Куточок творчості АлРін

Хтось хоче прогулятись завтра? Тут вже все зелене 😍

Я тебе залюбила вже до вінця.
В темряві бачу риси твого лиця.
Як, можливо, колись, все ж підеш до Отця,
То подякуй йому за мою любов.

Це ж від Нього у мене шалена кров,
А я її всю дарувала тобі.
Все життя то у спокої, то в боротьбі…
І натхненна мрія про вічний мир…
Я його таки чула з тобою.

Привіт.
Я тут нарешті усе відпустила.
Все, що не дало мені тії крила,
Тільки моє особисте падіння…
Господи, дякую за терпіння
І за те, що вертаєш мені
Вірний шлях,
Що коли я ходжу зовсім по краях,
Ти малюєш мені майбутнє.

Дякую за тривоги,
Коли воно вже відсутнє
І нові дороги,
Аби торувати цей шлях
Із життя.

Дякую, за почуття,
Що мені аж до тімені
Відчувались.
За думки, що ночами мені підкрадались
І за те, що не було,
Від мене сховалось,
Бо я була не готова.

Дякую, за турботу.
Дякую, за життя.

Я нарешті готова у ньому Жити.

О, ще гарніше стало

Знайти себе у тиші ночі,
Відчути сутність глибини…
Ніхто не зна тої вини,
Що ти в собі давно ховаєш…

З дитинства, мабуть, все в руках тримаєш
Себе, свої емоції, страхи, молитви…
Ти ж так стомилась від гонитви
За собою ж…

Дівчинко-дівчинко,
Шо ти з собою
Коїш?

Пробач.

Час уже це відпустити.
Далі так більше не можна.
Досить себе гнітити.
Ти ж зовсім не безбожна,
Знаєш, що так було треба,
Минулого не вернеш.
В тобі досі є потреба —
Позбутися від цих меж.

Я буду тут з тобою.
Я тебе збережу.
І захищу від всього.
Ти більше не сама.

Бачиш? Немає зброї.
Ні куль, ні ножів нема.
Немає і слів, що ранять.
Ти більше не сама.

Я обіймаю ніжно
Кожен дитячий шрам,
Кожну твою сльозинку.
Чуєш? Будь тут, не там.

Там тобі досі страшно.
Знаю. Я поряд, тут.
Ти була так відважна…
Влаштовуй уже свій бунт
Проти усіх і всього.
Право ти маєш, все ж…
Випусти все на волю —
Так лиш себе збережеш.

Я розумію, важко…
Важко, але я тут.
Ти — одинока пташка,
Згублена в сотні пут…
Та ми це розплутаєм, звісно.
З часом усе розберем.
Ти тільки не будь там, де тісно…
Ти гідна любові без меж.

Щастя вже близько. Стеж.

Чом би нам не кохатися
Із цим світом?
Стати тілесно й духовно
Єдиним Цілим.
Пітьма не буває лише пітьмою,
Танцює зі світлом.
Чорне завжди розділяється
Білим.

Відпустити легко,
Завжди,
Якщо не тримаєш.

Дихаєш вільно
І
Відпускаєш…

Так просто)

Вся суть у тому, щоб просто любити
Кожен предмет, що тримаєш в руках.
Що мені зараз зробити,
Щоб не загубити?
Як стати тим,
Хто прожене цей страх
Бути зламаним?

Всі колись це відчували.

Всі проходили.

Кожен по-своєму все ж,
Але всі через це пройшли.

І вижили.

Щось в цьому віднайшли.

Пішли далі, куди б не дійшли,
Якщо б не спустилися на глибину.
Без відчуття шаленого
«Я тону!»
Не було б цього вираженого бажання жити,
Вижити,
В будь-яку ціну.

Якщо раптом щось піде не так…
Я загину?

І рідко ж трапляється відповідь
«Так».

