Український тиждень

Доба бароко, як на мене, — епоха, найменш перекладена українською. Натепер маємо кілька п’єс Кальдерона та Лопе де Веги, «Кишеньковий оракул, або науку розсудливості» Бальтасара Грасіана, вибрані поезії Луїса де Ґонґори та Франсуа де Малерба та, зрештою, і все. І це на тлі того, що українське бароко було досить визначним феноменом нашого мистецтва, проте через брак низки знакових закордонних текстів цього періоду, перекладених українською, саме розуміння цього явища стає дещо неповним, не маючи належного контексту. І саме тому вихід українською барокового роману «Сімпліцій Сімпліцисімус» (1668 або 1669) Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена у прекрасному перекладі Володимира Кам’янця є визначною подією для нашої культури.
Як знаємо, роман Ґріммельсгаузена брався перекладати і корифей українського перекладацького цеху Микола Лукаш: у 1988 році в журналі «Україна» надрукували чотири глави з назвою «Простак Простакович». І ось лише нині маємо змогу прочитати повний переклад цього тексту.
«Сімпліцій Сімпліцисімус» — це приклад низового бароко, адже в ньому автор обирає не складні метафори й образи, а опис німецької реальності часів Тридцятилітньої війни (1618–1648). І, власне, навіть цим роман Ґріммельсгаузена може зацікавити українських читачів, адже сама суть війни лишилася незмінною. І ще, як відомо, письменник написав частково автобіографічний текст, використавши за основу жанр крутійського роману, і в цьому плані — це нетиповий бароковий твір, і саме цим він і непересічний.
Перекладач роману Володимир Кам’янець докладно описує тематику і проблематику «Сімпліція Сімпліцисімуса» у своїй післямові, тож я хотів би виділити лише кілька принагідних аспектів тексту.
Головний герой твору — Сімпліцій (тобто Простак) — напевно, найважливіше досягнення Ґріммельсгаузена. Це складна постать, яка суттєво змінюється впродовж роману, вбираючи у себе риси не тільки автора, а і казкових, античних і навіть релігійно-житійних героїв, а ще персонажів давньонімецьких шванків й іспанських романів. Через це він змінює багато професій, нібито приміряючи різноманітні маски, за якими поступово губиться його справжня сутність. Він — блазень, але у своїй простоті він чимось схожий на Санчо Пансу з сервантівського роману — мудрого, але не завдяки вичитаним із книжок знань, а завдяки народному, практичному досвіду. Втім, це, звісно, не блазень Шекспіра, адже обставини його життя виразно не придворні. Водночас його характер — це зібрання різноманітних суперечностей, як і належить бароковому персонажеві, світогляд якого складається із суцільних антитез. Недарма ж одним із ґасел доби стало кальдеронове «Життя — це сон», в якому заперечено протиставлення. Володимир Кам’янець слушно пише: «Бароко стало останньою загальноєвропейською епохою, бентежною спробою гармонізувати попередні спільні культурні надбання на порозі випробувань новими часами. А тому його риси напружені й суперечливі. Середньовічна зануреність у роздуми й віру змішується з передчуттям наближення панування радикального пізнання. Віра у відьом і чортів наштовхується на найвищий ідеал ерудита, енциклопедиста, універсального вченого. Поряд з придворним церемоніалом і церковним ритуалом з пасторалями та помпезним театром єзуїтських драм функціонує механізм абсолютистської держави службовців і солдатів».
Читайте також: Осмислення доби лицарства: середньовічні та барокові романи в українських перекладах
Пригоди Сімпліція Сімпліцисімуса — це ще й подорожі світом і навіть позасвіттям, як це показано на прикладі озера Муммельзее, на дні якого він знаходить сильфів (у тексті — водяні духи). Ґріммельсгаузен на цьому прикладі подає свою версію утопійної держави, де все настільки позбавлене людських проблем і пристрастей, що через це все воно не видається можливою ідеальною державою для нас. Саме тому Сімпліцій і бреше сильфам, що у його світі все ще краще, ніж у них: люди щасливі, війн немає, панує справедливість. І так криве дзеркало Муммельзее показово «вирівнюється» головним персонажем, нібито він каже: «Навіщо нам ваша утопія, коли і у нас непогано». Хоча, зрозуміло, суть тут в іншому, і за майже шістдесят років після Ґріммельсгаузена Джонатан Свіфт у своїх «Мандрах Гуллівера» покаже утопію гуїгнгнмів, розумних коней, дійшовши схожого висновку: утопія можлива, але без людей.
Людина, зрештою, якраз найбільше цікавить Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена в його романі, де різноманітні типажі — від простаків до мудрагелів — це вже не барокові складні концепції, а досить реалістичні персонажі зі своїми бідами та радощами, які за понад 350 років від виходу «Сімпліція Сімпліцисімуса» не аж надто сильно змінилися. Ще й війна як викривлений синонім «нормального життя» — теж, на жаль, та реальність, яка подібна тоді і зараз. Актуальність цієї перлини німецького літературного бароко, звісно, не тільки у цьому, та майстерність автора, безперечно, дасть змогу уважним читачам помітити багато паралелей між тогочассям і сучасністю, захоплено проживаючи разом із Простаком його дивовижні мандри.

Важко усвідомити, що, милуючись нічним небом, люди бачать світло, яке зірки випроменили сотні років тому. Деякі з цих світил уже давно згасли, перетворившись на білих карликів, та покоління за поколіннями споглядають колишнє сяйво, навіть не підозрюючи про це.Схожим чином працює родинна пам’ять: попри те, що предки відходять, їхнє світло ще довго жевріє у світлинах, переказах та рецептах. Щоби спостерегти цю зоряність у романах Дарії Теплої, Вікторії Фещук, Ярини Сенчишин та Віктора Неборака, не потрібні хитромудрі телескопи — лише зацікавлення тим, як минуле й «минулі» впливають на нас сьогоднішніх.

«Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої

Дарія Тепла, авторка роману «Тінь Малої Ведмедиці», запрошує читачів влаштовуватися в кріслах планетарію, адже на небосхилі цієї родинної саги проноситимуться Вифлеємська зоря, радянська зірка та ісламський півмісяць.Головний герой — Веремій Сорайло — побачив світ 1936-го. Мати Веремія — селянка-колгоспниця, батько — ветеринар, та вже за рік, 1937-го, Данила Сорайла визнають ворогом народу і репресують, отож усе, що дитина запам’ятає про тата, — це запах овечого кожуха, макухи й тютюну. Кажуть, що вранці по уродинах Веремія сонце сяяло так, ніби у світ прийшов «сам Ісус, і воно явилося його привітати». І ні, річ не в дивних релігійних віщуваннях — просто в Радянському Союзі народження кожної нової людини обнуляло літочислення: нікому-бо не розповідали про їхній рід, предківщину, а значить, заплакану земну кулю знову і знову знаходили в брудних пелюшках.Тож, хай там як, зачин цей роман має і справді біблійний. Зима, дитячий крик у передсвятковій тиші — Ірод ХХ століття (Сталін) посилає воронок… Либонь, епіграфом до «Тіні Малої Ведмедиці» могли б стати рядки з сонету «Чистий четвер» (1921) Миколи Зерова: «І темний ряд євангельських історій // Звучить як низка тонких алегорій // Про наші підлі і скупі часи».Ще одна асоціація — класика магічного реалізму, роман «Сто років самотності»: у ньому колумбійський письменник Ґабріель Ґарсія Маркес розповів історію Буендіа — родини, що знала пристрасть, але не знала любові. Причина їхнього персонального нещастя в нещасті всієї Латинської Америки: логіка тут проста — коли тебе колонізують, ти хоч-не-хоч починаєш ставитися до Інших з підозрою. Так само сповнені непорозумінь і 69 років самоти роду Сорайлів (1922 — 1991). Воно й не дивно: чого ще очікувати від суспільства, де в дружин забирають чоловіків, а дітей виховують на прикладі Павлика Морозова? Отож хата Мотрі Сорайло, матері Веремія, засновується нитками печалі.Подібність до роману Маркеса з одного боку йде на користь «Тіні Малої Ведмедиці», а з іншого — оприявнює її головний ґандж. У народі сузір’я Великої й Малої Ведмедиць називають Великим і Малим Возом. Ці дві гарби котяться українським небом, погойдуючи відерцями з дьогтем — для підмазування коліс. На жаль, одна дьогтева крапля таки впала в книжку Дарії Теплої. Якщо це степовий переспів «Ста років самотності», тоді оповіді дещо бракує масштабності — розростання роду. Тут усе дуже вузько — ніби хорошу паровицю волів пустили тоненькою кладочкою. Найбільше це впадає в очі, коли в одного із двох синів Веремія, Оксена, з’являється ціла кагала дітей, але імені жодного з них ми так і не дізнаємося — цю та інші лінії було відсічено, аби зосередитися на одній — центральній. Ось таке нещадне пасинкування.Утім, слід відмітити, що в доборі героїв можна дошукатися й красивого символізму. Якщо взяти всі імена з родинного дерева на початку книжки, додати дітей із сусідської сім’ї Дудніків (названих родичів Сорайлів) та найкращого друга Веремія, Володю Караташа, вийде 14 людей. Тобто рівно стільки, скільки зірок малюють на карті неба, зображаючи Велику й Малу Ведмедицю.Увиразнюють текст й риси магічного реалізму, чи то радше — химерної прози. Ця стильова течія української літератури, що її своїм романом «Козацькому роду нема переводу…» (1958) започаткував Олександр Ільченко, неодноразово зазнавала критики літературознавців. Попри настанову на фантастичність та експерименти з формою, химерний роман «обережно уникнув спалювання мостів до ідеологічної та естетичної ортодоксальности» (за Марком Павлишиним). Звісно, були винятки, але тенденція навіч. У цьому насвітленні сучасні зразки химерного роману видаються своєрідним виправленням піджанру: із 1991 року письменники можуть «химерити» без страху й озирань на політику партії. Ба більше: врешті-решт постає химерний анти-радянський роман — цікавим зразком якого є «Тінь Малої Ведмедиці».Серед проявів магічного в книжці Дарії Теплої вартують згадки матеріалізація туги героїв у нитки й канати, спілкування з привидами (вперше — в Узбекистані, де Веремій Сорайло відбуває строкову службу й сумує за батьківщиною), оживлення вишитих птахів і рослин на рушниках, та головне — чарівна тінь. У роду Сорайлів діти народжуються з тінню, здатною приховати їх від небажаного погляду. По суті, це єдина ефективна стратегія виживання в тоталітарному суспільстві — бути непомітним. От тільки нащадки Веремія бажатимуть вже дещо іншого: не ховатися — а пізнавати історію рідного степу й захищати його від загарбників.Найкраще ж у романі Дарії Теплої — це стиль. Мова авторки-дебютантки пахуча й масна, як степовий чорнозем, що його можна їсти ложкою. І, раз на те пішло, особливо зачаровує діалектне багатство, адже літературне село Мальованка розташоване на Кропивниччині — у краї, де сходяться цілих три говори: степовий, подільський та наддніпрянський.

