р>
<р>Передовсім «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндґрен (і я щаслива нагадати вам, що існує ця геніальна книжка, нумо частіше її перечитувати). «Куди приводять мрії» Річарда Метісона, згадала вже іншу його роботу, але саме цією його прозою Юлія Кан очевидно надихалася. «Лінкольн у Бардо» Джорджа Сондерса, Патрік Несс і його «Більше ніж це», «Опівнічна бібліотека» Метта Гейґа, «Коротка історія мертвих» Кевіна Брукмаєра, «Милі кістки» Еліс Сіболд — все це дуже різні, зокрема і в естетичному плані, романи. Але на сюжетному рівні об’єднує ці книжки смерть головного героя, яка дає старт історії, а сама розповідь триває по той бік помирання у іншій, ніж наша, реальності… Базовий набір некроманта-початківця.
Go to tyzhden.uaМапа і територія: нонфікшн Катерини Яковленко «Донбас як метафора»
Go to tyzhden.ua
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;"><еm>…не кажіть мені про якийсь там Луганськ
<еm>він давно лише ганськ
<еm>лу зрівняли з асфальтом червоним
<еm>мої друзі в заручниках —
<еm>і до нецька мені не дістатися
<еm>щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів…
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Любов Якимчук «Розкладання»
<р>Письменниця та дослідниця візуальної культури Катерина Яковленко написала непересічну книжку про Донецький басейн, в якому не можна купатися. Бо він — вугільний. Хоча нині безліч покинутих шахт затопило водою і в цьому «басейні» таки можна поплавати. На свій страх і ризик. Так Яковленко згадує колишню вугільну копанку поблизу Лисичанського желатинового заводу, яку заливають ґрунтові води: «Ніхто не знає склад цієї води, хоча дехто з місцевих уже встиг там поплавати. Кажуть, що глибина там — як висота пʼятиповерхівки, можна й потонути. Жартома мешканці називали це місце Лисичанським Гранд-Каньйоном. Вигляд справді вражае: новоутворений карʼєр із блакитно-зеленуватою водою оточений брунатними піщано-камʼяними схилами; довкола продираються поодинокі зелені кущі, кружляють птахи й метушаться мурахи».
<р>І подібних метафор у книжці — безліч. І передусім вони про те, що Донбас настільки метафоричний, що будь-який його опис буде нереалістичним. Точніше — описуватиме якийсь його клаптик, а не всю клаптикову ковдру. Мапу, а не територію.
<р>Донбас як поняття, звісно, це більше про копалини й (насамперед після 2014 року) політику, а не про людей: «Донбас ніколи не існував як окрема етнічна, культурна чи геополітична одиниця, це передовсім — про родовище та ресурс». І тому Яковленко намагається олюднити та показати цей «регіон» (ще одне слово, яке з часів Януковича стало негативно-політичним) і робить це через різні види мистецтво. Крім того, важливою складовою видання є світлини, зроблені самою авторкою. І така мистецька (у чомусь — штучна) призма працює як своєрідний калейдоскоп, не так даючи зрозуміти Донбас як цілісність, як розбиваючи його на різнокольорові друзки вражень й емоцій, застиглих у різних формах: кіно, література, скульптура, інсталяції, фото.
<р>Катерина Яковленко, зокрема, докладно аналізує три фільми: «Ентузіязм (Симфонія Донбасу)» (1930) Дзиґи Вертова про першу радянську п’ятирічку, «Липневі грози» про страйк гірників у 1989-му та «Дзеркало для героя» (1988) про подорож у часі на Донбас 1949 року. Зіставлення цих двох документалок й одного ігрового кіно насправді засвідчують ту саму метафоричність цих теренів, їхню мінливість і невловимість. І, зважаючи на непросту історію Донбасу, — його неминучість: «Лютий 2022 року почався зі слова “неминучий”. Слово в словнику не нове, але, як виявилося, є одним із тих, які можна назвати страшними: лякала не війна, а неминуча війна. Це та війна, що неминуче настане, чи та війна, що ніколи не мине».
<р>Від скіфів до Донецького Євромайдану й аж до сьогочасної війни — такий період охоплює нонфікшн Яковленко із поясненням: «Степ не пустував і не був відкритим. Він голодував. Голодував за життям. Коли тіло голодує, воно їсть саме себе». Степи України як стопи. Степи України як стовпи. І Донецька область, яка на мапі схожа на розкриту долоню трудівника.
<р>Авторка менше аналізує художню творчість, але наводить доволі знакову цитату з прози радянського письменника Бориса Горбатова, який народився в Первомайську (нині — Сокологірськ) Луганської області: «Моєму серцю ближчий тривожний пейзаж Донбасу; він немов створений для мрійників… Тим і дорогий моєму серцю донецький пейзаж, що створений він людськими руками. Так, природа образила, скривдила мій рідний край, не дала йому ані вільних річок, ані зелених лісів, ані духмяних трав. Але людина не захотіла змиритися з убогими дарами природи. Вона стала богом та створила собі й степи, й ліси, й річки, й гори». Симптоматична фраза, бо ж вона — знову лише про клаптик Донбасу і про вибудовування радянської міфології цього краю. Про «вугільний борг країні», про втрати і переміщення, про територію примусу, схожу на полотна Гої.
<р>Найточніше ж авторка формулює свою тему й ідею ще на початку видання, по суті, пояснюючи особливості власної мови і розмови про цей край: «Кордони Донбасу завжди трансформуються залежно від уявлень і знань. Так Донбас постає як метафора складної памʼяті, втрати, боротьби за ідентичність і ландшафту, що сформувався через насильство та любов і намагається віднайти свое майбутнє в минулому, що постійно повторюється. Це також метафора колоніального досвіду, руйнування і спроби відновити голос і звʼязок із землею через образи та мистецтво зокрема. Це — простр реальності, що вимагає специфічної мови — такої, яка здатна відобразити й описати травму століть». Тож, у кінцевому рахунку, ця книжка — про травми, завдані пам’яттю віків і найновішими подіями, що перекроїли і мапу, і територію.
<еm>він давно лише ганськ
<еm>лу зрівняли з асфальтом червоним
<еm>мої друзі в заручниках —
<еm>і до нецька мені не дістатися
<еm>щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів…
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Любов Якимчук «Розкладання»
<р>Письменниця та дослідниця візуальної культури Катерина Яковленко написала непересічну книжку про Донецький басейн, в якому не можна купатися. Бо він — вугільний. Хоча нині безліч покинутих шахт затопило водою і в цьому «басейні» таки можна поплавати. На свій страх і ризик. Так Яковленко згадує колишню вугільну копанку поблизу Лисичанського желатинового заводу, яку заливають ґрунтові води: «Ніхто не знає склад цієї води, хоча дехто з місцевих уже встиг там поплавати. Кажуть, що глибина там — як висота пʼятиповерхівки, можна й потонути. Жартома мешканці називали це місце Лисичанським Гранд-Каньйоном. Вигляд справді вражае: новоутворений карʼєр із блакитно-зеленуватою водою оточений брунатними піщано-камʼяними схилами; довкола продираються поодинокі зелені кущі, кружляють птахи й метушаться мурахи».
<р>І подібних метафор у книжці — безліч. І передусім вони про те, що Донбас настільки метафоричний, що будь-який його опис буде нереалістичним. Точніше — описуватиме якийсь його клаптик, а не всю клаптикову ковдру. Мапу, а не територію.
