Український тиждень

Міністерство культури України повідомляє, що станом на 30 червня через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури.Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини 183 мають статус національного значення, 1570 — місцевого, 196 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 46 пам’яток культурної спадщини.Загалом пошкодження зафіксовано в 18 областях. Найбільших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області — 356, Херсонській — 305, Одеській — 208, Донецькій — 225, Київській області та м. Києві — 295.У червні унаслідок чергової російської атаки на Київ зазнав пошкоджень об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та один із найвизначніших духовних і культурних пам’яток України — Успенський собор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». На території Лаври також постраждали Скарбниця Національного музею історії України, Музей книги і друкарства України, Національна історична бібліотека України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв та фондосховище Національного музею народної архітектури і побуту України. Крім того, в столиці росіяни атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, постраждало державне підприємство «Укркінохроніка», Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», Національний палац мистецтв «Україна» та Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.Через влучання безпілотника постраждав Харківський художній музей, а в Дніпрі зазнав пошкоджень Дніпропетровський будинок органної та камерної музики.Водночас внаслідок обстрілів та бойових дій постраждали 2576 об’єктів культурної інфраструктури, з яких 540 — повністю знищено.Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала у Донецькій, Харківській, Херсонській, Сумській, Київській і Запорізькій областях.Загалом постраждали:

клубні заклади – 1275;бібліотеки – 890;заклади мистецької освіти – 191;музеї та галереї – 141;театри, кінотеатри та філармонії – 53;парки, зоопарки – 12;заповідники – 9;цирки – 4;кіностудія у м. Києві.

Руйнування зафіксовані у 347 територіальних громадах по всій Україні. Найбільше — в громадах Донецької (46 ТГ), Сумської (39 ТГ), Харківської (35 ТГ), Чернігівської (34 ТГ), Запорізької (31 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (25 ТГ), Київської (23 ТГ), Луганської (12 ТГ) областей.Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обрахунок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бойових дій та окупації.

Майже кожен четвертий європейський виборець нині віддає свій голос за ультраправі партії — частка таких зросла майже вп’ятеро з середини 90-х, причому особливо стрімке зростання відбулося протягом останніх трьох років, повідомляє Тhе Guаrdіаn з посиланням на проєкт моніторингу РорuLіst.
Так, частка європейців, які проголосували за праворадикальну партію на останніх національних виборах у своїх країнах, зросла до понад 23% порівняно з близько 10 % десять років тому та приблизно 5 % у 1995 році. Крім того, майже 30 % європейців зараз голосують за антисистемні партії, а це — ще один рекорд.
Дослідження показало, що особливо помітне зростання підтримки ультраправих відбулося між 2023 і 2025 роками. Ультраправі партії здобули часто історичні результати на національних виборах у великих країнах, таких як Франція та Велика Британія у 2024 році, а наступного року — у Німеччині.
Австрійська праворадикальна Партія свободи (FРÖ) збільшила підтримку з 16% до 29% на виборах у 2024 році, тоді як французьке «Національне об’єднання» (RN) зросло з 19 % до 37 %, ставши найбільшою окремою партією у французькому парламенті, а партія «Сhеgа» у Португалії піднялася з 7 % до 18 %.
У Великій Британії партія «Rеfоrm UК» збільшила свою частку голосів з 2 % у 2019 році до 14 % у 2024 році. На виборах у Німеччині 2025 року ультраправа «Альтернатива для Німеччини» (АfD) подвоїла свій результат — із 10 % до 21 %, вперше ставши другою за величиною партією країни.
Водночас ультраправі популістські партії зараз входять до складу урядових коаліцій у Хорватії, Чехії, Італії та Фінляндії, підтримують уряд меншості у Швеції, а також лідирують в опитуваннях громадської думки в Австрії, Бельгії, Франції, Німеччині та Великій Британії.
Хоча іноді такі партії й зазначають поразок, як, наприклад, нещодавно у Нідерландах, де Партія свободи (РVV) Герта Вілдерса втратила майже третину своїх місць і посіла друге місце, чи в Угорщині, де партію «Фідес» Віктора Орбана переконливо програла своєму правоцентристському суперникові.
За словами експертів, які працюють над проєктом РорuLіst, за цією тенденцією стоїть низка факторів. По-перше, дослідження свідчать, що ставлення виборців до ключових тем ультраправих, таких як імміграція, суттєво не змінилося з часом, але ці питання стали набагато важливішими для людей під час вибору. По-друге, праворадикальні партії стали нормалізованими — це процес, що самопосилюється.
«Чим більшими й успішнішими вони стають, тим більш “нормальними” їх сприймають. Цьому допомагають медіа та традиційні партії, які переймають їхні ідеї», — зазначає політолог Амстердамського університету Маттейс Родейн.
По-третє, праворадикальні партії є «дуже хорошими оповідачами», бо знають, як сформулювати свій меседж, щоб звести боротьбу до «своїх» та «чужих», використовуючи дедалі вправніше емоції — гнів, зневагу, гордість чи надію.
Критики стверджують, що популісти при владі часто підривають демократичні норми, наприклад, обмежуючи незалежність судової системи та ЗМІ або звужуючи права меншин. «Досвід таких країн, як Угорщина, Польща та США, показує, що коли праворадикальні популісти приходять до влади, сама демократія може опинитися під тиском», — наголошує Маттейс Родейн.

Щоб підтримати та прискорити український прогрес на полі бою, країни «Великої сімки» та США погодилися збільшити постачання засобів протиповітряної оборони, додаткових систем і перехоплювачів, а також далекобійних спроможностей.Лідери також готові розглянути можливість поширення на Україну дії ліцензій, щоб дозволити збільшення українського військового виробництва. Йдеться про ракети великої дальності та системи ППО, які наразі виготовляють лише в інших країнах і постачають українським збройним силам із запасів, що поступово вичерпуються.«Усі ми зараз стикаємося з проблемою недостатніх виробничих потужностей. І цю проблему можна вирішити шляхом надання ліцензій компаніям, які мають такі виробничі можливості. А такими компаніями є й європейські, й українські підприємства», — сказав канцлер Німеччини Фрідріх Мерц.Він також зазначив, що це перший випадок з моменту вступу на посаду президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, коли члени «Великої сімки» опублікували спільну заяву та знайшли спільну мову щодо «основних питань зовнішньої політики та політики безпеки нашого часу».Фото: fасеbооk | G7Президент Володимир Зеленський також додав, що Трамп «позитивно» поставився до питання допомоги Україні з ракетами та надання ліцензій на виробництво американської зброї.«У США виробництво не настільки велике, як наші потреби. Нам потрібні ліцензії. У нас є різні можливості. Виробляти системи Раtrіоt та ракети — складно, я знаю це, у мене було багато зустрічей і розмов із компаніями, я глибоко у цій темі. Але ми все одно хочемо збільшення виробництва, якщо вони згодні з цим. І якщо президент Трамп підтримає цю ідею. Зараз він був позитивним. А коли президент Трамп позитивний, я сподіваюся, що це означає “так”», — сказав він.

Ліцензії на зброю для України: що це означає на практиці?

Попри те, що рішення «Великої сімки» багато аналітиків розглядають як початок формування єдиного оборонного виробничого простору між Україною та союзниками, практичне виконання такого кроку містить низку серйозних викликів.Насамперед йдеться про безпеку виробництва, адже заводи в Україні автоматично стануть пріоритетними цілями для російських ракетних ударів. Це вимагатиме або глибокого підземного розташування (бункерний тип), або розгортання виробництва на початкових етапах у прикордонних країнах ЄС із залученням українських фахівців.Крім того, одним із викликів буде передача критичних технологій. Більшість сучасних систем ППО містять складові, які десятиліттями залишалися під жорстким експортним контролем — наприклад, програмне забезпечення, активні головки самонаведення, радіолокаційні системи, засоби криптографічного захисту, спеціальні композитні матеріали тощо.Навіть після передачі ліцензії виробництво окремих компонентів може залишитися за американськими чи європейськими компаніями, тож Україні потрібно буде вибудувати надійні ланцюжки постачання. Важливим також буде й час на розгортання випуску високотехнологічної зброї, й вартість будівництва сучасного підприємства.У коментарі Тижню британський військовий аналітик, який обіймає посаду наукового співробітника з питань сухопутної війни у Королівському Об’єднаному інституті оборонних досліджень (RUSІ) Нік Рейнольдс заявив, що канцлер Мерц та інші посадовці оптимістично оцінюють терміни, особливо враховуючи те, що українські заводи мають бути захищені, розосереджені та приховані, щоб уникнути ударів.«Ліцензійне виробництво також, найімовірніше, матиме форму або виробництва окремих компонентів, та/або фінального складання, а не чогось схожого на наскрізний (повний) цикл виробництва. Також незрозуміло, як компанії підходитимуть до питань передачі своєї інтелектуальної власності, але я очікував би, що це стане певною перешкодою», — зазначив він Тижню.Однак, за словами Ніка Рейнольдса, ці труднощі можна подолати, якщо створені умови зможуть забезпечити взаємовигідну модель співпраці, яка у довгостроковій перспективі принесе користь як європейцям, так і українцям.