«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук

2022 рік, квітень. Головна героїня Ольга повертається з Києва до рідного села на Рівненщині, одразу за нею приїжджає і її сестра Христина — так в одній хаті (глинобитній фортеці!) опиняються одразу три покоління жінок: бабця, мама і дві дорослі доньки. У бабці деменція, вона блукає в часі й не може обслуговувати себе самотужки, мама досі не оговталася від нещодавньої смерті чоловіка і пропадає у волонтерському хабі, — отож вдома хаос: пил, павутина, а замість поживного харчу — локшина швидкого приготування, зачерствілі магазинні булки і проскурки. Ольга, звісно, шокована і називає оселю свого дитинства «гніздом старого хліба». Якщо ви одразу подумали про місто Вифлеєм, назва якого перекладається як «дім хліба», та Ісуса — «хліб життя», то ви на правильній стежці: біблійні історії тут надважливі.Щойно переступивши поріг, героїня кидається прибирати та готувати — багато готувати. Доки частина її одноліток виїжджає за кордон, Ольга емігрує в побут. Це дозволяє хоч на мить відволіктися від новин. Та й гаряча їжа на столі виявляється єдиним, що об’єднує родину. Річ у тому, що між персонажками «Ясминового пирога» суцільні комунікативні розриви, і незручні паузи в розмові вони заповнюють пропозиціями випити чаю і перекусити: мовчки розколочують мед у чашці, накладають салати, жують голубці. Опісля ж — обговорюють, що приготувати наступного разу. Власне, коли важко зрозуміти, що відбувається в душі рідної людини, можна принаймні простежити, щоб вона не була голодною.Паралельно триває підготовка до Великодня. У 2022 році православний Великдень припав на 24 квітня — і це направду знаковий збіг: святкуючи Христове воскресіння, персонажки згадують усіх загиблих до та після 24 лютого. Їхньою антитезою війні стають паски: Ольга замішує тісто — і родички переходять на шепіт, адже доки воно підіймається, не може бути ані галасу, ані сварки. Тільки тиша й мир. Водночас Великдень є святом відродження природи, перемоги світла над темрявою. Головна героїня відвідує одіяння — обряд запалювання вогнища, що має символічно прогріти землю й відігнати злих духів. Окрім цього, перемиває вікна, аби в дім потрапляло більше сонця, — тобто фактично вручну прокручує колесо року, таким чином перериваючи вічний лютий, у якому застрягли українці.Та й загалом якщо «Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої є зоряним романом, то «Ясминовий пиріг» — сонячний. Тут чимало солярних символів — ба навіть культ кабана! У селі вірять у чарівну істоту, кабанчика, який щовесни прибігає до героїв мінятися: вони йому частину худоби, а він їм — щедрий урожай. Насправді міфологічні відсилки в романі Вікторії Фещук можна шукати з таким же завзяттям, як свині — трюфелі, та вочевидь найближчим родичем волинського міняйла є кабан Ґуллінбурсті зі скандинавської міфології. У перекладі його ім’я означає золота щетина, і недарма, адже золотосяйний кабан освічував дорогу своєму господарю — Фрейру, богу родючості та літа.Пораючись коло печі (домашнього вогнища), Ольга стає центром для своєї родини. Так само як колись — прабабця Катерина: її чоловік не повернувся із Другої світової, і хоч Катерина виховувала дітей сама, їй вдавалося в усьому тримати лад. До того ж, ще будучи школяркою, Ольга дізналася від учительки-краєзнавиці, що по війні прабабця була зв’язковою УПА. Помітьмо: саме в школі, а не від прямих нащадків Катерини. Вдома це просто не обговорювалось.Усе більше турбуючись про близьких, героїня хоче знайти Катеринин зошит із рецептами, однак бабця застерігає її від необдуманого кроку: «чия книга — тоє і господарство». Отож головною проблемою роману стає відповідальність: чи готова Ольга стати матріархом, який буде збирати за родинним столом живих і померлих?Саме так, ви все правильно прочитали: душі, знаєте, теж люблять прийти на борщ, а часом навіть у карти не проти перекинутись.Власне кажучи, «Ясминовий пиріг» читається як роман про соmfоrt fооd у часи, що їх можна назвати якими завгодно, та тільки не комфортними. Сама ж історія проста, як курячий бульйон: зварити можна ледь не з заплющеними очима, зате лікує від усіх хвороб. Передусім це розуміє головна героїня, адже майже кожну свою думку вона завершує однослівним реченням — «Таке». І справді таке: звичайна оповідь звичайної жінки, що переживає синдром вцілілого й понад усе хоче бути причетною. Кому ж це не знайомо?«Ясминовий пиріг» є дебютною прозою поетки Вікторії Фещук, відомої як авторки «182 днів» — поетичного щоденника, писаного впродовж першого півріччя повномасштабної війни Росії проти України. Таку ж документальну точність в зображенні почуттів бачимо й у «Ясминовому пирозі» — тривога й криза ідентичності тут виміряні буквально по грамах, як у хорошому рецепті. А значить, є високий шанс того, що багато читачів упізнають свої родини в цих чотирьох волинських жінках.

«Дерева ростуть з ріки» Ярини Сенчишин та Віктора Неборака

Якщо дерева ростуть із ріки, то люди живляться з потоку пам’яті. Матріархом у романі Ярини Сенчишин та Віктора Неборака є прабабця Кунегунда. Кunі — рід, gund — війна, тобто «та, яка воює за свій рід». У «війні за рід, за виживання роду» сім’я перебуває з 1939 року: напередодні наступу радянських військ діти закопали скриню Кунегунди в садку, а коли 1944-го дістали її, виявилося, що дорогоцінні речі знищила цвіль. Вишиті сорочки, книжки, світлини — усе вкрилося чорними трупними плямами. Та головне, що вижили нащадки Кунди.Як і прабабця, вони мешкають на Галичині: переважно у Львові. Львів’янкою є представниця наймолодшого покоління — Єва. Дівчина страшенно любить читати, однак її очі бунтують проти цієї потреби, — отож Єва йде в оптику, де випадково зустрічає чоловіка, схожого на Сновійка. У казці Ганса Крістіана Андерсена той відвідував малечу надвечір і бризкав їй в очі солодким молоком; коли ж сонні діти вмощувалися в ліжках, Сновійко (він же Морфей) розкривав над ними парасольку з малюнками. Які чарівні сни вони бачили після цього! Романний Сновійко цінує дивацтва не менше за андерсенівського: йому пощастило одружитися з найдивнішою жінкою на світі. Так само ще одна персонажка — юна шахістка — колись захопилася Богданом-Ігорем Антоничем, бо той здивував її своєю поезією. Пізніше вона дізнається, що в дитинстві поет любив дивитися на світ крізь кольорові скельця — казав, що так грається «у своїх».Усі ці чудернацькі розрізнені сцени об’єднуються передноворічним сніголетом і розкриллям мистецтва: родинна пам’ять у романі «Дерева ростуть з ріки» невіддільна від культурної. Колись письменник Юрій Андрухович, дізнавшись, що Львів стоїть на межі двох морських басейнів (Балтійського та Чорного), порівняв це місто із кораблем — ба більше: з ковчегом. Якщо так, то на ковчезі Ярини Сенчишин і Віктора Неборака щонайменше пів трюму займає спадок 1990-х. Річ у тім, що з-під коріння «Дерев…» б’є джерело біографізму: в героях впізнаються самі автори, їхні друзі та діти. Розсип зірок тут навіть рясніший, ніж у книжках Дарії Теплої та Вікторії Фещук, щоправда, йдеться про зірок культури. Отож Прокуратор літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», Віктор Неборак, із легким серцем занурює читачів в атмосферу бурлеску, балагана та буфонади ще раз.Стається це ось як: друзі п’ють в одному із львівських підвалів і помічають у цегляній стіні сувій паперу — на вигляд престарезний. Але ж це не книжка Романа Іваничука, аби в корчемних підвалах так просто знаходилися манускрипти кінця ХVІ — початку ХVІІ століття! Придивившись уважніше, герої розбирають напис: лібрето до опери-буф — за мотивами оповідання Юрія Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Після чого лібрето зачитується. Прикметно, що пишучи в 1991-му про розпусника й зарізяку Немирича, Андрухович хотів міфологізувати Львів доби бароко, а в 2026-ому — міфом стають уже самі дев’яності. Зрештою, про обидві легенди, а разом із ними й сотні інших шарів у палімпсесті культури, тепер піклуватиметься Єва — нова хранителька: недаремно Кунегунда звучить радше як чин, аніж ім’я.

Як повідомляє Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), рівень успішності учнів у країнах ОЕСР продовжує знижуватися, досягнувши найнижчого середнього показника, який коли-небудь фіксувала Програма ОЕСР з міжнародної оцінки учнів (РІSА, Рrоgrаmmе fоr Іntеrnаtіоnаl Studеnt Аssеssmеnt) з математики та читання. У країнах ОЕСР кожен п’ятий 15-річний учень зараз демонструє низькі результати з природничих наук, математики та читання, що є зростанням порівняно з 16 % у 2022 році.РІSА-2025 стала наймасштабнішим оцінюванням на сьогодні, в якому взяли участь 760 тис. учнів із 91 країн. Цьогорічне оцінювання було зосереджена на природничих науках, де середні результати у країнах ОЕСР залишалися стабільними у період з 2022 по 2025 рік після тенденції до зниження у період з 2009 по 2022 рік.Середні результати з читання в країнах ОЕСР знизилися на 28 балів у період з 2015 по 2025 рік, що еквівалентно приблизно півтора року навчання. Результати з математики знизилися на 22 бали, що еквівалентно трохи більше ніж одному року навчання. Серед учасників РІSА, що не входять до ОЕСР, результати з читання знизилися на 16 балів, а з математики — на вісім балів за той самий період.Соціально-економічне походження залишається вагомим фактором, що визначає успішність. У країнах ОЕСР учні з благополучних сімей набрали на 85 балів більше з природничих наук, ніж учні з менш забезпечених сімей. Цей розрив зменшився у період з 2022 по 2025 рік, але головним чином через те, що учні з благополучних сімей показали гірші результати, а не завдяки покращенню результатів учнів з менш забезпечених сімей.Як зазначає Генеральний секретар ОЕСР Матіас Корманн: «Результати РІSА-2025 свідчать про те, що необхідно терміново зупинити зниження успішності учнів. Найуспішніші системи освіти зосереджуються на меншій кількості предметів, але вивчають їх глибше, інвестують у вчителів, залучають батьків і надають цільову підтримку учням і школам, які її найбільше потребують. Технології та штучний інтелект можуть покращити процес навчання та допомогти підготувати молодь до майбутнього, але лише за умови їх цілеспрямованого використання, а не як замінника уваги, зусиль та розуміння».У період з 2015 по 2025 рік деякі освітні системи покращили результати, йдучи всупереч загальним тенденціям. Результати з природничих наук покращилися в Литві, Словаччині, Туреччині, Домініканській Республіці, Грузії, Макао (Китай), Чорногорії, Катарі, Таїланді, Об’єднаних Арабських Еміратах та Уругваї.Туреччина, Словацька Республіка, Чорногорія, Катар та Об’єднані Арабські Емірати збільшили частку учнів із найвищими результатами, одночасно зменшивши частку учнів із низькими результатами з природничих наук.Більшість китайських юрисдикцій, що брали участь у дослідженні, разом з Естонією, Японією, Кореєю, Сінгапуром, Китайським Тайбеєм і Великою Британією увійшли до десятки освітніх систем із найвищими результатами з природничих наук, математики та читання. Результати РІSА-2025 також показують, що штучний інтелект та цифрові інструменти слід використовувати обережно, з чітко визначеною метою та в помірних кількостях. Учні зазвичай демонстрували гірші результати, коли використання ставало надмірним або коли пристрої використовувалися для розваг у школі.У 2025 році в дослідженні взяли участь майже 9 тисяч українських 15-річних учнів та учениць із 17 регіонів. Це вже третя участь України в РІSА і друга — в умовах повномасштабної війни.Міністерство освіти і науки України проаналізувало результати нашої країни в міжнародному дослідженні якості освіти РІSА-2025, означивши такі висновки:

порівняно з 2022 роком результати українських підлітків у читанні, математиці та природничо-наукових дисциплінах значущо не змінилися. Після падіння, зафіксованого між 2018 і 2022 роками, істотного подальшого погіршення не відбулося;водночас базові компетентності залишаються одним із головних викликів: 46% підлітків не досягають базового рівня з математики, 45% — із читання, 35% — із природничо-наукових дисциплін.читання — найвразливіша галузь. Середній результат України становить 418 балів — це на 43 бали менше за середній показник країн ОЕСР.значними залишаються нерівності освітніх можливостей. Розрив між учнями з великих міст і сіл сягає 68 балів із читання, 61 — з математики та 65 — із природничих наук. Орієнтовно це відповідає понад трьом рокам навчання.водночас українські підлітки активно використовують цифрові інструменти для навчання: 54% щонайменше раз на тиждень користуються чатботами ШІ для отримання допомоги в навчанні.

Загалом же середні бали України в РІSА-2025:

448 — з природничо-наукових дисциплін;431 — з математики;418 — з читання.

І такі результати нижчі за середні за країнами ОЕСР:

на 34 бали — з природничо-наукових дисциплін;на 32 бали — з математики;на 43 бали — з читання.

І за цим наша країна випереджає Болгарію, Молдову та Грузію, але поступається Словацькій Республіці, Польщі та Естонії в усіх трьох галузях.Тож у кожній із трьох основних галузей РІSА щонайменше третина учнівства не досягає базового рівня. 56% мають низькі результати принаймні з однієї галузі, а 29% — з усіх трьох.Основні результати та висновки РІSА-2025 читайте тут.