<р>Донбас як поняття, звісно, це більше про копалини й (насамперед після 2014 року) політику, а не про людей: «Донбас ніколи не існував як окрема етнічна, культурна чи геополітична одиниця, це передовсім — про родовище та ресурс». І тому Яковленко намагається олюднити та показати цей «регіон» (ще одне слово, яке з часів Януковича стало негативно-політичним) і робить це через різні види мистецтво. Крім того, важливою складовою видання є світлини, зроблені самою авторкою. І така мистецька (у чомусь — штучна) призма працює як своєрідний калейдоскоп, не так даючи зрозуміти Донбас як цілісність, як розбиваючи його на різнокольорові друзки вражень й емоцій, застиглих у різних формах: кіно, література, скульптура, інсталяції, фото.
<р>Катерина Яковленко, зокрема, докладно аналізує три фільми: «Ентузіязм (Симфонія Донбасу)» (1930) Дзиґи Вертова про першу радянську п’ятирічку, «Липневі грози» про страйк гірників у 1989-му та «Дзеркало для героя» (1988) про подорож у часі на Донбас 1949 року. Зіставлення цих двох документалок й одного ігрового кіно насправді засвідчують ту саму метафоричність цих теренів, їхню мінливість і невловимість. І, зважаючи на непросту історію Донбасу, — його неминучість: «Лютий 2022 року почався зі слова “неминучий”. Слово в словнику не нове, але, як виявилося, є одним із тих, які можна назвати страшними: лякала не війна, а неминуча війна. Це та війна, що неминуче настане, чи та війна, що ніколи не мине».
<р>Від скіфів до Донецького Євромайдану й аж до сьогочасної війни — такий період охоплює нонфікшн Яковленко із поясненням: «Степ не пустував і не був відкритим. Він голодував. Голодував за життям. Коли тіло голодує, воно їсть саме себе». Степи України як стопи. Степи України як стовпи. І Донецька область, яка на мапі схожа на розкриту долоню трудівника.
<р>Авторка менше аналізує художню творчість, але наводить доволі знакову цитату з прози радянського письменника Бориса Горбатова, який народився в Первомайську (нині — Сокологірськ) Луганської області: «Моєму серцю ближчий тривожний пейзаж Донбасу; він немов створений для мрійників… Тим і дорогий моєму серцю донецький пейзаж, що створений він людськими руками. Так, природа образила, скривдила мій рідний край, не дала йому ані вільних річок, ані зелених лісів, ані духмяних трав. Але людина не захотіла змиритися з убогими дарами природи. Вона стала богом та створила собі й степи, й ліси, й річки, й гори». Симптоматична фраза, бо ж вона — знову лише про клаптик Донбасу і про вибудовування радянської міфології цього краю. Про «вугільний борг країні», про втрати і переміщення, про територію примусу, схожу на полотна Гої.
<р>Найточніше ж авторка формулює свою тему й ідею ще на початку видання, по суті, пояснюючи особливості власної мови і розмови про цей край: «Кордони Донбасу завжди трансформуються залежно від уявлень і знань. Так Донбас постає як метафора складної памʼяті, втрати, боротьби за ідентичність і ландшафту, що сформувався через насильство та любов і намагається віднайти свое майбутнє в минулому, що постійно повторюється. Це також метафора колоніального досвіду, руйнування і спроби відновити голос і звʼязок із землею через образи та мистецтво зокрема. Це — простр реальності, що вимагає специфічної мови — такої, яка здатна відобразити й описати травму століть». Тож, у кінцевому рахунку, ця книжка — про травми, завдані пам’яттю віків і найновішими подіями, що перекроїли і мапу, і територію.
Go to tyzhden.uaБоротьба за заморожені російські активи: як французький банкір погрожував керівництву Euroclear
Go to tyzhden.ua
<р>Французький банкір Олів’є Юбі — член ради директорів Мfех, дочірньої компанії бельгійського фінансового гіганта Еurосlеаr, що зберігає 193 мільярда євро активів Центрального банку Росії, заморожених через санкції ЄС — погрожував СЕО компанії на тлі переговорів Європейського Союзу щодо використання коштів для закупівлі зброї для Києва та покриття інших потреб.
<р>За словами джерел, які цитує видання <а hrеf="httрs://еuоbsеrvеr.соm/23635/bоlshоі-lоvіng-bаnkеr-thrеаtеnеd-еurосlеаr-сео-аmіd-еu-tаlks-оn-russіаn-аssеts/?fbсlіd=ІwdGRjсАQwlМdjbGNrВDСUхGV4dG4DYWVtАjЕхАНNydGМGYХВwХ2lkDDМ1МDY4NТUzМТсyОААВНqК4МWYgzеnВ5еRОGеg8dQNGGЕF4QDІF6р4dіGbqоХрnkvсеhНn70dsеJjYR_аеm_fWzGсkYdUbхNgy1М3Р9JіА" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">ЕUоbsеrvеr, Юбі зловживав своїми привілеями у Еurосlеаr, намагаючись організувати зустрічі між її СЕО Валері Урбен та своїми контактами у російській розвідці. Коли вона та ще один керівник компанії відмовилися, він почав їм погрожувати: казав, що будинок може «згоріти», а домашня тварина — «раптово померти».
<р>Щодо зв’язків Юбі з Росією немає сумнівів: у період з 1 січня 2015 року до 18 грудня 2024 року він 155 разів літав до країни-агресорки. З них 14 польотів відбулися вже після початку повномасштабного вторгнення. Його дружина Аннет Юбі також здійснила близько 40 поїздок до Росії за той самий період — іноді разом із ним, іноді самостійно.
<р>Юбі також зазначав у біографії, що є членом Російського географічного товариства, яке, попри невинну назву, має іншу сторону: його очолював Путін, президентом був ексміністр оборони Шойгу, і воно тісно співпрацює з російськими збройними силами.
<р>Речник Еurосlеаr Томас Черчилль також додав, що Юбі «захоплюється балетом, зокрема “Большим театром”» та є донором опери у Франції та Росії.
<р>«У 2024 році, на форумі Україна-Франція в Парижі, після мого виступу із фокусом на активи, до мене підійшов якийсь француз поспілкуватися. Він був дуже задоволений собою, і почав сходу — “ви ніколи ці активи не заберете”. Не те, щоб це мене якось здивувало, я таке чула мільйон разів. Але далі він почав хвалити Набіуліну (голова Центробанку Росії, — Ред.) і захоплюватися її управлінським досвідом, розказувати про свої поїздки до Москви, відвідування театрів, і його спілкування із російськими банкірами на прийомах. На моє питання, в якому світі він живе і чи російський геноцид українців йому не заважає насолоджуватися подорожами туди, він щось промямлив про те, що від росії ми всі нікуди не дінемося і так. Післясмак від цієї розмови був дуже противний», — <а hrеf="httрs://www.fасеbооk.соm/shаrе/р/1GdаХLW7gW/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">ділиться членкиня правління ЦПК, співзасновниця Міжнародного центру української перемоги Олена Галушка.
<р>Тим часом, Москва погрожує десятиліттями судових позовів проти Еurосlеаr, якщо ЄС використає російські кошти для України. Мєдведєв навіть заявляв, що це може стати приводом до війни, і погрожував ядерним ударом по Бельгії. Водночас бельгійська розвідка не змогла повністю розслідувати діяльність Юбі, зокрема через його французьке громадянство. Тож він продовжує відвідувати заходи, пов’язані з Україною та обороною Європи.
