Куточок творчості АлРін

А тіло памʼятає кожен шрам
І кожен крок, що не пішов на користь,
Памʼятає…
Я не належу зовсім
Ні його вустам,
Ні людям, що мене не знають.

А тіло реагує на Усе,
Що непомітно було, є і буде.
Воно пробачить, мила,
Та не все,
Бо в кожного все ж є ліміт терпіння.

Чужого віддане боготворіння…

А власне вже яке у списку?



Турботу тіло памʼятає теж.
Люби його,
Люби без меж
Таким як є,
Цінуй всі його риси.

Недосконале часом може буть,
А все ж…
Тобі в нім жить.
Іди із ним на компроміси.

Запамʼятай,
Воно — твоє.
Воно без тебе жить не зможе.
Частково визначає
Хто ти є
Й чекає, поки й ти йому
Поможеш.

Бути для когось людиною-затишком,
Людиною-спокоєм,
Тою, що йде вперед,
Не зважаючи
Й не чекаючи…
Знати і чітко бачити
Постаті навкруги
І свої береги
Захищати й оберігати
Для теплих
Безмежних
Людей…

Ті, кого можу біля грудей
Прихистити обіймами,
Знають, якою ціною цей спокій дістався,
І не порушать його навіть подихом.

І коли дощ малює на вікнах свої картини,
Він бачить серце тієї людини,
Що дивиться на його твори.

Дощ приходить, щоб ти попрощався з болем.

Я от думаю…
Чи додавати сюди мої відео з віршами? До цього вони постились лише в інсті. Що думаєте? 🧐

За крок до того, як стане легше,
Завжди стає набагато важче,
Аби обдумати весь маршрут
І його цінність,
Витрату сил.

На мілині так багато брил…
Вони розбились об ці думки.

Як часто ми розвертаємось
Подумки
Так і не взнавши,
Що там, за мить?

А раптом тобі
Все-таки
Пощастить?

Крила моєї надії —
Сила мого «не вмію,
Але ще є час навчитись».
Бачити далі —
Аби не стомитись
Любити усе нове.

В мені посміхається
Щось живе.
Щось яскраво жевріє,
Аби тільки втілити
Мрію.

Вірю
В її здійснення.
Люди творять своє
Сьогодення
У музиці переплетінь,
Енергії воєдино.
Ти тут,
Ти живеш,
Моя Україно.

В кожній маленькій іскорці
Жевріє твій вогонь.
В усій цій синергії світу —
Запах твоїх долонь,
Тепло від твоїх обіймів,
Світло твоїх мереж —
Люди, які тут стрілись,
Без меж

Хтось хоче прогулятись завтра? Тут вже все зелене 😍

Я тебе залюбила вже до вінця.
В темряві бачу риси твого лиця.
Як, можливо, колись, все ж підеш до Отця,
То подякуй йому за мою любов.

Це ж від Нього у мене шалена кров,
А я її всю дарувала тобі.
Все життя то у спокої, то в боротьбі…
І натхненна мрія про вічний мир…
Я його таки чула з тобою.

Привіт.
Я тут нарешті усе відпустила.
Все, що не дало мені тії крила,
Тільки моє особисте падіння…
Господи, дякую за терпіння
І за те, що вертаєш мені
Вірний шлях,
Що коли я ходжу зовсім по краях,
Ти малюєш мені майбутнє.

Дякую за тривоги,
Коли воно вже відсутнє
І нові дороги,
Аби торувати цей шлях
Із життя.

Дякую, за почуття,
Що мені аж до тімені
Відчувались.
За думки, що ночами мені підкрадались
І за те, що не було,
Від мене сховалось,
Бо я була не готова.

Дякую, за турботу.
Дякую, за життя.

Я нарешті готова у ньому Жити.

О, ще гарніше стало

Знайти себе у тиші ночі,
Відчути сутність глибини…
Ніхто не зна тої вини,
Що ти в собі давно ховаєш…

З дитинства, мабуть, все в руках тримаєш
Себе, свої емоції, страхи, молитви…
Ти ж так стомилась від гонитви
За собою ж…

Дівчинко-дівчинко,
Шо ти з собою
Коїш?

Пробач.

Час уже це відпустити.
Далі так більше не можна.
Досить себе гнітити.
Ти ж зовсім не безбожна,
Знаєш, що так було треба,
Минулого не вернеш.
В тобі досі є потреба —
Позбутися від цих меж.

Я буду тут з тобою.
Я тебе збережу.
І захищу від всього.
Ти більше не сама.

Бачиш? Немає зброї.
Ні куль, ні ножів нема.
Немає і слів, що ранять.
Ти більше не сама.

Я обіймаю ніжно
Кожен дитячий шрам,
Кожну твою сльозинку.
Чуєш? Будь тут, не там.

Там тобі досі страшно.
Знаю. Я поряд, тут.
Ти була так відважна…
Влаштовуй уже свій бунт
Проти усіх і всього.
Право ти маєш, все ж…
Випусти все на волю —
Так лиш себе збережеш.