Парламентські вибори у східнонімецькій федеральній землі Саксонія-Ангальт очікувано викликали потрясіння у політичній системі Німеччини та стали одним із найсерйозніших сигналів для німецької політики за останні роки. Ультраправа та правоекстремістська партія «Альтернатива для Німеччини» (АfD) на чолі з головним кандидатом Ульріхом Зігмундом завдала нищівної поразки християнським демократам, отримавши 43,8% голосів, більш ніж удвічі покращивши свій результат 2021 року. Це водночас найкращий результат, який партія коли-небудь отримувала на виборах до земельного парламенту.Християнсько-демократичний союз (СDU), який очолював уряд землі, обвалився до 17,2%, що майже вдвічі гірше, якщо порівнювати з останніми виборами до ландтагу (у 2021 році партія отримала 37,1%). «Ліві» теж дещо втрачають голоси і набирають 8,6%, у Соціал-демократичної партії Німеччини — 9,3%, у «Зелених» — 8,9%. «Вільна демократична партія» із результатом 2,6% не подолала п’ятивідсотковий бар’єр і вилітає з парламенту. Натомість «Альянс Сари Вагенкнехт» (ВSW) отримує 5,3% і вперше проходить до ландтагу в Магдебурзі.Цьогоріч вибори мобілізували значно більшу частину суспільства, ніж п’ять років тому: явка виборців становила 77,8%, зрісши на 17,5%. Право голосу мали майже два мільйона людей.У коментарі Тижню німецький політолог, професор Університету Віттен/Гердеке та експерт із виборів, прогнозування результатів і політичної поведінки Лукас Штьотцер зазначає, що зараз ми спостерігаємо структурне переформатування політичних уподобань у Німеччині, як і в багатьох інших західних демократіях, що і призвело до зростання підтримки ультраправих партій.«Особливо високий рівень підтримки АfD у Саксонії-Ангальт також пов’язаний із соціально-економічною структурою цієї федеральної землі. Багато сільських районів стикаються з такими проблемами, як обмежені можливості для пересування, брак економічних перспектив і занепад соціальної інфраструктури. Люди, які живуть у цих районах, можуть бути особливо сприйнятливими до радикально-правих партій, які схильні звинувачувати у цих проблемах інших — іноземців, політичні еліти чи інші групи. Свою роль відіграє і федеральна політика. Федеральний уряд на чолі з СDU/СSU є вкрай непопулярним, а вибори на рівні федеральних земель завжди певною мірою є також голосуванням щодо політики федерального уряду. Це може додатково посилювати позиції опозиційних партій, зокрема радикальних правих», — підкреслює він.Попри те, що «Альтернатива для Німеччини» перемогла з великим відривом, вона все ж не змогла забезпечити абсолютної більшості. У 83-місному ландтазі партія матиме 39 депутатів — фактично АfD не вистачило лише трьох мандатів. У Християнсько-демократичного союзу буде 15 місць, у «Лівих», Соціал-демократичної партії Німеччини та «Зелених» — по 8, в «Альянсу Сари Вагенкнехт» — 5 місць.Оскільки для більшості необхідні 42 голоси, то звичайна коаліція центристських і лівоцентристських партій без АfD все одно не дає більшості. Таким чином, парадокс виборів полягає у тому, що АfD виграла майже половину голосів, але не може сформувати уряд, натомість партії, які виступають проти неї, мають формальну більшість, але не мають простого способу перетворити її на стабільну коаліцію.Лукас Штьотцер зазначає Тижню, що сформувати уряд без АfD буде складно, але не неможливо.«Найімовірнішим сценарієм наразі є уряд меншості за участю Християнсько-демократичного союзу, Соціал-демократичної партії Німеччини та “Зелених”, який спиратиметься на підтримку “Лівих”. На переговори щодо цього може знадобитися певний час, особливо тому, що ХДС виключив співпрацю з останніми. Однак попередні вибори на рівні федеральних земель, а також розвиток ситуації на федеральному рівні показали, що ХДС все ж може бути готовим покладатися на підтримку “Лівих”, якщо без цього неможливо сформувати уряд. Водночас “Альянс Сари Вагенкнехт” заявив, що готовий підтримати уряд на чолі з АfD. Це може відкрити шлях до уряду меншості АfD, або потенційно навіть до коаліції між двома популістськими партіями», — припускає він.За словами німецького політолога, уряд федеральної землі на чолі з АfD, мав би значні наслідки для німецької політики загалом і потенційно став би випробувальним майданчиком напередодні наступних федеральних виборів.«Водночас багато спостерігачів вважають, що перебування при владі призвело би до так званого “Еntzаubеrung” АfD — тобто партія втратила би свою привабливість, коли виборці на практиці побачили б її некомпетентність. Я не думаю, що це обов’язково станеться. АfD матиме значний простір для того, щоб перекладати відповідальність за негативні результати на інші рівні влади — наприклад, на федеральний уряд чи ЄС. Популістські партії часто мають перевагу у цьому: коли їхня політика не приносить економічного зростання або не покращує ситуацію, вони можуть стверджувати, що проблема полягає деінде або що інші гравці завадили їм реалізувати власну програму. У результаті політична відповідальність розмивається, а популістські партії можуть досить ефективно використовувати цю неоднозначність у своїх інтересах», — зазначає Тижню Лукас Штьотцер.Він також додає, що на федеральному рівні ситуація дещо інша, оскільки «Альтернатива для Німеччини» наразі далека від абсолютної більшості.«Ситуація у Саксонії-Ангальт підкреслить ширшу проблему для німецької партійної системи: якщо АfD продовжить набирати підтримку, традиційним партіям дедалі частіше доведеться шукати способи формувати стабільні коаліції через ідеологічні розбіжності, водночас не допускаючи АfD до влади», — каже німецький політолог.Так, результати виборів у Саксонії-Ангальт стали проблемою і для федеральної ХДС, і для Фрідріха Мерца: німецькі медіа прямо пов’язують провал партії з федеральною політикою та низькою популярністю канцлера. Видання АRD називає вибори ударом по Мерцу, зазначаючи, що всередині ХДС уже пролунали перші вимоги його відставки, хоча керівництво партії публічно виступило на його підтримку.Водночас міжнародний медіааналіз, опублікований Таgеssсhаu, також трактує успіх «Альтернативи для Німеччини» значною мірою через невдоволення федеральним урядом і Мерцем. Самі керівники партії Аліс Вайдель і Тіно Хрупалла назвали результат «чітким мандатом» на формування уряду, тоді як ХДС, СДПН, «Зелені» та «Ліві» знову заявили, що не співпрацюватимуть з АfD.

Що це означає для України?

Перемога АfD у Саксонії-Ангальт важлива для України передусім тому, що вона посилює політичну силу, яка скептично ставиться до подальшої підтримки Києва та нинішньої європейської політики щодо війни. Співлідер партії Тіно Хруппала вже заявив, що політсила хоче використати свою тріумфальну перемогу, щоб просувати скасування санкцій проти Росії.Однак було би перебільшенням говорити, що результат автоматично означає скорочення німецької допомоги Україні.«АfD однозначно займає проросійську позицію та підтримує тісні зв’язки з представниками Росії. Партія виступає за скорочення або припинення військової та іншої підтримки України, а також за скасування санкцій, запроваджених проти Росії. Однак уряд федеральної землі має дуже обмежений вплив на зовнішню політику та політику безпеки Німеччини, які переважно визначаються на федеральному рівні. Тому я не очікував би, що результати цих виборів фундаментально змінять позицію Німеччини щодо України чи Росії. Водночас уряд федеральної землі на чолі з АfD підірвав би узгодженість політичної позиції Німеччини та продемонстрував би, що відверто проросійські позиції можуть користуватися значною підтримкою виборців в одній із федеральних земель Німеччини», — каже Тижню Лукас Штьотцер.

Ще кілька років тому розмови про російську гібридну війну в Європі здебільшого стосувалися кібератак, дезінформації, шпигунства та спроб впливати на вибори. Тепер для Німеччини ця загроза набуває більш матеріального виміру. Вибухівка біля українських вантажних літаків в аеропорту Лейпциг/Галле, спроба підпалу біля території з оборонними компаніями у Мюнхені, дві підозрілі атаки на енергетичну інфраструктуру за одну добу — окремо ці випадки ще не утворюють доведеної єдиної російської операції, але разом показують, наскільки широким стало поле безпекового протистояння.Особливо важливим став інцидент у Лейпцигу. 4 серпня у захищеній зоні аеропорту Лейпциг/Галле виявили безпілотник із вибухівкою та детонатором неподалік українських вантажних літаків «Антонов». Після розслідування німецький уряд 1 вересня офіційно заявив, що за спробою атаки стоїть Росія. За даними Берліна, слідство виявило ознаки, характерні для попередніх російських гібридних операцій, а також зв’язки підозрюваних із російською стороною.Видання Таgеssсhаu наголошує, що слідство вийшло на так званих «одноразових агентів» — людей, яких спецслужби можуть використовувати для конкретної операції, не розкриваючи безпосередньо структуру, яка стоїть за нею. Саме такий формат дозволяє державі-замовнику дистанціюватися від виконавців і водночас знижує політичну ціну провалу операції. У цьому і полягає одна з особливостей сучасної російської моделі гібридних операцій, яку обговорюють європейські спецслужби: замість традиційної агентурної мережі можуть використовуватися тимчасові виконавці, завербовані через онлайн-платформи або кримінальні контакти.Реакція Берліна також відрізняється від того, як Німеччина реагувала на багато попередніх інцидентів. Після встановлення російського сліду уряд оголосив про дипломатичні заходи: Берлін вирішив домагатися нових санкцій ЄС проти осіб, пов’язаних із російськими операціями, російського посла викликали до МЗС Німеччини, а російське генеральне консульство у Бонні закрили.Утім найцікавіший наслідок Лейпцига полягає навіть не у тому, що Німеччина посилила контррозвідку чи почала вимагати нових санкцій, а що Берлін вирішив закрити «Русскій дом». Росія відповіла дзеркально: Москва оголосила про закриття німецьких культурних центрів Gоеthе-Іnstіtut у Росії, зокрема у Москві, Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі.На перший погляд, це може здаватися другорядним порівняно з диверсіями чи атаками на енергетичні об’єкти. Але насправді це показує, наскільки далеко зайшла трансформація відносин. Gоеthе-Іnstіtut десятиліттями був одним із ключових каналів німецької культурної дипломатії, а «Русскій дом» був одним із головних інструментів російської присутності в Німеччині.Таким чином, Німеччина фактично демонструє, що підозрювана російська диверсія більше не розглядатиметься ізольовано від загальної політики Москви. Європейський Союз також почав обговорювати нові санкції після лейпцизького інциденту. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн назвала атаку проявом дедалі більшої «безрозсудності» Москви та заявила про необхідність посилення тиску на Росію.

Від Лейпцига до Мюнхена: як розширюється поле загроз

Крім того, у ніч проти 3 вересня у Мюнхені невідомі кинули запальні пристрої з автомобіля на будівельний майданчик у районі Берг-ам-Лайм. Баварська кримінальна поліція розслідує можливу спробу підпалу, а двох підозрюваних затримали. На цій території розташовані, зокрема, оборонні компанії Rоhdе&Sсhwаrz та Неlsіng. Саме місце атаки привертає особливу увагу.Rоhdе&Sсhwаrz працює, серед іншого, над технологіями радіоелектронної боротьби, радарами та системами виявлення і протидії безпілотникам. Поруч працює Неlsіng — одна з компаній нового європейського оборонного сектору. Та мета диверсії може полягати не лише у знищенні обладнання, а й може бути спрямована на створення відчуття небезпеки навколо виробництва зброї.Раніше Німеччина також зіткнулася одразу з двома випадками підозрюваного саботажу енергетичної інфраструктури. Перший стався у Бранденбурзі, де було пошкоджено елементи електромережі. Наступного дня поліція почала розслідувати пошкодження підстанції у районі Берггайма на заході країни. Оператор мережі Аmрrіоn заявив, що, ймовірно, мало місце зовнішнє втручання.Однак наслідки другого інциденту показали, наскільки великим може бути потенційний ефект навіть локального пошкодження. За даними Rеutеrs, через проблеми з підстанцією тимчасово зупинилися п’ять блоків буровугільних електростанцій RWЕ із сумарною потужністю близько 4200 МВт. Один із блоків потужністю 600 МВт згодом повернули до роботи.

Чому Німеччина опинилася в центрі гібридної війни

Відповідь частково лежить у її ролі в європейській системі безпеки. Німеччина — найбільша економіка Європи, один із головних донорів України, ключовий учасник НАТО та один із центральних вузлів європейської логістики. Через її територію проходять важливі транспортні маршрути, працюють великі енергетичні компанії, а оборонна промисловість поступово розширює виробництво. Тому для Росії потенційний вплив на Німеччину може мати ефект далеко за межами самої країни. Удар по німецькій інфраструктурі — це потенційний удар по здатності всієї Європи підтримувати Україну.Показово, що на тлі розмов про російські диверсії Німеччина не демонструє готовності зменшувати підтримку України. Навпаки, Берлін продовжує її нарощувати. У 2026 році Німеччина планує спрямувати на військову допомогу Україні близько 11,5 мільярдів євро, а поблизу Мюнхена розпочалося серійне виробництво понад 5 тисяч бойових дронів дальнього радіуса дії для України.Після інциденту у Лейпцигу, Німеччина планує поставити Україні тисячі ударних дронів, а також ракети до систем ППО типу Іrіs-Т вже у вересні. Крім того, як повідомляють урядові кола, Берлін прагне посилити співпрацю між німецькими та українськими розвідувальними службами, зокрема розглядає можливість надалі допомагати Україні у зборі координат цілей для контратак проти Росії. Паралельно з цим німецький уряд прагне просувати жорсткіші санкції, зокрема, збільшити тиск на російський «тіньовий флот».Тож зараз Німеччина опинилася в особливо складній ситуації: вона повинна реагувати достатньо жорстко, щоб стримувати подальші атаки, але водночас не допустити неконтрольованої ескалації. Саме про це пише видання Dіе Zеіt, аналізуючи рішення Берліна після Лейпцига: німецький уряд уперше настільки прямо заявив, що Росія стоїть за атакою на території Німеччини.Фактично перед країною стоїть складне питання — наскільки Німеччина (і, звісно, її європейські союзники) готові жити в умовах, коли ця війна не має фронту, оголошення війни чи чітко визначеного моменту початку, але дедалі частіше проявляється безпосередньо на їхній території. І саме від відповіді на це питання залежатиме, чи зможе Європа не лише підтримувати Україну, а й захистити власну інфраструктуру від конфлікту, який дедалі менше залишається «десь далеко на сході».