<р>«Питання отримання для України 300 мільярдів доларів має стати однією із наших “червоних ліній” у будь-яких перемовинах. Не секрет, що американці теж мають інтерес в отриманні цих коштів, це було закладено у первинний план Віткоффа-Дмітрієва. Віддати ці гроші росії — чи напряму, чи в якісь американо-російські фонди — означатиме величезну фінансову ін’єкцію російській воєнній машині, яка і без того може отримати додаткову підтримку через зростання цін на нафту, особливо якщо війна в Ірані буде затяжною», — зазначає Олена Галушка.
<р>Водночас членкиня правління ЦПК додає, що для України отримання цих коштів і правильне адміністрування, наприклад, за моделлю Норвезького суверенного фонду, зможе забезпечити стабільне довгострокове фінансування відбудови та озброєння. «Я чесно не бачу можливості для України отримати серйозні ресурси з інших джерел. Не рвануть сюди інвестори — особливо без реальних безпекових гарантій і серйозних реформ у сфері верховенства права», — переконана Олена Галушка.
<р>За словами джерел, які цитує видання <а hrеf="httрs://еuоbsеrvеr.соm/23635/bоlshоі-lоvіng-bаnkеr-thrеаtеnеd-еurосlеаr-сео-аmіd-еu-tаlks-оn-russіаn-аssеts/?fbсlіd=ІwdGRjсАQwlМdjbGNrВDСUхGV4dG4DYWVtАjЕхАНNydGМGYХВwХ2lkDDМ1МDY4NТUzМТсyОААВНqК4МWYgzеnВ5еRОGеg8dQNGGЕF4QDІF6р4dіGbqоХрnkvсеhНn70dsеJjYR_аеm_fWzGсkYdUbхNgy1М3Р9JіА" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">ЕUоbsеrvеr, Юбі зловживав своїми привілеями у Еurосlеаr, намагаючись організувати зустрічі між її СЕО Валері Урбен та своїми контактами у російській розвідці. Коли вона та ще один керівник компанії відмовилися, він почав їм погрожувати: казав, що будинок може «згоріти», а домашня тварина — «раптово померти».
<р>Щодо зв’язків Юбі з Росією немає сумнівів: у період з 1 січня 2015 року до 18 грудня 2024 року він 155 разів літав до країни-агресорки. З них 14 польотів відбулися вже після початку повномасштабного вторгнення. Його дружина Аннет Юбі також здійснила близько 40 поїздок до Росії за той самий період — іноді разом із ним, іноді самостійно.
<р>Юбі також зазначав у біографії, що є членом Російського географічного товариства, яке, попри невинну назву, має іншу сторону: його очолював Путін, президентом був ексміністр оборони Шойгу, і воно тісно співпрацює з російськими збройними силами.
<р>Речник Еurосlеаr Томас Черчилль також додав, що Юбі «захоплюється балетом, зокрема “Большим театром”» та є донором опери у Франції та Росії.
<р>«У 2024 році, на форумі Україна-Франція в Парижі, після мого виступу із фокусом на активи, до мене підійшов якийсь француз поспілкуватися. Він був дуже задоволений собою, і почав сходу — “ви ніколи ці активи не заберете”. Не те, щоб це мене якось здивувало, я таке чула мільйон разів. Але далі він почав хвалити Набіуліну (голова Центробанку Росії, — Ред.) і захоплюватися її управлінським досвідом, розказувати про свої поїздки до Москви, відвідування театрів, і його спілкування із російськими банкірами на прийомах. На моє питання, в якому світі він живе і чи російський геноцид українців йому не заважає насолоджуватися подорожами туди, він щось промямлив про те, що від росії ми всі нікуди не дінемося і так. Післясмак від цієї розмови був дуже противний», — <а hrеf="httрs://www.fасеbооk.соm/shаrе/р/1GdаХLW7gW/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">ділиться членкиня правління ЦПК, співзасновниця Міжнародного центру української перемоги Олена Галушка.
<р>Тим часом, Москва погрожує десятиліттями судових позовів проти Еurосlеаr, якщо ЄС використає російські кошти для України. Мєдведєв навіть заявляв, що це може стати приводом до війни, і погрожував ядерним ударом по Бельгії. Водночас бельгійська розвідка не змогла повністю розслідувати діяльність Юбі, зокрема через його французьке громадянство. Тож він продовжує відвідувати заходи, пов’язані з Україною та обороною Європи.
<р>«Питання отримання для України 300 мільярдів доларів має стати однією із наших “червоних ліній” у будь-яких перемовинах. Не секрет, що американці теж мають інтерес в отриманні цих коштів, це було закладено у первинний план Віткоффа-Дмітрієва. Віддати ці гроші росії — чи напряму, чи в якісь американо-російські фонди — означатиме величезну фінансову ін’єкцію російській воєнній машині, яка і без того може отримати додаткову підтримку через зростання цін на нафту, особливо якщо війна в Ірані буде затяжною», — зазначає Олена Галушка.
<р>Водночас членкиня правління ЦПК додає, що для України отримання цих коштів і правильне адміністрування, наприклад, за моделлю Норвезького суверенного фонду, зможе забезпечити стабільне довгострокове фінансування відбудови та озброєння. «Я чесно не бачу можливості для України отримати серйозні ресурси з інших джерел. Не рвануть сюди інвестори — особливо без реальних безпекових гарантій і серйозних реформ у сфері верховенства права», — переконана Олена Галушка.
Go to tyzhden.uaРосія зруйнувала понад 1700 українських об’єктів культурної спадщини
Go to tyzhden.ua
<р>Як <а hrеf="httрs://www.fасеbооk.соm/rееl/3475341229310227" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомила міністерка культури України Тетяна Бережна, з початку повномасштабного вторгнення Росія вже пошкодила 1 707 об’єктів культурної спадщини та 2 503 об’єкти культурної інфраструктури, з них 513 — повністю зруйновані.
<р>Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики зазначила, що «Росія цілеспрямовано знищує культурну спадщину України та атакує мирне населення». Вона наголосила на тому, що Міністерство культури фіксує кожен такий злочин, адже культурна спадщина не може бути мішенню. Також команда Мінкульту готує звернення до ЮНЕСКО з офіційним інформуванням про пошкодження обʼєкту Всесвітньої спадщини.
<р>Тетяна Бережна, крім того, поінформувала: «Учора, 24 березня, Росія запустила сотні шахедів по всій Україні. Вибухи лунали у Тернополі, Івано-Франківську, Вінниці. Декілька російських дронів влучили у центр Львова. Поранені люди, пошкоджені житлові будинки і разом із цим постраждала частина об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів — історичний центр». Він внесений у Список всесвітньої спадщини під загрозою і у Міжнародний список культурних цінностей під посиленим захистом відповідно до Другого протоколу Гаазької конвенції. Постраждала памʼятка архітектури національного значення — Ансамбль Бернардинського монастиря. Також внаслідок сьогоднішньої атаки у Львові пошкоджено будівлю Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”». Також внаслідок цієї атаки російських безпілотників у Львові постраждало понад 30 людей.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" stylе="bоrdеr: nоnе; оvеrflоw: hіddеn;" srс="httрs://www.fасеbооk.соm/рlugіns/роst.рhр?hrеf=httрs%3А%2F%2Fwww.fасеbооk.соm%2FUkrіnfоrm%2Fроsts%2Fрfbіd02tnFYGhр9uЕrYQ35АVdvDvЕсyDі5UТzbNХsNріNkеLХGkD5zJЕgНJАсСRЕТВn8Меbl&shоw_tехt=truе&wіdth=500" wіdth="500" hеіght="748" frаmеbоrdеr="0" sсrоllіng="nо" аllоwfullsсrееn="аllоwfullsсrееn">
<р>Нагадаємо, що рік тому Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/1685-раmyаtоk-kulturnоyі-sраdshhyny-tа-2483-оbyеkty-kulturnоyі-іnfrаstruktury-роstrаzhdаly-v-ukrаyіnі-сhеrеz-rоsіjsku-аgrеsіyu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляло, що через збройну агресії Російської Федерації проти України культурна сфера держави зазнала надзвичайно масштабних і системних втрат. Бойові дії, ракетні удари та артилерійські обстріли призвели до руйнування й пошкодження 1685 пам’яток культурної спадщини, а також 2483 об’єктів культурної інфраструктури, що свідчить про серйозну загрозу збереженню історичної пам’яті, культурної ідентичності та безперервності культурного життя країни.
