Давай займемось текстом

Це був мій перший робочий день на стажуванні в Стамбулі. Невеличкий хмарочос зі словом «плаза» в назві. Бізнес-атмосфера. Суворий діловий дрес-код. Керівниця мого відділу пояснювала мені завдання:
— Ти будеш робити це й це, ось це й ось це.
— Так. Добре. Так. Добре, — кивала я.
— А знаєш що, — раптом промовила вона, — ти можеш сказати: «Ні, я не буду».
— Та чого?.. — не зрозуміла я.
— Просто пам’ятай, що можеш.

Можливо, саме заради цього уроку доля й затівала моє стажування. Що ж, ви знову попросили, і я розповім вам про мій Стамбул.

Я прожила там понад рік,  якщо рахувати сумарно. Насправді я була там уривками по 2–3 місяці, бо треба було це все якось ув’язувати з навчанням в університеті та фінансовими ̶н̶е̶можливостями. За цей час я якраз  встигла попрацювати у фінансовому холдингу, а також у Комерційній палаті Стамбула.

У фінансовому холдингу було весело. Ми з колегами досі вітаємо одне одного  з днями народження й основними святами. Хоча робота, якщо відверто, була нудна: папери, звірити цифри, перекласти, переперевірити, проставити номер, підшити… Квадратна голова наприкінці робочого дня… Утім, усе довкола трудового процесу було чудовим. Керівниця відділу на той час була вагітна. Якось вона серед робочого дня поїхала на УЗД на чужій машині. Ну, переплутала, з ким не буває. Це помітив охоронець на парковці аж тоді, коли вона повернулася. Вона сама волала з того, й ми волали разом із нею. А в той самий мій перший робочий день за обідом її заступник вивернув на себе соус. Простона білу сорочку й вишукану краватку.
— Бачиш, як, — реготали вони, поки офіціант запшикував плями на одязі спеціальним спреєм. — Ми постійно неохайно їмо, з нами всі вже  відмовилися ходити на обід. От довелося стажерку взяти.

Там я також дізналася, що в ліфті можна їхати 10 хвилин.

У Комерційній палаті завдання були цікавіші. Ми робили  дослідження. Стажерів виявилося багато, і то з різних країн. Дуркували ми тут менше, натомість були інші бонуси. По-перше, тераса на верхньому поверсі з казковим видом на Босфор. По-друге, неймовірна їдальня. За три місяці, що я там була, жодну страву не готували двічі. Фантастично смачно. Здогадуюся, що кухарі вважали, що моя стрункість — це їхня професійна ганьба, і мені інколи діставалися подвійні порції. Я страшенно тішилася. По-третє, коли я ввечері виходила з роботи, то дорогою до зупинки транспорта в повітрі пахло смаженою рибою (тільки-тільки з моря) і цибулею. І це було так особливо.

Вечорама я наминала кебаби й гуляла берегом Босфора. На вихідних — відвідувала музеї, набережні, парки, базари, острови, нічні клуби, знову музеї… Завжди навколо купа людей з усіх країн світу, цікаве спілкування. Попри спеку й місцями нестерпний трафік, мені дуже подобалося місто.

А ще я там познайомилася із жінкою з Туркменістану. Вони приїхала до  Стамбула на нелегальну й тяжку роботу — доглядала лежачого хворого. Жінка заощаджувала кожну копійку, усе відправляла додому. Там у неї з бабусею залишився маленький син. Вона хотіла, щоб він мав усе. Все-все. Не гірше, ніж в інших. Плакала за ним, тікала в роботу, розуміла, що пропускає його дитинство, рахувала дні до повернення (а вона приїхала на три роки). Водночас боялася поліції і мріяла, щоб її впіймали і  депортували .

— Я не знаю, чому Стамбул називають гарним, — сказала вона мені . — Я нічого гарного тут не бачу.

Хоча з усіма місцевими ми говорили англійською, турецьку мову я вчила. Вона мені давалася тяжко, але заняття за заняттям, репетитор за репетитором, підручник за підручником… І потім я вже ходила на співбесіди, де по годині часу розмовляла  тільки турецькою. Так, якийсь період я думала, що хочу там жити, і шукала роботу на довгий термін. Проте тоді чомусь всі-всі-всі численні двері, у які я стукала, виявлялися зачиненими. Якось не складалося. Потім я вирішила, що якщо не йде, то й не треба. Спочатку трохи тужила за містом, відтак минув час, я опинилася у Львові, почала жити тут. Зрозуміла, що мені тут добре, і перестала сумувати за Стамбулом .