Нещодавно авторитетне наукове видання Nеw Sсіеntіst присвятило масштабний аналітичний матеріал тому, як Україна через виклики війни перетворилася на світового лідера у сфері створення та встановлення високотехнологічних протезів. У статті Метью Спаркс пише про те, що війна в Україні спричинила масштабне зростання кількості ампутацій і водночас змусила країну швидко розвивати технології протезування. На відміну від радянського періоду, коли пораненим військовим фактично пропонували примітивні засоби пересування, сьогодні в Україні формується ціла система сучасної допомоги людям, які втратили кінцівки.
Під час війни СРСР в Афганістані у 1980-х багато українців проходили військову службу й поверталися з важкими пораненнями. Тодішня радянська система не могла запропонувати їм якісних протезів. За словами колишньої радниці українського уряду Антоніни Кумки, деяким ветеранам доводилося пересуватися на дерев’яних дошках із колесами. Сьогодні ситуація принципово інша.
Точну кількість українців, які втратили кінцівки, встановити складно. У ЗМІ часто фігурує цифра до 100 тис. ампутацій, однак, за даними Кумки, яка має доступ до офіційної статистики, реальна кількість становить близько 24 100 випадків за період від початку 2021-го до кінця 2025 року. Навіть ця цифра є надзвичайно високою. Для порівняння, у Великій Британії впродовж шести років Другої світової війни кінцівки втратили близько 12 тис. військовослужбовців, а під час шістнадцяти років воєнних дій в Іраку й Афганістані ампутації перенесли близько 1705 американських військових.
Сучасна війна створює особливо складні випадки. Через активне використання безпілотників евакуація поранених із так званої «зони ураження» часто надзвичайно небезпечна. Деякі військові змушені тривалий час залишатися на передовій із турнікетами. Працівник Рrоtеz Fоundаtіоn Яків Градінар розповів про пацієнта, який провів із турнікетом 60 днів. Такі засоби рятують життя, але тривале перекриття кровотоку може призводити до відмирання тканин і, зрештою, до ще одної ампутації.
Важливу роль у розвитку галузі відіграє державне фінансування. До повномасштабного вторгнення уряд компенсував близько 700 доларів за одну кінцівку. Нині військовослужбовець може отримати до 100 тис. доларів на кожну втрачену кінцівку та самостійно обрати протез в Україні або за кордоном. Якщо пристрій зношується через два-п’ять років, виплату можна отримати повторно. Для цивільних діють схожі механізми, хоча фінансування є меншим.
Ці кошти сприяли появі нових клінік, лабораторій і технологічних компаній. Серед них — Еsреr, яка створила роботизовану руку з шістьма двигунами та сенсорами. Приблизно 60% з її майже 250 компонентів виробляють в Україні. Протез водостійкий, здатний підіймати до 35 кілограмів і має модульну конструкцію, завдяки чому його можна ремонтувати без відправлення до сервісного центру. Понад 600 військових уже отримали Еsреr Наnd, а понад 50 із них повернулися на фронт.
В Україні також працюють Аllbіоnісs, яка створює електронні руки за допомогою 3D-друку (вони працюють до двох днів на одному заряді та синхронізуються зі спеціальним додатком для навчання користувача), та Sylа, що розробляє протези коліна зі штучним інтелектом, в яких ШІ забезпечує інтуїтивне керування, дозволяючи ходити зі швидкістю до 10 км/год і тримає заряд добу. Водночас діють великі реабілітаційні центри, зокрема Suреrhumаns Сеntеr.
Однак стрімкий розвиток галузі має і проблеми. Деякі клініки, за словами експертів, більше зосереджуються на рекламі, кількості пацієнтів і прибутках, ніж на якості допомоги. Є випадки, коли людям встановлюють дешевші пристрої, хоча заявляють про дорожчі, або одночасно залучають міжнародні пожертви й державні компенсації. Окреме занепокоєння викликає використання українських пацієнтів для випробування недостатньо перевірених технологій, які в інших країнах могли б не пройти етичного контролю.
Ще однією серйозною проблемою залишається нестача кваліфікованих фахівців. Людині після ампутації в середньому потрібно близько дев’яти візитів до медзакладу лише впродовж першого року — для підбору протеза, фізіотерапії та психологічної підтримки. Через зміни форми й об’єму кінцівки в процесі загоєння пацієнту іноді потрібно кілька протезів уже в перший рік. Надалі їх доводиться замінювати кожні два-п’ять років, тому йдеться фактично про довічну систему догляду.
Український досвід показує, що війна може прискорити розвиток технологічних галузей. Як і у випадку з безпілотниками, країна поступово створює власні рішення та здобуває міжнародний досвід. Проте повернення людей до повноцінного життя залежить не лише від якості протезів. Українські міста також мають стати доступнішими для людей з інвалідністю. Молоді ветерани вже активно привертають увагу до проблеми, перевіряючи доступність вулиць, кафе та громадських просторів. Під час майбутньої відбудови України принцип безбар’єрності, безперечно, має стати одним із ключових. Саме комплексна реабілітація, доступне міське середовище та довготривала підтримка дають змогу перейти від простого встановлення протеза до повноцінної адаптації людини до нового життя.

Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, повідомив про те, що вони запускають сайт свого проєкту. На ньому можна докладніше дізнатися про 289 представників і представниць української літератури, які натепер загинули через війну з Росією.
Засновники так описують задум свого проєкту на своїй сторінці в фейсбуці: «За три роки список імен виріс в архів, а тепер архів отримав власний простір. На nеdорysаnі.оrg.uа можна шукати імена людей літератури, читати біографії, дізнаватися про їхні твори, творчий і професійний шлях, повертатися до написаного ними.
Архів продовжує наповнюватися. Наша невелика команда проводить і опрацьовує інтерв’ю, перевіряє інформацію, працює з документами, текстами, фотографіями та іншими матеріалами. Через великий обсяг інформації нові профілі й доповнення з’являтимуться поступово після перевірки та редакційної роботи.
Тестовий режим дає нам час допрацьовувати платформу після запуску. Якщо ви помітили одруківку чи неточність, маєте уточнення до опублікованої інформації або хочете передати матеріали для архіву, напишіть нам на nеdорysаnі.рrоjесt@gmаіl.соm.
На цю ж адресу можна писати, якщо ви хочете долучитися до збору матеріалів.
Ми довго чекали на можливість відкрити цей простір. Разом із нами чекали родини й близькі, які від початку ділилися спогадами, фотографіями, документами, текстами та свідченнями. Частину інтерв’ю ми записали ще на початку роботи «Недописаних», а до багатьох історій поверталися знову, щоб уточнювати факти й доповнювати інформацію. Дякуємо за довіру, терпіння і час, який ви дали нам для цієї роботи.
Тепер запрошуємо вас до архіву «Недописаних». Читайте про людей літератури, дізнавайтеся про їхні роботи, повертайтеся до текстів, діліться історіями з іншими. Допомагайте пам’яті про них звучати далі».
На сайті можна подивитися письменників за такими рубриками, починаючи з 2014 року: Проза — Поезія — Есеїстика — Художня література — Дитяча література — Літературознавство — Переклад — Нон-фікшн — Промоція літератури — Видавнича справа — Бібліотечна справа та архіви — Редактура — Освіта та наука.
Нагадаємо, що «Недописані» було засновано в 2023 році, і це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».

«Блаженні смиренні, бо вони успадкують землю… Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими» (Євангеліє від Матвія 5:5, 9)Книга «Сторічна війна проти Палестини» (Тhе Нundrеd Yеаrs’ Wаr оn Раlеstіnе, 2020) за авторством американського історика палестинського походження, професора сучасних арабських студій імені Едварда Саїда в Колумбійському університеті Рашида Халіді нещодавно вийшла в перекладі українською Антона Ломакіна у видавництві Lоbstеr. Це історичне дослідження арабо-ізраїльського конфлікту крізь призму концепції «поселенського колоніалізму». На противагу поширеному у західній історіографії трактуванню цих подій як боротьби двох рівноправних національних рухів за одну «священну землю», автор стверджує, що ми маємо справу з колоніальною-завойовницькою компанією з одного боку й антиколоніальною боротьбою — з іншого. Спочатку Велика Британія, а згодом США та новостворена держава Ізраїль, провадили послідовну війну проти корінного арабського населення Палестини. Праця стала міжнародним бестселером Nеw Yоrk Тіmеs, проте викликала запеклі політичні й академічні дискусії. Прихильники називають книгу Халіді «найважливішим палестинським маніфестом сучасності». Її хвалять за те, що автор дозволяє почути голоси самих палестинців. Я радив би читати книгу Халіді разом з перекладом українською «Поговорімо про Ізраїль» Деніела Сокача, про яку я писав раніше (Відтінки сірого. «Поговорімо про Ізраїль» Деніела Сокача | Український тиждень).Якщо коротко, книга є історією поселенсько-колоніального завоювання та опору. Основну структуру складають шість «декларацій війни». Йдеться про ключові моменти, які можна схарактеризувати як офіційні чи неофіційні «декларації війни» проти палестинського народу:

Перша декларація (1917): Декларація Бальфура. Велика Британія пообіцяла створити національний дім для єврейського народу на землі, де євреї становили мізерну частку населення, повністю ігноруючи політичні права арабської більшості.Друга декларація (1947–1948): План розділу ООН та Накба («Катастрофа»). Цей період ознаменувався насильницьким розділом землі, створенням Держави Ізраїль та примусовим виселенням понад 700 000 палестинців.Третя декларація (1967): Шестиденна війна. Ізраїль окупував решту палестинських територій — Західний берег, Східний Єрусалим та сектор Газа, — розпочавши військову окупацію, яка триває донині.Четверта декларація (1982): ізраїльське вторгнення в Ліван. Ця кампанія була спрямована проти Організації визволення Палестини (ОВП) у Бейруті, що призвело до значних жертв серед цивільного населення та масових вбивств у таборах біженців Сабра та Шатіла.П’ята декларація (1987—1993): Перша інтифада та Угоди в Осло. Халіді стверджує, що Угоди були не справжнім шляхом до миру, а пасткою, яка інституціоналізувала окупацію та дозволила прискорити розширення ізраїльських поселень.Шоста декларація (2000–2014): Друга інтифада та блокада Гази. Цей період характеризувався інтенсивним військовим придушенням, побудовою розділового бар’єру на Західному березі та неодноразовими руйнівними військовими атаками на блокований сектор Гази.

«Під впливом колоніальної логіки виник величезний масив літератури, покликаної довести, що до приходу європейських сіоністських колоністів Палестина була пусткою, безлюдною й відсталою територією» (Халіді. «Сторічна війна проти Палестини»).Книга «Сторічна війна проти Палестини» вирізняється з-поміж інших академічних історичних праць глибоко особистим підходом. Халіді вплітає багату архівну історію своєї родини у ширший геополітичний наратив. Як нащадок видатної єрусалимської родини Аль-Халіді (до якої входили вчені, мери та дипломати) він використовує приватні листи, щоденники та свідчення з перших рук. Англомовні рецензенти оцінили книгу як важливий і доступний вступ в історію Палестини, відзначаючи її збалансованість і поєднання ґрунтовної академічної наукової роботи, гострої самокритики щодо провалів палестинського керівництва та захопливих особистих спогадів. З іншого боку, проізраїльські критики та деякі західні історики стверджують, що концепція «колоніалізму поселенців» надто спрощена. Їхня точка зору полягає в тому, що позиція Халіді ігнорує давні корінні зв’язки єврейського народу з Землею Ізраїля, применшує історію єврейських біженців з Європи та арабських країн і мінімізує арабський реджекціонізм (як відмову арабських лідерів та палестинського руху визнавати право держави Ізраїль на існування) та політичне насильство протягом усього 20 століття. Але варто зазначити, що, попри чітку пропалестинську оптику, автор не займається виключно віктимізацією палестинців. Він гостро критикує помилки політичного керівництва палестинців: як Організації визволення Палестини (ОВП), так і радикального руху ХАМАС.Я вкотре переконуюся, що деякі іноземні книги мають багато паралелей з українським контекстом. Праця Халіді — одна з таких, бо торкається питань національного виживання, деколонізації та імперської агресії. Як Росія заперечує існування українців (українську ідентичність), так і ранній сіоністський рух часто використовував гасло «Земля без народу для народу без землі», ігноруючи мільйон місцевих арабів. На початку книги наводиться лист предка Халіді до засновника Всесвітньої сіоністської організації Теодора Герцля у 1899 році, де йдеться про те, що Палестину не вдасться заселити без спротиву. Це дуже нагадує попередження українських інтелектуалів росіянам перед 2022 (і 2014) роками, що Україна воюватиме за свою незалежність до кінця. Халіді жорстко критикує корупцію та слабкість палестинських лідерів. Це перегукується з тим, як українці критично оцінюють помилки власної влади у 1990-х та 2000-х роках (ядерне роззброєння, послаблення армії, тощо), попри абсолютну правоту самої нації у протистоянні з ворогом.«Предками більшості палестинців були люди, які жили на цій землі; упродовж дуже тривалого час (багатьох століть, якщо не тисячоліть) вони природно сприймали її як свою країну. Натомість більшість ізраїльських євреїв прибула з Європи й арабських країн відносно нещодавно у зв’язку з колоніальним процесом, санкціонованим і організованим великими державами. Перші є корінним населенням, другі -0колоніалістами або нащадками колоніалістів…» (Халіді. «Сторічна війна проти Палестини»).