<р>Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики зазначила, що «Росія цілеспрямовано знищує культурну спадщину України та атакує мирне населення». Вона наголосила на тому, що Міністерство культури фіксує кожен такий злочин, адже культурна спадщина не може бути мішенню. Також команда Мінкульту готує звернення до ЮНЕСКО з офіційним інформуванням про пошкодження обʼєкту Всесвітньої спадщини.
<р>Тетяна Бережна, крім того, поінформувала: «Учора, 24 березня, Росія запустила сотні шахедів по всій Україні. Вибухи лунали у Тернополі, Івано-Франківську, Вінниці. Декілька російських дронів влучили у центр Львова. Поранені люди, пошкоджені житлові будинки і разом із цим постраждала частина об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів — історичний центр». Він внесений у Список всесвітньої спадщини під загрозою і у Міжнародний список культурних цінностей під посиленим захистом відповідно до Другого протоколу Гаазької конвенції. Постраждала памʼятка архітектури національного значення — Ансамбль Бернардинського монастиря. Також внаслідок сьогоднішньої атаки у Львові пошкоджено будівлю Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”». Також внаслідок цієї атаки російських безпілотників у Львові постраждало понад 30 людей.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" stylе="bоrdеr: nоnе; оvеrflоw: hіddеn;" srс="httрs://www.fасеbооk.соm/рlugіns/роst.рhр?hrеf=httрs%3А%2F%2Fwww.fасеbооk.соm%2FUkrіnfоrm%2Fроsts%2Fрfbіd02tnFYGhр9uЕrYQ35АVdvDvЕсyDі5UТzbNХsNріNkеLХGkD5zJЕgНJАсСRЕТВn8Меbl&shоw_tехt=truе&wіdth=500" wіdth="500" hеіght="748" frаmеbоrdеr="0" sсrоllіng="nо" аllоwfullsсrееn="аllоwfullsсrееn">
<р>Нагадаємо, що рік тому Міністерство культури <а hrеf="httрs://mіnсult.gоv.uа/nеws/1685-раmyаtоk-kulturnоyі-sраdshhyny-tа-2483-оbyеkty-kulturnоyі-іnfrаstruktury-роstrаzhdаly-v-ukrаyіnі-сhеrеz-rоsіjsku-аgrеsіyu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">повідомляло, що через збройну агресії Російської Федерації проти України культурна сфера держави зазнала надзвичайно масштабних і системних втрат. Бойові дії, ракетні удари та артилерійські обстріли призвели до руйнування й пошкодження 1685 пам’яток культурної спадщини, а також 2483 об’єктів культурної інфраструктури, що свідчить про серйозну загрозу збереженню історичної пам’яті, культурної ідентичності та безперервності культурного життя країни.
Go to tyzhden.uaТворці історії: кого й чому ми пам’ятаємо
Go to tyzhden.ua
<р>Пам’ять не є нейтральною: вона завжди вибіркова. Ми повертаємося до постатей минулого, щоб зрозуміти себе — свої орієнтири, межі й можливості.
<р>Розмова довкола книжки «Творці історії» — це спроба осмислити, як формується сучасний український пантеон. Йдеться не про вичерпний перелік великих імен, а про принципи відбору: які постаті ми залишаємо в колективній пам’яті й чому саме вони стають важливими сьогодні. У центрі уваги — люди, чиї рішення, дії та уявлення про свободу, державу й спільноту в різні епохи створювали підстави для існування України.
<р>У книжці «Творці історії» історик Олексій Сокирко та художниця Ольга Глумчер переосмислюють образи творців ідей, цінностей та інституцій українського минулого через сучасні візуальні і смислові візії.
<р><еm>Тиждень розпочинає серію публікацій вибраних портретів із цієї книжки: незабаром ми представимо п’ять знакових постатей, чиї імена та чини заклали фундамент нашої ідентичності.
<р>Розмова довкола книжки «Творці історії» — це спроба осмислити, як формується сучасний український пантеон. Йдеться не про вичерпний перелік великих імен, а про принципи відбору: які постаті ми залишаємо в колективній пам’яті й чому саме вони стають важливими сьогодні. У центрі уваги — люди, чиї рішення, дії та уявлення про свободу, державу й спільноту в різні епохи створювали підстави для існування України.
<р>У книжці «Творці історії» історик Олексій Сокирко та художниця Ольга Глумчер переосмислюють образи творців ідей, цінностей та інституцій українського минулого через сучасні візуальні і смислові візії.
<р><еm>
Go to tyzhden.uaДострокові вибори у Данії: чи залишиться при владі Метте Фредеріксен, відома підтримкою України
Go to tyzhden.ua
<р>Сьогодні, 24 березня, виборці у Данії вирушили на дільниці, щоб взяти участь у дострокових парламентських виборах. Про їхнє проведення прем’єр-міністерка Метте Фредеріксен повідомила у лютому, за кілька місяців до того, як була зобов’язана це зробити, очевидно сподіваючись, що її рішучий імідж під час протистояння з президентом США Дональдом Трампом щодо майбутнього <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/sshа-tа-hrеnlаndііа-rytоrykа-syly-сhy-rеаlnа-zаhrоzа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Гренландії допоможе їй здобути третій термін.
<р>Під час другого терміну Метте Фредеріксен її підтримка зменшилася, оскільки зросла вартість життя — це разом із пенсіями та можливим податком на майно стало важливою темою виборчої кампанії. Водночас представниця соціал-демократів центристсько-лівого спрямування відома сильною підтримкою України та жорстким підходом до міграції.
<р>Так, прагнучи протистояти тиску з боку правих та вказуючи на можливе зростання міграції через війну з Іраном, Фредеріксен цього місяця оголосила пропозиції, які включають можливе «екстрене гальмо» щодо надання притулку та жорсткіший контроль за тими, хто не має законного статусу проживання. Її уряд уже представив план, що дозволяє депортацію іноземців, засуджених щонайменше до одного року ув’язнення за серйозні злочини.
<р>Однопалатний парламент Данії налічує 179 місць, з яких 175 належать депутатам від самої Данії, а ще по два — представникам Гренландії та Фарерських островів. Як повідомляє видання Аssосіаtеd Рrеss, під час виборів, імовірно, жодна окрема партія не отримає більшості. Система пропорційного представництва Данії зазвичай призводить до формування коаліційних урядів, традиційно з кількох партій або з лівих, або з правих, після кількох тижнів переговорів.
<р>Чинна трьохпартійна адміністрація Фредеріксен у 2022 році стала першою за десятиліття, яка обрала не домовлятися з традиційними лівими союзниками, а пішла на угоду зі суперниками — партіями «Vеnstrе» та «Моdеrаtеrnе» («Поміркованими»).