І коли всі навколо
Кричать у моїй голові
«Тут тобі вже не місце!»
Я розвертаюсь
І йду.
Повертаюсь
До себе.

Відновлюю сили,
Щоб жити далі.

Життя так циклічно показує всі деталі,
Де я обирала жити для когось…
Бо з собою важко.

З собою
Важко.

Але це вартує більше,
Робить мене цінніше
Для себе.
І не так легко вплинути,
Перекрити дорогу,
Статися знов на шляху…
Комусь, кому буде вигідно
Тримати мене в полі зору.

Люди, з якими я вибрала
Розділити дорогу,
Не захищатися,
Скинула свою зброю,
Ніколи не роблять мене
Зручною.

Тож я знов повертаюсь.
Щоб стати ще більш живою.

Як бачиш, мені тут без тебе тісно.
Ти розширюєш мій кругозір.
Я чекаю й люблю, ненавмисно,
Просто звичка занурюватись у цей вир
Почуттів,
Які линуть до тебе.

Як бачиш, мені тут без тебе важко.
Мені прохолодно ночами самій.
Сумую, тужу, часом дуже тяжко
Згадати: ось-ось вже була коло мрій…
І раптом мрії змінились.

Не затишно.
Іноді не до сну.
Іноді не до їжі.
Іноді не до себе самої навіть
Звертаюсь
До інших людей.

З тобою було яскравіше.
Поряд з тобою хочеться жить,
Малювати свободу, творить…
Хочеться це повернути.

Що сказати, мені не спалось 😅

Будь моїм світлом,
Тилом,
Закутком.
Будь мені вітром
Попутним,
В спину дми.

Ми дочекались з тобою весни,
Та вона не дала нам достатньо затишку.
Я живу на умовному
Залишку
Тієї любові,
Що рухала нас вперед.

Твої ніжні слова
Як мед.

Швидше б тебе пригорнути до себе…
Я скучила.

Перш, ніж бути комусь притулком,
Постарайся в собі збудувати дім,
Щоб залишитись в затишку,
Коли хтось його покидає.

Без цього душа дуже часто страждає,
Коли людини бажаної поряд немає.

Не відпускає.

Ти мені снишся.
Здається, я й досі сплю.
Я тебе сильно,
До кінчиків пальців,
Люблю.

Тримаю опору в собі,
Аби вірити і чекати.
Хай би що,
В горі й в радості,
Я продовжу
Тебе
Кохати.

Без тебе мені неспокійно.
Ні їсти, ні спати — зась.
З тобою під боком — надійно,
А зараз лиш слово «Тримайсь».

Чекаю, надіюсь, вірю.
Лиш руки і голос — тремтять.
Люблю і плекаю надію —
Недовго мені ще чекать.

Мій дім, океан, мій Всесвіт.
Без тебе і я — не я.
Чекаю на тебе вдома,
Сказати, що я — твоя.

І недосяжні кордони істини
Поки сам собі не наврочиш,
Не визнаєш,
Що в усьому був винен ти.
Закрути поміцніше
Гвинти ці у памʼяті.

Я полюбила тишу.

Гуляти на самоті й розмовляти зі своїм світом.
Я полюбила простір, в якому думки лиш мої,
Тож
Я їх собі залишу
В цій глибині, куди швидкість навколишніх не доходить.

Протоптана стежка далеко не завжди тебе заводить
Туди, куди пройшов той,
Хто її протоптав.
Гарантії тої ніхто ще нікому не дав.

А ти топчи там, де тобі заманеться.
Так, як ти сам захочеш.
Розум не завжди віє Твої думки.
Серця дослухайся, тихо лиш, пошепки…
Ти — сам собі диво наврочиш,
Якщо вмієш почути, вислухати сам себе.

Від чого ти тікаєш, маленька?
І куди ти так жваво біжиш?
Ти частіше буваєш сумненька,
Коли станеш, на місці стоїш.