У дослідженні «Велика війна професорів. Науки про людину (1912–1923)» польського історика Мацея Ґурного, яке вийшло в перекладі українською Олени Шеремет у видавництві «Локальна історія» (Львів, 2026), детально йдеться про те, як науковці, інтелектуали, професори Центрально-Східної Європи — а саме географи, антропологи, етнографи, психіатри — використали свої знання як ідеологічну зброю під час Першої світової війни та по її завершенню (коли перекроювалися кордони імперії). Автор ділиться з читачем роздумами на тему європейської «війни духу», що почалася ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Він пише: «У боротьбі, де все на кону, слід мобілізувати будь-яку “армію”. Натомість після поразки на полі бою можна було вести боротьбу у сфері ідей». Іншими словами, Ґурний намагається показати, як інтелектуали були залучені до воєнних зусиль.
Книга Ґурного пропонує аналіз політичної анатомії гуманітарних наук на зламі епох. Вона — про науку на службі фронту та про мобілізацію інтелектуального апарату задля військових потреб. До прикладу, французький зоолог і антрополог Арман де Картфаж (1810–1892) та німецький психіатр Карл Старк (1836–897) належали до когорти фахівців, які перенесли «війну духу» в царину расової антропології та психіатрії. Польський історик ХІХ століття Францішек Духінський (1816–1993), хоч і покладався на авторитет науки, головною метою своїх умовиводів вбачав не розвиток знань, а свободу Польщі й України-Руси. Таким чином, для нього (і для багатьох інших науковців) наука ставала певним засобом досягнення цієї мети. В своїх листах Духінський писав так: «Тож ми підготували п’ять великих армій проти ворогів наших. Перша наша армія — уповання на Бога, що він не дозволить брехні перемогти. Друга армія — етнографія, третя — географія в найширшому значенні, четверта — статистика, п’ята — філософія. Ці армії ми виводимо в поле, чи то використовуючи їх окремо, чи то об’єднуючи» (Париж, 1885 рік).
Ґурний пише, що в часи війни авторитетні вчені (німецькі, австрійські, польські, українські, російські професори) відкинули притаманну їм об’єктивність і почали «воювати» на ідеологічному фронті. Географи й етнографи розробляли карти та теорії «нових кордонів», маючи на меті довести історичне чи расове право своїх держав на ту чи іншу територію. Саме завдяки їхнім «старанням» мапу Європи перекроїли після розпаду імперій. Антропологи намагалися «науково» класифікувати ворогів, виводячи формулу «відсталих» та «агресивних» народів і обґрунтовуючи власну культурну зверхність. Ворог у цій парадигмі, уособлює варварство та дегенерацію (наприклад, протиставлення французької цивілізації німецькому варварству). Більшою мірою книга розглядає расові теорії, які в ті часи були «в моді». Під час досліджень військовополонених на основі форми їхніх черепів робилися масштабні узагальнення про психологічні риси цілих народів.
«Під час Першої світової війни мотиви й аргументи, які раніше використовувалися, щоб засудити дегенерацію цивілізації, знайшли застосування у “війні духу”. Їхнє вістря було спрямоване назовні, проти ворогів народу й держави» (Ґурний, «Велика війна професорів»).
У якийсь момент наукові тексти перетворилися на пропагандистські памфлети, написані академічною, а отже, авторитетною науковою мовою. Німецькі й австрійські науковці намагалися створити образ «східного менталітету», якому були б притаманні пасивність, фаталізм мас, схильність до жорстокості й нездатність до самоорганізації. З іншого боку, вчені країн Антанти звинувачували німців у «вродженому мілітаризмі» та психічних девальваціях на расовому ґрунті. Географи розбудовували підвалини для майбутнього повоєнного устрою світу. Карти стали головним аргументом на майбутніх мирних конференціях. Переконливіше накреслив етнографічну чи географічну карту регіону — отримуєш спірні території після падіння імперій у 1918 році (Галичину, Сілезію, Балкани).
Якщо розглядати медичний аспект війни, то психіатри намагалися аналізувати воєнний психоз і поведінку солдатів через призму їхньої національності. Психологічні травми трактувалися як прояви «слабкості раси» чи дефекту етносу. Таким чином учені переконували інших в етнопсихологічних передумовах власної перемоги й невідворотній поразці ворога. Соціобіологи, психологи, соціологи (ще задовго до істориків) розвивали тему ксенофобії та расизму на «науковій» платформі, консолідуючи свою соціальну групу чи народ. На початках становлення практики расизму (у Німеччині ХІХ століття) відбувалось без расистської ідеології, а завдяки «війні духу». Подальший Голокост не був би можливим без сучасної соціальної інженерії та постаті експерта (наприклад, німецького чи австрійського антрополога). Концепти, вигадані професорами під час воєнної істерії 1914–1918 років, нікуди не зникли з підписанням миру. Ба більше, вони заклали підвалини для подальших радикальних теорій міжвоєнного періоду і зрештою створили підґрунтя для Другої світової війни. Замість лікувати суспільство від шовінізму наука, яка стала на політичні рейки, виявилася його джерелом.
Поки сучасники й історики війни концентрують увагу на солдатах (генералах, геополітиці, битвах, окопах), Мацей Ґурний запрошує читача приділити увагу війні, яка велася в тилових кабінетах і лабораторіях. Професори, ця інтелектуальна еліта, носії гуманізму та об’єктивності, воювали з не меншим фанатизмом, ніж військові на передній лінії фронту. Їхньою зброєю були не кулемети, а наукові теорії. Якщо більшість праць цього періоду зосереджуються на протистоянні німецьких та французьких/англійських учених, то автор аналізує «наш» регіон: німецький, польський, український, російський, австрійський, балканський. Ґурний, окрім усього, демонструє, як легко наука може стати служницею пропаганди сьогодні.
У контексті російсько-української війни подібні псевдонауковці, як-то Алєксандр Дугін та інші представники ворожої нам країни, є наочним прикладом того, як легко наука (або, у випадку російського «вченого», її сурогат) стає на службу тоталітарній ідеології, перестає бути об’єктивною і починає обслуговувати пропаганду власного генштабу. Книга Ґурного важлива для українського контексту й у тому сенсі, що показує приклад, як одні нації після розпаду імперій змогли переконати Захід у своєму праві на державність, а аргументи інших (у тому числі й українців) світова спільнота не сприйняла. Сьогоднішня пропаганда ідеології «русского міра» в сучасній Росії методологічно не відрізняється від того, що робили німецькі чи російські вчені на початку ХХ століття. Книга «Велика війна професорів» — своєчасне попередження: коли інтелектуальна еліта зраджує істині та зливається з державною ідеологією, гуманітарні знання можуть стати інструментом тоталітарного режиму і слугувати зброєю знищення Іншого.

Як повідомило видання Нrvаtskа rаdіоtеlеvіzіjа, 20 червня на 77 році життя померла Славенка Дракуліч, найвідоміша сучасна хорватська письменниця і журналістка, яка писала про югославські війни та підтримувала Україну.Вона розпочала свою кар’єру журналістки, завершивши навчання з порівняльного літературознавства та соціології на філософському факультеті в Загребі. Писала для Stаrt, Dаnаs та NІN і широко впроваджувала феміністичні теми в публічні дебати. У 1984 році Славенка Дракуліч опублікувала свою першу журналістську книгу під назвою «Смертні гріхи фемінізму: есей з мудології» та вступила в інтелектуальну дискусію з Ігорем Мандичем. Через три роки вийшов друком її перший роман «Голограми страху», і книга мала великий вплив у всій Югославії, бо в ній Дракуліч талановито ввела в сучасну літературу жіночий, автобіографічний дискурс.На початку 1990-х років через політичну ситуацію, пов’язану з війнами в колишній Югославії, вона була змушена тимчасово залишити Хорватію та переїхати до Швеції. У 1992 році в журналі Glоbus вийшла суперечлива стаття без зазначення авторства, у якій п’ятьох хорватських письменниць, зокрема й Дракуліч, звинуватили в тому, що вони нібито виступають проти Хорватії, назвавши їх «відьмами». Авторка статті стверджувала, що ці письменниці недостатньо засуджували випадки зґвалтувань під час війни, які, за її словами, були частиною організованої військової стратегії боснійсько-сербських сил проти хорватів. Натомість вона вважала, що вони трактували ці злочини як насильство окремих невідомих чоловіків проти жінок, а не як цілеспрямовану політику. Після появи публікації Дракуліч почала отримувати телефонні погрози, а її майно зазнало пошкоджень. Через відсутність підтримки з боку колишніх друзів і колег вона вирішила виїхати з Хорватії.На щастя, це не поклало край її кар’єрі, і в наступний період життя Дракуліч публікувала статті у провідних світових медіа та написала низку важливих документальних книг:

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» (український переклад — Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2019),«Вони б і мухи не скривдили» (Київ: Видавничий Дім «Комора», 2018),«Кафе “Європа”. Життя після комунізму» (Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2020),«Ніби мене нема(є)» (Київ: Видавничий Дім «Комора», 2020),«Війна всюди однакова» (Київ: «Човен», 2023),«Балканський експрес»,«Тіло її тіла»,«Байки про комунізм»,«Кафе “Європа”. Повернення. Як пережити посткомунізм» (Київ: Yаkаbоо Рublіshіng, 2021).

Літературний критик, есеїст та лексикограф Велімир Віскович зазначає так: «Її книги перекладалися з Японії до Америки, і вони дуже часто досягали великих накладів — у Швеції, наприклад, від 50 до 100 тисяч примірників».У своїх відомих романах Славенка Дракуліч майстерно висвітлювала жіночі долі, романтизуючи життя таких великих жінок, як:

Мілева Айнштайн («Мілева Айнштайн: теорія туги». Тернопіль: Богдан, 2023),Дора Маар («Дора та Мінотавр: моє життя з Пікассо». Тернопіль: Богдан, 2024),Фріда Кало («Фріда, або Про біль». Тернопіль: Богдан, 2025).

З її відходом світова культура залишається без унікальної та визначної авторки, яка часто викликала гарячі дискусії та порушувала болючі питання.Снєжана Банович, режисерка та театрознавиця, пише про неї так: «Мало які теми можна знайти у творчості Славенки, якими б вона не займалася, але які важливі в соціальному та загальному сенсі, і кожен завжди міг розраховувати на цей голос бунту».Її мудрий жіночий голос і проникливий аналіз східноєвропейського життя — це те, що робило Хорватію впізнаваною в європейській, а також світовій культурі. Останньою виданою книгою Славенки Дракуліч стала «Чому я не навчилася готувати» у хорватському видавництві Frаkturа.

Президент Сербії Александар Вучич заявив, що планує найближчим часом піти у відставку, і додав, що вже почав пакувати книги зі своєї резиденції. Він також уточнив, що розглядає нового кандидата на цю посаду.За словами Вучича, вибори у Сербії відбудуться у найближчі три-чотири місяці. «Не у липні та серпні. Чи будуть вони оголошені тоді — це інше питання», — пояснив він, розвіюючи сумніви, що позачергові вибори можуть відбутися у період відпусток. Крім того, Вучич обмірковує те, щоб висунути свою кандидатуру на посаду прем’єр-міністра.Утім що стоїть за цими заявами сербського президента?Попри масштабні протести, які тривають у Сербії, і фактично поклали старт передвиборчій кампанії у країні, заяву Вучича навряд чи можна пов’язати з ними чи внутрішнім політичним тиском. У коментарі Тижню політолог, директор Центру досліджень Південно-Східної Європи при Університеті Ґраца та координатор аналітичної групи Ваlkаns іn Еurоре Роlісy Аdvіsоry Grоuр Флоріан Бібер зазначає, що це відбувається тому, що другий президентський термін Вучича закінчується наступного року, і він не може знову балотуватися.«Тому він переходить на посаду прем’єр-міністра, подібно до Путіна у 2008 році. Він не збирається добровільно відмовлятися від влади», — зазначає він.Тим часом, боснійсько-канадський політолог, дослідник та автор, який спеціалізується на політиці Південно-Східної Європи, зокрема на питаннях демократизації Західних Балкан, Ясмін Муджанович у коментарі Тижню вважає, що заяву Вучича не варто сприймати серйозно, оскільки той не має наміру ні йти у відставку, ні передавати владу, але часто вдається до таких піар-акцій, щоб поставити своїх політичних опонентів, включно зі студентськими протестувальниками, у невигідне становище.«Ймовірно, він хоче, щоб вони виснажилися та сперечалися між собою щодо наступника, добре знаючи, що сам він нікуди не йде. У кращому випадку Вучич тимчасово “піде у відставку”, а потім просто знову балотуватиметься — або на посаду президента, або прем’єр-міністра. Наразі немає жодного переконливого опонента його владі, і малоймовірно, що вуличний протестний рух зможе висунути єдиного кандидата, тоді як інституційна опозиція залишається глибоко роздробленою», — зазначає він.Власне ще рік тому кандидатка історичних наук, керівниця Аналітичного центру балканських досліджень Катерина Шимкевич казала Тижню, що важко виокремити конкретних лідерів чи політичні сили, які би змогли сформувати сильну опозицію правлячій Сербській прогресивній партії.«Якби опозиція дійсно бажала зламати стару політично-партійну систему та прибрати Вучича і його соратників при владі, то опозиційні політики б, на мою думку, скористалися вимогами студентів, які вже декілька місяців організовують масові протести у Сербії. Наразі цього не відбулося, тож вірити в опозицію як потужну політичну силу чи хоча б конкуренцію для Сербської прогресивної партії, не варто», — зазначала вона.