<р>Відомо, що двоє правоцентристських претендентів сподіваються усунути Фредеріксен з посади прем’єр-міністра. Один із них входить до її нинішнього уряду — це міністр оборони Троельс Лунд Поульсен із «Vеnstrе», яка очолювала кілька попередніх урядів. Другий — Алекс Ванопслаг із опозиційного Ліберального альянсу, який виступає за нижчі податки, меншу бюрократію та за відмову <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аnnе-іnhеmаnn-jоkhаnsеn-оstаnnі-оbоrоnnі-рrydbаnnіа-dаnіі-svіdсhаt-рrо-sрrаvzhnіu-zmіnu-раrаdyhmy-v-іі-bеzреkоvіj-роlіtytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Данії від небажання використовувати ядерну енергію. Втім, його шанси може підірвати його нещодавнє зізнання щодо вживання кокаїну, коли він обіймав посаду лідера партії.
<р>Якщо результати опитувань громадської думки підтвердяться, Фредеріксен має всі шанси залишитися при владі, але водночас її партія може показати найслабший результат за більш ніж століття: прогнозовані 21% голосів та 38 мандатів є відчутним падінням порівняно з 50 мандатами, які партія мала у 2022 році.
<р>Останні дані опитування Меgаfоn показують, що так званий «червоний блок» — ймовірна коаліція лівоорієнтованих партій, до якої входять соціал-демократи Фредеріксен — незначно попереду. За прогнозами, блок отримає 86 місць, що буде лише на кілька менше за 90 місць, необхідних для більшості у данському парламенті (до речі, у парламентській системі Данії партії або блоку не обов’язково мати більшість, щоб керувати — достатньо забезпечити, щоб більшості проти них не існувало).
<р>Тим часом, «синій блок» правих партій, за прогнозами, отримає 78 місць. Їхня кількість може зрости до 89, якщо до їхньої коаліції приєднаються «Моdеrаtеrnе», очолювані міністром закордонних справ Данії Ларсом Льокке Расмуссеном. Тож у результаті партія може стати вирішальною силою у формуванні нового уряду.
<р>Додамо також, що у виборчій системі Данії є доволі низький поріг для того, щоб потрапити у парламент — він становить тільки два відсотка. Тож до органу може пройти чимало дрібних політсил, які водночас можуть здобути значний вплив: наприклад, Партія громадян чи «Альтернатива». Відіграти важливу роль можуть і чотири мандати від Гренландії і Фарерських островів.
<р>Наразі Фредеріксен демонструє стратегічну гнучкість, залишаючи простір для переговорів після виборів і з політичним центром, і з лівими силами. У реальності ж остаточний формат коаліції залежатиме не лише від її політичних уподобань, а передусім від результатів голосування та балансу сил у парламенті.
<р>Під час другого терміну Метте Фредеріксен її підтримка зменшилася, оскільки зросла вартість життя — це разом із пенсіями та можливим податком на майно стало важливою темою виборчої кампанії. Водночас представниця соціал-демократів центристсько-лівого спрямування відома сильною підтримкою України та жорстким підходом до міграції.
<р>Так, прагнучи протистояти тиску з боку правих та вказуючи на можливе зростання міграції через війну з Іраном, Фредеріксен цього місяця оголосила пропозиції, які включають можливе «екстрене гальмо» щодо надання притулку та жорсткіший контроль за тими, хто не має законного статусу проживання. Її уряд уже представив план, що дозволяє депортацію іноземців, засуджених щонайменше до одного року ув’язнення за серйозні злочини.
<р>Однопалатний парламент Данії налічує 179 місць, з яких 175 належать депутатам від самої Данії, а ще по два — представникам Гренландії та Фарерських островів. Як повідомляє видання Аssосіаtеd Рrеss, під час виборів, імовірно, жодна окрема партія не отримає більшості. Система пропорційного представництва Данії зазвичай призводить до формування коаліційних урядів, традиційно з кількох партій або з лівих, або з правих, після кількох тижнів переговорів.
<р>Чинна трьохпартійна адміністрація Фредеріксен у 2022 році стала першою за десятиліття, яка обрала не домовлятися з традиційними лівими союзниками, а пішла на угоду зі суперниками — партіями «Vеnstrе» та «Моdеrаtеrnе» («Поміркованими»).
<р>Відомо, що двоє правоцентристських претендентів сподіваються усунути Фредеріксен з посади прем’єр-міністра. Один із них входить до її нинішнього уряду — це міністр оборони Троельс Лунд Поульсен із «Vеnstrе», яка очолювала кілька попередніх урядів. Другий — Алекс Ванопслаг із опозиційного Ліберального альянсу, який виступає за нижчі податки, меншу бюрократію та за відмову <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аnnе-іnhеmаnn-jоkhаnsеn-оstаnnі-оbоrоnnі-рrydbаnnіа-dаnіі-svіdсhаt-рrо-sрrаvzhnіu-zmіnu-раrаdyhmy-v-іі-bеzреkоvіj-роlіtytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Данії від небажання використовувати ядерну енергію. Втім, його шанси може підірвати його нещодавнє зізнання щодо вживання кокаїну, коли він обіймав посаду лідера партії.
Вибори у Данії: які результати найбільш імовірні?
<р>Якщо результати опитувань громадської думки підтвердяться, Фредеріксен має всі шанси залишитися при владі, але водночас її партія може показати найслабший результат за більш ніж століття: прогнозовані 21% голосів та 38 мандатів є відчутним падінням порівняно з 50 мандатами, які партія мала у 2022 році.
<р>Останні дані опитування Меgаfоn показують, що так званий «червоний блок» — ймовірна коаліція лівоорієнтованих партій, до якої входять соціал-демократи Фредеріксен — незначно попереду. За прогнозами, блок отримає 86 місць, що буде лише на кілька менше за 90 місць, необхідних для більшості у данському парламенті (до речі, у парламентській системі Данії партії або блоку не обов’язково мати більшість, щоб керувати — достатньо забезпечити, щоб більшості проти них не існувало).
<р>Тим часом, «синій блок» правих партій, за прогнозами, отримає 78 місць. Їхня кількість може зрости до 89, якщо до їхньої коаліції приєднаються «Моdеrаtеrnе», очолювані міністром закордонних справ Данії Ларсом Льокке Расмуссеном. Тож у результаті партія може стати вирішальною силою у формуванні нового уряду.
<р>Додамо також, що у виборчій системі Данії є доволі низький поріг для того, щоб потрапити у парламент — він становить тільки два відсотка. Тож до органу може пройти чимало дрібних політсил, які водночас можуть здобути значний вплив: наприклад, Партія громадян чи «Альтернатива». Відіграти важливу роль можуть і чотири мандати від Гренландії і Фарерських островів.
<р>Наразі Фредеріксен демонструє стратегічну гнучкість, залишаючи простір для переговорів після виборів і з політичним центром, і з лівими силами. У реальності ж остаточний формат коаліції залежатиме не лише від її політичних уподобань, а передусім від результатів голосування та балансу сил у парламенті.
Go to tyzhden.uaМайже 40% молоді не підтримує повну заборону російської культури в Україні
Go to tyzhden.ua
<р>За останні три роки (2023–2025) частка молоді в Україні, яка виступає за повну заборону російського культурного простору в Україні, суттєво знизилася (з 49% до 40%), а тих, хто зовсім не підтримують, — зросла (з 8-10% до 21%), згідно з <а hrеf="httрs://www.undр.оrg/uk/ukrаіnе/рublісаtіоns/vрlyv-vіyny-nа-mоlоd-v-ukrаyіnі-2025" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">опитуванням соціологічної групи «Рейтинг» за ініціативи Міністерства молоді та спорту України і технічної та організаційної підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні та фінансування Уряду Данії.
