Власники котів (гадаю, собак і батьки маленьких дітей теж) знають абсолютно усі предемети вдома за звуками, які ті видають або потенційно можуть видавати.

Вечір. Тиша. Я у вітальні, працюю за ноутбуком. Раптом з кухні долинає тихий звук. Ніби щось шкребе по пластику. Миттю у пам’яті проносяться усі можливі об’єкти і їхні комбінації… Розумію, що можливий варіант тільки один: киця Мрія залізла на столешню і облизує кефір, який я витягла з холодильника грітися.

— Не чіпай пляшку, то для мами! — кричу я їй, бо лінь вставати.

Колись мені не подобалося, коли власників тварин називають “мама”, “тато”, але так звикли казати ветеринари… А потім я подумала, що оце все з прибиранням і підтиранням дійсно схоже, тож прийняла таку свою роль і її назву.

Так ось, спочатку я крикнула то, а потім усвідомила, що стіни у нас тонкі. І якщо я чую сусідів, то і вони мене чують. І про пляшку теж чули.

Хто мені тепер повірить, що алкоголь я не п’ю вже майже чотири роки як? Взагалі, зовсім, вопше повністю. Ніхто не повірить.

До речі, у директорів з натхнення День народження. Їм виповнився рочок. Але якщо я виставлю їхню фотку і напишу, що ось цих національних кошенят ніхто не привітав… мені теж ніхто не повірить.

Таке зараз життя.