Сербська політика балансування

У регіоні Сербія вирізняється своїм постійним прагненням залишатися дипломатично гнучкою — балансуючи між ЄС, США, Росією, Китаєм і Туреччиною. На відміну від інших країн Західних Балкан, Сербія пережила повільне, але послідовне віддалення від зовнішньої та безпекової політики ЄС. Це досягло історичного мінімуму у 2024 році, коли Сербія підтримала лише 47% зовнішньополітичних декларацій ЄС — порівняно з 66% у 2015 році. У той самий період вплив інших геополітичних акторів, зокрема Китаю, значно зріс.У коментарі Тижню Ясмін Муджанович заявив, що, на його думку, Сербія чітко зробила ставку на Китай і Росію, а не на ЄС.«Вучича турбує вигляд офіційної відмови з боку ЄС, але він також уже певний час очікував такого сценарію, саме тому так агресивно поглиблює свої зв’язки з Пекіном зокрема. Його режим потребує іноземного покровителя з політичних і економічних причин, і він очевидно вважає, що Китай — його найкраща довгострокова ставка. Звісно, він і надалі підтримуватиме надзвичайно тісні зв’язки з Москвою — як і сербські проксі на кшталт Додіка — але саме у Китай Белград наразі вважає за найдоцільніше вкладати свої ресурси», — зазначає він.Водночас Флоріан Бібер впевнений, що попри те, що Вучич намагатиметься утримати владу будь-якими способами, будь-яка альтернатива потребуватиме часу для консолідації у разі перемоги на виборах і, найімовірніше, буде більш проєвропейською та прагнутиме покращення регіональних відносин.

Століттями кордони українського простору перебували в русі внаслідок війн, міграцій, складних політичних рішень та інтенсивних культурних контактів. Як саме залюднювався український простір і як локальні ідентичності ставали підґрунтям спільної національної свідомості? Про принципи історичної регіоналізації, макро- та мікропідходи в дослідженнях та маніпуляції картами з боку імперій дискутуватимуть історики Віталій Михайловський, Наталія Старченко та Володимир Маслійчук.
Читайте також: Як читати український простір? | Віталій Михайловський, Юлія Олійник
Приводом для розмови стане вихід книжки Віталія Михайловського «Феномен Поділля: історія регіону в другій половині ХІV — на початку ХVІ століття». Ця праця є результатом тривалої роботи автора та логічним продовженням його попередніх монографій «Еластична спільнота» (2012) та «Історія, мова, географія: топоніми середньовічного Поділля» (2021).
Книжка Віталія Михайловського «Феномен Поділля: історія регіону в другій половині ХІV — на початку ХVІ століття» (Київ: Темпора, 2025)
Книжка «Феномен Поділля» реконструює процеси утворення Подільського воєводства, впровадження нового права, урядницьку ієрархію та міграційні хвилі. Спираючись на збережені джерела та сучасні інтерпретації, Віталій Михайловський застосовує метафору «території без кордонів», показуючи середньовічний фронтир, де межа рухалася в обидва боки. Саме Поділля на пізньосередньовічних мапах поставало останньою європейською провінцією на Сході, за якою більше не було міст і починалася незвідана Таrtаrіа.
Читайте також: Віталій Михайловський став лауреатом премії Рrzеgląd Wsсhоdnі
Водночас дискусія про формування українських регіонів, яка відбудеться 19 червня в київській книгарні «Є», вийде за межі одного регіону й періоду його становлення.
Дослідниця волинської шляхти Наталія Старченко пропонує поглянути на формування регіональної ідентичності через повсякденні практики ранньомодерного шляхетського соціуму Волині, де «найчастіше виходило на яв поняття про честь як головну цінність шляхтича». За словами дослідниці, ідентичність нашого народу формувалась «у просторі Речі Посполитої під впливом тих самих обставин у той самий час, коли й більшість європейських народів відповідала на питання “хто ми?”».
Важливою заувагою дослідниці є й те, що саме шляхта на сеймиках впроваджувала правові норми, які мали забезпечити утримання спокою у самоврядних шляхетських спільнотах: «Скажімо, низка конституцій приймалася одразу для Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, а це засвідчує, що шляхта цих адміністративних одиниць попередньо провадила якісь перемовини, отже — формується спільна регіональна ідентичність».
Читайте також: Русь Речі Посполитої: складні шляхи ранньомодерного українського націєтворення
Інакшу хронологічну та географічну модель представляє Володимир Маслійчук, який дивиться на Слобожанщину як на «регіон великої зустрічі різних культур». Водночас дослідник наголошує на тому, що модерне націєтворення долало регіональні межі.
Володимир Маслійчук нагадує, що наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття під гаслами Просвітництва розпочався процес, який історики називають «мапуванням» — велике відкриття народу й означення того, що люди, які говорять подібною мовою та мають спільні звичаї, живуть на величезному універсалізованому просторі.
Читайте також: Слобідська Україна: від фронтиру до імперського прикордоння і назад
Дослідження того, як крізь конфлікти й компроміси творилася історична географія Поділля, Волині, Слобожанщини та інших історичних регіонів, дає ґрунт для розуміння сучасної України. Запрошуємо поміркувати про те, як минуле структурує наш сьогоднішній простір і чи добре ми знаємо історичну географію, разом з авторами Тижня.

У сучасному гуманітарному дискурсі поняття «імперія» здебільшого функціонує як гостра емоційно-етична та політична категорія. В Україні звикли негативно конотувати імперіалізм, розглядаючи його крізь призму підкорення, асиміляції та насильства. Американський антрополог Томас Барфілд у своїй праці «Тіньові імперії. Альтернативна історія імперій» пропонує дещо інший погляд. Він підходить до предмета дослідження безоцінково, як біолог, що вивчає природу вірусів. Його цікавить не етичний вердикт, а інфраструктура, механізми виживання та внутрішня логіка цих масштабних політичних організмів. Територіальну експансію та експлуатацію чужих ресурсів він розглядає просто як запоруку існування імперської форми правління.
Автор свідомо оперує «ідеальними типами», пропонуючи нові аналітичні критерії. Розмір територій при цьому не завжди є визначальним — скажімо, невеликі морські держави створювали колосальні за впливом екзогенні мережі.
Мета Барфілда — дослідити імперії як специфічні державні утворення, де взаємодія із зовнішніми гравцями та власним народом протягом тривалого часу визначала самі параметри ухвалення стратегічних рішень. Автор демонструє, як колоніальні імперії модерної доби, їхні способи управління й видобування ресурсів використовували стратегії правління, більше схожі на логіку морських екзогенних імперій, ніж на стратегії ендогенних (внутрішньо континентальних) утворень.
Українському читачеві доведеться стикнутися з кількома тригерними моментами, типовими для західного вченого, як-то згадка про бороду Распутіна для красного слівця, цитата з Льва Толстого. Важко погодитися з тезою автора про те, що всі ендогенні імперії — до яких він зараховує й Російську — сповідували космополітичний світогляд на противагу націоналістичному. Український досвід підказує, що за цим вдаваним «космополітизмом» часто крилася жорстка русифікація. Проте якщо читачеві вдасться піднятися над емоціями та побачити за окремими деревами ліс, перед ним відкриється цікавий і пізнавальний краєвид ширших порівняльних історичних структур.
Особливу оптику книжці дає польовий антропологічний досвід Барфілда в країнах Азії, зокрема в Афганістані, куди він їздив ще з середини 1970-х років. Автор беземоційно описує класичні імперські інструменти досягнення влади, які ми добре знаємо з нашої історії, проте компаративістика показує, що вони не є унікальними:
«Іноді заради досягнення поставлених цілей вчиняли масові вбивства і поневолення, переселяли підкорене населення у віддалені частини імперії, розселяли імперське військо та іммігрантів на нових територіях, а також усували місцевих політичних лідерів або перетворювали їх на агентів імперії… Діяли на випередження: з пропозицією добровільно приєднатися в обмін на особливий статус».
«Це ж усе про Росію!» — мимоволі подумає український читач. Але Барфілд, розширюючи горизонт, доводить: це універсальний, типізований алгоритм імперської інфраструктури як такої, притаманний багатьом цивілізаціям. Ба більше, автор характеризує особливості людської природи, яка схильна уникати боротьби, і це убезпечуює імперії від повстань: «Попри те, що імперські держави виникли внаслідок кровопролиття і завоювань, їх найбільше цінували за мир, який вони дарували своїм підлеглим територіям».
Цю готовність прийняти нещодавнього ворога як законну владу Барфілд пояснює банальною економічною вигодою. «Пересічним людям», схоже, здається простішим і вигіднішим торгувати в межах стабільної (хай і жорстокої) системи, ніж воювати. І світова історія дійсно дає цьому чимало підтверджень, проте є й винятки.
Обговорення інфраструктури імперій дає змогу з холодним розумом роздивитися, чому їм вдавалося так довго залишатися потужними й чому за ними подеколи ностальгують і сьогодні. Водночас погляд антрополога зауважує, наскільки глибокою може бути історична пам’ять суспільств, які століттями зберігають спогади про давні часи підкорення чи союзів.
Барфілд зосереджується не на класичних моделях на кшталт Римської імперії, а на так званих тіньових імперіях. Це утворення, які виникали на периферії та перетині великих держав і завдяки взаємодії з ними. Згодом такі периферійні структури переймали стратегії, технології та ресурси своїх сильніших сусідів, самі перетворюючись на нові центри сили.
Саме з цього погляду автор виходить на влучні пояснення поточної поведінки держав і союзів ХХІ століття — США, Китаю, Росії та ЄС. Ті, хто сьогодні здобув глобальну могутність, еволюціонували за цим самим принципом: від тіньового утворення до централізованої системи з колоніальними амбіціями.
Книга Томаса Барфілда пропонує інтелектуальний інструмент, що дає змогу роздивитися, як влаштовані імперії. Для українського інтелектуального простору ця праця є важливим кроком до деколонізаційного мислення вищого рівня — коли історичного ворога і глобальний простір навколо аналізують не лише емоційно, а й аналітично.

У нещодавно оприлюдненому звіті Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування злочинів, вчинених збройними формуваннями Російської Федерації проти журналістів та інших працівників суб’єктів у сфері медіа йдеться про те, яка ситуація склалася за останній піврічний період (04 грудня 2025 року — 04 червня 2026 року). За даними звіту, Російська Федерація здійснює не лише фізичне насильство проти журналістів, а й системну інформаційну агресію. Йдеться про випадки вбивств, поранень, незаконних затримань, катувань, знищення редакційних приміщень і об’єктів медійної інфраструктури, а також про переслідування представників ЗМІ на тимчасово окупованих територіях України.Особливу увагу у документі приділено незаконному утриманню українських журналістів у місцях несвободи на території Росії й тимчасово окупованих українських територіях, збору доказів злочинів проти медійників і міжнародній роботі щодо привернення уваги до цих порушень.Також зазначено, що відомо про 26 журналістів і працівників медіа, які незаконно утримуються в Росії. Водночас Міжнародний Комітет Червоного Хреста офіційно підтвердив лише одну особу зі списку. Це фактично означає майже повну відсутність міжнародного контролю за становищем незаконно ув’язнених медійників.При цьому:

офіційні звернення щодо таких випадків стосувалися 20 осіб;деякі журналісти перебувають у незаконному утриманні ще з 2014 року.