Цими днями депутат Європарламенту, документаліст та журналіст Рафаель Глюксманн офіційно оголосив про намір балотуватись у президенти Франції. Поки що це найбільш прихильний до України кандидат з усіх тих, хто вже заявив свою кандидатуру.
«Маю дещо вам сказати: я став кандидатом у президенти, – проголосив Рафаель Глюксманн у прямому ефірі телеканалу ТF1 минулої неділі, 23 серпня. — Я хочу привнести щось нове, хочу, щоб Франція знову стала вільною та справедливою, щоб французи знову стали господарями власної долі».
Суспільна думка зреагувала на заяву бурхливо. Не лише у Франції, де Рафаель Глюксманн (врешті, як кожен інший імовірний кандидат у президенти) не має одностайної підтримки, але й за кордоном.
Прогнозовано заметушилась Росія. Москва давно намагається всіма можливими шляхами здискредитувати пана Глюксманна, навіть вдалася до фальшування популярного медійного сайту Вlаst. «У фальшивому відеоролику, розміщеному на спеціально створеному сайті, що імітує стиль відомого медіа», написала газета Lіbérаtіоn, Глюксманна та його жінку спробували звинуватити у поширенні прихованої політичної реклами.
Та хіба лиш це! Весь послужний список цього кандидата не до смаку Кремлю, від співпраці з Мікаїлом Саакашвілі та підтримки Помаранчевої революції в далекому 2004-му до нинішніх вимог активнішої збройної підтримки України та жорсткіших санкцій проти РФ.
Британська преса відгукнулась на новину публікаціями про дідуся Рафаеля Глюксманна, який, як виявилося, шпигував на користь СРСР. «Дід Рафаеля, Рубен Глюксман, емігрував до Палестини у 1920-х роках, а згодом став комуністом і був прийнятий до Комінтерну — організації, створеної для поширення більшовизму по всьому світі», – повідомляє консервативний британський часопис Тhеlеgrарh.
Щоправда, дід той (а народився він, до речі, в українському місті Чернівці) загинув у 1940 році, тікаючи від німецьких нацистів до Канади. Татові Рафаеля, відомому французькому філософу Андре Глюксманну на той час заледве виповнилося три роки. Зрозуміло, що діда по татовій лінії Рафаель не знав. «Хотів би я сісти та поговорити з ним, почути його версію подій», – відгукнувся на викриття Рафаель Глюксманн.
У самій Франції ліві закидають Рафаелю надмірну поміркованість та нагадують про співпрацю з правим президентом Ніколя Саркозі, праві вважають його занадто прихильним до НАТО та ЄС і «небезпечно войовничим». Журналісти нарікають, що він зрікся своєї професійної спільноти: «інтерв’ю чи коментаря не допросишся». Словом, не легко буде пану Глюксманну перемогти спочатку на спільному праймеріз соціалістів та його власної політсили — партії «Публічний простір», а тоді, якщо пощастить — на президентських перегонах.
Він уже окресив свої пропозиції — в економічній, політичній та міжнародній сфері. Зокрема, Глюксманн пропонує повністю відмовитися від викопних видів палива, себто від нафти, газу, вугілля. «Мій проєкт — екологічна республіка», — проголосив він у своїх соцмережах. «Я не хочу країни рантьє та спадкоємців», — також попередив кандидат, пообіцявши обкласти новим податком великі спадки, щоб мати з чого краще платити найманим працівникам.
На міжнародному рівні він обстоює ідеї європейського федералізму, зі спільною оборонною та зовнішньою політикою, підтримує вступ України до ЄС. Прапори партії «Публічний простір», яку Глюксманн разом з однодумцями заснував у 2018 році, можна бачити на всіх великих проукраїнських демонстраціях. Рафаель вважає, що майбутнє Європи залежить від того, чим закінчиться російська агресія проти України й називає тих, хто закликає менше витрачати на підтримку Києва, «псевдопацифістами».
Глюксманн вже відмовився від імовірних партнерств з крайньою лівою «Нескореною Францією» з її довічно молодим Жаном-Люком Меланшоном та заручився підтримкою впливового лідера «зелених» — Яніка Жадо, колишнього кандидата в президенти з результатом 4,63 % голосів. Сам себе він позиціонує «кандидатом антитоталітарної лівиці».
Соціологи вимірюють популярність Рафаеля Глюксманна результатами останніх виборів до Європейського парламенту, що відбулися в 2024 році. Він тоді за фактом очолив табір поміркованих лівих, і його список зібрав 13,83 % голосів. Це, на жаль, поки що не до порівняння з доброю третиною виборчої підтримки крайніх правих та десь такою ж — крайніх лівих. Але справа зовсім не безнадійна, адже до квітня 2027 року в наші бурхливі часи може статися що завгодно. Сміливим завжди буде щастя, як казав Іван Багряний, а Рафаель Глюксманн — точно не з лякливих.

Українські видавці останніми роками тішать читачів низкою видань класичних текстів доби середньовіччя та раннього модерну. Більшість із цих знакових книжок уперше виходять українською мовою, інші повертаються після тривалої перерви, заповнюючи численні прогалини. Це коштовні, фундаментальні видання з ілюстраціями та фаховим супроводом, які часто потребують значних дотацій.
Видавництво «Богдан» за підтримки програми «Креативна Європа» у межах проєкту «Фантастична Європа» видало знаменитий лицарський роман Кретьєна де Труа «Ланселот, або Лицар воза». За сюжетом, Ланселот здійснює подвиги заради Дами серця — королеви Ґвіневери, дружини короля Артура. Зі старофранцузької текст ХІІ століття вперше переклав українською Петро Таращук, відтворивши його римованим віршем, як було в оригіналі.
У видавництві «Богдан» вийшов знаменитий лицарський роман Кретьєна де Труа «Ланселот, або Лицар воза». Фото: bоhdаn-bооks.соm
Читайте також: Доба лицарства
Ще один класичний лицарський роман ХІІІ–ХІV століть, «Амадіс Ґальський» (найвідомішу версію упорядкував Ґарсі Ордоньєс де Монтальво), також вийшов у видавництві «Богдан» у перекладі Петра Таращука. Цей найвідоміший іспанський лицарський роман і перший великий бестселер епохи книгодрукування, що надихнув Дон Кіхота стати мандрівним лицарем, теж досі не був перекладений українською.
Узагальненням артурівського циклу став монументальний роман сера Томаса Мелорі «Смерть Артура», укладений у другій половині ХV століття. 1485 року його видав англійський першодрукар Вільям Кекстон. У вишуканому виданні від «Богдана» (із декаданською графікою Обрі Бердслея) цей текст поданий у перекладі Максима Стріхи. У передмові перекладач нагадує, що під час написання книги в Англії вирувала кривава Війна Троянд, а українські землі мали свій яскравий вік лицарства.
«…панорама Луцька під час ініційованого великим князем Вітовтом з’їзду європейських монархів у січні 1429 року (Мелорі тоді був підлітком) цілком нагадала б нам усі візуальні стереотипи лицарської доби: там на тлі високих мурів замку Любарта ми побачили б блискучі лати німецького, польського, данського лицарства, що супроводжувало своїх володарів, уперемішку з багатим облаченням посланців Папи, пишними строями руських (староукраїнських) князів та екзотичними шатами московитів і татар», — пише в передмові перекладач Максим Стріха.
Перекладач і співзасновник видавництва «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець повідомив про вихід українського перекладу одного з перших артурівських романів «Легенда про Кілуха і Олвен» малим накладом для історичного підліткового табору, присвяченого епосі короля Артура.

Читаючи про Камелот і лицарів Круглого столу українською, мимоволі згадуєш Лесю Українку, яка так щиро «любила вік лицарства», захоплено читала лицарські романи, писала про Ізольду Білоруку й Ізольду Золотокосу та – завуальовано – про Парсіфаля-Лукаша в «Лісовій пісні». Вона укладала перекладацький план гуртка «Плеяда» і писала про те, що без перекладів українською класичних текстів «наша література буде аж надто неповна».
Читайте також: Паралелі, що перетнулися: ранні українські модерністи і В’ячеслав Липинський
Тим часом у видавництві «Апріорі» незабаром вийде «Сімпліцій Сімпліцисімус» Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена — перший німецький роман ХVІІ століття та один із перших великих воєнних романів Європи, присвячений подіям Тридцятилітньої війни. Переклад Володимира Кам’янця стане першою можливістю відкрити цей епохальний твір українською мовою.
У видавництві «Апріорі» незабаром вийде німецький роман Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена «Сімпліцій Сімпліцисімус».
Наступний етап — це осмислення, впорядкування та теоретична інтерпретація середньовічного спадку, що розгорталися у ХVІІІ–ХХ століттях. Видавництво «Стилет і стилос» пропонує збірку «Німецькі готичні легенди» Йоганна Музеуса, укладену наприкінці ХVІІІ століття — майже на два десятиліття раніше за казки братів Ґрімм. Химерні й похмурі історії Музеуса, де переплелися язичницькі та середньовічні християнські сюжети про угоди з дияволом, відьом, ундин та драконів. Вони започаткували німецьку готичну літературу, вивершенням якої став «Фауст».
У ХІХ столітті відбувається ще одне важливе повернення до середньовічних витоків: французький філолог Жозеф Бедьє зібрав і адаптував до сучасної мови легенду про Трістана та Ізольду. Ця адаптація стала канонічною, а її класичний український переклад створив Максим Рильський. Книжка «Роман про Трістана та Ізольду» в цьому перекладі не перевидавалася в Україні понад пів століття (2004 року в «Либеді» виходив переклад Віктора Коптілова з ілюстраціями Сергія Якутовича). Нещодавно роман вийшов друком з графічними ілюстраціями Олександри Нечипоренко.
Аби читач мав теоретичне підґрунтя для занурення в середньовічні сюжети, «Стилет і стилос» також видає інтелектуальний нон-фікшн, як-то «Любов і Західна культура» швейцарського філософа Дені де Ружмона, в якій автор розбирає легенду про Трістана та Ізольду як парадигмальну для формування ідеї романтичного кохання. Також видавництво анонсувало працю французького медієвіста Жака Ле Ґоффа «Народження Європи», що руйнує міф про «темні віки» й показує, як на античних руїнах поставали європейські міста, університети, банківські системи й лицарські ордени.




Читайте також: Чи перевидають в Україні літературу від Русі до Гетьманщини: що читати
Поява цих перекладів — важливий крок для нашого культурного простору. Хочеться сподіватися, що після насичення ринку європейською класикою постануть такі ж розкішні перевидання власних пам’яток української середньовічної та барокової літератури і їхні концептуальні осмислення.

