Тихо лежу в тиші нічній,
Де прохолода огортає плечі,
І в серці розливається спокій святковий,
Що виліковує буденні речі.
Згасає день у павутині світла,
І на поріг приходить м’який морок,
Душа в цей час так дивно розквітла,
Мов білий цвіт на гілках вишневих впоперек.
У тому небі, високім і бездоннім,
Де вічність дихає холодним сяйвом мрій,
Одна зоря горить у моїм лоні,
Як найдорожчий і найсвітліший твій.
Я дивлюсь вгору довго-довго,
Не відриваючи збагненних очей,
І ллється світло тепла і довгого
Крізь чорну завісу самотніх ночей.
Це не просто зоря — це ніжна любов,
Що у безмежжі космосу застигла,
Вона у жилах будоражить кров,
Щоб віра в серці знову осяяла крила.
У цій гармонії розчинено мій світ,
Де біль і сум зникли безслідно знову,
І лине тихий, непорушний злет,
Вклоняючись цій вічній зоряній любові.
І час спинився. Тільки ми удвох —
Я і зоря, що дивиться так щиро.
У цьому світі нас оберігає Бог,
Даруючи душі святе і тихе миру.