Повертаюся в давно забуті місця

Розбите скло вже не склеїти більше.

Петро сидів, підперши голову руками. Сьогодні для нього був справді якийсь чорний день. Все йшло шкереберть. Все валилося. Усе, що він так довго досягав, до чого так довго йшов, усе що він так невтомно збирав до купи наче мозаїку – усе це руйнувалося буквально на очах.

Аделаїда Марківна Жинозверхня вийшла на балкон. Там, за вікном знову буяла весна. Цвіли дерева. Співали пташки. Все пробуджувалося від довгого зимового сну. І тільки вона не могла ніяк пробудитися від свого – сну.

До неба і вниз – в нічній темноті
Орлиний політ, мов дикий ведмідь
Ти загнаний тут – малюєш свій світ
У безліч зірок – до неба і в низ
До неба і в низ – без часу ця мить
Ти йдеш на пролом та сили не ті
Мов осінній листок у шаленій грі
Летиш до небес і падаєш в низ

Це колись давно розповідала мені моя бабця, що чула від старших людей таку історію…

Колись туди приїхав один молодий пан. Гарний, високий, статечний. І дуже просився щоб монахи його прийняли до себе.