Я розумію, важко…
Важко, але я тут.
Ти — одинока пташка,
Згублена в сотні пут…
Та ми це розплутаєм, звісно.
З часом усе розберем.
Ти тільки не будь там, де тісно…
Ти гідна любові без меж.

Щастя вже близько. Стеж.

Чом би нам не кохатися
Із цим світом?
Стати тілесно й духовно
Єдиним Цілим.
Пітьма не буває лише пітьмою,
Танцює зі світлом.
Чорне завжди розділяється
Білим.

Відпустити легко,
Завжди,
Якщо не тримаєш.

Дихаєш вільно
І
Відпускаєш…

Так просто)

Вся суть у тому, щоб просто любити
Кожен предмет, що тримаєш в руках.
Що мені зараз зробити,
Щоб не загубити?
Як стати тим,
Хто прожене цей страх
Бути зламаним?

Всі колись це відчували.

Всі проходили.

Кожен по-своєму все ж,
Але всі через це пройшли.

І вижили.

Щось в цьому віднайшли.

Пішли далі, куди б не дійшли,
Якщо б не спустилися на глибину.
Без відчуття шаленого
«Я тону!»
Не було б цього вираженого бажання жити,
Вижити,
В будь-яку ціну.

Якщо раптом щось піде не так…
Я загину?

І рідко ж трапляється відповідь
«Так».

І коли всі навколо
Кричать у моїй голові
«Тут тобі вже не місце!»
Я розвертаюсь
І йду.
Повертаюсь
До себе.

Відновлюю сили,
Щоб жити далі.

Життя так циклічно показує всі деталі,
Де я обирала жити для когось…
Бо з собою важко.

З собою
Важко.

Але це вартує більше,
Робить мене цінніше
Для себе.
І не так легко вплинути,
Перекрити дорогу,
Статися знов на шляху…
Комусь, кому буде вигідно
Тримати мене в полі зору.

Люди, з якими я вибрала
Розділити дорогу,
Не захищатися,
Скинула свою зброю,
Ніколи не роблять мене
Зручною.

Тож я знов повертаюсь.
Щоб стати ще більш живою.

Як бачиш, мені тут без тебе тісно.
Ти розширюєш мій кругозір.
Я чекаю й люблю, ненавмисно,
Просто звичка занурюватись у цей вир
Почуттів,
Які линуть до тебе.

Як бачиш, мені тут без тебе важко.
Мені прохолодно ночами самій.
Сумую, тужу, часом дуже тяжко
Згадати: ось-ось вже була коло мрій…
І раптом мрії змінились.

Не затишно.
Іноді не до сну.
Іноді не до їжі.
Іноді не до себе самої навіть
Звертаюсь
До інших людей.

З тобою було яскравіше.
Поряд з тобою хочеться жить,
Малювати свободу, творить…
Хочеться це повернути.

Що сказати, мені не спалось 😅

Будь моїм світлом,
Тилом,
Закутком.
Будь мені вітром
Попутним,
В спину дми.

Ми дочекались з тобою весни,
Та вона не дала нам достатньо затишку.
Я живу на умовному
Залишку
Тієї любові,
Що рухала нас вперед.

Твої ніжні слова
Як мед.

Швидше б тебе пригорнути до себе…
Я скучила.

Перш, ніж бути комусь притулком,
Постарайся в собі збудувати дім,
Щоб залишитись в затишку,
Коли хтось його покидає.

Без цього душа дуже часто страждає,
Коли людини бажаної поряд немає.

Не відпускає.

Ти мені снишся.
Здається, я й досі сплю.
Я тебе сильно,
До кінчиків пальців,
Люблю.

Тримаю опору в собі,
Аби вірити і чекати.
Хай би що,
В горі й в радості,
Я продовжу
Тебе
Кохати.

Без тебе мені неспокійно.
Ні їсти, ні спати — зась.
З тобою під боком — надійно,
А зараз лиш слово «Тримайсь».

Чекаю, надіюсь, вірю.
Лиш руки і голос — тремтять.
Люблю і плекаю надію —
Недовго мені ще чекать.

Мій дім, океан, мій Всесвіт.
Без тебе і я — не я.
Чекаю на тебе вдома,
Сказати, що я — твоя.

І недосяжні кордони істини
Поки сам собі не наврочиш,
Не визнаєш,
Що в усьому був винен ти.
Закрути поміцніше
Гвинти ці у памʼяті.

Я полюбила тишу.

Гуляти на самоті й розмовляти зі своїм світом.
Я полюбила простір, в якому думки лиш мої,
Тож
Я їх собі залишу
В цій глибині, куди швидкість навколишніх не доходить.

Протоптана стежка далеко не завжди тебе заводить
Туди, куди пройшов той,
Хто її протоптав.
Гарантії тої ніхто ще нікому не дав.

А ти топчи там, де тобі заманеться.
Так, як ти сам захочеш.
Розум не завжди віє Твої думки.
Серця дослухайся, тихо лиш, пошепки…
Ти — сам собі диво наврочиш,
Якщо вмієш почути, вислухати сам себе.