Окремо повідомлено про повернення з незаконного утримання:

Дмитра Хилюка;Марка Каліуша;Владислава Єсипенка.

За узагальненими підрахунками, наведеними у звіті, унаслідок російської агресії загинув щонайменше 131 працівник медіа. Серед них:

15 журналістів загинули безпосередньо під час виконання своїх професійних обов’язків;14 медійників стали цивільними жертвами російських атак;102 представники медіа загинули у складі Сил оборони України, захищаючи державу.

Комісія також розглянула питання незаконного ув’язнення, політично вмотивованого переслідування та використання Росією псевдоправових механізмів тиску на журналістів. Було зафіксовано щонайменше 35 випадків використання кримінального переслідування як інструменту тиску. Такі методи застосовуються як проти українських журналістів, так і проти іноземних кореспондентів (RАІ, СNN, Dеutsсhе Wеllе, АВС Nеws, Frаnсе 24).Комісія окремо звернула увагу на можливі зловживання Росією механізмами міжнародного розшуку для переслідування журналістів. Окреме місце у дослідженні посідає справа Вікторії Рощиної, яка стала одним із найбільш показових прикладів системного характеру російських репресій проти журналістів. У цьому випадку поєдналися одразу кілька форм переслідування. Тому Комісія розглядає цю справу не лише як окремий злочин проти конкретної людини, а як приклад ширшої політики Російської Федерації, спрямованої на придушення незалежної журналістики та приховування правди.Наведені дані свідчать про те, що Російська Федерація здійснює атаки не лише проти окремих журналістів, а й проти всієї інформаційної інфраструктури України.

Російська телеведуча Ксенія Федорова, яка працює у французькій медіагрупі Венсана Боллоре (телеканали СNеws, Саnаl , видавництво Насhеttе, радіо Еurоре 1,  часопис Jоurnаl dе dіmаnсhе) опинилася в епіцентрі протестів. 3 червня в Парижі відбулася демонстрація, учасники якої вимагали запровадження європейських санкцій проти нової зірки каналу СNеws, яку звинувачують у втручанні до внутрішніх політичних процесів Франції.«Ні пропаганді війни! Федорова нам не потрібна!», – скандували протестувальники.Франсуа Бешіо, заступник мера 19-го округу ПарижаЦей захід зорганізували Об’єднання українців Франції (UUF) та репортер Кирил Амурський за підтримки численних громадських організацій. Синьо-жовті прапори свідчили про їхню спільну підтримку України в протистоянні російській агресії. «Це наша спільна боротьба за майбутнє наших дітей, – наголосив Жан-П’єр Пастернак, голова UUF. – Адже Україна не просто чинить опір, захищаючи себе: українці платять своєю кров’ю за безпеку всієї Європи».Цього разу гнів протестувальників зосередився навколо конкретної теми: повсюдної присутності російської оглядачки Ксенії Федорової (колишньої очільниці RТ Frаnсе) в медіа групи Венсана Боллоре, ультраконсервативного французького мільярдера. Зокрема, вона є ведучою на каналі СNеws, приміщення якого розташоване зовсім поруч із місцем проведення мітингу. Нуарі, один з учасників протесту, обурюється: «Я тут [щоб боротися] проти пропаганди! Путін – вбивця, а ця жінка каже, ніби Франція має вести з ним переговори!»Одна з проблем полягає в тому, що Ксенію Федорову на всіх телеканалах представляють як журналістку. Антуан Бернар, директор з адвокації та допомоги організації «Репортери без кордонів», натомість уточнює: французьке законодавство зобов’язує ЗМІ дотримуватися вимог чесності, плюралізму та незалежності. Проте пані Федорова «пропагує режим, що переслідує, ув’язнює та вбиває журналістів в Україні». Зрозуміло, що Росія використовує цю коментаторку, щоб поширювати брехливу інформацію та нести розбрат до французького суспільства. Саме це змусило Францію закрити в 2023 році кремлівський канал Russіа Тоdаy (RТ) Frаnсе, яким керувала Федорова. Але «Сnеws перейняв естафету RТ!», – вважає Кирил Амурський.

Свобода слова під питанням

Провідні фігури групи «Боллоре», і зокрема Максим Саада, керівник групи «Саnаl », виступили минулого тижня на захист Ксенії Федорової, посилаючись на принцип свободи слова та необхідність висвітлювати «позиції, що відрізняються від тих, які лунають в інших ЗМІ».Один з організаторів демонстрації, Сирілл АмурськийТамара Демурія, президент асоціації. Грузія, як її бачили з Франції.«Свобода слова? – обурюється Тамара Демурія, голова асоціації “Грузія очима Франції”. –Але якщо їй так хочеться висловлюватись, чому ж вона відмовляється від дебатів із Кирилом Амурським?». Два тижні тому молодий репортер дійсно кинув виклик пропагандистці, запропонувавши їй прямі дебати. Наразі ця пропозиція залишилася без відповіді. «Свобода слова існує у Франції, проросійські погляди можуть висловлюватися, навіть якщо я з ними не згоден, – аргументує він. – Проблема ж полягає в тому, що пані Федорова була найманою працівницею Кремля!». Щодо Тамари, то вона добре знає проблему інформаційної війни, що її здійснює Владімір Путін в Європі: після вторгнення до Грузії у 2008 році Росія не припиняла підтримувати ті уряди, які були прихильними до неї та поширювали кремлівську версію подій.Усі промовці дивуються з того, що Регуляторний орган з питань аудіовізуальних та цифрових комунікацій (Аrсоm), до якого вже неодноразово зверталися, зокрема, євродепутатка Валері Гайєр, не відреагував на порушення журналістської етики Ксенією Федоровою та відсутність протилежного погляду на її позицію. Учасники заходу вирішили продовжити тиснути на французького регулятора аудіовізуальних засобів масової інформації, щоб домогтися санкцій проти оглядачки та її каналу.

Проблемний вид на помешкання

Ця тема кілька днів кілька днів поспіль обговорюється у французьких ЗМІ та отруює життя уряду Еммануеля Макрона. Розслідування газети «Lе Моndе» виявило, що термін дії дозволу на проживання Ксенії Федорової було продовжено в 2024 році на 10 років. Виглядає дивно, якщо брати до уваги залученість Франції у підтримку України. Виняток становить хіба що Анні Женневар, міністр сільського господарства, яка без вагань погодилася пообідати з Ксенією Федоровою в Інституті надії – аналітичному центрі, що його засновував Венсан Боллоре.Щонайменше суперечливі заяви міністрів з приводу візи Федорової викликають скептицизм у присутніх активістів. Якщо речниця уряду Мод Брежон засуджує висловлювання Федорової («Сьогодні відомо, що саме Захід вирішив продовжити цей конфлікт»), які «перекладають провину з агресора на жертву», міністр внутрішніх справ Лоран Нуньєс ухиляється від відповіді на запитання депутата-соціаліста: «Уряд ніяк не втручався; дозвіл на проживання було надано на підставі професійної діяльності, а потім поновлено, оскільки всі належні документи були надані».Ніхто з учасників протесту не розуміє цього рішення. «Те, що робить Ксенія Федорова, – це співпраця з ворогом, – стверджує Клеман, 29-річний аналітик. – А Франція, яка стала жертвою цієї гібридної [інформаційної] війни, повинна захищатися. Це питання національного суверенітету».

Загроза для демократії?

Окрім розчарування через відсутність санкцій проти Ксенії Федорової, мовчання Аrсоm змушує замислитися про життєздатність французької демократії. Не так давно висловлювання на кшталт «в Україні – нацисти», викликали б більший резонанс. На думку Поля Гого, колишнього кореспондента щоденної газети Оuеst Frаnсе у Москві, зростання впливу Ксенії Федорової в медіа-холдингу Боллоре наводить на думку про зближення французької крайньої правої сили та Кремля. «Раніше “Національне об’єднання” не афішувало своїх зв’язків із Росією, – зазначає він. – Не здавалося можливим висловлювати такі примітивні думки, як їх озвучує Федорова. Сьогодні я думаю, що цей дискурс буде змінюватися з метою втілити в життя різновид міжнародного націоналістичного союзу, про який мріє Владімір Путін». Отже, проблема може вийти за межі російсько-української війни та перекинутися на інші теми французької політики. Напередодні близьких президентських виборів ця перспектива виглядає не радісно.