3. Неможливість спілкування

Зверхність дуже заважає. Там не цікавилися і не слухали. Інколи запитували щось на кшталт: чи складно мені було злізти з пальми й навчитися носити взуття? Чи вмію я користуватися годинником? Мовляв, дивися, велика стрілка показує хвилини, а маленька — години… Ти знаєш, скільки хвилин у годині?..

Шаблонність розмов дратувала: коли я планую їхати назад в Україну, чи я вже знайшла роботу ̶в̶ ̶т̶е̶п̶л̶и̶ц̶і̶ і чому ще не вивчила мову, бо їм незручно заради мене переходити на англійську, — оцю “платівку” я слухала багато-багато разів. Я досі не розумію логіки «ти мусиш вивчити мову й потім поїхати звідси». І чому англійська вважається «поступкою» мені, а не мовою посередині?..

Так, були винятки. Мені траплялися чудові люди. Утім, вони всі самі трошки сиділи на валізах.


4. Слово на «ра»

Тут навіть не буду нічого писати. Скажу тільки, що шокуйована.


5. Неможливість взаємодії

Ідеальний асфальт, яким немає куди йти чи їхати. Ідеальні будинки, у які немає нагоди зайти.


6. Перспективи

Спочатку я думала, що мені просто треба обжитися, звикнути, підучити мову… Потім так вийшло, що я опинилася в найдорожчому муніципалітеті, де живуть місцеві багатії. Я ходила там і розуміла, що от я на «біженському дні», а оце — максимум. Можливо, якщо впахатися багато років, я зможу досягти його. Припустімо. Але ж він мені не дуже подобався… Усе те саме «ра», усе той самий супермаркет, усе та сама неможливість взаємодії та спілкування.


7. Відсутність сервісу й медицини

Дуже багато часу й сил йшло на пошук пошти, боротьбу за транспорт. Деякі побутові моменти, скажімо ремонт взуття, взагалі не мали рішення. Це все час, який я не могла присвятити роботі, навчанню чи творчості. Цього було дуже шкода. У цьому всьому ще є й нотка самотності. В Україні часто допомагають мені — і часто допомагаю я. Усе якось так крутиться — і я відчуваю себе частиною життя та суспільства. Там не так. Там я почувалася Робінзоном Крузо.

Відсутність медицини мене лякала. Я розуміла, що рано чи пізно в мене або з’явиться дірка в зубі, або я підверну ногу на сходах, або впаду з велосипеда… Станеться щось таке, що не можна виправити парацетамолом чи переданою з України аптечкою. І що тоді? Відповіді не було…

Про ветеринарів і прояви емпатії ви вже знаєте.


8. Їжа

У Нідерландах я відкрила для себе мигдальне печивко. Божественне на смак і цілком прийнятне за ціною. А як воно смакувало з кавою! Перші місяці… Потім я почала помічати, що воно дещо хімічне на смак. Але що зараз не хімічне?..  Потім я вирішила, що треба зробити паузу й купила до кави булочки з родзинками. Скоро мені набридли булочки — і я подумала, що хочу чогось без мигдалю і родзинок.

А немає.

Не хочеш родзинок і мигдалю — не хочеш випічки.

Продукти в супермаркеті стандартні, завжди ті самі. Тільки таке печивко. Тільки такі супи. Тільки такі макарони. Тільки такі — і ніколи не інші. Хочеш інше — шукай магазини з іноземною їжею або йди на базар… Ось тільки все це було мені дуже не по дорозі.

М’ясо несмачне. Хліб неїстівний. Але дуже смачні риба й соки. Таких у Львові немає, і це правда, і це шкода. Картопля з майонезом вважається національною стравою. У розмовах годиться висловлювати захоплення нею.

Ми вже з вами з’ясували, що Галя балувана.


9. Гроші

Ми дуже по-різному бачимо гроші — і це впливає на спосіб життя. Я витрачаю їх, коли вважаю за доцільне. Наприклад, мені потрібніше опалення, ніж купюри в кишені. Або я переплачу за готову їжу, але викрою годину на роботу. Натомість голландці живуть із метою «не відкривати гаманець узагалі». Для мене добробут — це коли в мене й моїх близьких є все потрібне (включно з предметами, які приносять радість). Для них добробут — це аскеза сума з нулями на рахунку, яка лежить там мертвим грузом .

Хто з нас правий? Я не знаю.

Я виходжу з того, що я в цьому світі не назавжди. Ані гроші, ані речі, ані враження не вдасться забрати із собою в те, що після смерті. Якщо взагалі те щось існує. Те, що можна купити, корисне тільки тут. Поки ми живі. І тому я заробляю гроші, а потім витрачаю їх на себе, на інших.