3. Неможливість спілкування

Зверхність дуже заважає. Там не цікавилися і не слухали. Інколи запитували щось на кшталт: чи складно мені було злізти з пальми й навчитися носити взуття? Чи вмію я користуватися годинником? Мовляв, дивися, велика стрілка показує хвилини, а маленька — години… Ти знаєш, скільки хвилин у годині?..

Шаблонність розмов дратувала: коли я планую їхати назад в Україну, чи я вже знайшла роботу ̶в̶ ̶т̶е̶п̶л̶и̶ц̶і̶ і чому ще не вивчила мову, бо їм незручно заради мене переходити на англійську, — оцю “платівку” я слухала багато-багато разів. Я досі не розумію логіки «ти мусиш вивчити мову й потім поїхати звідси». І чому англійська вважається «поступкою» мені, а не мовою посередині?..

Так, були винятки. Мені траплялися чудові люди. Утім, вони всі самі трошки сиділи на валізах.


4. Слово на «ра»

Тут навіть не буду нічого писати. Скажу тільки, що шокуйована.


5. Неможливість взаємодії

Ідеальний асфальт, яким немає куди йти чи їхати. Ідеальні будинки, у які немає нагоди зайти.


6. Перспективи

Спочатку я думала, що мені просто треба обжитися, звикнути, підучити мову… Потім так вийшло, що я опинилася в найдорожчому муніципалітеті, де живуть місцеві багатії. Я ходила там і розуміла, що от я на «біженському дні», а оце — максимум. Можливо, якщо впахатися багато років, я зможу досягти його. Припустімо. Але ж він мені не дуже подобався… Усе те саме «ра», усе той самий супермаркет, усе та сама неможливість взаємодії та спілкування.


7. Відсутність сервісу й медицини

Дуже багато часу й сил йшло на пошук пошти, боротьбу за транспорт. Деякі побутові моменти, скажімо ремонт взуття, взагалі не мали рішення. Це все час, який я не могла присвятити роботі, навчанню чи творчості. Цього було дуже шкода. У цьому всьому ще є й нотка самотності. В Україні часто допомагають мені — і часто допомагаю я. Усе якось так крутиться — і я відчуваю себе частиною життя та суспільства. Там не так. Там я почувалася Робінзоном Крузо.

Відсутність медицини мене лякала. Я розуміла, що рано чи пізно в мене або з’явиться дірка в зубі, або я підверну ногу на сходах, або впаду з велосипеда… Станеться щось таке, що не можна виправити парацетамолом чи переданою з України аптечкою. І що тоді? Відповіді не було…

Про ветеринарів і прояви емпатії ви вже знаєте.


8. Їжа

У Нідерландах я відкрила для себе мигдальне печивко. Божественне на смак і цілком прийнятне за ціною. А як воно смакувало з кавою! Перші місяці… Потім я почала помічати, що воно дещо хімічне на смак. Але що зараз не хімічне?..  Потім я вирішила, що треба зробити паузу й купила до кави булочки з родзинками. Скоро мені набридли булочки — і я подумала, що хочу чогось без мигдалю і родзинок.

А немає.

Не хочеш родзинок і мигдалю — не хочеш випічки.

Продукти в супермаркеті стандартні, завжди ті самі. Тільки таке печивко. Тільки такі супи. Тільки такі макарони. Тільки такі — і ніколи не інші. Хочеш інше — шукай магазини з іноземною їжею або йди на базар… Ось тільки все це було мені дуже не по дорозі.

М’ясо несмачне. Хліб неїстівний. Але дуже смачні риба й соки. Таких у Львові немає, і це правда, і це шкода. Картопля з майонезом вважається національною стравою. У розмовах годиться висловлювати захоплення нею.

Ми вже з вами з’ясували, що Галя балувана.


9. Гроші

Ми дуже по-різному бачимо гроші — і це впливає на спосіб життя. Я витрачаю їх, коли вважаю за доцільне. Наприклад, мені потрібніше опалення, ніж купюри в кишені. Або я переплачу за готову їжу, але викрою годину на роботу. Натомість голландці живуть із метою «не відкривати гаманець узагалі». Для мене добробут — це коли в мене й моїх близьких є все потрібне (включно з предметами, які приносять радість). Для них добробут — це аскеза + сума з нулями на рахунку, яка лежить там мертвим грузом .

Хто з нас правий? Я не знаю.

Я виходжу з того, що я в цьому світі не назавжди. Ані гроші, ані речі, ані враження не вдасться забрати із собою в те, що після смерті. Якщо взагалі те щось існує. Те, що можна купити, корисне тільки тут. Поки ми живі. І тому я заробляю гроші, а потім витрачаю їх на себе, на інших.