Ольгу Богомаз ви вже могли читати раніше. Її дебютний роман «Весілля Настусі» (2023) свого часу став доволі помітним і пунктирно окреслив жанровий вектор на перетині соціально-побутової та психологічної прози. Персонажі постають як такий собі неповний пазл: їхня мотивація часто неочевидна і не аж так зрозуміла, але ми розуміємо причини такої незрозумілості. Текст наполегливо змушує відчути, що за всією недосказаністю щось стоїть, і це щось ми поступово віднаходимо в ньому, наче останню деталь пазла. Нова ж книга авторки — «Тимчасові труднощі» — продовжує рух за накресленим вектором, але тепер пунктир уже наведений суцільним контуром стильової насиченості, ще більшого психологізму і навіть алегоричності.
«Тимчасові труднощі» — це збірка із 24 оповідань, тематично поділених на три частини. Перша — «Іntrо. Наша освіта» — здебільшого оповідає про дитинство і школу, але це аж ніяк не yоung аdult. Друга — «Відділ підтримки» — вже про дорослість і «дорослі» проблеми, багато з-поміж яких зав’язані у робочі простори, зокрема офіси. Третя ж — «Оutrо. Вулиця початку тисячоліття» — найбільш ретроспективна, оскільки містить історії про старість і старших людей, які часто пускаються в рефлексії власного минулого. Дитинство, зрілість, старість — композиційна алюзія на повний цикл трудного життя загалом зрозуміла і не потребує додаткового коментування. Натомість важливо не проґавити те, що циклічність тут принципово повсюдна; це один із ключових мотивів книги.
Візьмімо, до прикладу, перше оповідання збірки, «Ікла». Саме ці зуби стирчать у дванадцятирічного головного персонажа і, за наполяганням мами, їх треба рівняти. Так починається тривала (аж до старших класів) історія візитів до стоматолога і саботування його порад, а заразом і маминих рішень. Стоматолога, до речі, звуть Олександр — так само, як і найкращого друга героя. Герой вважає, що це добрий знак, хоча, звісно ж, усе якраз навпаки. Саня (друг) поступово віддаляється від головного героя, але останній все одно приходить чекати Саню біля стовпа у його дворі. Одного разу таки дочікується, але під час розмови до них доєднується батько Сані (якого теж звуть Саня) і необережно нагадує, що батько головного героя розбився саме об цей стовп. На тому кінчаються і дружба із Санею-молодшим, і дитинство головного героя, і його обсесивна прив’язаність до власних ікол, котрі, як він казав, були генетичним спадком від батька (хоча мати заперечувала наявність у батька таких зубів, тож це радше фіктивний спогад, у який головний герой сам себе змусив повірити).
Так працює проза травми: подія, внаслідок якої й відбулася травматизація, мусить бути символічно пережита знову, щоб травма була подолана, — тільки в такий спосіб цикл закривається і розривається. Тому-то проза травми часто оперує рефренами: сюжет у таких текстах безліч разів римується, одні й ті самі події стаються повторно, аж доки не буде виконано повний цикл. Оповідання «Тимчасових труднощів» працюють за схожим патерном, але при тому на них накладається умовність короткої прози. Саме травмування майже завжди лишатиметься тільки у фабулі, поза нашим безпосереднім фокусом уваги; у сюжеті ж ми свідчимо вже кульмінаційний момент цілющої (хоча й далеко не завжди) ретравматизації. Так і в «Іклах»: аж до фінального діалогу із Санею ми достеменно не знаємо про долю батька головного героя. Але ось момент втрати ліпшого друга витісняє момент втрати батька (ще й на тому самому місці), це водномить вимикає механізм самозахисту (тобто прив’язаність до власних зубів як атрибуту батька, що його герой доти не був готовий відпустити) — і тепер ми бачимо всю історію повністю, з усіма причинами та наслідками.
Це повторювана формула в «Тимчасових труднощах»; книзі загалом притаманна поетика відсутності. У персонажів часто відчувається некомпенсована втрата (причому ця втрата може ще навіть не відбутися, але до неї вже намагаються звикнути, як-от в оповіданні «АСМР»). Оминання ж порожнечі, яка внаслідок цієї втрати виникає, перетворюється на рутину (наприклад, офісно-робочу, як в оповіданнях «Відділ підтримки» чи «Грудень»). Але варто бодай трохи оступитися — і порожнеча починає засмоктувати в себе, запускаючи процес пригадування. Це момент, коли минуле (або майбутнє) наздоганяє, а фабульне тло торкається переднього плану сюжету. «Тимчасові труднощі» — ціла колекція таких-от дражливих станів загроженості перед витісненими травмами.
У цьому сенсі, звісно, деякі тексти збірки просідають, особливо з останньої частини книги. Наприклад, оповідання «Географія» аж надто послідовно розкриває історію життя баби Орини від її дитинства і до смерті. А «Травень ІІ» написаний у формі листів головного героя до його давнього втраченого кохання — такий собі ревізійний флешбек на смертному ложі. Суцільна лінійність нарації, ніякого тобі доторку фабули до сюжету — фабула тут і є сюжетом. Так основний принцип книги дає збій, накладаючи на неї трохи зайвого пафосу й кон’юктурності. Та це радше винятки.
Оповідання «Тимчасових труднощів», незалежно від фокалізації, розгортаються зсередини свідомості персонажів. Читачі блукають тими ж лабіринтами думок і рутини, що й самі герої, аж доки не наштовхнуться на триґер, котрий відкриє панорамнішу картину цих блукань — як-от діалог із батьком Сані в «Іклах». Тому-то й форми самих оповідань подекуди кардинально різняться: то це листи в нікуди (уже згаданий «Травень ІІ»), то стенограма, чи радше щоденниковий запис у форматі інтерв’ю («Табір “Світанок”»), то взагалі поезія в прозі, а то й повноцінна поема («Наша освіта») — різні бекґраунди й переживання спричиняються до різних рефлексій цих-таки бекґраундів і переживань. У книзі саме інтенсивність емоції визначає форму, а не навпаки; афективність, ба навіть сугестивність тексту — ось точка його відліку. Варто визнати, стиль тут справді неймовірний. Страшенно красива книга. А моментами — страшенно страшна.
У оповіданні «Відділ підтримки» ідеться про жінку, яка працює, власне, у службі підтримки меблевої компанії — відповідає на дзвінки клієнтів й уточнює статус їхніх замовлень. Компанія тріщить по швах: замовлення затримуються, клієнти незадоволені, вимагають усе на вчора й кричать на жінку, яка і вдіяти-то нічого не може — вона відчуває безпрецедентний тиск і несправедливість, але мусить терпіти. Стрес вона заїдає солодким, от тільки на нервах вагу все одно втрачає. І клопотів усе ще купа, жінці навіть доводиться виходити на роботу в День Конституції. А паралельно за вікном щодня проносяться швидкі. Жінка питає в колеги, чи про це нічого не пишуть у новинах. Колега, чий батько атовець, відповідає: «А що їм казати? Вони називають це замороженим конфліктом».
Зрозуміло, що йдеться тут не про конкретну жінку з відділу підтримки; це радше зручний образ для персоніфікації чогось глобальнішого. Знаєте інтерпретацію, за якою кількість пальців Колма плюс його будинок з фільму «Банші Інішерина» відповідає кількості регіонів Ірландії, які не увійшли до складу країни під час здобуття незалежності? Здається, компульсивне схуднення героїні «Відділу підтримки» з того ж розряду: втрата витісняє втрату. І це лиш одна з численних алегорій у книзі. Інша, доволі очевидна, міститься в оповіданні «Вози»: тут двох сестер, які доглядають за матір’ю в літах напередодні її смерті, звуть Віра (старша) і Люба (молодша). Адже ясно, якого імені тут бракує і чому: це і є та сама недосказаність, той самий пропуск у пазлі, біла пляма життя, яка муляє і приховує неявний сюжет — і на яку ще доведеться наштовхнутися знову.
«Тимчасові труднощі» загалом тяжіють до подібної алегоричності (за винятком уже згаданої останньої частини — там усе переважно прямолінійніше). Ледь не кожне оповідання працює за принципом палімпсеста (так, Стус у книзі теж буде): це історія поверх іншої, імпліцитної історії, обриси якої ще можна розгледіти між рядків. І хай вас не вводить в оману малий обсяг книги зокрема і позірна простота короткої прози загалом — ці оповідання потребують ретельного вчитування в порожнечу своїх персонажів.
А ці порожнечі, поза тим, наповнені здебільшого страхом, хай навіть його не називають тут прямо. Цей страх вкрай болісний і некомфортний — причому інколи некомфортно навіть просто бути його свідком, бо ж усі персонажі перебувають тут у моменті своєї найбільшої вразливості. Пара, що переживає розрив стосунків; жінка, що вперше розказує про полон свого чоловіка; колеги, які застали самогубство шефа; чоловіки, що копають могилу собаці; люди, які мусять евакуюватися з домівок під аранжування артилерії. Направду межові досвіди, сказати б, екстремуми життєвих ліній як не у фізичному, то в глибоко психологічному вимірі. Тож не дивно, що пазли-персонажі постають тут неповними, а часто ще й воліють не вертатися до відсутньої деталі — просто бо це нестерпно боляче. Оминання травми — це не примха, а базова копінг-стратегія, що вмикається просто на автоматі.
Ось тільки копінг-стратегії не працюють вічно. У мить символічної й буквальної ретравматизації всі оминання прірв стають безглуздими, й ігнорувати слонів у кімнатах уже не випадає. Оповідання «Тимчасових труднощів» показують, що остання деталь неповного пазла зазвичай лежить на найпомітнішому місці. Просто її треба помітити. А це вимагає неабиякої сміливості — передусім аби стати віч-на-віч із самим собою. Персонажам Ольги Богомаз, попри всі їхні тимчасово-вічні труднощі, це таки вдається.

Тема вступу України до Європейського Союзу останніми тижнями знову опинилася в центрі уваги як європейських політиків, так і провідних міжнародних медіа. Причиною стали одразу кілька сигналів із Брюсселя та ключових столиць ЄС: від заяв канцлера Німеччини Фрідріха Мерца про можливість запровадження для України формату «асоційованого членства» до слів президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про те, що питання відкриття перших переговорних кластерів може бути винесене на розгляд лідерів ЄС на саміті уже 18–19 червня.
На цьому тлі західні видання дедалі частіше пишуть про те, що питання української євроінтеграції виходить за межі суто бюрократичного процесу виконання критеріїв членства. Зокрема, Fіnаnсіаl Тіmеs звертає увагу на те, що сама система розширення ЄС сьогодні потребує перегляду через безпрецедентний масштаб української заявки та її геополітичне значення для майбутнього Європи. Європейська комісарка з питань розширення Марта Кос навіть заявила про необхідність адаптувати механізми вступу до нових реалій, наголошуючи, що інтеграція України стала питанням стратегічного значення для всього Євросоюзу.
Водночас дискусія про «асоційоване членство», запропонована Мерцом, показала, що в ЄС досі триває пошук балансу між політичною підтримкою України та готовністю Союзу до повноцінного розширення. Одні європейські політики розглядають такі ідеї як спосіб прискорити інтеграцію Києва та надати йому додаткові безпекові гарантії вже зараз. Інші ж побоюються, що проміжні формати можуть перетворитися на своєрідну «кімнату очікування» для кандидатів, відкладаючи повноправне членство на невизначений термін.
Попри ці суперечки, риторика Брюсселя останнім часом стала помітно оптимістичнішою. Урсула фон дер Ляєн неодноразово наголошувала, що Україна виконує необхідні реформи навіть в умовах повномасштабної війни, а Єврокомісія виступає за подальше просування переговорного процесу.
У коментарі Тижню виконавча директорка ГО «Український центр європейської політики» Любов Акуленко заявила, що ідея Мерца з написанням листа з’явилася якраз для того, щоб активізувати переговорний процес з Україною після угорських виборів, і що відкриття першого кластеру планують розглядати на червневому саміті, хоча є інформація, що до появи листа канцлера цього не планували.
«Німці дійсно хочуть запропонувати Україні щось інше, ніж іншим країнам-кандидатам, оскільки ми перебуваємо в інших обставинах. У своєму листі Мерц закликає до відкриття всіх шести кластерів, і це було би дуже добре для нас, адже треба по максимуму використовувати наявність політичної волі у найбільш впливових країнах-членах рухати процес вперед», — каже вона.
Водночас Любов Акуленко припускає, що, швидше за все, цього не станеться, оскільки відкриття всіх кластерів може бути сприйняте іншими державами-членами ЄС як занадто швидкий рух України у переговорному процесі, зокрема, проблемною є ситуація у Франції. За її словами, Еммануель Макрон до проведення французьких виборів намагатиметься демонструвати дуже стримане ставлення до нашого розширення, як одного із досить чутливих питань внутрішнього порядку денного виборів.
«Отже, ці кроки не є символічними, оскільки Німеччина намагається проявити лідерство в переговорному процесі. Своїм листом вони фактично розпочали дискусію про те, як зробити вступ України до ЄС можливим, а також публічно заявили, що їхня ціль — це вступ України до ЄС, і досить гарний сигнал підтримки. Проте подальше просування України по переговорному процесу також буде залежати і від здатності Німеччини переконати й інші держави-члени не чинити перепон відкриттю всіх кластерів перегорного процесу», — каже Тижню Любов Акуленко.
Щодо часових меж, то міністр закордонних справ України Андрій Сибіга переконаний, що переговори про вступ мають бути відкриті до кінця першого півріччя 2026 року, тобто вже впродовж цього місяця. Та чи реально це?
«Україна у переговорах має просити по максимуму і це нормально. Для нас відкриття всіх кластерів у червні — це можливість вдихнути політичний стимул для всіх напрямків переговорного процесу і більше не залежати вже в цьому питанні від одностайного рішення 27 країн-членів ЄС. Швидше за все, з відкриттям першого кластеру проблем не буде», — каже виконавча директорка ГО «Український центр європейської політики».
Водночас основна складність для України полягатиме у тому, що з моменту відкриття кластеру починається офіційний відлік виконання чутливих політико-правових реформ, і їх доведеться виконувати.
«Німецький посол в Україні Гайко Томс, а також керівник академічної ради аналітичного центру Вілфреда Мартенса Клау Велле зазначили, що Україні буде важливо демонструвати прогрес у виконанні реформ. З цим у нас можуть бути потенційні труднощі, враховуючи динаміку роботи парламенту та спроможність державного апарату до євроінтеграційних реформ», — додає у коментарі Тижню Любов Акуленко.
Тож червневий саміт ЄС для Києва може стати важливим політичним маркером: він має показати, чи готовий Євросоюз переходити від загальних декларацій підтримки України до конкретних рішень у межах її євроінтеграційного шляху, чи процес і надалі залишатиметься значною мірою політично обережним.
«Який сигнал був би найважливішим за підсумками червневого саміту ЄС? Це звичайно відкриття всіх шести кластерів. На мою думку, важливий політичний сигнал озвучив посол Німеччини у Києві Гайко Томс минулої п’ятниці, коли зазначив, що Німеччина пропонує Україні повне членство в ЄС. Якщо це озвучує країна, яка є однією з лідерів серед членів ЄС, то у нас є всі шанси не залишитись на лаві очікувань, як це було тривалий час на Західних Балканах», — переконана Любов Акуленко.