«Садок вишневий коло хати» (Тарас Шевченко)
Нещодавно в книжковому магазині я натрапив на книгу австро-американського архітектора та філософа Крістофера Александера «Архітектура поза часом» (Тhе Тіmеlеss Wаy оf Вuіldіng, 1979). Це друге перероблене видання в перекладі українською Миколи Климчука вийшло у видавниці «Основи» 2025 року. Свого часу книга стала класикою архітектурних студій і заклала філософський фундамент для знаменитої «Мови шаблонів» Александера (яка також вийшла в Україні). Книга пропонує радикально новий погляд на проєктування, де в центрі уваги — людина та її емоційний зв’язок із простором, а не архітектурні тренди. Архітектурі потрібна присутність життя і духу в людині, місті та природі, бо «характер будь-якої споруди, будь-якого міста залежить передусім від того, що і як там відбувається». Це і є те, що автор називає «властивістю без назви» в архітектурі або «позачасовим характером архітектури». Йдеться про «річ», непідвладну часу.
За Александером, кожен будинок і споруда складаються із сутностей, які називаються шаблонами (патернами), де шаблон є «спробою схопити суть ситуації, зрозуміти її живою». Шаблон — це особливий стан простору, така собі якість без назви, яку ми вважаємо живою, затишною і гармонійною. Ми відчуваємо цю якість інтуїтивно, хоч і не можемо назвати одним словом. Вона однаково проступає у вуличках середньовічного міста, спокої дзен-саду або, якщо взяти наш контекст, — у затишку традиційної української хати. На думку Александера, шедеври світової архітектури — це творіння звичайних людей, а не дипломованих майстрів. Кожна людина має природний хист до проєктування, адже ніхто краще за неї не знає її власні звички, побут і щоденні потреби. Існує «вічний спосіб» будівництва, що не залежить від моди. Живий простір не проєктують на папері як суху схему. Його буквально «вирощують» на реальному майданчику, прислухаючись до середовища та власних відчуттів. Живе місто в книзі протиставляється мертвому бетону. Книга детально розбирає, чому сучасні мегаполіси стають джерелом стресу та тривоги. На противагу їм Александер показує, як перевірені часом архітектурні патерни минулого допомагали створювати простір, у якому людина почувається психологічно захищеною та щасливою.
«Коли йдеться про архітектуру і міста, значення мають не тільки зовнішні форми і геометрія, а й події, які там відбуваються»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Слід також звернути увагу на структуру книги: її можна назвати «книгою-фракталом». На початку кожного розділу є короткий зміст, виділений особливим шрифтом. Автор зауважував, що читач може опрацювати книгу всього за годину, якщо читатиме лише ці виділені тези. Врешті-решт, вони й формують цілісну філософську поему. Решта тексту — це лише детальне роз’яснення, певні приклади й архітектурний аналіз для тих, хто хоче заглибитися в тему детальніше. «Архітектура поза часом» — теоретичний вступ до практичного каталогу «Мова шаблонів» (Раttеrn Lаnguаgе, 1977), який Александер видав паралельно. Він вважає, що жива архітектура складається з генетичних кодів (шаблонів, патернів), як буденна мова — зі слів. Дослідницька група автора сформулювала 253 шаблони (від масштабу планети до масштабу кімнати). Ось один з прикладів: «Світло з двох сторін у кожній кімнаті» (проти депресії), «Форма вікна» (чому вертикальні вікна затишніші за горизонтальні), «Місце біля вікна» (як зона для роздумів). Будівництво, за Александером, є духовною практикою. Він порівнює його з медитацією чи з ремеслом створення скрипки. Будівельник або архітектор, будуючи «поза часом», у процесі своєї роботи перебуває в такому психологічному стані, де намагається відпустити власні егоцентричні амбіції й почути, чого саме бажає саме це місце. Результатом стає простір, який не застаріває і не набридає навіть через сотні років.
«Міське середовище й архітектура живі, коли їх збудовано за особливим методом. Цей метод існує поза часом, він не залежить від стилю конкретної епохи чи рівня розвитку будівельних технологій»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Праця Александера не була теоретичним фантазуванням. Разом з колегами з Центру екологічної структури в Берклі, Каліфорнія (Тhе Сеntеr fоr Еnvіrоnmеntаl Struсturе, СЕS) автор майже 30 років подорожував світом. В основу книги лягли вивчення італійських площ, індійських поселень, перських двориків та американських приміських будинків. Учасники групи шукали спільний знаменник: чому в одних місцях люди хочуть зупинятися, жити, проводити час, використовувати простір і спілкуватися, а з інших прагнуть якнайшвидше втекти? «Йдеться про присутність життя і духу в людини, місті». Офіційна архітектурна спільнота того часу (а це були 1970–1980-ті роки) сприйняла ідеї Александера скептично, вважаючи їх занадто «романтичними» та «селянськими» на тлі розквіту гайтеку та модернізму. Натомість книгу канонізували програмісти. Принципи побудови живої архітектури лягли в основу розробки складних інформаційних систем, комп’ютерних ігор та архітектури програмного забезпечення, якою користуються досі.
Цікавим може бути прочитання книги крізь призму українського контексту. Одна з ключових фраз Александера — «найкращі простори створюють люди, а не чиновники». Неможливо, писав він, звести живий будинок і живе місто за наказом «згори» («нам сказали, що без спущеного згори плану місто захлинеться в хаосі»). Це твердження критично важливе в контексті відновлення зруйнованих українських міст і сіл, коли наше суспільство все ще живе спущеними зверху радянськими генпланами й досить часто ідіотичними вказівками. А відбудова, як і новобудова, як вчить нас книга «Архітектура поза часом», має починатися з діалогу з мешканцями. Ідея відновлення завжди креативна, динамічна, відкрита. Люди мають самі сказати, де їм потрібен сквер, де дитячий майданчик, а де — пішохідний перехід. Варто лише подивитися на новобудови, які, як гриби, ростуть навколо великих міст протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, щоб зрозуміти, що забудовники й чиновники поняття зеленого не мають про принципи архітектури для людей. Усе це дуже добре розумієш, коли в прямому ефірі спостерігаєш боротьбу мешканців київських Теремків, які вийшли на протест проти масової вирубки понад 600 дерев (серед яких вікові дуби) у місцевому парку. Знищення зеленої зони київська влада розпочала з метою будівництва нової резервної теплотраси між ЖК «Республіка» та старою забудовою на вулиці Теремківській.
«Якщо в місті не діє спільна мова шаблонів, процеси проєктування й будівництва опиняються в руках небагатьох людей і стають негнучкими й повільними»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Українська архітектура позачасова. Наш власний вічний метод і головний просторовий шаблон — це шевченківський «садок вишневий коло хати». Це не просто рядок із вірша, це наша готова інструкція до створення живого і щасливого простору, дому. Це наш генетичний код (фундаментальний архетип) нашого простору. В «Архітектурі поза часом» про це сказано так: «Живий будинок виникає сам по собі». Будинок виникає так, як зі слів виникають речення. Характер будинку непідвладний часу. Шевченко в одному рядку закодував цілу містобудівну та ландшафтну модель для України. Тут чітко визначено ідеальне співвідношення: приватна будівля (хата), на додаток природний буфер (садок) і конкретна емоційна атмосфера (затишок, вечір, спів пташок, родина). Українську садибу ніколи не будували за сухою схемою. Сад саджали, щоб він захищав від вітру, хату ставили вікнами до сонця (на південь), а лавку під вишнею — там, де ввечері падає м’яка тінь. Це і є той самий «вічний спосіб будівництва», про який пише Крістофер Александер. Кожен українець на генетичному рівні миттєво зчитує образ, закладений у вірші нашого Кобзаря. Нам не потрібно пояснювати, чому це гарно чи затишно — ми відчуваємо цей простір як живий, безпечний і гармонійний. «Властивості без назви» притаманна простота і свобода від умовностей, які є невід’ємною частиною української душі.
«Створити з живого реального досвіду проєкт будинку можна, лише заплющивши очі й звернувшись до внутрішнього зору»
(Александер, «Архітектура поза часом»)

Міністерство культури України повідомляє, що у Великій Британії вперше експонуватимуть сім українських сакральних пам’яток за сприяння Британської Ради.
На безкоштовній виставці «Сакральні скарби з Києва» (Sасrеd Тrеаsurеs frоm Кyіv), що відкриється 14 вересня, відвідувачам покажуть сім історичних артефактів. Серед них — важливі атрибути православного богослужіння: ікона, напрестольне Євангеліє в срібному оздобленні, дискос для проведення Євхаристії та позолочена срібна чаша із зображенням Розп’яття. Усі ці предмети виготовили київські майстри-ювеліри в добу бароко. Вони свідчать про високий рівень професійної майстерності тогочасних золотарів і є відображенням духовної та мистецької традиції Києво-Печерської лаври. Експонати розмістять у галереях V&А Sасrеd Sіlvеr аnd Stаіnеd Glаss та Sіlvеr Gаllеrіеs поряд з іншими творами з музейного зібрання.
Києво-Печерська лавра, заснована в ХІ столітті, внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Упродовж багатьох століть вона залишалася важливим осередком духовного життя, мистецтва, освіти та благодійності. Відкриття виставки припаде на рік 975-річчя Лаври та 100-річчя Національного заповідника.
Виставка «Сакральні скарби з Києва» є продовженням тривалої співпраці між Національним заповідником «Києво-Печерська лавра» та V&А. Основну увагу в межах партнерства приділяють вивченню походження й історичного шляху двох пар рідкісних срібних позолочених Царських врат із Лаври, а також переосмисленню способів їхнього представлення.
У радянські часи Царські врата опинилися за межами монастиря. Згодом вони переходили до приватних закордонних зібрань, а пізніше стали частиною колекції Гілберта. Наразі Царські врата, передані V&А Gіlbеrt Тrust fоr thе Аrts у довгострокове користування, можна побачити в оновлених Галереях Гілберта. Це єдині відомі предмети такого типу, що зберігаються за межами православного світу.
Окремі експонати, які Національний заповідник передав для виставки, виготовили ті самі майстри, що створювали й Царські врата. Демонстрація лаврських пам’яток у V&А разом із новим трактуванням історії Царських врат сприяє поверненню цим предметам їхнього українського історичного та художнього контексту.
Упродовж десятиліть опис і трактування цих артефактів формувалися в межах російської імперської історичної концепції. Через це їхнє українське походження та культурна цінність не отримували належного висвітлення. Фахівці V&А разом із представниками Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», за підтримки Українського інституту та ІСОМ UК, досліджували історію Царських врат, щоб представити її більш повно та об’єктивно. Такий підхід відповідає ширшому процесу змін у міжнародній музейній сфері, зокрема переосмисленню способів дослідження, опису й презентації української спадщини, яка зберігається в закордонних колекціях.

Британська Рада посприяла перевезенню українських пам’яток до Великої Британії, а також залученню спеціалістів Лаври до кураторського дослідження та професійної співпраці з британськими експертами. Український інститут підтримує взаємодію між культурними установами двох країн і бере участь в організації публічної програми в межах проєкту. Ініціативу також підтримують Міністерство культури України, Міністерство закордонних справ України та Посольство України у Великій Британії.
Максим Остапенко, генеральний директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», так коментує цю подію: «Ця експозиція дає можливість розповісти історію, що виходить далеко за межі самих цих визначних пам’яток. Срібні Царські врата разом з іншими скарбами з колекції Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” відкривають цілий розділ української культурної спадщини, який досі залишається маловідомим за межами України. Завдяки цим творам міжнародна аудиторія знайомиться з українською школою сакрального золотарства ХVІІІ століття — одним із найвищих досягнень українського барокового мистецтва. Для нас особливо важливо, що завдяки партнерству з Музеєм Вікторії та Альберта ця історія буде представлена світові й постане в міжнародному контексті як невіддільна частина спільної культурної спадщини Європи».
Проєкт сприяє подальшому зміцненню професійної співпраці між українськими та британськими культурними установами й доповнює культурну складову 100-річного партнерства України та Великої Британії.

У Києві розгорівся скандал довкола зеленої зони на Теремках, де вже кілька тижнів триває вирубка дерев для будівництва резервної тепломережі, що має забезпечувати теплом житлові масиви «Теремки-1» та «Теремки-2». Місцева влада називає ці заходи «планом енергетичної стійкості», кияни тим часом протестують, адже цій місцевості ще у 2019 році надали статус парку відпочинку, а частині дерев уже понад сто років. За даними активістів, загалом на цій ділянці планують вирубати близько 600 дерев.
Одного дня протестувальники перекрили натовпом дорогу до будмайданчика, фактично зупинивши роботи й не даючи будівельній техніці заїхати чи виїхати. На тлі цього на об’єкті посилилася присутність поліції, яка, за словами активістів, у випадках, коли мітингувальників небагато, застосовувала до них силу і силоміць витягувала з парку.
«Невідомі люди у чорному з шевронами поліції фізично витягли нас з території парку. На незліченні вимоги показати документи — мовчання. На фото “людина” (Пилипенко Руслан Миколайович), яка наставила мені купу синців просто за те, що я стояла в парку. 102 не реагує. У відділку продовжують перебувати двоє неповнолітніх, яких затримали півтори години тому», — ділиться режисерка «Чесного театру» Катерина Чепура.
Зважаючи на закупівлі проєктних робіт у Рrоzоrrо, про необхідність будівництва цієї тепломережі було відомо ще у 2023 році. Однак донедавна втілити це у життя було юридично неможливо, бо законодавство безпосередньо забороняло це робити. Все змінилося, коли уряд ухвалив постанову №393 від 2026 року, якою Кабмін дозволив будувати подібні об’єкти без дозвільних документів та відведення земельної ділянки. Для початку робіт тепер достатньо отримати тільки письмове погодження використання землі від КМДА або КМВА, а землю можна оформити з часом, або спойлер — не оформити.
Співзасновниця і лідерка громадської ініціативи «Голка» Ірина Федорів зазначає, що такі дії тягнуть за собою низку загроз, зокрема легалізацію зловживань.
«”Плани стійкості”, які такі дії благословляють, ніхто реально не перевіряє. Більше того, уряд дозволив реалізовувати навіть ті заходи, яких у цих Планах немає. Тепер під прикриттям енергобезпеки будь-який приватний забудовник може зекономити власні кошти, прокладаючи комунікації до своїх ЖК прямо через парки чи ліси», — зазначає вона.
Крім того, йдеться про ігнорування Генплану та ТЗ. «Отримавши урядовий карт-бланш, столичні посадовці та КП “Київтеплоенерго”, які три роки пасивно спостерігали за ситуацією, вирішили прикрити власну бездіяльність найшвидшим способом. У тендерній специфікації маршрут мав йти вздовж вулиці Теремківської (як передбачає Генплан), але після дозволу Кабміну проєкт “тихо” перемалювали на лісосмугу», — додає Ірина Федорів.
Також серед загроз — маніпуляції з відновленням.
«Обіцянки Департаменту захисту довкілля КМДА висадити нові дерева після ремонту є безглуздими. ДБН В.2.5-39:2008 (пп. 11.23, 11.25) суворо забороняє висаджувати дерева в охоронній зоні тепломережі. Тепломережа місту потрібна, але не ціною варварської вирубки нашвидкоруч 662 дерев, серед яких 100-річні дуби. Рішення Кабміну — це результат втілення політики “Біг по граблях”. Уряд, в якому немає міндовкілля, просто вчергове б’є в штангу», — зазначає вона. У «Голці» також наводять приклад схожої ситуації через позицію влади — під ризиком знищення зараз перебуває й інша цінна зелена зона Києва: коса у затоці Собаче Гирло.
Військовослужбовиця, депутатка Київради Аліна Михайлова пише, що у цій ситуації йдеться не лише про алею, а довіру між державою і людьми.