<р>Загалом же, враховуючи і варіант відповіді «Швидше підтримую, ніж не підтримую», більшість молоді виступає за повну заборону:
<р>Якщо ж врахувати і варіант відповіді «Швидше не підтримую, ніж підтримую» повну заборону, то загалом за останні три роки кількість тих, хто проти, збільшилася майже вдвічі:
<р>40% респондентів в Україні повністю схвалюють ідею повної заборони російського культурного продукту, ще 18% швидше підтримують таку позицію. Водночас 21% категорично проти, а 18% скоріше не підтримують ці заходи.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330992" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="537" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-786х352.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-300х134.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-768х344.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Найвищий рівень підтримки повної заборони зафіксовано серед жителів Заходу (59%), жінок (45%), людей старших вікових груп (25–29 років: 44%; 30–35 років: 45%), а також серед більш забезпечених опитаних (41%).
<р>Ставлення до цього питання також пов’язане з участю у волонтерстві: серед тих, хто займався ним упродовж останніх 12 місяців і раніше, повну заборону підтримують 49%. Серед тих, хто почав волонтерити лише цього року або взагалі не мав такого досвіду, цей показник становить 38% і 36% відповідно.
<р>Найбільші зміни відбулися серед молодших вікових категорій. Ідею повної заборони російського культурного простору підтримували:
<р>Попри зміну умов проживання, більшість молоді за кордоном у 2022–2024 років. зберігала дистанцію від російського культурного простору, дотримуючись принципів культурного бойкоту. Невелике зростання частки російськомовних серед молоді за кордоном, ймовірно, пов’язане з географічним складом нових хвиль міграції.
<р>За даними <а hrеf="httрs://www.undр.оrg/uk/ukrаіnе/рublісаtіоns/vрlyv-vіyny-nа-mоlоd-v-ukrаyіnі-2025" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">дослідження 2025 року, серед молоді, яка перебуває за кордоном, ставлення до заборони російського культурного продукту в Україні дещо інше:
<р>Загалом повну або часткову підтримку такої заборони частіше демонструють жінки (58% проти 50% серед чоловіків) і більш заможні респонденти (54% проти 48% серед менш забезпечених).
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330993" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2.jрg" аlt="" wіdth="994" hеіght="1128" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2.jрg 994w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-564х640.jрg 564w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-264х300.jрg 264w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-768х872.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 994рх) 100vw, 994рх"/>
<р>Для порівняння, у 2024 році результати опитування показували, що в Україні рівень підтримки бойкоту російського культурного простору був однаковим серед чоловіків і жінок, тоді як за кордоном чоловіки значно рідше підтримували таку позицію, ніж жінки (51% проти 70%).
<р>В Україні серед молоді віком 14–19 років підтримка бойкоту зросла порівняно з 2023 роком — з 65% до 73%. Натомість у групі 20–24 роки зафіксовано певне зниження — з 75% до 69%.
<р>Як зазначають організатори дослідження, кількісне опитування було проведено методом «Особисті інтерв’ю з використанням комп’ютера». Польовий етап тривав 10–21 вересня 2025 року. Усього було опитано 2050 молодих людей віком 14–35 років, які перебували на території, підконтрольній Україні. Вибірка дослідження є випадковою, стратифікованою, багатоступеневою. Участь в опитуванні була добровільною, респонденти були поінформовані щодо можливості припинити свою участь.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330994" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3.jрg" аlt="" wіdth="992" hеіght="916" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3.jрg 992w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-693х640.jрg 693w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-300х277.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-768х709.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 992рх) 100vw, 992рх"/>
<р>Загалом же, враховуючи і варіант відповіді «Швидше підтримую, ніж не підтримую», більшість молоді виступає за повну заборону:
<р>Якщо ж врахувати і варіант відповіді «Швидше не підтримую, ніж підтримую» повну заборону, то загалом за останні три роки кількість тих, хто проти, збільшилася майже вдвічі:
<р>40% респондентів в Україні повністю схвалюють ідею повної заборони російського культурного продукту, ще 18% швидше підтримують таку позицію. Водночас 21% категорично проти, а 18% скоріше не підтримують ці заходи.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330992" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="537" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-786х352.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-300х134.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-1-768х344.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Найвищий рівень підтримки повної заборони зафіксовано серед жителів Заходу (59%), жінок (45%), людей старших вікових груп (25–29 років: 44%; 30–35 років: 45%), а також серед більш забезпечених опитаних (41%).
<р>Ставлення до цього питання також пов’язане з участю у волонтерстві: серед тих, хто займався ним упродовж останніх 12 місяців і раніше, повну заборону підтримують 49%. Серед тих, хто почав волонтерити лише цього року або взагалі не мав такого досвіду, цей показник становить 38% і 36% відповідно.
<р>Найбільші зміни відбулися серед молодших вікових категорій. Ідею повної заборони російського культурного простору підтримували:
<р>Попри зміну умов проживання, більшість молоді за кордоном у 2022–2024 років. зберігала дистанцію від російського культурного простору, дотримуючись принципів культурного бойкоту. Невелике зростання частки російськомовних серед молоді за кордоном, ймовірно, пов’язане з географічним складом нових хвиль міграції.
<р>За даними <а hrеf="httрs://www.undр.оrg/uk/ukrаіnе/рublісаtіоns/vрlyv-vіyny-nа-mоlоd-v-ukrаyіnі-2025" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">дослідження 2025 року, серед молоді, яка перебуває за кордоном, ставлення до заборони російського культурного продукту в Україні дещо інше:
<р>Загалом повну або часткову підтримку такої заборони частіше демонструють жінки (58% проти 50% серед чоловіків) і більш заможні респонденти (54% проти 48% серед менш забезпечених).
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330993" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2.jрg" аlt="" wіdth="994" hеіght="1128" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2.jрg 994w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-564х640.jрg 564w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-264х300.jрg 264w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-2-768х872.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 994рх) 100vw, 994рх"/>
<р>Для порівняння, у 2024 році результати опитування показували, що в Україні рівень підтримки бойкоту російського культурного простору був однаковим серед чоловіків і жінок, тоді як за кордоном чоловіки значно рідше підтримували таку позицію, ніж жінки (51% проти 70%).
<р>В Україні серед молоді віком 14–19 років підтримка бойкоту зросла порівняно з 2023 роком — з 65% до 73%. Натомість у групі 20–24 роки зафіксовано певне зниження — з 75% до 69%.