Уже завтра, 3 червня, у Росії стартує Петербурзький міжнародний економічний форум, на якому планують обговорювати альтернативні моделі глобальної економіки поза домінуванням США та ЄС. За словами Путіна, у час, коли міжнародні відносини та економічні зв’язки зіштовхуються з безпрецедентними викликами, саме «прагматизм і рівноправний діалог є особливо актуальним та затребуваним».
Програма заходу включає понад 150 сесій за трьома основними напрямами: трансформація світової економіки та нові формати міжнародного партнерства, пошук нової моделі зростання російської економіки через промислову політику та підтримку підприємництва, а також питання технологічного лідерства, включно зі штучним інтелектом, роботизацією та цифровим суверенітетом.
Згідно з повідомленнями організаторів, участь у форумі нібито візьмуть представники понад 130 держав, зокрема Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару, Киргизстану, ПАР, Індонезії — ці країни формують ядро «незахідного економічного блоку», який Росія активно просуває як альтернативу ЄС та США. Вперше за кілька років на заході також очікують офіційного посадовця США — очільника федеральної комісії мистецтв Родні Мімса Кука.
Окремою важливою темою стало часткове повернення німецького бізнесу вперше з 2022 року. Зокрема, був анонсований бізнес-діалог «Росія – Німеччина», присвячений перспективам торговельно-економічного співробітництва та пошуку нових можливостей для розвитку ділових зв’язків у сучасних умовах.
«Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, значна кількість німецьких компаній продовжує працювати у Росії, зберігаючи виробництва, робочі місця та довгострокові інвестиції», — зазначав радник Путіна Антон Кобяков.
Тим часом, голова правління російсько-німецької зовнішньоторговельної палати Маттіас Шепп підтвердив участь представників німецького бізнесу, обгрунтувавши її небажанням «залишати російський ринок винятково Азії». Відомство, де він працює, зазначає, що зараз у Росії все ще працюють близько 1600 німецьких компаній. Їхній оборот минулого року, за оцінками, становив близько 20 мільярдів євро — це у чотири рази менше, ніж у 2011 році.
На цей форум Путіна також вирушать і троє політиків «Альтернативи для Німеччини». За повідомленнями преси, йдеться про експерта із зовнішньої політики фракції партії у Бундестазі Маркуса Фронмаєра, голову відділення партії у Саксонії Йорга Урбана, який вважає, що його федеральній землі «потрібна Росія як гарант миру та добробуту в Європі», а також про офіційного представника фракції у Бундестазі з питань економічної політики Штеффена Котре. Відвідати захід планує також і депутат Європейського парламенту Петр Бистронь.
Політики з Християнсько-демократичного союзу, Соціал-демократичної партії Німеччини та «Зелених» розкритикували депутатів «Альтернативи для Німеччини» за участь.
«Такі поїздки є дуже ризикованими з точки зору політики безпеки. Російські розвідувальні служби використовують такі заходи, як Санкт-Петербурзький міжнародний економічний форум, для збору розвідувальних даних та вербування. Кожен, хто туди подорожує, повинен знати: ви не повернетеся непоміченим», — зазначає голова комітету з розвідки Бундестагу Марк Генріхманн.
Тим часом, голова парламентського комітету звинуватив «Альтернативу для Німеччини» у підриві єдності Заходу проти Путіна, назвавши це «політичною капітуляцією перед воєнним злочинцем», а заступник голови парламентської групи «Зелених» Костянтин фон Нотц заявив, що партія хоче перетворити Німеччину на форпост Росії».
У листопаді 2025 року Тиждень писав про те, як ці політики брали участь в організованому російською владою симпозіумі «БРІКС – Європа» у Сочі. Тоді політичний журнал АRD «Коntrаstе» та «Dіе Zеіt» розкрили плани Росії, які полягали у тому, щоб «підживлювати страх німців перед можливим конфліктом між НАТО та Росією». Поширювати цю тезу, згідно з документами, мали дві партії: ВSW, щодо якої, за текстом документів, «через наявні канали треба налагодити більш тісні контакти з Вагенкнехт та її оточенням», та «Альтернатива для Німеччини», яку Кремль «хоче підтримувати всіма можливими засобами».
Проте поки Путін влаштовує чергову конференцію, видання Rеutеrs зазначає, що російський уряд стикається з труднощами у розробці стратегії зростання на тлі того, як українські атаки дронами завдають ударів по економіці, а бізнеси не бачать кінця війни.
«Економіка Росії, яка залежить від сировинних ресурсів і оцінюється у три трильйони доларів, різко сповільнилася приблизно до 1% зростання минулого року порівняно з 4,9% у 2024 році, а в першому кварталі 2026 року скоротилася на 0,2%. Влада пояснює це високими процентними ставками, західними санкціями та сильним курсом рубля. Наразі прогноз зростання на цей рік становить скромні 0,4%», — пише видання.
Колишній заступник глави російського центробанку Олег В’югін заявив Rеutеrs, що, з огляду на двозначну ключову ставку, підвищення податків для фінансування війни та скорочення інвестицій, ідей для покращення ситуації просто немає. «Уряд, по суті, нічого не може запропонувати для відновлення зростання», — сказав він.

«Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (Євангеліє від Луки 19:40)
У львівському видавництві «Контур», яке намагається зробити філософію невід’ємною частиною української культури та повсякденного життя, вийшла книга одного із найвідоміших і найвпливовіших сучасних американських філософів Ґрема Гармана (Grаhаm Наrmаn, 1968 року народження) «Хвилі та каміння. Про фундаментальну природу реальності» (Wаvеs аnd Stоnеs: Оn thе Ultіmаtе Nаturе оf Rеаlіty), в якій досліджується фундаментальне питання: з чого насправді складається наш світ. Англомовний оригінал побачив світ наприкінці 2025 року завдяки видавництву Реnguіn Вооks. Для всіх, хто цікавиться складними філософськими книгами, буде доречним ознайомлення з таким новим напрямком сучасної філософії, як об’єктно-орієнтована онтологія (ООО). Цей напрям філософії стверджує, що речі (об’єкти) існують абсолютно незалежно від людського сприйняття чи людської свідомості. ООО пропонує дивитися на людський досвід як на щось, що розгортається на тлі багатьох об’єктів одночасно. Фундаментальна природа реальності, пише автор, складається з «об’єктів та інтер’єрів об’єктів». І в центрі нашого світу стоїть не машина, яка аналізує формули, а знавець. Сьогодні Гарман, ключова книга якого вийшла українською майже одночасно з оригіналом, є центральною фігурою у розвитку спекулятивного реалізму.
«Модерне упередження щодо людської винятковості стрімко згасає, щойно ми переосмислюємо досвід як прокопування тунелів у внутрішньому просторі, а не як здіймання ввись» (Гарман, «Хвилі та каміння»)
Засадниче питання книги — які стосунки існують між неперервним та дискретним. Задум автора певною мірою парадоксальний бо зосереджений на протистоянні та взаємодіях двох концепцій сприйняття реальності. По-перше, це каміння (dіsсrеtе/дискретне). Камінь уособлює твердість, окремішність, ізольованість і чіткі межі. Бачення світу як набору окремих, чітких, ізольованих одиниць чи об’єктів, наприклад атомів у квантовій фізиці чи окремих історичних подій. Машини чи планети можна чітко порахувати: ось один камінь, ось другий. Якщо застосувати цю ідею до нашого життя (в просторі та часі), то метафора каміння вказує на різкі стрибки та радикальні злами. Наприклад, вибух атомної бомби, день весілля, революція, раптове звільнення з роботи чи квантовий стрибок частки. Все це події-віхи, які ділять життя на «до» та «після».
По-друге, це хвилі (соntіnuоus/безперервне). Бачення світу як єдиного, плавного континууму, де все взаємопов’язане та перетікає одне в одне (як приклад — загальна теорія відносності в фізиці чи поступове дорослішання людини). Метафора хвилі — це уособлення руху, флюїдності, відсутності чітких меж та постійний потік. Хвилю не можна взяти в руку як окремий предмет, вона плавно перетікає через простір. У фізичному світі «хвиля» — це поля (магнітне, гравітаційне), простір, час або світло. У часі та житті це метафора поступових або повільних змін. Наприклад, процес старіння людини (ми не прокидаємося старими в один день, це відбувається щосекунди), повільне зростання дитини, еволюція видів або поступове зміщення культури в бік нових цінностей.
Гарман обирає таку назву для своєї книги, щоб наголосити, що людське мислення завжди обирає одну зі вказаних сторін (метафор). Одні філософи (як Геракліт або Анрі Бергсон) бачили навколо лише «хвилі» й казали, що об’єктів не існує, а все є лише процесом і потоком. Інші (як демокрітівські атомісти) бачили лише «каміння» — ізольовані шматки матерії. На противагу цьому Гарман намагається проаналізувати, як ці дві протилежності співіснують у світі. Він ставить питання, чи складається наше життя з кількох різких поворотних моментів (каменів), а чи це просто серія плавних, непомітних змін — до прикладу, від народження немовлям до глибокої старості (хвиля). Як відповісти на питання, чи є політичні події кардинальною трансформацією на тлі історії, а чи лише випадковою точкою на загальній лінії культури? Реальність, за Гарманом, є парадоксальним гібридом обох елементів. Світ складається з чітких, ізольованих «каменів» (об’єктів), які, проте, можуть взаємодіяти та впливати одне на одного лише через «хвилі» (безперервні медіасередовища, такі як простір і час).
«Втрата віри у колишнього героя — це не “кінець наївності”, а нове життя у наївному відчаї; зневірена людина є такою ж щирою у своїй безнадії, як і гурман, що смакує вишукано приготовану страву. Подібним чином загартований цинік, що стверджує, буцімто його нічим не можна здивувати, насправді так само замкнений у своєму незмінному жовчному образі, як і зачудована всім дитина замкнена у своєму» (Гарман «Хвилі та каміння»)
Книга є путівником по світу історії філософії та прикладом критичного мислення. Щоб розкрити тему взаємодії «хвиль і каміння», Гарман веде читача великим інтелектуальним шляхом — від досократиків та Арістотеля, через Бергсона, Ляйбніца, Гегеля до Дельоза, Слотердайка, Лумана та сучасної квантової фізики. Спираючись на ідеї Ляйбніца, автор описує два головні «лабіринти», де блукає людська думка: зумовленість (предестинація) та безперервність/рух. Одним із найцікавіших висновків книги є розбір природи контакту (між речами). Гарман пише про те, що фізичний чи метафоричний дотик не є тривіальним: будь-який контакт структурований відмінностями — тим, як окремі речі зустрічаються (або не можуть зустрітися) у безперервному просторі. Об’єкти за своєю природою є ізольованими («вилученими») і не мають потенціалу торкатися чи взаємодіяти безпосередньо один з одним. Речі можуть бути дотичними одна до одної, якщо вони є речами різних типів і якщо мають спільне середовище. Умовно, коли два об’єкти (наприклад, більярдні кулі) взаємодіють, вони на мить утворюють новий тимчасовий об’єкт, який і координує їхній подальший рух через простір і час.
Гарман заперечує ідею, що математичні рівняння чи фізичні теорії можуть слугувати кінцевим і довершеним оглядом сутності буття. Наука зазвичай пояснює об’єкт двома способами: розбиває на дрібніші деталі або описує його корисні функції та прояви. Але варто пам’ятати, нагадує Гарман, що справжня реальність об’єктів завжди «вилучається» (ховається) від прямого аналізу. Тому на допомогу точним наукам приходять філософія та мистецтво, які є незамінними інструментами, адже здатні вказати на те, чого наука виміряти не може. Читач, який візьме до рук цю не просту, але дуже цікаву книгу, зможе зрозуміти, що реальність є не суцільним потоком змін чи просто набором ізольованих елементів, а гібридною структурою, де дискретні об’єкти (від латинського dіsсrеtus — розділений, переривчастий) взаємодіють виключно через безперервне середовище (континуум). Іншими словами, об’єктно-орієнтована онтологія нагадує нам про те, що окремі речі не можуть впливати одна на одну напряму, тому їм потрібне спільне «поле» для спілкування.