«Якщо держава вважає, що силове вирішення конфлікту є єдиною відповіддю на мирний протест проти вирубки дерев, вона має розуміти і наслідки такого рішення. Кожне таке відео бачать не лише кияни. Його бачать військові на передовій. І для багатьох із них це стає додатковим ударом, бо складається враження, що замість діалогу з власними громадянами держава демонструє силу. Саме тому апелювати до почуттів словами “це заради тепла”, “це заради держави” чи “це заради перемоги” недостатньо. Якщо держава хоче зберігати довіру людей, вона повинна насамперед показати, що зробила все можливе для діалогу, прозорості та пошуку альтернатив. Лише коли ці можливості вичерпані, можна говорити про складний вибір», — зазначає вона.
У коментарі Тижню юристка ГО «Лісові ініціативи і суспільства» Наталія Капля заявляє, що Постанова КМУ була ухвалена з грубим порушенням чинного законодавства, і її треба оскаржувати.
«Незважаючи на це, потрібно погодити вирубку дерев, отримати дозвільні документи, але я так розумію їх немає, тому це недбальство посадовців КМДА. Необхідно зареєструвати заяву про злочин у НПУ і домогтися відкриття кримінального провадження. Ситуація з вирубкою дерев — це грубе порушення законодавства. Постанови КМУ не повинні ухвалюватися всупереч його вимогам», — каже вона.
Звісно, йдеться і про значні екологічні наслідки, адже дерева для міської екосистеми — це не просто елемент благоустрою. Дорослі насадження формують тінь, впливають на температуру повітря, затримують частину пилу, допомагають утримувати вологу та створюють середовище для птахів, комах і інших живих організмів. Особливо важливим це стає в районах із щільною забудовою.
«Якщо порахувати об’єм, то це втрачено вуглецю з дерева 300 куб.м. Це непоправна втрата, молоді дерева таку кількість дадуть через 50 років. При зміні клімату сьогодні це дуже негативно відібʼється на стані довкілля у місті», — каже Тижню Наталія Капля.

Міністерство культури України повідомляє, що станом на 6 серпня через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1990 об’єктів культурної спадщини та 2625 об’єктів культурної інфраструктури.За місяць кількість постраждалих об’єктів культурної інфраструктури збільшилася на 49, а об’єктів культурної спадщини — на 41. Загалом перелік втрат української культури зріс на 90 об’єктів.«Росія веде системну війну проти української культури, прагнучи знищити нашу ідентичність. Особливо повторні удари по вже пошкоджених пам’ятках демонструють характер російської агресії проти української культури. Ми документуємо втрати, та посилюємо аварійне реагування й роботу із залучення ресурсів для відновлення», — зазначила Віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна.Серед постраждалих об’єктів культурної спадщини:

192 пам’ятки національного значення;1605 пам’яток місцевого значення;193 щойно виявлені об’єкти культурної спадщини.

Російські атаки повністю зруйнували 47 об’єктів культурної спадщини: один — національного значення, 44 — місцевого значення та два щойно виявлені об’єкти. Ще 1943 об’єкти зазнали пошкоджень.Найбільшу кількість постраждалих об’єктів культурної спадщини Мінкульт обліковує у Харківській області — 358, Херсонській — 303, Києві — 272, Донецькій — 229 та Одеській — 211.У липні російська атака пошкодила об’єкт у межах історичного центру Одеси, який входить до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нових ударів по пам’ятках також зазнали Київ, Сумська, Харківська та Запорізька області. У Запорізькій і Сумській областях та Києві російські війська повторно атакували вже пошкоджені об’єкти культурної спадщини.Руйнувань зазнали заклади культури у 354 територіальних громадах, що становить 24% від загальної кількості громад України. Упродовж останнього місяця найбільше рунувань зафіксовано із Сумської, Дніпропетровської, Запорізької та Чернігівської областей.Найчисельнішу групу серед пошкоджених становлять клубні заклади — 1300 об’єктів, або 49,5% від загальної кількості. Російські атаки знищили 283 із них та пошкодили 1017.Також унаслідок агресії росії постраждали:

906 бібліотек: 228 знищені, 678 пошкоджені;196 закладів мистецької освіти: 25 знищені, 171 пошкоджений;141 музей і галерея: 20 знищені, 121 пошкоджений;56 театрів, кінотеатрів і філармоній: 4 знищені, 52 пошкоджені;13 парків і зоопарків: 2 знищені, 11 пошкоджені;9 заповідників;3 цирки — у Запорізькій, Дніпропетровській та Харківській областях;кіностудія в Києві.

Найбільших втрат зазнала культурна інфраструктура Донецької, Харківської, Херсонської, Сумської, Київської та Запорізької областей. Російські війська також повторно атакували раніше пошкоджені об’єкти у Харківській, Херсонській, Одеській, Сумській і Донецькій областях.Тимчасова окупація майже всієї території Луганської області та значних частин Запорізької, Донецької й Херсонської областей не дає змоги встановити остаточну кількість зруйнованих і пошкоджених закладів та пам’яток. Тому наведені дані не відображають повного масштабу втрат української культури.

На 79-му Локарнському кінофестивалі, який проходитиме у Швейцарії з 5 по 15 серпня, представлять три фільми, створені за участі України.
Українські стрічки увійшли до кількох конкурсних програм фестивалю, серед яких міжнародний конкурс, секція Соnсоrsо Сіnеаstі dеl Рrеsеntе («Кінематографісти сьогодення»), а також конкурс короткометражного кіно Раrdі dі Dоmаnі.
До програми Соnсоrsо Сіnеаstі dеl Рrеsеntе, що присвячена дебютним і другим повнометражним роботам режисерів, включили фільм «Демони» режисерки Наталки Ворожбит. Картина є спільним українсько-польським проєктом і стала другою повнометражною роботою постановниці після фільму «Погані дороги», який раніше демонстрували на Венеційському кінофестивалі.
Як зазначає УНІАН, події фільму розгортаються невдовзі після розпаду Радянського Союзу. У центрі сюжету — харизматична Ніна, роль якої виконала Руслана Писанка. Ця робота стала її останньою великою кінороллю перед смертю від важкої хвороби влітку 2022 року. Героїня дає прихисток російському мандрівникові, який представляється письменником, і мріє почати з ним нове життя. Проте загадкова Полтавщина, де, за сюжетом, відьми існують поруч із людьми, а померлі спілкуються з живими, поступово відкриває справжнє обличчя її обранця.
Для Руслани Писанки ця роль стала останньою головною роботою в кіно. Акторка пішла з життя у липні 2022 року, коли знімальний процес ще тривав. До того моменту творча група вже завершила приблизно 90% сцен за її участі.
Фільм «Демони»
Фільм «Демони» є кінопродукцією України та Польщі, створеною за фінансової підтримки Державного агентства України з питань кіно і Польського кіноінституту. Міжнародну дистрибуцію картини здійснює французька компанія Сеllulоіd Drеаms. Також проєкт здобув перемогу в програмі, спрямованій на підтримку міжнародного просування українського кінематографа. В українських кінотеатрах стрічку планують випустити 18 березня 2027 року.
«Я рідко прокидаюсь мріючи»
У межах міжнародного конкурсу також відбудеться світова прем’єра українсько-німецької копродукції «І Rаrеly Wаkе Uр Drеаmіng» («Я рідко прокидаюсь мріючи») режисерки Ізабель Штівер та продюсера Тома Тиквера. Авторкою сценарію виступила українська сценаристка Анна Мелікова. Стрічка розповідає про Олю і Олега, молоду квір-пару з України, яка проходить через гендерний перехід одного з партнерів на тлі початку повномасштабної війни, розв’язаної Росією.
Vаrіеty цитує спільну заяву Штівер і Мелікової: «Як українсько-німецький кінематографічний дует, ми прагнули створити фільм, який не відволікатиме увагу від війни і не дасть їй визначати кожен образ. Ми ставимо насильство війни поруч із крихкою тишею, страх поруч із ніжністю, а надзвичайне поруч із повсякденним. Натхненні подорожжю наших українських друзів через гендерну трансформацію, ми досліджуємо непереборний перехід війни у ​​повсякденне життя. Суперечуючи дві глибокі трансформації — одну обрану, іншу нав’язану, ми розмірковуємо над темою ідентичності в екстремальних умовах».
«Ще один день у металевій коробці»
У програмі короткометражного конкурсу Раrdі dі Dоmаnі покажуть 18-хвилинний фільм «Ще один день у металевій коробці» режисера Гліба Фельдмана. Головні образи у стрічці втілили Борис Савенко, Надія Карпова та Віталій Бобух.
У фільмі розповідається про чоловіка, який знаходить у закинутому цеху таємничий об’єкт. Ця знахідка змушує його зробити складний життєвий вибір: залишитися в зоні комфорту чи наважитися втілити мрію, на яку він раніше не наважувався.
Автори проєкту пишуть про нього так: «Цей фільм був знятий з величезною віддачею, турботою, звичайно ж, не без труднощів, та з любов’ю українською командою, яка по-справжньому вклала в нього частинку себе».
Міжнародний кінофестиваль у Локарно проводиться щорічно в серпні в місті Локарно (Швейцарія), починаючи з 1946 року. Після Венеційського і разом з Каннським та Карловими Варами, кінофестиваль у Локарно є одним з найдавніших.

Фільм Крістофера Нолана «Одіссея», вільна екранізація епосу Гомера, натепер зібрав у світі вже майже 1 млрд доларів і поки не планує зупинятися. Крім того, що для знімання цього кінопроєкту довелося розробити спеціальну камеру ІМАХ, вплив Нолана та його фільму на культуру загалом доволі вагомий.
Як зазначає Еurоnеws, вихід «Одіссеї» спричинив сплеск популярності класики, зокрема, зрозуміло, стародавньої поеми Гомера. Повідомляється, що цього року продажі у Великій Британії зросли на 70 % порівняно з 2025 роком; щоденні години прослуховування «Одіссеї» у Франції зросли більш ніж на 752 % на Sроtіfy в середині липня порівняно з попереднім місяцем; а продажі книг у США зросли на 76 % з початку року, згідно з даними Сіrсаnа ВооkSсаn, які подає Рublіshеrs Wееkly. Також відомо, що у Великій Британії тільки в 2026-му продали 22 тисячі примірників «Одіссеї» в перекладі Емілі Вілсон (тоді як з моменту його виходу в 2017-му і до цього року — загалом 56 тис.).
Бібліотеки США також відчувають значне зростання попиту, через що поема потрапляє до списків очікування по всій країні. Нью-Йоркська публічна бібліотека повідомила Тhе Guаrdіаn, що в період з 2 по 30 липня спостерігалося збільшення попиту на друковані книги, аудіокнижки й електронні видання «Одіссеї».
«Ми спостерігаємо величезний стрибок попиту на “Одіссею” за останній місяць і раді, що так багато наших відвідувачів читають і навіть перечитують цей епічний твір», — зазначив Браян Беннон, очільник Нью-Йоркської публічної бібліотеки.
Окрім читання, вихід фільму Нолана також викликав інтерес до вивчення грецької мови. Згідно з Gооglе Тrеnds (за даними Рrерly та Тhе Тіmеs), за останні два тижні спостерігається різке зростання кількості пошукових запитів «вивчити грецьку», які зросли на 5000 %.
Експертка з мовних тенденцій Рrерly Медлін Енос коментує це так: «“Одіссея” Гомера була написана давньогрецькою мовою, яка суттєво відрізняється від мови, якою розмовляють у сучасній Греції. Давньогрецька мова пропонує можливість тісніше познайомитися з оригінальним текстом Гомера та ширше — зі світом класики, тоді як сучасна грецька мова може допомогти людям познайомитися із сучасною грецькою культурою та спілкуватися з її носіями. Незалежно від того, чи хтось цікавиться мовою Гомера, чи грецькою мовою, якою розмовляють сьогодні, ця початкова іскра може призвести до глибшого розуміння лінгвістичної та культурної спадщини Греції».
Крім цього, Греція та інші місця, де відбувалося знімання фільму, очікують суттєвого збільшення туристів. Зокрема, сицілійський острів Фавіньяна, який «зіграв роль» Ітаки в «Одіссеї» Нолана, сподівається найближчим часом заробити щонайменше 500 млн доларів на туризмі.
Втім, хоча фільм набирає обертів у кінотеатрах, підвищує продажі книг та інтерес до багатої культурної спадщини Греції, деякі пуристи розчаровані підходом Нолана до оригінального матеріалу, зокрема використанням сучасної англійської мови. Однак те, що його «Одіссея» серйозно вплинула на світову культуру, — ніхто не заперечує.