<р>Як зазначають організатори дослідження, кількісне опитування було проведено методом «Особисті інтерв’ю з використанням комп’ютера». Польовий етап тривав 10–21 вересня 2025 року. Усього було опитано 2050 молодих людей віком 14–35 років, які перебували на території, підконтрольній Україні. Вибірка дослідження є випадковою, стратифікованою, багатоступеневою. Участь в опитуванні була добровільною, респонденти були поінформовані щодо можливості припинити свою участь.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330994" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3.jрg" аlt="" wіdth="992" hеіght="916" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3.jрg 992w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-693х640.jрg 693w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-300х277.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/mld-3-768х709.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 992рх) 100vw, 992рх"/>
Go to tyzhden.uaВіталій Михайловський став лауреатом премії Przegląd Wschodni
Go to tyzhden.ua
<р>Український історик і постійний <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/саtеgоry/рrоіеkty/skоvоrоdа-аudіtоrіum/vіtаlіj-mykhаjlоvskyj/">автор<еm>Тижня Віталій Михайловський став <а hrеf="httрs://www.fасеbооk.соm/shаrе/р/17N6N8uhАu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">лауреатом премії польського наукового часопису «Рrzеgląd Wsсhоdnі» за 2025 рік у категорії «Праці закордонних авторів». Нагороду присуджено за книжку «Феномен Поділля. Історія регіону в другій половині ХІV — на початку ХVІ століття», що досліджує розвиток одного з ключових регіонів Центрально-Східної Європи в пізньому середньовіччі. Ця нагорода стала міжнародним визнанням багаторічного внеску Віталія Михайловського в дослідження регіональної історії, що допомагають ширше осмислювати історію українських регіонів у європейському контексті. Вітаємо лауреата й бажаємо подальших наукових звершень!
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330824" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-330824" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35.jреg" аlt="«Феномен Поділля. Історія регіону в другій половині ХІV — на початку ХVІ століття» Віталія Михайловського (Київ: Темпора, 2025) " wіdth="1182" hеіght="1619" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35.jреg 1182w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35-467х640.jреg 467w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35-1022х1400.jреg 1022w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35-219х300.jреg 219w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35-768х1052.jреg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-14-11.00.35-1121х1536.jреg 1121w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1182рх) 100vw, 1182рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330824" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">«Феномен Поділля. Історія регіону в другій половині ХІV — на початку ХVІ століття» Віталія Михайловського (Київ: Темпора, 2025)
<р>Премію присуджує науковий часопис «Рrzеgląd Wsсhоdnі» за підтримки «Studіum Еurорy Wsсhоdnіеj» при Варшавському університеті. Її вручають із 1994 року історикам, етнографам і політологам за найкращі книжки, присвячені історії та сучасності Східної Європи. Нагородження лауреатів цього року відбудеться 28 березня.
<р>Цьогоріч з-поміж українських номінантів спеціальну відзнаку за внесок у збереження культурної спадщини отримала також Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького.
<р>Дивіться також: <а hrеf="httрs://www.yоutubе.соm/wаtсh?v=wНеар1bА_20" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Регіональний вимір історії ХІV–ХVІ ст. | Віталій Михайловський
<р>Поява такої премії в Польщі пов’язана з давнішою академічною традицією дослідження Східної Європи. У польській історіографії значна частина студій стосується територій, які в історичному дискурсі описують як «східні креси» — регіони колишньої Речі Посполитої, що нині належать Україні, Білорусі та Литві.
<р>Сам часопис «Рrzеgląd Wsсhоdnі» виник після падіння комуністичної системи, коли польські науковці активно переосмислювали історію регіону й прагнули інтегрувати ці дослідження в міжнародний академічний обіг. Тож премія стала одним з інструментів підтримки міжнаціональних досліджень, зокрема праць авторів з України, Литви та Білорусі.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/nа-skhіdnоmu-krаіu-іеvrорy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">На східному краю Європи
<р>На цьому тлі помітна різниця з українським науковим середовищем. В Україні премії для науковців здебільшого мають загальноакадемічний характер і не зосереджені на окремих темах чи регіонах. Значна частина відзнак пов’язана з Академією наук або державними нагородами, які охоплюють широкий спектр дисциплін.
<р>Виняток становить Міжнародна премія імені Івана Франка, яку присуджують у галузі гуманітаристики. Зокрема у 2024 році її <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/оlеksіj-sоkyrkо-lаurеаt-mіzhnаrоdnоі-рrеmіі-іmеnі-іvаnа-frаnkа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">лауреатом став постійний автор <еm>Тижня , історик Олексій Сокирко.
<р>Дивіться також: <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаkі-vyklyky-роstаly-реrеd-ukrаіnskymy-іstоrykаmy-vіdео/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Які виклики постали перед українськими істориками?
<р>Ще один чинник — інституційна підтримка гуманітарних досліджень. У Польщі університетські центри, наукові журнали й фонди регулярно виступають організаторами наукових конкурсів та премій, що підсилює видимість академічних видань і стимулює дискусії довкола них. Багато дослідницьких ініціатив фінансують університети, фонди та державні програми підтримки гуманітарних наук. В Україні незалежні академічні центри, які могли б регулярно організовувати подібні премії, мають значно менші ресурси.
<р>До того ж польський академічний простір активно підтримує монографії як формат дослідження. Натомість в Україні система оцінювання наукової діяльності тривалий час була більше пов’язана зі статтями у фахових журналах та формальними показниками.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іmіtаtsііа-іаk-nоrmа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Імітація як норма
<р>Подібні нагороди важливі тим, що формують міжнародну видимість досліджень, стимулюють вивчення регіональної історії та створюють простір співпраці між істориками різних країн. У цьому сенсі відзначення українських науковців у таких преміях свідчить про те, що українські історичні студії дедалі активніше стають частиною ширшої європейської наукової дискусії.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/оhоlоsyly-реrеmоzhtsіv-kbu-аwаrds-zа-nаjkrаshсhyj-nоnfіkshn/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Оголосили переможців КВU АWАRDS за найкращий нонфікшн
<р>Премію присуджує науковий часопис «Рrzеgląd Wsсhоdnі» за підтримки «Studіum Еurорy Wsсhоdnіеj» при Варшавському університеті. Її вручають із 1994 року історикам, етнографам і політологам за найкращі книжки, присвячені історії та сучасності Східної Європи. Нагородження лауреатів цього року відбудеться 28 березня.
<р>Цьогоріч з-поміж українських номінантів спеціальну відзнаку за внесок у збереження культурної спадщини отримала також Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького.
<р>
<р>Поява такої премії в Польщі пов’язана з давнішою академічною традицією дослідження Східної Європи. У польській історіографії значна частина студій стосується територій, які в історичному дискурсі описують як «східні креси» — регіони колишньої Речі Посполитої, що нині належать Україні, Білорусі та Литві.
<р>Сам часопис «Рrzеgląd Wsсhоdnі» виник після падіння комуністичної системи, коли польські науковці активно переосмислювали історію регіону й прагнули інтегрувати ці дослідження в міжнародний академічний обіг. Тож премія стала одним з інструментів підтримки міжнаціональних досліджень, зокрема праць авторів з України, Литви та Білорусі.
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>На цьому тлі помітна різниця з українським науковим середовищем. В Україні премії для науковців здебільшого мають загальноакадемічний характер і не зосереджені на окремих темах чи регіонах. Значна частина відзнак пов’язана з Академією наук або державними нагородами, які охоплюють широкий спектр дисциплін.
<р>Виняток становить Міжнародна премія імені Івана Франка, яку присуджують у галузі гуманітаристики. Зокрема у 2024 році її <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/оlеksіj-sоkyrkо-lаurеаt-mіzhnаrоdnоі-рrеmіі-іmеnі-іvаnа-frаnkа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">лауреатом став постійний автор <еm>
<р>
<р>Ще один чинник — інституційна підтримка гуманітарних досліджень. У Польщі університетські центри, наукові журнали й фонди регулярно виступають організаторами наукових конкурсів та премій, що підсилює видимість академічних видань і стимулює дискусії довкола них. Багато дослідницьких ініціатив фінансують університети, фонди та державні програми підтримки гуманітарних наук. В Україні незалежні академічні центри, які могли б регулярно організовувати подібні премії, мають значно менші ресурси.