45 % українців в 2025 році прочитали більше трьох книг, а 15 % не прочитали жодної. Про це йдеться в дослідженні «Культура в Україні» (проводилося онлайн 22–30 грудня, опитано 2000 респондентів) агенції Rеsеаrсh.uа, результати якого Міністерство культури та стратегічних комунікацій України презентувало у Києві.Директор Rеsеаrсh.uа Володимир Кутюк сказав так: «Якщо в дослідженні 2022 року 65 % українців сказали, що вони прочитали хоча б одну книгу на рік, то в цьому році, у 2025 дослідження говорить про те, що вже 80 % українців залучені до практик читання. Це говорить про стабільний поступовий зростаючий тренд з року в рік і про те, що читання стає популярнішим. Людям подобається читати, вони бачать якийсь сенс в цьому для свого розвитку».Щодо кількості прочитаного торік, то респонденти відповіли так:

25 % — прочитали 5 і більше книжок;20 % — 3–4 книжки;35 % — 1–2 книжки;15 % — жодної.

Найбільш популярними залишаються паперові книжки — їх читають 75 % опитаних.Водночас українці активно користуються й цифровими форматами:

55 % читають електронні книжки;24 % слухають аудіокнижки.

Основним джерелом книжок для українців залишаються книгарні.За даними дослідження:

30 % купують книжки у книгарнях;21 % користуються і книгарнями, і бібліотеками;8 % отримують книжки виключно в бібліотеках.

Абсолютна більшість українців читає книжки українською мовою — таких 90 %.Також респонденти зазначили, що читають:

російською — 38 %;англійською — 10 %.

Дослідження також показало, що значна частина українців не має можливості регулярно долучатися до культурного життя. 37 % респондентів зазначили, що відвідують культурні заходи лише раз на пів року або рідше. Ще 26 % ходять на такі події раз на кілька місяців. Лише 30 % українців відвідують культурні заходи щомісяця або частіше, а 7 % взагалі не відвідують їх.Найпопулярнішими культурними форматами у 2025 році стали:

кінотеатри — 66 %;музичні концерти — 42 %;театральні вистави — 40 %.

Головним бар’єром для участі у культурному житті українці назвали нестачу коштів — про це повідомили 54 % опитаних.Також серед причин:

брак часу — 42 %;відсутність культурних подій поблизу — 26 %;відсутність компанії — 17 %.

Нагадаємо, що, згідно з дослідженням Українського інституту книги, проведеним у вересні 2024-го, 50 % українців не прочитали жодної книги на рік, 23 % прочитали 1–4 книги, 18 % — 5–12 книг, 5 % — 13–24 книги тощо. У ЄС наявна подібна тенденція: середній показник читання в Європі становить 52 %, а 27 % європейців читають від 1 до 4 книжок на рік.

Міністерство культури України повідомляє, що внаслідок чергового російського обстрілу Києва вночі 24 травня пошкоджено провідні культурні інституції столиці:

Національний художній музей УкраїниНаціональна філармонія УкраїниНаціональна музична академія УкраїниНаціональний центр «Український Дім»Національна бібліотека України імені Ярослава МудрогоКиївська опера

Значних пошкоджень також зазнав Національний музей «Чорнобиль». За повідомленням Департаменту комунікації МВС, близько 40% музейних предметів з експозиції Національного музею «Чорнобиль» безповоротно втрачені. Рятувальники та працівники музею одразу після удару розпочали евакуацію експонатів. Зокрема, вдалось зберегти предмети з фондосховищ, картину Марії Примаченко та прапор України, який був встановлений на ЧАЕС одразу після деокупації у 2022 році.Постраждали також пам’ятки архітектури, зокрема Контрактовий дім і Поштова станція.Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна наголосила:«Дуже важка ніч для України. Численні російські ракети та шахеди на мирне населення. Наймасштабніша серія пошкоджень культурних закладів Києва за часи повномасштабної війни рф проти України. Поки росіяни отримували нагороди на Каннському кінофестивалі, їхні брати та сестри обстрілювали українських дітей. Особливо цинічно виглядала нагорода російським митцям та їхня спроба вибілити себе, перекладаючи провину лише на російського диктатора-президента. Зараз фахівці та профільні служби фіксують усі наслідки атаки й оцінюють масштаби руйнувань. Росія системно б’є по культурі та просторах, які формують українську ідентичність. Вони намагаються знищити нашу пам’ять. Але українська культура вистояла раніше і вистоїть зараз. Станом на сьогодні росія вже зруйнувала або пошкодила 1783 пам’ятки культурної спадщини та 2540 об’єктів культурної інфраструктури в Україні. Це ще один доказ того, що війна росії спрямована також проти української культури та нашої ідентичності. Ми документуємо кожен злочин проти української культурної спадщини та продовжуємо працювати разом із міжнародними партнерами над відновленням. Для цього створили Український фонд культурної спадщини».Національна комісія України у справах ЮНЕСКО назвала «культурним геноцидом» і «актом терору» масований російський обстріл Києва та закликала до притягнення РФ до відповідальності.

Федеральний канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наполягає на новій формі інтеграції України до ЄС. У листі до керівництва ЄС, який є у розпорядженні швейцарської газети «Nеuе Zürсhеr Zеіtung», він пропонує «асоційоване членство», яке має ще до повноправного вступу значно тісніше пов’язати Київ із центральними європейськими інституціями.
«Настав час просуватися вперед із сміливими та інноваційними рішеннями», — пише німецький канцлер у листі до президента Європейської ради Антоніу Кошти, чинного голови Ради Нікоса Христодулідіса з Кіпру та президентки Комісії Урсули фон дер Ляєн.
Мерц конкретно називає низку можливих елементів: представники України могли би брати участь у засіданнях Європейської ради — органу глав держав і урядів ЄС — та Ради міністрів, де відбуваються законодавчі консультації. Український «асоційований комісар» міг би без власного портфеля брати участь у роботі Комісії.
Мерц також згадує «асоційованих членів» у Європейському парламенті та українського представника в Європейському суді. В обох випадках — без права голосу. Паралельно Україна має поступово глибше інтегруватися у внутрішній ринок.
Особливо далекосяжною є ще одна пропозиція: держави-члени повинні політично зобов’язатися застосовувати європейську клаузулу взаємодопомоги за статтею 42, пунктом 7 Договору про ЄС також і до України. Канцлер говорить про «суттєву безпекову гарантію». Водночас він пропонує механізм «snар-bасk»: якщо Україна допустить відкат у сфері верховенства права чи боротьби з корупцією, нові права можуть бути знову призупинені.
До слова, ця ініціатива спрямована не лише на Україну. Федеральний канцлер говорить також про «нову динаміку» для Молдови та держав Західних Балкан.
«Якщо ЄС тепер уперше переконливо продемонструє, що інтеграція може бути конкретною та політично помітною ще до повноправного членства, це, можливо, змінить стратегічні розрахунки в регіоні: у таких країнах, як Сербія — де цього тижня очікується візит Зеленського — роками зміцнювалося відчуття, що ЄС, попри формальну перспективу вступу, фактично змушує їх чекати», — пише «Nеuе Zürсhеr Zеіtung».
Видання додає, що помітним є не лише зміст цієї ініціативи, а й сама її поява. Адже, по-перше, у Брюсселі та інших європейських столицях лунають скарги, що Німеччина виглядає політично нерішучою, особливо у стратегічних питаннях європейського порядку. По-друге, останнім часом німецька коаліція, здавалося, була надто зайнята сама собою, щоб і далі виконувати роль, яку приписують Німеччині в Європі — рушія та провідної сили.
«Своєю незвично чітко сформульованою пропозицією федеральний канцлер тепер, очевидно, намагається виправити саме це враження: більше ініціативи, більше лідерства, більше власної здатності формувати порядок денний. Ініціативу уважно зафіксували в згаданих брюссельських інституціях — саме тому, що Берлін уперше окреслив відносно точну інституційну модель прискореної інтеграції», — додає «Nеuе Zürсhеr Zеіtung».
Водночас Мерц оминає деякі з найделікатніших тем, пов’язаних із повним вступом, зокрема перерозподіл аграрних субсидій ЄС. Видання наголошує, що саме це питання є політично надзвичайно чутливим у багатьох державах-членах, адже Україна зі своїми величезними сільськогосподарськими площами могла б одразу стати одним із найбільших отримувачів європейських дотацій. Над цим тепер, очевидно, доведеться по-новому замислитися і в Києві.