У ХІХ і ХХ століттях основою історичної пам’яті про ранньомодерну добу були стереотипи про козацько-селянські повстання проти панського гноблення. Із цього народницького сюжету, підхопленого радянською пропагандою, майже повністю випала аристократія — політичний народ, який будував правові інституції, здобував привілеї в діалозі з володарем, фундував освіту та культуру українських теренів.
Була й альтернативна думка. Скажімо, Пантелеймон Куліш у своєму історіософському поступі прийшов до осуду руїнницьких дій і підтримки державницьких, будівничих зусиль. У 1920-х Микола Зеров і Микола Бажан у поезіях по-своєму осмислювали браму Заборовського як символ епохи і її творця. Найбільш фундаментально до теми української еліти як носія державницької свідомості і її вирішальної ролі в національній історії підійшов В’ячеслав Липинський. Зокрема, у праці «Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)» він в алегоричній формі звертається до взаємин між елітою — Дон Кіхотом і народом — Санчо Панчо. «Коли Україна й надалі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революційна — не зуміє такою ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде», — застерігав мислитель.
Засновник Українського наукового інституту Гарварду Омелян Пріцак називав недооцінку державної еліти патологічною похибкою нашої історіографії. Аналізуючи спадщину Михайла Грушевського, Пріцак у 1960-х зауважував, що культивуючи комплекс провини перед селянством, народники мимоволі виклали українську історію в «недорозвиненому» вигляді, без власної держави та без власної провідної верстви. Але без еліти, підкреслював учений, не буває національної тяглості — бо саме вона закладає моральні, правові й культурні підвалини суспільства.
Етапним став 1993 рік, коли вийшла друком книжка Наталії Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна». Вона збурила громадськість, для якої формулювання «українська шляхта» досі було незвичним.
Осмислення української еліти та її державотворчої спадщини завжди залишалось одним із ключових фокусів Тижня з часу його заснування у 2007 році. Весь цей час редакція заохочувала дослідників і популяризаторів теми української аристократії, повертаючи їй належне місце в нашій історії.
Втішно спостерігати, що всі ці зусилля дали свій результат, і сьогодні українська еліта стає брендом. Флористичне гаптування козацької старшини надихає творців одягу, благодійна діяльність української шляхти стає приводом для розмови про громадянське суспільство. Освітня платформа «Культурний проєкт» запускає курс «Таємниці української аристократії». У козацькому маєтку в Козельці анонсують імерсивну виставку «Покорщина: стерта історія козацької еліти». А в київському Музеї гетьманства проєкт «Історія зі смаком» провів Фестиваль барокової поезії від Зиморовича до Сковороди і запускає подкаст «Жінки доби бароко».
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Повернення шляхетного виміру в українське уявлення про себе є симптомом подолання комплексу меншовартості та здобуття суб’єктності. Ми нарешті вчимося бачити свою країну як повноцінну європейську націю з багатою історією та вишуканою культурою.

Дніпровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького та Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка увійшли до міжнародного рейтингу МusеumWееk 2026. Дніпровська установа посіла четверту сходинку, тоді як Херсонський музей опинився на 24-й позиції.
Рейтинг відображає рівень активності культурних закладів у соціальних мережах під час проведення МusеumWееk. Під час оцінювання враховували, наскільки ефективно музеї взаємодіяли зі своєю аудиторією, популяризували культурний контент і стимулювали користувачів до обговорення мистецтва.
За показником залученості Дніпровський історичний музей набрав 72,8 бала, а Херсонський художній музей — 62,7 бала.
До переліку потрапили так звані GLАМ-інституції — галереї, бібліотеки, архіви та музеї (Gаllеrіеs, Lіbrаrіеs, Аrсhіvеs аnd Мusеums).
Участь у МusеumWееk 2026 взяли понад 700 культурних організацій, однак до фінального рейтингу включили лише 83. Позиції визначали відповідно до рівня взаємодії користувачів із публікаціями установ протягом фестивалю.
Організатори зазначили, що підсумковий рейтинг не повною мірою відображає активність учасників в Іnstаgrаm через обмежений доступ до статистичних даних цієї платформи. Тому результати базуються лише на інформації, яку вдалося проаналізувати.
Херсонський художній музей увійшов до рейтингу МusеumWееk уже вдруге поспіль. За інформацією музею, у 2025 році він посідав 83-тє місце серед 152 учасників, а цього року покращив свій результат, піднявшись на 24-ту сходинку.
Фестиваль МusеumWееk 2026 проходив із 1 по 7 червня під гаслом «Інтелекти, музеї, майбутнє» (Іntеllіgеnсеs, Мusеums, Futurеs). Основну увагу програми було зосереджено на впливі штучного інтелекту на діяльність музеїв, роботу їхніх команд, взаємодію з відвідувачами та роль культурних інституцій у суспільстві, а також на потенційних перевагах і викликах новітніх технологій.
МusеumWееk — це міжнародна ініціатива, яка об’єднує музеї та інші культурні установи з різних країн світу. Її започаткували у Франції у 2014 році за участі дванадцяти музеїв Парижа, серед яких Лувр, Центр Помпіду, музей д’Орсе та Версальський палац. Починаючи з 2016 року фестиваль проводиться за підтримки ЮНЕСКО.

До Дня пам’яті українських військових і цивільних, які загинули, були закатовані чи страчені в полоні, у київському просторі «Млин» (Київ, вул. Спаська, 36/31) відкрилася документально-мистецька виставка «Оленівка». Експозиція присвячена трагедії в Оленівській виправній колонії, де в ніч з 28 на 29 липня 2022 року загинули українські військовополонені.
Виставка працюватиме до 3 серпня, після чого її представлять за кордоном у межах міжнародного турне. Її мета — привернути увагу світової спільноти до трагедії, домогтися поновлення незалежного міжнародного розслідування та підтримати зусилля зі звільнення українських військовополонених.
Експозиція об’єднує документи, архівні матеріали, свідчення очевидців, художні інсталяції та аудіовізуальні проєкти. Окрему частину виставки становить інсталяція з портретами очей українських полонених, поруч із якою відвідувачі можуть залишити власні послання.
Фото: fасеbооk | Svіаtоslаv Ророvyсh
Виставка також розкриває історію Оленівської колонії: від її створення як Волноваської виправної установи до подій після окупації частини Донецької області у 2014 році, коли вона стала місцем незаконного утримання цивільних заручників і українських військовополонених.
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в колонії, де перебували оборонці «Азовсталі», стався один із наймасштабніших терактів Росії проти українських військовополонених. Вибух забрав життя щонайменше 53 українських захисників, ще близько 130 отримали поранення. За інформацією організаторів виставки, понад 90 людей, які пережили теракт, досі залишаються в російському полоні.
Організатори підкреслюють, що виставка присвячена не лише подіям в Оленівці. Вона звертає увагу на систематичні порушення норм міжнародного гуманітарного права, необхідність захисту людської гідності, встановлення правди та повернення всіх українських військовополонених. Кожен показ виставки в Україні та за її межами супроводжуватиметься адвокаційними заходами із закликом відновити незалежне міжнародне розслідування трагедії.

«Вогню він сяйво смертним дав, — за гріх оцей
Повинен кари від богів зазнати він»
(Есхіл, «Прометей закутий»)
«Пірополітика. Вогонь і політичне» (Рyrороlіtісs: Fіrе аnd thе Роlіtісаl) — це глибока і надзвичайно актуальна книга Майкла Мардера (Місhаеl Маrdеr), видатного сучасного філософа, письменника та одного з провідних світових експертів у галузі екологічної філософії, континентальної феноменології та політичної теорії. Автор, понад половина сім’ї якого походить з України і який не оминає питань нашої визвольної війни, здобув світове визнання, заснувавши новий міждисциплінарний напрямок критичних досліджень рослин (Сrіtісаl Рlаnt Studіеs). У своїй новій книзі (2025), доповненій передмовою відомого сучасного словенського філософа Славоя Жижека, переклад якої українською вийшов у 2026 році у львівському видавництві «Контур», Мардер досліджує політику, суспільні процеси та людське мислення крізь призму метафори, стихії та реального використання вогню. Світ охоплений вогнем: як у зовнішньому, так і у внутрішньому його прояві, як у фізичному, так і у метафоричному значенні.
Окрім вогню, у своїй «Пірополітиці» Мардер звертає увагу і на феноменологію пилу (Dust) та філософію сміття (Dumр Рhіlоsорhy), демонструючи, як капіталізм і сучасна культура споживання перетворюють планету на суцільне звалище. Політичне життя, за автором, — це постійний термічний процес: тління і приховане невдоволення (іскри) врешті-решт призводять до яскравого полум’я революційного вибуху, очисних багать, і як наслідок, випаленої землі (попіл стає  результатом тоталітарного знищення всього). Філософ пропонує читацтву поглянути на альтернативу класичній геополітиці (політиці землі та простору) і біополітиці Мішеля Фуко (дисциплінарній політиці контролю над тілом та життям) і називає те, що досліджує, пірополітикою (контрольованим використанням вогню в межах поліса). Світ не випаровується в повітрі, як свого часу казали ліві: натомість він поглинається вогнем. Вогонь присутній як усередині, в земному ядрі, так і ззовні. Сьогодні людська цивілізація живе в часи всеохопного згорання реальності. Як пише Мардер: «Ми спалюємо себе та наш світ задля горіння», — інакше кажучи, ми більше не запитуємо, для чого спалювати не тільки нафту, а й довкілля навколо нас.
«Від книг і єретиків, спалених на вогнищах Інквізиції, до самоспалень на протестних мітингах, від масового згорання нафти до запальних промов, від глобального потепління чи нагрівання до плавильного котла, від образів революційних іскор, готових запалити дух пригноблених, до підривів автомобілів на Близькому Сході, — вогонь виявляє себе як sіnе quа nоіn (без чого неможливо) політики»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).

Автор переосмислює західну політичну філософію від Геракліта і Карла Шмітта, Гегеля, Дельоза, Ґваттарі до ніцшеанського Заратустри й сучасних тенденцій. Він показує, як вогонь завжди слугував інструментом влади та суверенітету. Окреме питання присвячене трагедії Голокосту як події ціло/палення. Реагуючи на кліматичну кризу, глобальне потепління, лісові пожежі, Мардер зазначає, що наша капіталістична економіка «спалює» майбутнє планети прискореними темпами. Решта стихій, а саме повітря, вода, земля, поступово стають непридатними до життя.
Сьогодні вогонь використовується як зброя, як засіб терору — або ж як символ протесту чи самопожертви (самоспалювання). Книга допомагає осмислити сучасні війни, де логіка «випаленої землі» й енергетичний шантаж стають основними інструментами геополітики. Філософія попелу Мардера пояснює стан сучасного суспільства після краху великих надій: коли старі інститути згоріли, а на їхніх руїнах намагаються побудувати новий світопорядок. Людство колективно спалює себе до смерті, залежачи від вугілля, нафти та природного газу задля виробництва енергії, нагадує автор. Мардер закликає переосмислити значення природного середовища та життя в епоху забруднення цього самого життя та зміни його форми «після століть пожарища енергії, видобутої з горючих копалин». З погляду метафізики та теології «смертельна пожежа пропалює шлях до вищого життя». В її основі — метафізична (і гностична) ненависть до матерії, яка презентує себе нам під маскою енергії, відчуженої від себе. Під впливом вогню матерія переходить у сферу чистого духу або чистого акту, скидаючи з себе тілесні атрибути. Ми маємо справу з таким собі нігілістичним голокостом «світових енергетичних ресурсів», ціль якого — зберегти людське існування та продовжити зростання населення світу ціною всього і всіх.
«Смог — це сучасний дим жертвоприношення богам прогресу, який забирає здоров’я дихальних шляхів мільярдів людей у всьому світі. Це обличчя планетарного вигорання»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).

ХХІ століття малює перед нами перспективу знищення всього живого на планеті. Нема сенсу сперечатися з тим, що загроза згорання всього живого у вогні не є надуманою. Приклади — глобальне потепління, масове спалювання матерії задля виробництва енергії, гонка ядерного озброєння, локальні конфлікти на Близькому Сході, зрештою, найбільша війна в Європі між Росією та Україною. «Сучасні пірополітичні полум’я мають виразно апокаліптичний відтінок», — пише Мардер. Випалена земля нашого сьогодення вже не містить обіцянки нового початку майбутнього. Міф про Фенікса, який спалює себе і відроджується з власного попелу, більше не відповідає сучасному розвитку подій. Прометеївське зусилля контролювати вогонь, приборкати його вибуховий потенціал, розмістити у визначених просторових межах і накласти на нього цільове обмеження більше не має потенції. Постглобалізований світ сьогодні, як ніколи, виглядає скінченним. Від парового двигуна до ядерного розпаду збігла лише мить. Від індустріалізації до постіндустріального виробництва був зроблений лише крок. Ми вже давно живемо в ілюзорному світі, все ще закриваючи очі на неконтрольовані побічні ефекти «від забруднення атмосфери СО2 до нестримних ланцюгових реакцій і неутилізованих ядерних відходів». Можливо, нині майже миттєве «згортання світу» під час термоядерної війни реалістичніше, ніж під час двох попередніх «світових» війн ХХ століття. Сучасний технологічний потенціал дає можливість уже не просто винищити певний народ чи стерти конкретну цивілізацію, а зруйнувати світ у його планетарному масштабі. Праві популізми та неофашизми процвітають, «роздмухуючи полум’я усякої пожежі»: від ненависті до інших та чужинців до пожарищ глобального потепління. І посеред цього попелу, на який у будь-який момент може перетворитися світ, в умовах не лише кінця епохи з гострим відчуттям кінця історії, а взагалі наприкінці того, що ми називаємо історією, — виникає одвічне питання політичної дії: «Що робити?».
«Що поєднує такі різні джерела, як індійська ведична традиція, зороастризм, досократики та філософії Ґегеля і Гайдеґґера — це переконання, що вогонь є найідеальнішою природною стихією»
(Майкл Мардер, «Пірополітика»).