Які крихти збираєш по світу?
Чи достатньо їх для тепла?
Досвід дав тобі цінну освіту,
Та хотілось би більше… Добра.

«Не спиняйся» — казали люди.
Часто квапиш себе на шляху.
Життя ж Є, тут і всюди,
Якщо місця не дати страху.

Тож, не бійся спинятись, рідненька.
Дай можливість собі відпочить.
І тоді, коли будеш саменька,
Ти продовжиш не бігать, а жить.

Мій художник мене не виткав,
Тільки поспіхом обітнув.
Я живу тепер, як та нитка —
Розірвуся і далі піду.

Його грубі мазки й палітра
Не вписались в мої кордони.
Я вже звикла до того вітра,
Та нещирі холодні фони

Все ж лякають, бо там — безодня,
Я не бачу в ній того дна.
Мабуть, стану тепер грубіше,
Захищатимусь, поки весна

Не розтопить мої молитви,
Не знайде під снігами тінь.
Я стомилася від гонитви.
Стільки образів… Скільки вмінь

Мені треба іще осягнути,
Щоб побачить, що Я — достатня
І я гідна любові й така?
Розумом то не важко збагнути,
А от серцем…
Довіра крихка.

Планую провести Little friendly літературник 20 числа
Кількість місць обмежена: до 15 людисьок, тому пишіть в коментарі і в особисті хто хоче
Час з 18 до 21 десь буде
Вартість — най буде 200 грн

«Ти ніколи не будеш готовою!» —
Кажуть ті, що бояться не рухатись.
Я ж боюсь не себе наслухатись
І звернути у бік,
І піти не туди,
Оббивати пороги, будинки, мости
Поки знов не вернуся
На місце,
З якого усе почалося.

…………………

«Уяви:
До мети
Один лише крок.
А ти все ще сидиш….

Ну й сиди собі далі!»

—

Ось у чому я бачу великий підвох:
«Люди все ще недосконалі»

……………….

Я прийму тебе тінню
І в грім,
І в грозу.
Я приймаю твій гнів,
Весь твій біль,
Всю красу.

Я прийму кожен шрам,
Кожну посмішку,
Подих…

Лиш дозволь полюбити,
Дозволь зберегти…
Бо з любовʼю донизу
(«Нагору» для «знаючих»)
Тебе не зтягти.

Я ж лиш хочу почути
(І почутись у відповідь)
Те, чого у цій тиші/в цім гомоні
Бажаєш, найрідніша для себе, Ти.

Вмикати світло там,
Де надто гучно —
Це як навмисно тихо,
Шепотом,
Беззвучно
Писати водним маркером
На стелі
Теплі слова,
Щоб стало затишно
В оселі.

А дім насправді там,
Де сам перебуваєш.
І поміж світлих гам,
І там, де ти страждаєш.
Храни його в собі,
Носи з собою всюди,
Бо дім насправді — ти
(Не світ і люди).

А світ — це також ти,
Тож Завтра Буде.

Моїм світом колишеться вітер.
Десь в колисці заснуло маля…
Я ховаюсь від всього світу.
Я – природа, я – ліс, я – земля,
Мене бачать усі,
Разом з тим
Не бачать,
Як проношу свій подих
Дарую вітрам…
Скрізь шляхи малювали удачу
Я була й не була в ній.
Я тут і там

Водночас.

Я заснула як те маля.
І не знаю як, врешті, відкрити очі…
Я – природа, я – ліс, я – земля…

Я — природа.
Я — ліс.
Я — земля.

Чи спитає хто про що я торочу?
Чи відчує, що я — не сплю?
Я прокинутись хочу
Й водночас не хочу.
Я боюсь свого світла —
А раптом я когось спалю?

…………….

Я люблю тебе.
Як колишеться…
Та колиска з малям ще тут.
Я люблю тебе.
Легше дишиться…
Я люблю тебе.
Десь у собі.
Я тут.