У сучасних війнах вирішальною стає здатність швидко пристосовуватися до нових технологічних викликів. Те, що ще донедавна вважалося нішевими рішеннями для окремих підрозділів, сьогодні визначає тактику бою, логістику постачання та навіть геополітичні зв’язки між державами.
У новій розсилці Тhе Wаr Rооm редактор видання Тhе Есоnоmіst з питань оборони Шашанк Джоші розглядає ключову зброю на полі бою — волоконно-оптичні дрони. Оскільки ракети з дротовим наведенням не піддаються радіоелектронному придушенню, то це призвело до шаленої гонитви за оптоволоконним кабелем, значна частина якого походить із Китаю.
Як зазначає Джоші, оптоволоконний кабель має ще одну перевагу над старими методами — він має меншу затримку, що означає менше відставання і більш точне керування для оператора дрона. Водночас більша пропускна здатність забезпечує чіткіше відео, що полегшує розрізнення справжніх транспортних засобів та обладнання від манекенів.
Так, минулого тижня Тhе Есоnоmіst отримав доступ до документа, підготованого російською військовою розвідкою, в якому Ірану пропонують надати 5000 волоконно-оптичних дронів, далекобійні дрони з наведенням через Stаrlіnk, а також навчити їх використовувати.
«Невідомо, чи Росія справді передала цей документ Ірану, і тим більше — чи втілила його положення. Але він свідчить про серйозну стурбованість Кремля можливістю американського наземного наступу. Документ містить карту, що показує, як оператори дронів, навчені Росією, могли б атакувати повільну американську десантну флотилію», — зазначає Шашанк Джоші.
Із цього редактор з питань оборони видання Тhе Есоnоmіst робить висновок: технології та ноу-хау дедалі активніше циркулюють між Китаєм, Росією, Іраном і Північною Кореєю. Такий формат співпраці часто називають СRІNК (Сhіnа — Russіа — Іrаn — Nоrth Коrеа).
«Китай, наприклад, розробляє значно тихіші підводні човни за допомогою російських технологій, які раніше значно випереджали інших у сфері підводної війни. У свою чергу, Китай підтримував на плаву російську оборонну промисловість у війні проти України, постачаючи компоненти та деталі. Північна Корея надала Росії живу силу, але водночас отримала цінний досвід, який міг би допомогти їй у разі конфлікту з Південною Кореєю та США в Азії. У Лівані “Хезболла” здивувала Ізраїль, використовуючи власні волоконно-оптичні дрони, які мали летальні наслідки», — каже Шашанк Джоші.
Проблема СRІNК для Заходу полягає не лише в обсягах ресурсів, а й у швидкості навчання цієї неформальної коаліції. Технології, які ще вчора були локальними рішеннями на одному полі бойових дій, завтра можуть з’явитися в іншому регіоні. Крім того, ці держави впливають і на санкційну модель Заходу, яка історично була розрахована на ізоляцію окремої держави. Зараз же санкції сповільнюють, але не паралізують військово-промислові цикли.
Водночас найбільша небезпека для Заходу полягає не у поточному стані взаємодії між Китаєм, Росією, Іраном та Північною Кореєю, а у тому, якою вона може стати через кілька років. Адже якщо цей обмін триватиме, то у випадку майбутніх конфліктів, наприклад, навколо Тайваню чи на Корейському півострові, Захід може зіткнутися з противником, який поєднає найсильніші технологічні та тактичні напрацювання кожного з СRІNК.

Якщо спробувати коротко підсумувати основні теми зустрічі Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна у Пекіні, що розпочалася сьогодні, 14 травня та триватиме ще завтра, 15 травня, то вони згрупуються у три великі категорії:

питання Тайваню та відданості США своїй багаторічній політиці щодо нього;
торгівля та бажання обох сторін зберегти «перемирʼя» у торговельній війні, яке вдалося досягти під час зустрічі у Південній Кореї у жовтні;
технології — сюди можна зокрема віднести питання доступу американських технологічних гігантів до китайського ринку (зокрема експорт ШІ-чипів Nvіdіа до китайського ринку).

Окремим аспектом обговорення була американсько-ізраїльська війна проти Ірану. Ці теми активно висвітлювали світові медіа. Тиждень зібрав найцікавіші думки із публікацій.

«Адресоване Трампу попередження Сі Цзіньпіна щодо Тайваню підкреслює напруженість на саміті в Пекіні», — пише американська газета Тhе Wаll Strееt Jоurnаl. Видання, як і багато інших західних медіа цитує сказане лідером КНР під час зустрічі із Дональдом Трампом: «За умови правильного підходу відносини між двома країнами можуть загалом залишатися стабільними … У разі неправильного підходу між двома країнами виникнуть суперечності або навіть зіткнення, що поставить усі американо-китайські відносини в надзвичайно небезпечну ситуацію». Також Сі Цзіньпін висловився щодо незалежності Тайваню: «”Незалежність Тайваню” та мир у відносинах між двома берегами Тайванської протоки — це те саме, що вогонь і вода: вони несумісні».
«Хоча висловлювання Сі відповідають традиційній позиції Китаю, вони загрожували зіпсувати атмосферу візиту, від якого обидві країни сподівалися на стабілізацію відносин», — пише Тhе WSJ. Водночас і це видання й інші відзначали, що на прийомі, який відбувався після цієї зустрічі, обидва лідери були у позитивному настрої, а Сі, як пише Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, тепло привітав Трампа та американську делегацію, назвавши «цей візит історичною подією та зазначивши, що обидва лідери підтримували зв’язок і зберігали «загалом стабільні» відносини».
Американське видання Роlіtісо відзначає, що китайська та американська сторони по-різному визначили основні питання зустрічі у підсумкових заявах. Так, у китайській заяві зазначається, що Сі «наголосив президенту Трампу на тому, що питання Тайваню є найважливішим у китайсько-американських відносинах». Натомість Білий Дім у своїй заяві для преси про Тайвань не згадав, зазначивши при цьому, що «лідери обговорили питання забезпечення прохідності Ормузької протоки, а також закупівлю Китаєм американської сільськогосподарської продукції та припинення поставок прекурсорів фентанілу».
Як пише видання, союзники США побоювалися, що під час зустрічі на найвищому рівні з Сі Трамп може відмовитися від підтримки Тайваню з боку Вашингтона. «Політика США щодо Тайваню вже давно полягає у визнанні Тайваню окремо від Китайської Народної Республіки, яка натомість вважає острів своєю територією. Промисловість з виробництва напівпровідників на острові має вирішальне значення для зусиль адміністрації Трампа, спрямованих на створення надійного ланцюга поставок для технологічного сектору США», — пише Роlіtісо.соm
Німецьке видання Dіе Wеlt також відзначило мовчання Трампа щодо Тайваню. «Заяви Сі також слід розуміти як сигнал для його внутрішньої аудиторії та як прелюдію до переговорів і підсумкових комюніке в п’ятницю, коли візит завершиться. Однак з точки зору США вони припадають на час, коли геополітична ситуація змінилася», — пише кореспондентка видання у Вашингтоні Штефані Болцен.
Напередодні зустрічі оглядачка видання Fоrеіgn Роlісy Александра Шарп у своїй статті на сайті видання зазначила, що основним фокусом візиту Дональда Трампа до Китаю, буде торгівля. «Оскільки Білий дім прагне укласти нові угоди з метою скорочення торговельного дефіциту країни, очікується, що Трамп буде намагатися применшити значення інших проблем у відносинах між двома країнами», — пише вона.
Шарп, як й інші оглядачі, відзначає, що іншою важливою темою обговорення буде штучний інтелект. Попри те, що США розробили передові моделі штучного інтелекту, вони залишаються дуже дорогими у порівнянні із китайськими  і Піднебесна є лідером у цих перегонах. «Трамп сподівається вирівняти ситуацію, намагаючись переконати Сі дозволити великим американським технологічним компаніям вийти на китайський ринок», — пише Шарп.
Видання Тhе Аtlаntіс підкреслює особисті зміни Дональда Трампа щодо Китаю у порівнянні із його першим візитом до Піднебесної у 2017-му році. «У 2017 році Трамп був затятим критиком Китаю, і його обрали частково тому, що він відкрито засуджував цю країну за шкоду, яку її економічні практики завдавали американським працівникам», — пише видання. У 2026 році, на думку оглядачів Тhе Аtlаntіс, він активно «підтримує вищих керівників Комуністичної партії Китаю, зокрема президента Сі Цзіньпіна».
Тhе Аtlаntіс відзначає, що Трамп прибув до Китаю у складний для обох країн момент — обидві країни виснажені торговельною та стратегічною конфронтацією, але не бажають відступати. «Торговельна війна ще не закінчилася. Технологічна війна (йдеться про штучний інтелект та комп’ютерні чипи, необхідні для його функціонування) лише набирає обертів. Проте Китай залишається світовим виробничим центром, а США — найбільшим ринком збуту для Китаю. Тож, мабуть, не дивно, що обом сторонам важко знайти спільну мову», — пише видання.
14 травня вранці Тhе Wаshіngtоn Роst опублікувала матеріал із деталями конфіденційного звіту, підготовленого цього тижня для голови Об’єднаного комітету начальників штабів США генерала Дена Кейна. «У конфіденційному аналізі американських спецслужб детально описано, як Китай використовує війну в Ірані для того, щоб максимально посилити свої переваги над США у військовій, економічній, дипломатичній та інших сферах, повідомили двоє американських чиновників, які ознайомилися з цим звітом», — пише Тhе Wаshіngtоn Роst
Так, чиновники, з якими розмовляли на правах анонімності журналісти Wаshіngtоn Роst відзначили, що Китай продавав зброю союзникам США на Близькому Сході, оскільки їм потрібно було захищати свою інфраструктуру від атак Ірану. Пекін також підтримував країни, що зіткнулися з енергетичною кризою через закриття Іраном Ормузької протоки. «У доповіді зазначається, що війна також вичерпала величезні запаси боєприпасів США, які могли б стати вирішальними у разі можливого протистояння з Китаєм щодо долі Тайваню. Конфлікт в Ірані, який призвів до пошкодження або знищення американської військової техніки та об’єктів по всьому Близькому Сходу, дав Пекіну можливість спостерігати за тим, як США ведуть війни, та навчитися планувати власні майбутні операції», — пише Тhе Wаshіngtоn Роst.

Як повідомляє Міністерство культури України, станом на початок травня 2026 року через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1783 пам’ятки культурної спадщини та 2540 об’єктів культурної інфраструктури.Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини 161 мають статус національного значення, 1460 — місцевого, 162 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 46 пам’яток культурної спадщини.Загалом пошкодження зафіксовано в 18 областях. Найбільших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області — 353, Херсонській — 303, Одеській — 202, Донецькій — 225, Київській області та м. Києві — 173.Водночас внаслідок обстрілів та бойових дій постраждали 2540 об’єктів культурної інфраструктури, з яких 518 — повністю знищено.Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала в Донецькій, Харківській, Херсонській, Сумській, Київській та Миколаївській областях.Загалом постраждали:

клубні заклади – 1252;бібліотеки – 879;заклади мистецької освіти – 191;музеї та галереї – 141;театри, кінотеатри та філармонії – 52;парки, зоопарки – 11;заповідники – 9;цирки – 4;кіностудія у м. Києві.

Руйнування зафіксовані у 341 територіальній громаді по всій Україні. Найбільше — в громадах Донецької (46 ТГ), Сумської (39 ТГ), Харківської (34 ТГ), Чернігівської (34 ТГ), Запорізької (31 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (23 ТГ), Київської (21 ТГ), Луганської (12 ТГ) областей.Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обрахунок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бойових дій та окупації.