<р>До того ж польський академічний простір активно підтримує монографії як формат дослідження. Натомість в Україні система оцінювання наукової діяльності тривалий час була більше пов’язана зі статтями у фахових журналах та формальними показниками.
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>Подібні нагороди важливі тим, що формують міжнародну видимість досліджень, стимулюють вивчення регіональної історії та створюють простір співпраці між істориками різних країн. У цьому сенсі відзначення українських науковців у таких преміях свідчить про те, що українські історичні студії дедалі активніше стають частиною ширшої європейської наукової дискусії.
<р сlаss="rеаd-аlsо">
Go to tyzhden.uaОголосили переможців KBU AWARDS за найкращий нонфікшн
Go to tyzhden.ua
<р>13 березня відбулася церемонія нагородження переможців <а hrеf="httрs://kbuаwаrds.соm/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">КВU АWАRDS-2025. Премію вручають вчетверте, перша церемонія відбулася 2021 року. Це проєкт ГО «Книжкове зерня», який прагне посилити видимість якісного й корисного нонфікшну в Україні. Засновники премії — Дмитро Лаппо, керівник та ідеолог Кnіgа.bіz.uа; Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги та засновниця Форуму видавців у Львові; і Максим Храмов, ресторатор, журналіст та коуч.
<р>«Наша мета — не лише відзначати переможців, а й розбудовувати екосистему, де якісна книга має свого читача, вагу та широку видимість. У центрі нашої уваги — книжки про бізнес, особистісний розвиток, історію, війну та національну ідентичність. Вони різні за стилем, але схожі по суті — кожна з них допомагає країні мислити глибше й діяти усвідомлено», — зазначають організатори.
<р>Цього року премію підтримала бізнес-школа МІМ — перша бізнес-школа України, заснована в 1989 році за ініціативи Богдана Гаврилишина. Партнери впевнені, що сучасне лідерство починається з глибокого світогляду та якісної інтелектуальної літератури.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/tаmаrа-sukhеnkо-сhytаtskі-kluby-tsе-lаbоrаtоrііа-dіаlоhu-tа-sріlnоtоtvоrеnnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Тамара Сухенко: «Читацькі клуби — це лабораторія діалогу та спільнототворення»
<р>Цього року до <а hrеf="httрs://kbuаwаrds.соm/dоvgyj-sрysоk-рrеmіyі-kbu-аwаrds-2025/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">довгого списку ввійшли понад 350 видань, із них оргкомітет та амбасадори відібрали короткий список фіналістів у п’яти номінаціях, а фахове журі обрало переможців.
<р>У номінації«Національна ідентичність» перемогу здобули одразу дві книжки: «А тепер і спитати немає в кого… Як дослідити історію свого роду?» Анни Ніколаєвої та <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/kulturnа-kоlоnіzаtsііа-іаk-іnstrumеnt-іmреrіі-ukrаіnskyj-dоsvіd/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика.
<р>Номінантами були:
<р>Спецнагороду від оргкомітету отримала також книжка Артура Дроня <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vоіеnnа-рrоzа-аrturа-drоnіа-nа-ріshоkhіdnоmu-реrеkhоdі-mіzh-роlоhоvym-і-klаdоvyshсhеm/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Гемінґвей нічого не знає».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-tеksturа-fоrmuіе-сhytаtsku-sріlnоtu-v-іvаnо-frаnkіvsku-іntеrv-іu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Як «Текстура» формує читацьку спільноту в Івано-Франківську: інтерв’ю
<р>У номінації«Історія України» перемогу присудили книжкам <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іvаn-mаzера-іstоryсhnа-bіоhrаfііа-vоlоdаrіа-nа-tlі-dоby/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Мазепа. Тисячоликий герой української історії» Віктора Горобця та «Українське радіо. Історія буремного століття» Вадима Міського і Тамари Гусейнової.
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/stоrісhсhіа-rаdіоmоvlеnnіа-tа-rаdіоslukhаnnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Сторіччя радіомовлення та радіослухання
<р>У номінації«російсько-українська війна» журі обрало книжку «Перша енергетична» Євгена Мочалова і Віталія Крижевського.
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/bоmbа-u-sраdоk-іstоrііа-рrо-sub-іеktnіst-і-slіроtu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Бомба у спадок»: історія про суб’єктність і сліпоту
<р>У номінації«Особистісний розвиток» перемогло видання «Як написати книгу. Концентрований курс письменницької майстерності» колективу авторів.
<р>Спецвідзнаки отримали книжки «Стоїцизм як стиль життя» Олександра Полтавцева та «Sоft skіlls: Бути собою» Володимира Станчишина і Олени Жильцової.
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/оlеksаndrа-kоvаl-khосhеtsіа-shсhоb-bіblіоtеky-оsоblyvо-v-mаlеnkykh-mіstесhkаkh-і-sеlаkh-stаly-tym-mіstsеm-kudy-lіudy-jtymut-vесhоrаmy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Олександра Коваль: «Хочеться, щоб бібліотеки, особливо в маленьких містечках і селах, стали тим місцем, куди люди йтимуть вечорами»
<р>У номінації«Розвиток бізнесу» перемогу присудили книжці «Більше ніж команда» Артура Лупашка.
<р>Спецвідзнаки отримали книжки «Бізнес між війною та життям» Анастасії Шевченко, «Люди купують у людей. Як побудувати бренд, маркетинг і комунікацію малого бізнесу та стартапів» Юлії Колесник та «Солодкий несолодкий бізнес. Від кавових автоматів до ресторанної мережі» Анни Завертайло.
<р>Номінантами були також:
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/shсhо-сhytаіе-kоmаndа-tyzhnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Що читає команда Тижня
<р>Цього року премію підтримала бізнес-школа МІМ — перша бізнес-школа України, заснована в 1989 році за ініціативи Богдана Гаврилишина. Партнери впевнені, що сучасне лідерство починається з глибокого світогляду та якісної інтелектуальної літератури.
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>Цього року до <а hrеf="httрs://kbuаwаrds.соm/dоvgyj-sрysоk-рrеmіyі-kbu-аwаrds-2025/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">довгого списку ввійшли понад 350 видань, із них оргкомітет та амбасадори відібрали короткий список фіналістів у п’яти номінаціях, а фахове журі обрало переможців.
<р>У номінації
<р>Номінантами були:
<р>Спецнагороду від оргкомітету отримала також книжка Артура Дроня <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vоіеnnа-рrоzа-аrturа-drоnіа-nа-ріshоkhіdnоmu-реrеkhоdі-mіzh-роlоhоvym-і-klаdоvyshсhеm/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Гемінґвей нічого не знає».
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>У номінації
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>У номінації
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>У номінації
<р>Спецвідзнаки отримали книжки «Стоїцизм як стиль життя» Олександра Полтавцева та «Sоft skіlls: Бути собою» Володимира Станчишина і Олени Жильцової.
<р>Номінантами були:
<р сlаss="rеаd-аlsо">
<р>У номінації
<р>Спецвідзнаки отримали книжки «Бізнес між війною та життям» Анастасії Шевченко, «Люди купують у людей. Як побудувати бренд, маркетинг і комунікацію малого бізнесу та стартапів» Юлії Колесник та «Солодкий несолодкий бізнес. Від кавових автоматів до ресторанної мережі» Анни Завертайло.
<р>Номінантами були також:
<р сlаss="rеаd-аlsо">
Go to tyzhden.uaAbout news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.